Олександра Пилипенко 
 
STAROPRAMEN [1] 
 
Акроновела 
----------------------------------------------
 
	Sонце цяткує мою шкіру тисячами голочок, на які розсипався пучок променів.
	Tіло піддається цим розжареним голочкам і плавиться, розливається по нагрітому покривалу.
	A де той, хто закривав мене від них? Де прохолода його сметанно-білої плоті, де його мокре від води волосся, де незмінні думки про Арктику?
	Rозплавить мене сонце, зробить із мене воскову пляму на пласкій землі.
	Осоружною стала я землі тепер, коли я майже воскова пляма.
	Pокривало не захистить... Хоча в тій Арктиці воно так само не захистило б від холоду.
	Rозм'якло тіло моє, бо немає йому порятунку.
	Але що таке порятунок, - якщо сховатися від спеки для нього замало?
	Моя душа молиться про порятунок, вона жадає його — і водночас боїться.
	Електричним струмом пронизує її бажання, пронизує її й страх.
	Nавіщо, навіщо я знову тут?   
	
	Sлухай мене, моє серце, слухай та розумій.
	Tобі не доведеться цілий день плавитися від спеки, бо ти там, де температуру регулює замовник.
	Aбо, іншими словами, ти там, де ніхто не залежить від умов.
	Rозіллється під небом пісня , серце моє, слухай її та розумій.
	Oбпечено мені груди сонцем, бо ти не прикриваєш їх собою.
	Рече мені, але я не поскаржуся в небесну канцелярію. 
	Rадше випалить сонце з мене всю кров.
	A з нею — і всі мої колишні нарікання на долю, серце моє.
	Mрії з мене випалить, щоб не викаблучувалася перед народом.
	Енергію вип'є — аби не тягло мене на подвиги. 
	Nе випалить тільки думки про тебе...
	
	Sивіє сонце, болить-виболює, палить-випалює з мене твій запах.      
	Tвій запах, що пройшов, мов гаряча праска, моїм тілом.              
	Aстму викликав в мені твій запах, а це нині я здихалася його. 
	Rадості моїй немає меж, серце моє, та радість моя почервивлена сумом, поцяцькована невірою. 
	Оживає знову твій запах, що зник, випалений сонцем.
	Pливе моїми жилами, кров каламутить, стінки вен ізсередини підточує.
	Rаз у раз нагадує мені про те, що над ним я не владна. 
	Aнтиперспірант би зробити з душі своєї, зробити б якомога швидше!     
	Може, це й непогана ідея, але я не знаю з чого почати.              
	Есенції, що поширюються на землі, як на небі,          
	Nелегко витравити, ой як нелегко.     
	 
	Sили небесні, допоможіть забути його зовсім, забути повністю — або не забути взагалі, запам'ятати назавжди!
	Tи, серце моє... ні, це ніяка не метафора, я зрозуміла; ти — справді серце моє, ти б'єшся в мені, зв'язуючи моє тіло з душею. 
	Aніма — це ти, і дух — це ти, і тілом ти був, а тепер...       
	Rозумію: про час смерті не питають нас, не спитали й тебе.  
	Oбразилася я на Господа Бога, і даремно. 
	Pросто він хотів для тебе кращого, ніж це земне життя.
	Rидання наші і нарікання наші — то ми гнівимо Всевишнього.   
	Aле сонце зовсім розплавило, знищило мене.   
	Mоже, воно — міст мій до тебе?   
	Eстетизація смерті — то наймудріша в світі естетизація.  
	Nайбезглуздіша — то з іншого боку: який сенс естетизувати прах замість живої душі?
 
-------------- 
Примітки:
[1] Ніякої реклами. Орієнтуйтеся не на сам продукт, а на країну-виробника. 
 
--- КІНЕЦЬ ---
 
 
Оригінальний текст взято з сайту: 
www.dysha.nm.ru 
 
Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво"
www.chtyvo.org.ua