Олександра Пилипенко 
 
ПРИТЧА ПРО ІРИСКИ 
----------------------------------------------
 
	— Навчи мене помирати, — попросила я його.
	
	— Ась?! – він удав, ніби не почув.
	
	— Юрась! Навчи мене помирати, — наполегливо просила я. – Адже ти це вмієш...
	
	Він одвернувся, і смаглява його постать злилася з жовтогарячим овалом сонця.
	
	— Та щось воно сьогодні не хочеться, — ліниво простогнав він і підніс обидві руки до неба. – Я здаюся в полон сонцю...
	
	Я стала перед ним, силкуючись зазирнути йому у вічі, але до них було ще далеко. Одна суцільна темно-фіолетова тінь, що постала з двох, упала на вигорілу траву.
	
	— Ну будь ласочка.... – зібравши докупи всі свої благенькі здібності до підлабузництва, канючила я. – Адже ти все знаєш краще за всіх. Ти можеш навчити навіть самого чорта! (Тут я примовкла: а раптом він і є цей самий чорт? – усе може бути) І взагалі, ти – найкращий, і я тебе кохаю!
	
	Він жорстко посміхнувся, його дратувало слово «кохаю», як часом дратує попса істинного рокера. А може, він просто «наївся» цими фразами, що звучали з вуст його багатомільйонних шанувальниць?
	
	— Ти – липуча маленька іриска, — процідив він крізь зуби. – А з ірисками знаєш як чинять? Їх з’їдають. Ця жорстока цукерка, що прагне навіки з’єднати щелепи, після довгого жування стає отакісінька (він розвів великий і вказівний пальці на відстані, тісній для втечі з них метелика), її можна проковтнути...
	
	Чомусь я сприйняла цю коротеньку притчу про іриски як перший урок смерті, і запитала:
	
	— То виходить, що для того, щоб померти, треба передусім прилипнути?
	
	— Еге ж. Стати жертвою обставин. А потім без ані найменшого опору здатися в полон, аби тебе проковтнули і не виплюнули.
	
	— А як виплюнуть, то що?
	
	— Ха! Тоді буде прикро.
	
	— Чому?
	
	— Тому що прикро. Варто було – ха! – здійснювати такий подвиг, аби знову опинитися за межами смерті...
	
	Він утомлено опустився на траву.
	
	—   Людина не помирає, допоки не здається в полон. Але рано чи пізно здається... Тому безсмертних не буває. 
	
	Я стояла перед ним, поклавши голову на його тім’я. Чомусь хотілося, щоб він ніколи нічого не казав і ні про що не думав. Щоб став так само порожнім, як той безмовний тупий молюск, що покладається лише на інстинкти. Але я знаю одного равлика, який плакав. Я бачила, як малесенькі крапельки падали долу з його ріжок. Інстинкт? Ридав, слово честі, ридав... Їсти хотів? Не знаю, навряд. Хіба йому тут, на волі, не дають їсти?
	
	Отже, хотілося, щоб оце чудо, що давало мені уроки смерті, взагалі не могло нікому нічого викладати. Мені б тоді легше було його розуміти. Розуміти в порожній розмові про випивку або про діряві шкарпетки. А зараз я не здатна заглибитися в його філософські думки, приміряти їх на себе, відчути їх так, щоб кинуло в холодний піт. Я – представник іншої інтелектуальної верстви.
	
	— Тоді нещасні випадки – це коли людина не знає, що здалася в полон?
	
	— Усе на льоту схоплюєш! А вбивство? Кажи, не бійся!
	
	— Тоді хтось стає жертвою одушевленої обставини. Правильно?
	
	— Ще б пак! Тому закон стоїть за тим, щоб люди не робили один одного жертвами. Втім, це все лише теорія.
	
	— Така проста? А практика? Невже вона ще легша?
	
	— Легша, але не набагато. Я навчу тебе помирати ненадовго: щоб твої вороги розслабилися, а ще – щоб допекти того, хто одного разу вирішив не виконати твоєї забаганки. Помирати, а потім воскресати, причому самостійно, тишком-нишком сполохнути ворога чи повернути надію тому, хто у відчаї. Отже, урок перший.  
	
	Я згоряла від нетерпіння — і доволі стандартного страху: а раптом не вийде?
	
	— Спочатку – кілька питань.
	
	— Задавай.
	
	Він витримав паузу.
	
	— По-перше: ти готова добровільно здатися в полон стихії, яка буде напоготові?
	
	— Готова.
	
	— По-друге: чи зумієш ти зрозуміти, коли справді потрібно вмерти?
	
	— Так... але це вже трохи важче. Звісно ж, не варто цим зловживати. Іноді краще й пожити.
	
	— Добре, що ти це розумієш. Далі. Що ти робитимеш, якщо тобі смерть не сподобається?
	
	— Ну ти й зануда! Зречуся її.
	
	— Ти ба, яка вона! А легко тобі виплюнути іриску, яку ти вже проковтнула? Отож. Коли починаєш блювати, твій стан ніяк не назвеш найкращим. А все через якусь там іриску! Так що не засмучуйся, якщо тебе твоя смерть не влаштує. Бо в тебе їх буде ще мільйон. Тут теж треба набити пару шишок. Помирати – це мистецтво. Ну а четверте питання: чи зможеш ти повернутися вчасно?
	
	— Не бійся, я все розрахую.
	
	— Затям собі: коли будеш мертвою, живих ти не побачиш. Тому все треба відчути.
	
	Над нами чорною фарбою поповзла ніч. Точніше, якийсь чорний тальк, а не фарба. Величезний уламок місяця мружився від близькості до нього.
	
	— Тепер останнє питання: ти готова до того, що воскреснеш не в своєму тілі?
	
	— Ну-у, це треба пережити. Я постараюся померти ще раз і повернутися.
	
	— Це майже неможливо. Чуєш слово «майже»? Можна й зайця навчити курити, а тим більше повертатися туди, куди слід, і оживати там, де лишилося тіло. Але ніхто не застрахований від невдачі. Так що я тебе попередив... Одне слово, ти готова до всього... Ти помиратимеш не зараз... і навіть не завтра. Треба дочекатися нагоди... ну, й погоди... льотної.. Смертями не розкидаються. 
	
	Я кивнула, і ми пішли, взявшись за руки, до мого дому. Уперше в житті я над чимось замислилася. Але ж не знала, що все так складно, так ризиковано, — знала лише, що сумувати мені не доведеться! І не тільки на уроках смерті...
	
	— Якщо ти витримаєш перший іспит, — о, не розслабляйся, попереду ще другий, — прозвучав його різкий голос над моїм вухом. Я мовчки погодилася і ступила на першу сходинку.
	
	— Я, напевно, все своє життя вчитимуся помирати – і ніколи не навчуся...
	
	— А то! – багатозначно посміхнувся мій знавець смерті.

 
--— КІНЕЦЬ ---
 
 
Оригінальний текст взято з сайту: 
www.dysha.nm.ru 
 
Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво"
www.chtyvo.org.ua