Олександра Пилипенко НЕЗБАГНЕННІ Оповідання ---------------------------------------------- Глава 1 Леся притрусила зернятко землею, щільненько притиснула її пальчиками — так, як її вчила мати. Через сім днів мала зійти рослинка, а ще через сім — розпуститися квітка. Лишалося тільки викреслювати по одному дню в календарі, а найголовніше, - і це було найскладнішим, - не підглядати, як вона росте. Леся вирішила потренуватися: щоразу, як проходила повз те спокусливе підвіконня, заплющувала очі — і починала співати. Щоб відволіктися. «Мамо! Скільки ще днів лишилося?» — питала. «Чотири, доню». А їй так хотілося почути: «Та дивись уже!» Терпіла. Та й як же не терпіти — адже це була квітка її долі, квітка всього її життя! Якою вона буде? Високою? Тоді бути Лесі художником. А художник — це поняття широке. Це і поет, і музикант, і скульптор, і... Малесенькою? Тоді доля її господині — кур'єрка при якійсь паршивенькій фірмі. Синьою? Прагнутиме Леся неба, все життя прагнутиме — і дістане лише наприкінці свого життя. А от якщо білою — потрапить на небеса ще живою. Пурпуровий колір — це колір влади, ну, і так далі. Але ніхто ще нічого не знає. Вазон стоїть на підвіконні, але ні Леся, ні мама не мають туди доступу. «Доню, ну що тобі наче медом намазали того бінокля?!» — не витримує мати. Іра вже цілу годину розглядає вулицю крізь магічні трубки. І все так близько, і до всього можна доторкнутися... Дівчинка простягає руку — і хапає не морозиво з ящика продавщиці, а лампу зі столу. Мати вихоплює в дитини бінокль. Іра починає плакати. «Не плач, ясочко! — втішає її мати. — Піди краще на вулицю, погуляй з Лесею». «Я з Лесею не дружу!» — ображено заявляє Іра і грюкає дверима. Опинившись на вулиці, вона, звичайно, напружує свій зір — чи не трапиться їй той загадковий хлопчик, який... Втім, це окрема історія. Ірі й Лесі — по шість років, і живуть вони в одному дворі. Донедавна все в них було спільне — і ляльки, і жасминовий кущ (їхня кухня), і пісочниця... Трималися за руки так міцно, що на маленьких їхніх пальчиках виступала кров; дітлахи дражнили їх «закоханою парочкою». А тепер? Пісочницю поділено надвоє (не заступайте за обмежувальну лінію!) — поділено великою гілкою верби, яку хлопці притягли сюди. І всі, хто дружить із Лесею, - по один бік гілки, а ті, хто з Ірою, - по інший. А хто і там, і там устигає, того невдовзі проганяють: «Ганьба зрадникам!» Спершу в обох дівчат було порівну шанувальників. Склалося ніби два ворожі табори, очолювані маленькими, як казала Лесина мати, «наполеонками». Еге ж, так і казала. Як прийде час донечці йти додому, то вона покличе з вікна: «Гей, наполеони й наполеонки! Ану, додому-до хати!» І Леся бігла. А Іра навздогін їй ледь чутно промовляла: «Мазуха...» Ніби окропом хлюпала на Лесину спину. Адже знала, що батько її, Лесю, не жалів і ніколи не цілував. Натомість Ірчин татусь цілісінькі вихідні не випускає свою «голyбу» з обіймів. Але, хоч і було їй приємно, проте десь у глибині душі Іринка заздрила своїй ровесниці: відчувала її загартованість, твердість характеру; Леся нагадувала їй сиріток, героїнь улюблених у такому віці книжок, - образ дівчинки, яку не люблять, а терплять у чужій родині, був оповитий якимось містичним, романтичним духом, що надихав Іру на подвиги. Читали вони з мамою не лише «Попелюшку» чи там «Василису Прекрасну», а й «Козету» із «Відкинутих» Гюго; Ірочці найбільше подобалася саме Козета, яка уявлялася як худюсіньке створіння з міцними, жилавими руками, закляклими від холоду пальцями, які несамовито вчепилися в дужку відра з водою. Іра тікала пізно ввечері до бювета, що був на сусідній вулиці, і набирала воду в невеличкий мідник. Знала, що, як повернеться, мати її по голівці не погладить. Це давало їй змогу ще гостріше відчувати, що вона — Козета: адже й ту за запізнення лаяла тітка. Дуже хотілося Ірі не мати батьків і жити з тіткою, такою, як мадам Тенардьо. Щоб репетувала раз у раз. Щоб не давала їсти. А ще мріяла Іринка про те, що її стара одежина колись порветься і вітер крізь дірки лоскотатиме її тіло... Не здійснювалися її мрії. А от Лесі — їй набагато більше поталанило! Її хоча б тато «голyбою» не називає... Більше того — у неї його немає... Це мучило Іру, просто-таки виїдало її нутрощі. Дівчинка не скаржилася нікому про свою недолю. Ніхто б не зрозумів. Тільки подушка, щедро зрошена слізьми на світанку, - коли сонце своїми променями нагадувало їй, що почався новий день, точнісінько такий самий, як учорашній, - тільки подушка була свідком її страждань. Ага, попервах «війська» їх не різнилися ні кількісно, ні якісно. А потім Іра помітила, що до її команди пристає все менше народу, а все більше до Лесиної. Вона задавала самій собі питання: «Чому вони так? Що я зробила їм?» Але запитання лишалося без відповіді. Леся веселилася в колі нових друзів, а Іра сиділа сама-самісінька на своїй половині. Вона не сміла плакати. А просити їх повернутися — то й поготів. Притулившись до іржавої «гірки», думала Іра про те, як паскудно бути самотнім у такому молодому віці. Ні, вона, звичайно, по-іншому формулювала свою думку, не так пафосно, - душа її для того була занадто чистою, - але зміст-то лишався той самий! І ком у горлі. Гіркий-гіркий. Іра бігала пити воду з того бювета, щоб якось заглушити ту гіркоту. Носила просторіший одяг, аби не так стискало їй груди. Ніхто не пересипав пісок так повільно, як вона. Одна піщинка на хвилину. Щохвилини народжувалося питання. «Чому всі тікають?» — падає піщинка. «Чим краща Леся?» — піщинка. «Як мені повернути їх, як пояснити, що я, хоч і проти неї, але ж я за них?» — ще одна піщинка... І мабуть, заглиблена в себе, не помічала Іра того погляду, що кидає на неї Леся. Той погляд тривав менше ніж одну мить, але він стільки всього міг сказати їй! Він був благальним. Леся сумно, мов виснажений від польоту янгол, дивилася на колишню свою приятельку. Що ж вони не поділили, Іра з Лесею? - ця «закохана парочка»? Того загадкового хлопця. Але про нього далі. Зараз — лише знайомство з Ірою та Лесею. Глава 2 Леся сиділа на яблуні, обриваючи квітку за квіткою і скидаючи їх додолу: «Сніг іде!» «Якийсь він теплий для снігу», - зауважила Іра. «Теплий? А чому ж тоді ти в куртці?» — Леся підкинула жменю пелюсток. Справді, на дівчинці була темно-зелена куртка; пелюстки нерухомо лежали на її плечах. «Тому що сніг іде». Леся здивовано розглядала її. Напрочуд гарною видалася їй подруга: її ніби витягли за комір з Едему. Леся добре уявляла собі Едем: адже ж читала вечорами Святе письмо — ще відтоді, як навчилася складати слова з літер. Тільки в Едемі всі були роздягнені. А Іра в куртці. Лесю це трохи зачепило за живе. «Так, у неї свій рай, кращий, ніж мій, і вона мене туди не пустить», - гірко зітхнула юна альпіністка. «Її рай — нагорі, а мій — унизу», - засумувала собі й Іра. Леся іноді переповідала їй біблійні історії. Дівчинка слухала, широко розкривши рота, а потім запитувала: «Чому ми маємо пишатися тим, що Ісус помер за нас?» «Що?» - перепитувала Леся. «Ну, це ж не ми самі висіли на хресті за свої гріхи!» «Ну, і?» «Ну, і… Чим ми пишаємося? Тим, що весь тягар скинули на когось одного?» Леся тільки посміхалася. Біблія була для неї єдиним законом, за яким можна було жити. Вона не розуміла, як можна було з тим не погоджуватися. Але Іру до нестями любила, тому тільки посміхалася. Вони читали змалечку, проте читали зовсім різне. Не зачепили їх казки про Бабу-Ягу, Кощія Безсмертного чи там Червону Шапочку. «То дитячий садок», - заявляли акселератки. І ляльки в них були якимись акселератками, здебільшого героїнями тих самих «Відкинутих», «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Світлани» і так далі. Ляльки освідчувалися в коханні, виганяли з дому служниць, били своїх дружин і, як правило, бачили страшні сни. Одне лише мучило дівчаток: як зробити так, щоб Світлана по-справжньому заснула і бачила в цьому сні себе. Адже для того, щоб показати сон в дії, треба піднімати ляльку з ліжка, а тоді вона розплющує очі — і все, це вже ніякий не сон. Врешті-решт домовилися: купили в одному магазині дві однакові ляльки, - одна з них була «сном», інша — дійсністю. Обидві Світлани мінялися ролями, і щодня сни вигадувалися найрізноманітніші — аж поки не набридало. Але одного разу, коли настала черга Лесиної ляльки бачити сон, удома розгорілася сварка. А розпалила її мати. Вона стала кричати на тата, промовляючи такі слова, яких Леся ніколи не чула. Спересердя батько схопив перше-ліпше — і викинув з вікна. Цим «першим-ліпшим» виявилася Лесина доня. Вона розбилася. У Лесі заболіло серце. Її намагалися привести до тями, кожен по сто разів пояснював, що це всього-на-всього лялька, що її можна склеїти, і вона житиме, але дівчинка вже нічого не чула. Перед її очима застиг, можливо, навіть застряв кривий зубчатий злам тендітної білої шийки. Чому не тече кров? Іра принесла іграшкові шприци, скальпелі; у неї була навіть маленька капельниця, яку зробили з клізми і тонесенького гумового шнурочка. Вони поклали Світлану на кушетку, обплутали її всякими шнурами, як у всіх відомих їм фільмах; Іра присіла на диван, а Леся вклалася їй на коліна. За дверима почулися кроки. Лесин батько увірвався до кімнати, за ним — мати. «Ненавиджу тебе!» - крикнув тато. «Тихіше, тут людина в реанімації!» - прошепотіла дочка. «Та щоб тебе чорти забрали з твоїми реанімаціями!» - він тупнув ногою, і Світланина кушетка перевернулася. Разом із хворою. І з капельницею. Лялька лежала долілиць. «Що ти наробив!» - заверещала Леся і зайшлася плачем. Іра підняла ляльку і спокійно сказала: «Час смерті, - і подивилася на годинник, - час смерті — сімнадцять годин тридцять шість хвилин». Леся від шоку навіть перестала плакати. «І тобі… і тобі не шкода?» - насилу вимовила вона. Іра мовчала. Вона сиділа, обхопивши руками коліна. Довго сиділа. Не ворушилася. Раптом заговорила: «Ти… ти жалюгідна міщанка. Твої тато й мама ледь не повбивали тут одне одного… а тобі… та Світлана… Та я б на твоєму місці зараз їх водою розливала б!» Леся знову заплакала. Іра говорила правду. Вони поховали ляльку біля того дерева, яке Лесині батьки посадили на честь свого одруження. Щоб на кістках онуки відродилася їхня любов. Померла жива Світлана, а не її сон. Це мало щось означати. Глава 3 Леся спустилася з дерева. Іра подала їй руку. Ні… то була не Іра… то був хтось інший. Чужинець. «А… а де Іра?» - запитала дівчинка. «Ти не повинна про це питати», - відповів хлопець. Лесю так і кинуло в жар. «Та що ти таке говориш?!» «Ти й сама можеш», - загадково посміхнувся хлопець. Він був, як здалося Лесі, абсолютно прозорим. «Що - можеш?» — «Знайти її». — «Як?» — «А так, - відповів хлопчина. — Ти, я й вона — один цілісний організм. Ніхто не може утекти. Бо інші органи притягнуть його до себе». «Що ти мелеш? Які органи?» — знову спалахнула Леся. «Тобто ми». «То чому ж ми її не притягнемо, а тільки стоїмо тут і балакаємо?» «Бо ми не повинні її гукати. Це якось по-дитячому. А ми з тобою — дорослі люди, правда?» Леся знову глянула на нього. «Так, ти — дорослий», - погодилася вона. Він був високий, худий і білявий. А втім, хіба не всі діти лишаються такими аж до десяти років? Але ж йому, здається, вже більш, аніж десять! «Хто ти? — спитала Леся. — Я тебе ніколи не бачила». «Зате я вас бачив. Тебе, Ірку... всіх вас бачив. І ви всі такі... такі звичайні... нічого, геть нічого цікавого!» Леся раптом відчула, ніби кицька дряпнула її по серцю. «А ти — цікавий?» «Ну звісно ж, - засміявся хлопець, - не те, що деякі». «І чим же ти цікавий?» «Ну от дивися. Я зараз піду, а ти ще дні три будеш думати — а що б це могло означати?» «А якщо не буду?» «Будеш, я тобі обіцяю». «Ну, і? Оце й уся твоя цікавість?» «Ні, не вся. Ось побачиш, що буде далі». «Що ж буде?» «Ось бачиш, уже й цікаво стало. Я — алхімік». Леся зневажливо глянула на зухвальця. Сама вона була маленька, повненька, червонощока, а він — прозорий, немов целофановий змій. «Це — з Коельо, чи що?» «Ні, то все не те. Коельо мені не цікавий. Я думав — знайду там щось своє, а це... а це лише бабська мильна опера». Леся не читала Коельо, але від матері чула, що це досить-таки нудна книжка. Була тоненькою, а мама читала її десь два тижні! «Я не такий алхімік, що марить багатством, - заявив незнайомець, - але у мене інша алхімія. У тебе вдома хтось хворіє?» «Так... з-здається, татусь. — Дівчинці чомусь стало страшно. Вона глянула вгору: вишневі крони блищали, мов золоті мамині сережки, під мармуровим сонцем. — Йому... йому мають пересадити нирки». «А хочеш, щоб його нирки були здоровими?» — примруживши очі, запитав худорлявий. «Усі хочуть. Я. Мама. Навіть моя покійна Світлана — і та хотіла». «Хто це — Світлана?» «Моя доня. Вона хороша», - і Леся заплакала. «А що ви робите, щоб ваша мрія здійснилася?» «Ми вже три роки до лікарів бігаємо. І всі кажуть одне й те саме. Він на апараті. Їсть на апараті. І спить. А по хаті ходить так», - говорила Леся, схлипуючи. «А хочеш, я зроблю йому ліки, і він одужає?» «Із чого ти їх зробиш?» «Із оцих пелюсток, - і він показав на вишню. — Бач, вони золоті!» «Так то не алхімія, а народна медицина», - посміхнулася крізь сльози Леся. «Побачимо», - прицмокнув хлопчисько і поліз на дерево. Дівчинка набрала повні груди повітря і стежила за ним. Чому набирала повні груди повітря? Бо коли крізь скло дивилася на вулицю і дихала, скло пітніло. А це в якійсь книжці прочитала, що весь світ має якусь оболонку... Він стрибнув на землю. У нього були повні руки пелюсток. «Бачиш?» — і він зім'яв їх у руках. Потік бурштиновий сік. «Підставляй!» — крикнув їй. «Немає!» «То рота підставляй! Мерщій, бо витече!» — і Леся, не тямлячи себе, стала ковтати гіркий сік, що тік з-поміж його пальців. А потім похопилася: «А як же... я...» «Тю, дурна! Та поцілуєш свого татуся в губи — то він і одужає!» «Одразу?» «А то! Все, тепер біжи до своєї Іри — у мене мало часу!» «А якщо не подіє?» «Я ще прийду!» — пообіцяв хлопець і штовхнув Лесю в спину. Леся зробила все, як він сказав. Але тато не одужав. Навпаки, через тиждень його забрала швидка; кілька днів після операції він пролежав, а потім віддав Богу душу. «Як швидко все сталося», - прошепотіла донька біля його труни. І не схотіла сидіти з родичами за поминальним столом (»Іч, припхалися, нахлібники! І де вони тільки були, як твій тато живий був! А на дурняк похавати — то й припрошувать не треба!» — обурювалася Іра). Взагалі, їй не хотілося взагалі сидіти. Тільки ходити. Із кутка в куток, із кутка в куток... Але біда, як кажуть іде — то й другу за собою веде. На цей раз на дереві сиділа Іра. А під деревом — «алхімік». А Леся щойно прибігла. І зупинилася неподалік від тієї вишеньки. Голоси Іри і того хлопця впізнала одразу. «І як тобі тільки не соромно!» — спершу Лесі здалося, що її подруга лається з ним. Але потім зрозуміла: сміється. «А я хіба винен, що вона повелася! Я б і г... її попросив схавати — і що ти думаєш, відмовилася б?» «Ну ти даєш і не забираєш!» «Та що там! Ти б бачила, як вона мені руки лизала!» — реготався «алхімік». Іра скочила з дерева. «А яке в неї при цьому було обличчя! Така надія! Ніби від акварельної фарби хтось може одужати!» Іра пирхнула. «То ти... ти примусив її пити акварельну фарбу?» — аж задихалася вона. «Тільки цур — нікому!» — суворо попередив «алхімік». Леся не вірила своїм вухам. Її найкраща подруга разом із якимось брехуном глузує з її горя! Світ раптом став для Лесі величезною кольоровою... ...повітряною кулею. І ця куля, яку несамовито надували велетні... ...вона лопнула. Дві голки водночас торкнулися її: Ірчина і... і того алхіміка... Іра взяла його за руку. «Ой, який ти... А все таки ти падло», - додала вона, погладивши свою щоку його долонею. «Хто?!! Та я тобі зараз покажу падло!» — крикнув хлопець, але Іра вже бігла. Вона була прудка, і кволий хлопчина не міг її наздогнати. «Ану, спіймай!» — веселилася Іра. Вона зупинилася, щоб перевести дух — і раптом побачила Лесю. «Ой, привіт, моя голубонько!» — кинулася було обнімати. Але та відштовхнула її: «Я тобі не голубонька. А ти мені більше не подруга». — І, повернувшись до неї спиною, рушила додому. «Акварельна фарба... мій бідний татусь... Іра...» — Лесі здавалося, що все це не насправді, а десь... у якомусь сні... Зазвичай, якщо їй снилися жахи, вона в найбільш напружений момент прокидалася. А тут... не змогла. Глава 5 Іра витягала з пачки серветку за серветкою. Робила з них стріли. Потім встромляла тонесенькі палички, серветку підпалювала — і пускала з вікна. Так навчив її Рома, новий знайомий, отой знахар, що «лікував» Лесиного татка. То був феєрверк на честь перемоги «Великого ордену маленьких чаклунів», який загіпнотизував ворожий табір так, що одне хлопчисько півгодини стояло, мов лелека, на одній нозі, бо не могло опустити другу. «Алхімік» мав свою команду, де всі щось уміли, і в цьому була їхня міць. Сам Рома ніяких здібностей не мав, окрім організаторських, але організував усіх так майстерно, що ніхто ні на що не скаржився. Іра ходила за тією ватагою, мов заворожена, і все просила, щоб і їй щось перепало. Врешті-решт, Рома «благословив» дівчинку на палаючі стріли. Переконав, що їх пускала і княгиня Ольга на древлянські селища, коли мстилася за свого чоловіка. Іра хотіла про це розповісти, як завжди, Лесі, але раптом подумала: «Та вона одразу ж скаже: не забувай, мовляв, що княгиня Ольга потім прийняла християнство». А потім помер батько Лесі... Для Іри це був удар. Надзвичайний. Що б там не говорили. Уявивши собі на хвильку, що може коїтися в душі подруги, Іра й сама гірко заплакала, стала стукати кулаками в стінку, - ніби сподівалася, що дух дяді Колі озветься до неї. Не озивався. Кинулася до «алхіміка» — що робити? «Виклич мені дух», - наказала. «Який дух?» — здвигнув бровами хлопець. «Хіба ти не знаєш? Усе ти знаєш! Дяді Колі, який же ще!» «А чому я маю викликати духів?» Іра відчула, що в неї всередині все похололо. «Ти що, не вмієш?» — прохрипіла вона. «Звичайно, ні!» «То якого ж ти тоді знахар?» «Ніякого». «Але ж ти лікував дядю Колю!» «Хто — я?..» — і Рома почав сміятися, та так голосно, що аж на першому поверсі баби повисовувалися з вікон по пояс. «Чого ти ржеш?» — розсердилася Іра. Вона відчула, як ком підступає до її горла. «Бо я не знахар і не алхімік. Я вас обдурив», - смачно позіхнув він і вже зібрався йти. Але дівчинка гукнула: «Стій!» Голос її дрижав. «Ну що таке?» І раптом Іра зареготалася. Вона сама не розуміла, чому це так, але її тіло ззовні і зсередини пронизують якісь лоскотливі коліщатка. Мов усередині годинника, оберталися вони в ній, і дівчинка аж хапалася за боки. «Як тобі не соромно!» — ледь вимовила вона. Її пристрасть до цього дивака враз минула, мов її облили холодною водою після довгих годин лежання у ванні. Але мусила вдавати, що їй цікаво слухати, що ж він розказуватиме далі. Чому мусила? Вона не знала. Якийсь рефлекс штовхав її до цього, і вона корилася, і вбирала кожне слово віроломного хлопця. «А я хіба винен, що вона повелася! Я б і г... її попросив схавати — і що ти думаєш, відмовилася б?» Ірі дуже хотілося, щоб цю фразу почула Леся. Щоб знала, який він, «алхімік». Але враз отямилася: ні, не треба їй цього чути. Після такого горя ще й дізнатися, що її ошукано... «Ну ти даєш і не забираєш!» — сказала йому. І він, пишаючись собою, сповістив: «Та що там! Ти б бачила, як вона мені руки лизала!» Ірі хотілося вдарити Рому. Для того навіть із дерева скочила. Але розуміла: він старший за неї, тож як дасть — то вона потім три дні вставатиме... «А яке в неї при цьому було обличчя! Така надія! Ніби від акварельної фарби хтось може одужати!» Іра вимовила подумки всі слова, що їх навчилася, поки була в команді чаклунів. Та все ще не вірила своїм вухам: «То ти... ти примусив її пити акварельну фарбу?» Вона аж задихалася, їй здавалося, що повітря назавжди скінчилося, і що продовжувати жити — дурний тон. Лишалося тільки сказати Лесі. Але що сказати? Леся з'явилася перед нею несподівано, ніби вийшла з-під змаху чарівної палички. «Ой, привіт, голубонько!» — кинулася до неї. Але та холодно відштовхнула її. «Я тобі не голубонька. А ти мені більше не подруга». Іра побачила тільки, як майнула вона своїм малиновим платтячком. То була лише мить. Ірі затьмарився світ. Перше, що їй затьмарилося, - то була сама Леся. І вона підписала собі вирок: «Ми більше не будемо разом». Рома сміявся. «А вона не така дурна, як я собі думав», - сказав і зник, ніби величезна корова злизала його шершавим своїм язиком. Іра захлиналася слізьми. Проте цього ніхто не бачив. Вона плакала всередині себе. Глава 6 На цьому дружба Лесі й Іри скінчилася. Кожна з них замкнулася в собі. Вони навіть і думати не хотіли про те, що ніхто, врешті-решт, не винен у тому, що все так склалося. Леся покинула ляльки. Іра, якби знала про те, в жодному разі не зробила б так само: мавпувати цю «кисейну баришню»? Нізащо! Але вона не знала. Тому покинула ляльки теж. «Кисейна» ж назвала колишню подругу «Ірка-вампірка». І, коли «Ірка-вампірка» вже шукала по всій квартирі бодай манюсінького, тонюсінького шнурочка і все позирала на стелю — куди б його присобачити? — в домі з'явився — ні, ви тільки подумайте! — з'явився бінокль! «Ура!» — крикнула Іра, остаточно переконавшись, що це не сон. Ні, ви тільки подумайте — бінокль! «Ура!» — гукнула вдруге, коли побачила, що його можна підкручувати, наводити різкість, що можна побачити, як на балконі в будинку навпроти якась бабця ліпить вареники і відганяє рушником мух. «Еврика!» — верещала дівчинка, гасаючи по балкону, як усяка звичайнісінька шестилітка. «Vivat academia, vivant profesores!» — наспівувала Іра, жодним чином не дотримуючись ані мелодії, ані ритму. «Gaudeamus» почула вона від татуся-латиніста, закоренілого бурсака, який, правда, не всі куплети озвучив своїй любій доні, боячись, що візьме та й перекладе, чого доброго. А потім уся вулиця знатиме, що цієї похабщини Іру татко навчив... Бінокль! — о, яке то щастя для малої дослідниці, яка нічого не пропустить, до всього придивиться, а як не може придивитися, то від злості гупає по підлозі, верещить індіанський клич, обираючи на роль томагавка все, що трапляється під руку. А тепер може придивитися до всього! Ірочка вже уявляла собі, як погляне вона зблизька на той малюнок на Місяці, що здалека здається чимось... от тільки невідомо чим... Леся сказала, що то Каїн і Авель... Але годі про ту Лесю, про ту «кисейну баришню»! Вона так нічого і не зрозуміла. Іра позавчора нарвала квітів, поклала біля її дверей. А вчора прийшла — вони так і валялися, вже навіть прив'яли трохи... Не знала Іра, що Леся тому не дивиться на інші квіти, що їй нещодавно принесено Квітку. Так, Квітку, бо інакше ні сама «кисейна», ні її мати не могли назвати те, чого вони ще не бачили. Отже, Леся — над своєю квіткою, Іра — над біноклем... обидві трусилися що не день, то сильніш, і забували таким чином кожна про відсутність іншої. Забували хіба? Леся з заплющеними очима проходила повз загадковий вазон — і перед очима її відразу поставала рожевощока, щаслива Іринка. Та, в свою чергу, все крутила-підкручувала бінокля — і наражалася на вікно своєї колишньої подруги. «Чи ще довго?» — думали дівчата однієї і тієї самої хвилини, коли одна пригадувала, а інша й справді бачила... але тільки вікно. Не бачила ніколи її саму. Бо не підходила Леся до вікна. Боялася. Це вже минув місяць після їхньої сварки. «Голубонько, подивися, що я тобі купив!» — кликав Іру татусь. Від цього лагідного тону, від уже сто раз передбаченого майбутнього Іру нудило. Не виходила дівчинка до тата. Націлювала бінокля, але не виходила. Тато болісно зітхав і зачинявся в своїй кімнаті. Ірі стискалося серце, але вона не мала права приймати подарунки — допоки Леся не постукає в її двері і не скаже: «Мир!» «Скільки ще днів лишилося?» — питала Леся в матері про Квітку. «Це ж сьогодні має!» — мати кинулася обіймати доньку. Але Іра вже встигла побачити Квітку. Раніше. У бінокль. Якою ж була вона, ця дивна рослина? Глава 7 Леся відсунула фіранку, хвилини зо дві не наважуючись глянути на вазон. Потім набралася хоробрості — і... ...Ні, це була не зовсім квітка! «Дивна вона, - думала Іра, позираючи в бінокль. — Якась...безбарвна. Чорно-біла. Чому так?..» Леся зойкнула, побачивши це. «Мамо!» — гукнула дівчинка. Але мати вже покинула квартиру і пішла на роботу. А так хотілося Лесі розповісти про те, що квітка її не така, як усі, що вона... Господь усе наділив барвами. Чорно-білі квіти бувають лише на відповідних знімках у газеті. А тут — усі відтінки чорного й білого! Як же так? Дівчата не могли прийти до тями. ...Іра дзвонила в Лесині двері — так, саме дзвонила, а не шкрябала, як раніше, і не стукала гумовою рукою ляльки... дзвонила... зовсім як доросла. «Ніяких ніжностей! Лише офіційні стосунки!» — присягнула Іра, якій слово «офіційний» найбільше припало до душі з тих пір, як вона почала дивитися телевізор. Слава Богу, казала мати, дівчата народилися в такий час, коли показували вже доволі непогані, головне, цікаві новини, а не якісь там з'їзди КПРС. Проте для Іри вагомим було саме це слово, універсальне для зовсім протилежних політико-економічних епох. Звичайно, не могла Іринка ще знати про ці епохи. Тато її був латиністом, а отже, спеціалізувався лише на Давньому Римі, а мати — актрисою, і про епоху, в яку відбувалися події в тій чи іншій п'єсі, режисер оповідав дуже коротко. Та й не грала вона в драмах про Радянський Союз. Тому Іра була в цьому питанні, так би мовити, не дюже... Але слово «офіційний» — ним вона марила свого часу, полюбляла вживати його де треба й де не треба... втім, зараз, як їй здавалося, воно було дуже доречним. Леся прибігла на звук дзвінка і глянула у вічко. Побачивши, хто стоїть за дверима, дівчинка ...спершу спалахнула, потім зблідла, потім її охопив сум – і наступної миті вона вже відчиняла! «Іро, ти?» — задихаючись, спитала вона, на що та відповіла їй не менш оригінально: «Лесю? Ти?» «Але я не кинусь їй в обійми, - сказала собі. Леся, в свою чергу, присяглася: «Вона говоритиме перша!» Дівчата стояли в коридорі, розгублено дивлячись кудись убік. «Не опускай очей!» — наказувала собі Леся. І раптом Іринка, набравши повітря повні груди, видихнула: «О-о! Як ти виросла!» І тільки тепер наважилася глянути на свою подругу. Леся була червона як маківка. «Т-ти теж», - прошепотіла у відповідь. «Я сумувала за тобою», - знову задихнулася Іра — ніби це були її останні слова. Леся підступила до неї, несміливо взяла її за руку. «Ось…» І підвела її до підвіконня. «Я знаю», - чесно сказала Іра. Її пальчики торкнулися однієї з чорних пелюсток. «Як ти думаєш, чому так?» — спитала в Лесі. Дівчинка мовчала. «Може, через мене?» Мовчання. «Може, нам треба помиритися?» Ані звуку. «А щоб тебе!» — цю фразу Іра не вичитала в книжці; ні, вона ходила з мамою на базар і запам'ятовувала такі ось цікаві вирази. «Що ти, Ірочко?» — прошепотіла Леся. Але було пізно: Квітку вирвано з корінням. «Ти!!!» — закричала не своїм голосом Леся. Далі в розпачі опустилася на підлогу. Квітка з чорно-білими пелюстками лежала біля неї. Іра схилилася до подруги. Але тільки на мить. Далі стала шматувати пелюстки — один за одним. «Любить — не любить, плюне — поцілує…» — читала вона найдавніше в світі замовляння, - та хіба могла вона, мала, знати, чому воно найдавніше? Чому любов була ще до того, як з'явилися хвороби, багатство і бідність, благословення й прокляття? Ірі було дуже мало років, щоб зрозуміти це. Вона лише сприймала, не могла ще обробляти інформацію. Схопила голу стеблину, затисла в кулаці. «Я візьму її з собою, - сказала вона. — А потім, через двадцять років, зустрінемося — і з'єднаємо її з твоїми пелюстками. Цікаво, чи стане це все якогось іншого кольору...» І поцілувала Лесю в тім'я. Тихенько вийшла, навіть не зачинивши за собою замка. «Незбагненна», - промовила Леся — так, що її почули хіба що пелюстки на її долоні. Вона так і не змогла — мабуть, через хвилювання, сльози абощо — порахувати: любить — не любить... Епілог Іра сиділа на березі річки, підставивши тіло сонцю. Вона чекала на Лесю, що мала от-от підійти. Їй було двадцять шість. Іра тримала в руках стеблину, до якої Леся повинна була приставити пелюстки. І нарешті між дерев показався тоненький білий силует. Це була Леся. Але то вже зовсім інша історія... --- КІНЕЦЬ --- Оригінальний текст взято з сайту: www.dysha.nm.ru Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво" www.chtyvo.org.ua