Олександра Пилипенко МАРКЕТА, АБО ПОМАРАНЧЕВА ШАПОЧКА ---------------------------------------------- Народилася 20 квітня 1991 року. А то був 2004 рік, початок грудня, коли я зустріла її на майдані, височеньку, кремезненьку, у вузенькій помаранчевій шапочці. Голівонька її в тій шапочці була мов довгожданий вогонь, що ним зайнявся намет кольору хакі. Маркета привітненько посміхалася, і на лопатчатих її зубах я встигла розгледіти зернятка маку. «Дай п'ять!» — попросила дівчинка. Я наївно простягла руку... ой! Вона черконула по моїй долоні своєю — і... розрізала її. Отямившись від болю й переляку, я схопила її за тоненьке зап'ястя. «Ану, покаж!» - Дівчинка розгорнула долоню лінією життя до мене — і я побачила майстерно прикріплену до неї жилетку : дві пластинки сходилися в одну, що звужувалася догори; вершина її була зовсім гостра, так що можна було легко перерізати не те що капіляри — сухожилля навіть! Помаранчева Шапочка посміхалася. «Маш крев?» — поспиталася. «Мам,» — відповіла їй, забачивши тоненький струмочок паралельно своїй лінії долі. «Маркета»,- дівчинка простягла мені другу руку, але я не наважувалася тепер «дати п'ять». Дівчинка засміялася: «Там нені ніц!» — і сховалася в наметі. Тільки майнула в повітрі її актуальна шапочка. «Крев» зупинилася — з огляду на холод. Маркета не дасть себе скривдити... це так... але навіщо? Свої ж... Далі я розчинилася в потоці таких, як сама — з помаранчевими стрічками, кричала, як і вони, гасла типу: »Свободу не спинити!» і таке інше. Що там якась Шмаркета! Ми кинулися до будівлі Верховного Суду, аби сказати, що свободу не... Кілька днів потому Маркета помирала в штабі. Брат її, збільшена її копія, ридав, схилившись над нею. Але ні слова не промовив. Сестричка не сказала вчасно про те, що їй болить. І що температура перевищила 40... «Ангіна, ну просто ангіна... Хіба її не можна було вилікувати?» — обурювалася якась жіночка. Вацлав підійшов до незнайомки впритул, ніби збирався її вдарити. «А де ти була раніше?» — і, обернувшись, знову схилився над сестричкою. Вона приїхала сюди разом із командою волонтерів. Не хотіли пропускати її — бо не було дозволу від батьків. «Ми не знаємо, де наші батьки», - пояснив Вацлав. Маркета слухняно кивала. «А де ви живете?» «Там-то». «А хто вами опікується?» «Він», - відповіла дівчинка і показала на брата. Вацлав забрав Маркету від батьків, коли йому було сімнадцять, а їй шість. «У них — свій притон, а ми свій зробимо», - сказав їй. Маркета плакала. Їй хотілося бути біля мами. Але брат не спитався. Вони спакували речі і залишили батьківський дім наступного ранку. Лікарі не схотіли везти дівчинку до лікарні. «Вона не проживе й двох годин, - пояснили. Навіщо ж ми будемо витрачати час і сили? Он у нас скільки хворих!» Коли Вацлав отримав слово, уже й декого з лікарів довелося госпіталізувати. «А з ним і мою сестричку повезете», - наказав він. «А ти?» — спитала я. «А я... і ти... і ми всі... за нею...» — йому було тяжко говорити. Сідай коло тамтого товстого лисого, а я — коло Маркети». Два роки жили брат із сестрою в гуртожитку, він заробляв, вона до школи ходила. Обоє були біляві й синьоокі, носили одяг кольору хакі, не любили солодкого. Займалися айкідо; одного разу Вацлав пустив сестру з тренування саму — потренуйся, мовляв, і не лише в спортзалі. Маркета «потренувалася»: добре, що містечко було невелике, так її одразу знайшли в лікарні. Брат не спав цілий тиждень. Але привезли її туди не саму! ...а з тими двома шукачами пригод, з якими дванадцятирічна дівчинка мірялася силою. Маркету виписали сьомого, а їх... ... десятого. Помаранчева Шапочка не хотіла їхати до Києва. «Я сама про себе подбаю», - умовляла брата, але ж хіба його умовиш! «А про них хто подбає?» «А що нам до них? Хіба в нас мало своїх бід?» «Ти ще мала, не зрозумієш». Маркета все розуміла, адже Вацлав пообіцяв, що поверне її батькам. Усе інше її не обходило. У нього самого в голові не вкладалося, як може його мала хотіти жити з подружжям алкашів, коли щодня хтось приводять когось, а інший ночує в туалеті, бо на кухні годі лягти через піраміду Хеопса, складену з пляшок і сміття, у ванні ж плаває велика годована крокодилиха, ровесниця Маркети. На Вацлавове вісімнадцятиліття її хочуть зарізати і наварити повну виварку «полевки»... цікаво, чи не святкували татусь із матусею його іменини заочно? Але дівчинка хотіла до мами. Вацлав написав анонімного листа: «Хочеш доню — покинь пити». Якщо Ющенко стане Президентом, обіцяв брат сестрі, ти будеш удома. Якщо ні — лишишся зі мною. І дитина змушена була кричати: «Зека — на нари!» і т.д. Їй і самій це стало подобатися. Вона носила помаранчеву шапочку, видиралася, мов кошеня, на свій намет і кричала звідти. Теж по-котячому. Вона почувалася тепер небайдужою до українського люду, до його долі. Маркета розуміла, що від кожної людини тепер залежить майбутнє молодої держави. Як утече вона — утечуть усі, хто морально підтримує Україну за кордоном. І лишаться українці сам на сам із зеком. А чи здолають вони його, знаючи, що крім них самих, більш нікого то не обходить? Вацлав казав — не здолають. Він був нещадним. Як вона казала: «Хочу їсти!» — відповідав: «Рознесе тебе — в намет не пролізеш!» А вона була вже як скіпочка, та й він був як скіпочка, але їли не частіше ніж раз на день. «Треба поститися!» — заявляв брат, і вони їли солоні огірочки, позираючи, як хтось бере з рук киянина чималий бутерброд. Та ще й не один. Гроші кінчалися, а треба було дожити до інаугурації. Я принесла Маркеті два светри, вона їх начепила один поверх іншого і гарцювала по майдану. «Ого, яка пампушка!» — сміявся брат, бо й справді повненькою здавалася дівчинка в тих светрах. «Разом нас багато, і нас не подолати!» — раділа Маркета — і раз у раз тулилася до мене. Прогнози лікарів справдилися: вона померла через дві години. Брешу — через дві години три хвилини. Ніби зітхнула, тільки хрипко-хрипко, і сказала: «Мамо...» Я погладила її по тонкій помаранчевій шапочці. «А може, вони зустрінуться з мамою? Ось невдовзі...» «Схоже, - відповів неохоче Вацлав. — Мати пила, як свиня, ще як мені було вісім. А Маркета народилася в барі, де матуся валялася під столом. Її акушеркою була барменша». «Чому ж вона так рвалася до неї?» «То моя вина. Я забрав у неї дитинство». Вацлав зізнався, що не купував їй іграшок, не водив на каруселі, не пригощав морозивом. Не знала Маркета, що таке вечірки в колі друзів. «Кожного розглядала як такого, з яким можна побитися, - сказав він. — Та якось вона повстала проти моєї волі. Сказала: «А може, я не хочу спати з тобою! А може, я хочу спати з тим хлопчиком, який мені подобається?» «А ти?» «А що я? Перестав з нею спати. Все ж вона моя сестра!» І раптом прозвучав її голос: «Обіцяй, що більше тебе не буде... брате...» Я обернулася... Маркета завмерла. Її душенька, напевно, вилетіла, мов камінець із рогатки — і полинула кудись удалечінь... --- КІНЕЦЬ --- Оригінальний текст взято з сайту: www.dysha.nm.ru Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво" www.chtyvo.org.ua