Олександра Пилипенко 
 
КУЛЬБАБА 
----------------------------------------------
 
	Золота кульбаба.
	
	Золота кульбаба на рівні моєї голови.
	
	Вогко-зелені стебла виблискують на сонці, здаючись мені якимись прозорими, ніби людина, хвора на білокрів'я. 
	
	Ми сидимо напівобертом серед цієї кульбаби.
	
	Мої коси торкаються твоїх пліч.
	
	Спека...
	
	Земля вогка після вчорашнього дощу. Шовкові трави впереміш із вирізьбленим листям кульбаби.
	
	Я люблю тебе. (До чого тут це?)
	
	Небо безжалісно синіє — воно позбавилося хмар аж учора. Вага твого тіла залишає на землі сліди від твоїх рук.
	
	Ти намагаєшся не дивитися на мене. Відводиш погляд. Або вдивляєшся у небо. Ти хочеш, щоб дві блакиті злилися, змішалися, щоб їх не можна було відрізнити. Вдалині маячать верби — так, саме маячать, бо це ж вони були мені маяками, коли я шукала тебе тут! — зелені ґратки паркану, рожеві лікарняні споруди. А тут — нині й повсякчас — золота кульбаба.
	
	Цвірінькають пташки; невгамовні коники свистять крильцями у траві. Десь гуркотять трамваї, а наша єдність дихає спокоєм, і пливе від того спокою медовий аромат кульбаби.
	
	Раптом я бачу, що вітер, налетівши зненацька, підхоплює якийсь папірець і намагається підняти його бодай трохи вище... а той не піддається... що ж, я допоможу... підповзаю ближче до того папірця... ой, лихо, це ж мій квиток на завтрашній поїзд!
	Навіщо? Та хіба можна пояснити! Їду — і все. І не заперечуй, бо мені від того важко. Та ти мовчиш, і потреба у сповіді сама собою відступає.
	
	Золота кульбаба тремтить на вітрі.
	
	Я люблю тебе.
	
	Зриваю квіти і сплітаю їх. Вийде вінок, яким я короную твою голову.
	
	Ти обіймаєш мене за талію, другою рукою замріяно пестиш недоплетений вінок. Твої очі все ще вдивляються у небесну блакить.
	
	Ти знаєш, що я не зможу без тебе жити?
	
	Знаєш. Знаєш. Знаєш. Це “знаєш” я вже промовляю вголос; ти дивуєшся — що б це означало. Я знов ухиляюся від пояснень.
	
	Мої вуста обережно торкаються твоєї щоки. Твої пухнасті вії лоскочуть мого лоба; ти до болю стискаєш мене у своїх обіймах, розгублено пригортаючи до себе. Чуєш, як б'ється моє серце?..
	
	Я люблю тебе!
	
	І пливе золотим маревом кульбаба, і залишає білу стрічку літак у небі. І злітає сполохана пташка, і вінок мій губиться в траві.
	
	Мої руки прикуті до землі; на мене давить вага твого тіла.
	
	Хрясь!хрясь!хрясь! — ламаються порожнисті стебла кульбаби. Твої очі світяться новим, незнаним вогнем; твої вуста - зблизька здаються мені темно-фіолетовими — торкаються моїх; твої долоні впиваються у мої; твоє гаряче дихання обпікає мене, я в невагомості.
	
	І на шию мені падають зламані квіти кульбаби.
	
	Раптом — і з чого б це? — думка: а якого біса?..
	
	Ти відчуваєш це, ти сердишся, ти гніваєшся, і розгнівано притискаєш мене до себе... задушити? Що ж, я не проти. Твоє щастя, що я в невагомості. І що я в невагомості завдяки тобі.
	
	Я не чую вогкої землі під собою, поволі поринаю у неї. Ти шепочеш мені на вухо жадані слова, і я бачу небо, що вивільнилося з решітки зеленого і жовтого марева.
	
	Мої щоки відчувають твоє волосся; одна рука звільняється, і я обіймаю тебе за шию. Я задихаюся, коли ти цілуєш мене. Твої щоки пломеніють; я вбираю в себе кожну клітину твого тіла.
	
	І десь у траві — мій вінок...
	
	Коли настане вечір, від вогкої землі війне прохолодою, росою вкриється трава, а кульбаба заховає жовті пухнасті квіти у пуп'янки. 
	
	І червоним маревом розіллється багряне сонце.
	
	А зараз — день. І кульбаба гине від необережних рухів.
	
	Востаннє... востаннє... востаннє...
 
 
--- КІНЕЦЬ ---
 
 
Оригінальний текст взято з сайту: 
www.dysha.nm.ru 
 
Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво"
www.chtyvo.org.ua