Олександра Пилипенко ЧЕРВОНІ КОНВАЛІЇ ---------------------------------------------- Ти бачив колись червоні конвалії? Вони існують. Вони забарвлюються кров’ю. Моєю кров’ю, якщо хочеш знати. Але ми знаходимо лише білі квіти. Чому? Бо вони ще чисті, незаплямовані. А коли їх торкаюся я, вони червоніють. Хіба від сорому? Просто тече кров. Усе почалося з того, що я закохалася... ...Так, усе почалося з того, що вона закохалася. Ми всі помітили це. Бо вона зайшла до класу мармурова, і навіть золотаві скельця її окулярів вкрилися якоюсь підозрілою кіркою. Нічого нібито й не змінилося. Урок собі та й урок. І ми сиділи за партами, як завше, розвалившись, дехто крадькома вдовольняв свого шлунка, дехто слухав плеєр, а я... та на мене вона вже давно махнула рукою! – я зосереджено вирізав на парті ножиком портрет Тома Круза. Але ні! послухайте. Цього разу я заховав ножика під стіл, штовхнув у спину свого друзяку-меломана, а тому, хто їв, на весь клас сказав: «Смачного». Ох, і дісталося ж мені тоді! Але мені справді стало шкода нашої вчительки. Бо вона справді закохалася – вік чистити мені зуби наждаком, як я помиляюся! Дивно... Вигадала я їх лише зараз, а вони, виявляється, існують уже багато років. Мені було чотири з половиною, коли я в своїй розмальовці замазала червоним голівки конвалій. А нещодавно переглянула ту розмальовку – і ледь не втратила свідомість: так, є червоний колір вогню, є червоний барбарисових ягід, є червоний полуниць. А цей... ну точнісінько тобі колір крові! Яким маніяком треба бути, щоб робити такі страшні фарби для дитячого набору! Було четверте травня. Я накинув куртку і нишком покинув квартиру. Шукав квіти для сестри. Продають їх на тому базарчику, що як іти прямо, прямо, а потім – ліворуч від школи, то... Сестра любить конвалії. Їх тут греблю гати. Але ж потрібно вибрати найкращі! «Червоні конвалії! Червоні конвалії!» – раптом почув я жіночий голос. І побіг, мов наполоханий пострілом, на той голос — і ось вони, переді мною, криваво-червоні, і їх так багато-багато! «Тьотю, де ви їх узяли?» – питаю. «Там, де й білі». «А скільки коштують?» «Чотири двадцять». Я замислився. Чотири двадцять – дорогувато для конвалій, але ж сестра... Думав-думав, та й видихнув: «Давайте». Червоні конвалії... чистісінькі тобі згустки крові... Продавщиця простягла мені букетик; я тремтячими руками схопив його. От сестра зрадіє! Де вона таке бачила? І раптом я підняв голову. На мене дивилася... моя вчителька! «То це Ви... Ви червоні конвалії виростили?» «Я», — посміхається. І гладить мене по голові. І всміхається все веселіше. «Що тут смішного?» – питаю. «Нічого. Іди вже», — відпускає мене. Я стрімголов лечу додому – до іменинниці. І навздогін мені – її бадьорий голос: «Червоні конвалії! Червоні конвалії!» Ти цілуєш мене, несамовито впившись у мої досі незаймані вуста, немов хочеш висмоктати з них молоко, якого позбавила тебе мати, коли ти був іще немовлям. Треш свої губи об мої, немов пориваючись висікти іскру. І нарешті спалахує жаданий вогник. Ти завмираєш. Я чекаю. Твої вуста щільно притиснулися до моїх. Іскра гасне. Але вона спалахнула недаремно. Вона вже запалила тебе. Ти цілуєш мене так, ніби всім серцем ненавидиш, ніби хочеш, аби я віддала Богу душу після одного з твоїх поцілунків. Але я не маю права помирати, поки не відчую, що ти випив з моїх губ усю кров. Смішно, але... тільки-но лишається остання крапля, ти різко відвертаєшся. Мовляв, живи! Сестричка десь хвилину не може прийти до тями. А потім кидається мені на шию. «Ой, спасибі тобі, братику! Що здивував – то здивував!» Я скромно посміхаюся. «А де ж ти знайшов такі?» І раптом перед моїми очима оживає картина: величезні букети конвалій у широченній емальованій мисці. Зелена миска – і червоні конвалії. І вчителька, що гладить мене по голові. Чомусь мені хочеться, щоб це тривало вічно... І від цієї зухвалої мрії мої ноги підкошуються, і я поринаю в несподіваний для мене сон. Сон дитини. Дитини, якій перед тим розповіли казку. Твої сліди губляться. Я стою біля автомата, не наважуючись вставити картку. Мені соромно її вставляти, бо вона перетворилася чомусь на фалічний символ. І мені ввижається, що телефон дзвонить... Я хапаю трубку – і чую довгий гудок. Це говорить до мене моя вічно твереза свідомість. Що їй сказати? Я йду додому – і відчуваю, що в моїх жилах тече забагато крові. Тоді я беру лезо і випускаю її на волю. Кров біжить по моїй руці вниз, до зап’ястя, безперервним потоком. Її багато. Конвалії – в моїх руках. Вони ще білі. Але незабаром почервоніють. А потім я продаватиму їх. Звичайно ж, вимивши руки і зупинивши кров. Вони коштують дорожче. Я продаю свої почуття за гроші. Хтось вірить у дива, а я вважаю дивом твою увагу до мене. І вбираю її в себе, як конвалії вбирають мою кров. Ти любиш мене? Добре, інше питання: ти бачив колись червоні конвалії? Ти їх ніколи не побачиш. На жаль. Бо ти не любиш дивитись у дзеркало. А якби глянув разочок – то побачив би. Побачив би, що твої вуста — це голівка конвалії. І згадав би, як вона смокче кров з моїх вуст. І як потім я шукаю її аналоги у величезних букетах. --— КІНЕЦЬ --- Оригінальний текст взято з сайту: www.dysha.nm.ru Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво" www.chtyvo.org.ua