Звір
Життя – річ непроста, химерна, неоднозначна: іноді трапляються драматичні ситуації, в яких важко знайти винних. Ті, хто вірить в містику, захоплюється нею, назвуть такі випадки фатумом, роком, долею. Якщо ж детально і уважно вивчити цю проблему, виявиться, що насправді справа зовсім в іншому: винних і причин трагічної події надто багато, щоб хтось конкретний зміг понести цю виняткову відповідальність. Про це вам оповість давня легенда. В ній всі спричинились до нещастя, водночас ніхто не бажав і не усвідомлював наслідків. Сива давнина зберегла цю оповідь для того, щоб попередити нащадків про те, як може закінчитися певна стратегія поведінки людини. У всі часи характери були подібними, і темперамент стародавніх героїв не дуже відрізняється від наших сучасників. Хоча умови життя були дещо іншими. 
Наприклад, іншими, аніж зараз, були відносини людини з природою у середньовіччі, у кінці якої, мабуть, відбувалася збережена народною пам’яттю трагедія. Тоді людські поселення були звідусіль оточені дикою природою. Ці дрімучі, непролазні нетрі, в яких перенасичене цивілізацією і культурою покоління сприймає як джерело ще не спотвореної, непорушеної, не знищеної ніким краси, для наших далеких пращурів було місцем різного роду небезпеки. 
Спробуймо уявити холодну зимову ніч тих часів. Голос вітру був розпачливий і водночас лютий, немов виття вовка, що розносилось і додавало якогось незрозумілого жаху, і заразом відчуття певного дикого первісного природного ладу. Мороз, мов реп’ях чіплявся у все, що потрапляло йому на шляху, і вперто і владно диктував йому свою волю. Сухі, засмучені віття дерев... Вони сховані від сорому, туги, і самотності покривалом нібито кришталево білого снігу, та все ж забрудненого чиїмись слідами… Всі вони, немов діти, од страху, безпосередності, й безпомічності покорилися сердитому набридливому морозу, який відчував своє всевладдя, і безборонно розпоряджався своїм лісом, як хотів: то затихав, вдаючи жалість до всього живого, то навпаки посилювався, висловлюючи начеб виправданий і справедливий гнів на все, що його оточує. Ще й темрява шалена, і жодної зірки на небі, до того ж потемнілі від злості хмари заступили місяць і пихато заважали блідолицьому пролити хоч краплиночку світла в цей безмежний морок. І блискотіли лише якісь дивні зірниці невідомої істоти. Раптом вона не знати чого видала пронизливий,  несамовитий звук.
І неважко уявити, як захололи серця екіпажу карети, що мала нахабство чи то вже таку незмірну потребу в настільки глуху ніч вибратись в ці нетрі. Вигляд берлина свідчить, що вона належала багатій сім’ї. В цих непролазних хащах сяйво окрас ридвана одночасно відлякувало і приваблювало. А як вже глянув на це диво, то не міг відірвати погляду, немов ця незвична краса прилипла до твого серця, і водночас заманювала надто довірливих блиском і мерехтінням цих ознак розкоші. Справжня тобі небезпечна привабливість.
 А далі зір зупинявся на блиску очей породистих коней, не знати чим наляканих. Гриви цих благородних тварин стривожено стали дибки. Було чути шалене іржання. Сіпали копитами і спинялись, мов прагнули якось оминути страшенну катастрофу, яку вони передчували всім своїм інстинктом самозбереження, всією своєю природою, всім своїм тваринним нутром, що людський розум і людські органи чуття не могли підказати. Їм заважала чи надмірна метушливість, чи може зайва самовпевненість і неуважність. Що ж стало причиною цієї тривоги? Коней, а згодом і людей настрашив блиск невідомих, подібні на вовчі очей. 
В якусь мить погонич не втримав стремена, і тварини вирвались і втекли. Кучер скочив на одного розсердженого звіра і втік на ньому, потурбувавшись лише про свою особу: слуга покинув панів сам на сам з невідомою небезпекою, коли інший переляканий кінь поскакав з шаленою швидкістю в невідомому напрямку. І ось тепер для двох людей з екіпажу зустріч з невідомою істотою була неминучою, бо ще й згаяний час і незграбність відібрали шанси пішої втечі: жінка намагалась втекти, проте спіткнулась і по-дитячому захлипала, відчуваючи свою цілковиту безпорадність і безпомічність, а чоловік може й хотів залишити свою знайому саму в лісі і потурбуватися в першу чергу про своє життя, проте його ґудзик,як реп’ях, причепився до волосся панночки, і пан ніяк не міг відчепитися, рушити з місця.
Панночка сердито і заразом невинно глянула на попутника, і так чарівно, слізливо, безпомічно йому дорікнула, як це вміють робити лише малі діти: «Юзефе, то так ви любите мене, про мене і моїх дітей будете піклуватись, сильно хочете бачити мене своєю дружиною, що аж з тої турботи і любові намагалися залишити мене один на один з незнайомим звіром?» Пан якось лицемірно і хитро усміхнувся, тоді нахабно відповів: «Що ви таке думаєте, люба, прекрасна, безневинна і нетямка у житті Магдалино? Ну як я можу вас покинути? В цьому мене навіть мої противники не звинувачують, як-от ваш кучер. Навіть він говорить: «Цей від вас ні за яких обставин не відчепиться, не відстане, бо прилип, приклеївся до вас, як реп’ях.» Якщо навіть він визнає, що вас за ніяких обставин не покину, то як вам, моя не досвідчена в життєвих питаннях панночко, не соромно про мене таке думати?»
Магдалина на ці колючі слова соромливо схилила голову, мов мале дитя, яке не хотіло вчинити жодної кривди і думає, що діє правильно, і коли його насварили за несвідому випадкову провину, маля червоніє від щирого жалю і ніяковіє, і виглядає так, ніби це був не докір, а окріп, яким вцілили в лице, а він обпік все обличчя, а особливо щоки. 
Це була жінка середніх літ, молодість якої начебто і проминула, проте вигляд її був сповнений трохи принишклої, пригаслої, але все-таки не втраченої до кінця жаги до життя. Хоч волосся здавалося дбайливо зібраним і заплетеним, деякі вибагливі і грайливі кучері химерно й пустотливо втекли із суворої зачіски, наче капризні діти від вимогливого вихователя. Її одяг, оздоблений різноманітними скромними, але витонченими візерунками, що відповідало її статусу, був чорного кольору і розповідав про те, що пані перебуває в жалобі. Проте туга в очах була пригасла, стиснута, задавнена: Магдалина радше всього була безутішною вдовою, яка роками носила на собі знак свого горя, ніж нещодавно осиротілою донькою. Жінка рідко переглядалась із своїм супутником, бо не вміла приховати своєї байдужості, то й відрази до Юзефа. Знайомі були надто чужі і далекі душею, щоб відважитись заглянути в вічі один одному.
Пан був, як то кажуть, битий жук: підтоптаний, проте і надалі вперто підтверджував репутацію досить успішного залицяльника до немолодих жінок. Його медові слова прилипали не до одного серця дами зрілих літ, проте, уважно глянувши на холодний і стриманий вигляд Магдалини, можна сказати, що вона до його прихильниць не належала. Юзеф мав достатньо хитрості, лицемірності, манірності, вправності, щоб бути галантним кавалером, утім, аби стати добрим чоловіком, мова не йшла: в нього було занадто мало сердечності і людяності. Якщо придивитись до одягу панка, то можна здогадатись: перед нами збіднілий шляхтич. А підступні очі говорили про те, що він лише шукав грошовитої жертви, аби вчепитись в неї кліщем, обтрусити, як липку, прагнув нажитись, збагатитись на заможній дружині. Отже, весь його вигляд промовляв, що любов була зовсім чужа його самолюбному єству.
Але вернімося до оповіді про саму подію. Поки попутники намагались безуспішно втекти, невідома істота була настільки близько, що панство могло її розгледіти. Обоє були дуже здивовані, коли збагнули, хто саме до них наближається. Юзеф побачив в цих вовчих очах свою смерть, а Магдалина натомість заспокоїлась, смиренно чекала зустрічі, і, можливо, її серце навіть відчувало якусь радість. 
Яке б у вас не склалось враження до того, ті дивні очі належали не звірові, а людині. Одяг цієї особи настільки зношений, доведений до такого жалюгідного стану, що для того, аби це дрантя хоч якось можна було носити, знадобилися латки зі шкіри тутешніх звірів. Скуйовджене волосся, яке непомітно переходило у вуса і бороду, нагадувало шерсть чи то старого вовка, чи, може, здичавілого собаки. Очі, запалені якимось диким вогнем. Сміх, подібний радше на рев, ніж на усмішку. Якісь чудернацькі жести, мов би залишки людської мови. Найвірогідніше така зовнішність означає, що цей дивний чоловік багато років не був серед людей.
Але двоє подорожніх не випадково по-різному сприйняли лісового мешканця. Напевне, з химерною людиною обоє були добре знайомі. Магдалина з наївною радістю скрикнула: «Гореславе! Мій дорогий давно оплакуваний муже! Ти таки живий!» Але почуття незмірної провини пригнічувало і пронизувало все серце жінки. Вона мала величезне бажання обійняти свого чоловіка, та не наважувалася підійти, мов дитина, що завинила перед батьком, все ж радіє зустрічі після довгої розлуки, проте несміливо стоїть на віддалі, бо боїться і чекає справедливої кари.
Юзеф же почував себе сердитим і ображеним, мов реп’ях, що передчуває небезпеку, що його можуть скинути з добре обжитого місця. Хоча й не переставав труситися від страху, нахабно загорлав: «Чому тут радіти? Подався невідомо куди і чого, не вертається із незрозумілих причин вже декілька років, і, як бачимо, добре прилаштувався в лісі! Ти з дітьми його роками вірно чекаєш, хоча всі переконані, що він давно помер. А твій чоловік в лісах не так далеко від дому нове собі щасливе життя влаштував! На такого хіба розгніватись можна, а не зустрічати привітно!» Магдалина закрила пальцем рота Юзефові, , бо зрозуміла, чому Гореслав не повертається до них. Вона розсердилась на Юзефа, тупнула ніжкою, і крикнула: «Замовкни! Краще уважно на нього поглянь! Невже ти нічого не розумієш?» Напевне, вона наївно сподівалась, що цими словами можна викликати жаль у циніка до свого суперника.
Тіло лісового мешканця було в жахливому стані: всюди струпи, рани, шрами. А, окрім того, кульгав, не бачив на одне око, не міг рухати рукою. Як можна здогадатися, чоловік після якогось випадку (мабуть, після нападу розбійників, що в ті давні часи відбувалися досить часто) залишився калікою і, щоб не бути тягарем для своєї сім’ї, не стати об’єктом глузувань, відрази близьких, вирішив залишитись жити в лісі. Цей чоловік, очевидно, подумав, що Магдалині краще жити в статусі поважної вдови (це при живому мужеві!), ніж нещасної дружини каліки, яка, знаючи наївність своєї жінки, потратить весь свій статок, щоб вилікувати свого чоловіка, але, оскільки медицина тоді була дуже на низькому рівні, доведе свою сім’ю до злиднів. Так, вірогідно, й було, якщо врахувати характер Гореслава.
В серці Юзефа вигляд цього давнього знайомого додав не жалість, а навпаки страх. Боягуз тягнув Магдалину за собою. Жінка пручалась, проте він не відставав. А лісовий мешканець вперто прямував за ними. І ось всі троє опинились біля краю прірви. Юзеф тремтів, мов полохливий заєць, і не міг наважитись глянути в очі свого суперника. Водночас його язик був занадто самовпевненим і нахабним: гордий панич словами не те, що оборонявся, а нападав: «Покинув, скільки років не дбав, а хоче на щось претендувати! Без тебе жінці добре! Зникни в цьому лісі і більше не з’являйся!»
Гореслав пристрасно і хижо на це відповів: «А Магдалині зі мною було краще! Хіба я не бачу, що моя дружина біля тебе нещасна?!» І він зажурено завив. А потім лісовий мешканець на чомусь зупинив погляд, взяв цей предмет, як здобич. Це був пістоль, весь у крові. Від цього жахливого червоного кольору його очі заблистіли. Цю зброю, напевне, залишили розбійники, яких багато тут вештається. А Юзеф від побаченої багряної барви зомлів. Він мимоволі уявив, як куля проходить через нього, і смерть з косою постає перед ним, і суворо вказує на його провини. Від цього марева боягузові з тяжкою совістю аж в очах потемніло. 
А Магдалина не хотіла зовсім виправдовуватись. Вона мовби прагнула викликати кару на себе і свого супутника, наголошуючи на переживаннях, таким чином збільшуючи їх. Жінка висловлювала напругу цієї ситуації сумною піснею:
Моя жінка веселуха
Радо стрічала всякого зуха.
Радо стрічала, ще й обіймала,
На чоловіка й не зважала.
За чоловіка солом’яна вдова:
Завжди одна я, одна вдома.
Ці слова начебто й не збігалися з випадком, в котрий потрапила Магдалина, проте були голосом совісті і пісню співало все єство панни, переповнене почуттям вини. Вона відчувала себе зрадницею, яка піддалась намовам нахаби, і стала через це дуже самотньою людиною. Жінка почала згадувати недавні роки, а те, що зараз її оточує начеб і не помічала. Пісня стихла, бо пані настільки поринула в думки, що уста її замовкли. Лиш по щоці мимоволі потекла одна розпачлива і щира сльоза каяття. Магдалина виглядала, мов блудна дитина, що заплуталась у бурхливому вирі життя, і дуже далеко опинилась від правдивого рідного дому, проте раптово, коли дійшла до краю і майже перетнула межу, після якої вже не буде повороту, побачила свого покинутого батька, зраділа зустрічі, але вважала недостойною називати себе його дитиною. Ніби  вона бачила порятунок, але через докір сумління не наважувалася скористатися цим шансом.
А Гореслав з жалем глянув на жінку, і здригнувся, бо побачив тільки тінь тої, що колись знав. І туга нелюдська запанувала в його серці, і виринули з глибини душі такі слова: «Магдалино, Магдалино! Яка ж ти колись була рум’яна, життєрадісна, повна сил красуня! А тепер зів’яла, змарніла, зсохла, посивіла і стала несправжня, нежива, мов мара якась! Аж сльози горло стискають, як на тебе зараз, дружинонько, глянеш! І це саме ти, Юзефе, її до такого жалюгідного стану довів. Це через тебе вона зійшла нінащо! Не жаль тобі, нелюде, таку прекрасну панночку губити?» І замовк Гореслав, бо не зміг більше слів знайти, щоб сердечний біль висловити. Лиш блиснув так страшно очима.
 Юзеф на те тільки коротко відповів: «То чому ж її покинув, як їй було так добре з тобою?» І все водив очима за пістолем. Коли Гореслав сіпнув рукою, обличчя у суперника стало бліде, як стіна. Пан настільки боявся за своє життя, що ні на мить не міг відірвати погляду від неспокійних, нервових рухів лісового мешканця. І важко сказати, чого Юзеф лякався більше: цієї небезпечної напруги, пригніченої атмосфери, чи самої смерті. 
Магдалина ж докірливо глянула на Юзефа, і знову продовжила співати свою сумовиту трагічну пісню, немов навмисно загострює і без того напружену ситуацію:
Одна вдома скучать не стане,
Бо на зуха як вдова гляне.
Гляне, мов мужа свого не має,
Лиш того зуха радо приймає.
Як просить зуха у нашу хату,
Стане серденько моє ридати.
У серці жінки запекло її вдівство, ніби ожила стара занедбана рана. Але тоді пробудились не лиш почуття жалю до себе, але й гучніше зазвучав голос сумління: їй було дуже шкода чоловіка, якому завдала стільки болю, власна же поведінка здавалась їй безсоромною. І знов зупинила свою пісню пані, і стала уявляти, як важко жилось мужеві всі ці роки в лісі. Врешті-решт дійшла до думки, що всі її труднощі – ніщо в порівнянні труднощами її подружжя. Й сердилась на себе, що віднедавна занадто переймалась своєю особою, мов би я велике цабе. Я ж не варта доброго слова на противагу свого чоловіка, який володів винятковим розумом і шляхетною душею. Я лиш самовпевнена панночка і більш нічого. І від усвідомлення цього всього дуже невесело стало їй на душі.
 Гореслав глянув у вічі суперника, і в той час якийсь наче рик пролунав у повітрі. Чи то тільки вітер зашелестів… Але Юзефові видалось, що то хтось гострить на нього зуби, і вже відчув себе жертвою, і навіть думав про те, куди буде втікати після стрибка нападника. Проте лісовий мешканець не зрушив з місця, а лише вперто вп’явся очима у слабкодуха, що той аж пополотнів од страху. Проникливо дивився на збіднілого шляхтича, неначе сподівався радше вичитати відповідь в очах, ніж її почути, і говорив: «Нащо ж усе задумав? Чому себе і її мучиш? Адже ти її не любиш? Очі твої повні байдужості, а не любові. Та й ніколи не полюбиш! Тобі подобаються вертихвістки, а Магдалина до них ніколи не належала. Ця її сімейність для такого жевжика, як ти хіба що відразлива. Визнай очевидне!» Здавалось, чоловік не промовив це питання, а проричав, так гостро, різко і сердито воно звучало.
І цей гнів, безмірне обурення, безсила лють посилили нахабність того, хто готовий за всяку ціну втримати тепле, нагріте, насиджене місце, нізащо не хоче втратити зиск, і тому випустив колючки, націлені на пекучі сердечні рани суперника, заховані в кожному з цих слів: «Та кого хвилює  і цікавить твоя любов?! Вона ж насправді в світі нічого не варта! Це родичі прагнуть кому-небудь нав'язати відповідальність за твою жінку і дітей, зняти цей тягар зі своїх плечей, якось звільнити себе від турботи. Та ще й так, щоб і перед вищим товариством гарно виглядати, видаючи себе за доброчинців, і за нагоди становищем і багатством родини скористатись. Ось як зараз людина влаштовує, завойовує свій життєвий простір. А ти, наївний, про якусь любов, людські почуття заговорив, і забажав, щоб я відступив. Смішний! Навіть коли б я відмовився від своїх намірів, чимало інших, може й ще гірших за мене пристосуванців налетіло б, як мух на мед. Кожен виживає, пристосовується і влаштовується, як може. Головне – кігтями, кліщами вчепитися, впитися, вп’ястися в шкіру. Ось якої філософії я тебе навчу. А ти, кумедний, все белькочеш: «Любов та любов!»»
Магдалина тихо схлипнула, як почула ці цинічні слова, і заплющила очі, мов би сподівалася, що це лише сон, й проблеми і без її втручання розвіються. І піддалась бажанню заспівати застигле в пам’яті завершення подібної ситуації:
Стане ридати, стане тужити,
Аж не захочеться на світі жити.
А щоб жити, жінку любити,
Треба зуха того убити.
А як убити того зуха,
Та чи не стане знов веселуха?
Ці слова виглядали наче запитання до самої себе, спроба розібратись у власній душі, потреба в надійному пораднику, який би вирішив все за неї. Подібно, як заблукане в життєвому лабіринті дитя вперто кличе на допомогу батьків, твердо вірячи, що де б вони не були, почують його благання, і розв’яжуть всі проблеми.
Погляд Гореслава став якимсь далеким, задивленим, мов все його минуле спливло в нього перед очима. Він пригадав все, що цінував, щиро, палко любив, та й яке, напевне, ніколи не забував. І його зір випадково спинився на лицемірному Юзефові і він відчув, наскільки далеко цей чоловік перебуває від його ідеалів, святинь, і не зміг змовчати від усвідомлення майбутнього, яке спіткає все йому найдорожче, і тому люто, сердито прогарчав: «Та ти ж не хочеш сім’ї! Я тебе віддавна знаю! Що вона є для тебе? Відповідальність, до якої ти не готовий. Постійність, до якої ти не призвичаєний. Любов і співчуття, яке не тільки не вмієш відчувати, а й не розумієш. Батьківське почуття, яке в дитячих голосах бачить не галас і шум, а веселощі й радощі, які зігрівають серце. Хіба ти до цього готовий? Добре подумай про все, і не руйнуй життя їй і собі.»
Юзеф на це хіба, мов святотатець захихотів, і не забажав нічого заперечувати, чим довів обґрунтованість і правдивість докорів, звернених до нього. Але відверте заперечення усіх моральних скарбів людства! Адже він дозволив собі розреготатися, коли мова велась про загальновизнані святощі, і навіть не намагався у такій напруженій ситуації це приховати.
Як крик душі після нових моральних мук, жорстокого, самовпевненого, пекучого ляпасу, початку усвідомлення свого майбутнього, зірвалась з уст Магдалини пісня, що вже стала рідною для її душі:
А як не буде знов веселуха,
Та чи не уб’є її туга?
Туга за зухом, як його любить,
Або за мужем, як його згубить.
Ой моя жінко веселуха,
Нащо стрічаєш всякого зуха?
Цим вона виявляла, наскільки болючим, важливим, актуальним стало питання про те, що буде далі, до яких наслідків це приведе, а також розуміння того, скільки залежало від її вибору, саме її рішення. Вона почувала себе дитиною, котра чи то зламала якусь цінну річ, чи то завдала незмірного болю близьким, і нарешті зрозуміла, що накоїла, але не знає, як це виправити, і сидить, плаче над руїнами, і боїться заглянути, що її очікує після цього всього далі, і лиш засоромлено, засмучено скаржиться всім зустрічним, якого лиха, шкоди завдала.
Гореслава обурила власна бездіяльність. Навіть найбезглуздіший вчинок видався йому кращим за безрезультатні вичікування розв’язку, який прийде сам по собі, без нічийого втручання. Його пристрасне, палке, гаряче серце ніяк не міг задовольнити нинішнє становище. Хай було би що завгодно, але не так, як зараз!Та все ж він востаннє спробував протоптати стежку до совісті цинічного шляхтича: «Отямся і схаменися! Ти осмислюєш, що дієш? Адже вона ніколи не буде щаслива! Ти ж сам, напевне, добре це знаєш! Змилосердься над нею. Пробуди в собі хоч раз щось людське. Покинь її, залиш в спокої. Без тебе вона якось дасть собі раду і побудує досить щасливе життя. Тільки не заважай, не перешкоджай їй!» Ці слова були вимовлені майже на межі розпачу, до якої у всякому разі було дуже недалеко. Нервово лісовий мешканець стискав в руках пістоль. Потім Гореслав став між нахабою і його жертвою, мов прагнув наочно показати свою вимогу. Очі суперника уважно пильнували за кожним його рухом.
І Юзеф знову став лицемірити, чи не розуміючи, що грає з вогнем, чи міркуючи, що небезпеки можна уникнути, а ворога обеззброїти, якщо його вдасться переконати у власному безсиллі, даремності будь-яких змін, обов’язковості невдачі, тому він наступав, провокував такими словами: «Який це все має сенс?! Навіть, якщо я покину її, нічого насправді не покращиться, в будь-якому випадку вона буде нещасною: чи в твоїх, чи в моїх обіймах, чи ще чиїхось, чи навіть самотньою. Все вже остаточно вирішено твоєю втечею в ліс, і всі інші події тепер беззмістовні. Не гай марно наші і свої сили і час. Як ти тоді покерував її життям, так вже мусить бути. Усвідом це нарешті!» Незаможний шляхтич до кінця не збагнув, яку викликає бурю, з якою тонкою матерією безцеремонно дозволив собі забавляться.
Та ще й Магдалина зі своєю піснею підлила масла у вогонь:
Чом ти не можеш мене любити?
Мушу я зуха й тебе убити.
Убити себе й сама схотіла,
Бо каже, що заслужила.
Та я уб’ю перше зуха,
Бо через нього та й веселуха.
 І тиск на Гореслава звідусіль приніс свої жалобні плоди. Чоловік опинився в становищі загнаного звіра, який від безвиході починає не лише оборонятись, а й нападати. Тоді істоті стає все байдуже. Аби тільки вибратись будь-яким чином з цього кута. Такий випадок рідко завершується для всіх добре. Постраждалих не раз може бути чимало, навіть ті, хто до цього всього зовсім не причетний. Винними є зазвичай ті, хто загнав тварину в безвихідь, не захотів врахувати небезпеку і можливі наслідки.
А в нашій оповіді першим наслідком необдуманих дій був постріл. Магдалина заплющила долонею очі і боялась визирнути, мовби чекала, що турботливий дорослий встигне сховати все прикре, і полегшено, спрощено все пояснить, і допоможе вдати, ніби нічого не сталось, що все гаразд, начебто все так, як має бути.
Юзеф, як почув цей неприємний і страшний звук, почав уважно себе обмацувати. І, не знайшовши рани, оглянув все довкола, й збагнув, що сталося. На землі лежав пістоль без набоїв, а поруч – неживе тіло його суперника. Нахаба відчув себе переможцем і почав гордо глузувати з чоловіка: «Ось хто, виявляється, справжній боягуз: втік, сховався від дійсності спочатку в лісі, а потім в обіймах смерті. А ти, Магдалино, готуйся зустріти майбутнє, коли так безглуздо втратила останнього захисника.» Тепер нікому буде ставати мені на дорозі, тому все, що я запланував, мусить піти, як по маслу, а ти, моя пані, від цього нікуди не дінешся!» 
Але все відбулось зовсім не так, як планував цей чванько. Від незмірної радості чоловік затанцював на краю прірви, мовби не усвідомлював, чи забув, де знаходиться. Клаптик скелі відколовся і разом з лицеміром впав униз. Коли цей шматок летів, звідкись як голос справедливої кари пролунали страшні слова: «Земля не витримала тягаря твоїх гріхів, і провалилась, щоб змити з себе цю надмірну ганьбу.»
Цю істину сказав не хто-небудь, а уже знайомий нам кучер, що не зміг оволодіти своїм страхом. Цей погонич взагалі був добрим, відданим слугою. Але цей Оверко мав значну ваду: полохливість іноді могла перешкодити йому сповнити свій обов’язок. Так сталось і цього разу. Проте згодом совість в нього прокинулась і змусила зібрати коней, запрягти карету і вирятувати Магдалину. Поки він пробирався через густі хащі, то якраз підоспів, коли пані залишилась зовсім сама. 
Вона не дозволила собі сказати слузі щось про втечу, бо власне забруднене ще більшою провиною сумління мучило її, а потім прийняла руку кучера і сіла в ридван. І вони, як два вцілілих уламки цієї трагедії помчали геть, і вдивлялись в пітьму як схованку зламаних, зруйнованих душ. Задумана жінка спитала в свого попутника: «Мій старий вірний Оверку! Кажуть, ти належиш до бувалих людей щось тямиш в житті. Я зараз сиджу розгублена і лише ковтаю сльози. Порадь, що я маю після цього всього робити?»
Слуга потер білу чуприну, покрутив сивий вус, і мовив: «Ох, нещасна пані! Порада моя, може, і складна, але така лиш  тепер слушна, як похилий вік мені підказує. Попри біль треба жити далі. Ростіть дітей такими, щоб подібних помилок не вчинили, щоб не боялись прийняти виклики життя, і готові зробити правильні рішення.
А чоловіка свого пробачте. Він не міг вчинити інакше. За ті роки він став звіром. А звір не пробачає нікому. Навіть собі.»