Присвячено рідній школі, Яка навчила переносить болі. ПЕРЕДНЄ СЛОВО На жаль, часів буремних Чимало наша Україна знала Й завжди лишалась витривала, Та не без болісних надій даремних. Чимала свідчень є писемних, Як українці правду зберігали, Але тоді не все писали, Бо не любили лестощів богемних. Як воювали предки за свободу Легенди більше зберегли, Як цінний скарб свого народу. Від меду ви вже втому мали, То іншу віршеві я віднайду природу, Щоб ви не дуже нудьгували. ПРОЛОГ Історичні умови Війна лишень скінчилась, Комуняки тріумфують: По-новому кордони всі будують, І новизна угодами скріпилась. А Україна в дурні знов пошилась, Хоч має своє військо й патріотів, Та не минуть їй історичних поворотів, Й тому без часточки землі лишилась. Хочуть радянські вояки Вкраїнську правду за шкварки взяти, Та буде це не з легкої руки. Але вже зараз мусять знати, Що не прийдеться бити байдики, Бо є кому її обороняти. Сім’я з Холмщини В ті непрості часи Жила одна сім’я, Що Холмщину домом звала, Що жила з води і роси. Ніхто не цінив їх дочки краси, Ще не цінили також доброти, Вдячності, скромності і чесноти. Досидить, напевно, сивої коси! Ніхто ж не знав, Що кохання має, Й взаємності ніхто не чекав. В житті отак буває: Цих трьох ніхто не турбував, Допоки лихо не спіткає… Сільський голова В цім селі головував Бездітний пан один. Його єдина мрія – син, І через це він дуже горював. До тої міри жалкував, Щоб й на дочку згодився давно, Та із жінкою їм того не дано, Скільки б неба не благав. На дочку того бідняка Із заздрістю дивився він, Й мріяв, щоб у нього була така. За мрією вже гнався навздогін, Та правда була гірка, Що самотній жде його скін. Слабке місце Карпа А батько той (він Карпом звався) Калину вище всього цінував, Її як тільки змога величав, Він напевно б легше доньки відцурався. На цій рослині добре знався, Її щодня леліяв і беріг, Як скарб народу рідного стеріг – Не тільки лиш красою милувався. «Я тяжко хворий й воювать не можу, Та все-таки тобі, Вкраїнонько, служу, Коли калину день в день сторожу.» - Слова його завмерлі я пишу, Як думку щиру і хорошу, Коли між роздумами я вишу. Чутки Чутки тут раптом залунали, Що будуть всіх переселяти, Й традиції у краї цім ламати, Місцеві з жаху всі конали. Якісь безумці серця звеселяли, Але Карпо спокою не чекав, Бо за калину хвилювання мав, Смутні думки все серце розтерзали. Не лиш чутки Мелетій знав – (Так старосту в селі тім звали), Деталями давно вже користав. Його ці постанови не чіпали, Бо українців договір переселяв, Лиш вигоди по нім його чекали. Пропозиція Мелетія Мелетій Карпа позвав до себе, Й порадив дочку йому віддати, Бо буде тоді калину зберігати, Та й так схотіло небо. «Та відповіді вже я не прошу у тебе.» - Полошив тут Мелетій ту проблему, Але, на жаль, не розв’язав дилему: Однаково любив же їх Карпо. Додому Карпо буде прямувати, Бо думається там, звичайно, краще, Та ради в жінки не буде питати. Від ради милої на серці стане важче, Бо скаже їй Наталку залишити, Та певна гибель для калини то це. Рішення Карпа «Наталко, біднесенька доню, Зламаю долю молоду твою, Бо калину я надто люблю, Що до чужих людей рідненьку гоню. Та як калину інш обороню? Хто матері розчеше коси? Хіба що чуженецькі роси?! Пробач, та рішення я не зміню.» Сердега думав так собі, Коли з Мелетієм погодження складав, А серце потопало у журбі. У серці голова жорстокість не тримав, У очі батька глянув голубі, Отак, немов пробачення благав. Розповідь дружині і доньці Смутний Карпо вертався, все рида, Рясніють сльози на очах: Про калину радів хоча, Та дочку все ж шкода. Бо ним ж то створена біда, Яку розповісти має, Очей від рідних все ховає, Життя ж бо в крайнощі кида. «Ти дочка старости із цього дня, І бути може лише так, Бо це є воля вже моя!» - Із болем в серці це сказав бідняк, Передчував – руйнується сім’я, Але не може бути вже інак. Суперечка Карпа з дочкою «Невже ж ти, батечку, мене і не любив? Чим я перед тобою завинила? Чому немилість ласку замінила? Чом донечку свою отак згубив?» - Біль серце дівчини сповив, Гніву вона в серці не мала, Хоча і туга в нім лунала, Та розпач правди не зломив. «Та що ж ти, дочко, кажеш? Ти ж панна будеш родовита, Ще й щастя згодом всім покажеш!» - Сказав, мов правда це оббита, Коли нещастя своє важиш, Мов перспектива це є знаменита. Розмова Карпа з дружиною Карпо покликав тут дружину, (Яка Мелашкою звалась, Й покірною вдалась), Щоб вчинків пояснить причину: «Ти знаєш, люблю я калину: Її я до безумства так люблю, Понад усе в житті ціню, На неї проміняв родину. Доньці не зміг я правду ту сказати – Вона б тоді пробачить не змогла, Та все ж не можу я по – іншому вчинити!» В устах Мелашки надія тут гула: «Тобі лиш рішення приймати, А нам, жінкам, покора лиш дана була!» Розмова матері з Наталкою «Доню, ти на батька не гнівись, Він ж не шляхетності бажає, А про свою калину дбає! Ти краще щиро Богу помолись. На нього, рідненького, не сердись, Як легше стане – то заплач, Але його, старого, ти пробач, Й надією на Бога ти живись. Повір, він себе уже картає, Й страшенний біль в душі заліг, Та сили інакше вчинити не має.» - Мати небо прихилила би до ніг, Якби знала, що доньку чекає, І цей вчинок трохи хоч б поміг. Материне напутнє слово «Ох, Наталко, доню бідна, Хай Бог буде завжди з тобою, Хай не стрінешся з журбою, А поведінка завжди буде гідна. Ох, головонько моя ти рідна, Батьки твої нові не злі вже люди. Ти будь покірна всюди, І добре то буде, як будеш згідна!» - Напутнє слово матір тут сказала, І серце зойком озвалось, - Доньку, мабуть, востаннє пригортала. Таке прощання, як оце відбулось, Не кожна, певне, то людина знала, Не кожне серце болем так прочулась. Щоденник Наталка вже по-новому жила: Багато емоцій стала мати, Нотаток море почала писати, Тобто щоденник цілий рік вела. Щоб змін цих вир знесла, Думки свої почала зберігати, Які не можна розказати, То так і з серця біль зняла. Знайшла щоденник я, якось було, Нещасний зовсім, обідраний, Та серце щастям загуло: Який то скарб був вже жаданий! Від нього правдою несло! Тепер він буде усім знаний. ОСІННІ СПОГАДИ Не можеш «сьогодні» відцуратись, То мусиш з «вчора» прощатись. Осінній подарунок Чого від осені чекати: Чи смутку, або радість, може? Тут серце лиш мені поможе: Воно лиш може підказати. Нащо печалі вже шукати? Я витру марні сльози: Може, минуть ті грози. Навіщо нещастя уже ждати? Переді мною вже нове життя… А, може, й радість тут знайду? Чом же надію пустила в небуття? Якщо ж у розпач попаду.. Душе, дивись, аби не було каяття, Як шкодувати за змарнованим життям буду. 1 ВЕРЕСНЯ 1946 РОКУ Очікування майбутнього Нові знайомства мушу мати – Вже вибору давно нема, І мрій шалених теж катма, Які б могла тепер я досягати. Ще довго буде серце біль проймати – Лишилася всього, що було колись… Ох, бідне серденько, уймись! Цього собі не можу обіцяти. Собі тихенько буду я ридати. Минуле всю мене скувало, - Його не зможу швидко подолати… Вже серце всякого зазнало, – Його не скоро можна поламати, Хоча б чого життя не дарувало. Знайомство з Мелетієм Я глянула в очі ті його, І зразу тут злякалась, Й нещирості тут же відцуралась: Зовсім не має в них злого. Як же не зрозуміть того, Що в них жорстокості чекала Й нещастя різне собі обіцяла, Але поганого не було нічого. Вина в очах отам спочила, І дивная любов була, І совість, що лиш раз збочила. Ненависті до нього не відчула, А очі у сльозах чомусь змочила, І недовіра, що зродилась, тут загула. Знайомство з Мокриною Мокриною дружина в нього звалась. Сплакнула щиро тут вона, Немов лягла на плечі чоловікова вина, Й покірною також вдалась. Доброю й щирою душа велась, Самотня і глибока, мов зима, Та, певне, тому, що в них дітей нема, Тому і в далеч все якусь неслась. Мені так стало жінку цю шкода! Вона, напевне, б щастя вартувала, Але запанувала в домі лиш біда. Ніколи, напевне, щастя і не знала: Тихенько лиш в куточку все рида… А я на долю свою нарікала! Новий побут Затишна рідна хата для мене була, Хоч і бідні були батько і мати. Зараз гірш немає хати, Що добром ворожим зігнила. Хата моя в різних квітках все цвила… Я тепер розкошами вмита, Добре вдягнута і дуже сита, Та душа від пустки завила… Ох, мені бракує рушників, Які моя мати вишивала, І не треба тих чужих шовків… Слів я хочу, що мати співала, І картин про славних козаків, Що понад усе їх цінувала… 2 ВЕРЕСНЯ 1946 Нова школа Рік останній буду вчитись У новій потворній школі І ніхто не передасть тієї болі, З рідною як тяжко вже проститись, З друзями як тяжко розлучитись, Що за партою разом сиділи, Тими ж хвилюваннями боліли, З незнайомцями тепер лишитись. Ох, які ж ви рідні вчителі, Більш вас в школі не зустріну. Щирий вам уклін мій до землі! Розуміння я наук уже не стріну, Лиш блукати буду во імлі, Коротаючи дорогу ту невпинну. Ставлення односельців У селі батька не розуміють: «Ох ти, дурнику старий, Ти хіба сліпий? Невже очі правди не зріють? Які думки цю неправду сіють? Хто оце тобі внушив, Що Наталку ти лишив? Чи думки наживи лиш воліють?» І подружка вже мене лишила, Фразу тут сказавши лиш одну: «З панною мені дружить несила!» Для дружби душу маю негодну? Чим усіх від себе відгонила? Чом не маю я подругу жодну? 3 ВЕРЕСНЯ 1946 РОКУ Сон Сниться щось мені калина, Що її у косу я плела, А вона щось сльози пролила, Що вона для мене – вся родина. «Ох, моя ти Батьківщина, - Дуже злісно я кричала, І її усю стоптала,- Через тебе ж самотина!» «Ти нове життя вже маєш,- Червонава зарида, Лиш його ціни не знаєш…» Вмила колу тут вода, Звідкіля – і не вгадаєш, Вкрила косу самота. 4 ВЕРЕСНЯ 1946 РОКУ Знайомство з однокласниками В класі я – ворона біла: Всі поляки, як один, Допоки прийде загин, Тож уже в нерівність сіла. В польській мові я не вміла, Українська рідна є мені. Як зарадити моїй журбі Знати б я хотіла. Українська кров в мені кипить: Як полячкою ставати Краще вже не жить. Але рано ще мені вмирати, Хоч і серце тягнеться тужить. Спершу треба ворогів зламати! Знайомство з вчителями Вчителі нові – панни і пани, Та всі дуже гонорові Їм не відчуть жалості й любові. Хоча би обминуть війни! Про калину мені сняться сни, Їм, напевне, - розкоші й бенкети, І вельможі, і нові карети. В їх житті кінця нема весни. Прості ж були люди Мої ж то рідні вчителі. Хай Бог з ними завжди буде! Хай б лише такі ходили по землі! Вони ж бо не несуть облуди, Із ними не блукаєш во імлі! 5 ВЕРЕСНЯ 1946 РОКУ Нова класна керівничка Вона бурхлива, як вона. Мене (українку!) проти своїх навчає, Про мирне життя, напевне, не знає, Що мене в інше цікавість кида. Певне, правди не вида, Й сестрою є рідною лжі В своїй внутрішній іржі, Бо змін в мені дожида. Попередня ж – одна доброта, Як кого до себе пригорне, То й безбатченко – не сирота, Кому лиш посміхне, В які б не вліз болота, До правди тут верне. 6 ВЕРЕСНЯ 1946 РОКУ Сон І знов калина в сон мій завітала, І біль старий вже розбудила… Ну чим перед нею завинила? У сні косу розплітала… Довкола мене все калинонька літала, А я все плакала чомусь (Напевне, із сльозами і проснусь), Й пробачення у неї я благала. «Мене, калинонько, прости, - Усе чомусь казала, - До батька хворого пусти.» Вона мені гіллям махала, Казала, що не час іще іти, Й пробачення приймала. 10 ВЕРЕСНЯ 1946 РОКУ Перша сварка в школі Уранці защеміло в серці щось, Коли вплела калину в косу, Мов зодягнула душу голу й босу, Хоч дива, начебто, й не відбулось. Та неспокійно вже тепер жилось: Калина паненят роздратувала, Мов виклик їм кидала,- І недоладдя вже розпочалось. І раптом серце загорлало: «Не помилявся батько мій: Калина ж значить то немало!». Це виглядало, як бджолиний рій, І немало ще образ лунало – Усе розвіяв правди буревій. 14 ВЕРЕСНЯ 1946 РОКУ Зустріч з Яромиром Сьогодні йшла стежиною сумною Й коханого зустріла я свого, Але чужого вже чомусь його, Немов його віддала я без бою. Я видалась йому зовсім чужою, «Бо панночки його то не цікавлять, Себе лише пихою славлять!» - Так одарив мене бідою. А ми ж три роки зустрічались, Вже й про весілля мова йшла. Як ж легко ми то розпрощались! На що ж надію я несла?! Ми надто довго дожидались, Щоб батькові сказать могла… 15 ВЕРЕСНЯ 1946 РОКУ Роздуми про зустріч Чом легко було це сказати? Немов мене ніколи й не кохав Й так довго все брехав… Хіба не боляче усе це розривати? Не буду я нічого вже благати. Така то Божа воля, напевне, і була. Її б змінити б не змогла. Як же змиритись й не ридати? Я впокорюсь усе ж тобі. Є правда у твоїх словах: Тепер я не рівня собі. Тепер в моїх очах той страх, Що втоплюсь у журбі, Коли спідка надію крах. Сон Яка калинонька тепер смутна! Я їй подяку все складаю, За що – й сама не знаю, І обіцяю, що прийде весна. Ох, ти скажи, моя чесна: Я українка в своїм краю?! Чом лиш від чужинців страждаю? Вона ж сама незла?... І листям все махає, Немов не її це провина, Та все пробачення благає. «Калино, була я твоя дитина,- Тихенько тут сльоза зринає, - Тепер нічия… Сиротина… 17 ВЕРЕСНЯ 1974 РОКУ Перша сімейна сварка «Дивись, які ж окраси тут розкішні! Нащо ж тобі убога та калина? Нап’яла, мов ти сиротина! Чому не вдовольнять убори ці препишні?!» - Мокрина заломила ручки білосніжні, Усе Наталку так прохала, Лиш на колінах не стояла, Й гримаси корчила преніжні. «Я не мінлива, як погода! Я сталі цінності люблю! Чужою панська є порода!» - Отак скандал тут я роблю, Аж затрусилась вся господа, Як криком мир в сім’ї гублю. Підслухана розмова Мелетій і Мокрина лютували, Бо рішення прийнять не в змозі (Ті варіанти були всі в пересторозі), Й собі тим гніву додавали. Одним від одного і розпач приховали, Проблему вічну зачепили же вони, І суть ж є в цьому їхньої вини, Що українку за полячку видавали. «Ми щастя хочемо для неї, - Обоє все твердили,- Як же не зрозуміть їй думки цеї?!» - Себе лише в оману посадили – Не стерплю я неправди сеї, Лиш серце моє вже сердили. 19 ВЕРЕСНЯ 1946 РОКУ Розпач Наталки Невже полячкою змусять бути? Невже вони такі жорстокі? Чи ж то незнання їх такі глибокі? Мені про це вже страшно й чути! Чи знайшли вже тої рути, Щоб мене отак змінити, Щоб вкраїнку в мені вбити, Довести до більшої вже скрути? Чи вони мене хоч трохи люблять? Що, хіба вони не розуміють, Що мене отак вони погублять? Чом вони отак шаленіють, Й на шматочки моє серце рублять? Ох,од чого так дуріють?! 22 ВЕРЕСНЯ 1946 РОКУ Сон І приснилась тут калина знов, Все заплакана чомусь. Та за неї я борюсь! То ж єдина вірна є любов! Біль, котрий ніхто не поборов, Ні від чого сильно роз’ятрився Й відкритий нерв лишився, Й з нього тут полилась кров. Тут мене калина обіймає (Я їй тії сльози витираю), Й дивним дивом кров спиняє. Я її душі іще не знаю, (Певне, через мене так ридає), Марні спроби заспокоїть маю. 24 ВЕРЕСНЯ 1946 РОКУ Зовнішність Яромира Він красивий надзвичайно, А то ж особливо ті блакитні очі, За яких не спала цілі ночі, Й брови чорні, як бува звичайно. І солодкі губи незвичайно, І такий преніжний голос, І туге волосся мовби кінський волос, І усмішка світиться одчайно. Рідні ж ті м’язисті руки Й гарна вбога сорочина… Ох, чом стріли ми розлуки? Чим не гідна я його дівчина? Чом мене спіткали тії муки? Чи ж не хоче цього Батьківщина? 27 ВЕРЕСНЯ 1946 РОКУ Внутрішній світ Ох, який ж розумний мій хлопчина… Й патріотом, певне, згодом стане І за правду вже повстане… Ну ж де вража в нім личина?! Але ж ідеальний він мужчина! Яку ж сміливість дивовижну має, І посади різні обіймає, Та не зрада здобуття причина!...? Чесним й щирим його кожний називає… Ну чого мені іще бажати? І одну мене давно кохає… Та яке ж пояснення то відшукати, Що мене він зараз покидає? Ох, як би цю таємницю розгадати! 1 ЖОВТНЯ 1946 РОКУ Страх самотності Мене покинув… Що ж тепер? І посмутнів яскравий світ, Бо ти не здержав обіт. І я одна серед усіх мегер… Ось погляд мій завмер В передчуванні тої самотини, Що я лишилась справжньої родини… І спокій мій помер… Ніхто ж мене не обіймає, Бо я байдужа стала всім… І що ж мене тепер чекає? Втопилась в смутку у своїм, І усмішки ніщо не провіщає… Цього не зрозуміть батькам моїм! Сон Калина в білім цвіті Немов вкраїнка наречена, Що на самотність обручена У цім жорстокім і лукавім світі. Життя готує тут вже сіті, А на закоханих то особливо, І усміхається усе спесиво, Щоб зупинить кохання в літі. Калина в самотині все стоїть, І руку допомоги тут благає… Хто буде рану їй оту гоїть?! А поки тихо все чекає, Надій тих марних вир роїть, Коханий не прийде – вже знає… 4 ЖОВТНЯ 1946 РОКУ Розмова з новою класною керівничкою Правила у школі керівничка Прагнула мені все роз’яснити. Та не буду я вже ними снити, Не така ж бо я є ученичка. «Краще ж бо в руці синичка. Тому польську ти шануй, Українську в серці поруйнуй. Хай розмова буде таємничка!» - Тут пораду нав’язать старалась, Але я вже впертою була, І так легко не здавалась. «Чом вкраїнській мові тут хула, - Як могла я боронилась,- А брехливій мові все хвала?!» Розмова з директором Директорові керівничка скаргу дала, «Немов її ніхто отак не ображав, І польської так не обзивав, Як нахаба собі дозволяла.» Директора тут злість узяла, Що слів сварливих не шукав, Й одразу покарання дав, Щоб школу зразу покидала. Від того я лиш усміхнулась, Бо школа вже мені нестерпна, І лиш щаслива з того чулась. Така вже вдача в мене є химерна, Й від того смутку я не гнулась, І через те зовсім не нервна. 5 ЖОВТНЯ 1946 РОКУ Повчання Мелетія та Мокрини Нові батьки мене повчали, Що в школу треба ж то ходити, Й науку мови ту простити, І свої «мудрості» навчали. Хіба оті пани не знали, Яке нестерпне ошуканство Й національне те пристосуванство? Як знали, то чого чекали?! Мені казали, щоб вину я визнавала, Та я на це ніяк не хтіла стати, Бо совість перед нацією мала. Нащо ж мені мораль читати? Мораль я власну все тримала, І над усе її я буду зберігати. Сон На парті калинонька лежала (На неї всі чомусь плюють І болю мому серцю завдають), Від образ, бідненька, конала. Цих ягід бідних не зривала. Їх ненавидять люди різні, Що мають погляди чужі і грізні, Їх злоби я вже не сприймала. Калинонька, чому тебе плюндрують? Ти ж їм ні в чім не завинила! Чом доброти твоєї не відчують! Чим ти кари заслужила? Тебе, біднесеньку, мордують, А ти від бід ніколи не затужила. 6 ЖОВТНЯ 1946 РОКУ Втеча додому «Наталко, приведи себе до ладу! До нас ровесник твій примчить, У нього з любові серце тріпотить. Ти на мою пристанеш раду?» - Так лестила Мокрина щодо приходу, Аби зі мною мир знайти, Й одразу добрий шлюб звести: «То польська квітка з шляхти саду!» Ох, як дуже я то спалахкувала! Лиш то Яромир у моїм серці, Його одного лиш кохала… Війну не почала в словеснім герці, Лише той гнів все колихала, Й додому мчала по надій озерці. Розмова з Карпом Я свої сльози витирала, І стала з батьком говорити (Напевне, щоб події всі розбити), І на примарний порятунок уповала: «Не зможу так, аби полячкою ставала! Як не чужинки майбуття розбий, То краще вже мене убий! За що то твоя воля так карала?!» Не глянув в очі він дитині, Душа горлала і палала: З своєї волі у чужій родині: «Напевне, матір все тобі вже розказала… Як зможеш, то прости чужій уже людині, Та скажу, щоб назад ти повертала…» 7 ЖОВТНЯ 1946 РОКУ Розмова з Мелашкою «Ох, дочко, дочко моя рідна… Чужі ми вже з тобою люди, Й по-іншому уже не буде… Без тебе вже сивітиме головка бідна… Я сподіваюсь, виростеш ти гідна, Й по правді в світі проживеш, І стару матір хоч раз ще пом’янеш, Й на кривду ні за що не будеш згідна… А зараз, донечко, іди: Дороги наші розійшлись навіки… Як зможеш, батька ти прости!» - Ті сльози залишились назавжди, Якими здумала матуся бесіду вести, І попрямують в берег вічної ріки… Сон «Моя калино, за твоє життя З тобою я розлуку мушу мати Й щоденно чужинкою страждати… Цьому немає вороття…» Мені приснилось вічнеє буття, Де страждання немає, Й ніхто смутку незнає (те ідеальне майбуття). І до калини я була прикута, За нею всі мене судили, Вона ж – моя єдиная покута. Мене не зовсім не осудили, Бо віддалися уже моя спокуса, Й нарешті спокій присудили… 9 ЖОВТНЯ 1946 РОКУ Розмова з коханим У Яромира я розмови все благала. Він зливсь, та слухать обіцяв. «Ох, ти би напасть цю знав! Я проти волі панночкою стала! «Ох, буть би українкою жадала! Який ти, Яромире, є наївний! То ж польський дух мені противний! Душею своїх ніколи я не покидала!» Мені єхидно усміхнувся Й таке слівце сказав, Що всяк закоханий б жахнувся: «Ага! Який то пес і не брехав! Не жаль у голосі твоєму чувся, А гнів, що помсти зажадав!» 12 ЖОВТНЯ 1946 РОКУ Розмова з подругою З подругою я заговорила, Бо розпач серце ломив, І на кавалки зовсім роздробив, Й надія більше не бриніла. Але мене на самоті не залишила Подруга тих юнацьких літ, Коли перебули море бід, І трохи серце загоїла: «Вони поляки, та все ж люди, Тому надії не втрачай: Як Бог дасть, так воно буде. Та честь понад усе тримай, Але надмірно теж не гуди, Тоді і лиху стане край.» Повернення до поляків І так в хороми я пішла, Хоч на лиці лишилася сльоза (Така дрібна, як вранішня роса), Та сподівалась, що не буде зла. Коли усе назад брела, Молилася так щиро Богу, Щоб чесну мені послав дорогу, А більш бажати й не могла. У серці я надію зберігала, «Все перетерплю» - Я собі казала. І не питала, за що терплю, Бо не на те увагу я звертала, Бо головне – чи гідно я стерплю! Сон Калина в білі шати убралась: В чесноти різні себе нарядила, Й надію й правду з собою схопила, - В далеку путь якусь то зібралась. Мені сказала: «З смутку злазь, Бо щастя ж не знайти, Якщо вперед не йти. А ти ж на правді зналась!» Тепер я довго німувала, Бо теє слово загубилось, Яким усе би я сказала. Та серце відчаєм вже не залилось (Його ця роль тепер не спіткала, Бо серце у надії оновилось.) 13 ЖОВТНЯ 1946 РОКУ Перемир’я з батьками Пробачення в нових батьків просила (Ох, соромно мені тепер признати, Що вже традиції готова забувати) І наче б серцем усмирніла. Ох, як ганебно я сьогодні жила! Полячкою готова була бути… Ох, як ганьбу оцю забути? Яку ж тоді заразу підчепила?! Ох, все знущання те робили знов (Немов про норов мій забули), Аби до панства відшукать любов. Ох, як би вони відчули, Як скипіла в мені кров (Нахабними ж бо надто були)! 15 ЖОВТНЯ 1946 РОКУ Перемир’я зі школою До школи Мокрина вирішила йти (Немов свою вину я вже признала). Та полячка давно знала, Як до школи з миром підійти. Ох, як брехню цю перейти?! Вже згоду вони поладнали, Немов моє бажання мали! Ох, як до спокою дійти?! Ох, як сумно мені признавати, Що неправди шлях обрала! Ох, чого іще чекати?! Ох, собі я вирок підписала, Та чи довго зможу я мовчати? Ох, собі життя зламала! Перемир’я з однокласниками А поляків ж гнів узяв (чом це я повернулась? Бо до занять і не тягнулась), Але кожен приховав. Бо ж тепер усякий знав, Бо поки батьків вивчають, Які звання і гроші мають. То ніхто і не чіпав. Що не знають, все вдавали, Що на них всіх зло я маю, Й маски спокою вдівали. Що їх суть ворожу знаю, Мов вони і не видали, Й що на помсту я чекаю. Сон Мені калина дорікає… І рояться думки сумні: (Її що зрадила в ці дні), І серце болем обпікає. «Ох, та ж ніхто не знає, Як я калиноньку люблю, І все її, ріднесеньку, гублю. Від цього й серце завмирає… Тебе сьогодні занедбала… Мене, калинонько, прости… Себе сама вже покарала. Ох, гіркий болю, відпусти… Хоча тебе сама і викликала! Надіє, час тобі рости!» 17 ЖОВТНЯ 1946 РОКУ Новий конфлікт з батьками Дивись, який хлопчина У гості до нас йде! І нова сварка нас сьогодні жде! Вже б краще була сиротина! Хіба в тім винна є родина, Що хоче все тобі добра, Що ти сприймаєш в поперек ребра, Хоча не жде тебе лиха година! Ох, добре вмієте брехати ви! А совість свою де ви загубили? Ох, ще зазнаю з вами я журби! Щоб ви тепер вже не робили, Зазнаєте моєї ви вражди, Любов бо давню запретили! 19 ЖОВТНЯ 1946 РОКУ Новий конфлікт з однокласниками Таку поляки забавку стали мати, Що калину бідну підпалили, І мене тим дуже розгнівили, Що я мир почала нарушати. Ох, не треба гнів у мене викликати! Бо тоді всі міри я ламаю – Лише кари кривдникам шукаю. Мусіли вони це на собі пізнати. Ох, як кожен цей поляк, Що словами вже не передати, Заробив від мене дужий ляк. Ох, тепер вже мусить знати Всякий наглий польський неборак, Як в війну зі мною устрявати! 21 ЖОВТНЯ 1946 РОКУ Новий конфлікт з класною керівничкою «Її вчинки вже не надто гордовиті, Щоб директора тепер хвилювати, Бо й сама спроможна мир ремонтувати, Та й батьки ті дуже зв’язковиті.» - Щоб спинити чвари родовиті Керівничка рішення таке прийняла, І мене до себе тут позвала, І надії тут поклала запашисті. Я її немов не помічала – Ні на що не дала я їй згоди, Бо вже віри більше їй не йняла. Та вона не вбачила погорди, І директору не розказала, Та не станули образи льоди. Сон Сьогодні калина мені усміхнулась, І навіть трохи вчинки похвалила, Бо гнівом також ворогів облила, Перед якими довго гнулась. Як ж то щасливо чулась, Як зняла я ті пута, Якими довго була скута В обійми навіть кинулась. Та все ж вона попереджала, Що це війни лише початок, Та я сама це добре знала. Хоча то боротьби я не знаток, Але калині я пообіцяла, Що війни прийму всякий наслідок. 22 ЖОВТНЯ 1946 РОКУ Думки рідної класної керівнички В рідній школі керівничка міркувала: «Бунт – це ж є звичайне діло (Якщо ж провернути дуже вміло)! Та підтримку тут гарантувала. Все те я за чутками вже знала, І все надію ж ту вселяло, Й моє серце звеселяло, Й тому більше не ридала. Скільки літ все їй я довіряла, Й в неї й зараз віри не гублю, Й недаремно (як тепер я взнала)! Хоч я іноді й з плеча рублю, Та мене завжди вона сприймала, І її я до сих пір люблю. Ставлення колишніх однокласників Однокласники соратниками стали: «Та ж калину треба боронити І не шкода навіть кров пролити!» - Між собою так вони казали. Ох, тим моє серце розкували: Українка я лишилась не одна, Дорога, значить, не така й лиха, Якщо же й інші правду теж пізнали! Україно, я ж за тебе б’юсь В цій ворожій чужій школі, День у день з поляками борюсь. Ще чимало же зазнаю болі, Та нічого більше не боюсь – Буду йти все проти свої долі. 24 ЖОВТНЯ 1946 РОКУ Біль рідних батьків Карпа й Мелашки серця біль проймає: «Що ж, борись, як маєш, доню, сили! Головне, щоб твої гідності не вбили!» Бо вина ж ота не затихає! Певне, з них ніхто не знає, Що їх я ж давно простила, Й різні давні мрії відпустила, Та вогонь надії досі не згасає. Ох, мої бідненькі батько й мати, Я підтримку вашу ту приймаю. Ох, не буде вас кому обняти! Сподівань вже марних не тримаю, Але так приємно знати, Що любов довіку вашу маю! Сон Тут калина тая загорлала: «Нових напастей тепер чекай! Що далеко друзі – пам’ятай!» - Так про небезпеку нагадала. Я калину щиро обійняла: «Ох, з тобою будем борониться, Якщо й з лихом сам на сам лишиться!» - Так надію рідненькій надала. Із сльозами та мене облила, Й стала ту надію зберігати, І стеблом цупким мене обвила. Так ж то вона дала знати, Що в біді мене би не лишила, Якщо правильно це вдалось розгадати. 26 ЖОВТНЯ 1946 РОКУ Оголошення війни вчителями «Як ви смієте отак брехати, І фах чесний так ганьбити, І при тім спокійно жити?» _ В моїй школі стали бунтувати. Як то важко мені розказати, Вчителі що бучу піднімали, Й масла у вогонь тай підливали, А ще важче віри йняти. Українська рідна та культура Надто дуже їх пече – Її сторожити будуть мура. Як то давня істина рече, Від брехні найкращая мікстура – Гірка правда, що звідусіль тече. Оголошення війни односельцями Односельці гордо закричали: «Українське треба берегти І Наталці також помогти!» Й свою битву тут зачали. Наслідків діянь своїх не знали: Що це буде марна боротьба, Й з ворогом лишиться все ж сама, Зовсім того не чекали. Розбуялись в серці всі надії, Що спроможна щось та й зараз, І проснулись давні мрії… Буде все колись гаразд, Та сплакнуть не раз ще мої вії, Бо то щастя стане не за раз… 28 ЖОВТНЯ 1946 РОКУ Гармидер у селі Тут сварка, бійка все лютує… Не знаєш, чи виходить з хати Й чого від завтрашнього дня чекати: Коли цей мир вже запанує? У всіх серцях тут гнів вирує, І не чекають вже добра, Бо виходу, здавалось би, нема, Коли у жилах кров парує. Тепер води в сусіда не попросиш, Коли поляком він вродивсь, І відра далеченько носиш. Якщо ж ти осторонь лишивсь, І лють зовсім не множиш, - То ворогом усім зробивсь. Сон Калинонька немов би командир Вкраїнським стягом виграває, І не здаватися благає – Потрібен переможний мир. А віття ж розрослось ушир: Своїх воно оберігає, Й надію в них плекає Здолати битви вир. Я докладу всієї сили, Яку ж бо ти даєш, Щоб дух мій не скорили. Тож ти надію бережеш, Яку ще не зломили, І тим вперед ведеш. 1 ЛИСТОПАДА 1946 РОКУ Лист «По-дружньому я вам пишу: Якщо бажаєте посаду зберегти, То мир повинні навести . То не погрозу я кажу. Вас попередити спішу, Що перевірка вас чекає, Яка тепер усе рішає, - І я не поможу. Як спокій буде панувати, - Я ще раз нагадаю, - Й посаду цю не будуть відбирати. Деталей я не знаю. Я успіх хочу побажати, Бо вас я поважаю» Вихід «Ну що ж робити?» - Панікує голова, Бо рішення не прийде до ума, - Хіба ж всіх можна помирити?» Мокрина спромоглась пораду дати: «Провести перемовини між шкіл: Вони ж бо замісили цей розсіл, - Лиш їм під силу все це подолати.» Пораду голова прийняв: Вона ж надію подавала, Та й кращої не знав. Не одна проблема ще чекала, Але він її долав, Бо наслідками його турбувала. Скликання перемовин Мелетій стрімголов попрямував: Питання ж було термінове, Хоч вирішення зовсім і не нове – Із нього не один вже скористав. Чимало він зусиль доклав, Щоб вчителів усіх зібрати: Не хтіли компроміс ж шукати, Та врешті-решт переконав. Вони ж бо вперті й принципові: Інакше б фах не досягли, А польські ще і ґонорові. Все ж намір зберегли Стояти в головній умові, Допоки б боронить змогли. Сон «Тримайтесь, бо лишилось трохи, - Боротися калина закликає, Й на перемовини цим натякає,- Бо ближчої не буде перемоги! Нема звідкіль чекати вам підмоги, - Своїх калина обійме, І в вухо правдоньку шепне, - Тисніть із перемовин до знемоги!» Поважно вчительки кивали: «Це не лише Наталчине буття!!!, - Перемовин цінність знали, - Тепер ж не буде вороття, Ну що би завтра не прийняли, Й таке буде в селі життя!» 2 ЛИСТОПАДА 1946 РОКУ Міркування рідних вчителів «Не багато ми бажаємо: Українською в школі говорити, І калину у косі носити, - Більшого не вимагаємо!» Рішення ми вашого чекаємо. Радо ми село би помирили, Як вимоги наші би задовольнили! Все ж то ви – не ми рішаємо!» Вчителька так палко говорила, Від душі сльоза полилась, Бо Наталку щиро так любила. Не одна полячка розізлилась, І од гніву вовком вила, Що Наталка за права тут билась. Рада поляків Серця поляків гнівом пламеніли: «Як можемо ми допустити Калину у косі носити?» І від того вони багровіли. Вже й раду поламать хотіли: Обуренням так запалились, Та все ж всі на місцях лишились, Бо гнівить голову не сміли. Не знали що спочатку їм робити, Але так всі рішення прийняли, Щоб дівчину по-іншому зламати. І враз всі думку поміняли Українців волею вдовольнити, Немов умови ці задовольняли. Вимога поляків І бенкетує голова, Що втрата посади не грозить, Бо чвари умнялись на мить, Від правди очі він хова. Та напасть ось іде нова: З вимогою поляки йдуть Й погодження тут не минуть, Щоб місця не згубить, бува. За рік Наталку одружить, І то з поляком, безумовно, Бо можуть мир той поломить. Цього вони бажали поголовно, І мусить це Мелетій учинить, Хоч серце защемить і невимовно. Сон Калина з перемогою вітає, Але щаслива ще не є, Бо сумніви та легкість то не вб’є, Поразку ворог швидко так приймає. А Наталка тут калину збадьорює: «Якщо сховати тут троянського коня, Як твоє серце сповіща! Його ж то правда поламає! Від підступу себе оборонити Українцям є до снаги! Не сила правду поломити! Якої б біда не була ваги, Все може чисте серце побідити! До правди вдосталь є жаги!» 3 ЛИСТОПАДА 1946 РОКУ Моє рішення Мелетій на мене глянув строго, Щоб дух угамувать палкий, Й поставив вибір непростий: Жить без калини чи кохання свого. Чекав він рішення такого, Кохання що найбільше важить, Й калина значно менше значить, Й не сподівавсь він розв’язку другого. Характер батька серце має, Й тому ця жертва не страшить, - Душа моя калину обирає. Та голос в мене все ж тремтить: Хоч без кохання життя не знає, Але не може все ж інакше учинить. 6 ЛИСТОПАДА 1946 РОКУ Зустріч з коханим Хоча кохання наче б й відреклась, Та потаємну все ж надію мала, На дні серденька ховала, На мрії цій у вишину знеслась. Нова журба нізвідки узялась. Я тій мрії крила обломила Й надії марної лишила. А ось як справа відбулась. Сьогодні стрівся Яромир Й на мене вовком глянув, І затрусивсь мені небес обшир. «На днях женюсь.» - удар нежданий грянув, Мене спіткав розчарування вир, І світ ілюзій всіх розтанув. Кохання не існує Я вірила в кохання! От дурна! Саму себе я обманула, Солодкі як слова почула, Хоча брехня то була лиш страшна! Яка ж була наївна і смішна! Немов кохати можна до нестями, І вірним буть, а не метать словами, Немов не зломить смерть і замашна… Насправді пристрасть й більш нічого, Лиш вигадки в романах про кохання! Нема ж чуття то вічного такого! Усі амури і палкі зітхання, Котрі тривожать серця мого – Мінливої то пристрасті страждання! Сон Мене калина довго утішала: «Від мене від того ще відрікся, Як об становище моє обпікся!» - І мої сльози витирала. Калинонька таке оповідала: «Якби ти вибрала кохання свого, Тоді б лишилася усього!» І рацію, напевне, мала. «До того ним ти лишена була,- Калина все мені твердила, - А так мене хоча б оберегла.» Таке тоді я снила, Коли у серці біль пекла, Й такої мудрості калина вчила. 6 ЛИСТОПАДА 1946 РОКУ Біль душі Дівоча суть в мені загомоніла. Сімейне щастя – це вже не моє… Ох, чи колись той біль мине?! Хіба без нього буть щасливою б зуміла?! Як мало в тім житті я розуміла! Як легко ті стосунки поламати! Та швидко так не спинишся кохати! Чом в виборі була така я сміла? «Бо руйнувати – то не будувати» - Прислів’я українське голосить. Цих слів ніхто не має забувати. Спинись, як хто тебе попросить, Коли спішиш ту річ ти здобувати, Котра руїни ймення носить. Роздуми про зраду Чом не властива людям вірність лебедина? Лиш зрада, мов отрута в серце проникає, Й все добре й вище у людині убиває… Чом ницо так себе веде людина? Чом серденько холодне, немов людина? Людська натура є мінлива, мов погода: То сонце сяє, то приходить непогода… І не жахає наче б і судна година? Де совість, що на захист вірності іде? Корисливість і злоба вже сумління очорнили, І пристрасть вже до пропасті веде. І заздрості давно вже вовком вили, Ох, вірність у коханні, ти є де? Чи зовсім зради тебе зломили? 8 ЛИСТОПАДА 1946 РОКУ Роздуми про самотність Ох, як моїй душі самотньо мій акул! Вона між ними зовсім є чужа! Вона – то зовсім іншого слуга! Її болить неправди той розгул! Для неї гамір то, й порожній гул. Я в цьому середовищі зовсім одна… Чи зможу вилізти я з цього вже багна? Чи втопить у собі неправди той намул? Я однодумців дуже потребую! Чи в самоті багато я зроблю! Чи ж підтримку бажану відчую? Як товариство гідне я люблю! Ох, як самотність гостро чую! Й себе я в розпачі оцім гублю. Сон Сльозами заливалась калина, Немов вона це завинила, Немов вона любов розбила, Стражда за неї молода дівчина. Мов на її душі оця провина. Себе за біль мій все корила, Сумирно голову хилила, Мов по її вині не збудувалася родина. Мені калина по – дівочи співчуває І совістливоочі опуска, Дівочу бо натуру має. «Хоча на серці поселилася тоска, Та хай тебе надія не минає!» - Такі слова до серця підпуска. 9 ЛИСТОПАДА 1946 РОКУ Спогади теплих слів Які то хитрі лестощі хлопчачі! Найбільший ризик ті становлять Й дівчат без досвіду у сіті ловлять. Це вам не забавки дитячі! Які були оті слова палкі, гарячі, Підступно душу мою зігрівали… Насправді лиш брехали! Із мишею мов ігри ті котячі! Його душа мою манила, І вигляд той також. Чом пристрасть швидко так лишила? Його слова – мов ті шипи між рож… Як ж я тоді у тій омані жила? Так сильно є на лестощі хорош! Спогади про турботу А він так мило залицявся, А я ж чомусь так вірила йому… Була наївна так чому? Бо він турботливим мені здавався. Манер інтелігентних не цурався. Такий собі галантний кавалер, Що завойовує серця венер… Ну хто б таким коханим не пишався? Ну як такого не кохати? Серцями всіх дівчат він володів. Ну як такої долі не спіткати? Він тонкощі улесливості розумів, Мистецтво флірту він зумів пізнати. Проти такого як та й устояти? 11 ЛИСТОПАДА 1946 РОКУ Спогади про спільні інтереси Які щасливі були наші миті, Коли в коханні ми тонули, І в мріях про усе забули, Були одним коханням ситі. Так щільно нас сплели ті сіті, Котрі ілюзіями звуться, І легко в майбуття плетуться, Хоча були не раз реальністю побиті. І уявляли вже себе сім’єю, Подвір’я, повне дітвори, І тішились уявою цією. І краєвид глядіти із гори, Милуючись вкраїнською землею – Втішались мріями до певної пори. 12 ЛИСТОПАДА 1946 РОКУ Сон Бузок калину зворожив. Його колір сніжно фіалковий, Який усі зовуть, що то бузковий. На всю гущавину він славоньку нажив. Немов калинонькою дорожив, Але прийшла й зима – не лиш весна, А плоду все чомусь нема, Хоч міточку на серце положив. А згодом він біло-червону рожу зчарував. І їй слова чарівні говорив, Немов калину зовсім він не знав. Невже її ніколи не любив, Коли так легко все зламав, Калину легко так згубив? 14 ЛИСТОПАДА 1946 РОКУ Спогади про відмінні риси За течією ти усе пливеш: Ніяк не зваживсь проти всіх іти, Щоби своєї досягнуть мети. Як скажуть всі – лиш так живеш. Цього від мене не діждеш: Як треба, проти всіх піду І гідність й своє право доведу. А ти несправедливість всю знесеш… Суспільству мовчки ти скорився, І наслідок такий прийшов тоді, - Із нашою любов’ю ти простився. І вмився, певне, ти із сліз воді, Як нашого кохання ти лишився, І потонув навіки у журбі. 15 ЛИСТОПАДА 1946 РОКУ Він не любив! Він не любив! Не вмів любити! Він гравсь і серденько розбив! Так ненароком, граючись, розбив! Та ж він не хтів його розбити! Мене, як стару іграшку, лишити – Усе, що в намірах його жило, Усе, що вчинків тих причиною було… Як інші би думки – не зміг так учинити! То не любов, а хлопчик лиш загрався, Й чуже життя він раптом зруйнував, І навіть совістю своєю не карався. Якби то ним розсудок керував, І трохи на житті він знався, Таких би дров тоді не наламав! Я його відпустила! Весілля скоро. Що ж, нехай іде! Йому не стану я перешкоджати, І сліз моїх йому то не діждати. Мені ж заміни в ній він не знайде! Жоназаплаче: «Муж мій де?», Бо вдома всидіти не зможе, Бо помандрує на чуже несхоже, Й від неї скоро теж піде. Хіба так низько через нього опущусь? Чи ж я така натура мстива? Та краще мирно з ним я розійдусь! Я досить добра й не злостива, Нащо ж я репутації лишусь? За те, що трохи я ревнива?! Сон Калина гідності навчає, «Котра дівчину має прикрашати, Без неї можна бо зів’яти!» - Мене так рідна поучає. Напевне, мій то настрій помічає (Журба личко вкрила, Й надії зовсім не лишила) Й причину, безперечно, знає. «Не варт твоєї він журби,- Мене виховує калина, - Ще більш не варт твоєї він сльози.» Себе веду, мов чемная дитина, Що мати слухала, й не стрінула біди: Я стану горда й гідна знов дівчина! 17 ЛИСТОПАДА 1946 РОКУ Переосмислення становища Як ж я втомилась від цієї метушні! Я звичайнісінька собі дівчина! Я є безсила й слабка людина! Перепочить так хочеться мені! В коханні й школі я мов на війні За право й гідність борюсь щомить, А серце від напруги все щемить… А нерви кажуть: «Бій хай буде «ні». Не здатна подвиги творити! Зусилля мої марні й хилі! Я хочу в мирі й спокої зажити! Змінити щось не в моїй силі! Та не мені опір тойзломити! Спинитись треба в цій хвилі! 19 ЛИСТОПАДА 1946 РОКУ Дитяча наївна радість В роки дитинства всі щасливі. Дрібниці досить, аби щастя мати. Її так легко в час оцей спіткати! Всі діти дуже милі й говірливі. Вони ще не жорстокі й не ревниві, І від добра лиш радість здобувають, І насолоди в злі зовсім не мають, Натури жалісні й зовсім не мстиві. Радіють з всього, що довкола них: Зірок із неба не жадають, Й поразок не потрібно їм чужих. Хоча бажання швидко всі міняють, Та більшість з них реальних і легких, Тому і часто бажане не мають. Є на кого обпертися Ніщо нам настрій не псувало, Хоча би що ж то не було, Та сум нам не несло, Воно бо зовсім нас не хвилювало. Як сонечко зрання ставало, Усі вчорашні ті розчарування І інші душ дитячих хвилювання – Усе це більше нас не турбувало. Як чуть приємно різної пори, Коли на серце сум сідає, Веселий гамір дітвори. Чи труднощів у них немає, Чи краще очі й серце отвори: Малеча цих проблем не помічає. Дитяча безпосередність і відвертість Якби були дорослі наче діти! Тоді би не було лукавства і обману, І підлабузництва, і лестощів дурману… Чом то дорослі у неправді мусять скніти? А діти – то ж життя є квіти! Вони є щирі й непідступні, І справедливі, й непідкупні. Де ще таку нам правду зріти? Відверто кажуть, що в них на душі, І жодних таємниць не мають. Якби навчитися цього мені! Вони то лицемірства ще не знають, Й тому не тонуть у журбі, Й тому собі життя нічим не утрудняють. Сон Чи сон, чи спогад був – не знаю. Ми з батьком садили калину Маленьку і тоненьку, мов дитину. І сон з сльозами цей згадаю. Я ямку для калиноньки копаю, А батько її поливає, Й жорсткими руками ласкає, Я ж на лиці усмішку маю. Калину берегти татуньо вчить, А я йому обіцянку даю – Така мені приснилась мить. У нашому подвір’ї, мову раю, Мені хотілось б досі жить, Мов у казковому гаю. 21 ЛИСТОПАДА 1946 РОКУ Дитяче товариство як модель суспільства Хотіла б я в дитячім гурті опинилась! Вони то легко ставляться ще до життя, І не беруться то на інших ям риття. Дорослим в них то є чого повчитись! Селу б до того рівня опуститись! Проблем би жодних не було, І радість й усмішки б усе несло. Коли б змогли ми так змінитись! З закінченням гри образи всі минають (Цього би не завадило і нам), І ватажка у грі нового обирають. Цього б вміти нашим ворогам, Котрі лиш головні всі ролі грають, Й від того завжди шум і гам. Дитяча довіра до батьків Батькам лиш рідним довіряю, Хоча випробування було непросте, І забуттям той біль нескоро проросте, Та в них нітрохи сумніву не маю, Бо суть їх вчинку правильно приймаю: Сама би рішення таке прийняла, Як би в їх ролі в ситуацію попала, Тому на рідних гніву не тримаю. Дитиною не мала таємниць, Й життя від того легким було, Поки я не наслухалась любовних небилиць. Від нерозказаного серце аж пекло, Та падав Яромир переді мною ниць, Аби про нас село все не гуло. 22 ЛИСТОПАДА 1946 РОКУ Дитячі цінності В увазі я потребу мала В дитячі свої літа, І самовираженні вся мета Мого життя та й полягала. Батьків турботу цінувала. Мене вони без пам’яті любили, В теплі батьківському ростили, І смутку жодного не знала. Довкола лиш гармонія й краса – Такий то світ довкола мене був, На оці жодна не була сльоза. Як шкода, час отой минув, Без мене сивітиме матері коса, А час дитинства й щастя вже загув. Сон Дитинство снилося мені, Як мати калину в косу вплітала Й мене того, малу, навчала І повторяли рухи рученьки дрібні. Ох, що не насниться в сні. Намисто із калини мати як робила, Й мене маленьку того вчила, І я раділа, тішилась весні. Заповідала тоді мені мати: «Як б життя не повернуло, Та калину в косі зберігати, Щоб тобі за те не було, Всім серденьком ти її плекай, Що тебе народу лоно не забуло.» 24 ЛИСТАПАДА 1946 РОКУ Дорослий оптимізм і скептицизм Дорослих світ – чи чорний або білий: Веселий й радісний світ оптиміста, Байдужий і безхмарний пацифіста, А песиміста чорний і змарнілий. Світ песиміста дуже наболілий, Ніколи не веселий – лиш смутний Хоча і говори йому «Не ний!», Та все одно у помислах здрібнілий. А оптиміст не бачить перешкод, Усе для нього є лише здобутки, В усьому знайде суть від перешкод. Для нього похвала – це суть ганьби і чутки, В житті не бачить він скорботи, Для нього вигідні є всі оборудки. 25 ЛИСТОПАДА 1946 РОКУ Власна доросла відповідальність За вчинки маю я відповідати, Бо вже доросла стала, Й сама гармидер у селі почала, Хоча б самій прийшлось страждати. Перш ніж щось розпочати, Що кару понесеш ти на собі Потрібно пам’ятать тобі, Як робиш вибір також врахувати. З наслідками уперед піду, І заперечувать не стану я вини, В очах бо власних вниз іду. Нічого ж не дадуть мені чини, Бо без калини для народу пропаду, Й мене проклянуть нації сини. Доросла замкнутість і недовірливість Дорослі замкнуті і недовірливі натури, Які другого в серце не пускають, І на щирі поради не зважають,- Мов між собою збудували мури. Самі собі влаштовують тортури, Від інших вперто всіх ізолювавсь, Й від щирості уперто відцуравсь, Що з того вже сміються кури. Ніколи не хотять подать руки, Як інший ближній потребує, Живуть, мов в лісі хижії вовки. Ніхто бо ближнього свого не чує, Скрекочуть хіба жалісно круки, Коли хтось у самотності горює. Сон «Ти песиміст? – мене калина запитала, - Як ні, чому ж усе гарчиш, Й дорослих світ ганчиш?» Я відповісти що не знала. Я сумно очі свої заховала, Боялась в очі глянути калині, Як щирій і правдивій тій дитині, Яка ще підлості людської не пізнала. «Я за дитинством лиш сумую, - Пізніше трохи відважилась сказати, - Тому сумними барвами я роздуми малюю.» - Так намагалася себе я оправдати, Та так калину я не обмахлюю, Бо вміє настрій мій та розпізнати. 27 ЛИСТОПАДА1946 РОКУ Загрози дорослого суспільства Та ж дорослим все є надто складно: Повинно буть усе лиш так, Лиш так, по-моєму, або ніяк,- Отак все вперто й недоладно. Від того світові досадно, Від того війни всі ідуть, Така проблем усіх є суть, Що виходу із них шукають безпорадно. Дорослі розучились співчувати, Для них є «я» і мій маленький світ, Хто любить будувати, інший – руйнувати. Походить і від того багатенько бід, Які не може людство досі подолати, І в них втопивсь весь людський рід. 28 ЛИСТОПАДА 1946 РОКУ Конфлікт батьків і дітей Батьки забули про своє дитинство, Й не так навчають, як чинили, Не так, як в віці тому жили. Із боку їхнього це свинство! Батьків це є обов’язок й повинство Дітей на своїм прикладі навчати. А від них надміру вимагати Чистої води блюзнірство! Батьки і діти у епохи різні народились, Тому й думки у них різняться, Тому і суперечки й сварки получились. Як би то трохи їм та й постараться, Щоб в своїх сім’ях помирились, То спокій може все ж таки вдаваться. 30 ЛИСТОПАДА 1946 РОКУ Життєві цінності дорослого Дорослі дуже горді і уперті, І уступить на крок їм не під силу, Аби не зачепити гідність милу, Хай навіть був би ризик смерті. Їм тяжко у життєвій круговерті, Самих себе не загубити І справжню суть свою лишити, І завжди чутися, немов на тверді. І спільну важко є знайти то мову, Бо компроміс їм не властивий: Шалену роль дають кожнісінькому слову. Характер їх ще часто мстивий. Вести потрібно з обережністю розмову, Бо він також в них дратівливий. Сон Калина своє листя осипає. «Це мрії твої. Їх зима змете, Що зовсім незабаром вже прийде, Уже й на п’яти наступає!, - Калинонька у сумі потопає,- Вже осінь скінчилась. Прийде зима. Ні крихточки уже тепла нема!» Й останній рум’янець палає. А я коло калиноньки ридаю, В її очиці смутно я гляжу, Й нічого доброго вже не чекаю. На неї смуток я лиш навожу… Щоденник певно трохи занедбаю, І зиму я, не пишучи, пересиджу. ВЕСНЯНЕ ПРОБУДЖЕННЯ І серце стане з сплячки зимової Готове вже до боротьби нової. Весняний привіт Розтанув сніг і смуток на весні, Хоча причин для нього ще чимало, Та серце бореться уперто й витривало, Надію знову повертаючи мені. У непростій цій внутрішній війні Тепер саму себе перемогти, І вихід з ситуації знайти – Отак потрібно провести весняні дні. І вівці цілі, й вовки ситі – Отак навчитись жити б я бажала, Й розпутати угоди сіті. Щоб щастя у сім’ї я мала... Й не горювала більше ні одної миті, Або щаслива у самотності скакала. 1 БЕРЕЗНЯ 1947 РОКУ Початки переселення Батьківські віковічні землі полишають. Та ж з діда-прадіда вкраїнці там жили, Де предки кров не раз у боротьбі лили, Із щемом й болем в серці покидають. Куди закине їх життя – не знають. Поляки села споконвічні їх зайняли, Із дому батьківського людей виганяли, Але поляки кари від упівців не минають. Трагедія всього вкраїнського народу – По правді так поляків вчинок назовеш, Не лиш сім’ї одної чи одного роду. Вкорінення у землю в українця віднайдеш, І жить у краї ріднім відбирать свободу – То болем сильним серце всякеєпроймеш. Настрої в селі Мабуть, останні дні мого села. Його спустошення і переселення чекає, Й тотальне ополячення спіткає Тої вкраїнської землі, де я зросла. І стежка поросте, додому що вела, Могили моїх предків занедбані будуть, І не в одному українському селі у небуття ідуть. За що такую кару Вкраїна наша понесла? Ми Польщі віковічна в горлі кістка. Давно кортить їй знищить нас. Найрадісніша є для них про наше горе звістка. Нас погубить старалися не раз, Мов Україна Польщі є невістка, І Польща нею невдоволена є повсякчас. 3 БЕРЕЗНЯ 1947 РОКУ Звістка про сватання Мелетій мені про вибір нагадав, Який на раді восени зробила, Й себе кохання й щастя у сім’ї лишила, І так про сватання мені він розказав: «Я нареченого тобі вже підшукав, Якого й вчителі тобі обрали, Й тебе за кого сватать стали, Бо кращою партією ніхто б не став. Сама себе ти вибором зв’язала, Тому і шлюбу не можливо оминуть, Яких б шляхів для цього не шукала. На днях уже знайомству буть, Як б сильно ти б не бунтувала, Його дружиною тебе вже скоро назовуть. Передбачення ставлення односельців Той шлюб же односельці всі осудять. Для них це все одно буде Вкраїни зрада, Щоб там не прийняла осіння рада. Найближчі теж мене осудять. Ненависть лиш до мене всі розбудять, І буде тикать пальцями на мене кожний, І відбуватись буде день в день Божий, І різні підлості мені присудять. Немов смертельну ж то яку провину Вчинила я для свойого народу, Й буде ненавидіть мене ні в чім не винну. Немов би мала вибору свободу, Тоді у цю злощасную годину, І так вчинити мала я тоді охоту. 5 БЕРЕЗНЯ 1947 РОКУ Передбачення про нещасливе сімейне життя Я ж того шлюбу всім серцем не бажаю, Такі бо сім’ї щастя не мають. Про ту нестерпність усі знають! І я таких ілюзій не плекаю. Хіба корисливого щастя я шукаю? Не буде він мене нітрохи цінувати, Хіба мене щоразу зневажати. Хіба такої мрії я плекаю? Дітей він проти мене налаштує, Не будуть рідну матір слухать. Їх на польський лад він намуштрує! Хіба такого можу я бажать, Як кожен порух серця біль відчує, А кращого шлюбу з того не варто і чекать? Пошук виходу з ситуації Непросто вихід з ситуації знайти, Бо втрапила в тяжкий капкан, Що нанесе мені багато ран, Але готова на ці жертви йти. Багато ради цього готова я знести, І трохи наступить на гідність свою, Навіть нирнуть у пропасть з головою, Але дійти до щасної мети. Буду Мелетія і вчительок благати, На прощу час щоби дали мені. Готова їм за це їм руки цілувати. Та є межа у будь-якій журбі: Калину я не стану на поталу віддавати, В якій це не було б моїй страшній біді. 6 БЕРЕЗНЯ 1947 РОКУ Зовнішність Кшиштофа Підстаркуватий, зігнутий, немов пеньок, І зморшки все лице його покрили, Давно його лишили молодечі сили,- Зовсім він незугарний парубок. І лисів, певне, не один деньок, І зуби всі десь свої погубив, А погляд вовка все-таки лишив. І молодості давно минув вже строк. І бородавок в нього не злічити, Як складок на його боках. Таку химеру певно важко уявити, Як й кількість шрамів на руках. З таким то молодість згубити Для дівчини найбільший страх. Знайомство з Кшиштофом До мене парубійко підійшов: «Я Кшиштоф, твій я наречений!» Чому мій вік молодий та й обречений? Ніхто потвору більшу б не знайшов. Мов спис у серденько моє ввійшов. багатовбраний,- певне, родовитий, як паничам властиво, гордовитий. Він зверхнім поглядом мене всю обійшов: «Ми зараз про весілля поговоримо. Ну, вигляд у Наталки нічогенький. Натуру буйну ми підкоримо. Лиш прутиками прочухан легенький, - Й таку, як треба, створимо, І норов стане вже смирненький» Сон За вродою калинонька ридає: «Невже на нього підуть молоді літа? Моя Наталко, бідна голова.» Й мене, мов матір, обіймає. «Чи ж рідна моя вихід знає? Невже ж мені так пропадати, Ніким із українки стати?» - Калину серденько моє питає. «Боротися за щастя, поки змога, Не знати, як життя твоє ще поверне, І уповати кожну мить на Бога, - Калинонька надії тут сипне, - Та є для тебе тут одна пересторога: Чи зір твій з страху вихід не мине?» 8 БЕРЕЗНЯ 1947 РОКУ Чутки в селі про Кшиштофа В селі про Кшиштофа такі чутки ідуть: Він дуже лицемірний і жорстокий, У судженнях своїх він однобокий, Байдужа й черства його серця суть. Його слуги й з жебрака здеруть, Настільки жадібний й захланний, Й без смаку завжди він убраний, І дуже любить, як в похвалах вознесуть. Він підлабузників коло себе множить, А чесних й справедливих він карає, Лиш брехнею і багатством він дорожить. І чутка не одна то повідає, Як він над золотом своїм ворожить, Про схибнутість на розкошах усякий знає. Сон «Чи хочеш ним себе згубить? У нього будеш ти, немов раба, Немов придаток до його добра. Невже так хочеш ти прожить? Та ж твоє серце до великого летить! Воно ж бо щастя лиш бажає, І у високих мріях лиш витає. Хіба таким його задовольнить?» - Таке мене калинонька пита, І мою душу бідну схвилювала, Й пливе вже по щоці сльоза. Хіба ж що робити знала, Щоб проминула напасть та? Я ж у безвиході усе блукала. 9 БЕРЕЗНЯ 1947 РОКУ Характер і манера поведінки Кшиштофа В моє віконце часто заглядав, Щоби про нього я не забувала, Й про неминучість свої долі знала, Немов на мене всі права вже мав. І тим свою натуру показав, Що буду жити вдома, мов в темниці, В який не зайдуть сусідки – жалібниці, Бо буде дім, немов фортецю, пильнував. Цілий я день буду лиш прибирати, Боятимусь і глянути на нього, Ні слова не наважусь я сказати. Ох, як боюсь же я життя такого, Бо на дітей я права теж не буду мати, - Зростати будуть без втручання мого. 11 БЕРЕЗНЯ 1947 РОКУ Благання Мелетія «Мелетію, ох, батечку мій, зжальтесь, Помилуйте ви донечку нещасну, Відсуньте трохи ви годину ту злощасну, Мене вінчать ви думки відцурайтесь. Мого характеру ви не лякайтесь: Більш волі вашій я перечити не стану, Отримаєте донечку тепер слухняну. На милосерді трохи знайтесь!» - Мелетія сьогодні так благала, Щоб не губив мене він молоду, До ніг йому я припадала, І відповідь на сльози почула ось яку: «При всіх на раді ти останній присягала, Тому не зможу я розвіяти твою журбу.» 13 БЕРЕЗНЯ 1947 РОКУ Моє благання вчителів На все пішла, аби лиш врятувало: «Ви ж люди! Змилосердіться, вчителі! Вам кланяюсь я низько до землі. Невже ж вам мого горя мало? Чи хоче вчитель, щоб дитя страждало? Мені хоч трохи часу дайте! Мене ви заміж ще не видавайте! Чи зглянетесь, коли дитя до сліз благало?» Я перед ними на коліна стала, Я жаль і співчуття шукала в них, Сльозами все гіркими я ридала. Та в них вже голос совісті затих: «Сама перед всіма ти присягала, Тож не роби із нас жорстоких й злих!» 15 БЕРЕЗНЯ 1947 РОКУ Благання Кшиштофа На відчайдушний крок уже пішла, Я Кшиштофа вблагати намагалась, Бо виходу мені вже не лишалось, І ради іншої на те я не знайшла. У ні його я сліз вже не лила, Не сподівалась совість в нім знайти, Й тому по-іншому розмову стала я вести, Поки остання надія не розтанула. Ох, Кшиштофе, тобі я не рівня! Я репутацію тобі у товаристві зіпсую. Хай краще пошукає віл вола, а кінь коня! Цієї небезпеки я не відчуваю, І захистить палацу мур, немов броня, Тебе з кімнати бо не відпускаю. 16 БЕРЕЗНЯ 1947 РОКУ Рішення відкласти весілля «Кшиштоф сухоти підчепив, Тому з весіллям треба підождати, Поки всі лікарі здоров’я будуть повертати!» - Таку Мелетій новину звістив. І новиною трохи часу подарив, Й надію це нещастя оминути, Й дружиною Кшиштофа все ж не бути, І шлюб журний й ганебний відложив. І мудро треба використати час, Останній подих волі і свободи, Аби собі не докоряти повсякчас. Собі зроблю найбільшої я шкоди, Як загублю його й змарную враз, Ті дні останні молодості й вроди. Сон Калинонька, та мила розрадниця Підказує, як поступить мені, І де шукать підтримку у журбі. Калинонька – найкраща порадниця. Калинонька, на мрії легкій вгадниця Мене піти на прощу закликає: «Молитва щира все рішає, Якщо вважаєш, що я не зрадниця. Молитві час ти присвяти. Лише вона нам допоможе, Бо Бог готовий завжди помогти. Лиш щирая молитва врятувати може, Як віриш щиро в Бога ти, Й ведеш життя, як каже Слово Боже.» 17 БЕРЕЗНЯ 1947 РОКУ Дорога на прощу Ох, Боже, мене ти прости, За те, що дуже бунтувала, І мир в околиці я руйнувала, Й гріхи мої всі відпусти. Руїн моїй душі не допусти, Хоча заповідь порушила не раз, Батьків як ображала повсякчас. Душі моїй Ти поможи зрости. Я щиро каюсь у своїх гріхах, Якими я від Тебе, Боже, відступила. Прошу, захисти Ти на життя шляхах. Перед Тобою я не раз вже завинила. Моє життя є, Боже, у твоїх руках. Пощади або кари лише в Тебе сила. Сон Мене калина вже хвалила: «Як Божого заступництва нема, То в того все в ніщо іде, дарма. В благословенні Божому велика сила. Вона вже не одного захистила. Той всяку напасть сильну переможе, Хто із собою має благословення Боже. Тож мудро ти, мене послухавши, вчинила. Господь він батько для нас всіх: І грішника найбільшого прощає, Як відречеться той від намірів лихих. Бог кожну мить комусь допомагає, Людей Він не лишив самих, Усіх їх непомітно захищає!» 18 БЕРЕЗНЯ 1947 РОКУ Відвідини монастиря Не знаю, чого хочу вже й сама. Заплуталась я у своїм житті. Все однозначно в вічнім лиш бутті. Вже спокою в душі зовсім нема. Щось затягнулась в серденьку зима. До Тебе, Боже, на коліна припадаю, І порятунку в Тебе я благаю. Людей благати милосердя є дарма. Ти справедливий лиш один на світі, Тому й на Тебе щиро уповаю, Усіх ж полинули неправди сіті. Ти порятуй мене, Тебе благаю. Не хочу згинуть в самім цвіті. Ти милосердний, Боже, знаю. 19 БЕРЕЗНЯ 1947 РОКУ Повернення з прощі Мені спокійно вже нарешті на душі, Хоча проблеми ніби і не зникли, Але тривоги в серці все ж принишкли, І сумніви мене покинули сумні. І видається вже тепер мені, Що Божою я поміччю усе здолаю, Хоча як саме – ще не знаю, В душі вже буть тепер весні. Всі випробовування я прийму, Як би вже мене не лякали, І гідно хрест на плечі я візьму. Як би злі сили не страхали, Я подолаю все ж пітьму, Які би перешкоди не чекали. Очікування майбутнього Я сподіваюсь, Бог зжалиться над мною, І шлюб нещасливий мене омине, Бо Боже милосердя врятує мене, І не потраплю я до Кшиштофа покою. Ох, я не здамся Кшиштофу без бою: Заступництво я Боже відчуваю, Все буде добре – я напевне знаю, Не дам з собою учинить розбою. Бог відчайдушних й справедливих любить, А я лиш ради правди ризикую. Він лиш брехливців і нечесних губить. Надію сильну в своїм серце чую. Ніщо в мені її із коренем не зрубить. Себе до перемоги лиш готую. Знайомство зі Святославом Собі попутників я двох знайшла: Один Святославом себе величав, І інший Маркіяном себе назвав. У розмові з ними я додому йшла. Такого висновку в розмові я дійшла, Що Святослав є поляка син, І з Маркіяном поєднав їх дружби чин. І доброта сердець цих на мене зійшла. Цілу дорогу про те і се ми говорили: Паночок Святослав серйозну вів розмову, Із Маркіяном по дорозі жартували. Я вірила кожнісінькому Святослава слову, Слова Маркіяна сміх лиш викликали. Чи скоро я забуду Святослава щиру мову? 21 БЕРЕЗНЯ 1947 РОКУ Роздуми про знайомство зі Святославом Святослав – інтелігентний юнак. Знайомство з ним було приємне. Шкода, що мусить бути даремне: Хлопчина цей на мій є смак. Ох, як шкода, що він є поляк! Не одній дівчині щастя би подарував, Як вийти заміж її запропонував, А українці з ним не буде щастя так. Одразу його треба забувати, Немов і не знайомилась із ним, Змиритись треба із випадком цим. Нащо свій спокій руйнувати, Й тривожити серце болем новим Через зустріч, яка не може нічого дати? Сон Святослав їй косу розпліта, Й калину сльозами її поливає, Намисто з калини на шию вдягає, І різко її чомусь саму покида. Калина на сльозах тих швидко підроста, Мене зі всіх боків собою оточила, Й на волю вийти не пустила, А тут Святослав до мене верта. Тут сон скінчився різко, Немов не час ще більше знати. Кінця ж хотілось знати звірсько! Потрібно певно трохи почекати, Випитувати долю є бо низько Та краще, певне, його й не пізнати… 24 БЕРЕЗНЯ 1946 РОКУ Зовнішність Святослава Є вуса чорняві козацькі, Він хлопець кароокий, І також ставний й високий В його літа юнацькі. І руки енергійні й хвацькі, В волоссі він чорнявий, І трішки на лиці смуглявий, І шати зовсім не бідняцькі. Широкі плечі в нього, І також стан стрункий. Милуюсь з погляду ясного. І крок у нього є швидкий. Він вартий здивування мого, Бо завжди усміхнений такий. 26 БЕРЕЗНЯ 1947 РОКУ Репутація Святослава в селі Він ввічливий і мовчазливий, Як на поляка не пихатий, І в міру лиш простакуватий, І хлопець зовсім не лінивий. Як правду каже Маркіян, сміливий, Він християнин є побожний. Його не зіпсував той стан вельможний. Він в різних ситуаціях кмітливий. І чисте й щире серце має, Образи він прощать уміє, І в дружбі вірність він тримає. І правду завжди говорити сміє, За титулами він не поспішає, Й добром від нього завжди віє. 28 БЕРЕЗНЯ 1948 РОКУ Манери поведінки Святослава На жадібність він не страждає, Готовий завжди з ближніми ділитись, Навіть як би прийшлось всього лишитись, Він співчуття до ближніх має. Він навіть в гніві лайкою не лає, Хвалитись він не любить, Усіх завжди по справедливості розсудить. Він добрий є для батька син, Й прекрасний з нього буде чоловік, І не шукає розкоші вершин. Він щедрим був й в голодний рік, Не пристрасний він до горілки й вин, Він милосердям полегшить старця вік. 29 БЕРЕЗНЯ 1947 РОКУ Невже я в Святослава закохалась? Та лиш закохані так вміють міркувати, Без вад бо не бувають люди, І іншого тому пояснення не буде, Я не хотіла я себе вже оправдати. Та треба вміти правду визнавати, Що я закохана по вуха в нього, Й не зможу без кохання того, Хоча й не мала права покохати. Не перша, хто так безнадійно закохалась, До мене були й після мене ще будуть. То добре, що собі хоча б призналась. А люди з тим все ж якось тай живуть, І добре, як би я його та й відцуралась, А то думки ті в пропасть заведуть. Сон Святослав вперто переконує калину: Як не поляк! Затям, я не поляк! Так не хотілось би, але на жаль, це так Як ним не буть тобі же, польський сину? Та ж щирим серцем люблю я Україну! Це кажеш, щоб Наталку в пастку заманити, І її ганьбою всю покрити! Признавайся: любиш Польщу – свою Батьківщину! Святослав ще щось сказать збирався, Та, мов би по чиїсь злій волі, Сон різко в цьому місці обірвався. Підказку мов би я знайшла у долі, Та успіх мене та й відцурався, Й не знаю знову, ждать якої ролі. 30 БЕРЕЗНЯ 1947 РОКУ Заборона собі Святослава кохати Кохати Святослава собі не дозволяю, Себе саму ж бо так згублю, Й дурниць усяких швидко нароблю: Свою химерну імпульсивність знаю. Хоч мало я сама в житті рішаю, Та нащо же самій себе губити, І Бога цим гріхом гнівити? Тому й його кохать собі забороняю. Краще самотньою завжди жити (Отак своє життя я розумію), Аніж коханням до поляка та й згрішити. І лиш одне цим досягти зумію: Ганьбу по собі і хулу пустити, Чого простить собі зовсім не вмію. 3 КВІТНЯ 1947 РОКУ Передбачення думки села про це кохання Кохання село не зрозуміє. Вони мораль і звичаї лиш знають, І горе тим, хто проти них ступає: Село ж того пробачить не зуміє. Село за віковічними законами жити вміє, А почуттів воно не признає, І назву «аморальність» їм завжди дає, За те, що хтось кохати сміє. Поляка ж з українок як полюбить хтось, Зрадливцем нації одразу же виходить. Так споконвіку в нас вже повелось. Та навіть в шлюб святий як входить, Й дружиною назватися збулось, Ганьба із неї все одно не сходить. Сон Село калину у ганьбу вдягає: «Чом совість і дівочу честь згубила, Себе й родину всю свою зганьбила? І хай не каже, що його кохає! Тепер мораль за нього занехає! Ну що ж, калино, косу розплети, І під загальний осуд стань же ти.» І гніву люду того ніхто вже не вблагає. Калина щось сказати хоче, Але ж сон різко тут скінчивсь. Чом різко так минулась, ноче? Немов той сон та й таємницями обвивсь, Уривки лиш до мене хтось волоче, Щоб розв’язки й розгадки він лишивсь. 6 КВІТНЯ 1946 РОКУ Пропозиція Святослава про одруження - Як вчув твої вкраїнськії пісні, Й калину пишну вплела в косу, І ніженьки свої вмочила в росу, Припала вже до серця ти мені. Немов вернула згадки навісні Про кращі миті мойого життя, Яким, на жаль, не буде вороття, Й до того могли бути лиш у сні. Тебе побачив – і навчився я кохати, Й тебе прошу лиш одного – Дружиною коханою стати. Тебе люблю з цілого серденька свого, Дружиною не можу іншу й уявляти, Й тому віддам всю кохання я мого.» Відмова - З тобою я не буду щастя мати, Бо ти вродивсь і виріс як поляк, Й який же добрий ти б не був юнак, Ти українське не дозволиш цінувати. Чого б ти зараз зміг пообіцяти, Не зможеш виконать, коли сім’я буде, У чутка не одна про те гуде. Нащо ж словами обіцянки міркувати? Дітей українцями зростити не дозволиш, Як не від тебе, то піде це від батьків. Я уявляю вже, як люблячи мене, неволиш. Батькам ж своїм перечити ти б не посмів, Й мене й себе одночасно в серце колеш, Мене щасливою зробити ти все одно би не зумів. Оправдання - Тобі признатись щиро мушу, Що українцем є я є з голови до п’ят, Й за Україну я життя віддати рад, Бо, знай, вкраїнську маю душу. Не знаю, твоє серце чи зворушу Словами щирими з глибин душі. Благаю, мила, ти повір мені. Ох, чи ж я камінь з серця зрушу? І наші діти також будуть українці, І в вихованні рівні в нас права будуть І радісно тобі буде, як моїй жінці. І мої рідні радісно тебе приймуть, І українкою ти зможеш буть по самі вінці – Така то правди про майбутнє суть. Відмова - Поляка син є сам, безумовно, поляк. Чого б мені сьогодні ти не говорив, Та мого рішення б ти не змінив: Між нами шлюбу не буде і так. З поляком в мене шлюбу не буде ніяк. Як залицяєшся, то обіцяєш ти багато, А після шлюбу все забудеш радо. Усякий наречений на обіцянки мастак. Й до мене більше ти не приходи, Бо нам немає сенсу більше розмовляти. Якщо занадто грубо, то прости: Не мала наміру тебе я ображати. Мене, прошу, додому відпусти, Тобі мене не вдасться бо вблагати. 8 КВІТНЯ 1947 РОКУ Роздуми про настирливість Святослава Нащо ти серце на шматочки кришиш? Коли нам не судилось разом бути, Тоді дозволь мені тебе скоріше позабути. Чи ж скоро моє серце у спокої лишиш? А наполегливістю почуття лиш нищиш, Із ситуацією швидше маємо змиритись, Й з коханням сильним сам на сам лишитись. Нащо же за надіями ти рищеш? Тому що ти поляк – усі відмови, А аргументи інші – то дурниці. З поляком про одруження не може бути мови! Ми б легко б вирішили інші всі дрібниці, Й знадобилось полум’яної б промови, Але з поляком мають справу тільки ниці. 9 КВІТНЯ 1947 РОКУ Роздуми про Кшиштофа Свого майбутнього зовсім не уявляю. Цікаво, чи минули в Кшиштофа сухоти. Одружуватись з ним мені нема охоти, Та все ж здоров’я я йому бажаю, Бо за поляка вийти обов’язок я маю, За нього чи за іншого – нема різниці Кого мені знайдуть ті свахи ниці. В цій справі зовсім я не вибираю! Огидною душею й видом Кшиштоф володіє, А як не він – чи кращого захочуть підібрати? Такого, про котрого моє серце мріє? Нащо мені про Кшиштофа та й міркувати? В моїм житті давно вже вечоріє. Нема різниці, з ким мені страждати. 11 КВІТНЯ 1947 РОКУ Друга пропозиція одруження від Святослава - Без тебе спокій загубив, І ніч котру я сну не маю. Дружиною моєю стань, благаю. Не знаю, як до того я без тебе жив. Чи ти не віриш, що тебе я полюбив? Без тебе дуже швидко пропаду, Знайду собі на голову шаленую біду. Чом розпач мій тебе не зачепив? Та в тебе серце начебто не кам’яне. Чому ж мені ти відмовляєш? Невже ж мене не пошкодуєш ти мене? До мене, може, в серці ти відразу має? Мене твоя відмова в пропасті жене. Нащо ти молодому серце краєш? Відмова - Ти хлопець милий, і мені приємний. Але поглянь, що думає про нас село. Не зрозуміє й не пробачить нас воно. Тому візит до мене був даремний. Чи прагнеш лиш довід ти писемний, Що нас село все моє зневажає, Й щохвилі брудом і ганьбою обливає? Чи випадок сказать трагічний і буремний? Так ось, одній сімейці груди простомили, Тому, що українка з поляком шлюбували. Обоє за любов ту голову зложили. Ти хочеш, щоб і ми цього спіткали? Не хочу я відчути самосуду вили, Щоб я і ти цього зазнали. Оправдання - Ти хочеш, щоб щастя яко жертву скласти? Я українець – не поляк, тобі не вперше кажу. Ще трошки підожди: і це тобі докажу. Ох, не дозволь мені у прірву впасти! Прошу, мене охорони ти від напасти, В яку завела мене любов, Поблизу краю прірви броджу знов: Заплутала мене ти у любові снасти. Якби село твоє всю правду знало (Та чи повіриш ти мені, як навіть розкажу?), До шлюбу цього б осуду не мало! Із розповіддю правди трохи підожду: Подібних побрехеньок є чимало, Та розповіддю як останнім шансом дорожу Відмова - Не хочу слухать я твоїх казок, Мов мати – українка, батько лиш поляк, Українцем тобі захотілось бути так. І не одна себе згубила з-за таких байок! Це був би твій фальшивий крок: Таким історіям бо віри я не маю, Цинічність і підступність цю я упізнаю. Я сподіватись, зустрічі осінній був разок. Своєю честю й гідністю я дуже дорожу, Її так просто ти не поламаєш, Її немов зірницю ока стережу. Тепер характер бунтівничий знаєш, Й від тебе вперто геть я все біжу, Мене таку бурхливу й сам не зажадаєш. 13 КВІТНЯ 1947 РОКУ Порівняння Святославаі Кшиштофа Ох, Святослав, як ти моє серце краєш! Тебе одного усім серцем я кохаю, А за тобою серденько болить, не знаєш. Я сподіваюсь, зла на мене не тримаєш. А все ж від Кшиштофа ти значно кращий У час такий трагічний і пропащий. Я сподіюсь, кращої любові ти пізнаєш. За нього ти шляхетніший в сто раз, І красень на відміну від того потвори, Та не буде майбутнього у нас. Я змушена десь роздобуть покори, І одружиться з ним, як прийде час, Хоч мучить будуть совісті докори. Сон Калину хоче Кшиштоф розірвати. Ця бідолашна згинуть може. Хто в мить оцю їй допоможе? А Святослав тут кинувсь рятувати. Обоє не схотіли слова жодного сказати. Учинок їх суттєво більше значить. І кожен б розумів, як би це лиш побачить. Про сон цей важко розказати. Калина вперто носом все вороче, Хто в поєдинку цім би не перемагав, У жодні руки втрапити не хоче. І хтось мій сон тут перервав. Чому ж така уривчастая, ноче? Сон ніби щось сказав й не доказав. 15 КВІТНЯ 1947 РОКУ Шлюб з жодним поляком не припустимий На ранок так собі я міркувала: Шлюб з жодним поляком є неприпустимим, Й рідним моїм селом простимим. Отож обох я боронитись рішення прийняла. Хоча і туга серце моє все ж пройняла, Кохання моє треба завести і нінащо, Інакше слава буде на селі пропаща, Й ганьбу в селі б лише зазнала. Святослав щастя не зможе дати, Хоча би й щирі намагання мав, А Кшиштоф не буде й бажати. Хоча би й щиро Святослав кохав, Не зможе упередження все подолати, А Кшиштоф перевиховать мене пообіцяв. 18 КВІТНЯ 1947 РОКУ Третя Святославова пропозиція одруження Святослав до мене знов прийшов І одружитись з ним просив. Який то біль моє серденько прошив, Коли розказував він про свою любов! Як тяжко на душі опісля тих розмов! - Тебе одну всім серцем я люблю, Й тебе одну в дружини я візьму. Прошу, не відмовляй мені ти знов. Як ти відмовиш, ні на кому не женюсь, Й самотній буду цілий вік, І в рідні я краї ніколи не вернусь. Без тебе я нещасливий буду чоловік, Та з рішенням твоїм усе ж змирюсь, Та все ж тебе чекатиму повік. Відмова - Та ти ж мене не будеш поважати, Поляки українцям бо не друзі, І знає кожен в нашій це окрузі. Мене всім серцем будеш зневажати. На очевидність цю потрібно то зважати, Й тому не можу я тобі сказати «так», Тому не може бути шлюбу вже ніяк, Бо неповага буде щастю заважати. Колись як зможеш, то мені пробач: Поляка всякого повагою я обділяю. Й безвихідність становища побач. Нічого ради щастя я вже не зроблю. Й мою й свою самотність ти оплач, Бо і я тебе всім серденьком люблю. Оправдання - Я же не раз казав тобі, що не поляк. Лише тому майбутнє наше губиш. Якщо мене, Наталко, щиро любиш, Чом ж мені не віриш ти ніяк? Невже ж сама ти хочеш жити так? Тебе поважаю й буду поважати, Ніколи я не стану тебе зневажати: Поваги гідний за права свої борець усяк. Ох, пощади, Наталко, мене молодого, Тебе любов’ю і турботою я оточу, Тобі ж зробить я не збираюсь злого. То ж не промову беззмістовну я речу – Лише пояснюю я суть кохання мого. Щодня до тебе думкою лечу. Відмова - Ну зрозумій, не можу я полякові сказати «так»: Не хочу стати зрадницею я свого народу, Й отримати прокляття на своєму роду, Тому дружиною твоєю бути не зможу ніяк. Й відступника від крові я поважати зможу як? Хто відречеться від народу свого, Не матиме у серці нічого святого, Й тому між нами шлюбу не буде відтак. Більш до мене, Святославе, ти не приходи. Як прийдеш знову, то неславу я пущу, Хоч зовсім не бажаю я тобі біди. І не роби із сліз своїх мені дощу, Бо вирішили все зовсім не я і ти. Та будеш мене мучить – себе захищу. Прощання - Ну,що ж, тобі не буду більше набридати. Образи я на тебе не держу, ти знай. Тобі як стане важко, собі пригадай, Що вічно обіцяю я тебе чекати. Ну що ж, твій вчинок можна оправдати, Бо важко ж то повірити було мені. Зазнала забагато, певне, ти брехні, Й тому ти розучилась людям довіряти. Тебе на шлях життєвий я благословляю, Щоб гідну і щасливу ти сім’ю збудувала, Кохав тебе щоб чоловік ще більш, ніж я кохаю. Аби розчарування, болю в житті не зазнавала, Аби тобою дорожив ще більш, як я то поважаю, І щоб про вибір свій ніколи ти не шкодувала. 21 КВІТНЯ 1947 РОКУ Туга Ох, досі не минув ще мого серця щем, Як Святослав мене знайшов, Й одруження пропонувати він прийшов. Ох, мов би моє серце різали ножем! Чи проштрикнув хтось серденько ножем. Я ж з щирим серцем вже його кохала, Але йому відмовить все ж обов’язок я мала. І почуття й надії всілися сичем. Сама собі я ворог, як я не вчиню… Ох, як же з хаосом у серці жити? Бо честь я від любові бороню. Та чи ж я зможу почуття згубити, Як честь національну кину на броню, Й колись таки саму себе простити? 23 КВІТНЯ 1947 РОКУ Докір серця Йому відмовила собі я на біду. Він душу має чисту й милосердя: Мене благословив – не лаяв спересердя. За нього чоловіка кращого я не знайду. Тепер я по житті самотньою піду: Мені його ніхто ж то не замінить, Й любов цю ніщо не змінить. Я вічно лиш його кохать буду! Палить всю душу мою те кохання. Тебе й себе я надаремно мучу, І марні всі на щастя сподівання. За муки Святослава кари я получу, Які б не були зараз мої оправдання. Себе ж із мрією сім’ї розлучу. Сон Калину із корінням вимело у ліс. Немов добре біля потічка, Та в річку капле слізонька гірка, Мов власні сльози вітей їй приніс. А корені міцніють із тих сліз. Калинонька когось усе гукає, Калинонька усе когось чекає, Та вечір раптом у світанок переріс. Так знов раптово сон утік, Коли він майже відповідь сказав. Живе так й завжди кожен чоловік: Немов життя розгадку він піймав, Та знати більшого немов би хтось зарік, Бо скаже те, немов ніщо не знав. 26 КВІТНЯ 1947 РОКУ Необхідність самозречення Народе мій, ти жертви вимагаєш, Смієшся з моєї любові, Нагадуєш мені обов’язок ти крові, І щастя у сім’ї мене лишаєш. Але мою ти вірність знаєш: Відмовлюсь краще від усього, що люблю, Ніж волю твою я переступлю. Та чом ж до мене ти жалю не маєш? Бо голос нації є вище ж то любові, Якої жертви би народ не вимагав. Великий злочин – не скоритись крові. Тому, напевне,Святослав мене і оправдав, Що було сказано в останній тій розмові. Про відданість мою народу він вже знав. 29 КВІТНЯ 1947 РОКУ Глобальні наслідки егоїзму Знущаються із себелюбства із природи: Вирубують ліси ті предковічні, Козацькі свідки ці тисячорічні, І заважають егоїстам також води. Тебе лишають, земленько моя, твоєї вроди: Вони ж про себе, егоїсти, дбають, Й страждань твоїх зовсім не відчувають, Добра шукаючи лиш у свої господи. Не себелюб я, й бути ним не хочу, Й тому кохання своє в жертву віддаю, Хоч тим самій собі нещастя напророчу. Тобі я, націє, у вірності обітницю даю, Що у зрадливий шлях не скочу, На це вимоги твої бо я впізнаю. 1 ТРАВНЯ 1947 РОКУ Страх бути проклятою рідною землею Земля як рідна тебе відречеться, Якими б ти шляхами не ходив, Чого б в житті ти не робив, Тобі на шкоду кожен крок твій обернеться. Сльоза її як за тобою не проллється, Коли не вступиться земля на захист твій, То ти про спокій тут, чи в вічності не мрій. Найгірше – це земля прокляттям то озветься. Як прокляне тебе за щось своя земля, І у хоромах, і з коханням щастя не знайдеш, Прокляттям бо гукатиме тобі здаля. Той голос грізний всюди понесеш, Й не будеш знать, він взявся звідкіля, Але прокляття ти ніяк не обминеш. Сон - Ну, що ж,тобі служу в покорі. Напевне, вже тепер щаслива ти, Бо досягнула я твоєї ж то мети, Й топитись вже не хочу в сліз я морі. За щастя я вважаю буть у горі. Тобі, як бачиш, віддано служу, Й служінням цим лиш дорожу, Хоча на жертви вчинки не були то скорі. Калина глянула, та й засміялась, І начебто хотіла щось мені сказать, Та ніч тут різко вкотре обірвалась. Нащо мені підказку ту давати, Коли себе та розгадать не далась? Нащо ж мою то голову уривками лякать? 3 ТРАВНЯ 1947 РОКУ Нагадування про одруження Мелетієм «Від Кшиштофа сухоти відступають, Тож пропозиція одруження знов чинна. Відкладать весілля вже нема причини, Тож скоро на весіллі вашому всі погуляють. Приготування до весілля поки почекають. Я про присягу знову мушу нагадати, Й тому цього весілля не вдасться минувати, Й благання твої нічого не міняють.» - Мелетій це мені сьогодні розказав, Що час останній вже скінчивсь, І в мене настрій тут, як наслідок пропав. Як би то краще в почуттях він знавсь, До мене б трохи жалість мав. Тоді б і «дякую» на старість дочекавсь. Краще смерть, ніж шлюб з Кшиштофом - Краще би надумали мене життя лишити: Тоді б тривали муки мить одну, Ніж півжиття, як нещасливу мать сім’ю, Коли б мене вдалось із Кшиштофом тим одружити. Бо смертю можна тіло лиш убити, Йому ж таки прийде колись кінець (Це знає кожен, не лише мудрець), А шлюб із Кшиштофом вже душу може погубити. Душа ж цінніша, аніж тлінне тіло. Вона і в вічності всім нам потрібна. Чому ж губиш,батьку, ти її так сміло? Все котиться сльоза щокою дрібно, Бо серденько змиритися не вміло. Воно душі то вбивства оправдать не здібно. Мелетій про відмову Святославові - А Святославові відмовила чому? Із нього добрий чоловік тобі буде. Заміну йому гідну ніхто не знайде. Я дій твоїх зовсім вже не пойму. І долю легко би змогла довірити йому. Чого ще ти від нареченого бажаєш? Якого чоловіка ти чекаєш? Самотньою ти можеш залишитися тому. Морочити голови ти хлопцям любиш, Нікому ти не хочеш «так» сказати. Себе і їм тих мучиш й губиш. Маю про твій вчинок сказати: Даремно ти з плеча все рубиш, І не даєш ти нареченим себе показати. Святослав добрий, але не для мене Такі слова Мелетію сказала: - Для когось Святослав є добрий чоловік, Для мене мужем він не стане та повік, Й не просто так йому відмову дала.. На це причину я поважну мала: Й який він добрий, та ж усе поляк, Й тому між нами шлюбу не буде ніяк, Хоча би цим угоду я ламала. Він щастя подарує не мені, Друга із ним щасливо піде під вінець, Йому я не приснюся навіть в сні. Ось така то буде та весільна герць, Не лишусь навіть в серці я на дні, Таки то буде з залицянням тим кінець. 5 ТРАВНЯ 1947 РОКУ Розмова про одруження з вчителями Сьогодні з вчителями я розмову мала: - Про свою обітницю ти не забувай, Про однозначність рішення ти пам’ятай, Адже сама ти менше лихо вибирала. І скільки нам усіх ти б не благала, Угоди виконали вже частину ми свою, Тепер вже час виконувать тобі твою, Бо наслідки ти рішення зарані знала. І Кшиштофові тому відмовляти ти не маєш, І щодо шлюбу має бути все по нашій волі, Бо в цім питанні ти ж нічого не рішаєш. Обов’язок вже твій – коритись своїй долі, Сама собі бо чоловіка ти не обираєш. Слухняною ти маєш бути в своїй ролі. Краще самотність, ніж Кшиштоф - Чи мало вам страждань, що я вже мала? За Кшиштофа мене не віддавайте, Самотність краща є за нього, знайте. Чи мало сліз і болі серця я спіткала? Чи ще мало серця мук зазнала, Щоб ви, немилосердні, вдовольнились, І на село за поступки не злились, Хоча надій на жалість вашу я не покладала. Чи людського ви маєте краплину, Аби мені життя усього не зламати? Як вчителі, не пожалієте невинную дитину? Самотньою би краще було вік увесь прожити, Ніж з Кшиштофом у шлюбі мить єдину, Такої кари ви мені рішились присудити. 7 ТРАВНЯ 1947 РОКУ Переселення батьків Мої близькі домівки покидають, І більш не стрінемось повік. Село залишать в цей жорстокий вік: Вглиб Польщі примусово їх переселяють. Свого майбутнього вони не знають: Чого від чужини ворожої чекати, Чи довго вік іще прийдеться коротати, Які випробування їх отам спіткають. Мої батьки, без вас я є самотня, Мов землю вибили мені з-під ніг, Немов вже під ногами майорить безодня. Та в серці, батьку, твоїм не вселився гріх, Тату, то, певне, воля вже була Господня: Зробив ти так, як лиш вчинити зміг. Прощання з батьком Мені, батьку, важко без того слова, Яким мене лиш правди ти навчав, І від лукавства й лицемірства захищав. Як то ж потрібна твоя тепла мова! Як гріла серце завжди та розмова, В якій було багато твої доброти. Ох, як бракує твої теплоти! Ох, як бриніла думка кольорова! Ох, батьку, як тебе ж то я люблю! Яким би шляхом не заверне життя, Тебе я, присягаю, ніколи не зганьблю! Бо ганьба і сором не має вороття, І честі шкоди ніколи не зроблю, Бо плямі цій заказано змиття. Прощання з матір’ю Матусенько, завжди мене ти розуміла, І витівки завжди усі прощала, І зла на мене ти ніколи не тримала, Бо ти ж жертовно й чисто любити вміла. Тепла б такого дати мати б інша не зуміла. За мене молишся й мене благословляєш, Мені лише добра завжди бажаєш, Моя ти матінко згорьована й змарніла. Ох, матінко, чи жити я без тебе зможу? Рятуєш завжди від усіх проблем, Та чи хоч раз тобі я чимось допоможу? Ти відповіді враз знаходила зі всіх дилем. Тепер лиш уповаю я на ласку Божу. Без тебе раду як даватиму я день за днем? 8 ТРАВНЯ 1947 РОКУ Чуже і рідне село Чуже мені і рідне те село. Немов стежки лишились ті самі, Що топтані роками і віками, Де все моє життя пройшло. Та все ж чужим мені тепер було, І стало ніби пустирем з хатами, Без земляків, без тата й мами. Все польським духом поросло. Колись вкраїнський дух там жив, Від головного і аж до дрібниці, Але поляк народ переселив. Все зберігали традиційні вечорниці, Які дівочий гурт увесь любив, Туди ходили навіть молодиці. Прощання з подругою З подругою прощатись мушу. Уміла берегти вона всі таємниці, І кращої з неї нема порадниці. Спокійно довіряла я їй свою душу. Немов шматочок редьки я відкушу, Та гірко мому серцю стало, Такого розпачу воно іще не знало. Коли я очі вже просушу? Усі найближчі село покидають, Хоча й не з власної ж то волі, Але усе ж мене самотньою лишають. Таке судилось вже на нашій долі, Що нас поляки знову притіняють, Щоби учились гідно переносить болі. 10 ТРАВНЯ 1947 РОКУ Яромир залишається у селі А Яромир лишається в селі… За що то честь таку дістав, Цей привілей особливий мав? Про нього плели всяке люди злі. Та він не міг же зрадити землі!!!? Бо таки правди лиш його учила, Й такого б звіра не зростила!!!? Про зраду я його не вірю, ні!!!? Хоча посади певні все ж займав, Життя то вів своє правдиве!!!? Він матері дитя богобоязливе, Й лихого навіть помислу не мав!!!? Таке спокійне й смирне, не злосливе. 12 ТРАВНЯ 1947 РОКУ Плітки від Яромира Щось Яромир про мене все пліткує, Немов я хлопців для розваги лиш чарую, А заміж взагалі я не планую. Заснула совість, та брехні не чує! Й такі плітки іще мудрує, Немов спокійно лиш тоді я сплю, Хлопчачі сльози перед сном як п’ю. Така причина чарами керує. Немов би Кшиштофа я трішки напоїла, На Святослава мов перевернула цілий казанок, Немов й його тим зіллям напоїть хотіла. Але дружина помогла тут вскок, І чудом мене, Яромира залишила, До неї, мов, боюсь наблизитись на крок. Плітки від Яромира - Такої гордої, як я, ніде вже не знайти, Як можна це побачить в залицянні, У невмолимім й гордім відмовлянні, Бо іншої причини не можна розшукати. До гордої такої не можливо підійти, Цього вона не лиш забороняла, А Святослава навіть ж то лякала. Таку гординю не можливо осідлати. Немов нерівня їй, бо то поляки. Відмовкою смішною гордість прикриває, Бо аргументи справді ж то ніякі. Давно ніхто на націю обранця не зважає, Хіба враховують, чи він бідняк, І то лиш ті, що гордість мають. 14 ТРАВНЯ 1947 РОКУ Плітки Яромира - І на обіцянки Наталка не зважає, Їх жертвою не бажає ставати, Хоча обов’язок такий згодилась мати. Лиш примхам своїм завжди потурає. Про обіцянки часто забуває, Щоб щастя роздобуть собі самій, І меж не має в корисливості тій, Бо щастя лиш собі уперто здобуває. Пообіцяти будь-що, навіть жертву легко їй, Крок назад такі особи роблять, Щоб не прийшлося зрадити собі самій. Для неї дуже легко клятву поламать, Це встигне у хвилині лиш одній, Вона же словом даним не уміє дорожить. Плітки від Яромира - Ви ж знаєте, полякам присягнула, То безперечно значить, що із ними дружить, Й полякам, а не українцям служить. Інакше, каже, перемир’я би не досягла. Тому це небилицю сказано було, Щоби зв'язок з поляками свій оправдати, І свою зраду приховати, Аби село не покарало, як би то почуло. Батьки – поляки, ходить в польську школу, Вже ополячилась – це очевидна річ, Бо більш не скаржиться, не шле крамолу. Поговоріть з Наталкою ви віч-на-віч. Й загляньте в душу ту убогу й голу, І зрозумієте, що ополячилась вже увсебіч. 16 ТРАВНЯ 1947 РОКУ Чому Яромир обливає мене брудом? Ти вже не той, з яким я зустрічалась… Як встиг ти швидко так змінитись? Як сміє бруд на мене з вуст тих литись, Дружиною чиєю буть я сподівалась? Чи злишся, що в другого закохалась? Ти з іншою женився і мене лишив, І тим серденько моє ти розбив. Хочеш, щоб навік самотньою зосталась? Ох, Яромире, чи ж невже це ти Мене так щедро брудом обливаєш? Навіщо честь ти намагаєшся згубити? Невже ж жалю до мене ти не маєш? І як твій вчинок пояснити? Покинув сам. Чого ж караєш? Сон Калина тут мені відповідає: «Могла б тобі роз’яснення я дати, Та не готова ти його сприйняти, Тебе бо правда зараз лиш зламає. Хай зболене серденько зачекає, Й про поведінку Яромира зрозуміє все, Як слушний час на це прийде, Й життя цю таємницю розгадає. А як готова будеш, швидко розкажу, А поки що нічого не питай,- Оце усе, що поки що тобі скажу. Ну що ж, Наталко, прощавай. Ось що тобі іще скажу: Надій на щастя не втрачай!» 17 ТРАВНЯ 1947 РОКУ Наочна зустріч з Яромиром Зіткнулась з Яромиром віч-на-віч. На докори не поскупився, І радо ними він зі мною поділився, Тоді, коли котився вечір в ніч. Ми стрілись на одному з тих узбіч, Де зустрічі любовні не раз мали, І вічну вірність де ми обіцяли, Там рідна була кожна річ. Кохання наше там почалось, Й неприязню усе там має закінчитись. Як серденько тоді не розірвалось? Чи ж зможу я колись з оцим змиритись, Що серденько моє тоді топталось Тим, в кого я могла колись влюбитись? Звинувачення в зраді - Ти зрадила не лиш мене, Ти зрадила усю родину, І, може, навіть неньку Україну. Без покарання це так не мине! Це твоє горде серце хтось зігне, Безкарними бо зради не бувають, Любові й нації так зради не минають! У вічності спокутуєш життя земне. Любов у нас була, а ти її згубила, В чужий народ ти хочеш увійти, Заради панства свій народ лишила! Як докори мені перенести, Які від Яромира чуть мені несила? Неславу як від себе відвести? Хіба ти гідна любові? - Хіба ж ти гідна любові, Така лицемірна й повна чорноти? Зрадливице, та спокою тобі вже не знайти, Як відреклась своєї крові! Я все скажу у цій розмові, Щоб більше не було у тебе запитань, Щоб не спустилась до благань, Щоб зрозуміла ти стосунки наші нові. Не гідна, щоб тебе хтось покохав: Закоханого ти зрадливо серце губиш. Чом це раніше я не розпізнав? Бажаю, як коли кого полюбиш, Щоб він до тебе лиш ненависть мав, А то його й себе одразу ти погубиш. Сон - Калино рідна, ти скажи мені, Чи справді ганьби тої заслужила? Невже ж я справді так себе зганьбила, Що так він утопив мене в ганьбі? Зітхнула тут калинонька в журбі, Мені сердечно рідна співчувала, Й такі слова мені сказала: «Це перешкода лиш є в боротьбі. То не ганьба – то є лише омана, Бо в тебе серце чисте і без бруду. Із плином часу то загоїться та рана. Лиш совість слухати я радить буду: Яклипнула би слава, яка би не погана, Ти не ловись на цю ману й облуду.» 20 ТРАВНЯ 1947 РОКУ Чому Яромир такий жорстокий? Чому Яромир мене зневажає? То ж він мене покинув, а не я його! Чому ж він не шкодує життя мого? Чи він серця в грудях не має? Звідки він стільки жорстокості збирає? Я ж йому зла не вчинила. Хіба його випадково зробила? За що він бруд на мене виливає? Милосердя людського назбирай! Бо найцінніше в мене то є слава. Візьми що хочеш, честь же лишиться нехай. Як кара твоя чесна, не лукава, То жалості до мене хоч краплинку май, Бо міру має мати кара права. Чи Яромир мене коли-небудь любив? Чи Яромир мене коли-небудь любив? Та й чи дружину свою кохає, Чи з серцем холодним її обіймає? Чи просто мене обдурив? Бо чого ж так легко вірність зломив? Й яке він може право мати, Щоб вірність мою вимагати, Коли сам мене він відпустив? Роками сипав гарними словами, І одружитись обіцяв. І сміявся, певне, над моїми почуттями… Напевне, просто він брехав, Й щирості ніколи не було між нами, Коли ж так легко брудом обливав… 22 ТРАВНЯ 1947 РОКУ\ Благання в Мокрини Мокрині у коліна впала: «Ти наче мати рідна пощади, Й не змушуй за нелюба іти.» І сльози біля неї проливала, Й слова тяжкі я їй казала: «Та ж шлюб з поляком – це ганьба, Не просто лиш нещастя і журба.» Невже ж та кам’янеє серце мала? Вона мені в очі засміялась люто: «Ганьбою ти жіноче щастя називаєш!» Те прикре слово не буде забуте. Поки ти, сонечко, на небі сяєш, Печалі буде литись та отрута, Та моє горде серце не зламаєш. Краще монастир, ніж шлюб з Кшиштофом - Сімейному як щастю не бувати, Хоч в монастир мене пусти, Хай захистять ті стіни від ганьби. Це краще, ніж з поляком вік свій коротати! Та краще вже ніякої сім’ї не мати, Ніж бути господинею у панській хаті, Ані убори пишні і багаті, І щастя материнства не пізнати. В монастирі я спокій хоч знайду, Я школі перестану заважати, Й не ступлю більше в боротьбу. Смиренно стану вік я доживати, Від суєти мирської я піду, І більшої я ласки не буду благати. 23 ТРАВНЯ 1947 РОКУ Чужі люди не замінять рідних батьків Мокрина не щадить - не рідна мати, Та чоловіка слухає все лиш свого. Не розуміють крику серденька мого, Багатого поляка хочуть зятем мати. Бодай би їм того не дочекати, Аби мене той шлюб та й осквернив, Й народом перед рідним мене зганьбив. Бодай та й честі не згубив! Земля ж моя мене ніколи не простить, Коли поляків дружиною я стану, Із зрадниці тавром прийдеться жить. Батьки би рідні не вчинили твої рани, Вони вміли честь над усе цінить, І не витримали славу би погану. Сон Калинонька мене здивувала, Сказавши мені такі слова: «Чи в твоїм серці є любов жива? До Яромира ти образу відчувала, Й тому лише про нього міркувала. Та Святослав є коханий тобі, Признайся ти хоча б собі. Неправду я хіба сказала?» Так, щиру правдукажеш ти. Що з того, що його кохаю? Чому ти біль у серці змушуєш зрости? Нічого доброго не буде з того, знаю. Чи я готова той тягар знести? Чому забути я не можу, як надій не маю? 25 ТРАВНЯ 1947 РОКУ Плач перед рідною землею Ох, земле рідна, ти ж мене прости. Тебе ж то зрадити не хочу я, І шлюб той – воля не моя. Поможеш ти ганьбу оту знести? Чи ж можеш мою душу підвести? Останнє уповання – лиш на тебе і на Бога, Коли до прірви завела дорога, Чи ж мушу у болото лізти? Так би хотілось вийти чистою з болота, Аби не була марна боротьба! Ти ж вернешся в моє життя, свободо? Така, напевне, є тепер доба, Що в баговинні тоне злото, А кукіль лиш несе сівба. Стомлене серце Моє серце стомилось, бо я не титан. Я лиш звичайнісіньке дівча, Та того ніхто не поміча, І серце мусить зазнавати ран. І ось почався вирішальний тан… Аби лиш серце витримало те, Поки отій біді кінець прийде! Серце стане, мов занедбаний той лан… А може серце висохне, немов пустеля, Политає зневіри лиш слізьми, Моє серденько, що любові лиш оселя? Мов витоптаний степ кіньми? Чи сил душі оце не стеля, І все з тобою, серце, витримаєм ми? 27 ТРАВНЯ 1947 РОКУ Самотність Самотня, і ніхто мене не розуміє! Та її я сама ж спонукала, Бо шлях оцей сама обрала! Тож серце моє ніхто не зігріє. Та й хто отак любити вміє, Щоб брила льоду серцем стала, І дружнім доторком розтала? Зробить той вчинок ніхто не зуміє. Вже скоро літо і кінець весні, І будуть зараз всі плоди зростати, Мене ж мучать думки лиш сумні. Нещасною або самотньою вже стати Навіки суджено, безперечно, є мені, І вироку того недовго ждати! Сон Перед рідненькою я слізно плачу: - Калино, порадь, що маю учинити, Щоб честь свою не погубити. Ох, я, рідна, виходу не бачу. - Наталко, ось що тобі пораджу: За честь ти до останнього борись, І серця слухати нарешті ти навчись, - Такий я шлях тобі позначу. - Слова що значать тії, поясни! Хіба на щастя ще чекати? Хіба чогось не взяла від весни? - Тобі не час ще більше знати. Тобі ще не брехали твої сни! Ти намагайся в серці відповідь шукати! 28 ТРАВНЯ 1947 РОКУ Нагрубіянила Кшиштофові Чого не можна слізливо вблагати, Сама я силою собі візьму: Я нагрублю вже ворогові своєму, Щоб не схотів мене за жінку мати. Та як могла я про те знати, Що мого серця мати він не хоче, Ти уста мої закрий то, ноче! Лиш відчай змусив це сказати. Мене поляки слів тих научали, І розпач змушував то їх сказати. Бодай уста блюзнірські оніміли! Прощення як у Господа вблагати, За ті слова, що краще їх не знати, Щоб совісті ніколи не бруднити? Нахабність Кшиштофа Його я налякати не змогла. Таке мені він грубо відповів, Мене до розпачу отак довів, Нахабність зміст такий несла: «Яка б ти горда й вперта не була, Але характер твій зломлю, Й покірною тебе зроблю.» Й звучала про любов хула. Немов любові зовсім не буває, Немов усе це – бабські лиш казки, І щастя дурень у сім’ї шукає, - Переконавсь у цьому за роки. Про щастя в грошах мудрий знає – Такі розказував мені байки Сон Калина щирості у мене вимагає: - Ніколи Яромира не любила, Хіба саму себе роками ти дурила, І лиш образа серце зачіпає! Хай серце правду лиш згадає: То звичка й лестощі – і більш нічого, Не полонив цей хлопець серце твоє! Хай серце щиро мені відповідає! - Калино, правду ти говориш, Бо не за нього не стулила очі, І мого серця лестощами не підкориш. Я через батька плакала щоночі, І правду таємницею не перебореш, Хоча б була уся із жовчі. 29 ТРАВНЯ 1947 РОКУ Уб’єш, а калини ти не відбереш Калину в мене вкрасти намагався Кшиштоф «яко мій то чоловік». Ганьби цієї не забуду яповік! Нездійсненним він шлюбом прикривався! На дозвіл батько мого посилався, «Моїм усім майном він керувати Він дозвіл має» - став казати, Й усім святим й законним клявся. «Ти же мене уб’єш,- Йому я твердо відказала, - Але калини ти не відбереш!» Ножа йому у руки вклала. «Ну, що ж,як хочеш, то помреш!» Та річка раптом ніж украла… Втеча з дому Ну, що ж… Іще не скінчилося життя. Кшиштофові я гордовито відказала, Й подяку Богові я склала. Тепер не буде мені вороття! Кудись мене вело чуття, Куди – й сама би не сказала, Але надію на Бога покладала, А розум канув в забуття. Моє село, прощай назавжди! Тебе усім я серденьком любила… Мого повернення не жди! Свій вік я молодий отут прожила, Я тут зазнала миті щастя і нужди, Та вчинком цим навіки розлучила. 30 ТРАВНЯ 1947 РОКУ У лісі І так у ліс я забрела, До ялини давньої я прихилилась, Й сльози по вітті покотились. Бо в ній я подругу знайшла. Як я незнаний шлях свій повела, То стала Богові молиться: Я змушена була всього лишитися, Та лиш по вірі в Тебе я ішла. Ох, Боже, захисти ти душу, Бо то найбільший скарб є мій, Вперед за вірою у Тебе рушу. Боже, весь світ – це дім Твій, Крім Тебе, ні на кого уповать не можу, Мене самотню, Боже, пожалій. Сон - Я із тобою завжди йду, Я Україна в твоїм серці. Ми разом переможем в всякій герці, Ми подолаєм всякую біду. Так писано тобі є на роду, Бо українкою вродилась, Й мені ти вірною лишилась, Тебе шляхами завжди я тому веду. Калинонька, подруга вірна я твоя, За мене борешся щоразу ти, Тому тобі допоможу я. За серця шляхом слід тобі піти. Ти донька і сестра моя. Бог і я лиш можем помогти. 31 ТРАВНЯ 1947 РОКУ Роздуми про ліс В безпеці більшій, ніж межи людьми. Вовки – не люди, справедливіші вони. Життя це каже – не лиш сни, Бо у душі нема сліду їх пітьми. І хитрості, в якій живемо ми. На хижість хоч і здатні ці істоти, Обманювати в них нема турботи, А люди переорють душу, мов кіньми. Загибель лиш душі – то справжня втрата, Життя – це суміш плинності і марноти, Та душу саме губить людська зрада. Занести в чиюсь душу брудноти – Така трапляється у людях вада, До згуби іншого все прагнуть довести. ЛІТНЄ ПЕРЕРОДЖЕННЯ Як серце твоє не змирилось, Це значить, що не все скінчилось. Літній стан душі Ось на порозі вже надходить літо. І душу спопелить мою до тла… Чи, може, не знайдеться й крихточки тепла, І душу нічим не буде зігріто? Ось душу мою зболену розбито. Розворушила серце весна – не зігріла, Й напри кінець відчаєм обпоїла. Чи душу ще буде врятовано й відмито? А серце ж хоче, щоб його зігріли… Хіба такий кінець у тої боротьби? Хіба ж то вичерпались всі душевні сили? Коли господарями українці стали би, Й усі це право чесно поважали – Лиш отоді немає бути ворожби. 3 ЧЕРВНЯ 1947 РОКУ Зустріч з Маркіяном Сьогодні Маркіян зустрівсь у лісі. Дивина? Він пішов збирати гриби… І визволив мене від журби. Ось несподіванки після весни! Ще вчора я була самотня і сумна, А тут такий є подарунок долі! А може це винагороди за мої є болі? Тому у щастя це повірити я не змогла. Хоч зустріччю цією я втішалась, Все ж думала, що гнів на мене має, Й образи, завданої Святославові, боялась. Я думала, що вдасть, що знать мене не знає, Та ситуація по-іншому склалась, Й самотність, сподіваюсь, вже не спіткає. Не свари друзів й родичів Родичів і друзів просив не посварить, Що Святославову він наречену не вберіг. Такий страшний то гріх Ні Бог, ні друг йому ніколи не простить. І став уперто він мене просить, Що в нього в домі краще є перебувати, Аніж вовків собою годувати, Й розказував, що троє будем жить. Тобто не тільки він і я, Під стріхою одною ще Марина – Йому дружина, Святославові сестра. Що шваґер є мені, тому ми є родина, Тобтонайближчаяйому рідня, Й тому турботу родича прийняти я повинна. Я Святославові не наречена «Мене нареченою свого друга він назвав… Та я ж йому не можу бути наречена, Якщо йому ніколи не буду дружина. Невже він про відмови три не знав? Напевне, навіть другові не розказав!» - Отак собі тоді я міркувала, Й тому я Маркіянові сказала, Що хибну думку він про мене мав, Що Святослав на мене гнівається, певно, На пропозицію бо тричі я відмовила йому. А виявилось, думала я так даремно! Просила, щоб у лісі залишив мене саму, Бо це для нього може кінчитись плачевно, Бо муки Святослава примножу ось візьму. Святослав все одно тебе любитиме Про три відмови він сказав, що знає, Та все ж буде лиш мене любити, Й почуття до мене в серці своєму носити, Й образи на мене зовсім не має. Сказав, що в домі їх мене добро чекає Що Святославові я нареченою усе життя буду, І їх родиною, як родичатися я не забуду, Бо іншої дружини Святослав не забажає. Що Святослав далеко, і не скоро ще вернеться, Й мені він не стане любов’ю надокучати, Бо совість не покориться так зову серця. Й тому то гріх йому мене отут лишити, Й що добре з ними мені жити будеться. Я же не хочу йому совість забруднити! Я погодилась І я погодилась. Ну що ж мала робити? І щиро так мене просив, Й моє становище у домі пояснив. Не так вже добре з вовком в лісі жити! Як добре з тими, хто уміє так любити, Хто дружбу так цінити вміє, Що гонору свого не пожаліє, Як вміє будь-що він простити. То велетні є серцем, справжні люди. У домі їх хотіла б поселитись. Хай Божа ласка завжди з ними буде! Як треба гордості, жорстокості лишитись, Аби за те, за що зневажать всюди Моїми родичами враз зробитись! 5 ЧЕРНЯ 1947 РОКУ Сон Калина розквітла,а вітер гуде, І мучить ті квіти, Й зламать хоче віти. І влітку останній сніг іде. Що ж мене й калину бідну ще жде? Калина моя не боїться стихії. - Як бурю ти вистоїш, збудуться мрії, Й тоді остаточно щастя прийде. Як серцю своєму покоришся, Тоді до кінця ти іди: За щастя своє іще поборешся! Тоді оминеш ти біди, Коли до правди пригорнешся. За правдою слідуй завжди! 6 ЧЕРВНЯ 1947 РОКУ Між ними, наче в рідній хаті А, може, хоч тут я спокій знайду? Вони мені немов рідня! В мирі із ними житиму я! На шляху лиш з бурями йду. Може із ними щаслива буду? Буде розуміння того чимало, Якого саме мені бракувало. А, може, у них й однодумців знайду? Вони ж бо не зайди-чужинці, Які українське усе зневажають. Вони є справжні, щирі українці! Вони звичаю нашого дбають! І, як помітила у першій же хвилинці, Що серце чистеє мають. Про одруження Маркіяна і Марини Як Маркіян Марину зустрів, То одразу в неї закохався, Хоч не одразу другові признався, Та друг без слів все зрозумів. Здобути щастя сам би не зумів. Вже став він руки опускати, Та ситуацію зміг друг порятувати. Можна сказати, щастя йому подарував. Марина сім’ю хотіла мати, Й перечити братові не стала, Їй байдуже, якого чоловіка мати. Але тонкощів їх тут не знала, Та згодом обіцяли їх розказати, Щоб від них втому не спіткала. Про їхнього батька Маркіян розказував про нього так: - Це смішно на Мелетія ще нарікати! А то Марини батька як згадати! Він справжній був поляк! І на характер це наклало знак. Він впертий був до глупоти! Такого же упертюха ніде не знайти! Боявся сперечатись з ним усяк. І розкоші він понад все любив. Дітей своєю власністю вважав, І мріями лиш про багатство жив. Також гординю сильну мав, Що пана титул він носив, І про наживу від цього дбав. 8 ЧЕРВНЯ 1947 РОКУ Про побут Маркіян – на пасіці, Марина – на городі, Або на ниву підуть працювати, Й працюючи, співати, Чи поратись разом в господі. Гармонію знаходить у природі. Вона їм матір’ю і домом стала, Вона серця їх поєднала. І не вони такі в народі! Біленька чиста хата Українського духу повна, Бо рушниками є багата. Хоча й оселя їхня скромна, Та все ж чепурнувата, Вкраїнскістю своєю є багатомовна. Про характер Марини Марина є протилежністю мені: Ніколи щастя не шукає, Завжди її усе задовольняє, І не схильна зовсім на жалі. Покірна донечка землі, Захмарних мрій не будує, І ними себе не мордує, Душа її не блудить в млі. Образи легко вміє пробачати, Яка би не була причина, Не стане гордість свою захищати. Подібної не знайдете людини, Яка б не була навчена брехати, Й у спір не стане жодної години. Про характер Маркіяна Господарям як українським споконвіку, Йому потрібне господарство лиш й сімя, Ну, може, ще хіба рідня, І більш не треба цьому чоловіку. І спокою в душі немає ліку, Така смиренна й мирная душа, Не зможе потривожити образа зла, Не пересилить бо терпіння мірку. Той чи існує в світі сила, Що вийде за межу його терпіння, Яка б у серці гнів збудила? У серці доброти лише насіння, І чорна злоба в ній ніколи не родила. Чи ж є до боротьби у нього вміння? 10 ЧЕРВНЯ 1947 РОКУ Устрій сім’ї Сім’я за устроєм собі звичайна. Маркіян в сім’ї тій головує, Й побожно й мудро так керує,- Сім’я така собі патріархальна. Мирна, господарська і моральна, Тихесенько і мирненько живе, І благ захмарних не пране і не жде. Така собі є поміркована, нейтральна. В сім’ї повага буйно процвіта, Ні сварок, ні образ в сім’ї немає, Чого душа, ще, правду кажучи, жада? Сім’я ця в мирі й злагоді лиш проживає. Ніхто у домі цім ніколи не рида. І то в сім’ї тій жити не забажає? Українське – як материнське Як шкода,Святославові що віри я не мала! Він не поляк ні духом, ні по крові! Гріха б не було в нашій любові! Мені Марина правду розказала. Як шкода, правди що раніше я не знала. Їх матір українкою була, Любов до свого синові передала. Я ж щастя своє лиш за цього поломила! Якщо любила, як ж не вірила йому? Та ж серце підказати намагалось! Дарма я розумом живу! Коли ж я про походження дізналась, Де ж спокій я тепер візьму, Що надаремне щастя свого відцуралась? Про український дух Святослава - До українців завжди він горнувся, Хоча поляком батька має, І такого, що вкраїнському не потурає, А Святослав так жив, немов про те забувся. Поляк, наш батько і незчувся, Як українцем син його зростав, І врешті-решт вкраїнським патріотом став, І польського він виховання у собі позбувся. Своїми українськими піснями Подібна ти на нашу мати, А особливо, українськими думками. І варто ще тобі є знати, Що він сказав, прощаючись із нами: «Як згину, зволила калину із коси подарувати!» Його сестра не буде полячкою - Він українцем був завжди, Ще до знайомства із тобою, І любов до свого зародилася сама собою, Ти колючого у ньому не шукай й не жди! Хоча, можливо, наробило це вражди… Кшиштофові дружиною я бути мала! Тебе також ця доля ледве не спіткала! Ох, би зазнала, певне, з ним біди! Таке брат різко батькові сказав: «Моя сестра полячкою не стане, І батька гнів страшенний взяв: Моя біда, моє поріддя ти погане! Як не одружиться, то батька ти не мав!» І не послухало вкраїнське серце неслухняне. 12 ЧЕРВНЯ 1947 РОКУ Прохання щодо загибелі - Він українець з голови до п’ят! І не пішов по світу він блукати! І не пішов другу шукати! Тобі й Вкраїні вірним бути рад. Він може спокуситься мирських принад?! Куди пішов, сама не знаю, Але слова його оповідаю. Я не промовець, може, буде і не в лад: «Не обіцяю, чи вернуся. Не тіло, так душа вернеться… Та не про це я клопочуся! Як більше року звістки не знайдуться, Тоді додому я душею повернуся, А хрест мій у калину й стрічку убереться! Про вірність і шляхетність Святославову Він вірний серцем, не словами! Йому також завжди я вірна буду! Його любитиму, ніколи не забуду! Він українськість доказав ділами! Хоч не судився шлюб між нами, Його я нареченою буду повік, Й дружиною не назове ніякий чоловік. Любов ніколи не мине оця з роками! Душею він шляхетний, бо простив образу, Мене то відпустив, асам мене не зрікався. Чом не повірила йому я зразу? Навік самотнім мій коханий залишився, Хоча просив руки він не одного разу, - З любов’ю без надії він змирився. Щирий жаль за недовіру Чому не спромоглось ти, серце, підказати? Чому надію ти не врятувало? Що в мить оту ти відчувало? Чом правді не навчилось довіряти? Ти мовиш, серце, як могло сказати? Любов до нації кохання задушила, А честь то щастя обдурила! Чому що українець, не могло переконати? А скажеш, що казало, я не чула, Прав розуму я забагато дала, Що серце я спитатися забула! Тепер його кохаю,і тоді кохала, Що нації одної, чом я кров’ю не відчула, Чом же душі коханого не відгадала? Ще не все втрачено На жаль Марина одповіла: Не все ще втрачено! Ще не такі дива у світі бачено! Я ж журно голову схилила! Мариночко, моя ж ти мила, Що можна зараз то зробити? Запізно вже на сполох бити! Я крок безповоротний вже зробила! Ти сподівайся! Диво бути може, Яке Господь не для одного з нас творив, То і з’єднатись Він вам допоможе! Не було так, щоб Він людину залишив, Що завжди жила, як велить Писання Боже, Щоб сльози діточок своїх не осушив! 13 ЧЕРВНЯ 1947 РОКУ Сон Калина мене звеселяє: - Навіщо ніс так опустила, Немов надію останню згубила? Не каже серце, що тебе чекає? Та ж розум нічого не знає! Чом розсудок тебе подолав, І надію у тебе украв? Та ж серце краще правду упізнає! Насправді лише раз любила! Признайся хоч сама собі! А серце йому й собі розбила! Ну що маю я сказать тобі, Щоб серцем ти нарешті жила? Розсудок не раз зрадить в боротьбі! 14 ЧЕРВНЯ 1947 РОКУ Раптовий проблиск надії А розум хіба же помилявся? Та чи можливо ще усе владнати? І чи можливо є ще щастя мати, Хіба ж то б розум серцю покорився? Розсудок вже надії і лишився, Та серце ще чогось чекає, Надію дивну ще якусь плекає. Та чи можливо слід відмови аби змився? Хай вірю, що він щирий українець, Що Україну любить і завжди любив, Ніколи він не був ні зайда, ні чужинець. Та все ж чи три відмови він простив? Яку б не мали єдність ми сердець, Що з того, як образу затаїв? Рішення спробувати щастя «А що, як лихом вдарю я об землю?,- Марині з запалом сказала, І біль із серця цим я відірвала,- За недовір’я ж біль я терплю? Як щиро я його люблю, То визнати, що неправа була, я можу! І щастю своєму цим і допоможу?! Не гріх, як гордість я переступлю!» Марина тоді тихо усміхнулась, І відповісти нічого не бажала. Із Маркіяном лиш перезирнулась. Цим поглядом мене лиш здивувала. А раптом із Маркіяном стрепенулась, І радитись кудись попрямувала. 15 ЧЕРВНЯ 1947 РОКУ Сон Яромир люто смикає калину, І таке мені розповідає, Що серце із жаху у п’яти тікає: «Хіба не знала? Не любив я Україну! Як міг би, радо звів її у домовину! І зрадником мене назвать ти маєш право, Бо Польщі я роками служу вже лукаво. Для нації я прагну лиш руїну! Від тебе я тому ж то відцурався, Що своє ти відверто стала боронити. Я саме того в тобі налякався! Не можу патріотку я любити, Тому із другою побрався, Та не бажаю вже ж тебе я відпустити! Хіба я могла любити зрадника? Як зрадника могла я полюбити? Чи ж серце мене обмануло? Чи ж серце правди не відчуло? Не можу я за це собі простити! Давно оце потрібно зрозуміти: Та ж так посаду він дістав, Й гарними словами неправду прикривав! Бо вчинки як його ще пояснити? Калина правду ж то казала! Його ж ніколи не любила! Калина серце моє вже давно пізнала! Сама ж себе я одурила! Невже цього я серденьком не знала? Мене лише «турбота» заманила! Думки сумирного Маркіяна про зраду Маркіяна я таке спитала: «Що б, Маркіяне, ти б зробив, Як вість ти раптом получив, Що людина близька зрадником стала?» Таку я відповідь тоді дістала: «Довго б не мислив я, І допоміг я їй закінчити життя!» Таке від мирного я Маркіяна не чекала! «Того я легше я би простив, - Маркіян мені іще сказав,- Що всю мою сім’ю убив. Опори світу зрадник захитав, В мені надію він би погубив, В собі самому я би сумнів мав.» 16 ЧЕРВНЯ 1947 РОКУ Сон Мені калинонька таке сказала: «Хіба калині ти не довіряєш, Коли поради в інших ти шукаєш? Чого почуть від Маркіяна ти чекаєш? Хіба ж, Наталко, ти не знаєш, Що українське серце має, Й зрада над усе його лякає? Нащо його ти спокій розхитала? Побачиш скоро, що ж ти наробила, Хоча, напевне, так і мало бути! Та Маркіяна дуже ти змінила! Юнак не зможе слів твоїх забути! Душа його себе переродила, Й не скоро зможе спокій вже здобути! 17 ЧЕРВНЯ 1947 РОКУ Розвідувальний похід Маркіяна Маркіян на кілька днів ходив Моє життя ремонтувати, Й поради Святослава відшукати – Мені так потім пояснив. Новину дивну він іще звістив: «Як хочеш Святослава мужем мати, То можна це іще владнати! Як добре, вас як би я одружив! Ви ж обоє шлюбу цього бажаєте! Хіба ж неправду я кажу? Як втілити в життя, не знаєте! Я вам у цьому поможу! Ви першого лише чекаєте. То я за вас його зроблю!» Отець Іван «Отцю Івану довіряєш? Він вас на днях звінчає Й священним шлюбом поєднає. Адже нарешті пропозицію приймаєш? Я ж бачу, Святослава ти кохаєш!» - Так Маркіян мене питав, І згоду на цей шлюб дістав. Ох, щастя, ти до мене повертаєш? А як отцю Івану та й не довіряти? В усіх мирян повагу заслужив. Не раз УПА ходив благословляти. Він праведно і українцем жив, Він вмів до Бога і до правди навертати! Він душі українців боронив. 18 ЧЕРВНЯ 1947 РОКУ Збирання в дорогу Марина в дорогу нас збирала, І знала, конче що потрібно взяти, Й потреби в чому не будемо мати, - Куди ми йдем, напевне знала. Я її нічого не питала, Куди, нащо же ми ідемо, І що побачим там, знайдемо, - Їй цілковито в всьому довіряла. «Іду із Святославовом шлюб я брати! І так багато я помилок наробила! Одну із низ іду я виправляти.,- - ,Такі слова своєму серцю говорила, - Що більше не потрібно мені знати, Щоб щастя знов не поламати. Духовні приготування З отцем Іваном говорила:, «Чи правильно роблю, Чи гріх я не чиню: Благословення я батьків не получила!» - Якщо по-Божому ти жила, То Бог той гріх тобі простить. Благословення й згодом можна получить. Важливо, Богові щоб вірно ти служила. Мужеві опорою маєш стати, То шлюб обов’язок на тебе покладає, В час, як правду муж буде обороняти. Хай Бог тебе благословляє, Обов’язок як будеш свій сповняти. Хай Бог тебе завжди оберігає!» 19 ЧЕРВНЯ 1947 РОКУ Зустріч зі Святославом Я йшла повільно, несміливо, Хоч прагнула я зустрічі давно, Та все ж боялася цього, - До Святослава прямувала боязливо. І очі опустила так мрійливо… Мене привітно зустрічав, І руку мені він подав. Я очі підвела сором’язливо. «Слава Україні!» - сказав мені. «Героям слава!» - гордо відповіла. Ця зустріч була, мов у сні. Сказать нічого більше я не сміла. Стояли довго ми обоє мовчазні, Та поглядами в нас розмова гомоніла. Моє відчуття провини Ми довго разом так стояли Із тим, кого всім серцем я кохала, Й чиєму серцю ран чимало я завдала. Багато очі ці його сказали. Ті очі в моє серце заглядали, Так щиро і довірливо дивились, На мене мов ніколи і не злились, Таку довіру ж бо до мене мали. Стояла я й провину відчувала. Чом серце правді вірить не хотіло? Якого ж болю я коханому завдала! Та серце бідолашне те боліло! Я правду розумом прийнять не забажала! Байдуже розуму воно то оніміло! Теплота, радість і співчуття Святослава І поруч нього я відчула Те, що шалено я потребувала, Та де знайти, не знала, Те в його серці роздобула. Таке тепло у серце тім почула, Й таку довіру відчувати стала, Й себе лише йому забажала, Мов вічність цілу з ним знайшла була. Той справжнє щастя має, Дозволить хто собі кохати, І совість це гріхом не повважає, Й сумління не знайде тут зради, Якщо кохання чистоту зміцняє, В такім коханні щастя можна відшукати. Вінчання Навіки разом будем від сьогодні: Отець Іван нас повінчав, Перед Богом й товариством поєднав, Й спитав, чи вічно вірні бути згодні. Слова не можуть відтворити те жодні, Яка любов й відповідальність сильна стала, Котра навіки нас у шлюбі поєднала. Але незнані ж то шляхи Господні! І перед Богом серце присягнуло: Всю душу чоловікові я віддаю, Щоб в нашому житті не було. Я перед ним страху не маю, Передчуття хоч серденько якісь відчуло, Та Святославу цілковито довіряю. 22 ЧЕРВНЯ 1947 РОКУ Усвідомлення статусу дружини В ролі його жони непросто буде, Бо я дружиною упівця стала, І цим обов’язок складний на себе взяла, Але хто любить, щастя той завжди здобуде. З незнання ворогами стануть люди… Мужеві опорою я маю стати, Й в усім йому допомагати, І витримать всі наклепи й облуди. І ждати Святослава з поля бою, Святий обов’язок є, безперечно, мій. Не разя буду дожидать самою… Й відмовитись амбітних мрій, Як вдасться залишитися собою, Все ж вгамувати гонор свій. Мрії про майбутнє Все ж хочу вірити я в щастя, Що народжу йому я сина, Що люба буде йому дитина. Що в нього вдачею вдасться. А він лиш до правди дасться, Й любитиме він Батьківщину, Й боротиметься він за неї до загину, Й на хитрощі і підступи не здасться. Щоб ми за нього лиш пишались, Не зрадив щоб ніколи й не осквернив, Щоб не зазнали сорому й не відцурались. Й присяги чесної щоб не зломив,- Отак я мрію, аби сталось, Так задум наяву то снив. 24 ЧЕРВНЯ 1947 РОКУ Особисте свято після національного Одруження – велике свято, Та більше – незалежність України, Що довго визволяється з руїни, Багато хто відважиться за це життя віддати. Й коли життя нас змусить вибирати, Я доказати кожному готова, Що про хвилинний сумнів не ведеться мова, Готова щастя в жертву я віддати. І розумію, скоро він піде, Такий обов’язок українець кожен має, Й боротися за рідний край буде. Хай совість кожного так обирає, Та правдою назвуть те люди, Хто особисте свято після свята нації справляє. Жінці завдання – тил, хлопцеві – збройна боротьба Підтримувати – то жіноче діло, Синів ростити, що захистити би могли, І дочок,материнства щоб тягар несли, А чоловіче – Батьківщину захищати сміло. Як кожен те робитиме уміло, То шлях тернистий подолає, І нарешті воля Україноньку спіткає, Невільника ж бо й сонце не нагріло. Чоловік має тил надійний мати, Який би над усе цінив, Щоб він міг знати, Як на воєнний шлях ступив, Що рідне має захищати, За що ж в бою голову зложив. 26 ЧЕРВНЯ 1947 РОКУ Незабаром бій і розставання Ось незабаром він піде, Й не знати , чи вернеться з бою, Й хоча недавно стала я жоною, Та скоро розставання ж то буде. Й у чому серцю втіху віднайти, Як буду чоловіка дожидати, І час в самотності я буду коротати, Та сил чи вистачить чекання це знести? Ну, що ж, цю роль я вибрала сама, Тому то нарікати – гріх! Я знала, Святослав є воїном УПА! Таке життя людей усіх: Що жде на завтра нас журба, Хоча сьогодні в серці сміх. Підготування до походу Вже вишкіл до кінця підходить, Готують одяг, зброю. Та важче душу підготовити до бою Ніхто не знає, що із того вродить: Хто в пастку, на загибель вгодить, Хто вернеться з міцною душею, Навік хто розпрощається із нею, А кого страх із правди зводить. А хто вернеться героєм з битви, Хто боягуза славу здобуде, А хто не витрима гонитви. З моменту бою все по-іншому буде, Хто зі зброєю буде на ти, а хто на ви, Хто здасться, а хто до кінця пройде. 28 ЧЕРВНЯ 1947 РОКУ Проживання сповіді Просив отця Івана Святослав: «Чи зможете ви нас посповідати До того, як до бою маєм стати?» Та ще такі слова сказав, Що видно, серцем всім благав: «Для когось, може, ця остання, Й тому, прошу, ви згляньтесь на страждання» - Так слізно Святослав мій говорив. З лиця отець Іван зітер сльозу, Котра по оці мимоволі потекла, Так, випадкову мов зігнав росу. Вона ж бо щирим виявом була! Повів він сповідь особливую таку, Щоб совість чисту, як сніг несла. Значення чистота душ Так, чистота найвище благо є, А, особливе, хто щастям буде ризикувати, Й на Божий суд щомиті може стати, Та совість чиста рай такому обіцяє. Та й з нас ніхто не вгадає, У мить фатальну яку Відповідать прийдеться Божому суду. Тому всякий совість в чистоті хай зберігає. Хто совість тримає в чистоті, Нічого в житті тому боятись, Йому то жодні лиха не страшні. Не буде смерті він боятись, Все витримає, якій б не будь біді, І раю тихо буде сподіватись. Усвідомлення призначення «За все, що було, я прошу,- Сказав коханий, ти пробач, Й даремно ти не плач, Як більш ніколи не верну. Ти знай, що я тебе люблю, Для тебе я здобуду Україну, Тому я не боюся домовину. Як не вернусь, тебе відпущу. Тобі я щастя лиш бажаю, Й не бороню тому по вдівстві я вінчатись, Та лиш одне тебе прохаю: Ніколи боротьби за Україну не цуратись, І патріотом бути я благословляю, Зі зрадником забороняю женихатись. 30 ЧЕРВНЯ 1947 РОКУ Мій обов’язок – повернутись до батьків Коли сказала: «Лиш тебе любити! І краще хай буду вдова, І вік увесь буду сама, Ніж схочу вдруге заміж вийти.» А він сказав мені удома жити, Як жив вік буде, то туди прийде, Й як зять представлений буде, До того часу про одруження не говорить, Коли в бою я славу українця здобуду, Тоді лише село нас зрозуміть зможе, А доти принесу для тебе лиш біду. \ А поки уповай на ласку Божу. Як воля Його буде, я назад прийду. А ти перемінись на дочку гожу.» 2 ЛИПНЯ 1947 РОКУ Пасивність - також зрада «Лишитись осторонь у час такий не можна, Бо Україну я просплю, Якщо нічого ради неї не зроблю. За націю боротись людина має кожна. Не буде то дорога чесна і побожна, Якщо від ризику в кущі сховаюсь, І боронити край свій відцураюсь, Хоча, чи вернуся, хто зна. Пасивність – також зрада, Байдужістю зміцняєш ворогів. Піти у бій – єдина на то рада.» - Так смирний Маркіян сказать посмів. І для Марини лише в тім відрада, Що зрадником він бути не схотів. 4 ЛИПНЯ 1947 РОКУ Прохання благословення «Благословіть ви, отче, нас на бій.»- Мій Святослав прохав. Для когось він останній буде, знав, Та вперто йшов на зустріч долі він своїй. - Ну що ж, благословлю вас, сину мій, Ви йдете край свій рідний боронити. Святий обов’язок на це благословити. Благослови, Ти, Боже, на здійснення надій. Благослови, щоби лишилися живими, Та все святе і рідне захистити поможи. Зроби, щоб матері не плакали над ними, Життя тим воїнам за правду збережи. Матір шанувати було завітами Твоїми, Тож Батьківщину-матір нашу Ти оборони.» Сон «Ну, що ж? Вже час вертатися додому,- Калина також мене настановляє, А серце відповісти що, не знає,- Батьків ж доглянути немає кому!» Лишилось промовчати серцю моєму. Але й личило йому відповідати, Й проти правди наперекір ставати, Та не готова ще погодитись у тому. - Та й зараз в бій твій чоловік іде, То ж вибору у тебе і нема, Бо бути інш тобі ніде! Не лишишся ж в криївці ти сама! Й тому по-іншому вже не буде. На ці слова погодилась вже я. 6 ЛИПНЯ 1947 РОКУ Дорога додому Ну, що ж? Додому йду. Як страшно мені йти, Та дітись мені нікуди, Тому я іншу раду не знайду. Ну як я все їм поясню? Тепер я жінка, молодиця. Здається, все це тільки сниться. Нічого поки їм не розкажу. Чи зрозумієте же ви мене? Ще рано вам всю правду розказати! Який привіт, цікаво, мене жде? Мені любов їх треба здобувати, Поки коханий в своїх славу здобуде, Поки буду я чоловіка дожидати. Настанови священика Отець Іван мені таке сказав: «Ти бійсь гріха і бійся Бога. Боятися не треба більш нічого,- Так іще мене настановляв, Моїй душі надію дарував,- Як в чистоті твоя душа, Й немає в ній гріха, Байдуже, що б хто з люду не казав, Бог вірним слугам помагає, Хто по-Божому живе, Хто чистоту в усьому зберігає, Тому Господь завжди на поміч йде, Напризволяще не лишає. Надію в Ньому хай твоя душа знайде! 8 ЛИПНЯ 1947 РОКУ Повернення молодицею У батьківський дім ввійшла. Поріг я їх переступила, Й покинула мене відчаю сила: Що не шукала, я знайшла. Про що я мріяла, та не ждала: Мокрина обняла, як рідна мати, Й Мелетій щиро став ридати. Така сердечна зустріч тут була. «Наталочко, миленька доню, - Мелетій тут мені сказав,- Живи, як хочеш. Я нічого не бороню. За тебе дуже я переживав… Тебе ніколи з дому не прогоню! Казали, вовчий харч із тебе став…» Косі погляди односельців На мене скоса односельці поглядають. «Чесного шлюбу не бажала, А без шлюбу молодицею стала!» - Мені в селі люди докоряють. Але що вони та знають! Так, дитя під серцем я ношу, Але чоловіка з бою жду. Що ж, нехай кістки перемивають! «То певно Святославове дитя, - Догадуються дуже пильні люди,- Відмовила вона йому дарма! Хіба з дитя гріха щось путнє буде? Ледащиця його роститиме сама, Бо кинув той, що спокусив до блуду.» Сон Мене калина утішала: «Не блудниця, а в шлюбі мати ти, Тому даремне від страху не тремти, Бо чистота ж тебе не покидала! На що ідеш, ти знала, Як в таємниці вийшла ти за нього, Ще добра слава не добута є у кого! Сама на ризик ти пішла, як згоду дала! Та кинь, Наталко, ти тужити, - Такі наприкінці були слова її,- Навчись по-іншому ти жити.» Як саме жить мені, Й що саме для цього зробити, Були лиш здогадки самі. 10 ЛИПНЯ 1947 РОКУ Яромир насміхається А Яромир із мене кепкував: «Навіщо мужа в шлюбі мати? Без того матір’ю можливо стати! Наталчин приклад саме це сказав! Багато хто їй одружитися пропонував, Вона ж усім женихам тим відмовляла, Поки загальним посміховищем не стала!» - Таке про мене він казав. Ну хай він правду не знає! Але так мене мучить чому? Невже простого жалю не має? Чи так дошкулила йому, Що моє ім’я з язика у нього не злітає? Жорстокості його я не пойму! Кшиштоф відрікається від «такої нареченої» Як Кшиштоф про таке повернення дізнався… «Ославлену я молодицю не візьму! Цнотливу іншу краще я собі знайду!» - Словами отими від мене відказався. Але Мелетій мене не цурався. «Та не дивує становище таке! Така доля кожну другу дівчину жде! Ти будеш матір?» - мовби спитався. А «наречений» знайшов дітей собі: Кшиштоф з одчаю одружився На многолітній убогій удові. Й мені тим прислужився, Що нареченим не буде мені. То щастя, що на іншій він женився! 12 ЛИПНЯ 1947 РОКУ Утішання священика Отець Іван мене утішає: «Ти, Наталко, не журись, Тільки Богу щиро помолись! Та люд нічого ж то не знає. Й тому до тебе осуд має. Т и тільки мужа вірно жди, Й тоді оминеш біди. Я муж вернеться, тебе оправдає! Судять лиш, бо правди не бачать. Той люд все ж можна оправдати, Для них бо чистота багато значить! Тобі лиш треба терпіння мати. Молитва хай твій хрест оточить, Щоб легше було до кінця дійти. Наклеп Яромира Яромир Святослава очорняє: «Вельможний зайда Наталку спокусив, Й життя її навіки погубив!» Ох, серденько від слів тих страждає. Й таке іще усюди викрикає: «Це не твій, дівча, гріх, а його, Тож для кари хай омине добро. Хай успіху ніде повік не має! Хай прокляне його громада,- Як каже, серце аж холоне, Спокуса ця – найбільша зрада.» За що краєш серце, лютий Нероне? Чи є тобі у тім яка відрада, Що личенько від сліз мої солоне? 14 ЛИПНЯ 1947 РОКУ Розмова Мокрини з Мелетієм Мокрина зволила розмову розпочати: «Мелетію, сільський ти голова, Вчинити можеш, шо лиш забажа. Чи міг б Наталці славу підлатати? Чи міг такого юнака ти підшукати, Котрий б за кар’єру неславу здолав, Й Наталку ославлену заміж узяв? І люди мусять тоді замовчати! Наприклад, хитрий той Вадим, Який легких шляхів завжди шукає? Ти б, може, зміг заладить з ним? Бо байдуже йому, чи дівчина кохає! Не важко б було впоратись із цим! Мораль ніяка його не зупиняє!» Відповідь Мелетія - Права ти: честь не означа нічого, А слава й репутація – усе. Зі шлюбом таким вона прийде, Й соратника мені знайде до того! Наталці ж ми не хочемо злого! Й тому не стане суперечить нам, Й щасливою наперекір всім ворогам. І здійснить рішення мого. Чиновника дружиною як стане, Забудуться пересуди усі, І слава відродиться, хоч мораль зав’яне. Й не буть із лихослів’я вже біді, Бо кожен настільки блазнем стане, Щоб догодить й сподобатись тобі! Утішання священика «А слава й честь ніщо не значить,- Отець Іван отак сказав, Й словами цими душу утішав., - Байдуже, люд в якому світлі бачить. Святе Письмо про інше вчить. У Бога чистоту і славу треба мати, А за мирською не потрібно клопотати, Дотриманням моралі дорожить. Минуще – марнота, минає швидко, І цінності ніякої не має. Мирському тішитись є бридко! А хто у Бога славу здобуває (А Богові на світі усе видко), Того страх за славу світу хай не лякає! Мокрина про материнство Мокрина чоловікові своєму каже: «Будь-яке материнство святістю є, Бо лиш Бог дітей дає. І хто це заперечить зможе? Наївним й чистим є дитятко кожне, Хоча б було породження гріха! Бабуся і дідусь все ж станем ти і я, Бо все одно дарування є Боже! Не довелось батьківство нам пізнати, І, певне, Божа воля є на те, Щоб швидко так внучатко мати!» Мелетій не знав, що з того буде, Яку відповідь на ті слова дати, Тому жінці мовчазливо лиш кивне. Внучатко мине батьківська неслава «Батьківська неслава внучатко мине. Ми зростим його по-свому, Щоб не вродитись в нім нічому злому, - Мокрина продовжує своє,- Та все ж по-нашому буде! Поляка з нього виростимо ми, Щоб думка не зродила за Україну боротьби! Воно в нас смиренне і покірненьке зросте! Воно Батьківщину не буде знати! Таких не будем мати із внучам проблем! Буде лиш розкоші й багатство кохати! Не буде тут з Наталкою дилем! Та ж змушена буде дитя віддати. А ні, його самі ми відберем!» 16 ЛИПНЯ 1947 РОКУ Рішення Мелетія і Мокрини Мелетій й Мокрина мене позвали, Щоб повідомить рішення своє, Й зробить безвольною мені, Й такі слова мені сказали: «Щоб ми тебе такою прийняли, З Вадимом шлюб візьми, Або виховання дитини нам доручи. На роздуми тобі до жовтня часу дали.» О, Боже, ти врятуй мене, Щоб не прийшлось нещастя вибирати. Хай вчасно Святослав назад прийде. Не хочу я дитя чужинцем називати, Та шлюбу з іншим не буде,- Другому я в шлюбі я не стану присягати! Сон Калина на Бога надіятись вчить: «Якщо не вчинила ти гріха, То причина боятись яка? Чому твоє серце тремтить? В страху не варто жить! Він тобі лиш заважає, І надію умертвляє. Спробуй від нього серце звільнить!» - Калина так мене настановляє, А я покірно слухаю й мовчу, Бо правильно калина дорікає. А все-таки у серці я тремчу, Бо страх усе ж мене не покидає, І спокоєм за нього я плачу. Наклеп Яромира Яромир на мене знову намовляє: «Забути гріх - то сором для громади, І сором це Наталці пробачати, Яка б нагорода за те не чекає. Хай дитя ніхто не приймає, В шлюб розпусницю не бере, Бо гріх великий на душу візьме, Ще прокляття за те на громаду лягає. Бог покарає всю громаду, На увазі ви всі майте, Якщо жалісливу приймете ви раду. То ж тим себе оберігайте, За цю жаливу гріховну зваду Якнайсуворіше ви винних покарайте!» Наклеп Яромира Хто гріх такий вчинив, Має нести його усе життя, Й не лише він, й дитина ця. І не дай Бог щоб хто пожалів, Бо так накличе Божий гнів. Ніколи не змити з себе гріх: Навік приклеївся він ворогам на сміх, І змити його ніхто ще не зумів. Навіть як подвиг, доброта буде, Чи смиренно благочестиво вік доживати, Чи ради віри, правди життя покладе, Божого пробачення їм не ублагати!» Яромир про мене говорив таке, Продовжував мене він брудом обливати. 18 ЛИПНЯ 1947 РОКУ Утішання священника Отець Іван до серця промовляв: «Причина наклепів не у тобі, Тому за нього ти не докоряй собі» - Моєму серденьку утішання сказав, - Ти знаєш, Яромир твій гордий став. Ти просто пиху могла зачепити, Тим що іншого змогла полюбити. І саме через це тебе він обмовляв. Й не так тому, що іншого кохаєш, А гордість пече і палить, А більш тому, що через нього не страждаєш. На наклепи потрібно не зважать і далі жить, І жити, мов про них не знаєш, І Яромира по-християнському простить. Утішання священика «Яромир же натури ревнивої, - Отець Іван мені сказав, Коли в неславі утішав, - Та це не значить, що непоборимої. Для людини Богові любимої Людська намова не страшна, Бо не липне до неї вона, Не страшиться неслави мнимої. Та Яромир лише тебе ревнує! За те він хоче тебе погубити. А голосу сумління свого він не чує! Але не вміє серцем він любити: Він пристрасть лиш відчує, І в бруді потонувши, стає тебе ганьбити. Сон Хай надворі гримить гроза. Калина мене обіймає: «Насправді слава значення не має. На марне рине ця сльоза! Не в блуді розплелась коса, А в чеснім шлюбі із коханим, Й хоча для односельців ще не знаним. Затям: як сонце прийде, то зійде роса! Поки тобі достатньо знати.» - Сказала це й кудись пішла, Мене лишивши грозу перечекати. Та дивна ця гроза була: Не стала блискавки метати, Хоча і грім страшенний чула. 22 ЛИПНЯ 1947 РОКУ Поговір Яромира А Яромир ще мало допік! Каже: «Носить польське дитя! Це, безперечно, знаю я.» Чи наклепам там буде лік! Ще не минув навіть рік, Як дружину він має, А про свою жону не дбає, Лиш мене він наклепам прирік! Мовляв, поляків біля неї є багато. Поляка Святослава вона кохає! І що тут давно гадати? З ним дитя це, безперечно, має! В поляка батька поляком має стати! По-іншому ж то не було!» Поговір Яромира Яромир так мене ганьбить: «Вона не лиш у безчестя впала, А й Україну ще й продала, І совість дозволяє в селі нашому жить! Та сорому хоч крихточку має! В очі своїх невинно глядить, Мов ганьбу й зраду не рішилась зробить! Так лицемірно вона вчиняє! Як поляка під серцем несе, То як Україну може любити? Таке материнство зрадою є! Я маю ворога під серцем носити? Як же з гріхом душа так проживе? Для свого краю ворога буду ростити! 24 ЛИПНЯ 1947 РОКУ Утішання священика Отець Іван мойого спитав: «Хіба про Святослава сумнів маєш? Він українець – очевидно знаєш! Це вчинками своїми він сказав! А Яромир українську суть не доказав! Кому то дорікати– легка справа, Коли ображений на відповідь не має права. Себе ж на місцеСвятослава ти постав! Йому не вірить щодо українськості ніхто. Він прагне титул українця заслужить, Що б жертвою бажання цього не було. Що хоче для України Яромир зробити? Ти бачила, що на посаді він зробив добро? Тобі лишається наклепника простити. Утішання священика «Ти скоро будеш українця мати,- Отець Іван до мене так звернуся, І відгомін слів тих серцем чувся,- Твій обов’язок, за дитя у лоні доглядати. За славу не варто тобі переживати. Думай, як виносить дитя, Щоб здорове дать йому життя. За решту Господь небесний буде дбати. Та не час про себе думать, А про малятка майбутнього свого,- Це має серце підказати. Й для Святослава твого Наступника справам батька дать, Й просить для України благословення Бога. Сон Яромир калину брудом обливає: «На те буду калину обливати, Щоб свою зраду приховати! Бо що ти думаєш, в мене мораль є? Ніхто натури моєї не знає! Причина зради – егоїзм і боягузтво. Своє любити – то безумство! А кому вигідно – той не помічає: «Посадовцю безпідставно докорять… А доказів зради ніхто не знайшов! Тоді, не знаючи, варто змовчать!» Тепер світ не той пішов! Нікому зрадливця викривать! Про те лиш багато розмов! 26 ЛИПНЯ 1947 РОКУ Хіба Яромир зрадник? Хіба Яромир зрадник всього, За що батько воював, За що батько голову поклав? Як совість могла допустить цього? Я міг він не любить свого? Він в щирій українській сім’ї зростав, То чом патріотом не став? Що зіпсувало так його? Матір свого сина ростила, Як батько за Вкраїну впав. Чом серце до свого не розпалила? Чому Яромир зрадником став? Як добре, не його що полюбила! Спасибі, що мене ти заміж не узяв! Що таке зрада? Хто зрадить хоча б раз, Вдруге зрадить може, І диво, як натуру переможе, І буде далі вірним повсякчас. Так зрада, мов реп’ях, чіпляється до нас. Але хто чисте серце має, І зраду в нього не пускає, То не осквернить вона вас. Хто зрадить ради самолюбства, Когось пристрасть штовхає, Хто зрадить з боягузтва. Хто зрадою Батьківщині заважає, Коханню зрадить хто з безпутства, Хто зрадою сім’ю зневажає. Що таке чистота? Чистота в серці живе. До чистого бруд не прилипає, На обмову він не зважає, Бо чистоти вона не похитне. Хто чистоту до кінця збереже, Вона його від всього захистить, І перед Богом за нього буде просить, І на суді страшному порятунком буде. Чистота – це відсутність гріха. І берегти потрібно у всьому. Це не лише дівоча дошлюбна чистота. Хто силу матиме у цьому, В чистоті вистоїть до кінця, То Бог поможе не піддатись злому. 28 ЛИПНЯ 1947 РОКУ Що таке совість? Совість від гріха нас хоронить. Коли сумління нас докоряє, Від неправди душу нашу очищає, Та від неправди серце боронить. Поможе перервати неправди нить, На правдивий шлях наверне, Від всього злого душу відверне, Від неправдивого шляху відгонить. Совість – голос в серці Бога, Який остерігає нас завжди, Бачить де зла, а де добра дорога. Завжди сумління слухай ти, Воно завжди – дороговказ й підмога, Її ослухаєшся – кари жди. Як зберегти совість під час неслави? Неславу не треба помічати, Бо слава чи неслава – від людей, Які не мають на правду очей. Головне – при цьому совість зберігати. А чистоти потрібно в Господа благати, Бо всі рішення в світі приймає, Чого самовпевнений люд не помічає, Та серце правдолюбця може помічати. Хто на Бога лиш уповає, Хто не помічає суєту мирську, Того вище щастя неземне чекає, Той знайде в небі втіху таку… Бог для нього частку кращу зберігає, Як мають совість тверду, а не хитку. Як зберегти чистоту під час неслави Хай чистоту у Бога всяк благає. Вищого скарбу за неї нема. Без неї людська душа вмира. Чистота душу в правді зберігає. Людину ніщо не задовольняє, Як душа чистоту чомусь загубила, І на гріх якийсь її замінила. Тоді спокій людину навік проминає. Легко чистоту серця загубити: Світ із напастями того лиш жде. Та чистоту утрачену нелегко відновити. Хай мирська неслава краще гуде, Божу поміч попроси для чистоти, А слава чи неслава – марнота усе. Сон «Не бійся! Богові довірся ти! Бог своїм щирим слугам помагає, І їх честь оберігає. Він поможе все знести! Та перше духом маєш ти зрости! Як будеш Богові щиро довіряти, То буде радо тобі помагати. І пам’ятай: вперед ідуть мости!» - Калина так мене утішала, І промовила до серця самого мені. Я відповісти як, не знала. Минули наче думи всі сумні, Бо віра серце моє врятувала. Навіки скресли сумніви журні. 30 ЛИПНЯ 1947 РОКУ Роздуми про батьків Що гірше могло бути, Я нарешті зрозуміла, І більше нарікати не посміла. Усе марнота, й має все минути. Батьки не можуть поговір цей чути. І добре, що вони далеко вже, Й цей сором їх серця мине. Не витримали би вони тої отрути. Для них то слава над усе, І честь свою все життя берегли, А слава дочки їх пошарпаною є. Вони ганьбу би цю не пережили! Спасибі, Боже, що становище моє Вони побачить не змогли! Утішання священика Отець Іван до серця промовляє: «Батьків твоїх не обманути! Вони б не випили ції отрути: Батьківське серце правду відчуває. Хто свою дочку добре знає, Де правда, де брехня той бачить, Й що честь для неї значить! І наклеп краху швидко зазнає! Знають: ти здатна зрікатися любові, Як боронить прийдеться своє, Тож не повірили б брехливій мові. Я надія на Бога в тебе є, То не страшись ти при обмові, І вір: Господь тебе спасе! Сон І знову сниться калина, Яка мене щиро втішає, Бо мою сердечну тривогу знає: «Ох, моя люба журная дівчина! Дарма верзеться тобі домовина. Тебе кращий уділ чекає, І твоє серце не дармо це сподіває! І винагородить й Бог, і Україна! Не бійсь, Бог тебе не забуде, Бо ти слухняне дитя. Уділ добрий твій згодом буде. Печалишся зараз зовсім дарма! Хай не тривожить, що скажуть люди! Ще посмієшся з наклепів не раз сама! 2 СЕРПНЯ 1947 РОКУ Чи вистачить мені сил? Чи справді сни щось означають? Чи варто вірити у сни? Чи ж правду говорять вони? Чи справді щастя провіщають? Вони ж надію обіцяють! Та сил чи вистачить дійти, Й совість чисту зберегти? Про це сни не відповідають! Надіятись на Бога – то добра порада! Та чи сил на це стане мені? А втратити віру – найгірша утрата! Утішання священика Отець Іван мені сказав: «Молитва диво вчинити може! Вона в усьому допоможе!, - До серця ключ підібрав. Що серце хтіло чути, те сказав, - І легкою буде й важка дорога, Як йти й надіятись на Бога. Не сумнівайся, а діла ті слав! Бог більше за нас знає, Що наша душа потребує, І лиш молитви щирої чекає. Голос серця нашого він чує, І в горі нашому завжди помагає, Хто Бога на поміч закликає. Слізлива молитва Богові Боже, остання грішниця я. За нарікання, Боже, прости, Й від сумнівів мене захисти, Схорони мене від гріха. Хай буде, Боже, воля Твоя! Сильну віру мені, Боже, пошли, Й сподівання у серці зміцни, Зроби з мене смиренне дитя. Тебе я, Боже, потребую, Без помочі твоєї я впаду. В Тобі свою надію чую. Чистоту захисти мою, прошу. В Тобі майбутнє все будую. Допоможи, хай совість збережу. Сон Повчає мене в сні калина: «Ну що ж! Молися далі Богу, Він вкаже правильну дорогу. Не забувай, що Божа є дитина. І з Богом ти не будеш самотина. Господь, хто просить, тих охороняє, Хто щиро молиться, тому допомагає. Господь – твій батько й вся родина. І хто на Бога уповає, В молитві чиє серце заговорить, Хто його від сумнівів забороняє, Хто віру в випробуваннях зміцнить, Хто надію й віру всім серцем плекає, Того Господь від гріха оборонить. 4 ЛИПНЯ 1947 РОКУ Роздуми про проблеми батьків І справді, що ж проблема моя? Хто свій рідний край покидає, Того більше лихо чекає. Мій біль лише марнота! Що варта слава мирська? Сьогодні вона струмком б’є, А через кілька днів мине, Й неслава замість неї пророста! Не мою можна не зважати! Та співчуваю я своїм батькам! Як тяжко рідний край покидати, З чужиною лишитись сам на сам, Про все дороге нічого не знати… Ніхто таке не побажає й ворогам! Роздуми про труднощі Святослава Як тяжко Святославові моєму є! Батьківський дім щось значить: Ніхто хоча б на життя не важить! А милий поміж ворогів ночує! Як згине, то ніхто і не почує, Й заплакати і поховать нікому, В тилу ж у ворогів перебуває. А репутації чи між своїми завоює? Що ж до порівняння мої дилеми? Марнота марнот, лише суєта! І не назвеш, що то проблеми! Тут важать славу, там – життя, І в час бурхливий, що живем, Що гірше, як мертвий, і честі нема?! Молитва за батьків Не за себе, за батьків прошу! Боже, рідним моїм поможи Все до кінця знести. За них, не за себе сльози ллю! Ласки собі я не заслужу, Та врахуй їх життя, Що боронилися гріха. Не за себе, а за них молю! Не полиши їх в чужому краю, Їх серця у вірі скріпи, Тебе смиренно я благаю. Мене, недостойну рабу, прости, Що тебе у безнадії прозиває. Прошу, хрест батькам злекши. Молитва за Святослава За чоловіка я молю, Святослава мого схорони, Й в усьому йому поможи. Хай його з бою діжду. Боже, я слізно прошу, Хай його раз ще побачу, Й у нього в колінах заплачу. Ти знаєш, Боже, я його люблю. Хай честь українця здобуде, Її що любить, доказати зможе, Хай його своїм назвуть рідні люди. Поможу йому в бою, Боже! Він вірним Тобі повік буде, Й не зачепить серце гріховне вороже! 6 СЕРПНЯ 1947 РОКУ Як же там самотній Марині? Як самотньо Марині в хаті! Брат її мужа взяв з собою За Батьківщину стати в чеснім бою. Їх двох найближчих треба дожидати! Нікому слова доброго сказати! В великій, просторій хаті Як самотньо одній людині! Нікому втіху серцю дати! Я ж вдома, хоч нерідні, але мама, тато. Недобре чинять, але злого не бажають. А в кого їй порадоньки прохати? Хоч добре хочуть, тільки заважають. Гірше все ж самому пробувати. Тоді секунди, як роки, збігають! Молитва за Марину Пошли їй, Боже, сили багато, Щоб дожиданням душу не зломила, А лиш її собі зміцнила, Бо ще не мало прийдеться їй ждати. Допоможи їй рідних щасливо дочекати. Надію, їй, Боже, подари, Й підтримку щиру пошли, Щоб легше труднощі було здолати. Пошли їй смирення, віру велику, Котра б душу її зберегла, Поки дождеться брата й чоловіка. Поможи, щоб самотність чимала Не отруїла і не збавила їй віру. Пошли терплячість, щоб її перемогла. Сон Калина мені сповіщає: «Бог тобі великий дар готує, І серце про це тобі віщує. Воно твоє майбутнє чує. Нехай то серденько страху не має. І себе готує до дарунку того, І щиро молиться до Бога. Нехай воно на Бога уповає. І пам’ятай, що скарб є чистота: Її над все ти зберігай, І щиро стережись гріха. Ось цю пораду добре пам’ятай! Вона тобі не раз ще помага, Що не сказала – в серця свойого питай! 8 СЕРПНЯ 1947 РОКУ Яка доля чекає на мого сина? Ось ношу я для Святослава сина… Але який життєвий шлях його чекає? Чи багато горя й лих зазнає? Чи щастя матиме наша дитина? Що значитиме для нього Україна? Чи боронитиме їй славу? Чи продовжить батька справу? Чи гордитиметься нею Батьківщина? Чи навчиться любите своє? Чи щасливе кохання його зустріча, Чи серце йому розіб’є? Чи зможе дійти до кінця? Чи людяність й мораль у серці проросте? Чи радісним буде його життя? Молитва за сина Боже, подай мені здорового сина, Який б усе своє любив, І як батько народ свій боронив, Щоб ним гордилась уся Україна. Господи, хай буде Твоєю дитина, Подай , любив щоб правду над усе, Й щоб оминало його все лихе, Й у серці завжди хай буде Україна. Чисте сумління йому, Боже, пошли, Подай, хай від неправди відсахнеться, Від всякого гріха його ти збережи. Пошли, хай в чистоті йому живеться, І силу все витримать йому подари, Хай серце в добрім намірі лиш б’ється. Сон У сні привітно калина, Як рідна мати дбає, Колискові рідні співає, Й колише мого сина. І сниться особливая хвилина, Яка багато означає, Хоча калина слів і уникає. А сниться, що її дитина У національні стяги вбирає, І дорослим стає за мить одну, Й калина в бій його проводжає. Що далі було, зовсім не пойму, Мов з сина батько виростає… Якась химерна плутанина! 10 СЕРПНЯ 1947 РОКУ Як виховати сина? Як нашого сина зростити? Як виховати чесним і сміливим, І бездоганно, джерельно правдивим? Як навчити Батьківщину любити? Як його українцем зробити? Щоб нація у ньому захист мала, І предків кров у ньому забуяла? Навчити як своє над все цінити? Чим краще виховать? Чи строгістю? Або любов’ю? Хто має спосіб підказать? Як не піддатись безголов’ю? Де відповіді ці шукати? Як не зашкодить його здоров’ю? Мрії про майбутнє сина Як з бою Святослав верне, Роститимемо разом сина, Прославиться в якому Україна, І себе в синові знайде. І час тривожний промине, Ми ж правди будем навчати, Як рідний край потрібно захищати, І патріотом щирим син зросте. Й скінчиться коли руїна, І прикладе до того й син наш рук, Й дихне на повні груди Україна. З любові, не з корисливих спонук, Здобуде щастя нашая дитина, І по усюдах розлетиться волі звук. Молитва за майбутнє сина Чисте серце сину пошли, Будь, Боже, з ним завжди, Нехай не стріне сумніви й страхи, Мудрість в серцю його подари. Від слабкості його збережи, Щоб світ мирський його не спокушав. Через нього правду прослав, Його волю сильною зроби. Боже, в починаннях його помагай, Щоби жадав завжди добра. Від лихих думок оберігай. Пильнуй, щоб не вчинив він зла, І, Боже, погляду від нього не відвертай, Як стрінеться його коли біда. 12 СЕРПНЯ 1947 РОКУ Яке майбутнє чекає Україну? Яке майбутнє Україну чекає? Чи отримає волю вже, Чи віками пробу пройде? Лиш Бог всевишній це знає. Чи ворога вона здолає? І чи початок це, а не кінець, Й за неї згине не один борець? Чи, може, краю боротьбі немає? Чи згадають борців сини, Чи наша справа продовжена буде, Чи полинуть їх пам'ять віки? Коли назавжди чужинець піде? Чи не буде гіршої біди? Чи катам все з рук зійде? Молитва за Україну Боже, поможи нашій Україні, Час випробувань їй вкороти, Й поможи до кінця їй дійти. Дай воскреснуть великій руїні! Не дай навік зотліти в домовині! Відроди, Боже, знову постав Україну між інших держав. Хай сльози висохнуть нарешті на калині! Благословення, Боже, Україні дай! Люд український молиться Тобі! Зціли наш рідний край! Своє відстояти дозволь в боротьбі. Бо без чужинців й в пеклі Рай! Зглянься, Боже, допоможи в журбі! Сон Чомусь зажурена калина: «Чи не шкодуєш, що у жертву дала, Щоб я нарешті вільна стала? Твоя я ж мати Україна! І хоч давно вже я руїна, Хоч чужинці мої віття ламають, Та зовсім мене не здолають. Ні, не буде вічною ця домовина! Калину у косі як знамено візьми, І шлях хоч непростий буде, Як зможеш, то мене прости. І хоч не кожний до кінця дійде, Своє все ж щиро ти завжди люби, Бо правду хтось-таки знайде! 14 СЕРПНЯ 1947 РОКУ Наклеп Яромира - Наталка лиш святенниця, повірте! Побожною лиш прикидається, І в ласку покаяння одягається. Як сумнів маєте, то перевірте! Її слова з життя ви звірте, І знайдете доказів багато, Що все це лицемір’я може означати, Її ви совість заповідями змірте. Лише запекла грішниця совісті не має, Свій видний гріх визнати не хоче, В своїй чистоті запевняє. Це все означає, очевидно, отже, Що в серці Наталки покаяння не має, Бо лицемірно про невинність все тороче!» Наклеп Яромира Її чесне слово – лиш брехня, Вона його ніколи не тримає. Присяга зовсім вартості не має, У чім не зацікавлена сама. Та й на це сподіватись дарма, Бо ненадійна дуже є людина: Все перемінить, лиш мине хвилина. Ось манера поведінки яка! Тому то краще з нею не стикатись, Щоб від Наталки не зазнати шкоди, А як зіткнувся – зразу відцуратись. І не пускать і на поріг до своєї господи, Щоби ославить в товаристві не збиралась, Як не зганьбила вас ще доти! Сон Яромир калину мою ображає: «Україно, ти мені не мати! І не смій мене повчати! Чуття моє все краще знає! Недарма воно тебе щораз ламає! Ти в усьому мені перешкоджаєш! І на совість, наївна, дарма уповаєш! Бажання щастя твоє гілля обриває! Без нього ти, калино, сирота! А ще до того тебе, калино, обплюю! Заступитися за тебе кому нема! На найдорожче я вже посягну, Що ще в світі тебе трима – На честь і славу твою!» 16 СЕРПНЯ 1947 РОКУ Звідки в Яромира ця чорнота? Для чого Яромиру ця ганьба? Яку вигоду з цього має, Що так рясно брудом мене обливає? Звідки взялась в нім чорнота? У чім причина цього є гріха? Чом серце чорні почуття все оповили? Чом прихисток знайшли там злії сили? Людина створена лише ж то для добра! Чом спокуси він не подолав? Що совість його тоді робила? Чи совість тоді він мав? Як мав, то чом його не зупинила? Чи чорним серцем швидко став? Чи чорнота його потрохи покорила? Утішання священика Такими словами отець мене утішав: «Чисту душу наклеп не забрудить: Вона сама очиститься умить!» - Отець Іван до серця промовляв, Й нею всю душу схвилював, Як чекала і потребувала ці слова, Але боялась їх промовити сама. Як мовити до серця мого знав: «Як істину брехня не здатна замінить, Як щирість лицемірству потурать не буде, Як з нетривким без вічності нам не прожить, Так, щоб не говорили й чули люди, Так чистих серцем не можливо забруднить, Бо чистота сховається глибоко в груди. Утішання священика Священик потім ще додав: «Репутація в людей нетривка, І вартості в ній нема. У Бога краще ти себе прослав! Живи ти так, щоб Бог лиш знав Про твої наміри, діла, І скільки принесла усім добра, Аби лиш Бог усе те помічав. Бо слава у людей швидко минає: Сьогодні шаноба тобі буде, А завтра усяк зневажає. І славлять, і ганьблять ті самі люди, Тож правдивої сили не має, І переміна ця буває всюди! Молитва Боже, ти один моє серце знаєш. Ти бачиш, серце оповила тривога. Вона перешкоджає шлях до Бога. Ти людським терпінням завжди співчуваєш. Хто молиться щиро, тому помагаєш. Моїй душі, прошу, поможи, Й від пут сумніву її звільни Із милосердя, що його багато маєш. Моя душа не слави благає, Мирська слава бо ніщо. Вона у Тебе прихисту бажає. Навчи душу мою робить добро. Прошу, хай душу воно відновляє, Хай душу обмине все зло. 18 СЕРПНЯ 1947 РОКУ Наклеп Яромира - Такий страшенний гріх, Який вчинити Наталка посміла, Як би не старалась, все ж би його не змила. Його Господь просити би не зміг. Від наклепу його аж дрож пробіг. Як Яромир мене очорняв, Як грішницю найбільшу виставляв, Як намовляв то проти мене всіх. «Якби і щиро у побожність упадає, То вже запізно, безперечно, зміна ця, Бо прощення за гріх цей не буває! Якби й за віру й ближніх віддала життя, То хай до подвигу ще знає: Для покаяння жертва замала. Як мені тим брудом не очорнитися? Яка безжалісна сувора чорнота! Як би душу вона не забруднила, Й серце моє не очорнила! Чи витримає іспит чистота? Чи достатньо в серці моєму добра, Щоб душу мою врятувало, І вистояти силу мало, Щоб вистояти до самого кінця? Чи віра й надія достатньо міцні, Щоб помогти мені встояти, У ці часи буремні, дуже непрості? Чи встигне совість підказати, Як врятуватися моїй душі, Як надію й віру лиш зміцняти? Утішання священика Отець Іван моє серце утішає: «Того неможливо в сіті зловити, Той готовий спокуси усі побідити, Хто на Бога надію покладає, Й чисту совість при цьому має. Оскільки усе лише споконвічна суєта, Ненадійність, неміцність і хисткість одна, Той мудрий, хто надію в Бога шукає. На Бога потрібно надію покладати, Бог є вічний і завжди незмінний, Свою душу йому лиш можна довіряти. Бог дарує скарб вічний і незмінний, І кращого за дар цей не потрібно і шукати, Бо щастя в вічності – то дар нетлінний! Бог завжди на боці правди Бог завжди на боці правди стає, Бо він справедливий суддя, В нього правда для всіх одна. Хто не кається, того карає. Діла і наміри всі наші знає, Та лиця свого від нас не відверне, Бо покаяння нашого він жде, Та правду в світі він обороняє. Й нагорода жде на праведну людину, Хоч не завжди на тім світі вона, Іноді – як зійде чистий в домовину. Та все ж завжди Бог праведнику помага, Не покине ніколи в тяжкую годину, Що потрібно кожному, Він зна. Бог завжди прихисток всіх покривджених Бог покривджених завжди захищає, Всяк знайде порятунок в Бозі, Кому тяжко в життєвій дорозі. Бог всіх нещасних і згорьованих приймає. Потребу кожного Господь наш знає, Й не випадково їх блаженними зове, Бо Рай саме для них буде, І всіх, хто добрі діла має. В кого труднощі в житті трапляються, Кому тяжко свій хрест тяжко нести, Хай всі до Господа по порятунок звертаються. Лиш Бог може всім нужденним помогти, Кому затяжкими хрести виявляються, І дати сили до кінця їх донести. 20 СЕРПНЯ 1947 РОКУ Сповідь Перед Тобою, Боже, сповідаюсь, Що слабосила є душа моя, Не завжди втриматись могла я від гріха, Й перед Тобою, Господи, за них я каюсь. Їх більше не чинити намагаюсь, Хоч не просто свою натуру перемінити, Й по-іншому смиренно жити, Та все ж, що сил я маю, то стараюсь. Занадто багато я гордості мала, Ще й самовпевненою я була, Й жалю до рідних я не знала, А ще сварками з рідними я жила, Сама їх часто затівала, Й батьків ослухатись нерідко я могла. Покаяння Жаль прикрий маю за гріхи, Що ними я тебе гнівила, Й заповіді ними я переступила. Мене, велику грішницю, прости. Міцнішою у вірі стати поможи, Щоб совість суворішою стала, Й знову згрішити мені заважала, Й силу дужу мого зміцни. Навчи мене, Боже, тобі довіряти, Щоб страх лиш перед Тобою мала, Щоб сумніви змогли мене обминати. Поможи, щоб покірною стала, Гордість навчи мене переступати, Й пустого ради бунтувати перестала. Покора Перед Тобою, Боже, голову схилю. Ти краще, що потрібно мені, знаєш, Та й краще, Боже, мені обираєш, А я убогим розумом цього і не пойму. Я прощення в Тебе, Боже, прошу, Що не те в житті шукала, Що з марнославства воювала. Кращий шлях посилаєш,хоч його не збагну. Я покоряюсь перед волею Твоєю, Яка по правді в світі керує, Всією гордістю гріховною моєю. Хай більш нічого гординя не руйнує. Змалить потрібно самовпевненість свою, Бо ж вона мене завжди бунтує. 22 СЕРПНЯ 1947 РОКУ Очищення Очистися, моя душе, Лиш на Бога сподівайся, Й за славою мирською не ганяйся, І оминай гріховне й зле. Хай тобі, серце, усе мирське, Яке тебе до гріхів штовхало, Й від правди не раз відволікало, Стане враз байдуже й чуже. Серце, сльозами обмийся, Слізьми покаяння щирого, Й чистим навіки зробися. Навчися, серце, жити смирного, Й мирського бунтарства лишися, щоб навчитись життя мирного. Навернення Моя душе, до Бога навернися, Який грішників, що покаялись, приймає, І на шлях правдивий навертає, Й побожного життя навчися. Мирських звичок, душе, лишись, У Божому світлі лише живи, Й нове життя у правді віднайди, І в вірі істинній переродись. Хай навік забудеться грішна дорога, Якою гордо й вперто простувала я. Душе, обирай шлях поблизу Бога. Відречись, моя душе, грішного життя, І хай душевній силі буде змога, Щоб до гріхів тих не було вже вороття. Благословення Господи, мене, грішну,благослови Твоєю вірною слугою стати, Й з правдивого шляху не звертати, Й душевну силу мою зміцни. Боже, благословенням поможи, Щоб сумнівів в душі не знала, Як на правдивий шлях звертала, Від тягаря гріхів душу звільни. Боже, благословенням захист дай, Щоб спокуси душу не зламали, Й від них прошу я, Господи, оберігай. Поможи, щоб наміри до правди прямували, Щоб наближали душу в Рай, Й душі ніколи щоб вони не оскверняли. 24 СЕРПНЯ 1947 РОКУ Відчуття чистоти в душі Я чую, Боже, тую чистоту, Яку Ти, Господи, мені подарував, Яку у дар найвищий ти послав, Потребувала над усе яку. Тобі хвалебну пісню, Боже, воздаю, За милосердя спасенне твоє, Яке перероджує життя моє. Повік цінуватиму доброту Твою. Як чистота, тепло тепер в душі, Який лад там нарешті панує, Немов раз зажили рани всі. Все єство оновлення чує, За яке вдячна повік буду Тобі, За світлу силу, що в мені керує. Надія на Бога На Тебе лиш, Боже, покладаю надію, Що душі моїй завжди допомагаєш, І очорнить її перешкоджаєш. І більш про марнотне не мрію. Від бруду всього зовсім не чорнію, А Бог порядкує зовсім навпаки: Допомагає здобути більшу чистоту. Я відчуваю, як душа біліє. Надію на Тебе, Боже тримаю, Що допоможеш скарб нетлінний зберегти. Марноти мирської більше не бажаю. Я вірю в безмір Твоєї доброти, Якою душу людську відновляєш. Чистоту втримати, Боже, мені поможи. Відчуття душевної сили А відчула: сильною стала душа, Вона витримать багато може, Як Бог підтримає її і допоможе. І в світі цім з проблемами я не сама, Бо відчуваю Божу поміч я. Господь силу духу зміцнів, І терплячість мою укріпив. Тепер не буду більш рабинею гріха! Дух Божий освятив душу мою, Яка прагне чинити лише добро. Більш не покорюсь я злу! Тепер душу не спокусить зло, Бо зміцнив Бог і совість мою, Й сумління стереже од лихого всього. Віра в Божу справедливість Бог справедливий суддя! Він душу мою зміцняє, І гріх оминути допомагає! Я вірю, Бог врятує мене від гріха. Я вірю, Божа правда свята, Перемогти зло силу має, Й хто просить Бога, тому помагає, Й визволяє й омиває від гріха. Я вірю, Боже, в справедливість Твою! Ти не даси обмовнику душу зіпсувати! Я вірю, Ти вислухаєш молитву мою! Я вірю, ти будеш за правду горою стояти! Одне єдине Бога прошу: Не дай душу мою сплюндрувати! 26 СЕРПНЯ 1947 РОКУ Утішання священика Отець Іван душу мою утішав: «Неслава вічною, запам’ятай, не буває. Брехлива кінець то швидкий має!» - Так переконливо мене він запевняв, І до серця мого промовляв: «Таємна правда завжди викривається, Й так швидко наклеп всяк ламається! Тож не навіки Яромир в неславу утопив! Ти ж наберись джерельної чистоти, І хай вона від наклепу то захищає, І наклепника цього прости. Хай прощення то честь і відновляє. Господь найбільше тим допомага, Хто ворогам своїм прощає!» Утішання священика Іще отець Іван таке додав: «Як Святослав з бою вернеться, То все лихо твоє минеться, І поговір весь спинить Святослав!» А ще мені такі слова сказав: «Як знатимуть, українця щирого жоною є, То ще й слава до тебе прийде, Лиш б кінець бою настав. А як Святослава в живих нема, То слава без нього в село верне, І станеш ти чесна вдова, І всяк добрим словом його пом’яне, Як за своє злетіла голова, І плакатимуть, й всі поважатимуть тебе.» Бог милосердний і справедливий до своїх щирих слуг Я вірю, що Бог милосердний є, Що Святослава Він не полиша, Й йому в бою за правду помага, Й чоловік мій з бою верне. Я вірю, Бог мужа мого збереже, Змилосердиться над словами моїми, І не погодує слугами своїми, Й живим Святослава до мене пошле. На милосердя Твоє надію маю. Прошу мужа дозволь побачить хоча б ще раз. Боже, за нього всім серцем молю. Боже, вірною буду Тобі повсякчас. Зараз всім серцем Тебе я прошу: Зроби хоч маленьку зустріч для нас. 28 СЕРПНЯ 1947 РОКУ Присягаю бути вірною Богові Тобі, Боже, присягаю Тобі вірно служити, В гармонії з сумління жити І як буде нелегко, про це знаю. Й подяку Тобі я складаю, Й обіцяю чистоту берегти Над усі земні скарби Й цінувати, що від Тебе маю. Обіцяю служити совісті завжди, Як би це важко не було, Й не пропускати в душу гріхи, Примножувати в світі лиш добро, Й остерігатися мирської суєти, Й боронитися від всього, що є зло. Присягаю бути вірною Україні Я Україні на вірність присягаю, Що не лишу її в біді, Й боронитиму, що є сили мої, Для неї зроблю все, на що лиш силу маю. Для України в Бога ласки я благаю, Люблю її, як Бог заповідав, Щоб кожен матір рідну шанував. Для неї волі щиро я бажаю. І в горі, й радості буду на цій землі, Аж до самого мого кінця, І тут впокояться кістки мої. І сина українця зрощу я, Щоб рідне захищав у боротьбі. У цьому присягається і серце, і душа! Присягаю бути вірною чоловікові в усьому Святослава я щиро люблю, Другого чоловіка я не хочу мати, Повік його вірно буду чекати. Марноти ради нього всі переступлю! Для нього сина я зрощу, Щоб продовжив батька справу Зробити з України власну державу. І вічно молитись за це Богові буду. Як вдівство спіткає мене, То вдруге все одно не одружусь. Хай краще у самотності життя мине! Навік я вірною йому зроблюсь! Ніколи не пожалію я себе, Доказувать як вірність я візьмусь! 30 СЕРПНЯ 1947 РОКУ Сон «Ти пророцтв більше не потребуєш! Більш не присниться тобі калина, Хоч не раз буде нелегка година! Ти нарешті своє серце чуєш! Що потрібно, ти сама відчуєш. А більше тобі не треба знати, Не треба снами більш передбачати, А то своє життя ти промарнуєш! І плакать, і сміятись будеш ще багато, І серце підкаже, як з цим всім зживатись, Бо стрінеш горе не одне і свято. А тепер нам час прощатись!» - Так зволила калина в сні сказати. Й я вирішила серце далі прислухатись. 31 СЕРПНЯ 1947 РОКУ Присягаю виховати сина моральним християнином Я присягаю сина християнином зростити, Щоб Бога істинного знав, І щиро віру у душі плекав, Й навчу за заповідями жити. Навчу його правду любити, До совісті своєї прислухатись, І милосердя й справедливості не цуратись, І лиш добро усім робити. До Біблії сина я привчу, Щоб знав, де написана правда. Я за душу його Бога молю. Навчу його, чого побожність варта, У чистоті душу його зрощу, Щоб була на надії і вірі сперта. Присягаю виховати сина українцем Я присягаю українцем сина зростити, Щоб своє завжди поважав, І до рідного байдужості ніколи не мав, Щоб вмів над усе націю любити. Я присягаю правди навчити, Як справді в нашій історії було (Хто кому вчинив зло), Й закличу справедливість відновити. Не закликатиму помсти шукати, Бо вона лиш душу руйнує, Ні зі світом усім ворогувати. Науки іншої в мене почує: Як своє від кривди обороняти, Ставати на захист, як ворог лютує. Молитва Дякую за чистоту, Боже, Що омив душу мою. Тепер за сина свого прошу, Хай правдивим вирости зможе. Я вірю, що ніщо мирське і гоже Не може Людиною зростити, І від брехні мирської захистити. Лиш як Бог нам поможе. Щоб не впустив у душу гріха, У славу Свою його одягни, Щоб завжди цурався він зла. Щирим слугою Твоїм зроби, Щоб був завжди на стороні добра, І дух його у вірі закріпи. ЕПІЛОГ Полон Святослава Поки Наталка в своєму селі була, Поки наверталася до Бога, Тяжка була й чоловіка її дорога, Чого Наталка й уявити не могла. Стежка мужа в полон занесла, Та не будь-хто Святослава став карати, За зраду Польщі йому докоряти… Дорога з Яромиром зрадником звела. Яромир Святослава на допит повів, Як сич, набундючився гордий кат, Й чимало сказав образливих слів. А Святослав зустрічі мов би рад: У зрадника очі заглянуть схотів, Оцінить схотів, чого той варт. Яромир про Наталку А Яромир морально став нападати: «Наталка любила завжди лиш мене, І смерті твоєї лиш жде, Щоб з вбивцею твоїм у шлюбі стати. Вона не могла тебе покохати! До самотності ляк мала, І з ким-небудь шлюб узяла. Й твоєї смерті буде лиш бажати! Вона ж мене так кохає (Марність свого життя зрозумій!), Що славу між громади занехає. Так що марний подвиг твій! Тебе ніхто навіть не згадає! А зростить твого сина вбивця, уявити зумій!» Святослав про дружину Та Святослава цим кат не зломив: «Я Наталку вже добре знаю! Що з зрадником не буде, віру маю! Ти наклепом мене не побідив! Не на те ставку зробив! Для Наталки честь і Україна – усе! Вона ради кохання проти них не піде! Та й не лиш я її любив! Наталка мене кохала, Що серцю була змога, Й мене на зрадника б не проміняла. Любила більш Україну лиш і Бога! Про зраду Твою вона давно вже знала! Тож у шлюбі не зійдеться ваша дорога!» Заради чого ти борешся? Яромир другий наступ розпочав: «За що ж ця твоя боротьба? Скажи, справжня причина яка? Лиш для Наталки в УПА вступав? Для неї головою ризикував? Хіба варте те почуття, Щоб за нього покласти життя? Ти ж з поляка українцем ставав? Я знаю, в Тобі польська кров тече! Лиш за дівки на бік ворогів відступив? Це змусило Наталки гарненьке лице? Ти ж свій народ за красу продав! І лиш через пристрасть це все? Ти ж на бік слабших став!» Найвищий зі всіх титул – «українець» А Наталчин муж не промовчав: «Я польську кров на половину мав! А українцем ще до Наталки став! Націю з материнським молоком всмоктав! Я за правду свого народу постав! А борюсь за вищий титул на усе: Щоб українцем звали мене! А ти той титул розтоптав! Я до свого просто повернувся, Наталка лиш помогла мені, Ти ж в ньому ріс, від нього відцурався. Ти проти свого йдеш у боротьбі, Бо убогим серцем зростав, Хоч добрі зерна вкладали тобі!» Про щастя А ще Святослав додав: «Я за щастям не гнався, Та з ним на шляху зустрічався. А ти за ним шалено гнав… Але ти його ніколи не мав! «Пощо, безумцю, звіт здобуваєш, Як чисту душу занедбаєш?» - Такі слова ти чував? Ти бажаєш лиш щастя для себе, У цьому й помилка твоя! Мені ж зовсім іншого треба! Спинись, може не бути вороття! На Страшнім суді спитаються з тебе! Не множ вже більше ти гріха! Про смерть А Святослав і далі совість гукав: «Мене смерть не лякає, Бо моя совість важких гріхів не має. Ти б так собі, Яромире, міркував: «Непростий час то настав! Не одному смерть раптово прийде, Й часу на сповідь не буде! Шкода, що совісті я не оберігав!» Покайся, Яромире, поки час ще є! Свою ти совість облегши! Не знати, коли смерть прийде! Перед Богом посповідайся ти, І Бог шанс навернутись пошле. А ти радо покуту прийми!» Пощо каятись? А Яромир лицемірно відповів: «Пощо покаяння моє? Я б по-іншому не повів життя своє! Ну що б сповіддю я змінив? Краще б я по-іншому зробив! За гроші, котрі за зраду зароблю Я костели польські споруджу! За це би й Бог мене простив! Отоді, можливо, навернуся я, І щось змінене, може, буде, Поведу менш грішне життя! А шанс збагачення хай не пропаде! Мені байдуже, яка то ціна! Це як етап життя лише пройде! Кінець зустрічі наверненого і зрадника Святослав майбутнє серцем відчув: Яромирові скоро кінець настав, Мов би Бог за слова скарав. Упівцями зрадник вбитий був. Друг Маркіян з загоном прибув, І вони полонених скоро звільнили, А кількох поляків й зрадника убили. Яромир на собі Маркіяна руку почув. Маркіян хоч крові не любив, І зазвичай в обороні стояв, Та зрадника власноручно вбив. На зрадника не просто зуб за друга мав, Він просто зради не терпів, Бо зрадою Яромир його світ захитав. Маркіян розказує про вбивство Про вбивство Маркіян розмову веде, Розповідає Наталці і Марині: «Я прислужився Україні. А Яромир не хтів каятися все. Казав, що нещирим каяття буде. А,таки прислужився йому я, Бо не стане збільшувать гріха, І совість свою чистішою знайде. Ви уявляєте, вже смерть відчував. «Скоро перед страшним судом станеш ти,- Яромиру наш Святослав сказав,- То хоч зараз совість очисти, Поки Бог останні миті дав.» А він: «Не поможе! Не став би по-іншому йти» Марина підтримує свого чоловіка «Маркіян колись правильно сказав, Що над зраду немає гріха. Його можна смертю карати хіба. І добре, що на нього Маркіян руку підняв. Шкода, що гіршої кари не знав: Робити з черепом, що племена колись. Тоді то зрадником ніхто би не зробивсь! Усяк би до зради ляк сильний мав. Так, справді, ворога можна пробачати, Та зрадника скарати – святий обов’язок є, Його потрібно лиш смертю карати!» - Сумирна Марина сказала таке! Хто від натури мирної подібне міг чекати? Як мирного дотиснути, ось що буде! Марина клопочеться А далі повернулись до звичайного життя. Марина, як завжди, мовчить, Не зважується зайвих слів зронить, Й покірна мужеві, як завжди, була. Й лиш про господарку думає вона, Лиш свій дім її хвилює дуже. Що твориться за ним, то все байдуже. Державницьких думок в неї більш нема. Тихесенько всіх вона частує, Мов не Маринині слова були. Й лиш смирненько вона порядкує, Мов всіх розворушили не вони, Й ніщо вже того не віщує, Рекла щось гостро,з натиском грози. Маркіян порядкує А Маркіян теж, мов нікого не вбивав. Ласкаво гладить своє цуценя, Мов на руках цих крові нема, Немов у сні життя він відібрав. І докорів на совісті не мав, Спокійно клопотався у хліві, Ще й з усмішкою лагідною на лиці, Мов заповідь «Не вбий!» не переступав. Ну, що ж? Він просто став самим собою. Чужою йому є всяка боротьба. Лиш зрада привела його до бою. А так – усім прощав, й не мав вражди. Його ні трохи не захопило боротьбою. Як зрадника скарав, готов додому йти. Наталчине каяття «Святославе, мене прости,- Наталка впала йому на коліна, І, як крейда, побіліла,- І знай, я вірною є тобі завжди. То були просто самотні часи. Ще до тебе з Яромиром зналась. Як би що зрадник знала, одразу одцуралась. Та кохання не було – про це знай ти. Я до нього відразу відчула, Як Яромир кинув мене. Повір, перелюбницею я не була. До знайомства з тобою було усе.» Та докорів Святослава не почула: «Я вірю, що давно було оте.» Відповідь Святослава Святослав Наталці витер сльозу, Дружину свою любу обійняв, І такі слова їй сказав: «Не плач, моя мила, прошу! Ні в чім тебе не виню! Яромир і іншим мені докоряв! Та надії моєї він не захитав. Ти знаєш, як я тебе люблю! Я знаю, зрадника ти б полюбити не могла, Й нічим на шлюб тебе б не заманив: Боїшся над усе цього гріха. Не ти, а зрадник предо мною завинив. Я вірю, вірною мені завжди була. Моєї віри в тебе зрадник не зломив!» Неоднозначне майбутнє І Святослав на інше мову звів: «Ще трохи, я вернусь в УПА, І продовжиться наша боротьба. Бо не можливо, Україну щоб я розлюбив! Не знати, чи вернутись вдруге би зумів! Кривавою бо є ця боротьба, Й не знати, чи не забере мого життя. Але відсиджуватись вдома б собі не простив! То по мені вінчатись не бороню я, Та з ворогом шлюб не прощу, З українцем хай будується сім’я. З ворогом будеш ,- тебе прокляну. Як ще й українцем зростиш наше дитя, Тоді вас всіх благословлю!» Поховання Яромира Яромира мати тіло підібрала, Звеліла між всіх поховати, І хреста на могилу дати, Й над сином-зрадником ридала: «За що ж голова твоя впала? Хіба ж не так ростила тебе? Хіба ж не вчила любити своє? Чом доля зрадника тебе спіткала?» «Ви на хресті не пишіть нічого!» – Вона гробокопам сказала. «Ох, чом в мент останній не вернувся до Бога?, - Так собі бідолашна міркувала, - Якою грішною була житейська дорога! Хай безіменна буде, щоб прокляття не мала!» Дві матері йдуть в монастир Яромира мати Мелашку зустріла, І смутно голову схилила: «Підемо разом, хоч розділила нас боротьба!,- І пекуча сльоза в обох забриніла,- В монастирі знайдеться правди сила. Бачу, по чоловікові одежа чорна твоя. В мене ж більш сина нема… Радій! Ти добре дочку зростила! З воїном УПА звінчалася, І під серцем сина носить. Вона з правдою в чистоті трималася! За щастя живих твоя молитва попросить. Мені ж важча лепта дісталася: Гріх мертвого без покаяння сина зносить…» ПРИКІНЦЕВЕ СЛОВО Гіршої в світі біди нема, (Бо решта марнотою мирською є, Й катастрофи такої не несе), Як загине людська душа. Тому що вічності кінця нема, А душа, що покаятись не схотіла, Себе навік вона погубила, Як скінчилось без покаяння життя. Твір мій не небезпекою лякає, Не марнотною довгою метушнею,- Читач про загибель душі переживає. Бо решту – пусте за суттю своєю, Рано чи пізно усе ж минає, Перед Богом станемо лиш з душею.