Сила, непідвладна суєті
Лідія Пащенко
В сучасному світі надто прозаїчних буднів наша душа по-особливому потребує свят, які б принесли трохи відради й тепла у наше голодне і виснажене серце. Ось чому не лише діти, а й дорослі дуже люблять великодню і різдвяну пору. Адже саме вона приносить найбільше втіхи, сили для нашої втомленого людського єства і запалює тим винятковим, незбагненним, дивовижним вогнем, врай необхідним у нашому житті. І не раз, коли ти знаходишся у веселому великому родинному колі, колядуєте всі гуртом зі святковим запалом, то може видатися, що таким у нас в Україні Різдво було завжди. Але тут хтось з старших заспівав зовсім іншу колядку:
Сумні свята мали в сорок шостім році:
По всій землі українській плач на кожнім кроці,
По всій землі українській плач на кожнім кроці.

А як тільки стала зіронька сіяти,
Став весь нарід український до свят вечері сідати,
Став весь нарід український до свят вечері сідати.

Сіла мати з діточками разом вечеряти,
Замість мали вечеряти, облялися сльозами,
Плаче стара мати, а діти питають:
«Мамо, мамо, де наш батько, чом не вечеряють? 
Мамо, мамо, де наш батько, чом не вечеряють?»

Батьків позабирали, синів постріляли,
Тільки руйни полишали.
Не журіться, люди: то й ще так не буде,
То ще наша Україна самостійна буде,
То ще наша Україна самостійна буде.

І в хаті запанував зовсім інший настрій: старші згадують ті болючі часи, родичів, яких з ними немає, а молоді, хоча й не пам’ятають тієї важкої доби, проте їхнє серце проймається тими настроями, почуттями як підсвідомо. Відчуття пекучого минулого в їхніх душах є голосом крові, ним незбагненним внутрішнім зв’язком поколінь. І хтось з родини почав одну з тих розповідей, котру сприймають не розумом, а лише серцем. І моя душа також заслухалась цієї щирої оповіді, і я насмілилась поділитись цим найбільш сокровенним з вами. Я сподіваюсь, що ціслова запалять ваші серця тим небесним полум’ям, яким наповнилось тоді моє серце:
«У всі часи, певне, та в й усіх націях водилися завжди і досі є різні люди. Хтось народжується чи стає сильним духом, міцним, незломним, як кремінь. Такого ніхто за жодних обставин ні скорити, ні залякати не зможе. Таких велетнів духу побоювались навіть енкаведисти. А проте водночас були люди слабкої волі, хай би навіть натури мрійливі, високого польоту душі, а, проте все-таки без відваги, рішучості, яка як ніколи була потрібна в радянські часи. На слабкодухих, як на легку і дуже бажану здобич з надзвичайною охотою полювали кадебисти.
І ось попався якраз на Святвечір в лапи таких звірів юнак млявої, але щирої української натури. А хто не знає, які безбожники комуністи були! Не таким було тоді Різдво, як зараз. Мало хто би відважився в місті прилюдно колядувати. Сенс свята тоді був голосом останньої надії для людей, які втратили все. Душа тоді говорила тоді з Богом колядками, які би рідко мав би сміливість співати вголос:
В Україні дзвонять дзвони,
Линуть степом срібні тони,
Вітром мають рідні прапори,
Блиском сяють з неба зорі,-
Військо йде.

Дрижать правди супостати,
Бо прийшов вже час розплати,
Бо за тюрми і кайдани
Будуть сльози, смерть і рани
Ворогам.

Зійшла зірка семиренна,
Бо прийшла пора спасенна,
Як настав гордо дух народу,
Що в бій кликав за свободу,
За народ.

Зглянься, Христе, Божий сину,
День Різдва на Україну,
Зійшли зіроньку яскраву,
Щоб рознесла тую славу
По землі.
 Ця колядка була, певне, зболілим спогадом спроби створення української держави після другої світової війни. Вона збурювала душу, обпікала серце, але вперто не давала згинути останній крихті надії. Різдво було символом віри в те, що насправді не все ще втрачено, що народження довгоочікуваного, такого жаданого може відбутися попри всі перешкоди, численні зусилля ворогів. Як буде на це лиш Божа воля, то все інше не матиме значення. І серце промовляло іншою колядкою, і знову-таки мала в собі думку, які б злякала комуністів:
Сійся, родися жито, пшениця,- буде хліб, буде хліб.
А ми вам бажаймо щастя, здоров’я, і многая літ.
Щоби в вашій хаті були всі здорові як одно, як одно,
Кури вам ся несли, а когути піли на ціле село.
Щоби вашу хату нігди не минала мала дітвора, мала дітвора,
Бо вони приносять веселу новину, що на світ прийшла,
Бо вони приносять веселу новину, що на світ прийшла:
«Наш Степан Бандера, він є за кордоном, він прийде, він прийде,
Забере наш Київ від катів червоних раз і на все,
Забере наш Київ від катів червоних раз і на все.»

Щоб у вас у хаті була все солома, сіно і дідух, сіно і дідух,
На столі стояла свічка воскова, кутя і пампух.
Щоби вашу хату нігди не минала мала дітвора,
Бо вони приносять веселу новину, що на світ прийшла:
«Ісус народився в місті Вефлиємі на сінці,на сінці,
Щоби ним раділи усі українці на землі.
Україна має синьо-жовтий прапор, а герб тризуб, а герб тризуб,
Листя кленове, цвіт калини, та й у гаю дуб.

А поки серце озивалось щиро, натхненно до Бога, то влада цинічно створювала товариство безвірників, і навіть перекручувала старовинні колядки, як-от «Нова радість стала». І все ж таки заборонений комуністами дух Різдва проникав навіть в тюрми. Вже йшла мова про те, що слабкодухого юнака  було заарештовано на сам Святвечір. Важко навіть уявити, як тріумфувала тоді ница, убога, жалюгідна душа того Варфоломія Владіміровіча Вовкулакова, як звали енкаведиста - бузувіра, в чиї безжальні пазурі потрапив мрійливий, слабосилий поет-націоналіст Ігор Позацейсвіт, який був членом одного товариства радикального спрямування. Треба тут сказати, що козаки, які були добрими і дотепними вигадниками на прізвиська, що потім ставали прізвищами, уміли примітити якусь виразну рису людини, яку згодом мимоволі міг засвоїти цілий рід. Але ми знову відхилися від теми оповіді. 
Отже, енкаведист планував позбавити всіх сподівань і віри в майбутнє в день, коли святкували сповнення найбільшої надії всього людства. Але пригадаймо, що спіткало вавилонську вежу від надмірної людської пихи. Як кажуть в народі, не так сталося, як гадалося. Тут треба почати з того, що юнак був сновидою. А тут ще хвилювання вечірнього арешту. От і поринув Ігор в глибокий безконтрольний сон. А Варфоломію ж потрібна була хоч крихта свідомості. Бо що зі сновиди візьмеш? Як що й говорить, то щось несусвітнє, нелогічне, незв’язане, що дуже рідко нагадувало якісь слова, а ще рідше мало хоча б якийсь зміст. А скільки марних зусиль доклав комуніст, що змусити прокинутися в’язня! І тряс його скажено, і вилив кілька відер крижаної води, і в барабанами так гучно бив, що ціле місто з прилеглими селами сну лишив,а сновидудобудитися не вдається, хоч ти трісни: все марить щось, бродить кабінетом, робить якість дивацтва, а жодного ока не розплющив. Напарник, який колись був лікарем, махнув на Ігоря рукою, і сказав: «Да етава не разбудіш севодня, хатя б кол на галаве теши. Відал такіх! Он крепкава здравія, так что не мучтє себя, Варфаламей Владіміровіч, виспітєсь, а дапросітє с утра.» Глянув Варфоломій ще раз на Позацейсвіта, і зрозумів, що шкура вичинки не варта, то й відправив в’язня в камеру. А завтра, за звичаєм католиків, зробить собі подарунок – розкриє гучну справу про товариство «буржуазних націоналістів», бо зрозумів, що, безперечно, такому слабак не спроможний щось рішуче самостійно зробити.
Зловтішайся, зловтішайся до пори до часу. Добре навчився ділити шкуру ще невбитого ведмедя! А від Ігоря тоді зради діждешся, як рак на горі свисне!Різдво – не той день, щоб сили зла отримували перемогу. Хіба не правду кажу?! А ми поведемо свою розповідь далі.
Попри ейфорію передчуття перемоги, як досвідчений хижах, що знає всі останні відчайдушні вивертиздобичі, Варфоломій відчував певну тривогу. Побоювався він не свого в’язня, якого мав за мовчазне і покірне знаряддя для досягнення своїх цілей, а товариства, яке за ним стояло. Адже воно мало би, за логікою, влаштувати втечу для цього слабака для безпеки всіх решта. Ось про що думав собі хитрий і жорстокий Вовкулаков.Саме з цих міркувань енкаведист залишив саме біля камери Ігоря двох, як він гадав, вірних сторожів. Напевне, був не при собі, як вибирав охоронців. Стрілило йому в голову поставити сторожити сновиду побожних українців! Хоча, якби й замість них в цю різдвяну ніч були запеклі московські атеїсти-шовіністи, комуніст все одно би зазнав поразку. Адже Різдво – це день перемоги світлих сил. Але повернемось з роздумів до оповіді.
Отже, вартовими біля Позацейсвіта були два юнаки десь приблизно одного віку, а, крім того, давні знайомі. Один мав прізвисько Сивочолий і ось за що. Його, мов стару людину, цікавило лише минуле і він вперто не хотів думати не те що про майбутнє, а й навіть про теперішнє. Та й зараз уявлявся йому Святвечір в батьківській хаті, як він був ще малим хлопчиком. Багацько дітвори сидить за столом і слухають довгу татову промову, а очима ласо зиркають на страви, яких їм дуже кортить скуштувати. Малеча! Що з неї візьмеш?! Їй ще заважко зрозуміти глибокий сенс слів батька-священика. А дорослі плачуть. Їхні серця передчувають, що це останнє їхнє Різдво, коли зібралась разом вся родина: кого потім розстріляють, кого вивезуть на Сибір. А йому чомусь радісно, коли згадує ті батькові слова: «По що сумуєте? Людська душа дорожча за всі скарби світу. Як вам вдасться зберегти її у всіх бурях життя, тоді будете втішатися спокоєм і ладом в душі. А хто суєтного шукатиме, той нещасним буде од надмірного свого пожадання. Зичу вам, щоб Різдво це укріпило вас у чистоті душевній, зміцнило віру вашу і надію в серці вашім, і силу дало вистояти до кінця. Радійте! Христос народився, щоб душі слабих і тих, хто збочив, врятувати. І пам’ятайте: хто стукає, тому відчинять. Христос народився! Славімо його!» І відчув себе тоді Сивочолий заблуканою вівцею, блудним, і хотів повернути шлях істинний, але сили на те поки що не мав.
А другого сторожа прозивалиМалопам’ятний. А називали юнака так за те, що все думав лише про сю хвилю, хоча й про всіх і все, але лише про те, що відбувається в дану мить. А що буде потім, його зовсім не хвилювало. Біля дверей камери Позацейсвіта він уявляв, як святкують зараз Святвечір в сім’ї його сестри. В хаті стоїть дідух, а під столом – сіно. В цьому завжди вперто дотримуються предковічних звичаїв і, певне, вони там збережуть, доки світ буде існувати. З пасіки шваґра вже давно припасли найкращий віск для різдвяної свічки, яку прикрасили виліпленими візерунками, стрічкою. Це джерело вогню має сьогодні зігрівати душу і дарувати їй світло, і нагадувати зорю, що принесла вість про народження Спасителя. «Ох, сестронько, сестронько, як би я хотів бути таким твердим і глибоким душею, як ти!» - загорлала душа Малопам’ятного.
Ви, мої любі слухачі, певне, дивуєтесь, звідки я можу знати про стільки найтонших порухів душі. А вам признаюсь, що й сам був одним із дійових осіб цієї ситуації. Хіба ніхто не пам’ятає прізвиська, яке я мав в молоді роки? Я й досі тривожуся більше давниною, ніж сьогочасним, але зараз це хоч трохи відповідає моєму віку. Вам напевне важко оговтатись від того, то дуже багато не знали про свого близького родича, та й не розумієте, як до цього ставитись. Але, попри все продовжу,бо ця оповідь несе глибокий повчальний сенс.
Зараз мені видається, що це відбулось саме в різдвяну ніч невипадково. В цій ситуації не бракує й дечого містичного. Чого варті одні імена! Здається, що зіткнулися не дві людини, а два світи – український козацький і російський язичницький. Але прізвище одного про відступництво, занехаяння свого, що Варфоломій легкоміг бути українським характерником, став перевертнем, здобувши розділену навпіл душу, бо не спромігся стати Волкодавовим, а лише Вовкулаковим. Оця неповноцінність як наслідок відвертання від свого, певне, і зробила його жорстоким і безсердечним. 
А ми з Малопам’ятним були на межі цих зовсім різних національних світів. В наших серцях ще тлів вогник віри і любові до свого, проте не мали ще відваги рішуче і однозначно показати це слабке, заховане глибоко всередині переконання як життєву позицію, не були готові до високих поривань, глибокого духовного життя. Ми, як те листя, чекали, щоб рухатись у напрямі, куди буде дути вітер: чи зовсім викорчує нас зі коренем, виб’є національний ґрунт з-під наших ніг, чи навпаки, намертво вростемо в своє, знайшовши ту міцність, якої нам так бракувало. Але поки що досить розповідати про двох пересічних вартових. 
Але в екведиста і в’язня, містичності, є ще дещо спільне. Це було відчуття і потреба майбутнього. Проте це уявлення в них було різних масштабів і в різних системах координат. Комуніст думав про суєтне, мирське, будував грандіозні плани, які насправді й виїденого яйця не вартують. Він радо перетворив душу в руїну, щоб здобути всі життєві блага, які, правду кажучи, не дали йому ні краплі задоволенні. А як добре подумати, то він просто пустив все своє життя коту під хвіст, але все ж вмів дивитися вперед.
Позацейсвіт бачив напрям руху зовсім в іншому. Його манила вічність, духовні скарби, істинні цінності. Його найбільшим страхом була загибель душі, а не тіла, бо воно – лише тлін. Він би радо скинув з себе обтяжливу гріховну шкаралупу, якби лиш виявилась нагода, яка б не забруднювала совість, а навпаки, її очищувала. Йому було тісно в межах сірої буденності, його душа не лише прагнула, але й потребувала як води, як повітря духовних висот, справжньої діяльності, високої мети, проте розчаровано, боляче, пекуче вдарялась об невтішне, жалюгідну буденність. А ми, що були в той час типовими охоронцями, далі свого носа тоді не бачили. Тепер ви, напевне, трохи уявили, наскільки протилежними були ці особистості, чиї життєві шляхи перетнулися нам Святвечір.
Одного із цих антагоністів ми поки що залишимо в спокої. Бо докиВовкулаков сни дивитиметься, то й описувати його нічого, а в душу Позацейсвіта, навіть сплячого, цікаво глянути. Некерований сон покинув його. Певне, через зміну місця з одного жахливого на інше, ще більш моторошне. Але юнак самогубцем не був і своє пробудження намагався приховати. Але я в молоді роки мав дуже чутливий слух, і про це здогадався. Хай я на момент цієї ситуації й не був сміливцем, проте все-таки не був звіром, і вдав, що нічого не помітив. Мій напарник солодко куняв, приспаний приємними спогадами про дитинство, тому не чув дуже глибокої і щирої молитви в’язня, яку сприймало не лише моє вухо, а й серце:
«Господи, дякую всім серцем своїм за ці безцінні дари, що Ти, милостивий Отче, не жалієш для переобтяженого гріхами раба твого. Боже щедрий і надзвичайно добрий до слуги твого слабодухого! Особливо вдячний Тобі за дарунок нинішній, бо порятував Ти, Боже, душу мою немічну од найтяжчого гріха – зради. Подяка Тобі незміренна, Господи, за те, що не дав мені у цей святий день впасти найнижче, ставши юдою для свого народу. Вдячно голову свою перед Тобою преклоняю, що врятував в душі моїй слабосилій останній клаптик незабруднений.
Падаю ниць перед Тобою, обтяжений гріхами величезними. Боюсь, як останній грішник підняти очі до неба. Знаю бо, що Ти, Господи, подарував мені при народженні неоціненний скарб, який я безсоромно знівечив, вимазав страшенно. Як загублена вівця, блудний син,промарнував весь свій статок, що вічності приготував мені люблячий Отець, і, піддавшись спокусі, спустошений і безплідний, як пустеля. Я визнаю, Господи, свій найбільший гріх – страх. Од нього найперше всі інші гріхи мої походять. Боязнь перед всім заважає мені робити добро. Хвала Тобі, Господи, що до зла вона не спричинила, хоча через боягузтво своє я ледве в найглибшу в прірву не впав. Яка немічна душа моя, Господи. Страх ще не покинув мене і затягнути мене до безпросвітної бездни. Каюсь, Господи, в порокові своєму жахливому іганебному. Знаю, Боже, що саме він найбільше віддаляє душу мою від раю.
Прости мене, Господи. Негідний раб благає твого прощення всім серцем своїм. Ти один бо маєш владу гріхи відпускати і зотлілу душу воскрешати ради спасіння її. Душа моя, Господи, дуже хвора і Ти один можеш порятувати. Як дитя, що через необачність свою втратило найдорожчий подарунок, так я, Отче наш небесний, через неміч свою духовну зруйнувала свою безцінну душу і молю в Тебе очистити її. Ти ж бо останній притулок усіх благаючих. Не допусти мене до найгіршого падіння. Не дай мені, Боже, стати знаряддям злих сил, але твоїм найменшим вірним слугою. Захисти, Боже, душу мою від найтяжчого гріха. Ти ж бо, Господи, єдине уповання моє. Дай мені силу вистояти, Господи милосердий, у цьому вирішальному випробуванні. Подолай, Боже Всемогутній, страх незліченний, який щомиті роз’їдає мою душу.Не дай мені, слабосилому, зрадником свого народу стати. Не допусти Господи, щоб через мене немічного в руки ворожі і для народу нашого, і для Тебе попали борці за правду народу свого, і Твою. Не дай стати катом длятих, кого найдужче люблю. Не дай мені підняти руку налякану на слуг покірних, сміливих, невтомних, вірних народові своєму і Тобі. Не допусти, Господи милосердний, мені ворогом народу рідного. Це ж бо найбільша ганьба і втрата подоби Божої. Зрадник ж бо більше звір, ніж людина. Не дай мені, Боже милосердний, так низько впасти.
Зглянься над благанням раба свого не заради мене, а заради тих, кому шкоду завдати можу. Ради України, батьківщини нещасної, не дай мені зрадити, Господи. Мала вона чимало переступників, що над Матір’ю познущалися. Не дай мені, Боже, стати одним із тих невдячних синів. Не дай, Господи, ран Матінці нещасній завдавати, якої рідні діти одцуралися. Не дай, Господи удару болючогозавдати Святині, яку всі обплювали осквернили. Багато натерпілась бо, Господи, Батьківщина наша. 
Врятуй її, молю Тебе, Всемогутній, від чужинців-зайд, які хочуть витягнути всі сили, й іншій відати, і від власних дітей, що не відають, що творять. Охорони її, Господи Всевишній, від тих напастей, що її обсіли звідусіль. Допоможи їй, Господи, лиш Тобі служити, а не ворогові Твоєму і своєму. Дай її, Владико небесний, сил встоятив усіх випробуваннях, і протриматись на історичній арені до кінця. Дай їй, поруганій, ослабленій силу відродитись, закріпитись на своїй предковічній територій. Змилостися Боже, над Ненькою нещасною нашою. Хай керують в ній по правді Твоїй свої діти, але чужинці, що хочуть тільки всі соки її випити, і не сили, що гірше ворогів Матір свою розпинають. Вірю щиро, Господи Всемогутній, в Твоє милосердя. Вірю, Боже, що прийде час, коли скінчаться терпіння Матінки нашої, і подаруєш ти їй силу самій собою по-правді порядкувати.
Не дай стати зрадником не лиш ради України, а й ради матері моєї кровної. Вона бо багато сліз за мною пролила, але не дай їй, Господи, зневіритись в синові своєму улюбленому. Мати ж бо сорому не витримає, коли село ганьбитиме справедливо дитя вистраждане, нещасне. Не дай, Господи милосердий, мені такий удар своїй матері завдати. Не витримає бо серце матері вимучене, зболіле удару найтяжчого, найпекучішої рани нічим не вигойної, бо задана буде найріднішою людиною, на яку надії великі покладалися. Не дай мені стати вбивцею матері рідної, Боже. Вона все життя на любов щедрою була, і християнського милосердя завжди мала. То ж зглянься над ненькою моєю, Господи, бо Ти для неї – єдина опора і надія.
Дай, Боже, матінці мої рідній сили нещастя сина витримати. Бо ж лихо сина болить матері більше, ніж її власне. Зміцни, Господи, її душу, щоб нарікання і сумніви не зародилися в її серці і не стали непосильною спокусою. Охорони, Боже милосердний, матінку добру мою од невдячності її дітей. Бо цього болю, завданого ними не змогла б душа її чуйна витримати. Захисти, Боже, матір мою з серцем чулим від неповаги дітей своїх рідних. Знаєш бо Ти, Боже, як цієї поваги страшенно вона потребує, хоч ніколи не каже. Вірю Боже, що ти сам любові навчав і ніколи не покинеш в горі тих, хто заповідь Твою святу все життя, кожної миті щиро і вірно сповняє. Помилуй матір мою рідну, бо все, що залишилось в нещасної, самотньої – це опіка Твоя, Господи. 
Охорони, Боже, мене від зради не задля мене самого, а задля мого брата. Він бо в мене вірив, коли ніхто до мене довір’я не мав. Не дай йому шкодувати, що довірився мені. Пощади його, Боже, бо ж який сором впаде на брата мого, як товариство наше зрадником мене справедливо вважатиме. Не допусти, Боже, щоб через мене брата мого доброго зневажали. Він бо тяжкою працею повагу товариства здобув, а чи не жорстоко було би, коли б за мене, слабосилого, цей важкий набуток втратив? Не дай мені, Господи, для брата рідного, близького духові моєму убогому тягарем і докором стати. Пощади любов його братню до мене, Всевишній. Хай не щоки його барви червоної не набирають од сорому, коли про мене, безталанного, згадає. Не допусти, благаю Тебе, Господи милосердний, щоб шкодував колись про свою любов до мене. Ти ж бо, Боже наш всемогутній, перший наш вчитель любові. 
Збережи тому, Владико милосердний і терпеливий, оте полум’я святе у серці мого брата назавжди. Тернистий бо і чесний шлях обрав слуга Твій, Господи. То ж не покинь його, Отче милостивий, на шляху до мети святої і великої. Дай йому сил, Боже, вистояти у всіх вихорах житейським, щоб дух його од кожного випробовування не малів, а лиш примножувався. Він бо вірно народові своєму і Тобі, о всемогутній Боже. Не дай, Господи справедливий, попасти душі його святій, Тобою дарованій у лапи ворогів Твоїх і народу нашого. Бо не має людина жодна скарбу понад душу. Охорони, Боже, щоб дар Твій небесний, до того добре стережений і бережений, ворог Твій не вкрав, виснаживши брата мого до межі і в руїну духовну перетворивши. Подай, Господи, щобйого душа завжди твердинею Твоєю була. Я вірю, Господи, в справедливість Твою і що Ти, милосердний, не покинеш брата мого рідного, що на Тебе щиро уповає.
Не ради мене лиш од зради схорони, а й ради товариства, що мені, слабодухому, повірило і довірою своєю мене обдарувало. Не допусти, Господи люблячий, щоб воно віру в людину втратило, вона бо – один з найсильніших вогнів, що штовхають товариство це до боротьби святої. Не дай, Господи милосердий, щоб воно шкодувало про своє довір’я до мене. Зрада бо найближчих не лиш кров’ю, а й духом – рана бо найглибша і найпекучіша. Не дай Господи, щоб розучились чужого од свого одрізняти. О Господи, сповнений любові до людей Твоїх! Не хай не стану я причиною докорів і сумнівів їхніх. Молю Тебе слізно, Отче наш добрий і турботливий! Нехай найбільше добре діло, зроблене для душі моєї немічної не стане найбільшим їхнім розчаруванням.
Допоможи, Боже, слугам Твоїм вірним і боротьбі Твоїй святій, ради народу нашого нещасного і справи Твоєї. О всемогутній Господи, лиш у Твоїй владі справу добрих і злих зважувати. Не відверни Лиця Твого святого, Боже, од діла доброго і справедливого рабів твоїх щирих. Ніщо бо в світі не в силі противитися підтримці святій Твої, Господи. Додай міць духовну слугам Твоїм слабосилим, Владико справедливий. Ти бо ніколи не полишаєш без опіки тих, хто надіється на Тебе, Господи. Охорони і підтримай дітей твоїх немічних на тернистім праведнім шляху, з Твого благословення ними обраному. Їхня бо справа благородна, ради Тебе і народу свого тяжко і відважно провадиться. Темні сили бо чатують на діло і душі їхні, але з Твого благословення, даного слугам Твоїм покірним, нічого сили злі рабам Твоїм вірним вдіяти лихого не зможуть. Я вірю, Боже милосердий, що Ти борців за справу Твою святу і за народ свій знедолений без опіки Своєї небесної не лишиш.
Не ради лиш душі моєї, що страхом сильно зруйнована, а ради пам’яті світлої про дружину мою, ворогами закатовану і дитя наше ненароджене. Вона сердешна, побожною дуже і сильною духом була. Не дай Боже, діло всього життя її зрадити. Дружина бо моя міцно у правді Твоїй і народу свого стояла. Боже чоловіколюбний! Не хай чоловік її помічником катів через свою слабосилість і своє боягузтво не стане. Ти ж, Святий, чоловіка й жінку в подружжя єднаєш. Не допусти,Боже, їм ворогами стати. Не дай, Боже ворогам Твоїм і народу мого з моєї немочі насміхатися. О, Боже всемогутній. Нехай вони не матимуть приводу жінок стійких і вірних моїм безпомічним прикладом лякати. Не дай, мені, Владико проти дружини й дитини ненародженої переступити, Ти бо перший оборонець сім’ї християнської.
Зроби, Боже, благаю Тебе всім своїм єством, це диво відродження моєї душі у цей святковий день. Пригадай, Господи, що Різдво було її улюбленим святом. І як же вона, Господи, колядувати любила! Особливо дві смутні колядки. Як дружина моя натхненним голосом співала про Богородицю, якій було тяжко собі місце серед людей байдужих і суєтних знайти, то підносилась душа її у любові і співчутті щирому до самого неба:
Як Пречиста Діва по світу ходила,
Прийшла до багача, на ніч ся просила:
«Пане господарю, переночуй мене,
Застала мя нічка на подвір’ю в тебе.»

Пан господаренько не хтів ночувати,
Сказав свої слугам всім псів нацькувати.
А тії собаки Матір Божу знали,
І перед Пречистой на коліна впали.

Прийшла до бідного, на ніч ся просила:
«Пане господарю, переночуй мене,
Застала мя нічка на подвір’ю в тебе.»

-	Ой можу я, можу переночувати,
І но я не маю що повечеряти.
-	Не хочу я, пане, вечереньки твої,
Пусти ж мене, пане, до стаєньки свої.

-	Ставай, моя жінка, може, ся виспала,
Щось наша стаєнька світлом засіяла.
Чи то місять світить, чи сонечко сходить?
То Пречиста Діва свого світа родить.

Як би були знали, що то Матір Божа,
Були б положили до своєго ложа.
Якби були знали, що то Матір з Богом,
Були б полягали з дітьми під порогом.
І сама моя жінка з дитям нашим, Господи, зі своєю багатою душею не вписалася в цей суєтний світ. І яке, вона, Боже, мала чутливе серце. Вона неначе передчувала, Господи, свій недалекий кінець, коли останнього року ніяк не хотіла своїм прекрасним заспівати веселих колядок, а лиш погодилась на одну глибоку і сумну:
Спи, Ісусе, спи, спатоньки ходи,
Я тебе му колисати, 
Пісоньками присипляти:
Люлі, серденько, люлі!

Спи, лелійко, спи, головку склони,
Ту на рученьки Марії,
Бач, Вона Тебе леліє:
Люлі, серденько, люлі!

Спи, Убогий, спи, рученьки зложи,
Йосифа ще не видати,
Несе хлібця Тобі дати:
Люлі, серденько, люлі!

Спи, Терпіннє, очка зажмури,
Не питай, що колись буде,
Що зготовлять Ти хрест люди,
Люлі, серденько, люлі!

Спи, Ісусе, спи, а Серце втвори,
Най при ньому спочиваю,
Ту на земли і там в раю.
Люлі, серденько, люлі!
Як, Боже, тяжко на цім світі і як хочеться покинути його і вирушити у вічність, але очистивши перед тим свою душу! Як хочеться полинути до своєї дружини з дитиною, залишивши боротися за правду Твою і народу міцних, сильним і незламним духом. Як кволим душею, Господи, тяжко на цій грішній землі! Як тяжко малосилим, Владико, слабосилим і боязким вистояти проти спокус!
Пощади, Господи, ради Різдва Твого святого мою убогу душу. Не дай, Господи, в цей приходу надії впасти найнижче – до зради всього святого і дорогого душі моїй понівечений. Всевишній, в ніч цю різдвяну дай душі моїй кволій відродитися. Хай в світлий день Різдва Твого святого, Господи, вороги Твої і народу нашого не зловтішаються своєю могутністю, а відчують своє безсилля. Вірую, Господи, що не покинеш на краю бездни грішника, що кається і щиро уповає на Тебе.
Відчуваю, Господи, світло, що душу мою кличе і неміч опору тіла мого. Я йду до Тебе, Господи! Чує серце моє, що прощення Твоє сходить на мене. Відчуваю, якою чистою, легкою і світлою душа моя стала. Слава навіки Господу, що зглянувся на раба свого немічного! Хвала навіки Богові милосердному і справедливому! Осанну Всевишньому співає душа моя! Я чую, Отче небесний, як кличеш Ти душу мою у царство Своє і спішу я покинути цю земну суєту і відійти у кращий світ!»
І після цих слів серце Позацейсвіта перестало битись і він, певне, знайшов своє місце у вічності, про що довго мріяв. А я розбудив свого напарника і між нами відбулася розмова, після якої ми наважиласяте, що мали зробити давно:
-	Ти ще віриш в те, що комуністи і енкаведисти мають якусь силу? Ось сьогодні здобич в них так зухвало вирвалась з лап, і всі їхні нахабні плати звела нанівець. Хоч зі шкіри хай лізуть, а нічого таки не вдіють! І чого ми їх боялися, коли навіть сила, непідвладна суєті, на їхньому боці?!
-	Так, і мені хочеться з безсилля Вовкулакова насміятися, а за душу Позацейсвіта порадіти. Пригадується, що мій батько священик колись говорив, що велика благодать, винятковий дар від Бога – переставитися у велике свято. Бо тоді брама небесна відкрита, і душі відпускаються всі гріхи і вона одразу потрапляє в Рай.
-	А що на наші душі чекає? Хіба ж не зрадники ми народу свого, що із страху катам його служимо? Та ще й владу вони мають нетривку не справжню. В її умовності й безсиллі ми сьогодні переконалися.
-	То чого що чекаємо? Покиньмо неправді служити. Наберімося хоч раз мужності у свої боязкі серця! Покаймося зараз, і Бог простить нас і поможе встати на новий спасенний життєвий шлях.
А що далі було з нами, ви всі вже знаєте. Повернули ми своє життя на триста шістдесят градусів, і вернулися в річище свого народу і християнської віри, і вперто стали стояти за те, що колись допомагали нищити. Про нас вже нічого оповідати. Але кілька важливих штрихів до нашої оповіді ще треба додати.
Варфоломій, як дізнався про смерть в’язня, впав у безсилий гнів. Він клав на чім світ стоїть всіх українців, Ігоря, і навіть ту силу, непідвладну суєті, яку Позацейсвіт згадував у маренні. І це не дивно! Ще вчора, на Святвечір комуніст уявляв розкриття справи без особливий зусиль, підвищення, і всі блага і привілеї, які він при цьому отримає. Якою смішною буває людська самовпевненість! І як легко один подих вічного, несподіваного, незбагненого і непідвладного людині каменя на камені не залишає від гордих людських планів і задумів!»