ЛЕБЕДІЯТЕРИТОРІЯ УКРАЇНИ — КАТЕГОРІЯ ІСТОРИЧНА МИГ УКРАЇНЦІ, ТУТ БУЛИ ВІЧНО ЗАРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ ЯК ПАЛИЛИ НАШУ ПАМ'ЯТЬ ЯК І КОДИ ВИНИКЛА УКРАЇНА? ОРАНА — ПЕРШОДЕРЖАВА ДАВНІХ УКРАЇНЦІВ ЗОЛОТА ДОБА УКРАЇНИ ОРІАНА — СУПЕРДЕРЖАВА СВІТУ КІММЕРІЯ ТОРГІВЛЯ ЯК НОВИЙ ЕТАП В ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ ТОРЖИЩЕ БОРИСФЕНІТІВ ЕПІСТОАЯРІЯ ФЕНОМЕН УКРАЇНСЬКОЇ ЖІНКИ АМАЗОНІЯ САРМАТІЯ ПЕААЗГІЯ АБО АЕБЕДІЯ Плачинда Сергій Петрович notes1 2 3 4 5 6 7 * * * Сергій Плачинда ЛЕБЕДІЯ Як і коли виникла Україна ЕСЕ Івано-Франківськ «Місто НВ» 2012 ББК 84 (4УКР) 6 П 37 ПЛАЧИНДАС.П. П 37 ЛЕБЕДІЯ. Як і коли виникла Україна: Есе. - Вид. 4-те. -Івано-Франківськ: «Місто НВ», 2012. - 160 с. + 8 іл. ІБВІМ 978-966-428-242-7 Чи є в світі така країна, яка пройшла б семитисячолітній шлях свого розвитку — злетів і падінь, перемог і поразок, розквіту і занепаду; яка вже в давнину здобула б такий могутній цивілізований потенціал, що спородила б інші народи, нації й мови; і котра б на різних етапах свого поступу мала стільки назв, як наш рідний край та його віддалені й близькі регіони: Оратта, Оріана, Кіммерія, Скитія, Амазонія, Сарматія, Пелаз-гія або Лебедія, Венедія, Етрурія, Троада, Роксоланія, Антія або Ората-нія, Україна-Русь, Козацька Держава, Україна?.. У книзі пропонується пройти шляхами зародження й розвитку української нації та державності. Розповідь ведеться з позицій нової концепції історії Стародавньої України. ББК 84 (4УКР) 6 Перше видання (1995 р.) вийшло за ініціативи і підтримки засновника і багаторічного Голови Конгресу Українських Націоналістів, народного депутата України 3-х скликань, відомого в світі політика - світлої пам’яті Слави СТЕЦЬКО ISBN 978-966-428-242-7 ВІД АВТОРА Отже, нова концепція історії Стародавньої України... Першим її провісником був археолог, доктор історичних наук Валентин Даниленко — автор книги «Енеоліт України», що вийшла 1974-го року, коли лютувала брежнєвсько-сусловська реакція, коли передова українська інтелігенція гибіла в мордовських таборах. І Даниленкова книга стала світлим променем у темному царстві більшовицької пітьми. Саме той рік і слід вважати датою народження нової концепції історії Стародавньої України. Бо Да- Карта англійських дослідників Роберта Макрама, Уільяма Крена і Роберта Макнійла («The Story of English»}, де схематично показано розповсюдження індоєвропейських мов від Середньої Наддніпрянщини. ниленко вперше подав археологічні карти, на яких графічні стріли, що позначають міграції носіїв первісної цивілізації, спрямовані від Північного Причорномор’я та Дніпра на південь і вусебіч. Сим було підкреслено, що не нашим предкам хтось і звідкись приніс культуру, а навпаки, наші староотці — давні українці — несли її, первісну цивілізацію, в світи, навчали інші народи, близькі й далекі, орати, сіяти, ростити хліб, кувати рала і плуги, ткати, будувати житла і ПИСАТИ—тобто карбувати літери, творити письмо. Несподіваним і авторитетним доказом на підтримку сієї концепції (до якої ставляться скептично неуки та українофоби різних мастей) стала поява книги відомих англійськихдослідників Роберта Макрама, Уільяма Крена і Роберта Макнійла «The Story of English» (1986 — перше видання), де аргументовано трактується походження всіх індоєвропейських мов (і англійської теж) з мовного середовища Середньої Наддніпрянщини. Се дає нам право твердити: давня українська мова — матір усіх індоєвропейських мов. Автори книги подають генеалогічну карту (вона міститься в сій книзі) походження індоєвропейських мов. Сим стверджується, що Давня Україна (Оратта) — батьківщина всіх індоєвропейських народів (автори так і підписують свою карту: «The Home of the INDO-EUROPEANS»). У художній літературі вперше нову концепцію історії Стародавньої України розвинув автор сих рядків у книзі своїх історичних повістей «Київські фрески» (1982 p.), де українська державність і писемність («буквиця») зображені на тлі IV—V століть н. е. Далі з’явилася праця російського вченого-архео-лога Лева Клейна з промовистим заголовком «ОТ ДНЕПРА ДО ИНДА». Тут археологічні карти відтворюють міграційні маршрути трипільців (давніх українців) від причорноморських степів і Дніпра до Індії. А поява фундаментальних праць Лева Силенка «Мага Віра», Юрія Шилова «Брама безсмертя», «Прародина ариев», «Джерела», збірника «Космос Древньої України», альманаху «Онуки Дажбожі», статей Степана Наливайка, Миколи Чмихова, публікації давньоукраїнських пам’яток публіцистики й історіографії «Послання оріан хозарам» (IX ст.) та «Велесо-ва книга» (VIII—IX ст.) остаточно утвердили думку, що Україна як держава починалась не із XV ст. н. е., а з VI тисячоліття до Різдва Христового. І що ми, українці, можемо святкувати СЕМИТИСЯЧОЛІТТЯ української державності. І ще одне відкриття: поява книги московського вче-ного-шумеролога і клинописознавця Анатолія Кифіши-на «Древнее святилище Каменная Могила. Опыт дешифровки протошумерского архива XIІ—III тысячелетий до н. е.», де — на взірцях дешифровки письмових знаків на брилах і в гротах Кам’яної Могили — утверджується думка: Україна — батьківщина найдавнішого письма, що карбувалося на камені з XII тисячоліття до н. е. (лиш одне розшифроване речення з Vтисячоліття до н. е.: «РАДІСНО ПЛУГ РІЖЕ» — засвідчує романтичну натуру давніх українців!). І насамкінець. За останні роки автор сих рядків запропонував нову теорію ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ, яка зародилася за часів Мізинської культури в межахХУІІІ—ХУтисячоліть до н. е. Тобто ми, українці, можемо пишатися тим, що нашій нації — 20 тисяч років. Аргументи — на сторінках сієї книги. С. Плачинда ЧОМУ МУСИМО ЗНАТИ СВОЮ ДАВНИНУ? Бо їїхочутьу нас відняти. Чи — все зробити, аби ми її не знали, аби не відали, чиї ми діти, яких батьків і звідки рід наш український ведеться. Тобто хочуть позбавити нас коріння свого, аби ми, українці, стали перекотиполем, аби люті вітри шовінізму, колоніалізму здули насзі свого поля, зі своєї землі. ЧОМУ МУСИМО ЗНАТИ СВОЮ ДАВНИНУ? Відверто такий намір було проголошено 24 листопада 2004 року, коли стався демонстративний, зловорожий спалах сепаратизму, а точніше — великодержавного російського шовінізму; коли відбулася зухвала спроба відкрито роздмухати імперське кадило «єдіной і нєдєлімой» під невтішним єзуїтським гаслом: створити на теренах суверенної Української Держави таке собі «Юго-Восточное государство в рамках ЕЗП»... Та ще — зі столицею в Харкові (що є центром, до речі, етнічно самобутньої, колоритної української Слобожан щин и). Ділити «український пиріг» миттєво прилетів із Москви в Сіверськодонецьк сумнозвісний великодержавник і «собіратєль» Юрій Лужков — прилетів, грубо порушуючи міжнародні норми й суверенітет України. Але — вибух обурення української громади, виступи провідних юристів, ЗМІ, народних депутатів України (а на сьому тлі — ганебне відмовчування тодішнього «гаранта» Конституції Л. Кучми, котрий мусив би в перші ж години сіверськодонецького путчу увільнити з посад і притягнути до кримінальної відповідальності тих «губернаторів», що замахнулися на святиню нації — Конституцію України, на цілісність її території), — і... ні-ні, сепаратисти-шовіністи не самоліквідовуються, а... маскуються, міняють тактику. Надалі вони говоритимуть «мирним тоном» не про «Юго-Восточное государство», а про «союзні» та «автономні» республіки натерені... «єдіной» України. А побачивши, що нова влада по-справжньому не засудила губернаторів-шові-ністів, сепаратисти нахабнішають. І ось вже в махрово шовіністичній газеті «Русская правда» (виходить у Києві!) друкується оголошення про утворення нової громадської (насправді — шовіністичної! — С. П.) організації під промовистою назвою: «Союз русского народа». Хижа мета декларується відверто: «...Изучение прошлого и настоящего русского населения Украины во всех проявлениях, разработка концепции местной истории сточки зрения тех, кто считает себя истинными патриотами Галиции, Буковины, Закарпатья, Малой Руси и Новоросии, т. е. — всего Русского Юго-Западного края» («Русская правда», № 31, серпень 2005 р.). Отже, для шовіністів немає України, а є «Русский Юго-Западный край». Се — відвертий заклик до сепаратизму. I —до фашизму. Бо ми знаємо, що таке «істинні патріоти «Галіції»: се ті, що вбили львівського композитора за те, що він співав українських пісень на рідній українській землі в національній столиці України. Що ж, великодержавним російським шовіністам мало «Юго-Восточного государства»: вони скалять зуби й на «Юго-Западный край». Тобто щоби з України утворити дві великі губернії Росії. Однак чорним намірам україножерів ніколи не здійснитись. Бо... ТЕРИТОРІЯ УКРАЇНИ — КАТЕГОРІЯ ІСТОРИЧНА На її сторожі стоїть Закон. І Збройні Сили України. І весь український народ. Україна неподільна. Кожна п’ядь української землі окроплена кров’ю мільйонів наших предків, які захищали рідний край від численних орд, загарбників, зайд, окупантів. Тому УКРАЇНСЬКА ЗЕМЛЯ — СВЯТА. І не лише для українців, а й для всієї Індо-Європи, прабатьківщиною якоїє Давня Україна. Земля українська свята й неподільна, тому що за неї віддали життя своє найславетніші лицарі, без яких Україна давно загинула б. Для прикладу згадаймо хороброго й мудрого козацького гетьмана-дер-жавотворця Дмитра Вишневецького (Байду). Якби не він, то не було б навіть такого географічного поняття, як Україна — її мали б розхапати на чотири частини сусідні держави. Адже Кримське ханство загарбало наші землі по Кременчук, Туреччина — по Кам’янець-Подільськ, Польща — по Київ, а Москва роззявляла пащеку на всю решту. А Байда молодецький зі своїм бойовим мобільним козацьким військом загнав татар за Перекоп, турків — за Дунай, розсунув кордони на Захід і Схід (по Таганріг!). І якби не Іван Грозний, що підсипав трунку у вино лицареві (і на турецькому гаку він висів отруєним), то Україна ще в ті часи була б незалежною супердержавою. Так се згадалося XVI століття... А коли осягаєш найдавніші часи на терені України, коли залучаєш археологічні знахідки,—то неодмінно приходиш до висновку: МИГ УКРАЇНЦІ, ТУТ БУЛИ ВІЧНО Тобто ми нізвідки не приходили і нікуди не щезали, «акі обри» (чи яко половці, хозари, печеніги), від яких і сліду не лишилося. МИ СТОЇМО НА СІЙ ЗЕМЛІ МІЛЬЙОН РОКІВ. Тут наша пуповина. Вона — в селі Королеве на Закарпатті. Тут українські археологи відкопали першу в Україні (і в Східній Європі) палеолітичну стоянку, якій ... МІЛЬЙОН РОКІВ. Ґрунт тут не такий, як у долині Неандерталь (Німеччина), тому черепи наших пращурів-неандертальців кам’яної доби не збереглися — їх перетерло на порох. Однак матеріальна пам’ять про далеких предків є — кам’яні знаряддя праці. Як далекі пращури наші опановували територію майбутньої України? Від Королевого з-над Тиси тодішні неандертальці перейшли Яблуницький перевал і вийшли на тепле підсоння Прикарпаття, а далі — за півмільйона років! — розповсюдились до Дніпра та Десни, де й стали розвинутішими кроманьйонцями. Тут 600 тисяч років тому їх і накрив перший льодовик. «Льодовики загартували українців», — стверджує Лев Силенко у своїй відомій праці «Мага Віра». І се цілком наукова й слушна думка. До кордонів теперішньої України перший льодовик не дійшов, але холоду нагнав. І почалося воно — загартовування майбутньої української, а через неї— і всіх європейських націй: 50 тисяч років холоду,— 80 тисяч років тепла; 40 тисяч років холоду (другий льодовик) — і... 200 (!) тисяч років субтропічного клімату («середземноморського» —за визначенням учених): великий період, що дозволив кроманьйонцям стати ГОМО САПІЄНС — розумними, витривалими праукраїнцями, — бо вживали, як підказують палеонтологи, у великій кількості рибу, що нею кишіли незліченні річки пра-України. А риба — се фосфор, се живлення мозку. Однак ознаки цивілізованого етносу, власне національної культури з’являються в надрах четвертого льодовика (110—12 тис. р. до н. е.), зокрема в період XXV—XVтисячоліть до Христа. Тобто йдеться про... ЗАРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ Після 21 листопада 2004 року, коли український народ і передусім українська молодь гнівно повстали проти фальсифікації виборів Президента України, коли Майдан Незалежності в Києві щодня збирав по 200— 500 тисяч мітингуючих зі всіх кінців України, — деякі політики і громадські діячі заговорили про НАРОДЖЕННЯ української нації. Се є неточність у формулюванні. Йдеться про ВІДРОДЖЕННЯ нації. А народилася українська нація давно — не пізніше XV—XIV тисячоліть до н. е., за доби Мізинської культури. Київ у грудні 2004 року під час Помаранчевої революції Та передусім слід, мабуть, визначитися в термінології. Не претендуючи на вичерпність, подаю своє розуміння, яке публікувалося в пресі й не зазнало спростувань чи доповнень. НАЦІЯ — людська спільнота, що пройшла тривалий історичний шлях розвитку і, як наслідок еволюції, має свою мову, свою віру, неповторну вдачу (психологію) та самобутні етнічні й фольклористичні ознаки (пісні, звичаї, народно-прикладне мистецтво, свою міфологію й символіку, одяг, архітектуру, усний та писемний епос тощо). Нація виростає з народу, мов квітка з рослини. Отже, нація — індивідуальність народу, найвищий етап його еволюції... Всі нації—то є квітник планети Земля. Якщо квітка зів’яне чи її розтопчуть, то вона гниє і стає добривом для інших квітів. Коли нація втрачає мову, етнічні ознаки — вона стає «добривом» для нації-поглинача. Що потрібно для того, аби нація не загинула, не була асимільована, аби її не проковтнула нація-погли-нач? Потрібна національна свідомість, національна гордість умираючої нації. І вона оживе! Оскільки таких прихильників нації, її лицарів зазвичай називають націоналістами, — а шовіністи та А, Б — мізинські браслети;В - статуетка жінки (Мізинська стоянка).(Із книги «Давня історія України», т. І). Меондровий орнамент (символ безконечності людського буття) на браслеті XV тисячоліття до н. е. та на гуцульському рушнику XXІ століття (2004 р., Прикарпаття). й узагалі українофоби всіх мастей зробили се слово лайливим, — то з’ясуймо, ЩО ТАКЕ НАЦІОНАЛІЗМ. Се — ЗАКОНОМІРНИЙ І ПРИРОДНИЙ РУХ НАРОДУ НА ЗАХИСТ ТА УТВЕРДЖЕННЯ СВОЇХ САМОБУТНОСТІ Й НЕЗАЛЕЖНОСТІ. Націоналізм був і є державною ідеологією та рушійною силою всіх країн світу. Лише в Україні він ще не став державною ідеологією. Але рано чи пізно — стане! Антиподи націоналізму — шовінізм, сіонізм, фашизм, що намагаються підпорядкувати собі інші нації, асимілювати їх або знищити фізично. І ще шовіністи іноді зумисне плутають поняття націоналізму і... нацизму. Уточнимо: нацизм — се фашизм, націоналізм — се патріотизм. Атепер про ПЕРШІ ОЗНАКИ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ. Йдеться про XXV—XVтисячоліття до н. е. Про ті реліквії, що їх відкопав на початку XX століття (1908— 1909) видатний український етнограф, археолог і антрополог Федір Вовку селищі МІЗИН над рікою Десною (Чернігівщина) на 6-метровій глибині: орнаментовані браслети зі слонової кістки, стилізовані й реалістичні статуетки жінок — символи Матері-Землі та родоначальниці людства (І. Кузич-Березовський), декілька фігурок собак (перша присвоєна людиною тварина —тотем деяких давньоукраїнських племен), вироблені зі слонової кістки ножі та голки (які, на думку видатного дослідника старовини Івана Кузича-Бере-зовського, свідчили, що давні українці тих часів виробляли полотно) та багато іншого. Одне слово, віднайдені старожитності вказували нате, що Мізинська культура XXV—XV тисячоліть до н. е. — давньоукраїнська. З неї бере свій початок українська нація й водночас — людська цивілізація. Докази: меандровий, суто національний, український орнамент, що містить глибоку оптимістичну ідею безконечності буття. Сей мотив стане домінантним і в Трипільській культурі, й у всьому українському народно-прикладному мистецтві аж до XXI століття н. е. (меандровий орнамент із часом запозичать Єгипет, Греція, Рим). Друге: мізинські культові браслети з «сонячною» та «місячною» символікою — надалі провідний мотив українського народно-прикладного мистецтва на всі майбутні тисячоліття й століття. Третє: стилізовані та реалістичні жіночі статуетки. За Трипільської культури вони переростуть у символічні зображення святих жіночих персонажів давньоукраїнського пантеону (Коляда, Слава, Дана, Лада, Берегиня, Жива, Мокоша та інші). І четверте (се вже знахідка радянських археологів): у шарах Мізинської культури знайдено... кістяні флейти та жіночі статуетки в позі танцю. А також ма-мутові кістки, розписані червоною фарбою, а ще — молотоподібні інструменти. Сим учені довели, що в ті часи—за доби мисливців на мамутів — побутували палеолітичні ансамблі ударних інструментів із кісток мамута. Одне слово, українці започаткувалися як нація співуча. І про це свідчать зафіксовані фольклористами 200 тисяч українських народних пісень — рекордна в світі кількість, що її можна занести до Книги рекордів Гіннеса. Та найвеличніше, що спородила Мізинська культура, тобто доба XXV—XV тисячоліть — се усний народний епос: міфи і легенди. Се поетичне уявлення давніх українців про походження світу, Сонця, зірок, неба, річок, океанів, людей, тварин, пташок і всієї тієї краси, що наповнює наш довколишній світ. Давньоукраїнська міфологія — духовна скарбниця українського народу. Се пам’ять тисячоліть. Але згадаймо... Меандровий орнамент на українських рушникахXXI століття (Івано-Франківщина) ЯК ПАЛИЛИ НАШУ ПАМ'ЯТЬ «.../ як багато зла!» «Велесова книга» (IX ст.) Ця страшна подія сталася в ніч з 18 на 19 вересня 1939 року. Напередодні — лише за півдоби — «доблесна» Червона Армія нагло окупувала українське місто Рівне (згідно з таємною змовою двох тиранів, Гіітлера й Сталіна — про поділ між собою деяких держав і територій Східної Європи). Головна — і, отже, найбрехливіша — більшовицька газета «Правда» в ті дні писала про «визволення» Рівного так: «Місто відчуває одержану свободу, радіє їй і сповнюється палким бажанням будувати нове життя». Але про те, що сталося за кільканадцять годин після «визволення» Рівного, ні фарисейська «Правда», ні будь-яка інша совєтська газета не обмовилися й словом. А сталося таке: опівночі у дворі місцевої тюрми під пильним оком комісарів із політуправління 45-ї стрілецької дивізії (саме танкісти й кавалеристи цієї військової частини окупували Рівне) спалили весь тираж збірки маловідомого російського поета Олександра Кондратьєва. Назва книги була мирна і, здавалося б, цілком аполітична: «Славянские боги». Акція варварська і водночас досить дивна: яку загрозу чи небезпеку для Червоної Армії й усього СРСР становила ця невеличка збірка віршів — та ще й про язичницьких богів? Щодо автора, то він був далекий від політики. 1917 року, по державному перевороті, ицо його вчинили більшовики в Петербурзі, О. Кондратьєв тихенько емігрує за Кордон. Не від’їжджає далеко від батьківщини, наївно сподіваючись на швидке повернення. Тож зупинився в майже прикордонному місті Рівному. Тут він захопився (не без впливу «Лісової пісні» Лесі Українки) місцевим, тобто — українським фольклором, міфологією й демонологією. Перед поетом постав дивовижний світ, який він не міг не відтворити у віршованих рядках. Так з’явилася (скажемо — в дуже нещасливу годину) поетична збірка про язичницьких богів. Чим же вона занепокоїла беріївську агентуру? Чого так гарячково й жорстоко діяли комісари? Відповіді на ці питання дають самі оповіді про язичницьких богів, тобто — міфи. Оскільки книга Кондратьєва до нас не дійшла (знаю зміст лише з оповідей тих, хто свого часу читав її)1, тож візьмімо для прикладу міф про походження світу, що дійшов до нас із вуст народних і був неодноразово опублікований. «...І була напочатку Пітьма — вічна й безмежна. Ні Землі, ні Неба, ні Сонця. Тільки — морок. Густа, холодна й безконечна Ніч. А її пронизувало Око. ♦і *і ♦І * * 06 Звідки летіло воно? І — куди? Нізвідки і в нікуди? І де взялося воно? Наймудріші волхви Оріани казали так: «Око було завжди, воно було вічно. І з Вічности воно летіло у Вічність». А Заратустра по тому вже додав: «Воно летіло з далеких Старих Світів, аби утворити Новий світ». Мабуть, так. Бо Око, пролетівши чорне безмежжя впродовж безконечної кількості часу і не знайшовши краю пітьмі, одного разу спинилося. І пустило Сльозу. Чисту-пречисту Росинку. З неї вродилося диво: Перию-птахі Першобог—птиця Сокіл. Його золотаве пір’я осяяло непроникну Ніч. Сокіл розправив крила і закружляв над Оком. І пустив Сокіл золоту Сльозу-Росинку, що впала на Око. І вмить розрослося воно у великий острів серед мороку. І пустив Сокіл срібну Сльозинку — і впала вона посередині острова, де утворилося озеро Живої Води. І пустив Сокіл зелену Сльозу-Росинку, — і від неї проросли дивовижні квіти й густі високі трави на острові й берегах озера. Тоді Сокіл зніс золотий жолудь. І сталося диво: виросло з того жолудя розкішне й могутнє Першодере-во — Дуб-Стародуб. І наче зорі розцвіли на його крислатому гіллі: то вродили МОЛОДИЛЬНІ ЯБЛУКА—плоди невмирущості. Стало довкола світло й весело. Тоді злетів Сокіл на вершину Першодерева і сказав: «Я створив Ирій. Тут моє місце на віки вічні. Звідси я творитиму Світ». І зністоді Сокіл двоє яєць: біле й чорне. Впали вони в озеро Живої Води, і вродилися з них Білий Лебідь і Чорний Лебідь. Попливли вони назустріч один одному і стали люто битися. Тоді з вершини Дуба-Стародуба сказав їм Сокіл: «Зупиніться!». І лебеді перестали битися. І сказав Сокіл: «Я даю вам Слово і Розум. Вийдіть з води і станьте обабіч мого Дуба». Вийшли лебеді з води — й одразу перетворилися в людиноподібних велетнів. Тільки в одного шкіра була біла, волосся — русяве, очі — блакитні, а у другого все було чорне — і шкіра, і волосся, й очі. І сказав Сокіл їм: «Зірвіть із дерева по яблуку і з’їжте їх». З’їли велетні по молодильному яблуку — і відчули в собі силу неймовірну. І сказав їм Сокіл: «Тепер ви — невмирущі боги». І вклонилися йому велетні. І сказав Сокіл білошкірому: «Ти є Білобог, Володар Світла й білого Світу та всього, що створиш у ньому». І сказав Сокіл чорношкірому: «Ти є Чорнобог, Володар Ночі й пітьми та всього, що створиш у ній». І сказав він обом: «Ви є Добро і Зло, Краса і Погань, Правда і Кривда. І ви будете вічно. Бо ви є Життя. І ТІ, ЩО ПРИЙДУТЬ, не зазнають Добра без Зла і Краси — без Погані, тож не знатимуть, що таке життя і навіщо жити в ньому». Такий сюжет, такий багатий текст міфа. Ще багатший його підтекст. Про що він говорить нам? По-перше, це не «слов’янська», а давньоукраїнська міфотворчість, бо саме поняття слов’янства як об’єднання етнічно споріднених держав і племен з’являється в VII ст. н. е., а наведений вище міф, на думку фахівців-істориків та археологів, формувався понад сім тисяч років за ранньотрипільської доби. До того ж міф несе яскраве національне забарвлення. По-друге, міф засвідчує високий рівень духовності й культури давніх українців. Зокрема, вражає потяг до наукового осмислення світу... Світ, отже, утворився з невеличкої частинки живої матерії— Ока. Так уявлялося давньоукраїнським жерцям-волхвам \/тисячоліття до н. е. А фізики середини XX ст. довели, що Всесвіт утворився з однієїенергетично ємкої точки. За міфом, життя виникло з РОСИНКИ-СЛЬОЗИН-КИ. А фахівці з молекулярної біології твердять, що життя на Землі зачалося із КРАПЛІ ДОЩОВОЇ. Отже, міф про походження світу розкриває намагання стародавніх українських жерців (волхвів) науково пояснити походження світу та життя на Землі. Хвилює й діалектичне осмислення життя як вічної боротьби Добра і Зла. І, по-третє, чи не найголовніше: давньоукраїнські міфи з’явилися за кілька тисяч років до появи іудейських біблійних розповідей про те, як бог Яхве (чи Саваоф) створив небо, земну твердь і т. п. Ця ПЕРВИННІСТЬ давньоукраїнської духовності й культури завжди дратувала і дратуватиме тих, хто прийшов у цивілізацію ПОТІМ. Вторинність ніколи не пробачає первинності її духовну вищість і предко-вічність. Тому українці — вічні страждальці. Через те з такою люттю більшовицькі конкістадори палили книгу про язичницьких богів: вони, комісари, палили тим самим нашу тисячолітню пам’ять. Щоб не було й згадки про нашу духовність і культуру. Щоб зачиналися ми не з Мізинської та Трипільської культур, не із глибини тисячоліть, а всього-на-всього з XVI ст., як твердили марксистсько-ленінські юродивці під диктовку великодержавних російських шовіністів та ретельно замаскованих, але впливових сіоністів. І все ж таки Правду, кажуть, не вбити. Вона і з дна моря вирине. Вона рано чи пізно подолає брехню. Бодай на короткий час. Щоби потім знову бути затоптаною в багно. Але щаслива та мить великої перемоги над Кривдою! ...Нині наші вороги спритно й зухвало скористалися проголошенням незалежності України: корумпована компартійна номенклатура, мафіозні владні структури, з одного боку, та імперіалістичні сили Росії— з другого, нещадно спустошили Україну, пограбували її народ, привласнили незліченні багатства. Анам, простим людям, народові, лишили тільки свободу слова. А втім, це й справді найбільше і чи не єдине досягнення незалежної України. Тож скористаймося можливостями безцензурної доби і, відкинувши езопову мову (на якій останні двісті років маскували українців під антиісторичними поняттями «слов’яни» чи навіть «про-тослов’яни», а то й просто — «русскіє»), звернімося вільною думкою до найсокровеннішого для кожного свідомого українця питання: ЯК І КОДИ ВИНИКЛА УКРАЇНА? Передусім — як держава. І — як творець людської цивілізації. Ми мали можливість переконатися: зародки української нації та й людської цивілізації— в надрах Мізинської культури. Тобто УКРАЇНСЬКА НАЦІЯ (І ЦИВІЛІЗАЦІЯ ТЕЖ) ПОЧИНАЛАСЯ З ДУХОВНОСТІ: меандровий орнамент, що символізував безконечність буття (українці, тобто, утверджувалися як нація оптимістична та філософічна): палеолітичний музичний ансамбль (співуча нація!); жіночі статуетки: наскельні написи (із XII тисячоліття до н. е.!) — нація несла людству перше письмо. Але процес становлення і нації, й цивілізації тривав понад 10 тисяч років (відстань між Мізинською і Трипільською культурами). І то були лише ознаки цивілізації та нації. Бо цивілізація почалася з винайденого колеса і плуга, із присвоєння коня. А се вже Трипільська культура (V—III тисячоліття до н. е.). Як відомо, цивілізація — се розвиток продуктивних сил. Се комфорт людства. Се — нація, що здобула державність. ... Колесо і плуг винайшли давні українці у Vтисячолітті до н. е. Водночас було приручено й коня. І чи не першими про се проголосили американські археологи Райнер Бергер і Райнер Проч. Як відомо, 1993-й рік ЮНЕСКО проголосило роком ТРИПІЛЬСЬКОЇ культури. Ця благородна акція присвячувалася сторіччю від того дня, коли батько української археології Вікентій Хвойко віднайшов під старовинним українським селом Трипіллям рештки першої людської цивілізації, яку й було названо Трипільською культурою. Значення її в історії людства й визначило ЮНЕСКО своєю ухвалою. Адже перша людська цивілізація починалася не з меча, а з ПЛУГА і з сонцеподібної ХЛІБИНИ. Цю ХЛІБОРОБСЬКУ КУЛЬТУРУ ЗАСНУВАЛИ ДАВНІ УКРАЇНЦІ-ПЕРШООРАЧІ — ОРІЇ, що їх здебільшого досі неправильно називали аріями. Саме тут, на степових обширах між Прикарпаттям і Дніпром, сім тисяч років тому ОРІЇ (або оріяни) ПЕРШИМИ В СВІТІ ПРИСВОЇЛИ КОНЯ, ВИНАЙШЛИ КОЛЕСО І ПЛУГ, ПРОКЛАЛИ ПЕРШУ БОРОЗНУ, ПОСІЯЛИ ЖИТО І ПШЕНИЦЮ, СПЕКЛИ ПЕРШУ ХЛІБИНУ, ЯКУ ЗГОДОМ ПОНЕСЛИ У СВІТИ. У світовій науці визнано, що людська цивілізація почалася з винайденого колеса і присвоєного коня. «Коні вперше були присвоєні в степах Оріяни — України... Вози двоколісні й чотириколісні були побудовані там, де вперше були присвоєні коні», — так пише відомий український вчений-шумеролог і санскритолог, історик Лев Силенко у своїй фундаментальній праці «Мага Віра» (Нью-Йорк, 1979. — С. 79). Українська правда очі коле злим людцям. Проти названої книги запеклі ненависники України, її найлютіші вороги — шовіністи, сіоністи, фашисти та їх вірнопіддані лакузи українського походження (тобто — малороси!) — оголосили хрестовий похід. Потоки бруду виливаються на святу книгу, що є, фактично, Українською Біблією (бо виникнення і утвердження укра- Нєолітичні культури на території України -ВОНИ ОХОПЛЮЮТЬ ТЕРЕНИ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ(упорядкування карти Д. Я. Телегіна, мал. М. М. Ієвлєва) їнської національної віри подається тут у КОНТЕКСТІ ІСТОРІЇ СТАРОДАВНЬОЇ УКРАЇНИ). Навіть московська «Литературная газета», що завжди наряджається в демократичні одяганки (які є насправді фіґовим листочком російського шовінізму), хлюпнула відро помиїв на Силенкову працю, тобто на рідну нашу історію. Проте жоден злостивець не може навести бодай якийсь аргумент проти Силенкової концепції Стародавньої України як першопочатку людської цивілізації. Навпаки, всі аргументи — в Силенка, який посилається на праці американських археологів. «Коні вперше були присвоєні в степах України понад 4350 років перед Христом», — це висновок американських археологів Райнера Бергера і Райнера Проча (Каліфорнійський університет). І проголошений він на основі археологічних розкопок побіля українських сіл Усатово, Дереївка і Євминка, де в культурних шарах V тисячоліття до н. е. було знайдено кістки коней, упряж і — КОЛЕСА. Є ще один вагомий доказ того факту, що колесо винайшли давні українці — орії. Свідченням цього є давня українська ЛЕГЕНДА ПРО КОЛЕСО. Уперше я почув її давно-давно від свого діда Максима. Потім один з її варіантів мені переповів мудрий хлібороб зі степового села Комишувате, що на Кіровоград щині. Власне, це не просто легенда, а усний народний епос, що є ніби живим голосом тисячоліть нашого буття на цій священній землі. ★ ★ ★ ... Волхв Родь дуже любив свого молодшого брата Дана. Іноді його, Родя, навіть починало гризти сумління. «Мій молодший брат Дан — вельми мудрий чоловік, — розмірковував старий волхв. — Він є най-мудріший серед нашого великого роду, та й серед гу-крів, чи росів, такого мудруна я не зустрічав. Він міг би бути волхвом». «О так! — розпалював себе Родь. — Мій брат Дан міг би бути кращим волхвом, ніж я. Він ліпше лікував би людей. Він швидше визначав би долі людські по зорях. Він сильніше зачаровував би Чорнобогові сили. Але він не захотів учитися на волхва п’ятнадцять літ. Чому? Бо йому завжди було ніколи. Бо він змалку був найпрацьовитішим з-поміж усіх нас, його братів і ровесників. Бо ще хлопцем він цупко й уміло тримав у руках гостру кам’яну сокиру та різні тесла. А юнаком він, Дан, уже найдосконаліше оволодів Свароговою наукою ставити кутини. І він ставить ті хатини людям усе життя — ставить швидко і красиво. Кажуть, ніби сам Сварог йому допомагає. Так, я мусив би тоді настояти, аби він став волхвом. Але... здається, я заздрив йому, своєму молодшому братові. Невже Мара прокралася вдушу мою і дмухнула трунком заздрощів?». Так часто картався головний волхв Родь, якого всі шанували і слухалися. Адім Дана!.. Перед тією ошатною хатиною завжди стояв натовп людей. Це ті, що приходили здалеку подивитися, як треба будувати гарну добрячу хату. Чарувала всіх висока стрімка очеретяна стріха з гост-рими охайними вершалами; осяйна білизна стін; приваблива весела лиштва на невеличких вікнах та дверях із майстровито вирізьбленими «соколами» й «берегинями». Та й усередині — краса. Розмальована піч. Над вікнами і дверима — рушники з вишитими «стрілами Перуна», що також не пускали чорні сили в дім. Відчувалося, що й дружина Данова — чарівна Дара добре перейняла вміння Берегині ткати, вишивати, розмальовувати. «Так, йому, Данові, годилося б головним волхвом бути. Будувати людям хати і печі та насилати в людські оселі щастя й добро», — зітхав Родь. І думав: а хіба Дан лише кутини вміє будувати? Адже ніхто так не любить коней і не вміє їх доглядати, як його молодший брат. Це ж бо він, Дан, перший серед гукрів і росів сказав: «Ви подивіться, яка спина в коня! На цій спині так зручно сидіти людині!». Кілька сміливців, почувши сі слова, поклали осідлати своїх коней. Та коні скинули їх зі своїх спин і повбивали копитами. Після того ніхто вже не наважувався сідати на коня. Зробив се він, Дан. Він два роки доглядав лоша, плекав його, годував зі своїх рук, на третій рік став привчати молодого коня возити важкі кулі зі збіжжям на спині, — а потім і сам сів верхи. О, то був знаменитий день. Бо тільки-но Дан скочив верхи на свого Любка, як звідкілясь налетів шалений вихор, здійнялася буря, стовпи пилюги стали до неба й затьмарили Сонце. Скажений холодний вітер намагався здути Дана зі спини коня, повалити й самого Любка на землю. Всі люди поховалися по домівках. Лише Дан і його кінь у хмарі пилюги, серед завивання бурі стійко боролися зі смертельним подихом духів Чорнобога. Та ще він, Родь, став проти вітру й голосно закликав: «Злі духи, згиньте!». Йому самому ледь бороду тоді не вирвало, та він переміг. Чорнобогові слуги хутко знесилились, видихалися. Натомість настала Тиша, і Перун вдарив стрілами в хмари, пустив трохи дощу, що покропив землю. Затим хмари розійшлися й виглянуло Сонце. Над Землею зависла барвиста Купайлова наречена — Яруна-Веселка. Люди зі страхом повиходили з домівок, сподіваючись побачити Дана мертвим на землі. Та ба — він сидів верхи на коні, змучений, але веселий, і привітно помахував усім рукою. «Йому сприяють боги», — казали люди. Тоді ж Дан і задумав створити те незвичайне й велике диво, що дозволить людям не ходити, а їздити: не носити на спині своїй, а возити збіжжя; і долати відстані великі, і мандрувати, в гості вибиратися до далеких сусідів. «Я зроблю з дерева маленькі «сонця», на яких будемо їздити», — казав Дан. Одні вірили, інші — ні. Але слух пройшов по Землі, що мудрий Дан збирається робити маленькі «дерев’яні сонця», на яких їздитиме по світу. І прийшли до Дана шестеро великих майстрів із країни гукрів і сказали: «Візьми нас, Дане, у помічники. Хочемо з тобою робити «дерев’яні сонця». Зрадів Дан. Бо прийшли майстри не з порожніми руками — мали свої кам’яні гострі сокири й тесла. Одразу й стали до діла. Збудували величезне Дворище — оддалік від села, на горі біля лісу. Обгородилися високим і міцним частоколом, аби зайве око не зазирало сюди, аби Мара не підгледіла, що діється за стіною. На Дворище нікого не впускали, окрім Дари, яка приносила їсти майстрам, та волхва Родя, що благословляв працю. Працювали дружно, злагоджено. Одні рубали дерева, стругали брусся, другі — виливали велетенський мідний казан, у якому мали випарювати брусся і гнути їх, треті шили з цупкої шкіри збрую — «одяг» для Любка, що мав тягнути оті «дерев’яні сонця». Зі світання й до смеркання йшли роботи. Іноді майстри довго й палко сперечалися, як робити тучи іншу річ. Та мудрість Данова гамувала суперечку— і тоді знову всі мовчки працювали. А Родя всі ті дні не полишала тривога. Майстри падали від утоми на сіновалі під повіткою й миттєво засинали, а Родь виходив за браму, аби стерегти Дворище. Він чув, як у лісі виє, шипить і скрегоче зубами Чорнобогове поріддя. І він насилав на них свої грізні закляття. І так було до ранку... Та однієї місячної ночі не зчувся, як заснув, стоячи, від утоми і впав під брамою. А прокинувся від стогону Дана. Був уже ранок. Родь метнувся у Дворище й побачив, що всі шестеро майстрів лежать почорнілі й мертві на сіновалі, а Дан побивається над ними і кляне Мару, яка наслала чорну хворобу на працьовитих гукрів. Однак се не спинило Дана. І, поховавши помічників, він далі завзято майстрував «дерев’яні сонця», «золоті кола» чи просто колеса, як він їх називав. А відтак до нього прийшли всі шестеро його синів. Обступили його, мов дуби, і в один голос мовили: «Тату, ми вам допоможемо». І батько Дан сказав: «Добре, беріть сокири!». Прибігла мати Дара. Вона владно повеліла синам вертатися до своїх родин, бо Мара і їх знищить, — бо Чорнобог і весь Чорний Світ не хочуть, аби люди їздили на «дерев’яних сонцях». Та сини вперше не послухали матір. Сказали: «Ні, ми допоможемо батькові. Будемо з ним, що б там не сталося». І взяли сокири, й відвернулися від матері. Тоді Дара гірко заплакала, бо побачила, що вона вже не є матір’ю Коша. Вона знала се ще тоді, як Дан, її чоловік, сів верхи на коня. Тоді відчула, що не вона, жінка, відтепер володарюватиме в родині, а він — чоловік... Тепер уже й сини не слухають її... Тієї ночі Родь був особливо пильний. Він ходив довкола Дворища, вдивлявся в темні кущі й шепотів за-кляття на Мару, на чорняків і зміїв, на всякого звіра, на всіх найманців Чорнобога. Асам так близько відчував смердючий подих Мари. «Не зможу я її побороти, не зможу!.. АДанзмігби... Йому слід би бути волхвом замість мене, йому! Та вже пізно... Пізно...». Хода Родя уповільнювалась. Голова стала важка, якДанів мідний казан. І ноги вже — ніби колоди. «Вона сильніша від мене», — подумалося йому в’яло і якось байдуже. А там, за частоколом — несподівано чітко і ясно згадалося Родеві, — там стоїть малий віз на «дерев’яних сонцях»... Завтра Дан запряже в нього коня... Завтра!.. І Родь зробив останню відчайдушну спробу струсити із себе чорне напинало Мари, устати на весь зріст і прокричати ЗАКЛИНАННЯ, від якого щез би Чорнобогів рід. Але замість того він, Родь, важко, мов куль, упав на землю й захріп. І вже не чув, як єхидно загиготіла Мара над ним, і не бачив, як зловісно шугонула вона на своїй кочерзі через частокіл. Збудився Родь від того, що його пекло щось у спину. Розплющив очі... Довколишній світ увесь був червоний і палахкотливий. А небо чорне-чорне.! спину йому, Родеві, ніби змій лиже своїм вогненним язиком. «Що горить?!» — підхопився Родь. І вжахнувся: «Дворище палає!!! Малий віз горить! О, боги, де ж ви були?! А де був я?! Се душа моя палає!». Метнувся Родь крізь полум’я на сіновал. Шквар-чала його борода від вогню, але витягнув усіх — і Дана, і шістьох його синів. Усі були обгорілі, мертві. А довкола догоряли «дерев’яні сонця», палали брусся, дбайливо витесані голоблі, і повітка, і частокіл. Лементували люди, що набігли із села; голосили Дара й шестеро її невісток. І впав Родь на коліна перед мертвим Даном, шепочучи: «Прости мені, мій молодший брате! Се я винен! Був би ти замість мене — ти відігнав би Мару, ти здолав би її. Бо ти дужчий був від мене. Се моя заздрість убила тебе, брате!». Довго клякав Родь перед небіжчиком. Відтак підвівся, затятий і мовчазний. Узяв гостру кам’яну сокиру й пішов до лісу валити дерева. Йому допомагав його учень Петрь. І ще кілька чоловіків. «Робитимемо лодію», — коротко сказав Родь. І вони витесали велику лодію. По тому на згарищі виклали велику гору дров, а зверху встаткували лодію. В неї посадили скупаних і вбраних у білу одіж Дана та його шістьох синів. Родь велів убити коня Любка і покласти в лодію. Туди жукинули важкий мідний казан, вісім гострих кам’яних сокир, багато тесел та кінську збрую. І обгорілого малого воза. Мали вже підпалити човен, коли в нього ступила Дара. Натовп завмер. «Мати, мати!» — зашелестіло довкруг — і стихло. А вона мовчки поцілувала мужа і всіх синів своїх, відтак рвучко вихопила з-за пояса свій довгий гострий ніж і, розмахнувшись, вдарила вістрям собі в серце. Зойкнуло село і вмовкло. І всі погляди звернулися на Родя. А він сказав: «Най іде з ними. Хто ж їм там їсти наготує?». І повелів укинути в човен ще й посуд, ножі, харчі — все, що треба для господині. Лише по тому піраміду дров підпалили. Страшне полум’я здійнялося до неба. Три доби палала, горіла й догоряла подія з усім, що в ній. По тому три дні люди носили землю на пожарище — і вивершили високу могилу, довкруг якої розстелили білі рядна і на них тризну влаштували. Коли люди після п’янких медів зірвалися з білих ряден, ухопилися за руки й закружляли довкола могили у стрімкому танку Сонця — вогненному «аркані», старий волхв тихо відійшов від них. Не спав цілу ніч. Думу думав. Відтоді він усамітнився. Не лікував недужих. Не визначав долі людські по зорях, не давав імен новонародженим — усе це робив за нього вірний учень його Петрь. А Родь щовечора виходив на околицю селища й довго вдивлявся в Зелений Край, на Схід. По тому шепотів: «Я піду туди... Я мушу піти туди — у Царство Тіней. ВОНИ—там! ВОНИ лише там. Я піду туди...». Сі слова він, мов клятву, повторював щовечора. Та якось раз він прокинувся, коли ледь-ледь починало світати. Він підхопився, бо чітко почув слова: «Іди! Ми чекаємо на тебе, Родю!». То був голос Дана. Родь не сумнівався в цьому. Хутко вдягнувся. Зазирнув у торбу, що давно лежала напоготові: перевірив, чи є в ній гостра кам’яна сокира, тесла, білий одяг і трохи харчів. Усе було на місці. Тоді Родь поклав ЗНАК СОНЦЯ на себе1 й рішуче вийшов із хати. Надворі лише світало — і ніхто не помітив, як Родь виходив із села, як він пішов у бік Зеленого Краю. Лише його вірний учень Петрь усе бачив. Бо не спав ніч, охороняв сон свого вчителя. Однак Петрь нічого не сказав Учителеві. Душею молодого волхва-ясновидця він розумів, куди і навіщо йде Родь. Але мовчав. Не сказав нічого й людям. І вони не знали, куди подівся їхній головний волхв. А Родь усе йшов і йшов. Туди, де сходить Сонце. Він уже проминув рідну землю гукрів—Гукраїну, перетнув країну Росів. Юнак-рибалка перевіз волхва човном через Славуту. І ось Родь вийшов у неозорі степи. Він ішов і йшов. Не ховався ні від дощу, ні від спеки, ні від снігу. Коли його путь перетинала річка, він робив невеличкого плотика й перепливав її. І йшов далі й далі. Зупинявся лише, аби накопати їстівного коріння, трохи поїсти й перекуняти На гілляці дерева. Обходив звіра й людей. Нарешті він обійшов стійбища чорняків і вийшов у цілковито безлюдні простори. Тут він був уперше. Високі трави. Безконечні гаї й ліси. Розкішні галявини. Повні дупла меду. Річки й озера, що кишіли рибою. І —жодної живої людської душі довкруг. «Ось куди треба переселятися нашим людям. Сюди, на нові землі! Але без «дерев’янихсонць» не дістатися сюди молодим общинам нашим», — думалося йому. І Родь поспішав. У дорозі його застала зима, люті морози, завірюхи. Здолав. Потім — зустрів і весну. 'Тобто - перехрестився. — Авт. І ось нарешті він дійшов до межі, де Земля закінчувалася. Далі було провалля. Власне, й не провалля, а просто щілина, яку можна було й перескочити. Але знизу з тої щілини дув холодний вітер — і Родь утримався від спокуси перестрибнути цю перепону. Таж він чув колись від старих волхвів, що ся щілина — коли стрибати через неї—має здатність розширюватися. Тож ніхто ніколи її не перестрибне. Він боязко зазирнув у щілину — і побачив далеко на дні білі людські кістки. «Нещасні! — зітхнув. — Хотіли перескочити прірву — і опинялися в ній навіки». «Се край Землі, — згадалися Родеві слова його учителів-волхвів. — За сим проваллям — Царство Світлих Тіней». Тепер він знав, ЩО слід робити. Родь обережно попростував уздовж щілини, звідки виривався шалений вітрюган. Десь там, далі, він мусить знайти вхід у Царство Світлих Душ. Але той вхід охороняється. Се він не раз чув у молоді роки від своїх учителів. Тому зараз ішов поволі, сторожко, уважно розглядаючись навсебіч. Та ось він побачив охоронця входу в Царство Тіней: на низькому дереві з товстим покрученим стовбуром сидів Див. Так, се був він... Родь упізнав його з розповідей волхвів... Велетенський хижий птах із потворним жіночим обличчям і великим чорним ротом. Дивуп’явся гострими кігтями в гілку і своїми страшними немигаючими очима вдивлявся в довкілля. Ховаючись за кущі, Родь підступив ближче й угледів: земля перед Дивом усіяна людськими кістками. «Отож були сміливці, які виходили на прю із цим страховиськом, — зміркував Родь. — Хоробрі. Але нерозумні. Хіба ж не знали, що Дива неможливо перемогти силою — лише хитрістю? Див і найдужчого богатиря звалює з ніг своїм свистом або ж смерчем, що вилітає з його велетенського рота. Він котить сміливця по землі, аж доки не вб’є, не перетворить на купу кісток». Родь підповз до крайніх кущів перед галявиною, на якій був дуб із Дивом. Тут він став терпляче очікувати слушної миті. Старий волхв добре бачив вузький прохід між глибоченними проваллями: так, лише тут можна пройти в Царство Світлих Тіней. І Родь таки дочекався слушної нагоди: Сонце повернуло на захід, і його проміння било тепер просто у здоровенні, витріщені вирла Дива. Тоді Родь хутко вибрався з кущів і сміливо пішов уперед. Він знав, що осліплений вечірнім Сонцем Див зараз нічого не бачить. Тож Родь, м’яко ступаючи й затамувавши подих, увійшов у Царство Світлих Тіней. Тут відітхнув із полегшею. Із розповідей своїх учителів знав, що тут Див уже не володарює, — бо охороняє Царство велетень ЧУР, і ніхто з Чорнобогових слуг не сміє сюди ступити. Тож Родь відчував себе у повній безпеці. Він ще трохи пройшов — і спинився, вражений довколишньою красою... Ось воно — Царство Світлих Тіней, чи Душ, про яке він, Родь, стільки чув. Куди не кинь оком — веселий розмай квітів. Хитаються від леготу високі трави. Духмяніють луки. Зеленіють гаї. Звідусіль лине пташиний щебіт. Віття дерев зігнулося під вагою плодів. Із дупел старих дерев витікає золотий мед — і його запах витає довкола. Дзвенять чисті джерела і струмки. А ген за лісами здіймаються білі засніжені гори. Десь тут живуть Світлі Душі тих людей, що творили за життя лише добро. А Душі Темні, переповнені злом, провалюються в Пекло, до триголового Пека. І чим більше зла на Душі—тим глибше вона падає. «А наші десь тут. Лише тут, — подумав Родь. — Шукатиму їх». Він з’їв кілька стиглих груш, скуштував запашного меду й відчув, що наситився. Відтак напився джерельної води і спокійно влігся на траву під розлогим кущем. Знав, що тут йому ніхто не заподіє зла. Уперше за багато місяців своєї тяжкої мандрівки Родь заснув міцним і безпечним сном. Прокинувся він уранці, вже за Сонця, підкріпився медом і пішов далі. Іти через зелені гаї, сонячні луки, розкішні ліси, під супровід чарівного пташиного співу, було приємно, весело й легко. Десь опівдні він вийшов на узлісся і спинився. Далі шляху не було. Попереду широка ріка несла кудись у далечінь свої води. За нею виднілися стрімкі скелясті гори із засніженими вершинами. Одразу ж за річкою, у схилі гори чорніли широкі отвори печер, — їх було без ліку. «Там ВОНИ перебувають удень, — згадалися слова вчителя. —А вночі...». Родь придивився до піщаного берега по сей бік ріки — і аж здригнувся, коли побачив там... великий мідний казан. «То казан Дана!» — скрикнув він. Родь хутко помчав на піщаний висип. Пробіг трохи—і став: на прибережному піску лежали такі знайомі йому речі з Данового Дворища: обгорілий малий віз, дерев’яні «сонця-кола», кінська упряж, гострі кам’яні сокири й тесла, обтесані й необтесані брусся... І ЖОДНОГО СЛІДУ ЛЮДСЬКОЇ НОГИ НА ПІСКУ!.. Отже, сюди приходять лише Тіні людей. Сеїночі вони тут були: у всьому відчувалася їхня присутність, сліди їхньої кипучої праці. Бо ще диміло вогнище, над яким висів Данів мідний казан, парувала вода в ньому, і пахло свіжою стружкою. «Я прийшов дуже вчасно», — зрадів Родь. Він перевдягнувся в білу одіж, заховався в кущах і став чекати ночі. Як тільки стемніло, Родь уже не зводив очей з ріки. Місяця не було, але при сяйві яскравих зір він побачив, як тихо долає ріку великий пліт. На ньому біліло багато Тіней. Серед тиші Родь почув знайомий голос: «Мерщій, хлопці, мерщій, — ніч коротка!». Захвилювався волхв: голос той належав його молодшому братові Данові. Ось пліт причалив до берега. «Прив’язуй!» — знову почувся голос Дана. Із плота сипонули Білі Тіні й одразу стали до праці. Родь спостеріг: тут були Світлі Душі не лише загиблих Данових синів, а й шістьох майстрів-гукрів, які померли раніше. Разом з ними вистрибнув на берег і кінь та почав пастися на траві неподалік. Звичайно, се була лише Тінь Любка. На березі закипіла робота. Весело запалахкотіло багаття. В казані парилося брусся для коліс. Білі Тіні вправно тесали голоблі, штельваги, полудрабки. Працювали всі мовчки й завзято. «Зрубайте ще одну деревину», — звелів Дан, і декілька Тіней метнулося до лісу. До них приєднався й Родь. На нього ніхто не звернув уваги. Адже він також був у білому, а що за довгу дорогу ще й вельми схуд, — то був цілком подібний на Білу Тінь. До того ж і Родь мав сокиру. Працював він на рівні з усіма — швидко й зосереджено: рубав дерево, обтинав гілля, здирав кору, підставляв плече під стовбур, що його несли до майстрів, тесав брусся. І весь час приглядався, що і як робить Дан. Так минула ніч. Коли почало світати, Дан мовив: «Годі! Пішли на пліт». Білі Тіні попростували до води, а Родь відстав. Тоді скочив у кущі і причаївся. «Заганяйте Любка на пліт!» — почувся голос Дана. «Чи багато риби наловили?» — запитав хтось. «О, чимало! Мати Дара зготує нам сьогодні смачне снідання». І знову голос Дана: «Кого немає? Хтось ніби в кущі заходив...». «Усі є, як один!». «Гаразд, попливли!». На сході вже палала заграва — і було добре видно, як пліт перетинає річку, як він причалює до протилежного берега і як Білі Тіні разом з конем зникають у чорному отворі підземелля. Та ось сонячне проміння лягло на піщаний берег, де щойно вирувала робота, а тепер стояла безмовна тиша, — і на піску Родь побачив лише свої сліди. Коли звідусіль защебетали птиці, звіщаючи прихід нового дня, волхв повалився на землю й міцно заснув по важкій праці. Аз настанням ночі все повторилося. Родь знову непомітно пристав до гурту Білих Тіней і працював щомоці. Сього разу гнули пропарене брусся, робили колеса, вкладали спиці. Наприкінці роботи Дан мовив: «Славно попрацювали! Завтра усе завершимо». Коли небо на сході заясніло, всі Тіні опинилися на плоту, а Родь — у прибережних заростях. І знову неспокійний голос Дана: «Чи всі зібралися? Здається, хтось залишився в кущах?..». «Ні-ні, батьку! Ось ми тут усі. І Любко з нами». «Тоді — рушаймо». І ось настала третя ніч перебування Родя серед Білих Тіней. Віз уже був майже готовий. Майстри варили дьоготь і змащували осі. Ще трохи поморочилися з полудрабками. Закріпили штельваги й голоблі. Почало сіріти, коли Дан нарешті сказав: «Усе! Запрягайте коня!». «Сьок-сьок-сьок!» — покликав хтось Любка, і кінь побіг до гурту «Ох і покатаємось ми сьогодні!» — вигукнула радісно Тінь одного з Данових синів. Привели Любка, натягнули йому на шию хомут, накинули упряж. Довгенько ставили коня між голоблями. «Швидше, швидше!» — підганяв Дан. Тіні заметушилися. Родь же тим часом тихцем робив своє. Він метнувся буцімто натягнути вузол посторонки на штельвагу, а зробив навпаки. Забігз іншого боку і вчинив так само. І коли кінь рушив — віз лишився на місці. Знову попхали коня між голоблі. Поки Тіні чіпляли посторонки до штельваги, Родь непомітно відв’язав одну, а далі й другу голоблю від хомута. Рушив кінь, а голоблі впали на пісок. «Хутко, хутко!» — закричав Дан. Бо вже розвиднялось. Кинулися Тіні до голобель... і враз застигли: лише тепер вони угледіли серед свого гурту ЖИВУ ЛЮДИНУ. Зойкнули всі й відсахнулися від Родя. А Родь сказав: «Дане, брате мій дорогий! Ти кликав мене — і ось я прийшов». «Брате Родю! — тихо промовив Дан. — Не я кликав— се душа моя кликала тебе, бо...». Та в цю мить промінь Сонця сяйнув із-за гори. Білі Тіні — із тужним квилінням — ураз зметнулися вгору й розтанули у вранішньому мареві. Щезла й Любкова Тінь—лише кінська упряж важко впала на пісок. — Брате! Дане! — закричав щосили Родь. Та тільки луна прокотилася понад рікою. Даремно видивлявся схвильований Родь довкола. Сивий туман здійнявся над рікою й долиною, застелив чорні отвори підземелля. А пліт раптом, немовби живий, тихо поплив сам на той бік ріки. А може, то невидимі Душі тягнули його? І Родь знову загукав: «Дане-е-е! Від усіх людей, які є і які ще прийдуть у Білий Світ, — дякую-у-у!». Ау відповідь — тиша, і сонце вже заливало своїм промінням піщаний берег, і збагнув Родь, що зараз не можна гаяти й миті. Він закинув у воза упряж, свої сокиру й торбу, вхопився руками за голоблі і щодуху потягнув першого воза за собою—у Білий Світ. На піску залишилися сліди від його ніг і від коліс. Поспішав. Не спинявся. Не хотів зоставатися на ніч у Царстві Світлих Тіней: боявся, аби вони не забрали свого воза. Тож тягнув його й тягнув — аж доки не побачив Дива у спину. Тоді сховав воза у кущах, узяв свою кам’яну сокиру й поволі став наближатися до чудовиська. «Я будь-що маю вбити його зараз! — твердив він сам собі. — Бо вночі Див бачить ще краще, ніж удень». Вечоріло. Сонячні промені вже били прямо у величезні очиська Дивові. «Поможи, Божиче, і ти, Перуне, і ти, Дажбоже, поможи мені!» — шепотів гарячково Родь. Він нечутно підкрався до дуба позаду Дива. Тут на землі, під хвостом потвори, височіла ціла гора за-сохлого посліду. По ній і поліз обережно Родь. А як зіп’явся наверх — устав і щосили вдарив сокирою по одній нозі Дива й відразу ж за сим — по другій. Страшно крикнуло чудовисько і звалилося з дуба та й гепнуло на галявину, усипану кістками. Від його падіння аж Земля задрижала. Упавши, Див розсипався на дрібні кавалки, наче глиняний. Аз кожного того кавалка виповзла змія — але їх Родь умів заклинати. Тож вельми швидко він уже викотив воза у Білий Світ. І перехрестився. Попереду його ще чекав довгий і важкий путь. Але Родь сяяв од щастя... ...Петрь упізнав його перший. До їхнього селища наближався якийсь страшний чоловік: босий, напівголий, обідраний, кістлявий, сивобородий, із почорнілим лицем: тягнув за собою щось дивне, ніколи ще не бачене, й без упину повторював: «Маємо колеса! Маємо віз!». Люди вжахнулися: «Мара! Мара суне!». Але Петрь сказав їм: «Ні, люди, се не Мара, — се наш головний волхв Родь». А він тягнув воза і гукав: «Маємо колеса! Маємо віз!». Дійшовши до своєї домівки, спинився і впав. Люди подумали, що вмер. Але він спав. Тоді його перенесли в хату, де він спав непробудно аж три доби. А Петрь одразу закотив воза у капище, де стояли боги і палали вічні ватри — і куди ніяка Чорнобогова сила не могла проникнути. Коли Родь вийшов до людей — скупаний, весь у білому, — його й тоді ще не впізнали. А він мовив: «Люди! Маємо колеса! Маємо віз! Його зробив мій брат Дан із синами і майстрами у Царстві Світлих Тіней. Я там побував і звідти привіз воза вам. На ньому наші молоді мужі поїдуть на нові землі. Ми, укри, засіємо всі пустельні землі золотою пшеницею. Ми повеземо у світи хліб, мед і добро — бо ми на колесах! На «дерев’яних сонцях»! І хай бережуть нас боги!». Того вечора великі жертовні вогні запалали над краєм укрів, над землею росів, знаменуючи великі переміни в їхньому житті. Усі поминали того вечора Дана, Дару, їхніх синів і шістьох майстрів-гукрів. А Родь доволі довго стояв і приглядався до зоряного неба. І враз вигукнув: «Он вони! Дан, і Дара, і шестеро їх синів, і шестеро майстрів. Дивіться, люди! Нові зорі з’явилися в небі. То вони, наші рідні!». Люди вдивлялися в небо. «Бачите сім зірок? — показував Родь. — То Великий Віз, що його змайстрували Світлі Душі, а я прикотив сюди. А он іще семеро зірок — Малий Віз. І Дан — найяскравіша зірка на кінчику дишла того Малого Воза». [ люди всі припали на коліна перед новими зорями в небі. Аза якийсь час Родь знову вигукнув: «Ось помітив я, що і Великий Віз, і Малий Віз не стоять на місці. І вони, і всі інші зорі — рухаються! Вони кружляють довкола Дана!». ...Відтоді всі орії люблять споглядати вечірнє небо і в нових зорях Великого Воза та Малого Воза упізнавати тих, хто сотворив велике диво для людей — КОЛЕСО. ★ ★ ★ Я зумисне не скорочував міфу, не обминав деталей усного епосу, аби читач міг відчути подих далекої доби, — її, так би мовити, ароматі неповторність. Так, неповторність. Багато років вивчаю міфи народів світу. Тисячі захоплюючих сюжетів, оповідей пропустив через свій мозок, а от подібної легенди — про КОЛЕСО — не зустрічав більше ніде: немає її в жодній із міфологій світу. Бо колесо було створене саме тут, на Дніпрі. І створили його давні українці. Тому-то з такою винятковою ретельністю, навдивовижу сумлінно передавалася оповідь про створення колеса із вуст в уста протягом тисячоліть. До того ж—оповідь у неповторних подробицях. Це навіть важко уявити: були безконечні війни, нещастя, міжусобиці й спустошення краю, були цілеспрямовані й систематичні пожежі, що поглинали українські книгозбірні й архіви, була кріпаччина, були окупації й геноциди українського народу, голодомори й репресії, русифікація й люмпенізація, — а от пам’ять про далеке-далеке й величне минуле народ зберіг І це теж—знак високої духовності й внутрішньої культури нашого народу. На таке спроможні люди, які несуть у собі, тобто—в генах своїх, священну ПЕРВИННІСТЬ цивілізованого буття. На таку духовність здатні саме ПЕРШОТВОРЦІ ЛЮДСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ, ЯКА ПОЧАЛАСЯ ВСЕ-ТАКИ З КОЛЕСА. Однак із колеса та присвоєного коня зачалася не лише цивілізація, а й... ОРАНА — ПЕРШОДЕРЖАВА ДАВНІХ УКРАЇНЦІВ «І мали (ми) в часи ті державу» «Велесова книга» (д. 18-Б) Нині ми, українці, маємо повне право святкувати СІМ ТИСЯЧ РОКІВ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ. Такий вік має й УКРАЇНСЬКА НАЦІЯ. Глава Української школи біогеографів, доктор біологічних наук, професор Віталій Поліщук стверджував, що власне УКРАЇНСЬКА ПРИРОДА сформувалася остаточно 8 тисяч років тому. А етнічний і антропологічний тип українця творився лише під впливом навколишнього середовища. Це — вагомий аргумент. Отже, VI тисячоліття до н. е. є добою становлення українського етносу. А з кінця VI — початку V тисячоліття до н. е. з’являється й перше державне утворення, яке представник нової молодої генерації українських археологів, доктор історичних наук Юрій Шилов називає Араттою (Ораттою). Знаменною була його наукова розвідка «Аратта — держава трипільців» («Русь Київська». —1994. — № 1—2. — С. 13). «Вважається, — пише вчений, — що цивілізація (державність) виникла на Сході на рубежі IV—III тисячоліть до н. е. у рабовласницьких Шумері й Єгипті. ПРОТЕ САМІ ШУМЕРИ ВВАЖАЛИ СЕБЕ ВИХІДЦЯМИ З ЯКОЇСЬ АРАТТИ (Виокремлення тут і далі мої. —Авт.). І ці уявлення підтверджуються археологічними та лінгвістичними відкриттями 40—90-х років XX століття». За ці роки, нагадує Ю. Шилов, у країнах Подунав’я знайдено близько сотні протошумер-ських табличок, а ще — П РОТО ШУМЕРСЬКІ НАПИСИ Й ЗОБРАЖЕННЯ, виявлені й на терені України (археологічні дані В. Даниленка, А. Кифішина, Ю. Шипова). «Такі свідчення, — підкреслює дослідник, —добре узгоджуються з новітнім розумінням формування індоєвропейської спільності в Циркумпонтійській зоні, тобто навколо Чорного й Азовського морів». Слово ОРАТТА (АРАТТА) вчений розшифровує як КРАЇНА ХЛІБОРОБІ В. Часи формування: VI — перша половина V тисячоліття до н. е. Із часом, вважає Ю. Шилов, центр Оратти «перемістився у Подніпров’я (культури Кукутені — Трипілля). САМЕ ТУТ, ОСОБЛИВО НА ЧЕРКАЩИНІ, ДОШУМЕРСЬКА АРАТТА ДОСЯГЛА СВОГО НАЙВИЩОГО РОЗВИТКУ». Чому дослідники називають Оратту державою? Чи має вона, так би мовити, історичне право на це? Спочатку слід уточнити термінологію: ЩО ТАКЕ ДЕРЖАВА? Оскільки ні в Конституції України, ні в новітніх працях юристів немає належного формулювання, — то подаю своє, неодноразово опубліковане й таке, що не зазнало спростувань чи доповнень: ДЕРЖАВА—СЕ ЛЮДСЬКАСПІЛЬНОТА, ЩО МАЄ СВОЮ ТЕРИТОРІЮ І ВЛАДУ ТА Є СПРОМОЖНА РОЗВИВАТИ СВОЄ СУСПІЛЬСТВО Й ЗАХИЩАТИ ЙОГО ЯК ІЗЗОВНІ, ТАК І ЗСЕРЕДИНИ. Отже, держава — се територія і влада. А територія Оратти (за «Картою неолітичних поселень» доктора історичних наук Д. Телєгіна) — Закарпаття, Галичина, Волинь на Заході (з VI тис. до н. е.), Сіверський Донець — кордон на Сході (з Vтис. до н. е.), верхів’я Десни, Прип’яті та Сейму на Півночі (V тис. до н. е). А на Півдні — КРИМ, де бачимо поселення давніх українців навіть у районі теперішнього Севастополя. До того ж територія Оратти невпинно розширювалася— і в IV тис. до н. е. її східний кордон пролягає по ріці Рос (тодішня назва Волги)! Словом, сучасній території України — сім тисяч років. Тобто се — ІСТОРИЧНА, СПОКОНВІЧНА, НЕПОДІЛЬНА, СВЯТА ТЕРИТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ Про жодні «федерації» чи «союзні республіки» натерені України не може навіть мови йти. І ще одне глобальне явище часів Оратти: період розвитку першої держави світу від VI тисячоліття до н. е. по першу половину II тисячоліття до н. е. деякі вчені інакше й не називають, як... ЗОЛОТА ДОБА УКРАЇНИ Додамо: і — неповторна! Бо далі вже такої доби в Україні, на жаль, не буде. Тож чому золота? По-перше, Оратта — мирна держава. І мир та благодать на сій благословенній землі тривали близько 4500 років. Дивовижно: на багатющій виставці Трипільської культури у «хлібній» Софії Київській (2005 рік) було виставлено близько 2000 експонатів усіляких ста-рожитностей (в основному — керамічних виробів, скульптурних зображень тощо) — і... ЖОДНОГО МЕЧА чи НАКОНЕЧНИКА БОЙОВОЇ СТРІЛИ! По-друге, не було рабовласництва (чим грішив пізніший Шумер). УСІ ЧЛЕНИ СУСПІЛЬСТВА РІВНІ! Ідеальне народовладдя: усе вирішує, всім порядкує ВІЧЕ. Була ДУХОВНА ВЛАДА волхвів — влада совісті людської й рідної Віри. Академік Ю. Шилов справедливо називає суспільний лад Оратти ПЕРВІСНО-КОМУНІСТИЧНИМ. По-третє, глобальне значення мирної Оратти. Се красномовно й точно визначив професор М. Сенчен-ко у своїй передмові до книги Юрія Шипова «Джерела»: шанований вчений назвав період Оратти «ЗОЛОТИМ ВІКОМ», який був «ВЕСНОЮ ЦИВІЛІЗАЦІЇ». Отже, ОРАТТА — ВЕСНА ЦИВІЛІЗАЦІЇ Точніше, влучніше і краще не скажеш. І треба розуміти вченого, який не міг заговорити мовою поета. Тож давньоукраїнська Оратта — країна орачів — наша гордість і слава. І ми нікому її не віддамо. Як не віддамо кургани й могили наших героїчних предків. Як не віддамо свої серця. І, по-четверте, про найголовніше в ланці етногенезу: про менталітет оріїв — давніх українців. Як уже мовилося, глава Української школи біогеографіє професор Віталій Поліщук стверджував, що етнічний та антропологічний тип українця, його національний характер (менталітет) формувався під благодатним впливом розкішної природи. Сюди слід додати й 200 тисяч років субтропіків після другого льодовика, коли у праукраїнців закладалося на генетичному рівні те, що утверджувалося у психології, в національному характері українців за доби Оратти: виняткові доброта, щедрість і щирість душі, лагідність, людяність у всьому, світоглядний оптимізм, довірливість і безпосередність, філософський склад розуму, почуття гумору, самовідданість у намаганні творити добро для ближнього і для громади, тобто — великодушність... Сі риси стали домінуючими для національного характеру давніх українців. На жаль, саме сі прекрасні ознаки менталітету українців принесуть їм і чимало лиха. Деякі чудові риси під ударами суворих лихоліть, голодоморів, окупацій тощо будуть частково втрачені або спотворені. Оратта — се розквіт Трипільської культури. Буяння фарб, розмаїття форм, глибина змісту... Глиняний посуд, оздоблений орнаментом, що утверджує святість Землі, яка світ годує. Мотиви орної землі — провідні. Се — майже реалістичні смуги ріллі, борозни, яким немає кінця-краю. Як—і життю! Щось величне, радісне, життєствердне бринить у «земляних» орнаментах Трипільського «глиняного» мистецтва. Як перегукується воно з наскель-ним написом на гроті Кам’яної Могили — написом, що його розшифрував московський учений Анатолій Ки-фішин: «РАДІСНО ПЛУГ РІЖЕ». Бачимо, відчуваємо, що рільництво Трипільської доби стало явищем романтичним. Адже Трипілля годувало світ хлібом. І хлібина одразу стала СОНЦЕ-ПОДІБНОЮ. По сьогодні! Отже, українці Трипільської доби — романтики. Ся риса стане невід’ємною ознакою менталітету українців. Саме вона принесе їм чимало бід, але й саме вона зробить націю незнищенною. А ще вражає в мистецтві Трипільської доби — незважаючи на патріархат — лицарське возвеличення жінки: витончені, звабні мистецькі скульптури. ЖІНКА—ОКРАСА СВІТУ. І се—Vтисячоліття до н. е. Лише за 2200 років почнеться будівництво перших пірамід у Єгипті (2800 рік до н. е.). Лише через 4000 років з’явиться «Біблія». Отже, держава Оратта успішно виконувала свій головний обов’язок: розвивала суспільство. Яка ж влада існувала в Оратті? Адже Ю. ІІІилов нагадує, що жителі Оратти були ПІДВЛАДНІ. А влада є однією з найважливіших ознак ДЕРЖАВИ. Характерно, що на чолі найпершої держави (і цим українці мають пишатися) була ДУХОВНА ВЛАДА, тобто — влада давньоукраїнських жерців-волхвів. Саме волхви створюють повсюдно капища і святилища, найбільші з яких учені називають обсерваторіями (як от Бурти під Чигирином, Казаровичі під Києвом та ін.). Капища й святилища відіграють роль не лише обрядових центрів: вони сприяють повсюдному запровадженню календарів та відтворюючого господарства — скотарства і хліборобства (усі їстівні рослини, злаки вважалися священними, — і люди мали їх вирощувати, плекати). Важливою ознакою духовного впливу на широкі маси Оратти були (на думку академіка Ю. ІІІилова) ПЕРІОДИЧНІ САМОПОЖЕРТВИ ВОЛХВІВ, які спалювали себе в ім’я «спасіння свого народу», тобто — в ім’я порятунку людей від духовного виродження, падіння. Такихжерців називали Спасителями. Останнім з них, як зазначає академік, був ІсусХристос, котрий повторив подвиг своїх далеких родичів — духовних отців Оратти. Юрій Шилов як перший дослідник держави Оратти визначає кілька її найважливіших ознак. Перша ознака. Державність уперше в світі виникла не в рабовласницькому Шумері, а на півтори тисячі років раніше — «в первіснокомуністичній Аратті — Оратті». Друга ознака. Державність Оратти постала в добу НЕ ВОЄННОЇ (очоленої полководцями, сатрапами йт. ін.), А МИРНОЇ, СВЯЩЕННОЇ ДЕМОКРАТІЇ на чолі з волхвами. Третя і, мабуть, найважливіша ознака: первіснокомуністична державність Оратти базувалася не на воєнщині й експлуатації, а «НА ІНТЕЛЕКТІ Й ДУХОВНОСТІ ВОЛХВІВ, на їхній самопожертві заради народу». Це і є, вважає академік Ю. Шилов, найголовнішим чинником тогочасного історичного процесу В його основі — «не розбрат і насильство, а прагнення до гармонії, спасительства». Все це свідчить про високу духовність, із якої започаткувалася людська цивілізація. Високий рівень культури давніх українців. Це те, що вороги України не визнають і нині. І не лише вороги, а й «патріоти» та деякі науковці, — зокрема академік Петро Толочко, який і сьогодні історію стародавньої України трактує за імперськими підручниками СРСР Особливо лютують вороги України, коли мова заходить про велику МІСІОНЕРСЬКУ РОЛЬ ДАВНІХ УКРАЇН ЦІ В-0 РIIВ. А вона ж була, та місія. Бо була... ОРІАНА — СУПЕРДЕРЖАВА СВІТУ «Від отця Оря походимо, і він час од часу народжується серед нас...». «Велесова книга» (д. 4-Г) Почнімо з легенди. ...Мисливець Дорожай і дружина його Стоя жили далеко-далеко в степах. Мали трьох синів, які вже й богатирями стали, а жили безіменними. Се того, що мешкала родина далеко від людських стійбищ і городищ, тож покинути надовго оселю й піти по волхвів Дорожай не міг, бо мусив повсякчас боронитися і від хижого звіра, і від лютих чорняків — степових розбійників, що їх насилав Чорнобог на дітей Білобога. Тож і називали батьки своїх дітей просто «старший хлопець», «середульший хлопець» і «молодший хлопець». Такі гукали їх: «Молодший, а принеси-но води!». Аж ось до обнесеної високим частоколом хати Дорожая завітав далекий і поважний гість. Він сказав: «Я — волхв росів і гукрів, ім’я моє — Родь. А привели мене до вас три зорі. Вказують вони, що у вас є три сини і що стануть вони великими людьми і богами». Низько вклонилися Родеві й господар Дорожай, і його дружина Стоя. І заспішила господиня гріти воду, аби, за звичаєм, помити ноги гостеві з дороги. А господар дому промовив урочисто: «Пресвятий Отче, ми з жоною раді й щасливі, що до нас завітав син Вирію і слуга богів — головний волхв гукрів і росів. Многая літа тобі, Отче наш! Спасибі за добре слово про синів наших, хоча вони навіть імен не мають. Чому? Ми з дружиною не зважилися самі щось придумати, а до вас—як до Вирію. Хлопцями їх звемо, та й годі». «І про три зірки в небі не знаєте?». «Не чули й не бачили, святий Отче». «Атими зірками-братами милуються не лише люди, ай боги». «Спасибі їм усім, а нам тут ніколи і вгору глянути». «Ну то покличте синів своїх», — сказав волхв. Гукнув Дорожай синів, що під повіткою білували вепра, якого допіру вполювали. Зайшли юнаки до хати, чемно привіталися до гостя. Стоять, як дуби високі, головами стелю підпирають. «Розкажіть про них», — попросив Родь. «Ото старшенький наш, — почав Дорожай. — Ну такої вже сили хлопець!.. Ще малим був, як раз віл наступив йому ратицею на ногу, — дак він як ударив спересердя кулаком того вола у вухо—убив наповал. От і чорняки нас тепер обминають десятою дорогою: бояться його, старшенького нашого. Бо як двох узяв отак за карк та як кинув об землю — і не стрепенулись!». Поміркував Родь — та й сказав урочисто: «Ім’я йому—ТУР!». «Дякую, Отче. Гарне ім’я. А ото середульший. Теж хлопець дужий, але над усе любить ліпити й вирізьблювати богів. Ось гляньте», — і господар показав на божницю, котра прикрашала хату. Таку красу навіть Родь бачив уперше: через усі стіни йшла божниця, а на ній — усі боги Вирію. І вирізьблені так, ніби живі. Довго мовчав Родь, а відтак урочисто промовив: «Ім’я середульшому— ПАН». «Дякую, святий Отче. Таке величне ім’я дали середульшому нашому...». «Бо його розум величає», — одповів Родь. — «Кажіть далі». «Ну а отсей — то меншенький... Дивина з ним та й годі... Ще як дитям був, а весна тоді забарилася, — дак він босим вискочив на сніг та й заплакав. І таке сталося: сльози капають, а з них квіти проростають. З-під снігу. І весна тоді швидше прийшла... А вже як він любить раненько весною засівати наші степи різним зіллям — і росте з-під його руки, як з води!.. А йому й цього мало: каже, що хоче поле переорати і засіяти зерном дикої пшениці. Дивне таке собі надумав... Та жми — мисливці зроду-віку». Довго-довго Родь думу свою думав. Нарешті твердо мовив: «ОРЬ йому ім’я!». І ще сказав: «Отже, маєте трьох синів, тож і називайте їхтепер на ймення: Тур, Пан і Орь. Бо не худоба вони, а люди». Тоді спитала мати Стоя, що саме теплу воду внесла для гостя: «Великий Отче наш, а яка доля чекає синів моїх?». І сказав Родь: «Три яскраві нові зірки засіяли в нічному небі. Подивіться на них увечері — і ви впізнаєте синів своїх. Такими ж яскравими, як ті зірки, будуть і сини ваші. Один усе життя боронитиме край свій від Чорнобого-вого війська. Другий навчатиме людей малювати і вирізьблювати із грушового дерева богів, аби вони були в кожній оселі. Ціле плем’я видатних різьбярів згуртує навколо себе Пан. Ну а меншенький ваш, Орь, землю оратиме і навчить увесь світ хліб вирощувати». І промовила мудра Стоя: « Маю синів я — та не мені вони вже належать». Назавтра Родь пішов до своїх росів і гукрів, а троє братів подалися на полювання. Вийшли вони в степ неозорий, де трави високі та байраки густі, де звіра стільки, що можна ловити голими руками. Та спинився раптом Орь і сказав своїм братам: «Ні, не можу я звіра вбивати! Хочу отсю землю обробляти, засівати й посіяне збирати — та їсти, нікого не вбиваючи». І тільки-но він се вимовив, як із неба спустилися на землю золотий плуг і золоте ярмо, — і сяйво велике утворилося над ними. І вигукнув старший брат Тур: «Се моє!». Та тільки-но він хотів схопити за чепіги, як зайнявся плуг огнем, — і відсахнувся Тур геть. Тоді сказав Пан: «Се — моє!». І підійшов він до плуга— а той знову спалахнув огнем. І відбіг середульший брат у страху. І мовив тоді Орь: «Се — моє!». І підійшов, і взяв у руки золоте ярмо, і надів на шиї волів, що паслися поблизу, і запріг їх у золотого плуга. І взявся за чепіги, і погнав волів, — і проорав першу в світі борозну. І зависла над нею Веселка-Яруня, як добре знамення, що насилали боги Вирію на Землю. І став на коліна Орь та й помолився Веселці й богам Вирію. Тоді зорав він і другу борозну. І третю... І десяту... І сорокову... І назбирав насіння дикої пшениці та й засіяв зоране поле... І зійшла пшениця. І посходились люди звідусіль поглянути на се диво — поле золотеє. І спустили боги на голову Оря із небес золотого бриля. Такувіншував Вирій найпершого орача і хлібороба на Землі. Мене завжди хвилювала ця легенда, яку я чув ще в дитинстві від свого діда, а потім—у дорослому віці. Студентом будучи, зустрів її — правда, в дещо іншій редакції—у Геродотовій «Історії». Мабуть, історизм — визначальна риса українського народного усного епосу. Адже донесена до наших днів із глибини тисячоліть легенда про першоорача Оря та про золотий плуг підтверджує, що плуг (як і рало) винайшли і першими застосували трипільці, тобто давні українці. Тому їх по праву називають ОРІЯМИ — орачами, синами і послідовниками святого Оря, що достойно возвеличений у «Велесовій книзі». Приручений кінь, винайдені колеса і плуг—рушійна сила не тільки української, а й світової історії. Бо завдяки цим винаходам НАДДНІПРЯНСЬКА ДЕРЖАВА ОРАТТА ПЕРЕРОСЛА У СВІТОВУ СУПЕРДЕРЖАВУ ОРІАНУ. Як це відбувалося? Яким чином оріїзмогли мирним шляхом і порівняно за короткий історичний відтинок часу колонізувати землі Індії, Китаю (частково), Месопотамії, Палестини, Балкан (повністю), Північної Італії, Єгипту, острова Кріт, Західної Європи, Швеції?.. Передусім тим, що Оріану як супердержаву утворила ДЕРЖАВНИЦЬКА КОНЦЕПЦІЯ ВОЛХВІВ. У чому її суть? Землеробство швидко розповсюджувалося землями Оратти. І не дивно: в кожній родині оріїв народжувалося по 16—18 дітей. Завдяки волхвам, їх високій медичній культурі, суворому запровадженню ними народної гігієни та культури харчування (язичники-орії мусили, наприклад, п’ять разів на день, перед молит- вою, обмиватися холодною водою, чотири рази на рік постити тощо) смертність в Оратті була найнижчою, а народжуваність — найвищою за всю історію людства. Оріїне знали тяжких недуг, епідемій, моровиць. Звідси—демографічний вибух на терені Оратти у V— III тисячоліттях до н. е. Се був перший в історії людства— і чи не найбільший—демографічний вибух. Цьому явищу сприяла і природа (згадаймо тези професора Віталія Поліщука про те, що довколишнє середовище формувало тип українця). «Льодовиковий період загартував укрів»2, — зазначає Л. Силенко. Це дійсно так. Але наші далекі предки мешкали тут задовго до льодовикового періоду. Зважмо й на таку деталь: одна із назв давніх українців — РОСИ. Тобто — в перекладі на сучасну українську мову— ВОДЯНИКИ. Люди, що народилися з роси, з води і живуть на воді (ще 50 літ тому в Україні налічувалося 25 тисяч річок!). А вода — це здоров’я. І найуживаніша страва росів — риба, що дає розвиток мозкові та молодість клітинам людського організму. Власне, демографічний вибух спонукав оріїв присвоїти коня й корову, винайти колесо і плуг, інтенсивно сіяти жито і пшеницю, займатися бортництвом і скотарством, розвивати гончарство й ковальство. І найголовніше: якщо в кожній селянській родині народжувалося по 8—10 синів, то майже кожному ТРЕБА БУЛО ДАТИ ДІЛЯНКУ ЗЕМЛІ. Під ті ділянки, ясна річ, мали вирубуватися ліси, гаї, священні Перунові й Даж-богові пущі. Наскільки це було непросто, свідчить той факт, що жодного дерева оріанин не мав права зрубати без дозволу волхвів. Тому давньоукраїнські жерці — аби не перенаселяти край і не вирубувати поспіль лісів — УЗАКОНИЛИ ОБОВ’ЯЗКОВЕ ПЕРЕСЕЛЕННЯ МОЛОДИХ ОБЩИН НА НОВІ ЗЕМЛІ. Так, не за допомогою військових походів і загарбань, а шляхом мирної колонізації далеких територій: їх розвідували самі волхви за довгі роки своїх мандрів по світах (частково це показано в ЛЕГЕНДІ ПРО КОЛЕСО, що наведена вище). Як ішов процес переселення? Що три роки — здебільшого на свято ТУРА (бога молодецької сили), а то й на свято бога осені ОВСЕНЯ, після ристалищ, в обов’язковому порядку юнаки тягнули жеребки. Кому випало йти на нові землі, той мусив за осінь і зиму одружитися. Община чи родина надавала йому пару—а то й дві — коней, корову, одну чи дві підводи, подію, інші Глечик 3200—3100 рр. до Р. X. Кераміка, розпис мінеральними фарбами Миска із двобічним розписом. 3200-3100 рр. доР.Х. необхідні речі для довгої мандрівки, — а навесні, на свято ЯРИЛА, всім селищем чи городищем проводжали молоду общину на нові землі. У супроводі волхвів та бабок-повитух. Проводжали на віки вічні. Якими шляхами йшпи молоді оріїна нові землі? Тепер, завдяки досягненням археологічної науки, нам добре відомі ті маршрути. У своїй новаторській науковій розвідці «От Днепра до Инда» (М., 1984) петербурзький археолог Лев Клейн подає на карті маршрут трипільців, тобто — давніх українців, у часи першої міграційної хвилі (І\/ти-сячоліття до н. е.). Ішли вони від Дніпра до ріки Рос (давня назва Волги, що вже була тоді східним рубежем супердержави Оріани, яка розрослася із наддніпрянської Оратти). Звідти трипільські вози котилися до південного берега Аральського (Оральського) моря. Тут молоді общини розходилися: одні прямували через Памір до Індії, другі — через сучасний Туркменистан у долину Месопотамії. Другу і третю міграційні хвилі показав у своїй дерз-новенній і новаторській книзі «Енеоліт України» український археолог, доктор історичних наук Валентин Даниленко. На його картах бачимо маршрути, що пролягли з південної Оріани через Карпати, Дунай, західне Причорномор’я на Балкани, в Малу Азію, Палестину, Єгипет, Північну Італію, на острів Кріт, у Західну Європу та Скандинавію. Так Оріана стала першою і неповторною в історії людства супердержавою світу Що несли орії — давні українці в далекі світи? Передусім — МИР, ДОБРО, ХЛІБ. Так із миру й злагоди починалася людська цивілізація. І це була невід’ємна частка державницької доктрини українських волхвів. Якщо на початку V тисячоліття доне, держава Оратта гніздилася на берегах Дніпра, то у другій половині цього тисячоліття супердержава Оріана простяглася від Закарпаття (село Королево — її початок) до ріки Рос (Волга), від Волині та Гелона (Полтави) — до Сурожа (Криму) та Скіфського, або Чорного (тобто — Південного), моря. І на цій величезній, густонаселеній території протягом V—II тисячоліть до н. е. НЕ БУЛО ВОЄН чи конфліктів. З МИРУ І ЗЛАГОДИ, З ДОБРОТИ народжувалася Оріана — Україна. Здавалося б, ми, українці, маємо пишатися сим. Власне, се і є предметом нашої національної гордості. Але водночас се є і нашим горем. Бо з часом українська доброта обернеться трагедією для Оріани, для нашого народу протягом усієї подальшої його історії. Що ж, власне, сталося в ті далекі часи? Давні українці принесли на нові землі високу духовну й матеріальну культуру. Опинившись серед диких племен, високорозвинені орії навчили їх орати, сіяти, збирати врожай, пекти хліб, розводити худобу і птицю, будувати житла, добувати мідь, а потім — залізо, кувати його; навчили також писати і читати, тобто привчили до освіти. Причому свої знання й досвід давні українці передавали щиро і щедро, виходячи з принципів людської доброти й зичливості. Так, зрештою, веліли чинити і великодушні давньоукраїнські боги. До сього спонукали і волхви. Зрештою, сама природа виховала в гукрів, оріїв, русинів (росів), скіфів-орачів, венедів, етрусків та інших українських племен чуття лагідності, поступливості, ліричної м’якості. Але за м’якість, доброту і щедрість їм, давнім українцям, аборигени «новихземель» платитимуть злом, насиллям, грабунками і геноцидом. Не одразу. А посту- Золотий і срібний посуд. Курган Гайманова Могила. Запорізька область. IV століття до н. е. пово і невідступно. Прилучившись до оріанської цивілізації й використовуючи невойовничу натуру оріїв та брак єдності між ними, вчорашні дикуни-аборигени почнуть винищувати фізично своїх учителів. Цей сумний процес спостерігатиметься надто з початку І тисячоліття до н. е. — ідо самісіньких наших днів. Та чи маю я моральне право з висоти сьогодення дорікати українським жерцям Vтисячоліття до н. е. за їхню концепцію добра і миру? Адже вони не лише дбали про належну, говорячи сучасною мовою, демографічну та екологічну гармонізацію в державі Оріані. Вони водночас виконували БОЖЕСТВЕННУ ТА ІСТОРИЧНУ МІСІЮ МИРУ Й ДОБРА, тобто творили добру справу іменем Сварога, Дажбога, Берегині, Ярила, Світовида та інших богів, що несли людям РОЗУМ, ДОБРО, КРАСУ, МИР. А чи можна картати волхвів V тисячоліття до н. е. за те, чого вони НЕ ПЕРЕДБАЧАЛИ? За те, що вони, скажімо, не зазирали на якихось кілька тисяч років наперед? Мабуть, ні. Бо Оріана — світова супердержава Розуму і Праці, Добра і Краси так чи інакше існувала добрі три тисячі років. І за цей час дикі племена вбирали її культуру—як духовну, так і матеріальну. Наскільки глибоко вбирали — свідчать факти... В Індії й досі древні орії нагадують про себе: одна із сучасних тамтешніх мов так і називається — ОРІЯ (ті, що бували у тому мовному ареалі Індії, свідчать, що орія містить близько 80 % українських слів). Мова орія належить, звісно ж, до сім’ї індоєвропейських мов (УРЕ. — Т. 4. — С. 377, 384). А вони, у свою чергу, виросли із санскриту, тобто — з давньоукраїнської мови. Хоча деякі вчені, надто ж— московські, а також російсько-малоросько-совєтські, досі твердять, що санскрит належить до «давньоіндійських мов» (УРЕ. — Т. 4. — С. 398). Але се вже — ґвалтування фактів, бо давньоіндійські мови — із сім’ї індоєвропейських, які, знову ж таки, вродилися із санскриту, тобто —з давньоукраїнської мови. Але краще за це скаже санскритсько-український словник. Його укладали в різні часи санскритолог — професор Володимир Шаян (вихованець кафедри санскриту Львівського університету 30-х років), шуме-ролог Лев Силенко та сучасний львівський санскритолог— професор Василь Кобилюх. Словник ще повністю не укомплектований, але і його фрагменти — вельми промовисті: САНСКРИТ — СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА МОВА Вагу та — багато Два — два Вгавати — бувати Дваста — двісті Бгу— був Двоя — двоє Бгут — буття Джара — стара Буд — будити Джив — жити Вар — варити Джонати — знати Вартіте — вертіти Дося — десять Виліпта — виліпити Знама — знання Від — відати Кара — кара Віта — вітання Карб — карб Гз ти — гатити Карма — кермо Гнасити — голосити Кіл — кілок Гну— гнути КрІн — хрін Грома — громада Кута — кут Грива — грива Мося — місяць Дана — дана Прагата — прагнути Дара — дірка Сакти — сікти Дарава — дерево Стхити — стихати Дата — дати Тата — тато До цього міні-словничка мені хочеться додати ще два слова: РАХМАНИ — БРАХМАНИ. Про рахманів український народ зберіг добру пам’ять в усному епосі. Одна з легенд розповідає, як Чорнобог наслав велику дику орду своїх слуг-чорняків на землі оріїв. Наказав бог зла й пітьми знищити всіхорачів-хліборобів та їхнє знаряддя, аби люди не могли вирощувати хліб. Військо Тура довго стримувало навалу, але сили були нерівні, — й воїни-орії полягли смертю хоробрих усі як один. Чорняки увірвалися на поля Оріани. Але орії-хлібороби не захотіли ні втікати, ні здаватися на милість ворогів. За сприянням богів Вирію вони, орачі, увійшли в землю і зробили її ще багатшою та родючішою, удобривши її своїми тілами. Тоді їх і назвали рахманами —ТИМИ, ЩО З’ЄДНАЛИСЯ З ЗЕМЛЕЮ. Минув час. Тур, якого оживили боги Вирію, зібрав нове військо і прогнав чорняків. Сини рахманів повідкопували плуги й рала та продовжили справу своїх батьків. А рахмани навіки лишилися в землі. Доки вони там, доти й земля родитиме. Правда, іноді вони виходять уночі — щоби зорати поле бідної вдовиці чи хворого орача. А хлібороби вшановують своїх предків тим, що підгодовують і їх, рахманів, і Матір — Сиру Землю всілякими добривами... За іншим варіантом легенди, чорняки, що напали на Оріану, полонили сорок ратаїв — палких послідовників першоорача Оря. Вороги люто катували бранців, а потім поприв’язували їх до сорока стовпів, аби спалити живцем. Коли чорняки зносили хмиз, готували дрова, боги Вирію перетворили зв’язаних рахманів у жайворонків. Пташки прилетіли на рідні землі і своїм дзвінким співом розбудили оріїв, закликаючи їх «до орачества». Відтоді жайворонки щовесни кличуть хліборобів у поле, розвеселяють їх і надихають до праці. Се легенди. Але рахманами в Оріані називали ще й тих, хто пішов на нові землі. Так їх іменували і в далеких краях, зокрема в Індії. Тут, щоправда, це слово вимовляють трохи інакше: БРАХМАНИ. З часом так стали називати в Індії кожного селянина, хлібороба. Вплив рахманів на місцеве населення був настільки великий, що в Індії виник навіть культ БРАХМИ — творця Всесвіту, бога родючості. А одна з річок, на берегах якої густо розселялися орачі, дістала назву Брахмапутрія (путря — давня українська поживна страва з ячної крупи та солодкого квасу). В Оріані щороку — на 25-й день після Великодня (свята Ярила) — люди святкували РАХМАНСЬКИЙ ВЕЛИКДЕНЬ. Цього дня усі згадували й поминали своїх родичів, які колись поїхали «на нові землі» й лишилися там навіки. У сей день орії кидали в річки печений хліб, паски, шкаралупу від писанок: за повір’ям, через деякий час усі ці гостинці допливуть у далекі землі до рахманів — і вони згадають свій рідний край. Ще один факт безперечного впливу давньоукраїнської культури на духовний розвиток народів Індії. ...Корова в Індії, як відомо, — священна тварина. Але хто і коли її освятив і хто, зрештою, пригнав її на береги Інда та Брахмапутри, — індуси не пам’ятають. Про це їм може нагадати стародавній український міф. Колись Чорнобог підступно полонив сонного Перуна, зв’язав його і ув’язнив у найглухіших нетрях свого підземелля. Поки лицарі Вирію Тур і Чур ходили визволяти Громовержця, в Оріані почалася посуха: обважнілі хмари низько пливли над землею, — але не було Перуна, який розколов би їх своїми стрілами. Тож висохли річки і криниці, гинула худоба і звірі без води, вмирали люди. Дажбог почув моління оріїв — і прихилив до землі важкі хмари та й перетворив їх у дивовижних тварин— КОРІВ. Від них потекли Оріаною МОЛОЧНІЇ РІКИ, що напоїли спраглих і голодних (ось звідки взято в Біблії міфічний образ молочних рік!). Нарешті, слід згадати безсмертні «Веди». їх визнано в світі найдревнішою пам’яткою людського розуму. З них починається індійська філософія. Але, слушно зауважує Л. Силенко, ця пам’ятка народилася на побережжі Дніпра. У «Ведах» не згадуються пальми, банани, цитрини, оливки, пустелі, оази. У них немає згадок про крокодила, жирафу, верблюда. «У «Ведах» оспівана буйна, чарівна, багата на мед, молоко, трави, зерно і м’ясо природа Оріани-України... У «Ведах» згадані соловей, лелека, жайворонок» (Силенко Л. Мага Віра. — С. 121). Та найвагоміший аргумент Л. Силенка — се мова. «Веди» написані СТАРОДАВНЬОЮ УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ — САНСКРИТОМ. Власне, мова «Вед» переконує, що немає сан-скритів «раннього» (давньоукраїнська мова) й «пізнього» (праіндоєвропейська мова), а є один САНСКРИТ — СТАРОДАВНЯ УКРАЇНСЬКА МОВА. Усі наведені факти засвідчують одне: УКРАЇНА Й ІНДІЯ — РІДНІ СЕСТРИ. У НИХ ОДНА МАТИ — ОРІАНА (Стародавня Україна). І так само ІРАН ТА УКРАЇНА— БРАТ І СЕСТРА. І поріднила їх концепція давньоукраїнських жерців про мирне переселення молодих общин на нові землі. Постсовєтські вчені пишуть про це вельми завуальовано, фальшиво, суперечливо, як от: «У 2-й половині II тисячоліття до н. е. в Індію з Північного Заходу вторглися індоєвропейсь- кі племена» (УРЕ. — Т. 3. — С. 378). Про які ж це племена тут ідеться? Чому їхнє названо? Та тому, що мовиться про давніх українців! Про оріїв (аріїв). Ще казуїстичніше пишуть совєтські історики про Іран: «Протягом II тисячоліття до н. е. на територію Ірану проникли індоєвропейські племена іранської групи» (УРЕ. — Т. 3. — С.430). Отакої! В Іран «проникли» племена «іранськоїгрупи». Чи не парадокс? Простіше і ясніше було б сказати, що на територію сучасного Ірану прийшли давньоукраїнські племена з Оріани. І утворили вони державу, що відома світові під назвою... ШУМЕРІЯ «І пішли з краю Індського... Пройшли по землі Перській і пішли далі...». «Велесова книга» (д. 38-А) І ще одне уточнення: орії «проникали» не від ІІ-го, а ще від V тисячоліття до н. е., — про що й свідчить утворення ДОІ РАЙСЬКОЇ держави Шумер (чи Сумер). І вплив прибулих високорозвинених цивілізованих орі-їв був настільки значний, що ШУМЕРІЯ переросла в ОРІАНУ. І лише після вторгнення туди арабів назва держави ОРІАНИ перетворилася на ІРАН. А мова оріїв настільки збагатила місцеві діалекти, що вони утворили іранську (тобто оріанську) групу мов. Саме таке трактування іранської історії може пояснити той факт, що й СЬОГОДНІ в горах Ірану зустрічаються типові українські білі хати-мазанки (про це мені розповіли працівники Міністерства іноземних справ України). «Сумеріани — перші цивілізовані люди на землі: вони створили культуру міського життя, письмо, торговельні відносини і цим завоювали світ», — пише відомий американський історик Волф Шнайдер (цитую за книгою Лева Силенка «Мага Віра»), Під сумеріа-нами В. Шнайдер (як і Лев Силенко) має на увазі оріїв із-над Дніпра (орії— оріани — сумеріани — сумери — шумери). Тобто йдеться про тих оріїв, які утворили державу Шумер. Яку ж «культуру міського життя» принесли в Месопотамію оріани з-над Дніпра? Вони збудували, як дослідив Л. Силенко, ПЕРШІ ЦИВІЛІЗОВАНІ МІСТА — УР (тобто «місто орачів»), КУТА, УМА («місто вчителів і мислителів») та ... КІШ (чим не Запорізький Кіш?!). Водночас орії здивували тамтешній світ тим, що прибули на конях і возах, яких тут досі ніхто не бачив. Мешкали орії-сумеріани у глиняних хатах-мазанках. Та, мабуть, найбільша їхня заслуга полягає в тому, що вони подарували Месопотамії ПЕРШЕ І НАЙДОСКОНАЛІШЕ за всю історію людства письмо — КЛИНОПИС. Нам тепер добре відоме трипільське письмо, зокрема його літери, що їх я назвав би літерами-обе-регами (такі як К, Л, М, Н та ін.). Чому? Тому що вони складені, на мою думку, ніби Зі СТРІЛ ПЕРУНА. Якщо уважно придивитися до цих першобукв світу, то аналогія зі стрілами Перуна буде цілком логічна. Адже стріли Перуна в уяві давніх українців — це най-грізніше і найнищівніше знаряддя в боротьбі проти ворожих сил Чорнобога, Мари, Пека та інших богів зла і смерті. Закономірно, що стріли Перуна — се перші знаки давньоукраїнського орнаменту. Природно, що з орнаменту вони перейшли в письмо. Саме цей принцип, на мою думку, застосували оріани-сумеріани (шумери) при створенні клинописного письма. Учені-лінг-вісти давно розшифрували клинописні тексти, але досі не можуть з’ясувати, чому сумеріани вдалися саме до «геометричного» клинопису. Адже значно пізніше у світі з’явилися абетки ієро- та петрогліфічні. Це — зрозуміло, бо творці тих абеток намагалися подати літери-образи, літери-символи певних речей і явищ. Давні оріани-сумеріани створили унікальну і найдосконалішу абетку-оберіг, в основу якої покладена СТРІЛА ПЕРУНА. Отже, клинопис—це абетка-тотем, священне письмо, яке оберігає мудру людину від злих сил, дає їй розум і снагу. Так можна, мені здається, трактувати ПЕРУНОВЕ ПИСЬМО-кпинопис, що є сьогодні найприйнятнішим і «найзрозумілішим» для кібернетичної машини. Ось що несли в світи давньоукраїнські племена з-над Дніпра і Десни, з-під Карпат і з Галичини: адже клинопис згодом запозичили в сумеріанів-оріанів ас-сірійці, вавилоняни, хурити, урартці, хетти, перси й ін. Однак висока культура оріїв, їхнє благородне місіонерство, їхня щедрість на віддавання й доброта не врятували їх від зла, що ширилося світом. Настав час — і давнім українцям довелося брати мечі в руки, аби захистити себе і свою цивілізацію. Так на історичному терені Оратти-України з’являється нове державне утворення — за своєю організацією дещо не схоже на попереднє, та ще й під новою назвою, яку йому дали греки: КІММЕРІЯ Отже, кіммери-гомери-гмирі: в перекладі з грузинської— БОГАТИРІ (згадаймо славетного українського співака Бориса Гмирю — він, нащадок кіммерійських царів, і справді був богатирем). Йдеться про середину II тисячоліття до н. е., коли на зміну Золотій добі прийшла Залізна. Тобто — ■ бронзові знаряддя були замінені на залізні. І жорстокішим стає буття оріїв — давніх українців. Бо закінчилося мирне життя Оратти завдовжки у 3500 років. І ковалі почали спішно кувати не лише залізні плуги, серпи, коси, а й МЕЧІ. Бо ось докотилися зі Сходу хвилі кочових орд. Тож перший брязкіт мечів над Танаїсом (ріка Дон). І перша кров. І перші могили... Що ж, Залізна доба почалася з крові. З жорстокості, що надалі стане, на жаль, вічним супутником Української історії. Проте—дивовижна, здавалося б, річ: мирна Орат-та готова була зупинити потік кочових орд, дати їм відсіч, приборкати... Чим се можна пояснити? Передусім мудрістю волхвів—давньоукраїнських жерців. Бо ще раніше відбувся цілком природний, але водночас — передбачливий та історичний ПОДІЛ СУСПІЛЬСТВА. Простежується він (за археологічними матеріалами) з НЕОЛІТИЧНОГО ПЕРІОДУ—VI тисячоліття до н. е. Погляньмо на картину провідного археолога і митця П. Корнієнка «Діяльність людини за неолітичної доби». На передньому плані — вродлива дівчина кам’яною мотикою обробляє грядку. Друга дівчина чи молодиця виготовляє глиняний посуд (за технологією ручного ліплення). Молодий чоловік теше човен-дов- банку... А двоє чоловіків-богатирів не працюють — стоять зі зброєю напоготові. Се — охоронці. Один із них тримає кам’яний келеп, інший—два списи із крем’яними наконечниками в одній руці, а лук і стріли — в другій. І захищають вони мирну працю одноплемінників своїх не лише від вовків та іншого хижого звіра: ще Геродот у V столітті до н. е. писав, що в хащах північних лісів мешкають АНДРОФАГИ — людожери. Отже, боронитися було від кого... Однак охоронці неолітичноїдоби були членами своєї родини чи роду, де кожен виконував свої обов’язки. Інша річ — середина II тисячоліття до н. е. Тут ідеться про поділ на озброєних воїнів — захисників краю і на мирних орачів та сіячів, пастухів, рибалок. Конкретно: чорноземне Правобережжя Кіммерії—се Господарська діяльність людини в неолітичну добу(реконструкція та малюнок П. Л. Корнієнка) ОРАЧІ, які вирощували хліб, а степове Лівобережжя — то ОХОРОНЦІ. Саме їх греки й називали кімме-рами. Саме тут і утворилася ЧОЛОВІЧА ВОЛЬНИЦЯ — когорта дужих людей, яких не приваблювала робота коло землі, зате вони добре володіли списом чи мечем і жадали подвигів. Се — не без впливу дівочої вольниці косачок-ама-зонок (про них мова — далі) — гуртувалося українське козацтво, творилося ЛИЦАРСТВО, що з часом стане гордістю української історії та нації. Наголошую на лицарстві, бо на грані іі-го й 1-го тисячоліть до н. е. спостерігаємо затишшя на східних кордонах Кіммерії. Більше того, історики фіксують ідилічні картини: «...На широких просторах Південної (Насправді — Північної! — С. /7.) Надчорноморщини з’являються незліченні отари овець, табуни коней, череди великої рогатої худоби. Вони належали багатолюдним і могутнім кочовим племенам, кибитки та юрти яких на довгі століття стали невід’ємною частиною степового пейзажу» (Давня історія України. — Кн. 1. — К.: «Либідь», 1994. — С. 89—90). Хто сі «племена»? Немає сумніву, що се степові кіммерійці-охоронці, які в мирні часи займалися КОЧОВИМ СКОТАРСТВОМ. Се вони забезпечили 700 (!) років мирного життя Кіммерії, аж доки не настало бурхливе VIII століття до н. е. Саме в цей час НАРОДИВСЯ ГОМЕР. Як довів український гомерознавець Анатолій Золотухін, автор безсмертних «Іліади» й «Одіссеї» народився, помер і похований на терені України (див.: Золотухин А. Гомер. Имманентная биография. — Миколаїв: «Атол», 2001). Очевидно, Гомер був українцем, а писав давньогрецькою — подібно як великий українець Гоголь писав російською. Тож найперша згадка про кіммерійців міститься в Гомеровій «Одіссеї»: Врешті дістались ми течій глибоких ріки Океану, Там розташовані місто й країна людей кіммерійських... Переклад Бориса Тена Аж ось — крутий поворот в історії Стародавньої країни: VIII століття до н. е. За ассирійськими джерелами, військо кіммерійців завдає «тяжкої поразки» володареві Урарту— Русі І... Отакої! Уявний вигляд воіна-кіммерійця в бойовому спорядженні(реконструкція В. Ю. Мурзіна та П. Л. Корнієнка).(«Давня історія України», т. І.) В історіографії прийнято вважати, що українці ніколи ні на кого не нападали, не займали чужих територій... Якщо запорожці й налітали на турецькі береги, то се були молодецькі застережні удари, й жодної п’яді турецької землі українські козаки не захопили. Водночас бойова біографія української нації починається з агресії. Се сталося 712 року до н. е. Причина? Елементарна: БОГАТИРЯМ ХОТІЛОСЯ ВОЮВАТИ. А чого ж: вони мали най прудкіших коней у світі й ... найдовші мечі (клинок — до метра завдовжки!), тобто — мали найдужчі руки, які могли вправлятися з важелезним мечем, як з іграшкою. Безперечно, знайшовся «Аттила»: неспокійний, бо-йовитий вождь, полководець степових богатирів. Ім’я його до нас не дійшло. Але він був, він повів... За хронологією Бікермана, цар Урарту Руса І правив у 730—714 роках до н. е. Його нащадки Руса II (685—645) і Руса III (605—590)—то були царі—давні українці. Вони навчили давніх вірмен, як долини Вірменської держави перетворити на родючі оази. Тому напад кіммерійців на своїх земляків був ганебним явищем. А скористався тим нападом (типовий факт!) агресивний ассирійський цар Сарган II, який повів своє військо в Урарту добивати Руса І. Напад був настільки жорстоким, що Руса І «ударом кинджала урвав собі життя» (Давня історія України. — С. 92). Саме агресивність та жадібність кіммерійських вождів і погубила їх... 679 року вони напали (чому? навіщо?) на Ассирію, але були вщент розбиті. 676 року вони... знищили Фригійське царство. Знову ж таки — навіщо? Чому? Можливо, се була «остання крапля». Бо в кіммерійців з’являється, говорячи сучасною мовою, ГРІЗНА ОПОЗИЦІЯ. Се — скити або скіфи. Власне — скіфські царі. У радянській історіографії була прийнята думка, що се — «нова хвиля кочівників зі Сходу». Але жодна археологічна знахідка на се не вказує. Насправді скити (сколоти), зокрема керівна збройна українська старшина, виступили проти агресивної політики кіммерійських вождів. При сьому воїни, яким набридли походи і війни, покинули кіммерійських вождів і переметнулися до скіфських. Кіммерійські вожді мусили втікати на захід—їх гнали за межі Кіммерії!.. Українська нація завжди була унікальна. Навіть на зорі свого формування. Бо сталося те, що залишиться у світовій історії як явище незвичайне, суто українське. Відступивши до того прикордоння, де Збруч впадає в Тірас (Дністер), кіммерійські вожді зупинилися. І тут з’ясувалося, що вони — великі патріоти своєї рідної землі й іти на чужину вигнанцями вважають за велику ганьбу. Тож, як пише Геродот у своїй «Історії», вирішили покарати самих себе і вмерти на рідній землі: вихопивши мечі, стали сікти один одного, а останній вождь убив себе кинджалом. Се вразило народ і скіфів настільки, що поховали кіммерійських вождів із почестями. ... Восени 1953 року, перебуваючи в селі Окопи, що при гирлі Збруча, я попросив старого вчителя-пенсіо-нера показати мені кіммерійські могили, про які чув... Вони ховалися в бур’янах, заростях дерези. Тепер ті місця, мабуть, ще більше здичавіли, а може, й переорані. Годилося б поставити кіммерійським вождям обеліск. Бо померли вони свідомими патріотами, синами — хоч і блудними, але вірними — своєї Кіммерії-України. СКИТІЯ-УКРАІНА ...Се вже стало обридливим шаблоном: тільки-но мова заходить про скитів — звучить стереотип: їхнє походження загадкове. Та ми вже знаємо: «загадкове» — значить, українське. Бо так само «загадковими» є етруски (русини із Прикарпаття), роксолани (союз давньоукраїнських племен росів і аланів); Венедія (давньоукраїнська держава від Адріатичного моря до Дунаю) і — навіть орії-трипільці — творці людської цивілізації... Але на «курячу сліпоту» страждають не лише «наші» українофоби, а й ті зарубіжні дослідники, яких душать ревнощі чи заздрощі, а тому вони «не помічають» того, що саме Давня Україна-Оратта є колискою індоєвропейських мов і культур (виняток — англійські дослідники Роберт Макрам, Уільям Крен та Роберт Макнійл, про книгу яких «The Story of English» ми вже згадували). Наші опоненти, звісна річ, не квапляться визнавати, що СКІФІЯ — ЗОЛОТА СТОРІНКА УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ. Хоча є певні компромісні кроки. Так, УРЕ зазначає: «Питання про походження скіфів остаточно не розв’язане: одні вчені вважають, що вони прийшли з Азії (що є імовірнішим), інші — автохтонним (місцевим) населенням Північного Причорномор’я (Що також є імовірним! — С. /7.)» (УРЕ. — Т. 13. — 1963. — С. 206). Такий компроміс — як побачимо далі — за крок від істини. Однак «сучасний» погляд (скажімо, в першому томі «Давньої історії України» (1994) за авторства групи дослідників під орудою академіка П. Толочка) знову заплутує питання про походження скіфів: «Обставина появи скіфів у степах Північного Причорномор’я не зовсім ясна» (С. 104). Однак усе з’ясовує аналіз етногенезу нації, тобто— погляд на історію за етнічними критеріями. Проте спочатку — про назву народу, що його правильніше було б назвати — «скити». Тут доречним є нагадування Володимира Петрука, автора незвичайної книги «Скіфія-Оуяраїна», про те що греки називали скіфів «чашниками» (бо вони їли свої гарячі страви з дерев’яних чашок), що по-грецьки звучало так: Бкиїїіаз. Отже, скити. Історія Скитії (Скіфії) починається у III—II тисячоліттях до н. е., коли — внаслідок безперервного де- Скіфський вершник.Реконструкція М. Горелика. мографічного вибуху — діяла мудра концепція волхвів про роззосередження нації: що три роки на «нові землі» вирушали молоді громади Оратти. Але в світи йшли й «охочекомонні» — найрозумніші. Вони котили в ту ж Месопотамію цивілізоване диво: вози на колесах, що їхтягли не бачені досі автохтонами приручені тварини — коні; гнали корів, що стануть в автохтонів священними тваринами: вони, прибульці з-над Дніпра, везли плуги, вертикальні ткацькі верстати і — перше в світі протошумерське письмо-клинопис. Переселенців з-над Дніпра було багато — й вони спричинилися до державного утворення в Передній Азії— ОРІА-НИ (ажу VI ст. н. е., коли араби захоплять ті терени, — Оріану, повторюю, перейменують на Іран). Битва старих скіфів із молодими.Срібне з позолотою окуття торита (налуччя). IV століття до н. е Водночас переселенці-орії не лише навчали автохтонів землеробської справи, письма, ткацтва, — а й самі навчалися в автохтонів... Зокрема прибульців вразило те, що... СХІД ТОРГУВАВ В основному се була мінова торгівля, але вона — помітили прибульці з-над Дніпра — сприяла єднанню автохтонів із сусідніми племенами, тобто — унеможливлювала грабіжницькі війни. Орії-хлібороби активно взялися за свою справу— рільництво (в родючих долинах) і скотарство серед безмежних і безлюдних степів. А Орії-охоронці — воїни, які здійснили свою місію (забезпечили щасливе прибуття давньоукраїнських громад орачів на нові землі) й тепер «не мали роботи», — дійшли рішучої й мудрої думки: ПОВЕРНУТИСЯ на свою чорноземну батьківщину й зайнятися торгівлею хлібом зі Сходом, узявши на себе функцію ПЕРЕКУПНИКІВ. Бойові загони охоронців-скитів рушили в рідні степи через Кавказ. На їхньому шляху постали войовничі мідійські племена, які побивали й грабували Ассирію. Скити (а вів їх хоробрий цар Мадій) стали на захист ассирійців і в кількох січах повністю розгромили мідян (673р. дон. е.). У степи Прикубання та Північного Кавказу скити прийшли двома шляхами: східним узбережжям Чорного моря та берегом Каспійського моря («Давня історія України». —Т. 1. — С. 196). За військом котилися тисячі критих візків-халабуд із жінками та малечею. Золоті прикраси щитів. Курган поблизу станиці Костромської на Кубані.VI століття до н. е. Келермеська пантера Таку 70-хрокахVII ст. до н. е. скити з’являються на Кубані й Північному Кавказі та поступово починають відтісняти кіммерійську старшину на Захід, аж до Збруча йТіраса (Дністра). Тим самим скити переймали владу над народом. Отже, з VII століття до н. е. Стародавня Україна дістає нову назву: СКІФІЯ або СКИТІЯ. Кіммерійські вожді відійшли й самознищилися, а народ залишився на своїй землі, підкоряючись новим господарям — скіфській старшині, що гордо йменувала себе царями (хоча се були, якщо вдатися до пізнішої козацької термінології, полковники зі своїми полками). Та своєї мети скіфи досягли: вони стали господарями багатої батьківщини, почали брати з орачів та скотарів данину натурою — зерном та іншими видами сільськогосподарської продукції й продавати все те передусім античним містам Північного Причорномор’я та Греції. Таким чином і постала в Скитії... ТОРГІВЛЯ ЯК НОВИЙ ЕТАП В ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ Хоча перший етап торгівлі в Скитії— мінові відносини поміж собою. Адже трудові скити ділилися на дві великі групи: ОРАЧІ й СКОТАРІ (останніх Геродот помилково називає кочовими скіфами: насправді власники табунів коней, черід корів та отар овець у пошуках паші переганяли свій товар з місця на місце, але — в межах степового Лівобережжя Нижньої Наддніпрянщини). Обидві групи потребували «взаємного обміну основними продуктами свого виробництва». Але поступово сфера торгівлі у Скіфії розширювалася: налагоджувалися торговельні зв’язки з населенням Кавказу, торувався торговельний шлях на Урал та в Ахеменідську Оріану (Іран). Та головний напрям торгівлі скитів — античні міста Північного Причорномор’я і Греція, основний вид товару— зерно. Сюди — за даними античних авторів — перекачувалося з хліборобської Скіфії понад мільйон пудів пшениці в рік. Важливим перевалочним пунктом на торговельному шляху до Греції була Ольвія, яку місцеве населення називало по-своєму: ТОРЖИЩЕ БОРИСФЕНІТІВ Борисфенітами Геродот називав усіх наддніпрянців. Крім зерна, зі Скіфії вивозилися худоба, мед, віск, риба, шкіра, а також «величезна кількість безумовно відмінних рабів» (Полібій), захоплених скіфами у походах. Головним невільницьким ринком бувТАНАІС — місто в гирлі Дону (Історія Української Р.СР. —Т. І. —1977. — С. 197). Завозили скіфи з Греції вино, оливкову олію, тканини, різні вироби грецьких ремісників (посуд, прикраси, предмети туалету тощо). На торгівлі зерном царські скіфи озолотилися. А скіфи-орачі та землероби навпаки — озлидніли. Історики та археологи фіксують прикре явище: із V століття до н. е. простежується поступовий занепад місцевоїекономіки найродючішого регіону України — Середньої Наддніпрянщини: зменшується кількість населення, припиняють своє існування деякі укріплені центри й селища. Причина — визиск, нещадна експлуатація хліборобів. Тож відтоді — з \/-го століття до н. е. і аж до наших днів триває грабунок українського селянина. Винятком був хіба що Іван Мазепа, який всіляко оберігав селянина, захищав від обтяжливих податків та від грабунку московських окупантів. Отже, проблема «закупівельних цін» для українського селянина вічна. ... І ще однією позитивною рисою збагатило українську націю скіфське воїнство. Це — ПОБРАТИМСТВО Воно відоме намі із козацьких часів... Коли двоє козаків поклали побрататися, вони йшли до церкви і, стоячи на колінах під омофором, в один голос промовляли: «Клянемося горілки не пити, брат брата любити, Україні вірно служити» (за Д. Яворницьким). Але побратимство виникло за скіфських часів, і се зайвий раз доводить: скіфи і українські козаки — сини однієї нації. Відомий археолог і поет Борис Мозолевський (саме він віднайшов славнозвісну золоту пектораль у Товстій Могилі) у книзі «Скіфський степ» (1983 р.), йдучи за античними джерелами, описує скіфський обряд побратимства. ...Майбутні побратими, надрізавши пальці, капали в ріг із вином кров. Відтак занурювали в ріг леза мечів своїх; по тому, обійнявшись і стоячи на колінах перед скульптурою бога бойового побратимства Тура, пили вино. Після сього ніяка сила не могла їх розлучити... Про се розповідає давньогрецький письменник ЛУКІАН (II ст. н. е.), який записав із вуст скіфа Токсарі-са хвилюючу бувальщину про те, НА ЩО СПРОМОЖНІ ПОБРАТИМИ. ...Двоє скіфів, Дандаміс і Амізок, побраталися. їхнє військо стояло на прикордонному правобережжі Та-наїсу (Дону). На лівому березі — ворожа сарматська кіннота... Одного дня Дандамісові випала черга гнати табун на випас. Коли він другодні повернувся, то побачив замість свого табору руїну. Скіфські воїни ховали вбитих, на розстелених ряднах лежали поранені. Дандамісдізнався, що напередодні, під вечір, сарматська кіннота перепливла Танаїс і несподівано напала на скіфський табір. Була коротка січа: сармати, використовуючи свою чисельну перевагу, перемогли. Забрали багатьох скіфів у полон. Серед них—Амізока. Почувши про се, Дандаміс кинувся в річку і поплив до протилежного берега. Сармати кинулися до нього з мечами, але він вигукнув заповітне слово: «ЗАРІН» (тобто — «викуп», золото за когось). Його одразу відвели до сарматського царя. «Царю, — сміливо сказав Дандаміс, — твої воїни полонили мого побратима Амізока. Відпусти його!» — «А що ти маєш і що хочеш віддати за життя свого друга?» — запитав жорстокий цар. «Нічого, крім життя, у мене немає, — сказав твердо Дандаміс. — Але якщо тобі, царю, заманеться — я можу віддати життя своє за волю побратима мого Амі-зока». Цар подумав і, хижо блиснувши очима на юнака, сказав: «Життя нам твого не треба, але коли хочеш звільнити побратима, то віддай лише частину того, що пропонуєш— ОЧІ!». «Бери! — вигукнув Дандаміс, не вагаючись. — Бери, царю, бери!». Цар махнув рукою — і двоє охоронців підскочили, вихоплюючи гострі кинджали з піхов. Мить — і... лише криваві вирви на місці очей... Цар повелів привести Амізока. А він, уздрівши осліпленого Дандаміса, зблід, обійняв побратима і вигукнув: «Хочу розділити твій біль і твою долю!». І різким рухом своїх обох дужих рук та цупких пальців вирвав свої очі... Сцена зі скіфського життя. Фриз чортомлиської вази.Дніпропетровська область. IV століття до н. е. Се вразило царя. Він повелів провести сліпих побратимів до ріки, посадити в човен і перевезти на протилежний берег. Відтак замислено мовив: «Людей, подібних до Амізока й Дандаміса, можна полонити, напавши зненацька, але ж яким буде кінцевий результат битви з ними?». І наказав своєму війську відступити. А коли невдовзі у Скіфію вдерся перський цар Да-рій із 700-тисячним військом — сарматський цар прийшов зі своїми полками на допомогу скіфам... ІДАНТИРС І СКОПАСИС ПРОТИ ДАРІЯ Ось уже понад 2500 років, починаючи з Геродота, ся подія цікавить учених-істориків та вабить палких прихильників Її Величності Історії усього світу Немає, напевно, такої розвиненої, цивілізованої країни, історики та аматори-краєзнавці якої не досліджували б драматичні й водночас знаменні та не менш загадкові події 514 року до н. е. на терені Південної України-Скіфії. Усіх вражає перемога скитів. Ще б пак: могутній і, як його називали, непереможний перський царДарій І, котрий підкорив понад 80 народів Ближнього Сходу та Передньої Азії і який повів на степову Скитію 700 тисяч добре вимуштруваних і витривалих вояків та 674 кораблі, що утворили на Дунаї понтонний міст... Се — з одного боку, а з другого — лише 150 тисяч скіфських вояків. І прудконогі коні. І... Дарій внаслідок60-денної війни, втративши половину війська, — власне, втікає з поля бою, що мав бути вирішальним. А скити—давні українці—при сьому демонструють лицарство, яке не назвеш інакше як українським: дозволяють Дарієві з рештками свого війська втекти зі Скитії благополучно, тобто—форсувати Дунай понтонним мостом, що складався з тих же 674-х кораблів, — котрі скіфи мали можливість підпалити (першими прийшли до переправи), але сього не зробили. Що ж, така знайома нам благородна риса українців: ВЕЛИКОДУШНІСТЬ. Се така риса, що завдаватиме українцям чимало лиха, коли ворог не реагуватиме адекватно, тобто — не відповідатиме добром на добро... ...Святослав Хоробрий, ідучи на ворога, благородно, по-лицарському (чи не єдиний у світі!) попереджав: «Іду на ви!..». А каган Куря, вождь печенігів, вистежував, як вовк, великого князя—та й принагідно підкрався вночі, мов змія, і вбив сонного Святослава... Але є ще одне дискусійне питання: НАВІЩО ДАРІЮ СКИТІЯ? У науці є кілька версій. Перша: перси воювали з Грецією. А вона була сильна ще й тим, що купувала у скитів щороку ПО МІЛЬЙОНУ ПУДІВ ПШЕНИЦІ! От, буцімто, й поклав Дарій знищити хлібну базу греків, задушити її голодом... Що ж, можна припустити й таке,— хоча військом у кількості 700 тисяч вояків та з 674-ма кораблями можна було, здається, задушити Грецію фізично, не вдаючись до великого походу. Друга версія — зовсім непереконлива: ніби Дарій хотів завоювати не лише Скіфію, а й народи Північного Кавказу і вийти в Середню Азію, — словом, розширити й без того розбухлу імперію. Але для сього був значно коротший шлях— із південного сходу. Третя версія: буцімто похід Дарія — то помста за розгром скіфами Мідії... сто років тому. Також непереконливо. Тому пропоную найвірогіднішу—з моєї точки зору— версію, що її обумовлює ГЕНЕТИЧНИЙ КОД ПЕРСЬКОГО ЦАРЯ. Давніх оріан-українців, як про се йшлося вище, називали ДАРІЯМИ (VI тисячоліття — перша пол. II тисячоліття до н. е.). Бо не знали торгівлі, а мали добре серце, щедру душу й дарували гостям, сусіднім племенам усе, що мали. Віриться, що Дарій і є нащадком тихдаріїв. Аргументи? По-перше, згадувана вище праця Лева Клейна «От Днепра до Инда», де подається карта міграції оріїв — давніх українців до Індії, Месопотамії, на терени Ближнього Сходу, Передньої Азії. Орії з-над Дніпра принесли автохтонам хліборобську цивілізацію. По-друге, відбувалися змішані шлюби. Асаме шлюби географічно віддалених партнерів породжують таланти, геніїв. З історичних джерел відомо, що першоназва персів — ІРАНІ — майже оріани. Саме з тих змішаних шлюбів і утворилася держава АХЕМЕНІДІВ (II ст. дон. е., засновник — КІР), і провідну роль у її створенні відіграли саме вони — «Ірані» — оріани. По-третє, Дарій І, проводячи грошову реформу, золоту монету назвав «д ариком» (УРЕ. — Т. 4. — С. 11), тобто словом, корінь і суфікс якого — українські... По-четверте, за Геродотом, саме Атосса — дружина Дарія підбила свого чоловіка на похід у Скіфію. На таке спроможна тільки войовнича косачка-амазон-ка, вихованка давньоукраїнської дівочої вольниці в південних степах Давньої України: адже жінка на Головний убір скіфської цариці (реконструкція Б. Н. Мозолевського за матеріалами розкопок у кургані Товста Могила). Дніпропетровська область. IV століття до н. е. Сході була і в ті часи безправна, «безголоса», принижена... Та найвагоміший аргумент: Дарій ішов за покликом своєї крові. Бо він був скіф! У ньому текла скіфська кров. Вона кликала його в похід. Точніше: Атосса розбудила скіфа у своєму мужеві. Справді: як на позір, похід Дарія — безглуздя. І чому він розрахований на 60 днів із можливим поверненням до переправи (що й сталося)? Бо то був, говорячи сучасною мовою, ніби туристичний похід: Дарій, здається, конче прагнув пройтися землею предків своїх, вдихнути степового повітря, напахченого євшан-зіллям. А ще, можливо, — вклонитися могилам дідів і прадідів своїх. Та чи знав перський цар — скіф у якомусь коліні — чи відав, які сюрпризи й «дарунки» наготували йому далекі брати по крові?.. «Я не знаю людей, мудріших за скіфів». Се слова Геродота. Вони можуть бути складовою національної гордості українців. Зокрема, сі слова накладаються на методу ведення війни скіфів з військом Дарія. Адже стратегія і тактика скіфів точнісінько така, як буде згодом у запорізьких козаків. А саме... Стратегія: МАЛИМИ СИЛАМИ ПЕРЕМАГАТИ ВЕЛИКІ СИЛИ. За мінімальних втрат. Тактика: або вночі нападати на авангардні загони ворога і знищувати їх, або вистежувати, коли вороже військо стає вечеряти, й вихором налітати на нього... А в цілому: виснажувати нападника, не давати йому спокою, робити все, аби горіла земля у нього під ногами. Однакуже в ті далекі часи — VI століття до н. е. — гостро постало питання ЄДНОСТІ ДАВНІХ УКРАЇНЦІ В. І «пронесуть» се питання українці крізь усі віки й тисячоліття аж до наших днів... ...Так, се була перша в історії Стародавньої України спроба ОБ’ЄДНАННЯ давньоукраїнських племен саме перед загрозою агресії. Тож царські скіфи, зокрема Верховний Володар Скіфії Ідантирс та полководець Скопасис, скликали вождів чи не усіх давньоукраїнських племен на Велику Раду. З’їхалися посланці від ТАВРІВ (мешкали в горах Криму, тобто сей півострів на початках історії належав Давній Україні, був українським), від НЕВРІВ (поліщуки, наддеснянці), МЕЛАНХЛЕНІВ (сіверяни), ГЕЛОНІВ (полтавці), БУ-ДИНІВ (слобожани), АГАФІРСІВ (прикарпатці, гуцули), САВРОМАТІВ із-за Танаїсу (Дону). Велика Рада, як засвідчує Геродот, відбулася, але вожді давньоукраїнських племен згоди не дійшли. У лиху годину скитів підтримали лише ГЕЛОНИ, їхні сусіди БУДИНИ та... САРМАТИ. Так-так, се ті сарма-ти (савромати), що поведуть поступовий і невпинний наступ на скитів — на батьків і дідів своїх. Одначе перед спільною загрозою вони, сармати, поспішили об’єднатися. І се був важливий історичний крок, знаменна акція: українці здатні на об’єднання. Але оскільки об’єднатися всім племенам не вдалося, то Ідантирс і Скопасис «вирішили уникати відкритого бою й поступово відходити, знищуючи на своєму шляху криниці, джерела й пасовища» (Давня історія України — Т. І, —С. 114). Для сього й поділилося об’єднане скіфське військо на дві частини. До полків Ідантирса увійшли гелони й будини, до війська Скопасиса—хоробрі сармати. Гнався Дарій за скитами поспіль 27 пекельних днів — без перепочинку (уявімо, які то витривалі були перські воїни, що їх добирав цар з українських переселенців — вони звиклі були до тяжких переходів!). Кажу — пекельні дні, бо щоночі скіфи нападали на авангардні й ар’єгардні загони персів і нищили їх. Військо Дарія щодоби скорочувалося, мов шагренева шкіра. Вояки були виснажені не лише від безсоння, а й від голоду: скити відбивали в персів табуни коней і віслюків, череди бичків, гнали з собою свою худобу, залишаючи після себе «палаючу пустелю» (Дарій обрав невдалий час нападу—другу половину літа, коли трави вже сухі — і їх легко підпалити). Нарешті, дійшовши до Танаїсу (Дону) в районі сучасного Воронежа, Дарій поклав дати спочинок війську і собі. «...Коли, — пише Геродот, — Дарій прибув до пустелі (Ще однієї. — С. /7.), він припинив похід і отаборив своє військо на річці Оар. Після того почав будувати ВІСІМ ВЕЛИКИХ УКРІПЛЕНЬ на відстані одне від одного до шістдесяти стадій (Виокремлення моє; 60 стадій — це 8,5 кілометра — С. /7.)». Які то були укріплення — видно із дописки Геродота: «їхні руїни існували ще за моїх років...». Тобто — через 100 літ. Таким чином, після виснажливого 27-денного походу вояки Дарія зазнали ще кількаденної каторжної праці. Так, упізнаються українці, вічні найманці чужих військ. Те, що Дарій обрав для стоянки найбезпечніше місце — в районі Воронежа, де сходилися (за Геродотом) три річки — Танаїс, Лік і Оар (за В. Петруком — сучасна Усмань), свідчить про те, як допекли цареві «нічні» скіфи. Найкраще місцерозташування табору дослідив В. Петрук: «...Намет Дарія стояву вельми захищеному місці за двома водними рубежами, аж на третьому. Відстань у 8,5 км якраз відповідала тим 60 стадіям, про яких каже Геродот. Очевидно, вісім великих укріплень будувалося на берегах Дону, Воронежа й Усмані за фортечним принципом: водний рубіж, а за ним високі вали. Тобто штучно підвищувався берегу місцях можливих переходів річок» (Володимир Петрук. Велика Скіфія — Оукраїна. — К., 2001). Отже, могутні укріплення. Але... де скіфи? Куди вони поділися? Чом не нападають?.. Стоять розгублені перси на гребенях нагорнутих ними валів, прикладають дашком долоні до чола, озираються навсебіч... Жодного скіфа до самісінького обрію!.. Що сталося? Так, недарма Геродот вигукнув: «Я не знаю людей, мудріших за скіфів». Ось і тепер: СКІФИ ВИРІШИЛИ ПОЗНУЩАТИСЯ НАД ПЕРСЬКИМ ЦАРЕМ. Справді: навіщо штурмувати грізні укріплення? Навіщо втрачати людей? Адже Дарій сам собі вчинив пастку: він у «пустелі», де немає ніякого харчу. Військо голодне. Бо цар привів не лише 700 тисяч вояків, а й пригнав сто тисяч голів усілякої худоби: воїнам потрібне м’ясиво, аби сила була в руках. Та ось біда: під час 27-денного походу «нічні» скити відбили майже всю худобу. Тож Дарієві та його війську не до спочинку... На четвертий день «спочилі» голодні перси швиденько полишають свої вісім укріплень і йдуть на захід —до Середньої Наддніпрянщини, де немає степів; де є ліси, що кишать звіром; де багато річок, у яких клекоче вода від риби; де табуни коней, череди биків і корів; де можна нагодувати військо. А що Ідантирс? Він по-лицарському дає можливість персам трохи наїстися. А далі... Все жтаки «гості» — непрохані. Пекельним був наступ Дарія. Пекельний і відступ. Бо попереду загони Ідантирса знову «клюють» авангардні сили Дарія. А позаду б’є ар’єгарди Скопасис. І втікає Дарій до Дунаю між двома вогнями. Військо його тане, як віск. До того ж воно знову голодне: скіфи вночі переймають перських фуражирів і постачальників... 15 днів (за В. Петруком) Дарій ішов до Дніпра. День потратив на форсування великої ріки. Ще два дні він «переслідує» Ідантирса, втікаючи від Скопасиса. Нарешті, як дотепно зауважив В. Петрук, нерви царя не витримують. І він вдається до такого рідкісного на той час писемного жанру як... ЕПІСТОАЯРІЯ Хоча се свідчить про високу культуру і духовність як Дарія, так і скіфів, зокрема Ідантирса. І пише Дарій Ідантирсові. «Диваче! Чому ти постійно втікаєш, коли тобі надано вибір? Якщо ти вважаєш себе спроможним учинити опір моїм силам, то зупинись і стань до бою. А коли почуваєшся занадто слабким — припини втечу, принеси мені, твоєму Господарю, дари — землю й води — і почнімо переговори». Тон Дарія, як бачимо, сумирний, поблажливий, навіть зверхньо-зичливий. Так може промовляти українець до українця. Для нас важливо, що Дарій користувався КЛИНОПИСОМ — найдавнішою абеткою людства і давніх українців. Таке письмо вкарбувалося на скелях і гротах Кам’яної Могили із XI 1-го тисячоліття до н. е. (див.: Анатолий Кифишин. Древнейшее святилище Каменная Могила. Опыт дешифровки протошумерского архива XI—III тысячелетий до н. з. — К., 2001). Текст листа витискувався на глиняній табличці. Про те, що Дарій користувався клинописом, свідчить історичний документ — його кругла печатка, на якій у трьох рядках клинопису подаються його подвиги (вбив гігантського лева на полюванні тощо). Головний володар скіфів не забарився з відповіддю. Зрозуміло, що й він також писав клинописом — першою абеткою давніх українців. «Царю! Моє становище таке: я й раніше ніколи не утікав ні від кого. І зараз утікаю не від тебе, а чиню так, як завше за мирного часу. А чому я не став до бою з тобою — поясню. Ми не маємо ні міст, ні обробленої землі (йдеться про східну степову Україну. — С. П.), — і не боїмося, що хтось їх може захопити або знищити. Тож і не квапимося вступати в бій із вами. Якщо ви бажаєте будь-що стати до бою з нами, то ось у нас є батьківські могили. Ну ж бо знайдіть і спробуйте поруйнувати їх—тоді дізнаєтесь, чи станемо до бою за ці могили. Але до того часу, доки нам не заманеться, ми не воюватимемо з вами. Це щодо битви. Своїми ж володарями вважаю Зевса і Гестію, царицю скіфів. Тобі ж, замість землі і води, надішлю такі дарунки, яких ти заслуговуєш. Аза те, що ти назвав себе моїм господарем, ти ще дорого заплатиш...». Та Дарій і так «платив» вельми дорого: військо його ослаблене, виснажене, занепале духом. Щоночі від набігів скіфів гинули сотні перських вояків. Хоча й проходили багатими краями Скіфії-України, воїни страждали від голоду: скіфські нічні загони, як і раніше, переймали постачальників і фуражирів, знищували їх, а добуте відбирали. А Ідантирс виконав свою обіцянку: він таки надіслав через свого гінця символічні «дарунки» перському цареві. То були ПТАХ, МИША, ЖАБА І П’ЯТЬ СТРІЛ. Дарій — людина щира й трохи наївна (як це характерно для більшості українців) — спочатку вельми зрадів таким дарункам. Він розтлумачив їх по-своєму: скіфи, отже, віддають йому, Дарію, передусім свою військову могутність (стріли), і небо (птах), і землю (миша), і води (жаба). Однак один із найближчих і най-мудріших його радників ГОБРІЙ (тежукраїнського походження) розкрив справжній зміст символічних дарунків: «Якщо ви, перси, не полинете в небо, обернувшись на птахів, не сховаєтесь у землю, ставши мишами, чи не скочите в болото, обернувшись на жаб, — ви не повернетесь назад, уражені цими стрілами». Тож Дарієві нічого не лишалося, як поспішати до переправи . Але тепер — за якусь добу переходу до Дунаю—дорогу персам перегородили грізно ощетинені бойові порядки скіфів: піхота посередині, кіннота на флангах. То Ідантирс і Скопасис розрахували, що тепер, коли військо Дарія скоротилося вдвічі, вони, скіфи, здатні перемогти персів. Тим паче, що перси були вельми охлялі. Але до кривавої січі справа не дійшла. Бо... «ПЕРЕМІГ» ...ЗАЄЦЬ. ...У стані скіфів раптом зчинився крик, шум, гамір... Вибухи реготу... Веселі гуки... Дарій послав своїх помічників довідатись, у чому річ? З’ясувалося, що перед рядами скіфів біжить заєць. Усі пуляють по ньому стрілами — і ніхто влучити не може. Се вельми вразило Дарія. Він сказав: «Ці мужі ставляться до нас із великим презирством, — і мені тепер ясно, що Гобрій правильно витлумачив скіфські «дарунки». Оскільки й мені самому тепер вже здається, що справа йде саме до того, — необхідно подумати, щоб наше повернення назад було цілком безпечне». Однак Дарій не думав, а діяв: з його наказу в таборі залишилися найослабленіші воїни, які мусили підтримувати вогонь у ватрах. Та ще залишили віслюків, котрі своїм ревиськом створювали ефект присутності армії. Сам же Дарій з військом тихенько знявся з місця і щез у темряві, прямуючи до переправи... В історії України се не єдиний випадок, коли сміх українців переміг ворога. 2300 років по Дарію. наприкінці XVII ст., турецький султан Мухамед IV привів своє 200-тисячне військо, аби захопити Україну. Перед битвою надіслав запорожцям (а їх було 20 тисяч) грізного листа, вимагаючи здатися без бою. У відповідь козаки, як відомо, написали свого знаменитого саркастичного листа, що з нього реготав увесь козацький табір. Послання від козаків передали султанові. Зну-щальницький уїдливий лист і регіт запорожців змусили Мухамеда IV разом з військом накивати п’ятами. ...Азаєць... Дивовижне створіння. Звеселяв, бувало, він і воїнів Другої світової війни... 8 січня 1944 року... Ми, шістнадцятилітні, прокладаємо разом із солдатами другу лінію оборони під Кіровоградом. Надвечір’я. Мороз. Я заглибився у своєму окопі. Раптом чую: із правого флангу котиться до мене стрілянина одиночними патронами. Визираю з окопа й бачу: попереду, метрів за 40, у видолинку біжить заєць — уздовж фронту. Бійці стріляють по ньому одиночними з автоматів — і ніхто не може влучити: заєць благополучно забігу густий байрак. А регіт, кпини, веселі згуки і сміх воїнів у морозяному повітрі лунали до півночі. ...Перемога скіфів над грізним Дарієм прокотилася славою на всю Європу... Вона, ся перемога, ознаменувала початок нового етапу в історії Скіфії-Украї-ни: розвиток мистецтва, що збагатило не тільки українську, а й світову культуру. Однак висока культура оріїв, їхнє благородне місіонерство, їхня щедрість на віддавання й доброта не врятували їх від зла, що ширилося світом. Настав час — і давнім українцям довелося брати мечі в руки, аби захистити себе і свою цивілізацію. І першими навчили їх це робити жінки-оріанки. Так, саме з мечів починався... ФЕНОМЕН УКРАЇНСЬКОЇ ЖІНКИ «Мати-Слава сяє до облаків, як сонце, і віщує нам побіди, а загибелі не боїмося, бо то є життя вічне». «Велесова книга» (д. 7-Б) Так, на тлі світової історії українська жінка займає особливе місце: вона є явищем самобутнім і неповторним. Чому? Чим зумовлена поява на теренах України таких феноменальних постатей, як Мирина, Фале-сгра, Пантесилая, Фемішкіра (про цих визначних українок я розповім згодом), далі — Анна Ярославна, Євпраксія, Роксолана (Настя Лісовська), Лисавета Гу-левичівна, Маруся Чурай, Марко Вовчок, Ганна Барвінок, Леся Українка, Марія Заньковецька, Соломія Крушельницька, Марія Башкирцева, Ольга Кобилянсь-ка, Марія Вітрова, Оксана Петрусенко, Зинаїда Тулуб, Олена Теліга, Ліна Костенко... Відповідь на ці питання треба шукати у прадавній історії України. Недарма в пантеоні давньоукраїнської міфології жінки-богині займають найпочесніші місця: КОЛЯДА— богиня Неба: вона, згідно з віруваннями давніх українців, народжує щороку, в найдовшу зимову ніч, Нове Сонце; МОКОІ1ІА— богиня вагітних, захисниця Матері й Дитини, головна повитуха Оріани; БЕРЕГИНЯ — богиня дому, захисниця родини, дружина СВАРОГА, мати СВАРОЖИЧІВ; ЖИВА — богиня родючості, жита, життя; ДАНА— господиня річок і всіх вод; ЛАДА—богиня весни, родючості; СЛАВА— перша жінка на Землі, богиня перемоги («побіди»); БІЛІ ВИЛИ — натхненниці й захисниці обдарованих юнаків. Зупинимось на МОКОІ1ІІ. Це слово походить від поняття МАТИ КОША. Тобто йдеться про ті часи, коли люди жили стійбищем, кошем, родом-родиною—й володарювала там жінка. То була доба матріархату. Мати Коша розпоряджалася всім у роду: посилала чоловіків на полювання чи риболовлю, наказувала малечі збирати хмиз для вогнищ чи пасти худобу; навчала дівчаток готувати страви; приймала пологи, лікувала хворих; благословляла молодят на злюб; дбала про охорону стійбища тощо. Вона була заклопотана від світання й до смеркання, не було спокою їй і вночі. І в цьому крилася її майбутня трагедія. Бо чоловіки, виконавши навіть найважче завдання Матері Коша, мали час відпочити і... помислити. І поміркувати зокрема над тим, як полегшити свою працю. З тих міркувань і виникло колесо, плуг... А коли Чоловік присвоїв коня, сів на нього верхи і подивився на Жінку згори вниз, — тоді саме й закінчився матріархат. На новому возі Чоловік в’їхав у ПАТРІАРХАТ... Перехід від однієї суспільної формації до іншої відбувався драматично. Чимало жінок не могли примиритися з чоловічим верховенством у родині. Так утворилося неповторне явище в людській історії — ВОЛЬНИЦЯ УКРАЇНСЬКОГО ЖІНОЦТВА. Так утворилася на терені Стародавньої України нова держава в державі під назвою... АМАЗОНІЯ Дівоча держава зайняла причорноморські степи. Войовничі, дебелі, гарні дівчата з важкими мечами на чересі носили ще й довгі коси до п’ят—як ознаку своєї незалежності, нескореності чоловічій зверхності. Тому їх так і називали в народі — КОСАЧКИ. Греки ж їх згодом назвали АМАЗОНКАМИ (тобто — безгрудими). Історія назви така. Щороку на свято ЯРИЛА косачки мали злюб (шлюб) з молодими оріями, згодом — із молодими скіфами. Виховували лише дівчаток. За описом Геродота, дівчинці у п’ятнадцятирічному віці амазонки випікали праву грудь, аби молода войовниця могла вільно володіти мечем і луком. Але про цей факт Геродот писав із вуст старих скіфів, які ставилися до амазонок упереджено і навіть вороже (про причину такого ставлення скажу далі). Тому Геродот помилявся. Проте «батька історії» поправив «батько медицини» Гіппократ. Він ретельно вивчав народну медицину амазонок і встановив, що ніякого каліцтва над своїми доньками амазонки не чинили: вони накладали на праву грудь малої дівчинки мідну пластинку спеціального виготовлення, внаслідок чого молочна залоза не розвивалася і права грудь не росла, зате «вся сила переходила до правого плеча і правої руки дівчини». Гіппократ пише, що амазонки калічили народжених ними хлопчиків, аби не дати їм потім можливості воювати проти жінок (у дитинстві хлопцям накладали на ніжку спеціальну колодку, що чинила травму порівняно безболісно). Покалічених таким чином чоловіків амазонки використовували як ремісників, скотарів, рибалок тощо. Косачки — вправні вершниці, хоробрі, витривалі й дужі воячки, які добре володіли мечем, бойовою сокирою, списом, луком і стрілами. Вони займалися військовим добутництвом, але водночас — і скотарством (надто дбали про коней), і мисливством, і рибальством, і хліборобством, і ремісництвом. Але чому ж про них так уперто замовчують сучасні вчені? Надто — російські та малоросійські. Та тому, що етнокультура косачок, як бачимо з археологічних даних, — давньоукраїнська. А вдача — і поготів. Се були українські дівчата — і в сьому їхня «вина», і тому їх «не помічають». Якби таке явище було в історії будь-якої іншої європейської чи західної держави — скільки б телесеріалів, романів, монографій, драматургічних творів явилося на світ! Зате ми не знайдемо жодного античного історика, який би не писав про цих гордих і хоробрих дівчат із пониззя Дніпра та приазовських і причорноморських степів. Ось античний історик Лісій (насправді — Лисий, українець за походженням, 459—380 роки до н. е.) пише, що амазонки ПЕРШИМИ ВИНАЙШЛИ ЗАЛІЗНУ ЗБРОЮ Й СІЛИ НА КОНЯ, чим довгий час переважали своїх піших ворогів. Се дало можливість амазонкам захопити великі території, підкорити сусідні й віддалені народи. Се підтверджує Страбон (68 р. до н. е. — 20 р. н. е.), який зазначає, що амазонки свого часу захопили Малу Азію, Мізію, Лідію, Кірію, а також частину Кавказу. Амазонки, за свідченням Страбона, відіграли значну державотворчу роль у Малій Азії, де заснували багато міст. Діодор Сіцилійський (І ст. до н. е.) розгорнуто описує подвиги цариці косачокФЕМІШКІРИ (Феміскіри), котра зі своїм хоробрим, мобільним жіночим військом «підкорила багато народів заТанаїсом» (Доном) і сама героїчно загинула в одній із битв. Ще більшої слави зажила її донька (її ім’я, на жаль, до нас не дійшло), яка з великим військом косачок підкорила Фракію, частину Азії й завоювала Сирію. На ті часи військо амазонок сягало кількості 120 тисяч хоробрих войовниць. Пише Діодор Сицилійський і про велику царицю амазонок ПАНТЕСИЛАЮ, котра у бойовому союзі з царем ЕНЕЄМ брала участь у Троянській війні й мужньо загинула у двобої з Ахіллом. Після цього її військо розпалося, окремі бойові жіночі громади косачок розбрелися по всьому світу — саме з них і утворилося поселення африканських, острівних та південноамериканських амазонок, які, до речі, добре оволоділи морською справою (їхнє життя глибоко досліджував французький історикXVI ст. Андре Теве). Діонісій Скіфобрахіон (II ст. до н. е.) пише про стародавні племена амазонок, які захопили Лівію «за багато поколінь до Троянської війни». Діонісій розповідає про царицю амазонок МИРИНУ, яка на чолі свого війська пройшла Єгипет і Аравію, підкорила Сирію, великим походом пройшла через Малу Азію, захопила Фракію і там загинула з частиною свого війська. Велику увагу приділяють античні автори зв’язкам амазонок з Олександром Македонським, котрий походив із пелазгів. Зокрема, Діодор Сицилійський пише про царицю «незвичайної краси і фізичної сили» ФА-ЛЕСТРУ, яка забажала одного разу зазнайомитись з Олександром Македонським. Для цього вона залишила своє стотисячне військо в Гіккії, взяла триста бойових подруг і рушила в стан Македонського. Великого полководця занепокоїло її наближення (Фалестра була непереможною в бою), і він з військом рушив їй назустріч. Вони зустрілися серед випаленого сонцем степу. Фалестра зіскочила з коня, взяла у правицю три дротики й підійшла впритул до великого полководця, що теж спішився й ступив наперед. «Се ти?» — запитала трохи здивовано, тримаючи напоготові короткі списи. Вона була дещо розчарована: думала зустріти велетня, але Македонський не відзначався богатирською статурою. А дротики тримала напоготові, бо така була звичка амазонок розмовляти з чоловіками: як тільки співрозмовник чимось ображав войовницю, вона тут же пронизувала його списом. Саме амазонки привчили чоловіків до лицарства, тобто по-лицарському ставитися до жінок. «Так, се я...», — трохи розгублено мовив Македонський. І він, і все його військо були заворожені виглядом косачок. ... Сяють їхні золоті шоломи. З-під них звисають довгі тугі коси. В кожної красуні оголена, за звичаєм, ліва грудь та дівочі коліна й стегна. Довгі кіммерійські мечі звисають із могутніх рамен. Далі Фалестра проказала слова, на які здатна лише безпосередня й щира українська дівчина: «Я прийшла, аби мати від тебе дитину. Із усіх чоловіків ти здійснив найбільші подвиги. Кажуть, немає в світі й жінки, гарнішої та хоробрішої від мене. Мені здається, що від таких визначних людей, як ми з тобою, має народитися дитина, яка перевершить усіх смертних». Олександр Македонський провів із Фалестрою тринадцять днів і з великими почестями та дарунками супроводив її в далеку Сарматію. Відомостей про їхю дитину античні історики не подають. Усі античні автори пов’язують історію амазонок із виникненням могутнього племені сарматів. Сталося це так. У середині І тисячоліття до н. е. проти причорноморських косачок вели постійні війни греки, котрі прибували в гирло Дніпра з метою колонізації краю. Останню битву косачок із греками описав Геродот. У цій битві перемогли греки й забрали полонених косачок на кораблі, аби повезти до Еллади й узяти шлюб зі степовими красунями. Коли парусники вийшли в Південне (Чорне) море, греки відзначили свою перемогу вином. До полонянок вони вже ставилися як до коханок. Цим скористалися горді войовниці, що дружно повстали й перебили своїх переможців. Але невдовзі на морі здійнялася буря. Степові косачки не знали морської справи, тому віддалися на милість стихії. Вітер заніс кораблі через Керченську протоку до Меотійського озера (Азовського моря) і там викинув їх на берег. Ступивши на землю, косачки захопили табуни скіфських коней, погромили місцеві стійбища, деякі скіфські городища. Скіфські царі надіслали загін молодих воїнів, щоби приборкати бешкетниць. Проте битви міжкосачками і молодими скіфами не відбулося: обидва табори зійшлися і мирно одружилися. Так настав кінець вольниці амазонок. Але косачки не захотіли жити «в приймах». Вони примусили своїх чоловіків піти до батьків, «узяти належну частину майна», повернутися і «жити окремо». Так скіфські юнаки і вчинили. Тоді косачки повели їх у дикі й суворі степи за рікою Рос (давня назва Волги). Далі утворилося нове могутнє давньоукраїнське плем’я, що дістало назву САРМАТИ (САР-МАТИ, ЦАР-МАТИ). У назві відбилася сутність сімейних взаємовідносин: у родині сарматів головувала жінка. Найістотніші ознаки племені: жінки їздили на полювання й на війну нарівні з чоловіками, носили чоловічий одяг тощо. Дівчина-сарматка не мала права вийти заміж, доки не вб’є ворога. Із часом старі косачки намовили своїх синів та онуків напасти на Скіфію й відібрати в «розпанілих» батьків і дідів «свої законні землі». Загартовані за суворих умов сармати пішли війною й нещадно розгромили скіфів, які, захопившись збагаченням, певною мірою втратили свої бойові здібності. Замість Скіфії утворилася... САРМАТІЯ Лише на заході, між Дніпром і Дунаєм, зберігалася певний час Мала Скіфія. Криваві битви міжсарматами і скіфами, між синами і батьками — перша трагічна сторінка в історії Стародавньої України, як свідчення самоїдства й самознищення нації. Проте не всі сармати повернулися в Оріану бити скіфів: дві групи осіли на Північному Кавказі, де з них згодом утворилися дві невеликі держави — Чеченія й Аланія. Ось чому нещодавно навіть чеченські жінки зі зброєю в руках відстоювали свою незалежність, на смерть стояли у битві з російськими окупантами: вони, горді чеченки, є прямими нащадками давньоукраїнських племен, що були об’єднані під спільною назвою — Сарматія. Запорізькі козаки XVI—XVIII ст. у різних документах (зокрема в листах до польського короля) гордо йменували себе «нащадками сарматських царів», що свідчить про давнє українське походження сар-матів, а отже, й амазонок. Велику роль відіграла Амазонія — держава коса-чок — в історії Стародавньої України. Найголовніша їхня заслуга полягає в тому, що вони вклали меча в чоловічі руки давніх українців саме перед загрозою їхнього знищення дикими племенами і народами. Саме амазонки, на моє глибоке переконання, є засновницями української козацької вольниці. Підтвердження цього — горельєфне зображення давньоукраїнського козака з «оселедцем» (на тім’ї) та довгою косою, що спадає на плече. Це зображення, що знайдене у гробниці єгипетського фараона Хоремхе-ба (XIV ст. до н. е.), підтверджує припущення про походження назви КОЗАК від слова КОСА. Свого часу громадськість України бурхливо відзначала один вельми куций і зухвало підкорочений окритими ворогами української історії ювілей — 500-річчя козацтва. Саме цю дату «підсунули» керівництву люди, яким безмежно чужа Україна. Але ж свято очолювали видатні письменники, діячі культури! Виступали вони вельми патетично, не замислюючись, що творять наругу над нашою пам’яттю. Бо 500 років тому «вільні козаки Богдан Голубець і ВаськоЖила погромили московських купців на Дніпровому перевозі», що й було задокументовано 1489 року. Але ж це не перша згадка про козаків! Уперше слово КОЗАК (у розумінні: легкоозброєний український воїн) ПИСЕМНО зафіксоване в «ТАЄМНІЙ ІСТОРІЇ МОНГОЛІВ» (1240 рік). Отож 1990 року можна було б відзначити 750-річчя українського козацтва. Але ж на той час уже була добре відома знахідка у гробниці фараона Хоремхеба, ми вже знали портрет КОЗАКА-КОСАКАз московських публікацій 1984 року. Отже, українській козацькій вольниці — принаймні 3400 років. До речі, період зародження українського козацтва відповідає періодові, коли давні українці (гиксоси) протягом 110 років володіли і правили Єгиптом, тобто — 1680—1570 рр. до н. е.3 Ось звідки такий чудовий портрет КОСАКА, який конвоює полонених у дар фараонові (саме така подія зображена на горельєфі)4. Щодо відзначення 500-річчя козацтва, то воно мало позитивне значення, бо якоюсь мірою повернуло народові добру пам’ять про українське козацтво, бодай на якийсь час консолідувало українські сили, пробудило в багатьох добрі почуття національної гордості. Десятки тисяч людей прибуло тоді з різних куточків України до степової Капулівки, до могили Івана Сірка, до інших місць козацької слави. Та, на жаль, на цьому все й закінчилося: роз’їхалися всі, та й — по консолідації. Вельми прикро, що ніхто з провідних діячів не згадав на святі 500-річчя козацтва славних українських войовниць-косачок. Не згадують їх і досьогодні навіть на зібраннях козацького товариства. Тим часом косачки мають посісти своє почесне місце в історії України. Не по-лицарськи ставилися до нихдосі історики, краєзнавці, письменники. Косачки заслуговують на монографії, книги, пам’ятники, телесеріали, пісні, художні полотна. Слід, нарешті, відновити справедливість у ставленні до цього могутнього племені, з якого й починається українське козацтво. Має посісти також почесне місце в історії України й САРМАТІЯ як держава. Адже з IV століття до н. е. по II ст. н. е. це була давньоукраїнська супердержава, що простяглася від Уралу на Сході до ріки Лаби (нині — Ельба) на Заході та від моря Скіфського (Чорного) до моря Сарматського (Балтійського). Понад 90 давньоукраїнських племен об’єднувала ся диво-держава. І шістсот років мирного життя — незвичайне явище у світовій історії. Секрет довголіття мирної квітучої Сарматії—в тому, що об’єднаними давньоукраїнськими племенами керували ЖІНКИ. Се чудовий урок для нашого сьогодення. Проте не тільки косачки-амазонки та сармати перебувають у забутті. Час відновити в пам’яті народній зумисне замовчувані шовіністичними, космополітичними та угодницько-малоросійськими істориками забуті давньоукраїнські держави ПЕЛАЗГІВ, ВЕНЕДІВ, ЕТРУСКІВ, АНТІВ, УКРІВ... Я не пропоную писати про них романи, розлогі епічні полотна. Зараз не до цього. Йде шалене опошлення всього українського. Посилюється геноцид українського народу. Нація вимирає: на 1000 осіб населення 16 умирає і 6 народжується — катастрофічна депопуляція! Від цих бід Україну може врятувати лише висока національна свідомість мас. А ніщо так не будить національну свідомість, як історія України, уроки нашої історії. І будити національну гідність можуть зараз лише лаконічні й динамічні, гострі, простою й дохідливою мовою написані письменницькі та журналістські есе. Тож маємо добувати з близьких та далеких історичних глибин і овидів забуті й замовчувані досі факти, явища, які можуть слугувати євшан-зіллям для народу нашого. Такими явищами є, зокрема, й давньоукраїнські держави. Ось чому хочу бодай коротко з’ясувати, що таке... ПЕААЗГІЯ АБО АЕБЕДІЯ «і те маємо знати: доки сили наші об'єднані, ніхто не зможе подолати нас». «Велесова книга (д, 35-Б) Ні, не шукаймо якогось слова про пелазгів навіть у найостаннішому виданні розкішно видрукуваного посібника для студентів (!) під назвою «Давня історія України» (керівник авторського колективу — П.Толо-чко. — Кн. 1. — К., 1994). Не знайдемо будь-якої згадки ні про пелазгів, ні про укрів, ба — навіть про етрусків у сучасному виданні багатообіцяючої книги Г. Півторака «Українці: звідки ми і наша мова» (К.: «Наукова думка», 1993). Нуа посібник «для народного депутата» під назвою «З історії української державності» (авторський колектив очолює колишній кандидат економічних наук та палкий співець Конституції УРСР, а нині —заступник директора Інституту історії НАН України тов. Кульчицький В. С.) — це видання не слід і розкривати, бо його автори йдуть суворо за дороговказами великодержавних імперських істориків, для яких ніяких давньоукраїнських держав не існує і не може існувати. Відмовлено в існуванні давньоукраїнських племен та держав і авторами багатьох інших сучасних історичних праць. Щоби почерпнути якнайширшу і найоб’єктивнішу інформацію про пелазгів, мусимо звернутися до видання, якому вже понад 150 років, а саме — до праці видатного російського історика і поліглота, якого «нині і присно» шовіністична російська та підшовіністична малоросійська історіографія ретельно замовчує — точнісінько так, як вона замовчує цілі тисячоліття з історії Стародавньої України. Мовлю про Олександра Черткова та його книгу «Пелазго-фракийские племена, населившие Италию» (Москва, університетська друкарня, 1853 рік). Дивовижна ця книга, яка є, по суті, першою українознавчою працею російського вченого-історика. Дивовижним є також її автор. Власне, се є справжній російський дворянин, для якого честь і совість — над усе. В російському суспільстві се рідкість, бо імперський гонор, великодержавний шовінізм передусім відбирає в людей совість. Олександр Чертков — із тих руських дворян, що викупили з неволі молодого Тараса Шевченка та вустами благородного Рилєєва проголосили право українського народу на незалежність. «Далеки они бьіли от народа», — проголосив сумнозвісний «класик» марксизму-ленінізму. Але зате близькі вони нам, українцям, і Україні. Черткова, отже, «не помічають». Ні імперські російські, ні навіть сучасні українські історики доби «незалежної» України. Причини замовчування Черткова в Україні зрозумілі. Передусім історики не хочуть сердити «старшого» брата. Бояться порушувати імперські канони, тобто — йдуть більшовицько-совєтськими дороговказами. Друга причина — невігластво. Дуже хотілося б, можливо, академікові Толочку чи «навчителеві депутатів» Куль-чицькому публічно спростувати Черткова. Але ж для цього треба знати латинь та давньогрецьку мову, перечитати в оригіналі всіх античних авторів. Але ж наші академіки — вихованці совєтської системи — знають лише російську. Тож їхній улюблений прийом стосовно серйозних українознавчих праць — голову в пісок. А ми підемо за Чертковим. За його книгою, в якій — наша гордість, і слава, і біль минулих літ. На думку Страбона й Діонісія Галікарнаського, пише Чертков, ім’я ПЕЛАЗГИ (в перекладі з давньогрецької — Л ЕЛ ЕКИ, ЖУРАВЛІ, Л ЕБЕДІ) дане д ревнім племеням за те, що вони «масово й згуртовано долали великі відстані, змінюючи місце свого проживання». Справді, пелазги — об’єднання давньоукраїнських племен за часів трипільської культури — «масово й згуртовано» переселялися з прадавньої України-Оріа-ни, з-над Росі, Дніпра, Десни, Сожа, Прип’яті — на «нові землі», а саме (за описом Страбона): у Фракію, Малу Азію, Італію, Грецію, Палестину, Македонію, на острів Кріт, Сицилію та ВСІ острови Егейського моря. А Мо-рейський півострів та Фесалія так і йменувалися: Пе-лазгія (Реіагдіа). По-українському — ЛЕБЕДІЯ. Діонісій Галікарнаський стверджував, що пелазги заселили Італію «за п’ять століть до Троянської війни». Отже, мовиться проXVIII—XVII ст. до н. е. Геродот підкреслював, що «афіняни походять від пелазгів». До об’єднання пелазгів входили такі давньоукраїнські племена: ВЕНЕДИ, ЕТРУСКИ, ЛЕЛЕГИ, ТРО-ЯНИ, ДАВНІ, ПАНИ, ГАЛИЧІ (ГАЛИЧАНИ, ГАЛЛИ), ОБРИЧІ, ГІРНИКИ, ЛЮБИЧІ, ПОЛЯНИ, ВОВКИ, ПОПЕЛІ, КОМПАНІЙЦІ, САВИНИ, ДОЛЯНИ, ЛУЧАНИ, І1ІИКУЛИ (СИКУЛИ) та ін. Із часом найбільші племена розрослися, набули державної самостійності й відокремилися від пелазгіч-ного союзу. Так утворилася велика Венедська держава, що простяглася від берегів Адріатичного моря до берегів Дунаю зі столицею Потава («Це та сама Полтава», — коментує Чертков). Етруски організувалися в державу Етрурію, котра стала підґрунтям для утворення держав Греції та Риму Галичани (галичі, галли) перейшли Альпи й на заході утворили державу Галлію, що з часом дістала назву Франція. Античні автори Плутарх, Повзаній (Павзаній) та інші підкреслювали вірність пелазгів традиціям своєї прабатьківщини. Так, Повзаній описав конкретне новорічне свято Коляди 1570 р. до н. е., коли пелазги за традицією кидали в ріку Лабу (першоназва Тибру) хліб, що називався «паляниця» (і тут Чертков не міг не втриматися від коментаря: це та сама, зазначає він, «малоросійська» паляниця, яку й нині печуть в Україні). Вірність своїй праматері Оріані пелазги виявляли і в назві міст, які будували на чужині: ТРЕБА (ТРЕБА), МАНА (МАГМА), КОРА (КОРА). Місто ТРОЯ пелазги-трояни заснували на честь бога Трояна. Чому? Спочатку слід сказати про пелаз-гічне (давньоукраїнське) плем’я троянів. Таку назву вони дістали завдяки тому, що, мандруючи поступово з Оріани на південь, тобто — пересуваючись із помірного в жаркий кліматичний пояс, вони, за мудрим рішенням своїх волхвів, робили переходи не вдень, а в місячні ночі. І головним охоронцем своїм вважали ТРОЯЧА—бога місяця, ночі й будівництва. ТожТроян не лише полегшував мандрівку пелазгів, а й допомагав їм будувати велике місто-фортецю. Закономірно, що його ім’я було увічнене в назві міста. І ще про містобудування. В Палестині за п’ять століть до нашестя племені іудеїв, що втекли з Єгипту, пелазги збудували велике місто РУСАСАЛЕМ — «Русів постій». Саме так — Русасалем — прочитує назву старовинного пелазгічного міста відомий американський історик Джон А. Вільсон у своїй книзі «Культура Стародавнього Єгипту» (Чикаго, 1965). Ось як Лев Си-ленко перекладає українською мовою важливе місце із книги Вільсона, де мовиться про пелазгічне плем’я гиксосів (русинів): «Гиксоси, мирно вийшовши з Єгипту5, побудували (в Палестині) місто Єрусалим десь за 500 років перед вторгненням жидів до Ханаану. Хана-ани звали гиксосів «русами», а збудоване ними селище— «Руса-салем», що значить «Русів постій, мир». Зі слова «Руса-салем» постало слово «Єрусалим». Досліджував історію Єрусалима і забутий нині історик, етнограф, мовознавець, дослідник історії Галичини з найдавніших часів Омелян Партицький, який прочитував назву міста, що його збудували давні руси-ни-гиксоси, як РУСАЛЕЛЬ. Тобто, в назві Руса-Лель прочитується ім’я популярного давньоукраїнського (і русинського також) бога кохання і бджолярства ЛЕЛЯ. Та як би не прочитувалася назва давнього гиксо-ського доіудейського міста, зрозуміло одне: його заснували і збудували давні українці-гиксоси (русини). Отже, Єрусалим — частка нашої історії, ми не мусимо від нього відмовлятися. Атим часом... ...Кажу видатному українському Поетові, котрий допіру опублікував у «Літературній Україні» поетичну оду Єрусалимові як стародавньому єврейському місту: «Чому ж ти і словом не згадав своїх земляків-русинів, які заснували це місто ще чотири тисячі років тому?..». Видатний Поету відповідь презирливо посміхнувся й покрутив пальцем коло своєї скроні: он, мовляв, який ти дурень. Так, я належу до тих «дурнів», які вічно ходять із нашими національними болячками. І вічно нас усі ненавидять: і тоді, за «совєтів», і зараз — за «незалежності». Тому ми — вічні злидарі. А вони, «великорозумні», до яких належить і мій гордий співбесідник — о, вони завжди процвітають. Бо, скажімо, наш видатний Поет є генієм пристосуванства. Він тоді палко й натхненно оспівував до небес комуністичну партію, і «дружбу народів», і «старшого брата», і «героїв-інтернаціоналістів» Афганістану. Він нещадно таврував «мерзенних» українських буржуазних націоналістів, за що милостиво одержав Шевченківську премію з рук Щербицького — ката української інтеліґенції. І жив Поет тоді у розкошах. Тепер він палко й талановито оспівує незалежну Україну, таврує великодержавний руський шовінізм у Чечні — і теж не бідує. Не ходить він в «антисемітах». І коли виступає перед зібранням євреїв, то вони підводяться і стоячи вислуховують українського Поета. Бо він їм повністю віддає Єрусалим. А ми, «дурні», не віддаємо. І не віддамо. Бо якщо все віддавати: і Крим, і Луганщину, й Одесу, і Київ — «мать городов русских» і т. д., — то не залишиться й клаптика землі під ногами. Тож Русасалем — наше стародавнє місто. І в свідки я беру ізраїльського археолога Еммануела Анаті, його книгу «Palestine before the Hebrews» («Палестина перед євреями». — Лондон, 1964). Тут він пише, що в Палестині знайдені гиксоські могили, в яких виявлені керамічні вироби, тотожні виробам стародавнього Трипілля. Ось так: єврейський вчений ДОВОДИТЬ, що Палестина до приходу іудеїв була заселена давніми українцями, а український поет не визнає цього. Тому наша надія — на молод их українських істориків. На тих, що знатимуть мови зарубіжних архівів та книгозбірень. І, отже, зможуть віднайти багато нового, незнаного і про Русасалель, і про забутих пе-лазгів, етрусків, компанійців, брегів... А поки що підемо далі за Чертковим. Плутарх пише про вірування пелазгів, зокрема — про їхнє палке поклоніння громовержцеві Перуну, якому «пепазги будували храми переважно в дібровах». Деякі діброви на терені Італії називалися Додонськи-ми (на честь «нареченої» Перуна Додони-Додоли). Молилися пелазги й Дажбогу, Трояну, Велесу, Чурові та ін. Імена й образи пелазгічних богів Плутарх називав «найстародавнішими рештками первісного світу». Античні автори стверджували, що пелазги мали своє письмо, яке Діодор називав ПЕЛАЗГІЧНИМ. Про згортки папірусів, які написані мовою «одного з пелазгічних говорів», розповів Діонісій Галікарнась-кий. Він називав ці папіруси «Книгами пророцтв» або «Книгами сивіл», що «цінувалися вище від усіх скарбів Риму». Зберігалися ці книги в Капітолійськомухрамі Рима. І храм, і пелазгічні «Книги пророцтв» згоріли в І ст. до н. е. Тоді римляни відправили послів до стародавніх пелазгічних місту Сарматіїта Малій Азії, аби відновити пророчі тексти. «Було відновлено до тисячі віршів «віщувань сивіл», — пише Діонісій Галікарнаський. Ще ЗО років тому найпрогресивнішою гіпотезою серед націонал-патріотів вважалася думка О. Знойка про те, що українська мова виникла ОДНОЧАСНО з латинською та давньогрецькою. Тепер, спираючись на нові й старі, але й досі заборонені чи забуті наукові джерела, бачимо й усвідомлюємо, наскільки наївною, ненауковою та хибною була та думка. Адже З ДАВНЬОЇ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ВИНИКЛИ І ЛАТИНЬ, І ДАВНЬОГРЕЦЬКА. І в цьому — заслуга пе-лазгів і, зокрема, етрусків. Античні автори писали про ПЕЛАЗГІЧНУ АБЕТКУ. Найдосконалішою вона була в етрусків. Олександр Чертков по крупинці зібрав із творів античних авторів перлини пелазгічної мови. Це — українська мова, давнє українське письмо. Воно постає перед нами із праці О. Черткова «О ЯЗЫКЕ ПЕ-ЛАЗГОВ, НАСЕЛЯВШИХ ИТАЛИЮ» (Москва, 1857). Скільки рідних українських слів тут подибуємо! І перше: ЧИТАЛО (Scitala). Так жителі Стародавньої Спарти називали те, з чого можна вичитувати слова, речення. Тобто — йдеться про першоназву КНИГИ. Далі Чертков фіксує такі українізми в мові пелаз-гів-етрусків: СКРИНЯ (Scrinium); ГОСПОДИНЯ (Cospodiena); ЗЕМЛЯ (Semle); СВЯТИНЯ (Svitina); ПОГАНИ (селяни); ХАТА (cata) — походить від слова кут, кутина; ЗАГРАЙ (Zagray) — ім’я давньоукраїнського (пелазгічного, етруського) бога веселощів, котрий постає у греко-римській міфології під іменами Вакха і Бахуса; БАГАР (Васаг) — келих; ОПАЛУН (Aplun) — зовсім забуте нині слово, що означає: той, хто запалює й підтримує священний, жертовний вогонь, тобто — палій, волхв, огнищанин; звідси, за Чертковим, походить ім’я АПОЛЛОН; ЖУПАН (Zupanas); СПИНА (зупинка) і СПИНА (Spina); ТРИЗНА; ВЕЛЕС (Veles) — бог пісні і худоби; СИВИЛА (Sibila), тобто ВИЛА— стародавня богиня долі, освіти, мистецтва тощо. Отже, й тут усі аргументи за те, що ПЕЛАЗГИ — се давні українці, а пелазгічна мова—давньоукраїнська мова. Та, на жаль, мова не була об’єднуючою силою для пелазгів. Великим і незборимим було стремління ви-сокорозвинених пелазгічних (давньоукраїнських) племен до самостійності. Так із великого пелазгічного об’єднання вже у XIII ст. до н. е. відокремлюється потужна держава, ім’я якій — ВЕНЕДІЯ «...Будемо боронити землю ношу ліпше від ВЕНЕДІВ, які пішли (на) западь Сонця, і там для ворогів землю орють, і хибну віру мають». «Велесова книга» (д. 2-А) Коріння венедів — сучасне Поділля. Се — за Геродотом, за його «Історією». Звідти, з Поділля, молоді общини венедів переселилися до Іллірії (Північна Італія), де й заснували Венедську державу. Тут венеди об’єднували інші давньоукраїнські племена, зокрема — ТРОЯНІВ, які, за свідченням Т. Лівія, збудували ТРОЮ. За описом Страбона, венеди заснували місто По-таву (Роїауіит) на річці з українською назвою Медвак (МесК/акоє), що впадає в Адріатичну затоку. Це було «найкраще й найбагатолюдніше місто Північної Італії, і таке багате, що могло озброїти й виставити військо до 120000 чоловік» (Страбон). Венеди збудували й інші міста з українськими назвами: ТУР (ТЬигіоє), ГОРОДИЩЕ (Огабієса), ГОРОД (Огабиє). А річки Венедії з українськими назвами СИЛА (Зіііє), ТУРА (Тига) свідчать про те, що венеди були пер-шопоселенцями Іллірії. Венедська держава займала велику територію від Адріатичної затоки до Дунаю. Після заснування Риму Венедія утримувала з ним дипломатичні стосунки. На північній околиці Венедії (правий берег Дунаю) жили давні українці, яких історичні джерела називають КРАЙ НАМИ, КРАЙНЯНАМИ І НАВІТЬ УКРАЙНАМИ, УКРАЇНЦЯМИ (О. Чертков). Бо були вони крайніми на північ від Нєпєїєб (С. Хіоський). О. Чертков розповідає про нихтак: «Потомки древних крайнов и до наших дней сохранили имя, переданное им праотцами: страна их и теперь называется Крайна (Украйна)». Венеди заснували також місто ВЕНЕДІЮ, що нині має назву ВЕНЕЦІЯ. Занепала Венедська держава внаслідок чвар між давньоукраїнськими племенами, відсутності єдності між ними. Концепцію розселення, роззосередження оріїв, їх місіонерства волхви розробили добре. А про концепцію єдності племен не подумали. Не сподівалися на невдячність і жорстокість автохтонних диких племен, які, перейнявши культуру оріїв, почнуть нещадно їх винищувати. Се мовлю про долю південних «мандрівних» венедів. Але частина їх, венедів із Поділля й Волині, як пише «Велесова книга», пішла «на западь Сонця». І се було, мабуть, найгероїчніше плем’я давніх українців, і йменувалися вони — УКРИ. Назва походить не від слова «крайній», а від першого легендарного племені ГУКРІВ, а точніше — від найстародавнішого праукраїнського чоловічого імені ГУК, що давньоукраїнською мовою означає ДУЖИЙ. УКРИ, отже, ДУЖІ. АУКРАЇНА— КРАЇНАДУЖИХ. Держава укрів пролягала від річки Лаби (нині Ельба) і Данії, тягнулася понад Балтійським морем до «Ливов, Чуди и Кореи» (О. Чертков). Стародавні німці називали цю територію Ускегтагк — ЗЕМЛЯ УКРІВ. П’ятсот років (VI—XI ст. н. е.) героїчного життя укрів у постійних війнах з варварськими германськими племенами — це славна, хоч і ще не вивчена, сторінка в історії Стародавньої України. Не маючи підтримки від Матері-Оріани, її численних племен, укри поступово втрачали свої землі. Територія їхньої держави скорочувалася, як шагренева шкіра. Проте захоплені германцями родючі поля укрів не заростали бур’янами. Ті поля так само обробляли укри, колишні венеди. Але вже — не як господарі землі, а як підкорені смерди. І автори «Велесової книги» правильно визначили статус колишніх венедів, що пішли «на западь Сонця». Однак орали ниву укри не в самотині: поруч бралися за чепіги й учорашні варвари. Так, німці переймали від укрів хліборобське ремесло. Втративши свою незалежність, укри утримували духовну зверхність над своїми переможцями. Власне, з варварського племені німці під впливом укрів переростали в цивілізоване суспільство. У XII ст. столиця укрів БРАНИБОР уже називалася Брандербургом, річка Одра — Одером і т. д. Але якщо німецький народ сьогодні називають працелюбним, то в цьому заслуга укрів. І досі найкращим спогадом про укрів, живим пам’ятником їм є високоврожайні ниви на вельми бідних фунтах Німеччини. Чи здогадаються німці поставити пам’ятники украм—своїм історичним учителям? Мабуть, для цього треба мати і розвинене почуття вдячності, і відповідну культуру, і знання історії. Та й, мабуть, се я вже багато захотів. Бо ж у скількох державах мусили б височіти монументи на честь великих і славних наших предків. Тут хоч би НАМ ПАМ’ЯТАТИ про них. Пишатися ними. Возвеличувати їх. Тих, які варварське плем’я перетворили в цивілізовану працьовиту націю. І тих, що породили античні держави, які є й досі еталоном цивілізованості, духовності, високої культури. Тут я маю на увазі русинів із Прикарпаття й Закарпаття, що переселилися на територію сучасної Італії й організувалися в державу, яка мала назву... ЕТРУРІЯ «Предречено од старих часів, що мусили в спілці з іншими (племенами) створити державу велику». «Велесова книга» (д. 36-А) Велика література створена про етрусків. Я не знаю жодної європейської країни, вчені якої не досліджували б етрусків. Вивчений, здається, кожен камінець, описано кожен черепок цього могутнього племені. Проте, коли заходить мова про його коріння, вчені, як правило, сходяться на одній фальшивій ноті: походження етрусків «загадкове», «не з’ясоване», «не встановлене» і т. п. Ось типовий заголовок статті про етрусків: «НЕРАЗГАДАННАЯ ТАЙНА ЭТРУСКОВ». І підзаголовок: «ОТКУДАОНИ ПРИШЛИ?». Се беру з московського тижневика «За рубежом» (1981, № 13), що передруковує статтю із французького часопису «Атлас». Усе тут мовиться правильно: і те, що етруски були вельми працьовиті; і що принесли на терени Італіїви-соко розвинену хліборобську культуру — вирощували овочі, тверду пшеницю, ячмінь, просо, гречку; і що в них було розвинуте скотарство: зокрема, вони розводили корів, свиней, коней, кіз. І що жінка займала в етруській родині привілейоване становище — і се вражало дикі автохтонні племена, де жінка була рабинею. Справедливо мовиться у статті й про те, що етруски збудували дванадцять великих міст... Та ось прикра і, на позір, дивовижна «недобач-ливість» автора: він уперто не подає НАЗВ тих 12-х міст. Чому? Та тому, скажемо відверто, що ВСІ ЕТРУСЬКІ МІСТА МАЮТЬ УКРАЇНСЬКІ НАЗВИ. А саме: ОРІАНА (!), КОРДОН, КУРІНЬ (!), ПОРУСІЯ (!), КОСА, ЛУКА, ОРАТАНІЯ (Агіапа), РУСАЛІЯ (!), КУМА, МАЛЮТА, КОТОРА, СПИНА (в розумінні: місце, де спинилися переселенці), ГАЛИЧІ (де мешкали переселенці з ГАЛИЧА на Прикарпатті) і т. д. Тепер стає зрозуміло, чому всі російські (а за ними — й малоросійські) та європейські автори так уперто (і нечесно) обминають гідроніми та топоніми Етрурії. Хоча се — гідроніми й топоніми — є, як відомо, достовірним НАУКОВИМ МАТЕРІАЛОМ для кожного вченого. Адже в назвах річок, урочищ, міст відбилася найдавніша пам’ять про племена. А назви річок Етрурії також суто українські: МОКРА, ОРАНА, ТИЧИНА... Мимохіть зринає думка: усі російські та європейські автори, які пишуть про етрусків, перебувають у полоні шовіністичних амбіцій та заздрісних атавізмів. їм важко, неймовірно важко визнати те, що лежить на поверхні: ЕТРУСКИ —СЕ Є ДАВНІ УКРАЇНЦІ, ВИХІДЦІ З ПРИКАРПАТТЯ. Найбільшим містом Етрурії була ВІЯ, що «за розмірами дорівнювала Афінам» (Діонісій Галікарнась-кий) і «не поступалася Риму ні засобами оборони, ні міцністю своїх стін» (Плутарх). Коли почався занепад Етрурії, римляни 10 років штурмували Вію й ледь спромоглися її здобути. Античні автори називають Вію столицею Етрурії. Але ж Вія—теж суто українська назва (є припущення, що правильніше столицю Етрурії називати ВІЙ, бо сей міфічний персонаж давньоукраїнської демонології був популярним у ті часи). За описом Страбона, житла свої етруски називали «КУРЕНІ» (бо в кожному помешканні стояла піч, яка куріла). Через те античні автори іноді називали етрусків КУРИТАНАМИ. За свідченням античних авторів, етруски принесли в Північну Італію культуру землеробства й осілого тваринництва. Малочисельні автохтонні племена Італії вперше побачили вози на чотирьох колесах, залізні плуги, вершників на конях, а також—насіння пшениці, проса, гречки, жита. Етруски навчили місцевих жителів орати, сіяти, прясти, ткати, кувати, колісникувати, стельмахувати, ознайомили з гончарним колом, з металургійною справою (зокрема навчили добувати залізну руду та будувати й експлуатувати домниці) тощо. Водночас етруски розвивали свою етнокультуру. Так була утворена велика й могутня держава Етрурія, до якої приєднувалися інші пелазгічні та автохтонні племена, котрі населяли Італію. Зокрема, до Етрурії ввійшло могутнє державне утворення стародавнього українського племені ОБРИЧІВ зі своїми трьома сотнями міст (ОДРА, ДОЛА, ГОСТРА та ін.). «Від берегів Тибру й до Альпійських гір, від одного моря до другого — все було заселене етруськими племенами», — писав Тит Лівій. ЕТРУРІЯ — ПЕРША ФЕДЕРАТИВНА ДЕРЖАВА В СВІТІ. До неї входило дванадцять давньоукраїнських племен. І поділена вона була на 12 округ. Тобто кожне плем’я становило самостійну округу, на чолі якої стояла виборна старшина (виконавча влада). А законодавчою владою в кожній окрузі було ПЛЕМІННЕ ВІЧЕ. Водночас кожна округа мала своє місто-столицю. ЕТРУРІЯ, отже, була держава демократична, правова, мирна. В цьому проявлявся високий рівень її цивілізованості та культури. Але в цьому криється і трагедія Етрурії. Бо з VII ст. до н. е. автохтонні племена Греції, озброївшись знаннями і мечами етрусків, почали нападати на них. Здавалося б, се була пересторога чи поштовх до зміцнення держави, посилення її унітарності. Але Ет-рурія й далі йшла шляхом, що його накреслили українські жерці у Vтисячолітті до н. е., тобто — шляхом демократії, миру й доброчинності. І з часом вона розпалася на дванадцять республік. А на думку Страбона, послабили Етрурію сусіди, які почали нападати на неї—і автохтонні племена, і... свої! Першими віроломно напали на етрусків їхні найближчі родичі — ГАЛЛИ (стародавні галичани). Кілька слів, отже, про галлів. Цікава історія назви сього племені. Відомо, що поетичним символом Франції є «галльський півень». Відколи і чому ця священна птиця користується такою великою шаною та й чому вона священна — французи не знають. Зате знають українці. Старовинний міф, що народився десь на обширах між Дністром і Дніпром, розповідає про такі події. Якось давно-предавно Божич-Золоте Сонце заспав свій ранок. Уже й орачі вийшли в поле, а Світило не сходить. Страшно стало людям. Розвели вони велике вогнище, вполювали звіра і принесли його в пожертву богам, ще й гучні молитви свої зголосили до неба. І почула ті молитви Коляда, богиня Неба, мати Божича. Стала вона будити свого сина, а він і вухом не веде — спить богатирським сном. Розсердилася велика богиня: схопила синове вухо та й вирвала його — і вмить перетворила в дивовижного птаха, що горло-панисто заспівав: «Ку-ку-рі-ку!» — і збудив Божича-Золоте Сонце. Відтоді та птиця — галаном її назвали люди (а згодом — ще й півнем) — щоранку будить і Божича-Золоте Сонце, і увесь люд та всенький світ: будить до праці, до діяння. Відтоді Сонце ніколи не запізнюється до людей. Такий міф. А реальність полягала в тому, що, вирушаючи на нові землі, молоді общини русинів брали із собою в путь і голосистих галанів-півнів, аби вони будили мандрівників на світанні, — щоби пораніше вирушити в дорогу і, доки спека не впаде, пройти якнайбільше верст. Співучі галани були великим дивом для автохтонних племен — і вони перенесли назву птиці на ціле плем’я мандрівних русинів: назвали їх таланами, або галлами. Ніби й мудрі волхви вели галлів на нові землі, бо вибрали для їхнього пристанища родючі простори теперішньої Франції. Але заздрість пройняла галлів — і волхвам не вистачило мудрості й переконливості втримати «галльських півнів» від братовбивства. То був трагічний в історії Стародавньої України 601-й рік до н. е. За описами Плутарха, Страбона, Лівія й ПолІвія, галли (їх античні автори називають ще кельтами) не лише захопили значну територію Етрурії, а й вигнали етрусків за межі своїх володінь. Русин убивав русина. Пролилася братерська кров. І це був лише початок. 420-го року до н. е. на етруське місто Капую напало давньоукраїнське плем’я КОМПАНІЙЦІВ (Сатрапі) й вирізало етрусків до ноги. 417-го року ПОЛЯНИ, що мешкали на терені Італії, ПІДСТУПНО захопили етруське місто КУМУ. Першопричиною сих ганебних кривавих акцій я вважаю ту ж саму заздрість. Є така негативна національна риса в українців: «Щоб у сусіда корова здохла!». Ця риса виникла не в наші дні, а в надрах Стародавньої України. Заздрість виникає там, де відсутня державницька ідея. Та найголовніший продуцент заздрості — нерівність, що характерна для людей. Етруски були найталановитішими, найпрацьовиті-шими, а отже, й НАЙБАГАТШИМИ з-поміжусіх племен. Саме вони ще в IV ст. до н. е. постачали Рим продовольчими товарами в неврожайні роки. Вони забезпечували провіантом римське військо, що вело війни проти Ганнібала. Діодор Сицилійський із великим захопленням описує завжди родючі рахманні ниви етрусків серед розлогих долин. Тут вони вирощували овочі, пшеницю, ячмінь, просо, гречку. Тут вони мали розкішні виноградники. Торгували вином, що давало великі прибутки. Тут випасалися їх незліченні табуни коней, стада корів і овець. Розводили багато свиней, бо любили сало. У всьому відчувався розмах і непогамовність української діяльної вдачі. А ще вони були неперевершеними майстрами з виготовлення кераміки та обробітку металів. Залізну руду добували в Тоскані та на острові Ельба. Тут вони знаходили в достатній кількості залізний шпат, подрібнювали його й виплавляли з нього залізо, яке продавали по всьому світу. Були вони й добрими мореплавцями. Мали свій торговий флот, що також неймовірно збагачував Етрурію. Опанували будівельним мистецтвом. Славилися також мистецькими виробами з бронзи. Але, підкреслюють античні автори, найулюбленіший матеріал етрусків — ГЛИНА. І в цьому виявлялася генетична пам’ять українців трипільської доби. їхні вироби з глини вражали світ. Словом, існувала етруська цивілізація, яку переймали і Греція, і Рим. Лиш не переймали земляки, споріднені племена. ...Особливо великого удару по Етруріїзавдали галли 388 року до н. е. Вони перейшли Альпи через ущелину й зненацька захопили етруське місто Милан та нещадно пограбували його. Того ж року римські леґіони, згодовані щедрою працею етрусків, також напали на Етрурію, захопили в полон 8000 осіб і жорстоко пограбували мирне населення. Наступні нашестя галлів (кельтів) 363-го, 358-го, 355-го, 347-го і 346-го років до н. е. остаточно зруйнували Етрурію як державу і водночас зміцнили автохтонний, державний, на кістках давніх українців збудований Рим, що поглинув етрусків та їхню культуру. Розбрат між давніми українськими племенами на терені Італії—трагічна сторінка в історії українського народу. Перший про це сказав Страбон: «Якби етруски не розділилися на окремі племінні управління, то вони не лише могли б дати відсіч нападникам, а й самі нападати й вести щасливі війни». Але, вмираючи, Етрурія народила дві великі держави — Стародавню Грецію і Римську імперію. На багатій етруській (давньоукраїнській) культурі виросла антична культура Еллади та Риму. Тому дивно й сумно, коли й сьогодні деякі науковці повторюють стару, запліснявілу, як гнила картоплина, версію про те, що буцімто римська культура впливала на рідну нашу наддніпрянську часів зарубинецької й черняхівської культур. При цьому не наводиться жодного аргументу. Саме в такому ключі виступив археолог Сагайдак на телебаченні в передачі, присвяченій роковинам Трипільської культури. Насправді йдеться про те, що римська культура виросла з давньоукраїнської— пелазгічної, етруської. І про це пишуть античні автори: «ИСКУССТВА И НАУКИ МЫ ПОЛУЧИЛИ ОТ ЭТРУССКОВ, ИБО ОНИ БЫЛИ ПРОСВЕЩЕННЕЙШИЙ НАРОД ДРЕВНЕГО МИРА» (Тит Лівій у перекладі О. Черткова). «НАЙОСВІЧЕНІШИЙ НАРОД СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ» Маємо пишатися такою оцінкою українського народу в давнину. Се є справедлива оцінка. Вона підтверджується фактами, які не слід оминати: для побудови Капіто-лійського храму в Римі залучили зодчих і робітників з Етрурії. Це вони вилили бронзову вовчицю з двома дітьми, стверджує Тит Лівій. Римляни посилали дітей учитися в школи Етрурії. «ВЧИЛИ ЕТРУСЬКУ МОВУ ТАК, ЯК ТЕПЕР ГРЕЦЬКУ»,— пише Тит Лівій. А ось свідчення Страбона: "ВІД ЕТРУСКІВ РИМЛЯНИ ЗАПОЗИЧИЛИ СВОЄ БОГОСЛУЖІННЯ, БУДОВУ ХРАМІВ, ЖЕРТВОПРИНОШЕННЯ, МУЗИКУ, ОДЯГ, ЗБРОЮ, ВСІ ВИДИ ВІРИ, СУДОЧИНСТВО, КОНСУЛІВ...». Із цього видно, якою досконалою та гармонійною була державна система Етрурії. Отже, час уже забути антинаукові небилиці про те, як римська культура впливала на наддніпрянську. Слід ґрунтовніше вивчати історичну місію давніх українців у творенні давніх культур і цивілізацій. Маємо відновити справедливість щодо багатьох давньоукраїнських племен і держав. А також — щодо давньоукраїнських міст-держав — зовсім забутих, навіть викреслених з пам’яті історії. Маю на увазі такі міста, як... СКІФОПІЛЬ «Князь Славень... свій город... ствердив, а брат його Скіф коло моря був». «Велесова книга» (д. 6-А) Мабуть, ми б і не знали про це славетне колись давньоукраїнське місто на терені стародавньої Палестини, якби не «Библейская энциклопедия», що була видана в Москві 1891 року стараннями та коштом архимандрита Никифора. Якось кілька років тому, завітавши до Спілки письменників України, я побачив таку картину: знайомий мені письменник — єврей за походженням — роздаровує працівникам спілчанської бухгалтерії примірники Біблії в перекладі російською мовою. Щедрою рукою простягнув і мені примірник. Я взяв і на титульній сторінці прочитав: «Подарок, не подлежит продаже. Напечатано в Финляндии, 1990». Чудовий папір, зразковий друк. Та все ж у цій благородній акції відчувалася певна тенденція. Гортаю книгу, цікавлюсь, як звучить 27-й вірш першого розділу із «Книги суддів». Читається так: «И Манассия не выгнал жителей Бефса-на и зависящих от него городов». Прийшов додому й подивився, як перекладені ці рядки українською мовою у виданні Московського патріархату 1988 року. Ось так: «А Манасія не повиганяв мешканців Бет-Шеана та його залежних міст», ідентично до цього звучать і відповідні рядки в канонічному виданні Біблії (М., 1988). Тоді я пішов до бібліо- Генеалогічна карта походження індоєвропейських мов, на якій схематично зображено розповсюдження індоєвропейських мов від Середньої Наддніпрянщини(із книги Р. Макрама;У. Крена та Р. Макнійла «The Story of English») Золота пектораль із кургану Товста Могила. Дніпропетровська область. IV століття до н. е. Бій скіфів. Зображення на гребені. Курган Солоха. Запорізька область. IV століття до н. е. Бронзова монета із зображенням Горгони Медузи. Ольвія. IV століття до н. е. Голова богині Дємєтри (прикраса на скіфському вбранні). Запорізька область,IV століття дон. е. Хіоський кубок. VI століття до н. е. Керамічні вироби трипільських майстрів.IV століття до н. е. Як творився світ. Малюнок Сергія Танайдачука. теки і поцікавився, як звучать ці рядки у московському виданні Біблії за 1911 рік. А ось так: «И Манассия не выгнал жителей Бефсана (который есть СКИФОПОЛЬ) и зависящих от него городов» (Виокремлення моє. —Авт.). Як бачимо, фальсифікатори не бояться кари Господньої й брудними руками тенденційно підредагову-ють Святе Письмо, канонізоване святійшими Вселенськими Соборами. Але що воно за місто СКІФО-ПІЛЬ? І чому воно таке небажане для сучасних видавців Біблії? Бібліофіли радять звернутися до «Библейской энциклопедии» 1891 року видання, де є, мовляв, науковий коментар до всіх географічних назв та імен Біблії. Справді, на стор. 657 сього раритетного видання є стаття «Скіфопіль». Тут повідомляється, що це місто (інша назва — Скіфський город чи Бео-Сан) лежить за «600 стадій від Ієрусалима». Енциклопедія пише: «Он был весьма сильною крепостью как по своєму естественному положению, так и по своим искусственным укреплениям, величественные развалины коих сохранились и доныне». І далі найголовніше: «Во времена Спасителя (Тобто за часів Ісуса Христа.—Авт.) Скифополь был ГЛАВНЫМ ГОРОДОМ ДИКОПОЛЯ или СОЮЗА 10 ГОРОДОВ, населенных большею частью язычниками» (Виокремлення моє. --Авт.). Отже, Скіфопіль — столиця Дикополя, союзу десяти міст, що їх населяли язичники, тобто — давні українці, діти Сварога й Дажбога. Дикополе... Се ж наше українське південно-степове Дике Поле, пам’ять про яке понесли скіфи з-над Дніпра в далекі землі. Туди, на руїни Скіфополя, годилося б спорядити археологічну експедицію НАН України. Віриться, що такі експедиції в майбутньому, коли Україна зміцніє, провадитимуться. Хоч їм і чинитимуть опір ТІ, ЯКІ НЕ ХОЧУТЬ БУТИ ВТОРИННИМИ на тій землі, на котру першими ступили й упорядкували її, окультурили давні українці — орії, скіфи, анти... На чолі з волхвами. З тими волхвами, українськими жерцями, які, живучи тут, у Палестині, дві тисячі років тому вирахували по зорях народження Спасителя. Раніше в Біблії мовилося про них. Але тепер фальсифікатори й комбінатори і волхвів тихцем викреслюють, виганяють з Біблії. Ще в канонічному виданні їх можна зустріти: «Когда же Иисус родился в Вифлееме Иудейском во дни царя Ирода, пришли в Иерусалим волхвы с востока...». Зірочкою тут позначено поклик, у якому пояснюється, що волхви — се «мудреці». Коментар фарисейський, бо волхви є жерці, а мудреці не були звіздарями. Ще більша наруга над Святим Письмом та Істиною чиниться в українському перекладі Московського патріархату: «Коли ж народився Ісусу Вифлеємі Юдейськім, за днів царя Ірода, то ось мудреці прибули до Єрусал и му зі сходу...». Ся зухвала фальсифікація чиниться в ім’я того, аби не було в Біблії й згадки про давніх українців, їхніх жерців. Тому волхвів затуляють терміном «мудреці» — точнісінько так, як давніх українців — назвою «слов’яни». Хоча термін і саме поняття про слов’ян як спільноту споріднених народів з’являється в VI—VII століттях. А до сього ще була велика держава — «Тако анти ми, маємо співати честь і славу, богам». АНІІЯ АБО ОРАТАНІЯ «Велесова книга» (д. 24-А) «Се бо антами були по Рок-солані». «Велесова книга» (д. 24-Б) Антами, тобто велетнями, дужими, нас називали давні греки й римляни. А конкретніше — ця назва пристала до воїнів-охоронців (першокозаків) давньоукраїнських племен, що заселяли Іллірію та інші території древньої Італії та Греції. Про популярність антів свідчать старовинні топоніми: давньоукраїнське войовниче плем’я з-над Росі — ВОВКИ, заселивши в II тисячолітті до н. е. узбережжя Тиренського моря, одне зі своїх міст, як свідчить Тит Лівій, назвало АНТИ (АпЛит). Під час заснування Рима один з його пагорбів було названо АпЬроПэ (поле Анта) і т. п. * * ж * І ♦ Наскільки анти — люди надзвичайної фізичної сили й високої духовності та культури, тобто люди всебічно обдаровані, гармонійні — мали вплив на давній світ, на автохтонні племена Греції й Риму, свідчить той факт, що їхнє ім’я пов’язане з великим історичним періодом в історії людства—АНТИчний світ, АНТИчна культура і т. д. Та все ж зараз, у наші дні, коли Україна переживає тяжку кризу, коли наша державність у небезпеці, коли нація вимирає, і нам, українцям, так потрібні мудрість віків, і дужість, і єдність, — хочеться придивитись до * Великої Антії—України III—VI ст. на берегах тоді ще вільного й чистого Дніпра. Бо в ній, тій Антії, вбачається тисячолітній досвід державницької ходи давньоукраїнських племен. Бо вперше тоді давньоукраїнські племена утворили могутню, стабільну і першу в історії українського народу ОБ’ЄДНАНУ УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВУ, яку арабські мандрівники називали ОРАТА-НІЄЮ (Артанією, Ратанією), тобто — країною орачів. Країною нащадків Оря та скіфів-орачів. Період Антської держави (Антії-України) археологи пов’язують з розвитком ЧЕРНЯХІВСЬКОЇ КУЛЬТУРИ, тобто з розквітом стародавньої української етнокультури. Зокрема, за часів Антії-України великого розквіту набула українська писемність («буквиця», «Іванове письмо»). Численні археологічні знахідки вказують на те, що українці-анти III—VIII століть, окрім свого рідного, знали старогрецьке письмо й латинь (за Євгенією Махно). Анти займалися орним землеробством (із застосуванням залізного плуга), осілим тваринництвом, мисливством, рибальством. За дослідженнями М. Брайчевського, високого рівня досягли народні промисли, ремесла — залізо-обробне, гончарне (із застосуванням гончарного кола), гутне виробництво та ін. Розвивався залізорудний промисел, металургійна справа (із застосуванням домниць). Особливого розквіту набуло ужиткове мистецтво, надто—ткацтво, золотарство, мосяжництво, різьба по дереву й по кості. За Антської держави панує індивідуальне землекористування та приватне землеволодіння. Розвивається приватне господарство. Широкого розвитку в Оратанії набуває торгівля на основі грошового обігу. Налагоджуються міцні економічні стосунки з зарубіжжям — передусім з АРАБСЬКИМИ КРАЇНАМИ, Римом, Візантією, Грецією та Єгиптом. Зовнішня торгівля сприяла збагаченню і зміцненню Антської держави (У нас же сьогодні все навпаки: 47 відсотків зовнішньої торгівлі займає Росія, яка зухвало спустошує Україну, не платить за наші товари або платить значно нижче від світових цін, а свої товари продає нам за цінами, що перевищують світові. Нас може порятувати торгівля з арабським Сходом, Іраном, країнами «третього світу»: це наші найвигідніші партнери). Для державного устрою Антії характерне гармонійне поєднання автократіїй демократії. Взагалі, Ора-танія — КЛАСИЧНА УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА, якої не було ні до, ні після неї. Законодавчою владою було ВІЧЕ на всіх рівнях. Воно ж було і судовою владою. Виконавча влада — цар (рекс) і воєводи на місцях. Але найголовнішою була ДУХОВНА ВЛАДА— влада волхвів: їй підкорялись і цар, і воєвода, і всі люди. Волхви були оточені ореолом святості й шанобливості (Се те, що бракує нам зараз — духовної влади речників нації. Національні письменники зараз — жебраки: їм ніде друкуватися, на радіо й телебачення їх не пускають, аби вони «не протаскували» націоналізм. Та й узагалі, вони оточені з часів совдепіїатмосферою зневаги і презирства. Учителі... 40 тисяч найкращих українських педагогів було знищено в 30-ті роки, і тепер компартійна номенклатура, що при владі, не дає відродитись освітянській еліті). За адміністративно-територіальним устроєм Антська держава була першою в історії Стародавньої України УНІТАРНО-ЦЕНТРАЛІЗОВАНОЮ ДЕРЖАВОЮ, що й дозволило об’єднати всі давньоукраїнські племена від Венедського (Балтійського) моря до Евксинського (Чорного) та від Лаби (Ельби) й Одра (Одера) до Дону. Столицею Антії-України був Київ. За описом Прокопія Кесарійського, анти мали потужну військову організацію, що могла виставити стотисячне військо. Одним із найвідоміших і найславетнішихдержавних діячів Антії-України був цар БОЖ або БУС (IV ст.). Його історична роль — в об’єднанні давньоукраїнських племен (укрів, росів, полян, деревлян, сіверців, уличів, тиверців та ін.) у міцну всеукраїнську спільноту Се дало можливість Божеві зупинити навалу готів (об’єднання давньогерманських племен) і вщент розгромити готське військо на чолі з королем Вінітарієм (385 р.). Готи змушені були платити антам данину. За кілька років після поразки Вінітарій пішов на підступність і запросив Божа та його соратників на «бенкет миру». Бож із характерною українською довірливістю та щирістю прибув у гості до готського короля з усіма своїми воєводами й синами. Під час бенкету Божа та його сімдесятьох супутників — воєвод і синів підступно й віроломно схопили і розіп’яли на хрестах, що їх виставили на перехрестях доріг Антії-України. Водночас Вінітарій з військом захопив Київ і перейменував його на Данапрштадт. Проте окупація готів тривала 9 місяців. Боротьбу проти віроломних ворогів очолили волхви. Навесні 391 року вони зібрали військо й повели його проти загарбників, але в першій битві зазнали поразки. Програли анти й другу битву. Тоді волхви скликали воїнів зі всієї Антії-України. Надійшли укри з-над Лаби, венеди, русини з Карпат, волиняни, білі руси... Була велика січа на лівому березі Стугни. Один із волхвів поцілив стрілою Вінітарєві в шию. Загибель короля зчинила паніку серед готів. Анти оточили вороже військо й повністю знищили його. Данапрштадт знову став Києвом. Антія відродилася в могутню державу. Але її чекали великі потрясіння. У подальшій боротьбі проти готів та інших варварських племен анти об’єдналися з південними своїми родичами — сарматами, яких тоді називали гуннами. Чому так? Я вже розповідав про те, як галли свого часу побили етрусків. Проте слід уточнити: велике плем’я мандрівних галлів-галичан, вихідців із Прикарпаття, поділялося на дві частини: мирну і войовничу. Войовничих галлів називали ще КЕЛЬТАМИ. Мирні галли осіли на крайніх західних землях Європи, обробляли свої ниви, вирощували хліб і виноград, займалися скотарством; саме вони й утворили велику державу Галлію, що згодом стала називатися Францією. А войовничі галли-кельти не могли всидіти на одному місці, їх тягло в походи, їм хотілося воювати. Тому дзвін їхніх мечів чули і в Бельгії, і в Швейцарії, і на Британських островах (де їх, кельтів, називали бриттами!), і в Карпатах. А один з найпотужніших бойових загонів кельтів зробив стрімкий рейд від території Данії до Криму. Але тут їм не давали спокою сармати, що стали витискувати непроханих гостей геть. їх, сарматів, роздратовані кельти називали «гуннами», тобто — «злими сусідами». Це слово в ті часи було модним. Пішло воно від китайців, які назвали своїх сусідів — войовничих ка-захів-кипчаків словом «хуна», тобто «злий сусіда». Так давньоукраїнське плем’я сарматів стало зватися гуннами. І очолив се об’єднання антів і гуннів київський цар Аттила. Чимало написано про сього грізного царя, великого стратега й полководця. Але й досі найґрунтовнішою і найвичерпнішою розповіддю про Аттилу є капітальна праця О. Вельтмана «Аттила и Русь IV и V века» (Москва, університетська друкарня, 1858 р.). На основі цієї монографії відомий український письменник нашого часу Іван Білик написав цікавий історичний роман «Меч Арея», де вивів Аттилу під колоритним і співзвучним українським іменем Гатило і показав його як українського вождя. На критиці сього «націоналістичного» роману зробив свою стрімку наукову кар’єру молодий на той час археолог Петро "Голочко, що виступив на догоду ЦК Компартії України та КДБ з погромницькою статтею на адресу Білика. Тож відомо, як дісталися йому і звання академіка, і крісло директора Інституту археології, і посада віце-президента НАН України. Не буду розповідати про Аттилу та повторювати Вельтмана, Білика, інших авторів. Не полемізуватиму з академіком Толочком. Бо зараз важливо з’ясувати одне: ЯКУ РОЛЬ відіграв Аттила в розвитку Антії-Укра-їни і, зокрема, в утвердженні Української державності. Одразу скажу — НЕГАТИВНУ. А ще точніше — РУЇННИЦЬКУ РОЛЬ. Посівши престол великого князя Київського (443 р.) та ганебно вбивши свого брата Бледу (445 р.), Аттила встановив, по суті, військову диктатуру і повів грабіжницькі війни без будь-якої на те потреби. Віче при ньому не діяло. Він став диктатором. Талановитий полководець, він не знав поразок у січах. Так, сучасники відзначали його добрі риси: мудрий у порадах своїх; поблажливий до прохань; вірний слову своєму, скромний у побуті (ходив у білому полот-няному одязі без прикрас, їв мало, не любив марнотратства тощо). Але всі ці позитивні риси лише посилювали завойовницький ритм його буття. Невдовзі Антія перетворилася у велику мілітарну імперію, що простяглася від Волги до Рейну. Десятки підкорених народів і держав. І трималася ця супердержава на силі й страхові. Помер Аттила (453 р.) — і супердержава гуннів-антів розвалилася враз. Тут мимохіть згадується Бож. Він перший об’єднав давньоукраїнські племена у велику державу. Але об’єднав не силою, а розумом. І — добром. Чому потяглися народи і племена до Антії, до Божа в спілку? Та тому, що він дав мир і волю ратаєві, селянинові. Зробив його не воїном, а господарем на землі, утвердив приватну власність. Бож заперечував рабство (Аттила всіх полонених зробив рабами!). Бож підтримував волхвів, їхню духовну владу. Він дав ініціативу, простір воєводам. Бож прислухався до віча, його ухвал. Загинув Бож, а ДЕРЖАВА НЕ РОЗПАЛАСЯ. Навпаки, анти ще дужче згуртувалися і перемогли силою всіх своїх племен. Аттила — антипод Божа. Він зорганізував велику державу не добром, а силою. І коли він помер, то всі народи поклали — жити окремо, бути господарями своєї долі. Великий се був потяг до волі, до самостійності — і... АНТІЯ ВЖЕ НЕ ВІДНОВЛЮВАЛАСЯ. Народи боялися знову потрапити в рабство. Так стали утверджуватися самостійні держави, що їх згодом назвуть державами чи народами слов’янської спільноти. А в глухих лісах Півночі завдяки Аттилі почалося формування суспільного утворення, яке згодом стане грізним явищем під назвою... МОСКОВІЯ «Від ранку до ранку бачимо, як зло діється на Русі, і чекаємо, що поверне на добро. / то не буде інако, якщо сили свої не згуртуємо і не візьмемо мету одну...». «Велесова книга» (д. 8-Б) «Що ви найбільше цінуєте в людях?» — запитав мене один журналіст, беручи інтерв’ю. «Совість! — сказав я. — Іноді кажуть — доброта, мужність... Але все те визначається совістю людською. Ось такий приклад. Російськомовні, що вікживуть в Україні й не можуть (та й не хочуть) двох слів зв’язати по-українськи чи відверто глузують над нашою мовою, — се люди без совісті. Жити серед українського народу, їсти український хліб — і так зневажати мову корінного населення, глумитись над нею (та ще й — над такою чарівною мовою!)—се вказує на відсутність будь-яких ознак совісті, що є, до речі, мірилом людяності, чуйності, добросердності; показником наявності відчуття обов’язку й обов’язковості перед суспільством та ближнім своїм. Відсутність совісті — се є тваринний егоїзм, з якого починаються шовінізм і фашизм. «Я відберу у вас таку химеру, як совість!» — обіцяв Гітлер своїм солдатам. У російськомовних немає що відбирати. І водночас в Україні є росіяни (їх, щоправда, одиниці), які вивчили чи вивчають українську мову. Так чинять ті, в яких пробудилася совість...». Коли було надруковане інтерв’ю, я помітив, що цю відповідь мою викреслили. Журналіст мав прізвище на «ов». Видно, його заїло... Заїдає й нас, коли в Криму шовіністи ходять із транспарантами: «Крым — русская земля»; у Харкові — «Харьков — город русский». Заїдає нас, що Росія досі не повернула історичні цінності, вивезені з України. Заїдає нас, що Україна не отримала своєї частки золото-валютного запасу колишнього Радянського Союзу, не розрахувалася за каторжну працю мільйонів українських політв’язнів, за вивезену в Росію тактичну і стратегічну ядерну зброю... А всі ці біди почалися з Аттили. До нас дійшли чотири документи —угоди Аттили з Візантією. Укладалися вони так... Як тільки кляті ро-меї переставали платити данину могутній Антії, Атти-ла погрожував війною. Одразу приїздили посли зі щедрими дарами, і монарх Антії диктував угоду. Перший пункт в усіх чотирьох документах звучав однаково: «Повернути всіх скіфських (гуннських) утікачів». Останній пункт був також стереотипним: «Не давати притулку втікачам скіфським (гуннським)». Он як «добре» жилося за Аттили і волхвам, і зодчим, і вчителям, і лікарям та майстровитим ремісникам: усі вони втікали до демократичної Візантії. Але були втікачі й на Північ. У сувору глухомань, куди не завжди ступала нога людська. Аттила завів суворий закон: украв — смертна кара. Убив будь-кого — голова з пліч. Учинив розбій, пограбував — те ж саме. Хто ухилявся від війська — того також чекала смерть. Від смертної кари втікали в далекі північні ліси. До Москви-ріки (слово «москва» по-удмуртському — «ведмежа вода», тобто — ведмежий закуток, глухомань). Туди рука Аттили не діставала. Так гуртувалася чоловіча община русів-утікачів. Женилися вони на удмуртках, марійках, естках, фінських дівчатах — і про синів їхніх казали: руський удмурт, руський фінн... Ось таким чином і з’явився «загадковий» прикметник РУСЬКИЙ (РУССКИЙ). Відтоді почала формуватися нова войовнича нація — нація людей добре згуртованих (чи не найважливіша риса), сміливих, витривалих, невибагливих у побуті, але — жорстоких, злих, агресивних, вельми ледачих (звикли не працювати, а вбивати, грабувати), — людей, для яких не існувало відчуття совісті. Формування се йшло кілька століть. Уперше нова войовнича нація заявила про себе 8 березня 1169 року, коли вона вже була Московсько-Суздальським князівством і мала свого вождя — Андрія, що його, за іронією долі, називали Боголюбсь-ким, хоча йому більше пристало б ім’я — Сатанинський. З юних літ не захотів жити в Києві, бо сліпо возне-навидів український народ за його вільнолюбність і розум. Тож як тільки став князем суздальським — привів свої полки під Київ, зненацька захопив його і влаштував не бачену за всю історію різню та розбій. Три дні й три ночі московитяни, сп’янілі від крові, вирізували дітей, жінок, старих; грабували, ґвалтували, палили. Три доби над Києвом стояв крик, зойк, ґвалт. Заволала тоді, здається, сама Україна: «Зупиніться, сини мої! Я ж ваша Мати!». Але вбивці й ґвалтівники не впізнавали своєї Матері. І не визнавали її. Вони вчинили свою страшну справу: Київ був залитий невинною кров’ю. Чому так сталося? Головна причина — ГЕНЕТИЧНА ЗАПРОГРАМОВАНІСТЬ московитян на розбій, убивства, насилля. Адже на ті часи чимало народів суворого північного краю — фінни, шведи, норвежці, ести — вели цілком цивілізований спосіб життя, продуктивною працею забезпечували собі добрий життєвий рівень. А ледачі московитяни жили в дикості — власне, вели напівтва-риняче існування. Тому до генетичної запрограмованості додалася ще й заздрість — що, до речі, стала вічним бичем для українців. Тож у ті березневі дні 1169 року московитяни чинили помсту киянам за їх високу матеріальну й духовну культуру, за їхню цивілізованість, людяність, доброту. Мовляв, ми там гибіємо в холоді й голоді, а ви тут розкошуєте — тож нате вам! Заздрість, ненависть убогішого розумом і злиденнішого до розумного, багатшого, ще й — вродливішого сусіда стане основою вічного національного конфлікту між московитянами й українцями. Страшна се річ — нерівність народів! Нерівність між людьми — бійка, нерівність між народами — війна, нашестя, геноцид. Тому українці — вічні страждальці через свій високий розум і працьовитість, через свою добродушність і потяг до краси, зрештою — через свою людську вроду. А також через свої найбагатші у світі чорноземи. Згадаймо наслідки т. зв. Переяславської Ради, якої, по суті, не було, а була трагедія українців із першої ж хвилини: Хмельницький склав присягу на вірність Росії, а Бутурлін тут же відмовився складати присягу на вірність Україні. Одразу ж військо генерала Шереметьева нахабно ввійшло до Києва, не маючи на те дозволу гетьмана Хмельницького. Тоді Шереметьев повісив дві тисячі киян із Куренівки — буцімто за те, що вони не хотіли брати на постій і годувати чужинців. А згодом страшну різанину киян влаштував ставленик Москви, кривавий київський воєвода Барятинський: він сам хвалився, що «вирізав 15000 мирного населення»6. Яка ж причина такої дикої кривавої розправи над мирними киянами? Адже вони не бунтували проти Ба-рятинського, не повставали проти москалів. Причина одна — вічна зоологічна ненависть москалів до заможніших, розумніших, культурніших єдинокровних братів своїх по Матері — Оріані-Україні. Така звіряча потворна мстивість керувала і солдатами Меншикова, що вирізали все мирне населення Батурина восени 1708 року А як люто винищував мирних українців лише за те, що вони—українці, посланець Леніна в Україну кривавий кат Муравйов 1918 року. Зрештою, свідками московитянського терору стали й ми, люди незалежної України, 18 липня 1995 року, коли озвірілі змопівці вчинили бандитський напад на мирну похоронну процесію, що проводжала в останню путь Патріарха всія України святійшого Володимира Романюка. У світовій практиці це другий випадок подібної варварської акції. Перший стався 1994 року в грудні, коли російський літак обстріляв мирну похоронну процесію чеченців у мирному чеченському селі. Але і там, і тут почерк один: московський. Почерк російського фашизму. Бо хто ж давав наказ бити віруючих Київського патріархату? Генерал Будников і полковник Куликов. Ось хто вершить долі й справи в «незалежній» Україні—будникови й куликови. Ахтожтакі змопівці? Весь світ обійшла світлина: троє вишкірених змо-півців нещадно б’ють, вірніше — убивають сиву людину — відомого художника Олександра Фесуна. В одній руці в нього портфелик, у другій — букет квітів на могилу Патріарха. За що катують поважну й шановану людину? Та за його розкішні козацькі вуса, за те, що він українець!... Бо змопівці — се росіяни чи зрусифіковані малороси, які ще страшніші за росіян. І як можна охарактеризувати це варварське дійство: побиття похоронної процесії? Лише так: ПОМСТА ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ, хоч і паперову, зате — конституційну. Помста за те, що УКРАЇНЦІ ЄІ БУДУТЬ. Але геноцид українського народу триває. І почався він 8 березня 1169 року. Точніше сказати — посилився. Бо почався він ще раніше. Власне, важко й встановити початок знищення й самознищення української нації. Зате коли осягаєш тисячолітню історію нашесть, воєн, спустошень, геноцидів — то мимохіть проймаєшся думкою: який великий, героїчний і стійкий український народ. Незнищенний і невмирущий народ. Таким він постає, зокрема, у «Велесовій книзі», яку вже давно, років зо двадцять, годилося б вивчати у школах і вузах, ставлячи її в навчальних програмах попереду «Слова про Ігорів похід». Але поки що навіть історики в найостанніших своїх монографіях, книгах і статтях про давні часи замовчують її, обминають, «не помічають» її, «Велесовоїкниги». Бо так хочеться московитянам. Бо се ж — про Україну стародавню, величну, героїчну, яка є часткою сьогоденної та майбутньої України. А ми не оминемо сієї визначної пам’ятки, бо... «ВЕЛЕСОВА КНИГА» — НАША ГОРДІСТЬ І СЛАВА Передусім, що таке «Велесова книга»? І про що вона? Се є старовинний язичницький епос VIII—IX століть, що зображує життя давньоукраїнських племен протягом великого історичного періоду — з VII ст. до н. е. аж по IX ст. н. е. включно. Пам’ятка давньоукраїнської писемності, міфології та історії. Єдина у слов’янському світі писемна пам’ятка язичницькоїдоби. Реліквія давньоукраїнської літописної літератури. Деякі дослідники трактують «Велесову книгу» як «збірник проповідей, що читалися народові під час богослужінь», чи як «збірник релігійних повчань»7. Сутність пам’ятки, її значення для сучасного українського читача влучно охарактеризував один з її дослідників, Микола Скрипник (Голландія): «Влес-книга» обговорює не тільки суто історичні події та проблеми, а й багато аспектів культурно-релігійного та політичного життя нашого минулого, впливи яких діють ще й донині в нашій сучасності. «Влес-книга» дає тим, хто здібні почути й зрозуміти голос предків, надзвичайно багату змістом відповідь на питання: ХТО МИ? ЧИЇ ДІТИ? ЯКИХ БАТЬКІВ?». Полемічний пафос епосу, його ідейне спрямування вдало визначив один із найперших дослідників і популяризаторів давньоукраїнської пам’ятки професор Володимир Шаян. «Велесова книга», — підкреслює він, — є перша відкрита і блискуча ОБОРОНА ВІРИ ПРЕДКІВ і водночас — заклик до об’єднання дав-ньослов’янських племен та рішучої боротьби проти ДУХОВНОГО ПОНЕВОЛЕННЯ УКРАЇНИ З БОКУ ВІЗАНТІЇ». Назва епосу походить від того, що в тексті твір названо «Велесовою книгою», яку присвячено «Богові нашому». Пам’ятка написана давньоукраїнською докирилів-ською «буквицею» («Іванове письмо»). Сучасні дослідники називають абетку книги ВЛЕСОВИЦЕЮ. Мова пам’ятки—давньоукраїнська («русинська»), основу якої становить гуцульський діалект. ТЕХНІКА ПИСЬМА НА ДЕРЕВІ. Літопис викарбу-ваний (видряпаний шилом чи предметом, подібним до нього) на дерев’яних березових дощечках розмірами 22 X 28 см. Товщина дощечок — 6—9 мм. Підготовка таблички до письма полягала в тому, що її занурювали в розтоплений віск, а після охолодження на ній карбували (видряпували) літери. Коли дощечка з обох боків була списана, їїзанурювали в спеціальний розчин, від якого борозенки видряпаних літер чорніли, а вкрите восковою патиною тло залишалося світлим. З часом віск стирався, а літери залишалися чорними. Хімічний склад розчину досі не відомий. У кожній табличці зверху просвердлено дві дірочки, через які просовувався мотузок, що з’єднував дощечки на зразок сучасного відривного календаря. Графічно «влесовиця» карбувалася так: спочатку впоперек дощечки проводилася більш-менш рівна лінія — рядкова риска. Потім під нею зліва направо писалися (видряпувалися) букви, які горішніми кінчиками «прилипали» до рядка. При цьому буква «П» зливалася своєю верхньою горизонтальною частиною з видряпаною лінією; літера «І» карбувалася у вигляді вертикальної палички, а крапка над нею зливалася з рядковою рискою. В літері «Т», аби вона відрізнялася від «І», горішню горизонтальну рисочку карбували дещо нижче від рядкової лінії і т. д. Усі літери писалися як великі (заголовні). Вони карбувалися впритул одна до одної, початок чи кінець слова або речення нічим не позначався. Абзаци й розділові знаки відсутні, наголоси—теж. Хоча чимало слів скорочено на дві-три літери — титлів над ними немає (що дуже ускладнює прочитання тексту). Правил переносу слів не дотримано: якщо слово наприкінці рядка не закінчене, то кінець його переноситься в наступний рядок (навіть якщо це одна літера) без рисочки. Незакінчений текст переходить з одного боку дощечки на зворотній без будь-якої позначки. Оригінал «Велесової книги» кількістю 41 дощечка (три з них були розбиті) знайшов полковник денікінсь-кої армії Федір Ізенбек у серпні 1919 року. Тому в дослідницькій літературі «Велесову книгу» називають ще «дощечками Ізенбека». ІСТОРІЯ ЗНАХІДКИ. Федір Артурович Ізенбек, Туркмении за національністю, художник за покликанням, народився 1890 року в Петербурзі. Батько його був морським офіцером, дід — беком (дворянином) із Туркестану. Мати—українка. Федір Ізенбек закінчив Морський кадетський корпус. Служив у «туркестанській» (тобто в російській окупаційній) артилерії. Рано облишив військову службу в чині прапорщика і вступив до петербурзької Академії мистецтв. На праваххудожника-замальовника брав участь в археологічній експедиції до Туркестану. Під час громадянської війни 1918—1920 років Ф. Ізенбек опинився в Добровольчій армії генерала Де-нікіна. Починав у чині капітана, а 1919 року вже мав звання полковника і був командиром Марківського артилерійського дивізіону. У серпні 1919 року його дивізіон, діючи на Курському напрямку, дислокувався поблизу хутора Великий Бурлюк (Слобожанщина), де був маєток князів За-донських-Захаржевських. Після бою Ізенбек пішов оглядати маєток, господарі якого були по-звірячому закатовані більшовиками. Ізенбека зацікавила велика бібліотека, що також була пограбована й розкидана. На підлозі, поміж книгами, полковник помітив якісь дощечки, що потемніли від часу і були густо вкриті незнайомими письменами. Ізенбек наказав своєму ординарцеві зібрати таблички, акуратно скласти їху речовий («морський») мішок і берегти «як зіницю ока». Із цими таємничими дощечками Ізенбек пройшов фронти, благополучно емігрував до Франції, а звідти переїхав до Брюсселя, де оселився назавжди. Працював на килимарській фабриці товариства «ТАПІ», де створив понад 15000 малюнків до перських та туркменських килимів. Дощечки з письменами він утримував у себе вдома, точніше—у своїй майстерні на вулиці Бесм в Юкклі (район Брюсселя). Старовинну пам’ятку української писемності Ізенбек нікому не показував. Він відхилив навіть пропозицію Брюссельського університету дешифрувати «Велесову книгу» силами візантійського відділу факультету руської історії та словесності. Єдиною людиною, якій довірив Ізенбек старовинну пам’ятку, став Юрій Петрович Миролюбов (Лядський). Але і його ізенбек допустив до реліквії лише на третій рік їхнього знайомства. Юрій Миролюбов (1892—1970) народився в місті Бахмуті. Українець за походженням, хімік за фахом і водночас людина, що закохана в сиву давнину, в історію слов’янського світу. Він прослухав курс лекцій зі славістики у відомого чеського історика та етнографа Л. Нідерле. Над оригіналом «Велесової книги» Миролюбов працював 15 років. Се був творчий і громадянський подвиг Миролюбова перед історією і, зокрема, перед Україною, її народом. Бо завдяки Миролюбову маємо можливість сьогодні вивчати цю священну книгу українського народу, Старий Заповіт наших предків. Миролюбов не лише скопіював «Велесову книгу», а й упорядкував її, склеїв побиті дощечки, розібрав текст, здійснив розбивку слів і речень (може — не завжди вдало), тобто ПЕРШИМ ПРОЧИТАВ СТАРОДАВНЮ ПАМ’ЯТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ПИСЕМНОСТІ й дав можливість прочитати її нам. ПРО ЗМІСТ «ВЕЛЕСОВОЇ КНИГИ». Кілька потужних ідей пронизують «Велесову книгу». Найголовніша з них — ЗАКЛИКДО ЄДНАННЯ РУСІВ (давніхукраїнців). Автори засуджують ворожнечу між племенами, показують, наскільки це згубно для рідного краю й вигідно для ворогів України-Руси. «Русколань роздерта смутами», — мовить літописець. І далі: «Довга вражда між родами роздирала тих-бо русинів». У цьому ж розділі бачимо таке порівняння: «На ті часи не мали ми єдності, то й стали, як вощина». Ця метафора актуальністю своєю звернена в сучасність: вороги й донині «ліплять» з українців, ніби з воску, кого завгодно: русофілів, юдофілів, манкуртів, перевертнів—тільки не патріотів рідного краю. Композиція «Велесовоїкниги» фрагментарна. Це тому, що писали її кілька поколінь волхвів (проф. Парамонов фіксує принаймні три покоління авторів). Однак усі її розділи об’єднує тривога авторів із приводу роз’єднаності племен росів. Тобто композиційним стержнем твору є клич до об’єднання. Цей заклик з’являється вже на першій «сторінці» пам’ятки, тобто на палітрі дощечки № 1 (за нумерацією С. Лесного—Парамонова). На жаль, композиційний лад авторів нам не відомий, бо на час віднайдення дощечок вони перебували в хаотичному стані, а своєї цифрової нумерації не мали. Однак логічному осмисленню оповіді сприяє те, що кожна дощечка має свій зміст. VI дощечці № 1 мовиться про те, що прабатько Орь (йдеться не про бога орачів, а про конкретного царя давньоукраїнського племені гелонів) прагне об’єднати два племені русів (росів). Орь говорить: якщо споріднені племена об’єднаються, се буде радість для богів. Але плем’я Кия чомусь не захотіло об’єднуватися з племенами гелонів, учасники переговорів «розійшлися в різні сторони». При цьому Орь збудував город Голинь (мовиться, ймовірно, про історичне, описане Геродотом місто Гелон, тобто сучасну Полтаву). Із тексту стає очевидним, що сам Кий у переговорах з Орем участі не бере. Причина не відома. Час переговорів не датований, але можна твердити, що йдеться про VIІ ст. до н. е. — адже у клинописах Урарту за VIІ ст. до н. е. згадано про Кия, Щека, Хорива та їхню сестру Либідь. Апро Гелон і гелонів пише Геродоту Vст. до н. е. Ідея об’єднання племен русів є основним змістом і дощечки № 2, що розпочинається словами: «ЯКЩО ОБ’ЄДНАЄМОСЯ З ІНШИМИ (ПЛЕМЕНАМИ), ТО ЗМОЖЕМО ВІДРОДИТИ ВЕЛИКУ РУСЬ». Другий потужний мотив, що пронизує «Велесову книгу» і яким пройнятий ледь не кожен рядок епосу — УТВЕРДЖЕННЯ СТАРОДАВНЬОЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ВІРИ як духовної основи життя русів та й усіх племен. Власне, давньоукраїнські боги подаються у «Велесовій книзі» як СПІЛЬНІ СВЯТИНІ для всіх племен Оріани-Руси-України. Боги і є тією силою, що здатна об’єднати русів. І — посприяти їхнім перемогам та щасливому «кладному» (багатому) життю: «Так була Руксолань сильна і тверда — то бо од ПЕРУ НЯ, що утри мує нас» (ч. 11., д. 6-В). Книга сповнена болем за долю рідної землі, нате-рені якої йде нещадна кривава боротьба з лютими ворогами, що хочуть захопити й заселити цей благодатний і чи не найкращий у світі край. Водночас автори ведуть боротьбу і проти духовної інтервенції, якою стала для України-Руси чужа віра, їй і протиставлені велич та краса давньоукраїнських богів, їм присвячено навіть окремі розділи (дощечки 11-А та 11-Б другої частини). Всього тут описано понад 70 богів і божеств давньоукраїнського пантеону. Визначальною рисою «Велесової книги» є її ІСТОРИЗМ. У висвітленні Стародавньої України розповідь охоплює, як встановили дослідники, чотири великі періоди в житті давніх українців. ПЕРШИЙ ПЕРІОД: часи легендарні — настільки віддалені, що літописці не можуть пригадати імен історичних осіб. ДРУГИЙ ПЕРІОД: часи «прабатька Оря», «батька Богумира» та князів окремих племен — Кия, Щека та Хорива (VII—II століття до н. є ). ТРЕТІЙ ПЕРІОД: доба Антії-України, готів і гуннів (II—VI століття н.е.). ЧЕТВЕРТИЙ ПЕРІОД: часи Аскольда, Діра та Єрика (очевидно, Рюрика)—VII—IX століття. Поділ умовний, бо автори чітко не розбивають свою розповідь на розділи чи періоди. До того ж тут є розповіді про давньоукраїнські племена, життя і діяльність яких припадає на всі вказані періоди. Ще одна особливість: «Велесова книга» — це не розповідь про окремих царів, князів чи воїнів: ніхто з них не висунутий на перший план (як це бачимо, скажімо, в пізнішій «Повісті минулих літ», котра є, по суті, хронікою з життя Рюриковичів). «Велесова книга» — ДУМА ПРО РІДНИЙ НАРОД, ПРО ЙОГО ГЕРОЇЧНУ БОРОТЬБУ, ПРАЦЮ, ВІРУ І КРАСУ ★ ★ ★ Те, від чого застерігали автори «Велесової книги»,— сталося. Взагалі 988-й рік і досі неправильно трактують як рік прийняття християнства. Насправді вчення Ісуса Христа, віра в НЬОГО була сприйнята давніми українцями (скіфами-орачами, сарматами, росами (або ру-сами) роксоланами, венедами, украми, галичанами та ін.) ще з 35-го року після народження Христа. Тобто тоді, коли Андрій Первозванний з’явився на Дніпрі серед скіфів-орачів і став проповідувати Слово Господнє, а потім поставив дерев’яний хрест на Старо-київській горі, де сьогодні височить Андріївська церква в Києві. І річ була не тільки в проповідницькому таланті Апостола Андрія, котрий походив із пелазгів, а конкретніше — з брегів (чи оберегів) — стародавнього й численного українського племені, яке ще з XVI ст. до Різдва Христового переселилося з-над Росі й Дніпра до Північної Італії та Палестини. Сприйняттю християнства у стародавній Україні сприяли вагомі чинники. І перше: ХРЕСТ як головний символ християнства був запозичений Іваном Хрестителем та його послідовниками від язичників із давньоукраїнських пелазгічних племен. Хрест як найдавніший оберіг, священний знак вогню з’явився за неолітичної доби, коли людина навчилася тертям палиці об палицю добувати вогонь. Давнє язичницьке походження хреста ґрунтовно довів на археологічному матеріалі російський історик і археолог В. Даркевич у статті «Символы небесных светил в орнаменте Древней Руси», що була надрукована в журналі «Советская археология» (1960, № 4). Водночас Хрест стає у язичників і символом Сонця (власне — це перший солярний знак давньоукраїнської етнокультури). Те, що християни запозичили цей символ у язичників, останні сприймали з гордістю за свою предковічну віру. По-друге, Ісуса Христа давні українці справедливо шанували як свого кровного родича з могутнього пра-українського племені етрусків — тобто русинів (щоправда, один із найретельніших біографів Ісуса Христа, французький дослідник Б. Ренан, називає його греком,— але ж греки, як відомо, пішли від етрусків). Добре відали язичники наддніпрянської Оріани й те, що мати Ісуса Христа була сарматкою, тобто їхньою одноплемінницею, землячкою, та ще й нелегкої долі; а істинний батько—легіонер Пандира (по-сучасному Бандура) з етрусків (достовірні відомості про діву Марію та її Сина, про легіонера Пандиру подає римський історик І ст. н. е. ЦЕЛЬС — переклад його праці надруковано в книзі О. Рановича «Античные критики христианства» (М., 1935)). По-третє, мало значення для сприйняття християнства й те, що саме українські жерці-волхви, які обслуговували давні українські громади в Палестині, першими визначили за зірками народження хлопчика, якому судилося стати Месією. По-четверте, те, що ІсусХристос свідомо пішов на самопожертву, на смерть в ім’я порятунку людства від духовного занепаду й звиродніння — було зрозуміло всім язичникам: адже таке офірування себе було в традиції давніх українських жерців-волхвів ще за часів держави Оратти (про це докладніше пише Юрій Шилов у своїй праці «Прародина ариев» (К., 1995)). І найголовніше: толерантність і пошана язичників до чужої віри була в традиціях давніх українців, які, осідаючи на нових землях, терпимо ставилися до вірувань автохтонних диких племен. І якщо в Римі виловлювали перших християн і віддавали їх на розтерзання диким звірам — то в Києві у цей час волхви гостинно зустрічали Андрія Первозванного, якого за кілька років, коли він повернеться на терени Римської імперії, схоплять і розіпнуть на особливо мученицькому — «андріївському» — хресті. Таким чином, християнство вільно й поступово розповсюджувалося на землях Стародавньої України. Волхви не дозволяли тільки поширювати Старий Заповіт Біблії, вважаючи його чужою й не потрібною для русів хронікою іудейського життя. Але сама віра не сприймалася чужою. І вже могутній цар Антії-України Бож (IV ст.) та всі його сімдесят воєвод і синів були християнами — за що прийняли великі страждання, коли готи заманили їх на «бенкет миру» і підступно полонили та розіп’яли на хрестах, як Ісуса Христа (до речі, за ними й досі не служиться панахида в церквах). Понад 900 років на терені Стародавньої України існувало дивовижне й неповторне в історії людства явище — ДВОВІР’Я. І цей синкретизм відповідав духовним потребам давніх українців, він збагачував їх, тобто розвивав інтелект. Віра в Ісуса Христа не позбавила давніх українців права бути водночас і СОНЦЕПОКЛОННИКАМИ. Тож із І ст. після Різдва Христового роси, анти та інші носили на грудях і хрест, і оберіг, а поблизу язичницьких храмів-капищ виростали церкви. Це гармонійне єднання двох релігій — сонячної і християнської, споконвічної й нової—віроломно поруйнував князь Володимир Святославич. Тому 988-й рік слід трактувати передусім як дату ВАРВАРСЬКОГО ЗНИЩЕННЯ ЯЗИЧНИЦТВА—тисячолітньої віри давніхукраїнців. Це, водночас, дата скасування народовладдя (віча) й узурпації влади князем. Волхви, які тисячоліттями плекали й успішно вели свій народ попереду всього людства, ці геніальні творці української духовності — були ФІЗИЧНО ЗНИЩЕНІ. Така була плата за Їх900-річну толерантність до християнства. Князь Володимир грубою збройною силою розчавив поетичний світогляд давніхукраїнців, їх духовність і єдність із Природою, з рідною Землею. То був початок національноїтрагедіїУкраїни-Руси... Саме з 988-го року починається екологічна криза в Україні, бо церква забороняла поклонятися й обожнювати «ні стихіа, ні солнце, ні огнь, ні істочніци, ні древеса...». Суворо заборонялися жертвоприношення «озерам, і кладезям, і рощенієм (рослинам. — Авт.), якоже прочий погани». Що ж, природа стала «поганью», тому після 988-го через кожні п’ять—шість років літописець занотовує: «бысть глад велик»; «бысть глад крепок»... Дуже небезпечним було те, що вчорашні ДІТИ Даж-бога, ВНУКИ Трояна стали враз РАБАМИ божими. Величезної шкоди здоровому менталітетові українців завдали есхалатичні мотиви християнства. Адже до 988-го року вони були абсолютно чужі українцям, які відзначалися, навпаки, оптимізмом, вірою в безсмертя, палкою любов’ ю до життя, до всього земного, жадобою до праці й діяння. Підступне чуже вчення про близький кінець світу, страшний суд, тимчасове перебування на Землі тощо вносило в душі багатьох українців елементи ПЕСИМІЗМУ Й ПАСИВНОСТІ, що на важливих поворотах історії завдало великих втрат Україні, її державності, бо привчало МАСИ до покори, до байдужості, сіяло відчуття безвиході тощо. Та найтрагічніше було те, що християнська ідея подавляла державницьку, національну. Згадаймо нашого великого полководця Б. Хмельницького, у якого християнська ідея взяла гору над національною, державницькою, — і він закликав православну Моско-вію в Україну на погибель українській нації та всім нам. Чи пригадаймо 1659-й рік, коли гетьман Виговсь-кий — людина високої державницької й національної ідеї—ущент розфомив стотисячну російську армію— і шлях на Москву був відкритий. Московія втратила все військо — і, здається, утвердження Української Самостійної Держави стало реальністю. Але в ті дні славний кошовий Іван Сірко з військом своїм запорізьким розгулює по Криму, палить улуси, б’є «бусурманів» — союзників Виговського — і сим присуджує Україні лишатися колонією. І таких фактів, коли християнська ідея душить державницьку, в історії України можна наводити безліч. Ось чому вельми важливим для будуччини України є те, що СЬОГОДНІ Українська православна Церква Київського патріархату ХРИСТИЯНСЬКУ ІДЕЮ ОТОТОЖНЮЄ З ДЕРЖАВНИЦЬКОЮ. Це і є початком великого майбутнього України — того майбутнього, яке я бачу в такому аспекті: ВІД СУПЕРДЕРЖАВИ ОРІАНИ ДО СУПЕРДЕРЖАВИ УКРАЇНИ «То стрепенися, народе мій, од сплячки і в злагоді йди під стяги наші». «Велесова книга» (д. 7-Г) У вічному конфлікті між Росією й Україною рано чи пізно переможе Україна. Ні, не зброєю, а МИРОМ, РОЗУМОМ І ПРАЦЕЮ. Із цього починалася супердержава Оріана. Цим завершиться тисячолітня боротьба українського народу за свою незалежність і відродження. Росія занепадатиме внаслідок свого войовничого, шовіністичного, злого менталітету; її поступово задушать імперські амбіції, атавізми фашизму. Зараз війни загарбницькі — анахронізм. Імперії— також. Остання імперія на планеті — РОСІЯ — розвалиться остаточно, бо ніхто — крім виродків — не захоче воювати за цього монстра двоголового. Маючи найбагатші у світі землі, природні багатства, великий розумовий потенціал, не розтрачену ще працелюбність і працездатність — Україна вийде із кризи, нарощуватиме економічну свою потугу і з часом стане великою ДЕРЖАВОЮ МИРУ, ДОБРА І КРАСИ. Збудуться віщування Нострадамуса! В ім’я цього варто жити й працювати, перемагаючи наші біди, утверджуючи нашу українську національну ідею. 1995, 2005 ВІД СУПЕРДЕРЖАВИ ОРІАНИ ДО СУПЕРДЕРЖАВИ УКРАЇНИ .... 157 Євгенові Івановичу РОМАНИШИНУ, заступникові голови обласного об’єднання «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка, заслуженому лікареві України - за сприяння у перевиданні цієї книги. ПЛАЧИНДА Сергій Петрович ЛЕБЕДІЯ Як і коли виникла Україна ЕСЕ Літературний редактор Ганна Плачинда Набір Людмили Козир Дизайн обкладинки Людмили Козир Верстка Віри Возняк Підписано до друку 01.06.2012. Формат 60x84/16.Папір офсетний. Друк офсетний. Гарнітура «АгіаІ Суг». Умов. друк. арк. 9,77. Наклад 2100 прим. Зам. № 4282. Видавець: Видавництво «Місто НВ» 76000, м. Івано-Франківськ, вул. Незалежності, 53, тел .: (0342) 55-94-93. Свідоцтво ІФ № 9 від 02.02.2001. Віддруковано: Друкарня «Місто НВ» 76000, м. Івано-Франківськ, вул. Незалежності, 53. Плачинда Сергій Петрович - відомий український письменник, громадський діяч -народився 18 червня 1928 року на хуторі Шевченка поблизу Єлисаветграда (нині Кіровоград) у селянській родині. Саме насувалась колективізація - сталінська доба знищення українського селянина-господаря... Вигнання родини з рідної хати, що її батьки збудували своїми руками. Поневіряння. Голодомор-33, коли він -завдяки самопожертві рідної матері - лишився єдиним живим хлопчиком на все вимерле село. Свідок репресій 30-х років. Війна. Три місяці в прифронтовій смузі. Перші трудові кроки токаря, вантажника, жаткаря. І знову голод -1947-го... Такі “віхи” формували письменника-громадянина й націоналіста. Автор 35 книг. Серед них-екологічний роман “Ревучий” (на захист Дніпра), що 20 років пробивався крізь цензурні загати... Збірка історичних повістей “Неопалима купина” (у співавторстві), через яку - переслідування, цькування, перебування в “чорних” списках ЦК КПУ та КДБ - списках літераторів, яких заборонялося друкувати й згадувати в пресі... А ще: книги історичних повістей “Київські фрески” та “Козаки в Дюнкерку”. Біо графічні романи-есе “Олександр Довженко” та “Юрій Яновський”... Книга життя письменницького “Україна в небезпеці”. Зрештою - повість-есе “Лебедія” (Як і коли виникла Україна)”. Сергій Плачинда один із небагатьох українських письменників, якого не зламала кадебістсько-комуністична система, який за складних умов завжди правдиво висловлював свої думки. * * * notes 1 Донедавна раритетний екземпляр книги О. Кондратьева «Славянские боги» перебував у приватній бібліотеці львів'янина Ростислава Засса, але зараз видання «загадково щезло», - здається, викрадене ворогами української культури. - Авт. 2 До речі, Лев Силенко цілком справедливо називає давніх українців УКРАМИ. Це слово побутує в нашому народному усному епосі. За древніми міфами, першу жінку на Землі боги Вирію назвали СЛАВОЮ, а першого чоловіка - ГУКОМ. Це тому, що він мав потужним гуком зголосити свою появу на Землі. Плем'я, що пішло від Слави й Гука, назвали, за легендою, Г/КРАМИ, а згодом - УКРАМИ. Про ІСТОРИЧНЕ плем'я укрів говоритиму далі. — Авт. 3 Биккерман Е. Хронология древнего мира. - М., 1976. - С. 242. 4 Не можу погодитися з тими дослідниками, які трактують образ козака на горельєфі як полоненого. Насправді він КОНВОЮЄ полонених. - Авт. 5 створив опозицію. Боротьба тривала 10 років і завершилась, як визначає Біккерман, ПОВАЛЕННЯМ гиксоської династії (див.: Е. Биккерман. Хронология древнего мира. - М., 1976. - С. 242.). 6 Дмитро Дорошенко. Нарис історії України. - Т. II. - С. 66. 7 Сергей Лесной. «Велесова книга» - языческая летопись доолеговской Руси. — Виннипег, 1966. - С. 34-35.