Федір Пігідо-Правобережний "ВЕЛИКА ВІТЧИЗНЯНА ВІЙНА" Спогади та роздуми очевидця ---------------------------------------------- ФЕДІР ПІГІДО ТА ЙОГО СПОГАДИ Наше рішення запропонувати для передруку в Україні спогади Фeдoра Петровича Пiгiдо з часiв Другої світової вiйни під назвою «Велика Вітчизняна війна» продиктоване кількома обставинами. Насамперед тим, що ця книжка, вперше видана у 1954 році, є цiнним внеском у лiтературу про подiї, якi ще досi хвилюють українське суспiльство i викликають гострi дискусiї. Мемуарний матерiал, зiбраний п'ятдесят п'ять рокiв тому, важливий сьогоднi й тим, що автор писав про речi, якi були ще свiжi в його пам'ятi та, незважаючи на труднощi скитальщини, мiг висловлювати свої думки в обставинах повної свободи слова. Друкованi частинами в українськiй емiграцiйнiй перiодицi наприкiнцi сорокових рокiв, вони появилися у формi книжки 1954 року в українськiй друкарнi «Нового Шляху» у Вiннiпезi, в Канаді, а тому були недоступні читачам в Україні. Теперiшнє видання повертає спогади на батькiвщину автора. Власне, про автора ми передусім і хочемо сказати кілька слів. Федiр Пiгiдо народився 1 жовтня 1888 р. у селi Стайки Київської губернiї.[1-1] Його рiд, як вiн сам писав, походив із селян Київщини.[1-2] Майже всі у його та його дружини рiдні, крiм його братiв i сестер та брата дружини, були хлiборобами. Після двокласної школи він закінчив Смілянську технічну та Київську середню військово-медичну школи. В роки визвольної боротьби 1917–1920 років був у Головній військовій санітарній управі УНР. У 20-ті роки Ф. Пігідо працював у сільськогосподарській кредитній кооперації у Стайках та на Стайківському заводі будівельних матеріалів на посаді бухгалтера, а пізніше — помічника технічного директора. У 1930 р. вступив на промисловий факультет Інституту економічних наук, який закінчив у 1935 р. з відзнакою. Працював начальником планового відділу Київського обласного тресту будівельних матеріалів, у науково-дослідному інституті, займався педагогічною працею, читав лекції з організації виробництва будівельних матеріалів у технікумі й інституті підвищення кваліфікації інженерів. Пiд час голоду 1933 р. зaгинуло двоє осiб у його родинi i троє в родинi дружини, ще троє, мiж ними рiдний брат Ф. Пігідо, були розстрiлянi, а четверо заслано в пiвнiчнi табори.[1-3] Пiсля нападу нацистської Нiмеччини Ф. Пiгiдо не був евакуйований i окупацiю пережив разом з дружиною i донькою в Києвi та довколишніх селах. При вiдступi нiмцiв у 1944 р. подався з дружиною на захiд. У Німеччині працював помічником на керамічній фабриці Ляйснера в Мускау. В еміграції його спіткало велике горе — у вирі війни загубилася його єдина донька, а в 1949 р. померла дружина. Перебуваючи в таборі для переміщених осіб у Шлясгаймі, Ф. Пігідо деякий час виконував обов'язки секретаря культурно-освітнього відділу, а згодом був його керівником. У Захiднiй Нiмeччинi Ф. Пігідо зайнявся науковою та громадською працею. У 1949 р. він став членом Української революцiйно-демократичної партiї (УРДП) i був обраний до її Центрального Комiтету. Згодом представляв УРДП в Українськiй Нацiональнiй Радi, де також виконував обов'язки заступника президента УНР та iнформацiйного i фiнансового секретаря. У 1950–1951 рр. був директором видавництва «Українські вісті» в Новому Ульмі. Ф. Пігідо надзвичайно активно займався журналістикою і публіцистикою, пишучи під псевдонімами Ф. Правобережний і Ф. Стайківський, видавав книжки українською й англiйською мовами. Його перу належать такі видання як «8,000,000 – 1933 рiк на Українi» (1951); «Велика Вiтчизняна вiйна» (1954), «The Stalin Famine» (1954), «Materials Concerning Ukrainian-Jewish Relations during the Years of the Revolution, 1917–1921» (1956), «Україна пiд большевицькою окупацiєю» (1956). За роки еміграції Ф. Пігідо надрукував кілька десятків статей на різні політичні теми у таких виданнях як «Українські вісті», «Наші позиції», «Український Прометей», «Український голос», «Рада», «Українець в Австралії» та ін. Крім того, Ф. Пігідо займався радянознавчою проблематикою, оскільки працював у Мюнхенському інститутi дослiдження Радянського Союзу. Помер Федiр Пiгiдо 11 листопада 1962 р. і похований на цвинтарі в Фельдмохінгені біля Мюнхена. Свої спогади про Другу свiтову вiйну Ф. Пiгiдо писав не з покликання до лiтератури, а з почуття морального обов'язку розказати правду про недавнє минуле, свідком якого вiн був. Його шокувала непоiнформованiсть Заходу про СРСР та про тi трагiчнi подiї, що їх Україна пережила пiд час вiйни 1941–1945 років не лише вiд нацизму, а й вiд комунiзму. Це нерозумiння Заходом сутi сталiнського режиму мало трагiчнi наслiдки для мiльйонiв вихiдцiв з територiй, якi пiсля вiйни опинилися у складi СРСР та його політичних сателітів. Сталінські пропагандисти розгорнули тодi широко закроєну акцiю в усiх зонах окупованої Нiмеччини за повернення «на родину». «Моя мета, — писав автор, — розповiсти з цiлковитою правдивiстю, з безстороннiстю фотографа про те щоденне-буденне, що менi його як звичайному спостерiгачевi довелось бачити».[1-4] Пишучи у 1947 р., Ф. Пігідо вважав, що тодi йшла «перша, так би мовити, пiдготовча стадiя нагромадження матерiялiв про вiйну», i до таких початкових матерiялiв вiн вiдносив i свої спогади.[1-5] Пiгiдо вирiшив задокументувати ту суму страждань i горя, якi випали, зокрема, на долю населення України, яке, звiльнившись вiд сталiнської тиранії, потрапило пiд кований чобiт нацистського «визволителя», а тодi знову в «обiйми» схiдного тирана, помста якого перевершила всяку можливу уяву.[1-6] Пишучи свої спогади, автор використав також свідчення, данi пiд присягою для рiзних судових справ, наприклад для судового процесу Вiктора Кравченка, книжку якого «Я вибрав волю» французькi комунiсти таврували як наклеп на СРСР.[1-7] Напевно, сьогоднi ні для кого немає сумнiву, що Україна пережила неймовiрнi страхiття пiд час вiйни. Одначе дискусії увесь час виходять на інше питання: хто їх заподiяв та хто за них повинен нести вiдповiдальнiсть? Донедавна в Українi можна було писати лише про злочини та репресiї нiмецької окупацiї. Згодом дозволили писати дещо про помилки радянського керiвництва. Про злочини комуністичного режиму супроти своїх власних громадян треба було мовчати. Люди, якi пережили цю катастрофу, знали, що український народ терпiв вiд обох тоталiтарних систем — як гiтлерiвської, так i сталiнської. Федір Пiгiдо також був свiдком злочинiв обидвох тиранiй, але на вiдмiну вiд авторiв у комунізованiй Українi вiн знаходився в обставинах, якi дозволяли йому вiльно писати як про однi, так i про другi страхiття, показувати, що жодна з тираній не мала «переваг». Водночас зрозуміло, що праця, запропонована увазі читачів, з'явилася у певному історико-політичному контексті. Наприклад, Ф. Пігідо вважав за потрібне писати бiльше про комуністичнi злочини, нiж про нацистськi. Це може декого здивувати, однак це можна пояснити. По-перше, про злочини нацизму було кому збирати матерiали, i Захiд був уже досить добре ознайомлений із цими злочинами. Треба було лише вказати на ту особливу жорстокiсть, що вiдрiзняла окупацiю України вiд окупацiй захiдних країн (Бабин Яр, спалення сiл, вiшання на вулицях, знущання над остарбайтерами). По-друге, нацизм тодi уже був лише iсторичним фактом, а комунiзмовi, який коштував не менше жертв українському народовi, ще не було видно кiнця. Іронiя iсторiї: п'ятдесят рокiв тому автор зосереджував увагу на комуністичних репресiях, щоб iнформувати про Україну Захiд, а сьогоднi цi матерiяли потрiбнi для вiдтворення iсторичної пам'яти самої України. Ми розуміємо, що спогади Ф. Пiгiдо можуть видатися для декого шокуючими. Вони і справді є такими, оскільки розвiнчують багато мiфiв не лише щодо ставлення до вiйни радянського керiвництва та пересічних громадян, а й міфи про їхнє ставлення одне до одного пiд час вiйни. Ф. Пiгiдо ставить пiд сумнiв легендарний ентузiазм та пiдйом цивiльного населення у справі оборони «социалистического отечества». Наприклад, автор показує, що на початку вiйни селяни мали надiю на визволення вiд комуністiв не лише в Галичинi, а й на Київщинi. Вiн вказує на нелюдськi злочини комунiстичного режиму, заподiянi при виконаннi й перевиконаннi сталiнської полiтики «спаленої землi», коли комуністична влада втiкала на схiд. Здійснюючи тотальне нищення харчових запасiв, та влада по суті кидала населення напризволяще, себто на голод, вiд якого вимирали сотні тисяч жителiв Харкова, Києва та iнших мiст. Одначе, як показує Ф. Пігідо, були бiльш трагічні речі, наприклад знищення комунiстами безневинного населення. В Запорiжжi було висаджено у повітря Днiпрогес, і про це не знали нi цивiльне населення, нi навiть знизу розташованi вiйськовi частини. В Днiпропетровську висадили хлiбокомбiнат разом з робiтниками. В Одесi затопили приморськi квартали разом з жителями, а поранених червоноармiйцiв скинули в море разом з санітарними машинами. З Харкова вивезли сотні представників iнтелiгенцiї, для того щоб спалити в закритому будинку. В Уманi живими замуровували людей в льоху. Ми перевидаємо спогади Ф. Пiгiдо не як лiтературний твiр, а як по-своєму унікальне джерело iсторичної iнформацiї. І хоча сам автор вражає вiдвертiстю та щирiстю, його твердження все-таки мусять витримати критичний аналiз, як і кожний iнший документ. Зауважимо, що застосовуючи аналiтичний пiдхiд Ф. Пiгiдо сам вказує на свої джерела та iдентифiкує поiменно тих, кого може i кому вже не загрожує комуністичний режим. Однак не всi джерела уточненi. Автор зізнається: «Ужe пiсля того, як цi спомини було написано, я за цiлком слушною порадою моїх друзiв переглянув знову свою роботу та навмисне зашифрував прізвища декiлькох окремих людей, про висловлювання та вчинки яких я тут розповiдаю. Дехто з них, можливо, залишився по тому боцi «залiзної заслони». Отже, зайва моя вiдвертiсь, ба навiть необережний натяк, можуть коштувати їм життя».[1-8] Тому бiльшiсть свiдкiв iдентифiкованi лише iнiцiалами або взагалi не визначенi. Нам це ускладнювало роботу, коли ми старалися самi перевiрити хоча б найважливiшi та бiльш шокуючi твердження у книжцi. Втім, якщо б навiть були розшифрованi всi прiзвища, то зрозуміло, що багатьох з тих людей вже немає серед живих. Тому треба було шукати iнші джерела для перевiрки наведених фактiв. Дещо нам вдалося зробити: і це читач знайде в коментарі, хоча багато що не вдалося перевiрити. Це робота великого масштабу, а тому ми розглядали спогади Ф. Пігідо як першопочаток, як імпульс до того, щоб дослiдити, пiдтвердити, виправити чи заперечити поодинокi подiї чи узагальнення автора. Перше видання спогадiв Ф. Пiгiдо було здiйснене за правописом, який був чинним в Українi у двадцятих роках i який донині використовується в західній українській дiаспорi, де й вийшла вперше його книжка. Ми зберегли цей правопис. До оригiнального твору ми додали вступ та пiслямову, в якiй з'ясовано наше розумiння проблеми воєнних подiй на українськiй територiї та участь українського народу в цих подiях. Чимало зусиль довелося докласти, щоб підготувати коментар, мета яких — дослiдити важливiшi з подiй, про якi говориться у спогадах. Коментарі підготовлені разом з доктором історичних наук Володимиром Кучером. Нам вдалося також віднайти авторський машинопис книжки. Машинопис має 257 сторінок, з яких 10–15% матеріалу не ввійшло до книжки. Були вилучені сторінки, параграфи, речення і поодинокі слова. Пасажі, які не увійшли до книжки, зазначені на машинописі, але не ясно, що викреслив сам автор, а що — редакція. На деякі вилучені фрагменти звернено окрему увагу у коментарі. Насамкiнець хочемо виконати приємний обов'язок і подякувати всiм тим, чия підтримка уможливила це видання. В першу чергу наша подяка працівникам видавництва «Смолоскип». Ми вдячні також всім, хто допомагав у розшуках матерiалiв, давав конструктивні поради. Окрема подяка Наталі Савченко за технічну допомогу. Висловлюємо сподівання, що вихід друком в Україні книжки Ф. Пігідо-Правобережного не лише викличе читацький інтерес, а й стимулюватиме наукову полеміку, широкі дискусії, які необхідні для того, щоб ще глибше зрозуміти правду про події минулого. Монреаль — Київ, березень 2002 р. Роман СЕРБИН, доктор історії, професор Квебецького університету (Монреаль, Канада) Юрій ШАПОВАЛ, професор, доктор історичних наук, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАНУ (Київ, Україна) ПЕРЕДМОВА ДО ВИДАННЯ 1954 РОКУ Осередок Української Культури й Освіти у Вінніпеґу проголосив у роках 1947/48 конкурс на написання спогадів із другої світової війни. В 1949 р. конкурсова комісія Осередку признала першу премію п. Ф. Пігіді-Правобережному за його працю п. н. «Велика вітчизняна війна». Це спогади автора з рр. 1941-45, друковані на сторінках «Нового Шляху». Автор відомий нашим читачам із іншої праці, а саме «8,000,000» (1933-й рік в Україні), яка була друкована також на сторінках «Нового Шляху» перед двома роками, а відтак видана окремою брошурою від Осередку: «Культура й Освіта» Вінніпеґ, 1951 р. Нинішня праця автора відмінного змісту і жанру, зацікавить ще більше читача западанням незнаних фактів і змальованням відносин у совєтському «раю» під час 2-ї світової війни. Саме тому випускаємо їі в світ у книжковім виданні. ВСТУП За чотири роки перебування на еміґрації мені часто доводилося вести розмови з різного роду людьми, часом досить поважними, з людьми різної державної приналежности та різних політичних переконань. З тих розмов для мене стало ясно, як мало знають по цей бік "китайського муру" чи там "залізної заслони", — що ось уже більше як чверть століття відгороджує нашу Батьківщину від решти культурного світу, — про справжній стан речей у совєтському "соціялістичному раю". За ці ж роки досить часто доводилось мені читати звіти різних робітничих та парляментських делеґацій, а також окремих кореспондентів про їхні відвідування СССР. Жах огортає, коли думаю, що ці звіти читають мільйони людей Европи й Америки і, часто-густо, вірять тому, що там написано. Я не маю на думці та й не смію обвинувачувати тих представників в необ'єктивності: вони, здебільшого, сумлінно оповідають про те, що їм було показано... Але ж, мій Боже, як усе те, що було дозволено побачити тим делеґаціям, далеке від істини! Немало є людей, — в цьому я переконався, блукаючи по Европі, — які, поглядаючи на Схід, милуються "промінням Сталінської конституції". Досить знані маси населення Франції, Чехії, Італії, Німеччини та інших країн, як метелики, засліплені блиском огню, тягнуться до того здалека привабливого "проміння"... Вони не знають справжньої природи цих новітніх "промінів смерти", вони не бачили зблизька наслідків застосування того "найгуманнішого", "найдемократичнішого" проміння в практичному житті, вони не відчули згубної дії того червоного проміння на собі. І в цьому чи не найбільша перевага кремлівських експериментаторів — цих світових авантурників, та чи не найбільша трагедія людства. Прозріють вони — ті засліплені люди — лише тоді, коли потраплять у це пекельне середовище, але... коли повороту вже не буде; прозріють тоді, коли почнуть конати в застінках світового НКВД, коли тисячолітні духові та матеріяльні надбання людства будуть знищені... Так говорити дає мені право тяжкий досвід, якого я набув за двадцять п'ять років перебування в Совєтському Союзі. Я багато бачив за ті роки, багато пережив, сам був невільним учасником будівництва того "раю", учасником якого лише щасливим збігом обставин не знищили фізично безнастанні репресії 1919-29-37 років, якого доля, зрештою, закинула далеко від Батьківщини — аж до Альпійських передгір'їв. Як безпосередній свідок багатьох, часом безмірно жахливих подій у тій "квітучій" країні, де панує "робітничо-селянська влада", — я вважаю за свій святий обов'язок оповісти в цих моїх споминах правду про все те, що я бачив, про що чув від безпосередніх учасників цих подій, та про те, як сприймались ті чи інші явища людьми, з якими мені доводилось зустрічатися і говорити, — бодай за останні роки мого перебування в СССР та особливо в роки так званої "Великої Вітчизняної Війни" 1941-45 рр. в Україні, — кінець бо війни мені довелось зустрінути далеко за межами Батьківщини. Совєтська ж дійсність за роки війни зовсім не висвітлена. Звичайно, я не рахую тих гура-патріотичних писань, що їх безліч видруковано в Совєтському Союзі. А тим часом саме в цих роках, саме в часі війни, виявилось дуже багато такого, про що треба знати всім, чого не сміємо замовчувати. Треба, щоб світ знав, як в дійсності виглядала ота... "могучая"... "соціялістична батьківщина трудящих" в часах іспиту... У 1941-1942 роках доля "вождя народів" повисла була на тонесенькому волосочку, і те, що той волосочок не увірвався, є найбільш дивне з усієї цієї східньої трагедії. Треба було прикласти нелюдських зусиль, щоб цей волосочок не урвався. І такі зусилля вчасно було прикладено, і приклав тих зусиль, як то не дивно, ...сам Гітлер, його короткозорі політики, його Kreislandwirt'и, його Stuztpunktleiter'и та інші посіпаки.[1] Утрималися "сталінські ребята" не тими транспортами зброї та консервів, що їх альянти постачали Совєтському Союзові. Ці транспорти потім, — коли, власне, питання "хто-кого" було вже розв'язане гітлерівською політикою на "визволених" землях України, — лише прискорили загибель гітлеризму. Не "геніяльний стратег" спинив німецькі армії, ні: врятував того "неперевершеного" стратега сам Befreier-Гітлер. Це — незаперечна істина. Говорячи про наслідки війни на сході, треба завжди твердо пам'ятати, що коли б клясична тупість гітлерівських радників була хоч трошки менша, коли б вони зуміли бачити на кілька кроків — лише на кілька кроків — вперед, коли б вони хотіли бачити, в якому стані були в той час народи Совєтського Союзу, які настрої панували серед них, — то Бог знає ще, який би вигляд мала сьогодні мапа Европи, а може й всього світу. Відзначу побіжно, що до таких же висновків приходить і відомий п. Вільям Чемберлен, з коротким звітом якого, вміщеним у "Ню Лідер", про його подорож по Европі мені вдалося недавно познайомитись. В тому звіті п. В. Чемберлен,[2] між іншим, каже: "Збираючи всі ці матеріяли, я прийшов до висновку, що совєтський режим уцілів під час другої світової війни виключно дякуючи дурості й жорстокості гітлерівців, які, власне, і врятували Сталіна і його кліку". Наведене твердження п. В. Чемберлена свідчить також, що й на Заході є певна кількість людей, які знають справжнє становище, що утворилося в СССР за перших років війни.[3] Я довго не міг наважитись почати писати ці мої спогади. Лише після тривалої перевірки, — відчувши, що я вже набув тої сили, яка дасть мені можливість цілком об'єктивно розказати про те, що так боляче переживалось, — я вирішив узятись до писання. Я маю, дякувати Богові, близько 60 років і, як то кажуть, — "уже вертаюся з базару". Такий вік зобов'язує людину. В такому віці, десь біля порогу Вічности, людина не може й не сміє віддаватись хвилевим настроям чи почуттям злоби або помсти. Отже, пишу щиру правду, пишу те, що бачив на власні очі, що чув своїми вухами. Пишу так, як сприймались ті чи інші явища людьми, з якими мені доводилось зустрічатись і говорити. Автор РОЗДІЛ I НАПЕРЕДОДНІ ВІЙНИ "... Я друґой такой страни нє знаю, ґдє так вольно дишет человєк" ... Я не маю наміру зупинятись на подіях зловісного 1939 року, коли, за два тижні після гітлерівського нападу на Польщу, Кремль "простяг руку братньої допомоги західнім братам", а так само й на подіях так званої "Фінляндської війни",[4] — цього подиву гідного змагання маленької Фінляндії з совєтським велетнем, коли СССР, "обороняючись" від "аґресії" Фінляндії, "вимушений" був перейти її кордони та почати "захищатись" від напасника. Події ці відбувались далеко, у війську я не був, бачити щось безпосередньо мені не доводилось. Крім численних потягів із запльомбованими вагонами, вщерть переповненими польськими офіцерами, що їх вивозили десь на схід;[5] крім того, як офіцери ці через вікна намагались виміняти в людей, що проходили повз вагони, шматок хліба за золоті персні, годинники та срібні цигарнички; а трохи згодом — крім численних потягів, також із запльомбованими вагонами, — під охороною НКВД-истів, — в яких вивозили "визволених" від капіталістичного ярма, та разом уже і від зайвого особистого майна, вчителів, священиків і селян — українців та білорусів — у далекі табори Колими, Мурманська та інші "здравниці-курорти"[6] "соціялістичної батьківщини трудящих", отже, кажу, крім тих транспортів, я мало що бачив тоді гідного уваги. Правда, пригадую ще деякі уривки вражень того часу, як, наприклад, пропасницю службових відряджень до "визволених" земель,[7] що охопила всіх партійних, а подекуди й позапартійних службовців. Я непевний, що метою того непереможного прагнення було бажання засвідчити свою братню відданість "визволеним братам". Принаймні те, що мені доводилось спостерігати, не підтверджує такого припущення. Отже, переказую лише факт. Їхали всі — від найвищих до просто високих партійних керівників. Вживали самих карколомних заходів, щоб якось одержати відрядження десь до Львова, Тернополя чи іншого значнішого міста. Та в тому й немає нічого дивного: коли ще можна буде діждатись такого дивовижного часу, щоб за якийсь тиждень-два відрядження за кількасот совєтських карбованців можна буде буквально збагатитись, як на наші совєтські масштаби, звичайно. Партійні авґури верталися з відрядження з добрими шкуряними куфрами, з чудовим "буржуазним" вбранням для жінки, для себе, а то й для діточок, з "настоящим" закордонним манто, браслетами, годинниками, з небаченими ще в СССР модерними радіоприймачами (трофейними, звичайно), навіть із піяніно, що більше — із невеличкими польськими особовими автами. І все це — за якісь копійки, буквально копійки. Наприклад, після такого службового відрядження до Тернополя та Львова "для обстеження заводів", заступник директора нашого тресту, безпартійний жид,[8] чоловік дуже вправний — п. Мейтін, привіз із собою, крім усякого "дріб'язку", два новенькі піяніно: одно з них чудового червоного дерева — для себе самого, друге — для нашого директора. Піяніно були відвантажені з Тернополя "большой скоростью". Одержувано їх із баґажу, звичайно, — за спеціяльним дорученням тресту; одвезено ж той баґаж на приватні мешкання директора та його заступника. Заплачено за них, за словами Мейтіна, по 850 совєтських карбованців. Вартість кожного з них на тодішні ціни — щонайменше 17-20 тисяч карбованців. Одним словом, везли все — відомі гуцульські мережані кожушки, вбрання, светри, годинники, дорогоцінні намиста, так само сало, м'ясо, свинину... "Помилуйте, як же не взяти: по полтиннику ж кіло!" — та інші речі "вибагливого" буржуазного вжитку. Звичайно, перепадало дещо і так званим "безпартійним большевикам", та то вже жалюгідні покидьки "трофеїв", дріб'язок, не вартий уваги. Отже, кажу ще раз, у мене мало що залишилося в пам'яті від того 1939 року. Та, власне, мені, як то кажуть, і не до того було: останні роки перед війною я мусів особливо багато працювати. Власне, я весь час мав дві роботи: в тресті будівельних матеріялів, а з 1936 р. — в Главметізі,[9] де я одержував 500, потім — 600 і останні три роки — 750 карбованців місячно, та одночасно вечорами, — в Інституті (Ірпінський Політехнічний Технікум),[10] де я діставав ще коло 250-300 карбованців полекційної оплати в зимових місяцях, коли велось навчання. Поза тим, правда, я ще мав працю в Сілікатному Науково-Дослідчому Інституті, а останні три роки — при дослідчій лябораторії катедри будівельних матеріялів (Київський Будівельний Інститут),[11] на окремі завдання Інституту проробляв якісь спеціяльні теми. Такі роботи траплялись двічі-тричі на рік і давали назагал 1500-2000 карбованців річно. Після проголошення відомого сталінського — "жить стало лучше, жить стало веселей",[*1] — утримувати навіть таку невеличку родину, як моя (дружина — інвалід праці — не працювала і отримувала інвалідну пенсію щомісячно 16 карбованців;[*2] донька — училась) ставало все більш та більш тяжко. Отже, 1938 року я примушений був узяти ще одну роботу в т. зв. Інституті підвищення кваліфікації інженерів та господарників, який містився при Васильківській вулиці — проти Караваєвської. Власне, слухачів-інженерів там було мало. Основний континґент слухачів — це, здебільшого, так звані відповідальні робітники, переважно господарники, — члени комуністичної партії то меншої, то більшої ранґи — до наркомів включно. Правда, там ще влаштовувались різного роду короткотермінові курси для "кадрів" промисловости. Деяка частина курсантів слухала лекції в Інституті, більш значним партійцям лекції читались "надому", переважно вранці, до офіційних службових годин. Мої слухачі — це вище середньої ранґи партійці, директори заводів, яким, за наказом партії, доручено "оволодіти технікою" свого виробництва. Лекції читав я "надому". Мої слухачі з недбалою міною дозволяли "прочитати" собі лекцію про якісь там виробничі процеси, щоразу поглядаючи на годинника та іноді кидаючи крізь зуби; "Ви скоро закінчите?"... Кажучи по правді, "для душі" така робота давала мало, але... вона давала можливість принести щомісячно додому ще якихось пару сотень. Отже, мій робочий день, крім суботи й неділі, — коли в мене не було ні ранішніх, ні вечірніх лекцій, — починався десь в пів на сьому і закінчувався по одинадцятій ночі. Коли до того ще додати неминучий обов'язок брати участь у "проробці" "Краткого курса истории ВКП(б)" та матеріялів різних "пленумів", постанов уряду та ухвал всіляких з'їздів, — можна легко уявити собі "робочий день" середнього совєтського службовця. На ранішні лекції я біг ще по заспаних вулицях міста, правда, зустрічаючи уже багато люду — робітники спішили на фабрики, робітниці несли закутаних, сонних дітей до дитячих ясел, щоб "здати" їх на день з тим, щоб по роботі знову забрати їх та бігти додому, довідуючись по дорозі до крамниць — "що дають?", бо ж дома чекав немалий ще шмат роботи: треба піти в чергу щось купити, щось зварити, впорядити чоловіка та дитину, помити білизну, ну, і по всьому тому якось виспатись. З ранішніх лекцій я поспішав до тресту, бо хоч я й мав дозвіл на ці лекції, але запізнення на 10-15 хвилин загрожувало негайним судом, тюрмою, або, частіше, "примусовою роботою".[12] Але тут я дозволю собі сказати кілька слів щодо "негайного" суду. "Скорий" — по-совєтському — суд у практичному житті виглядав приблизно так: громадянин, заарештований політичною поліцією, звичайно, без будь-якої попередньої ухвали судових органів, міг просидіти в тюрмі 3, 5, а то й 10 місяців, щоб дочекатись першого допиту слідчого; про суд — шкода й говорити. Те ж саме і з цивільним судівництвом. Наприклад, у 1934 році в мене незаконно вилучено одну з двох, що були в моєму користуванні, кімнат. Це було явним порушенням закону — науковим робітникам надавали право мати другу кімнату; тоді саме совєтська влада "залицялась" до технічної інтеліґенції. Я подав скаргу до суду. За чотири місяці справу розглянув народній суд і вирішив її на мою користь. На скаргу житлового відділу міської управи, за дальші три місяці справу знову розглядав окружний суд і вирішив на користь житлового відділу. Далі пішли — Український Верховний Суд, потім "Верховний Суд СССР", далі знову Український Верховний Суд в іншому складі і, вкінці... в квітні 1941 року, себто за сім років, справу було остаточно розв'язано на мою користь. Виконання мало бути переведене судовим виконавцем 24 червня 1941 року, але... 22 червня почалася війна. Лише справи про "порушення трудової дисципліни" — читай, запізнення на 20 хвилин! — розглядали на другий-третій день. Отже, лише тут суд був справді скорий. Коло восьмої години ранку характер натовпу на вулиці був трохи відмінний: це рухались прискореним кроком, а іноді і підбігцем, звичайні безпартійні службовці, щоб, боронь Боже, не спізнитись. Так само мчали матері з дітьми, тяжко дихаючи в морозному повітрі від своєї ноші, — це друкарщиці, секретарки та інші "щасливі", "звільнені від віковічного рабства" жінки. В третій, а іноді в четвертій по обіді, я мчав далі до Інституту, щоб десь коло одинадцятої години ночі доплентатись додому "обідати", послухати вечірніх радіовисилань, почитати, опочити в домашньому оточенні... Так з року в рік. І то єдиною метою такої безнастанної біганини було, якось підтримувати своє й родинне життя. Але я мушу застерегти, що слово "життя" вжито тут не в тому загальноприйнятому "буржуазному" розумінні, яке вкладає в це поняття, скажемо, американець, англієць або будь-хто з европейців. Ні, слово "життя" тут ужито в нашому, "соціялістичному", розумінні. Совєтське життя — це не значить добра, вигідна квартира, служниця, добре вбрання, тонка, з доброго полотна, білизна, особове авто, театр, вечеря з товаришами в ресторані і тому подібні буржуазні вигадки. Ні, життя по-нашому — це мати змогу іноді купити білого хліба до чаю, купити тричі на тиждень м'яса, бодай раз на півріччя купити курча, раз, а щонайбільше — двічі на тиждень, купити для дитини літр молока, у суботу, чи то пак напередодні вихідного дня, знову-таки для дитини купити 100 грамів доброї ковбаси за 2 крб. 70 коп. (не кілограм, а 100 грамів), а дитина ж так любить оту, так звану шинкову, ковбасу, ще рідше — попестити дитину яблучками (три-чотири карбованці за кіло) або "мандаринками" — добрі апельсини це безбожно дорога річ і дозволити собі не можна. Купити дві, а бувало й три пари черевичок дочці (продукція совєтських фабрик поганенька і б'ється скоро), а це щонайменше коштує 200 карбованців за пару; а, боронь Боже, пальто дочці — теж, бідно, 700-800 карбованців; а спідничку, а якесь убраннячко, та й не одно — це ж дівча на вирості; а право навчання в школі, а вчителька музики, а... та хіба все перелічиш?.[*3] Я вже навмисне, як бачите, обминаю і себе, і дружину, а й їй же треба в чомусь вийти; обминаю комірне (54 карб. місячно за одну невеличку кімнатку), дрова, оплату комунальних, електрики і при тому гасу — бо ж не менше половини часу електрику не подають: аварії, відсутність вугілля та інші "диверсії" всіляких "шкідників" — і доводиться сидіти при гасовому каганці. І це не в якихось там Перетятьках, а в місті Києві — столиці Української ССР. Нарешті ще одне застереження: не подумайте, будь ласка, що це лише моє особисте життя так складалось, ні, — це типове життя більшости підсовєтських інтеліґентів. Ось, прошу: мій брат — лікар, і не поганий лікар, — щоб якось жити, мав дві роботи, а дружина працювала асистентом при Київському Медичному Інституті; ось мій шваґер — доцент, відомий у Києві лікар; жінка хвора, троє дітей; крім роботи по катедрі та викладів в університеті, мав ще роботу по прийому хворих у робітничій лікарні та, крім того, "наглядав" за якоюсь жидівською виробничою артіллю на Подолі. Ось мій сусід і приятель — лікар Соколов, 65-річний, з душею юнака-студента минулого сторіччя. Він і дружина. Крім двох робіт (у Подільській та, здається, Печерській поліклініках), він щоденно, до темної ночі, бігав на "виклики" поліклініки. Ось мій приятель — непоганий фінансовий робітник одного з наркоматів: крім основної праці, мав ще в двох якихось виробничих артілях нічний підробіток. Отак більшість міської інтеліґенції десь щось робила, підробляла, "підхалтурювала", щоб в якийсь спосіб "стягнути до купи кінці". Мені часом здається, що той уклад життя, який склався в СССР, "під сонцем сталінської конституції", ота безнастанна біганина за шматком хліба, оті "підробітки", "підхалтурювання" — не є лише наслідком загального зубожіння, наслідком нечуваної експлуатації громадян своєю ж таки державою, але, насамперед, є наслідком певного спрямовання, що має в собі приховану диявольську мету: створити такі умови життя, щоб людина не мала змоги не то що "думати", а й, навіть, глянути навколо себе. Найбільш небезпечним для держав, подібних до СССР, — це дозвілля і добробут громадян. Це таки справді дуже небезпечна річ: зараз, глядіть, і почнуть "думати", дискутувати, критикувати (прошу не змішувати лише з відомою совєтською "критикою й самокритикою" — то поняття зовсім іншого порядку), як це було колись за царського режиму. Відомо ж бо, до чого допровадила навіть та "куца" воля слова й думання російського царя Миколи II. Ні, кремлівські вожді не такі вже дурники, щоб дозволити собі повторити цю дурницю. І дійсно, громадянин СССР отим "буденним" життям, цією біганиною за шматком хліба, позбавлений будь-якої змоги думати над всілякими "високими проблемами", над своїм жалюгідним животінням. Так, назагал, жила підсовєтська інтеліґенція середнього та вищесереднього ранґу.[13] * * * Я трохи ухилився від теми, за що ласкаво прошу читача пробачити: зробив це я цілком свідомо, бо вважав за потрібне бодай коротко висвітлити "заможне, щасливе" життя під сонцем "найдемократичнішої сталінської конституції". Раніш, ніж перейти до подій, які відбувались безпосередньо перед початком війни, я нагадаю лише кілька загальновідомих фактів та дат. Відомо, що 23 серпня 1939 року Молотов і Рібентроп підписали в Москві пакт про ненапад між гітлерівською Німеччиною та Союзом Совєтських Соціялістичних Республік. Також відомо, що 1 вересня того ж 1939 року, себто за тиждень після підписання того пакту, Німеччина, чи, власне, керовані Гітлером, німецькі армії перші напали на Польщу. Відомо ще, що крім тої частини умови, яку було опубліковано, так би мовити, до загального відома, Молотовим і Рібентропом тоді ж таки було підписано ще таємну угоду про взаємодопомогу та розподіл польських теренів між цими двома — гідними один одного — партнерами.[14] В перекладі на звичайну мову: Гітлер вважав, що за відносно невелику плату (приблизно одна десята частина Польщі з населенням десь коло чотирьох мільйонів) куплено згоду Кремля — не перешкоджати аґресії Гітлера в Західній Европі — та ще й до того обіцянку допомогти йому в тій його чорній роботі шляхом постачання воєнних матеріялів та харчових засобів, без яких Гітлерові було тяжко зважитись починати велику війну. Кремль же, з свого боку, в особі Сталіна і його "слухняних ребят", задоволено потирав руки, що, зрештою, після довготривалих зусиль удалось таки спровокувати ненависні буржуазні країни до удару. Кожний із партнерів, звичайно, не довіряв один одному і кожний із них вважав, що саме він зробив блискучу операцію. Після одержання повідомлення про напад Гітлера на Польщу в Москві виступив по радіо Молотов[15] із неприхованою зловтішністю, цинічно сказав, що от, мовляв, і почалась бійка між буржуазними країнами, почалось взаємне кровопускання, ну... а ми, подивимось тепер, як поведеться тим панам, як то вони, ті буржуї, покажуть себе... На виконання отієї таємної угоди совєтські армії 17 вересня 1939 року вдерлися через незахищені в той час східні кордони в Польщу, чи, як то було тоді сформульовано Кремлем, "простягли руку братньої допомоги західнім братам-українцям та білорусам". Нарешті, відомо, що в 1939 і особливо в 1940 роках величезні транспорти нафти, бензини, збіжжя, м'яса та іншого — безконечним струмом лилися з СССР до Німеччини.[16] Про хід поставок Німеччині я весь час мав можливість дізнаватись від моїх знайомих, що працювали в цій ділянці, зокрема від інженера М., якого було покликано до війська під час так званої Фінляндської війни і якого було залишено при війську, де він працював як військовий командант одного з залізничних вузлів на так званій Києво-Ковельській залізниці, що нею переважно йшли транспорти до Німеччини. Одверто зменшити постачання, очевидно, не наважувались — адже всюди були німецькі приймальні комісії, і тому це мало форму саботажу. Інженер М. розповідав мені про те, в який спосіб вони "уповільнювали" проходження транспортів до Німеччини. То "перешкоджала" перевантаженість залізничних шляхів і станцій, то "бракувало" паротягів, то щось "псувалося", то "несподівано" виявлялося, що в проходячому транспорті вагон ч. 1000 чи 1001 зіпсований чи що інше. Транспорт ставили на запасні колії, перевантажували з одного вагона до другого і т. д., і транспорт, таким чином, простоював якийсь тиждень. — Пускаємо в хід усю свою винахідливість, щоб якось затримати транспорти, — казав мені, сміючись, М., — маємо бо суворий таємний наказ: за всяку ціну затримувати проходження вантажу до Німеччини.[17] Такий же саботаж запроваджено було й на Дарницькій (біля Києва) "м'ясохладобойні", як розповідав мені мій сусід, жид, що там працював: то "псувались" машини, то не подавалось електроструму, то гурти скоту десь "затримувались" в дорозі і т. і. Уже влітку 1940 р. почалась, як і все там починається раптово й з натиском, "підготовка мас", але на цей раз методи цієї підготовки були цілком відмінні. Треба, очевидно, було приховати ці гарячкові приготування від сьогоднішнього друга — Німеччини. Тому за відносно спокійним тоном газет, які намагались засвідчити свої щирі почуття та симпатії до Німеччини, було утворено нові форми масової "обробки" народу. Почалась "кампанія" так званих "доповідів про міжнародній стан". В кожній установі, підприємстві, фабриці, навіть по житлокоопах, згідно з "бажанням трудящих", щомісяця, а далі все частіше та частіше влаштовуються "на приватне запрошення" колективу робітників, доповіді "о международном положении". Доповідачі одержували відносно добру винагороду за рахунок профспілки, а іноді й установи. Доповідачів цих надсилав спеціяльно утворений для того інститут відповідальних доповідачів при ЦК партії.[18] З осени 1940 р. окреслюється нове явище в житті підсовєтських людей — починають масово зникати люди, але на цей раз... за викликом "Воєнкомату" і, звичайно, як правило, вночі, — такий бо, бачите, "сталінський стиль" роботи. Десь в 12 год. ночі до вас приносять виклик — повістку — негайно, або завтра в 6-й год. вранці, з'явитись до Воєнкомату. Випадки нічного зникання людей ставали все частіші та частіші — йшла потаємна мобілізація.[19] В такий спосіб мобілізувались самі широкі кола населення — брали технічну інтеліґенцію, лікарів, робітників, селян. З воєнкоматів людей надсилали кудись на захід. В такому порядку до грудня було забрано до війська кілька сотень робітників та службовців з наших заводів та з десяток наших ближчих знайомих. Власне несподіване зникання людей не було для нас зовсім новим явищем. Всі ми добре вже призвичаїлись до того, що, проходячи ранком на роботу, не зустрічаємо когось із своїх співробітників. Такі випадки стали, особливо починаючи з часів "єжовщини" 1937-38 рр.,[20] звичайним побутовим явищем. Це значило, що той чи інший бідолаха став черговою жертвою "Чорного ворона", — так звалися в народі чорні, герметично зачинені авта НКВД, які приблизно від 12-ї години ночі до ранку, як ластівки перед дощем, снували по спорожнілих вулицях міста. Це нове явище — "зникання" на виклик воєнкомату — звичайно, не означало, що припинилась робота "чорних воронів", цих невтомних "санітарів" "найдемократичнішої, найвільнішої" соціялістичної країни, — "...ґдє так вольно дишет человєк"... Систематично, дбайливо розчищалися ряди "безпартійних большевиків", — як прийнято було називати весь загал народу, що не належав до членів комуністичної партії, — "від ворогів народу". Навпаки — робота цих "санітарів" помітно пожвавішала. Людина, кажуть, до всього може призвичаїтись, отже, призвичаїлись і до нічних відвідин НКВД. Досить того, щоб після півночі спинилося десь недалеко авто, як "безпартійні большевики" в усіх околишніх будинках схоплюються з ліжок і біжать до вікна — поглянути, де саме спинився "Чорний ворон". Нервово тичуть у руки схвильованої, напівсонної дружини течку з грішми і якісь мізерні цінності, як прихований шлюбний перстень або щось подібне. Нервовим, притишеним голосом даються останні поради: "як мене заберуть, то... не плач, не журись, бережи діток" і т. п. Такі сцени відбувались майже в кожній квартирі середнього совєтського інтеліґента, та й не тільки інтеліґента. Всі кола "безпартійних большевиків" як міського, так і сільського населення, платили цю данину ненажерливому "отцу трудящихся". На початку 1941 року повітря було насичене "війною" до краю. Буквально ставало тяжко дихати. Оповідання совєтських журналів про жахи боїв на полях Франції, повідомлення про бомбардування Лондона — вже не лякали людей. Листи з Франції відомого совєтського хамелеона, письменника й публіциста, Іллі Еренбурґа,[21] читали з скептичною посмішкою, мовляв — "пиши, тобі за це добре платять!", — і потрібного враження не справляли. В своїй щоденній праці мені доводилося зустрічатися переважно з технічною інтеліґенцією, менше — з робітниками, і часто — з селянством. Всюди панував один і той же настрій: скоріше б уже починалося, скоріше б уже до якогось кінця.[22] Якось у квітні 1941 року, під час перерви на обід, у садку інституту зібрались кілька чоловік лекторів —"своїх", себто людей, що довіряли один одному. (До речі — явище це надзвичайно рідке). Як звичайно, мова йшла про війну, ділилися чутками, розповідали, кого із знайомих забрано останніми днями до війська, хто "зник". — Господи, та коли ж уже кінець цим мукам, хоч би вже починалося, бо задушимось у цьому смороді! — вихопилося в одного з лекторів суміжного факультету — дуже здатного, працьовитого молодого інженера-гірника: — завжди оглядатись, завжди відчувати на собі допитливий погляд "сексота" — і на вулиці, і в авдиторії під час лекцій... Це вище людських сил! На лекції я виїздив в третій по обіді. До залізничного двірця мене часто підвозив мій односельчанин-шофер, що працював в одній з установ, директором якої був мій добрий знайомий. Цей шофер в минулому — відомий сільський рибалка, добрий господар, якого викинув до міста голодний 33-й рік. Худорлявий, довгий як верства, з вицвілими очима й завжди скуйовдженою борідкою дядько. — Всі ждемо — казав він якось у квітні 1941 року, — сили немає вже терпіти далі. Вся їхня (совєтська) сила рухне враз. Син мій Клим у війську — біля Дарниці стоїть частина. Позавчора був дома, дак він каже, що всі, крім комісарів та партійців, кинуть зброю, аби тільки почалося.[23] Та й між командирами немало є таких, що в "ліс" дивляться. Мій Клим буде "воювати" так, як і всі інші... "Вольний" (цивільний) піджачок призапасив... В кінці квітня чи десь на початку травня 1941 року зустрів я добре знаного мені селянина з Германівки (кілометрів 60 на південь від Києва), п. П. Цього бідолашного П. в 1929 р. "розкуркулили", заслали десь до Мурманська; за три чи чотири роки він утік із заслання і ось уже кілька років перебивався в тяжких злиднях із фальшивим пашпортом. Року 1934 він працював як сторож на підприємстві, де тоді працював і я. Крім того, П. я знав і раніше по Германівці, де мав добрих знайомих. Отже, розмовляли ми з ним одверто. — Чуєте, що я вам кажу, Федоре Петровичу: німці тут будуть, "падлєць" буду, якщо за два-три місяці ви їх тут не побачите, — казав він із властивою йому розважністю: — ніщо їх (себто совєтську владу) не спасе. Я буваю між людьми маленькими, але знаю, що думають і люди значніші. Весь народ, а особливо селянство, жде тільки, щоб почалося, а там — люди знатимуть, що їм робити... За комісарів, за колгоспи люди не підуть воювати...[24] Вся ця партійна погань, як гнилі груші, розлетиться — і сліду не стане.... В березні 1941 року за людьми стали зникати й автомашини — як вантажні, так і особові. З установ, підприємств, фабрик автомашини викликались до воєнкомату з шоферами і більше вже до своїх гаражів не поверталися. Ще в 1940 році різко розмежовуються промислові підприємства на кілька катеґорій, за їх значенням для обслуговування війни. Над усім становиться "оборонна" промисловість та виконання "оборонних" замовлень. Установлюються щоденні повідомлення ЦК партії про хід виробництва та відвантажень, щотижневі телеграфні шифровані повідомлення своїх "главків" у Москві через спецвідділи, якими завідують апробовані через НКВД особи. Догляд та облік виконання "спецзамовлень", а також складання відомостей виконується спеціяльно добраними, "засекреченими" також через НКВД, працівниками. Щотижня в ЦК партії відбуваються наради чи, більш правдиво, доповіді господарників про хід виробництва й відвантаження по оборонних замовленнях; ну, й звичайно, тут же відбувається "накачка" господарників. Одночасно гарячкове велось будівництво оборонних споруд на недавно приєднаних на Заході землях.[25] Десятки тисяч інженерів, техніків та кваліфікованих робітників уже з початку 1940 року було мобілізовано і надіслано до нових західніх кордонів. Уже з літа 1940 року замовлення для західніх зон були поставлені поза всякою чергою на перше місце між так званими оборонними замовленнями. Анексія Бессарабії й Буковини в червні 1940 року, приєднання до СССР, "згідно з палким бажанням населення", Латвії, Литви й Естонії в липні 1940 року,[26] — являючись актами найбезсоромнішого насильства, актами аґресії, — одночасно були підготовкою вихідних пляцдармів для майбутньої війни. Нарешті, договір про ненапад з Японією, підписаний 13 червня 1941 року,[27] замикав коло заходів по готуванні війни. Уже ранньої весни 1941 року потаємну мобілізацію армії в основному було закінчено. Підготовка війни наближалась до кінця.[28] Сотні дивізій в повній готовости присунені до західніх кордонів, чекали лише наказу: "вперед!". Звичайно, Німеччина не могла не знати про ці приготування, і своєчасно зробила потрібні висновки. Уже в жовтні-грудні 1940 року (за англійськими джерелами) Гітлер також почав готуватись до війни з СССР.[29] 22 червня вибухла війна. Сталось те, чого менше всього очікували в Кремлі: Гітлер випередив свого східнього побратима на два-три тижні. РОЗДІЛ II "...МОҐУЧАЯ, НІКЄМ НЄ ПОБЄДІМАЯ!.." "... Єслі завтра вайна, єслі завтра паход, будь сєводня к паходу ґатов. "Єслі завтра вайна, всколихньотся страна ..." (З совєтських патріотичних-войовничих пісень) Уже навесні 1941 року сила-силенна робітників, селян та інтеліґенції було в рядах армії десь біля західніх кордонів,[30] хоч офіційно, як відомо, мобілізація й не переводилась. Всі були певні, що війна неминуча, і мова йшла лише про термін: коли "Політбюро", цей фактичний володар Совєтського Союзу, підійме свою дириґентську палочку. Коли по закінченні навчального року в школах я намірився вивезти свою родину "на дачу" — в село Стайки,[31] що мальовничо розкинулось на гірському березі Дніпра, кілометрів за сімдесят на південь від Києва, — багато з моїх знайомих не радили цього робити, "бо війна ось-ось почнеться, й тоді Бог знає, як воно буде. Краще триматись гурту". Та воно так і сталося: я вивіз родину на дачу 15 червня в неділю, а 22 червня почалася війна з цією лише різницею, що не "ми" почали її, як того сподівалися всі в партійних та безпартійних колах, а Німеччина, випередивши СССР на кілька тижнів. Мені пригадується відповідь одного з присяжних партійних доповідачів ЦК (прізвище його уже забув) під час одної чергової доповіді про міжнародній стан, коли хтось із працівників нашого тресту запитав щось відносно характеру теперішніх взаємовідносин між Совєтським Союзом і Німеччиною. Було це десь у січні 1941 року. — Товариші, — сказав він, — я хочу вірити, що ніхто з вас не обманює себе про дійсне значення умови з Німеччиною. Я гадаю, що серед усіх, що зібрались тут, немає наївних людей, що насправді повірили б у щирість дружби між країною непереможного соціялізму та фашизмом. Але... не будемо про це говорити. Підіждемо ще трошки. Одно мусить бути ясним для нас: взаємне кровопускання, що відбувається між буржуазними країнами, не ослаблює нашої соціялістичної батьківщини. До фінішу ми підійдемо найбільш сильною стороною. Буржуазні країни уже втратили значну частину своїх сил. Німеччина починає задихатись. Ми ж сьогодні стоїмо, повні сил, напоготові. І того поки... з нас досить. Про решту подбає Політбюро. Мені скажуть, що така відповідь якогось невідомого доповідача — не авторитетна. Я також не збираюсь переоцінювати "питому партійну вагу" цього доповідача, та все ж, знаючи до певної міри, "стиль" роботи партійних працівників, знаючи, що навіть найбільший партійний працівник міг говорити лише те, що йому наказано партійним комітетом, я вважаю, що цієї відповіді не можна легковажити, досліджуючи питання про "розв'язування війни", про умови, які уможливили виникнення війни, про справжніх "Кріґсфербрехерів", чи про тих, хто свідомо спровокував війну та кого ще бракувало на лаві підсудних на Нюрнберзькому процесі, хоч Рібентроп, коли я не помиляюсь, і вимагав від суду посадити поруч із ним ще декого зі східніх "вождів". Цей несподіваний, "зрадницький" напад переплутав, так би мовити, карти совєтського керівництва, вніс багато замішання й паніки. Вся обстановка перших днів війни свідчить про те, що "напад" був справді несподіваний, хоч совєтське командування й готувалось до війни багато років і вже, так би мовити, цілком конкретно, більше року.[32] Партійні кола були глибоко переконані, що війну проти Німеччини почне Совєтський Союз, і почне її саме "сокрушительным ударом".[33] Правда, щодо останнього, себто "сокрушительного удару", то думки в багатьох розходились: ще зовсім свіжі були враження від фінляндського, далеко не "сокрушительного удару", — цього дивовижного змагання пігмея з совєтським "велетнем". У неділю 22 червня, коли почалась війна, я мав наради в справі дипломного проєктування студентів, і виїхав до Інституту в шостій годині ранку. Біля Бессарабки я побачив, що люди дивляться на групу літаків, які на досить значній висоті летять на захід. Далеко позаду цих літаків видно димові кільця від розривів шрапнельних набоїв. Це трохи дивувало всіх: чому ж ще й обстрілювати чи далеко до нещасного випадку? Всі ми до такої міри звикли до всякого роду військових вправ за останній рік, до майже щоденних "повітряних тривог", що ні в кого не з'явилось навіть думки, що це вже й є та давно очікувана війна. Лише в Інституті я довідався, що Німеччина почала війну. Студенти були в підвищеному настрої, всі хвилювались, розповідали про нічне бомбардування летовища десь поблизу. Про працю годі було й говорити. Промову Молотова слухали мовчки, стиснувши зуби. Подекуди можна було бачити неприховані зловісні вогники в очах слухачів. Опівдні я вернувся до міста. На розі вулиць Леніна й Хрещатика кинувся у вічі великий натовп людей. Розпитую. Кажуть — німецького шпигуна спіймали. На Львівській вулиці ґвалт, галас. — Що? — Шпигуна піймали. Ця шпигуноманія шаліла на вулицях півтора-два тижні. Темп її почав трохи спадати лише в липні, коли її заступила шалена паніка та гасло: "Спасайся!". Я не знаю, чи відбувалися подібні явища на вулицях німецьких міст, у Франції, в Англії на початку війни, але в нас шпигуноманія набрала характеру психічної хвороби.[34] Ось натовп волочить до "міліції" хлопця, років вісімнадцяти, в якого, мабуть, показався підозрілим широкий "кльош" з незвичайно дбайливо випрасованими складками штанів; там ведуть, підштовхуючи, якогось діда — в кепі польського крою. Були випадки заарештування військових. Багато було комічного, але були й трагічні випадки. Полювала за шпигунами комсомольська молодь, але мені доводилось бачити в цій ролі й людей старшого віку, очевидно, партійців та "активістів" з міського міщанства. Досить переглянути совєтські журнали та різного роду брошурки-аґітки або послухати радіо-висилання для молоді, в яких незмінно оспівується "бдітельность" комсомольців та піонерів,[*4] як це явище перестане вас дивувати. Адже відомо всякому, що майже три чверти всіляких "ворогів народу", "шкідників", диверсантів, фашистських шпигунів і т. ін. спіймали або піонери, або комсомольці. Принаймні так виходить, коли вірити всьому тому, що пишеться й розповідається для молоді. В такий спосіб ще немовлятам-піонерам прищеплюється "смак" до висліджування один одного, до підглядування за вчинками потенціяльних "ворогів народу", якими, до речі, вважаються всі 200 мільйонів абітурієнтів того велетенського концентраційного табору, яким був і є так званий Союз Совєтських Соціялістичних Республік. 23 чи 24 червня було видано наказ усім громадянам здати радіоприймачі[*5].[35] Кремлівська кліка не довіряла, видно, "найщасливішому", "відданому своїм вождям" народові "квітучої України". Це було тяжким ударом для багатьох людей: часопис дістанеш не завжди, а щоб почути щось про події в світі, треба бігти за кілометр-два до ближчого радіорупора. І головне, ця жорстокість була абсолютно безцільна. По-перше, радіоприймачів навіть у Києві було дуже мало — ледве чи дві-три десятих населення мало приймачі. В менших містах і особливо на селах їх було ще менше. Велике село на півтори-дві тисячі дворів мало, пересічно, один-два приймачі та з десяток так званих детекторних. Приймачів модерних, з короткими хвилями, на яких можна було б чути закордонні передачі, навіть у Києві було буквально одиниці, і то переважно у значніших партійців, та вже зовсім рідко у "фахівців", себто в більш заможної частини совєтської інтеліґенції, та в людей, що мали добрі зв'язки в універмаґах (універсальних маґазинах). Правда, в 1939 році, коли було "простягнуто руку допомоги західнім братам", багато модерних приймачів було звідти вивезено як "трофеї", але ж це знову було в руках партійців та енкаведистів. Найбільше ж поширені приймачі, так звані "С. І." та "Комсомолець",[36] давали можливість, в умовах Києва, слухати Київ, Москву, рідко Харків та Ленінград. Дуже рідко взимку пізно вночі можна було чути Берлін, Софію. Отже, наказ про здачу приймачів був абсолютно безцільною, ще одною зайвою образою населення. Цей наказ іще раз продемонстрував ту "теплу", "сердечну любов" та "взаємне довір'я", яке, якщо вірити совєтським часописам та ухвалам різних партійних з'їздів та пленумів, існувало між совєтським народом та його "вождями". 24-25 червня виявилась нестача хліба, з'явились кілометрові хлібні черги. В ці ж дні появились перші біженці із "звільнених" недавно західньоукраїнських земель. Втікало, звичайно, не "звільнене" населення, а совєтські урядовці зі своїми родинами, старшини, енкаведисти, якими так рясно було обсаджено "звільнену від капіталістичного ярма" Західню Україну. Цілковита розгубленість, що межує з панікою, визначається уже з перших днів війни. І це в Києві — столиці УССР (Українська Совєтська Соціялістична Республіка), — який відстоїть від тодішніх кордонів на Сяні десь не менш як за п'ятьсот кілометрів. За тиждень ця паніка охопила всі керівні кола — від урядових верхів до райо-нових, партійних комітетів. Уже в перших днях липня в Києві панує цілковитий хаос. Складається враження, що ворог уже тут, безпосередньо на підступах міста. Все це посилюється найнеймовірнішими чутками, що передаються від одного до другого, в тому числі і партійцями. В тих "найновіших" повідомленнях, що їх переказували довірочно, "на ухо", розповідалось про повітряний десант в Ірпені (24 кілометри від Києва); що на Житомирському шоссе, за Святошином, з'явились німецькі, танки — та інші страхітливі "новини". Повідомленням московського радіо та совєтських газет ніхто не вірить. Звіти з фронту говорять про численні перемоги, про хоробрість окремих бійців та командирів. Але про справжній стан можна лише догадуватись по тому, що місця, про які згадується в цих повідомленнях, лежать з кожним днем далі та далі на схід від західніх кордонів. Ці зведення штабу фронту дуже нагадували уривок із приписуваного командантові Порт-Артура, генералові Стесселю, повідомлення:[37] "...наші храбриє вайска атходят, увлєкая за собой протівника". По місту мчать вантажні авта з заходу, з "фронту", доверху переповнені пакунками, куфрами, вузлами, на яких сидять стомлені, перелякані люди. Між цими біженцями досить рясно вкраплені малинові кашкети НКВД-истів та військова уніформа старшин. Це НКВД-исти та совєтські офіцери рятують свої родини та при тому й... себе. Ширяться оповідання, що у звільнених від буржуазного польського ярма землях Західньої України не все гаразд. Ці "невдячні" люди стріляють із вікон, з дахів, із перелісків на своїх "благородних визволителів". Пізніше мені довелося багато чути від самих червоноармійців про "ганебну" поведінку цього "невдячного" народу. Уже в перших днях липня значніші партійні робітники Києва почали вивозити свої родини на схід, за ними — менші, а там — і дрібнота з районових партійних комітетів потяглася за ними. Отже все, що мало якусь можливість, втікало на схід. Але я мушу оговоритись: "все" — це значить партійні робітники, військові, енкаведисти. Цивільні — себто безпартійні люди, сиділи по своїх мешканнях, чи то пак, по своїх кімнатах (мешкання на дві-три кімнати мали лише партійці, і то тільки значніші; для безпартійних — це було дуже рідке явище). Вони, загадково посміхаючись, заглядали до вікон, не завжди, правда, ризикуючи наближатись до них, щоб часом хто не побачив. Всі турботи цієї безпартійної маси були спрямовані на те, щоб десь щось добути з харчів та якось зберегтись, щоб не бути вивезеними на схід, або не потрапити на копання шанців. Що саме викликало цю безсоромну паніку, не можу сказати. Я був досить далеко від керівної верхівки. Дехто з моїх добрих знайомих та приятелів — членів комуністичної партії (колишніх боротьбістів), які посідали високі становища в совєтському українському уряді й були безпосередньо зв'язані з московською окупаційною верхівкою в Києві, — в 1937-38 рр. були або знищені, або заслані — одні в сибірські хащі, другі — невідомо куди; один сам застрілився, щоб не датися в руки НКВД; дехто з приятелів був "відряджений" (?) десь до Казахстану.[38] Отже, почути щось із перших, так би мовити, джерел про настрої верхівки я не мав змоги. Я міг лише спостерігати, що діється в місті. Загальною думкою людей, з якими доводилось мені говорити, було, що головну ролю у виникненні цієї паніки відіграли, безперечно, самі вищі владарі. Стільки ходило казкових оповідань про неймовірну потугу німецької армії — і саме в партійних колах, — стільки оповідалося в цих доповідях про звірства СС-військ (в газетах про це не писалось, бо "дружба" з Гітлером зобов'язувала все-таки), що це не могло залишитись без певного впливу. Складалося враження, що тут присяжні оратори чи доповідачі, як то кажуть, "передали куті меду". У всякому випадку треба констатувати, що паніка від верхів блискавично передалась до партійних мас і утворила неймовірну плутанину. Цей тваринний жах, цей безсоромний, хоч ніде і не написаний у наказах і декретах тих днів, лозунґ "спасайся" і "збагачуйся, коли маєш до того нагоду" став отим "осиковим кілком", що його власними руками вбили в свій авторитет совєтські вожді. Ця паніка керівних верхів не могла не знайти відгомону в масах і, справді, — підсиливши ті настрої, що панували в широких колах населення, — вона набрала лише інших форм, а саме: небувало масового дезертирства.[39] Неявка покликаних мобілізацією резервістів набрала масового характеру. Я добре пам'ятаю японсько-російську війну, яка, як відомо, була дуже непопулярна в народі; я не менш добре пам'ятаю першу світову війну. Пробувши три роки на фронті, я добре знаю настрої солдатських мас, але чогось бодай здалека подібного мені не довелося ні спостерігати, ні чути. Ця паніка, а її заперечити ніхто не посміє — її бачили десятки мільйонів людей в Україні (що робилося тоді в російських областях, я не знаю), виявила низеньку душу "високих" совєтських керівників. Саме тут, в час грізного іспиту, виявилася справжня природа цих всемогутніх владарів. Так веде себе ватага розбишак низького ґатунку, коли посеред бенкету на місці злочину хтось крикне: "поліція!" Кращі бо бандити мають також певну самоповагу й бодай свою, бандитську, "етику". Мимоволі пригадуються картини, свідком яких мені довелося бути в Німеччині, на захід від Одри (Мускав), в січні-лютому-березні 1945 року. І тут лавою сунув німецький нарід на захід. З тою лише різницею, що той безконечний похід, який мені довелося спостерігати, відбувався кілометрів за 30-40 від фронту, та що вал той складався переважно, або й виключно, з жінок, дітей та старезних дідів. Все це — німецькі селяни, міщани та інтеліґенція, без розбору стану — багаті й бідні — всі одним гуртом. Між ними досить рясно можна було бачити і нашого брата-остарбайтера.[*6] Навантажені своїми злиденними пожитками, вони крокували в тій же лявині. Погода в той час була дуже погана — морози, снігові завірюхи. Цей сумний похід посувався зосереджено-мовчки, спокійно, терпеливо чекаючи, коли передні підводи чомусь спиняться. Їхали переважно возами — отими німецькими велетенськими кованими возами, роверами, відомими німецькими ручними та дитячими візочками; їхали кіньми, биками, коровами; бачив я й кілька собачих упряжок, подекуди автотягачі волочили за собою по три-чотири вози. Ось молода німкеня на ровері: спереду, біля руля, кошик із дитиною, ззаду, на баґажнику, — куфер, на ньому друга, старшенька, дитина, в сідлі — мати. Кожних п'ять-шість кілометрів — харчувальні пункти, так звані "Квартірштеллє". Люди заходять погрітись, поїсти гарячої супи, випити кави. Дається всім без розбору; тут же спочивають і харчуються остарбайтери. На дорогу, особливо дітям, дають "бутерброди". Військових не видно — вони за своєю "військовою" роботою на фронті, — лише інколи промчить авто з штабними, мабуть, офіцерами та промаршує рота чи батальйон фолькс-штурмістів з карабінами та фавст-панцирами на плечах. Не можу також не відмітити того, що мені довелося спостерігати в днях падіння Німеччини. Коли Гітлер покінчив самогубством, був я в Фрайберзі (на південний захід від Дрездена); в дні ж капітуляції — 7-8 травня — в Авсіґу (Судети). Абсолютний спокій, всі на своїх місцях, всі зайняті дорученою кожному роботою. В "ратгавзах" (маґістратах) чинно працюють, дають одвідувачам довідки, видають харчові картки для втікачів, по місту розвозять продукти, крамарі відважують усе, що вам належить за вашими картками... 7 травня в Авсіґу ми взяли все, що нам належало за одержаними у Фрайберзі місячними харчовими картками. В Фрайберзі ж мені довелося вперше побачити черги. Це мануфактурні, одягові та взуттєві маґазини видавали, очевидно, все, щоб не дісталося росіянам. Таку разючу протилежність не можна забути. * * * Мобілізовані резервісти пішки виряджались на схід у напрямку Полтава-Харків.[40] Таким же порядком було "мобілізовано" й пішки виряджено на схід більшість молоді з вищих та середніх учбових закладів; так само "мобілізовано" й пішки виряджено на схід дітей від чотирнадцяти до шістнадцяти років із так званих шкіл фабричного навчання та ремісничих шкіл, до яких, як відомо, за наказом центрального уряду, примусово було забрано сотні тисяч дітей як міських, так і сільських. Всі ці мобілізовані переходили мостами через Дніпро й залишались цілком напризволяще. Харчування в дорозі було організоване дуже зле, або, більш правдиво, ніяк не організоване: бідолашні "мобілізовані" пробивались Божим ім'ям. Два юнаки — сини моїх добрих приятелів, — що їх було також пішки виряджено до Харкова, розповідали мені про свої злигодні. (Як і інші, вони також утікали і з кінця липня до приходу німців переховувались у Києві). За день-два мобілізовані резервісти та всяких родів молодь починали розбігатись. Силу таких втікачів можна було бачити по всіх дорогах і межах Правобережжя. Я сам, живучи з 10 липня в селі, на власні очі бачив десятки таких 14-16-літніх "дезертирів", які пробирались до своїх матерів. Декілька таких "дезертирів" у липні підночовували й годувались у нашій хаті. * * * Першого чи другого липня, себто десятого дня від початку війни, в усіх установах Києва було одержано розпорядження — спалити всі архіви (ділові канцелярські справи за минулі роки) аж до року 1940. За роки 1940-41 — відібрати важливіші справи, а решту також спалити.[41] Архіви палили за певним ритуалом: зносили все до кімнати спецвідділу, де операцію палення виконували приставлені до того люди, під доглядом начальника спецвідділу та директора тресту. Все місто вкрилося попелом, що вилітав із усіх димарів у вигляді згорілих клаптиків паперу й осідав на пішоходи, на одежу людям так, що йдучи в білому одязі, ви ризикували забруднити його сажою. Вітер підіймав цей попіл і носив його вулицями, як чорні хмари. Одним словом, щось подібне до Помпеї — місто під попелом. За два дні — новий наказ: залишити тільки найважливіші справи, решту спалити! П'ятого липня одержано наказ звільнити з роботи всіх службовців та робітників, видавши "вихідну" допомогу в розмірі місячного утримання; бухгальтерські документи спалити. Оскільки ж в наказі не було визначено, за які саме роки, то всі грошові документи до останнього дня було спалено; принаймні так зроблено в нашому тресті та в трьох-чотирьох відомих мені установах. Головні бухгальтери установ та заводів разом зі своїми директорами валом посунули до державного банку одержувати гроші для розрахунку з робітниками та на витрати по евакуації. Гроші видавав банк незалежно від стану рахунку того чи іншого клієнта. Грошова лявіна заповнила місто. Почались жахливі зловживання, головний бухгальтер становиться героєм дня, директори потирають руки... Робота, звичайно, всюди припинилась. Розраховують робітників. Одним видається лише заробітна платня за відроблений час: — Ти ж евакуюватись не будеш, — суворо відповідає директор на здивовані запитання. Іншим видається, крім зарплати, установлена наказом допомога в розмірі місячного утримання, третім — допомога в півмісячному розмірі, — сваволя жахлива, скаржитись нікуди й нема кому. 6 липня більшість установ та підприємств уже ліквідовано, людей звільнено. Залишились працювати, власне, тільки установи міського самоврядування, які не припиняли роботи до приходу німців. Більшість важливих заводів почали демонтувати й гарячкове вивозити. Чого не можна було демонтувати, те псували — розбивали. Робітникам заводів, особливо більш кваліфікованим, запропоновано виїздити разом із заводами, коли вірити чуткам, десь за Урал. Частину робітників було вивезено в такий спосіб, але переважна частина розбіглась; дехто з останніх, мабуть, люди з міцнішими нервами, зголосились евакуюватись і, одержавши місячну допомогу та допомогу на евакуацію, також зникли.[42] Трест, у якому я працював, також закрився 7 липня. Дещо з архівів передбачали відправити до управління "Главка" в Москву одним півторатонним вантажним ав-том. Директор — член комуністичної партії номенклятури ЦК — Г. Романкевич не настоював на тому, щоб хто з нас, відповідальних робітників, евакуювався. Можливо тому, що він сам, його заступник, жид, з трьома членами родини, і ще один партієць, також жид, з двома членами родини — мали їхати до Главка, автомашина ж була тільки одна, а річей, треба гадати, у наших партійців було немало — отже, причину такої м'якости до нас, фахівців, можна зрозуміти й виправдати. В годині шостій-сьомій вечора, коли закінчився останній день нашої совєтської роботи, вертаючись додому, ми невеличким гуртком — директор, його заступник, я та ще один із так званих "відповідальних" робітників — вирішили "на прощання" зайти до ресторану повечеряти. Директор ресторану, приятель нашого директора, знав також і нас усіх. Отже, недивлячись на війну, знайшлось пара "графинів" горілки, пиво та дещо поїсти. Скоро директор наш розчулився — любив він випити в товаристві, — і почалась бесіда по душах. Належав наш директор до числа тих небагатьох серед значних партійців простаків, які не гребали бувати у своїх "відповідальних" службовців, а приймати їх у себе та в інтимній бесіді, особливо з нами — своїми ближчими безпартійцями (в товаристві ж партійних був він завжди більш стриманим), покритикувати політику уряду та партії. При всьому тому був це безперечно відданий партії комуніст, але любив отак собі "поліберальнічать". Оскільки його заступник був, як прийнято було в нас казати, "в доску свой", то бесіда була інтимно відверта. Говорили багато про розгубленість партійно-урядової верхівки, про "погані" настрої серед населення, про жахливе дезертирство, про те, що армія не хоче битись із німцями, що такі настрої розповсюджені також серед совєтських офіцерів резерви, про нечувану потугу гітлерівських полчищ. Говорили "строго между намі", що наші армії, які було скупчено біля західнього кордону, розбиті, що тепер намагаються створити заслону по лінії Житомир-Біла Церква-Умань, про умову "дружби" з Німеччиною і наші численні поставки німцям військових матеріялів, які тепер обернено проти нас же.[43] Говорилось про те, що Гітлерові таки вдалося обдурити "наших" і першому напасти, коли ми ще не закінчили приготувань, і т. д. Прощаючись, директор радив мені не залишатись у місті. — Їдь до родини в село, там буде краще, ніж у місті. Ти безпартійний, чого тобі боятись? Та й грошей таких, щоб їхати, в тебе немає, я ж знаю твої достатки... В Києві не залишайся: попадешся — вивезуть... Виїздити на схід я не думав і без цієї поради. В місті "бедлам", робити нічого, і я вирішив їхати до родини в село. На ранок, доручивши своїм сусідам доглядати мою кімнату й захопивши з собою дещо з продуктів та найпотрібніше з річей, я пішов на пристань, гадаючи, що десь в четвертій годині буду у своїх. На набережній біля пристаней — сила народу, що намагається кудись від'їхати. Чи підуть пасажирські пароплави — ніхто не знає. На пристань нікого не пускають. Квитків не продають. Підійде до пристані пароплав, постоїть півгодини й відійде на середину Дніпра — стане на якір. Біля вантажних пристаней стоять і вантажаться пароплави, є й якісь люди на них, але що то за люди — невідомо. Весь день проблукав я по набережній, та не тільки не зміг від'їхати, але й довідатись про можливість від'їзду на другий день не міг. Я вирішив іти пішки. До села Стайки рахують від Києва трохи більше як сімдесят кілометрів. Дорогу я знав добре: останні роки я відвозив родину на дачу і привозив назад вантажною автомашиною. Отже, взявши з собою лише два невеличкі пакунки — зміну білизни та дещо з харчів для родини, — в п'ятій годині ранку я вийшов із дому. День був сонячний, хороший. На вулицях, не дивлячись на ранній час, людей багато. За містом уже чітко окреслилась основна течія: переважна частина рухалась у напрямку від міста на південь. Все це суне пішки, з більшими чи меншими клунками, часто з дітьми; пішоходів подекуди переганяють підводи, тачанки. Старші йдуть за возами, на возах клунки й діти. Все це — переважно селяни, яких у роках 1929-33-37 викинуло село до міста і які, рятуючись від голоду та переслідувань, покинули свої рідні ниви та бідні, але чепурненькі українські хати. Тепер усе це сунуло назад у село. Вдень стало дуже жарко, йти було тяжко. Біля хутора Рудики, в сосняку, — криниця. Тут сила люду — підобідують, відпочивають, гомонять. Спинився й я відпочити. — Дак на село, — каже рудий, висушений до останньої можливої міри дядько, в драних штанах, прив'язаних до ніг мотузками, великих для нього, ґумових калошах. — А забули, як у 32 та 33-му роках гнали нас із міста,[44] коли ми голодні приходили купити хліба, коли ми віддавали добру льняну сорочку чи вовняну спідницю за буханець хліба? Забули, як ганяли нас із хлібної черги — мовляв, "зеленівці", бандити, робити не хочете... "В колхози — робити", а тепер — до села?.. — Е, чоловіче, ми самі тоді ходили до Києва по хліб, — озвалась молодиця, що з десятилітнім хлопчиком і величезним клунком йшла поперед мене. — Виносили все, що було: і спідниці, і рушники, і намиста та хрестики. Батька й матір та двоє дітей поховали в тридцять третьому... А потім кинули все, та ось уже шість років у Києві поневіряємось — чоловік у гавані, а я на поденній. Тепер роботи не стало, їсти нічого, то й їдемо додому — в Жуківці (село біля Трипілля) ... Десь мішок картоплі запрацюємо — щоб не вмерти. — Та я не про вас кажу, а про тих, других, — озвався рудий дядько, — ідіть, ідіть, ми вас нагодуємо... вже недовго чекати... В голосі цього понурого, висушеного за життя, дядька було стільки затаєної ненависти й погрози, що в мене мороз пройшов по спині. Цей також, видно, як у нас кажуть, добру чару випив. А таких мільйони — обідраних, до краю виснажених, голодних громадян "квітучої, соняшної України". Трипілля минув я ще за сонця. Піднявся з містечка нагору, до крайніх хат і... жахнувся: чи можливо це? Весь отой величезний лан від Трипілля до Халепських гір, що поріс із правого боку вівсом, а з лівого — пшеницею, укритий гуртами скоту. Пшениця й овес значною мірою вже збиті — витолочені худобою. Я не міг того збагнути: що це? "Диверсія ворога" під час війни, коли кожна зернина повинна бути на обліку? Та й де ж це у трипільчан і халепців стільки скоту набралося? Та я ж добре знаю ці голі придніпрянські села... Поки я перейшов через першу халепську гору, зовсім стемніло, та й сили вже не вистачало: адже за день я пройшов більше 60 кілометрів. Ночувати зайшов до нашого доброго знайомого і приятеля по полюванні, селянина М... Тут справа відразу роз'яснилась. Господар розповів мені, що районова влада наказала все знищити: реманент, посіви, а всю худобу — зігнати на лівий берег Дніпра.[45] Я знав ще в Києві про відомий "наказ товариша Сталіна від 3 липня 1941 року",[46] але мені і в голову не приходило, що саме в такий спосіб цей наказ виконується, що це й є перші прояви відомої "політики спаленої землі", яку, сказати до речі, переводилось лише в Україні, або, більш правдиво кажучи, про застосування якої в російських областях Союзу мені не доводилось чути. Після вечері зайшли два сусіди. Розговорились. — Отож як бачите, — каже мій господар, — хліб — знищити на корні в полі, реманент — теж знищити, худобу — зігнати на лівий берег Дніпра, ну, а що з людьми? Про людей нічого не кажуть... — Чому ж не кажуть, — озвався сусід К..., — кажуть і про людей: хіба ж ти не чув наказ: всім чоловікам, ще не покликаним до війська, та молоді виряджатись також на лівий берег... — Та це я чув, але не чув, на кого залишають жінок та дітей покликаних до війська резервістів... Та й що ж робити з нами — старшими, адже й ми люди, адже ми загубили свої сили та передчасно постарілися на колгоспних полях, виконуючи п'ятирічки та сплачуючи позики. Чого ж нас не "вакуїрують"? Забрали коней і скот, вози порозбирали — на чому ж повезеш дітей та клумак картоплі для них, щоб не померли?... Чи не на плечі забрати п'ятеро синових дітей?... Та й мати ж хвора... Нащо ж наказано все знищити, що ж будуть діти їсти? За що ж тоді повинні битись наші сини? — Е-е, мій друже, — вступив у розмову третій, — ми нікому не потрібні. Ми гній, на якому будують комунізм. Нас дуже жаліли, коли в колгоспи заганяли? — Гинь тут, — от що сказала нам та дітям червоноармійців робітничо-селякська влада... — Ні, люди, треба самим про себе дбати. Чули, що робиться в інших селах? Те і нам треба робити, бо загинемо й ми, і наші діти. Треба розбирати, що ще залишилося в колгоспах, та ховати. А почнуть переорювати та косити хліб — треба братись за кілля та боронитися...[47] Ранком удосвіта я рушив далі. Підходячи до села Стайки, кілометрів за десять від Халеп'я, я побачив юрбу людей. Тут же, недалеко в пшениці, стояло три трактори. Спинився закурити. Питаю, що сталося. — Та ви ж послухайте, чоловіче: оце виїхали тракторами приорювати пшеницю. Чоловіків забрали на фронт, а посіви нищать... Подумайте, чоловіче, а що ж ми дамо дітям їсти? — Були б знищили святий хліб, гемонські душі, — озвався сивий, в солом'яному брилі й білих полотняних штанах, босий дідусь, що стояв біля натовпу, — та пособили, спасибі їм, баби. За півгодини збіглося сотень дві-три жінок і посунули на трактористів. Постягали їх із тракторів, перед кожним трактором полягало по кілька жінок із дітьми, кричать: "Не дамо! тільки через нас поїдуть!" Що тут було... Роковище. Не пособили ні міліція, ні комса...[*7] У царині стоїть застава — чотири дідусі з ковінками. — Та що це, Федоре Петровичу, може пішки з Києва? — Авжеж, — кажу, — пасажирське сполучення більш не існує. Всі пароплави зайняті евакуацією. — Про яку це евакуацію ви кажете? Адже від Києва до кордону яких 500-600 кілометрів, й ворога ж, як казав Ворошилів, ми "будемо бити на його території", а ви про якусь евакуацію?... — питає дід Федір з неприхованою глузливою посмішкою. — А ти не розпатякуй лишнього, — озвався мій сусід, — сказано тобі стерегти дезертирів та затримувати диверсантів, то й "сполняй", що тобі велять. Сідаю біля "застави", що дуже нагадувала давно минулу "Зеленівщину" (повстанський рух під час завоювання України московськими большевиками в 1918-1919 рр.).[48] Тоді так само на царинах стояла сторожа з дідів, а молодь і дядьки були "на фронті" — в лісах та балках. П'ять-шість дідів із вилами — хто з добрими дубовими чи грабовими, а хто (зрідка) з залізними трійчатими. Коси ж приправлені навсторч до держаків, залізні вила та сокири теж були "на фронті", як наймодерніша зброя "зеленівських" загонів, що вийшли на смертельний бій із "куминою". Отож оцією, переважно "холодною", зброєю (рушниць та кулеметів було обмаль) проведено було відомий бій із комсомольським полком (десь коло 4000 київської жидівської молоді), який закінчився цілковитим знищенням усього полку, за виключенням, здається, одного — уславленого Міші Фастовецького. Бій цей увійшов в історію большевицької боротьби під назвою "Трипільська трагедія"... Та це, як кажуть, "не по суті даної справи" і спинятися на описанні тієї "трагедії" не буду. На запитання, що діється в Києві, що там чути про німців, відповідаю обережно. — Та ви не "скісняйтесь", — каже мені сусід й приятель по рибальству, — тут, як бачите, нікого лишнього немає: я, дід Б...а, дід Федот та Т...й. Розмова пожвавішала. Розповідаю про свої враження, про те, що діється в Києві, про втікачів із заходу — совєтських урядовців. — А в нас, знаєте, дива, — загомоніли один перед другим діди, — колгоспу вже немає... Запаси хліба з "инбарів" люди розібрали. Клумачками все рознесли, — що ви думаєте: сила народу і всі голодні... Скот із колхозного двору, свиней — теж розібрали. Як тільки почали розбирати скот, з'явився голова колгоспу з комсомольцями й почали свиней убивати. Але люди силу свиней живими розібрали. Кінець колхозові. Слава Тобі, Господи! — Увечері на колхозному дворі почали нищити реманент — сівалки, плуги, культиватори, навіть на боронах зубці збивали. На жаль, люди пізно довідались, і більшість реманенту знищено... Я розказав, що бачив на трипільських-халепських полях. — У-у, гемонська душа! Приходить, проклятим, кінець! — вихопилось у мого сусіда Т... — Та полегше, Т..., ще трохи рано, почекай... Про "приказ товариша Сталіна з 3 липня" люди вже чули. — Дак оце так залишає нас "родіна" — на голодну смерть, додавити тих, що не померли в тридцять третьому... Та люди знають уже, що їм тепер робити... Ці жахливі прояви сталінської "політики спаленої землі" мені довелося бачити та відчувати на собі ще багато разів — весь час, поки совєтські армії не відкотились далеко за межі Київщини. Дома схвильована родина розповіла докладно про події в нашому та в сусідніх селах. * * * Спроби застосувати названий "наказ тов. Сталіна від 3 липня" на селах — приорювання тракторами хлібів у полі на корні, витолочування ланів пшениці табунами скоту, що його з усього Правобережжя зганяли за Дніпро, спроби вивезти запаси зерна з колхозних зерносховищ та свиней і скоту з колхозних фарм, — придніпрянське селянство зустріло відкритим спротивом. Уже в першій декаді липня переважну кількість колгоспів у придніпрянських селах було розгромлено, а зерно, свиней, дрібний скот та птицю розібрано селянами. Заводіями всіх цих розгромів найчастіше були жінки. Місцева влада була безсила припинити цю сваволю. В полі та вечорами по кутках, не ховаючись, велись розмови, що ось нарешті "прийшов кінець совєтам", що з німцями йде "український уряд на чолі з Винниченком",[49] що "як прийдуть німці, зараз буде утворено українську армію", та що народ, "як один", стане на захист своїх кордонів. За кілька днів приїхав мій знайомий, п. Паляниця, родина якого теж відпочивала в Стайках, і розказав, що Київський ломбард вивозять на схід. Чекати не можна було й години: все, що було в нас кращого з одягу, в тому числі й увесь зимовий одяг, було здано на літо на схованку до ломбарду. Того ж таки дня я вирушив на пристань, щоб спробувати виїхати пароплавом до Києва. Там я звернувся до знайомого начальника пристані по допомогу. Він пообіцяв "посадити" на пароплав, що мав у службових справах спинитися в Стайках. Просидів я на пристані годин п'ятнадцять; нарешті, в годині десятій ранку другого дня прибув пароплав. Пасажирів він не брав, але начальник пристані додержав-таки слова й мене "посадив". День був чудовий. Їхав я на верхній палубі. Вниз по Дніпру ввесь час проходили пароплави — то з вантажем, то набиті людьми до крайньої міри. Пройшов пароплав із двома великими баржами на буксирі. На пароплаві й баржах повно людей, на деках барж — добротні куфери, собаки на ланцюжках, народ — не розібрати який, та все ж пасажири — не звичайні смертні. Вище Трипілля зарясніло на лівому березі: куди не кинь оком — всюди ногатий скот, вівці, кінський молодняк, телята. Ось на мілині Дніпра лежить корова, що втонула; там, далі, двоє свиней прибило до берега; он-де, біля кручі, несе на хвилях величезну тушу вола... Ось посеред Дніпра великий острів, на ньому штук двісті волів, корів, телят. Острів, видно, був густо вкритий лозою. Тепер він цілком голий, лише видно білі дубчики — рештки від з'їдженої скотом лози. Од лівого берега острів цей відділено протокою, метрів на 200. Скот, що його, видно, нагнали з правого берега, доплив до острівця й отаборився тут, — усе, що міг, з'їв, тепер стоїть, понуро дивлячись перед себе. Ось на мілині знову теля, прибите водою; далі колишуться на хвилях також утонулі двоє овець. Біля Вишеньок, під крутим торчовим одрубом піскового берега, збилися в купу півтора десятка овець — живих. Попритулялись до піскової стіни й через плечі дивляться своїми великими, мабуть, повними жаху очима на пароплав, що проходить мимо. Ось налетіли буруни від пароплава й з піною розбиваються об берег. Багатьох із тих овець хвиля збила, кілька штук відірвалось від берега й поплило водою; деякі силкуються зіп'ятись на берег. Торчовий приступок берега кілометром нижче кінчається; отже, коли б не цей варварський спосіб переправи бідолашних тварин, який практикували гонії, — цих непотрібних жертв було б сотні разів менше. Тисячі голів худоби тижнів два-три плили, похитуючись на хвилях, поки не приб'є їх десь до мілини або до берега. Це теж один із проявів "політики спаленої землі". Скот забирали в селах усього Правобережжя й гнали сотні кілометрів до Дніпра. Там наганяли його в ріку: "пливи, мовляв, на волю Божу" до лівого берега. Самі ж гонії, як мені потім розповідали, на тому вважали своє завдання закінченим і вертались додому — кожний боявся відірватись від своєї родини, від свого села. Мені казали, що було визначено людей, які мали турбуватись долею скоту, перегнаного на лівий берег Дніпра, але їх не було. Ніхто цієї роботи не контролював. Начальство металося в безмежному страху, вивозило свої родини, своє майно, а разом і своїх собак, часто-густо, як мені довелось бачити в Києві, навіть піяніна й вазони з квітами (на автомашинах). За гоніями скоту нікому, очевидно, було доглядати. Скот заганяли в річку, скот плив по Дніпру, часто тонув, а якщо щастило — перепливав на лівий берег і відпасався на лівобережних луках. Або, перепливши до першого ліпше острівця, пасся там, поїдав усе до цурки, і коли їсти вже було нічого, виголодавшись, плив далі до твердої землі — до лівого чи до правого берега. Весь шлях до Києва був усіяний отим "соціялістичним добром". Під'їжджаючи вже до Києва, нижче Корчуватого, я бачив кілька сотень корів, які безугавно ревли, очевидно, вимагаючи від людей, щоб їх подоїли. Але навколо не видно було ні лялечки. До речі: переважна кількість того скоту кінець-кінців опинилась у німецьких руках, хоч лівий берег середнього Дніпра були зайняли німці лише в останніх днях вересня і на дальшу евакуацію скоту вглиб країни совєти мали більше двох місяців... Отже, очевидно, так і не знайшлось кому подбати про долю зігнаних на лівий берег Дніпра сотень тисяч голів скоту. До Києва треба було пройти через два понтонні мости. Біля першого ми простояли години дві-три, поки розвели моста; біля другого нам сказали, що міст сьогодні вже не буде розведений. Наш пароплав, пришвартувавшись метрів за сто до мосту, став на ночівлю. Повітряного нальоту цієї ночі на мости не було, отже, переночувавши спокійно, в восьмій вранці я був у Києві. Дома мені сказали, що вже тричі приходили з телефонної станції, щоб зняти мій домашній телефон. Вчора хотіли виламати двері — ледве відговорили. Залишив сусідам ключа від кімнати для цих телефоністів, а сам помчав до ломбарду. Натовп був великий. Розмови у "черзі" жахливі: кажуть, що, не оповістивши населення, вже третій день вивозять ломбард десь на схід. За години дві дійшов я до каси. Переді мною двом громадянам сказали: — Речі ваші вивезені до Харкова. Бережіть квитанції — після війни одержите. Якась чепурненька молодичка біля сусіднього вікна каси просить видати їй здані під заставу золоті речі. Їй відповідають, що золоті речі всі вже вивезено — і теж: — Бережіть квитанцію. Одержите після війни. Схвильований, я здав свої квитанції. Та й було чого хвилюватись: усі маєтки підсовєтського чоловіка — це його одяг, його хатні речі. Рідко хто мав незначні цінності у вигляді золотого шлюбного, ще з царських часів, персня, або якоїсь броші. Золота й срібла в людей майже не було: чого не забрало ҐПУ у часах "золотухи",[50] це віднесено в "Торгсін"[51] за голодних років. Виходить службовець, називає моє прізвище й запрошує йти одержати речі. Одержавши всі мої достатки, зв'язав я їх у величезний клунок і щасливий пішов додому. Моє щастя пояснюється, очевидно, тим, що я здав їх дуже рано — десь на початку травня. Отже, речі були у віддалених камерах і їх не вспіли ще вивезти. А більшість людей вертались плачучи. Пограбовано. Безсоромно пограбовано серед білого дня десятки тисяч киян. У місті — ті ж картини: біганина населення по продукти й пропасниця евакуації серед партійних. Біля Андріївської церкви влаштовано, здається, головний евакуаційний пункт для втікачів із Заходу. До краю навантажені авта щохвилини прибувають із Заходу, інші відходять на Схід, за Дніпро. Машини, машини без кінця, тисячі машин рятують "красних" командирів — совєтських офіцерів, їхні родини та майно. І це при тій жахливій бідності на автотранспорт, що є характерною для СССР, тоді, коли на фронті так потрібна кожна автомашина... Бачив декого з знайомих. Головний бухгальтер великого заводу, де працювало коло 1200 робітників, розповідав мені, що директор заводу — прізвище його забув — звичайно, член партії, одержавши досить значну суму для розрахунку з робітниками, сплатив установлену вихідну допомогу лише декому з них — переважній більшості робітників допомоги не видано. 10 липня цей "ентузіяст" звільнив решту службовців, між ними й головного бухгальтера, спалив усі грошові документи, доручив технічному керівникові догляд над заводом і, повантаживши своє особисте майно на заводське авто, разом із родиною та кругленькою сумою несплачених грошей, десь коло 70000 карбованців, від'їхав на схід. Вже після приходу німців до Києва мені довелося зустрічати декого з робітників того заводу, які скаржились, що директор "зажилив" їхні гроші. Професор Г..., добре знаний мені з Н-ського науково-дослідчого інституту, радив не затримуватися в Києві: тепер посилено полюють за технічною інтеліґенцією і силоміць вивозять на Схід, залишаючи родину напризволяще.[52] Так само гарячково виловлюють усіх більш-менш відомих українців та взагалі "національно підозрілих" і ув'язнюють. Всі тюрми та льохи НКВД — переповнені.[53] Другого дня одвідав я один із заводів нашого тресту. Демонтаж устаткування наближався до кінця. Практично такий демонтаж зводився до варварського нищення машин та станків: багаточисленні дрібні частини машин звалювались на відкриті вантажні вагони і так незмащені, неприкриті, везли їх десь за Урал. Частини одної і тієї ж машини потрапляли до різних вагонів, навіть до різних потягів. На моє завваження старший механік заводу А..., знизнувши плечима, відповів: — Однаково ж усе пропало: коли що й доїде до Уралу, то все одно це буде лише металевий брухт. На інших заводах демонтаж відбувався в таких же умовах. Що було важке — нищили на місці. Отже, припустити, що устаткування вивозили, як металевий брухт, також не можна. Злочинне недбале ставлення до дорогих імпортових машин треба пояснити лише цілковитим совєтським безладдям та свідомим саботажем. Було ясно, що влада гарячково готується до здачі міста ворогові. Одночасно Київська радіовисильня щодня кричала, що "Київ був, є і буде совєтський", що Києва не буде здано ворогові, — але ніхто тому не вірив. Застосування "наказу тов. Сталіна від 3 липня 1941 р." не всюди відбувалось однаково. В Запоріжжі, наприклад, більшість заводів, яких там, до речі, дуже багато, висаджено в повітря, в тім числі й міський хлібний завод. При чому останній було висаджено під час роботи, разом із робітниками, що там працювали. Тоді ж було висаджено в повітря великий будинок, в якому містилась хлібна крамниця. Під час вибуху попід стінами того будинку стояло коло сотні людей — хлібна черга, — які чекали на одержання хліба. Про вибух не було попереджено людей, і значна частина із цієї хлібної черги загинула під час вибуху. Про подробиці цього нелюдського злочину мені розповідала в 1945 році в місті Бамберґ лікарка С... — "Було це напередодні вступу німців, коли не помиляюсь, 3 жовтня 1941 року, — казала пані С. — В місті — гарячкова евакуація. Дочка нашої знайомої — дружина інженера К., якого в 1938 році було заслано в далекі табори Сибіру "без права листування" — Сусанна стояла в цій черзі. Несподівано наступив вибух. Значна частина тих, що чекали на хліб, загинули під уламками будинку. Населення міста негайно почало рятувальні операції. Між врятованими була й донька інженера К. Під час вибуху стояла вона ліворуч від входу до крамниці. Дверима, що їх вирвало під час вибуху, її притиснуло до цоколя будинку й присипало уламками. Там її й відкопали, тяжко поранену". Частина комуністів, які виїхали з міста в останніх хвилинах, потрапили до німецьких рук. Коли на допиті німецький командант запитав одного з тих сталінських молодчиків, нащо вони знищили потрібний для місцевого населення хлібний завод, цей відповів: — Я діяв відповідно до наказу товариша Сталіна... — Але нащо разом із заводом ви знищили і кілька сот людей? Ви ж мали ще час попередити цих людей та робітників? — запитав командант. — Це не наші люди. Совєтські громадяни всі пішли на схід. Ті ж, що залишились тут, чекали вашого приходу. Отже, це ваші люди. Але уславлене совєтське безладдя перейшло всякі межі, а виконання "наказу товариша Сталіна від 3 липня 1941 року" набрало найжахливіших, мабуть, форм під час знищення Дніпрогесу[54] (Дніпровська гідроелектрична станція). Німецьке військо в тому часі було ще на правому березі Дніпра, в районі Нікополя та Кривого Рогу. Про пляноване висадження в повітря Дніпровської греблі нікого не було попереджено ні на самій греблі, по якій в тому часі рухались військові транспорти й військо, що відходили на лівий берег Дніпра, ні населення й установи міста Запоріжжя — кілометрів 10-12 від гідроелектростанції вниз по течії Дніпра. Так само не було попереджено військові частини, розташовані вниз від Запоріжжя в дніпровських плавнях, хоч телефонічне сполучення в тому часі на Лівобережжі функціонувало нормально. По обіді 17 серпня 1941 року вибухла Дніпровська гребля. Військові транспорти й люди, що в тому часі рухались по греблі, звичайно, загинули. Майже тридцятиметрова лявіна води покотилась Дніпровською поймою, заливаючи все на своєму шляху. Всю нижню частину Запоріжжя з величезними запасами різних товарів, військових матеріялів та десятками тисяч тонн харчових продуктів та іншого за якусь годину було знесено. Десятки суден, разом із судновими командами, загинули в тому жахливому потоці. По Дніпровських плавнях на десятки кілометрів до Никополя й далі стояли на позиціях військові частини. Величезний потік налетів несподівано. Загинула велика сила червоноармійців і офіцерів із артилерією та військовим спорядженням. Розповідали, що загинуло в плавнях тоді десь коло 20.000 червоноармійців. Цілком зрозуміло, що перевірити кількість тих, що загинули, неможливо. Отже, називаю цю цифру з застереженням. Крім війська, загинуло в плавнях десятки тисяч голів скоту та багато людей, що там були на роботі. Ще раз підкреслюю, що поблизу Дніпровської греблі в тому часі німців не було. Отже, безпосередньої загрози, яка виправдувала б виявлену щодо знищення греблі злочинну поспішність, що коштувала кілька десятків тисяч людських жертв, не було. Після знищення Дніпровської греблі та Дніпрогесу, все партійне керівництво втекло на схід. За тиждень з наказу Москви більшість цих горе-керівників повернулась назад у Запоріжжя і ще з якийсь місяць до приходу німців продовжувала "керувати" й запевняти, що Запоріжжя "ніколи не буде здано ворогові", що ворога за Дніпро не пустять. Завчасне знищення Дніпрогесу пояснювали вони "ворожою диверсією" чи "шкідництвом". Додам ще до цього, що Запоріжжя та Дніпрогес зайняло німецьке військо тільки 4 жовтня 1941 року. Про події на Дніпрогесі мені розповідали ще в селі Стайки — механік К. з Дніпропетровська, колишній офіцер червоної армії В. Л., що ввесь цей час перебував у Запоріжжі, та тамошні мешканці: інженер Н. Н., пані Г. та С. Оповідання ці чув я частково в 1942 році, а частково вже тут, на еміґрації. Отже, правдивість перебігу подій, хоч сам я особисто й не спостерігав їх, сумніву не викликає. До цього треба ще додати, що твердження, які доводиться чути в пресі, що нібито висадження в повітря Дніпрогесу надовго затримало рух німецьких армій та не дало німцям можливости поновити (в 1942-1943 рр.) роботу заводів, ледве чи можна вважати гідними уваги. По-перше, Дніпро майже без затримки перейшли німці на південь від Дніпрогесу та на північ від Дніпропетровська, що ж до можливого використання електроенерґії, то всі важливіші заводи й шахти, як відомо, знищили Совєти, отже, ні до чого було вживати електроенерґію. * * * Затримуватись у Києві не було чого, та це було й небезпечно: або поженуть копати шанці, або примусять евакуюватись на схід. Ні те, ні друге в мої пляни не входило, і тому, пробувши в Києві два дні, вирішив їхати назад у село — до родини. Думка повторити свою подорож на сімдесят з лишнім кілометрів пішки мене не тішила зовсім, і тому, позамикавши все і попросивши сусідів доглядати за нашою кімнатою, направився я до пристані. Цілий день знову протупав по набережній. Пароплавів було багато, стояли вони біля лівого берега на якорях. Ось підійшов до пристані один, почалась неймовірна давка, щось до такої міри жахливе, що я не берусь те описати, — люди лізли один на одного, буквально по головах, крики, зойки жіночі... Поручні пристані (дерев'яні, звичайно) затріщали, замішання ще посилилось, несподівано пароплав засвистів і став відходити від пристані, при цьому троє людей упало у воду, їм кинули рятівничі прилади. Нижче пристані двох із них витягли із води, а один, бідолаха, та всі речі потонули. Пароплав, відійшовши метрів на 250, став на якір посеред Дніпра. Отже, посадка на нього припинилась. Але це здавалось так лише при першому поверховому погляді. Придивившись краще, я побачив, що посадка на всі ті пароплави, що стоять біля лівого берега, йде повною ходою. Метрів за триста нижче є пристань для човнів. Туди-то щоразу підходять особові авта, а іноді й півторатонки. З них виходять нарядні пані, як на совєтський масштаб, звичайно, і люди в уніформі НКВД, а то й у цивільному одязі (на всякий випадок переодягнені), і моторовими човнами їдуть до пароплавів, що стоять біля лівого берега Дніпра і... все, і так без кінця. До речі, я належав до тої нечисленної групи пасажирів, що поводилась більш-менш спокійно: а втім, сімдесят кілометрів, без значного вантажу, не такі вже страшні; отже, роздивившись, я побачив, що з боку гавані потік моточовнів із тими привілейованими пасажирами ще густіший. Уже перед вечером зустрів я одного з моїх студентів, що мав захищати дипломну працю. Каже, що їм прискореним порядком видано дипломи і що він має призначення в Ржищів на якийсь завод. Хлопчина — ржищівський мешканець призивного віку. Я зрозумів, що то за "призначення" він має, зрештою — це його особиста справа. Я запропонував йому йти разом пішки. Хлопчина радісно погодився. Ми направились до мене переночувати, щоб зі світом вийти в дорогу. В четвертій вранці ми вже були в дорозі. На Деміївці пробували дістати чогось поїсти на дорогу — бодай якоїсь зеленини, але, витративши даремно хвилин з двадцять, пішли далі ні з чим. Попутників на цей раз було ще більше. Сила людей з клунками, з дітьми сунула на південь. Я бачив людей, яким треба було йти за 150-250 кілометрів. На цей раз нам пощастило. Біля Козина нагнав нас якийсь родич мого попутника і забрав на воза. Кінь був заводський, добрий. Ввечері ми були вже в Стайках. Відпочивши добре, мій студент вранці поїхав далі. Порадившись із родиною, вирішили ми до Києва покищо не вертатись. Сусіди наші — добрі, надійні люди — нашу кімнату прибережуть. Якщо ж влучить авіябомба, то загине все, незалежно від того, де ми будемо жити — в місті чи тут. В селі було, безперечно, вигідніше й щодо харчування, та, мабуть, думали ми, і боїв тут таких, як у Києві, та особливо повітряних бомбардувань, не буде. Але щодо боїв, то ми дуже помилились: по Києву — власне, по місту, — за весь час, облоги не було зроблено жадного пострілу; також не було повітряних бомбардувань, хоч на мости через Дніпро та на деякі заводи на окраїнах міста повітряні атаки й відбувалися досить часто. Лише в день, коли німці вступали до міста, на Олександрівській площі (совєтську назву її я забув), недалеко від знищеного большевиками Братського манастиря, розірвались два шрапнельні набої та, здається, один на — Тверській вулиці. А нам, у Стайках, довелось більше як півтора місяця перебувати під обстрілом у самому, так би мовити, гирлі боїв. Числа 20-22 липня було оголошено мобілізацію запасних старшого віку — до 50 років. Більшість цих літніх людей не поїхала, звичайно, до райвиконкому, куди їх викликали. Частина, формально виконавши свій військовий обов'язок, виїхавши з села, по дорозі також розбігалась. Всі ці маси мобілізованих розійшлися по полях, по балках, багато ховалось на лівому березі Дніпра в лозах. Було це досить зручно тому, що в тому часі весь лівий берег Дніпра був переповнений людьми — як місцевими, так і з дальніх — кілометрів за 30-50 з Правобережжя — сіл. По всьому лівому березі копали шанці, протитанкові рови, будувались бункери, дерев'яні, звичайно, з матері-ялу, що був на місці. Були це жалюгідні споруди, стіни яких уставлено дерев'яними плашками десь на 8-10 сантиметрів завтовшки. Щовечора можна було бачити жінок, що крадькома пробирались межами в поля, щоб віднести чоловікові чи батькові харчів — на царинах бо стояли застави, щоб ловити дезертирів.[55] Треба сказати, що застави ті, як у нас кажуть, не даром їли хліб, і дезертирів вони затримували немало. Але мені мало доводилось бачити між цими "дезертирами" дорослих: ці, більш досвідчені, дезертири прямували полями, балками, села обминали ночами, а малих, 14-16-річних "дезертирів" приводили до управи багато. Ці сердешні "дезертири" плакали, просились пустити їх "до матері". Запевняли, що їм люди по дорозі казали, що їхнє село "вже зовсім близько". Жалісливе жіноцтво провожало цих "дезертирів", плачучи та проклинаючи прокляту "кумину". Одначе мушу віддати належне добрим людським серцям: переважну більшість отих бідолах відпускали дому, пояснивши, як найкраще можна пройти до їхнього села та де треба остерігатись застав. Та воно й зрозуміло: начальства на селах майже вже не було, а у своїх селян серце м'яке. Числа 25 липня в селі оголосили, щоб усі здорові виходили в поле косити та жати хліб. Люди пішли охоче — адже це для себе, а не для колгоспу. Пішов і я з косою. Пішла і моя донька — в'язати за косарями. Щоправда, за два дні роботи, порізавши руки й згубивши серпа, вона закінчила свою сільськогосподарську кар'єру. А я з рештою селян працював аж до наближення німецького війська. Народу в полі — сила, чоловіки від 50 років і старші та жінки. Працювали добре, не оглядаючись, як звичайно бувало в колгоспах. Другого чи третього дня, так в обідову пору, з заходу стало чути віддалену стрілянину — Умансько-Білоцерківські бої.[56] Можливо, що я й помиляюсь у визначенні днів місяця — було це вже досить давно, нотаток я не робив тоді та й якихось довідкових матеріялів під руками не маю. Стали клепати коси, далі — закурювати; гарматна стрілянина помітно збільшилась. Мене знало все село як односельчанина і вважало за "свого". Отже, розмова велась одверто. Старий дідок, мабуть, за 80, мій сусід, зняв картуза й перехрестився: — Не думав уже я, дітки, діждатись цього часу, та ось, бачите, сподобив Господь. Приходить кінець царству їгемона. Одно в мене горе: Федір (син) десь на фронті, ну, та милостивий Господь не оставить, — зглянеться, не посиротить діток... Старший син цього діда загинув на засланні, десь на Колимі,[*8] молодший — у війську. Мій сусід Т. розказує, що чув від певних людей, що з "германом"[*9] іде разом і український уряд, який у 1920 році ще з Петлюрою подався за кордон на еміґрацію. Статечний селянин X. каже, що в Ржищеві він сам читав листівку, скинуту німецьким літаком,[57] де Гітлер закликає населення залишатись на місці та пособити в боротьбі проти Сталіна й комуністів. Там же він обіцяє скасувати колгоспи та передати землю селянам. — Амба колхозам. Попанували, іроди! — закінчив він своє оповідання. — Ну, братці, якщо герман іде, то, мабуть, і до нас прийде, а тим часом треба хлібець Божий не занапастити. Гайда косити! Ану, молодиці-в'язальниці — до роботи! — гукнув наш бриґадир. Листівок, про які розповідав X., мені не довелося бачити самому. Натомість на початку серпня мені потрапила до рук інша листівка, також скинена німецькими літунами. Була вона надрукована безграмотно, російською мовою. В брутальному "похабному" віршику, розрахованому, очевидно, на "нового сталінського человека", розповідалось, як Ворошилов із своїми командирами втікає від німців. Чергового дня грюкіт канонади ще посилився. Вслухаються люди, хрестяться, і радість на обличчях змінює сум: — Там же десь наші діти... Під час роботи в полі я мав можливість спостерігати "ентузіязм" українського народу — за ці дні довелося мені побачити, буквально кажучи, сотні так званих дезертирів, усе це межами, балками пробиралося до рідних сіл. Тут і дезертири з війська, і мобілізовані резервісти, і ті, що втікають із окопних робіт. Ідуть поодинці, ідуть гуртками... Ось прямує до косарів дядько, з ним два хлопчики. Здоровкається. — Чи не знайдеться у вас, люди добрі, якийсь шматок хліба — зовсім пристали мої козаки, голодні, сердешні. Ось уже з тиждень волочусь я з ними, разом уночі й через Дніпро перевозились. Цей, старшенький, мого сусіда синок, а той — із Кагарлицької Слободи... — Ой, чоловіче, — озвався хтось із наших косарів, — мабуть, вам не дійти додому: чуєте, як "співають" десь там біля ваших сіл? — Е, Бог милостивий: добились майже від Полтави сюди, не оставить Він і тут. Наскидали, що знайшлося, в косарських торбах, — хліба, огірків. "Козаки-дезертири", яких було вивезено, чи то пак, пішки виведено з якоюсь, уже не пам'ятаю, ремісничою школою, їдять на весь рот, по-дитячому заглядають у вічі дорослим... В перших днях серпня німецьке військо, зайнявши сусідні на захід села, наблизилось і до нашого села. На Дніпрі появилось кілька військових річкових пароплавів. З цих пароплавів почали стріляти по зайнятих німцями селах. Німці не відповідали. Далі почали стріляти з далекобійних тяжких гармат, уставлених у лісах на лівому березі Дніпра. На будинку сільської школи встановлено дозорчий пункт: там завжди стояв спостерігач-матрос. Коли йому щось треба було, він кричав униз, а коли нікого в дворі не було, сам спускався до телефону, що був на другому поверсі в кабінеті директора. В помешканні школи розташувалася варта — чоловіка 10-15 матросів. Десь на початку серпня, точно не пригадаю, я з своєю донькою пішов до школи, що була поблизу від нашого будинку. Тільки-но вступили ми до шкільного двору, як почувся гуркіт моторів; оглянувшись, ми побачили п'ять німецьких мотоциклістів. Це сталося так раптово, що ми не змогли якось реаґувати. Німецька розвідка, промчавши мимо нас, спинилась метрів за сто. Один із мотоциклістів поїхав далі в напрямку Дніпра, решта залишилась на місці. Тим часом у школі діялось щось жахливе. Весь той "караул" (варта) і спостерігач, який, очевидно, помітив німецьку розвідку раніше ніж ми, поскидавши свої матроські "безкозирки" та блюзи, докидавши карабіни, побігли через задні двері в соняшники та коноплі найближчих городів. Один із них, як мені потім оповідали вчителі, забрався в пивницю й сховався у стару бочку з-під капусти. Зрозумівши, що "бою" не буде, ми зайшли до квартири одного з учителів у бельетажі і скупчились біля вікон. За п'ять хвилин мотоцикліст, що їздив над гору до Дніпра, вернувся, і вся п'ятка, сівши на мотоциклі, тихо рушила. Побачивши у вікнах дівчат, вони, усміхаючись та жартуючи, привітались і поволі виїхали з села. Перестріляти цих зухвалих розвідчиків із вікна школи, очевидно, міг би один вояк, але... такого сміливця не знайшлося. Лише пізно ввечері повернувся цей "караул" та з ним десятків зо два піхотинців. Це — не єдина ілюстрація "воєнной організації" захисників нашого села. Одного вечора зчинилася враз сильна канонада: била совєтська артилерія десь у напрямку південної царини села. За годину справа вияснилася. Вартовий на школі помітив, що по дорозі від Ржищева до нашого села рухається група танків. Про це передано телефоном, враз певний сектор дороги вкрито вибухами стрілєн — і мусі не пролетіти, не то що танкові пройти. На щастя, отих "танків", вони були вже приблизно на триста-чотириста метрів від цієї страшної зони. Перелякані "танки", задихавшись, але не кидаючи своєї ноші, влетіли в село і... все обійшлося щасливо. Один із тих "танків", наша сусідка Б., відпочивши, розповіла, що вона та ще чотири молодиці пішли на поле по віку, що стояла в копах, "бо ж нічого дітям зварити". Виглядали вони справді, мабуть, як танки, бо кожна молодиця брала вже стільки снопів, скільки сили було нести. Як би там не було, але, на щастя цих "танків", вартовий, даючи координати місця знаходження їх, не врахував часу, потрібного на те, щоб зателефонувати. Я вже казав, що вартовий стояв на даху школи, на "вишці". Такі "вишки" свого часу, за приписом "Осоавіяхему",[58] було побудовано на всіх високих будинках. Телефон містився на другому поверсі. Перенести телефон десь ближче до вартового нікому і в голову не прийшло. Отож поки цей вартовий зліз із "вишки" та дійшов до слухового вікна в даху, та зліз на горище, та поміж кроквами й балками дійшов до сходів, та збіг на другий поверх стрімкими дерев'яними східцями, та зателефонував, а також поки вартовий офіцер віддав розпорядження, то... передані координати вже застаріли. Внести потрібний коректив на час, витрачений на всю цю процедуру, не прийшло в голову ні вартовому, ні офіцерові, і це й врятувало оті необачні "танки". Наслідки такої організації зв'язку: витрачено не менше як 50-70 гарматних набоїв, і то тяжкого типу (бо ж "вогонь по танках"!) і... безмежна радість молодиць та їхніх діток, що "координати" були неточні. Не можу не відзначити тут про організацію зв'язку в німецькій армії. Вдень, коли до нашого села вступили німці, моя родина перебувала в наших родичів-селян у льоху, викопаному в крутому схилі гори, над самим спуском до Дніпра, звідки можна було бачити Лівобережжя на багато десятків кілометрів. За години півтори після зайняття села німцями, ми почули над нашим льохом гомін і німецьку мову. Виглянувши, побачили, що безпосередньо над нашим льохом, на самому лобку гори, між соняшниками, і через те невидима для большевиків, стоїть уже німецька польова радіостанція, і телефоніст щось передає "повним" голосом, але про це — потім. Дня 10-12 серпня під вечір стрілянини не було, і я, знову ж таки удвох із донькою, вирішив сходити до школи — дістати для неї щось почитати. Тоді вже в школі містився штаб частини, що обороняла сектор фронту біля нашого села. На даху видно дозорчого. Вчителі грілись на сонечку, щоб на випадок стрілянини поховатися в пивниці; тут же походжало кілька військових матросів, озброєних карабінами й ручними ґранатами біля поясів. Я стояв з групою вчителів. Моя донька розмовляла з донькою вчителя Кіпи. До них підійшов молоденький матрос і почав розмову про якісь дрібниці, звичайно, як двадцятилітній хлопчина з сімнадцятилітньою дівчиною. Казав, що їхніх три воєнні кораблі (річкові) стоять біля села, що в них чудесно побудовано сиґналізацію. Ось коли, скажемо, вистрілити з оцього ракетного пістоля червоною ракетою, то це значить, що появився ворог у тому он — він показав напрямок — секторі, а коли вистрілити зеленою... і т. д. Дівчатка почали розпитувати, як то стріляють ракетами. Хлопчисько ніби того тільки й ждав. — Та ось, — каже, — дивіться... І випалив. Вибухла ракета. За дві-три хвилини почувся грюкіт, засвистали зправа стрільна, і в показаному цим милим хлопчиною напрямку знялося вгору три стовпи пилу й диму, за ними ще й ще. І що мені було найбільш дивним — це те, що нікого з начальства це не зацікавило. Правда, з вікна другого поверху висунулось якесь кругле обличчя й хрипкий голос байдуже проговорив: — Що це? А-а, це ти, Сьомко!.. А ось іще цікавіший, чи, вірніше, жахливіший випадок. Одного вечора приходить до нашої хати сусідка й каже моїй дружині, що завтра треба раненько — світком — збігати на торг, бо в дев'ятій годині буде "наступленіє". Один із моїх сусідів, що за першої світової війни пробув три роки на фронті, в тому ж корпусі, де був і я, і який вислужився аж до "мундир-офіцера", особливо висміював "дурних бабів". — Де ви бачили, люди, щоб таке могли знати баби? Та про це й сам ротний не знає, бо й ротного повідомляють за півгодини перед атакою... Але... за наше зневажливе ставлення до цих бабських чуток ми, і особливо моя дружина, були покарані. Вона таки не поспішала на торг "світком", а пішла пізніше — десь коло восьмої години. На базарі вже мало що дістала, а коли поверталась додому, то "наступленіє" таки справді почалося. Німці відповіли вогнем по атакуючих і по селу, і їй, бідолашній, довелося з півкілометра пробігти таки під добрим "дощем". Боюсь, що мені не повірять, бо не можна ж припустити, що населення, серед якого до того ж багато є людей, які, кажучи делікатно, не співчувають большевикам-комуністам, попереджувалось за добу про передбачений наступ. Проте це — факт. Як це сталось — не берусь судити. Цілком можливо, що командира частини було попереджено про наступну атаку. Він необережно сказав про це комусь із офіцерів чи "красних командирів", як їх тоді називали. Той, щоб надати своїй особі ваги, що, мовляв, і йому відомі "воєнні таємниці", — ще комусь, а той — дівчині і т. д. Безперечно, що ця "тайна" того ж дня дійшла і до німців. Наслідки: 70 чи 80 убитих червоноармійців і німці, так би мовити, "на плечах" атакуючих підсунулись на півтора кілометра ближче і залягли безпосередньо за селом. Пригадую ще один подібний випадок. Між командним складом виділявся один старший лейтенант — типовий червоний командир часів громадянської війни 1918-20 років: зухвалий, хамуватий, типу "дайош-берьош". Він завжди вертівся біля молодиць, і його всі знали. Звали його Петька, прізвища ніхто не знав. Якось приходить моя дружина від сусідів і каже, що цей Петька — "дайош-берьош", хвалився на вулиці дівчатам, що завтра він сам віджене німців "аж за село Стрітовку". І справді, другого дня на південно-західньому відтинку нашого фронту зчинилася значна стрілянина: за автоматами заверещали міномети, а далі й гармати. За годину все затихло. Увечері оповідали, що це той самий Петька, не попередивши свого штабу, навіть сумежних ділянок фронту, повів атаку на німецькі позиції. Я не можу сказати, чим кермувався цей горе-командир: чи йому закортіло дістати ордена за "проявленную в бою с противником инициативу", чи просто довести дівчатам, що й він дечого вартий. Та сила й не в тому. Факт каже сам за себе. Внаслідок цієї операції, після бою "не вернулось" назад двадцять п'ять червоноармійців. Мені потім розповідали вчителі, що ввечері в штабі (школа) цього Петьку-"дайош" розпікав командир, причому було пущено в дію всю совєтську термінологію, аж до сьомого коліна включно. На цьому й скінчилось. Двадцять п'ять червоноармійців "не вернулось" назад, а Петька продовжував потішати дівчат. Або ось ще один, чи, власне, два випадки, які також не менше характерні для совєтської військової організації. Десь у середині серпня військова частина, що захищала нашу ділянку фронту, була замінена іншою. Ранком одного дня групу з двох офіцерів та п'ятьох червоноармійців вислано до сусіднього прибережного села Витачів. Зараз же по виході з села, в північному напрямку, вони потрапили на мінне поле. Внаслідок цього убито двох бійців і одного офіцера, другого тяжко поранено. Виявилось, що коли попередня частина відходила, то не передала новоприбулій плянів розташування закладених нею мін. Другого дня трохи далі від того місця підірвався на міні місцевий селянин, який із ручним візком поїхав, щоб привезти кілька снопів. Не можу ще не відмітити, як було організовано харчування бійців. Кухня була там же, в школі, отже, я добре знав, що там діялось. Їсти виносили на позиції, за село, де окопалась піхота, раз у день, коли починало сутеніти. Як правило, несли в бідонах, узятих із місцевої молочарні, молоду картоплю, яку зварено десь опівдні, та бідон із молоком. Більш нічого. Ввесь день червоноармійці мусіли живитись сухарями, якщо вони були; коли ж сухарів не було (про консерви годі й говорити: їх бійці ніколи не бачили) — обходились "так", або, коли пощастить дістатись до садка, яблуками та грушами. Про це мені оповідали самі червоноармійці. І це в тому часі, коли в безпосередній близькості, на лівому березі, бродили десятки тисяч голів скоту, тоді, як "партизанський загін" щодня привозив для своїх "партизанів" з лівого берега добру свиню і об'їдався досхочу. Але про це треба було дбати, треба було думати, а думати, видно, ніхто не хотів або не вмів. До речі, про цей "партизанський загін".[59] Складався він із місцевих партійців та з партійців суміжних сіл, які вже були зайняті німцями. Налічував він чоловік двадцять п'ять — тридцять. На чолі його стояв член партії, коли не помиляюсь, секретар сільської комуністичної ячейки з суміжного села, Карнаух.[60] Партизани ні разу участи в боях не брали, а з рушницями, завжди п'яні, тинялися в безпечній частині села. Були всі вони військовозобов'язані, але їх умисне було залишено для організації партизанщини. Розмістились вони дуже вигідно в хаті, що її побудував ще в 1915 році місцевий священик.[*10] Стояла ця хата одиноко у великому садку, далеко від можливих районів обстрілу. Щораз звідти можна було чути п'яні співи. Червоноармійці, які бачили й знали все це, дуже вороже ставились до цих партизанів і не раз нахвалялись "разделаться" з цією "партійною поганню". Приблизно за тиждень-півтора, як німці наблизились до нашого села, цей затишний будинок, де містився партизанський загін, якось під вечір було обстріляно сильним мінометним вогнем. Чи треба пояснити випадковістю цей несподіваний і досить влучний обстріл, чи, може, хто з "співчуваючих" партизанам селян або червоноармійців повідомив німців — того не знаю. Після того, як наше село взяли німці, більшість цих "партизанів" перебралась на лівий берег Дніпра і там в інших селах продовжувала свою "висококорисну" для соціялістичної батьківщини діяльність. Коли закінчилась київська операція і большевики відкотились далеко на схід, більшість із цих партизанів, правда, рядових партійців (старших, що дуже докучали населенню, я не бачив, вони почали з'являтися в селі пізніше) повернулися до села й вели паразитарне існування: гонили самогон, пиячили. За всі роки німецької окупації нічого "партизанського" вони не вдіяли. Здається, 16 серпня секретар сільської партійної організації, командир "партизанів" Карнаух, запропонував усім учителям школи евакуюватися. Більшість із них, слухняно зібравши свої злиденні пожитки, перебралась на лівий берег Дніпра. Ніяких транспортових засобів їм не дано, та й дістати їх не було жадної змоги. Наголодувавшись, за три дні вони повернулись додому. За кілька днів після "евакуації" вчителів зустрів мене той же секретар і в досить рішучій формі запропонував мені також евакуюватись на схід. — На кого ви тут чекаєте? — спитав він погрозливо. Далі закликав мене до штабу й просив командира ділянки пособити нам доїхати до Києва. Цей обіцяв довезти нас до Баришполя,[61] куди мала йти машина з лівого берега. Діватись нікуди. Вранці я з дружиною й донькою були в березі. Але лейтенант, що відав переправою, сказав, що машина вже відійшла вранці й помогти нам не може. Отже, треба було вертатися до села. Коли ми вже вибралися на гору, німці почали обстрілювати переправу й саме частину гори, де треба йти нам. Ми зайшли до наших родичів-селян, що жили на самому шпилі, і розташувалися в льоху, якого давно колись ще дід був викопав у стрімкому схилі гори. Над головами було метрів три твердого ґрунту, отже, було відносно безпечно, далеко краще, ніж в домашньому бункрі. На ранок, залишивши доньку під доглядом доброї нашої хазяйки, ми з дружиною пішли до своєї хати — взяти дещо з харчів та речей до нового сховища. Дальше перебування в нашій хаті з нашим маленьким бункром, що його я побудував у перших днях після початку війни, ставало небезпечним: район цей часто обстрілювався в останніх днях, а новий льох над Дніпром нам дуже сподобався. Коли ми виходили з нашого льоху — лише зрідка стріляла з-за Дніпра большевицька артилерія. Поки ми дійшли додому, стрілянина помітно збільшилась, і дружина все наполягала, щоб вернутись до льоху. Ледве ми відімкнули хату, як почалась неймовірна стрілянина, на цей раз від німців. У нас у городі й садку розірвалось два стрільна. Навіть не замкнувши хати, ми поховались у наш бункер, або, як у нас називали, "окіп". Три години не вщухала стрілянина. Центральну частину села, де містився штаб, а також піхотні окопи за селом і переправу через Дніпро буквально засипано мінами. Одна з мін потрапила в наш "дачний" будинок і дуже пошкодила його. Друга розірвалась на півтора метра перед нашим бункром і заповнила його газом і пилом. Нарешті, гарматна й мінометна стрілянина стала стихати, але натомість почулась зовсім недалеко тріскотня автоматів. Виглянувши з окопу, ми побачили, що всюди рухаються німці з автоматами. Страх за доньку, яка залишилась там, над Дніпром у льоху, зріс до крайньої міри. До цього часу ми не дуже турбувались за неї, бо вона була в доброму сховищі й під добрим доглядом. Але тут згадались оповідання про жахливу поведінку німців з населенням та звірства СС-ів.[62] Іти зараз через усе село, коли йде ще "очистка" села від червоноармійців, та ще чоловікові, одягнутому не по-селянському, як я, було неможливо. Але ж там, біля Дніпра, донька. Мою стареньку ніяк не можна назвати відважною, сміливою жінкою, та тривога за долю дитини була більше від страхіття бою. Не вагаючись, вона вирішила йти через усе село до нашого льоху. Не дивлячись на те, що большевицька артилерія почала особливо інтенсивний обстріл центру села, дружина, захопивши з собою дівчатко років десяти, що також було з того наддніпрянського району і ввесь час плакало: "до ма-а-а-те-рі", пішла до доньки. Я залишився з гуртом людей у нашому окопі. За десять хвилин до окопу підійшли два німецькі вояки уже без касок і карабінів, але з пістолями й ґранатами, у розіпнятих блюзах — було досить жарко. Звеліли нам вийти. Мені, як не схожому на інших селян ні по вигляду, ні по одягу, наказали йти за ними. Зі мною було ще двоє: один сусідський хлопчина, "дезертир", якого знайшли десь у льоху, та ще один, літній чоловік із другого краю села, якого впіймано десь на городах. Привели нас до сільської їдальні. Тут були два німецькі офіцери: один старший чоловік, другий — юнак та з десять вояків. Командир сидів босий і мив у холодній воді ноги. Решта — хто вмивався, хто чистив зуби. Стали питати. Розказав, хто я, звідки, чого саме тут, де мій дім і де родина. Задовольнились, відпустили. Коли я виходив, мене дігнав молодий офіцер і запитав, чи немає в мене цукру. Я сказав, що цукор є, але там — біля Дніпра, де моя родина. Мені дали провожатого й просили передати цукру. Коли я йшов селом, то, якщо не рахувати неймовірного грюкоту большевицької артилерії, в селі все було вже спокійно — німецькі вояки біля хат умивались, чистились. Дві маленькі гармати, що стояли біля церкви, ритмічно пострілювали, очевидно, пристрілюючись до чогось. Від німецького штабу, себто їдальні, куди водили мене, лежав просто на землі телефонний провід десь у напрямку наддніпрянських гір. Останніх метрів двісті до нашого льоху треба було пройти по відкритій дорозі, що її добре видно з-задніпров'я. Мій провожатий, що йшов слідом за мною з пістолем напоготові, запропонував мені шукати іншого шляху. Ми пішли в обхід глибокою кручею і, прорачкувавши останніх метрів сто на колінах, добрались до льоху. Дружина уже була тут, донька жива й здорова. Дали моєму провожатому скільки було цукру, і я хотів уже лізти до свого льоху. Але мій провожатий наказав мені вести його назад. Довелось іти знову майже через усе село, хоч большевицька артилерія, признатись, і псувала мені настрій. Офіцер подякував за цукор і, давши мені записку: "Ein Mann kommt zu seiner Familie" (Чоловік їде до своєї родини) відпустив. Ще раз довелося мені пройти півтора кілометра під тим шаленим огнем, що його надриваючись вели большевики по селу. РОЗДІЛ III "ЗРАДА БАТЬКІВЩИНІ" "Скажітє, ґдє здєсь плєн?" (З анекдоти часів І-ої світової війни) Як відомо, улюбленим персонажем так званих "совєтських" анекдотів є жид. Анекдота старих, як кажуть, дореволюційно-буржуазних часів була більш демократична і, крім жида, героями часто допускались також цигани, "кацап" і "хохол". Анекдота, що її я хочу розказати тут, має своїм героєм саме жида, молодого жида, який потрапив на фронт, щоб "умереть за родину". Оскільки стара Росія, з її "чертой оседлости", з її жидівськими погромами, була для жидівства, так би мовити, лише номінальною "родиною", нема нічого дивного, що російські жиди уникали попадати на фронт, а потрапивши туди — або влаштовувались у музикантській команді, або в той чи інший спосіб уникати того, щоб офірувати своє життя за чужу для них батьківщину. Отож в анекдоті, яка до речі, не претендує на особливу ориґінальність, з добродушним солдатським гумором оповідалось, що молодий жид, потрапивши на фронт, і, очевидно, не маючи жадного наміру "умереть за родину", зразу ж забігав поміж солдатами, допитуючись: — "Скажітє, ґдє здєсь плєн?" Себто в який спосіб і де саме тут віддатися в полон. Ця анекдота набула справжніх життєвих форм, так би мовити, прав громадянства серед захисників "соціялістичної батьківщини" за другої світової війни, або, як її охристила кремлівська кліка, "вєлікой атєчественной войни".[63] Треба визнати, що ні одна війна не була такою непопулярною в народі, такою не "атєчественною", як саме ця війна. І це абсолютно підтверджується всіма обставинами. "Атєчественною" вона може бути названа хіба тому, що кремлівські червоні імперіялісти, використавши сприятливі обставини, які утворилися для них зусиллями гітлерівських посіпак та — нема чого гріха таїти — декого з західніх політиків, розпростерли свої пазурі від Курильських островів до Штетіна та Адріятського моря та ще хіба тому, що коштувала ця війна тій збиранині народів, що його називають СССР, за різними обчисленнями, десь коло 15-20 мільйонів убитими та військовополоненими.[64] Значна кількість із цих останніх умерла в жахливих німецьких таборах в Україні взимку 1941 року та в концентраційних таборах Німеччини. Решта ж військовополонених по закінченні війни, після того, як їх було "просіяно" через досить таки густеньке сито НКВД — цього невсипущого сторожа "страни победівшего соціалізма", і тепер покутує свій "гріх" в ще більш жахливих робочих таборах, чи більш правдиво — в таборах смерти Колими, Мурманська та взагалі десь за Уралом та за Полярним колом. Я вважаю, що не треба соромливо замовчувати того, що перед початком і в першім році війни симпатії як українського, так і інших народів СССР були цілком на боці ворога большевиків — німців. Те, що було, того ні приховати, ні замовчати не можна, та й не треба замовчувати.[65] Отже, краще про це сказати одверто. Треба лише зрозуміти, що зробило можливими такі явища, що їх сталінська кліка кваліфікувала словом "зрада" — "ізмєна родінє". Але явище це більш складне, й епітет "ізмєннікі родинє" його не може опреділити. "Изменников" може бути десять, вісімнадцять, тисяча, нарешті кілька тисяч, але десятки, а то й сотні тисяч і десятки мільйонів "ізменніков" — це вже щось інше. Це вже примушує спинитись над цим явищем більш докладно, щоб глибше його зрозуміти — хто, зрештою, "зрадники": сто вісімдесят мільйонів "безпартійних большевиків" чи купка узурпаторів, що засіла в Кремлі й з упертістю маніяків, з нечуваною жорстокістю провадить свої криваві експерименти. На мій погляд та на погляд усіх нормальних, безсторонніх людей, відповідь тут ясна. Тут, на еміґрації, із численних розмов із такими ж, як і я сам, кому пощастило вирватись із того чадного концтабору, я переконався, що такі "зрадницькі" настрої були властиві не тільки населенню України, але також і більшості народів Союзу — латишам, литовцям, естонцям, білорусам, козакам — кубанським та донським, — казахстанцям, кавказцям та росіянам. Представників усіх цих національностей тепер можна бачити по всіх закутках Західньої Европи.[66] Чим же ще, як не наявністю цих симпатій, як не бажанням за всяку ціну позбутись осоружної московської опіки, можна пояснити те, що впродовж першого півріччя війни піддалося німцям у полон десь коло 6.000.000 червоноармійців? За точність цифри не ручусь — беру з пам'яті те, що мені доводилось читати й чути в 1941-42 роках. Та точність цифри тут і непотрібна — чи п'ять чи шість мільйонів — зрештою, справи не вирішує. Чим пояснити те, що, скажемо, під Києвом під час відомого київського "оточення" було взято в полон коло 700.000; під Уманню, Смоленськом та в інших відомих пунктах число полонених досягало кількох сот тисяч у кожному окремому випадку? Невже тільки бездарністю совєтського командування — що, безперечно, також відігравало свою ролю[*11] — або "геніяльністю" німецького командування?! Таке розв'язання питання було б неправдивим, занадто спрощеним. Ні, основною причиною цього нечуваного у воєнній історії всього світу явища є те, що весь народ та національне поневолені народи СССР особливо свідомо не хотіли воювати і при першій-ліпшій нагоді розбігались по широких ланах України, "дезертували" або, коли не вдалося, здавалися до полону. Значна частина підсовєтських людей знала про існування гітлерівського "Майн Кампф"[67] і великих ілюзій собі не творила, але в той же час найширші кола підсовєтських народів знали кров'ю викарбовані на народньому тілі двадцять п'ять років сталінської тиранії. Скривавлене в сталінських катівнях народне тіло палало й кликало до боротьби, до помсти за закатованих братів, дітей та близьких. Отже, кидали зброю не тому, що гітлерівський режим був хороший, а тому, що знесилене майже двадцятип'ятирічним терором населення Совєтського Союзу не бачило для себе іншої можливости скинути кривавий сталінський режим. З двох лих люди вибрали менше. І нехай це нікого не дивує: така жахлива, така нестерпна була совєтська дійсність, зокрема й особливо для селянства, що думка потрапити бодай до Гітлера була так приваблива, що підсовєтські народи сліпо, стихійно віддали свої симпатії німцям. І потрібна була безмежна тупість гітлерівського оточення, щоб так фатально для себе не врахувати цих настроїв та не використати їх. У відомому творі "Война й мир", аналізуючи події так званої "Вітчизняної війни 1812 року",[68] Л. Толстой, між іншим, каже: "Сила (кількість рухів) є добуток від множення маси на скорість. У військовій справі сила війська є також добуток від множення маси на щось таке, на якесь невідоме — "X". Військова наука, бачучи в історії незчисленну кількість прикладів того, що маса військ не завжди відповідає їхній силі, що малі армії перемагають великі, невпевнено визнає існування цього невідомого множника й намагається відшукати його то в геометричному шикуванні, то в озброєнні, то, саме звичайне, в геніяльності полководців. Але ставлення всіх цих значень за множника не дає наслідків, які б погоджувалися з історичними фактами. А тим часом досить тільки відмовитись від твердження, в угоду героям, помилкового погляду про вирішальність розпоряджень високих командирів під час війни для того, щоб відшукати той невідомий "X". "X" — це є дух війська, себто більше чи менше бажання битись і піддавати себе небезпеці всіх людей, що складають військо, цілком незалежно від того, чи б'ються люди під командою геніїв чи не геніїв, у двох чи трьох лініях, дрючками чи рушницями, що стріляють тридцять разів на хвилину. Люди, які мають найбільше бажання битись, завжди поставляють себе в найбільш вигідні для бою умови. Дух війська є той множник на масу, що дає силу..."[*12] І ось цього могутнього множника — "духу" — не було в совєтських арміях у 1941 році — в другу "Великую Отечественную Войну". Не було того бажання битись, без якого багатомільйонові армії не були військом, а лише натовпом людей, кожний із яких думав тільки про те, щоб не офірувати свого життя за мачуху — сталінську "родину". Цей "д