© Sjöwall Maj, Wahlöö Per "Det slutna rumet", 1972
© О.Сенюк (переклад зі шведської), 1984
Сканування та коректура: SK, Aerius (Ae-lib.narod.ru)
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30
На вежі Маріїнської церкви вибило другу годину, коли вона вийшла з метро на станції Вольмар-Ікскюлсгатан. Зупинившись, вона закурила, тоді швидко рушила в бік Маріїнської площі.
Відгомін дзвону, що тремтів у повітрі, нагадав їй безрадісні неділі дитинства. Вона народилась і виросла .всього за кілька кварталів від Маріїнської церкви, там її хрестили, і там вона майже дванадцять років тому відбула конфірмацію. Із тієї події їй запам'яталось тільки одне - як вона спитала пастора, що мав на думці Стріндберг, пишучи про «меланхолійний дискант» дзвонів Маріїнської церкви, але вже не могла пригадати його відповіді.
Сонце пекло їй у спину, і, перетнувши Санкт-Паульгатан, вона пішла повільніше, щоб не спітніти. Враз вона відчула, які напружені в неї нерви, й пошкодувала, що, виходячи з дому, не випила заспокійливих ліків.
Досягнувши фонтана посеред площі, вона намочила хусточку в холодній воді й сіла на лавку в затінку дерев. Потім зняла окуляри, швидко витерла мокрою хусточкою лице, тоді протерла окуляри полою блакитної сорочки і знов надягла їх. Великі дзеркальні скельця окулярів затуляли верхню частину її обличчя. Далі вона скинула крислатого капелюха із джинсової матерії, підняла довгі, рівні, русяві коси, що розсипались по плечах, і витерла шию. Після цього знов надягла капелюха, насунувши його на чоло, і якусь хвилину просиділа нерухомо із зіжмаканою хусточкою в руках.
Потім розстелила хусточку на лавці біля себе й витерла об джинси мокрі руки. Вона глянула на свого годинника - дванадцять хвилин на третю - й дала собі ще три-хвилини, щоб заспокоїтись.
Коли на вежі вибило чверть, вона розкрила темно-зелену брезентову сумку, яка лежала в неї на колінах, взяла хусточку, що встигла зовсім висохнути, і недбало запхнула її туди. Тоді підвелася, закинула шкіряний ремінець сумки на праве плече й пішла далі в бік Горнсгатан. Нерви її заспокоювались, і вона почала вмовляти себе, що все має скінчитися добре.
Була п'ятниця, кінець червня, для багатьох уже почалася [192] літня відпустка. На Горнсгатан було людно, раз по раз проїздили машини. З площі вона звернула ліворуч і пішла в затінку будинків.
Вона сподівалась, що не помилилася, вибравши саме цей день. Вона зважила всі «за» і «проти», в крайньому разі доведеться відкласти задумане на тиждень. Звичайно, немає нічого страшного, та все ж не хотілося б ще цілий тиждень нервуватись.
Вона прийшла швидше, ніж розраховувала, тому зупинилася із затіненого- боку вулиці й глянула на велике вікно навпроти. На блискучій шибі віддзеркалювалось сонце, -машини також трохи заважали, а проте вона помітила, що завіси спущені.
Вона пішла поволі, вдаючи, що придивляється до вітрин. Хоч перед крамницею годинникаря віддалік виднів великий циферблат, вона раз у раз поглядала на свій годинник і не спускала з ока дверей по той бік вулиці.
Коли стрілки показали за п'ять третю, вона рушила до переходу на розі вулиці й за чотири хвилини досягла дверей.
Перед дверима вона відімкнула замок брезентової сумки, тоді зайшла досередини.
Вона провела очима по приміщенню. То була філія одного з великих банків. У продовгуватій залі, двері і єдине вікно якої утворювали один коротший бік, праворуч від вікна до протилежної стіни тяглася стойка, ліворуч були прикріплені до стіни чотири пульти, а за ними стояли низький круглий стіл і два стільчики, оббиті червоною картатою матерією. В кутку збігали вниз стрімкі кручені сходи, що, мабуть, вели до банківських сейфів і абонементних ящиків.
У залі був тільки один клієнт - він біля стойки ховав у портфель гроші й папери.
За стойкою сиділи дві жінки, а віддалік стояв третій службовець і переглядав картотеку.
Вона підійшла до пульта й дістала із зовнішньої кишені сумки ручку, стежачи краєчком ока за клієнтом із портфелем, що йшов уже до дверей. Потім узяла бланк і почала виводити на ньому кривулі. Скоро службовець, що стояв біля картотеки, підійшов до порога, повернув ключ у замку зовнішніх дверей, тоді нахилився й відчепив гак, який притримував відкритими внутрішні двері, і, поки службовець повертався на своє місце за стойкою, ті двері зі стогоном зачинилися.
Вона витягла лівою рукою з сумки хусточку і, вдаючи, що сякається, рушила до стойки з бланком у правій руці. [193]
Дійшовши до каси, вона запхнула бланк у сумку, витягла з неї нейлонову торбину, поклала її на стойку, вихопила пістолет і, цілячись у касирку, сказала крізь хусточку, якою затулила рот: .
- Пограбування. Пістолет заряджений, я стрілятиму, якщо ви зчините ґвалт. Покладіть усі гроші в торбину.
Жінка за стойкою витріщила на неї очі, поволі взяла торбину й поклала її перед собою. Друга жінка, що тим часом причісувалась, на мить завмерла, тоді боязко опустила руки. Вона розтулила рота, ніби хотіла щось сказати, але так і не здобулась на голос. Службовець, що й досі стояв біля свого столика, рвучко шарпнувся. Вона відразу спрямувала на нього револьвер і крикнула:
- Ані руш! І тримайте руки так, щоб я їх бачила! Потім зяов нетерпляче пригрозила пістолетом приголомшеній касирці:
- Швидше давайте гроші. Всі!
Касирка зібрала пачки грошей у торбину й поклала її на стойку. Службовець біля свого столика раптом сказав:
- Нічого у вас не вийде. Поліція...
- Мовчіть! - крикнула вона.
Тоді вкинула хусточку у розщібнуту сумку, схопила нейлонову торбину, що виявилась приємно важкою, і, цілячись пістолетом по черзі в кожного з трьох службовців за стойкою, почала поволі задкувати до дверей.
Раптом від сходів у кутку хтось кинувся їй назустріч. Якийсь довготелесий русявий чоловік у випрасуваних білих штанях і блакитній спортивній куртці з блискучими ґудзиками та вишитою золотом емблемою на нагрудній -кишені.
Залу наповнив глухий гуркіт, її руку шарпнуло вгору, довготелесий чоловік у спортивній куртці поточився назад, і вона помітила, що в нього нові білі черевики на грубій червоній підошві з гофрованої гуми. І аж тоді, коли його голова неприємно, глухо стукнувши, вдарилась об кам'яну долівку, вона збагнула, що застрілила його.
Вона всунула пістолет у сумку, нажахано глянула на трьох службовців за стойкою ь кинулась до дверей. Вовту-зячись із замком, вона, проте, подумала: «Тепер спокійно, я мушу йти зовсім спокійно»,- та коли опинилась на тротуарі, то майже підбігом кинулась до перехрестя.
Вона не бачила перехожих навколо себе, тільки відчувала, що когось штовхає, у вухах у неї й досі гримів постріл.
Повернувши за ріг, вона побігла, міцно стискаючи в руці торбину. Важка сумка била її по стегні. А ось і будинок, [194] де вбна мешкала ще дитиною. Вона шарпнула двері й перебігла знайомим під'їздом на подвір'я. Там вона присилувала себе уповільнити крок. Здолала під'їзд будинку, що стояв ззаду, вийшла на друге подвір'я, стрімкими сходами спустилася в підвал і сіла на нижній східець.
Найперше вона спробувала сховати нейлонову торбину в сумку, але торбина не влазила. Тоді вона скинула капелюх, окуляри та русяву перуку й запхнула їх у сумку, її власне волосся було темне й коротко підстрижене. Потім вона підвелася, розстібнула сорочку, скинула її і також запхнула в сумку. Під сорочкою в неї була чорна футболка з короткими рукавами. Повісивши сумку на ліве плече, вона взяла в руку торбину й піднялася сходами нагору. Вона перейшла ще кілька під'їздів і подвір'їв, перелізла через два мури, поки нарешті опинилася на вулиці в другому кінці кварталу.
Там вона зайшла до продуктової крамниці, купила два літри молока в пакетах і велику пластикову торбу, поклала туди молоко, а зверху на нього примостила свою чорну нейлонову торбину.
Після цього вона попростувала до станції метро «Слюсен» і поїхала додому.
Гунвальд Ларсон приїхав на місце злочину у своїй суто приватнії машині. Вона була червоного кольору і рідкісної для Швеції марки «БМВ» - багато хто вважав її надто розкішною для звичайного старшого слідчого, а особливе, як він користувався нею в службових справах.
Того ясного сонячного дня він уже сів за кермо, щоб їхати додому, коли Ейнар Ренн вибіг на подвір'я полі-ційної управи й розвіяв його плани провести тихий вечір у своїй квартирі в Больмурі. Ейнар Ренн був також старшим слідчим і, мабуть, чи не єдиним приятелем Гунвальда Лар-сона, тож коли він поспівчував, що Гунвальдові доведеться пожертвувати вільним вечором, слова його були цілком щирі.
Ренн поїхав на Горнсгатан службовою машиною. Коли він добрався до банку, там уже стояли машини його співробітників з найближчої поліційної дільниці, а Гунвальд Ларсон устиг зайти досередини.
Біля дверей зібрався гурт цікавих. Коли Ренн ступив на тротуар, один із поліцаїв, що стояв там і знічев'я дивився на людей, підійшов до нього й сказав: [195]
- Тут є кілька свідків, вони кажуть, ніби чули постріл. Що мені з ними робити?
- Попросіть їх затриматись на кілька хвилин,- відповів Ренн.- А решта нехай би краще розійшлися.
Поліцай кивнув головою, і Ренн зайшов до банку.
На мармуровій підлозі між стойкою і прибитими до стіни пультами Лежав горілиць убитий, розкинувши руки й зігнувши коліно. Одна холоша задерлася, з-під неї виглядала біла орлонова шкарпетка з синім якорем і поблискували світлі волосинки на засмаглій нозі. Куля влучила йому в обличчя, і з потилиці текла густа кров.
Службовці банку зібралися в найдальшому.кутку зали. Гунвальд Ларсон примостився біля них на краю столу й записував у блокнот те, що одна з жінок розповідала йому верескливим із переляку голосом.
Помітивши Ренна, Гюнвальд Ларсон звів свою широку долоню в напрямку жінки, і та замовкла на середині речення. Він устав, відкинув дошку стойки, підійшов з блокнотом до Ренна й показав головою на вбитого:
- Не вельми приємне видовище. Якщо ти залишишся тут, то я візьму своїх свідків і влаштуюсь десь-інде, наприклад, у колишній нашій дільниці на Русенлюндгатан. Щоб ніхто тобі не заважав.
Ренн кивнув.
- Я чув, що тут якась дівка поорудувала,- мовив він.- І забрала гроші. Ніхто не бачив, куди вона дременула?
- Принаймні ніхто з службовців банку,- відповів Гюнвальд Ларсон.- Надворі стоїть якийсь хлопець, що наче помітив машину, яка різко рушила з місця, але не звернув уваги на номер і не певен, якої та машина марки, отже, він мало чим допоможе нам. Я потім з ним трохи побалакаю.
- А цей хто такий? - запитав Ренн, показавши голо-. вою на вбитого.
- Якийсь йолоп, що уявив себе героєм. Хотів затримати грабіжницю, і вона вистрілила в нього просто з переляку. Службовці банку знають його, він їхній клієнт. Він був у підвалі, переглядав папери в своєму ящику. І надала йому нечиста сила вийти саме під час цього шарварку.- Гюнвальд Ларсон зазирнув у свій блокнот.- Він учитель фізкультури, прізвище його Гордон.
- Мабуть, уявив себе Блискавичним Гордоном,-- мовив Ренн.
Гюнвальд Ларсон пильно глянув на нього. Ренн почервонів і заговорив про інше. [196]
- Ну, та ми знайдемо зображення грабіжника в цій штуці.
Він показав на вмонтовану під стелею кінокамеру.
- Якщо не забули її настановити і якщо взагалі в ній є плівка,- скептично сказав Гюнвальд Ларсон.- І якщо касирка встигла натиснути на кнопку.
Банкові приміщення здебільшого були обладнані кінокамерами, що починали знімати, коли касир натискав ногою на кнопку в підлозі. Це був єдиний захід, до якого належало вдаватися службовцям на випадок пограбування. Оскільки нападів на банки останнім часом побільшало, керівництво дало вказівку своїм службовцям не наражатись на небезпеку, не пробувати затримати грабіжників чи створювати їм якісь перешкоди, а відразу віддавати гроші. Та хибно було б гадати, що ця вказівка випливала з гуманних міркувань чи з незвичайної турботи про своїх службовців - просто досвід підказував, що для банків і для страхових компаній вигідніше було відпускати грабіжника з грошима, ніж виплачувати відшкодування самим потерпілим або пенсію їхнім родинам. А під час таких пограбувань завжди могли когось поранити чи вбити.
Приїхав судовий лікар, і Ренн пішов до своєї машини по оперативну сумку. Він дотримувався давніх методів, і часто з успіхом. Гюнвальд Ларсон подався до дільниці на Русенлюндгатан, узявши з собою всіх трьох банківських службовців і ще чотирьох людей з вулиці, які зголосилися свідчити.
Йому дали кімнату, він зняв свою замшеву куртку, повісив на спинку стільця й почав попередній опит.
Свідчення всіх трьох банкових службовців збігалися, зате чотири свідки з вулиці казали кожен інше.
Перший із них, сорокадвохрічний чоловік, був у під'їзді за п'ять метрів від банку, коли пролунав постріл. Він бачив, як вулицею швидко пройшла дівчина в чорному капелюсі й темних, окулярах, а коли десь через півхвилини визирнув на вулицю, від краю тротуару метрів за п'ятнадцять від нього раптом від'їхала зелена машина, певне, «опель». Машина швидко помчала в бік площі Горна, і йому здалося, наче ззаду в ній сиділа дівчина в чорному капелюсі. Він не зміг прочитати номера машини, а літери, здається, були «АБ».
Другий свідок, власниця невеличкої крамнички поряд з банком, стояла у відчинених дверях, коли зненацька почула гуркіт. Спершу їй здалося, що гримнуло у неї в. кімнатці за крамничкою, і вона побігла туди, подумала, що то вибухнув газ. Переконавшись, що там усе на місці, вона [197] повернулась до дверей і, коли визирнула на вулицю, побачила, як там розвернулась велика синя машина, аж шини під нею завищали. Тієї миті з банку вийшла жінка і крикнула, що когось застрілили. Свідок не бачила, хто сидів у машині, не помітила номера, на марках машин не зналася, але їй здалося, наче то було таксі.
Третій очевидець, тридцятидвохрічний робітник-мета-ліст, дав трохи докладніші свідчення. Він не чув пострілу, принаймні не звернув на нього уваги. Він ішов тротуаром, коли з банку вискочила дівчина. Вона дуже поспішала й навіть штовхнула його. Обличчя її він не розгледів, але вважав, що їй десь під тридцять. Вона була в синіх штанях і блакитній сорочці, на голові мала капелюха, а в руці - темну сумку. Він бачив, як вона підійшла до машини, світло-бежевого «рено-16» з літерою «А» і двома трійками в номері. За кермом сидів худий чоловік років двадцяти - двадцяти п'яти з довгим розпатланим волоссям і в білій футболці. У вічі впадало його дуже бліде обличчя. Другий чоловік, багато старший, стояв на тротуарі й відчинив дівчині задні дверці. Зачинивши за нею дверці, він сів спереду біля водія. Цей чоловік був кремезний, близько ста вісімдесяти сантиметрів на зріст, з попелястим, кучерявим, дуже густим волоссям і рум'яним обличчям. Одягнений він був у чорні, розширені донизу штани і в чорну сорочку з якоїсь блискучої матерії. Машина рвучко рушила з місця й помчала в бік Слюссена.
Це свідчення спантеличило Гюнвальда Ларсона, і він ще раз перечитав його, записане у своєму блокноті, перше ніж покликати останнього свідка.
Ним виявився п'ятдесятирічний годинниковий майстер. Він сидів у своїй машині біля самого банку й чекав на дружину, яка зайшла до. взуттєвої крамниці по другий бік вулиці. Віконце було спущене, і він почув постріл, але не надав йому значення, адже на такій людній вулиці, як Горнсгатан, вистачає всякого гуркоту. Годинник показував п'ять хвилин на четверту, коли він побачив жінку, що вискочила з банку. Він звернув на неї увагу, бо вона так поспішала, що навіть не вибачилась перед старою дамою, яку штовхнула на ходу, й подумав, що для стокгольмців це звичайна річ, вони завжди кудись мчать і всі неввічливі. Сам він із Седертельє. Та жінка була вдягнена в довгі штани, на голові мала щось схоже на ковбойського капелюха, а в руках несла чорну торбину. Вона кинулась до найближчого перехрестя і зникла за рогом. Ні, вона ні в яку машину не сідала й не зупинялась, а подалася просто до перехрестя й зникла за рогом. [198]
Гюнвальд Ларсон передав по телефону в управління прикмети обох пасажирів .«рено-16», підвівся, зібрав свої папери й глянув на годинника. Була вже шоста.
Мабуть, усе те, що він робив; було непотрібне. Відомості про машину давно вже передали-.ті поліцаї, що прибули сюди першими.
До того ж у свідченнях людей, яких він опитував, дуже -багато розбіжностей. Ні, все це ні до чого, так воно завжди виходить.
Він хвилину повагався, чи не поговорити ще трохи з кайрозважнішим свідком, але відкинув цю думку. Всі вони хочуть якнайшвидше повернутись додому.
Як щиро казати, то найдужче хотів поїхати додому він сам.
Але тепер про це нічого було й мріяти. Він, відпустив своїх свідків.
Потім надяг куртку й пішов назад до банку.
Тіло відважного вчителя гімнастики вже забрали, а з патрульної машини вийшов молодий хлопець і доповів, що старший слідчий Ренн чекає на старшого слідчого Ларсона у себе в кабінеті.
Гюнвальд Ларсон аітхнув і подався до своєї машини.
Прокинувшись, він здивувався, що живий.
Так було з ним не вперше. Ось уже п'ятнадцять місяців він щоранку розплющує очі і вражено питає сам себе:
«Як сталося, що я лишився живий?»
А тоді:
«Навіщо?»
Він прокинувся від кошмарного сну. Цьому снові також уже п'ятнадцять місяців. Подробиці весь час міняються, але зміст лишається той самий.
Він їде на коні, мчить, пригнувшись до гриви, і холодний вітер розвіває йому чуба.
Потім він біжить пероном. Перед собою він бачить чоловіка, який саме зводить пістолет. Він знає його і знає, що зараз станеться. Це Чарлз Гіто, в нього спортивний пістолет марки «гаммерлі інтернейшнл».
Коли той чоловік стріляє, він кидається вперед і бере кулю на себе. Куля влучає йому в груди, мов удар молота. Він жертвує собою, але водночас розуміє, що ця жертва даремна. Президент лежить долілиць на землі, блискучий [199] циліндр злітає в нього з голови й котиться, описуючи півколо.
Він завжди прокидається зі сну в тому місці, коли в нього влучає куля. Спершу все чорне, мозок обпікає гаряча хвиля, потім він розплющує очі.
Мартін Бек тихо лежав удома на ліжку й дивився в стелю. В кімнаті було ясно.
Він думав про свій сон. У ньому було мало глузду, принаймні в такій версії. І надто багато нісенітниць. Наприклад, зброя: мав же бути револьвер або хоча б «дерін-гер». І чому Гарфілд виявився смертельно пораненим, коли куля влучила в груди Мартінові Беку?
Він не знав, яким убивця був насправді. Може, й бачив колись його знімок, але риси не збереглися в пам'яті.. А в снах Гіто часто мав блакитні очі, русяві вуса й зачесаний угору рівний чуб, проте сьогодні він більше скидався на актора в якійсь добре відомій ролі.
Ну звичайно, згадав: на Джона Карадіна в ролі гравця з «Диліжанса».
А втім, куля в грудях-далеко не романтика. Йому відомо про це з власного досвіду. Коли вона проб'є праву легеню й застрягне біля хребта, то часом викликає гострий біль і взагалі неабияк дошкуляє.
Але в сні було багато такого, що збігалося з дійсністю. Наприклад, спортивний пістолет, його тримав у руках колишній поліцай, блакитноокий блондин з білявими вусами й зачесаним назад чубом. Вони зустрілися на даху будинку під холодним весняним небом. До якихось інших аргументів, крім пострілу, між ними не дійшло.
Того самого вечора він опинився на ліжку в кімнаті з білими стінами, докладніше: в клініці грудної хірургії Каролінської лікарні. Йому сказали, що рана не смертельна, та однаково він вражено питав себе, як так вийшло, що він лишився живий.
Потім йому сказали, що рана вже не смертельна, тільки куля застрягла в трохи незручному місці. Він зрозумів тонкий натяк у тому маленькому слові «вже», але недооцінив його. Хірурги ще довгі тижні вивчали рентгенівські знімки, поки зважилися вийняти з його грудей чуже тіло. Після цього вони сказали, що більше немає підстав боятися за його життя. Він зовсім одужає, якщо житиме спокій-, ним життям. Та на той час він уже перестав їм вірити.
А проте він і жив спокійним життям. Бо в нього не було вибору.
Тепер йому кажуть, що він цілком одужав, але й тут додають: одужав фізично. [200]
Крім того, він не повинен курити. Мовляв, бронхи в нього й так були не дуже здорові, а прострілена легеня не додала їм гарту. Після того, як рана й розтин зарубцювались, навколо лишились якісь нез'ясовані тіні, їх видно на знімках.
Мартін Бек підвівся.
Він пішов через вітальню в коридор і забрав газети з килимка перед дверима, йдучи з ними до кухні, він перебіг очима першу Сторінку. Погода гарна, і, на думку метеорологів, вона ще протримається. Більше нічого втішного, як звичайно.
Він поклав газети на стіл, дістав з холодильника пакет йогурту й почав пити. Гидота. Несмачний, несвіжий, як завжди, та ще й з якимось присмаком. Мабуть, він купив його вже несвіжим. Давно минула та пора, коли в Стокгольмі без особливих зусиль або не переплативши можна було купити щось свіже.
А тепер до ванної. Він умився, почистив зуби, тоді повернувся до спальні, прибрав ліжко, скинув піжамні штани й почав одягатись.
Він байдуже водив очима по квартирі. Багато сток-гольмців назвали б її вершиною мрій. Верхній поверх будинку на Чепмангатан у Старому місті. Він мешкав тут уже понад три роки й добре пам'ятав, як йому було добре й затишно до того дня на даху.
Тепер він переважно почував себе немов ув'язненим і самітним, навіть якщо до нього хтось навідувався. Може, це й не залежало від квартири, останнім часом навіть на вулиці йому здавалося, що він ув'язнений.
Йому наче хотілося чогось -може, закурити сигарету? Лікарі, звичайно, сказали, що йому треба кинути курити, та він їх не послухався б. Більше заважило те, що тютюнова фірма перестала випускати марку, до якої він звик. Тепер узагалі нема в продажу сигарет із картонними мундштуками. Він кілька разів пробував курити інші, і все не те.
Сьогодні він одягався надзвичайно старанно. Зав'язуючи краватку, ковзнув очима по своїх мбделях кораблів, що стояли на полиці коло ліжка. Три Готові й одна наполовину закінчена. Першу модель він почав будувати вісім років тому, але з квітня минулого року ще не торкався до них. Відтоді вони добре припали пилюкок). Дочка кілька разів хотіла витерти пил, але він просив її не чіпати моделей.
Восьма година ранку, третє липня тисяча дев'ятсот сімдесят другого року, понеділок. [201]
Це особлива дата.
Сьогодні він знов починає працювати.
Адже він і досі в поліції, точніше - комісар кримінальної поліції, керівник групи, яка розслідує вбивства.
Мартін Бек надів піджак і засунув газету в кишеню. Хотів прочитати її в метро. Це ще одна частка узвичаєного розпорядку, до якого йому треба було повернутися.
Ідучи залитою сонцем набережною Шепсбрун, він вдихав отруєне повітря. І почував себе зламаним старим дідом.
Але цього не видно було зовні. Навпаки - він здавався бадьорим, пружним, ішов швидко й легко. Високий засмаглий чоловік з енергійним підборіддям, спокійні сірі очі, широкий лоб.
Мартінаві Беку було сорок дев'ять років. Недалеко вже й до п'ятдесяти, але багато хто вважав, що на вигляд він молодший.
Кабінет у буднику поліції на алеї Вестберга свідчив про те, що хтось інший виконував обов'язки керівника групи, яка розслідує вбивства.
Певна річ, він був чисто прибраний, хтось навіть не забув поставити на письмовий стіл вазу з волошками й рум'янком, а однаково відчувалися брак педантизму і схильність до зворушливого неладу.
- Особливо в шухлядах письмового столу. Не було сумніву, що хтось зовсім недавно повикидав з них силу-силенну всіляких речей, але дещо й лишилося. Наприклад, давні квитанції за таксі, старі квитки в кіно, списані кулькові ручки, коробочки з-під таблеток. Кілька підставок під чорнильниці з ланцюжками, зробленими зі скріплювачів, постирані гумки, грудки цукру й пакетики з чайн. Дві косметичні серветки, пачка паперових носовичків, три порожні гільзи й поламаний годинник марки «Екзак-та». А крім того, безліч клаптиків паперу з різними нотатками, зробленими чітким письмом.
Мартін Бек уже обійшов усі приміщення й привітався з колегами. Більшість із них були його давні знайомі, але він побачив і чимало нових облич.
Тепер вів сидів за столом і роздивлявся на годинник, уже ні на що не придатний. Скло запітніло зсередини, а коли він труснув годинником, у корпусі щось заторохтіло, наче весь механізм розсипався. [202]
Постукавши в двері, зайшов Ленарт Кольберг.
- Вітаю,- сказав він.- Радий тебе бачити.
- Дякую, Це твій годинник?
- Так,- похмуро відповів Кольберг.- Скупався в пральній машині. Я забув спорожнити кишені.
Він озирнувся по кабінеті й винувато додав:
- Я мочав був тут прибирати в п'ятницю, але мені перебили. Сам знаєш, як то буває...
Мартін Бек кивнув головою. З Кольбергом він найчастіше зустрічався під час своєї тривалої хвороби, і тепер їм не було чого багато розповідати один одному.
- Як там із твоїм худінням?
- Чудово,- відповів Кольберг.- Уранці важився, пів-кілограма-скинув. Було сто чотири, а тепер сто три з половиною.
- Отже, ти набрав десять кілограмів, відколи сів на дієту?
- Вісім з половиною,- поправив його Кольберг з міною ображеної гідності. Потім здвигнув плечима -й додав:- Чортзна-що. Безглузда спроба. Гюн тільки сміється з мене. І Боділь також. А ти як себе почуваєш?
- Добре.
Кольберг насупив брови, але нічого не сказав. Натомість він відкрив портфель і витяг із нього папку з рожевої пластмаси. В тій папці лежав чи не рапорт. Нетовстий, десь сторінок на тридцять.
- Це що таке?
- Вважай, що подарунок.
- Від кого?
- Даймо, що від мене. А як точніше, то від Гюнвальда Ларсона й Ренна. Такі дотепні хлопці, що далі вже годі.
Кольберг поклав папку на стіл і сказав:
-. На жаль, мені треба йти,
- Куди?
- В ЦПУ.
Це означало: в Центральне поліційне управління.
- Чого?
- Та все ті прокляті пограбування в банках.
- Для цього є спеціальна група.
- Спеціальній групі потрібне підсилення. В п'ятницю знов якийсь йолоп напросився на кулю.
-- Так, я читав про це.
- І керівник групи відразу надумав підсилити групу.
- Тобою?
- Ні,- мовив Кольберг.- Власне, тобою, наскільки [203] мені відомо. Але наказ прийшов у п'ятницю, я ще тоді по рядкував тут і самостійно вирішив, що робити далі.
- Що?
- Пожаліти тебе й самому податися в ту божевільню
- Дякую.
Вдячність його була щира. Працювати в спеціальній групі означало щодня стикатися з її керівником, щонайменше з двома його заступникам, різними завідувачами відділів та іншими чваньками на високому становищі, які нічого не розуміють у роботі. Кольберг узяв на себе це тяжке ярмо.
- Нема за що,- відповів Кольберг.- А натомість я даю тобі оце.
Він показав своїм товстим пальцем на рожеву папку.
- Що це таке?
- Справа. Дійсно цікава справа, не те, що пограбування банку та інші дурниці. Шкода тільки...
- Що шкода?
- Що ти не читаєш детективів.
- Чому?
- Може, ти б тоді краще оцінив її. Ренн і Ларсен гадають, що всі люди читають детективні романи. Власне, ця справа мала б потрапити до їхнього відділу, але вони такі перевантажені, що тільки раді, коли їхню роботу бере хтось інший. Тут треба помізкувати. Просто сидіти на місці й думати.
- Гаразд, я перегляну її,- байдужим голосом мовив Мартін Бек.
- У газетах не було про це жодного слова. Ну що, накрутив я тебе?
- Накрутив. Бувай.
- Бувай,- сказав Кольберг.
За дверима кабінету Кольберг спинився, кілька секунд постояв, насупивши брови, зажурено похитав головою і пішов до ліфта.
Мартін Бек був не зовсім щирий, коли сказав, що його зацікавила справа в рожевій папці. Насправді йому було до неї зовсім байдуже.
Чого ж тоді він злукавив?
Щоб справити Кольбергові приємність? Навряд. Щоб приспати його настороженість? Дурниці. По-перше, немає потреби, а по-друге, неможливо. Вони надто добре й надто [204] давно знали один одного, а крім того, вже кого-кого, а Кольберга нелегко обдурити.
Може, щоб обдурити себе? Теж дурниці.
Мартін Бек усе вертався до цього питання, поки методично обстежував свій кабінет.
Скінчивши з шухлядами, він узявся до меблів, попереставляв стільці, поставив стіл під іншим кутом до стіни, присунув ближче до дверей шафу з документами, відкрутив канцелярську лампу і прикрутив її з правого боку, його заступник волів тримати її з лівого боку, чи, може, це вийшло чисто випадково. У дрібницях Кольберг часто був недбалий. Зате у важливих справах дуже ґрунтовний. Наприклад, зволікав з одруженням до сорока двох років, бо йому, мовляв, потрібна ідеальна дружина. Чекав на ту, суджену.
Сам Мартін Бек мав за плечима майже двадцять років невдалого подружнього життя з особою, яка напевне не була судженою.
Щоправда, тепер він вільний, але, мабуть, надто барився з розлученням, аж поки стало запізно. За останні півроку він не раз здивовано ловив себе на думці, що, певне, дарма розлучився. Що, може, сварлива й нудна дружина все-таки краща за ніяку.
Ну, та тепер це не найважливіша його проблема.
Він узяв вазу з квітками й відніс одній із друкарок. Та начебто зраділа.
Мартін Бек вернувся в кабінет, сів у крісло й оглянувся навколо. Все на місці, так, як було.
Чи, бува, не вмовляє він сам собі, що нічого не змінилося? ~
Безглузде запитання, і, щоб якнайшвидше викинути його з думки, він узявся до рожевої папки.
Пластмаса була прозора, і він крізь неї прочитав, що йшлося про смертельний випадок. Що ж, гаразд. Смертельні випадки - його фах.
А де ж стався цей випадок?
Бергсгатан, п'ятдесят сім. Можна сказати, під носом в управління поліції.
Взагалі-то він міг би заявити, що ні він особисто, ні його відділ не повинні розслідувати цю справу, це обов'язок стокгольмської кримінальної поліції. Його так і тягло подзвонити на Кунгсгольмен і спитати, про що там вони думають. Або просто скласти все в конверт і відіслати назад адресатові.
Ио"му так хотілося поставитись до цієї справи формально [205] , що довелося зробити над собою зусилля, щоб таки не відіслати папери.
Він глянув на годинник. Пора другого сніданку. А їсти не хотілось.
Він підвівся, пішов у туалет і випнв чашку теплуватої води.
Коли він повернувся, то помітив, що повітря в кабінеті парке йзатхле. А проте він не скинув піджака, навіть не розстебнув комірця.
Він сів за стіл, витяг з папки папери й почав читати їх.
За двадцять вісім років служби в поліції Мартін Бек багато чого навчився, зокрема читати рапорти, швидко відкидати зайве й другорядне і схоплювати суть, якщо вона була.
Щоб докладно все прочитати, він згаяв менше як годину. Написаний рапорт був погано, місцями просто незрозуміло, деякі формулювання нікуди не годилися. Він зразу здогадався, хто цей стиліст. Це Ейнар Ренн, він напевне вдався в того службовця, який у своїх правилах вуличного руху казав, що темрява настає тоді, коли на вулицях засвічуються ліхтарі.
Мартін Бек ще раз погортав папери, то тут, то там зупиняючись на деяких подробицях.
Потім відклав рапорт, сперся ліктями на стіл і задумався. Насупивши брови, він намагався збагнути, як усе те могло статись.
Рапорт розпадався на дві частини. Перша з них була буденна й гидка.
Два тижні тому, тобто в неділю вісімнадцятого червня, один із мешканців будинку п'ятдесят сім по Бергсгатан на Куягсгольмені викликав поліцію. Виклик був прийнятий о чотирнадцятій годині дев'ятнадцять хвилин, але патрульна машина з двома поліцаями прибула на місце аж за дві години. Щоправда, з управління поліції до будинку на Бергсгатан п'ять хвилин ходи, але затримку легко було ноясни-ти. Брак людей у поліції був кричущий, а тут ще й пора відпусток, до того ж неділя. І, нарешті, нікому ця справа не здалася терміновою.
Поліцаї Карл Крістіансон і Кеннет Квастму зайшли до будинку, піднялись на другий поверх і звернулись до жінки, що викликала поліцію. Вона пояснила, що вже кілька днів- на сходах неприємно тхне, от у неї і виникла підозра, чи не сталося якоїсь біди.
Обидва поліцаї також відразу звернули увагу на неприємний дух. Квастму визначив, що це дух гнилизни, «дуже схожий на сморід гнилого м'яса». Докладніше визначення [206] джерела того смороду (знову ж таки зі слів Квастму) привело їх до дверей квартири ва поверх вище. З наявних відомостей, за дверима містилася однокімнатна квартира, в якій від певного часу мешкав чоловік близько шістдесяти років на прізвище Карл Едвін Сверд. Прізвище це визначене, бо вбно було написане на клаптику картону, пришпиленому під електричним дзвоником. Оскільки були підстави гадати, що в квартирі може лежати тіло самогубця, або людини, яка вмерла природною смертю, або собаки - знову ж таки за словами Квастму,- або хворої безпорадної людини, поліцаї вирішили зайти до квартири. Дзвінок не працював, а на стук у двері ніхто не відповідав.
Спроба знайти управителя будинку, двірника чи когось іншого, хто мав другого ключа, не дала успіху. Тоді поліцаї звернулися по інструкції в управління й отримали наказ зламати двері.
Покликано слюсаря, і, поки він прийшов, минуло ще півгодини. Слюсар дійшов висновку, що двері замкнені на замок, який не можна відчинити ніякою відмикачкою, і щілини для пошти в дверях також не було. Спеціальним інструментом йому пощастило випиляти замок, проте двері не відчинялися.
Крістіансон і Квастму, чергування яких уже давно скінчилося, знов звернулись по інструкції і дістали дозвіл вивалити двері. На їхнє запитання, чи не буде при цьому присутній -хтось із кримінальної поліції, їм коротко відповіли, що нема кого послати.
Слюсар пішов, вважаючи, що зробив своє діло.
Близько сьомої години Квастму й Крістіансонові пощастило зняти двері із завісів, зламавши шплінти. Але далі виявилися нові труднощі. Двері були ще замкнені на два міцні металеві засуви й на штабу, що заганялася в одвірки. Помучившись ще з годину, поліцаї нарешті опинились у квартирі, де стояла страхітлива задуха і трупний сморід.
У кімнаті, що виходила вікном на вулицю, вони знайшли мертвого чоловіка. Він лежав на спині приблизно за три метри від вікна поряд із ввімкненим електричним каміном. Від каміна й тепла знадвору тіло розпухло, стало «майже вдвічі більше від своєї нормальної величини». Тіло геть розклалося, в ньому кишіли черви.
Вікно на вулицю було замкнене за защіпку зсередини, завіса спущена.
Друге вікно, в кухні, виходило на подвір'я. Рама була обклеєна паперовими стяжками, видно, його давно вже ніхто не відчиняв. [207]
Меблів у квартирі було мало, і всі убогі. Квартира, «з погляду стел;, підлоги, стін, шпалер і пофарбування», була дуже занедбана.
Речей хатнього вжитку в кухні та в кімнаті також було небагато.
Знайдені пенсійні документи свідчили, що небіжчик - Карл Едвін Сверд, шістдесятидвохрічний пенсіонер, колишній робітник складу. Пенсія призначена шість років тому через інвалідність.
Після того, як слідчий Густавсон оглянув кімнату, тіло послано на судово-медичну експертизу.
Попередній висновок: самогубство або смерть з голоду, від хвороби чи з інших природних причин.
Мартін Бек пошукав у кишенях сигарети марки «Флоріда», які вже перестали випускати.
Про Сверда газети не писали нічого. Надто звичайний випадок. Стокгольм посідає одне з перших місць у світі по самогубствах, але цього воліють не розголошувати або, якщо нема ради, підтасовують чи й перебріхують статистику. Найпростіше і найпоширеніше пояснення: в інших країнах із статистикою поводяться ще гірше. Правда, останніми роками члени уряду не зважуються заявляти про це вголос, мабуть, відчули, що люди все-таки більше покладаються на власні очі, ніж на заяви політиків.
А коли це не самогубство, то тим паче не треба про нього писати. Річ у тому, що в так званому суспільстві високого добробуту повно хворих, убогих і самітних людей, які в кращому разі живляться м'ясом, призначеним для собак, і, залишені без догляду, помирають у щурячих норах, гучно званих житлом.
Ні, цей випадок не для публіки. Та й поліції тут нема чого робити.
Якби на цьому все скінчилося. Але повість про пенсіонера Карла Едвіна Сверда мала своє продовження.
Мартін Бек надто довго працював у поліції, щоб знати: коли в рапорті не сходяться кінці з кінцями або в ньому щось незрозуміле, то в дев'яноста дев'яти випадках зі ста причина полягає в тому, що хтось поставився до своєї праці недбало, допустився помилки, погано оформив рапорт, не вловив головного або просто не вміє зрозуміло викласти свої думки. [208]
Друга частина повісті про покійників будинку на Бергс-гатан виявилась темною.
Спершу все йшло так, як і належало. В неділю ввечері тіло повезли в морг. В понеділок у квартирі зроблено необхідну в таких випадках дезинфекцію, і відповідальні за це співробітники поліції склали протокол.
Розтин тіла зроблено у вівторок, і висновок надійшов до поліції другого дня.
Досліджувати розкладений труп не вельми приємно, а надто коли наперед знаєш, що йдеться про самогубство або про смерть з якихось природних причин. А коли до того ж небіжчик не посідав високого становища в суспільстві, а був, наприклад, скромним пенсіонером, колишнім робітником на складі, то досліджувати його тим більше нецікаво.
Протокол розтину підписала особа, що її Мартін Бек не знав, певне, якийсь тимчасовий працівник. Текст був пересипаний вченими словами й не дуже зрозумілий.
Мабуть, саме тому ця справа й посувалася так повільно. Бо з усього виходить, що ці папери потрапили у відділ насильницьких злочинів, до Ейнара Ренна, аж через тиждень. І, видно, аж там вони справили належне враження.
Мартін Бек присунув до себе телефон, щоб уперше після довгої перерви подзвонити у службовій справі. Він зняв трубку, торкнувся правою рукою диска з цифрами й спинився.
Він забув номер телефону морга. Довелося заглянути в довідник.
Експерт - це була жінка - начебто здивувалась.
- Звичайно, пам'ятаю,- сказала вона.-- Висновок послано два тижні тому.
- Я знаю.
- Там є щось неясне?
- Просто я дещо не зовсім розумію.
- Не розумієте? Як це?
Чи в її голосі не забриніла образа?
- З вашого висновку виходить, що досліджуваний наклав на себе руки. .
- Так.
- А в який спосіб?
- Хіба з висновку не видно? Чи я написала так незрозуміло?
- Ні, чому ж.
- То що ж вам неясно?
- Як щиро казати, то багато що. Але винна, звичайно, моя необізнаність.
- Ви маєте на думці термінологію?
- І її також.
- Завжди бувають такі труднощі, коли хтось не має медичної освіти,- втішила вона його.
Голос дзвінкий, чистий - мабуть, вона ще зовсім молода!
Мартін Бек промовчав. А варто було б сказати: «Слухайте, дівчино, цей висновок призначений не для патологоанатомів. Він потрібен був поліції, і його належало так написати, щоб кожен слідчий міг усе зрозуміти».
Але він цього не сказав. Чому?
Лікарка урвала його роздуми:
- Алло, ви слухаєте?
- Так, слухаю.
- У вас є якісь конкретні запитання?
- Так. Найперше я хотів би знати, чнм ви обґрунтовуєте своє припущення, що це самогубство.
- Шановний комісаре,- здивовано відповіла вона,-- адже тіло привезла нам поліція. Перше ніж зробити розтин, я сама зв'язалася по телефону зі службовцем, який, по-моєму, відповідав за слідство. Він сказав, що це звичайний випадок і його цікавить тільки одне питання.
- Яке?
- Чи досліджуваний наклав на себе руки.
Мартін Бек роздратовано потер груди кісточками пальців. Інколи в нього боліло те місце, де влучила куля. Йому пояснили, що це психосоматичне явище і що воно зникне, коли підсвідомість звільниться від тягаря минулого. Але цього разу було навпаки - його дратувало найсправж-нісіньке теперішнє. І підсвідомість була тут ні до чого.
Адже допущено елементарну помилку. Розтин треба робити об'єктивно. Наштовхувати судового лікаря на якусь версію - просто службовий злочин, а надто, коли експерт такий молодий і недосвідчений, як ця дівчина.
- Ви не знаєте прізвища того службовця?
- Слідчий Альдор Густавсон. Я зрозуміла, що він веде цю справу.- Він справляв враження досвідченого і тямущого фахівця.
Мартін Бек нічого не знав про слідчого Альдора Густав-сона і про його фахову кваліфікацію.
- Отже, поліція дала вам певну настанову? - спитав він.
- Можна сказати й так. У кожному разі, мені ясно натякнули - є підозра, що це суїцід.
- Он що.
- Суїцід, як ви, мабуть; знаєте, означає самогубство. [210]
Мартін Бек нічого на це не відповів. Натомість спитав:
- Розтин важко було робити?
- Властиво, ні. Якщо не брати до уваги великих органічних змін. Адже вони завжди вимагають іншого підходу.
Цікаво, чи багато самостійних розтинів на ЇЇ рахунку?
- А робота забрала багато часу?
- Зовсім ні. Оскільки йшлося про суїцід або про гостре захворювання, я почала розтин з торокса.
- Чому?
- Бачите, покійник був людина літня. І оскільки він помер нагло, відразу спадає на думку, що причиною була серцева недостатність або інфаркт.
- А чого ви припускаєте, що він помер нагло?
- Ваш службовець натякнув мені на це.
- Як саме?
- Дуже ясно, наскільки я пам'ятаю.
- Що він сказав?
- Що сказав? Мовляв, той старий або наклав на себе руки, або помер від паралічу серця. Десь так.
Знов кричуща помилка. В паперах немає жодних даних, які б свідчили проти того, що Сверд, ноки помер, довго пролежав паралізований чи непритомний.
- Ну гаразд, ви зробили розтин грудної клітки.
- Так. І майже відразу знайшла відповідь на запитання. Не залишалось ніякого сумніву, яка причина смерті.
- Самогубство?
- Звичайно.
- Як воно сталося?
- Той старий стріляв собі в серце. Куля застрягла в грудях.
- Він улучив у саме серце?
- Майже влучив. Найбільше пошкоджено аорту. Дівчина замовкла, тоді спитала, явно бажаючи його вколоти:
- Чи я висловлююсь досить ясно?
- Так.
Наступне питання Мартін Бек сформулював точніше:
- У вас великий досвід з вогнепальними ранами?
- Гадаю, що достатній. А крім того, цей випадок виявився не таким уже й складним.
Скільки за своє життя їй довелося розтинати вбитих вогнепальною зброєю? Трьох чи двох? А може, тільки одного?
Лікарка, мабуть, відчула його мовчазний сумнів, тому пояснила: [211]
- Я працювала в Йорданії під час громадянської вій ни два роки тому. Там вистачало вогнепальних ран.
- Але самогубств, напевне, було мало?
- Так, справді.
- То знайте ж: рідко- котрий самогубець цілиться і серце,- пояснив Мартін Бек.- Вони більше стріляють соб; в рот, а декотрі в скроню.
- Так, це правда. Але він далеко не перший. У курс: психології я вчила, що самогубцям властивий інстинкт цілитись у серце, а особливо тим, які романтизують самогубство. А таких чимало.
- Як ви гадаєте, скільки Сверд міг прожити з такою раною?
- Недовго. Хвилину, може, дві або три. Внутрішній крововилив був дуже широкий. Я б сказала - хвилину, і якщо й помиляюся, то не набагато. Це має якесь значення?
- Може, й не має. Але мене цікавить ще одне. Ви робили розтин двадцятого червня.
- Так, двадцятого.
- Скільки, на вашу думку, часу він уже лежав убитий?
- Гм...
- У протоколі цей пункт висвітлений нечітко,
- Не так легко відповісти на ваше питання. Може, якийсь досвідченіший патологоанатом відповів би точніше.
- А все-таки, як вам здається?
- Щонайменше два місяці, але...
- Що але?
- Все залежить від приміщення. Тепло й волога мають велике значення. Наприклад, могло бути й менше, як два місяці, коли тіло лежало в теплі. З другого боку, як я вже сказала, процес розкладу зайшов так далеко...
- А що ви скажете про вхідний канал?
- З тієї самої причини на це запитання також важко відповісти.
- Постріл зроблено впритул?
- На мій погляд, ні. Але врахуйте, що я можу помилитися.
- А який ваш погляд?
- На мій погляд, він застрілився другим способом. Адже є два найвідоміші способи етрілятися, правда ж?.
- Так, два,- відповів Мартін Бек.
- Або дуло приставляють до тіла й натискають на курок, або тримають руку з пістолетом чи якоюсь іншою зброєю на відстані, спрямовуючи її на себе. Тоді, здається, натискають на курок великим пальцем? [212]
- Авжеж. Ви вважаєте, що це був другий спосіб?
- Так. Але з усіма можливими застереженнями. Коли тіло так розклалось, важко сказати, чи постріл було зроблено впритул.
- Розумію.
- Виходить, це тільки я нічого не розумію,- сказала дівчина легковажним тоном.
- Чого ви без кінця питаєте? Хіба так страшенно важливо, як він застрілився?
- Схоже, що важливо. Сверда знайшли у квартирі, вікна й двері були замкнені зсередини. Він лежав поряд із ввімкненим електричним каміном.
- Через це тіло його так і розклалося,- пожвавішала вона. - В такому разі досить було й одного місяця.
- Справді?
- Так. І через це також важко було визначити, чи він стріляв упритул.
- Розумію,- мовив Мартін Бек.- Дякую за допомогу.
- Нема за що. Дзвоніть, коли вам буде ще щось незрозуміле.
-До побачення. Він поклав трубку.
Хвацько вона все пояснює. Скоро залишиться нез'ясова-ним тільки одне.
Але тим важче його з'ясувати.
Сверд не міг накласти на себе руки.
Адже застрілитись без зброї не так легко.
А в квартирі на Бергсгатан не знайдено ніякої зброї.
Мартін Бек знову удався до телефону.
Він хотів розшукати поліцаїв з патрульної машини, яка приїздила на Бергсгатан, але жоден із них тепер не чергував. Йому довелось дзвонити в кілька місць, поки він з'ясував, що один із них пішов у відпустку, а другого викликали до суду свідком у якійсь справі.
Гунвальд Ларсон десь засідав, а Ейнар Ренн пішов кудись у службових справах.
Нарешті йому пощастило зв'язатись із службовцем, що переслав папери з дільниці до міської кримінальної поліції. Переслав еін їх аж у понеділок, двадцять сьомого, тож Мартінові Беку здалось не зайвим запитати:
- Це правда, що висновок медичної експертизи прийшов до вас ще в середу?
У голосі службовця почулася непевність. [213]
- Щиро казати, я добре не знаю. В кожному разі, я прочитав його аж, у п'ятницю.
Мартін Бек помовчав. Вія чекав якогось пояснення.
- У нашій дільниці тепер тільки половина людей,- повів той далі.- Ми насилу встигаємо зробити найневід-кладніше. А папери накопичуються. З кожним днем їх стає все більше й більше.
- Отже, до п'ятниці ніхто не читав висновку?
- Чому ж, читав начальник оперативного відділу. І в п'ятницю вранці спитав мене, в кого пістолет.
- Який пістолет?
- Той, що ним Сверд застрілився. Я не бачив ніякого пістолета, але гадаю, що його знайшов котрийсь із поліцаїв, які приїхали на виклик.
- Переді мною лежить їхній рапорт,- сказав Мартін Бек.- Якби вони 'знайшли зброю, то повинні були б написати про це в рапорті.
- Я не бачу ніяких помилок у діях нашого патруля,- почав захищатися службовець.
Боронить своїх людей, і не важко зрозуміти чому. Останнім часом поліцію критикують дедалі гостріше, стосунки з населенням погіршились, а навантаження майже подвоїлось. Через це люди масово звільняються з поліції, і, на жаль, кидають роботу, як правило, найкращі. Хоч у країні. зростає безробіття, добру заміну знайти важко. А тим, що залишились, треба триматися разом і боронити один одного.
- Може, й так,- погодився Мартін Бек.
- Хлопці зробили все, що належало. Зламавши двері і знайшовши в квартирі труп, вони викликали слідчого.
- Того Густавсона?
- Так. Він з кримінальної поліції. Це його справа робити висновки й називати в рапорті все, що, крім трупа, було помічене. Я вирішив, що вони звернули його увагу на пістолет і він забрав його.
- А потім не згадав про нього в рапорті?
- Таке часом буває,- сухо відповів службовець.
- Ось що, схоже, що в кімнаті зовсім не було зброї.
- Так, схоже, але я довідався про це аж у понеділок, коли розмовляв з Крістіансоном і Квастму. І відразу переслав усі папери на Кунгсгольмсгатан.
Та поліційна дільниця і будинок кримінальної поліції містилися в одному кварталі, і Мартін Бек дозволив собі зауважити:
- Це не так уже й далеко. [214]
- Ми тут не допустилися ніякої помилки,- заперечив службовець.
- Мене, власне, більше цікавить, що сталося з Свер-дом, аніж те, хто зробив яку помилку.
- Навіть якщо хтось і допустився помилок, то принаймні не служба охорони громадського порядку.
М'яко кажучи, натяк був прозорий, і Мартін Бек вирішив за кра.ще скінчити розмову.
- Дякую за допомогу,- сказав він.- До побачення. Наступним на проводі в нього опинився слідчий Густавсон, який справляв враження страшенно замороченого.
- Ага, та справа,-згадав він.- Так, незрозуміла історія. Але я вважаю, що таке буває.
- Що саме?
- Незрозумілі історії, загадки, яких просто не можна відгадати. Відразу видво, що дарма братися за них, краще відразу махнути рукою.
- Будьте такі ласкаві й прийдіть сюди,- сказав Мартін Бек.
- Зараз? На Вестбергу?
- Авжеж.
- На жаль, це неможливо.
- Справді? - Мартін Бек глянув на годинник.- Скажімо, о иів на четверту.
- Але я просто не...
- О пів на четверту,- ще раз сказав Мартін Бек і поклав трубку.
Він підвівся й почав ходити по кімнаті, заклавши руки за спину.
Гарний початок, нічого не скажеш. Так воно здебільшого й буває останні п'ять років, усе частіше доводиться найперше з'ясовувати, як діяла поліція. І не раз виходить, що зробити.це важче, ніж розслідувати саму справу.
Альдор Густавсон з'явився о п'ятій хвилині на п'яту.
Його прізвище нічого не казало Мартівові Беку, але обличчя було знайоме. Худорлявий брюнет років тридцяти, розхристаний і зухвалий.
Мартін Бек згадав, що інколи бачив його в кімнаті чергових стокгольмської кримінальної поліції та в інших, не таких почесних місцях.
- Сідайте, будь ласка.
Густавсон умостився в найзручніше крісло, закинув ногу на ногу й витяг сигару. Тоді запалив її і сказав:
- Марудна історія, правда? Ну, які будуть запитання? Мартін Бек хвилину помовчав, крутячи між пальцями
кулькову ручку. Тоді спитав: [215]
- Коли ви прибули на Бергсгатан?
- Увечері, десь близько десятої.
- І що ви там побачили?
- Страхіття. Великі білі хробаки. Нестерпний сморід. Один поліцай виблював у передпокої.
- Де були патрульні?
- Один вартував біля дверей, а другий сидів унизу в машині.
- Вони весь час охороняли двері?
- Казали, що весь час.
- А що ви... що ти зробив?
- Ясно що - зайшов і поглянув. Жахлива, скажу вам, картина. Але треба було глянути, ану ж якийсь злочин.
- Але ти зробив інший висновок?
- Авжеж. Усе видно як на долоні. Двері були замкнені зсередини на три чи на чотири різних замки. Хлопці насилу їх зламали. І вікно взяте на защіпку, й завіса спушена.
- Вікно у залі було взяте на защіпку?
- Ні. Вони як зайшли, то відразу його відчинили. А то там не можна було б устояти без протигаза.
- Скільки ти там пробув?
- Недовго. Лише доти, доки переконався, що кримінальній поліції там нема чого робити. Це ж було або самогубство, або природна смерть, то хай собі нею займається відділ громадського порядку.
Мартін Бек погортав папери.
- Я не бачу опису вилучених речей.
- Справді? Виходить, забули. А з другого боку, що там було вилучати? Самий мотлох. Стіл, стілець, ліжко та ще в кухні різний непотріб.
- Але ти оглянув усе?
- Аякже. Все добре оглянув, перше ніж дав дозвіл,
- На що?
- Як на що? Не розумію.
- На що ти дав дозвіл?
- Забрати тіло, а на що ж. Адже треба було зробити експертизу. Навіть якщо це самогубство, треба зробити розтин, такий порядок.
- Ти можеш підсумувати свої спостереження?
- Аякже. Що тут підсумовувати. Тіло лежало приблизно за три метри від вікна.
- Приблизно?
- Так, я не взяв із собою рулетки. Видно було, що старий пролежав місяців два, одне слово, геть розклався. В кімнаті було два стільці, стіл і ліжко. [216]
- Два стільці?
- Так.
- Ти тільки-но казав, що один.
- Справді? Ні, мабуть, таки два. Ще там була поличка зі старими газетами й книжками. А в кухні дві-три каструлі, кавник і таке інше.
- Що інше?
- Консервний ключ, ножі, виделки, відро на сміття.
- Так. А на підлозі щось лежало?
- Нічогісінько, крім трупа, звичайно. Я питав патрульних, але й вони сказали, що нічого не знайшли.
- У квартиру ще хтось заходив?
- Ні. Я питав поліцаїв, і вони сказали, що ніхто не заходив. Ніхто, крім мене і їх двох. Потім приїхали хлопці з фургоном і забрали труп у поліетиленовому мішку.
- І вже встановлено, від чого Сверд помер.
- Ну певне. Застрілився. Диво, та й годі. Куди ж він дів пукавку?
- У тебе є якесь більш-менш переконливе пояснення цьому?
- Ніякісінького. Ідіотський випадок. Загадка, якої не можна відгадати, я вже казав. Рідко, але й таке буває, хіба ні?
- А поліцаї що казали?
- Нічого. Тільки, що знайшли мертвого і що все було замкнене зсередини. Якби там була пукавка, то невже б ми її не знайшли. Та й де їй лежати, як не поряд із мерцем.
- Ти з'ясував, хто був покійний?
- Аякже. Прізвище його Сверд, так було написано на дверях. І зразу видно, що він за один.
- І що, ж він за один?
- Покидьок. Мабуть, звичайний алкоголік. Такі сйме найчастіше і накладають на себе руки, чи напиваються до смерті, чи вмирають від інфаркту абощо.
- А чогось істотнішого ти не можеш додати?
- Ні. Випадок дивний, я вже казав. Просто загадка. Я певен, що тут і ти не даси собі ради. Та й, зрештою, є справи важливіші.
- Можливо.
- Далебі є. Можна мені вшиватись?
- Постривай,- відповів Мартін Бек.
- Я сказав усе,- мовив Алдор Густавсон і розчавив сигару в попільниці.
Мартін Бек підвівся й підійшов до вікна. [217]
- Але я не все,- відповів він, стоячи спиною до відвідувача.
- А що таке?
- Зараз почуєш. Наприклад, ось що. Минулого тижня на ту квартиру їздив кримінальний експерт. Хоч більшість слідів стерті, проте він зразу помітив на килимку криваві плями, одну велику й дві малі. Ти бачив криваві плями?
- Ні. Та я їх і не шукав.
- Видно, що не шукав. А чого ж тн шукав?
- Нічого особливого. Адже все н так було ясно.
- Коли ти не помітив кривавих плям, то, мабуть, міг проглядіти й інше.
- У кожному разі, зброї там не була
- Ти роздивився, як був одягнений покійник?
- Не зовсім. Але ж вйт уже майже зогнив. Певне, в якесь ганчір'я. До того ж я не бачу, щоб це мало якесь значення.
- Але ти'зразу..визначив, що покійник був убогий і самітний. Не якась важлива особа.
- Авжеж. Коли скільки, як я, надивишся на всіляких алкоголіків та іншу голоту...
- То що?
- А те, що свою публіку я знаю.
Він, певне, навіть не здогадується, звідки походить цей вислів, подумав Мартін Бек. І вголос запитав:
- А коли б покійник посідав якесь вище становище, ти був би уважніший?
- Авжеж, тоді доводиться все враховувати. Адже й нам добре перепадає.
- Він оглянувся по кабінеті.
- Ви тут, може, й не знаєте про те, а в нас роботи по самі вуха. Не будеш бавитися в Шерлока Холмса щоразу, коли тобі трапиться мертвий волоцюга. Ти ще щось хочеш сказати?
- Так. Хочу наголосити, що ти вів цю справу вкрай недбало.
- Що?
Густавсон підвівся. Видно, він аж тепер похопився, що Мартін Бек гари своєму становищі міг добре зіпсувати йому кар'єру.
- Стривай,- промурмотів він,- це тільки тому, що я не помітив кривавих плям і не знайшов зброї, якої там не було?
- Ці недогляди ще не найгірше,- відповів Мартін Бек,- хоч їх також не можна вибачити. Але ти, наприклад, подзвонив судовому лікареві й дав їй вказівки, які; [218] грунтувались на упереджених і хибних міркуваннях. Крім того, ти навіяв поліцаям думку, що це справа проста, мовляв, досить тобі ввійти до кімнати, скинути на неї оком, і. все стане зрозумілим. Ти сказав їм, що не треба викликати ніяких експертів, і звелів забрати тіло, навіть не подбавши, щоб були зроблені знімки,
- Господи боже,- сказав Густавсон,- таж -старий наклав на себе руки.
Мартін Бек обернувся і мовчки глянув на нього.
- Ці... ці докори - офіційна догана?
- Так, сувора догана. До побачення.
- Стривай, нащо ж так відразу, я можу все виправити...
Мартін Бек похитав головою. Густавсон рушив до виходу. Вш був занепокоєний, та не встигли зачинитись за ним двері, як Мартін Бек почув його слова:
- Старий чорт.
Звичайно, Альдорові Густавсону яе місце в кримінальній поліції і взагалі в поліції. Вія нездарний, зарозумілий, високої думки про себе, а сам нічого не тямить у своїй роботі.
Раніше в кримінальну поліцію набирали найкращих працівників. Та й тепер, певне, намагаються дотримуватись тієї самої засади. Якщо таку людяну порахували за гідну. . посади криміналіста два роки тому, то що буде далі?
Гаразд, перший робочий день закінчився. Завтра він піде до_тіеї замкненої квартири і -погляне сам на неї.
А що він робитиме ввечері? Щось попоїсть, потім посидить і погортає книжки, які, на його думку, треба прочитати. Потім лежатиме самітний у ліжку й чекатиме, коли до нього прийде сон.
У своїй власній замкненій кімнаті.
Ейнар Ренн любив свіже повітря, він і в поліцію пішов тему, що там доводиться багато рухатись і бувати надворі. Та роки й дедалі вище службове становище все більше прив'язували його до письмового столу, а на свіжому повітрі, якщо повітря в Стокгольмі можна назвати свіжим, він бував-рідше й рідше. Для нього стало життєвою потребою проводити щорічну відпустку у своїх рідних диких горах на півночі. Стокгольма він, властиво, не любив і вже в сорок п'ять років почав мріяти про те, як піде на пенсію і назавжди повернеться в Ар'єплуг. [219]
- Наближалася чергова відпустка, і він побоювався, щоб його не попросили відкласти відпочинок, поки не буде розслідувана справа з пограбуванням банку.
І, щоб якось прискорити розслідування, він у понеділок увечері замість їхати додому у Велінгбю, де на нього чекала дружина, надумав податися в Сулентуну й побалакати з одним свідком.
Він не тільки добровільно викликався відвідати свідка, якого за всіма правилами можна було викликати до себе, але й так радо взявся за це, що Гунвальд Ларсон, не здогадуючись про його егоїстичні міркування, спитав, чи, він, бува, не посварився з Ундою.
- Так, не посварився,- відповів Ренн на свій особливий лад.
Ренн мав відвідати того тридцятидвохрічного робітника-металіста, який уже давав свідчення Гунвальдові Ларсону про те, що він бачив біля банку на Горнсгатан.
Звати його було Стен Шегрен, він жив самотою у типовому будиночку на Сонгарвеєн. Він саме поливав кущ троянд у квітнику біля будиночка, коли Ренн вийшов з машини. Відставивши лійку, він кинувся до хвіртки, відчинив її, витер руку об штани, перше ніж подати її, тоді рушив попереду на ґанок і притримав двері, щоб Ренн зайшов.
Будиночок був маленький, унизу - кухня, передпокій і всього лише одна кімната. Двері до неї були прочинені, і Ренн побачив там самі голі стіни. Господар перехопив його погляд.
- Я недавно розлучився з дружиною,- пояснив він.- Вона забрала частину меблів, тому тут не вельми затишно. Ходімо краще нагору.
Нагорі була досить велика кімната з каміном, перед яким стояв низенький білий столик і кілька різних крісел. Ренн сів, а господар стоячи спитав:
- Щось вип'єте? Я можу заварити кави, а ще в холодильнику, мабуть, є трохи пива.
- Дякую,- відповів Ренн,- я питиму те, що й ви.
- Тоді я принесу пиво,- сказав господар.
Він побіг сходами вниз і задзеленчав посудом у кухні.
Ренн озирнувся по кімнаті. Меблів виявилось небагато, зате була стереофонічна система й чимало книжок. У кошику біля каміна лежало повно газет і журналів: «Дагенс Нюгетер», «Ві», «Ню даг», «Металарбетарен».
Стен Шегрен повернувся зі склянками та двома баночками пива й поставив їх на білий столик. Він був худий жилавий чол'овік із світлим, рудавим, густим волоссям, як [220] відзначив Ренн, нормальної довжини. Обличчя в ластовинні, весела, відверта усмішка. Він відчинив баночки, налив пива в склянки, сів напроти Ренна, підняв свою склянку за його здоров'я й випив. Ренн ковтнув пива і сказав:
- Я хотів би почути, що ви бачили в п'ятницю на Горнсгатан. Найкраще не відкладати, поки згадка про це не надто потьмяніла.
«Здається, Вийшло гладенько»,- вдоволено подумав він. Господар кивнув головою і відставив склянку.
- Якби ж я був знав, що це пограбування і вбивство, то я докладніше приглянувся б і до тієї дівчини, й до хлопців у машині.
- У кожному, разі, ви поки що наш найкращий свідок,- заохотив його Ренн.- Отже, ви йшли повз банк. А в який бік?
- Я йшов від Слюссена в бік Рінгсвеєн. А та дівчина вискочила з-за моєї спини, турнула мене з поспіху й побігла далі.
- Ви могли б її описати?
- Боюся, що не дуже. Я бачив її тільки зі спини й на коротку мить збоку, як вона сідала в машину. Десь сантиметрів на десять нижча за мене. Мій зріст метр сімдесят вісім. Вік її важко визначити точно, але мені здається, що їй не менше як двадцять п'ять і не більше як тридцять п'ять, десь близько тридцяти років. Вбрана вона була в джинси, такі собі звичайні, сині, і в блакитну блузку чи сорочку навипуск. На взуття я не звернув уваги, але на голові в неї був капелюх, також із джинсової матерії, з широкими крисами. Коси в неї були русяві, рівні й до міри довгі, не такі, як тепер носять багато дівчат. Словом, середньої довжини. На плечі висіла сумка, зелена, американського військового фасону.
Господар витяг з нагрудної кишені спортивної сорочки пачку сигарет, простяг її Peннові, але той похитав головою і спитав:
- Ви не помітили, вона щось несла в руках? Господар підвівся, узяв з каміна сірники й прикурив сигарету.
- Ні, я не певен. Але, може, й несла щось.
- А сама вона яка: худа чи гладка?
- Я сказав би, до міри. В кожному разі, не дуже худа, але й не гладка. Загалом нормальна.
- Отже, обличчя її ви не бачили?
- Бачив тільки на мить, коли вона сідала в машину. Але ж його трохи затуляв капелюх, а трохи великі темні окуляри. [221]
- Ви б її впізнали, якби знов побачили?
- Мабуть, з обличчя ні. І, мабуть, не впізнав би, коли б побачив в іншому одязі, наприклад, у сукні.
Ренн задумливо ковтнув пива, потім спитав:
- Ви цілком певні, що то була жінка?
Господар- вражено глянув на нього, насупився й нерішуче сказав:
- Ну, я вважав, що то жінка. Але тепер... тепер уже не певен. Просто з першого погляду я сприйняв її як дівчину, адже, як правило, завжди відчуваєш, чи перед тобою дівчина, чи хлопець, хоч би й на вигляд вони були однакові. Я вже не можу заприсягтися вам, що то дівчина, наприклад, я не помітив, які в неї були груди.
Він замовк, глянув на Ренна крізь тютюновий дим, тоді повів далі, ніби роздумуючи:
- Так, ваша правда. Чому неодмінно дівчина, міг бути й хлопець. Та й легше повірити в таке, я ще ніколи не чув, щоб дівчата грабували банк і вбивали людей.
- Отже, ви вважаєте, що то міг бути й хлопець? - спитав Ренн.
- Так, після того, як ви звернули мою увагу на це. Авжеж, то мав бути хлопець.
- Ну, а решта двоє? Ви можете їх описати? І машину?
Шегрен востаннє затягнувся сигаретою і кинув її в камін, де вже було чимало недокурків і обпалених сірників.
- Машина була «рено-шістнадцять», це я добре роздивився,- сказав він.- Світло-сіра чи бежева, не знаю, як називається колір, одне слово, майже біла. Цілого номера я не запам'ятав, але пригадую літеру «А» й дві трійки. Може, їх було й три, принаймні не менше, як дві, вони стояли поряд, десь посередині.
- Ви певні, що саме «А»?- спитав Ренн.- Може, «АА», або, наприклад, «АБ»?
- Ні, тільки «А», я добре пам'ятаю. В мене чудова зорова пам'ять.
- Це дуже добре,- сказав Ренн.- Якби в нас були всі такі очевидці.
- Атож. І am a camera. Ви читали? Ішервуда.
- Ні,- відповів Ренн.
Він не сказав, що бачив фільм із такою назвою. Пішов у кіно тільки задля своєї улюбленої акторки Джулії Гар-ріс, але нічого не знав про Ішервуда й про те, що фільм знятий за романом.
- Але фільм ви, звичайно, бачили? - повів далі господар.- Так завжди буває з добрими книжками, коли їх [222] екранізують. Люди подивляться фільм і вже не хочуть братися до книжки. Та цей фільм класний, тільки назва безглузда: «Шалені ночі в Берліні». Правда?
- Авжеж.- Ренн був певен,'що фільм називався «Я - фотоапарат».- Безглузда назва.
Почало смеркати. Шегрен підвівся і ввімкнув торшер за тим кріслом, де сидів Ренн. Коли він знов сів, Ренн сказав:
- Ну,.то підемо далі. Ви мали описати чоловіків у машині.
- Так. А втім, у машині сидів тільки один, коли я їх помітив.
- А другий?
- Другий стояв на тротуарі й тримав напоготові прочинені задні дверці. Великий, вищий за мене, й кремезний. Не гладкий, але міцної будови і на вигляд дужий. Десь мого віку, тобто між тридцятьма й тридцятьма п'ятьма роками, кучерявий, як той актор, Гарпо Маркс, тільки темніший, волосся попелясте. Штани чорні, вгорі тісні, а внизу ширші, сорочка з якоїсь темної блискучої матерії, на грудях розстебнута, і на шиї, здається мені, ланцюжок з якоюсь срібною цяцькою. Пика засмагла чи, може, взагалі червона. Коли та дівка, якщо то дівка, надбігла, він розчахнув дверці, щоб вона могла вскочити; тоді захряснув їх, сам сів спереду, і машина швидко рвонула з місця.
- У який бік? - спитав Рейн.
- Вона розвернулася на вулиці й помчала на Ма-ріїнську площу.
- Ага,- сказав Ренн.- А той другий?
- Другий сидів за кермом, тому я його добре не розглядів. Але. він був молодший, мав десь років двадцять п'ять, хіба, може, трохи більше. І дуже худий та блідий. Біла теніска, а руки тоненькі, мов сірники. Волосся чорне, досить довге й на вигляд брудне. Якесь масне, злипле. Він також був у темних окулярах, і тепер я згадав, що на лівому зап'ястку в нього виднів широкий чорний ремінець годинника.
Шегрен відкинувся на спинку крісла зі склянкою в руках.
- Оце, здається, й усе, що я пам'ятаю,-сказав він.- А може, щось забув?
- Не знаю,- відповів Ренн.- Коли ще щось згадаєте, то повідомте нас. Ви найближчим часом будете вдома?
- На жаль, так,- сказав Шегрен.- Взагалі-то, в мене тепер відпустка, але нема грошей, щоб кудись поїхати. Буду толопкатися вдома. [223]
Ренн допив своє пиво й підвівся.
- От і добре,- сказав він.- Може, нам ще потрібна буде ваша допомога.
Шегрен також підвівся, і вони спустилися вниз.
- Що, мені знов доведеться розповідати? - спитав він.- Чи не краще було б записати все на магнітофоні?
Він відчинив двері, і Ренн вийшов на ґанок.
- Ні, думаю, що ви швидше можете знадобитись нам, щоб упізнати тих типів, коли ми їх спіймаємо. Або ми запросимо вас проглянути деякі фотографії.
Вони потиснули один одному руку, і Ренн додав:
- Одне слово, побачимо. Може, й не доведеться більше турбувати вас. Дякую за пиво.
- Ну що ви. Коли треба, я радо допоможу вам. Поки Ренн ішов до машини, Стен Шегрен стояв нї ґанку, й привітно махав йому рукою.
Коли не рахувати службових собак, то професійні бор-'ці зі злочинністю рідко бувають не такі, як усі люди. І навіть під час важливих і відповідальних завдань часто буває, що вони виявляють звичайні людські почуття. Наприклад, хвилюються й переживають, коли збираються переглядати найважливіші матеріали слідства.
Члени спецгрупи для боротьби а банковими грабіжниками не були винятком. І вони, і високі гості, яких ніхто не кликав, сиділи затамувавши подих. Світло в приміщенні було пригашене, і всі дивилися на чотирикутний екран, ' на якому ось-ось мали з'явитися кадри пограбування банку на Горнсгатан. Зараз вони на власні очі побачать збройний напад на банк, убивство й ту особу, яку невсипуща й вельми винахідлива вечірня преса встигла охрестити «смертельною секс-бомбою» і «русявою красунею в темних окулярах та з пістолетом». Такі епітети свідчили, що репортери, не маючи власної фантазії, черпали натхнення в інших авторів, які, своєю чергою, прикрашують те, про що пишуть, одне слово, бездумно граються словами.
Попередня «секс-бомба», ув'язнена за пограбування банку, була плоскостопа сорокап'ятирічна особа в прищах, яка, за вірогідними даними, мала вісімдесят сім кілограмів ваги і подвійне підборіддя. Але навіть після того, як вона на суді впустила на підлогу свої вставні зуби, преса й далі змальовувала її вигляд у ліричних тонах, і в довірливого читача назавжди склалося враження, що на лаву підсудних [224] сіла красуня з, осяйними очима, чи fo стюардеса американської компанії, чи претендентка на звання «Міс Уні-версум».
Так уже повелося, що на сторінках вечірніх газет жінки, причетні до великих злочинів, неодмінно мали вигляд кінозірок.
Кадри з пограбуванням проглянули б уже давно, але, як завжди, заїла касета, і працівникам лабораторії довелось добре поморочитись, щоб не зіпсувати плівки. Кінець кінцем технікам пощастило витягти плівку і проявити її, не подряпавши перфорації.
Колір позитива свідчив, що витримку було взято добру, і взагалі, на думку техніків, плівка вийшла дуже вдала.
- Цікаво, що нам покажуть. Якби щось про Каченятко,- сказав Гунвальд Ларсон.
- Про Рожеву Пантеру цікавіше,- озвався Кольберг.
- Дехто волів би «З'їзд у Нюрнберзі»,- докинув Гунвальд Ларсон.
Вони сиділи спереду й розмовляли голосно, але позад них панувала глибока тиша. Високі особи на чолі з начальником поліційного управління і членом колегії Мальмом мовчали, і Кольберг намагався уявити собі, про що вони думають.
Певне, зважують, як би прищикнути хвоста надто непокірним підлеглим. А може, вертаються думками де того часу, коли ще скрізь був лад і делегати шведської поліції безстрашно голосували за юбрання Гейдріха президентом Інтерполу. Згадують про те, наскільки кращі були справи хоча б рік тому, коли ще ніхто не зважувався сумніватись, що доцільно знов доручити підготовку поліції реакціонерам із збройних сил.
Тільки Бульдозер Ульсон, слухаючи їх, хихотів.
Кольберг і Гунвальд Ларсон раніше не вельми полюбляли один одного. Але останніми роками вони багато чого пережили разом, і стосунки їхні змінилися. Не те щоб . вони стали друзями чи котромусь із них спадало на думку спілкуватися поза службою, проте все частіше виходило так, що й думки, і настрій у них були однакові. А тут, у спецгрупі, вони тим більше відчували себе спільниками.
Технічні приготування скінчилися.
Зала тремтіла від стримуваного напруження.
- Ну, зараз побачимо,- захоплено мовив Бульдозер Ульсон.- Коли кадри й справді такі вдалі, як нас запевняють, ми сьогодні ж таки ввечері покажемо їх у «Новинах дня» по телебаченню і відразу накриємо всю зграю. [225]
- Побачити стрункі ніжки теж непогано,- взявся де свого Гунвальд Ларсон.
- Або шведський стриптиз,-докинув Кольберг - Уяви собі, я ще зроду не бачив порнографічного фільму Дівчина Луїза, сімнадцять років, роздягається абощо.
- Цитьте ви нарешті! - гримнув на них начальний управління.
Пішли кадри. Чіткість чудова, жоден із присутніх ніколи ще не бачив таких. Здебільшого під час переглядів на екрані мивотіли якісь невиразні шлями - чи то галушки, чи розбиті яйця. Але цього разу зображення були на диво чіткі.
Кінокамера -була прилаштована так хитро, що захоплювала касу, і завдяки високочутливій плівці було добре видно особу, яка стояла перед прилавком.
Спершу, звичайно, там ніхто не стояв. Але через півхвилини в кадр увійшов чоловік, зупинився, поглянув праворуч, тоді ліворуч. І нарешті звернувся просто в об'єктив, наче для того, щоб його зняли ще й анфас.
Навіть його одяг було чітко видно: замшева куртка, стильна сорочка з виложистим коміром.
Вольове суворе обличчя, зачесаний назад русявий чуб і невдоволений погляд з-під кущуватих світлих брів. Чоловік звів велику волохату руку, висмикнув з ніздрі волосину й почав її уважно роздивлятися.
Усі відразу впізнали, хто це.
Гунвальд Ларсон.
Спалахнуло світло.
Спецгрупа сиділа мовчки.
Нарешті озвався начальник управління:
- Про це нікому жодного слова.
Звичайно, аякже. Ніхто не повинен проговоритися. Мальм і собі крикнув пронизливим голосом:
- Нікому жодного слова! Ви відповідаєте за це. Кольберг зареготав.
- Як так могло вийти? - спитав Бульдозер Ульсон. Видно було, що навіть він трохи спантеличений.
- Та...- затнувся кіномеханік,- з технічного боку неважко пояснити це. Заїло спуск, і камера почала працювати пізніше, ніж було потрібно. Що вдієш, делікатна штука.
- Якщо бодай слово проникне в пресу,- знов загримів начальник управління,- то...
- ...міністерству доведеться знов замовляти новий шнур до телефону,- докінчив Гунвальд Ларсон.
- Як же ж вона гарно замаскувалася! - захоплено мовив Кольберг. [226]
Начальник управління кинувся до дверей. Мальм подріботів за ним.
Кольберг закашлявся від сміху.
- Ну що-ти скажеш,- забідкався Бульдозер Ульсон.
- По-моєму, фільм дуже добрий,- скромно мовив Гунвальд Ларсон.
Кольберг відкашлявся й пильно глянув на того, хто тимчасово став його начальником.
Бульдозер Ульсон був -рушійною силою спецгрупй. Він просто любив банкові пограбування і останніми роками, коли ці пограбування почастішали, аж розцвів. Він був генератором ідей і енергії, міг працювати цілими тижнями по вісімнадцять годин, не нарікаючи, не занепадаючи духом і не виявляючи бодай сліду втоми. Іноді його вкрай запрацьовані підлеглі міркували, чи, бува, не сам він директор славетного акціонерного товариства «Шведські злочини».
Бульдозер Ульсон, видно, вважав працю поліції найприємнішою і найцікавішою з усіх.
Напевне, тодяу, що сам не був поліцаєм.
Бульдозер Ульсон працював у прокуратурі й відповідав за розслідування збройних нападів,на банки, яких ставало дедалі більше. Деякі з тих злочинів були викриті, хоч і не до кінця, декого з більш-менш винних ув'язнювали, та напади все частішали, їх ставалося по кілька на тиждень, і всім було ясно, що багато з них якось пов'язані між собою, хоч ніхто не міг сказати, як саме.
Нападали, звичайно, не тільки на банки. Приватних осіб грабували куди частіше, щогодини хтось ставав жертвою напасників на вулиці, на площі, в крамниці, в метро чи навіть удома, на квартирі, де тільки їм щастило, але нападам на банки приділяли найбільше уваги. Важитись на банк було те саме, що підкопуватись під підвалини суспільства.
Система державного управління в кожній царині засвідчувала свою неспроможність, і тільки, з великим перебільшенням можна було назвати її здатною на дії. А поліція не отримала б і такої оцінки. За останні два роки в самому Стокгольмі відкладено розгляд двохсот двадцяти тисяч правопорушень через безсилля поліції, а з тяжких злочинів, щастило викрити лише десь кожен четвертий - а скільки їх узагалі не дійшло до поліції. [227]
У такому становищі вищі службовці тільки хитали головами і вдавали спантеличених. Віддавна ввійшло в звичку спихати вину один на одного, але тепер уже не було на кого її спихати й не знаходилось жодної путньої пропозиції. Щоправда, хтось був запропонував заборонити людям пити пиво. Та коли зважили, що шведи в порівнянні з іншими народами п'ють його дуже помірно, то неважко збагнути, якими далекими від дійсності часом бувають міркування вищих службовців, якщо їх взагалі можна назвати міркуваннями.
Та одне не викликало сумніву: поліція великою мірою була винна сама. Після реформи 1965 року, коли всі відділи поліції централізовано й зібрано під одним ковпаком, зразу ж виявилося, що ковпак сидить не на тій голові.
Багатьох дослідників і соціологів давно вже цікавило питання, яких засад дотримується у своїй діяльності цен-. тральне поліційне управління. Звичайно, це питання лишилося без відповіді: керуючись принципом, що ніякі таємниці не повинні виходити за межі установ поліції, її найвищий начальник взагалі не відповідав на жодні питання. Натомість він з великим запалом виголошував промови, які здебільшого були нецікаві навіть з погляду риторики.
Кілька років тому хтось із поліційних чинів вигадав простий, але не зовсім зрозумілий метод подавати статистику злочинності, так, що, цілком бездоганна формально, вона не віддавала справжнього стану речей. Почалося з того, що у верхах вирішили зробити поліцію монолітнішою і боєздатнішою, краще спорядити її технікою і зокрема зброєю. Щоб отримати на це кошти, довелось перебільшувати небезпеки, на які наражалась поліція. Оскільки ж слова мало кого переконували, лишилась одна рада: підробляти статистику.
Дуже посприяли цьому політичні демонстрації другої половини шістдесятих років. Демонстранти виступали за мир, а їх розганяли силоміць. Вони майже ніколи не мали іншої зброї, крім плакатів і віри в свою слушність, а їх зустрічали сльозоточивим газом, водометами й гумовими кийками. Майже кожна антивоєнна демонстрація закінчувалась заколотом і бійкою. Тих, хто пробував оборонятись, поліція била й ув'язнювала. Потім їх притягали до відповідальності «за напад на представників влади» або «за злісний опір», і незалежно від того, віддавали їх до суду чи ні, всі ці випадки зараховували в статистику. Цей метод діяв бездоганно. Щоразу, коли на демонстрантів нацьковували сотню чи дві поліцаїв, кількість «нападів на охоронців ладу» різко зростала. [228]
Поліцію заохочували тримати всіх.у залізному кулаці, і багато службовців за кожної нагоди цим користалися. Адже дуже ймовірно, що коли ти вдариш гумовим кийком п'яницю, він дасть тобі здачі. Проста наука, її кожному легко засвоїти.
Ця тактика дала наслідки. Поліцію озброїли до зубів. На діло, з яким раніше давав собі раду один чоловік, озброєний простим олівцем і дещицею здорового глузду, тепер посилали повний автобус поліцаїв з автоматами і в броньованих жилетах.
Щоправда, кінець кінцем усе обернулось не так, як задумало керівництво. Насильство викликає не тільки неприязнь і ненависть, воно породжує тривогу і страх.
Дійшло до того, що люди справді почали боятися одні одних. Стокгольм став/містом з десятками тисяч наляканих мешканців, а налякана людина небезпечна.
З шестисот поліцаїв, що раптом кинули службу, багато, власне, звільнились тому, що їм було страшно. Хоч, як уже мовилося, їх озброїли до зубів, вони не зважувались виходити з патрульних машин.
Звичайно, декотрі з них кинули Стокгольм з іншої причини, наприклад, їм остогидло місто або несила було робити те, що їм наказували.
Одне слово, новий курс зазнав краху. Глибші його причини губилися в темряві. Дехто в тій темряві впізнавав коричневі відтінки.
Можна знайти й інші приклади маніпуляцій зі статистикою, і частина з них свідчить про глибокий цинізм. Рік тому покладено край махінаціям з чеками. Одні виписували чеки, забуваючи, скільки на їхніх рахунках грошей, інші привласнювали чужі бланки, і кількість таких невикритих злочинів кидала тінь на органи влади, спонукаючи їх ужити якихось заходів. Центральне поліційне управління запропонувало крамницям не брати за товар чеків. Усім було ясно, до чого це призведе: коли людям доведеться носити з собою більші суми грошей, почастішають грабунки на вулицях і площах. Так воно й вийшло. Зате махінації з чеками припинились, і поліція змогла похвалитися сумнівним успіхом. А те, щр на десятки людей у місті нападали грабіжники, було вже не таким важливим. Навіть краще: з'явився ще один привід вимагати поповнення поліції добре озброєними кадрами.
От тільки питання: звідки взяти ті кадри?
Офіційна статистика за перше півріччя прозвучала, мов тріумфальні фанфари: злочинність спала на два відсотки, хоч усе свідчило про те, що вона зросла, і неабияк. Пояснення [229] було просте: менше людей у поліції, менше викритих злочинів. Крім того, кожну махінацію з чеком раніше зараховували до злочинів, а тепер їх не стало.
Коли політичній поліції заборонили підслуховувати телефонні розмови громадян, теоретики з центрального по-ліційного управління знов кинулись на допомогу. Залякавши ріксдаг можливими катастрофами, вони спонукали його прийняти закон, що дозволяв таємне підслуховування телефонних розмов для боротьби з наркотиками. Після цього торгівля наркотиками розцвіла ще буйніше, зате антикому-ністи могли спокійно підслуховувати, що їм треба.
Не вельми приємно служити .в поліції, думав Ленарт Кольберг.
Що робити, коли твоя організація загниває в тебе перед очима? Коли чуєш, як за стіною шурхотять щури фашизму? А ти ж віддав цій організації все своє свідоме життя.
Що робити?
Сказати все, що думаєш,- вилетиш геть.
Нічого це не дасть.
Повинні бути якісь дійовіші засоби.
Він не сам. Напевне є більше службовців, що думають так, як він, але хто саме і скільки їх?
Бульдозера Ульсона не мучили такі проблеми.
Він вважав, що життя - весела розвага, і все в ньому Зрозуміле.
- Одного я не можу збагнути,- мовив він.
- Справді? - мовив Гунвальд Ларсон.- А чого?
- Куди ділась машина? Адже сигналізація була справна, правда ж?
- Наче, так.
- Отже, через п'ять хвилин мости було взято на контроль.
Седермальм - острів, до нього веде шість мостів. А спецгрупа давно вже опрацювала докладні інструкції, як найшвидше заблокувати центральні райони Стокгольма.
- Так,- мовив Гунвальд Ларсон,- я питав у службі охорони громадсвкого порядку. Начебто цього разу механізм не заїло.
- А що за тачка? - спитав Кольберг. Він ще не ознайомився з подробицями.
- «Рено-шістнадцять», ясно-сірий чи бежевий. У номерному знакові літера «А» і дві трійки. Звичайно, номер фальшивий,- мовив Гунвальд Ларсон.
- Можливо. Але я ще ніколи не чув, щоб дорогою з Марийської площі до Слюсеена можна було перефарбувати машину. А якщо вони поміняли її... [230]
- То?..
- Де ділась перша?
Бульдозер Ульсон - невисокий, досить гладкий, рум'яний чоловік років за сорок - швидко ходив по кімнаті й ляскав себе долонею по лобі. Він весь час рухався, не давав спочинку ні ногам, ні голові. Тепер він говорив сам до себе:
- Вони заганяють машину в якийсь гараж поблизу станції метро або автобусної зупинки. Тоді один тікає зі здобиччю, а другий міняє номер і також ушивається. В суботу з'являється механік і перефарбовує кузов. А вчора вранці вже можна було переганяти тачку в інше місце.
Але...
- Але що? - спитав Кольберг.
- Мої люди перевіряли кожен «рено», який виїздив із Седермальма до години ночі.
- Отже, машина або вибралася першого ж дня, або ще й досі на острові,- зробив висновок Кольберг.
Гунвальд Ларсон мовчав. Він гидливо вивчав Бульдозерів одяг. Пом'ятий блакитний костюм, рожева, мов порося, сорочка й широка краватка з великими квітками. Чорні шкарпетки, брунатні гостроносі стебновані черевики, що давно не бачили щітки.
- А про якого це ти механіка згадав?
- Вони самі ніколи не морочаться з машинами, наймають чоловіка, що приганяє її в домовлене місце, а потім забирає. Часто навіть з іншого міста, наприклад, з Мальме чи з Ґетеборга. Щодо транспорту вони завжди дуже обережні.
- Вони? Хто? - здивовано спитав Кольберг.
- Звичайно, Мальмстрем і Мурен.
- А хто це такі?
Бульдозер Ульсон вражено глянув на нього, але зразу ж похопився:
- Ай справді. Ти ж у нас новий. Мальмстрем і Мурен - два найспритяіших грабіжники банків. Уже чотири місяці на волі, і це їхня четверта операція за той час. Вони втекли з Кумли наприкінці лютого.
- Але ж кажуть, що з Кумли неможливо втекти,- мовив Кольберг.
- Мальмстрем і Мурен не тікали. їх відпустили додому на суботу й неділю. І вони, певна річ, не повернулися. За нашими відомостями, до кінця квітня вони сиділи тихо. Мабуть, відпочивали десь на Канарських островах чи в Гамбії. Узяли двотижневі туристські путівки, і гайда.
- А потім? [231]
- Потім почали опоряджуватись. Зброєю і всім іншим Звичайно вони добувають її в Іспанії або в Італії.
- Але ж у п'ятницю банк пограбувала жінка,- мовні Кольберг.
- Це маскування,- повчально сказав Бульдозер Уль сон.- Русява перука й накладні груди. Можу закластися що тут без них не обійшлося. Більше ніхто нездатен на таке нахабство. Ставка на несподіваність - спритно! Розу: мієш, яка цікава справа? Аж жижки тремтять. Це все одно, що...
- ...зіграти з гросмейстером партію в шахи листовно,- втомлено докінчив Гунвальд Лареон.- До речі, про гросмейстерів: не забудь, що Мальмстрем і Мурен великі й дужі, мов бики. Вага дев'яносто п'ять кілограмів, черевики сорок шостий розмір, а долоні як лопати. В Мурена об'єм грудей сто вісімнадцять, на п'ятнадцять сантиметрів більше, як було в Аніти Екберг у її найкращу пору. Мені важко уявити його в сукні і з накладними грудьми.
- Між іншим, та жінка, здається, була в штанях? - спитав Кольберг.- І невисока?
- Звичайно, вони послали когось іншого,- впевнено відповів Бульдозер Ульсон.- Це один із їхніх способів.
Він підбіг до столу і схопив якийсь папір.
- Скільки тепер у них грошей? - сказав він сам до себе.- П'ятдесят тисяч загребли в Буросі, сорок тисяч у Гюбенгені, двадцять шість у Мерсті й Оце знов дев'яносто. Отже, всього двісті з гаком. Скоро підуть.
- Куди? - спитав Кольберг.
- По великий шмат. Удар з великої літери. Все попереднє- підготовка, іцоб було чим фінансувати головну операцію. А тепер торохне грім, аж луна піде, довго не доведеться чекати, ось побачите.
Він знов забігав по кімнаті в радісному піднесенні.
- Але де, панове? Де? Зараз, зараз прикинемо. Якби я був Вернером Русом, то який би зробив хід? Звідки напав би на короля? А ви як повели б атаку? І коли?
- Хто, в біса, той Вернер Рус? - спитав Кольберг.
- Буфетник, працює в авіакомпанії,- пояснив Гунвальд Ларсон.
- Насамперед він злочинець! - вигукнув Бульдозер Ульсон.- По-своєму геній. Без нього Мальмстрем і Мурен - просто пішаки. Всю розумову працю виконує він. Без нього багато злодіїв не мали б роботи. А сам він - король злочинного світу! У своїй царині професор...
- Не кричи так,- мовив Гунвальд Ларсон,- ти не в суді на засіданні. [232]
- Ми його схопимо,- сказав Бульдозер Ульсон таким гоном, ніби йому сяйнула геніальна думка.- Негайно ж заарештуємо його.
- А завтра випустимо,-сказав Гунвальд Ларсон.
- Нічого. Це буде несподіванка. Може, вона його спантеличить.
- Ти так гадаєш? Цього року його вже ув'язнювали чотири рази.
- Байдуже,- мовив Бульдозер Ульсон і кинувся до дверей.
Власне, його звали Стеном, але цього ім'я ніхто не пам'ятав, крім хіба дружини,- зате вона, мабуть, забула, який він на вигляд.
- Видно, я багато чого не розумію,- поскаржився Кольберг.
- Щодо Руса, то Бульдозер, можливо, й правду каже,- мовив Гунвальд Ларсон.- Спритний чорт, і завжди -має алібі. Фантастичне алібі. Коли щось стається, він у Сінгапурі, або в Сан-Франціско, або в Токіо.
- Але звідки Бульдозер знає, що й за цим пограбуванням стоять Мальмстрем і Мурен?
- Мабуть, якесь шосте чуття.- Гунвальд Ларсон здвигнув плечима й додав: - Ти мені скажи інше. Мальмстрем і Мурен - явні гангстери. їх затримували безліч разів, хоч вони завжди викручувались. Та нарешті таки опинилися в Кумлі. І що ж? їх відпускають на неділю додому.
- Не можна ж вічно тримати людей замкненими наодинці з телевізором.
- Правда, що не можна,- погодився Гунвальд Ларсон. Вони помовчали.
Обидва думали про те саме.'Держава вгатила мільйони грошей у в'язницю Кумла, її устатковано всім можливим і неможливим, щоб навіть фізично ізолювати правопорушників від суспільства. Чужоземні знавці таких закладів казали, що, мабуть, жодна в'язниця в світі так не вбиває в людині всього людського, так не нівелює її особистості, як камери Кумли. Те, що в матрацах не було блощиць, а в їжі черв'яків, не могло замінити цілковиту відсутність людських контактів.
- До речі, те вбивство на Горнсгатан...- почав Кольберг.
- То не вбивство, а швидше нещасний випадок. Вона вистрілила несамохіть. Може, навіть не знала, чи пістолет заряджений.
- Ти певен, що то була дівчина? [233]
- Так.
- Аякже тоді з тими балачками про Мальмстрема й Мурена?
- Як - узяли та й послали дівку.
- А відбитки пальців є? Вона ж, здається мені, була без рукавичок.
- Є. На ручці дверей. Але хтось із банкових працівників узявся за ту ручку раніше, ніж ми їх. зняли. І все стер.
- Балістичну експертизу вже зроблено?
- Авжеж. Експерти мали і кулю, й гільзу. Вони вважають, що стріляла вона сорок п'ятим калібром. Найімовірніше, «ламою».
- Нічогенький калібр, а надто для дівчини.
- Так. Бульдозер каже, що це також свідчить про ту зграю - Мальмстрема, Мурена й Руса. Вони полюбляють користуватися великим калібром, щоб нагнати страху. Але...
- Але що?
- Мальмстрем і Мурен не стріляють у людей. Принаймні досі ніколи не стріляли. Доля хтось їм заважає, вистрілять у стелю, і все стає на місце.
- То який сенс арештовувати того Руса?
- Хтозна, може, Бульдозер міркує так: коли Рус, як завжди, має бездоганне алібі, коли, наприклад, у п'ятницю він був у Йокогамі, то ми гарантовані, що це він запланував пограбування. І навпаки, коли він був у Стокгольмі, то є підстави сумніватись у його причетності до цього злочину.
- А як поводяться сам Рус? Не зчиняє бучі?
- Ніколи. Він не заперечує, що Мальмстрем' і Мурен його давні приятелі, і шкодує, що вони ступили на криву стежку. Ортаниього разу навіть спитав, чи не міг би він якось допомогти своїм друзякам. -Випадково лри цьому був Мальм і мало не лопнув з люті.
- А Ульсон?
- Бульдозер тільки зареготав. Мовляв, спритний хід.
- На що ж він розраховує?
- Хіба ти не чув - чекає другого ходу. Вважає, що Рус планує для Мальмстрема й Мурена великий напад, видно, вони хочуть загребти стільки грошей, щоб потім виїхати за кордон і довіку жити на ренту.
- І неодмінно пограбують банк?
- На інші пограбування, крім банкових, Бульдозерові начхати,- сказав Гунвальд Ларсон.- Мабуть, має такий наказ. [234]
- А свідок що?
- Ейнарів?
- Так.
- Нині вранці був тут, переглядав фотографії. Нікого не впізнав.
- А щодо машини він певен?
- Стоїть, як скеля, на своєму.- Гунвальд Ларсон помовчав, ламаючи по черзі пальці до тріску в суглобах, тоді додав: - 3 тією машиною щось не те.
День заповідався теплий, і Мартін Бек витяг з шафи свій найлетщий блакитний костюм. Він купив його місяць тому й одягав тільки один раз. Убираючи штани, він помітив на правій холоші велику шоколадну пляму, яка нагадала йому про те, що він тоді в товаристві двох Кольбергових дітей добре налягав на тістечка.
Мартін Бек скинув штани, «ішов з ними до кухні, намочив у теплій воді край рушника й потер ним пляму, від чого вона ще більше розпливлася. Проте він терпляче тер її далі й думав, чого ж варте було їхнє подружжя з Інгою, коли йому тільки ось у таких випадках бракувало її. Кінець кінцем холоша стала вся мокра, зате пляма начебто майже зникла. Вій вирівняв кант великим, та вказівним пальцями й повісив штани на спинку стільця, щоб їх висушило сонце, яке струменіло крізь відчинене вікно.-
Була ще тільки восьма, але він уже не спав кілька годин. Увечері він несподівано для себе заснув зарані й проспав спокійно, без жодних снів. Його перший робочий день після довгої перерви, властиво, не був дуже важкий, а однаково він утомився.
Мартін Бек відчинив холодильник, глянув на пакет молока, пачку масла та самітну банку пива й подумав, що ввечері дорогою додому треба буде чогось купити. Пива та йогурту. А може, перестати пити вранці йогурт? Надто він несмачний. Але тоді треба чимось замінити його на сніданок, адже лікар сказав, що йому необхідно набрати хоч ті кілограми, які він утратив, уже вийшовши „з лікарні, а якби й кілька поверх них, то було б ще краще.
Задзвонив телефон.
Мартін Бек зачинив холодильник, підійшов до апарата й підняв трубку. Дзвонила Біргіт, медсестра з будинку для старих. [235]
- Пані Бей погіршало,- сказала вона.- Вранці температура більше як тридцять дев'ять. Я вирішила, що вам треба про це знати.
- Звичайно. А вона тепер не спить?
- П'ять хвилин тому не спала. Але дуже квола.
- Я негайно їду,- сказав Мартін Бек..
- Нам довелось перевести її в таку палату, де зручніше за нею наглядати,- пояснила сестра.- Але ви спершу зайдіть у канцелярію.
Матері Мартіна Бека було вісімдесят два роки, і вже третій рік вона перебувала в клінічному відділі будинку для старих. Хвороба наступала поволі, спершу були тільки легенькі напади запаморочення, що дедалі частішали й важчали. Скінчилося це частковим паралічем, їй відібрало ноги, останній рік вона вже пересувалась лише в інва-лідському кріслі, а від кінця квітня зовсім не вставала з ліжка.
Поки Мартін Бек сам одужував, він часто навідувався до матері, хоч йому боляче було дивитись, як вона поволі згасає, як роки й хвороба затуманюють їй розум. Останні кілька разів вона вважала його за свого чоловіка, Мартіно-вого батька, який помер двадцять два- роки тому.
Важко було дивитися й на те, яка вона самітна в своїй палаті, цілком відрізана від зовнішнього світу. До того, як почалися напади запаморочення, вона часто їздила у місто, ходила по крамницях і відвідувала тих небагатьох своїх приятелів, які ще були живі. їздила також до Інги й Рольфа в Багармосен або до онуки Інгрід, яка жила окремо в Стокеунді. Звичайно, в будинку для старих ще й до хвороби їй часом бувало сумно, гнітила самота, але поки вона мала можливість вибиратися звідти й не бачити навколо себе лише хворих і старих, вона трималась бадьоро. Читала весь час газети, дивилась телевізор, слухала радіо й іноді ходила на концерти чи в кіно. її цікавило все, що відбувалося на світі.
Вимушена ізоляція дуже швидко відбилась на психіці.
Мартін Бек був свідком її отупіння, збайдужіння до життя поза стінами своєї палати і, врешті, цілковитої втрати зв'язку з реальним і теперішнім.
Наче спрацював якийсь захисний механізм: не знаходячи нічого радісного в теперішньому, її свідомість цілком переключилася на минуле.
Ще коли мати сиділа в кріслі й раділа з приходу сина, його поймав жах на думку, як протікають її дні.
О сьомій ранку її вмивали, одягали, садовили в крісло й давали сніданок. Потім вона сиділа в кімнаті сама, радіо [236] вже не слухала, бо почала недочувати, читання було для неї надто великим напруженням, а кволі пальці не мали сили нічого вишивати. О дванадцятій їй приносили обід, а о третій, коли в санітарок кінчався робочий день, вони роздягали її і клали в ліжко. Потім була легка вечеря, та мати не мала алетиту й не все з'їдала. Якось вона сказала йому, що персонал сварить її за це, але, мовляв, нічого страшного, принаймні хтось приходить і розмовляє з нею.
Мартін Бек знав, що в будинку для старих не вистачає обслуги, а найважче знайти медсестер і санітарок у клінічне відділення. Знав також, що люди там ласкаві, уважні до старих і роблять усе можливе, хоч платня в них низька, а години праці незручні. Він багато думав про те, як би полегшити матері життя, щоб воно було не таке одноманітне й сіре. Може, перевести її в якусь приватну лікарню, де б їй приділяли більше уваги? Але скоро переконався, що їй там навряд чи буде краще, тут її добре доглядають, і єдина полегкість, яку він може дати матері,- частіше відвідувати її. Зважуючи всі можливості поліпшення умов материного життя, він дійшов висновку, що багатьом старим куди гірше.
Тяжко постарітись бідним, самітним, без засобів існування й можливості давати собі раду. Після довгого трудового життя раптом утратити людську гідність, бути приреченим нидіти в притулку разом із такими самими відштовхнутими, нещасними старими.
Власне, ті заклади вже не називають притулками для старих. Тепер на них кажуть «будинки пенсіонерів» або навіть «готелі для пенсіонерів», щоб приховати ту істину, що насправді більшість старих опиняються там не з своєї волі, а з присуду так званого суспільства добробуту, якому вони муляють.
Сувора, невблаганна доля чекає тебе на старість. Стаєш спрацьованим коліщатком суспільної машини, яке викидають на сміття.
Мартін Бек бачив, що все ж таки його матері краще, ніж більшості хворих. Вона заощаджувала гроші, щоб на старість нікого не обтяжувати. І хоч інфляція знецінила гроші, однаково на свої заощадження вона мала лікарський догляд, пристойний харч і велику ясну палату, обставлену звичними їй речами. Усе це вона ще могла оплачувати.
Штани швидко висохли на сонці, і плями було майже не видно. Мартін Бек одягнувся й замовив таксі. [237]
Будинок для старих стояв у великому, добре доглянутому парку з високими деревами й тінистими прохолодними стежками між грядками квіток та зеленими моріжками. До хвороби мати любила прогулюватися тут з Мартіном, тримаючи його під руку.
Мартін Бек пішов просто в канцелярію, але там нікого не було. В коридорі він зустрів жінку, що несла тацю з термосами. Він спитав, де знайти сестру Біргіт, і вона відповіла зі співучим фінським акцентом, що сестра Біргіт зараз у пацієнтки. Тоді він спитав, куди перевели пані Бек: Жінка кивнула головою на двері в глибині коридора й понесла далі свої термоси.
Мартін Бек обережно відчинив двері. Кімната була менша за -ту, в якій мати мешкала досі, і більше скидалася на палату. Усе тут було біле, крім тюльпанів, які він приніс матері два дні тому і які тепер стояли на столику біля вікна.
Мати лежала в ліжку, втупившись у стелю очима, що з кожними відвідинами' здавалися йому все більшими. Висхлі пальці м'яли ковдру. Він зупинився коло ліжка, взяв її худу руку, і вона поволі звернула на нього очі.
- Приїхав, у таку далечінь,- ледь, чутно прошепотіла вона.
- Не втомлюйте себе розмовою, мамо,- відповів Мартін Бек, сідаючи на стілець коло неї.
На її маленькому втомленому обличчі гарячково блищали очі.
- Як ви себе почуваєте? - спитав він.
Вона довго мовчки дивилась на вього, кілька разів кліпнувши очима, так повільно, наче повіки в неї страшенно обважніли.
- Мені холодно,- нарешті прошепотіла вона. Мартін Бек оглянувся по кімнаті. На стільчику в ногах діжка лежала ще одна ковдра, і він накрив нею матір.
- Дякую, любий,- мовила вона.
Він зноа сів біля неї. Не знаючи, що йому казати, він лише тримав її вузеньку холодну руку в своїй долоні.
У горлі в неї щось ледь похрипувало. Та потім віддих став спокійніший, і вона заплющила очі.
Він і далі непорушно сидів біля неї. Навколо було тихо, тільки дрозд співав за вікном.
Нарешті він обережно випустив материну руку в підвівся. Тоді погладив її суху гарячу щоку.
Коли він ступив до дверей, усе ще не зводячи з матері погляду, вона розплющила очі й подивилась на нього. [238]
- Надягни синю шапочку, надворі холодно,-сказала вона і знов заплющила очі.
Він ще трохи постояв, тоді нахилився, поцілував її в холодне чоло і вийшов.
Кеннет Квастму, один із поліцаїв, що виважували двері у квартирі Сверда, й сьогодні пішов до суду складати свідчення. Мартін Бек ще застав його в коридорі, і той, перш ніж піти в залу, встиг відповісти на два важливих запитання.
Вийшовши з.будинку суду, Мартін Бек подався на квартиру Сверда. Йти було недалеко, всього два квартали. Дорогою він поминув два великі будівельні майданчики. Біля південного крила поліційного управління прокладали нову лінію метро, а да.лі на цій вулиці зносили пагорок і копали. яму на підвалини нового будинку поліції, куди мав перебратися і Мартін Бек. Тут висаджували в повітря камені, бурили, і Мартін Бек був радий, що його кабінет міститься на Веетерберзі. Гудіння машин на Седер-тельєвеген здавалося легеньким шурхотом у порівнянні з гуркотінням пневматичних -свердел, екскаваторів і вантажних машин.
Двері до квартири на третьому поверсі були вже полагоджені й запечатані. Мартін Бек зламав печатку й зайшов досередини.
Вікно на вулицю було зачинене, і він зразу відчув слабкий трупний дух, що пристав до стін і вбогих меблів.
Він підійшов до вікна й почав пильно вивчати його. Воно було давньої конструкції, відчинялось назовні, а замикалося рухомими, насадженими на металевий прут, що йшов уздовж однієї половинки вікна, круглими гачками, які зачіплялися за шпеники на підвіконні. Гачки виявились цілими вгорі й унизу, але нижнього шпеника не було. Фарба облупилась, рама й підвіконня внизу потріскалися, мабуть, крізь щілини дув вітер і проходила волога.
Мартін Бек спустив стару вилинялу синю завісу. Потім відступив до дверей і звідти подивився на кімнату. Якщо вірити Квастму, то такий вигляд мала ця кімната, коли до неї зайшли патрульні. Він знов повернувся до вікна, легенько смикнув за шнурок, і завіса, зашурхотівши, згорнулася Після цього він відчинив вікно й виглянув надвір.
Праворуч був той будівельний майданчик, на якому стояв такий гуркіт, а за ним, крім інших, виднілися вікна [239] кримінального відділу управління поліції, що виходили на Кунгсгольмсгатан. Ліворуч він побачив частину Бергсга-тан аж до пожежної станції і коротенький провулок, що сполучав її з Гантверкаргатан. Мартін Бек вирішив пройтися тим провулком, коли закінчить оглядати помешкання. Він не міг пригадати, як зветься провулок і чи він коли вже ходив ним.
Навпроти вікна простягався Крунуберзький парк, насаджений, як і багато інших стокгольмських парків, на природній височині. Коли Мартін Бек працював у Крісті-неберзькому районі міста, він часто ходив через цей парк від кам'яних сходів на розі Пульгемсгатан до старого єврейського кладовища з протилежного боку. Часом він спинявся на самій горі, сідав на лавку під липами й викурював сигарету.
Йому захотілось курити, і він сягнув до кишені, хоч знав, що там немає сигарет. Він покірно зітхнув і подумав, що можна приглушити це бажання жувальною гумкою або м'ятними цукерками. А може, жувати зубочистку, як Мон-сон у Мальме?
Він зайшов до кухні. Вікно там ще дужче потріскалося, ніж у кімнаті, але щілини були позатикувані ватою і позаліплювані стяжками паперу.
Усе в цій квартирі було занедбане - шпалери, вікна, двері й нечисленні меблі. Мартін Бек з тяжким серцем оглядав це тісне житло. Він перевірив усі шухляди й шафу. В них було небагато речей, тільки найнеобхідніше.
Він вийшов у тісний коридор і відчинив двері в туалет. Ні ванни, ні душу в квартирі не було.
Потім він оглянув двері й побачив, що всі перераховані в протоколі замки й засуви справді існували. І справді були замкнені, коли їх нарешті зламали, або, мовою поліцій-них документів, усунули.
Диво, та й годі. Двері, обоє вікон були замкнені. Кваст-му казав, що у квартирі не було ніякої зброї, коли вони з Крістіансоном зайшли туди. Крім того, квартира весь час була під наглядом, отже, ніхто не міг сюди зайти і щось забрати.
Мартін Бек ще раз оглянув кімнату від дверей. Навпроти стояло ліжко, а біля нього - полиця. Зверху на полиці - лампа з жовтим гофрованим абажуром, стара попільничка із зеленого скла й велика коробка сірників, а всередині -кілька порваних журналів і три книжки. Біля стіни праворуч - стілець, оббитий матерією в зелену й білу смужку, весь у плямах, ліворуч - пофарбований у брунатний колір стіл і такий самий ослін. На підлозі - електрокамін, [240] від якого до розетки тягся чорний шнур. Камін вимкнений. Був тут іще килимок, але його відвезено в лабораторію. Серед інших плям на ньому помічено три криваві, і група крові була та сама, що в Сверда.
У вбудованій у стіну шафі валялися брудна фланелева сорочка непевного кольору, три брудних шкарпетки, на вішалці висів майже новий попліновий плащ, а просто на гачках - плетений джемпер, сіра спідня сорочка з довгими рукавами й сірі фланелеві штани. Дищені штанів були порожні.
І це все.
Лікар-експерт беззастережно відкидала версію, що Сверд був поранений десь-інде, потім зайшов до квартири,, замкнув двері на всі замки, ліг і помер. І хоч Мартін Бек не був фахівцем у медицині, досвід підказував йому, шо вона не помилялася.
Як же все-таки це сталося?
Як Сверда застрілено, коли в квартирі, крім нього, нікого не було, а сам він не міг застрілитись?
Коли Мартін Бек тільки почав ознайомлюватися з цією справою, він вважав, що ця містифікація - наслідок чиєїсь несумлінної роботи, але-тепер почав схилятись до думки, що в кімнаті справді не було ніякої зброї і що Сверд сам замкнув двері й вікна. Як же тоді пояснити його, смерть?
Він знов пройшовся по квартирі, ще уважніше до всього придивляючись, але не помітив нічого, що могло б йому пояснити цю загадку. Нарешті він вирішив піти й побалакати з іншими мешканцями будинку.
Згаявши ще три чверті години, він вийшов на вулицю ні з чим. Колишній працівник складу, шістдесятидвохрічний Карл Сверд, видно, був дуже відлюдькуватий. Більшість мешканців навіть не знали про його існування, хоч оселився він тут три місяці тому. До нього ніхто не приходив, і сам він ні з ким із сусідів ніколи не розмовляв. Ніхто ніколи не бачив його п'яним, і в його квартирі завжди було тихо.
Мартін Бек вийшов з будинку й зупинився. Навпроти на пагорку був парк, зелений і прохолодний. Може, піти посидіти під липами? Але він згадав, що хотів оглянути провулок.
Улуф-Єдінгсгатан.
Колись давно він десь читав, що у вісімнадцятому сторіччі в Кунгсгольмській школі був учитель на прізвище Улуф Єдінг. Чи не в тій школі, що й тепер є на Гантверкаргатан?
Сходячи вниз у напрямку Пульмсгатан, він помітив тютюнову [241] крамничку, зайшов у неї і купив пачку сигарет з; фільтром.
Уже йдучи в бік Куягсгольмсгатая, він витяг сигарету й закурив. Огидний смак. Він думав яро Карла Едвіна Сверда й почував себе розгубленям і нещасним.
У вівторок, коли на аеродромі Арланда сів літак із Амстердама, в залі для прибулих на Вернера Руса чекали два агенти в цивільному. їм дано інструкцію діяти тактовно, не привертаючи до себе-нічиєї уваги, і, коли нарешті на полі аеродрому з'явився буфетник у товаристві стюардеси, вони відступили від дверей у глиб зали.
Вернер Рус відразу помітив їх і чи впізнав, чи просто відчув у них поліцаїв, але відразу зметикував, що вони з'явилися по його душу. Він зупинився, сказав кілька слів стюардесі, вона кивнула головок попрощалася і зникла за скляними дверима.
A Bepwep Рус твердим кроком попростував до агентів.
Він був високий, широкоплечий і засмаглий, вбраний у синю уніформу. В одній руді він тримав кашкет, а в другій - чор«У шкіряну сумку з широким пояском. Русявий чуб, довгі бакени, на лоб спадає розпушене пасмо, густі кущуваті брови насуплені. Він випнув уперед підборіддя й подивився на них холодними блакитними очима.
- Чого це мене вшановано такою парадною зустріччю? - спитав він.
- Прокурор Ульсон хоче трохи побалакати з вами, тож будьте ласкаві піти з нами на Кунгсгольмсгатан,- сказав один з агентів.
- Він що, збожеволів? - обурився Рус.- Я був у нього два тижні тому і більше, як тоді, сьогодні не знаю.
- Ну, ну,- мовив старший з агентів,- ви самі це йому скажете, а ми тільки маємо виконати наказ.
Рус сердито повів плечима й рушив до виходу. Коли вони підійшли до машини, він сказав:
- Але спершу повезіть мене додому в Мерсту, щоб я переодягся. Адресу ви знаєте.
Він невдоволено гепнувся на заднє сидіння й схрестив на грудях руки. Молодший з агентів, що вів машину, обурився, мовляв, він не таксист, але колега спинив його і пояснив, куди їхати.
Вони пішли з Русом до його квартири й почекали в передпокої, [242] поки він поміняв уніформу на світло-сірі штани, спортивну сорочку й замшеву куртку.
Потім вони відвезли його в управління поліції на Кунгсгольмсгатан і провели до кабінету, де на нього чекав Бульдозер Ульсон.
Коли двері відчинилися, Бульдозер схопився з місця, помахом руки відпустив агентів і підсунув Вернерові Русу стілець. Тоді сів сам до -письмового столу й радісно вигукнув:
- Хто б подумав, пане Рус, що ми так скоро знов побачимось!
- Хто, як не ви,- відповів Рус.- У кожному разі, не я. Мені хотілося б знати, навіщо я вам цього разу здався?
- Годі вам, чого так офіційно, пане Рус. Даймо, що я хочу розпитати вас про дещо. А там побачимо.
- Я вважаю, що вашим підлеглим не конче було брати мене з роботи. А що коли мені знов треба йти в рейс? Я зовсім не маю бажання втрачати місце через те, що вам заманулося потеревенити зі мною.
- Та що ви, що ви! Я добре знаю, що у вас буде дві доби вільні, правда? Отже, ми маємо досить часу, нічого страшного не сталося,- лагідно мовив Бульдозер.
- Ви не маєте права тримати мене тут більше, як шість годин,-сказав Вернер Рус і поглянув на годинника.
- Дванадцять годин, пане Рус. Можна й більше, якщо треба.
- У такому разі не могли б ви, пане прокуроре, сказати, в чому мене підозрюють? -зухвало спитав Вернер Рус.
Бульдозер простяг йому дешеві сигарети, але Рус зневажливо похитав головою і витяг з кишені пачку «Бенсон енд Генджез». Прикуривши від позолоченої запальнички «Дангіл», він почекав, поки Бульдозер Ульсон черкнув сірником і запалив свою сигарету з фільтром.
- А хіба я сказав, що підозрюю вас у чомусь? - мовив Бульдозер, підсовуючи Русові попільничку.- Просто нам треба побалакати про пограбування у п'ятницю.
- Яке пограбування? - не зрозумів Вернер Рус.
- Пограбування банку на Горнсгатан. Вдалий наскок, дев'яносто тисяч, нічогенькі гроші, тільки не пощастило клієнтові того банку, якого при цьому вбили,- сухо сказав Бульдозер Ульсон.
Вернер Рус вражено витріщив на нього очі й похитав головою.
- Щось ви не туди гнете,- сказав він.- Кажете, в п'ятницю?
- Саме так,- відповів Бульдозер.- Ви, звичайно, того [243] дня були у від'їзді. Чи, пак, у рейсі. І куди ж ми залетіли в п'ятницю?
Бульдозер Ульсон відкинувся на спинку стільця, само-вдоволено дивлячись на Руса.
- Куди ви залетіли, не знаю, а я в п'ятницю був у Лісабоні. Можете перевірити в авіакомпанії. За розкладом посадка в Лісабоні о чотирнадцятій сорок, а ми на десять хвилин запізнилися. В суботу вранці о дев'ятій десять вилетіли і сіли в Арланді о п'ятнадцятій тридцять. Я обідав і ночував у готелі '«Тіволі», що також можна перевірити.
Вернер Рус теж відкинувся на спинку стільця і переможно глянув на Бульдозера, який аж сяяв з радощів.
- Чудово,- сказав він.- Прекрасне алібі, пане Рус- Він рвучко подався вперед, зім'яв сигарету в попільничці й повів далі:- Але панове Мальмстрем і Мурен не були в Лісабоні, правда?
- Якого біса їм робити в Лісабоні? Зрештою, не моя справа стежити за Мальмстремом і Муреном.
- Не ваша, пане Рус?
- Не моя, я вже не раз казав вам. А щодо того випадку в п'ятницю, то я останніми днями не читав шведських газет, отже, не знаю ні про які грабунки.
- Тоді дозвольте поінформувати вас, що пограбування вчинила перед самим закриттям банку перевдягнена жінкою особа, забрала дев'яносто тисяч асигнаціями, застрілила клієнта того банку, а потім утекла в машині марки «рено». Гадаю, ви розумієте, що вбивство - це вже інша стаття, пане Рус?
- Я не розумію іншого: який це має стосунок до мене?- роздратовано спитав Рус.
- Коли ви востаннє зустрічалися зі своїми приятелями Мальмстремом і Муреном? - спитав Бульдозер.
- Я сказав вам про це минулого разу. Відтоді я їх не зустрічав.
- І ви не знаєте, де вони?
- Ні, я знаю тільки те, що ви мені про них сказали. Я їх не бачив відтоді, як вони потрапили в Кумлу.
Бульдозер пильно глянув на свого співрозмовника. Потім щось записав у блокноті на столі, згорнув його й підвівся.
- Що ж,- байдужим голосом сказав він,- це неважко перевірити.
Він подався до вікна й спустив жалюзі, щоб захиститись від післяобіднього сонця, що заливало кімнату.
Вернер Рус почекав, поки він знов сяде за стіл, тоді сказав: [244]
- Одне в мене не викликає сумніву: Мальмстрем і Мурен непричетні до цього пограбування. Вони, не такі дурні, щоб стріляти в людей.
- Так, можна погодитися з тим, що Мальмстрем і Мурен не стрілятимуть у людину, але це не виключає їхньої причетності до злочину. Наприклад, вони сиділи в машині й чекали. Що ви на це скажете?
Рус здвигнув плечима, дивлячись униз так, що підборіддя його сховалося в комір.
- Цілком можливо, що в них був,спільник або спільниця,- захоплено пояснив свою думку Бульдозер.- Такий варіант також треба враховувати. Коли я не помиляюся, в останній крадіжці, на якій вони попалися, з ними була Мальмстремова приятелька.- Він ляснув пальцями й додав: - Ага, Гунілла Бергстрем. І схопила -за це півтора року, тож ми знаємо, де вона.
Рус зиркнув на нього з-під лоба.
- Авжеж, вона ще не втекла,- патетично вигукнув Бульдозер.- Але, крім неї, на світі є й інші дівчата, а ті панове, видно, не проти жіночої допомоги. Чи як ви гадаєте, пане Рус?
Вернер Рус знову здвигнув плечима й підвів голову. -.А нащо мені гадати? - мовив він.- Все це мене не стосується.
- Звичайно, ні,- погодився Бульдозер.
Він задумливо подивився на своґо співрозмовника. Потім нахилився вперед, поклав руки на стіл і повів далі:
- Отже, ви запевняєте, що за останні півроку не зустрічалися з Мальмстремом та Муреном і нічого про них не чули?
- Так, запевняю,- відповів Вернер Рус- І ще раз кажу, що не відповідаю за них. Ми знайомі ще зі школи, цього я ніколи не заперечував, Того, що ми зустрічалися потім, я також ніколи не приховував. Але це не означає, що ми нерозлучні друзі і вони втаємничують мене в свої намірів. Я дужче, ніж будь-хто, шкодую, що вони ступили на слизьку стежку. До теперішніх їхніх злочинів я аж ніяк не причетний, але, як я вже казав, з радістю допоміг би їм знов стати на праведний шлях. Але я з ними хтозна-відколи не бачився.
- Гадаю, пане Рус,-ви добре розумієте, що ці ваші слова можуть кинути на вас тінь підозри, коли виявиться, шо ви все-таки спілкувалися з ними.
- Ні, не розумію.
Бульдозер приязно всміхнувся йому.
- Та невже? - Він ляснув долонями по столу й підвівся.- [245] Вибачте, але мені треба владнати одну справу. Доведеться урвати на кілька хвилин нашу розмову.
Бульдозер швидко рушив до дверей, та-на порозі раптом обернувся й пильно поглянув на Вернера Руса. Той був замислений і, видно, чимось заклопотаний. Бульдозер задоволено потер руки.і квапливо подався коридором.
Коли двері за ним зачинились, Вернер Рус устав, пн дійшов до вікна й виглянув крізь щілини жалюзі на вули-: цю. Він трохи постояв, стиха насвистуючи, тоді позирнув на годинника, насупив брови, швидко'вернувся до столу й сів у Бульдозерове крісло. Потім підсунув до себе телефонний апарат і з'єднався з містом. Він набрав номер і, поки чекав на відповідь, заходився по черзі висувати шухляди й дивитися, що в них є. Нарешті в трубці озвався голос. .
- Привіт, маленька, це я. Слухай, може, зустрінемось трохи пізніше? Мені треба побалакати тут з одним чоловіком, на це піде години зо дві.
Він витяг з шухляди ручку з тавром «Належить державній установі» й поколупав нею у вільному вусі.
- Ну звичайно, а потім підемо кудись перекусити. Я голодний, як пес.
Він покрутив ручку в руках, кинув її назад і знов засунув шухляду.
- Ні, я не в шинку. Це щось ніби готель, але годують препогано, тож я потерплю до нашої зустрічі. Скажімо, о сьомій? Добре, отже, о сьомій я заїду по тебе. Бувай.
Він поклав трубку, засунув руки в кишені і, насвистуючи, почав ходити по кабінету.
Бульдозер тим часом завернув до Гунвальда Ларсона
- У мене оце сидить Рус.
- Ну, то де він був у п'ятницю? В Куала-Лумпурі чи в Сінгапурі?
- У Лісабоні,- пере.можно відповів Бульдозер.- Чудова робота для гангстера. Завжди має прекрасне алібі, кожен позаздрить.
- А що він ще каже?
- Нічого. Вдає, що нічогісінько не знає. Про напад на банк навіть не чув, Мальмстрема й Мурена не бачив хто-зна-відколи. Він слизький, мов вугор, хитрий, мов лис, і бреше, мов собака.
- Одне слово, цілий звіринець,- мовив Гунвальд Ларсон.- І що ти думаєш з ним зробити?
Бульдозер сів навпроти Ларсона й відповів:
- Думаю відпустити його. І влаштувати нагляд. У тебе є хтось, кого Рус не знає? [246]
- І доки треба наглядати? Якщо до Гонолулу, то я залюбки сам візьмуся.
- Ні, я не жартую,- мовив Бульдозер. Гунвальд Ларсон зітхнув.
- Спробую знайти когось,- відповів він.- А коли треба починати?
- Зараз,- сказав Бульдозер.- Я вернуся й відпущу його. Він до полудня в четвер не працює і за цей час виведе нас на Мальмстрема й Мурена, тільки необхідно весь час стежити за ним.
- До полудня в четвер,- прикинув Гуявальд Ларсон.- Тоді треба принаймні двох, щоб змінювали один одного.
- Але щоб то були надійні люди,- наголосив Бульдозер.- Коли Рус хоч щось запідозрить, усе пропало.
- Дай мені чверть години,-сказав Гунвальд Ларсон.- Як я подзвоню тобі, то це означатиме, що в мене є вже людина.
Через двадцять хвилин, коли Вернер Рус сів у таксі на Кунгсгольмсгатан, крізь вітрове скло сірого «вольво» за ним уже стежив інспектор Рюне Ек.
Рюне Ек, опасистий, сивий п'ятдесятирічний чоловік в окулярах, мав виразку шлунка, і лікар саме призначив йому сувору-дієту. Тому він не вельми весело провів чотири години біля окремого столика в кав'ярні «Оперна», поки Вернер Рус та його руда приятелька смачно їли й пили біля столика на веранді.
Цілу ніч, довгу літню ніч з вівторка на середу, Ек просидів у гаю на березі озера Меларен, милуючись крадькома голими грудьми рудої, що біліли серед прозорих хвиль, а тим часом навколо неї плавав, мов Тарзан, Вернер Рус.
Потім, коли ранкове сонце залило рожевим світлом верхівки дерев, -Ек засів уже в кущах перед одноповерховою віллою в дачному селищі Гесельбю. Переконавшись, що пара в будинку сама, до того ж міцно заснула після купання, він повернувся до машини і наступні півгодини витягав з волосся й одягу кліщів.
Коли ще через годину його змінили, Вернер Рус і досі перебував у віллі. З усього було видно, що він не квапився вирватися з обіймів рудої красуні й зустрітися зі своїми друзями Мальмстремом та Муреном.
Якби хтось мав вагоду порівняти сили поліційної спецгрупи і ватаги банкових грабіжників, він переконався б, Що вони багато в чому рівні. Спецгрупа була чудово устаткована [247] технічними засобами, зате грабіжники мали вели кий рухомий капітал, і їм належала ініціатива.
Із Мальмстрема й Мурена були б, мабуть, добрі поліцаї, якби хтось .переконав їх присвятити себе цьому сумнівному фахові. Фізичні дані в них були блискучі, та й інтелект не з найгірших.
За своє життя вони нічого більше не робили, крім злочинів, і тепер, коли одному з них минуло тридцять три, а другому тридцять п'ять, їх, безсумнівно, можна було назвати фахівцями високої кваліфікації. Та оскільки їхню працю далеко не всі вважають почесною, вони набули собі ще й іншого, фаху. В паспортах, посвідченнях водія та інших документах вони називали себе один інженером, а другий директором. Вибір непоганий, коли врахувати, що країна просто кишіла інженерами й директорами. Всі їхні папери, звичайно, були фальшиві й видані на інші прізвища, але, на перший погляд і на другий, прискіпливіший, не викликали сумніву. Паспорти, наприклад, уже не раз витримали іспит на прикордонних пунктах у Швеції і в інших країнах.
Та й зовні панове Мальмстрем і Мурен мали пристойний вигляд. Симпатичні відверті обличчя, що до того ж пашіли здоров'ям. Чотири місяці волі змінили їх на краще. Обидва дуже засмагли. Мальмстрем завів собі бороду, а Мурен - вуса й бакени.
І засмагали вони не як звичайні туристи десь на Маль йорці чи на Канарських островах, а три тижні пробули в Східній Африці, влаштували собі так зване фотосафарі. Там вони добре відпочили, а тоді ще їздили в справах; один раз до Італії - поповнити своє спорядження, а другий до Франкфурте - найняти путящих асистентів.
У себе вдома вони відносно легко потрусили кілька банків і пограбували ще двох приватних дисконтерів, які, щоб ,не привертати до себе уваги податкових інспекторів, не заявляли в поліцію.
Ця діяльність дала їм чималий прибуток, але й кошти на неї пішли великі, а найближчим часом на них чекали ще більші витрати.
Проте величина дивідендів прямо пропорційна укладеному капіталові, принаймні цього їх навчило суспільство «змішаної економіки», а мета, яку вони поставили перед собою, була досить велика.
Мальмстрем і Мурен працювали задля ідеї, не вельми нової, але це нітрохи не позбавляло її принадності.
Вони хотіли ще раз як слід попрацювати, а тоді піти на спочинок. [248]
Нарешті здійснити справді грандіозну операцію.
Приготування до неї були майже закінчені, фінансова проблема розв'язана, а план докладно опрацьований.
Вони ще тільки не знали, де й коли, зате знали головне: як.
Мета вже мріла перед їхніми очима.
Хоч Мальмстрем і Мурен, як уже мовилось, були фахівці з неабияким досвідом, до справжніх верховод злочинного світу вони ще не доросли.
Верховоди ніколи не провалюються.
Вони не грабують банків. Вони сидять по своїх конторах та канцеляріях і тільки натискають на кнопки. Вони не ризикують. Не важаться на священних корів суспільства, а легалізовано привласнюють гроші, здерті з рядових громадян.
Вони багатіють на всьому, отруюють природу й людей, а тоді лікують їх нікудишніми ліками. Навмисне занедбують цілі квартали, потім руйнують їх і будують нові будинки, про які з самого початку відомо, що вони гірші за зруйновані й незручніші для житла. .
Та головне, що верховоди ніколи не попадаються.
Натомість Мальмстрем і Мурен попадались, ніби на них заповзялася лиха доля. Але тепер вони нарешті зба- гнули свою помилку: вони розкидались на дрібниці.
- Знаєш, про що я думав під душем? - спитав Мальмстрем.
Він щойно вийшов з ванної і саме дбайливо стелив на підлозі купальне простирадло. Другим простирадлом він обгорнувся навколо стегон, а трете накинув на плечі.
Мальмстрем був хворобливо охайний. Сьогодні зранку він уже вчетверте хлюпався під душем.
- Знаю,- відповів Мурен.- Про дівок.
- А як ти вгадав?
Мурен сидів біля вікна в шортах і білій сорочці й крізь морський бінокль милувався Стокгольмом.
Квартира, де вони переховувалися, містилась у багатоповерховому будинку на Данвікскліпан, і з вікна в них відкривався справді непоганий краєвид.
- Не можна змішувати дівок і роботу,- сказав Мурен.- Сам переконався, до чого це доводить.
- Я нічого не змішую,- ображено заперечив Мальмстрем.- Вже навіть подумати не можна.
- Чого ж, думай,- великодушно погодився Мурен. Він провів біноклем білий пароплав, що плив у напрямку затоки Стремен. [249]
- Ти ба, та це ж Норшер,- сказав він.- і досі живий!
- Хто живий?
- Це тебе не цікавить. А ти про яких дівок думав?
- Про тих з Найробі. Гарячі кобили, еге? Я завжди казав, що негритоси - щось особливе.
- Негри,- поправив його Мурен.- А в цьому випадку - негритянки. Які ще негритоси?
Мальмстрем покропив дезодорантом під пахвами та в інших місцях.
- Не присікуйся,- сказав він.
- Крім того, нічого особливого в них немає. Якщо тобі так здалося, то, виходить, ти надто довго постив.
- Може, й так,- відповів Мальмстрем.- До речі, твоя була дуже волохата на лобку?
- Так, здається, дуже. І волосся шорстке, неприємне, мов щітка.
- А губи?
- Чорні,- відповів