ПІД ТЯГАРЕМ ПОДВІЙНОЇ МОРАЛІ
                                  ФРАГМЕНТИ З ЖУРНАЛІСТСЬКОГО ЖИТТЯ

КІЛЬКА ПЕРЕДНІХ СЛІВ
У виборі професії я був і залишився однолюбом. Вже сорок з лишком років працюю в засобах інформації і за цей час написане мною могло б скласти десятки грубих фоліантів. Але й досі запах друкарської фарби з свіжих газетних шпальт є милішим для мене аромату витончених французьких духів, а кожний власний матеріал, що має з’явитися у тому чи іншому виданні, чекаю, як на зустріч з коханою людиною. 
Не буду оригінальним, коли скажу, що якби трапилося диво і мені довелось би починати все спочатку, то, не вагаючись, вибрав би ці неспокійні клопоти. І впевнений, що так би зробив  кожен мій колега, закоханий у вічні мандри,  постійні творчі муки та сумніви, які переслідують журналіста на кожному кроці, а головне -- зустрічі, зустрічі, зустрічі...Їх у мене було десятки тисяч не тільки на Буковині, але й в Києві, Москві та за рубежем. Випадало спілкуватися з людьми від верстата і плуга, керівниками районних та обласних рангів, міністрами та академіками, партійними і державними функціонерами  високого штибу. Траплялися серед них лагідні люди і ті, у кого чорне піднебіння, задушевні і мстиві, щедрі і заздрісні, розумні і не дуже. Контакти з такою різноманітною публікою сприяли розширенню кругозору, власному розумовому та духовному збагаченню. 
Скажу відразу, що за тривалі роки роботи в пресі  ніхто з нас особливої слави чи  багатства не нажив, якщо не рахувати синяків та гуль, які нам часто перепадали. Навіть у кращі часи заробітна  плата редактора не перевершувала рівня платні інструктора партійного комітету, а рядовий літературний працівник не отримував більше, скажімо шофера чи прибиральниці в райкомі або обкомі партії., Хоча формально нас називали ідеологічними бійцями, підручними партійних комітетів, приводними пасами, що з’єднують партійні організації з масами, іншими високопарними словами, насправді компартійні органи, яких організаційно та політично забезпечували журналісти, завжди звисока  ставились до своїх підручних і ми вважалися їх пасинками. На своєму віку я не пригадую, щоб хоч одна з обласних чи районних газет отримала для редакційних потреб нову легкову машину. А якщо й давали нам якийсь автотранспорт, то  тільки той, що вже відпрацював свій ресурс  в інших організаціях і редакційні шофери не вилазили з-під своїх тачок, ремонтуючи їх, а ми більше розраховували на попутний транспорт і власні ноги. Навіть така авторитетна на той час газета, як «Радянська Буковина» за півстоліття існування не отримала жодного нового «Газика» чи «Волги», а експлуатувала те, що потрапляло нам з барського обкомівського плеча. Між тим згадане видання давало щороку 450-500 тисяч карбованців (близько мільйона доларів) чистого прибутку в партійну касу і забезпечувало тоді третину обкомівського бюджету та його підрозділів у районах. За рахунок таких коштів партократи будували собі шикарне, як на той час житло, кожного року отримували путівки на дорогі курорти країни, мали інші пільги і блага, які до «приводних пасів» ніколи не доходили. 
Особливо у складному становищі перебували районні газети та їх творці. Пригадую, якось я поцікавився у першого секретаря Сокирянського райкому партії Володимира Ткаченка чому він загнав колектив «Дністрових зір» у хатку на курячих ніжках на околиці міста, той безпардонно відповів:
--Свого часу Тарас Шевченко писав ще в гірших умовах, а які речі виходили з-під його пера.
Треба сказати, що таке жлобство та самодурство до своїх друкованих органів допускали інші партійні зверхники, бо журналістам не могли пробачити, що вони  були думаючими людьми  і не завжди всерйоз сприймали за належне кожну дурницю, навіть, якщо  вона виходила з кабінетів партійного комітету. Тому аби дошкулити газетярам,  за ними в районах  закріпляли ділянки буряків, кукурудзи чи льону, котрі  їм належало доглянути та зібрати, змушували заготовляти корми для громадського стада, посилали нас на ферми на вранішні і вечірні доїння, спонукали виконувати цілий ряд інших робіт, які нічого спільного з діяльністю засобів масової інформації не мали.
Навіть після проголошення незалежності України дискримінація журналістів не припиняється. Скажімо, якщо для функціонерів стаж роботи в тодішніх компартійних органах нині зараховується до державної служби, то працівники преси, радіо і телебачення, котрі висвітлювали діяльність цих органів, залишились біля розбитого корита. В результаті тільки у мене двадцять літ трудового стажу при нарахуванні пенсії пішли, даруйте на слові, коту під хвіст. Скривдженими виявилися мої колеги, котрі сподівалися на кращу долю і заслуговують її. Працівники пера продовжують піддаватися переслідуванням, ризикують життям і гинуть від всілякої нечисті, проти якої вони виступають, відстоюючи ідеали правди, добра і справедливості. Журналістам відрубують голови, вбивають їх бейсбольними бітами, стріляють з-за рогу в потилицю, мінують їх житло, але жодна кримінальна справа, порушена з цього приводу, не доведена до логічного кінця, а винні належним чином не покарані.
До цього слід додати скорочення віку наших колег, зв’язане з професійною діяльністю. Надто рано пішли у вічність Анатолій Масловський і Любов Смолдирева, Григір Мацерук та Іван Ніколаєнко, Іон Кілару та Григорій Шабашкевич, Кость Валігура та Григорій Мигальчан, Ілля Штефуряк і Драгош Буджак. І цей скорботний мартиролог можна б продовжувати і продовжувати, бо журналісти, як солдати на полі бою, падають від інфарктів та інсультів, інших страшних хвороб, що виникають на ґрунті нервових стресів, з якими нам ледь не щодня доводиться зустрічатися. Бо перш ніж написати матеріал на захист правди і добра, честі і гідності людини, ми мусимо зібрані факти пропустити крізь душу і власне серце, а воно не сталеве і не витримує таких моральних навантажень. Тому не викликають сумнівів дані Всесвітньої організації охорони здоров’я, що за тривалістю життя журналісти не поступаються тільки шахтарям уранових копалень.
Але ми мужньо і навіть з іронією переносили оті злісні вибрики долі і чесно та віддано робили свою справу. На газетних шпальтах велась велика просвітницька робота, вміщувалися матеріали про історичні події в краї та їх героїв, поверталися з небуття до культурного обігу імена відомих  у минулому письменників, композиторів, художників. І ще газети мужньо вставали на захист скривджених та знедолених, воювали з різного роду хапугами, рвачами кар’єристами. І я з всією відповідальністю можу стверджувати, що там , де всі інші засоби були безсилими , після втручання газети вдавалося відновити справедливість і захистити скривджених . І за це жителі області любили свої друковані видання, поважали  їх Про це свідчив безкінечний потік листів в обласні та районні газети, їх високі тиражі. Досить сказати, що наклад «Радянської Буковини» . на той час становив 140 тисяч екземплярів, або майже стільки, що його мають нині всі періодичні видання області.
Про існування газет і роботу їх творців в ті, ще недалекі часи, що носили назву тоталітарного режиму, мова піде у замітках, які не претендують ні на історичний екскурс, ні на глибоке соціологічне дослідження. Може ці дописи надто фрагментарні, але я намагався бути щирим перед читачами та колегами і , гадаю, моя робота викличе певний інтерес, особливо у тої  журналістської порослі , що прийшла  в засоби  масової інформації за роки незалежності  і все впевненіше заявляє про себе. Не виключаю, що мої нотатки змусять задуматись і тих, хто ще й досі, на п’ятнадцятому році існування нової України мріє про повернення до часів, коли все, навіть мораль і духовність регламентувалися, дешевою була ковбаса, а ще дешевшими людська честь і гідність.

 
ЕФЕКТ ГАЗЕТНОЇ ЗАМІТКИ
Наприкінці  вісімдесятих років минулого століття в країні приймалося законодавство про надання певних пільг  людям творчих  професій і тоді постало питання: чи до таких належать журналісти. Психологи і політики, соціологи, громадські  спілки та організації у переважній більшості позитивно відповіли на нього. У дискусії, яка розгорнулася на сторінках професійного періодичного видання «Журналіст», інших засобах  інформації, неоднозначно наголошувалось, що людину можна  озброїти певним багажем знань, навіть дати їй вищу освіту, спеціалізувати на висвітленнях тих чи  інших питань, але навчити писати журналіста, як, скажімо творити художника, композитора  чи поета неможливо.. Для цього потрібний особливий хист, аналітичний розум, оригінальне мислення і ще ота «божа ласка», що є ознакою таланту і без якої  журналіст не відбудеться, а може хіба що стати ремісником пера. І навпаки, згадаймо Володимира Гіляровського - неперевершеного репортера початку минулого століття. Він був настільки плодовитим і  талановитим, що забезпечував своїми матеріалами найвищої  проби ледь не всі видання  царської Росії і кожне з них вважало за високу честь надати Гіляровському свою газетну площу. А які чудові  речі й досі творить наш сучасник Василь Пєсков. Саме він першим  серед газетної братії став лауреатом Ленінської премії за неперевершену і дивну книжку «Кроки по  росі.». Може читачі й не здогадуються, що за плечима цих чарівників пера не було вищої чи навіть середньої освіти в академічному їх розумінні.
Не знаю коли і наскільки сильно у мене, сільського хлопчини з глухого хутора Мозолівка, де й досі живуть люди, котрі не вміють ні писати, ні читати, зблиснула у  душі ота незбагненна іскра, але дописи почав подавати до періодичних видань ще під час навчання у Теребовлянському культурно-освітньому технікумі. Тоді розповідав як студенти оволодівають знаннями і складають екзамени, прилучаються до спорту і художньої самодіяльності. А під час канікул повідомляв, як мої сільські земляки возять гній на поля, ліплять торф’яні горщечки, сіють та збирають  урожай. Такі замітки надсилав  у єдину на той час обласну газету у Тернополі «Вільне життя».Більшість матеріалів з різних причин редакція відхиляла, але навіть те, що з’являлося на шпальтах згаданого періодичного видання, додавало мені авторитету як у навчальному закладі, так і у рідному селі. Навіть керівники колгоспу почали з якоюсь особливою  повагою ставитись як до мене, так і до моїх батьків, котрі працювали в господарстві.
Ще більше вагу друкованого слова, що виходило з-під власного пера, відчув у Донбасі, куди разом з групою випускників технікуму, сповнених патріотичного пориву, поїхав на заклик партії будувати комсомольську шахту у робітничому селищі Черкаське за тридцять кілометрів від Луганська. Нам тоді ще й по вісімнадцять не минуло і, звичайно, до підземних робіт нас не допускали, а спрямували молодечу енергію на спорудження житла для майбутніх добувачів чорного золота. Ми освоювали професії мулярів, теслярів, малярів, штукатурів, отримували платню, якої цілком вистачало принаймні на харчування та кишенькові витрати. Та коли настала зима, вдарили морози, що тут в українських південних  степах сягали до тридцяти градусів, роботи на житлових об’єктах фактично припинялася і у комсомольців-добровольців почав гуляти вітер в кишенях. В такій ситуації я виїхав до Луганська й був прийнятий на завод імені Пархоменка, що випускав гірниче обладнання, і почав працювати шлаковщиком в парокотельному цеху.
Згаданий підрозділ забезпечував роботу ковальсько-пресового цеху, подавав пару у всі інші дільниці підприємства а також до робітничих гуртожитків та квартир, зведених заводом недалеко за прохідною. Щоб забезпечити такий обсяг робіт працювало чотири потужні котли , в яких кочегари спалювали  вагон вугілля за зміну. В печах нагромаджувалася велика кількість шлаку, який час від часу зчищали довгими металічними коцюбами і крізь відкриті колосники розпечені відходи сипались донизу на перший поверх у вагонетки, котрі ми, шлаковщики, підставляли, наповнювали їх по вінця і  штовхали по рейках до величезної вигрібної ями.
Повітря в нашому цеху було настільки гарячим та загазованим, що доводилось користуватися спеціальними масками, а від потрапляння жаринок на тіло певною мірою рятували нас такі, як у сталеварів, повстяні капелюхи з широкими крисами, а також зелені брезентові роби і черевики з грубої юхти. Та навіть таке обмундирування швидко перетлівало і його доводилося час від часу міняти. Коли зробити це настала моя черга, комірниця підсунула мені спецівку з чужого плеча, тобто ту, яка вже була в користуванні. Я сварився, ображався, але мої слова відбивалися від жінки, як горох від стіни. І тоді я написав замітку, яку опублікувала наша багатотиражка «Пархомівець». 
Здавалося, рядова справа, набула резонансного звучання. Комісія, що перевіряла достовірність викладених фактів, дійшла висновку, що мені не першому прагнули підсунути непотріб, бо запопадлива комірниця «сплавляла» спецівки рибакам-аматорам, і в них вони могли перебувати на водоймах за будь-якої погоди.
Звичайно, комірницю звільнили з роботи, змусили повернути незаконно привласнене і таким чином справедливість було відновлено. З цієї нагоди начальник парокотельного цеху Григорій Яковлєв оголосив мені подяку за принциповість, на профспілковій конференції я був обраний членом цехкому. Своєрідно відреагували на мого дописа кочегари, Вони взяли наді мною своєрідне шефство, навчили своєї справи, я склав іспити з техніки безпеки і зробив значний крок наверх по щаблях робітничої кар’єри. 
Контакти, започатковані з місцевою пресою, почав розвивати і зміцнювати під час служби в армії. Тут я став одним з найактивніших воєнкорів газети Туркестанського воєнного округу «Фрунзевець». Вона публікувала не тільки мої інформації чи замітки, але давала завдання на підготовку репортажів, статей і кореспонденцій, які потім знаходили місце на газетних полосах. Від такої співпраці отримував не тільки моральне задоволення, але й доволі солідний, як на той час, гонорар, що значно перевершував мою солдатську, а потім сержантську платню. Тепер мені не доводилося чекати, що хтось з моїх знайомих у місті візьме для мене квиток у кіно чи почастує запашною динею з Алайського базару. Я мав стільки грошей, що міг не тільки задовольнити невисокі власні потреби, але й при нагоді запросити знайому дівчину у літнє безалкогольне кафе, почастувати її східними солодощами чи прохолодним лимонадом. А під кінець служби я навіть купив собі цивільний одяг і під час тривалого звільнення до міста носив його, щоб не козиряти на кожному кроці офіцерам та зверхстрочникам. 
Тоді я вже серйозно почав готуватися до професійної роботи в засобах масової інформації, збирався вступати на факультет журналістики Київського державного університету. А незабаром моя мрія  набула реальних обрисів. В 1961 році вперше за всю історію існування Збройних Сил радянської країни Міністр оборони видав наказ про дострокову демобілізацію сержантів і солдатів, котрі були відмінниками бойової та політичної підготовки і готувалися вступати до вузів. Таких військовослужбовців у Ташкентському гарнізоні набралося більше тридцяти і командування організувало для нас спеціальні курси. Вони проходили у нашому полку за участю викладачів міських шкіл, вузів і технікумів.
Після складання іспитів я отримав «добро» на поїздку до української столиці і чекав виклику з університету, Але тут сталося непередбачуване, що за один вечір круто змінило мою долю. Під час святкування Дня військової авіації мені дали на цілий день звільнення до міста з таким розрахунком, щоб ввечері прибув на міську ратушу, де наш полк мав салютувати авіаторам. 
На площі Алішера Навої зустрів свого товариша, який рік тому назад демобілізувався, одружився на місцевій красуні і навіть якимось чином отримав квартиру. Поки ми з другом розмовляли про життя-буття, його жвава ґаздиня взялася накривати стіл. На ньому апетитно запарував плов, лоснилися манти, кольоровими гірками піднімались різноманітні овочі у вазах і серед цього багатства виглядали пляшки з білими голівками.
За роки служби я дуже рідко вживав горілку і то у невеличких дозах, але тут під таку закусь випив повну чарку, другу, третю. Коли настала пора вирушати до ратуші, я вже був під добрим шафе, а по дорозі, від духоти, сп’яніння посилилось. Правда, я ще зумів піднятися крутою, гвинтообразною драбиною на оглядовий майданчик, де з ракетницями в руках стояли однополчани і дав їм команду:
--Вогонь!!!
Залп пролунав завчасно, ракети пролетіли врізнобій і через одного дурня на керівництво військової частини чекали неприємності. Це я почав усвідомлювати вранці, коли прокинувся з важкою, як чугунок, головою. Розраховував, що за вчинене  зріжуть лички старшого сержанта з моїх погон, позбавлять знака «Отличник Советской армии», або відправлять на гарнізонну гауптвахту. Та командир батальйону підполковник Крикунов вдарив мене більш боляче і дошкульніше. Він написав рапорт командиру полку з вимогою відмінити мою відпустку на складання екзаменів і відкликати з Києва документи, що й було зроблено... 
Але довго побиватися у відчаї над власноруч скаліченою долею не довелося через нові обставини, які цілком захопили і військовослужбовців, і населення країни. У той час несподівано спалахнула Карибська криза і людство опинилося на грані термоядерної катастрофи.
Наш полк був піднятий по тривозі й вирушив прискореним маршем в далеку дорогу. Через якийсь час дісталися Памірських  гір й по крутому серпантину Кетабського перевалу почали спускатися додолу, щоб зайняти позиції вздовж  східних відрогів гір.
Кожного разу, коли згадую оту дорогу, додаткові дози адреналіну мимоволі з’являються у крові. З одного боку вузенький покручений шлях впирався у скелі, а з іншого - звисав над прірвою і після бодай одного невірного поруху кермом автомобіль міг звалитися у безодню. За такої ситуації шофер ще б вискочив з кабіни, а я, як начальник апаратної, що сидів справа, був фактично приречений. Та наші хлопці-водії, котрі тільки недавно отримали права, і ще не мали належної практики і досвіду навіть при таких умовах блискуче склали гірський екзамен і ми без пригод дісталися пункту призначення. Тут розгорнули апаратуру і почали забезпечувати зв’язком штаб Туркестанського фронту та його підрозділи. При цьому  я встановив телеграфний зв’язок з редакцією “Фрунзевця”, передав репортаж про штурм Кетабського перевалу, подавав інші матеріали про хід навчання. 
Всі війська розміщалися на південних схилах гір і опоясували ірано-радянський кордон. Така пересторога та завбачливість були не випадковими. Хоча іранський шах Мухамед Реза Пехвелі та його красуня-дружина Сорейя неодноразово бували в Москві, цілувалися з Хрущовим, але потім перекинулись до США і стали настільки антирадянськи настроєні, що з початком війни могли виступити на боці своїх нових союзників. Та воїни-туркестанці надійно перекрили шлях для мусульманських орд у нашу країну і несли службу на воєнному становищі. 
Згодом напруга впала, бо Микита Хрущов та Джон Кеннеді  виявили державну мудрість і високу відповідальність та дійшли між собою згоди. Радянські ракети, що були змонтовані на Кубі і загрожували Америці, повернулися на батьківщину, людство полегшено зітхнуло,  війська повернулися на зимові квартири, а вже на початку листопада з’явився наказ про демобілізацію солдатів та сержантів третього року служби і в кінці листопада я був вдома - у селі Зубові на Тернопільщині. А ще через три місяці отримав листа, із запрошенням з’явитися до редакції Микулинецької  районної газети «на предмет трудовлаштування»

 
РАЙОНКА—ЛЮБОВ МОЯ
З великим душевним трепетом переступив поріг непримітного приміщення, яке здалося мені палацом, бо тут творилося диво - народжувалася газета. Відповідальний секретар Ніна Лега довго не церемонилась, простягнула мені добірку дописів в яких йшлося про відзначення Дня Радянської  Армії в районі і попросила підготувати їх до друку. Я   надзвичайно ретельно попрацював над цим сирим матеріалом  і  зусилля не пропали марно. Лега прочитала роботу , сказала коротко : «Годиться» і пішла до кабінету редактора. Через якусь мить й мене запросили туди. В кріслі, за столом, покритим  червоним сатином сидів молодий , гарний спортивної  статури чоловік і посміхнуся мені. Це був редактор Георгій Злобін, котрий після закінчення юридичного факультету вузу  опинився на газетній роботі і якнайкраще заявляв про себе. 
--Приймаємо тебе на службу,--сказав без особливо довгого вступу господар кабінету.—Причому без будь-яких попередніх умов, бо знаємо тебе, як активного сількора…
Ця подія, що різко змінила моє життя і визначила подальшу долю, сталася 24 лютого 1962 року. З того часу я прилучався до творчої роботи й утверджувався на новій посаді. Взимку пропадав на фермах, писав про хід зимівлі громадського стада, проводив рейди по перевірці готовності техніки до весни  й давав  за їх результатами оперативні репортажі. А коли розпочалися польові роботи, визначив собі місце серед сівачів, буряківниць, садівників та пасічників. З блокнотами, повними свіжого фактажу, повертався в редакцію, два-три дні відписувався, потім знову вирушав в дорогу, а підготовлені раніше матеріали з’являлися в кожному номері. Мої наставники, як тоді було прийнято називати більш досвідчених людей,  всіляко допомагали твердо ставати на ноги і я чуйно прислухався до їх порад. Адже і вже згадувані Ніна Лега та Георгій Злобін, його заступник Іван Кітурко, завідуючий відділом листів Володимир Даннік, з якими постійно спілкувався, хоч і не діставали з неба зірок, але були для мене тоді майстрами бо «грішили» на газетних полосах великими полотнами і я будь-що прагнув дотягнутися до них.
Та найбільш колоритною і цікавою фігурою в районці був завідуючий відділом  сільського господарства Петро Панас, з яким я міцно здружився і наші теплі стосунки тривали впродовж багатьох років. Петро володів величезним запасом слів, глибоким літературним чуттям та майстерністю і вдало писав матеріали на будь-яку тематику, робив фотографії до газети і навіть вирізав кліше-карикатури до свого щомісячного розділу «Микулинецький перець», якими ілюстрував власні віршовані фейлетони. 
Я ще більше заповажав Панаса, коли довідався від нього, яка гірка доля випала йому у житті. Вже у вісімнадцять років хлопець працював в тодішній Струсівській районній газеті «Червоні зорі» і  на той час «товсті» журнали «Вітчизна», «Дніпро», «Жовтень» вміщували великі добірки його поезій і такої  честі удостоювався далеко не кожний маститий поет.
Військову службу Петро відбував на Дніпропетровщині в авіаційному полку далеких бомбардувальників. Тут приглянулись йому і викликали захоплення так звані фотокулемети, оснащені могутніми цейсівськими лінзами, які фіксували з висоти куди впали бомби і якої шкоди нанесли вони противнику.
Петро прагнув будь-що розжитися таким об’єктивом, аби прилаштувати його на свій фотоапарат і робити класні та неперевершені знімки для газети. Під час караульної служби солдат проник в ангар і викрутив зі списаного літака лінзи та заховав їх у надійному місці.
Пропажу помітили лише тоді, коли хлопець поїхав в село Лошнів Микулинеццького району у відпустку, яку командування надало йому за відмінну службу. Не встигли батьки привітами сина з приїздом до рідного гнізда і випити чарку з цього приводу, як над селом закружляв гелікоптер і приземлився на подвір’я Панасів. Солдати вивели Петра з-за столу, посадили у гвинтокрилу машину і вона помчала у невідомому напрямку. 
В той час країна ще перебувала під сталінським гнітом, коли кожна найменша провина жорстоко каралася, особливо в армії і Панасу могла «засвітити вишка».Та військовий трибунал відміряв йому п’ятнадцять літ перебування в колонії і відправив колишнього солдата, журналіста і поета на Колиму до злодіїв і бандюг відмивати золото. 
Шість довгих років ніс свій важкий хрест хлопець, можливо довелось би його тягнути  від дзвінка до дзвінка, але в країні після смерті Сталіна і зміщення Жукова з поста Міністра Оборони військове відомство оголосило амністію і Петро повернувся додому, а згодом був прийнятий в редакцію у Микулинцях і сповна віддавався роботі, наче хотів наздогнати втрачене за колючим дротом. 
Крім суто газетної справи Петро очолив і вів літературне об’єднання, яке стало одним з найсильніших і найбільш авторитетних в Надзбруччі. Саме тут робили свої перші кроки у велику  літературу редактор одного з Львівських видавництв, автор багатьох збірок поезій Роман Качурівський, поет і драматург , депутат Верховної Ради першого за роки незалежності скликання Левко Крупа, з об’єднанням активно співпрацював Роман Лубківський, котрий вже тоді на повний голос заявляв, що в поезію приходить непересічний талант.
Серед цієї когорти здібних людей я хотів би згадати Василя Ярмуша, який був майстром  віршованих гуморесок і регулярно виступав на літературних вечорах, котрі ми проводили в районному будинку культури, в червоних кутках промислових підприємств, в сільських клубах та бібліотеках. Кожен вихід на сцену цього симпатичного чорнявого хлопця , що появлявся поміж людей в елегантно випрасуваному костюмі та вишиваній сорочці, з лагідною усмішкою на устах , присутні зустрічали оплесками, а проводжали оваціями.
У власних сатиричних гуморесках  Василь висміював хапуг, ледарів, ловеласів та іншу нечисть, що заважала нормально жити і працювати. А ще він писав твори високого патріотичного звучання. До таких належала його невелика поема «Безсмертя», що знайшла місце на сторінках районки. Мало хто тоді знав, що твір побудований на місцевому матеріалі з рідного ярмушевого села Острів під Тернополем. Сюди під час війни групі кадебістів, що ввійшла в село робити зачистку і виселяти в Сибір його найбільш непокірних мешканців, шлях перегородили озброєні юнаки та дівчата , що забарикадувалися у кам’яному погребі і перетворили його в неприступний дзот. Кілька годин тривала нерівна битва і лише тоді, коли синьопогонники притягнули протитанкову гармату, а у молодих патріотів закінчувалися патрони, в підземеллі пролунало«Ще не вмерла Україна,,,» а потім прогримів могутній вибух і ще одна горстка прекрасного українського цвіту осипалася на рідну землю..
Звичайно, відкрито писати про це, а паче публікувати такий твір на той час ніхто б не наважився, але поет так майстерно завуалював його, що тільки близькі друзі могли здогадатися, про що там справді йдеться. Серед них знайшовся стукач, який доніс на Ярмуша в КДБ і спочатку Василя, а потім й редактора почали викликати на допити. Але кагебістським нишпоркам виявити прямий компромат так і не вдалося і Василь викрутився з нелегкого становища. 
Згодом його спіткала ще більша неприємність. Хлопець був активним членом підпільної Гельсінської групи, відділення якої під керівництвом наукового співробітника Тернопільського краєзнавчого музею Ігоря Герети діяло в обласному центрі. Незабаром його чільники були арештовані і чекали суду. Тоді вже закінчилась хрущовська відлига і в Москві інакомислячим почали «стригти нігті», а в Україні, як завше, вже «рубали» пальці. Настав час для всякого роду нечистивців, шептунів, перекинчиків, стукачів, уберегтися від яких було практично неможливо
Цього разу Тернопільский суд виніс правозахисникам доволі м’яке рішення. Всі вони, крім Герети, були засуджені до нетривалих строків ув’язнення, але умовно. Та для Ярмуша ця справа не закінчилася. Часті виклики в КДБ, в тому числі й серед ночі, допити і знущання підірвали здоров’я молодого хлопця і за якийсь час ми провели його на вічний спокій. Похоронили Ярмуша тихо, без некрологів і тільки Львівський журнал «Жовтень» (нинішній «Дзвін»), де Ярмуш особливо часто друкувався, повідомив про його смерть і висловив глибоке співчуття рідним і близьким покійного.
До туги за втратою товариша і побратима, додався біль від смерті моєї першої і тому найбільш дорогої газети «Ленінський клич», яка потерпіла від хрущовських реформ і, з усього видно, більше ніколи не відродиться. В той час за вказівкою першого секретаря ЦК і глави уряду Микити Хрущова в агропромисловому комплексі створювалися виробничо-територіальні управління на чолі з партійними комітетами з широкими господарськими і політичними повноваженнями. Їм надавалась вся повнота влади і відповідальності за виробництво, переробку та реалізацію продукції, виховання людей, зайнятих в аграрній галузі. 
І хоч колишні райкоми партії продовжували існувати,  вони втратили свої газети і їх авторитет підупав  На базі чотирьох районок почало діяти міжрайонне видання «За комуністичну працю» з п’ятиразовим виходом у світ протягом тижня. Його редактор  Михайло Шепеленко, колишній власкор обласної газети «Вільне життя» добре знав мене і навіть використовував віднайдені мною факти для своїх матеріалів. Він і запросив мене у міжрайонку, щоправда на технічну посаду, бо творчі  на той час вже всі були зайняті. Мені доручили виконувати обов’язки випускового, який покликаний забезпечувати органічний зв’язок між редакцією і  друкарнею і формувати технічне обличчя газети. Та до  такої роботи я не був готовий, тому, аби чимось зайнятися, підносив цинкові рядки від лінотипа метранпажу, допомагав коректорам підчитувати  сторінки, виконував інші обов’язки на побігеньках, які газеті  не давали особливої користі і мені задоволення не приносили.
Тимчасом справи у колективі йшли далеко не блискуче. Тут в основному правили бал редактори та їх заступники, що прийшли із скорочених районок і за довгі роки керівної роботи втратили професійний нюх та майстерність. З їх подачі газета заповнювалася прісними, нецікавими матеріалами, які журналісти влучно називали січкою. Редактор рвав і метав, але зарадити справі не зміг. Згадувані люди належали до номенклатури і користувалися службовою недоторканістю.
Одного разу після особливо бурхливої літучки Шепеленко викликав мене у кабінет.
--Володю,-- наказав мені шеф,-- бери відрядження , дуй у свою Микулинецьку зону і щоб вранці був матеріал про польові роботи, цікавий, як дзвіночок...
Моя кореспонденція «Буцневські контрасти» несподівано сподобалась секретарю парткому Михайлу Марущаку, а згодом він запросив до себе спочатку редактора а потім мене. За широким столом, закладеним кольоровими телефонами, сидів чоловік далеко не першої молодості з хворобливим, побитим місцями віспою обличчям, та великими мішками під очима, яких не могли приховати навіть товсті скельця окулярів. Господар кабінету подав мені руку, розпитував про життя і роботу, і, з’ясувалося, що він навіть знає мого батька, який працював завідуючим фермою в Зубівському колгоспі. Коли чоловік довідався, що я обіймаю технічну посаду, він попросив Шепеленка «залучити хлопця до активної творчої роботи». Таким чином перше спілкування з партійним функціонером високого рангу закінчилось для мене несподіваним підвищенням по службі та ще й добавкою у зарплаті в двадцять карбованців.
Про Марущака ходили різні чутки, особливо серед журналістської і партійної братії. Михайло Васильович час від часу навідувався у селище Золотники, щоб поласувати картоплею, яку неперевершено готував знаменитий кухар місцевого кафе. Під цю страву гість випивав пляшку коньяку, а потім запивав його двома-трьома бокалами шампанського. Рівно таку ж дозу заливав у себе вірний шофер Марущака лемко Микола. Коли мужчини поверталися з дефіляди, то за тридцять кілометрів дороги водій не робив жодного, хоч найменшого порушення правил вуличного руху. Зате, коли заїжджали в гараж, відчиняли дверцята, то вивалювалися з них як снопи і кемарили на холодній підлозі до ранку.
Часті рейси до Золотників навіть для такого партійного керівника були накладними і він мав ще кілька точок, недалеко від Теребовлі, де міг відвести і закропити душу. Секретар парткому особливо  полюбляв гостити в приміському селі Залав’є у свого давнього друга, теж переселенця з Лемківщини Василя Гучека. За плечима у чоловіка не було ні високої загальної, ні спеціальної освіти, але він настільки добре справлявся з обов’язками голови місцевого колгоспу, що одним з перших в районі заслужив звання Героя Соціалістичної Праці.
Цього разу Михайло Васильович завітав до товариша на Пасху, щоб разом потаємно  розговітися. Дружина вдруге  пішла до церкви, а чоловіки дісталися до її кошика, наповненого свяченою ковбасою, шинкою, крашанками та іншими делікатесами і влаштували собі гостину. При цьому не обійшлося без чистої, як джерельна вода і міцної мов ректифікат самогонки. Коли в очах у мужчин почали з’являтися бісики, Марущак дорікав господарю, що дружина влаштувала у світлиці іконостас і це господарю будинку , як комуністу, має бути соромно.
Підігрітий самогонкою Гучек дістав пістолет (тоді ще керівникам такого рангу видавали зброю) і вистрілив в один з образів, за ним вогонь відкрив Марущак. Коли прийшла господиня, у світлиці пахло порохом, підлога була встелена уламками скла, а домашні хулігани хропли за столом, аж ковбаса підстрибувала вгору. 
Допущеного святотатства ґаздиня не могла пробачити. Вона взяла пістолети, завернула їх у хустку і дала розпорядження шоферу чимдуж мчати до Тернополя в обком партії.
Як не дивно, скандал вдалося пригасити. Очевидно спрацював високий авторитет порушників і на цей раз вони уникли суворих партійних покарань. Та божої кари їм обминути не вдалося.
За кілька місяців після згаданих подій у колгоспі загорілася тваринницька ферма. Гучек сів за кермо й чимдуж помчав в бригаду на місце події. Спека тоді стояла нестерпна, шлейф куряви закривав польову дорогу і голова колгоспу не зчувся, як врізався в пожежну машину, що пригальмувала на шляху. Удар був настільки сильним, що аби визволити мертве тіло Гучека довелося на шматки різати автогеном скособочену «Волгу». 
Згодом неприємність спіткала й Марущака. Його звільнили від обов’язків секретаря парткому й перевели на голову комітету партійно-радянського контролю. Тоді він заходив до нас в редакцію і скаржився, що впродовж тривалих років він тільки накладав резолюції накосо, а тепер доводиться писати прямо і багато.
Десь через рік знову ж таки перед Пасхою я був у згадуваному приміському селі, щоб підготувати до газети репортаж про зустріч спеціалістів Тернопільського медінституту з місцевими жителями. Вечір проходив цікаво, бо мова йшла не стільки про те, є бог чи його немає. Гості розповідали селянам про досягнення сучасної медичної науки, відповідали на запитання людей. І в самий розпал такої дискусії до клубу вбіг розхвильований шофер Марущака. 
--З Михайлом Васильовичем погано,-- звернувся він схвильовано до медичних світил з Тернополя.— Потрібна термінова допомога. 
Зустріч було перервано і машина з медиками, серед яких я добирався до райцентру, зупинилася на його околиці недалеко від добротного особняка. 
Марущак нерухомо лежав у світлиці на широкому дерев’яному ліжку, встеленому білосніжними простирадлами. Його погляд блукав по стелі, але на прихід медиків він відреагував. Єдина його рука, що ще працювала після інсульту, показувала на холодильник, що чомусь стояв у спальні і, очевидно, був персональним для господаря. Хтось з прибулих відчинив дверцята і всі побачили, що нутро «Донбасу» щільно заповнене спиртними напитками вишуканих марок. Хворий виразними жестами показував на це добро, наче хотів почастувати гостей і сам причаститися. Але лікарі закивали йому пальцями. І тоді єдина Марущакова рука, яка діяла, опустилася безпомічно впродовж тіла , а по жовтих зморщених щоках господаря покотилися сльози.
Це була моя остання зустріч з першим партійним функціонером високого рівня, котрий несподівано втрутився у мою долю і допоміг змінити її на краще.
А хрущовська реформа на той час дала новий виток, міжрайонні парткоми були розформовані,  райкоми повернулися в старі хоч і розширені межі і знову отримали втрачену силу. У Теребовлі тоді вже правив Панас Шевчук.  
                                                                                                                                                                                                                                                                 
ЗА ПРИНЦИПОМ СИВОЇ КОБИЛИ
Новий партійний лідер був прямою протилежністю Марущака і вів себе як грубіян і держиморда. Насамперед, на бюро, а потім на пленумі райкому партії він поставив вимогу до підлеглих не називати його Панасом, бо чоловік з таким іменем пас бички, а він керує районом, причому одним з найбільших в області. А стиль керівництва партійний функціонер запозичив зі сталінських часів і почав серед ночі викликати голів колгоспів, керівників промислових підприємств на різні збори та наради, завантажував людей невластивими для них обов’язками, а тих, хто хоч трохи противився таким порядкам, Шевчук викликав до себе в кабінет, змушував писати заяву про звільнення і тут же підписував її, хоч формально такими функціями й не був наділений. На місце опальних приходили підхалими, чинопоклонники, боягузи ладні на колінах повзати перед своїм шефом, лиш би заслужити його благосклонність. 
Коли «дорогий Афанасій Терентійович»  виїжджав у відпустку мочити ноги у теплих водах, місцеві чиновники двічі а то й тричі на тиждень відправляли на Чорноморське побережжя «пиріжковози», завантажені чорною та червоною ікрою, вишуканими консервами, баликами, сервелатом, спиртними напоями найкращих марок, які запопадливі васали  діставали по всій Україні. 
Звичайно, за таку розкіш треба було платити і немалі гроші. Але Шевчук жодної копійки не тратив з власної кишені. Розраховувалися наближені до нього голови колгоспів, котрі відривали кошти від трудівників своїх господарств і спрямовували їх на забезпечення «квітучого життя» свого шефа, який ледь не щодня влаштовував далеко від Теребовлі бурхливі дефеляди. Вже потім, через кілька літ, коли самого Шевчука виключили з партії та звільнили з роботи і в районі почало працювати контрольно-ревізійне управління з Києва, в рядах васалів колишнього партійного лідера зчинилася справжня паніка. Деякі з них опинилися за ґратами, а голова колгоспу ім. Кірова з приміського села Плебанівка Роман Попчук навіть покінчив життя самогубством.
Та ще задовго до цих подій Шевчук відчував себе, як у бога за пазухою. Тим більше , що його ангелом покровителем був  перший секретар Тернопільського обкому партії Григорій Шевчук. І не однофамілець, а близький родич, який  ніколи не віддавав Панаса на поталу.
Розповідали, коли ще Теребовлянський лідер займав якусь невисоку посаду у районному центрі Шумськ, він посварився з місцевими газетярами, які писали  про нечесність Панаса Терентіовича, зловживання службовим становищем, згадували інші гріхи.. Відтоді Шевчук зненавидів журналістів і мстив їм на кожному кроці.
Я добре пам’ятаю перший і останній прихід цього одіозного чоловіка у нашу редакцію. Саме тоді у нас йшла літучка і ми сподівалися, що прибулий візьме участь у її роботі. Але він навіть  не зняв шапки, не привітався з людьми, а жорстко кинув з порога:
--Наш район вже здобув сім перехідних прапорів, а ви про це тільки мямлите, бо не вмієте працювати. Тому змушений буду навпіл перешерстити колектив...
При цих словах Шевчук повернувся і вийшов, а ми залишилися, як обпльовані. Кожний думав, кого ж в першу чергу стосуватиметься погроза партійного функціонера. А той, насамперед, вижив редактора Михайла Шепеленка, котрий не підтакував у всьому першому секретареві і навіть наважувався суперечити йому. Згодом така ж доля спіткала Петра Панаса, дісталося також і мені. Справа в тому, що на республіканському змаганні плавців у Теребовлянському басейні , рівних якому тоді не було на Україні, перемогу на одній з дистанцій здобув наш спортсмен. Радості шанувальників водних видів спорту не було меж. Про цю подію я написав натхненного репортажа, а колега Панас зробив чудовий знімок до нього. 
Коли вийшов черговий номер газети, ми сподівалися на якусь відзнаку за оперативну і кваліфіковану роботу. Однак коли нового редактора несподівано викликали в райком, то повернувся він звідти «чорнішим чорної землі». З’ясувалося, що новий чемпіон України є сином Теребовлянського священика, тобто носія ворожої ідеології і репортаж було розцінено, як політичну близорукість керівника газетного колективу та авторів матеріалу. В результаті мене понизили в посаді, а Панас, за яким тягнувся шлейф ще інших провин, змушений був піти з роботи. Благо, що в цю хвилину Петра виручив його давній знайомий Володимир Сорока , який на той час був головою райвиконкому і взяв опального журналіста під свою опіку. Однак і після цього репресії проти колективу не припинялись. Теребовлю змушений був покинути і знайшов собі притулок аж у Самборі Львівської області молодий, здібний репортер, поет, автор дошкульних епіграм Василь Гриньків. На роботу в інший район перейшов завідуючий відділом сільського господарства Володимир Ліщинський, який добре розбирався в проблемах агропромислового комплексу і вмів цікаво писати про них.
Місце Ліщинського зайняв Дмитро Ревенко - колишній голова колгоспу з села Настасова, який довів господарство до ручки і селяни помимо волі секретаря райкому прокатили невдаху-голову на вороних. За все своє свідоме життя цей чоловік не написав жодного рядка до газети, але зважився на незвичну для себе справу., бо відчував могутню підтримку партійного боса. 
Матеріали, котрі почав готувати новий завідуючий не виходили за межі сухих документів, котрі Ревенко час від часу готував до райкому та в інші організації. Коли такі матеріали лягали на стіл відповідального секретаря, то при їх читці той кусав собі нігті і рвав волоcся, але поправити чи хоч якось оживити оте блудослів’я не було жодних можливостей.
Тоді секретар приніс з архіву кілька підшивок районки минулих років і кинув їх на стіл Ревенка.
--Навчити писати я тебе не зможу,-- сказав завідуючому відділом,--Ото ж бери, переписуй колишні матеріали, підставляй нові прізвища і факти, бо іншого виходу я не бачу...
Так в редакції з’явився ще один «бойовий штик»., а сторінки газети заповнював плагіат. Ми змирилися з такою практикою і тільки заступник редактора Григорій Кушнерик виступав проти неї. Він грозився подати в суд на Ревенка і редактора і ніхто не сумнівався, що хлопець зробить саме так. Бо він мав особливо високий авторитет серед колег, виступав проти брехні, вмів постояти за себе та товаришів.
Доля не раз зводила мене з Кушнериком, а вперше зустрівся з ним у Струсові ще коли ми були підлітками. Саме тоді хоронили випускника Чернівецького університету, талановитого і оригінального поета Степана Будного, що згорів як свічка у неповних двадцять п’ять років. 
Гриць стояв біля свіжовиритої могили і читав власні вірші , присвячені земляку і час від часу здригався в риданнях. Він поправляв непокірного хвилястого чуба, що, наче вороняче крило, спадав йому на високе чоло, здригався в риданнях і кулаком витирав сльози. Може саме в ці хвилини хлопець дав сам собі слово зібрати і видати літературну спадщину поета і дотримав його. Через кілька років Кушнерик зібрав все, що за коротке життя встиг написати Степан Будний  і в одному з київських видавництв побачив світ доробок вічно юного поета у двох невеликих книжечках. І вміщені тут сповнені ліризму поезії, і передмови, які написав до кожної книжки Григорій Кушнерик, нікого не залишали байдужими, викликали хвилювання і глибокий душевний трепет.
Вдруге зустрівся з Кушнериком у Тернополі на нараді початкуючих літераторів, котру проводив столичний письменник Павло Автомонов. Він хвалив твори Кушнерика, а три його найкращі вірші були відібрані і з’явилися в літературній сторінці обласної газети «Вільне життя».
Потім наші шляхи пролягали паралельно  і довго не перетиналися.. Обидва ми працювали на будівництві комсомольських шахт в але в різних кінцях Донбасу, . брали участь в освоєнні цілинних земель - я у Північному Казахстані, а Грицько в Тургайських степах. Саме тут його вразив енцефалітний кліщ, який паразитує на м’язах людини і поступово руйнує їх. Фізичний стан хлопця погіршувався,  на плечах у нього випирали лопатки наче крила, але вони не могли відірвати Гриця від грішної землі, по  якій пересуватися було все важче і важче.
Хто знає , як би дальше склалася доля Кушнерика, якби не втрутилися столичні лікарі яким  вдалося загальмувати, а потім припинити руйнівні процеси в організмі, але силу атрофованих м’язів вже ніхто повернути не зміг і юнак на порозі великого життя став інвалідом другої групи.
Та Грицько був мужньою людиною  і не здавався недузі. Він вступив на факультет журналістики Львівського державного університету й закінчив його з червоним дипломом. А дипломна робота випускника, присвячена особистому життю Івана Франка і його вплив на творчість геніальної людини цілком, як твердять спеціалісти, тягнула на кандидатську дисертацію. Тому керівництво деканату факультету запропонувало йому залишитись в аспірантурі і приступати до викладацької роботи на кафедрі.
Як не дивно, але така перспектива Кушнерика не захопила. Він поїхав в рідні краї, щоб, як сам висловився випускник, «волам хвости крутити». В теребовлянській редакції газети «За комуністичну працю» для молодого, талановитого і перспективного спеціаліста місця на той час не знайшлося, бо все, що було можливим, зайняли, як я вже казав, колишні редактори і трималися  газети, як воша кожуха. І жодна на той час сила, крім райкому партії не могла відірвати їх. А той своїх випробуваних, хоч і бездарних бійців не здавав.
За такої ситуації  Кушнерик не впав у відчай, а очолив редакцію місцевого  радіомовлення, яка згодом стала однією з кращих в Тернопільській області. Новому редактору радіо несподівано почав симпатизувати перший секретар райкому, який  розпорядився в підвалі партійного комітету обладнати радіостудію, оснастити її відповідною апаратурою. Крім того, тут з’явився м’який диван, аби Кушнерик міг переночувати, коли затримувався  до пізнього вечора і йому було важко діставатися до Струсова за п’ятнадцять кілометрів.
Мабуть, Шевчук сподівався , що оточений такою турботою , Кушнерик буде відповідати йому взаємністю і доноситиме  про все, що відбувається в колективі газети. А щоб чоловік міг краще орієнтуватися в редакційних справах , його призначили заступником редактора. Але чесний сільський хлопець не став стукачем. Навпаки, не оглядаючись назад, він в колі друзів обурювався поведінкою і стилем керівництва теребовлянського  князька, і збирався писати про це в одну з центральних Московських газет. Звичайно, були доброзичливці, котрі кожне слово журналіста доносили Шевчуку і той вже подумував, як провчити невдячного Кушнерика.
Скоро нагода така трапилася, коли районка опублікувала одноактівку  початкуючого теребовлянського драматурга Василя Анохіна «У тихій заводі». Зміст її зводився до того, що випускник місцевого культурно-освітнього технікуму, якого призначили завідувати клубом у селі, організував тут виробництво самогону, а гроші від його реалізації використовував, як спецкошти на різні потреби закладу. Нехитра п’єса з дещо надуманою фабулою  викликала обурення  викладачів технікуму, серед яких була й дружина Панаса Шевчука. Саме вона накрутила чоловіка  і той викликав всю редакцію на бюро. Партійні клерки як могли, розпікали нас, дорікали за втрату політичного чуття, ідеологічних збоченнях та інших гріхах, про які ми навіть не знали. А на закінчення перший секретар виніс вердикт: редактора газети Стефанкевича перевести на посаду заступника, а Кушнерика  взагалі звільнити з роботи.. 
Ми всі поопускали голови, мовчали, наче каялися за нездійснені гріхи, Тільки  Кушнерик не міг всидіти на місці і стілець під ним совався, аж скрипів..
--Грицю, не дивіться на мене з таким гнівом,-- пробував по-фамільному заспокоїти хлопця головуючий.—Зрозумійте, прийняте рішення не моє особисте а колективне, про що підтверджують всі члени бюро.
Присутні згідно закивали головами, але Гриць вже не міг вгамуватися.
--Ваш колективізм,-- не втримався він,--дуже нагадує мені табун, що часто пасеться на вигоні біля моєї хати. Буває вкусить ґедзь сиву кобилу, вона закиває головою, а за нею -  всі жеребці…
При цих словах в залі засідання зробилося тихо-тихо. Шевчук схопився двома руками за гриву волосся, наче хотів приховати сивину. Я в ту мить  побачив також, як брита голова прокурора Рогового почала наливатися кров’ю і стала схожою на великий столовий буряк, несподівано хруснув олівець в руках у начальника районної служби безпеки Темечка, тоненько задзвеніла склянка на підставці біля кришталевого графина. А ще через якусь мить перший секретар опам’ятався і рішуче виголосив:
—Прийняте рішення остаточне, а зараз оголошується перерва...
З того часу я  за родом служби більше десятки років бував на засіданнях партійних бюро різного рівня і переконувався, що  оцінка його колективної діяльності, дана Кушнериком як принцип «сивої кобили» була геніальною, але про це трохи далі.

 
ЖУРНАЛІСТСЬКІ ОБШИРИ
Під час моєї роботи в редакції Новоселицької районної газети «Ленінський шлях» тут працювала прибиральницею стара холостячка Санда. Її колеги з банку, побуткомбінату, інших сусідніх установ допитувалися, чим конкретно займаються  журналісти.
--Сама не знаю,--розводила руками жінка.—Цілий день вони щось пишуть, пишуть, а ввечері викидають написане у сміття та йдуть додому.
До такого висновку міг би дійти кожний, хто лише побіжно бачив , як працюють газетярі. Адже цей процес непомітний, а тим більше не ефективний. Щоб «сотворити» передову статтю, репортаж чи фейлетон доводиться в голові перелопачувати десятки і сотні тонн словесної руди, по кілька разів переписувати не тільки окремі абзаци, але й цілі сторінки. Таким чином на столах накопичувалось чимало відходів, які перед закінчення робочого дня ми знищували. От і створювалося враження, що журналісти працюють на холостих обертах. 
    Ще важче розібратися непосвяченим над якими проблемами працює газета в цілому, бо ці проблеми настільки широкі та різноманітні, як саме життя. І все ж, коли говорити про «Радянську Буковину», де я потрудився майже п’ятнадцять літ і десять з них очолював творчий колектив, то тоді ми зосереджувалися на двох основних напрямках - офіціозі і регіональних проблемах.
Що стосується першого, то  робота ця була марудною і невдячною. Нам в обов’язковому порядку зверху нав’язували   висвітлювати роботу з’їздів і пленумів партії, як всесоюзного так і республіканського рівнів, сесій Верховних Рад, публікувати доповіді та виступи на них, рішення та резолюції а також багато інших матеріалів , що лавиною надходили з Києва та Москви. Причому робилося це не у скороченому варіанті чи викладах, а у повному обсязі, так, як подавали їх «Правда», «Известия» і республіканські газети. 
Не раз бувало, коли ми вже підписали газету до друку й збиралися розходитись по домівках, несподівано, без  будь-якого  попередження по телетайпу приходила депеша, що газеті в терміновому порядку буде передано по  3-4 полоси офіціозу для обов’язкового публікування в біжучому номері. 
За таких умов доводилось ламати зверстані сторінки та все починати спочатку. І коли врахувати допотопну матеріальну базу в друкарні, лінотипний набір матеріалу, ручну верстку, відсутність кваліфікованих кадрів, то неважко було зрозуміти, що робота на  цілу ніч нам була забезпечена.       
Інакшого виходу ніхто не бачив і чергова бригада  впрягалася в шлею й тягнула воза. Десь під ранок ми потихеньку «сліпли», очі злипалися, а голова не переварювала прочитаного. За таких умов то тут, то там проскакували помилки. Добре, коли це  були так звані «блошки». Але траплялися і блуди більш серйозні, які круто міняли текст і навіть при зміні однієї літери круто міняли текст і надавали йому небажаного політичного звучання.

Саме так у нас сталося при публікації звіту з двадцять шостого чи п’ятого (вже точно не пригадую) з’їзду партії. Замість слова «зближення»  у нас вийшло «зниження», в результаті  фраза  з доповіді Брежнєва про те , що партія постійно турбується про зближення умов життя жителів міста і села, набула у нас діаметрально протилежного значення. В результаті  редактор отримав догану, а мені , як секретарю партійної організації, бюро обкому партії поставило «на вид» «за втрату політичної пильності».
Мені запам’яталося ще одне складне і певною мірою трагічне нічне чергування. В той день (вірніше ніч) нам належало видати в світ повний текст Брежнєвської  конституції, яка радянському народові нічого нового  не обіцяла, але пропаганда цього документу  набувала істеричного забарвлення. Конституцію ми мали  друкувати не звичайним форматом, а окремими невеликими сторінками, котрі повинні накладатися одна на одну і після фальцування та розрізки  мали б скласти своєрідну брошуру, зручну для читання.
Технічну частину цієї  складної роботи, макет якої нам вислали  з Москви, дирекція друкарні доручила кращому своєму метранпажові Василю Снятинському. Спеціаліст він був відмінний, але відзначався капризним та неврівноваженим характером. Бувало, в хорошому настрої чоловік поводився так добре  і лагідно, хоч до рани його прикладай. А коли йому , як кажуть, потрапляла під хвіст віжка, Снятинський натурився, відмовлявся виконувати вказівки чергового секретаря та розпорядження випускового  редактора.
Цього разу ніщо не віщувало біди. Снятинський прийшов на зміну, як огурчик, з ентузіазмом взявся за складну роботу і через якийсь час на талерах лежала низка маленьких сторінок, яким належало скласти основу майбутньої брошури з Конституцією. Та коли зробили відтиски набраного, то всі були гірко розчаровані. З’ясувалося, що сторінки не стикуються між собою й не накладаються одна на одну. Проглядав явний поліграфічний брак, але метранпаж усувати його не поспішав. Натомість він почав частенько забігати в туалет, де, як з’ясувалося  пізніше, він заховав дві пляшки горілки і по черзі прикладався до горлянки однієї з них.
Десь о шостій ранку, коли робота була ще далекою до завершення, Снятинський геть осоловів, мало що тямив, а потім з злості згріб всю верстку з талера додолу та ще й потоптав її ногами.
Це був удар нижче пояса і я почав гарячково метикувати, як вийти з становища, бо добре розумів, що за зрив відповідального номера газети ні мене, ні редактора по голові не погладять, а наші пояснення про п’яного метранпажа обкомівське начальство не братиме до серйозної уваги..
Рятівна ідея з’явилася несподівано і я подзвонив в Івано-Франківськ та підняв з ліжка редактора тутешньої газети Василя Зацерковного, з яким був добре знайомий ще по спільному навчанню на курсах при Вищій партійній школі у Києві.
Колега відразу вник в ситуацію і висловив готовність прийти на виручку. Десь через три-чотири години наша «Волга», яку послав редактор Михайло Лазаренко до сусідів, повернулася звідти з готовими матрицями всіх шістнадцяти сторінок злополучної газети, виготовлених у потрібному форматі. Нам залишилося поміняти вихідні дані і запустити друкарську машину та уникнути великих неприємностей, які на нас чекали.
Боже, скільки було таких чергувань, коли нерви горіли, як дроти, а по спині бігали мурашки, зараз пригадати важко. Але й досі гірко і боляче, що такі величезні зусилля і виснажлива праця, яких ми докладали, як правило безцільно марнувалася. Розчаровані комуністичними гаслами і партійною риторикою , що не мали під собою реального ґрунту, люди перестали вірити офіціозу, що приходив з Москви й публікувався в газетах та читати його. В результаті ті сім’ї, що отримували по два-три видання, від заголовка до підпису редактора нашпиговані одним і тим же текстом, в кращому випадку використовували газети, як макулатуру, для обміну на рулони туалетного паперу, котрий був тоді в дефіциті, а в гіршому - періодика йшла для розтопки дров у печах.
Мабуть, з такою ситуацією були знайомі кремлівські чільники, але головний ідеолог партії Михайло Суслов продовжував наполягати на мільярдних тиражуваннях кожного слова, кожної фрази, що народжувалася в Москві, особливо, коли вона звучала з вуст престарілого Леоніда Брежнєва. Таким чином Сірий кардинал тішив самолюбство свого шефа, викликав у нього сльози власного замилування .
В результаті такої вкрай нерозважливої політики марнотратство набирало величезних розмірів. Переводились попусту тисячі тонн газетного паперу, сотні тонн друкарської, переважно імпортної фарби, марно гинула виснажлива праця тисяч людей, але на це тоді ніхто не зважав. Потік непотребу, запущений тодішнім головним ідеологом партії, наростав і не припинявся аж до перебудови, започаткованої Михайлом Горбачовим.
Та навіть за таких умов нам випадало за щастя заповнювати протягом тижня два-три номери газети місцевими матеріалами. А ставити на полоси було що і не все, що нагромадилось в запасниках, могло вміститися в прокрустове ложе газетних шпальт. Адже у нас працювали плодовиті і талановиті люди, про добір і виховання яких постійно піклувався один з перших і найбільш шанованих редакторів Кузьма Демочко й передав свою естафету наступникам. В різний час в «Радянській Буковині» працювали Григорій Шабашкевич, Михайло Лазаренко, Анатолій Масловський, Віталій Колодій, Михайло Кукурудз, Іван Агатій, Марія Демяненко, Олександр Ягольник, Юрій Корнєв та інші розумні і цікаві люди. Вони обіймали різні посади, мали індивідуальний, часто і неуживчивий характер, але добре володіли пером, кожен мав власний стиль і манеру письма. Написані ними, здавалося такі різні матеріали, розміщені на полосах, не контрастували, а створювали єдиний ансамбль, де було що прочитати і над чим задуматися.
При такій активності, яку засвідчували творці «Радянської Буковини», потрапити на її полоси було вже й не так легко. Тому під час планірок за кожне вільне місце, за кожний дециметр площі точилося наполегливе суперництво. Ми сперечалися до хрипоти і ледь не брали один одного за грудки, скаржилися редактору на відповідального секретаря за те, що він нас затискує, але в кінцевому підсумку, як розумні і виважені люди доходили спільного висновку й поверталися на робочі місця друзями, такими, як були й до цього.
Найбільший шмат пирога відхоплював, як правило, привілейований відділ сільського господарства. Він володів негласним монопольним правом на першу сторінку і заповнював її оперативними повідомленнями з полів і ферм, вміщував різноманітні зведення та коментарі до них. В результаті полоса, як казали деякі наші дотепні читачі, густо пахла гноєм, силосом та парним молоком.
Значно менше площі перепадало відділам партійного життя та радянського будівництва, зате відділ культури, як правило, не залишався скривдженим. Бо саме його доробок посилював авторитет газети та підвищував рівень її читабельності. Шанувальникам красного письменства особливо припадала до душі літературна сторінка , біля якої гуртувалися як маститі майстри пера так і творча молодь. В той час видати у світ книжку поезії чи прози для початкуючого автора було надзвичайно складно і на це йшли роки і навіть десятиліття. Адже існуючі київські видавництва «окупували» маститі столичні метри, а єдине на всі західні області України регіональне видавництво «Карпати» було малопотужним і не володіло достатньою матеріальною базою. До того ж пробиватися до нього доводилось крізь частокіл ідеологічних перепон та цензурних рогаток. 
За таких умов єдиним доступним місцем для літератора, де він міг заявити про себе, була «Радянська Буковина». Саме тут робили свої перші кроки у велику літературу Михайло Ткач, Анатолій Добрянський, Володимир Бабляк, Богдан Мельничук, Віктор Косяченко, інші письменники та поети, які стали визнаними майстрами слова.
Серед важливих підрозділів газети не можна не згадати відділу листів. Його внесок у творчу палітру видання був не дуже значимим, але без нього на той час уявити собі газету ніхто з нас не міг. В нас існував культ авторського листа і жоден допис, жодна замітка не залишалася поза увагою редакції. А одержували ми у цей час по 19-20 тисяч листів, скарг і пропозицій на рік. Кожну з них треба було  перевірити, вжити заходів по усуненню недоліків та дати обґрунтовану відповідь. І з цим величезним обсягом робіт успішно справлявся Пилип Соловщук та його помічниця Ніна Крошка. 
Згаданий журналіст прибув в редакцію з фронту в офіцерській, простреленій кулями шинелі та пропахлій порохом гімнастерці і відразу активно взявся за роботу, віддав їй довгі роки життя аж до виходу на пенсію. За цей час він створив надзвичайно обширний позаштатній авторський актив і його люди перевіряли листи і скарги на місцях, давали відповіді дописувачам, здійснювали прийом громадян, виконували цілий ряді інших функцій, за які їм ніхто грошей не платив.
Нарешті, хочу зупинитися на діяльності ще одного чи не найважливішого на той час підрозділу газети - ідеологічного відділу, який я тривалий час очолював і разом зі мною пліч-о-пліч трудилося ще два «бойових штики», два Володимири - Михайловський і Краснодемський. Нам належало висвітлювати хід ідеологічного забезпечення виконання планів і соціалістичних зобов’язань, виховання населення в дусі патріотизму та інтернаціоналізму. І цю роботу мали вести наступально тобто, розвінчувати реакційну суть українського буржуазного націоналізму, міжнародного сіонізму та релігійного сектантства. Таким чином відділ формував і визначав політичне обличчя газети і як засвідчували огляди, котрі вміщувала на «Радянську Буковину» республіканська і союзна преса, робили ми це досить пристойно та успішно. 
Особливо плідно в галузі військово-патріотичного виховання працював Володимир Михайловський. Йому вдалося відшукати і відновити багато невідомих епізодів, пов’язаних з визволителями Буковини, діяльності на її території антифашистського підпілля, розшукати імена героїв, які вели цю мужню боротьбу. Матеріалу набралося багато, журналісту тісно було з ним в рамках газети і він творив книги публіцистики, що вийшли у видавництві «Карпати». За особливу плодотворну роботу в пресі, високий професіоналізм і майстерність Михайловському одному з перших в республіці було присвоєно звання «Заслужений журналіст України». Підвищення по службі отримав Володимир Краснодемський, якого перевели до Києва і він обіймав відповідальні посади в газетах «Радянська Україна», „Голос України” та «Президентський вісник», а зараз редагує солідний комерційний журнал. Мене теж тоді не скривдили. Спілка журналістів України присудила мені свою найвищу нагороду - премію імені Ярослава Галана.
Тодішній доробок та нагороди за нього зараз особливого захоплення та ентузіазму в мене не викликають. Адже я добре усвідомив, що тодішня моя робота аж ніяк не сприяла боротьбі за незалежність нашої держави, а скоріше навпаки, але не спішіть мене гостро осуджувати за це. Згадаймо, що таких людей, як Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл чи Василь Стус, що відкрито виступали проти тодішнього режиму і свідомо прирікали себе на прозябання в колимських ГУЛАГах, колоніях посиленого режиму і навіть на смерть було дуже мало. Абсолютна більшість населення, в тому числі й творчої інтелігенції, забамбулена комуністичною пропагандою, служила діючій владі і, навіть розуміючи її антигуманну суть, змушена була працювати на неї. Бо ж кожному з нас належало якось існувати, утримувати сім’ю, вчити і виховувати дітей. І єдиним джерелом тоді була для цього заробітна плата, котру ми, журналісти, отримували в редакціях і змушені були відробляти її.
Мені часто доводилося працювати в бригадах обкому партії, котрі перевіряли стан ідеологічного забезпечення в різних галузях сільського господарства. Особливо під пильною увагою була зимівля громадського тваринництва. Ми виїжджали в райони, відвідували ферми, вивчали стан утримання стада та умови для праці і відпочинку людей. До кожного такого візиту на місцях так ретельно готувалися, що навіть доходило до маразму. Приміщення закосичували хвоєю, прикрашали барвистими гірляндами, а в одному з господарств Хотинського району місцеві керівники розпорядилися почіпляти на роги корів букети паперових квітів. 
Особливий шик і блиск наводився в так званих кімнатах психологічного розвантаження, які тоді входили в моду і відкривалися у тваринницьких містечках. Їх підлоги встелювали дорогими килимами, приміщення умебльовували сучасними гарнітурами, забезпечували телевізорами та іншою електронною технікою. Та ні доярок, ні свинарок в їх робочому одязі сюди не підпускали і ключі від кімнати зберігалися або в зоотехніка, або в завідуючого фермою. Саме вони відчиняли приміщення, коли приїжджали якісь гості, журналісти чи перевіряючі. Всі знали про це, але робили вигляд, що згадані кімнати - то велике благо для тваринників і допомагають їх успішній роботі і навіть зміцненню здоров’я.
Кожний рейд ідеологічних бригад закінчувався вечерею за участю першого секретаря райкому, на території якого перевіряючі завершували роботу. Таких поїздок було багато, але найбільше запам’ятався мені візит до молдавського містечка Єдинці, де ми знайомились з досвідом ідеологічної роботи в місцевому колгоспі. Його голова, яка зустріла нас, була красива статна жінка, колишня козачка з Кубані Марина Гайтур. Ми захоплювалися пальметними садами, рясно всіяними червонобокими, синіми та зеленими плодами, добротними тваринницькими приміщеннями, де утримувалася високопродуктивна племінна худоба, цехами по переробці продукції з місцевих ланів та ферм, іншими об’єктами, які люб’язно показувала нам господиня.
Перед цим візитом і після нього мені ще не раз доводилося бувати в господарствах Єдинецького, Бричанського та Липканського районів Молдови і тільки радувався здобуткам сусідів, які на основі спеціалізації і концентрації виробництва різко підняли економіку, значно поліпшили матеріальний добробут населення. І зараз, крізь призму років, стає гірко і боляче за сусідів, які за роки своєї незалежності втратили напрацьовані здобутки тепер не живуть, як цивілізовані люди, а лише виживають.
Щоправда, тоді, мабуть, ніхто б не повірив, що так кардинально зміниться ситуація і одна з найбагатших республік Радянського Союзу стане найбіднішою країною в Європі. Але в той час, коли ми перебували в Єдинцях, тут було вдоволь поїсти і випити. Господиня запросила нас до колгоспної їдальні і кожен з гостей був вражений красою та затишком, котрі панували тут, а меню було таким щедрим та різноманітним, яким навіть ресторани Чернівців похвалитися не могли.
До кожної страви нам подавали нове вино з місцевих погребів, що різнилося від попереднього міцністю і смаком, кольором та ароматом. В процесі такої дегустації розмова за столом стала жвавішою, а в окремих гостей почали заплітатися язики. Настала пора збиратися додому, але господиня ще не пускала буковинців.
--У нас в Молдові,--говорила вона,-- з-за столу піднімаються лише тоді, коли вже не можуть зав’язати шнурків на мештах, бо при нахилянні додолу вино мимоволі ллється з горла через край.
Ми з розумінням поставились до жарту жінки, випили ще по келиху хмільного трунку і виїхали до Кельменецького району. На його території ознайомилися з станом ідеологічної роботи ще в кількох господарствах, а коли вже добре почало смеркатися, перший секретар райкому партії Леонід Яблонський запросив нас в дубовий гай недалеко від села Лукачани. Тут на мальовничій поляні працювала міні-електростанція і живила електричні лампочки, котрі висіли на деревах а також над столами, що аж вгиналися від різних закусок. Трохи далі диміли дві солдатські кухні. На одній з них симпатичні кухарки готували вареники з різною начинкою, а в іншій кипіли раки до пива, якого кожний міг скуштувати вдосталь.
Між присутніми точилася жвава бесіда. Хтось розповідав анекдоти, хтось пробував затягнути пісні, а потім всі притихли і слухали вірші, які майстерно і задушевно читав відомий український поет Михайло Ткач, котрий прибув з Києва погостювати до батьків у село на Кельменеччині і був запрошений на вечерю.
Непомітно минав час, а коли спохватилися, на вулиці починало благословлятися на світ і ми вирушили до Чернівців. Додому дістався десь о сьомій ранку, а в дев’ятій вже був за робочим столом й почав писати про те, що бачив і чув (звичайно не згадуючи влаштованої нам забави). Таким чином після віддушини, яка траплялася не так вже й часто, починалися звичайні і тривалі робочі будні, нові клопоти і тривоги, нові дороги і зустрічі.
Треба сказати, що Буковина тоді розгортала активне спілкування і підтримувала тісні зв’язки із сусіднім Закарпаттям а згодом до цього тандему приєдналася й Рязанщина. Стосунки з росіянами охоплювали не тільки гуманітарну сферу, але й економіку, торгівлю і побут. Як нагадування про взаємовигідне співробітництво в Чернівцях центральний універмаг став називатися «Рязань», а в столиці «березового ситцю» головний торговий центр отримав назву «Чернівці». 
Між українським і російським регіонами практикувався обмін делегаціями різного, в тому числі й найвищого рівня. Перебування однієї з них на чолі з першим секретарем обкому КПРС Миколою Приєзжевим було доручено висвітлювати мені на сторінках «Радянської Буковини». Помічник Приєзжева попередив, що прізвище двох працівників, які входили до складу делегації, називати не треба. І тільки трохи згодом довідався про причину такого інкогніто. З’ясувалось, що під видом «промисловиків» з партійного комітету до нас приїхали співробітники служби безпеки, які охороняли свого високого шефа і мали захищати його життя та здоров’я від «бандьоров».
Та ці люди не мали роботи. Навпаки, я бачив як тепло та сердечно зустрічали високого гостя на промислових підприємствах та в навчальних закладах нашого обласного центру. А в селі Бояни Новоселицького району Миколі Приєзжеву влаштували справжню феєрію. На майдані біля будинку культури грали троїсті музики, танцювали місцеві жителі в національних строях, а коли в коло запросили першого секретаря, той, незважаючи на свій поважний вік, почав вибивати «Сирбу». Присутні гідно оцінили хист Приєзжева, проводжали його овацією, а керівництво села та колгоспу від імені місцевих жителів, нагородило рязанця комплектом національного одягу.
Щиро приймали прибулого й мешканці Подвірного, де в будинку культури відбувся вечір інтернаціональної дружби та братерського єднання, який став останнім масовим заходом перебування рязанської делегації на буковинській землі. Перед від’їздом гостей на батьківщину, вони запросили до себе всіх супроводжуючих буковинців.
Побувати на Рязанщині мені не довелося, але ті, хто був там, хвалили росіян за щирість і гостинність і разом з тим відзначали, що започатковані стосунки розвиваються і набирають розмаху в основному на обласному і ще трохи на районних рівнях. Однак на місцях про них знали мало і про це ще раз засвідчив наш співробітник Микола Тимошик.
Він прибув на роботу в «Радянську Буковину» після закінчення факультету журналістики Київського державного університету і почав якнайкраще заявляти про себе. Через якийсь час Миколу забрали з Чернівців на роботу в Центральний комітет комсомолу України, а звідси повернувся в альма-матер на викладацьку роботу, де здійснив блискучу і карколомну  кар’єру. Він написав і видав ряд монографій, надзвичайно позитивно  сприйнятих в наукових колах столиці, захистив кандидатську, а згодом і докторську дисертацію, став наймолодшим професором-гуманітарником і зараз працює у рідному вузі.
А тоді, коли він отримав від мене відрядження до Рязані, Микола був ще необстріляним, але досить хвацьким журналістом й робив перші і тверді кроки на шляху становлення і визнання. В  Рязанському обкомі партії хлопець заявив про бажання відвідати рідну землю Сергія Єсеніна і незабаром на виділеній машині та з супроводжуючим буковинець відправився в російську глибинку.
В єсенінському селі Констянтиново перед приїздом Тимошика начальство відбувало якусь забаву і після неї серед білого дня відсиплялося у власних будинках. Секретаря парткому не вдалося підняти з ліжка, а голова колгоспу, коли дружина сказала, що до нього приїхали буковинці, все таки відкрив очі.
--Какие еще в жопе буковинці,--сказав він обурено.—О таких я ничего не знаю...
Вразливий юнак повернувся додому гірко розчарованим в найкращих почуттях і більше ні він, ні інші наші газетярі в «країну березового ситцю», як охрестив Сергій Єсенін Рязанщину, не рвалися. Зате бажаючих здійснити поїздку до Сучавського повіту сусідньої Румунії ніколи не бракувало. 
Обмін делегаціями проводився на безвалютній основі. Сторона, що запрошувала гостей, забезпечувала їм безкоштовне перебування в готелі, харчування, транспортне обслуговування та ще й видавала прибулим невеличкі суми грошей на дрібні кишенькові витрати та сувеніри. Така практика позбавляла нас від різних додаткових формальностей, а кошти, котрі витрачалися на прийом делегацій, були настільки мізерними, що жодним чином не позначалися на бюджеті області чи повіту.
Кожного разу, коли я приїжджав у Сучаву , мій колега, редактор повітової газети «Зорь ной» Іон Параніч спочатку водив мене у місцевий краєзнавчий музей, де серед інших експонатів зосереджував увагу буковинської делегації на велику панорамну фотографію, зняту на Центральному майдані Чернівців. На ній зафіксована збуджена група людей, які щось кричали, розмахували руками та газетами, сперечалися і в такий спосіб, як свідчив підпис, висловлювали своє захоплення і підтримку вступом румунських королівських військ на територію Північної Буковини в 1918 році.
У Чернівецькому музеї я показував колезі таку ж світлину, але текстовка під нею гласила, що люди на знімку обурюються окупацією краю королівськими військами  і протестують проти неї. 
Ми тоді не сперечалися від таких розбіжностей у трактовці одного і того ж факту, бо розуміли, що цей протокол, котрий набрав змісту ідеологічного ритуалу, викликаний загальним охолодженням стосунків між Радянським Союзом та Соціалістичною Республікою Румунією. Лідер сусідньої країни Ніколає Чаушеску, керуючись великодержавними інтересами, гласно заявляв , що в його країні є тільки одна нація - румуни і в такий спосіб  кривдив та ставив поза законом українців, угорців, словаків, які з давніх-давен заселяли цю країну і зараз їх діаспори нараховують десятки тисяч чоловік. Одночасно піднімали голови різні шовіністичні організації та групи, котрі виступали за Романію-Маре, тобто відновлення країни в кордонах 1918 року, коли її війська загарбали Буковину і частину Бесарабії, а в 1940 році змушені були повернутися додому.
З приводу такого тертя між керівниками СРСР та СРР розгорнулася полеміка, яка поки-що носила закритий характер, але основна маса населення  не підтримувала великодержавних устремлінь і з теплотою та повагою ставилася до своїх сусідів. У всякому разі ми могли пересвідчитись в цьому під час спілкування в трудових колективах ,  навчальних закладах Сучави, Фальтичень, Радауц, Ватри-Дорни та інших населених пунктів повіту, де нас зустрічали по-дружньому щиро та сердечно. 
Багато уваги члени нашої делегації приділяли ознайомленню з роботою засобів масової інформації і, передусім, діяльності газети «Зорь ной», спілкувалися  з її співробітниками. В процесі такого спілкування ми переконувалися, що наші румунські колеги з повітового видання перебувають у більш привілейованому стані, ніж ми. Згадана газета виходила половинним форматом «Радянської Буковини», мала у п’ять разів нижчий тираж, зате місцеві журналісти отримували, як правило, втричі більшу зарплату від нашої. Всі вони були забезпечені житлом, щорічними путівками на лікування та відпочинок, багато співробітників мало власні легкові автомобілі «Дачія».
Ми по-доброму заздрили своїм зарубіжним колегам, але поширюватися вдома про їх вищий ніж у нас добробут було небезпечно. І коли працівник обласної студії телебачення Степан Кашталянчик розповідав друзям правду про становище «приводних ремнів» в Румунії і про це довідався секретар нашого обкому партії Олексій Гаврилюк, то він пообіцяв Кашталянчику більше не пускати його у зарубіжні поїздки та пригрозив йому іншими покараннями.
На щастя, здійснити свій задум високому партійному функціонеру не вдалося. Через кілька днів після неприємної розмови з Гаврилюком Степан перейшов на роботу власкором в республіканське інформаційне агентство РАТАУ, став недоступним для Гаврилюка , а згодом зажив собі слави кращого працівника агентства. А брав він не стільки особливим талантом чи феноменальними здібностями, а, передусім, наполегливістю і завзяттям. Він міг цілу ніч промучитися над якоюсь інформацією, яка «не йшла» й не відправляв її в РАТАУ доти, доки не відшліфовував до блиску.
Такий стиль роботи підірвав здоров’я журналіста і він почав часто хворіти. Якось Степан показував мені цілу жменю різнокольорових пігулок, котрі він, за рекомендацією лікарів, змушений був ковтати тричі на день, але й це не забезпечувало належного ефекту. Після передачі в агентство особливо важливого матеріалу про зміну партійного керівництва в області, Степан, вражений обширним інсультом, впав за телетайпом....
Закінчуючи цей сумний відступ і віддаючи данину пам’яті колеги, якого я добре знав і шанував, знову вертаюся до зв’язків чернівецьких і сучавських журналістів і мушу визнати що не завжди вони були безхмарними. Ложку дьогтю в добру справу, як це не боляче зараз визнавати, внесла наша сторона.
Під час чергового приїзду гостей їх на кордоні в Порубному мав за спільною домовленістю зустрічати заступник редактора «Радянської  Буковини» Анатолій Масловський на «Волзі» що належала газеті «Зориле Буковиней». Однак редактор цього видання Іон Килару очевидно забув про те, що планувалося і виїхав на машині кудись у невідомому напрямку, а я зі своїм транспортом був на єдиному політдні в Сокирянському районі. В результаті ми запізнилися на зустріч, а гості, не дочекавшись господарів, повернули додому.
Наступного дня обидвох редакторів викликали до обкому партії.
--Володю, говорив мені по дорозі  колега,-- бери всю вину на себе, адже ти керівник ведучої газети...
--Не можу бо мене заклюють,--відказую йому.—А в тебе, Ваня, секретар обкому кум і тобі легше буде викрутитися.
Розмова в присутності секретаря обкому партій Михайла Іванеска та завідуючого відділом пропаганди і агітації Володимира Лопатюка була тривалою і неприємною. Врешті, коли ми вже вкотре витирали піт з намилених ший, почали спільно думати, як вийти з становища і знайшли більш-менш «об’єктивне» пояснення за затримку та форму вибачення за неї.
Але незабаром після цього активні зв’язки журналістів двох прикордонних регіонів припинилися й не відновлені й досі. І не з причин згаданого інциденту. У той час в південному повіті Румунії Тимішуаре несподівано спалахнула революція, яка, мов полум’я сухим очеретом, покотилася по країні й змела існуючий антинародний режим, без суду і слідства знищила його одіозних лідерів Ніколає та Єлену Чаушеску.
Через якийсь час у людей, котрі приїжджали з Сучави у Чернівці я цікавився долею свого колеги Іона Параніча, якого я дуже цінував і знав як чесну, порядну і безкомпромісну людину і, на щастя, не помилився. Навіть в горнилі складних і непересічних подій, що охопили Румунію, Параніч вистояв, зберіг своє добре ім’я і посаду і ще довго, аж до виходу на пенсію, продовжував редагувати повітову газету «Зорь ной». А це свідчить, що румунська революція була не тільки суворою і жорстокою, але й справедливою.
 
МИ ВСІ НАВЧАЛИСЯ ПОТРОХУ...
Не согрішу проти істини, коли відзначу, що в часи тоталітаризму була розроблена більш чітка система навчання працівників засобів масової інформації, ніж зараз. Через певний період кожний журналіст мав можливість не тільки розширювати власний кругозір, підвищувати політичний рівень та кваліфікацію, але й зобов’язаний був це робити, коли хотів втриматись на займані посаді, або піднятися на щабель вище по службовій драбині.
Чітка система перепідготовки кадрів, розроблена партійними комітетами, діяла в кожному районі, у кожній області. У нас, на Буковині, літературні працівники різного рангу по два-три тижні відвідували курси, відкриті по вулиці 28 червня у Чернівцях. Їх колеги трохи вищі рангом направлялися в зональну партійну школу, котра діяла в Івано-Франківську, редактори районних газет вчилися, як правило, протягом місяця у вищій партійній школі при ЦК Компартії України в Києві, а їх обласні колеги відбували перепідготовку у Москві.
Якось я підрахував, що за час роботи в «Радянській Буковині» більше шести місяців прожив у російській  столиці. Сюди входить час на стажування в «Сельской жизни», «Социалистической  индустрии», «Правде», інших центральних виданнях, участь в роботі двох Всесоюзних з’їздів журналістів, що проходили в Колонному залі спілок у  Москві, виклики на різні масштабні наради, семінари, конференції, котрі облаштовувались для вищого журналістського ешелону країни.
Особливо запам’яталася мені нарада з ідеологічних питань, яку проводив другий секретар ЦК КПРС Михайло Суслов. В її роботі брало участь двоє буковинців - секретар обкому партії Михайло Іванеско та я, як редактор ведучої обласної газети. Після прибуття в Москву і виходу зі спального вагону на Київському вокзалі мене запросили в кімнату депутата. Молода, вродлива жінка провела  до столу, заставленого пляшечками кока-коли, яка тільки почала з’являтися в столиці та вазами із заморськими делікатесами і пригостила мене кавою.
--А тепер можете відпочити,--сказала привітна ґаздиня і показала на диван, що стояв у сусідній кімнаті і був накритий білосніжними простирадлами.
Коли я відмовився від такого задоволення, господиня посадила мене до чорної «Волги» і наказала шоферу везти до готелю «Україна», що розташований поблизу Красної площі. Без будь яких формальностей мені видали ключ, перепустку і я поселився в однокімнатному номері.
На столі побачив два списки - дефіцитних грамплатівок та книг, з числа яких належало вибрати і підкреслити потрібне. Перший список мене не цікавив, бо радіоли у нас дома не було й музикою я не захоплювався, а ось книжок замовив чимало, в тому числі й двотомник Георгія Жукова «Воспоминания и размышления», який щойно побачив світ у Москві. Незабаром під’їхали колеги з інших регіонів України, разом випили по чарці за зустріч й подалися бродити по столиці, а вранці нас доставили до Кремля. 
Тут, в самому серці столиці, бував вже не раз під час екскурсій, де нас водили тільки по визначених, відкритих для показу об’єктах, а також на концертах у величезному палаці з’їздів. Та цього разу, коли потрапив до Георгієвського залу, був вражений його величчю і красою. Особливе захоплення викликало фойє, покрите білим мармуром, на якому золотими літерами викарбувані і сіяють імена кавалерів ордена святого Георгія за всю історію заснування цієї найвищої нагороди Росії і в такий спосіб Батьківщина вшанувала бійців та командирів від рядового до фельдмаршала, які захищали її честь і незалежність, виявляли при цьому мужність і героїзм, не шкодували життя в лютих битвах з ворогом.
Гадаю, добре було б щось подібне створити  й у нас на Україні, передусім в палаці пам’яті , який за рішенням Президента планується облаштувати в Києві. Очевидно тут на найбільш святому місці варто б викарбувати імена київських князів-патріотів, найбільш хоробрих козаків та їх гетьманів, повстанців у загонах Коліївщини, січових стрільців, вояків Української народної армії, українських героїв минулої війни та української повстанської армії, які боролися за честь, свободу і незалежність нашої держави.
Щодо самої наради, яка цілий рік активно мусувалася в засобах масової інформації, як «великий вклад в розвиток марксистсько-ленінської теорії та практики комуністичного будівництва”, то як на мене вона не справила такого враження, на яке я чекав. 
З головною доповіддю перед присутніми, яких зібралося кілька тисяч зі всіх кінців Радянського Союзу, виступив сірий кардинал Михайло Суслов. До цього я бачив його на портретах, котрі публікували газети та несли люди на демонстраціях, а зараз, коли побачив Суслов ближче, то не міг повірити, що то одна і та ж людина. Обличчя оратора було висушеним, наче мумія, з нього звисала шкіра а на довгій шиї з натягнутими, мов батоги, жилами, теліпався кадик, особливо тоді, коли доповідачу для зволоження горла подавали склянку з рожевою рідиною.
Суслов погано тримався на ногах і по боках стояли пахолки, готові у будь-який час підтримати його. Вони ж допомагали шефу перегортати сторінки доповіді, яких не слухались вражені хворобою Піркенсона руки сірого кардинала.
Ще гірше виглядав секретар ЦК КПРС Анатолій Пономарьов, на обличчі якого не розгладжувалися великі мішки, що звисали з-під очей, а на щоках проступали темносині плями, яких навіть пудра  не могла приховати. Він виступав на другий день наради і аналізвав стан міжнародного становища СРСР.
Очевидно, гнітюче враження, яке справили високі партійні чільники, мимоволі вплинули  на присутніх та оцінку доповідей, з якими вони виступили.
--Знав би я, що почую таку муру,--безпардонно висловився в колі журналістів редактор «Кіровоградської правди» Олександр Моторний , --то краще б погуляв вулицями столиці...
Сашко видно забув, що кремлівські стіни мали вуха і жорстоко поплатився за це. Не встиг чоловік повернутися додому, як його викликали в обком Компартії України і зажадали пояснення щодо ідеологічної близькозорості та аполітичного вчинку. 
Але й на цьому переслідування мого колеги не закінчились. Через якийсь час в «Правде» (органі ЦК КПРС) з’явився розгромний огляд на обласну газету, в якому неоднозначно натякалось на необхідність вживати оргзаходів щодо редактора. Та Олександр не чекав на таку розправу, а добровільно розрахувався, виїхав до Києва, де редактор «Сільських вістей» Іван Сподаренко виручив товариша і прийняв його у свій колектив на посаду, що не вимагала обов’язкового затвердження в ЦК Компартії України і таким чином врятував його від неприємностей. 
Щодо мене, то після наради я ще двічі бував по місяцю у Москві на курсах в Академії суспільних наук ЦК КПРС. Я був приємно вражений добре обладнаною й умебльованою кімнатою на двох у багатоповерховому гуртожитку  Академії на вулиці Тверській-Ямській, багатством меню і дешевизною страв в їдальнях навчального закладу, буфетами ледь не на кожному поверсі, де можна було не тільки перекусити, але й випити чарку-другу горілки чи коньяку , або фужер вина.
І ще мене вразило прославляння на кожному кроці Генерального секретаря партії Леоніда Брежнєва, культ якого досяг тоді апогею. Про діяльність «вірного ленінця і непохитного борця за мир і щастя людей» розповідали стенди, плакати, виставки літератури, розгорнуті у всіх фойє, , навчальних кабінетах та аудиторіях. Лекції, з якими виступала перед нами академічна професура, носили, як правило схоластичний характер, починалися і закінчувалися восхвалянням дорогого Брежнєва, його доробку в розвиток держави, забезпечення щастя і добра країни та її народу. А на семінарських заняттях точилися безплідні дискусії відносно того, який соціалізм - зрілий чи розвинутий ми збудували.
Доки вчені ломили списи, становище в країні різко погіршувалося. Навіть в московських магазинах зникли з вільного продажу м’ясо, яйця, сухі сири та ковбаси, виникали черги за хлібом, бо столичні прилавки вигрібали і чистили багаточисельні гонці, що прибували з підмосковних регіонів, де з харчами було геть погано.
Така ж ситуація склалася й на ринку товарів першої необхідності. Скажімо, коли я навідався в супермаркет «Дитячий світ» , де не раз купував добротний і красивий одяг та взуття для своїх неповнолітніх синів, то тепер був здивований убогістю прилавків, на яких асортимент товарів мало чим відрізнявся від того, що пропонувався у продажу в Чернівецькому спеціалізованому магазині в центрі міста по вулиці Котовського.
Зубожіння держави посилювалося масовим розкраданням її багатств як оптом, так і вроздріб. На той час був сформований прошарок несунів - тобто людей, котрі поверталися з роботи і несли з рідних виробництв все, що потрапляло їм до рук. Вони тягнули м’ясо і масло, хліб і ковбаси, цемент і вапно, труби і дошки, черепицю і навіть цеглу. Коли це добро непотрібне було господарю, то він міняв його по бартеру з сусідами, або продавав за безцінь.
Ще більшої шкоди завдавали злодійські формування, котрі діяли від Москви аж до її околиць. В час мого перебування тут закінчилось два резонансних процеси. Один з них стосувався Міністра рибного господарства Ішкова, під керівництвом якого масово вивозилась з країни за кордон паюсна ікра в консервних банках під ярликами тюльки в томаті, а на закордонні рахунки махінаторів надходили великі суми валюти. Крупні розтрати правоохоронці виявили в магазині Єлісеєва, що розміщався на вулиці Горького і вважався центральним гастрономом столиці. І міністра, і керівників гастроному присудили до вищої міри покарання і негайно розстріляли в тюрмі. Така поспішність, на думку москвичів, була зв’язана з тим, що злочинці працювали на вищі органи державної і партійної влади і могли де треба розповісти про це.
Переважна більшість людей розуміла, що так дальше продовжуватись не могло і чекали якоїсь позитивної розв’язки, тим більше, що здоров’я престарілого Генсека різко погіршувалося.  
З такими невеселими московськими новинами повернувся додому. А незабаром сталося те, що мало статися. Пішов з життя Л.І.Брежнєв і закінчилась ціла ера в житті радянського народу, зв’язана з правлінням цієї непересічної й не ординарної людини. Щоправда, повідомлення про смерть керівника Комуністичної парті та радянської держави офіційно було розповсюджене на два дні пізніше від самої події, але журналісти здогадувалися про це значно раніше. Для цього ми мали вагомі підстави. З Москви у редакцію надійшла депеша з вимогою зняти з полоси текст вітання Леоніда Брежнєва на адресу хліборобів Криму, яке було призначене для публікування у чергових номерах видань. Крім того, нас попередили про недоцільність будь-яких святкових матеріалів з приводу Дня радянської міліції, який наближався. І, нарешті, радіоефір та екрани телевізорів заповнила музика Петра Чайковського. 
Згодом «Лебедине озеро» всесвітньо відомого композитора, яким захоплювалося не одне покоління меломанів, стало своєрідним похоронним маршем для московських вождів, котрі вслід за Брежнєвим стали падати з Кремлівського олімпу, як стиглі груші з дерева.
Тимчасом «Радянська Буковина», як і інші видання такого типу випустила три номери підряд, присвячені пам’яті лідера, котрі з першої й до останньої сторінки були облямовані чорними траурними рамками. Ми сиділи ночами над газетою і одночасно вираховували, хто  прийде на  вільне місце керівника держави. Доморощені політологи сходилися на думці, що пост Леоніда Брежнєва займе колишній начальник КДБ СРСР Юрій Андропов, який напередодні став секретарем ЦК КПРС. 
Так воно і сталося. Новий генсек і лідер держави мав тверду руку, був безпощадним до розхристаності, злодійства та марнотратства і міг навести хоч елементарний порядок в країні. Але запрацювати повною мірою йому заважав похилий вік, що наближався до вісімдесяти років а також цілий букет хронічних хвороб, серед яких прогресувала гостра недуга нирок. 
Саме з таких причин новий керівник на відміну від попереднього особисто не їздив в аеропорт зустрічати зарубіжних гостей найвищого рангу, а приймав їх біля стін Кремля, де й відбувалася офіційна церемонія, визначена дипломатичним протоколом.
До виконання обов’язків Юрій Андропов взявся круто. По всій країні влаштовувалися облави на розкрадачів народного добра, входила в практику перевірка кінотеатрів та інших розважальних закладів, де виявлялися люди, що мали бути на роботі, а відпочивали в різних закладах культури. Штрафників розглядали на зборах трудових колективів, на них накладали громадські та адміністративні стягнення, а на рецидивістів заводили кримінальні справи, які передавалися до суду.
Така політика знаходила розуміння та підтримку як серед радянських людей так і за рубежем. Заявити про свою солідарність з  новим лідером в країну прибували багаточисельні партійні та урядові делегації, представники світової громадськості.
Та незабаром міжнародний авторитет Країни Рад та її керівництва упав до нуля, особливо після трагічної й досі до кінця нез’ясованої події, яка сталася на Далекому Сході.
Тут Радянські винищувачі збили південнокорейський пасажирський літак, який нібито вторгся в територіальні води Радянського Союзу, і  майже двісті п’ятдесят пасажирів, серед яких були діти, люди похилого віку, знайшли вічний спочинок у холодних  просторах.
Інцидент схвилював світ, викликав глибоке обурення на всіх континентах землі, прихований осуд радянських людей і, насамперед, москвичів. Я можу про це особисто засвідчити бо перебував у цей час у столиці, куди в черговий раз був направлений на місячні курси до академії суспільних наук. Якось слухачів попередили, що Юрій Андропов спробує пояснити причини катастрофи літака і радили нам бути біля телевізорів. Але перед виступом хтось поміняв йому текст і генсек почав нести таку ахінею, що страшно було слухати. Вечірню програму «Время» довелося перервати і, як пояснив глядачам ведучий диктор Ігор Кирилов, з «технічних причин». Відтоді Генсек ніколи більше не з’являвся на телеекрані з приводу літака, а Радянська країна отримала назву «імперії зла», яка трималася за нею аж до початку перебудови.
Великі навантаження, що лягали на плечі старої і хворої людини остаточно підірвали її здоров’я і музика Чайковського знову заполонила ефір. А місце Андропова зайняв колишній начальник канцелярії Леоніда Брежнєва ще з молдавського періоду його діяльності Костянтин Черненко. Ми, журналісти, як і всі тверезомислячі люди, дивувалися з такого вибору. Адже до керма величезної країни стала людина без досвіду роботи широкого масштабу, до того ж смертельно хвора.
Я пригадую, як запопадливі телевізійники показували Черненка під час його голосування до Верховної Ради. Генсек дуже скидався на дауна і ніяк не міг второпати як і чому він тут опинився. Підручні підвели Черненка до урни, показали у яку щілину опускати бюлетень і він, нарешті, з великими зусиллями виконав свій громадянський обов’язок та щось буркнув собі під ніс.
Дивився я на цю процедуру і було соромно та страшно. Соромно від того, що такою великою і могутньою країною доручено правити недолугому старцю, а страшно, бо в руках у нього перебував чорний чемоданчик з ключами до ядерної могутності СРСР. Ослаблений розумом дід міг у будь-який момент повернути один з ключів, підняти в повітря ракети, націлені на Америку і спровокувати термоядерну катастрофу, у якій могло загинути людство.
Десь через рік після обрання Черненко помер, а кремлівський бомонд знову висунув на посаду Генсека древнього старця - першого секретаря Московського обкому партії Гришина. Щоправда, цього разу він мав альтернативу в особі молодого і енергійного секретаря ЦК КПРС, який відав питаннями сільського господарства, Михайла Горбачова. Голоси між ними розділилися порівну і все мав вирішити Володимир Щербицький - секретар ЦК Компартії України, який одночасно був членом бюро ЦК КПРС. Тому українського лідера, який на той час перебував у США, терміново відкликали до Москви і він проголосував за Михайла Горбачова. Відтоді розпочалася ера перебудови, яка призвела до розвалу Радянського Союзу і проголошення  на обломках найбільшої в світі імперії, незалежності України.
 
ДАРМОВІ ГРОШІ
Чи могли люди в той час отримувати дармові гроші? Могли, і передусім в редакціях, де діяло так зване заавторство, яке бере початок від Володимира Леніна. Розробляючи концепцію першої пролетарської газети «Искра», майбутній вождь соціалістичної революції неодноразово підкреслював, що будь-який партійний друкований орган буде живим і життєвим, коли у ньому на п’ять штатних літераторів працюватиме п’ятсот і п’ять тисяч робітничих і сільських  кореспондентів.
Така ленінська настанова стала основоположною у всіх партійних газетах від районного центру до Москви. У кожній з них сорок процентів площі мали займати матеріали професіоналів і шістдесят - позаштатних активістів, відповідним чином розподілявся й гонорар. Та коли редакція допускала похибки й надавала перевагу стороннім авторам, то за це її хвалили, в іншому разі критикували і карали матеріально.
За часи свого існування «Радянська Буковина» завжди мала на кожного штатного газетяра по п’ятсот і навіть більше добровільних помічників. Але їх дописи - то в основному були вірші початківців чи викінчених графоманів, скарги на різні сторони тодішнього життя,  поради спеціалістів і в кращому разі інформаційні замітки про життя в області, котрі надходили в редакцію із запізненням. Звичайно, формувати з такого доробку повноцінні полоси, визначати зміст, творче та ідеологічне обличчя газети було неможливо і ми вдавалися до пошуку інших шляхів. 
Творчі працівники редакції регулярно виїжджали на місця, зустрічалися з робітниками і колгоспниками, партійними та радянськими активістами, працівниками культури, освіти, охорони здоров’я, бесідували з ними і за рахунок отриманої інформації готували авторські статті та кореспонденції і оплату за таку працю отримували люди, чиї підписи з’являлися на газетних шпальтах.
У той час мені та іншим колегам по перу доводилось витрачати значно більше часу на підготовку заавторства, ніж на власну творчість. Особливо складно і багато доводилось працювати з головними дійовими особами в області і, навіть, у районах. І я це відчув на власному досвіді, коли після неповного місяця роботи в «Радянській Буковині» одержав доручення підготувати до друку проблемну статтю з питань кадрового забезпечення області, з якою мав виступити перший секретар обкому партії Володимир Дикусаров.
Він нещодавно прибув до нас із Закарпаття і до кожного публічного  виступу, а тим більше у пресі, ставився дуже доскіпливо, відповідально і ревно. А моє завдання ускладнювалося тим, що я ще не знав вимог автора і слабо орієнтувався в питаннях, які треба було висвітлювати, тому працювати доводилось досить довго і надзвичайно ретельно.
Коли закінчив чорновий варіант, навідався до помічника Дикусарова Івана Ротара, який вже встиг вивчити уподобання свого шефа. Спільно ми ще трудилися протягом кількох вечорів, вилизували, як кажуть, кожний абзац, кожну фразу, кожне слово. А коли стаття на нашу думку набрала потрібних кондицій, я зважився переступити поріг першого. Він читав матеріал дуже уважно, розмірковував вголос з того чи іншого приводу, підкреслював окремі слова і просив по можливості пошукати на їх місце більш точні та вагомі і, нарешті, завізував статтю й таким чином дав добро на її публікацію.
Десь через два-три тижні Ротар знову зателефонував мені й запросив до себе. Тут він відкрив сейф, вручив мені конверта, на якому розмашистим почерком було написано «Кореспонденту на пиво», а всередині лежало десь близько тридцяти карбованців, що приблизно дорівнювало трьомстам гривням за нинішнім курсом цін. 
--Що це має означати?--питаю Ротара із здивуванням.
--Гонорар за статтю,--пояснив мені той.—Володимир Григорович взяв собі кілька карбованців, щоб погасити різницю у партійних внесках, а решту велів повернути вам.
Я противився, відмовлявся, але Ротар доводив, що це не подачка, а нагорода за працю, вмовив мене покласти конверта в кишеню, однак відмовився піти на пиво, посилаючись на велику зайнятість. Та замість нього зустрів інших знайомих і друзів і ми добре розпорядилися непередбаченим гонораром в одній із кнайп на проспекті 50-річчя Жовтня.
Такі оказії у журналістському житті траплялися рідко й на них ми не розраховували. І хоч відчували, що заавторство є експлуатацією нашої творчої праці, все ж робили такі виступи на найвищому рівні і цілком безкоштовно.
На цьому поприщі особливо часто доводилось співпрацювати з інструкторами та деякими завідуючими відділами обкому партії, особливо тоді, коли вони готувалися у відпустку. Хлопці приносили різні довідки, що накопичувалися у їхніх сейфах, і журналісти доводили їх до пуття. А п’ятдесят-сто карбованців, які отримували в редакції партійці, не були для них зайвими і дозволяли впевненіше почувати себе в санаторіях та будинках відпочинку.
Однак, деякі наші так звані автори починали зловживати службовим становищем. Особливо на цьому поприщі вправлявся завідуючий відділом адміністративних і торгових органів обкому партії Федір Зінченко. Він ледь не кожного тижня кидав нам недолугі «болванки», а вже через кілька днів обурювався, коли вони не виходили в світ. А якщо публікації з’являлися, то вже на другий день завідуючий відділом приїжджав в бухгалтерію редакції, вимагав гонорару, а потім заходив до мене, як до редактора, і скаржився, що йому мало нараховують грошей.
Я показував скнарі положення про оплату творчої праці, доводив, що він одержує гроші по вищій шкалі існуючих розміток, але це тільки дратувало Зінченка. І при всякій нагоді він кидав на бюро необґрунтовані репліки, які принижували газету й ображали мене, як її редактора. Та для свого виправдання мені жодного разу не надали можливості. Адже на засіданнях бюро я був статистом і спостерігачем, змушений слухати й занотовувати основне, про що тут йшлося.
Але й Зінченко не був вічним на своєму посту і позбувся його колишній завідуючий при доволі делікатних обставинах. До його підвалу на вулиці Алма-Атинській втрапили злодії і винесли звідти ящики з шампанським, заморськими винами й коньяками, паюсною ікрою, баликом, іншими делікатесами, яких серед білого дня навіть із свічкою не можна було побачити на прилавках тодішніх гастрономів міста і області. 
Цього разу запопадливі працівники міліції виявили чудеса оперативності, швидко затримали зловмисників й передали своєму шефу по акту викрадене у нього добро. Та хтось із недоброзичливців направив копію акта до обкому партії, вона потрапила в руки першого секретаря і Зінченку доводилось пояснювати походження делікатесів у його коморі, а потім розпрощатися з посадою, котра була для Федора Савелійовича не дуже обтяжливою, але надто дохідною.
А я знову вертаюся до проблеми завторства, яке одержало статус громадянства і міцно вкоренилося не тільки в газетах, але й у видавництвах. Досить сказати, що творами, які вийшли з під чужого пера, були такі відомі на той час книги, як «Мала земля», «Цілина» «Відродження». Вони приписувалися геніальному публіцистичному хисту Л.І.Брежнєва і обговорювалися на нарадах партійного активу у Москві, всесоюзних, республіканських, в областях і районах. В резолюціях, котрі приймалися тоді, наголошувалося, що теоретичні положення, які містилися в матеріалі, стали вагомим вкладом у розвиток марксистсько-ленінської науки на сучасному етапі, а практичні висновки мали лягати в основу діяльності партійних організацій та трудових колективів.
Я кілька разів брав участь в таких велелюдних заходах, які проводилися тільки у Київському палаці «Україна» та залі засідань Верховної Ради, слухав доповіді Володимира Щербицького та виступи присутніх з різних регіонів країни, але ніхто навіть не натякнув, що обговорювані твори є наслідком праці поета та публіциста Олександра Твардовського та його колег, які гуртувалися довкола редагованого ним журналу «Новий мир». Абсолютна більшість присутніх знала про це, але курила фіміам та співала панегірики на честь Брежнєва, вихваляла його геніальні літературні і публіцистичні здібності та високі політичні якості Такий час тоді був, що ми бачили одне, думали по-іншому, а робили те, що вимагали обставини, навіть всупереч здоровому глузду та власному сумлінню.
До «Радянської Буковини» теж зверталися люди, особливо з номенклатурної обойми і на правах заавторства просили допомоги у досить делікатних справах. Якось з цього приводу мені зателефонував голова облпрофради Юрій Саутін і попросив прислати до нього такого журналіста, який би від його імені написав віршовану вітальну адресу з нагоди 50-річчя від дня народження Володимира Дикусарова. Цей спіч мав бути політично грамотним, ліричним, гумористичним та гострим і дотепним, але не повинен носити нальоту фамільярності чи, не дай Боже ображати почуття іменинника.
Я хотів виручити голову облпрофради, бо добре знав та поважав його. Саутін тривалий час працював першим секретарем Сокирянського райкому партії, а потім був перекинутий на облпрофраду та одночасно обраний членом партійного бюро, щоб легше було піднімати до життя школи комунізму, які в той час хиріли і займалися в основному виробничими та побутовими проблемами.
На мій погляд, це був розумний чоловік, який ніколи не вискакував попереду батька в пекло, його виступи на бюро носили стриманий і розважливий характер. А головне - голова облпрофради шанував колектив редакції та її керівництво і ніколи не дозволяв собі ображати нас. Тому я із задоволенням хотів виручити Саутіна і послав до нього нашого кореспондента Василя Бабуха. Як людина здібна, він добре володів поетичним пером і почуттям гумору і краще ніхто в місті не міг сотворити такої «штучки», яку просив голова облпрофради.
Віршована вітальна адреса, яку написав для нього Бабух, мала фурор, надзвичайно припала до смаку винуватцю торжества, викликала захоплення людей, що зібралися на відзначення дня ангела Дикусарова. Тому Саутін, як порядна людина, нагородив нашого колегу місячним окладом, за, як йшлося в наказі, виданому газетяру на руки «активну роботу в профспілках і досягненні вагомих успіхів».
Та навіть такий хід профспілкового лідера, який скрасив ситуацію на іменинах першої особи області, не врятував Саутіна від розправи, яка несподівано насунулась на нього і першого удару завдав йому Володимир Дикусаров.
Не знаю, чи це робилося спеціально, чи може випадково працівники служби безпеки  натрапили на невідомі штрихи до біографії Саутіна, які свідчили, що ще у підлітковому віці той під час минулої війни мав зв’язки з поліцаями та навіть прислуговував їм, але скрив від партії таку діяльність. Тому на пропозицію Дикускрова бюро виключило свого колегу з рядів КПРС та звільнило його з роботи. Після цього інценденту Юрій Саутін виїхав на батьківщину у Чернігівську область і зник з політичної арени.
А заавторство продовжувало жити, вільно почувало себе на газетних шпальтах аж до проголошення незалежної України. Зараз в газетах, що народилися за останніх чотирнадцять років, заавторських матеріалів днем з вогнем не зустрінеш. Зате у кожному періодичному виданню, на кожній сторінці вміщується по два-три і більше матеріалів за підписом одного і того ж автора, що в радянський час вважалося недопустимим, бо це звужувало тематичну і творчу палітру видання і в кінцевому результаті йшло врозріз з вимогами журналістської етики.
 
ЦІНА ПОМИЛКИ
Цей розділ хочу започаткувати неприємною подією, яка назавжди вкарбувалася в пам’ять і змусила зробити висновки на все подальше життя. Тоді я працював на Тернопільщині в редакції районної газети «Радянське слово». Якось викликав мене до себе редактор, показав нову урядову постанову про посилення ролі народних дружин в забезпеченні громадського порядку і звелів терміново підготувати статтю з таким розрахунком, аби вона вже у наступному номері побачила світ. 
Об’єктом для дослідження і збору матеріалу вибрав Городище, що за вісімнадцять кілометрів від районного центру. В цьому великому селі, що тягнеться обабіч асфальтної траси, котра веде з Бережан до Тернополя, приємно вражають добротні будинки, квітучі палісадники та оригінальні паркани, що суцільним ланцюгом тягнуться вздовж кожної вулиці.
Ще недавно тут правив матріархат, започаткований з легкої руки молодої дівчини, випускниці Уманського сільськогосподарського інституту Олександри Кириченко, яка приїхала в Городище за направленням, працювала тут агрономом а згодом була обрана головою колгоспу і загинула у перші свої жнива.
Шура впіймала на гарячому злодійкуватого водія, котрий викрав машину пшениці з-під комбайна і почав розвантажувати її на подвір’ї. Дівчина посадила зловмисника за кермо, сама сіла поруч в кабіну і наказала їхати до селища Козлів, де діяв пункт громадського порядку на чолі з дільничним уповноваженим міліції. По дорозі шофер вдарив свою попутницю монтировкою по голові, викинув мертве тіло в лозняк на березі безіменного потоку а сам повернувся додому. Правоохоронці швидко і без особливих проблем розкрили злочин, вичислили вбивцю, а суд присудив його до вищої міри покарання - розстрілу. 
Про трагедію в селі, яка набула широкого розголосу по всій Україні, я зібрав матеріал, підготував великий нарис, але опублікувати його не вдалося. В ті часи на такі події накладалось суворе табу. Тоді  цензура, служба безпеки і навіть партійні органи не дозволяли навіть згадувати про них у пресі.
Через кілька місяців в Городище прибув кореспондент «Комсомольской правди», який за збігом обставин носив ім’я Олександра, а прізвище Кириченко. На сторінках своєї газети він опублікував великий матеріал «Дочь Украины» і таким чином пробив стіну мовчання довкола подій, що мали місце в селі. Після цього й мені дали зелене світло. Мій матеріал про життя і трагічну загибель молодого керівника спочатку з’явився у рідній районці, а потім його розширений матеріал вмістила зональна молодіжна газета «Комсомольське плем’я», котра на той виходила у Вінниці.
Коли в черговий раз приїхав у село для організації статті про місцевих дружинників, то побачив тут зміни, котрі відбулися на кожному кроці і не завжди у кращу сторону. Керівні місця, на які Шура підбирала і розставляла дівчат та жінок, знову зайняли чоловіки. Саме вони зібралися в сільській раді, аби отримати зарплату, яку щойно привіз касир з районного центру. Крім сільського голови Василя Габ’яка нові, щойно з банку асигнації, у визначеній кількості одержали його заступник та секретар, начальник служби військового обліку, фельдшер, завідуючий клубом і бібліотекар. Вони поскладали гроші у гаманці і збиралися гуртом обмивати зарплату. Та я схопив за барки Василя Габ’яка і заявив, що не випущу його доти, доки не буду мати повної картини про діяльність дружини, яку він очолює.
--Пішли на хвильку з нами,--запропонував голова сільради.—Там буде час поговорити про все. 
Чоловіча компанія попрямувала до нової сільської крамниці (їдалень у селах тоді ще не було), де її зустрів завідуючим магазином. Він відпровадив з приміщення кількох покупців, відірвав від упаковки масла шматок паперу, послинив хімічний олівець і вивів «Перевучот».Папірця прикріпив знадвору на двері, а з середини замкнув їх на ключ...
До райцентрівського готелю, де мені тоді виділили на постійне проживання маленький окремий номер, я прибув пізно і гонорово на бричці голови сільради. А вже десь о п’ятій ранку після крижаного душу засів за статтю Всі колізії, пов’язані з роботою охоронців громадського порядку , міцно трималися в голові, а ось окремі прізвища людей були написані вже нетвердою рукою і почерк нагадував арабську в’язь.
У визначений час матеріал був у відповідального секретаря , а згодом ліг двома підвалами на розворот «Радянського слова». А ще через якийсь час зустрів Габ’яка у райцентрі.
--Як стаття?.. – питаю.
--Во!--підняв голова  сільради пальця.—Тільки невеличка помилка вийшла. Хуліганів ви назвали дружинниками, а дружинників хуліганами...
Цього разу згаданий казус серйозних наслідків не мав. Зате для себе я зробив висновок на всю подальшу журналістську роботу. Відтоді більше ніколи  не сідав обідати чи вечеряти доки в блокноті все, що треба було чітко записано і систематизовано. Та навіть за таких умов ні я, ні газета, котру очолював, не позбулися помилок.
І я не повірю тому, хто намагатиметься довести мені, ніби він в житті ніколи не потерпав від словесних блудів та несуразностей.
Помилки, як кара божа чи природна стихія. Вони , буває місяць-півтора не дають про себе знати, а потім виникають на голому місці і тягнуться смугами тривалий час, змушують винних у їх допущенні хапатися за валідол, а редакторів давати пояснення на пухких килимах у кабінетах високого начальства.
За такої ситуації один із запопадливих редакторів навіть створив відділ по боротьбі з помилками. Два дні він ходив гоголем і не міг нахвалитися розумним рішенням. А на третій день задзвонив йому читач і каже, що в оголошенні, де сказано, що продається сива кобила, допущено блуд. Бо кобила не продається, а загубилася...
--А звідки ви знаєте?--не вгамовувався редактор.
--Я ж сам давав це оголошення,--відповів йому співрозмовник, а щоб переконатися у моїй правоті, прочитайте мій оригінал...
Таку накладку у порівнянні з тими «сюрпризами», які нам приносили помилки, можна вважати дитячим жартом. Не раз було  боляче і прикро, коли одна перекручена буква грубо змінювала текст, робила його вульгарним, а газету виставляла на посміховисько.
Якось в перший день після відпустки я прийшов раніше на роботу, аби подивитися газети, котрі вийшли без мене, переглянути пошту, котра адресувалася редактору. Не встиг розкрити підшивку, як різко пролунав дзвінок.
--Товаришу редакторе, ви читаєте матеріали , що з’являються  у «Радянській Буковині»?
--А  в чому справа?--допитуюсь його.
--Прочитайте уважно перший абзац нарису «Щастя Марії» і тоді все зрозумієте , -- порадив співрозмовник і поклав трубку.
А я пробіг очима текст і спочатку розсміявся, а потім схопився за серце. В одному слові в прописній літері «а» в процесі друку відбився хвостик і вона перетворилася на «о», що спаплюжило текст. Він читався так: «На дворі тільки благословлялося на день, а Марія вже ПОРОЛАСЯ на городі...» Добре, що  технічна описка сталася лише у частині тиражу, а в село, де мешкала і працювала героїня нарису, газети прийшли без помилок, що врятувало жінку від насмішок земляків.
Згодується ще одна прикра помилка, яка теж допущена без опосередкованої вини редакції. Однак, як ми тоді казали, чий би бичок не скакав, але теля залишалося нашим. І з’явилося воно при досить звичних обставинах. При виготовленні матриць одне кліше почало  погано виходити і друкар зняв його, щоб промити бензином та підставити плашку. А після цієї процедури чоловік поставив інше кліше такого ж розміру, яке лежало поруч на талері. При цьому про своє втручання у вже вичитаний та підписаний всіма до друку газетний номер спеціаліст нікого не попередив. В результаті до замальовки про доярку з Топорівців Новоселицького району була заверстана фотографія ланкової з села Баламутівка, що на Заставнівщині. Після виходу газети до редакції навідався чоловік потерпілої дуже образно розповідав мені як його під час обіду зустрічали діти і на повний голос кричали:
--Тату, тату, а нам маму підмінили...
Я пообіцяв відвідувачу , що ми якось виправимо або хоч згладимо помилку і після тривалої розмови конфлікт вважався вичерпаним. Гірші обставини склалися в Баламутівці. Саме сюди приїхав по справах завідуючий сектором преси обкому Компартії України Орест Проданюк. Запопадливі партійці не забарилися піднести йому газету з помилкою і висловити своє «фе» на адресу редакції.
Проданюк тривалий час працював в Кіцманській районній редакції, детально знав газетну справу, розумів, як народжуються помилки і з цього , що сталося, не робив трагедії вселенського масштабу.
--Про допущену недбалість я нікому доповідати не буду,--пообіцяв мені партійний функціонер.—Але якщо про неї довідаються інші працівники обкому, тоді забудь нашу розмову і бери вину на себе...
Завідуючий сектором преси був крутим хлопцем, але журналісти поважали його за чесність і справедливість. Ми називали його «неістовим Орестом», бо ідеї, що народжувалися в його голові, вибризкували фонтанами, а їх втілення вимагало від кожного з нас додаткових зусиль і часу. Важливою ініціативою в цьому напрямку , стала започаткована сектором преси атестація районних журналістів, яка набула широкого розголосу, дійшла до ЦК партії і отримала там високу оцінку і підтримку.
Комісія у складі керівників обласних газет, телебачення і радіо та обласного управління по пресі у визначений графіком час, виїжджала у районні центри і зустрічалися з місцевими газетярами. Атестація відбувалася у формі співбесід, відповідей на поставлені запитання, а її підсумки не впливали на долю атестованих. Жоден з них не був підвищений чи понижений по службі, не отримав прибавки до зарплати чи її зниження. Але приїзд комісії та її робота допомагали долати застій та самозакоханість, що нерідко панували в редакціях, збудити від летаргічного сну окремих журналістів, активізувати творчу та громадську діяльність колективів.
Наша робота тривала по кілька годин на кожному місці й закінчувалась дружнім обідом чи вечерею. Їжу, як правило, замовляв місцевий редактор, а спиртні напої ми купували самі, скинувшись по два-три карбованці. За столом панувала щира й невимушена обстановка, власне, тут продовжувалось обговорення ходу атестації та її наслідків. А коли «неістовий Орест» починав читати власні вірші про «брови, як золоті підківки» а потім затягував «Бродягу», всі розуміли, що потрібно збиратися додому.
У той час ми ще не знали, що в нашому середовищі виявиться христопродавець. Він піднімав тости, співав, розповідав анекдоти, а потім написав «телігу» в обком партії, де в перекрученому, але вигідному для себе ракурсі розповідав про хід та наслідки атестації, обливав брудом завідуючого сектором преси та інших членів комісії.
З цього приводу готувалася персональна справа, голова партійної комісії Коптєв - людина з жовчним обличчям і чорним піднебінням - викликав нас по черзі до себе і вимагав компромат на Проданюка.
Ми завжди були відверті між собою, знали один про одного багато такого, що могло зашкодити нашому службовому становищу. Але жодному з нас і на думку не спало зробити підлість людині з якою щиро спілкувалися і пили по чарці. Тоді нам вдалося відстояти «неістового Ореста», але згодом, коли я втрапив у біду, мені вже ніхто допомогти не зміг.
Я вже давно почав відчувати, що комусь заважаю і мав би звільнити редакторську посаду. В коректурах, поданих на вичитку матеріалів, доводилось виловлювати такі безглузді, але цілеспрямовані «перли», що кожен з них міг перекреслити мою долю. А коли почав шукати «доброзичливців» в редакційному колективі, мені радили шукати винних серед тих, до кого дістатись не можу.
Якось, коли я повернувся з відрядження з Тернополя, на мене чекав ще один і останній сюрприз. В статті, присвяченій 70-річчю від дня народження колишнього секретаря Чернівецького обкому партії Грушевського був заверстаний портрет голови партійної комісії при ЦК КПРС Соломенцева. 
Кожний з дванадцяти працівників, задіяних у випуску номера знав по фотографіях в обличчя того та іншого партійного діяча. Навіть після того, як цензор звернулася до чергового редактора, показувала йому на помилку, вона так і не була виправлена. 
Знову настав час Коптєва, котрий нагадав про ревний захист Проданюка з мого боку і з насолодою почав «шити» на мене персональну справу. На засіданні бюро я намагався пояснити такі дивні збіги і ситуації, прагнув сказати хоч кілька слів на власний захист, але мене ніхто не слухав. Виступ, який я старанно готував, був грубо обірваний і перший секретар обкому партії Володимир Дикусаров оголосив вердикт: звільнити з роботи.
Таке покарання, що нагадувало розправу, могло вибити з колії, схибити з вірного шляху, але я взяв себе в руки, очолив відділ радянського будівництва, який мені запропонували. А вже через кілька днів підготував велику проблемну статтю «Аварія на трасі» ,котра публікувалася у трьох номерах газети, була визнана кращим матеріалом тижня і навіть перший секретар Чернівецького міському партії Валерій Євдокименко, який на бюро вимагав для мене особливо жорсткої кари, цього разу привітав мене з творчою удачею.
В час, про який йдеться, в країні розгорталася кампанія зв’язана з підготовкою до виборів до Верховної Ради і на мій відділ лягало основне навантаження по її висвітленню. Роботи було стільки, що ніколи було вгору глянути, але ми з кореспондентом Зоєю Жураківською успішно тягнули воза і закінчили виборну пропаганду без будь-яких серйозних накладок.
Тоді моє прізвище з’являлося ледь не в кожному номері «Радянської Буковини», але на літучці кожна моя публікація піддавалась остракізму з боку творчих євнухів, яких я колись змушував працювати по-людськи і тепер вони з мовчазної згоди і при прямому потуранні нового редактора почали мстити мені. Я усвідомив, що  в редакції нормального життя не буде й знайшов собі нове місце роботи.
Десь через рік після описаних подій мені зателефонував якийсь чоловік, відрекомендувався кореспондентом «Сельской жизни» і призначив аудієнцію в дворі магазину «Спорттовари», що на проспекті 50-річчя Жовтня. Тут він показав мені посвідчення капітана держбезпеки СРСР і заявив, що спеціально приїхав з Москви, аби розслідувати справу з ситуацією в редакції. Така увага мене вкрай здивувала, але я щиро і детально відповідав на запитання, які задавав гість і записував відповіді на магнітофонну стрічку. 
Розмова тривала більше двох годин, а на прощання капітан держбезпеки пообіцяв інформувати мене , як закінчиться справа, котру йому доручили. Але в столиці спалахнув путч і його хвиля докотилася до всіх союзних республік і спричинила їх парад незалежностей, яку проголосила і наша Україна. Зрозуміло, що за таких  умов вже нікому було піклуватися про опального редактора і я за цим ніскільки не шкодую.
На той час я вже працював власним кореспондентом РАТАУ по Чернівецькій області і двадцять років життя віддав цьому агентству, яке стало для мене дорогим, рідним і близьким. Тут мені допомогли отримати сучасне житло, вручили автомобіль, який я навчився водити, тут мені було присвоєно звання «Заслужений журналіст України». А головне, в колективі панувала така обстановка, де люди спілкувалися між собою з повагою, шанували один одного, допомагали в розв’язанні тих чи інших питань, не забували про тебе ні в щасливу мить, ні у скруту, яка періодами насувається на нас. І я вдячний долі, що звела мене з таким колективом, добру згадку про який пронесу у всьому подальшому житті.     

 
ГРУПА ТОВАРИШІВ
В пору моєї журналістської юності популярною серед нас була така притча, що передавалася із уст в уста. Якось в райцентрі зустрілося два голови колгоспу - досвідчений, за плечима якого було багато років стажу і молодий, недавно обраний  на цю посаду. 
--Ти чого так вирядився, Миколо?--поцікавився зрілий керівник в юного колеги.—Може  любовне побачення тут призначив?
--Та ні,--заперечив співрозмовник.—Йду на бюро, де мене мають слухати...
--Хіба ти соловей, Миколо? Не слухати, а жарити тебе там будуть і готуйся до цього.
Через кілька годин початкуючий голова колгоспу вийшов з райкому і від недавнього лоску у нього нічого не залишилося. Чоловік був весь мокрий від поту, пожмаканий і нервовий, наче з розпеченої пательні зірвався. Він швидко побіг до першої забійгайлівки, аби за чаркою горілки погасити нервовий стрес та вберегти себе від інфаркту.
В такому стані опинялася більшість людей, котрі проходили «очищення» на бюро. Вони поверталися додому настільки розбитими й морально травмованими, що потім ще довго не змогли прийти до тями. Адже згаданий партійний орган в рамках своєї діяльності мав не тільки необмежені можливості впливати на економіку і політику в регіоні, але й втручатися в особисте  життя «підсудних» та у їх долі, грубо та безпардонно ламати їх. Недаремно в народі бюро називали «групою товаришів», бо саме таким слоганом воно колективно підписувало некрологи в газетах про смерть своїх колишніх партійних соратників, яких самі гробили та вкорочували їм життя.
Насамперед, поведу мову про бюро Чернівецького обкому Компартії України, на засіданнях якого я бував кожної п’ятниці впродовж десяти років, щоправда тільки спостерігачем без права голосу, але роботу групи товаришів знаю досконало бо бачив та вивчав її з середини. До її складу входили всі секретарі та завідуючий організаційним відділом обкому партії, голови комітетів державної безпеки  та народного контролю, голова обласної ради народних депутатів  та представники партійних низів, які виконували таку ж ілюстративну роль, як свого часу Шандигін у російській Думі.
Спочатку славний робітничий клас у складі бюро представляв електрозварювальник Чернівецького машинобудівного заводу Василь Істратій, а потім бригадир механізаторів з села Стерче Глибоцького району, Герой Соціалістичної Праці Костянтин Шова репрезентував трудове селянство. Згадані люди сумирно сиділи на визначених для них місцях за круглим столом, в потрібний момент піднімали руки, або кивали головами. У вільний від засідань час хлопці нерідко навідувались на промтоварні та продуктові бази, аби розжитися дефіцитом, що залишився на складах після набігу на них дружин секретарів та завідуючих відділами обкому партії, інших високопоставлених дам.
Головне, що і Василь Істратій, і Костянтин Шова лояльно ставились до обласних газет, не кидали дурацьких реплік у нашу сторону. За це ми шанували представників народу у партійному органі, радо давали їм місця на шпальтах газет, допомагали їм готувати гонорарні матеріали.
Щоб пристрасті, які розпалювалися під час обговорення тих чи інших питань на засіданнях бюро, не хлюпали через край й не призводили до непередбачуваних наслідків, ЦК КПРС рекомендував (а радше зобов’язував) включати до їх складу хоча б одну керівну жінку. Спочатку роль такого буфера виконувала секретар обкому партії Надія Боднар, а потім після шкіряної історії, про яку мова піде нижче, згадану жінку замінила Світлана Бараковецька. Може саме тому навіть в найбільш напружених ситуаціях члени бюро не брали за грудки своїх опонентів, не пускали в хід кулаки, як це зараз дозволяють собі наші славні посланці-депутати Верховної Ради. Однак обстановка під час роботи «групи товаришів» нерідко так розпалювалася, що виходила за рамки пристойності. Пригадую, як другий секретар обкому партії Микола Ревенко запустив качаном кукурудзи в начальника управління сільського господарства Мирослава П’янковського за те, що той доводив, нібито качаниста ще не дозріла і її ще рано збирати. Такі неприємності траплялися часто, а ті, хто представав перед світлі очі “групи товаришів”, прагнули адаптуватися, уберегтися від нервових стресів. І робили це по-різному.
Я знав голову колгоспу з Кельменецького району, який засинав і навіть похропував на бюро, а його колега з Сокирянського району «відмочив» таку хохму, що люди довго сміялися і захоплювалися його витівкою. Коли критика на його адресу досягла апогею, сільський керівник поклав руки на стіл, зігнув пальці в долонях і почав витворяти якісь дивні манси.
«Мабуть, поїхав по фазі»,--перелякався перший секретар райкому партії, змінив тон розмови і просив «підсудного» не хвилюватися та навіть подав йому склянку води.
--А я й не хвилююся,--заявив голова колгоспу.
--Тоді, що за фокуси ви показуєте?
--Бачите,--почав пояснювати голова,--коли я їхав до райцентру, то дорогу мені перейшла пара їжаків з цілим виводком молодняка і всі нагадували клубки колючого дроту. Я до цих пір ламаю собі голову, як паруються ці тварини і пробую змоделювати ситуацію...
На жаль, далеко не всі, хто потрапляв на бюро, або готувався до звіту, мали таку грубу шкіру і не реагували на критику. Я знав багатьох людей, для яких зустріч з «групою товаришів» була надзвичайно болісним явищем, а нерідко закінчувалася трагічно. Наприклад, п’ятдесятирічний голова колгоспу з мого села на Тернопільщині Антон Мушинський, який прийшов на засідання бюро, не дочекався виклику і помер від розриву серця в приймальній Теребовлянського райкому партії. Не повернувся додому й повісився на власному поясі колишній селищний голова з Кельменець, якого «група товаришів» довела до точки кипіння.
Не помилюся, коли скажу, що на совісті бюро обкому партії смерть мого доброго знайомого Василя Редька. Цей молодий, енергійний і симпатичний чоловік прибув на Буковину з Полтавщини і згодом очолив обласну міжколгоспну будівельну організацію, впевнено і твердо почав виводити її в число кращих на Україні. Його «фірма», що спеціалізувалася на спорудженні тваринницьких ферм, свинокомплексів і станів тракторних бригад, вийшла у вищий клас. Вона почала зводити в обласному і районних центрах житло, причому за індивідуальними проектами та без централізованого постачання матеріально-технічних ресурсів і забезпечувала квартирами працівників дрібних відомств та організацій, які мали гроші, але не могли їх отоварити.
В такий спосіб і наша редакція мала отримати житло й передати його співробітникам, котрі не мали даху над головою. Але наміченому не судилося збутися. До обкому партії надійшла скарга, в якій «доброзичливці» звинувачували Василя Редька в багатьох махінаціях, які начебто нанесли значної шкоди колективу і області в цілому.
Перевірити написане було доручено голові партійної комісії Коптєву та завідуючому відділом будівництва обкому партії Заслонкіну - людям злим, зі скверним характером, які особливо завзято вислужувалися перед начальством. Підготовлена ними персональна справа грозила Редьку звільненням з роботи та суворою доганою по партійній лінії. 
За такої ситуації голова Укрміжколгоспбуду Череп прислав в Чернівці своїх людей, аби на місці з’ясувати рівень провини Редька. Ті підтвердили, що керівник обласної міжколгоспної будівельної організації допустив перевитрату коштів та матеріально-технічних ресурсів, але тільки за рахунок надпланових прибутків та економії і спрямував їх на виготовлення парт, столів, ремонт приміщення і зміцнення навчальної бази Чернівецького будівельного технікуму - єдиного середнього навчального закладу, який на той час готував спеціалістів для системи міжколгоспбуду. За такі «зловживання», дійшли єдиного висновку члени київської комісії, людині дякувати треба, а не карати її. З їх думкою погодився перший секретар обкому партії Володимир Дикусаров, викликав до себе Коптєва та Заслонкіна і зробив їм серйозне «вливання».
Однак на цьому інцидент не закінчився. Втішений позитивним для себе вирішенням справи, Василь Редько запросив киян до ресторану готелю «Чернівці» і на радощах накрив особливо шикарний стіл. З усього видно, що горілка лилась рікою, коли навіть такий сильний чоловік як Редько набрався до чортиків і влип у ще більшу халепу. Він вийшов з-за столу в коридор, щоб справити маленьку нужду, але переплутав туалет з готельним номером. В результаті було заведено нову персональну справу, на цей раз за аморальну поведінку. Коптєв і Заслонкін торжествували, але Редько не дав їм можливості більше злорадствувати і знущатися над собою. 
В день засідання бюро голова облміжколгоспбуду встав ще до схід сонця, одягнув чорний костюм, білосніжну сорочку і вийшов з квартири. Однак він не попрямував до обкому партії, а поїхав на залізницю і кинувся під колеса паровоза, який маневрував на станції Чернівці-Товарна.
Трагічна смерть цієї непересічної людини викликала широкий резонанс серед населення області. Мовчали тільки ті, хто довів чоловіка до трагічного фіналу. Більше того, з обкому партії в засоби масової інформації надійшла вимога навіть не згадувати про загибель Василя Редька. Одне слово, був чоловік, зник, як тінь, і ніхто за це відповідальності не несе.
Обкомівські “товариші” пропускали крізь свої жорна не тільки людей зі сторони, але й вчорашніх друзів та соратників, насамперед тих, котрі виступали проти єдиної лінії партійного бюро, а вірніше - першого секретаря обкому КПУ Володимира Дикусарова.
Свого часу до таких неуживчивих належав секретар обкому партії Євген Антонішин, котрий зробив карколомну кар’єру від ветеринарного лікаря одного з колгоспів до керівника агропромислового комплексу області. Це був непересічний спеціаліст, який добре знав ситуацію в сільському господарстві краю, бачив шляхи її розвитку на базі концентрації та спеціалізації й успішно працював у цьому напрямку. З його ініціативи в районах області розпочалося зведення тваринницьких відгодівельних та репродуктивних комплексів, птахофабрик та комбікормових заводів, підприємств і цехів з первинної переробки продукції ланів і ферм, бо за цими об’єктами, як переконливо доводив Антонішин, майбутнє галузі не тільки в області, але й в усій країні.
Свої думки, пропозиції, бачення перспективи секретар обкому узагальнював у статтях та кореспонденціях, які він єдиний серед партійних чільників писав самостійно, приходив до нас в редакцію, сідав за стіл поруч з завідуючим відділом сільського господарства Сергієм Кучерявенком і вони вдвох доводили матеріал “до посівних кондицій”. При цьому кожне втручання журналіста у матеріал, автор сприймав боляче і наче якось хворобливо, але коли переконувався, що правки були слушними, давав добро на публікацію матеріалу, що редакція робила із задоволенням.
І ще мав Антонішин одну слабку, а може навпаки, сильну сторону свого характеру. Чоловік ніколи не погоджувався з безпідставними докорами на свою адресу, навіть якщо вони виходили з вуст першого секретаря обкому і не спішив каятись в неіснуючих власних помилках. Тому між згаданими лідерами спалахували часті перепалки та суперечки, причому не тільки на бюро, але й на пленумах партійного комітету, нарадах, зборах партійного активу та інших велелюдних заходах.
Звичайно, позиція Антонішина не подобалась Дикусарову, але вгамувати підлеглого йому не вдавалося. Тому нишпоркам з партійної комісії було дано завдання перевірити всю родословну невживчивого чоловіка і вони знайшли на нього компромат. З’ясувалося, що племінник Антонішина взяв собі за дружину дочку одного з керівників сектантських угрупувань, яке діяло і таким чином сам секретар обкому неопосередковано прилучився до носіїв чужої ідеології, що вважалося тоді смертельним гріхом. В результаті його вивели з членів бюро обкому партії та звільнили з роботи. Антонішин змушений був виїхати до Молдови, де непересічного організатора та висококласного спеціаліста зустріли з відкритими обіймами.
Скандали у “святому сімействі” спалахували не так вже й рідко та з різних приводів і навіть на ґрунті мисливства, палким прихильником якого був перший секретар обкому. Коли починався сезон відстрілу дикої звірини чи птиці він регулярно виїжджав у Селятинське лісництво Путильського району, де на нього чекав незвичайної краси мисливський будинок, зведений в гуцульському стилі та з цілим набором комунальних зручностей, про які навіть мріяти не могли гуцули, що мешкали поруч в невеличких хатинах під дранкою.
Кожного разу після закінчення полювання гість з Чернівців запрошував лісників та лісничих, єгерів та загонщиків, хвалився своїми трофеями, частував горян делікатесними напоями та витонченими закусками, якими забивали багажник машини шефа його підлеглі. Тому кожного приїзду першої особи путильчани чекали з нетерпінням і прагнули якнайкраще обслужити його.
Враховуючи потяг свого керівника до полювання, васали виявили таку запопадливість, що кожен з них на день п’ятдесятиріччя Дикусарова подарував імениннику мисливську рушницю, а коли він перебирався до Хмельницького, то вантажний автомобіль що перевозив домашній скарб секретаря, був, за свідченням очевидців, завантажений зброєю.
Мисливська ідилія, що панувала в середовищі “групи товаришів” була раптово порушена під час відкриття чергового сезону полювання на птицю. Після закінчення засідання бюро Дикусаров побажав підлеглим “ні пуху, ні пера” і подався до Селятина. А секретарі та завідуючі відділами обкому партії, керівники районних партійних комітетів зібралися у Кам’яному Яру під Хотином, де лісничі створили інкубаторне господарство, вирощували у ньому фазанів, випускали їх у навколишні угіддя, яке аж кишіло пернатими. Саме тут мисливці розпочали активну стрілянину, що в кінцевому результаті закінчилася трагічно. Один з перших секретарів райкому партії при вистрілі не зорієнтувався як слід і загнав повний заряд дрібного шроту у м’яке місце свого колеги. Рана виявилася не смертельною, але потерпілий втратив багато крові і його довелося шпиталізувати.
Подія набрала розголосу і широко обговорювалася по всій області. А обуренню Дикусарова не було меж. На засіданні бюро він шпетив своїх підлеглих і навіть називав їх різними, далеко не ліричними словами. На закінчення він заборонив горе-мисливцям братися за зброю а порадив їм купити вудочки і ловити карасів на штучних водоймах Буковини.
Ще більше рознервованим виглядав перший секретар при розгляді події, яка дала підставу чернівецьким гумористам називати обком партії шкірдиспансером. Вона розпочалася з того, що начальник обласного побутового управління Микола Ульянов , прагнучи вислужитись і догодити начальству, почав шити для нього шкіряні куртки і пальта за баснослословно низькими цінами. При цьому він використовував хром, замшу і лайку, призначені для виготовлення ортопедичного взуття та спеціального одягу для інвалідів. Згодом через нестачу сировини, майстерні, котрі працювали для задоволення потреб скривджених долею людей, зупинили свою роботу, а кількість челяді, затягнутої в шкіру, різко зростала. Коли в обкомі партії проводився якийсь велелюдний захід то в роздягальні на першому поверсі так густо пахло свіжевичиненим хромом, що запах від нього розносився по всьому приміщенні.
Цього разу в обкомівському гардеробі я побачив, як на вішалках теліпались убогі селянські свитки і створювалося враження, що їх господарі прийшли на якийсь земський з’їзд. Такий камуфляж був зв’язаний з тим, що на бюро за участю Центрального Комітету Компартії України розпочалося розкручування шкіряної справи. Дикусаров рвав і метав, обличчя його пожовкло, як віск, на кінчиках губ виступала піна, яку він витирав хустинкою, а потім пушками пальців, а члени комісії називали все нові і нові факти елементарної непорядності його команди.
З’ясувалося, що обласне партійне керівництво замовляло не тільки собі шикарний верхній одяг, але й своїм дружинам, близьким і знайомим. Та особливо у цій справі “відзначився” голова комітету народного контролю Олександр Федоров, який виготовлені для нього за безцінь пальта, втридорога продавав через комісійні магазини й одержував чималий навар.
Розмова з цього приводу була жорсткою, а її висновки суворими та однозначними. Один за одним члени бюро втрачали свої повноваження й опускалися з-за стола президії додолу й намагалися “розчинитися” у партійному натовпі, та за спиною інших заховатись від сорому.
Спостерігав я цю картину і гіркий осадок осідав на серці. Адже люди, яким я свого часу вірив і виконував їх волю, виявилися настільки непорядними, що не встояли перед дріб’язковою спокусою, зрадили свої ідеали і наплювали нам в душу.

 
КУРАТОРИ ІЗ СТОЛИЦІ
Свого часу я закінчував факультет журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка. За тривалий час навчання не раз мав можливість переконатися, який дух вільнодумства панував у вузі. Лекції багатьох викладачів були позбавлені схолатизму, лакейського вихваляння компартійних вождів та приписування їм незаслужених чеснот перед державою і народом. З кафедр часом звучала така правда, що у нас холодні мурашки бігали за спинами і ми мимоволі оглядалися чи в аудиторії немає сторонніх вух..
Виховувані у такому середовищі і студенти, і їх наставники не хотіли миритися з тим затхлим духом, що після Хрущовської відлиги знову вертався в країну, душив свободу, не давав вільно дихати та говорити, відверто висловлювати свої думки, відстоювати власні погляди і переконання. Тому, щоб якось захиститися від такого політичного насильства, вузівці об’єднувалися в гуртки та групи під егідою Гельсінської правозахисної організації, відділення якої діяло в університеті. Вони читали і розповсюджували заборонену у нас літературу, твори самвидаву, брали участь у написанні різних маніфестацій та звернень. Звичайно, така робота проводилася підпільно, але час від часу нишпорки виходили на її слід і влаштовували справжні погроми. Викладачі опинялися в таборах і на засланні, а виключені з університету студенти змушені були працювати кочегарами, вантажниками, різноробочими на будовах, бо до інтелектуальної праці їх не допускали.
Серед тих, хто особливо часто вправлявся на таких погромах був секретар ЦК Компартії України академік Скаба, який, до речі, свого часу теж закінчував Львівський університет. Він опікав ідеологію і особливо зло ставився до журналістів, бо саме вони не давали йому спокійно жити і викидали такі “коники” від яких у секретаря паморочилося в голові і доводилось давати пояснення на засіданні бюро ЦК Компартії України.
Київський молодіжний журнал помістив на першій сторінці догори ногами портрет Генерального секретаря ЦК КПРС в день його високосних іменин, а в одній з обласних газет Західної України в звіті про перебування Микити Хрущова у Франції в заголовку виявилася перевернутою одна прописна буква, і до читача дійшла сентенція, що парижани не вітають, а вішають Хрущова. Та найбільш резонансною помилкою согрішила “Радянська Україна”, що була головним друкованим органом ЦК Компартії України. 
Якось в редакцію з Канади надійшов вірш, написаний українською мовою. Його автор виливав свій біль з приводу важкого життя у країні кленового листа і про ту постійну ностальгію, яку він відчуває тут, за океаном. З літературної точки зору твір був надто слабким та неоковирним, але на думку редактора, ніс могутній ідеологічний заряд і місцеві поети підправили його, довели до кондицій і поставили в номер. Наступного дня, коли газета розійшлася по кіосках та передплатникам, огляд на згадуваний вірш дала передача радіостанції “Голос Америки». Її літературний оглядач відверто знущався над радянськими газетярами та їх партійними опікунами, котрі так легко піддалися на провокацію. Бо, як підкреслював зарубіжний голос, опублікований в газеті твір є віршем-апокрифом і коли прочитати його перші букви зверху донизу то вийде такий зміст:
На москалів, ляхів і юд
Точи ножі і там і тут
Після такого повідомлення “Радянська Україна”, яка була засушеною , як єгипетська мумія і її ніхто не читав, зникла з кіосків, наче її вимели звідтам. Читачі переконалися, що при правці вірша і його незначного скорочення була знята деяка гострота ідеологічної провокації, однак, над редакцією згустилися чорні хмари, які обрушились на голови працівників нищівним градом. Особливо потерпів її редактор, академік Андрій Рябокляч. Його вивели зі всіх керівних і партійних органів, позбавили депутатського права і звільнили з роботи. З того часу прізвище опального редактора довго перебувало у забутті і лише недавно, коли Рябокляч помер, деякі газети в кількох рядках спом’янули його незлим тихим словом.
Про згадувані та інші допущені органами масової інформації накладки, мова йшла на зональній нараді редакторів обласних і районних газет, завідуючих відділами пропаганди і агітації обкомів і райкомів партії, яку Скаба проводив у Львові. Я тоді працював заступником редактора Козівської районної газети “Радянське слово” на Тернопільщині, шеф мій на той час перебував в Криму у відпустці і замість нього мене відправили до Львова.
Я вперше потрапив на таке велелюдне і представницьке зібрання і був шокований мікрокліматом, який тут панував. Скаба час від часу піднімав присутніх, грубо поводився з ними, шпетив їх і при цьому висловлювався такими словами, які хіба що властиві портовим вантажникам. Дісталося на горіхи і нам, тернопільчанам. Особливо оратор розпікав редактора обласного радіо Василя Лопату за репортаж, що прозвучав в ефірі з туберкульозного диспансеру.
На той час радянська держава прозвітувала перед світовою громадськістю, що в нас остаточно подолано таку страшну хворобу, як туберкульоз, а ті лікувальні заклади, що залишилися, носять тільки профілактичний характер. Для підтвердження цього в засобах масової інформації почало з’являтися багато матеріалів про феноменальні досягнення радянської медицини. Не залишилось в стороні і Тернопільське обласне радіо. Його кореспондент Олександр Нестеренко зробив репортаж із туберкульозного профілакторію, розташованого в мальовничому парку поблизу села Сущин, що за кілька кілометрів від обласного центру. Мій колега, з яким активно спілкувався після кожного приїзду з райцентру в Тернопіль, прекрасно володів і мікрофоном, і пером. Його репортажі ледь не щодня звучали в ефірі, статті, кореспонденції часто публікувала партійна газета “Вільне життя”, а потім і молодіжка “Ровесник”, котра почала виходити в регіоні.
Як людина емоційна та заводна Сашко із захопленням розповідав про чистоту і порядок в палатах тубсанаторію, калорійну їжу, що давали персоналу, високу кваліфікацію та культуру обслуговуючого персоналу. І ще він натхненно говорив про по-дитячому рожеві обличчя людей, котрих він бачив ледь не в кожній палаті. Не знав тоді журналіст, що такий колір облич в туберкульозників є яскравим свідченням, що їм залишається жити кілька днів, або кілька годин. Цей промах Сашка роздули радіоголоси з-за горба, що стало черговим ударом по престижу Радянської країни. 
На згадуваній нараді секретар ЦК Скаба кілька разів піднімав з місця голову Тернопільського радіокомітету, грубо обзивав його та зажадав негайно звільнити Нестеренка з роботи і не допускати його до будь-яких інших засобів масової інформації. Так була зіпсована кар’єра одного з кращих журналістів Надзбруччя і зламана його доля. Бо після такого удару вразливий Сашко не міг отямитись, збився з путі, потягнувся до спиртного, яке все глибше і глибше затягувало його та не відпускає й досі. Не так давно я зустрічався з колегами із Тернополя і цікавився долею Нестеренка. З’ясувалося, до він продовжує ритися в сміттєвих контейнерах, знаходить там якісь речі, продає їх, аби виручити пару гривень та закропити свою спраглу душу, яка вже більше трьох десятиліть горить пекельним вогнем. 
До таких трагічних наслідків доводили творчих людей інші функціонери з Києва,  що відали питаннями ідеологічної роботи. До таких належав наступник Скаби – завідуючий відділом пропаганди і агітації ЦК Компартії України Маланчук, з іменем якого пов’язаний цілий смутний період в історії нашої держави, названий ерою маланчукізму. Навіть не хотілося вірити, що цей чорнявий стрункий чоловік, що носив маленькі окуляри з тонкою жовтою оправою, і дуже нагадував диригента посереднього симфонічного оркестру, був настільки злим і жорстоким. Навіть з трибуни Маланчук говорив впівголоса, але його слова, як розжарене каміння, пекли людей, принижували і вбивали їх гідність. Мабуть, з часу сумнозвісних тридцятих років минулого століття  наша країна не зазнавала більше таких мистецьких і культурних втрат, як за часів маланчукізму. Секретар ЦК був зациклений на українському буржуазному націоналізмі. І кожний хоч маленький крок письменника чи поета, художника чи кінографіста від задекларованих постулатів інтернаціоналізму він вважав смертним гріхом, а на віровідступника чекали важкі кари. Пускалися під ніж тільки-що віддруковані, але не прочитані книги, знищувалися цілі тиражі газет і журналів, лягали на полиці архівів нові кінофільми, заборонялися до постановки спектаклі в оперних та драматичних театрах, творча інтелігенція масово звільнялася з роботи, поповнювала ряди бомжів, або займала місця на судилищах дисидентів, котрі набули поширення на Україні.
Пригадую, як на ідеологічній нараді у Чернівцях, яку Маланчук проводив в будинку офіцерів, він грубо і жорстко критикував відомого українського письменника Івана Білика за роман “Меч Орея” та жодного живого місця не залишив на повісті нашого земляка Романа Андріяшика “Полтава” за все той же націоналізм. З цього приводу дісталося і мені, і редагованій мною газеті “Радянська Буковина”, яка за словами доповідача, друкує низькоідейні твори місцевого поета Петра Палія, сповнені смутку та просякнуті декадентством.
Такої думки я ніколи не поділяв і не можу погодитись з нею, бо твердо переконаний, що твори Палія належали до кращих зразків тієї поезії, що народжувалася на Буковині і знаходила місце в газетах. Вона не грішила ні партійною риторикою, ні особливим пафосом, зате в ній була людська душа, глибокодумні сентенції автора, які були близькими читачам та хвилювали їх серця і душі. А сумні нотки, які проскакували у віршах, є наслідком  суворого і складного життя поета, смерті його дорослого сина у вагоні тролейбуса при загадкових та незрозумілих обставинах. 
З раннього дитинства Петро став інвалідом першої групи і відтоді важка недуга гнула хлопця додолу, не давала спокійно пересуватися, жити і працювати. Але Петро не здався. Він закінчив середню школу, факультет журналістики Київського державного університету, де вчився на одному курсі і навіть сидів за одним столом з Борисом Олійником. По приїзді в Чернівці, Палій почав працювати в “Радянській Буковині”. Йому важко було діставатися на роботу, навіть , не кажучи вже про відрядження за межі міста, без яких журналісту не обійтися. Виходячи з цього, Петра призначили літературним редактором, що тоді вважалося найнижчою творчою, але спокійною посадою, і за неї платили дуже мало. Тому він з редакційного благословення частіше від інших буковинських поетів друкувався в газеті, а гонорар, одержаний за вірші,  служив Палію приварком до мізерної зарплати і він сяк-так стояв на ногах та ще й сім’ю утримував.
На другий день після нищівної критики з вуст Маланчука Петро прийшов до мене в кабінет розхвильований, аж зчорнілий і простягнув мені листок паперу, помережаний його розмашистим почерком.
--Щоб Вас не підставляти і себе не підводити,--промовив літредактор,-- прийміть від мене заяву на звільнення.
Я взяв запропонований документ, проглянув його, розірвав навпіл і викинув у сміттєвий кошик. 
--Не треба гарячкувати, Петре,--кажу прибулому.—Зараз ми обидва перебуваємо в опалі і будем спільно виходити з становища. Єдине ви маєте знати, що ваші твори найближчим часом публікуватися не будуть.
Важко гадати, яка кара мала впасти на мою грішну голову за публікацію “декадентських” віршів, якби не раптові зміни, що сталися в партійному керівництві республіки. Маланук настільки розійшовся, що на нього вже й стриму не було. Він звинуватив у націоналізмі навіть тодішнього першого секретаря ЦК Компартії України Петра Шелеста за те, що той у своїй книзі “Україно наша, Радянська” надто ідеалізував запорізьке козацтво, не показав класового розшарування, що намітилося в його середовищі. Опальний лідер змушений був виїхати до Москви, а його наступник Володимир Щербицький виявився настільки твердим горішком, що саме об нього поламав свої зуби Маланчук. Останній без відома київського керівництва, але при сприянні і допомозі сірого кардинала Суслова видав у Москві грубезну ідеологічну монографію, у якій слідом за Сталіном твердив, що Україна була й залишається розсадником націоналізму в Радянській країні, а партійне керівництво республіки, в тому числі і його вищі ешелони, миряться з таким становищем й не надають принципової оцінки небезпечним тенденціям.
Про вихід книги та її основні сентенції Щербицькому подзвонили з Москви, коли він проводив пленум партійного комітету. Рівно через годину він поставив питання про увільнення Маланчука від обов’язків секретаря та члена бюро ЦК Компартії України і таке рішення було підтримане всіма присутніми у залі. І покараний не зміг отямитись ні на пленумі, ні в подальшому житті. Він запив, відвідував найбільш замизгані забігайлівки і в одній з них помер за гальбою пива…
 
ПРОПАЩА СИЛА
З попередньої розповіді можна б хоча побіжно довідатись, який тиск чинили на ідеологічних працівників і, передусім на журналістів, високі столичні функціонери. Та то були тільки високі вказівки, а основний тиск ми терпіли від партійних комітетів, яким підлягали газети. Нас вчили, як треба писати, які теми піднімати, змушували дозувати критику і відводити з-під неї окремих людей, котрі мали особливу “кришу” в партійних органах.
Звичайно працювати пів таким тиском, де свободою слова і не пахло, доводилось нелегко і принизливо, але іншого виходу в нас не було. Бо коли працівник пера прагнув зберегти свою ідентичність та самостійність, то нерідко він потрапляв в опалу А це вкрай негативно позначалось на забезпеченні житлом опального  журналіста, його зарплаті і творчому рості, а нерідко закінчувалося відлученням  від професії і ніхто з нас і ніде не міг знайти захисту та підтримки.
За таких умов газетярі, серед яких багато делікатних за натурою і вразливих людей, часто знаходили розраду у спиртному , тим більше, що пропозицій випити у них не бракувало. Кожний голова колгоспу чи голова сільради, секретар партійної організації вважав за потрібне почастувати журналіста, котрий приїхав у відрядження в село, причому за повною програмою.  Таке тривало не раз і не два. За подібних обставин слабовольна людина збочувала з вірного шляху й опинялася на вулиці.
Саме така доля спіткала Івана Кутеня – відомого у минулому  поета, вірші якого ставали народними піснями й ледь не щодня передавалися по радіо. Чоловік працював в Новоселицькій районній газеті і ніяк не міг пристосуватися до порядків, котрі панували в цьому та інших редакційних колективах. Він був не в ладах з дисципліною й розпорядок дня не дуже шанував. Проста кореспонденція чи навіть невеличка замітка з трудом давалися йому, зате віршовані підтекстівки, репортажі, фейлетони та гуморески  виходили з-під його пера як пиріжки - гарні і “смачні”, вміщувались на шпальтах районки та прикрашали їх. Творчість Кутеня мала багато шанувальників , особливо серед сільських жителів. Кожного разу, коли знайомі навідувалися до райцентру, вони розшукували Івана, запрошували у кафе чи їдальню і щедро пригощали чоловіка. З часом журналіст і поет так привик до частувань, що без горілки вже не міг прожити. На неї витрачав зарплату і гонорар і навіть ті карбованці, котрі “капали” йому від агентства з охорони авторських прав за передачу пісень на його слова по республіканському радіо. 
Та фінансові можливості звужувалися і Кутень наодинці просиджував в кутку їдальні недалеко від автовокзалу, сподіваючись, що його почастують пивом чи оковитою. Саме в тому місці розшукав якось журналіста перший секретар райкому комсомолу Анатолій Белік і попросив у нього допомоги. Справа в тому, що на стадіоні в Новоселиці мало відбутися грандіозне торжество на честь дня працівників сільського господарства. Перший секретар райкому партії Борис Мельничук доручив своєму молодшому колезі підготувати традиційні “речівки”, тобто віршовані рядки , що виголошувались з трибун на честь передовиків та новаторів виробництва, коротко називалися їх досягнення у праці. 
До свята залишалося два дні, але Белік ще й за холодну воду не брався, бо ні він, ні його підлеглі не володіли елементарним даром красного письменства. Тому комсомольський ватажок звернувся  до Кутеня, з яким до цього часу не був навіть добре знайомим. Журналіста довго просити не довелося. Він велів дати йому на ніч ключ від секретарського кабінету, трохи хорошого паперу та кілька кулькових ручок, а в придачу дві пляшки горілки та хоч трохи якоїсь закуски.
Вранці, коли Белік зайшов до офісу, то аж жахнувся. Вся підлога кабінету була встелена листками паперу, помережаного розмашистим, але розбірливим почерком, а його автор хропів у тарілці та так смачно, що аж шматки ковбаси вгору підскакували…
“Речівки” вийшли на славу; гострі, цікаві, розумні і дотепні. Вони сподобались і організаторам торжества, і його учасникам, та передусім тим, кому присвячувалися і комсомольський функціонер був, як кажуть, на коні. А Іван Кутень тимчасом сидів на своєму улюбленому місці в їдальні, допивав пляшку спиртного, яку подарував йому додатково комсомольський секретар , і розмірковував куди йому притулитися на ніч. В парку після торжества буде багато народу і переночувати на садовій лавці не вдасться. Тому доведеться через все місто діставатися до вокзалу, а він вже і так нетвердо стоїть на ногах…
Долею бездомного колеги, котрий так необачно запропастив свій талант, заопікувалися журналісти з “Радянської Буковини”. Ми домовились з керуючим облремстройтрестом Савченком і той виділив Івану Кутеню кімнатку у малосімейній квартирі, де поет і журналіст прожив останній час, помер тут і був похоронений за рахунок комунальних коштів на Чернівецькому цвинтарі.   
Не менш складно і трагічно склалася доля у ще одного здібного буковинського газетяра Андрія Устьянцева. Дитя війни, він ріс без батька у бідній гуцульській родині в Путилі. Змалку хлопчина був відлюдкуватий і замкнутий, але доволі здібний і виявляв хист до літературної творчості. Саме це й привело його до газети “Радянські Карпати”, де Андрій попрацював кілька років, а згодом перейшов в обласну комсомольську газету “Молодий буковинець”
Тут він заявив про себе з кращої сторони, але в колективі поводились з ним не завжди доброзичливо. Очевидно, давали про себе знати його риси характеру, які не могли терпіти колеги. Може тому хлопець почав шукати собі друзів на стороні, які не завжди відзначалися високими моральними устоями. Виходила парадоксальна ситуація: чим регулярніше прізвище Андрія з’являлося на газетних шпальтах, тим частіше його бачили у міських забігайлівках в сумнівних компаніях.
В результаті під впливом алкоголю хлопець почав поступово деградувати, втрачав свої кращі професійні та людські якості. В такій ситуації працівники “Радянської Буковини” вирішили порятувати сироту і простягнули йому руку допомоги. Устьянцев перейшов на роботу в партійну газету і почав виконувати обов’язки кореспондента у відділі ідеології, який я тоді очолював. Андрій вмів знайти цікаві факти, захоплююче розповісти про почуте й побачене і за це ми шанували його. Та клопотів новий працівник нам завдавав чимало. Згубна пристрасть давала про себе знати і юнак не раз з’являвся п’яним на вулиці, де добросердні пішоходи підбирали його й приводили до редакції.
На другий день коли я чи Володимир Михайловський вели з “штрафником” бесіду про його негідну поведінку, той мовчав, як партизан, тільки вказівним пальцем крутив кучері на голові, а потім брався за старе. Доведені до відчаю ми змушені були направити Андрія на лікування, причому в найкраще відділення обласної психоневрологічної лікарні, де рятували від алкогольної біди представників наукової, технічної і творчої інтелігенції.
Через якийсь час хлопець повернувся в колектив по-особливому змужнілим і навіть помолоділим. А згодом він заявив, що в нього є дівчина й він має намір збудувати сім’ю. Таке рішення ми зустріли, як кажуть, стоячи і всіляко сприяли втіленню наміченого в життя.
Після весілля, яке ми святкували в ресторані, Андрій з’явився на роботу, як лондонський денді. Замість пожмаканого піджака з протертими рукавами та штанів хтозна якого кольору, на ньому був модняцький сірий костюм, білосніжна сорочка з галстуком, на ногах красувалися жовті шкіряні мешти з довгими вузькими носиками, а розхристаний чуб хлопця був акуратно причесаний і кучері, які облямовували лоб надавали обличчю якоїсь особливої вроди та благородства.
Така метаморфоза сталася з доброї волі нареченої, яка походила з заможної сім’ї. Враховуючи, що в Андрія не було жодної копійки за душею, дівчина взяла на себе всі витрати, пов’язані з весіллям та екіпіровкою нареченого, але він виявився невдячним. Ще не закінчився медовий місяць, а Устьянцев знову потягнувся до чарки. Одного разу в п’яному чаді він засунув підпалену газету під двері квартири, де мешкала сім’я, яка так багато для нього зробила, і після цього покинув Чернівці. 
Чоловік пробував працювати в кількох районних газетах, однак довго там не затримувався, а потім, як розповідали очевидці, потрапив у якусь злодійську “малину”, був затриманий міліцією й опинився аж на Крайній Півночі на лісорозробках. Тут, виснажений хронічним недоїданням та регулярним вжиттям спиртного у великих дозах, Андрій не зміг пристосуватися до суворих умов, відморозив собі ноги і після хірургічного втручання втратив кінцівки і його привезли в село Череш Сторожинецького району, де інвалід знайшов притулок у місцевому пансіонаті для одиноких та хворих людей і через кілька років помер.
В продовження цієї сумної розповіді не можу обминути того нещастя, яке спіткало моїх давніх знайомих і товаришів, з якими тривалі роки доводилось працювати і спілкуватися, випити не одну чарку горілки і не один горнець солі з’їсти. Йдеться  про Дениса Лукача та Володимира Мар’янина, котрі занадто рано і безглуздо пішли із життя.
Перший з них прийшов на роботу в “Радянську Буковину” з Кіцманя і почав працювати  завідуючим відділом сільського господарства. Він настільки знав проблеми галузі і тонкощі підходів до їх розв’язання, що навіть дозволяв собі вступати в полеміку з секретарем обкому партії по агропромисловому комплексу і нерідко виходив переможцем. Якщо додати до цього витончений літературний стиль та глибокий виклад кожного матеріалу, то ставало зрозумілим, що такого працівника на сільськогосподарському відділі “Радянська Буковина” до приходу Лукача ще не мала.
Якщо педант Денис пробивав собі дорогу наполегливістю і прагматизмом, то Володимир Мар’янин мав дещо інший характер. Він любив перескакувати з місця на місце, брався за безліч справ і далеко не кожну виконував до кінця, але й за таких умов Володя досягнув чималого. Він був редактором в Путильській районній газеті, очолював творчий колектив “Молодого буковинця”, працював завідуючим відділом в обласній партійній газеті. При цьому чоловік видав кілька власних книжок сатири і гумору, написав п’єсу “Ілько” про мужнього піонера з села Лівинці  Кельменецького району Іллю Головачука, яка з успіхом йшла на сцені обласного музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської. 
Кожного із названих чоловіків, які вже впритул наблизились до полудня віку, несподівано і майже одночасно заполонила якась дика, незагнуздана і невгамована любов. Вони власними руками перекреслили минуле сімейне життя і потягнулися на звабну ватру кохання. Однак чужий вогонь не зігрів ні Дениса, ні Володю, а тільки спалив їм крила… Залишившись без сім’ї і власного даху над головою, вони фактично опинилися на становищі бомжів і померли в холодних підворітнях. Кожного разу, коли згадую про це, серце обпікається кров’ю і подумки прошу журналістів не забувати наших славних колег, прошу землю, щоб вона завжди була для них пухом, а небо час від часу нахилялося над їхніми могилами, бо вони цього заслужили.

*   *   *
 
У фрагментах з журналістського життя, я зупинявся тільки на фактах і подіях , що мали місце в нашій роботі за час так званого тоталітарного режиму. Багатьох людей, про яких згадую, вже немає серед живих, інші відійшли від активної творчої роботи, треті по силі і можливостях продовжують трудитися. Але ніхто з них не нажив навіть сучасної цивілізованої квартири, не кажучи вже про котедж за містом, не придбав сучасного автомобіля, а перебивається на такій пенсії, якої вистачає хіба що заплатити за комунальні послуги та на хліб і молоко. Однак журналісти не нарікають і не плачуть, бо ми самі вибрали собі таку стезю й все життя крокували нею
Сподіваємось, що елементарні і вищі блага, яких ми не могли заслужити, чекають на тих молодих людей, котрі приходять в засоби масової інформації і все рішучіше заявляють про себе. Хочеться вірити, що незалежна Україна не тільки захистить їх від свавілля і розбою, які зараз набрали широкого розмаху, але подбає про цивілізоване життя журналістів, віддасть належне палким ідейним захисникам свого суверенітету та державності.