Олекса Палійчук ОБЕРІГ Оповідання -------------------------------------- Коли ж обірветься наша дорога, проб'є наш останній час — будуть речі вперто і довго розповідати про нас, нагадувати про нас. Анатоль ВЕРТИНСЬКИЙ То був лист, адресований особисто йому, командирові космічного рейсу Н-118. Лист ліричний і бунтівливий, що палко шепотів про жіночу відданість і тужно кричав про вражену людську гідність. Це означало: ще одне дівча зі священним трепетом вступило у свою найпрекраснішу, найбурхливішу пору життя — молодість. Томас Кейн якось винувато кліпнув очима й опустив голову. Уже півгодини сидить він тут, у своїй каюті, з острахом намагаючись уявити собі тендітну постать Агави, її невелике, та виразне обличчя. Що ж йому робити?.. Досі на подібні листи він, певна річ, не відповідав, ба ні жестом, ні поглядом не виказував занепокоєння, але ж Агава не така. Агава надто вразлива, може, навіть слабкіша від інших, то яке ж тоді має право він, старший за віком чоловік і командир корабля, ігнорувати біль дівчини!.. Треба щось робити. Треба!.. Правда, в тім, що молоді дівчата менше цікавляться своїми однокласниками, нема нічого дивного: старший для них просто цікавіший. Так було й, очевидно, буде, але тут, на зорельоті, ця ситуація стає однією з головних психологічних проблем. На Землі чи десь в іншому людному місці Агава, безперечно, мала б куди більший вибір, вона легко могла б зустріти собі хлопця хай молодого, зате ще не розкритого, — загадку. І тоді було б усе правильно, природно. Тут же ймовірність чуттєвого потягу до ровесника надто мізерна. Тут, на кораблі, люди народжуються, живуть і вмирають під одним дахом. ... Гей, скільки-то ще питань не враховано! Та й чи можна все врахувати? А коли і врахують, то що — так одразу й розв'яжуть?! Ні, тут як не повертай, а найбільша морока завжди на місцях. Як ото зараз йому. Кохання... А проте всяк знає: це почуття житиме, допоки існує людство. Тож могли й передбачити, щоб завчасно гуртом обміркувати. Принаймні йому, командирові, сьогодні було б хоч трохи легше. Так ні ж, мабуть, і в голову ніхто не брав. Така вже на Землі традиція: кожен дає раду своїм почуттям сам. Просто приречений на те. А з другого боку, як же інакше, коли сама людина відчайдушне ховає таємниці власної душі? Дарма що наодинці зі своїм болем втрачає незрівнянно більше. І так воно мусить бути, бо душа — то святиня... І знову в очах Агава, її вистелені стражданням рядки... Ні-ні, він нізащо не допустить такого саморуйнування. Цей гіркий досвід, що зветься розбитим серцем, їй на майбутнє зовсім не потрібен. Дівчина повинна зберегти свої нервові клітини чистими, непошкодженими. Повинна. ...Ви чуєте — там, на Землі?! Думайте! Ви просто серйозно іще за це не бралися. І раптом Кейн рішуче встав. Кого це він тут закликає: думайте! В теперішній ситуації думати належить йому самому — і заходив, заходив по каюті... Жаль тільки: його попередник не залишив на цей предмет жодного висновку. А може, не встиг? Стефан Ковач трагічно загинув біля зорі Кита. Легендарний капітан Ковач. Він теж кохав, як і кохали його. Сидів за отим столиком, спав на отому ліжку... Там же, за склом, його особисті речі — нині реліквія для всього екіпажу. Кейн підійшов до вітрини і втупив очі в химерно завиту квітку: жаль, капітане, не вберіг тебе твій оберіг... Він уже збирався одвести погляд, як раптом здригнувся: скільки разів дивився на цю річ, а лише зараз помітив, що вона фігурально зображує старий, як світ, знак — пробите серце. І відразу в уяві постало обличчя Людмили — їхнього головного лікаря. Вона найчастіше тут буває — підходить до вітрини і дивиться, дивиться... Кейн захвилювався, очі його заблищали, та ось ніби щось пригадав: поспіхом підійшов до дверей і наглухо їх замкнув. По тому знову повернувся до вітрини — одчинив вічко. «Прости, капітане, але йдеться не лише про вас обох...» — і легенько торкнувся оберега. Там, усередині, має бути якийсь напис чи символ. І якщо це справді так, якщо дарувала вона — командир уже не сам сушитиме голову. В Людмили досвід, і їх двоє — то вже сила!.. Але каштанів оберіг був не просто річчю. Над ним уже витала сила його господаря. Здатна пробивати стіну небуття, знаходити чиєсь серце і змушувати його співати... стискуватись і кричати на всіх відомих йому регістрах. І та сила раптом штормовою хвилею встала перед Томасом Кейном — перед тим, хто ще не віддав природі найбільшої данини — свого життя. «Не смій! Чуєш? Це найміцніша нитка, що з'єднує мене з твоїм світом. Це єдина стежка в мою прекрасну і священну таїну. Це камінь радості і туги, до якого тепер ходить лише вона...» Томас Кейн, мов ошпарений, відсмикнув руку. Губи його зламались, а все обличчя вкрилось великими червоними плямами. Нахилившись, він обережно зачинив вітрину, якось безпорадно роззирнувся і хутко пішов геть. --- КІНЕЦЬ --- Переклад з англійської: Оригінальний текст відновлено з резервної копії е-бібліотеки "Чарівний жираф": http://web.archive.org/web/20020529184559/tech77.hypermart.net/ У *.txt форматував Віталій Стопчанський Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво" www.chtyvo.org.ua