|
| Написано: |
2018 року |
|
| Розділ: |
Історична |
|
| Твір додано: |
17.12.2018 |
|
| Твір змінено: |
17.12.2018 |
|
| Завантажити: |
pdf
див.
(1.7 МБ)
|
|
| Опис: |
Нащочин О. М. Польсько-французькі відносини в контексті євроінтеграційної політики Польщі (1993–2004 pp.). – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за
спеціальністю 07.00.02 – Всесвітня історія. – Прикарпатський національний
університет імені Василя Стефаника; Чернівецький національний університет
імені Юрія Федьковича, Чернівці, 2018.
Дисертацію присвячено відносинам Польщі та Франції протягом 1989-2004
років в рамках євроінтеграції. З метою вивчення даної проблематики
застосовувався міждисциплінарний підхід, а в основу аналізу
євроінтеграційних стосунків Польщі та Франції лягла теорія політичного
реалізму в міжнародних відносинах Г. Моргентау. Основу джерельної бази
склали законодавчі акти, документи вищих органів влади обох країн, політична
публіцистика і аналітика, а також матеріали поточної преси – газет «Le Monde»,
«Gazeta Wyborcza», «Rzeczpospolita».
В кінці ХХ ст. для Польської Народної Республіки склались важливі
внутрішні та зовнішні передумови, котрі сприяли демократичним
перетворенням. Серед найважливіших слід відмітити виникнення в Гданську
профспілки «Солідарність», яку очолив Л. Валенса, об’єднання Німеччини,
розпад СРСР, закінчення Холодної війни та одноосібне лідерство США,
євроінтеграційні процеси в Європі і трансформація НАТО.
У дисертаційному дослідженні розкрито причини, хід, наслідки
«оксамитових революцій» 1989 року в регіоні Центрально-Східної Європи.
Дослідження дає можливість зрозуміти значення компромісного «круглого
столу», який відбувався у Польщі навесні 1989 року та поклав початок
трансформаційним процесам. Успішний переговорний процес між
представниками Польської об’єднаної робітничої партії та опозицією сприяв
проведенню виборів, формуванню багатопартійної системи, проведенню
адміністративної, конституційної реформи. Неабияке значення мала економічна
реформа, котру ініціював міністр економіки Л. Бальцерович у вигляді «шокової 3
терапії». Послідовні реформи сприяли налагодженню співпраці Польщі з
Європейським Економічним Співтовариством. Активність і цілеспрямованість
дій польського уряду змусили країни Західної Європи переглянути питання
зовнішнього боргу ПНР, а також надати певну фінансову допомогу у вигляді
різноманітних програм, які були адресовані країнам ЦСЄ.
Було встановлено, що основоположниками закордонної політики ІІІ Речі
Посполитої стали представники руху «Солідарність», міністр закордонних
справ К. Скубішевський та прем’єр Т. Мазовецький. Поставленні стратегічні
завдання чітко відповідали національному інтересу та вимогам часу. Польщу
зовні підтримувала власна численна діаспора та папа Іван Павло ІІ. Після
саморозпуску ОВД, розпаду СРСР, Польща повністю переорієнтувала свою
економічну і закордонну політику зі Сходу на Захід. З метою «повернення до
Європи» було поставлено амбітні завдання набуття членства в ЄС та НАТО,
налагодження добросусідських зв’язків із Німеччиною, Францією, Росією та
іншими країнами. В дослідженні зазначається, що вже з 1993 р. для польської
політичної еліти завданням номер один стало розбудувати свою «парасолю
безпеки», що йшло врозріз із французькими геополітичними інтересами.
Особливе місце в дослідженні займає політика V Республіки – провідного
архітектора європейської безпеки та інтеграції. Проте, якщо для Єлисейського
палацу євроінтеграція була лишень одним із інструментів закордонної
політики, то для Польщі – мірилом усіх речей, стратегічною метою,
«обітованою землею», гарантом добробуту, економічної безпеки і якості життя
майбутніх поколінь. Так сталося, що на зламі ХХ–ХХІ століть Франція
виступала провідним актором на світовій шахівниці. Французька політична
еліта довгий час не розуміла бажання Польщі отримати членство в
Європейському Союзі. Взамін на цілеспрямовану, успішну політику польського
уряду, офіційний Париж пропонував фінансову допомогу та нові
«євроінтеграційні ініціативи», що надовго затримувало країни Центрально-
Східної Європи у стані «євроінтеграційної невизначеності». 4
У роботі представлено амбівалентне ставлення Франції стосовно
євроінтеграційних намірів Польщі, котре безпосередньо залежало від
національного інтересу французів, сформованого ще генералом Ш. де Голлем.
Кожен французький президент, у тому числі Ф. Міттеран та Ж. Ширак, ставить
собі за мету розбудувати «французький сад», «французьку Європу» із сильною
армією в лоні НАТО, де мова Вольтера стане міжнародною, як англійська, де
грошова одиниця євро буде рівноцінна долару, а Міжнародна організація
франкофонії стане привабливішою за Британську Співдружність націй.
Вказано, що в основі дій французького уряду лежав європеїзм, протекціонізм,
бажання сформувати сильний франко-німецький дует, поряд із потребою
безпекового діалогу з Росією, котра допомагає врівноважити одноосібне
лідерство США в світі. З метою відтягування в часі східного розширення ЄС,
офіційний Париж запропонував ідею розбудови загальноєвропейської
конфедерації, «план Е. Балладюра», «копенгагенські критерії», ідею «трьох кіл
Європи», «твердого ядра». Франція віддавала перевагу «поглибленню перед
розширенням», що означало глибокі інституційні зміни, перегляд способу
прийняття рішень, перерозподіл квот в ЄС. Двері Польщі до ЄС відкрив
Амстердамський саміт у 1997 р.
З метою досягнення поставлених стратегічних завдань Польща брала
активну участь у роботі Веймарського трикутника та Вишеградської групи.
Веймарський трикутник являв собою співпрацю Франції, Німеччини, Польщі,
яку розпочато в 1991 році. Беручи участь в роботі цього форуму, кожна країна,
окрім загальних, керувалась індивідуальними цілями та мотивацією. Для
Польщі така співпраця загалом сприяла досягненню поставленої мети. В роботі
форуму спостерігалась асиметрія з причин участі в ньому країн, котрі мали
різні геополітичні важелі впливу.
Участь країни в роботі Вишеградської групи сприяла реалізації безпекових
завдань, які полягали у виході з-під безпекового поля Росії та входженні до
натовської «парасолі безпеки». В роботі вказано на значення Лондонської,
Римської декларації самітів НАТО, програми «Партнерство заради миру», Ради 5
північноатлантичного співробітництва. Польща ставила за мету сприяти
утриманню військової присутності США в Європі. Безпекове порозуміння між
США та РФ створило можливості для запрошення країн Вишеградської групи
до переговорів з НАТО, що мало місце під час проходження Мадридського
саміту 1997 р. Після виконання «мінімуму зобов’язань», країна в березні 1999 р.
досягла своєї стратегічної мети – отримала членство в Північноатлантичному
Альянсі, котрий перетворився на військово-політичний союз.
Встановлено, що внаслідок входження до НАТО Польща долучилась до
всіх антитерористичних воєн Білого Дому, а через війну в Іраці між Польщею
та Францією виникли серйозні непорозуміння. Після східного розширення
Північноатлантичного Альянсу за Польщею, Чехією та Угорщиною закріпився
імідж проамериканської «нової Європи». Адже офіційний Париж прагнув, щоб
країни ЦСЄ гарантії безпеки отримали з рук європейців, тобто через їх
залучення до діяльності Західноєвропейського союзу, до участі в гуманітарних
місіях, при утриманні авторитетного голосу Москви через співпрацю в ОБСЄ.
Загалом результати дослідження продемонстрували, що в
євроінтеграційній співпраці кожна з країн керувалася своїм правильно
сформованим національним інтересом, що стратегія ІІІ Речі Посполитої була
незмінною, на її переформулювання не впливав виборчий процес. Адже
Польща входила до НАТО, ЄС при президенті О. Кваснєвському, який належав
до лівиці. Також встановлено, що двері Польщі до НАТО відкрив Мадридський
саміт, а до ЄС – Амстердамський, що обидва відбулися після успішного діалогу
між США та РФ весною 1997 р. Важливим є те, що на момент східного
розширення ЄС двосторонні польсько-французькі стосунки перебували в
найнижчій точці співпраці починаючи з 1991 р. через розбіжності в «іракському
питанні».
Ключові слова: «оксамитові революції» в Центрально-Східній Європі,
трансформація, євроінтеграція, атлантизм, «копенгагенські критерії», «парасоля
безпеки», Веймарський трикутник, «план Бальцеровича», «план Балладюра», 6
програма «Партнерство заради миру», «Стара і Нова Європа», розширення і
поглиблення ЄС, «східне розширення», «троянський кінь», саміт, геополітика. |
|
| Зміст: |
[натисніть, щоб розгорнути]
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ 13
ВСТУП 14
РОЗДІЛ 1. Історіографія, джерела, теоретико-методологічні
засади дослідження 21
1.1. Стан наукової розробки теми 21
1.2. Джерельна база дослідження 31
1.3. Теоретико-методологічні основи дослідження 37
РОЗДІЛ 2. Вплив трансформаційних процесів на нові
підходи у зовнішній політиці Польщі в 1989–1992 рр. 48
2. 1. Внутрішні та зовнішні чинники суспільних змін у
посткомуністичній Польщі 48
2. 2. Формування зовнішньополітичного курсу Речі Посполитої 63
РОЗДІЛ 3. Становлення євроатлантичної орієнтації Польщі
протягом 1993–1999 рр. 78
3. 1. Євроінтеграційний діалог Польщі та Франції у 1993–1999 р. 78
3. 2. Польсько-французька співпраця у форматі «Веймарського
трикутника» 97
3. 3. Участь Речі Посполитої в діяльності Західноєвропейського
Союзу 104
3. 4. Атлантичні пріоритети зовнішньої політики Польщі та вступ до
НАТО 114
РОЗДІЛ 4. Польсько-французькі відносини після вступу Речі
Посполитої до Північноатлантичного Альянсу(1999–2004 рр.) 129
4. 1. Євроінтеграційна співпраця Польщі та Франції в 1999–2004 рр 129
4. 2. Розвиток «веймарського діалогу» на межі ХХ – ХХІ ст. 150
4. 3. Роль Західноєвропейського Союзу в розвитку польсько-
французьких взаємин 164
ВИСНОВКИ 177
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 183
|
|
|
