Національна академія наук України Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАЦІОНАЛЬНІ ВАРІАНТИ ЛІТЕРАТУРНОЇ КОМПАРАТИВІСТИКИ Київ Видавничий дім «Стилос» 2009 ББК 83.3 Н 35 Національні варіанти літературної компаративісти- Н 35 ки / Національна академія наук України; Інт літератури ім. Т.Г. Шевченка; Д.С. Наливайко, Т.Н. Денисова, О.В. Дубініна та ін. – К.: Видавничий дім «Стилос», 2009. – 750 с. ISBN 978-966-193-033-8 У колективній монографії розглядається виникнення й роз виток порівняльного літературознавства в різних європейських країнах (зокрема у Франції, Німеччині, Великобританії, Іспанії, Україні, Росії, Польщі, Чехії, Словаччині) та у США. Виходячи із наднаціональних інваріантів літературної компаративістики, автори зосереджують увагу на проблематиці методології й методі національних шкіл цієї галузі науки, її міждисциплінарних зв’язках, історії й сучасному стані. Для літературознавців, викладачів, аспірантів, студентів. ББК 83.3 ISBN 978-966-193-033-8 ЗМІСТ Дмитро Наливайко. Інтродукція..........................................5 Дмитро Наливайко. Французька літературна компаративістика в європейському континуумі............19 Тамара Денисова. Школа американської компаративістики: генеза, історія, характеристика........................................................81 Олена Дубініна. До історії та сучасного стану компаративістики у США ........................................141 Ганна Стембковська. Історія проблеми міждисциплінарності в американській літературній компаративістиці ................................164 Ірина Пупурс. Літературна компаративістика Великобританії ......................................................179 Анатолій Науменко. Панорама німецькомовного порівняльного літературознавства кінця ХХ – початку ХХ ст. ......................................240 Тетяна Рязанцева. Компаративні студії в Іспанії: короткий начерк історії ..........................................277 Українська літературна компаративістика Людмила Грицик. Порівняльне літературознавство в Україні: Початковий методологічний етап. ..............302 Галина Александрова. Микола Дашкевич ..........................363 Галина Александрова. Українська компаративістика 10–20х років ХХ ст. ..............................................368 Ольга Тетеріна. Художній переклад як проблема українського порівняльного літературознавства ХІХ – початку ХХ століття ......................................374 Олександр Брайко. Українська компаративістика другої половини ХХ – початку ХХІ ст....................... 386 Тетяна Свербілова. Дослідження з порівняльного літературознавства в Росії: традиції та сучасний стан ....................................................439 Польська літературна компаративістика Елеонора Соловей. Нарис історії польської компаративістики (до 60х років ХХ століття) ............501 Сергій Яковенко. Польська компаративістика від 1960х років до сьогодення ..................................517 Ігор Мельниченко. Нарис історії чеської компаративістики ..................................................549 Галина Сиваченко. Словацька компаративістика: проблеми історії та теорії ........................................576 Яна Кавушевська. Компаративістика в Болгарії..................647 Деян Айдачич, Наталія Білик. Історія сербської компаративістики ..................................................670 Євген Пащенко, Наталія Білик. Історія хорватської компаративістики ..................................................698 Дмитро Наливайко Інтродукція Як галузь науки про літературу, порівняльне літературо знавство складається в другій половині ХІХ ст. Та воно, подібно до інших наукових галузей, має свою багатовікову передісторію, що сягає глибокої давнини, принаймні античності її класичної пори V–IV ст. до н. е. Однак до вказаного вище часу це була до наукова компаративістика, емпірична за своїм характером, теоретично неусвідомлювана й методологічно нерозроблена. Проявлялася вона спорадично, її репрезентанти вдавалися до порівняльних прийомів, які брали із різних сфер знання та прак тичного досвіду без більшменш виробленої наукової терміно логії й системності. У Ранній Новий час, десь з XVI ст., процес формування літературної компаративістики інтенсифікується і, наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст., набирає необхідної критичної маси, відбуваються глибокі зрушення у порівняльному підході до літератури й визначається настанова на вироблення її наукової парадигми. Слід сказати, що цей науковий процес і не міг роз горнутися раніше, доки в європейській літературнотеоретичній думці домінував монізм, літературний процес уявлявся як цілісний континуум, недиференційована естетикохудожня єдність, базована на класичних (античних) теоретичних посту латах і художніх взірцях. Про можливе існування, діахронне чи синхронне, різних художніх систем і національних варіантів літератури в теоретичному сенсі не йшлося. Цей дискурс, який фактично унеможливлював порівняльне вивчення феноменів національних літератур і наднаціональних художніх систем, їхньої семантики й морфології, естетики й поетики, дає глибоку тріщину на межі XVIII–ХІХ ст. З’являються й набувають поширення дихотомічні концепти літератури: «наївної і сен тиментальної поезії» Ф. Шиллера, «класичної і романтичної» А.В. і Ф. Шлегелів, «південної і північної» Ж. де Сталь та інші, що мають діахронні та синхронні виміри. На межі XVIII–ХІХ ст., головним чином у Франції та Німеччині, розгортається формування наукової компаративісти ки на рівнях експериментальнопрактичному і науковотеоре тичному. При цьому впадає у вічі, що перший із рівнів названого процесу активніше протікав у французькій науці, а другий – у німецькій. Так, у Франції ще 1805 р. з’являється «Порівняль на еротика, або есей про різні потрактування любові у фран цузькій і німецькій поезії» Ш. де Вілера, в 1816 р. Ф. Ноель артикулює у Сорбонні «Курс літературної компаративістики», входить у вжиток самий термін «літературна компаративістика» (litterature comparee), поступово визначаючись у своїй семанти ці. В першій половині ХІХ ст. у кількох французьких універси тетах з’являються кафедри іноземної літератури, деякі із них набирають компаративістичної векторності. Нині у Франції тогочасними вченими, які зіграли особливо значну роль у станов ленні літературної компаративістики, називають А. Вільмена, Ж.Ж. Ампера і Ф. Шаля1. Щодо формування науковотеоретичних засад літературної компаративістики, то тут пальму першості слід віддати Німеч чині, виділивши особливо роль Й. Гердера і В. Гете. Перший із них розвинув концепт літератури як органічного породження, що виростає на національноісторичному ґрунті й формується умовами, традиціями, особливостями життєустрою і культури етносу. Тим самим Гердер піддав рішучому запереченню домі нуюче в естетиці й теорії літератури попередніх епох парадигма тичне розуміння класичних принципів і форм як універсальних і незмінних норм для всіх епох і народів. За його генеральною концепцією, в національних літературах втілюється «дух наро ду», котрий проте є своєрідним проявом «людського духу, живо го й вічно діючого», універсальної єдності, що існує у невичерп ній розмаїтості й потребує осягнення в цій якості. Характерною рисою Гете було тяжіння до горизонтів світової літератури як у художній творчості, так і в теоретичних розмис лах, то ж закономірно, що саме він під кінець життя, у 1829– 1831 рр. запропонував, уперше в історії науки, концепцію Weltliteratur (світової літератури). В своїх уявленнях про неї він виходив із принципу однорідності загального літературного про цесу і особливо цікавився взаємоблизькістю і взаємовідповідніс тю в усьому його діапазоні, й передусім в літературах Заходу і Сходу. Важливо ще зафіксувати, що Гете був перший, хто пов’язав проблему міжнаціональних літературних зв’язків та відповідностей з проблемою світової літератури, і це був чи не найзначніший його внесок у літературну компаративістику. В практиці становлення німецької наукової компаративістики першої половини ХІХ ст. прикметним явищем були «загальні історії літератури» (Allgemeine Geschichte der Literatur), в яких інтернаціональний літературний матеріал подавався як пара лельні історії національних літератур. Це були «синхронні обробки поступу естетичних ідей та художніх уподобань у різних країнах новочасної Європи»2, яким, однак, не охоплювалися літератури східної половини континенту. Тут важливо завважити, що вже на стадії становлення нау кової літературної компаративістики проявилися певні концеп туальні прикмети її німецької і французької шкіл чи варіантів, зокрема активна конституююча роль епістемологічноестетично го первня у німецькій школі й іманентнолітературного у фран цузькій. Ці їхні типологічні відмінності даються взнаки й на подальших етапах їхнього розвитку, до сучасності включно; зви чайно, певні відмінності притаманні й іншим школам літератур ної компаративістики й проявляються вони з різною виразністю на різних етапах їхнього розвитку. В літературознавстві інших країн Європи й в США форму вання наукової компаративістики відбувається більш сповіль нено й припадає воно в основному на кінець ХІХ – початок ХХ ст. Так, в англійському літературознавстві цей процес набирає інтенсивності й визначається на межі зазначених століть, коли з’являються праці, знакові для наукової компаративістики цієї країни, якто «Порівняльне літературознавство» Х.М. Поснета (1886), «Слабкість літературної компаративістики» Г.Г. Сміта (1901) й «Майбутнє літературної компаративістики» Г.В. Рауза (1913), в яких проглядаються деякі характерні риси та інтенції цієї національної компаративістської школи. В Італії поступо вий перехід до наукової компаративістики спостерігається з по чатку ХХ ст., проте він значною мірою ще носив спорадичний характер, що пояснюється відсутністю виробленого системного підходу до іноземної літератури в країні й впливом різко нега тивного ставлення до компаративістики Бенедетто Кроче, у той час вищого авторитета італійської гуманітаристики. До межі ХІХ–ХХ ст. відноситься започаткування американської науко вої компаративістики, але слід сказати, що тоді й у всій першій половині минулого століття її розвиток відбувався переважно в полі, що створювалося інтенціями та впливами французької і німецької компаративістики. Не розгортаючи тут панорамний огляд національних шкіл, зазначимо ще, що в останній третині ХІХ – на початку ХХ ст. активно розвивалася російська компаративістика, де з’явилася видатна постать О.М. Веселовського, котрий, безперечно, був одним із найзначніших тогочасних вченихкомпаративістів у євро пейському масштабі. Однак його праці не були тоді перекладені на західні мови й не стали важливими чинниками міжнаціо нального поступу порівняльного літературознавства. До межі ХІХ–ХХ ст. відноситься й поява української наукової компара тивістики, фундаторами якої виступили М. Драгоманов та І. Франко. Отже, різні національні школи літературної компаративіс тики мають своєрідні риси, які проявляються на різних її рівнях, від епістемологічного до методичного. Та при всьому тому за своєю сутністю й генеральною стратегією вона є галуззю міжна ціональною, що має спільну теоретикометодологічну основу й спільні провідні закономірності розвитку, який проходить однакові етапи в однаковій послідовності. В певному розумінні вона є міжнаціональним інваріантом, що існує в розмаїтті націо нальних варіантів, які у своїх істотних складниках та інтенціях присутні в міжнаціональному інваріанті. Разом з тим у націо нальних школах названі складники нерідко проявляються з різ ною повнотою та інтенсивністю, і нерідко відіграють досить від мінну роль у їхньому поступі. В одних школах вони формуються раніше й набирають завершеності у своєму розвитку, в інших цей процес відбувається пізніше й не без іноземних імпульсів та впливів, що є не чимось випадковим, а скоріше закономірним у сфері гуманітаристики. Тут важливо завважити, що у відмінностях національних шкіл компаративістики дають себе знати й глибинні чинники, пов’язані зі своєрідністю національної когнітивності й менталь ності, з особливостями національної історії й культури. В пер шому томі своєї «Історії критицизму» Р. Веллек фіксує, що у XVII ст., коли завершується становлення великих європейсь ких національних культур нового часу, визначаються також їхні філософські домінанти, якими виступають англійський емпі ризм, французький раціоналізм і німецький ідеалізм, що прояв ляються в різних сферах і галузях духовної культури Англії, Франції й Німеччини3. Зрозуміла річ, не є тут винятком і літера турна компаративістика; власне, подібним проявом є зазначена вище специфіка французької і німецької наукової компаративіс тики вже на стадії їх становлення. Розвиток наукової літературної компаративістики триває вже понад півтори століття, і за цей час виникло в ній немало течій і тенденцій, а також періодів і фаз загального й локального масштабів. Та з певністю можемо сказати, що в її історії виразно визначилися три фундаментальні етапи, ознаменовані домінуван ням трьох відмінних методологічних парадигм. Перший із них припадає на другу половину ХІХ – першу третину ХХ ст. й характеризується домінуванням генетикоконтактологічних методологій та методик в порівняльних літературних досліджен нях. У середині ХХ ст. цей напрямок літературної компаративіс тики входить у глибоку кризу й витісняється порівняльною типо логією, яка в центр уваги ставить вивчення типологічних відповідностей і спільностей літературних явищ, їхніх контекстів і систем. Домінування цього напрямку триває до 80х рр. ХХ ст., коли розпочинається третій, сучасний етап літературної компара тивістики, означений відсутністю домінуючої теоретикометодо логічної парадигми, методологічним плюралізмом, корелятивним добі постмодерну. Третя з основних літературознавчих дисциплін, поряд з істо рією літератури й теорією літератури, компаративістика пов’я зана з ними обома, і її розвиток позначений зближеннями то з тією, то з тією дисципліною залежно від того, генетикокон тактні зв’язки чи семантикоструктурні спільності та відповід ності виступають у ній головним об’єктом вивчення. Як зазнача лося, перший етап наукової компаративістики характеризується домінуванням генетикоконтактології, і цим вирішальною мірою обумовлена її тогочасна переважна пов’язаність з історією літе ратури. Виходив він із засадничого постулату, за яким порів няльні студії можливі й доцільні лише за наявності текстових збігів і документально фіксованих контекстів літературних явищ, що виступають предметом дослідження. Сказане властиво всім національним школам на першому етапі розвитку літературної компаративістики, але тут спостері гаються й досить істотні відмінності. В одних школах, якто в ні мецькій, а також в російській та українській, увага спрямовува лася переважно на генетичні зв’язки, на виявлення їх джерел та вивчення їх поширення й трансформацій; великої популярності набула теорія міграції сюжетів та мотивів, переважно фольклор номіфологічного походження. Натомість у французькій компа ративістиці досить швидко на перший план висуваються контак тологічні аспекти й проблеми, порівняльне вивчення розвинених національних літератур, їхніх течій і стилів, морфології і пое тики – переважно в перспективі контактів своєї літератури з ін шою/іншими та впливів на них. Своєрідно виглядає на цьому етапі англійська наукова компаративістика. Починається вона з рішучої маніфестації порівняльнотипологічної методи у відо мій праці Х.М. Поснета «Порівняльне літературознавство» («Comparative Literature», 1886), але це починання тривалий час не знаходило серйозного продовження ні в Англії, ні за її межа ми, причому чи не найдовше в англійській компаративістиці. Десь до останньої третини ХХ ст. вона характеризується пере важним інтересом до порівняльної історії англійської та інших європейських літератур і відсутністю системної розробки теорії літературного компаративізму. Тут мимоволі пригадується дав но збаналізоване уявлення про природжений емпіризм мислення англійців і їхню нелюбов до теоретизування. Наприкінці ХІХ – першій третині ХХ ст. на основі генетико контактології складається перша грунтовно розроблена система наукової літературної компаративістики, об’єктом якої виступає дослідження безпосередніх, «фактичних» генетикоконтактних зв’язків та взаємодії літературних феноменів. Відбувався цей процес в епоху домінування позитивізму як методу наукового мислення з його фактологією, розумінням факту як чогось ста тичного й самодостатнього, що містить у собі всю істину й для її оприявлення вимагає лише точного аналітичного опису. Все це виразно позначилося на методології названої системи компара тивізму. Найповніше, в завершених формах ця система розвину лася у французькому літературознавстві, то ж природно, що через певний час її почали також називати «французькою шко лою». В означений період вона чинила значний вплив на літера турну компаративістику інших країн Європи, в тому числі й на українську. Але слід також зазначити, що домінування цієї шко ли викликало й спротив, особливо значний серед німецьких ком паративістів, належних до духовноісторичної течії тогочасного літературознавства; вони вбачали у «французькій школі» «шко лу збирання фактів», щось «цілковито чуже, механічне насилля над заповітною сутністю німецького мислення»4, і піддавали її нищівній критиці та запереченню. Основними категоріями, якими оперувала «французька школа» компаративістики, були порівняння, рецепція, джерело, контакт, вплив, із яких виводилися вужчі поняття. Особливо численні – з категорії впливу, і небезпідставно вона вважається центральною категорією цієї компаративістської школи. За розробленою нею методологією вивчення літературних зв’язків різного рівня відбувається на осі впливу, якій підля гають і генетичні, і контактні зв’язки. Це суто каузальний підхід, схожість явищ пояснюється впливом одного явища на інше/інші, при цьому раніші за часом розглядаються як при чина, а пізніші – як наслідок. Наступний постулат – вплив діє головним чином не прямо, а через посередників (transmetteurs), як то переклади, перекази, ремінісценції, критичні статті, нау кові праці тощо; так розширюється і продовжується континуаль ність впливу. Значна увага приділяється розробці стадіальних форм впливу певних явищ на літературний процес за градацією його інтенсивності й масштабності. Коли в середині ХХ ст. вибухнула криза цієї, як її почали називати, «традиційної компаративістики», деякі критики про голосили її хибною і піддали рішучому запереченню. Насправді ж вона була обумовленим і закономірним етапом у вивченні міжнаціональних літературних взаємин, котрі природно почина лися з форм простіших і наочних, базованих на фактології, що загалом властиво науковим галузям. Сучасна компаративістика далеко відійшла від запального заперечення «контактології», нині визнається не лише її науковий наробіток, а й продуктив ність її методик, звичайно, в певних параметрах. «Впливологія» вже не викликає іронічних посмішок, водночас слушно завважу ється, що поняття впливу «зазнало зіпсуття», його «було зведено до імітації внаслідок неточного чи недбалого вживання»5. Отож у 50х рр. відбувається фундаментальний перелом у русі літературної компаративістики і розпочинається його новий етап, на якому провідна роль переходить до порівняльної типології. Вона центр ваги переносить на вивчення аналогій і спільностей літературних явищ, їх систем і контекстів у син хронному й діахронному зрізах. Генетикоконтактологія втрачає самодостатність і великою мірою інтегрується порівняльною типологією. Це не означає, що генетикоконтактні зв’язки зні маються, але вони постають тепер переважно в силовому полі порівняльної типології і великою мірою підпорядковуються її завданням і концептам. Зміна загальної парадигми літературної компаративістики потягла за собою зміну її стосунків з іншими літературознавчими дисциплінами, стимулювала її рух до теорії літератури. Разом з тим порівняльнотипологічний метод поси лив теоретикоузагальнюючі підходи до літератури та літератур ного процесу й розширив, фактично до необмеженості, діапазон компаративних досліджень. Ним охоплюються різні сфери й рів ні літературного процесу – від літератури різних регіонів і куль турноісторичних спільнот (наприклад, літератур Європи й Дале кого чи Близького Сходу, Західної і Східної Європи, Європи й Латинської Америки) до зіставлень окремих творів або й пев них їх структурних компонентів. Важливо ще вказати, що вихід на перший план порівняльної типології в компаративістиці призводить також до істотних змін у її функціонуванні в системі літературознавчих дисциплін і всі єї гуманітаристики. До якоїсь міри вона набуває значення й сен су їх інтегруючого складника, в певному розумінні стає, корис туючись терміном Ю. Лотмана, «пізнанням другого ступеня», матеріалу, попередньо означеного й описаного істориками й тео ретиками літератури, культурфілософами й культурісториками, антропологами, соціологами, психологами тощо. Звідки досить поширена нині думка, що компаративістика є свого роду мета наукою, котра займається, за висловом Е. Касперського, «інтер претацією і реінтерпретацією нагромаджених знань про літера туру»6. Особливо посилився цей процес з різким розширенням її пізнавального поля, усталенням вивчення літератури в системі мистецтв та інших видів духовнотворчої діяльності як легітим ної складової компаративістики. Найраніше, ще в 60–70 рр., названий процес розпочався в американській компаративістиці і в ній же набрав найактивнішого розвитку. І що принципово важливо для вступу до цього збірника, в другій половині ХХ ст., у зв’язку зі зміною загальної пара дигми літературної компаративістики, відбуваються також переміщення в ролі й значенні її національних шкіл. Провідна роль на цьому етапі безперечно переходить до американської компаративістики, яка переживає піднесення і виходить на світовий кін. Криза традиційної компаративістики повсюдно сприймається й трактується як криза французької школи, її ге гемона, що до певної міри виправдано. Проте важко погодитися з все ще поширеною у нас схемою, за якою друга половина ХХ ст. в компаративістиці характеризується протистоянням американ ської і французької шкіл, в якому перша уособлює пошук і поступ, а друга – застарілу традицію. Тут варто згадати, що на межі 50–60х рр. найбільш грунтовній критиці традиційна компаративістика була піддана відомим французьким вченим Р. Ет’ємблем у книжці «Порівняння не доказ» (1963). Насправді у французькій компаративістиці зазначеного періоду ствер джується превалювання порівняльної типології, відбувається «генералізація» предмету, зближення з теорією літератури, розширення проблемнотематичного діапазону досліджень і зба гачення їх інструментарію. З часом ставало все очевидніше: основна відмінність між названими школами у тому, що фран цузька продовжувала приділяти значну увагу генетикоконтакт ним зв’язкам, піддаючи їх «нетрадиційній» інтерпретації зі застосуванням нових методологій, тоді як американська в основ ному зосереджувалася на порівняльнотипологічному вивченні світової літератури з тенденцією вписування його в культуро логічний контекст. Та найзначнішим явищем середини ХІХ ст. було бурхливе поширення й розвиток компаративістики в різних країнах і регіонах, передусім у Японії, Індії, Латинській Амери ці, зі значним запізненням у Китаї. Справжній бум вона переживає і в Західній Європі та США, де відкриваються універ ситетські кафедри й дослідницькі центри, розробляються нові підходи й методології її вивчення. В другій половині ХХ ст. ця хвиля поширюється й на деякі країни соцтабору, зокрема на Польщу, Чехословаччину, Угорщину, Югославію. Інша картина відкривається в радянському літературо знавстві, в тому числі українському. Тут у повоєнні роки компа ративістика була піддана розгрому як «буржуазна лженаука» і на неї фактично була накладена заборона. Ця акція, як і відома кампанія проти космополітизму, пов’язана з ідеологічними переорієнтаціями в Москві, з гальванізацією імперської ідеоло гії, що розпочалася в 30ті рр. і досягла піку в повоєнний період. Все це призводить до того, що розвиток компаративістики в СРСР загальмувався, його поновлення розпочинається десь в 60х рр., але цей процес протікав затруднено, з ретардаціями та рецедивами і доситьтаки однобічно. Головним чином практи кувалося вивчення генетикоконтактних зв’язків, і не буде пере більшенням сказати, що в теоретикометодологічному відношен ні тогочасна радянська компаративістика в основному лишалася на рівні 20–30х рр. Грунтовні зрушення й переорієнтації розгор таються в цій сфері вже в останні десятиліття ХХ ст. Наприкінці ХХ ст. компаративістика входить у новий етап розвитку, який означився появою нового розуміння її об’єкта і новими методами його дослідження. Щодо самого об’єкта, то відбулося, сказати б, його подвоєне розширення: вивчення між літературних відносин доповнилося вивченням взаємовідносин літератури з іншими мистецтвами й іншими видами духовно творчої діяльності (гуманітаристики). Окрім всього іншого, це є одна з істотних форм інтегрування літературознавства в куль турологію; найбільш інтенсивно, в темпі crescendo, ці інтенції виявляються в американській компаративістиці. Наступна зна кова якість компаративістики на цьому етапі – ще щільніша й інтенсивніша, ніж на попередньому, пов’язаність з теорією лі тератури, а також ширші й глибші стосунки з іншими гуманітар ними галузями – мовознавством, культурологією, філософією, антропологією, соціологією, психологією тощо. Фундаменталь ною конститутивною рисою цієї компаративістики є згадувана відсутність загальновизнаної домінуючої парадигми, теоретико методологічний плюралізм. Отже, на межі ХХ–ХХІ ст. літературна компаративістика розвивається в активній пов’язаності з сучасною теорією літера тури, адаптуючи її концепції та методології: герменевтичні, фе номенологічні, психоаналітичні, семіотичні, структуралістські, постструктуралістські тощо. Важливо тут заакцентувати, що ця її пов’язаність з названими течіями та концепціями неоднакова за масштабністю та продуктивністю. І справа тут не тільки й не стільки в компаративістиці, скільки в характері та структурі теоретичних методологій, в мірі їх відповідності специфічним потребам і завданням компаративістичних студій. Так, нині вже можна з певністю говорити, що не дало очікуваних результатів зверненння компаративістів до феноменологічних, структура лістських і деяких постструктуралістських методологій, котрі за своїми генеральними стратегіями й інтенціями виявилися далекими або розбіжними з порівняльним літературознавством. До тих методологій літератури ХХ ст., які найбільш широко й продуктивно застосовуються в сучасній компаративістиці, можна віднести герменевтику, культурну антропологію (імага логію), рецептивну естетику й інтертекстуальність. З погляду тематики цієї колективної монографії особливий інтерес та значення становить питання, як різні концепції та інтенції сучасної компаративістики проявляються в її націо нальних школах та варіантах і яку роль вони відіграють в їхньо му розвитку. Варто тут зазначити, що національна специфіка різних шкіл компаративістики на цьому найвищому етапі роз витку проявляється чи не найвиразніше. Глянемо в цьому розрізі (за браком місця) лише на найзначніші компаративістські шко ли в межах європейської культурноісторичної спільноти (до якої належать також США та Канада), не претендуючи на охоп лення нових її світових центрів. Передусім тут необхідно завважити, що згадані концепції та тенденції сучасної теорії літератури, які адаптуються літератур ною компаративістикою, за їх онтологією та семантикою поділя ються на «антропологічні» та «формалістичні». На ті, що, за висловом Г.Р. Яусса, «закріплюються в полі наук про значення» і мають в глибинній основі буттєві концепти та цінності, і ті, що зосереджуються на аналітиці твору/творчості як самодостатньої та самоцінної структурної цілості. Тут передусім впадає у вічі, що одні національні компаративістські школи виявляють більше тяжіння чи орієнтованості до «антроплогічних» течій та тенден цій, тоді як в інших більш поширеними й авторитетними висту пають «формалістичні». І що важливо зазначити, ці різні орієн тації чи вектори пов’язані з глибинними традиціями національ них культур, їхніми когнітивними й ментальними особливостями. Думається, що без дії цього чинника не обходиться ні «відбір» тих чи інших компаративістських методологічних парадигм, ні їх місце та роль в системах національних шкіл порівняльного літературознавства. До першої групи з її превалюючою орієнтованістю на «антро поцентричні» інтерпретаційні течії в сучасній теорії літератури, з інтенціями на вихід у широкий простір духовної культури, на лежить німецька компаративістика. Більше того, вона є націо нальною школою, в якій названі тенденції проявляються чи не найширше й найвиразніше. Ця традиція глибоко вкорінена в ні мецькому теоретичному літературознавстві, її дія проявляється і в тому, що структуралістські та інші «формалістичні» методоло гії другої половини ХХ ст. не набрали в німецькій компаративіс тиці порівняно великого розвитку, натомість активізувалася в ній герменевтика, зберігають в ній свої позиції соціологічні й істо рикосоціологічні підходи в широкому спектрі, виникають нові теорії «антропологічного» штибу, зокрема рецептивна естетика. Варто зауважити значну конституюючу роль герменевтики в су часній німецькій компаративістиці, зокрема в названих течіях. Іншу конфігурацію течій і тенденцій бачимо у сучасній французькій компаративістиці, де вони представлені чи не в най ширшому діапазоні. Необхідно тут вказати на явну хибність уяв лень, за якими в другій половині ХХ ст. французька компарати вістика безнадійно відходить на другий план. Як далі показано в розділі, їй присвяченому, вона досить швидко виходить із кри зи, пов’язаної із домінуванням генетикоконтактології, і знову посідає одне з чільних місць у світовій компаративістиці. Це пе реконливо засвідчується хоча б тим, що добра частина найбільш знаних методологій сучасної компаративістики в ній започатку валася й набрала концептуальної завершеності (інтертекстуаль ність, імагологія, порівняльна поетика, міфокритика та ін.). Разом з тим важливо зафіксувати, що у французькій компарати вістиці активно розвивалися методології, означені раціонально аналітичною векторністю – семіотичні, структуралістські, пост структуралістські (інтертекстуальність) тощо, корелятивні традиції національної інтелектуальної культури. Щодо відмінностей «французької» і «американської» шкіл компаративістики на сучасному етапі, то вони мають тепер інший зміст та характер і лежать в іншій площині. Це вже не протистояння генетикоконтактології і порівняльної типології, як це було на попередньому етапі. Нині дається взнаки передусім розбіжність протилежних генеральних векторів до універсаліза ції і глобалізації галузі, перетворення її в метанауку, що синте зує різні сфери гуманітаристики, але воднораз нівелює специфі ку літератури й літературознавства, зокрема порівняльного, – в американській компаративістиці, і тенденції збереження їх іманентності й своєрідності – у французькій. Література 1 Brunel P., Pichois C., Rousseau A. M. Qu’estce que la litterature com paree? – Paris, 1996, p. 18. 2 Weisstein U. Einfuhrung in der vergleichende Literaturwissenschaft. – Stuttgart; Berlin; Koln; Mainz, 1968, S. 36. 3 Wellek R. History of Modern Criticism. 1750–1950. V. 1. – New Ha ven; London, 1955. 4 Petersen R. Nationale oder vergleichende Literaturgeschichte? // Deutsche Vierteljahrschrift fur Literaturwissenschaft und Geistesgeschi chte. – 1928. – Bd. 6, S. 41. 5 Balakian A. Theory and Comparative Literature // Toward a Theory of Comparative Literature Selected Papers Presented in the Division of Theory of Literature at the XIth LCL Congress. – 1985, V. 3, p. 18. 6 Badania pozownawcze. Dyskusia o metodzie. – Warszawa, 1998, s. 39. Дмитро Наливайко Французька літературна компаративістика в європейському континуумі Франція є тією країною, в якій літературна компаративісти ка почала формуватися чи не найраніше, а її розвиток відбувався чи не найактивніше. Зародження літературної компаративісти ки не піддається точному датуванню, з цього питання розкид думок разюче широкий, в діапазоні від Стародавнього Сходу до епохи романтизму. Деякі відомі вчені, як зокрема, Поль Ван Тігем, її історію ведуть від епохи Відродження. Щодо французь кої компаративістики, то про це можна говорити з певністю. Нагадуємо, XVI ст., друге «ренесансне століття», поміж іншим, ознаменувалося й тим, що в цей час у західноєвропейсь ких країнах відбулося ствердження домінантної ролі національ них мов у культурі й літературі. Свій початок цей процес бере в Італії, в трактаті П’єтро Бембо «Проза в народній мові» («Prose della vulgar lingua», 1525), але найзначнішого розмаху набрав він у Франції, де його осереддям стає уславлена Плеяда, яка здійснила реформування французької поезії, а Жоашен Дю Бел ле, один з її чільних поетів (поряд з П’єром Ронсаром), виступив з маніфестацією цього процесу в трактаті «Захист і звеличення французької мови» («Defence et illustration de la langue fran caise», 1549). В даному разі ця маніфестація знаменна для нас тим, що в ній виразно проявилися компаративістські інтенції, її автор, розглядаючи поезію як вищу форму мови, вдається до зіставлень зразків античної і французької літератури його часу з метою, сформульованою у назві трактату. Хоч на титульній сторінці «Захисту й звеличення французь кої мови» значаться ініціали Дю Белле I.D.B.A. (Ioachim Du Bellaу Angevin), існує досить поширена думка, що цей трактат є плодом колективної творчості Бригади, як спершу називалося це об’єднання поетів. Тут не обійшлося без перебільшень – нам видається слушним визначення відомого дослідника А. Шамара, що це є «виклад колективного credo, в якому узагальнені теорії, що складалися в спільних розмислах та дискусіях, які написані були одним від імені всіх»1. В основу трактату закладено переко нання, що французька мова не поступається класичним мовам античності своїм багатством та здатністю виражати високі думки й тонкі почуття, але їй бракує того, що в наш час називається культурою мислення та мови. Як школа їх набуття, цілком у ре несансному дусі, пропонується наслідування античних авторів, котре, однак, мислиться Дю Белле в аспекті змагання з ними і з вірою в те, що французи спроможні не тільки зрівнятися з греками та римлянами, а й перевищувати їх. Важливо зазначи ти, що наслідування давніх не сходить у трактаті до мови й сти лістики, а охоплює й інші структурні рівні, зокрема Дю Белле великого значення надав інтелектуалізації і одуховленню фран цузької поезії, посиленню ідеального модуля. Чи не найзначнішим явищем передісторії наукової компара тивістики у європейському масштабі був «спір про давніх і но вих», який спалахнув у Франції наприкінці XVІІ – на початку ХVІІІ ст. й почасти поширився на інші країни, зокрема на Англію. В ньому взяли участь багато тогочасних письменників, теоретиків і критиків, стан поборників «нової літератури» очо лили Ш. Перро і Ф. Фонтенель, а їхніх опонентів – Н. Буало і Ф. Фенелон, в Англії в цей спір втрутився Д. Свіфт (на боці «давніх»). Тематично він пов’язаний з маніфестаціями ХVІ ст., зокрема з трактатом Дю Белле. Це був спір між письменниками й теоретиками, які піддали запереченню авторитет «давніх», тобто античних авторів, і проголошували перевагу «нових», тобто новочасних, і захисниками традиційного авторитету та взірцевості «давніх». В основі цієї запеклої дискусії теж лежить ставлення до літературної спадщини античності, котре було наріжним каменем естетикохудожньої думки на Заході з ХV до ХІХ ст. Впродовж цього часу мистецтво пережило значну еволю цію, і на кожному її великому етапі (Ренесанс, бароко, класи цизм, Просвітництво) поновому осмислювалася й переосмислю валася античність – «вона служила європейській культурі своє рідним дзеркалом, за допомогою якого вона прагнула зрозуміти, усвідомити саму себе»2. Істотною особливістю «спору давніх і нових», який розго рівся на межі ХVІІ–ХVІІІ ст., було те, що він набув фронтального характеру, охопивши проблеми естетики, художнього смаку, незмінності чи розвитку мистецтва, поетики й стилю. Докладно та прискіпливо, з протилежних позицій, але переважно не вихо дячи за межі художньої системи класицизму, розглядали учас ники великого спору твори «давніх» і «нових» авторів, удаючись і до їх зіставлень на різних рівнях – тематологічному, характеро логічному, жанрологічному, поетикальному, стилістичному тощо3. Важливо зазначити присутність у цьому «спорі» діалекти ки наслідування й оригінальності, яка належить до перманент них проблем компаративістики. Загалом порівняння посіли значне місце в текстах сперечальників, однак це, за своїм харак тером, була емпірична компаративістика, теоретично неусвідом лювана й методологічно не розроблена. Сперечальники зверталися до прийомів порівняння, проте це важко визнати суто компара тивістичною термінологією, вони брали їх із різних сфер знань та практичного досвіду, не зводячи до якоїсь більшменш виробле ної системи. Вони (що загалом характерно для донаукової стадії компаративістики) «чинили як пан Журден із відомої комедії Мольєра, котрий говорив прозою, не відаючи, що то є проза»4. Відзначимо, що принципове значення для майбутнього компара тивістики мала висунута опонентами Буало теза, за якою ідеал краси не є спільним для всіх народів і незмінним, він варіюється та змінюється зі зміною місця й часу, країн і епох. Однак минуло десь приблизно сторіччя, перш аніж ця ідея почала оволодівати умами й втілюватися в науковій практиці. Сталося це вже наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст., коли відбулися глибокі зрушення в порівняльному вивченні літерату ри й визначилася настанова на вироблення його наукової пара дигми. Як уже зазначалося, у науковій літературі порізному датується поява компаративістики чи, точніше, її наукової стадії, але можна сказати: більшість сучасних дослідників схи ляються до думки, що процес формування літературної компа ративістики як наукової дисципліни розгорнувся наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст., а як сформована наукова дисципліна вона виступає в другій половині ХІХ ст. Та вона, слід наголосити, й не могла сформуватися в усьому своєму обсязі, в усіх засадничих складниках доти, доки в літера турнотеоретичній думці панував специфічний монізм, літера турний процес уявлявся як цілісний континуум, недиференційо вана естетикохудожня єдність, базована на класичних (античних) теоретичних постулатах і художніх взірцях. Про можливість існування, діахронного і синхронного, різних художніх систем, їх національних і регіональних варіантів у розвитку літератури в теоретичному сенсі не йшлося. Названий монізм, який de facto унеможливлював порівняльне вивчення феноменів національ них літератур і національних художніх систем, їхньої морфоло гії і семантики, естетики і поетики, дає глибоку тріщину на межі ХVІІІ й ХІХ ст. Набувають поширення дихотомічні концепції лі тератури: «наївної і сентиментальної поезії» Ф. Шиллера, «кла сичної і романтичної» А.В. і Ф.Шлегелів, «південної і північної» Ж. де Сталь та інші, що мають діахронні і синхронні виміри. У ствердженні цього диференційованого підходу до літерату ри, що мав принципове значення для формування її порівняльно го вивчення, слід виділити особливу роль Й. Гердера та Й. Гете. Перший із них поезію і художню творчість загалом почав розгля дати як оригінальне породження, що виростає на певному етно культурному ґрунті й формується його умовами, традиціями, особливостями життєустрою. Гердер безапеляційно відкинув па нуюче в естетиці й теорії літератури ХV–ХVІІІ ст. трактування класичних принципів і форм як універсальних і незмінних для всіх епох та народів. За його концепцією, в національних літера турах утілюється «дух народу», котрий, проте, не є самодостат ньою субстанцією, а своєрідним проявом «людського духу, живого й вічно діючого», універсальної єдності, що існує в невичерпній розмаїтості. У разючій багатогранності творчої діяльності Гете яскраво проявлялося тяжіння до горизонтів світової літератури й дедалі виразніша настанова на її синтезування. Воднораз роз вій світової літератури, місце й призначення в ній німецької літе ратури в ньому стали предметом його теоретичних роздумів, і закономірно під кінець життя, у 1829–1831 рр., він уперше в історії науки формулює концепцію «всесвітньої літератури». Вона не є концепцією власне компаративістичною, але ж вони щільно взаємопов’язані й діють навзаєм, вивчення litterature universelle у великій мірі реалізується засобами й зусиллями lit terature comparee. Можемо сказати, що Гете перший пов’язав проблему міжнаціональних літературних зв’язків та відповід ностей з проблемою світової літератури, і це є його найзначніший внесок у розвиток літературної компаративістики. У першій половині ХІХ ст. відбувається формування літера турної компаративістики і її поступовий перехід із стадії донау кової, інформативної в стадію наукову. Найбільш активно цей процес протікав у Франції, причому розгортався він переважно не в теоретичній, а в емпіричнопрактичній площині. Досить актив ну участь беруть у ньому письменники, згадаємо хоча б Ж. Стен даля і його трактат «Расін і Шекспір» («Racine et Shakespeare», 1823–1825), знамениту передмову В. Гюго до драми «Кромвель» (1827). Це був також час посиленого розвитку порівняльних до сліджень у природничих науках, започаткованих уславленими «Лекціями порівняльної анатомії» (1800–1805) Ж. Кюв’є, і в нау ках гуманітарних – філософії, антропології, міфології (особливо індоєвропейської), і це сприяло становленню літературної ком паративістики. Вже 1805 року Ш. де Вілер видає «Порівняльну еротику, або есей про істотно різну манеру потрактуваня любові у французькій і німецькій поезії». Входить у вжиток термін «лі тературна компаративістика» (la litterature comparee), поступово визначаючись у своїй семантиці. У 1816 р. Ф. Ноель оголосив «Курс літературної компаративістики» («Cours de litterature compareе»), але насправді це були чотири розміщені поряд нари си про французьку, латинську, англійську й італійську літе ратури, без більшменш системних порівнянь. Ближчим до порівняльного літературознавства є «Дослідження про вплив, вчинений французькими письменниками ХVІІІ ст. на іноземні літератури та європейський дух» («Examen de l’influence par les ecrivains francаis au XVIII siecle sur les litteratures etrangerеs et esprit europeen»), яке А.Ф. Вільмен представив у Сорбоонні 1829 року. У деяких французьких університетах з’являються кафед ри іноземної літератури, деякі із них фактично еволюціонують до порівняльного літературознавства, як це сталося, наприклад, з кафедрою в Колеж де Франс та її професорами, відомими вче ними Ф. Шалем та Ж.Ж. Ампером. Перший із них розробив курс «Порівняльне вивчення іноземних літератур» («Les litteratures etrangeres comparees», 1835), а другий видав «Порівняльну істо рію середньовічної французької літератури й іноземних літера тур» («Histoire de la litterature francaise au moyen age comparee aux litteratures etrangeres», 1841). За визначенням сучасного авторитетного видання з компаративістики, «у Франції справж німи ініціаторами порівняльного літературознавства виступили Абель Вільмен, ЖанЖак Ампер і Філарет Шаль»5. У розвитку компаративістики впадають у вічі зміни напрям ків руху на зближення то з історією літератури, то з її теорією. Випливає це не стільки із проміжного розміщення цієї галузі між названими основними літературними дисциплінами, скіль ки з її структури, її внутрішньої диференційованості на два го ловні види залежно від об'єктів вивчення і конкретних генетико контактних зв’язків і типологічних семантикоструктурних спільностей та відповідностей (контактологія і типологія за ско роченими визначеннями). Ці види порівняльного літературо знавства мають різні стратегії та структуру, відмінні також їхні методології та методики дослідження і порізному вони співвід носяться з означеними літературознавчими дисциплінами. Перший етап наукової компаративістики, що припадає на останні десятиліття ХІХго й першу третину ХХ ст., характери зується домінуванням генетикоконтактології, що визначальною мірою обумовлює її тогочасну превалюючу пов’язаність з істо рією літератури. Цей вид порівняльного літературознавства за своєю методологією та методиками близький, навіть гомогенний їй, і цим пояснюється, чому на даному етапі воно розвивалося го ловним чином у полі історії літератури, у взаємозв’язках і взає модії з нею (а також те, чому великого поширення надовго набу ло уявлення, за яким компаративістика є складовою частиною історії національних літератур і світової літератури). Ця компа ративістика виходила із засадничого постулату, за яким порів няльні студії доцільні й можливі лише за наявності текстових збігів і документально фіксованих зв’язків літературних явищ, що становлять предмет дослідження. На початковій стадії наукової компаративістики (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) великого поширення набрало вивчення ге нетичних літературних зв’язків, що, як тоді гадалося, відкриває обнадійливі можливості виявлення спільності інтернаціональ ного розвитку літератури. Виникає відома «міграційна школа», яка займалася вивченням світових, загальнолюдських сюжетів, мотивів, образів, що мало привести до реалізації названого зав дання. Характерною її рисою є пов’язаність з порівняльною фольк лористикою, оскільки основний масив «мандрівних сюжетів», як означується Stoffmaterial цієї школи, має фольклорноміфо логічне походження. Найзначнішого розвитку ця школа набрала в німецькому, англійському, а також у російському порівняльно му літературознавстві, з неї ж починалася й українська ком паративістика працями її фундаторів Михайла Драгоманова й Івана Франка. Проте її присутність у тогочасній французькій науці була значно скромніша. Її зачинателем вважається Гастон Парі, відомий вчениймедієвіст другої половини ХІХ – початку ХХ ст., який, однак, не створив своєї школи. Згодом прихильність до фольклорноміфологічної школи виявляв Фернан Бальданспер же, один із корифеїв французької компаративістики першої по ловини ХХ ст., котрий вбачав у фольклорі, принаймні на рівні тематології, той грунт, на який мають спиратися порівняльні студії6; слід утім сказати, що його дослідницька діяльність голов ним чином розгорталася за іншими векторами. Йому рішуче заперечив другий із патріархів, Поль ВанТігем, який наполягав на тому, що полем діяльності компаративістики має бути літера тура, що вийшла із стану імперсональності й анонімності: «В сутності об’єктом порівняльного літературознавства, – заяв ляв він, – є вивчення творів різних літератур в їхніх взаємозв’яз ках і взаємодії»7. Отже, у французькій компаративістиці на перший план виходить порівняльне вивчення національних літератур, їхніх епох і періодів, течій і стилів, морфології і стилістики – пере важно в перспективі контактів і впливів своєї літератури з ін шою/іншими. І, відповідно, студіювання видатних представни ків національних літератур у тихтаки аспектах та вимірах. Загалом складається перша розроблена система наукової компа ративістики, об’єктом якої виступає дослідження безпосередніх, «фактичних» генетикоконтактних зв’язків і взаємодій літера турних феноменів, формуються її теоретикометодологічні за сади. Цей процес відбувається в епоху домінування позитивізму як методу наукового мислення з його фактологією, розумінням факту як чогось статичного й самодостатнього, що містить у собі всю істину і для її оприявнення вимагає лише точного аналітич ного опису. Цьому розумінню властиве ігнорування того, що дійсний зміст факту не в його анатомії, а в схрещенні його спів відносин з іншими фактами і у відповідному його функціюванні. Все це виразно позначилося на методології названої системи ком паративізму, на її стратегіях та структурі і на її функціюванні. За класичне визначення цієї системи компаративізму може служити те, що його дав один із її авторитетів Ж.М. Карре у пе редмові до університетського посібника М.Ф. Гюйара: «Порів няльне літературознавство є галуззю історії літератури; воно є вивченням духовних міжнаціональних відносин, фактичних відносин (курсив авт.), що існують між Байроном і Пушкіним, Гете і Карлейлем, Вальтером Скоттом і Віньї, між творами, інспі раціями, баченням життя письменниками, що належать до різ них літератур»8. Карре, очевидно в згоді з Гюйаром, говорить про «фактичні відносини» між письменниками й літературами, тобто такі взаємозв’язки й впливи, що піддаються статичному виміру та осягненню, і розміщає їх у площині історії літератури, що є конфігурацією, іманентною цьому типу (й етапу) літератур ної компаративістики. Сама ж історія літератури тогочасними компаративістами здебільшого розглядалася в параметрах, близьких до культурноісторичної школи, пов’язаної з позити візмом і позитивістською методологією мислення. За вихідну основу, в перспективі якої розгортається вивчен ня міжнаціональних літературних зв’язків, береться історія певної національної літератури. Поль Ван Тігем писав у книжці «Порівняльне літературознавство» (1931), до речі, першому під ручнику з цієї дисципліни в світовій практиці: «Порівняльне лі тературознавство входить до складу історії кожної національної літератури, виявляючи на кожному етапі її руху зв’язки з літера турою інших народів. Цим порівняльне літературознавство у ви сокій мірі піднімає наукову вартість істориколітературних досліджень національної літератури порівняно з попередніми її дослідженнями»9. На межі ХІХ–ХХ ст. Франція стає осередком такого порів няльного вивчення історії літератури, котре згодом набуде поши рення в усій Європі. Знаковими постатями цього етапу розвитку французької компаративістики можна назвати відомого літера турознавця Фердинана Брюнетьєра і його учня Жозефа Текста. Обидва вони дотримувалися позитивістської методології, того її пізнього варіанту, що характеризується впливом дарвінізму. В 1890 р. Брюнетьєр опублікував свою найвідомішу працю «Ево люція жанрів в історії літератури», сама назва якої вже вказує на її пов’язаність з еволюційним вченням Дарвіна. В ній розвиток літератури, з’яви й трансформації її жанрів і форм набувають ви гляду аналогів біологічних процесів у живій природі. Засадничи ми чинниками в цій «органічній теорії» виступають середовище, раса й індивідуальність творця; два перші запозичені із знамени тої тріади Іпполіта Тена (середовище, раса, момент), третій вво диться автором як чинник суто літературний, як «внутрішня казуальність», що породжується впливами, серед яких «принци повим є вплив книг на книги»10. Власне, це є принцип компара тивістський, якому Брюнетьєр у пізніших своїх працях надава тиме дедалі більшого значення. У 1900 р. відбувся Паризький конгрес істориків, присвяче ний порівняльному вивченню історії, в якому взяли участь учені з різних країн Західної Європи й США. На його сьомій секції розглядалися питання порівняльного вивчення історії літерату ри, серед яких програмовими були питання джерел літературних творів, впливів однієї літератури на іншу/інші й методологічне питання, прикметне для стану в тогочасних гуманітарних нау ках, переплетіння в них позитивістських і постпозитивістських тенденцій, – про те, в якій мірі методи вивчення історії узго джуються з методами природничих наук. Брюнетьєр виступив на конгресі з доповіддю під промовистою назвою «Європейська літе ратура», котру він прагнув представити як спільність, зумовлену об’єктивними географічними й лінгвістичними факторами, а та кож спільним у своїй основі «європейським духом». У дещо змі неному вигляді він опублікував свою доповідь у «Revue des Deux Mondes», журналі європейського поширення, і вона викликала значний резонанс і за межами Франції. У своїх статтях 90х рр. ХІХ й початку ХХ ст. він неодноразово говорив про прихід епхи, коли ізольоване вивчення національних літератур втрачає сенс і дедалі очевиднішою стає необхідність історію окремої літерату ри співвідносити з розвитком європейської літератури. В пізніх працях Брюнетьєра все виразніше проступає зближення littera ture universelle (світової літератри) з litterature comparee (порів няльною літературою) аж до їх ідентифікації. Становлення порівняльного літературознавства як автономної дисципліни збіглося у Франції з іноземним «літературним вторг ненням» і викликаним антагонізмом між «космополітизмом» і «традиціоналізмом», пік якого припадає на 90ті рр. ХІХ ст. Справді, під кінець ХІХ ст. в країні спостерігається кардинальне розширення і поглиблення контактів із літературою й культурою «Півночі», великий інтерес, а то й захоплення ними, чого не було з часів розквіту романтизму. Прокочуються хвилі захоплення філософією Шопенгауера й творчістю Вагнера, його синтезом різ них мистецтв (correspondance des arts), англійським прерафае лізмом, скандинавською драматургією Ібсена й Стріндберга, відбувається відкриття російської класичної прози, передусім Толстого й Достоєвського, які мали особливо масштабний і три валий вплив на французьку літературу. Це «вторгнення» було сприйняте у Франції неоднозначно, деякі літератори, критики й журналісти побачили в ньому загрозу французькій культурній традиції й забили тривогу. В 1894 р. відомий у той час критик Ж. Леметр опублікував у «Revue des Deux Mondes» статтю «Вплив літератур Півночі», в якій палко виступив на захист «французької ясності» проти «загрозливої навали письменників снігу й туману» – англійців, скандинавів, росіян11. Всі вони, за певняв поважний критик, нічого нового не несуть у французьку літературу, а при уважному зіставному читанні виявляється, що самі вони нові теми та ідеї запозичували у французів, у Жорж Санд, О. Дюмасина та інших. Обурення викликала у нього відо ма книга Мельхіора Вогюе «Російський роман» («Le roman russe», 1886), дуже прихильна до російської класичної прози, яка відіграла велику роль у її популяризації у Франції та інших країнах Західної Європи. Зазначений негативізм якоюсь мірою поширювався й на компаративістику, яку традиціоналісти схильні були ототожню вати з «космополітизмом», хоча самі вони, як це видно й зі статті Леметра, були не проти певних зіставлень – тих, що демонстру ють впливи французької літератури, її гегемонію в Європі. Одним із перших Леметру відповів Брюнетьєр у статті «Космо політизм і національні літератури», яка того ж року з’явилася у тому ж таки журналі12. Слід зазначити, що його позиція мала свої складнощі. Адже він на свій лад був традиціоналістом, апо гей французької літератури й воднораз вище втілення її націо нального духу й характеру він вбачав у класицизмі ХVІІ ст. й піз ніші її напрями нерідко потрактовував досить стримано, а то й надто суворо, як, наприклад, натуралізм та символізм. Але це не завадило йому рішуче виступити проти автаркізму Леметра та його однодумців. В названій статті він наголосив, що міжнаціо нальні зв’язки та впливи – це реальність літературного процесу, яку марно заперечувати, і необхідна передумова успішного розвитку національних літератур. В їх історії, – нагадував Брю нетьєр, – бувають періоди й ситуації, коли іноземні «вторгнення» набувають фундаментального значення для певної літератури й відкривають перед нею нові горизонти. На підтвердження він навів три промовисті приклади з історії французької літератури: «Англійські листи» Вольтера і його звернення до Шекспіра, відкриття німецької літератури, Гете й Шиллера, здійснюване Жерменою де Сталь в її книзі «Про Німеччину», і сучасний посилений інтерес до Ібсена, Толстого й Достоєвського. Примітною постаттю в історії французького порівняльного літературознавства є Жозеф Текст, учень Брюнетьєра. Він брав активну участь у дебатах традиціоналістів і космополітів, значним явищем у цьому плані була його праця «Ж.Ж. Руссо і народження літературного космополітизму» («J.J. Rousseau et la naisssance du cosmopolitisme litteraire», 1895), яка на тривалий час стала однією зі знакових у французькій компаративістиці. Як і його вчитель, у питаннях методології він займав проміжну, а точніше компромісну позицію між позитивізмом і постпозити візмом із тенденцією відходу від ортодоксального позитивізму, що дедалі посилювалася. В своїй останній значній праці «Порів няльна історія літератури» (1898) він писав: «Я зовсім не за асиміляцію історії літератури експериментальними науками; не більше, ніж інші види історії, історія літератури законно може бути названа науковою з моменту, коли вона виконує дві головні умови: 1. трактує свій об’єкт у відповідності зі завданнями, що покладаються на історію чи лектора. 2. використовує всі засоби для пізнання істини, яку містить її об’єкт»13. Жозеф Текст увійшов в історію французької компаративістики й тим, що він очолив першу у Франції спеціальну кафедру із цієї дисципліни, відкриту 1896 року в Ліонському університеті. До історії французької компаративістики має прямий сто сунок відомий тогочасний вчений Луїс Бетс, американець з похо дження, наукова діяльність якого протікала головним чином у Швейцарії, де він став організатором першої кафедри порів няльного літературознавства в Цюріхському університеті. Він підтримував активні зв’язки з французькими компаративіста ми, зокрема з Текстом, публікував свої праці також французь кою мовою. Власне, Бетс є піонером бібліографії порівняльного літературознавства, у 1890 він опублікував «Спробу бібліографії з питань порівняльного літературознавства» в одному з фран цузьких наукових часописів14, а 1900 року в книжковому форма ті – «Порівняльне літературознавство. Бібліографічний есей», який був перевиданий Ф. Бальдансперже 1904 р. Передмову до першого видання цієї книжки написав Текст, де він із профетич ним пафосом проголосив: «якщо ХІХ ст. успішно займалося ви вченням національних літератур, їхнім розвитком і конститую ванням, то ХХ ст. центр ваги має перенести на створення їхньої компаративної історії»15. У формуванні типу компаративістсь ких істориколітературних праць, який з часом набув великого поширення у французькому і європейському порівняльному літературознавстві, примітною віхою є книжка Бетса «Гайне у Франції» («Heine іn Frankreich», 1906). На початку ХХ ст. осереддям, де формувалася вище охарак теризована школа французької компаративістики, стає Сорбон на, де 1910 року відкрилася відповідна кафедра, керувати якою був покликаний Фердінан Бальдансперже, на той час уже відо мий вченийкомпаративіст. Загалом у французьку науку прихо дить нове покоління компаративістів, у якому до найвідоміших, окрім Бальдансперже, належать Поль Ван Тігем, Поль Азар, Да ніель Морне, ЖанМарі Карре. Можна сказати, що їм належить особливо значна роль у піднесенні французької школи компара тивістики й ствердженні її авторитету та впливу на європейській арені. Це була школа, яка займалася передусім порівняльним вивченням історії французької та інших європейських літера тур. У 1921 р. Бальдансперже й Азар заснували знаменитий часопис «Rеvue de litterature comparee», який і на сьогодні зали шається одним із компаративістичних періодичних видань світо вого поширення і значення; він був доповнений супровідним виданням «Бібліотека Revue de comparee», яка вже у 1939 р., перед нацистською окупацією Франції, нараховувала сто двад цять томів. Слід зазначити значну роль у сфері компаративістики Гюстава Лансона, чи не найвідомішого й найавторитетнішого французь кого літературознавця того часу. Він, сказати б, не був фахівцем компаративістики, його наукові інтереси лежали в площині істо рії французької літератури, включаючи також її взаємозв’язки і взаємодії з іншими літературами. Особливо живий інтерес Лан сон виявляв до ролі іноземних впливів у еволюції французької літератури і написав на цю тему низку статей, зокрема про вплив іспанської літератури на формування французького класицизму; відбився цей інтерес і в його «Історії французької літератури» (1894), перевиданій багато разів і перекладеній на кілька інозем них мов, зокрема на російську. Іноземні впливи він розглядав як каталізатори, які активізують латентні процеси та інтенції, котрі існують у сприймачах літературах. Варто вказати й на те, що Лансон дотримувався принципу неазангажованості літера турної науки, і це змусило його в голосній справі Дрейфуса при єднатися до дрейфусарів, а в розпал Першої світової війни ви ступити з «Проектом інтелектуального зближення Німеччини й Франції» (1915). Однак слід зазначити, що Лансон більше, ніж конкретними працями, вплинув на французьку школу компаративістики своїм науковим методом, чітко сформульованим у праці «Метод в історії літератури» (1910). Залишаючись у параметрах куль турноісторичної школи, він, на відміну від своїх попередників Тена й Брюнетьєра, повністю відмовився від орієнтацій на при родничі науки, на їхні концепти й формули. Пов’язаність із позитивізмом виявляється у нього на іншому рівні, в ставленні до факту та його інтерпретації. Цю його пов’язаність із позити вістською фактологією та фактографією точно і з явною непри хильністю до автора визначив Р. Веллек, характеризуючи його таким чином: «Лідер позитивістської французької школи, спон сор і ментор усіх її тезисів життя й творчості, джерел, впливів і репутацій великих та менш великих французьких письмен ників, потрактованих виключно на базі сумнівно встановлених фактів»15. Науковий стиль Лансона характеризується акумуляцією фактів і їх чітким раціоналістичним аналізом, що дедалі біль шою мірою викликало до нього неприхильне ставлення в добу, означену поширенням ірраціоналізму й інтуїтивізму. На свій лад цей вчений був яскравою постаттю в літературознавстві, то ж не дивно, що критика класичної школи французької компаративіс тики нерідко спрямовувалася на нього, хоч він мав до цієї школи опосередковане відношення. Загалом же слід сказати, що було б спрощенням вважати, нібито розвиток цієї школи в зазначену епоху був таким собі тріумфальним маршем у французькому літературознавстві. Вже на межі ХІХ–ХХ ст. в самій цитаделі означеної школи, в Сорбонні, виникла опозиція їй, орієнтована на філософію інтуїтивізму Бергсона, і завдяки їй були заперечені позитивістські теоретикометодологічні концепти школи. В поле міці, що розгорнулася, взяв активну участь видатний французь кий письменник і критик Шарль Пегі, котрий у своєму журналі «Cahiers de la Quinzaine» («Двотижневі зошити»), популярному серед інтелігенції, піддав нищівній критиці «лансонізм», в якій бергсонівський інтуїтивізм поєднався з палким нативізмом. Зго дом, після Першої світової війни, ця полеміка переросла в «свар ку джерел» чи, точніше, «сварку щодо зловживання джерелами, гіпертрофованого використання їх, що стає самоціллю і перетво рюється на демонстрацію ерудиції, якою підміняється аналіз твору як художнього феномену»16. Втім безперечним є те, що в першій третині ХХ ст. генетико контактологічна метода залишається провідною у французькій компаративістиці і стверджується в цьому статусі в європейській і американській. Можна сказати, що критичні виступи сприяли скоріше консолідації цієї школи, ніж зниженню її авторитету. Ця компаративістика переважно розміщалася в площині історії літератури і її можна також визначити як порівняльну історію літератури. Вона займалася вивченням міжнаціонального літе ратурного обміну, головним чином між великими західноєвро пейськими літературами – французькою, англійською, німець кою, італійською та іспанською, виявленням спільних джерел і впливів, спільних чи споріднених тем і мотивів, а також загаль ною історією західноєвропейської літератури, її великих епох і провідних жанрів та стилів. При цьому найбільша увага приді лялася взаєминам французької літератури з іншими література ми та її впливам на них. На початку нового етапу французької компаративістики, що припадає на перші десятиліття ХХ ст., найактивнішу роль у французькій школі відігравав Фердінан Бальдансперже, власне, він став її лідером після Текста й Брюнетьєра. Очоливши кафедру компаративістики в Сорбонні 1910 року, він залишався її керівником до 1935го. Він постійно практикував свої con ferences, лекції або доповіді, які згодом публікувалися в «Le livret des etudiants» («Книжечці студентів») під рубрикою «Проблеми й методи порівняльного літературознавства», і таким чином вони послужили своєрідним посібником для кількох поколінь французьких та іноземних компаративістів18. Того ж 1910 року він заснував у Сорбонні разом із Азаром і Ван Тігемом «Інститут сучасного й порівняльного літературознавства», який до Другої світової війни був важливим центром світової компа ративістики, її поширення в ПівденноСхідній Європі, на Близь кому й Далекому Сході. Із його праць першим знаковим явищем французької компаративістики стала монографія «Гете у Фран ції» (1904), в якій прослідковується рецепція та інтерпретація найзначніших творів німецького генія у Франції, а також їхній вплив на французьку літературу та культуру. В заключному роз ділі в тих же аспектах розглядається багатогранна харизматична особистість Гете. Важливо зазначити, що ця праця Бальдансперже послужила моделлю для поширеного в наступні десятиліття типу компа ративних досліджень про творчість видатних європейських письменників в інших країнах і літературах. Він знайшов про довження у самого зачинателя, зокрема в «Ескізі сприйняття Шекспіра у Франції» («Esquisse d’une histoire de Shakespeare en Francе») та інших статтях, а головне, в масштабних досліджен нях інших учених, таких як «Шиллер і французький роман тизм» (1907) Е. Еглі, «Гете в Англії», (1920) Ж.М. Карре, «Байрон і французький романтизм», 2 т. (1927) К.Е. Естева, «Еразм і Іспанія», (1937) М. Батайона тощо. Численні дослі дження цього типу з’являлися в порівняльному літературо знавстві різних європейських країн, серед них виділимо капі тальну монографію В.М.Жирмунського «Гете в російській літературі» (1937). Перу Бальдансперже належать також численні праці з істо рії французької та інших західноєвропейських літератур, харак терною рисою яких є присутність вагомого компаративного елемен ту. Стосується це і його найзначнішого дослідження в названій сфері, двотомної монографії «Рух ідей у французькій еміграції. 1789–1815» («Mouvement des idees dans emіgration francaise. 1789–1815», 2 v., 1924), яка відзначається багатством малови вченого матеріалу і об’єктивністю його потрактування. Значні заслуги вченого в царині бібліографії порівняльного літературо знавства. Досить тут згадати підготовку ним в останній період наукової діяльності разом із В.В. Фрідріхом і видану англій ською мовою в США «Бібліографію літературної компаративіс тики» (1950), яка є найповнішим охопленням і систематизацією продукції порівняльного літературознавства до другої половини ХХ ст.19 Важливою акцією Бальдансперже було згадуване засну вання (разом із П. Азаром) часопису «Revue de litterature com pareе», який став науковим періодичним виданням французької і світової компаративістики й на сьогодні залишається одним із найсолідніших компаративістських часописів. Його перший номер, що з’явився на початку 1921 р., відкрився розлогою статтею Бальдансперже «Порівняльне літературознавство. Слово і річ», яка містить виклад програми й теоретикометодологічних засад видання20. Оскільки тих же вимог і постулатів дотримува лися здебільшого й інші видатні вчені класичної пори французь кої школи компаративістики, про цю статтю доцільно сказати дещо докладніше. У ній за основну методу часопису Бальдансперже ставить координування доробків у вивченні різних літератур шляхом їх введення у «широкий домен» порівняльного літературознавства, котре ним розуміється як інтернаціональне наукове співтова риство (соmmunite scientifiquе internationale). Матеріали в часо писі друкувалися французькою та англійською мовами, велика увага приділялася рецензуванню праць французьких й інозем них дослідників (так були ґрунтовно відрецензовані в ньому кла сичні праці німецьких вчених Е.Р. Курціуса, Е. Ауербаха, Ф. Гун дольфа та інші). Разом із тим у статті не заперечується, що література кожного народу має свої норми й моделі, етнокуль турну своєрідність, яку не слід нівелювати. Рішуче наголошу ється її автором, що порівняльне літературознавство не повинне зациклюватися на шедеврах, необхідно вивчати й «твори другої зони», які нерідко в міжнаціональному літературному процесі відіграють не меншу роль, ніж шедеври. Він вважає також, що як історія літератури, так і порівняльне літературознавство не мають права ігнорувати нині призабутих або й зовсім забутих письменників, у творах яких часом з особливою наочністю про явилися характерні риси й інтенції літературного процесу на певному етапі. Щодо методологічних принципів, то Бальдан сперже відкидав як дріб'язкове відшукування «джерел» і «пара лелей», так і генералізуючі соціологоеволюціоністські теорії Тена та Брюнетьєра, які вносять механістичну казуальність у художню творчість і обмежують її креативну спонтанність21. Позитивістом він залишався у тому сенсі, що його науковий метод в основі своїй є фактологічним, його вісь вибудовується із фактів. «Але той коник, якого він любив сідлати, називається генетичною або артистичною міфологією. […] Всетаки це є дійсне найменування його «рецептивного вивчення»22. У 1935 р. Бальдансперже прийняв запрошення попрацювати в США і, передавши Ж.М. Карре кафедру в Сорбонні, відбув за океан. Там він тривалий час працював у Гарвардському універ ситеті, звідки перебрався до Лос Анжелоса. Його перебування в США, викладацька, наукова й організаторська діяльність (за його участі, зокрема, були відкриті кафедри компаративістики в університетах Південної Кароліни й Південної Каліфорнії) виявилася дуже плідною для поступу американського порів няльного літературознавства. За словами відомого німецько американського компаративіста У. Вайсштайна, він «дав йому імпульс, історичне значення якого важко переоцінити»23. На батьківщину Бальдансперже повернувся 1945 року. До найзначніших репрезентантів французької школи компа ративістики належить Поль Азар, учень, а згодом співпрацівник Бальдансперже. Щоправда, його наукова діяльність не відзнача ється таким же розмахом і багатогранністю, як у його вчителя, але йому належать дві капітальні праці «Криза європейської свідомості. 1680–1715» («La crise de la conscience europeennе. 1680–1715», 1935) і «Європейська думка у ХVІІІ ст. Від Мон теск’є до Лессінга». Для праць Азара характерне переплетіння історії ідей та історичної панорами руху західноєвропейської літератури; в об’єктиві дослідника знаходяться ідейне життя й літератури Франції, Англії та Німеччини, поряд із цим він ро бить спорадичні виходи на італійський («Французька революція та італійська література» (1910), «Французькі впливи в Італії XVIII ст.» (1934)), іспанський і португальський матеріал. Гли бинною світоглядною основою вченого, як, до речі, й всієї школи французької компаративістики, є гуманістична традиція, закла дена ще діячами Відродження, але в нього приналежність до названої традиції проявляється з особливою виразністю. В світлі цієї традиції висвітлюється й інтерпретується Просвітництво як культурноісторична й літературна епоха і, завершуючи дослі дження «Європейська думка ХVІІІ ст.», він пише, що цією дум кою була витворена парадигма Європи як «проекту, котрий ніко ли не буде завершено», бо його сутність «в непогамовній жадобі істини; в цьому його мізерія і його велич, в цьому він виступає уособленням долі людської»24. Можна сказати, що Азару була властива віра в неминущі гуманістичні ідеали та цінності, а це викликає скептичне ставлення до нього і його праць з боку бага тьох сучасних науковців. Другим найвідомішим вченим у французькій компаративіс тиці другої половини ХХ ст., одним з її «патріархів» (grand old man) був Поль Ван Тігем. Його наукова діяльність розпочалася пізніше, ніж Бальдансперже, а її становлення відбувалося за участі останнього. Вона переважно орієнтована на ХVІІІ і ХІХ ст. (головним чином на добу романтизму). В порівняльному літера турознавстві він заявив про себе дослідженням «Оссіан і оссіа нізм у Франції», яке було написане як these de doctorat під час Першої світової війни й опубліковане 1918 року. З ним тематич но пов’язане багатотомне видання Ван Тігема «Преромантизм» («Lе Preromantisme», v. 1–13, 1924–1948), яке розтягнулося до кінця життя вченого і зіграло значну роль у ствердженні концеп ту означеного ним літературного явища. Наукова діяльність Ван Тігема відбувалася в річищі порівняльноісторичного досліджен ня літератури/літератур, одним із «стовпів» якого він справед ливо вважався. Цей метод він поширював на вивчення етапів, напрямів і стилів, що знайшло найширший вияв у його праці «Літературна історія Європи й Америки від Ренесансу до наших днів» («Histoire litteraire de l’Europe et l’Amerique de la Renаіs sance а nos jours», 1941), в якій дається чітка періодизація літе ратурного процесу і такі ж чіткі визначення напрямів і стилів. У величезному науковому спадку вченого слід ще виділити масштабну монографію «Романтизм у європейській літературі» (1948), де він розглядає європейський романтизм як цілість зі своїми варіативними особливостями, котрі не поширюються на його фундаментальні епістемологічні й естетикохудожні прин ципи. Воднораз він переконливо оспорює поширену тенденцію зводити романтизм до вираження суб’єктивного світу і доводить, що він був спрямований і до внутрішнього світу особистості, і до об’єктивного світу («внутрішній романтизм» і «зовнішній ро мантизм» за дефініціями автора), де його художні завоювання були не менш масштабні й вагомі25. Ван Тігем виявляв стійкий інтерес до теоретикометодоло гічних питань літературної компаративістики й до розбудови її відповідної парадигми – в рамках порівняльноісторичного мето ду. З 1911 року він співробітничав із журналом історіософського спрямування «Revue du synthese historique» і друкував у ньому огляди праць з компаративістики, приділяючи значну увагу зазна ченому аспекту. В новоствореному журналі «Revue de lіtterature comparee» з’явилася його стаття «Синтез в історії літератури: порівняльне літературознавство і загальне літературознавство» (1921), в якій дається потрактування загального літературо знавства як синтезу порівняльного. Означені інтереси послужи ли стимулом і до написання ним уже згадуваного підручника «Порівняльне літературознавство» (1931), першого в світовій практиці підручника в цій галузі, який не раз перевидавався і мав досить численних продовжувачів. Тому необхідно сказати про нього хоча б у найзагальніших рисах. Загалом він являє собою систематизований і концептуалі зований виклад методологічних принципів і методичних наста нов школи французької компаративістики, її порівняльноісто ричного методу. Відкривається підручник історичним оглядом компаративістики, за яким іде розгляд її сучасної структури й аналіз її основних проблем і концептів, що становить основну його частину. Тією категорією, якій надається найбільше зна чення, виступає категорія впливу, причому автор застерігає про ти спрощеного її трактування і наголошує на диференційованому підході, що передбачає вирізнення різних актантів процесу і різ них його видів і форм. Основну увагу Ван Тігем приділяє між національним літературним зв’язкам і зв’язкам між митцями, що належать до різних літератур. Не влаштовує його те, що в порівняльних студіях нерідко виносяться на перший план національні літератури чи, точніше, «історії національних літе ратур» і належною мірою не пов’язуються із «загальною історією літератури» і не підпорядковуються їй, і ця його теза, як і кри тичне ставлення до захоплення компаративістів «бінарними опозиціями» (що, зокрема, було властиво Бальдансперже), має принципове теоретикометодологічне значення. Як і теза, за якою в порівняльних дослідженнях акцент має ставитися не на авторах і окремих творах, а на жанрах, стилях, мотивах тощо, на їхній еволюції і трансформаціях, на їхніх взаємозв’язках і взаємодії. Зачіпає Ван Тігем у своєму підручнику й проблему близь кості чи спільності творів при відсутності контактів та спільних джерел, «схожість без впливу» (similitudes sans influences) за його дефініцією, але тлумачить її поверхово: мовляв, письменни ки з різних літератур зрештою теж черпають зі спільного джерела, якогось доситьтаки невизначеного «спільного потоку» (courrant commun). Словом, як характерний представник генетикокон тактології, він прагне ввести в її контекст феномени, що нале жать до сфери порівняльної типології. В заключній частині книжки автор пробує намітити перспективу розвитку компара тивістики і говорить про вірогідну еволюцію порівняльної історії літератури до «загального літературознавства». У зв’язку з цим виникає необхідність в експлікації «порів няльного літературознавства» (litterature compareе), «загального літературознавства» (litterature generale) і «універсального літе ратурознавства» (lіstterature universelle), понять, поширених у французькій і ширше – в західній науці. Тут існує широкий спектр трактувань і пропозицій: одні вченікомпаративісти зближують їх до синонімічного рівня, інші тією чи іншою мірою надають ним різного значення, треті при цьому визнають за «порівняльним літературознавством» статус синтетизатора. Наведу стислі визначення П. Брюнеля в його передмові до авто ритетного колективного видання французьких вченихкомпара тивістів: «Всередині порівняльного літературознавства в широ кому сенсі як дисципліни, що шукає розширення горизонтів національної літератури і зіставляє її з іншими, – ми розрізняємо вивчення міжнаціональних літературних відносин, котрі мо жуть бути тим, що Сімон Жен назвав «порівняльним літературо знавством у вузькому значенні»; спроби синтезу, які піднімають ся до «загального літературознавства»; бажання бути «універ сальним літературознавством», що об’єднує сукупність усіх літератур»26. Адаптуючи ці концепти до прийнятих у нас, слід указати, що другий із них, «litterature generalе» близький до нашого по няття «світова література», але зі зсувом у бік теорії; найближ чим його аналогом може бути поняття «теоретична історія літе ратури», яке в 70–80х рр. минулого століття набрало було поширення в радянському літературознавстві; щодо litterature universеlle, то його відповідником в основному є наше поняття «всесвітня література». Основними категоріями, що ними оперує ця, як її почали називати в другій половині ХХ ст. «традиційна компаративіс тика», є порівняння, рецепція, джерело, контакт, вплив, із яких уже виводяться вужчі поняття, особливо численні – із категорії впливу. Тому небезпідставно сучасні дослідники центральною категорією «традиційної компаративістики» вважають катего рію впливу. «Як ключове поняття всякого компаративістського пошуку, – твердить У. Вайсштайн, – мусимо, безумовно, визнати вплив, оскільки він, за своєю природою, поєднує обидва об’єкти дослідження: твори, із яких він виникає, і дію, що між ними розгортається»27. Необхідно, зазначає далі вчений, розрізняти впливи, що діють всередині національних літератур, і ті, що виходять за їхні межі й охоплюють літератури на різних мовах. Завважимо, що цією функціональною роллю категорії впливу в даній системі компаративістики пояснюється, чому її ще на зивають, здебільшого з іронічним відтінком, «впливологією». Категорія впливу, його морфологія і функціональність, механізм і форми його дії особливо докладно були розроблені французькою компаративістикою, яка безперечно превалювала на цьому етапі розвитку галузі. Це засвідчується й тим фактом, що з часом, коли почали оформлятися інші компаративістські методології, цю, «традиційну», почали називати також «фран цузькою школою». За розробленою нею методологією вивчення літературних зв’язків різного рівня відбувається по осі впливу, цьому прин ципу підпорядковуються і генетичні, і контактні зв’язки. Як цілі літератури, так і письменники й окремі твори поділяються на тих, що віддають і тих, що сприймають (французькою терміно логією emeteurs et recepteurs). Цей підхід можна характеризу вати як суто каузальний, схожість явищ пояснюється впливом одного явища на інше/інші, причому раніші за часом появи фе номени розглядаються як причина, а пізніші – як наслідок. Наступний постулат – вплив діє головним чином не прямо, а че рез посередників (transmetteurs), як то: переклади, перекази, ремінісценції, критичні статті, вчені праці тощо. Так розширю ється і продовжується континуальність впливу. Значна увага приділяється розробці стадіальних форм впливу певного явища на літературний процес за градацією його інтенсивності й масштаб ності. Так, Гюйяр у цитованому посібнику визначає як його стадіальні форми дифузію, імітацію, успіх і власне вплив (influ ence) – в значенні найвищої форми, коли певне явище стає важливим чинником міжнаціонального поступу літератури. Ста вилася також проблема свідомого й несвідомого слідування впливу, що якоюсь мірою вводило порівняльні дослідження в сферу психології творчості. Не пройшов повз увагу й феномен негативних впливів, а також «фальшивого впливу», коли типо логічні збіжності приймаються за прояви впливів, як це сталося, наприклад, зі згадуваним критиком і літературознавцем Ж. Ле метром, котрий, ознайомившись із драматургією Ібсена, по спішив об’явити, що всі соціальні й моральні ідеї він запозичив у Жорж Санд. Отож можемо сказати, що загалом вплив цією школою ком паративістики розумівся широко, у великому розмаїтті форм і виявів, функцій і дій, охоплюючи, власне, весь діапазон гене тикоконтактних зв’язків. «Можна говорити про знайомство з тим чи іншим твором або творчістю, про успіх письменника в тій чи іншій країні. Можна говорити про підробки популярного автора, про пародії на нього. Можна вивчати причини неприй няття певного автора в тій чи іншій країні чи середовищі, про боротьбу з ним. І всі ці форми контактів можна назвати формами впливу, що супроводжується або захопленням, або обуренням, або більш чи менш спокійним засвоєнням»28. Важливою і на свій лад дійовою формою впливу – що не завжди береться до уваги – є неприйняття твору або й цілої течії, що супроводжується дискусіями, полемікою, боротьбою і, зрештою, обертається на фактор поширення і засвоєння. З усього цього Б. Реїзов робить «парадоксальний, але нібито безсумнівний висновок»: «Якщо єдність усіх національних літератур розуміти як безкінечну систему постійно виникаючих, вічно творимих зв’язків, то слід виснувати, що ці зв’язки, стимулюючи розвиток національних літератур, разом із тим розвивають їхню національну своє рідність»29. За моделями, розробленими «традиційною» або «французь кою школою» компаративістики, в останній третині XIX ст. й першій половині XX ст. були проведені численні компаративні дослідження, зібрано й систематизовано величезний фактичний матеріал. Це була епоха безперечного домінування цього типу компаративістики, але вже з 30х рр. ширяться думки про недо статність, а то й хибність цієї компаративістської школи. Зокре ма зауважується, що двоєдиний процес впливу й рецепції в пара метрах методології школи зазнає спрощення, реципієнт втрачає активність і надто узалежнюється від впливів, розпадається як єдність. Його твір починає небезпечно нагадувати сукупність різних елементів та інтенцій, позбавлених іманентної цілісності, що нерідко призводить до втрати реципієнтом авторської індиві дуальності, не кажучи вже про своєрідність. І навпаки, впливаю чий (emetteur) виглядає самодостатньою естетичною цілістю, що не підлягає ніяким імпульсам і взаємодіям, а весь процес впли ву/рецепції набуває рис механістичності. Не менш важливим і принциповим був закид, за яким компаративістика даного типу, зосереджена на фактичних генетикоконтактних зв’язках, нездатна охопити всю повноту й багатоаспектність міжнаціо нальних літературних відносин. Однак чи означає сказане, що «французька школа» компа ративістики виявилася цілковито неспроможною і хибною, як було заявлено деякими опонентами трохи згодом, у 50х рр. ми нулого століття, коли вибухнула її назріваюча криза? Насправді вона була обумовленим і закономірним етапом у вивченні міжна ціональних літературних взаємин, котре природно починалося з форм простіших і наочних, базованих на фактології, що загалом притаманно розвиткові кожної наукової галузі. Її конструктивні наробки ввійшли в науковий фонд галузі компаративістики, вони в ній присутні донині й функціонують широко й активно. Сучасна компаративістика далеко відійшла від того запаль ного заперечення «французької школи», яке проявлялося в 50– 60х рр. Нині визнаються не лише її дослідницькі наробки, а й продуктивність її методик, звичайно, в певних параметрах, і продуктивність їх використання. «Впливологія» не викликає іронічних посмішок, вважається, що поняття впливу «зазнало зіпсуття», «вплив було зведено до імітації внаслідок неточного чи недбалого вживання»30. Поширена слушна думка про внут рішню пов’язаність «контактології» і «типології», про те, що надійні результати дає типологічний метод, поєднаний з істори когенетичним. Важливо також зазначити, що в найновіших компаративіс тичних методологіях, скажімо, в інтертекстуальній, спостеріга ється активізація «впливології», зокрема вивчення вихідних джерел (претекстів) досліджуваних явищ; звичайно, робиться це в інших формах, сказати б, на вищому витку гносеологічної спіралі. Необхідно вказати й на те, що генетикоконтактологія і по рівняльна типологія з’явилися майже одночасно і їхній розвиток протікав і синхронно з превалюванням однієї з методологій на різних етапах. Порівняльнотипологічний підхід вперше визна чено проявився в праці Г.М. Познета «Порівняльне літературо знавство» («Comparative literature», 1886), де в потрактуванні руху світової літератури акцент зміщається на спільні тенденції й закономірності в національних літературах незалежно від їхніх генетикоконтактних зв’язків. Загалом же між генетико контактологією і порівняльною типологією неможливо провести чітку демаркаційну лінію, це взаємопов’язані й взаємодіючі дослідницькі методики, що складають спільний теоретико методологічний каркас літературної компаративістики. Як констатує відомий чеський вченийкомпаративіст К. Крейчі, «із жодної типологічної збіжності, особливо в межах європейських літератур, неможливе з повною впевненістю виключення прямо го чи опосередкованого контакту, а, з іншого боку, будьяка ана логія генетичного походження, якщо тільки на її долю випала активна роль у літературному процесі, воднораз є також типоло гічною, бо для того, щоб іноземна новація могла вкорінитися, необхідний якоюсь мірою підготовлений ґрунт»31. Додамо до цьо го, що взаємопов’язаність генетикоконтактології і порівняльної типології в міжнаціональних літературних зносинах не є постій ною величиною, вони порізному співвідносяться між собою на різних етапах і рівнях вивчення названих зносин. Здебільшого маємо превалювання однієї складової і підпорядкування нею іншої, що нерідко сягає межі повної інтеграції. Криза традиційної компаративістики буквально вибухнула в 50х рр. минулого століття, про цю кризу стали багато писати в різних країнах переважно у різко критичному ключі; при цьому багатьма вченими вона була сприйнята й потрактована як криза всієї наукової галузі. Цю проблему підняв Рене Веллек у доповіді на II конгресі Міжнародної асоціації компаративістів (1958), проте він наголосив, що це криза саме традиційної компа ративістики, сформованої у XIX ст. Головну причину кризи він слушно побачив у тому, що ця компаративістика надто обтяжила себе застарілими позитивістськими методологіями і не позбулася «наївної віри в нагромадження фактів, сподіваючись, що з цих цеглинок складеться велика піраміда знання, уможливиться каузальне витлумачення літератури за моделлю природничих наук»32. Слід зазначати, що при цьому даний тип компаративіс тики піддавався критиці як «французька школа» компарати вістики (що виразно проявляється й у Веллека), а її криза номінувалася як криза «французької компаративістики», хоча насправді до 60х рр. вона була домінуючою міжнародною «шко лою». Варто також нагадати, що в самій Франції існувала опо зиція їй, а на початку 60х рр. найбільш грунтовно вона була розкритикована відомим французьким ученимкомпаративістом Рене Етьємблем у праці «Порівняння не доказ» («Comparaison n’est pas naison», 1968), яка викликала значний резонанс в Європі і за океаном. В ній рішуче відкидаються будьякі обме ження компаративістських студій, «навіть тоді, – іронізує автор, – коли можливість безпосереднього впливу виключена». Словом, у 50х рр. минулого століття відбувається фундамен тальний перелом у розвитку літературної компаративістики і розпочинається її новий етап, на якому провідна роль перехо дить до порівняльної типології. А це означає передусім розши рення і поглиблення компаративних студій як по горизонталі, так і по вертикалі. Безперечно, традиційній компаративістиці з її зосередженістю на текстових збігах і документально фіксо ваних контактах властива обмеженість діапазону дослідження міжнаціональних літературних відносин. Вивчення генетикокон тактних зв’язків дає можливість встановити наявність обміну між певними літературами, його характер (однобічний чи двобіч ний) та інтенсивність, його мотивацію, збагачення контактую чих літератур (реципієнтів) тощо. Однак прямими контактами не охоплюються інші аспекти й форми міжнаціональних літератур них відносин. Так, даючи уявлення про роль однієї національної літератури в розвитку іншої, вони неспроможні виявити її реальне місце в системі регіональної, європейської чи світової літератури, всебічно оцінити її об’єктивний (а не зафіксований у певний час та з певної «точки» і тому відносний) внесок у за гальну літературну скарбівню, визначити властиві їй спільні з іншими літературами структури та інтенції розвитку і її своє рідність. В середині XX ст. цей тип літературної компаративістики входить у глибоку кризу й витісняється порівняльнотипологіч ною методологією, яка центр ваги переносить на вивчення ана логій і спільностей літературних явищ, їхніх систем і контактів як у синхронному, так і в діахронному зрізах. Генетикоконтак тологія втрачає самодостатність і великою мірою інтегрується порівняльною типологією. Це не означає, що генетикоконтактні зв’язки знімаються, але вони постають тепер переважно в сило вому полі порівняльної типології і великою мірою підпорядкову ються її завданням і концептам. Втім, тут слід підкреслити істотні відмінності між різними національними школами сучасної компаративістики, зокрема між двома провідними – між французькою і американською. Якщо перша продовжувала приділяти значну увагу генетико контактним зв’язкам і тією чи іншою мірою вирізняти їх, то американська повністю зосереджується на порівняльнотипо логічному вивченні літератури й основним об’єктом в її студіях виступають різні рівні й аспекти порівняльної типології. У фран цузькій компаративістиці у другій половині ХХ ст. поступово стверджується превалювання порівняльної типології, відбува ється «генералізація» предмету, зближення і взаємодія з теорією літератури, розширення проблемнотематичного діапазону до сліджень і їх методологічного й методичного інструментарію. Та при цьому зберігається в ній інтерес до, сказати б, традиційного проблемнотематичного комплексу французької компаративіс тики, який, однак, дедалі більшою мірою піддається «нетради ційній» інтерпретації із застосуванням нових методологій і ме тодик. Типологічний метод посилив теоретикоузагальнюючі підходи до літератури й літературного процесу і розширив, фак тично до необмеженості, діапазон компаративних досліджень. Він охоплює різні сфери й рівні літературних зносин – від зістав лень літератури різних регіонів та культурноісторичних спіль нот (наприклад, літератур Європи й Близького чи Далекого Схо ду, Західної і Східної Європи, Західної Європи й Латинської Америки тощо) до зіставлень письменників і їхніх творів або й певних їхніх складників. Здійснюється це порівняльнотипо логічне вивчення на різних рівнях, визначених і розроблених теорією літератури: тематологічному (тем, сюжетів, міфів, мотивів тощо), морфологічному (складників літературних струк тур, їх функціювання і взаємодії), генологічному (родів, жанрів, жанрових форм), течій і стилів, історичних конфігурацій, інтер текстуальності тощо. Всі ці конструктивні процеси, спершу з певною ретардацією, розгорнулися і у французькій компа ративістиці другої половини ХХ ст. З особливим розмахом та інтенсивністю проявилися вони в науковій діяльності вже згадуваного Рене Етьємбля, який, безперечно, є найпримітні шою постаттю у французькому порівняльному літературознавст ві того часу; разом із тим він має стійку репутацію enfant terrible академічного літературознавчого середовища. Ця репутація вченого породжена не тільки незвичним для названого середовища стилем його життя, а й незвичайним пре валюючим вектором його наукової діяльності. Перша половина життя вченого позначена бурхливою громадськополітичною ак тивністю, він дотримувався лівих орієнтирів, в середині 30х рр. якось навіть був секретарем інформаційного бюлетеня китайської комуністичної партії, в 1944 р. його було призначено керівником французького відділення Александрійського університету (Єги пет). До Франції Етьємбль повернувся 1948 року, через чотири роки захистив дисертацію «Міф Рембо» (на основі якої 1961 року опублікував грунтовне тритомне дослідження), а в 1956 р. отри мав посаду професора компаративістики в Сорбонні, яку обіймав до кінця життя. Але і в другій половині життя Етьємбль не перетворився на кабінетного вченого, він постійно практикував подорожі до різних країн, приділяючи найбільшу увагу Сходу, підтримував зв’язки з ними, вивчав східні мови, культури й літе ратури. «Перше із завдань, що стоїть перед компаративістами, – формулює своє credo Етьємбль, – це відмова від усіх різновидів шовінізму й провінціалізму, визнання нарешті, що цивілізація людей, де обмін цінностями відбувається протягом тисячоліть, не може бути осягнута й відчута без постійних референцій з цим обміном, вся повнота якого недоступна тому, хто має у своєму розпорядженні лише одну мову чи одну країну»33. Звідси й випливає своєрідний вектор його компаративіст ських студій і їхня специфічна парадигма. Етьємбль відомий як принциповий противник франкоцентризму чи євроцентризму, «подрібненого» вивчення національних літератур і їхніх зносин, він бачить їх об’єктивовано, в перспективі світової літератури. Власне, пропонує виходити з погляду на світову літературу як на інваріантну абстрактну структурну одиницю словесності з регіо нальними й національними варіантами. В своїх працях він наго лошує на необхідності нової організації компаративістських сту дій, в яких у полі зору мають перебувати не лише європейські літератури з їхнім американським відгалуженням, а й індійська, китайська, японська, арабська та інші. При цьому глибинну основу їхньої гомогенності він шукає не в юнгіанському «колек тивному безсвідомому». На його думку, це нове порівняльне літе ратурознавство «має поєднувати історичний метод і критичний сенс, архівні дослідження і коментарі текстів, прозорливість соціолога й відвагу теоретика естетики, що зрештою надасть нашій дисципліні гідний її предмет і метод»34. Не без впливу Етьємбля в 60–70х рр. посилюється зацікав леність східними та іншими позаєвропейськими літературами і їх вивчення в параметрах порівняльного літературознавства. В програму ІV конгресу Міжнародної асоціації літературної компаративістики (Фрісбург, 1964) була включена проблема «Націоналізм і космополітизм в літературі», і Етьємбль репре зентував на ньому доповідь «Чи належить ревізувати концепції Weltliteratur?», де виступив проти звуження цього концепту Гете в ХХ ст. і за продовження та поглиблення його духу й сенсу. Дослідження світової літератури й міжнаціональних зв’язків та співвідношень, litterature generalе i littмrature comparee, висту пає у нього як єдиний комплекс чи, скоріше, неподільна єдність. За інтерпретацією вченого, головне в концепті, проголошеному Гете, – це імпульс обміну ідеями, духовними й художніми цін ностями між народами різних регіонів, ствердження свідомості глобальної культурної взаємопов’язаності. «Відповідаючи на за клик Гете, – підсумовує Етьємбль, – ми мусимо готувати прихід Weltliteratur, організовуючи поле своєї діяльності під постійни ми загрозами пересічності. Згоджуюся з Германом Гессе, що розбудова Weltliteratur має відбуватися не за спущеним згори планом, а зорганізованими зусиллями міжнародного товариства справжніх компаративістів, у віданні яких мали б перебувати великі видавничі проблеми»35. Загальновідомо, що в мистецтві міра автономності розвитку художніх форм незрівнянно вища, ніж міра автономності його змістової динаміки, і, відповідно, риси й інтенції гомогенності віддалених у часі й просторі творів і стилів у незрівнянно більшій мірі проявляються на рівні формоутворення, тобто поетики, ніж на рівні предметнозмістовому, надто узалежненому від емпірії. То ж закономірно, що Етьємбль, ставлячи на меті створення но вої компаративістики, дійсно орієнтованої на всесвітню літера туру, звертається передусім до порівняльної поетики. Він вису ває ідею «порівняльного літературознавства як порівняльної поетики» – вивчення форм (морфології), жанрів і стилів літера тур в їхньому русі та еволюції. В конституюванні дійсно загаль ної (всесвітньої) літератури і у виявленні зв’язків та співвідно шень її складових вчений вбачав «найвищу мету компаратизму» (la fin supreme du comparatisme). Ним були написані численні праці, присвячені конкретним питанням і явищам порівняльної поетики західноєвропейських і східних (переважно далекосхід них) літератур, процесам образотворення в ній і порівняльній стилістиці, тим образам, які існують у різних цивілізаціях і в різних мовах, творячи ніби інваріанти людської імажінерії. «Порівняльне літературознавство – це гуманізм», – написав Етьємбль у книжці «Порівняння не доказ», роздумовуючи над проблемою Weltliteratur. За слушним уточненням П. Брюнеля, «це гуманізм, породжуваний тотальним знанням, але воліючий бути культурою, оснований на практиці обміну ідеалами і цін ностями»36. Загалом Етьємбль і його порівняльна поетика – одне з найпримітніших і найоригінальніших явищ французького порівняльного літературознавства другої половини ХХ ст. і вод нораз одна з найзначніших компаративістських методологічних парадигм у загальному масштабі. На перший план у ній вису валося порівняльне вивчення жанрів і стилів у національних літературах у різні періоди їхнього руху і в параметрах різних художніх систем, їхніх змін і трансформацій. У концепції порів няльної поетики Етьємбля з’являються прихильники як у Фран ції, так і за її межами. Зокрема, вона була підтримана Г.Р. Яус сом, одним із лідерів констанцької школи рецептивної естетики. Палким його прихильником став відомий румунський компара тивіст А. Маріно, який у 80х рр. змушений був виїхати до Фран ції, де продовжив активну наукову діяльність. Він написав книжку про французького метра та його внесок у літературну компаративістику з промовистою назвою «Етьємбль, або войов ничий компаратизм» («Etiemble ou le comparatisme militant», Paris, 1982). В останні десятиліття минулого століття наукова компарати вістика переходить у нову стадію розвитку, означену появою нових фундаментальних векторів та інтенцій. Формується нова компаративістична парадигма, з такими, за визначенням Д. Фоккеми, детермінантами: «Ця нова парадигма складається з а/ нової концепції об’єкта літературознавчого дослідження в/ введення нових методів с/ нового бачення наукової цінності дослідження літератури d/ нового соціального обґрунтування літератури»37. Її знакова риса – це ще щільніша й активніша, ніж на попередньому етапі, пов’язаність із теорією літератури, до чого додаються (значною мірою через теорію літератури) ширші й глибші залучення із інших гуманітарних галузей – філософії, культурології, антропології, соціології, психології тощо. Можна сказати, що те зміщення вектору компаративістики до теорії лі тератури, яке визначилося на її попередньому етапі, означеному домінуванням порівняльної типології, на сучасному етапі не тільки закріпилося, а й поглибилося та інтенсифікувалося. Зро зуміла річ, це її збагачення набутками теорії літератури, введен ня теоретичних ідей та концепцій, що практикується багатьма вченимикомпаративістами й цілими школами, розширює й по глиблює пізнавальні й евристичні можливості галузі, відкриває перед нею нові перспективи. Отже, сучасна компаративістика, зокрема французька, пере буває у фундаментальній пов’язаності з теорією літератури, залучаючи й тією чи іншою мірою адаптуючи її концепції та методології – феноменологічні, герменевтичні, психоаналітичні, семіотичні, структуралістські, постструктуралістські й інші. Та важливо підкреслити, що означена «рецептивна» пов’яза ність компаративістики з літературнотеоретичними течіями й концепціями далеко не однакова за своєю масштабністю та продуктивністю. І справа тут не тільки й не стільки в компарати вістиці, скільки в характері й структурі теоретичних методо логій, в їхній відповідності специфічним потребам і завданням компаративістичних студій. Тому поширені спроби розбудови сучасної компаративістики на певній літературнотеоретичній методології далеко не завжди дають очікувані наслідки. «Так не вигорів, – слушно коментує Е. Касперський, – проект структу ралізму, оскільки цей напрям схиляв до іманентних досліджень і віддавав перевагу однорідним цілостям, що природно обмежу вало зацікавлення й дослідницький потенціал компаративістики і, більше того, суперечило її епістемології, самій ідеї порівняння та протиставлення відмінностей»38. З інших причин не набрав широкого застосування у компа ративістиці феноменологічний метод, який зводить, власне, істо ричну й просторову різнорідність культурних і літературних явищ до однорідної трансцендентної суб’єктивності, що зрештою послаблює і маргіналізує відмінності39. Так, феноменологічна компаративістика у варіанті Р. Інгардена інтенційована на зве дення розмаїтої конкретики літературних сходжень і розбіжнос тей до апріорної «світової літератури», що позбавляє їх самостій ного значення. Таким чином, обидва названі методи, кожен на свій лад, виявляють інтенціальну невідповідність парадигматич ним принципам порівняльного літературознавства, яке у своїх студіях базується на виявленні збіжностей і розходжень, гомо генності та конвергентності з одного боку і гетерогенності й дифе ренційованості – з другого в літературних явищах та процесах як іманентно суперечливих реальностях. Ще виразніше й катего ричніше зазначена інтенціальна невідповідність проявляється в деяких постструктуралістських концепціях та методологіях, зокрема в деконструктивізмі з його зняттям центруючих мисле нєвих структур, які заміняються дискурсами, де зникають гра даційні значення, поступаючись місцем «вільній грі знаків», з їхньою засадничою настановою «текст без контексту», якою власне усувається необхідність і можливість компаративіст ських вивчень на епістемологічному рівні. До тих методологій в теорії літератури XX ст., які найбільш широко й продуктивно застосовуються в сучасній компаративіс тиці, очевидно, слід віднести герменевтику, культурну антропо логію, рецептивну естетику й інтертекстуальність. Впадає у вічі, що це переважно теорії і концепції, які базуються на буттєвій субстанції і входять у широке коло гуманістики; тому нерідко вони означуються як «антропологічні», на відміну від «форма лістичних» з їхньою зосередженістю на творі як самодостатній структурній цілості. Але докладніше про все це стосовно сучасної французької компаративістики скажемо далі. Важливою віхою в історії французької компаративістики, як і багатьох гуманітарних дисциплін, став травень 1968 року, потужний виступ студентства, спрямований не лише на реформу освіти, а й на радикальне оновлення духовної культури. Щодо порівняльного літературознавства, то цей рух піддав безапеля ційній критиці й осуду традиційну компаративістику як поро дження позитивізму й капіталістичної системи. «Науковий проект, що полягав у вивченні відносин між різними національ ними літературами, а заодно французького впливу на решту Європи, був денонсований як виплід імперіалістичної культур ної політики, замасковано включений у контекст конкурентної боротьби національних держав»40. Цей пройнятий лівацькими ідеями та настроями студентсь кий рух був підтриманий частиною радикально настроєної французької інтелігенції; досить тут згадати ЖанаПоля Сартра, який пробував прибрати роль ідеологічного лідера бунтівної інте лігентної молоді. Із відомих учених, причетних до літературної компаративістики, виділялися в цей час активністю Юлія Крис тева і Ролан Барт, котрі належали до провідних теоретиків струк туралістського й постструктуралістського етапів французького літературознавства. При цьому впадає у вічі, що саме в 1968му й найближчих роках з’явилися праці Барта і Кристевої, знакові в контексті розвитку постструктуралізму і, зокрема, в розробці концепції інтертекстуальності. Так, того ж 1968 року вийшла в світ знаменита стаття Барта «Смерть автора» («La mort de l’au teur»), а в 1970 р. – книжка «S/Z», яка небезпідставно вважаєть ся концентрованим вираженням теоретикометодологічних ідей її автора. 1969 р. Кристева видає книжку «Semeiotike. Дослі дження з семаналізу» («Semeiotike. Recherches pour une semanalise»), в якій було висунуте саме поняття інтертекстуаль ності і зроблена спроба його розробки й обґрунтування. Отож, у буремному 1968 р. традиційна компаративістика була рішуче осуджена й скасована як суто буржуазна за своєю ґенезою та соціоідеологічною сутністю і натомість стверджена нова, основана на модерністських і постмодерністських концеп тах та постулатах, які в тогочасній Франції об’єднувалися під загальною назвою «нової критики». (Цікаво зазначити, що в цей час у «країні розвиненого соціалізму» за «прогресивну» й дійсно наукову визнавалася й допускалася лише традиційна компара тивістика, а «нова» безапеляційно відкидалася як «лженаукове» породження конаючої буржуазної культури). Втім, про перемогу нових течій і концептів у компаративістиці тогочасної Франції можна говорити скоріше в абстрактнотеоретичному сенсі, на практиці традиційна компаративістика ще тривалий час зберіга ла свої позиції, передусім в університетах, на кафедрах порів няльного літературознавства. Боротьба між ними тривала також у наступні десятиліття, і згадуваний уже А. Маріно, адепт нової компаративістики, в цікавій монографії «Компаратизм і теорія літератури», яка з’явилася наприкінці 80х рр., приділяє не абияку увагу полеміці з фаховими «професорами» й спростуван ню їхніх постулатів та інтерпретацій у широкому діапазоні41. Водночас відбуваються процеси конвергенції «старих» і «нових» шкіл компаративістики, про що свідчать індивідуальні й колек тивні видання французьких учених, що з’явилися наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст., зокрема у видавництві PUF (Press Universitaires de France)42. Характерні в цьому плані праці вже не раз згадуваного П’єра Брюнеля, одного з провідних французь ких літературознавців другої половини ХХ ст., в розлогому нау ковому доробку якого компаративістиці належить чільне місце. Однією з фундаментальних особливостей сучасної компара тивістики є її теоретикометодологічний плюралізм, що повною мірою стосується й компаративістики французької. На відміну від її попередніх етапів, коли на кожному з них досить визначено домінував певний її напрям чи тип (генетикоконтактологія на першому етапі й порівняльна типологія на другому), на її сучас ному етапі такої домінанти не знаходимо. Звідси поширена нині думка, що в сучасній компаративістиці не існує концепції, вихо дячи з якої можна розбудувати загальноприйняту парадигму га лузі. Деякі дослідники, як, приміром, відомий німецький вчений М. Рот, розцінюють цю відсутність загальноприйнятої вихідної методи як її ваду43, більшість же схильні вбачати в цьо му закономірне явище, корелятивне епосі постмодернізму, структурі її світосприйняття і мислення. Як уже зазначалося, сучасна компаративістика базується переважно на концепціях та методологіях новітньої теорії літератури, але адаптує їх вона у різній мірі й з різною продук тивністю. До найбільш поширених та активно діючих в сучасній компаративістиці методологій теорії літератури віднесемо герме невтику, культурну антропологію, рецептивну естетику, нео міфологію, порівняльну поетику, інтертекстуальність. Звернімо увагу, що десь половина їх, а саме культурна антропологія і по в’язана з нею імагологія, порівняльна поетика й інтертекстуаль ність сформувалися найраніше у французькому порівняльному літературознавстві й у ньому ж набули концептуальної виразнос ті. До речі, це є переконливим свідченням того, що французька компаративістика не втрачає провідні позиції, відтиснута на другий план американською, як це стверджують у нас деякі не дуже компетентні науковці, а продовжує відігравати активну роль у сучасному порівняльному літературознавстві. Важливо зазначити, що кінець ХХ – початок ХХІ ст. означе ні у французькій компаративістиці стрімким, навіть незвичайно стрімким розширенням діапазону її студій. Розгортається її радикальне предметнотематичне розширення, можна навіть сказати – її подвоєння у цьому розрізі. Річ у тім, що до останніх десятиліть минулого віку предметом компаративістики було вивчення міжлітературних зв’язків та взаємин, а також міжви дових зв’язків та відносин творів різних літератур та письменни ків, і залишалася поза її компетенцією не менш важлива й зна чуща сфера взаємозв’язків і взаємодій літератури з іншими мистецтвами та з іншими видами духовнотворчої діяльності. Звичайно, окремі явища цих відносин і взаємозв’язків потрап ляли в поле зору дослідників і раніше, але вони носили розрізне ний, несистемний характер і не розглядалися в параметрах ком паративістики як специфічної галузі науки про літературу. Справжній перелом у цій сфері відбувся у 60х рр. ХХ ст., і безперечний пріоритет тут належить американській компара тивістиці. В 1961 р. Г. Ремак вивів нову, «подвоєну» формулу порівняльного літературознавства, яку варто тут навести: «Літе ратурна компаративістика – це вивчення літератури поза межа ми окремої країни і вивчення зв’язків між літературою, з одного боку, та іншими сферами знання, такими як мистецтво (наприк лад, живопис, скульптура, музика), філософія, історія, суспільні дисципліни (політика, економіка, соціологія), наука, релігія тощо – з другого боку. Стисло кажучи, це порівняння однієї літератури з іншою або іншими і порівняння літератури з інши ми сферами гуманітаристики»44. Це різке розширення діапазону літературної компаративіс тики спершу зустріло значний спротив серед західноєвропейсь ких вчених, особливо французьких, прихильників «традиційної компаративістики». Однак уже в 70х рр. ситуація починає міня тися і на ІХ конгресі Міжнародної асоціації літературної ком паративістики, що проходив 1979 року в Інсбруку, відбувалося, так би мовити, офіційне визнання цього розгалуження порів няльного літературознавства. Досить швидко зрушення і зміни в цій сфері відбуваються й у Франції. Вже 1983 року Д.А. Пажо у вступному слові до оглядового університетського видання «До слідження у загальному й порівняльному літературознавстві» констатує «численні посування (avancees) в двох побічних на прямках: у відносинах літератури й інших видів художньої і лі тературної діяльності (література й образотворче мистецтво, література й музика, література й кінематограф…) і в досліджен ні проблематичних зон літератури, таких як паралітература, народна література, дитяча література…»45. Відтоді у Франції дослідження зв’язків і відповідностей літератури й інших мистецтв зростають в геометричній прогресії, і А. Томіш у перед ньому слові до наступного видання названого збірника (2007) протестує проти означника «посування» і наголошує, що нині мова може йти про «міцно вкорінений (ancree) і визнаний домен наукової галузі, про «розквіт цього поля загального і порівняль ного літературознавства за останні двадцять років від першої конференції на тему «Мистецтво і література», що відбулася в ЕксанПрованс 1986 року»46. У цьому томі «Досліджень у загальному й порівняльному літературознавстві» проблемі «література й інші мистецтва» відведена окрема секція, що складається з розділів «Література, іконографія, ілюстрація» (Е. Стід), «Література й музика» (Е. Ралле Дітше), «Література і танець» (Г. Дюпрей), «Літерату ра й архітектура» (Ж. Преньо) та «Література й кінематограф» (К. Мурсіа). Ці оглядовоаналітичні розділи переконливо демонст рують масштабність і різнобічність, досягнутих останнім часом французькими вченими у вивченні взаємопов’язаностей і взає модій літератури й інших мистецтв на різних рівнях і в різних аспектах, дійсний розквіт французької компаративістики. З най більшим розмахом та ґрунтовністю розвиваються в ній порів няльні дослідження літератури й образотворчого мистецтва та літератури й кінематографа, що перебуває, очевидно, у кореля тивному зв’язку з традиційною симпатією французької худож ньої культури до візуальнопластичних мистецтв. Із численних індивідуальних та колективних видань з цією тематикою слід вказати хоча б на деякі праці, що привернули увагу фахівців і були поціновані ними як примітні явища в тій чи іншій сфері. Це монографія Ю. ЛакуЛабарт «Література і живопис у сучасному романі. Риторика візії» (LacaueLabarth J. Litterature et peinture dans le roman moderne. Une rhetorique de la vision. – L’Harmatan, 2002), праця М. Серсо «Кінематографічна адаптація і рецепція тексту у фільмі» (Serceau M. L’Adaptation cinematographique et reception du texte par le film. – Paris, 1983) і «Розповідькартина» (Recitstableaux. – Lille, 1994), виконані під керівництвом Ж. П. Гілерма, двотомний збірник «Від палітри до чорнильниці» (De la palette а l’ecritoire. Actes reunis sous la directions de M. Chefdor, 1997), підготовлений у Пікардійському університеті (Ам’єн). У французьких дослідників значний інтерес викликають проблеми перекодування художньої мови літератури й інших мистецтв, зокрема ексфразису, літературного «перекодування» образотворчого мистецтва. Скромніший доробок французької компаративістики в будуванні зв’язків та відповідностей літера тури й музики, але і в цій царині знаходимо цікаві наукові видання, як то збірник «Музикальні фасцинації. Музика, літера тура й філософія» за редакцією K. Дюмульє (Fascinations musi cales. Musique, litterature et philisophie. Sour la direction C. Du mouille, 2006) та праця О. Локателлі «Ліра, перо і час. Фігури музикантів у романі виховання» (Locatelli O. La lyre, la plume et le temps. Figures de mucisiens dans Bildungsroman. – Tubingen, 1998). Не менш активно розгортаються в сучасній французькій компаративістиці дослідження з тематики література й інші види духовнотворчої діяльності (за французькою термінологією litterature et idees). В оглядовоаналітичному збірнику 2007 року їм відведено не менше місця, ніж вектору література й інші мистецтва. В цій частині видання знаходимо розділи «Літерату ра й філософія (К. Дюмульє), «Література і психоаналіз» (М. Блез), «Література й історія (Е. Бужу). «Література й істо ричні катастрофи» (К. Кокто), «Література й критика» (В. Маркс) і «Література й естетика» (Б. Франко), в яких зв’язки й співвід ношення означених дихотомій розглядаються в полі компарати вістики як визначеної наукової галузі. Впадає у вічі відсутність таких принципово важливих для сучасної компаративістики дихотомій, як література й культурологія, як література й антро пологія, література й соціологія, але вони знаходять висвітлення в інших розділах книжки. У вивченні взаємозв’язків і співвідношень літератури з ін шими мистецтвами й сферами гуманітаристики французька компаративістика користується такими ж методами й методика ми, тим же аналітичним інструментарієм, що й у вивченні між літературних зв’язків і відносин. Вивчення проводиться на тих самих дискурсивних рівнях – онтологічному й епістемологічно му, семантичному й естетичному і на тих самих рівнях структури творів – тематологічному (сюжетів, мотивів, міфів тощо), морфологічному (з урахуванням «матеріальної» специфіки видів мистецтва), генологічному (зі взаємоперекодуванням жанрів словесного мистецтва й специфічних жанрів інших мистецтв), стильовому, інтертекстуальному тощо. Всім цим, зрештою, пере конливо підтверджується онтологічна спорідненість двох типів компаративістських досліджень, які складають цілісну систему сучасного порівняльного літературознавства. Серед течій і концепцій літературної компаративістики, що їх дещо умовно можна назвати «традиційними», найперше слід звернутися до герменевтики. І не лише тому, що вона є найдав нішою і веде свою генеалогію із античності, а й тому, що є не тільки однією з найбільш поширених методологій сучасної компаративістики, а й входить важливим конституючим елемен том в інші методології47. Наука інтерпретації текстів, вона є, сказати б, вічним супутником філософії, теології, історії культу ри, літературознавства та інших гуманітарних дисциплін і вод нораз у принципі нескінченним проектом. В самій основі герме невтичного мислення закладений епістемологічний постулат існування істини, прихованого сенсу, що їх необхідно роздобути й оприявнити. Однією з обов’язкових передумов реалізації цих евристичних завдань у герменевтиці є оприсутнення всього куль турного контексту, в якому з’являється той чи інший текст, зві рення джерел і варіантів, їх діахронне й синхронне зіставлення. Принципово важливий для порівняльного літературознавства введений Ф. Шлеєрмахером концепт герменевтичного кола, суть якого полягає у тому, що цілість можна зрозуміти лише через частини, котрі навзаєм можна зрозуміти лише у співвідношенні з цілістю, яку вони створюють і якій належать. Словом, за своєю методологічною парадигмою герменевтика є галуззю, яка іма нентно тяжіє до компаративістики і в певних аспектах та інтен ціях є гомогенною їй. Найбільшого розвитку герменевтика, зокрема літературо знавча, в ХХ ст. набрала в Німеччині, де вона репрезентується такими визначними постатями, як В. Дільтей, М. Гайдеггер, Г. Ґадамер, Е. Штайгер та інші. Примітним явищем є також школа французької герменевтики, представлена передусім П. Рі кером, відомим філософом і вченимгуманітарієм. Питання літературознавчої герменевтики заторкуються в багатьох його дослідженнях, серед яких необхідно виділити такі ґрунтовні й масштабні (не тільки за обсягом) праці, як «Конфлікт інтер претацій. Ессе з герменевтики» (Riоceur P. Le conflit des intrpretations, 1969), розлоге дослідження «Час і оповідь» (Temps et recit, 3 v., 1983–1985) i «Від тексту до дії» (De texte а l’action, 1986). Серед західних інтелектуалів другої половини ХХ ст. Рікер вирізняється зацікавленим ставленням до духовних набутків минулого і постійними звертаннями до них, що поєднується з їх переосмисленням та актуалізованою інтерпретацією. Невиправда ними й несправедливими є поширені закиди, нібито він є скоріше «вичитувачем» чужих ідей та концептів, ніж творцем власних. Йому не імпонує популярний в згаданих колах історіософський песимізм, твердження про всесильність зла й відсутність сенсу в історії. Як стверджується в останніх книгах Рікера «Сам як інший» (Soimeme comme un autre, 1990) та «Історія й істина» (L’Histoire et la Verite, 1991), – до речі, перекладених україн ською мовою, – людині не дано абсолютне знання світу й самої себе, але вона має вірити в саму себе та в інших, в дію та історію. У своїй літературознавчій герменевтиці Рікер виходить із концепту множинності сенсів артефактів і їхніх витлумачень. Як і інші теоретики й герменевтики постмодерністської доби, він тлумачить «plurivocite» (полівалентність) як атрибутивну якість і розпізнавальний знак літературного тексту. «Для герменевтика текст є множинністю сенса, – артикулював він у «Конфлікті інтерпретацій». На епістемологічному рівні засадничою інтенці єю автора цієї праці є розуміня себе, пізнання «я» як суб’єктно об’єктної категорії, що, як стисло формулює М. Зубрицька, «можливо для нього тільки опосередковано, через культурні тексти, зокрема літературні та мистецькі. Згідно з Рікером, ми можемо визначити три основні етапи герменевтичного розуміння твору: 1) більш чи менш об’єктивний аналіз самого тексту, тобто можливість застосування структурального та семіотичного ана лізу змісту й форми твору 2) процес читання, в якому актуалізу ється світ тексту 3) стан екзистенційного та рефлексійного при власнення значення тексту»48. Найзначнішим внеском Рікера в літературну герменевтику є його тритомне дослідження «Час і оповідь». В ньому стверджу ється універсальна онтологічна сутність часу, яка уможливлює оповідь, це повторне оформлення часу в феноменах історії/істо ріографії й літературного наративу. Тут людина «проектується в оточуючий світ, в знаках якого вона прочитує свою історію» (В. Фесенко). Формулюючи загальне завдання герменевтики, Рі кер пише в цій праці, що воно «полягає в реконструкції ансамб лю операцій, завдяки яким твір піднімається із тьмавого фону життя, дій і страждань, щоб бути переданим автором читачеві, який його сприймає і таким чином корегує свою життєдіяль ність. Герменевтика зацікавлена в реконструкції суцільної арки операцій, завдяки яким практичний досвід зустрічається з тво рами, авторами й читачами»49. До «традиційних течій загального і порівняльного літерату рознавства слід віднести також міфологічну або, точніше, нео міфологічну в її сучасній сутності. Їй притаманна розвинена диференційованість на школи й індивідуальні явища, що витікає передусім із складності її об’єкту – літератури в її внутрішніх зв’язках і співвідношеннях із міфом та міфотворчістю. Неоміфо логічна течія у порівняльному літературознавстві склалася в се редині ХХ ст. і набула великого поширення у Франції. Як на її характеристичну рису сучасні французькі дослідники вказують на тісну, часом найтіснішу пов’язаність із міфологізмом в інших гуманітарних науках, особливо в філософії, антропології та пси хології, і на значну залежність від їхніх міфологічних концептів та парадигм, що нерідко переростає в підпорядкованість ним50. Так, філософія вплинула на літературу своїм концептом міфу як алогічної чи прелогічної структури мислення, а отже і як неодмінної складової та креативного джерела художнього ми слення, літератури та мистецтва. Навпаки, структурна антропо логія К. ЛевіСтросса зняла засадничу відмінність між «pensee rationelle» і «pensee sauvage» і постулювала, що відрізняються вони не сутнісно, а лише формою та експресією сприйняття і ви слову об’єктів; це, до речі, уможливлювало пряме перенесення моделей і архетипів архаїчного чи первісного міфологізму на літературну міфотворчість пізніших часів. Значною популярніс тю користувалися у Франції праці Мірче Еліаде з їхньою близь кістю до історії релігії і потрактуванням міфу як архаїчної усної оповіді сакрального характеру, котре, слід сказати, не без за труднень прикладається до вивчення літератури писемної, секу ляризованої і вписаної в історію. Праці Еліаде писалися й вида валися також французькою мовою. Останнім часом навколо його концепцій точаться у Франції дискусії, частина вчених виступає з категоричним запереченням їхньої наукової вартості, як, на приклад, Ф.Дюбюїссон у книзі з промовистою назвою «Обман і псевдонаука. Твори Мірче Еліаде»52. Тенденція інтерпретації літературних творів як «аватари архаїчних міфів» з особливим розмахом та експресією проявилася у відомого канадського вче ного Нортропа Фрая, теж широко відомого й впливового у Фран ції середини ХХ ст. В її основу закладена генеральна ідея, яка самим автором визначається так: «Література в сутності своїй є міфологією, віра в яку втрачена», і в ній «типові форми міфу» стають «конвенціями й жанрами літератури»53. В передмові до іншої своєї праці «Фабули ідентичності» свій центральний теоре тичний принцип він формулював: «Міф є структурний елемент літератури, оскільки література в цілому є переміщена міфоло гія», що означає, як слушно коментував Р. Вайман, розуміння її як відстороненої і редукованої міфології54. Все це й приводить до узалежненості й підпорядкування літературознавчого вивчення міфології концептам і парадигмам інших гуманітарних наук. У зв’язці «міфологія – література» акцент переноситься на перший складник, який, зрештою, стає основним суб’єктом дії в літературознавчих міфологічних інтер претаціях. У 80х рр. розпочинається, а на межі століть вибухає у французькому загальному й порівняльному літературознавстві гостра реакція на цей стан речей, на цю його підпорядкованість «чужим» концептам та завданням у сфері міфології і міфотвор чості; навіть, на думку деяких вчених, відбувається «відвоюван ня» належної йому території. Воднораз розгортається критичний перегляд популярних у попередню епоху світоглядноестетичних схем з їхньою гіпертрофією та універсалізацією міфу як домі нантної епістемологічної категорії. Можна сказати в порядку репліки до знаменитого твердження Е. Кассірера про «сходжен ня міфу на трон у ХХ ст.», що розпочинається його «детроніза ція», і симптоматично, що у Франції значний резонанс викликає формула відомого вченогоантрополога Ж.П. Вернана: «В точ ному значенні слова міф нічого не означає»55, котра на перший погляд справляє враження повернення до профанного розуміння міфу як вигадки. Разом із тим багатьма сучасними французькими вченими наголошується кардинальна відмінність між міфом первісним чи «етнорелігійним» і «літературним», а також наукова невиправ даність їх зближення і введення в одну площину інтерпретації (Р. Альбуї, Ф. Сейєр, Ш. Каламе, Ж.В. Вернан, А.Сіганос та ін.). Вважається, що архаїчні чи етнорелігійні міфи мають бути при сутні в літературознавчих студіях не як безпосередній матеріал вивчення, а в їхній літературній модифікації. Водночас відбу ваються інтенсивні пошуки «повернення» міфології та міфотвор чості в домен загального й порівняльного літературознавства, підпорядкування міфологічного матеріалу його концептам і па радигмам. Провідна роль у пошуках нової суто літературної парадигми міфології і міфотворчості належить П. Брюнелю. Цей пошук вченого базується на його численних працях у названій сфері, конкретних і теоретичних, на публікаціях збірників, антологій і словників з міфології та її інтерпретацій. Брюнель відкидає згадувану інтеграцію «етнорелігійних» та «літературних» міфів і проголошує, що тільки останні можуть бути легітимним предметом літературознавства. Він дотримується поняття міфу як «колективної концепції, котра засновується на адміраціях і відштовхуваннях суспільства певної епохи» (А. Морьє), що «дозволяє міфологічну літературу, сховище й постачальника міфічних образів і розповідей, перетворювати на літературу, що творить міфи»56. Цей підхід закладається в основу концепції, яку розробляє Брюнель в 90х рр. минулого століття і яка входить в арсенал французького загального літературознавства. Її теоретичні й ме тодичні принципи викладені вченим у праці «Міфокритика. Тео рія і вектор», що має служити своєрідним провідником у читанні й інтерпретації міфів у текстах як іманентної складової їхньої художньої структури57. «Міфокритика, – коментує В. Желі, – бере міф як даність, що знаходиться попереду і зовні щодо тексту. Міфокритик встановлює й інтерпретує присутність міфу у тексті в трьох виявах, якими є «виринання» (l’emergence), «протеїчність» (la flexibilite) і «випромінювання» (l’irradia tion)»58. Це той тип присутності й функціональності, що його інший представник міфокритики Д. Шовен зближує з концепта ми «палімпсесту» й «гіпертекстукальності», висунутими Ж. Жа неттом59. У 2005 р. розпочинається розробка важливої проблеми «міфологія в сучасній імажінарності», яку проводить група дослідників під керівництвом Брюнеля. До неоміфологічної школи близька й споріднена з нею в ба гатьох принципових моментах школа психоаналізу, причому ця їхня спорідненість і взаємодія проявляються в широкому діапа зоні, як на предметнотематичному, так і на теоретикометодоло гічному рівнях. Обидві вони спрямовані до сфер підсвідомого, якому відводять домінантну роль як у житті й психіці індивіду ума, так і людських спільнот. Психоаналітична школа теж особли ве місце й значення надає міфу як кореляту підсвідомого, доісто ричноуніверсального, що служить вихідним пунктом і тезау русом у рецепції та витлумаченні художньої творчості різних епох. Психоаналітична школа молодша за міфологічну, виникла вона з появою самого психоаналізу, творці якого З. Фройд і К.Г. Юнг виявляли інтерес до літератури і послуговувалися нею в сво їх наукових розробках. А це також значить, що з самого початку з’явилися в цій школі два різні напрямки, фройдистський і юн гіанський, з різними об’єктами досліджень і теоретикометодо логічними постулатами. Справа тут у різній векторності психоаналітики Фройда і Юнга, сказати б, в інтровертності першої і екстравертності дру гої. Фройдизм небезпідставно називають «закритою системою», в тому сенсі, що людина в ній на свій лад є самодостатністю, і ті бажання, потяги й комплекси, якими наділила її природа, є ви значальними не тільки для індивідуума, а й для людських спіль нот. У Юнга інтерес спрямовується на виявлення колективного позасвідомого, в його глибинах він шукає не індивідуальні комплекси біологопсихічного походження, а архетипи, згустки названого позасвідомого, яке, за визначенням самого вченого, «у всіх людей ідентичне самому собі і тим самим складає наявну в кожного спільну душевну основу надособистісної природи»60. Важливо зазначити, що в різних національних наукових школах фройдизм і юнгіанство мають різний ступінь популярності й впли вовості. Так, у німецькій, а з часом і в англійській та американ ській більшу поширеність і, сказати б продуктивність мали кон цепції Юнга, що ж стосується французької наукової школи, то в ній безсумнівно переважає орієнтація на фройдизм. Виняток становить хіба що екзистенціалістський психоаналітизм, який його піддавав запереченню. Пік популярності фрейдизму у французькій критиці й літе ратурознавстві, в тому числі й порівняльному, припадає на 50– 70ті рр. Як артикулювала на початку 70х рр. літературозна вець А. Клансьє, Фройд «відкрив нові шляхи перед сучасною літературною критикою» і «в сутності, майже не лишилося критиків, які тією чи іншою мірою не зазнали впливу відкриттів Фройда, хоча ця його дія не завжди була прямою і не завжди визнавалася ними»61. Окрім численних праць у параметрах ортодоксального фройдизму, з’являються у французькому літе ратурознавстві й пошукові відгалуження, що мають своє тео ретикометодологічне значення, як, зокрема, «психокритика» Ш. Моррона. Та особливе місце і значення в еволюції школи психоаналізу належить Ж. Лакану, який значною мірою надав їй нового змісту й спрямування. За слушним спостереженням Н. Ржевської, «як що для класичного психоаналізу, передусім для Фройда, мова була частиною науки про несвідоме, то тепер, спостерігаючи роз виток цієї дисципліни, доводиться констатувати, що психоаналіз виступає як частина лінгвістики»62. Для концепції Лакана харак терні такі тези й висновки, як то «позасвідоме – це мова», «поза свідоме структурується як мова», «позасвідоме – це мова «Іншо го» тощо, і слід сказати, що вони суголосні сучасній генеральній парадигмі гуманітаристики, орієнтованій на мову як універсаль ну структурну модель. З 70х рр. минулого століття у французько му літературознавстві психоаналіз, зокрема у його французькому варіанті, знаходимо переважно в редакції Лакана, тобто синтезо ваний зі структуралізмом і великою мірою ним модифікований. В сучасному французькому літературознавстві психоаналі тична школа вже не відіграє тієї активної ролі, що кілька десяти літь тому. Той імпульс, те її оновлення, що були внесені Лака ном, поступово втрачають новаторський потенціал. Це не означає, що психоаналітичний напрямок сходить зі сцени, пошуки в цьому напрямку продовжуються, з'являється чимало досліджень, але, як констатується в уже цитованому під сумковому огляді французького загального й порівняльного літературознавства на межі століть, психоаналіз нині видається «ар’єргардом критичного поступу»63. З певним запізненням приходить у французьке літературо знавство рецептивна естетика, одна з найзначніших й найвпли вовіших теоретикометодологічних шкіл другої половини ХХ ст. Це школа німецького походження, яка сформувалася в 60х рр. у Констанцькому університеті (звідки ще одна її назва – констан цька школа), її зачинателі й найвідоміші репрезентанти – Г. Р. Яусс і В. Ізер. В 70х рр. вона виходить на світовий кін, на ІХ конгресі Міжнародної асоціації літературної компаративістики, що відбулася 1979 року в Інсбруку, була створена секція «Літе ратурна комунікація і рецепція», на якій з основною доповіддю виступив Яусс (до речі, французькою мовою64). Не вдаючись тут в більшменш докладну характеристику рецептивної теорії кон станцької школи, зафіксую те принципово нове й продуктивне, що вона внесла в порівняльне літературознавство. Передусім це введення в поле його вивчення реціпієнта як актанта міжнаціо нальних і міжвидових літературних відносин, реціпієнта в ши рокому сенсі, в кінцевому підсумку  читацького загалу, соціуму. Свій внесок у переворот, що відбувся в теорії літератури другої половини XX ст., Яусс кваліфікував як введення категорії «горизонту сподівань» до літературної герменевтики і поєднання його з «горизонтом життєвого досвіду рецепієнта». «Зміст твору, – стисло формулював він, – це поєднання двох чинників: горизон ту сподівань (або первинного коду) і горизонту життєвого досвіду (вторинного коду), який виникає завдяки реципієнтові»65. І «са ме через цю взаємодію реалізується безперервний обмін досвідом між автором, твором і читачем, між теперішнім і минулим до свідом мистецтва»66. Рецептивна естетика спирається не тільки на герменевтику, а й на соціологію літератури. Тут, зокрема, впа дає у вічі її близькість до Р. Ескарпі й соціологічної «бордоської школи». Її другим наріжним каменем є визнання рецепієнта як активного чинника літературного процесу і, відповідно, міжліте ратурних відносин. У трикутнику автор – твір – рецепієнт рецеп тивна теорія особливу увагу приділила третьому учаснику літе ратурного процесу, запити якого (горизонт життєвого досвіду) визначають також вибір і освоєння творів у міжлітературних спілкуваннях. Таким чином ці спілкування набувають змісту міжлітературної комунікації, де активна роль належить соціоло гічному чиннику. У Франції зацікавленість рецептивною естетикою виникає наприкінці 70 – початку 80х рр. За рік до згадуваного конгресу МАЛК з’явилася збірка статей і доповідей Яусса французькою мовою («Pour une esthetique reception», 1978), вийшла також збірка «Історія літератури: виклик літературній теорії» («L’his toire de la litterature: un defi а la theorie litteraire»), що містить праці німецьких учених з рецептивної естетики, опубліковані в 1972–1975 рр. Активну участь у створенні рецептивної теорії у Франції брав відомий вченийкомпаративіст Ів Шеврель, який в першій половині 80х рр. опублікував на цю тему низку статей: «Від впливу до критичної рецепції» («De l’influence а la reception critique»), «Теорія рецепції: компаративістичні перспективи» («Theories de la reception: perspectives comparatistes») та інші. В наступний період рецептивна естетика прививається на фран цузькому грунті й все ширше практикується французькою ком паративістикою, з’являються все численніші дослідження в її річищі. Досить швидко виявляються й певні розходження з нім цями: французькі вчені більше цікавляться літературною кон кретикою, ніж суто теоретичними питаннями. І закономірно, що у французькій компаративістиці за цим напрямком закріплю ється номінація «порівняльна рецепція» (reception comparee). Найширше в ній представлені бінарні студії, в яких зістав ляються рецепції певних літературних чи культурноісторичних феноменів двома письменниками, що належать переважно до різних літератур, їхніх «горизонтів сподівань» і «горизонтів життєвого досвіду»; проводяться ці зіставлення як у синхрон ному, так і в діахронному зрізах. Разом з тим з’являються й ши рокомасштабні дослідження, де об’єктом порівняльної рецепції виступає творчість видатних письменників різних країн, зде більшого на батьківщині й у Франції; тут варто назвати ґрунтов ну працю К. де Грев на тему Гоголя у Росії і у Франції67 та праця Р.Соладо про перший етап рецепції Джойса в англосаксонському світі й у Франції68. Останнім часом піднімається складне питання про відмінності й модифікації означених горизонтів у «своєму» й «чужому» читацькому середовищі. До тих течій і шкіл сучасного загального й порівняльного літературознавства, які найраніше виникли й розвинулися саме у французькій науці, незаперечно належить імагологія. Тут вона формується вже в повоєнний період, підтвердженням чого є такі капітальні праці, як Ж.М. Карре «Французькі письменники і німецьке чудо. 1800–1940» («Les Ecrivains francais et le Miracle allemand. 1800–1940», 1947), А. Лортоларі «Філософи» XVIІI ст. і Росія. Російський міраж у Франції XVIII ст.» (Lortholary A. Les «Philisophes» du XVIII siecle еt la Russie. Le mirage russe en France XVIII siecle, 1951) та М.Ф. Гюйара, «Образ Великобрита нії у французькому романі. 1914–1940» (L’image de la Grande Bretagne dans le roman francais. 1914–1940, 1954). В інших євро пейських країнах і США імагологія набирає розвитку в останніх десятиліттях ХХ ст., і особливо прискорюється цей процес у ХХІ ст. За своїм характером і структурою імагологія є галуззю між дисциплінарною, поряд із літературознавцями нею займаються антропологи й етнологи, соціологи й культурологи, історики ментальностей та історики ідей, психологи тощо. Літературна імагологія існує не відокремлено, а в зв’язку й співпраці зі зазна ченими галузями, однак не розчиняючись при цьому в «загаль ній імагології». Її безпосередній предмет – образи/іміджі інших народів та іноземців, які створюються в певній національній (або регіональній) свідомості; за своєю структурою вони є інтегрова ними образами, специфічними етно й соціокультурними ди скурсами, що відзначаються значною сталістю, але не лишають ся незмінними. На сучасну імагологію, її теоретикометодологічні засади особливо значний вплив має антропологія, передусім філософ ськоетичні концепти Свого – Іншого, автентичності й ідентич ності, які імагологи зі сфери соціопсихологічної проектують на сферу етнокультурних відносин і процесів. Можна сказати, що з усіх корелятів Іншого імагологію найбільше цікавить інше як етнокультурне. Відповідно, в ній на передній план виходять проблеми відносин суб’єкта з етнокультурними спільнотами, своїми й чужими, образи/іміджі цих спільнот. При цьому Своє і Чуже, Свій і Інший виступають у сучасній імагології як взаємопов’язані й взаємопроникні світи, тут Інший не є лише опозицією Своєму, а й способом та формою його присутності у світі. Разом із тим, як зауважив Д.А. Пажо, один із авторитет них французьких дослідників у цій сфері, імагологічний образ, який є ансамблем ідей та уявлень про іноземне, функціонує в певних соціальних структурах і його необхідно брати також в аспекті соціології69. Наступна із засадничих категорій (і проблем) імагології – це категорія ідентичності Я або колективних ідентичностей в їх широкому спектрі: родової, національної, соціальної, віроспові дальної, психологічної, культурної, мовної тощо. Для літератур ної імагології особливу вагу мають національна й культурна іден тичності, які можна об’єднати в етнокультурну ідентичність. Основна її функція полягає у тому, що вона «стає могутнім засо бом самовизначення і самоорієнтації індивіда у світі крізь призму колективної особистості та своєї самобутньої культури»70. Адже саме завдяки спільній неповторній культурі ми спроможні дізна тися, «хто ми такі» в сучасному світі, і наново відкривши цю культуру, ми «наново відкриваємо себе», своє «автентичне Я»71. В наш час літературна імагологія розвивається у Франції інтенсивно, розширюється діапазон її досліджень і збагачується їх методологія. Тривалий час французькі імагологічні студії но сили переважно внутрішньоєвропейський характер, до того ж із рідкими виходами за межі Західної Європи (тут певний виняток становить хіба що Росія і російська література). На межі ХХ– ХХІ ст. відбувається перелом, студії розповсюджуються на «екзотичні» народи та культури й часом набувають інтерконти нентального масштабу. Тут слід відзначити доробок Жана Марка Мура, зокрема його працю «Образ третього світу в сучасному французькому романі» (Moura J.M. L’image de Tiersmonde dans le roman francais contemporaine, 1992), яка стала важливою віхою на означеному шляху. Із найновіших досліджень назвемо монографію М. Сегури «Серп і кондор. Французький дискурс Латинської Америки. 1950–1985» (Segura M. La Faucille et le con dor. Le discours francais sur l'Amerique latine. 1950–1985, 2005), де названий дискурс постає як поєднання ідеологічного комплек су, утопічного трансфера, бажання екзотизму і реакції проти фемінізму72. В аспекті методологічному важливою новацією є застосуван ня концептів «репродуктивної імажінації» і «продуктивної іма жінації», запропонованих П. Рікером у згадуваній книжці «Від тексту до дії». Виходячи із цих концептів, сучасні імагологи постулюють, що репрезентації іноземців у літературних текстах можуть бути і їх репродукціями, і їхніми творчими зображення ми, креаціями чи рекреаціями; відповідно вони мають різну структуру й функціювання, що не завжди лежить на поверхні. Одним з перших до цієї концепції звернувся Ж.М.Мура в книзі «Літературна Європа і поза нею» (L’Europe litteraire et l’ailleurs», 1998), настоюючи при цьому на необхідності брати до уваги «со ціальну імажінацію», яка «опосередковує сприйняття письмен ником іноземної дійсності»73. Тут він теж спирається на Рікера, на його книгу «Ідеологія і утопія: два вираження соціальної імажінації», яка нещодавно перекладена українською мовою74. Як видно із наведених матеріалів, імагологія пов’язана з постколоніальними студіями, а то й переплітається з ними, проте вона дотримується суто наукового підходу до міжетнічних стосунків і уникає політики й політизації. Та найбільший зв’язок, що поширюється і на теоретикометодологічний рівень, вона має з «геокритикою», новою галуззю загального й порів няльного літературознавства, теж міждисциплінарною за своїм характером і структурою. Вона виникла недавно, десь на межі ХХ–ХХІ ст. і її статус досі залишається не до кінця визначеним. Так, у цитованому оглядовому збірнику «Дослідження в загаль ному й порівняльному літературознавстві Франції», виданому 2007 року, автор статті про імагологію Ів Клаварон схильний представити геокритику скоріше як її відгалуження, тоді як Б. Вестфаль в спеціальному розділі «Геокритика» розглядає її як окрему галузь сучасного літературознавства75. Названий вчений визначає геокритику як «науку спатіаль них літературних конфігурацій» («science des espaces litterai res»), що вивчає образ Іншого, вписаний в його історію і його гео графію чи, точніше, в місце/простір76. За свою мету геокритика ставить вивчення діалектичних відносин між реальним просто ром (місцем) і літературою, тому що цей простір є джерелом інформації для літератури і, перенесений у літературу, стає в ній референційним простором. Породження доби постмодернізму, геокритика виходить із розуміння простору як гетерогенного й ацентричного, релятивного й змінного. Принциповим для гео критики, за Вестфалем, є проблема репрезентації відносин між людським простором і процесами «детеріоризації території», співіснування цих світів. І якщо імагологія припускає конкрет ний простір як онтологічну цілість, то геокритика, вдаючись до мультифокалізації, стратифікації, подвійного – синхронного й діахронного – виміру, інтертекстуальності тощо, перетворює його зрештою на постструктуралістську множинність. Значного поширення в компаративістиці останніх десяти літь набув інтертекстуальний метод, і знову ж таки саме у фран цузькій науці його формування відбувалося найінтенсивніше. Тим ґрунтом, на якому він виникав у Франції, була криза аван гардизму в літературі й мистецтві, що стала доконаним фактом у 70х рр. Абсолютна настанова на новизну, відкидання з порогу традиційного й несучасного, ставка на оригінальність, несхо жість, що неподільно панували понад півстоліття, викликали зворотний рух маятника, який зашкалився на протилежній крайній точці амплітуди – на перекваліфікуванні літературної творчості в зчитування текстів і проголошенні смерті автора. У царині творчості це був постмодернізм, а в її теоретичній експлікації – корелятивний йому постструктуралізм, в лоні якого виникла теорія інтертекстуальності. Саме поняття інтертекстуальності висунула французька дослідниця болгарського походження Ю. Крістева в книжці «Semiotike. Дослідження з семаналізу» (1969). Його узагальнене формулювання виглядить так: Кожен текст є інтертекстом; інші тексти присутні в ньому на різних рівнях у більш або менш знайомих формах: тексти попередньої культури і тексти сього денної культури. Кожен текст є новою тканиною, зітканою зі старих цитат. /.../ Як необхідна попередня умова для будьякого тексту, інтертекстуальність не може зводитися до проблем дже рел і впливів; вона є загальним полем анонімних формул, похо дження яких можна віднайти, підсвідомих чи автоматичних цитацій, що подаються без лапок77. Загалом проблема інтертекстуальності не нова, як не нові стосунки певного твору з іншими творами, впливи й взаємовпли ви творів. Ця присутність інших текстів у певному тексті, в різ них формах і проявах, означувалась як ремінісценції, цитати, парафрази, алюзії, варіації, імітації тощо. Їм приділяла значну увагу традиційна компаративістика, особливо генетикоконтак тологія, вбачаючи в них передусім наочні вияви впливів. При цьому твір розглядався як витвір суверенного автора, а згадані присутності – як принагідне використання у ньому чужого матеріалу, головне ж завдання полягало у тому, щоб вирізнити в оригінальному тексті «запозичення». Вихідними засадничими концептами традиційної компара тивістики є автор та твір і взаємозв’язки та взаємодії між авто рами і між творами як автономними величинами. В інтертексту альній теорії вихідним, засадничим є концепт інтертексту як універсальної іманентної категорії, позбавленої статуту «авторст ва»: це простір сходження всіляких цитацій, які не є цитатами із чужих творів, «а всілякими дискурсами, з яких, власне, і скла дається культура і в атмосферу яких незалежно від своєї волі занурений автор»78. Із цих цитаційдискурсів або під їхнім впли вом складається новий текст, який, як і будьякий текст, «за самою своєю природою є не що інше, як інтертекст»79. Отож, інтертекстуальність ставить під сумнів автономність тексту і до водить, що він реально існує й може існувати лише в полі інших текстів і через них укорінюватися в історії і культурі. Все це говорить також за те, що інтертекстуальна теорія не належить до «формалістичних» з їхніми концепціями тексту як автономної мистецької структури, звільненої від ідеології та історії. Текст у цій теорії явно чи неявно має соціокультурний зміст та цінність, є продуктом суспільноісторичних сил, що показав у своїх працях Р. Барт, зокрема у S / Z. Як підсумовуєть ся в американській «Енциклопедії постмодернізму», «інтертексту альність – це відмова усувати тексти та акт прочитання й напи сання з перспективи суспільноісторичних зацікавлень. Крім того, інтертекстуальність доводить, що написання, прочитання й мислення відбувається в історії, а тому всі акти мови мають розглядатися в ідеологічному та історичному контексті. По суті, інтертекстуальне прочитання – це дослідження глибокого кон тексту будьякого акту текстуальності і йде кількома різними стежками асоціацій, що є фактично головним змістом тексту»80. Отже, інтертекстуальність неабиякою мірою гомогенна ком паративістиці, бо в ній закладена парадигма зіставлення тексту з різнорідними текстами й дискурсами, найширший простір для порівняльних досліджень. А це також означає, що з’явилася вона не на порожньому місці, що її елементи та інтенції імплі цитно виникали в порівняльному літературознавстві й раніше і підчас фіксувалися, а то й експлікувалися. Разом із тим слід зазначити, що, адаптуючись до специфічних потреб і завдань літературної компаративістики, в її практиці методологія інтер текстуальності зазнавала значної трансформації. Її засадничий підхід до тексту як «зчитування різнорідних дискурсів», не тіль ки літературних, а й філософських, соціальних, наукових, публі цистичних та інших, у цій практиці нерідко сходить до виявлен ня кола читань автора досліджуваного твору чи творів, до вивчення їхніх претекстів і рідше прототекстів. Численні праці такого типу з’явилися й у французькій компаративістиці остан ніх десятиліть ХХ й початку ХХІ ст. Цим подібні інтертексту альні дослідження наближаються до вивчення джерел і впливів, яким займалася традиційна компаративістика, передусім гене тикоконтактологія, чим пояснюється певна активізація остан ньої, але відбувається це в інших формах і в іншій методологіч ній парадигмі. Із найновіших відгалужень французької компаративістики слід ще вказати на порівняльну наратологію. Виникла вона не давно, принаймні в огляді загального й порівняльного літерату рознавства у Франції, що з’явився 1983 року, про неї ще немає й згадки, але в наступному його виданні 2007 року їй присвячено розділ, написаний Флоренс Годо81. Порівняльна наратологія розміщається у площині, близькій до парадигми інтертекстуаль ності, і має ознаки генетичної і типологічної спорідненості з нею. Її з’ява пов’язана з інтенсивним розвитком наратології в літера турознавстві й поширенням її дії на інші його галузі та сектори. За свій об’єкт вона має компаративне вивчення різних форм і модусів оповіді, її способів і прийомів, виходячи зрештою на питання стилів, композицій, жанрових форм. При цьому, як на голошує Ж.Л. Акетт у своїй праці з проблем синтезу «Європей ські читання: вступ у практику порівняльного літературознавст ва», її пошук більше прагматичний, ніж теоретичний, її проект більше герменевтичний, ніж дидактичний, її компаративістична інтенція скоріше в розширенні перспективи, в еліптичності погляду, в певній гнучкості у підході до текстів і використанні теоретичних понять, аніж у протиставленні текстів, що нале жать до різних культурних полів82. Та разом із тим порівняльною наратологією активно розробляються такі теоретичні питання, як інтеракція між рефлексією і нарацією у творі, як типи фока лізації, наративної перспективи, як взаємовідносини між авто ром, оповідачем, персонажем і читачем у різних наративних жанрах і формах у синхронному й діахронному зрізах та інші. Підводячи стислий висновок, зазначимо, що сучасній французькій компаративістиці притаманний методологічний плюралізм, широкий спектр концепцій і шкіл, в якому жодна не може претендувати на гегемонію, причому цей плюралізм про являється в ній чи не найширше й найрельєфніше. Звичайно, це зовсім не означає, що між ними відсутня будьяка взаємодія і співпраця, що в перспективі вони не можуть інтегровуватись. Слід тут ще раз звернути увагу й на те, що цей плюралізм включає також елементи традиційних методів та концептів, як генетикоконтактологічних, так і порівняльнотипологічних, зокрема соціологізму й історизму. Не можна обійти й те, що в останній період у французькій компаративістиці спостерігається певна зміна вектору в бік історії літератури, до зв’язку загального і порівняльного літературознавства. На завершення скажемо, перефразовуючи передмову до антології сучасної світової компаративістики, що, при всій її полісистемності, розмаїтті течій і методик, сучасну французьку компаративістику об’єднують спільні проблеми та цілі, що вису ваються нинішньою епохою і набувають актуальності, яка вихо дить далеко за межі дисципліни. Зрештою, генеральна тема компаративістики – це зустріч «свого» й «іншого» та процеси, що при цьому відбуваються, експлікація того, як «інше» стає «своїм». У наш час ці процеси набули глобального характеру й величезної значущості, що піднімає статус компаративістики і воднораз її актуальність у сучасному світі. Література 1 Chamard H. Histoire de la Pleiade. – V. I. – Paris, 1961, p. 163–164. 2 Бахмутский Б.Я. На рубеже двух веков // Спор о древних и но вых. – М., 1984. – С. 8. 3 Див. збірник їхніх текстів «Спор о древних и новых». 4 Antologia zagranicznej komparatystyki literackiej. Wybor, wstep, noty o autorach H. JanaczekIvanickova. – Warszawa, 1997, S. 5. 5 Brunel P., Pichois C., Rousseau A.4M. Qu’estce que la litterature com paree? – Paris, 1996, p. 18. 6 Baldensperger F. Le mot et la chose // Revue de Litterature Com paree, 1 (1921), p. 12. 7 Van Thighem P. La Litterature Comparee. – Paris, 1931, p. 57. 8 Guyard M.F. La Litterature Comparee. – Paris, 1951, p. 5. 9 Van Thighem P. Op. cit., p. 13. 10 Цит. за: Fehrman C. Essai sur soi au Cosmopolitisme. Essai sur la Genеse et l’Evolution de l'histoire comparee de la litterature. – Paris, 2003, p. 68. 11 Lemaitre J. L’influence des litterature du Nord // Revue des Deux Mondes, 1894, mai. 12 Brunetiere F. Le cosmopolitisme et les litteratures nationales // Revue des Deux Mondes, 1894. octobre. 13 Texte J. Histoire comparee des Litteratures // Texte j. Etudes de Litterature europeenne. – Paris, 1898, p. 21–22. 14 Betz L.P. Essai de bibliographie des questions de litterature com paree // Revue de Philologie Francaise et de Litterature, 1896, 10 et 1897, 11. 15 Betz L. La litterature comparee. Essai bibliographique. – Stra.burg, 1900. Preface. 16 Wellek R. A History of Modern Criticism 1790–1950. I–VIII. – Yale University Press, V. VI, p. 98. 17 Thibaudet A. La querelle des sources // La Nouvelle Revue francais, 1923, 1.XI. 18 Fehrman C. Op. sit., p. 124. 19 Bibliographie of Comparative Literature, by F. Baldensperger and W.P.Friederich. – New York, 1950; перевидання 1960. 20 Baldensperger F. Litterature comparee. Le mot et la chose // Revue de litterature comparee, 1921, 1. 21 Ibid, p. 2324. 22 Weisstein U. Einfuhrung in die Vergleichende Literaturwissen schaft. – Stuttgart… , 1968. S. 30. 23 Ibid, S. 29. 24 Hazard P. La Pensee europeenne au XVIII siecle. De Montesqieu а Lessing. – Paris, 1946. – V. 1, p. 298. 25 Van Tieghem P. Le Romantisme dans la Litterature europeenne. – Paris, 1948, p. 246 і далі. 26 Precis de litterature comparee. Sous la direction de Pierre Brunel, Yves Chevrel. – Paris, 1989, p. 12. 27 Weisstein U. Op. cit., S. 56. 28 Реизов Б.Г. Сравнительное изучение литературы // Реизов Б.Г. История и теория литературы. Сборник статей. – Ленинград, 1986, с. 258. 29 Там само, с. 284. 30 Balakian A. Theory and Comparative Literature // Toward a Theory of Comparative Literature. Selected Papers Presented in the Division of Theory of Literature at the XIth ICL Congress. – 1985, v. 3, p. 18. 31 Krejci K. Problema literarne comparatistiky // Impuls, 1968, № 2, s. 114–115. 32 Wellek R. The Crisis of Comparative Literature // Wellek R. Concepts of Critisism. – New Haven and London, 1963, p. 281. 33 Etiemble R. Comparaison n’est pas raison: La crise de la litterature comparee. – Paris, 1963. 34 Ibid., p. 74. 35 Etiemble R. Faut il reviser la notion de Weltliteratur? // Etiemble R. Essais de litterature generale. – Paris, 1975, p. 35–36. 36 Brunel P. Introduction // Precis de litterature comparee, p. 25. 37 Fokkema D. Comparative Literature and the New Paradigma // Canadian Review of Comparative Literature, 1982, p. 13–14. 38 Kasperski E. O teorii komparatywistyky // Literatura. Teoria. Meto doligia. Pod red. D. Ulickiej. – Warszawa, 2001, s. 352. 39 Ibid., s. 353. 40 Fehrman C. Op. cit. , p. 158. 41 Marino A. Comparatisme et theorie de la litterature. – Paris, 1988, p. 12–32 і далі. 42 Див. Precis de la litterature comparee. Sous la direction du Pierre Brunel, Yves Chevrel. – Paris; RUF, 1989; Litterature comparee. Sous la direction Didier Souiller en collaboration avec Wladimir Troubetzkoy.  Paris, PUF, 1997, та інші. 43 Roth M. Selbstverstandnis der Komparatistik. Analytische Versuch die Problematik vergleichenden Literaturwissenschaft. – Frankfurt am Mein, 1987, S. 41–42. 44 Remak H. Comparative Literature, its definition and Function // Comparative Literature: Method and Perspective. – Carbondal, 1961, p. 3. 45 Pageaux D.H. AvantPropos // La Recherche en litterature generale et comparee en France. Aspects et problemes. – Raris, 1983, p. 4. 46 Tomiche A. AvantPropos // La Recherche en litterature generale et comparee en France. Bilan et perspective. – Valanciennes, 2007, p. 11. 47 Про це див.: Наливайко Д. Компаративістика в системі літерату рознавчих дисциплін // Наливайко Д. Компаративістика й історія літе ратури. – Харків, 2007, с. 32–40. 48 Антологія світової літературнокритичної думки. За ред. М. Зуб рицької. – Львів, 1996, с. 228. 49 Ricour P. Temps et recit. V. I, p. 87. 50 Mythes et litterature. Ed. P. Brunel. – Paris, 1994; Le Compara tisme aujourd'hui. Eds. S. BallestraPuesh et J.M. Moura. – Lille, 1999; Calame Ch. Poetique des mythes dans la Grece ancienne. – Paris, 2000; Le Recherche en litterature generale et comparee en France en 2007, та інші. 51 Debuisson D. Imposture et pseudoscience. L’oeuvre de Mircea Eliade. – Lille, 2005. 52 Frye N. Poetique. – Paris, 1971, p. 490–491. 53 Вайман Р. История литературы и мифологии. – М., 1975, с. 245– 255. 54 Vernant J.P. Le mythe au reflechi // Le Temps de la reflection, 1980. № 1, p. 22. 55 Brunel P. Mythes et litterature. Ed. – Paris, 1994, p. 20. 56 Brunel P. Mythocritique. Theorie et parcours. – Paris, 1992. 57 Gely V. Mythes et litterature // La Recherche en litterature generale et comparee… , p. 42. 58 Див. там само, p. 42–43. 59 Jung C.G. Von den Wurzeln des Bewu.tsein. – Zurich, 1954, S. 4. 60 Цит. за: Ржевская Н.Ф. Литературоведение и критика в современ ной Франции. Основные направления. Методология и тенденции. – М., 1985, с. 138–139. 61 Там само, с. 169. 62 Blaise M. Litterature et psychanalyse // La Recherche en Litterature generale et comparee… p. 155. 63 Див.: Jauss H.R. Esthetique de la Reception et Communication lit teraire // Proceedings of the IXth Congress of the International Compara tive Literature Association. Literary Communication and Reception. – Innsbruck, 1981, v. 2. 64 Там само, с. 17. 65 Там само. 66 De Greve Cl. Gogol en Russie et en France. Essai de reception com paree. – Paris, 1983. 67 Salado R. «Ulisses» de Joyce, laboratoire de la modernite. Etude de reception comparee dans les domaines francais et anglosaxons (1914– 1931). – Paris, 1994. 68 Pageaux D.H. La Litterature generale et comparee. – Paris, 1994, p. 60. 69 Сміт Е. Національна ідентичність. – К., 1994. – С. 26. 70 Там само. 71 Clavaron I. Imagologie // La Recherche en Litterature generale et comparee… p. 83. 72 Див. там само. 73 Рікер В. Ідеологія і утопія. – К., 2005. 74 La Recherche en Litterature generale et comparee en France…, p. 83– 85, 325–334. 75 Le Geocritique mode d’emploi. Ed. Bernard Westphal. – Limoge, 2000, p. 10–11. 76 Цит.: Ильин И. Постструктурализм. Деконструктивизм. Пост модернизм. – М., 1996, с. 226. 77 Косиков Г. Идеология. Коннотация. Текст // Барт P. S./Z. – М., 1997. – С. 289. 78 Там само. – С. 290. 79 Енциклопедія постмодернізму. – К., 2003. – С. 172. 80 Godeau F. Naratologie comparee // La Recherche en Litterature generale et comparee en France en 2007, p. 253–262. 81 Haquette J.4L. Lectures europeennes: introduction а la pratique de la litterature comparee. – Paris, 2005. Цит. за: Godeau F. Op. cit. p. 259– 260. Комплексне дослідження американської літературної компа ративістики у вітчизняній науці є піонерським, тому першорядним постає завдання інформативне – надати українському науковцю певне уявлення про історію, статус, характерні відмінності, наукові пріоритети, провідні постаті та інтенсивну пульсуючу творчим пошу ком реальність американської компаративістики. Саме задля цього і написано три запропоновані дослідницькоаналітичні нариси, в яких представлено загальну картину школи американської літературної компаративістики (розділ Т. Денисової), шлях її інституалізації (розділ О. Дубініної), детальніше висвітлено один з найактуальні ших векторів її сьогоднішнього функціювання – міждисциплінар ність компаративістських студій (розділ Г. Стембковської). Тамара Денисова Школа американської компаративістики: генеза, історія, характеристика Comparative is indeed the … what is it? – activity, function, practice? All of these? that assures that our field will always be unstable, shifting, insecure and selfcritical. Charles Bernheimer. Comparative Literature In the Age of Multiculturalism. Дійсно, що таке компаратив? – діяльність, функція, практика? Все це? Це гарантує нашій царині постійну нестабільність, змінність, непевність та самокритичність. Ч. Бернгаймер. Компаративна література у добу мультикультуралізму. Кілька попередніх зауваг Одна з провідних постатей модерністської літератури Езра Паунд спеціалізувався з романської філології в департаменті ком паративістики Філадельфійського університету ще на початку ХХ століття. Але то ніяк не означало, що він навчався порівняль ного літературознавства – в США і сьогодні відділення компа ративістики, як правило, зосереджуються на викладанні і дослі дженні окремих зарубіжних – щодо національної американської і англійської – мов і літератур, які, звичайно ж, читаються в ори гіналі. Безумовно, компаративна метода – один з обов’язкових чин ників філологічних наук, і у будьякому навчальному процесі їм широко користуються, але тільки як окремим прийомом. Перше англомовне видання, номінально присвячене розгля ду не американської, а англомовних літератур у межах Британ ської імперії, тобто, носить суто компаративний характер, дату ється 1886 роком – Х.М. Поснетт (Hutcheson Macaulay Posnett) «Comparative Literature», N.Y.). Але знадобилось ще півстоліт тя, щоб у Сполучених Штатах про компаратив можна було заго ворити на повний голос. Перша політична нація складалася, стверджувалася й само ідентифікувалася протягом тривалого часу як гідний піонерсь кий репрезентант західної цивілізації. Парадоксально, але люд ська спільнота, що формувалась із різнорідних елементів, довгий час намагалася «загнати» цю різнорідність у підгрунтя, зробити її невидимою (такою собі «підземною течією»), не акцентувати на власній різноманітності, зберігаючи її лише на рівнях онтології, підсвідомості, будучи ідеологічно понад усе перейнятою необхід ністю самоствердження. Для переселенцівколоністів світова культура входила органічно до власного набутку. Відтак, текст Біблії та спадок античності слугував як органічний будівельний матеріал для власного життєтворення та державобудівництва, сприймаючись як своє народом, який вважав метою створення Нового Ханаану. Коли Х.Г. Брекенрідж писав славнозвісне багатотомне сатиричне «Сучасне лицарство», він використовував модель «Дон Кіхота», Франклін у «Альманахах» багато в чому наслідував англійського «Глядача» (Spectator), а Джон Трамбул – англійських поетівсатириків. Для всіх них, творців і засновни ків американської гілки світової культури, її європейська скла дова була органічною, але найбільше важила американськість, специфіка та своєрідність американської свідомості, світобачен ня й світовідчуття. Навіть постійна зосередженість творців аме риканської літератури (Ірвінга, Джеймса, Твена) на співвідношен ні з материнською англійською або зі старою континентальною культурою не виглядала як компаратив двох близьких утворень, а акцентувала переважно на специфіці саме американського варіанту, – те, що вважається «американізмом». Термін цей, вжитий Томасом Джефферсоном у 1797 році, означав поняття засадниче для молодої держави. У період після Першої світової війни тодішній президент США Теодор Рузвельт пояснював «американізм» як приналежність до єдиної амери канської нації, коли нівелюються всі відмінності – походження, віросповідання тощо. В його деклараціях «американізація» включала в себе всі демократичні права, привілеї та переваги і протистояла «неамериканському» як пануванню «плутократії або натовпу». На той час, в основному, завершився процес гомо генізації американського суспільства, й почалося його активне утвердження на світовій арені, що набуло вияскравленого харак теру лідерської позиції після Другої світової війни. Оцей період – і це абсолютно логічно – і пов’язаний із активним формуванням американської компаративістики. Звичайна передісторія У період між двома світовими війнами певною мірою й реалії самої американської літератури та літературної критики сприяли розширенню її обріїв. Гомогенізація, що активно відбувалася на рубежі ХІХ–ХХ ст., приводить до відчутної зміни духовного клімату. Висока американська мрія про місто Боже на землі спокійно і закономірно спрощується, замінюється на «усередне ний» варіант: кожен може стати багатим, а відтак – щасливим. Меркантилізм, прагматизм, соціалдарвінізм у вигляді спенсе ріанства здобувають позицію чи не народної філософії. Атмосфера всезагальної купівліпродажу виштовхує із країни людей, які прагнуть багатства духовного. Художні натури залишають краї ну, шукаючи творчого «кисню» у старій культурно навантаженій Європі. Так створюється дуже вагомий чинник – «географічний»: вихід літератури США за межі американського континенту, а отже, не тільки активне занурення у європейське культурне минуле (свого ще майже не було) в пошуках не відомих їм канонів і критеріїв людського духу і організації суспільного буття, а й без посередній контакт американських митців із європейським куль турним середовищем. Маємо на увазі Г. Джеймса, так звану Па ризьку школу американського модернізму, сам спосіб поетичного існування таких метрів, як Т.С. Еліот, Е. Паунд, Г. Стайн і десят ків інших, естетично заангажованих, в основному, молодих лю дей. Це в їхніх творах, які складають золотий фонд американської літератури ХХ століття, внутрішньо напружене існування юного американця, шо доторкнувся до трагічної сутності життя, пульсує не на Батьківщині, не в Америці, а у Європі – у Фіцджеральда, ДосПасоса, е.е.каммінгса, Г. Міллера… Від їхнього імені напри кінці життя Ернест Хемінгуей замріяно згадує Париж як The Moveable Feast – Свято, що завжди з тобою. Другий чинник – це переакцентування уваги критики з проб лем американськості на інші парадигми. Мабуть, першими в цій царині можна назвати «нових гуманістів» – філософськолітера турне угрупування, яке склалося у США на початку ХХ ст. і справедливо вважається першою високопрофесійною критич ною школою. Її фундатори професор Гарвардського університету І. Беббітт (Irving Bаbbitt) та дослідник і публіцист П.Е. Мор (P.E. More), активно, але не дуже успішно, шукали певного під грунтя для вибудови і ствердження субстрату літературності. Вони виступали як проти романтичної ідеалізації, так і проти класицистичної унормованості і класичної детермінованості. Усереднену міру духовності як необхідну основу літературного твору дослідники шукали у безмежному текстовому (художньо му і критичному) доробку світової літератури, широко залучаю чи не тільки нові європейські літератури, а й античні, й навіть східні (оскільки мали необхідну філологічну освіту) як інститут і систему. Беббітт і Мор назвали свою течію «новим гуманіз мом»: на відміну від Ренесансного, що орієнтувався на відродження античних параметрів людської цілісності (тобто, певною мірою на копіювання), нові гуманісти прагнули віднайти природні джерела, встановити органічні канони тієї специфічної суто людської гуманності (духовності?), що лежать в основі мис тецтва, зокрема, літератури. Знаменно, що Гаррі Левін (H. Levin), один із активних організаторів і функціонеров американської компаративістики, у своїй етапній книжці «Переломлення. Есеї з компаративної літератури» відзначав, що «розглядаючи всю літературу як єдиний органічний процес, континуальне і куму лятивне ціле»1, саме Ірвінг Беббітт найбільше сприяв обумовле ності компаративної літератури як самостійної дисципліни. Близьким до середовища «нових гуманістів» був і автор тер міну «нова критика», який назвав так свій виступ у Колумбійсь кому університеті (1910, «The New Criticism») Джоел Спінгарн (J. Spingarn). Особливо впливовою виявилася пізніша (20–50ті роки) школа «нової критики», для засновників якої характерна підкреслена увага до іманентності тексту, що зближувала їх з європейськими формалістичними угрупуваннями того часу. Слід брати до уваги, що іманентний художній твір новокри тиками аналізувався у його максимальній повноті, з величезною увагою до кожної компоненти й деталі та з не меншою увагою до характеру й модусу їхніх взаємозв’язків. Тому саме новокритики, які через фундаментальний інтерес до художньої ФОРМИ як єдиного носія й творця всіх типів змістів (естетичного, етичного, комунікативного, когнітивного…) були дотичними до російських формалістів і багатьох зв’язаних із ними міжвоєнних літератур них шкіл і гуртків (скажімо, до Празького гуртка). Ними було грунтовно розроблено поетику прози і вірша в усьому багатстві й розмаїтті, фактично, закладено те підгрунтя, яке з часом зна йшло подальшу розробку в теоріях наративістики, структураліз му, рецептивної естетики, так чи інакше відгукнулося у філософії мови. Чи не найцікавішою постаттю щодо значення новокритичних підходів для подальшого формування компаративістики можна вважати Рене Веллека (Rene Wellek, 1903–1995). Веллек народив ся у Відні, в родині чеха, австроугорського урядовця, вільно володів німецькою й чеською (згодом вивчив ще й латину, й грецьку, англійську), не пориваючи зв’язків із вітчизняною культурою, що з часом сприяло його активній діяльності у Чехо словацькому товаристві Мистецтв і літератури, Президентом яко го він перебував майже два терміни (5 років), написав докторську роботу про Томаса Карляйля. Після фашистської окупації Праги одержав посаду в універ ситеті штату Айова (США), де зблизився із новими критиками, співпрацював із Остеном Ворреном (A.Warren), створюючи кни гу, яка стала віхою у розвитку літературної науки – «Теорію літератури». У 1946 році Веллек переїжджає до Єлю, де обіймає посаду професора славістики й компаративистики. Після 1949 року його головним проектом стає робота над багатотомною істо рією критики (приблизно вісім томів) Франції, Німеччини, Анг лії, Росії, Італії – тобто, здійснює масштабний компаративіст ський проект. Веллек офіційно вийшов на пенсію у 1972 році і продовжував роботу над головним проектом свого життя до останніх днів, навіть прикутий до ліжка. Веллек був також членом редакційної колегії, одним із най активніших засновників журналу Modern Language Association, який і до сьогодні залишається одним із найвпливовіших орга нів, де представлено компаративістичні студії. В північноамериканських літературах середини ХХ століт тя, зокрема, в науці про літературу у Сполучених Штатах, дійо вими були й інші критичні школи, що виходили за межі історії та критики національної літератури, розсуваючи обрії літерату рознавства. Велика Депресія 1929 року активізувала марксист ську критику і рух «нових лівих», спрямований на проблеми соціальні та характер їх вираження в літературі. Але розголосу серед американської академічної громади цей рух не набув. Тим більше, що вона шукала прагматичного вирішення універсаль них проблем гуманітаристики не на шляху системноісторичної конкретики, а відповідно до стану антропологічних наук. Досить великою популярністю саме в цей час почав користу ватися заснований на фройдизмі психоаналіз, широкого застосу вання в різних гуманітарних науках зазнає юнгіанство, базоване на колективному підсвідомому. Всі ці течії так чи інакше відби ваються й у науці про літературу, так чи інакше сприяють тим вченням й зусиллям, які прагнуть ввести художні тексти у за гальний гуманітарний контекст. І фройдизм, і юнгіанство знахо дять застосування при потрактуванні художньої літератури, сприяють інтерпретації новітніх явищ у параметрах позачасовос ті, стимулюють неоміфологізм, що саме в цей час набирає сили як літературна методологія, оперта на закони художнього мис лення й світосприйняття, непідвладні скороминущим змінам. Варто нагадати, що наприкінці 20х років з’являється таке резонансне дослідження з природи, сутності й практики міфу, як «Золота гілка» Фрейзера (Frazer), а 1939 року – ґрунтовна книж ка Джозефа Кемпбелла (Campbell) «Людина з тисячею облич». Американська міфологічна школа в критиці є однією з най продуктивніших. І хоча з нею пов’язана ціла низка блискучих імен – (Джон і Ольга Віккері, Джон Кемпбелл, Мод Боткін …), найвпливовішою постаттю, яка заклала підвалини північноаме риканської компаративістики, вважається Нортроп Фрай (Frye). Почесний доктор кількох університетів у Канаді, Велико британії, США, Нортроп Фрай написав понад 500 наукових праць, та найвідомішим і найбільш цитованим дослідженням залишається «Анатомія критицизму» (Anatomy of Criticism, 1957). «Анатомія критицизму» Фрая постає як явище якісно від мінне від кожної із наявних моделей літературознавства – суворо детермінованих ПОЗАЛІТЕРАТУРНИМИ чинниками, або базо ваних на унікальності КОЖНОГО літературного феномену – і водночас ДОТИЧНЕ до обох взаємовиключних канонів. Автор «Анатомії критицизму» був надзвичайно освіченою людиною, ерудитом у гуманітаристиці з великим хистом до тео ретичних узагальнень. Базуючись на фундаментальному знанні світової літератури, зокрема її класичної для Європи античної і біблійної основи, та здебільшого – на англомовній конкретиці та на творчому осягненні попередніх критичних теорій («Мій під хід базується на принципі Метью Арнольда, щоб дати можли вість розуму вільно грати предметом, в якому закладено багато варіантів у обмежену перспективу…»2), Фрай прагне вибудувати СИСТЕМУ критицизму, яка б спиралася на суто літературні («внутрішньовидові») закони. Вчений потрактовує критицизм з пієтетом, дуже широко як науку про художню літературу, чи не найважливішу серед інших гуманітарних відгалужень. «Критицизмом я вважаю всю нау кову та смакову(taste) працю, сконцентровану на літературі, що є частиною того, що називаться ліберальною освітою, культурою або гуманітаристикою… Критицизм не просто частина цієї об’ємної царини, але її сутнісна частина… [2, 3], без якої з бага тьох причин не може існувати і сама література, навіть у її найвищих неперевершених зразках, а відтак – вона має право бути самостійною наукою». «Таким чином, захистити право кри тицизму на існування означає визнати, що критицизм є струк турою мислення та знання, яка існує за власними законами, не залежними від мистецтва, з яким воно працює [2, 5]. У такому потрактуванні критицизм починає посідати одне з чільних місць у гуманітарній сфері. «Критицизм для мистецтва є скоріше тим, чим історія є для подій або філософія для мудрості: вербальна імітація людської продуктивності, яка сама по собі не промов ляє» [2, 12]. І хоча з цим постулатом навряд чи можна пого дитися, бо література не буде «німою» без критицизму, однак, безумовно, наукова критика здатна забезпечувати художньому слову повноцінне і довготривале життя. А для цього наука про літературу має брати свої виміри і критерії не поза, а з самої середини світу літератури, яка слу гує не суб’єктом, а об’єктом дослідження. У непевному різно манітному, полісемантичному світі «того порядку слів», який конструює унікальні твори літератури, знайти такі узагальню ючі універсальні критерії надзвичайно важко. Фрай обирає на цю «посаду» міф. Як модель, як взірець, як ядро художньої структури міф безперечно має унікальні властивості. Це, перш за все, нерозчле нованість ідеї, інформативності, когнітивності та чуттєвого обра зу, – той самий синкретизм раціо та емоції, який є серцевиною міфу і художнього мислення як такого. Міф – це розгорнута ме тафора, яка може розглядатися як найпоширеніший чи не цент ральний троп, що уможливлює естетичну виразність літератури. Міф можна розглядати як ядро глибинного знання, світовідчуття (архетип), універсального в людському світі, і водночас як сему первинного історичного знання («кожна людська спільнота воло діє міфологією, яка успадковується, трансформується та дивер сифікується в літературі»3; «літературний критицизм, який від кидає власне культурне та історичне з міфології, стає стерильним» [2, ХІІ]. До того ж за всіх успіхів сучасної цивілізації, за всіх розривів індустріального і постіндустріального суспільства із добою варварства, навіть у західному суспільстві пам’ять міфу невмируща, а сутнісні ознаки невикорінені з самої природи лю дини. І, нарешті, ще одне, пов’язане з міфом. Міфологія невід дільна від релігії, а, може, й навпаки – релігія невіддільна від міфології, і біблійні міфи можна вважати найпоширенішими й вельми репрезентативними для західної цивілізації як такої, а отже – органічно засвоєним «фундаментом» західної менталь ності. Всі ці характеристики й використовує повною мірою Фрай, роблячи міф центральним поняттям науки про літературу. Є два креативних момента, завдяки яким можна вважати теорію Фрая однією з найвпливовіших у ХХ сторіччі. Своєрідне потрактування міфу – один із них. Спосіб застосування цієї кате горії, тобто, методика літературознавчого аналізу – другий. У настановчій передмові до «Анатомії критики» автор кон статував два можливих підходи до витлумачення художнього твору: позитивістський і компаративний. Далі він намагається довести ПРИРОДНІСТЬ компаративного підходу до естетичного явища, яким є художня література, що просто неможлива поза метафоричним – тобто, заснованим на ПОРІВНЯННІ – методом. («У метафорі ідентифікуються дві речі, хоча кожна з них зберігає власну форму» [2, 123]). Необхідно підкреслити радикальну відмінність у потрактуванні компаривістики Фраєм і його колегамисучасниками та «класичними» компаративістами попередниками, прихильниками методу порівняльного аналізу. В новітньому тлумаченні йдеться не про ЗІСТАВЛЕННЯ двох або кількох творів різних національних літератур – не має значення, генеалогічному чи типологічному, а про ПРИРОДУ ЛІТЕРАТУ РИ, ЗАСНОВАНУ НА МЕТАФОРИЦІ, ЩО Є СУТНІСТЮ КОМПАРАТИВУ. «В анагогічному аспекті значення, радикальна форма мета фори «А дорівнює В» наближується до абсолютного значення … Таким чином, у літературному універсумі потенційно все дорів нюється усьому» [2, 121]. Таким чином структурується система літератури (дослідники порівнюють її з Ліннеївською), центрована на міфі, на принципі компаративності. У цю систему вписується КОЖНИЙ твір: «[…] Відтак центром літературного універсуму стає будьяка поема, яку ми читаємо. Ще один крок – і поема виглядає як мікрокосм усієї літератури, індивідуальною маніфестацією тотального порядку слів. Аналогічно тоді символ стає монадою, всі символи, об’єднані у єдину безкінечну вічну вербальну сис тему, стають як діаноя, Логос та міфос, тотальним креативним актом» [2, 121]. Отже, саме цим пояснюється невпинно зростаюча роль ком паративістики у літературознавчих студіях. Фактично, Фрай чи не ототожнює критицизм з компаративістикою. Здобуті наукові відкриття автору видаються настільки важ ливими, що він їх негайно виносить на обговорення колегфахів ців. Саме цим проблемам він присвячує свою доповідь на ІІ Між народному конгресі компаративістів, який відбувся у вересні 1958 року у Північній Кароліні (США). Фрай обирає «матеріалом» доповіді текст, який має бути до сконало відомим зібранню філологів: адже у «домультикульту ральні» часи Мільтон входив як обов’язковий компонент до будь якої філологічної curricula. Отже, поема «Лісідас» – текст, який не потребує пояснень, самим же доповідачем цей текст був опа нований ще під час роботи над книгою «Анатомія критики», до якої він увійшов як органічна частина. І саме це уможливлює, проаналізувавши його у компаративному ключі, переконливо продемонструвати нову теорію із відповідним категоріальним апаратом. «Під словом архетип я розумію літературний символ чи блок символів, які повсякчас використовуються в літературі і, в такий спосіб, стають загальноприйнятими» [2, 2]. «Тому будь яке питання зі сфери літературної критики є водночас питанням з галузі компаративістики, чи, простіше, власне літератури» [2, 6]. Передісторія незвичайна Європейська ситуація міжвоєнного періоду багато в чому сприяла розквіту американської науки. Адже (в чому ми засвід чилися на досвіді Веллека) через утвердження тоталітарних режимів велика кількість інтелігенції зазнала еміграції, стала вигнанцями і врештірешт осіла в мирній і багатій Америці. Це характерно й для російської й частково – української творчої еліти, що свого часу знайшла притулок у Парижі або в Чехії, де, об’єднавшись з іншими слов’янськими філологами заснувала т. зв. Празький гурток, що запліднив літературознавство почат ками формалістичної критики, а головне – глибоким інтересом до внутрішньої структури самого художнього твору. З часом доля вигнанців спіткала і німецьку професуру. З приходом нацистів до влади деякі визнані метри німецької літературної науки опи нилися у Туреччині. Серед них – один із корифеїв німецького літе ратурознавства Лео Шпітцер (Spitzer) та Еріх Ауербах (Auerbach, 1892–1957) – на той час професор Магдебурзького університету (1929–1935), що був уже добре відомим дослідником світової літератури. Шпітцер всіляко допомагав своєму іменитому колезі у важких обставинах. Обійнявши посаду професора Стамбуль ського університету (1936–1947), Ауербах глибоко занурився у дослідження світової літератури. Саме там був написаний його найвідоміший епохальний твір – «Мімесис» (1946), фундамен тальне історикотеоретичне дослідження європейських літератур, принаймні, такого відгалуження, яке відповідало аристотелів ському критерію мистецтва. Але й сам масштаб роботи, й дух навколишнього середовища надавали їй додаткової компаратив ної коннотації. Маємо на увазі специфічне турецьке оточення – східна культура, що прагнула вийти за межі ісламізму, а відтак – найбільше розкривалась і найяскравіше презентувала себе євро пейським інтелектуалам, які вимушено опинилися з нею у тісно му контакті. Мабуть, все це сприяло тим семам компаративісти ки, які ретроспективно віднаходять у «Мімесисі» шанобливі учні й наступники її автора, що вважають саме цю книгу «праматір’ю» американських компаративних студій, називаючи її цілим гетерокосмосом, «message in the bottle»6. А що вже не підлягає жодному сумніву, так це величезне значення, якого набув стам бульський гурток, що групувався навколо німецької професури, а потім передислокувався в Штати, де з 1948 року Ауербах працює професором Пенсильванського коледжу, а з 1950 року – професором одного з найпрестижніших американських універси тетів – Єльського, а значить – виховує знавців європейської літератури, стимулює інтерес до компаративних студій. Сучасні дослідники уважно аналізують досвід і специфіку компаративістики, батьками якої були німці в екзилі, і виснову ють, що «першою передумовою відгалуження, здається, стало лінгвістичне очуження, сецесіонізм від головної течії американ ської культури, навіть тоді, коли американська культура стала об’єктом компаративних досліджень» [8, 87]. Перш за все, вони не були органічно вмонтованими у той мовнокультурний контекст, в якому опинились. Учні згадують, що все своє життя вони навіть зовнішньо відрізнялися від звичного американського професорського загалу. Значно важливіше інше – моменти, які визначають семантику самої започаткованої ними науки. «Ранні компаративісти, сконцентровані на тому, щоб забути ідеологічно хворобливе минуле, розвивали педагогіку (pedagogies) пангума нізму, теоретичної літературності»8. І ще: «Сурогат безбатьків щини, невизначеної місцевості (a placeless place), компаративна література стає інституційним та педагогічним простором пере бування – нетут» [8, 93]. Тож компаративістика може вважати ся наукою, яка є виплодом екзильної свідомості. Е. Ептер (Emily Apter) зізнається: «Я хотів би відзначити деяку несподівану подібність між духовно «значимими» (spiritual «signature») тер мінами постколоніальної теорії Гомі Бгабги і Шпітцерівським аналізом «бездомності», «аблатива», «гібридної форми»» [8, 92]. «Таким чином, наш гібридний світ, що не має коріння у нор мальній мові, рокований на бездомне існування. Sunkist (назва фрукта «сонячний поцілунок Т.Д.) можливий тільки у такій ні чийній країні (No Man’s Land), де прозу уникають, а до поезії ставляться не надто серйозно» [8, 95]. У сучасних умовах наведені спостереження наводять на дум ку про певну наближеність новонародженої іпостасі компарати вістики до дискурсу постколоніалізму. Її європейська історія невідривна від субстрату світової літератури, сформованої з ба гатьох різномовних (і різноцивілізаційних) компонентів, активі зується факторами колоніальної онтології та культури (адже й вже згадане перше англомовне дослідження під назвою «Com parative Literature» було написано Поснеттом – ірландцем, що працював професором античності і англійської літератури у британській колонії Новій Зеландії), спрямована на уточнення і розробку феномену «світової літератури». І тут поняття «істо ричної травми» може вважатися об’єднуючим чинником, про що свідчить практика сучасної художньої літератури (Надін Горді мер, Тоні Моррісон (Tony Morrison) та ін.). Отже, від початку американській компаративістиці судило ся бути наукою теоретичною, а щодо «материкового» контексту, то найближчим для компаративістів став новокритичний за самим своїм нібито узагальненоестетичним характером. І го ловну тональність їхніх творів визначає «виникнення теорії від травми екзоту» [8, 89]. У самих США на цей час у деяких університетах існують крім кафедр, скажімо, слов’янських, або французької, або інших іноземних літератур, численні кафедри порівняльної літератури. Проте ані предмет, ані ареал цього предмету визначеними не були. Пітер Брукс (Peter Brooks) згадував у 60і роки, що «Хоча я й отримав докторський ступінь з компаративної літератури, я ніколи не був певним, що це відгалуження, або дисципліна собою увляють, і досі не маю певності, чому я справді навчаю або що досліджую»9. Кризу компаративістики фіксував і Рене Вел лек, стверджуючи, що наука ця «не здатна встановити різницю між суб’єктом та специфічною методологією»10 . В такій ситуації приплив нових компетентних творчих сил у повоєнний час виявився знаковим. Як і годиться для Америки, компаративістика – як і багато чого іншого – формується імі грантами. Біля джерел і початків Опинившись після Другої світової війни у США, європей ська професура приносить із собою величезний вантаж знань світової літератури та потужний творчий потенціал осмислення закономірностей художнього світу. І це співпадає з пафосом руху американського суспільства за межі національної свідомості, до відкритості, точніше, прагнення до поширення американської моделі демократії на весь західний світ (як визначає це один з су часних компаративістів – supranationalism and crossdiscipli nary11), з часом – до глобальної ментальності. Відтак ерудиція й масштаб мислення тих, хто знаходиться поза межами націо нальної американської літератури, виявляються нагальною потребою. У вересні 1958 року другий конгрес світової асоціаціїї компаративістів (ICLA) відбувається в університеті Північної Кароліни, мабуть, це теж слугує поштовхом, і компаративістика починає бурхливо розвиватися на теренах СШA. 1959 року Рене Веллек у першому номері часопису «Compa rative Literature» друкує концептуальну статтю «Криза компара тивістики». У ній він констатує перманентну кризу гуманітарис тики, початок якої датує Першою світовою війною. Відтак вчений вважає, що зважаючи на дати, варто говорити про необхідність оновлення, санації різних наук, зокрема компаративістики, оскільки всі її засадничі методики спиралися на позитивізм ХІХ сторіччя, тобто, вона була такою, що вивчала фактаж і досліджу вала джерела походження та взаємовпливи. Веллек не поділяє спроб француза Ван Тігема розмежувати компаративістику і за гальне літературознавство, внаслідок чого предметом компарати вістики залишається безпосереднє порівняння двох літератур. Так само не погоджується він із французьким метром щодо дослід ницьких методів компаративістики: вивчення міфів й легенд, що пов’язані із долею творчих особистостей, та увагу до авторів друго го ряду. Так само некоректним вважає Веллек обмежувати ком паративістику вивченням стереотипів і загальників в різних культурах. Висхідним положенням для Веллека стає переконан ня в тому, що літературний твір являє собою цілісність. Всі ці постулати є спробою вивести науку про літературу, зокрема, ком паративістику, із стану «бухгалтерської калькуляції», обумовив ши її розвиток комплексним підходом до художнього твору як до єдиного цілого – й по горизонталі, й по вертикалі, вивести його за межі лише національної реальності та свідомості, адже література є іманентною системою. «Протягом останніх п’ятдесяти років, – констатує дослідник, – існує парадокс у психологічній та соціаль ній мотивації компаративістики: доцільність обмеженого націо налізму літературознавства ХІХ ст., ізоляціонізму, який був характерним для досліджень з історії французької, німецької, італійської, англійської та інших літератур, ставала дискусійною, що згодом і зумовило виникнення компаративістики. …Умовна, викликана необхідністю, демаркація предмету та методології, ме ханічного концепту першоджерел та впливів/запозичень, мотива ція, обумовлена культурним націоналізмом, який, проте, може бути плідним, складають, на мою думку, комплекс симптомів, що засвідчують довготривалу кризу у царині компаративістики»12. Вихід із кризи, на думку дослідника, полягає в значному розширенні сфер і функцій компаративістики, визнання її за окрему галузку філологічної науки, а відтак – слід вживати вже сталий термін для «позначення такого вивчення літератури, яке не обмежується національною» [10, 290]. У 1961 році Веллека обирають головою Міжнародної Асоціа ції Компаративної Літератури. Можна вважати, що це значно стимулювало розвиток компаративістики в США, тим більше, що розширення культурних обріїв, вихід за межі національної лі тератури відповідало ідейним настановам повоєнної Америки, що активно позиціонувала себе як лідера західного світу, а з часом – і світового глобального гегемона. Відтак не дивно, що найбільшо го розуміння та підтримки ідеї і погляди європейських емігрантів знаходять у ті часи в цитаделі американізму – Гарварді. Гаррі Левін – американець, що навчався свого часу в Європі (Паризький університет), випускник (1933) і професор Гарварду (з 1954), завідував на той час у цьому закладі кафедрою порів няльного літературознавства (1946–1978). У своїх дослідженнях і американської («The Power of Blackness: Hawthorne, Poe, Mel4 ville», 1958), і європейських літератур («The Overreacher: a Study of Christopher Marlow», 1952, «The Question of Hamlet», 1959) він широко і плідно використовує порівняльний метод, а найголов ніше – розглядає літературу як цілісну естетичну систему. Він – віцепрезидент ICLA (1963–1965, а 1965–1968 – президент), з 1964 року очолює Американську організацію компаративісти ки (American Comparative Literary Association – ACLA). Найповніше науковий портрет людини, яка фактично стояла біля витоків американської компаративістки, можна скласти з його книжки «Refractions: Essays in Comparative Literature», що вийшла 1966 року і складалася із 18 нарисів, написаних автором протягом 50–60х р.р. Спеціально написаний вступ до книжки присвячено засадни чим поняттям літератури й компаративної науки. Левін відстоює розуміння літератури як самодостатнього організму («institution in itself»)13. «Розглядаючи всю літературу як один органічний процес, тяглу і кумулятивну цілісність» [13, VIII], яка, звичайно ж, «належить та відповідає» [13, ІX] суспільству, проте, не віддзеркалює його, керуючись власними законами. «…Книжки не так відбитки, як переломлення життя. Переломити предмет, в етимологічному сенсі, значить роздрібнити його, розламати, розібрати на частини, зробити предметом радикального аналізу» [13, X]. Причому, література органічно включається у ширший контекст культури, яка є « не ексклюзивною, не двозначною, але внутрішньо завершеною, що не хизується випадковим приро щенням інших мистецтв так само, як і мистецтвом наук, кла сичних або модерних, Сходу чи Заходу, а включає їх усі в один тяглий варіативний континуум» [13, X]. Культура означає вивільнення людського потенціалу, розширення обріїв. «Бути освіченим означає бути звільненим, наскільки це дозволяють персональні можливості, від провінціалізму субкультур. Звичай но, ми маємо починати від нашого часу та місця, хоча ми навряд точно знаємо, де і коли вони локалізовані, аж поки не беремо до уваги звучання минулого або породженого поза горизонтом. Так американець не може зрозуміти себе, доки не почне розуміти ідею Європи». І в цьому процесі компаративістика покликана відіграти неабияку роль, оскільки «компаративний метод може висвітлити естетичні, формальні аспекти, стилі, структуру літе ратурного дарування» [13, ІX]. Історія організації: визначальні етапи Вивчення компаративістики в США відбувалося в деяких університетах, виходили й окремі компаративістські видання, але магістральний шлях компаративістики розпочинається 1960 року, коли була утворена Асоціація Американської компаратив ної літератури (ACLA – American Comparative Literature Asso ciation), що сприяло матеріалізації роботи дослідників в амери канських університетах. Це наголошував у своєму звіті Report on Professional Standards її президент Гаррі Левін. На цей час пред мет включено у curriculae восьмидесяти університетів, а інтерес до нього є значно ширшим. Отже, передусім на з’їзді йшлося про організацію викладання предмету. Тому необхідність у встанов ленні певних стандартів (звіт так і називався «Report on Profes sional Standards»), які б окреслили його сферу, визначили функ ції та вимоги до зацікавлених осіб, є нагальною. Оскільки нормативи ще не були достатньо розроблені, недо речно було вимагати викладання предмету в кожному універ ситеті. Не можна однозначно наполягати на формі організації викладачів компаративістики: це може бути відділення, чи ка федра, чи якийсь інший осередок. Важливо, щоб курси не повто рювали того, що викладається у межах інших спеціальностей. «Важливо визнати, що курси і програми з компаративної літе ратури створюються не для того, аби конкурувати з тими, що викладаються в департаментах мови й літератури, а скоріше, щоб підсилити їх, перекинути між ними містки. І це має стати постійною запорукою незалежності департаменту. В цьому сенсі компаративна література завжди має бути певною мірою між департаментною»14. Далі пропонуються конкретні програми для різних ступенів навчання (undergraduate, graduate) і підкреслю ється інтердисциплінарність предмету, отже необхідність залу чення фахівців різних профілів. Перед майбутнім компаративіс том стоять високі вимоги: він має бути обізнаним з історією та фольклором, теорією і лінгвістикою. Особливо актуальною є проб лема мови, адже фахівець зобов’язаний читати твори в оригіналі, переклад можливий лише для початківця. (Детальніше про інтердисциплінарність компаративістики див. статтю Г. Стемб ковської). Певною мірою продовженням цієї розмови можна вважати те, що зафіксовано через 10 років в узагальнюючому документі 1975 р. Голова підготовчого комітету Том Грін (Tom Green) у своєму звіті (A Report on Standards) констатував, що станов лення компаративістської науки у США після Другої світової війни було суголосне високим цілям: це був новий інтернаціо налізм, розсування обріїв у всіх напрямах, в тому числі й жанрів, і прагнення розглядати літературу в інтердисциплінарних зв’яз ках. Йшлося про те, що подібні курси слід створювати лише у роз винених учбових закладах із багатими бібліотеками, з сильною лінгвістичною традицією і обдарованими кадрами. Природа об’єкту диктувала певну елітарність. Відтоді, – констатував Грін, – обставини змінилися. Майже вдвічі зросла кількість інсти туцій, де викладається компаративістика. Відтак ще не дуже конституйовані стандарти розмиваються: бракує кваліфікованих викладачів, зникає межа між світовою і компаративною літерату рою, формується поняття глобальної літератури, хоча фахівців фактично немає, зростає кількість міждисциплінарних студій, на жаль, відбувається мовна ерозія, в процесі навчання збільшується звернення студентів до перекладів, а не оригіналів. Кількість студентської маси зростає, якість фахової підготовки падає. Доповідач переконаний, що треба підвищувати вимоги до освіти, не брати на навчання «середняків», готувати ґрунт для серйозного вивчення процесу глобалізації літератури. Цікавим є такий момент: само поняття єдності літератур тлумачиться неоднозначно. Адже це була доба широкого розпов сюдження теорії (на той час – пануючої деконструктивістики) в літературних студіях США. Скажімо, Пол де Ман, обстоюючи універсалізм теоретичних підходів, наполягав, на тому, що «абсо лютно нема причин, щоб аналіз, валідний для Пруста, не міг бути аплікованим – з певними технічними модифікаціями – до Мільтона, Данте, або Гельдерліна» [14, 4]. Пізніший дослідник пояснював: «єдність літератури означає щось, дуже відмінне для де Мана, ніж вона означала для Жоста, Олдріджа або Левіна. Вони були гуманістами. Література для них була репозитарієм цінностей, звичайно, у конфлікті і конкуренції, й найбільш за лежним від морального стану чоловіків і жінок, динаміки взаємо дії. За контрастом, Пол де Ман, також доктор компаративістики з Гарварду і лише на сім років молодший від Левіна, був антигу маністом. Його техніка читання, до якого б тексту вона не була аплікованою, завжди показує цінності ілюзорні, знання – помил кові, діяльність – ірреальною і мотивації аберративними. Со ціальний або психологічний суб’єкт піддається сумнівному ефек ту риторичних переміщень. Сама ж текстуальність, за Маном, є сумнівною, відтак, єдність літературного світу полягає в його ре конструкції, а центральність проекту компаративної літератури перебуває в залежності від проекту риторичного читання» [14, 4]. Показово, що готувати декадні узагальнення 1993 року було доручено авторові наведеної вище цитати Чарлзу Бернгаймеру. Констатувавши, що розвиток американської компаративістики стимульовано повоєнними суспільнополітичними процесами, серед яких чи не найважливіший – утвердження США як фор посту західної цивілізації, доповідач підкреслив, що стимулом її розвитку можна вважати бажання розширити діапазон західної культури й підкреслити її єдність. «Разом з тим, студії з компа ративної літератури намагаються підсилити ідентифікацію наційдержав як уявних громад з національними мовами що слугують їхньою національною базою.» [11, 40]. Компаративіс тика, здебільшого, базувалася на знанні національних європей ських мов і літератур. Проте останні десятиліття свідчать про радикальну зміну ситуації, про незворотний розвій глобальних процесів, про трансформації, спричинені у суспільній свідомості мультикультуральністю, постколоніальними синдромами з усі ма їхніми складними супутниками, а відтак – про необхідність змін векторів і домінант у самій компаративній науці. Йдеться, перш за все, про розширення її діапазону, про включення до її ареалу літературних реалій Сходу, інших марґінальних щодо Європи реґіонів, які стають активними чинниками у світовому процесі. Йдеться про інтердицисплінарність як необхідну умову функціювання компаративістики, що забезпечує активне й плід не включення літератури до культурних процесів і парадигм. Відтак, «компаративісти, відомі своєю здатністю долати межі дисциплін, тепер розширюють свої можливості теоретично досліджувати природу кордонів, які необхідно долати, й брати участь у перекресленні мап…, могли б сфокусуватись на високо літературному дискурсі й апробувати повністю дискурсивний контекст, в якому тексти й такі вершини створено.» [11, 43]. Не менш значущим фактором у подальшому розвитку компа ративістики можна вважати стан самого літературознавства, його теоретичний рівень, його творчу налаштованість. На цей час воно вже фактично поминуло етапи деструкцій та сумнівів, перейшло до наступної стадії структурування нових – відповідних часові і стану людинознавчих наук – канонів і вимірів. Той же Бернгай мер констатує «Неминуча апорія деконструктивної нерозв’язності починає вже дуже нагадувати ненависну подвійну мову політиків, що не піддається розшифруванню. Навіть ті, включаючи й мене самого, на кого деконструктивизм справив глибокий вплив, почу ваються втомленими від систематичної підозри й настороженості, деморалізованими постійним зсувом грунту зпід власних ніг, втомленими бути смертельно суворими, втомленими від порівню вань, що завжди зриваються у невизначеність». [11, 5] Далі дослід ник спирається на одного з найбільших сучасних американських авторитетів в галузі літературної науки Джо Хілліса Міллера, що датує 1979 роком (рік виходу з друку праці вже згадуваного класи ка Пола де Мана «Аллеґорії читання») «відчутну зміну фокусу в лі тературних студіях… від «внутрішнього» риторичного вивчення літератури до вивчення «зовнішніх» відношень літератури, її суміщення з психологією, історією або соціальним контекстом.»15 Збагачена багатьма теоретичними наробками, сучасна ком паративістика шукає нових практичних шляхів для подальшої активної діяльності в добу глобалізації і мультикультуралізму, У МУЛЬТИКУЛЬТУРАЛЬНІЙ ГЛОБАЛЬНОСТІ ОСНОВНИМ НАПРЯМКОМ СТАЄ КОНТЕКСТУАЛІЗАЦІЯ. У цьому підсумковому документі прокреслилися два головні напрями, точніше, два полярних табори, які порізному бачили перспективи подальшого розвитку компаративістики. Один вба чає необхідність встановлення нових певних естетичних канонів, які б слугували еталоном для компаративу (П. Брукс – Peter Brooks, М. Ріффатер –Michael Riffaterre та ін.). Другий намага ється включити естетику у ширше поле цінностей, у контексти, принаймні, культурні. В такій перспективі зновтаки немає (і, очевидно, не може бути) єдності серед дослідників, бо саме потрактування такого поля не є чимось константним і незмінним. Бернгаймер наводить думку одного з провідних теоретиків афроамериканської літера тури Луїса Гейтса (Gates L.), який вважає кожну літературу чи то гілку літератури самостійним фонтаном, що існує поряд з ін шими равноцінними і самостійними, а відтак – дорівнює іншим як предмет порівняння. Тут, як мені здається, Бернгаймер спро щує позицію Гейтса, адже й Гейтс бачить те спільне поле, яке орошується різними фонтанами, як єдиний культурний / літера турний простір, який і визначається через взаємохарактерис тики рівнозначних величин. Професор Д. Демрощ (D. Damrosch) з Колумбійського університету пропонує іншу модель: «Компаративісти не можуть бути переорієнтовані на модель центру і маргіналій; швидше, – як Д. Демрощ пропонує, – тут вона буде еліптичною, базованою на двох фокусах, кожен з яких залучає інші взаємосумісні еліпси. Така динамічна модель завжди піддає владний авторитет сумніву й підкреслює боротьбу між домінантною та іншими соціальними та етнічними групами». З точки зору Бернгаймера, найпліднішими є підходи, в яких акцентується суггестія взаємоперехрещень (where are you between? – Rey Chow. In the name of Comparative Literature; – Emily Apter Comparative Exile: Competings Margins in the History of Comparative Literature), простір, в якому зосереджено як суб’єктивні, так і об’єктивні чинники, що з них твориться літературний текст. Такий предмет найбільше піддається потрактуванню через компаратив, стає сутністю сучасних американських компаративних студій. Саме їх можна вважати тією точкою, де схрещуються різні потоки, основні й різноманітні маргінальні, етнічні й суспільні, різно дисциплінарні й традиційні, саме така гетерогенна компартивіс тика й сприяє утвердженню у ситуації мультикультуральної гло балізації контекстуалізації як центрального напрямку. Сьогодні ACLA досить потужна і дійова (не державна) орга нізація фахівців, яка входить до міжнародної спільноти компа ративістів ICLA, налічує понад мільйон членів, має свої «підроз діли» – скажімо, Південну асоціацію, студентську асоціацію; видає журнали Comparative Literature, Comparatist, Comparative Literary Studies, Yearbook of Comparative and General Literature, World Literature Today та Symploke; проводить щорічні конфе ренції, бере участь у роботі Міжнародної асоціації лінгвістів, яка також переймається проблемами компаративістики. Можна сказати, що в середовищі компаративістів існує стар ша генерація класиківфундаторів (Ауербах, Лео Шпітцер, Гаррі Левін, Рене Bеллек, Нортроп Фрай, Генрі Ремак (Remak H.), молодша генерація авторитетних дослідників – Е.Саїд (Said E.), Г. Бгабга (Bhabha H.), Девід Демрощ, Мері Луї Пратт (Mary Louise Pratt), Ентоні Еппіа (K. Anthony Appia), Луї Замора (Za mora L.), Масаї Мійоші (Miyoshi, Masai), Пол Робінс (Robins P.), Фенг Чеа (Pheng Chah), а тепер вирізняються й нові імена – Дже лал Кадір (Kadir J.), автор кількох праць, серед них – Compara tive Literature in an Age Become TlOn; Comparative Literature in an Age of Terrorism; Х.Соссі (Sаussу), Г.Співак (G.Spivak), Ро берт Венінгер (R. Wenninger) – не кажучи вже про компарати вістські праці Лінди Гатчеон, Мажорі Перлофф (Marjorie Perloff), Пітера Брукса або Майкла Ріффатера. Асоціація – вже інституалізоване, з великим практичним організаційним досвідом і значним науковим доробком відгалу ження – активно запрошує до співробітництва і вступу все нових членів і при тому весь час скаржиться на свій недостатньо поваж ний статус у межах літературного цеху. Це при тому, що, скажі мо, професор Стенфордського університету у статті «Майбутнє літературних студій?» аргументовано доводить правомірність думки багатьох своїх колег, які «прагнуть ідентифікувати ком паративну літературу з майбутнім літературних студій»16. По важні вчені, які ведуть перед у теоретичних розробках в межах сучасного світового літературного процесу, є членами ACLA. Зва жаючи на провідну роль компаративістики в добу глобалізації, катастрофічно не вистачає кваліфікованих кадрів, і ще тривожні ше – тих департаментів, де їх готують: адже кількість компарати вістських кафедр порівняно з англійськими надзвичайно мала. На кожному з’їзді організатори намагаються зібрати не тільки фахівцівпрофесіоналів, але й студентів, всіляко заохочуючи їхню зацікавленість предметом, їхню самостійну творчість. Причому, не тільки graduates, але й undergraduates. Певна, що смерть цій асоціації не загрожує. Американські компаративісти – піонери у дослідженні новітньої літератури, саме ті, хто не тільки вводять до наукового користування, але й до широкого читача, найоригінальніші знакові твори незнайо мих і невідомих літератур; вони безстрашно занурюються у най складніше й недосліджене, постійно знаходяться у творчому по шуку на теренах суспільно, гуманітарно значимих. Одним з таких проблемних блоків і можна вважати глоба лізацію. Науковий дискурс сучасної американської компаративістики Як вже зазначалося, статтю під назвою «Криза компарати вістики» Рене Веллек видрукував ще 1958 року, коли в сфері цієї науки епіцентр інтересів переміщувався із конкретних досліджень елементів різних фольклорних та літературних на ціональних феноменів, об’єднаних спільним «пракорінням» походженням, до самої площини міфологічнопідсвідомого, яка почала розглядатися як підгрунтя персоналістичних творів, що складають будьяку літературу. Певною мірою логічний – на такому тлі – сплеск деконструк тивістських течій у 60–70х роках спричинив не стільки розви ток самої компаративістики, як наук навколо неї. Як констатує Д.Х. Міллер, в 1979 році після публікації роботи Пола де Мана «Алегорії читання» відбулася відчутна зміна фокусу у вивченні художніх текстів від «внутрішніх» до «зовнішніх» стосунків літератури, її «розташування» у психологічному історичному або соціологічному контексті»17 із подальшим все відчутнішим зміщенням поля дослідження у культурологічний дискурс. Компаративістика також підпадає під ці зрушення. Питання про функції й становище компаративістики в такому ракурсі поділи ло дослідників на два табори: тих, хто вважає, що компаративіс тика повинна «уніфікувати наше відчуття сутності, природи й функцію літератури як культурного перехрестя», і тих, хто закликає «сприяти нашому розумінню множинності проявів літератури як такої в різних культурах»18. Так, Майкл Ріффатер виводить літературу безпосередньо у простір тексту. «Контекстуалізація невід’ємна від історії (не історії як сучасного жанру, а як самостійної дисципліни). Я не стверджую, що історизм є некоректним підходом до літератури: мені просто здається, що він годиться лише для певних видів літературної продукції – до генези літературних мистецьких творів та їхньої рецепції. Але власно література не повинна бути ускладненою безладдям ані генезою, ані рецепцією. Література – це текст, й оскільки він виникає одного разу, й автор не може більше його вар’ювати, текст є історичним й його значення, перед усім, розкривається в контекстах»19. В полі компаративіс тики Ріффатер намагається вибудувати канон для самодостат нього осягнення її сутності. («Канон є культурним виявленням центрального типу усталеної поведінки в даному суспільному контексті. Канон, таким чином, мав би бути виключно домінан тою культурних студій» [19, 71]. Всі ці постулати і теоретичні викладки, зосереджені на осяг ненні текстового простору, базуються на ставленні до літератури як явища виключно комунікативнокоґнітивного, відмінного від мистецтва. Тут оперують лише смисловими домінантами, і в нор мативному, і в ультрасучасному їх потрактуванні, коли сенсом літератури проголошується невловиме підсвідоме, а формою – її структура. При цьому відмітається коннотативність, варіатив ність, індивідуально авторська та індивідуально читацька, без чого не існує художня література як така. Майже для всіх галу зей філософськокритичної науки, що нуртує під парасолькою постмодернізму, на відміну від численних явищ художніх, що також містяться під цією узагальнюючою назвою, характерна надзвичайна псевдосаєнтизація уяви, що спирається на фрой дизм та юнгіанство, абсолютизуючи їх як єдину наукову основу для вивчення витворів художньої уяви. При цьому випускається з поля зору, що теоретичні постулати Юнга базуються не на екс периментальному матеріалі, а на його геніальних здогадках суто спекулятивного характеру, наближених de facto за своєю приро дою до акту художнього творення. А прагматична медична на лаштованість доктора Фройда на вивчення підсвідомого ще не була зв’язаною і опертою на експеримент з фізіологічною систе мою людини, з її мозковою діяльністю. Отже, вся наукова база вивчення природи, функціювання, характеру художнього ви мислу, сам складний механізм творення художнього тексту ще вимагає ретельного дослідження. І популярна деконструктивіст ська методика абсолютно достовірною вважатися навряд чи може. У цьому позаісторичному просторі дуже незатишно тим, хто розглядає літературу як прояв унікального естетичного. Ще 1985 року, виступаючи на ХІ Паризькому конгресі компарати вістів, інший незаперечний авторитет літературної науки Анна Балакян (Balakian A.) з тривогою констатувала, що зусилля бага тьох теоретиків літератури виявляються фактично спрямовани ми на те, щоб «вилучити твори з їхніх звичних клястерів, по містити їх в позаісторичну, позародову орбіту, яка трансформує організацію здатних до асоціації прочитань у самодеструктив ному плані»20 Виступ А. Балакян гідний окремої серйозної розмо ви, оскільки в ньому сформульовано й детально проаналізовано основні вади спекулятивної теорії: адже за об’єктивністю й строгою «науковістю» такої критики чітко простежується домінанта універсалізації, що неодмінно приводить до зняття унікальності як невід’ємної якості художнього тексту. Саме тут дослідниця вбачає важливу роль компаративістики, яка володіє величезною масою конкретного літературного матеріалу, нескін ченним розмаїттям літературного фактажу, а, отже, може й по винна додати до декодуючих схем літературної науки власні «encoding systems» (кодуючі системи), що виходять із принципу неповторності, унікальності мистецького твору. Адже спираю чись на теорію, не можна зводити функцію компаративіста до її ілюстрації. Тож не дивно, що пошук нових компаративістичних методик переключається у площину системності. Стівен Тотосі де Зепетник (Steven Totosy de Zepetnek), науковий працівник Дослідницького інституту компаративних досліджень і водночас професор компаративної літератури в уні верситеті Альберти, заступник редактора «Канадське Ревю з Ком паративної літератури». Його праця «Компаративна література: теорія, метод, застосування» (1998) є водночас авторською маніфестацією засад «нової компаративістики» і підручником із дисципліни. Відштовхуючись від численних тверджень про занепад компаративістики, який переживається в традиційних центрах її дослідження – Франції, Німеччині, США (спираючись, зокрема, на узагальнюючу доповідь Ч. Бернгаймера, цитуючи впливову розвідку С. Басснетт (Bassnett S.) 1993 року «Компара тивна література: критичний вступ» – «сьогодні компаративна література у певному сенсі є мертвою»), Зепетник констатує бурх ливий розвиток цього важливого відгалуження літературних студій у тих країнах, які довгий час перебували щодо європей ської науки на маргіналіях – у Китаї, Японії, Бразилії, Португа лії, Мексиці, Східній та Центральній Європі… Дослідник вважає, що за самою своєю природою компаративістика найбільше відпо відає атмосфері нашого часу, адже вона створює поле діалогу на численних рівнях сучасної культури і ментальності, до того ж самою передумовою свого існування націлена на такі провідні щодо функціональності категорії, як «своє» й «чуже». А саме «Інший», «Інакшість» й є зараз поняттями, які потребують най більшого осмислення. Уважно проаналізувавши теоретичний до свід попередників, оцінивши реальний стан, Зепетник підсумовує і намічає власні перспективи подальшого розвитку компаративіс тики, поклавши в основу «системний та емпіричний підходи до лі тератури та культури, обрамлення та методології. Я вірю, що має бути новаторський та методологічно точний підхід до вивчення літератури та культури». Він формулює свої постулати як мані фест і стверджує у ньому інтердисциплінарний характер сучасної компаративістики як її великий пріоритет і потенціал. Зепeтнек дуже високо поціновує літературу, в першу чергу, її комунікативні, когнітивні, виховні функції. «Більшістю визнається, що культура взагалі і література зокрема є тією діяльністю, що визначає гуманність індивідуально, соціально, політично й навіть економічно… Як вчений, приречений дослід жувати літературу і культуру, я вважаю нинішню маргіналі зацію гуманітарних наук – очевидну в глобальному масштабі – тривожною». [21, 19]. Здолати таку ситуацію можна лише зусил лями самих дослідників, запропонувавши методики і підходи, здатні принести зримі наслідки. Аби їх досягти, треба користу ватися науковою методикою, абеткою якої є єдність аналізу і синтезу. Що ж до гуманітарних наук, то останні десятиріччя, які проходили під слоганами деконструктивізму, відзначалися явною перевагою розчленування, фрагментації над синтезуван ням або навіть синкретичністю. Тож методика, яку пропонує Зе петнек для оздоровлення компаративної літератури, – система тичний та емпіричний підходи. Саме вони сформульовані у його маніфесті нової компаративної ітератури і реалізовані у 6 розді лах книгипідручника (література та культурна співучасть, компаративна література як/і інтердисциплінарність культури, периферійність та компаративна література, жіноча література та чоловіки, що пишуть про жінок, перекладацькі студії та ком паративна література, вивчення літератури та електронна доба), де через нові методологічні підходи здійснено компаративний аналіз багатого конкретного текстуального матеріалу з різних національних літератур: французької, австрійської, німецької, американської, угорської та ін.. Дослідник визнає, що його проект не знаходить повної під тримки колег, проте елементи системного підходу, оперування емпірикою, констатує у різних авторів – скажімо, у Едварда Саїда в його тлумаченні теорій Дерріди та Фуко (розділ «Крити цизм між культурою і системою» у праці «Світ, текст і критик»), у Д. Фоккеми (стаття «Компаративна література і нова літера турна парадигма»), найбільше – у С. Ґрінблатта, в його потракту ванні нового історизму. Згадує він і полісистемний підхід до літератури, який зобов’язаний своєю появою такому першоджерелу, як теорія комунікацій, і його аплікатора до літературної конкретики тель авівського вченого Ітамара ІвенЗохара, який значною мірою спирається на формалістичні постулати Юрія Тинянова. Отже, Зепетнек пропонує розуміння компаративістики як самостійної галузі літературної науки, яка може виявитися над звичайно продуктивною в умовах сучасності, оскільки виступає природним полем зустрічі, взаємин, схрещення чи відштовху вання, діалогу чи полілогізації теорії, і необмеженої різноманіт ної літературної практики, якщо вона працює із використанням плідних наукових методик і прагне до синтезації. «Система «литература» и методы ее изучения» – так нази вається книгапідручник, що є наслідком співпраці українського і російських учених В.Г. Зінченка, В.Г. Зусмана та З.І. Кірнозе. (1998). В.Г. Зінченко (розділ «Системний підхід до літератури») прослідковує вітчизняну історію структурування системних під ходів до літератури від Р. Якобсона – Ю. Тинянова до Ю. Лотма на, який також апелює до теорії комунікацій та інформатики, розглядаючи літературу як систему. Тут В. Зінченко використо вує систему лауреата Нобелівської премії бельгійського вченого І. Пригожiна*. Відтак «система літератури» і як варіант – «сис тема компаративістики», побудовані на засадах пригожінської теорії, відходять від суворої детермінованості, наближаються до самої природи мистецтва як поодинокого й унікального, де у «ви падку», в «осяянні» як у моментальному спалаху концент руються й реалізуються величезні енергії та потенціал митця. Тож всіляко підтримуючи необхідність системності та емпі ричності як підвалин компаративної літератури, вважаємо, що естетична природа її матеріалу вимагає специфічного підходу до його узагальнення, й шукати такого підходу варто у новітніх * І. Пригожiн один з творців нової галузки у фізиці, зв’язаної з таки ми поняттями, як самоорганізація та нестійкі структури. Спираючись на традиційні натурфілософські категорії, Пригожiн вводить нове тлумачен ня хаосу як постійного джерела порядку, а одже в системності Пригожiна, на відміну від класичних зразків, що будуються на причиннонаслідкових зв’язках, велика роль відводиться випадку. натурфілософських досягненнях, що спираються на найсучасні ші відкриття в сфері антропософії. Ми зупинилися лише на кількох новітніх теоріях тлумачен ня компаративної літератури як сучасної самостійної літератур ної науки, які «базуються», в основному, на американському континенті. Вони різні й за настановами, й за методологією. Але всі свідчать про величезний потенціал молодої науки, про її над звичайну співзвучність із кардинальними гуманітарними проб лемами сучасності, а головне – про те, що вона, безперечно, має майбутнє, оскільки перебуває в русі, в дорозі, в пошуку. Мультикультуральна іпостась та постколоніальний дис4 курс у конструюванні компаративістики. Як переконливо доводить вся коротка історія американської компаративістики, основним полем її функціювання стають най новітніші теоретичні дискурси, виміри яких ніяк не обмежують ся художньою практикою однієї літератури, сягають масштабів світової, активно втручаються у культурологічні і навіть цивілі заційні процеси. І то абсолютно закономірно, активний розвиток компаративістики в США співпадає із добою мультикультура лізму, постколоніалізму, постіндустріалізації, плюралістичності в американській суспільній свідомості. Повоєнні роки багато чого змінили в самій будові амери канської суспільності. Внаслідок складних внутрішніх процесів, нарешті, забезпечена законодавча база, яка урівняла раси, надала рівних прав жінкам, легітимізувала сексуальні меншини, тобто, привела до правової рівності громадян США, а відтак – створила реальну базу для політичної й соціальної повноправності, одже, перенесла акценти на особистісне, індивідуальне використання цієї правової бази, адаптацію до створених умов. Політика self identity визначилася як державна. Відбувається поворот прагматичної Америки від теоретич них моделей і експериментальної прози до ідей мультикульту ральності, що дають змогу, зберігаючи національний стереотип (за певних умов ), задовольнити потребу унікальності, опертої на множинні різновекторні традиції – від melting pot на мульти культуралізм. Суспільна свідомість, архетиповість, індивідуальне світовід чуття, соціальна практика, екзистенціальна історія – концепти не тотожні, але нерозривні. Амбівалентність цих стосунків в аме риканській реальній історії – характерна, провідна риса, яка дається взнаки на кожному її етапі, і на кожному етапі активізує пошук самоідентичності. В останні декади ХХ ст. цей пошук проходив під знаком мультикультуралізму. Першою сферою прояву активного мультикультуралізму є американська освіта, психологія. У 70–80ті роки з боями і в дискусіях мультикультуральні курси вводилися у програми окремих університетів. Сьогодні – як засвідчили учасники Міжнародного конгресу професоріванглістів (Бамберг, 2001) – ними фактично витіснено Шекспіра й Мелвілла, класику й ка нон. Звичайно, це живий біль викладачів й актуальна проблема освітян – як поєднати diversity і класичний канон у єдиний дискурс. Ще у 1988 р. Webster’s Dictionary of English Language не давав тлумачення слову «мультикультуралізм», а «The Columbia Dictionary of Modern Literary and Critical Terms» (1995) потрак товує його тільки у аплікації до сучасної освіти як один із прин ципів її організації, та ще й такий, що порізному інтерпре тується різними політичними силами: або як крайній вираз ліберального космополітизму, або як – так само крайній вираз – націоналістичного шовінізму. Втім, як свідчать дослідники, ко ристуються останні десятиріччя цим терміном все ширше і впев неніше. Про живучість і реальну наповненість самого поняття в освіті, культурі й літературі свідчить хоча б такий «матеріалі зований» факт, як найбільш вживані сучасні американські Text books з літератури – двотомна нортівська під редакцією Пола Лоутера та двотомна Колумбійська під редакцією Еморі Елліотта, де (в обох) значна частина другого тому віддана творам письмен ників і поетів, що репрезентують різні меншини в американ ському community. Відтак – мультикультуралізм поняття реальне, неоднознач не. Можна його визначити як стан культури у сучасному демо кратичному суспільстві, де за легітимної рівності громадян віль но реалізуються культурні запити і традиції всіх груп і верств населення та окремих індивідів. Саме мультикультуралізм у де мократичному суспільстві (і то на досить високому ступені демо кратизації) надає особистості власної неповторності, збагачуючи унікальним – у даній комунікативності – набутком минулого і водночас укорінюючи у глибокі історичні пласти через залуче ність до спадку «старої батьківщини». В атмосфері постіндустрі ального споживацького масового суспільства, яке не може існува ти не уніфікуючи, не деперсоніфікуючи людську громаду, така можливість конструювання власної індивідуальності має ефект терапевтичний – недаремно мультикультуралізм підтримується офіційно. Поняття мультикультуралізму у повному обсязі включає не тільки расові, етнічні та регіональні угрупування, а ще ж ген дерні та сексуальні меншини, не кажучи вже про новий спалах, розквіт регіональних шкіл. Зрозуміло, що необхідно брати до уваги і активізацію культури як такої у творчому процесі сучас ності (йдеться про культуру як палімпсест). Скажімо, зароджен ня і розквіт fantasy, що моделює нові світи із культурного дороб ку минулого, або новий підхід до феномену міфу – міфотворчий характер сучасної культури… Різні прояви мультикультуралізму вивчає етнопоетика, що за полем діяльності наближується до компаративістики, але від різняється методикою дослідження. Якщо схарактеризувати основний доробок етнопоетики на сьогодні, то він спрямований на виявлення відмінності матеріалу мультикультурального від того, що вважалося mainstream, відносилося до канону літератури ще в середині ХХ ст. Етап студіювання нових тем та естетичних рі шень, безумовно, надзвичайно важливий. Та ще важливішим є етап наступний, якого сягають окремі дослідники: виявлення взаємин традиційної канонічної літератури та її новоутворів, мо менти crosscurrents, перехрещення культур, які породжують нову якість художньої виразності, те, що називається гібрідною свідомістю. Такий підхід найбільше відповідає самій природі культури, життєдайним джерелом якої є внутрішній діалог. І на цьому акцентує один з найавторитетніших сучасних дослідників (а також організатор досліджень) з афроамериканської літерату ри Г.Л. Гейтс: «Не забуваймо, – каже він, – що ідентичності завж ди у діалозі.» (Beyond the Culture Wars: Identities in Dialogue). Тож мультикультурна література радикально розширює ареал компаративістичних студій, вияскравлює і акцентує спільні для різних «мультигілок» фундаментальні питання, які стають предметом детального багатоаспектного дослідження провідних науковцівкомпаративістів. Саме в процесі мульти культуралізму на науковий подіум США виходять компарати вісти різних країн і континентів, цивілізацій і культур, яких «вирощує» американське наукове середовище. Проблеми мультикультуральності за своєю дослідженістю, науковим інтересом, мабуть, не поступаються постмодерніст ським. Понад десять років виходив теоретичний журнал «Boun4 dary–2» під редакцією професора В. Спаноса (Spanos W.), одне з досліджень якого має назву «Кінець освіти: До постгуманізму» (1993). Функціонує журнал «MELUS». Класикою мультикульту ралізму вважаються роботи Вернера Соллорса «Beyond Ethnicity: Consent and Descent in American Culture» (1986), Гайятрі Співак «In Other Worlds: Essays on Cultural Politics» (1987), «The Postco4 lonial Critic: Interviews, Strategies, Dialogues» (1990); Едварда Саїда «Орієнталізм» (1978), «Culture and Imperialism» (1994), Дж.Д. Салдівара «Border Matters. Remapping American Cultural Studies» (1997), Хомі Бгабги «Nation and Narration» (1990), «The Location of Culture» (1994), Луї Гейтса та ін. Серед дослідників – ті, хто виступає за мультикультуралізм, і ті, хто передбачає його негативні наслідки. Серед останніх Артур Шлезінгер («Роз’єд нання Америки», 1992). Постійно виражає стривоженість І. Ха сан (I. Hassan), який вважає, що «мультикультуралізм стимулює множинність, але своїм первинним імпульсом має у більшості ви падків укорінення, акцент робиться на «культуралізмі», турботі про культивацію коріння». Для Хасана мультикультуралізм є породженням націоналізму, а націоналізм він розглядає як первинне тваринне начало в людині, замішане на крові та інс тинкті, на тяжінні до «свого» і відторгненні «чужого», іншого, інакшого. «Проти мультикультуральної агенди» (тобто, курсів і про грам – Т.Д.) Критичні альтернативні роздуми» назвав свою книгу професор Каліфорнійського університету Єгуді О. Вебстер (Webster), який у висхідних постулатах наближається до І. Ха сана. Із серйозним критичним оглядом постколоніальних теорій виступає Дороті Фігуейра (Dorothy Figueira) (5), що переконана: переміщення маргіналій в центр не є, як правило, правомірним, веде лише до дисиміляції і викривлення культурного дискурсу. Як бачимо, і для Хасана, і для Фігуейри (як і для багатьох інших) мультикультуралізм ототожнюється з постколоніаліз мом, США розглядається як імперіалістична держава, налашто вана підкорити світ. На мою думку, необхідно розмежовувати внутрішні процеси, до яких належить мультикультуралізм, і процеси глобалізації, які вимагають окремого самостійного розгляду. Фактично праці Саїда, Бхабхи заклали основи пост колоніальної культурологічної школи, яка частково (а, може, й головним чином) зосереджується на категоріях і проблемах, спільних із мультикультуралізмом: співвідносини маргіналій та центру, порубіжна свідомість (гібрідна,border consciousness), проблема іншого та інакшості… Прихильники мультикультуралізму (а їх – більшість) від значають його видимі достоїнства: відкриття та введення в аме риканський контекст цілих нових світів; можливість повнішого і об’єктивнішого бачення історії, кращого пізнання, отже – кра щого взаєморозуміння один одного, толерантності, політичної коректності (останній вираз набув значення найпоширенішого терміну) як норму поведінки й комунікації. Для філолога одно значно позитивним є відкриття шлюзів образності й метафорич ності з різних традицій та естетичних систем, їхня акліматизація в літературі американській. Одним із нагальних для дослідника і викладача постає момент відділення художнього набутку від величезної маси писаної друкованої різнорідної продукції. Саме мультикульту ральна повінь спровокувала серед літературознавців так звані «канонічні війни», які були дуже інтенсивними у 80ті роки минулого століття, коли йшла активна робота над новими ака демічними історіями літературури США, проте, не скінчилися й сьогодні. Як окремі дослідники (Г. Блум (H. Blum), С. Беpко вич (S. Bercovtch), Е. Елліотт (E. Elliott), П. Лаутер (P. Lauter), A. Колодни (A. Kolodny)), так і цілі школи (наприклад, новоісто рична) прагнули віднайти певні критерії, які б слугували на дійним гарантом віднесення тексту до кластера художньої літератури. Ясна річ, що пошук таких універсальних категорій ніяк не обмежується однією національною літературою (див., на приклад, класичну вже на сьогодні книжку Г. Блума «Західний канон») стає необмеженим полем активної діяльності компара тивістів. Ще один важливий специфічно мультикультуральний момент становить питання мови. Як свідчать дослідники (профе сор Марк Шелл, група європейських американістів на чолі з про фесором Ормом Оверлендом22, американська мультикульту ральна література творилася і твориться не тільки англійською мовою, проте належить американській нації. Досі мова вважа лася чи не єдиним беззаперечним чинником націєтворення. Якщо практика засвідчує іншу картину, то, мабуть, вимагають уточнення і націєтворчі інгредієнти? Для України американський мультикультуралізм представ ляє далеко не академічний інтерес. За умов наростаючої гло бальності, безсумнівного потягу до європейської (тобто, західної) спільноти, лише глибока зануреність у власні традиції та історію не здатна не тільки вивести на сучасний шлях інтегрування, а й привести до організації власного соціокультурного просто ру, – необхідність орієнтуватися у чужому досвіді є нагальною. Не менш актуальною є й потреба креативного освоєння пост колоніальних студій, які тісно змикаються, а вірніше – логічно виростають із мультикультуральних, принаймні, широко корис туються їх напрацюваннями у розробці таких топосів як «свій», «чужий», «інакший». Постколоніальна критика не тільки просувається далі, не тільки безмірно розширює сфери порівняння, а кардинально змінює вектори самої компаративістики. Адже йдеться про переоцінку самої сутності компаративної науки, в основі котрої від самого народження було імпліковано європейську модель як центральну. Постколоніальні студії переглядають сам корпус та категорію європейської культури, виявляючи її сконструйова ність із компонентів і конструентів різних цивілізаційних культур. Піддають сумніву і вибудовують нові «макети» взаємин Сходу – Заходу, в яких фіксуєтья двонаправленість руху, ради кально корегуються усталені європейські уявлення про інші культури, виростають нові компаративістські напрями – орієн талізм, імагологія. Увага переноситься з художньої літератури на весь комплекс культури, і ширше й глибше – на фундаментальні топоси, які визначають саме підгрунтя культури – проблеми влади і гніту, сили й покори, націє і державотворення… Широко використову ються набутки нового історизму, у пригоді стає й марксизм у формі неомарксистських теорій. Врештірешт постколоніальна критика «плавно перетікає» у сферу глобалізму. Всі ці наукові зрушення відбуваються із безпосередньою активною участю американської громади компаративістів. Американська літературна компаративістика у добу гло4 балізації. У 1993 році традиційну декадну підсумкову дискусію ком паративістів було вперше організовано тематично і присвячено мультикультуралізму. Причому, не йшлося про специфіку амери канського унікального феномену як такого. Активно дискутува лися ті аспекти мультикультуралізму, які найбільше давалися взнаки в галузі компаративістики: невід’ємність літературного процесу від соціальнокультурних реалій в усій їх складності, налаштованість на фундаментальні засадничі щодо всієї подаль шої естетичної будови проблеми світовідчуття людини – «Я» – «Нея» – «Чужий» – «Інший», «Ego» – «Self + man» – «Another/ alien» – «Other». Слід відзначити, що ці чітко окреслені пробле ми фактично являються фундаментальними, засадничими для компаративістики як такої. Відтак зосереджені на них дискусії сприяли радикальному перегляду предмету новітньої компара тивістики – фрейм її значно розширювався через включення до нього культурних студій, визнання синестезії як повноправного елементу дослідження, тобто, мультикультуралізму у повному обсязі. Внаслідок утвердження таких підходів компаративна література перетворювалася фактично на інтердисципліну. Як легко помітити, кожне з таких декадних узагальнень фактично знов і знов вирішує проблеми предмету, сутності, мето дології і ареалу компаративістики, чи то переглядаючи її тради ційні настанови, чи то додаючи до них нові виміри. Наступну і на сьогодні останню узагальнюючепідсумкову дискусію, яку за дорученням керівництва АКЛС підготував професор компаративної літератури та СхідноАнглійських мов і літератур у Єльскому університеті Хон Соссі (Haun Saussy), було проведено 2004 року. Її було присвячено феномену визна чальному на даному етапі для людства в цілому і для окремого гуманітарного розгалуження – компаративістики зокрема, – глобалізму23. Слід відзначити, що останні роки простотаки наси чені роздумами і дискусіями гуманітаріїв про глобалізацію. Восені 2001 року виходить спеціальний випуск журналу «Com parative Literature» «Globalization and Humanities». 2002 року у ПуертоРіко проходить конференція Compara tive Literature in the Age of Globalization. 2006 року відбувається конференція ACLA «Local, Global, and Glocal: Shifting Borders and Hybrid Identities». В тому ж 2006 проходить студентська (graduate) конференція «Racing Across Borders: National @ Transnational Narratives». Термін «глобалізація» зазвичай вживається для характерис тики все інтенсивнішого процесу інтеграції локальних економік у єдиний світовий ринок, регульований міжнародними торгови ми та фінансовими організаціями, транснаціональними корпора ціями. Таке потрактування терміну закономірно пов’язується з цивілізаційними моделями (слід, мабуть, згадати, що ще Шпен глер не тільки розділяв цивілізацію й культуру, а й протиставляв їх), із поняттям прогресу, нестримним розвитком науки й тех ніки, науковотехнічними революціями та їх наслідками, тобто, визначається в дискурсі модерну і протікає в саєнтистському полі з домінуванням розуму і системності, універсалізації. Глобаліза цію, природно, не можна зупинити чи відмінити, її треба осмис лювати й шукати закономірностей, щоб використати наявний життєтворчий потенціал та мінімалізувати руйнівні наслідки. Такий процес – і це закономірно – в країнах з будьяким устроєм обслуговує масова культура, що й сама по собі є певною мірою його породженням, його похідною, оскільки неодривна від медій них технологій. Можна вважати, що перша хвиля глобалізації почалася після Другої світової війни і асоціюється з експансією американського впливу на світову економіку та політику. Ще 1958 року на конференції, присвяченій міжнародній освіті в Вашингтоні, відбулася дискусія між прихильниками розвитку ареальної концепції міжнародних справ і глобаліста ми, що й було зафіксовано у відповідному рішенні Департаменту освіти «TitleVI». Вже відтоді факт, що ми живемо у глобалізо ваному світі, став кліше. Глобалізація виглядала своєрідно – як експансія Америки і американського у процесах повоєнної відбудови Європи і у культурній інтервенції, що її європейці назвали «американізацією». Слово «американізація» спочатку означало нові якісні характеристики молодої державної єдності, що формувалася з «дітей різних народів». Тож можна стверджувати, що «аме риканізація» уявляється засновникам цього терміну як проекція майбуття, коли весь світ прилучиться до американського способу життя, тобто стане демократичним і вільним. В подальшому були складні стосунки між Старим і Новим Світом. Любов’ю – ненавистю охрестив їх відомий англійський поет і теоретик літератури Стівен Спендер (Spender S.), який 1972 року в журналі «Partisan Review» (1972 N2) опублікував ґрунтовну статтю «Що таке американізація?». Глобалізація не є першою і єдиною спробою Західної цивілі зації універсалізувати світ за власним розсудом (аналогічні яви ща спостерігаємо і в незахідних цивілізаціях) – скажімо, в тако му дусі можна потрактувати і хрестові походи, і колонізаторську практику. Але глобалізація в добу постіндустріалізації має влас ну специфіку, що її й символізує «американізація». Недаремно ще Бодлер у щоденнику схарактеризував американізацію як симптом наближення кінця цивілізації. Щось подібне вбачала в ній і європейська інтелігенція після Другої світової війни, коли невибаглива яскрава оптимістична й динамічна культурна про дукція США простотаки заполонила змучену стражденну Євро пу, спричинивши різкий опір національних культурних діячів. Для європейських інтелектуалів Америка – країна без мину лого (як казала колись Гертруда Стайн, досить пам’ятати діда, щоб вважатися людиною з минулим), і це найжахливіше, бо жити тільки у сучасності – то значить належати лише одній генерації, в якій ти мав нагоду народитися, а не всьому людству. Наявність минулого формує традицію, слугує виходом із тієї в’язниці часу, що в неї кожного заточило власне життя. «Європейці, що дивляться на Америку, – писав С. Спендер, – схожі на Калібана, що побачив у дзеркалі власне обличчя…» Далі він так тлумачить американізацію: «Ідея американізації поля гала в тому, щоб продавати людям разом із продуктами, яких вони потребують, споживацьке світовідчуття. На цій ідеї побу довано націю. І ось уже ставши цілісністю, створеною з інших націй, зібраних із усієї землі, Америка служить моделлю світу, де кожний почувається американцем – споживачем. Замість того, щоб люди прибували з усього світу до Америки і ставали американцями, Америка розповсюджується на весь світ і робить кожного американцем»24. Вважаючи, що американізація свідомості пов’язана з агре сивністю й бездуховністю, Спендер поставився до неї однозначно негативно, проте передрікав їй велике майбутнє. І не помилився: західний світ справді пішов американським шляхом і створив масове споживацьке суспільство. Тенденцію до глобалізації мож на вважати і спровокованою, і зумовленою передусім саме цим фактом. Сполучені Штати стали піонерами на цьому шляху, маючи найрозвиненішу індустрію, зокрема – масмедіальну. Тому й антиглобалістські рухи, здебільшого, набувають антиаме риканського спрямування. Сьогодні створюється така ситуація, коли розвиток науки, технологій, засобів транспорту, масових комунікацій, міжнародної комп’ютерної мережі не тільки спри яє інтеграції, а й робить її невідворотною. Отже, незалежно від позитивних чи негативних реакцій учасників, є всі підстави вва жати процес глобалізації неминучим. Професор Хантінґтон (Samuel P. Huntington) – дуже впли вова особистість не тільки у сучасному американському політи кумі – він обіймав важливі для визначення стратегії і тактики розвитку держави посади, – а й у гуманітаристиці: на його книж ки, ідеї, світобачення спирається численна професура, що займається американськими студіями. Його статтю 1993 року, надруковану у офіційному виданні «Foreign Affairs», v. 72, N3, 1993, під назвою The Clash of Civilizations? можна вважати пев ною мірою засадничою. Тим більше, що практика офіційної зов нішньої політики США за проминулі після її виходу роки таку точку зору підтверджувала. Основний сенс названої статті торка ється поділу сучасного світу на Захід ( у двох варіантах – Європа і США) і неЗахід (за Хантінгтоном, 5 інших цивілізацій) як контрадикцію з різними модифікаціями. Автор постулює власну концепцію вже на початку статті: «Моя провідна теза полягає в тому, що головне джерело конфлікту в новітньому світі не є, перш за все, ідеологічним або економіч ним. Найбільші розбіжності людства та головне джерело конфлік ту буде культурним. Національні держави залишаться наймогут нішими aкторами світової політики, але принципові конфлікти глобальної політики відбудуться між націями і групами різних цивілізацій. Конфлікт цивілізацій домінуватиме у глобальній політиці. Лінії розбіжностей між цивілізаціями стануть лініями баталій у – майбутньому»25. Саму ж цивілізацію Хантінгтон ви значає як «культурну сутність» [25, 4]. В поняття цивілізації професор Хантінгтон в даному випадку не включає такі визна чальні для цієї категорії характеристики, як взаємини людини з природою (універсумом, космосом), сказати б, у практичному вимірі, що виражається способом організації людського побуту, існування у всій його складності й багатовимірності і аж ніяк не зводиться лише до реалій культури, як це стверджує автор, що ототожнює культуру і цивілізацію. «Селища, регіони, етнічні групи, національності – все має різні рівні культурної гетероген ності… Цивілізація, таким чином, означає культурне угрупуван ня народу у найширшому розумінні культурної ідентичності…. Це визначається спільними об’єктивними елементами, такими, як мова, історія, релігія, звичаї, інститути, а також суб’єктив ною самоідентифікацією народу» [25, 4]. У монографії The Clash of Сivilizations and the Remaking of World Order Хантінгтон повніше розгортає представлену карти ну світу і визнає насильницьку природу західної цивілізації. «Захід підкорив світ не перевагою власних ідей або релігійних цінностей, а швидше переважанням і застосуванням організова ного насилля. Захід завжди забуває цей факт, /неЗахід – ніколи». Відтак Хантінгтон знов акцентує неминучість КУЛЬТУРНОГО протистояння різних світів (цивілізацій, за його термінологією) й вважає утвердження у сучасному світі західних концептів, відмінних від інших цивілізацій, неминучим як «універсальної цивілізації», тобто, глобалізації, що відбудеться тоді, коли «не Захід» модернізується під опікою Заходу. Хантінгтон визначає: «У ново народжуваному світі етнічних конфліктів і цивілізацій ного зіткнення Західна певність в універсальності західної куль тури страждає від трьох проблем: вона фальшива, вона аморальна, вона небезпечна… Імперіалізм є неминучою логічною послідов ністю універсалізму»26. Хантінгтон не самотній у такому баченні світу – він цитує М.Акбара (M.J. Akbar), який обґрунтовує аналогічну позицію з протилежної – ісламської – сторони; цитує статті Бернарда Льюїса (The Atlantic Monthly, 1990), який також передрікає clash of civilizations, та Кішоре Мабубані (Kishore Mahbubani The West and the Rest// National Interest, 1992). Це – логічна картина, яка випливає із офіційного бачення глобалізації поамериканському. Проте бачення феномена цивілізації неоднозначним є навіть у самому американському академічному середовищі, де поруч із тенденцією до уніфікації ніколи не зникає традиція ствердження унікальності. Глобалізація ніби роздвоюється на зовнішню – агресивносилову, і внутрішню, більш гнучку, культурно обґрун товану, яку спрямовано не на протистояння, а на досягнення необхідного консенсусу/домовленості. Одна з найпродуктивніших моделей мультикультуралізму – регіональна специфіка величезної країни. В нашій пресі цей аспект американської мультикультуральності не знаходить адекватного відображення, проте у Штатах йому приділяється чимала увага. Досить сказати, що за останні роки у країні органі зовано (за підтримки держави) десять центрів вивчення місцевої культури, яка розцінюється дослідниками як МІСТ ДО КУЛЬ ТУРИ УНІВЕРСАЛЬНОЇ.27 А це вже змінює або уточнює само поняття глобалізації : робиться наголос не лише на необхідності уніфікації, а й на нагальній потребі збереження унікального у глобальній плюралістичності. Більше того, за такого підходу до проблеми і сама глобальність може відбутися, дати позитивні наслідки, стати надійною і довготривалою, плідною та ґрунтов ною лише за умов повної реалізації, розкриття всіх потенцій, максимального розквіту кожного її локусу. І саме тут міг би по зитивно слугувати культурний досвід США: маємо на увазі під ґрунтя американського менталітету, сформоване пуританською ідеологемою – перш за все, своєрідний «синдром глобальності», зумовлений філософською орієнтованістю кожного на універ- сум*, що порізному, але суттєво трансформувався як в самій американській ідеологемі, так і в її культурних моделях і худож * Див. «Пуританська традиція в літературі США // Щорічник ЦАЛСУ № 2, К., 2005. ніх здобутках, і закріпився у традиції розглядати персоналію, індивідуальність як невід’ємну частку цілого – природи, світу, людської єдності. Дев’яності роки ХХ ст. у США – час написання хантінґтонів ської розвідки – то, як вже зазначалося, доба розквіту мультикуль туралізму, і на практиці, і в теорії. Теорія мультикультуралізму акцентує, дискутує, розробляє різні види й типи співіснування, взаємопроникнення різних культур, основною стає проблема ІНШОГО, ІНАКШОСТІ, демократія стверджується не як диктат більшості, а як прийняття кожного унікального і неповторного. Це – спосіб досягнення консенсусу в межах мультикультурного за своєю природою американського суспільства. Проблема свого і чужого иає витоки у біологічній природі людини, згідно з якою клітина живого організму відторгає чужу органіку. Отже, розділ на своє і чуже є природнім для біологічної істоти. Але ж людина не повністю вкладається у біологічні параметри, її відрізняє наявність інших механізмів перебування у всесвіті, зокрема – не тільки друга сигнальна система, але й до сить широкий спектр духовності. І саме тут відбувається осмис лення себе, свого «Я» і необов’язково у дихотомії з «Іншим», який постає не як одномірне «Чуже», і не як безперечно від дзеркалене «Я», а як складна нетотожна самодостатня система. От коли «Інше» визнається як неоднозначне, самостійне – тоді можна говорити про певний рівень демократичної свідомості, тоді стверджується гуманний рівень людських відносин, збалан соване суспільство, міцна держава. Можна сказати, шлях важкий, вимагає гнучкості й креатив ності від держави й суспільних інституцій, але в цілому – дійо вий і плідний, такий, що сприяє консолідації (не гомогенізації!) суспільства. Якщо в добу становлення держави та нації сама гетероген ність культури США свідомо і успішно перетворювалася у пла вильному горщику на гомогенну «американськість», то пануюча десь з вісімдесятих років ХХ століття парадигма мультикуль тральності докорінним чином змінює вектори і літературної креативності, і літературознавства. Домінанта гетерогенності, з моєї точки зору, забезпечує нові параметри розвою на всіх рів нях тексту і контексту, і водночас переакцентовує увагу із ціліс ності та єдності до тих компонент, з яких вона складається, від мейнстриму до безмежної множинності маргінальних явищ, які так чи інакше дотичні до культурного потоку. Цей процес відбу вається одночасно і всередині США, і за його межами, на гло бальному просторі, де Сполучені Штати все більше й впевненіше позиціонують себе не лише піонерами, а й авторитетними мене джерами. Можна (і необхідно) сперечатися щодо продуктивності існування однополярного глобального світу, побудованого відпо відно до західної моделі (а така «будівля» по суті своїй супе речить тій самій домінантній американській гетерогенності на всіх рівнях, що й забезпечує декларований державою індивіду альний демократизм і паритет різноманітних комьюніті, який стає найпривабливішою рисою американськості у сьогоднішньо му світі). Але не можна сперечатися з фактом глобалізації сучас ного світу, так чи інакше базованому на пануванні раціональної західної цивілізаційної моделі. Фактично саме цією проблемою спровоковано чи то не всі напрямки сучасної гуманітаристики взагалі, й культурології зокрема. Перш за все, розширення гео графічних меж дослідження, включення тих пластів, які до того або не потрапляли до уваги дослідника, або розглядалися як абсолютно інші, неспівмірні (не було й наміру, і потреби спів ставляти) із досліджуваними. Сам цей факт вивів компаративіс тику в піонери серед інших філологічних наук. Далі відбулося закономірне переміщення центрів компаративістичних дослі джень із традиційних європейських наукових осередків до тих «періферій», де передусім містилися самі предмети дослідження. Врешті розпочалося включення Інших філологічних підходів з іншого культурного простору до наукового обігу. Водночас, це сприяло й неординарному погляду на саму європейську культуру – не з середини, а з відстані, з дистанції, збоку… Відбувся поворот від євроцентризму. Але намічені мультикультуралізмом «больо ві точки» зберігалися. Серед найбільш обговорюваних, дискусій них – взаємини глобального і локального, характер взаємин різних потоків, течій, художніх сутностей, взаємодія у межах складної сітки внутрішніх даностей творчої особистості (свідоме підсвідоме – індивідуальне/колективне підсвідоме…). Протягом двадцятого століття поступово накопичувався і саєнтистський досвід, і категоріальний апарат цього дослідницького поля, який сьогодні центрується навколо проблеми глобальності. Так, мультикультурний анклав США концентрується ЗА ХІДНОЮ ідеєю індивідуалiзму і консумерізму (безумовно, я спрощую західну парадигму, але в даному разі це не познача ється на загальній інтерпретації Захід – не Захід), проте, думки про неминучість дослухання до іншого, прийняття іншого, лояльності і т. ін., запроваджуються в американське життя, державну політику, стають органікою демократії, яка претендує на роль лідера західної ( а то й світової) спільноти. Традиційний, стрижневий, центральний для американської літератури інтерес до особистості, self (починаючи від емерсо нівського selfreliance), прирощується змістом, оновлюється і модифікується проблемами психологічного розщеплення/струк турування «я», розширюється і поглиблюється включенням міфологічних (і – відповідно – міфопоетичних) рівнів, збагачу ється свідомим прийняттям багаторівневості (по горизонталі і по вертикалі) артефактів, в тому числі – художнього слова, розгалу жується множинністю selfidentity, просуваючись у її пізнанні і потрактуванню від визнання безперечної самоцінності до численних спроб розкодування/розшифровування: border con science, hybrid conscience, і – не маю сумніву – ще не сформо ваних, ще не нормованих, ще не легітимізованих багатьох інших її різновидів. Такий діапазон досить чітко вимальовується в аме риканському літературознавчому дискурсі, невідривному від мультикультуральної парадигми. В межах цього дискурсу сфор мувалися тепер вже класичні роботи Л. Гейтса, В. Соллорса, М. Анзалдуя, Т. Моррісон, а далі – Е. Саїда, Г. Бгабги, та ба гатьох інших дослідників неамериканського, і неєвропейського походження, але вирощених в натрах американського наукового середовища і перейнятих проблемами самоідентичності, проте, вже в іншій площині. У постколоніальному дискурсі центральною є не індивіду альність, не окрема персоналія, а значно більші, масштабніші анклави – нації, народи, етнічні громади, державні утворення. Фактичним вістрям постколоніальної критики стає її активна налаштованість проти неоколоніалізму як новітньої західної ідеології, метою якої є обумовлення необхідності створити спри ятливі умови для безпроблемного існування «золотого мільярду», що можливо, безперечно, лише за рахунок обмеження спожи вання іншої частини людства. Увиразнивши офіційну позицію США, розвідки Хантінгтона викликали зливу протестів саме з боку постколоніалістів (серед яких був і Е. Саїд), інтенсифіку вавши, як я переконана, розвиток постколоніальної критики як культурологічного напрямку. Постколоніалістські студії сприяли досить радикальним змінам у культурологічному дискурсі, великою мірою вплинули як на інтерпретацію глобалізації, так і на рух компаративістики. Нарешті у центр уваги потрапили основні параметри не тільки західної, а й східної цивілізації, і насамперед – у її культурному філософському сенсі. Те, що було давно відоме і вважалося екзо тикою за часів розмежування Заходу та Сходу (хоча, скажімо, для Британської імперії і мало неабияке практичне значення), сьогодні, за умов цивілізаційної глобалізації, стає чинником основоположним. Ідеться про потрактування співвідношення осо бистості та спільноти, людини та світу природи, життя і смерті, що такі різні, якщо не протилежні, на Заході та Сході (а ще ж не забуваймо про специфіку африканського континенту, голос якого ми, тобто Європа, ще невдовзі почуємо ). Цивілізаційна модель глобалізації викликає бурхливий сталий добре організований спротив у значної частини населення планети. Відтепер культура набуває статусу провідної парадигми як чи не єдиний засіб збере ження – саме збереження – унікального середовища та традицій. Проте навряд чи є сенс повністю погоджуватись навіть із та ким авторитетом, як Шпенглер, щодо протистояння цивілізації й культури. Націлений на унікальне й неповторне культурний дискурс може змінити вектор глобалізації – від беззастережної уніфікації до так само беззастережного накопичення максималь но довершених і повністю зреалізованих різного типу моделей та фрагментів. Тож варто і глобалізацію трактувати не тільки як явище цивілізаційне, а й як феномен культури. В цій площині глобалізація і стає предметом компаративіст ських дискусій. В добу глобалізму значно розширюється геогра фічний діапазон залученої літературної практики, відбувається відчутна децентрація (Р. Рорті зазначає, що аналогічні процеси децентрації відбуваються чи не в усіх наукових галузях)28, ком паративістика позбувається євроцентризму, й саме поняття євро пейськості переглядається з точки зору його обумовленості і на сиченості колоніалістською політикою, імперіалістичної сутності. У науковий обіг вводяться «чужі» західній ментальності східні теорії, моделі, спектри (скажімо, поняття «орієнталізму», сформульоване і розроблене Г. Бгабгою). Все це стає природнім «тілом» компаративістики. Проте і за таких умов пошук зали шається зосередженим на моментах і формах зустрічі різних культур на одній площині (inbetweenness comparative litera ture, за виразом Жанг Лонгсі (Zhang Longxi), професора компа ративістики і перекладу з Гонконгу29), на проблемі центру і мар гіналій, необхідності зустрічі з «іншим» для самоідентифікації. При тому – максимальна самоідентифікація, персоналістична і національна, відбувається не в метрополії, а в екзилі, діаспорі, тобто, в іншому і інакшому середовищі, і низка пов’язаних із цими кардинальних проблем стають змістом і дискусійним полем, перш за все, американської компаративістики, яка слугує своєрідним експериментальним майданчиком на перетині теорії і практики становлення ментальності в умовах глобалізації. А далі дискурс переходить в сферу, можна сказати, метана ративів. Нація і націєтворення, наративна природа нації – один із широко розповсюджених проектів епістемології, побудованих на витлумаченні ґенези і теорії роману (novel). Тут треба згадати дві праці, що справили надзвичайний вплив на гуманітаристику останніх десятиріч: дослідження соціолога Бенедикта Андерсона «Уявні спільноти: роздуми про походження і розповсюдження націоналізму» («Imagined Communities: Reflections on the Origin and Spread of Nationalism», 1983) та історика літератури Франка Моретті «Атлас європейського роману 1800–1900» (Franco Mo retti «Atlas of European Novel 1800–1900», 1998). Це соціологіч ні дослідження (надзвичайно модні сьогодні в США), де автори «наводять переконливі причини для розгляду роману XIX сто річчя як могутнього феномену культурної саморепрезентації засобами, якими сучасна національна держава може символічно бути осмислена (освоєна) своїми громадянами». Андерсон «рома нізує» націю, Моретті – націоналізує роман. Знаковою можна вважати книжку «Культура глобалізації» (The Cultures of Globalization), видану Фредеріком Джеймсоном і Масаі Мійоші ще 1998 року. Видання є соціально вагомим – як це і можна очікувати від упорядникамарксиста; статті також уповні вкладаються у напрям розвитку сучасного американсько го літературознавства. Основні постулати Мійоші висловлені у заключній частині: доба після Другої світової війни була часом деколонізації, але водночас – періодом підготовки до глобаліза ції, тобто, неоколоніалізму. (Тоді, констатує Мійоші, Радян ський Союз розглядався як мілітаризована країна третього світу, тобто, як потенціальний ареал неоколоніалізму). «Глобалізація ніколи не означає глобальної рівності»30, навпаки, зростає різниця між багатством і бідністю. І в цьому плані глобалізація пересікається з неоколоніалізмом. Національні держави під час глобалізації втрачають свої функції. Фактично, цю «розшифров ку» глобалізму можна вважати засадничею щодо компаративіст ської громади США. Основні з названих проблем, як вже зазначалося, знайшли висвітлення у знаковому документі компаративістів США у 2004 році. Головний доповідач і організатор видання Хон Соссі висту пив з фундаментальною доповіддю Exquisite Cadavers Stitched from Fresh Nightmares: Of Memes, Hives, and Selfish Gene («Вишуканий труп, виготовлений з свіжих нічних кошмарів: про мімів, стадних тварин та самодостатній ген»), в якій представив історію науки від її витоків на початку ХІХ ст. (з досить розлогим екскурсом у класичну російську компаративістику ХІХ і ХХ ст. з акцентом на значенні творчого доробку В. Шкловського і Р. Якобсона) до найновітніших часів. Х. Соссі констатує тріумф компаративної літератури, що посіла місце своєрідного акуму лятора найактуальніших проблем сучасної культури – її теорій і художніх практик. Водночас, доповідач визнає таке становище за піррову перемогу, оскільки ствердившись як самостійна ака демічна дисципліна, компаративна література втратила свої обриси, предмет, чіткі сфери дослідження, перетворившись на інтердисципліну у найширшому сенсі цього слова з необмеже ним діапазоном наукового пошуку – таку собі метанауку у гло бальному просторі, об’єднану фактично лише компаративним методом, від самого початку не зв’язану і не обмежену рамками ані національними, ані державними. Соссі цитує Кроче: «Сам компаративний метод, тому що він є просто методом досліджен ня, не може бути достатнім для делітимізації дослідницького поля»31. Доповідач приділяє увагу аналізу різних концепцій подаль шого розвитку компаративістики, що з’явилися протягом остан ньої декади. Зокрема, згадуючи прогноз М.Л. Пратт десятиріччя тому, що мультикультуралізм приведе до «глобалізації, демокра тизації, деколонізації», він констатує: глобалізація виявилась протилежною мультикультуралізму, бо сприяла підсиленню неоколоніалістської практики. Сьогодні «глобалізація є амери канізація…, формування економічних і політичних рішень у сві товому масштабі, продиктоване потребами Сполучених Штатів»32. Основний постулат доповіді полягає в тому, що компарати- вістика, хоч вона за своєю природою і є спорідненою з глоба- лізацією, в нових глобальних умовах має шукати власні шляхи для специфічної універсалізації та об’єднання літературних і культурних потоків з усього світу. Культура у глобальному світі має формувати власну сферу не через створення світової літера тури у потрактуванні Гете (як витвір культурної Європи), а у сучасному масштабі – як культурний простір різних цивілі зацій («досвід світу через екстенсивну множинність» [32, 86], як пояснює учасник цієї конференції професор компаративної і англійської літератури з Колорадо Д. Ферріс). Це – і завдання, і експериментальне поле компаративної літератури як метадис ципліни. Для її реалізації компаративістика має вирішувати низку власних професійних проблем, які визначать певні канони і кри терії, що сприятимуть практичній діяльності компаративістів у добу глобалізації. Одним з таких канонів, на думку доповідача, може слугувати «літературність» свого часу запроваджена росій ським формалізмом як категорія, що визначає специфіку фено мену художності тексту. Але «за будьяких умов, питання не в то му чи треба контекстуалізувати літературу та приймати нові кано ни і традиції, а в тому як це робити» [32, 22]. Як засвідчує профе сор Корнуелльського університету Джонатан Куллер (Jonathan Culler), «небезпека світової літератури в тому, що вона має відбирати довершене, оминаючи специфічні стандарти та ідео логічні фактори, що відіграють певну роль у процесі селекції»33. Отже окреслюється нагальна проблематика компаративних студій в добу глобалізації: організація певної культурної єдності та критерії, за якими це можна здійснити. В цій площині накреслюються блоки «внутрішні» та «зовнішні» – естетичний та «просторовий». На естетичних канонах, критеріях, способах організації літератури як єдності більше наполягають європей ські учасники дискусій. Саме вони підхоплюють можливу плід ність ідеї «літературності» як критерію об’єднання текстів у єдину літературу. Якщо Д. Куллер наполягає на необхідності літера турного контексту для оцінки окремих культурних явищ, то відомий теоретик літератури Л. Хатчеон34 вважає, що таким організатором всесвітнього літературного процесу може стати історія суто літературних категорій – жанрів, родів, автора, наратора, тощо. Особливої ваги набувають дискусії про роль і значення мов ного багатства для дослідникакомпаративіста. У кожному з по передніх «декадних» узагальнень невтомно підкреслювався елі тарний характер компаративістики, як науки, що потребує зрілого дослідника із знанням кількох іноземних мов, аби мати змогу читати тексти виключно в оригіналах і, таким чином, гарантувати чистоту та достовірність наукових висновків. Лише узагальнення 2004 року і наступні дискусії змінили підходи до цієї проблеми. Адже безмежне розсунення кордонів компаратив ного матеріалу робить очевидним неможливість його освоєння в оригіналі. Пропонуються різні підходи до його збирання у єдині конгломерати, але безперечно зростає роль перекладу як одного з необхідних а точніше – першорядних компонентів компаратив них студій. Набуває чинності спостереження С. Баснетт (Bas snet, Susan) ще 1993 року. «Компаративна література як дисцип ліна стає першорядною. Кроскультурні дослідження, жіночі студії, постколоніальні теорії, культурні студії повністю змінили обличчя літературних студій. Ми можемо розглядати перекла дацькі студії як принципову самостійну дисципліну в ареалі компаративної літератури»35. Другий вектор літературної компаративістики спрямований на осмислення нової універсальності. Й тут немає єдності. Лунають думки, що само поняття «література» невід’ємне від західного європейського канону, тому лише євроцентрична думка могла об’єднувати навколо цього канону всю світову літе ратуру – про що свідчить і історія терміну, запровадженого Гете. Д. Ферріс (Ferris D.), провівши кваліфікований історичний екс курс у сферу німецького романтизму, доводить, що феномен сві тової літератури виник паралельно із появою національної, яка позиціонувала себе як фрагмент цілого36. Отже ставиться під сум нів сама можливість формування нової літературної спільноти – сучасної світової літератури через її «імперіалістичну», колоні заторську сутність. Пропонується нова модель всесвітньої літера тури, яка базуватиметься не на включенні всіх текстів з усіх континентів та материків (інтелектуали із здоровим глуздом вва жають таке просто неможливим), а на структуруванні і розробці певних їхніх екстрактів – тем, сюжетів, проблемних вузлів. Д. Демрощ таку практику вважає інтенсифікованим читанням, яке може компенсувати недостатню обізнаність із конкретикою різномовних текстів у можливій системі нової всесвітньої літе ратури. Демрощ пропонує нову шкалу канонізації. Замість традицій ної дворівневої (відповідає – не відповідає канону), яку вже не можна адаптувати до незліченної кількості різномовної продук ції, перейти на такий стандарт, що відповідає новим реаліям: гі перканон – для розвинених (major); контрканон ( countercanon) – для літератур на маловідомих мовах; тіньовий канон (shadow canon) – для мало відомих авторів. Треба відзначити, що саме в колі цієї проблематики відбува ються дискусії на зібраннях компаративістів різних ареалів, масштабів, рівнів. Тенденція до політизації компаративістики у добу глобаліз му взагалі характерна для постколоніалістів. Показовою можна вважати наукову діяльність Д. Кадіра (Kadir, Djelal), який в останніх розвідках підводить базис під перегляд засадничих положень. Щодо центральної теми дискусій 2004 року – мож ливості або й нагальної потреби з позицій новітньої компарати вістики узагальнювати, універсалізувати літературний досвід цілого світу, Кадір впевнений, що така модель може бути сконст руйована в добу тероризму лише з перспективи «правлячої сили, яка дозволяє представництво в термінах, що сама встановлює для компонування і порівняння, і що то є своєрідною макдона лізацією, за якої глобалізуюча Америка колонізує різні культу ри, представляючи їх як певні відтінки місцевого колориту»37. Це, на думку Кадіра, є використання літератур світу як об’єктів неоколоніальної узурпації та імперіалізму. Виступаючи на з’їзді компаративістів Мексики і Канади (квітень 2007), Кадір проголосив доповідь, в якій вивів першо основи компаративістики із факту завоювання Південної Амери ки іспанськими конкістадорами. Адже, з його точки зору, саме тоді відбулася зустріч принципово різних культур, і саме тоді склалося ставлення європейців до Іншого як до неповноцінного, нецивілізованого, варварського, яке не треба осмислювати в його унікальності і інакшості, а належить радикально змінювати, адаптуючи до власних – єдино вірних – постулатів, взірців, кано нів, поглядів. Як доказ Кадір наводить фрагменти з документів іспанських місіонерів і богословів, що наполягали на необхіднос ті баптизації інків і майя, навіть не намагаючись зрозуміти осно ви їхньої специфічної, відмінної від європейської цивілізації. Відтак, ХV–ХVІ сторіччя визначаються як час виникнення ком паративу – адже дві моделі зіткнулися безпосередньо, рубежем, від якого традицією компаративістики стало накладання однієї моделі на іншу з метою уніфікації на користь однієї – євро пейської. Корективи вносило саме життя, вибудовуючи стиль, котрий одержав в наш час назву метизації, де домінантними стали не «чисті» одновалентні, а змішані внаслідок тривалого змушеного співіснування форми двох культур, що й характери зує сьогоднішній латиноамериканський континент, зокрема, його мексиканську компоненту. Сам же вироблений в ті часи компаративний принцип, на думку Кадіра, в європейській парадигмі і сьогодні залишається провідним популярним у владних структурах західних держав, зокрема, США, яке безпосередньо керується ним у своїй політиці на Сході, скажімо, в Іраку, де зіткнулися різні парадигми світо бачення, і західна демократія, західний спосіб мислення вста новлюється силоміць, ніяк не орієнтовано навіть на можливість, на правомочність Іншого. Кадір наводить страшенні факти фі зичного знищення великих масивів східної культури американ ським втручанням в Ірак38. Безсумнівно, подібна логіка взаємин диктується і обумовлюється хантінгтонівським потрактуванням самого принципу взаємин різних культур, яка, з його точки зору, має неминуче привести до зіткнень, до руйнівної війни. Адже засновник офіційної точки зору далекий навіть від розгляду таких життєво необхідних сьогодні на всіх рівнях суспільного, політичного життя і комунікацій понять як Інший, Інакшість як нормu демократичної онтології, більше того – як єдиного шляху збереження людства на планеті Земля. Серед найрепрезентативніших моделей і пропозицій щодо подальшої організації компаративних студій, як свідчить резо нанс, можна вважати книжку Гайатрі Співак (Gayatry Spivak) «Смерть дисципліни» (2003), укладену з її лекцій, прочитаних студентам Гарвардського університету. Книжка викликала бурхливу реакцію академічної спільноти, перш за все радикаль ністю підходів до кардинальних проблем компаративістики як наукової дисципліни. Гайятрі Співак є одним з чільних авторите тів постколоніальної критики, вона прекрасно обізнана з схід ною культурою, пропонує змінити і сутність, і фрейм самого предмету «компаративні студії». Спираючись на постулати пост колоніалізму, виходячи з незліченної кількості конкретних національних літератур і артефактів, які мають бути охоплени ми сучасними компаративістами, якщо вони хочуть зважати на світову літературу у повному обсязі, але не можуть цього зро бити, бо жодна людина нездатна освоїти усе багатство мов світу, щоб ознайомитись з оригінальними текстами, Г. Співак про понує «планетарний проект» – організувати компаративістику як наукову філологічну (чи, скоріше, культурологічну) дисцип ліну за проблемнотематичним сценарієм. Постулати викликали гучну дискусію на ACLA форумі 2004 року. Підсумовуючи цю дискусію, оглядачі акцентували головні положення. Робота з первинними текстами можлива лише через переклад; компара тивна література має продовжувати двовекторний рух, аби уникнути Сциллу провінціалізму і Харібду дилетантизму… Чим би не була компаративна література, і як би вона не відбивала складності світової літератури, Area Studies, і неодмінність інституційної кризи, що, здається, обійняла її в даний історич ний момент, незалежно від того, де вона відбувається, якою практикою оперує, – компаративна література функціонує як перехрестя, на якому люди вчаться розмовляти різними мовами в найширшому сенсі цього поняття. Розпочата американськими компаративістами дискусія про ситуацію науки у добу глобалізації була розгорнута і продовжена не лише постколоніальною критикою, а й європейськими дослід никами, зокрема, стала провідною у виданні англійських компа ративістів39, тема якого визначилася як компаративна література на перехрестях. Реакцію на центральне питання – компарати вістика в добу глобалізації – в різних країнах і частинах світу, в тому числі, і у Центральній та Східній Європі, представлено у відповідних виступах учасників американського форуму і в стат тях англійського видання. Так, С’юзен Баснетт, відомий англійський компаративіст, автор кількох досліджень з теорії та історії компаративістики, аналізуючи позицію Співак («Нова компаративна література потребуватиме «підривати і знищувати» тенденцію домінантних культур поціновувати нові»40, заперечує проект планетарності як єдино можливий для організації компаративної науки, вважаю чи його більш політизованим, ніж професійним, виходячи з есте тичних параметрів, без яких втрачає будьякий сенс сам предмет компаративного дослідження. «Інакше кажучи, це вимога вийти і рухатися поза параметрами західних літератур і суспільств, позиціонуючи себе у межах планетарності. Оригінальна ініціати ва компаративної літератури, котра прагне читати літературу транснаціонально в категоріях тем, рухів, жанрів, періодів, zeit geist, історії ідей, є застарілою і вимагає переосмислення в світлі письма, виробленого у новонароджених культурах. Це – політи зовані виміри компаративної літератури; Співак вважає плане тарність опозицією до глобалізації, з якою вона не згодна, про понуючи запровадження однакових цінностей і систем обміну повсюдно. За контрастом планетарність можна уявити, як Спі вак це інтерпретує, зсередини докапіталістичних культур плане ти, поза глобальними потоками, детермінованими інтернаціо нальним бізнесом»41. С. Баснетт взагалі схильна вважати компаративістику не окремим науковим предметом, а однією із засадничих літературо знавчих і культурологічних методик, якими успішно користуєть ся гуманітаристика протягом всієї своєї історії – і тут думки двох дослідниць збігаються. Проте «Співак концентрується на ідеї «пришестя», яку вона вважає перспективною для компаративної літератури. Я більш сконцентрована на «вже трапилося», але ми обидві, різними шляхами близькі до того, щоб бачити компара тивну літературу не як дисципліну, а швидше як метод набли ження до літератури, такий, що ґрунтується на ролі читача, але водночас не випускає з уваги історичний контекст, в якому відбу вається акт читання і акт творення тексту» [41, 9]. Європоцентризм – поняття, яке також потребує перегляду. Бо далеко не всі європейські нації або держави затавровані грі хом колоніалізму, навпаки, сьогоднішня Європа оприявнила такі народи, які самі були колонізованими, їхню культуру треба включати до загального контексту і осмислювати, а не відкидати як імперіалістичну. Це постулат, який розвиває у своїй статті викладач лондонського університету Лючія Болдріні (Boldrini, Lucia). До речі, Болдріні спирається на думку Р. Кроуфорда (Crawford, Robert)42, за спостереженнями якого у створенні деяких провідних літератур дуже велику роль відігравали мар гінальні, які ними «перетравлювалися» ( цю тезу можна довести, працюючи з літературами російською і українською). «…Ми потребуємо фундаментального переосмислення Європи, це кожен відчуває, але не зациклюватися на старих історичних пер цепціяx та преконсептах, а бути готовими повністю відкритися до нового багатства і множинності культурного, літературного і лінгвістичного спадку»43. Треба шукати моделі, які допоможуть розвитку компаратив ної літератури в Європі. І тут для утворення єдиного текстового простору, на думку Керіла Емерсона (Emerson, Caryl)44, за міру може послугувати та сама «літературність», на яку звернув увагу Х. Соссі. Іншу модель пропонує Л. Хатчеон45. Це переосмислення літературної історії, поза категоріями націй і націоналізму, че рез концепцію вузлових точок, в яких контактують різні культу ри і від яких радіюють різні історичні, художні, культурні сили. Лінда Хатчеон також вважає, що поняття Європи вимагає перегляду. А на мою думку, і імперіалістичну культуру треба не таврувати, а переглядати з точки зору гетерогенності, і таким чином доводити присутність Іншого у європейській канонічності (як то робить Т. Моррісон із «чорною присутністю» в літературі США). Редактор англійського видання професор Роберт Венінгер (Weninger, Robert) у вступній статті «Comparative Literature at a Crossroads?» теж підводить певні підсумки щодо стану компа ративістики. Він спирається при цьому на детальний аналіз аме риканських підсумкових документів, висновуючи, що сьогодні компаративна література намагається представити себе як мен шовартісна контрнаука, протиставляючи себе великій (або, як казав Ніцше, монументальній), євроамериканській або євро центристській Компаративній Літературі з великої літери. Венінгер фіксує зміщення центру компаративістики із західних текстів на незахідні, але при цьому констатує, що центральними, провідними в науці залишаються західні теорії і таким чином просто відбувається заміна одного виду гегемонії іншим. Його прогнози, оперті на доповідь Соссі і матеріали аналізо ваної збірки, цілком оптимістичні, бо компаративістика – з його точки зору – ані деградує, ані занепадає, вона постійно трансфор мується, адаптуючись до нових умов, що є ознакою здоров’я і росту. «Може в цьому є іронія, але то правда, що сама наша схиль ність бачити себе хворими надихає нас більше, ніж колег із сусід ніх дисциплін, ставити під сумнів наші методи, позиції і постійно оновлювати параметри і периметри нашого предмету. Компара тивна література за будьякої констеляції – з або без Культурних Студій, з або без Area Studies, з або без Транснаціональних Сту дій – забезпечує лінк між дисциплінами чи то в межах гуманіта ристики, мистецтв чи наук. Це простір, де названі дисципліни можуть креативно мікшуватися, перехрещуватися, симбіозува ти, синергизувати, обмінюватись, торгуватись і доходити вигід них «домовленостей» без ризику бути моментально витісненими, вигнаними трансгресивними трансдисциплінарними практика ми. Саме з цієї причини лише Компаративна література є ака демічною дисципліною, без якої жоден університет як генератор інтелектуального та енергійного мисленневого руху не може існувати. І не має значення, що багато університетських адмі ністраторів недостатньо освічені, щоб це визнати. І це, сукупно із здатністю компаративної літератури до самокритичності, пре красно пояснює, чому наша дисципліна залишається на передніх рубежах теорії протягом останніх п’ятдесяти років, а також чому вона так часто виявляється на лезі гуманітаристики»»46. І до цієї обґрунтованої оцінки/прогнозу я готова повністю приєднатися, закінчивши статтю на такій оптимістичній – щодо майбутнього компаративістики – ноті. Література 1 Levin H. Refractions. Essays on Comparative Literature. 1966, p. VIII. 2 Frye N. Anatomy of Criticism. Prinston UP, 1971. 3 Frye N. Words with Power: Being a Second Study of the Bible and Literature. 1990, p. X111. 4 Frye N. Anatomy of Criticism, p. 123. 5 Сomparative Literature, 2001, v. 53, N 1, p. 78. 6 Damrosch D. Auerbach in Exile //Comparative Literature, 1995, N 2. 7 Ibid., p. 89. 8 Apter E. Comparative Exile. Competing Margins in the History of Comparative Literature // Comparative Literature in the Age of Multicul turalism. Ed. By Ch. Bernheimer, 1995, p. 87. 9 Brooks P. Must we Apologize? // Comparative Literature in the Age of Multiculturalim, p. 97. 10 Wellek R. The Crisis Of Comparative Literature //Concepts of Cri ticism, ed. by Stephen Nichols, Yale UP, 1963, p. 282. 11 Bernheimer Сh. Introduction. The Anxieties of Comparison // Com parative Literature in the Age of Multiculturalism, p. 3. 12 Wellek R. The Concepts of Criticism, p. 287. 13 Levin H. Refractions, p. ІX. 14 Comparative Literature in the Age of Multiculturalism, p. 22. 15 Miller, J.H. The Function of Literary Theory in Present Time // The Future of Literary Theory, ed. By R. Cohen, N.Y., 1989, p. 102. 16 New Literary History, Summer, 1995, v. 26, N 3. 17 Miller J.H. The Function of Literary Theory in Present Time // Fu ture of Literary Theory, p. 102. 18 Цит. Bernheimer, p. 10. 19 Riffaterre M. On the Complementarity of Comparative Literature and Cultural Studies. // Comparative Literature in the Age of Multicul turalism, p. 71. 20 Toward a Theory of Comparative Literature: Selected Papers pre sented in the division of theory of literature at the XІ International Com parative Literature Congress, ed. By Mario J. Valdes. 21 Zepetnek de, S.T. Comparative Literature: Theory, Method, Applica tion. AmsterdamAtlanta, GA, 1998, p. 14. 22 Shell M. Babel in America: or, The Politics of Language Diversity in the United States. // Critical Inquiry, Autumn, 1993. Not English Only. Redefining «American» in American Studies. Ed. by Orm Overland, 2001. 23 Comparative Literature in an Age of Globalization. The John Hop kins UP, ed. by Haun Saussy, 2006. 24 Partisan Review, 1972, N 2, p. 158. 25 Huntington S.P. The Clash of Civilizations? // Globalization and Challenges of a New Century. Ed. by P.O. Meara, H.D. Mehlinger, and M.Krain. Indiana UP, 2000, p. 3. 26 Huntington S.P. The Clash of Civilizations and the Remaking of World Order, p. 310. 27 A Conversation with… Historian D.H. Fischer talks about the persis tence and importance of regional loyalties // Humanities, v. 20, number 4, JulyAugust 1999. 28 Rorty R. Looking Back at «Literary Theory» // Comparative Litera ture in an Age of Globalization, p. 63–67. 29 Zhang Longxi. Penser d’un dehors: Notes on the 2004 ACLA Report // Comparative Literature in an Age of Globalization, p. 230–236. 30 The Cultures of Globalization, eds. Jameson F., Miyoshi M. Duke UP, 1998, p. 249. 31 Сroce B. Comparative Literature // Comparative Literature: the Early Years, ed. by Schultz HJ. and Rhein P.H. Univ. of North Carolina Press, 1973, p. 222. 32 Comparative Literature in an Age of Globalization, p. 25. 33 Culler J. Whither Comparative Literature // Comparative Critical Studies, v. 3, issue 1–2, 2006, p. 92. 34 Hutcheon L. Rethinking the National Model // Hutcheon L. and Valdes M. Rethinking Literary History: A Dialogue on Theory. Oxford UP, 2002, p. 3–49, 8. 35 Bassnett S. Comparative Literature: A Critical Introduction. Oxford, 1993, p. 161. 36 Ferris D.Indiscipline // Comparative Literature in an Age of Globa lization, p. 78–99. 37 Kadir D. Comparative Literature in an Age of Terrorism // Compa rative Literature in an Age of Globalization, p. 68–77. 38 Kadir D. Comparative Literature in a World Become TlOn // Compa rative Critical Studies, 2006, v. 3, issues 1–2. 39 Сomparative Critical Studies, 2006, v. 3, issue 1–3. 40 Spivak G. Death of the Discipline, p. 100. 41 Bassnett S. Reflections on Comparative Literature in the Twenty first Century // Comparative Critical Studies, p. 3–4. 42 Crawford R. Devolving English Literature. Edinburgh UP, 2000. 43 Boldrini L. Comparative Literature in the Twentyfirst Century: A View from Europe and the UK // Comparative Crtical Studies, p. 22. 44 Emerson C. Answering for Central and Eastern Europe // Comparative Literature in an Age of Globalisation, p. 203–211. 45 Hutcheon L. Rethinking the National Model // Hutcheon L., Valdes M.J. Rethinking Literary History: A Dialogue on Theory. Oxford UP, 2002. 46 Weninger R. Comparative Literature on Crossroads? An Intro duction // Comparative Critical Studies, p. XVIII. Олена Дубініна До історії та сучасного стану компаративістики у США Наприкінці ХІХ ст., коли в Європі вирували дискусії з при воду виникнення та становлення нової дисципліни «litterature comparee», з’являється перше англомовне видання з терміном «літературна компаративістика» на обкладинці – книжка Х.М. Поснетта 1886 р.1 Як зазначає Р. Веллек, саме з публіка цією цієї праці нова дисципліна привертає до себе увагу і в Спо лучених Штатах2. Зокрема, свій схвальний відгук друкує В.Д. Хоуеллс в «Харперс Мегезін» 1886 р.3, Ч.М. Гейлі та Ф.Н. Скотт в своїй роботі «Вступ до методології та змісту літе ратурознавства» 1889 р.4 присвячують літературній компарати вістиці цілий розділ, посилаючись на Поснетта. 1899 р. у Колумбійському університеті було засновано першу в США кафедру літературної компаративістики, а вже за кілька років подібні підрозділи з’являються в Гарварді (1904), універ ситетах Массачусетса в Дартмуті (1908), Північної Кароліни (1923), Каліфорнії (1925), Вісконсіна (1927). В цей же час в Ко лумбійському університеті започатковуються перші в країні пе ріодичні видання з літературної компаративістики: 1903 р. Дж. Вудберрі стає редактором «Журналу літературної компара тивістики»5, який, втім, не протримався довго, а 1912 р. органі зовано академічне видання «Праці з англійської літератури та компаративістики»6, що існує і досі. Хоча базовими методологічними джерелами для перших ком паративістських досліджень в США стають відомі роботи піонерів у галузі – Х.М. Поснетта, французів Ф. Брюнетьєра7 та Дж. Текс та8, – вже на початку ХХ ст. американські вчені роблять спроби самостійно осмислити та визначити сутність та поле наукових зацікавлень дисципліни «літературна компаративістика». Так, засновник «нового гуманізму» І. Беббіт в одній із програмних робіт «Новий Лаокоон»9 бачить своє дослідження «Лаокоону» «не стільки в межах німецької класики, скільки як проблеми літературної компаративістики»10. Такий підхід учений обґрун товує твердженням, що компаративістичний метод видається найдоцільнішим у процесі пошуку визначень складних літерату рознавчих понять, як, приміром, «класичний», «псевдокласич ний», «романтичний», «натуралістичний» – лише цей метод дає можливість погляду «ніби ззовні»11. При цьому Беббіт пропонує власну трактовку предмету літературної компаративістики: «Багато людей схильні вбачати в популярності цієї нової дисципліни [літературної компаративістики. – О.Д.] лише суто університетську примху. Напевне вони будуть близькі до істини, доки дисципліна не стане чимось більшим, ніж безкінечне вивчення джерел, впливів та взаємовідносин»12. 1926 р. інший американський вчений О. Дж. Кемпбелл у статті «Що таке літературна компаративістика?»13 спробував адаптувати молоду дисципліну до потреб академічного життя Нового Світу, визначити її перспективи у контексті американ ської культури, запропонувати методологію, відмінну від євро центричного мислення Текста та історіографічного дослідництва Поснетта. Кемпбелл пропонує таке бачення дисципліни: «Літе ратурна компаративістика <…> прагне, в першу чергу, відкрити загальні закони, що виходять за межі однієї окремої літератури, як, приміром, розвиток типів та форм під час плідної взаємодії різних літератур. Подруге, вона намагається виявити родову схожість між двома чи більше літературами. І нарешті, через розкриття подібностей та відмінностей засобами порівняння вона намагається пояснити витоки та формування індивідуаль них творів. Це означає, що, як і всі наукові дослідження літе ратури, наші методи являють собою здебільшого дослідження процесів становлення художнього твору та визначають фактори, що на це впливають. Іншими словами, методи літературної ком паративістики спрямовані не на те, щоб відкривати або акцен тувати естетичні категорії, а скоріше щоб створити нові способи розуміння»14. Хоча І. Беббіт, О. Дж. Кемпбелл та інші американські вчені компаративісти першої половини ХХ ст. і не виробили комплекс ного національного підходу до визначення предмету та завдань літературної компаративістики, вони, безперечно, стали провіс никами тих важливих процесів, що відбуватимуться у галузі у другій половині ХХ ст. Як зазначено в розвідках з питання історії формування національної школи компаративістики в США15, основи «дис ципліни, яку ми визнаємо як американську літературну компа ративістику, було закладено напередодні та відразу після Другої світової війни»16 так званими «батькамиемігрантами з Європи»17 Л. Шпітцером, Е. Ауербахом та Р. Веллеком. І хоча ані Ауербах в «Мімесісі»18, ані Шпітцер в «Лінгвістиці та історії літератури»19 не приділяють великої уваги питанням методу та предмету літе ратурної компаративістики, запроваджений ними тип аналізу художніх творів із виявленим антисцієнтистським та антипо зитивістським підходом ляже в основу теорії та практики цієї дисципліни в США подальших десятиліть. Р. Веллека по праву вважають «почесним головою американ ської компаративістики»20, адже, поперше, саме він сформулю вав ті нові принципи, що безпосередньо зумовлять формування американської національної школи; подруге, він стояв біля витоків інституїзації дисципліни в країні. Доленосною для розвитку літературної компаративістики в США (а згодом і в світі) стала доповідь Веллека на Другому конгресі Міжнародної асоціації літературної компаративістики 1958 р., що була опублікована під назвою «Криза літературної компаративістики»21. Свідченням кризового становища дисцип ліни, на думку ученого, став той «факт, що вона [літературна компаративістика. – О.Д.] не спромоглася визначити чіткий предмет дослідження та відповідну методологію». Причини такого становища автор вбачає в помилковості програмних твер джень французьких «законодавців компаративістичної моди» Бальдансперже22, Ван Тігема23, Карре24 та Гюйара25, які «обтя жили літературну компаративістику застарілою методологією та наклали на неї мертву руку фактуалізму, сцієнтизму та історич ного релятивізму ХІХ ст». Бачення завдань літературної ком паративістики у «вивченні взаємообміну двох літератур» зводить компаративне дослідження до «простежування в тексті мотивів, тем, образів, ситуацій, сюжетів тощо якогось попереднього тво ру». Така робота призводить до грандіозного накопичення фак тів, які, вочевидь, можуть засвідчити лише одне – «що один письменник знав та читав іншого письменника». Безперспектив ність такого типу роботи здається Веллеку очевидною, адже не сприяє власне аналізу літературного твору. Інший бік справи, коли компаративне дослідження перетворюється на прагнення «зібрати свідчення значимості нації шляхом визначення кіль кості впливів, що вона вчинила на інші нації», видається амери канському досліднику небезпечним «культурним експансіо нізмом», наслідки якого даються взнаки і в США (приміром, коли, в «Літературній історії Сполучених Штатів Америки» під ред. Р. Е. Спіллера 1948 р.26 художні пошуки Ф. Достоєвського зумовлюються впливами Е. По та Н. Готорна). Такому баченню предмета та методології компаративістики Веллек протиставляє власне визначення, що формувалося у нього протягом декількох років, починаючи від виданої разом із О. Уорреном «Теорії літератури» 1949 р.27 і до доповіді 1958 р. За цим визначенням літературна компаративістика «має досліджу вати всю літературу в інтернаціональній перспективі з усвідом ленням єдності всієї літературної творчості та досвіду. Згідно з цією концепцією, літературна компаративістика означає до слідження літератури незалежно від лінгвістичних, етнічних та політичних кордонів. Ця дисципліна не може обмежуватися якимось єдиним методом: опис, характеристика, виклад фактів, пояснення, оцінка використовуються в її дискурсі так само, як порівняння. Саме ж порівняння не може зводитись до фактичних історичних контактів. І навіть більше – може статися доцільні шим (що демонструють сучасна лінгвістика чи антропологія) по рівнювати теми, жанри чи форми історично непов’язаних фено менів, ніж впливи, що зумовлюються особистими контактами, прочитанням або паралелями <…> Літературна компаративісти ка вже кристалізувала рух проти романтичного наголосу на одній національній літературі; хоча, напевне, вона не зможе і не повинна відмовлятися від цього базису у дослідженні окремих творів або окремих літератур і не буде та й не зможе ігнорувати національних відмінностей. Але вона має вийти за їхні межі та прямувати до далекої ідеальної мети: універсальної літературної історії та універсальної літературної теорії. Літературна компа ративістика зможе і буде процвітати лише за умов, що вона подо лає всі штучні обмеження, накладені академічною організацією або упередженістю методологій ХІХ ст., та сміливо прямуватиме до вивчення літератури як єдиного цілого28. Веллеківське визначення стане засадничим для напрямку подальшого розвитку літературної компаративістики в США. Знаменною віхою для формування американської національ ної школи компаративістики стали роботи ще одного відомого дослідника Г. Ремака, який так визначив предмет та завдання дисципліни: «Літературна компаративістика – це дослідження лі тератури поза межами однієї конкретної країни та дослідження стосунків, з одного боку, літератури, а з другого – інших галузей знання та віри, таких як мистецтво (живопис, скульптура, архі тектура, музика), філософія, історія, суспільні науки (політика, економіка, соціологія), природничі науки, релігія тощо. Коротше кажучи, це порівняння однієї літератури з іншою/іншими та по рівняння літератури та інших сфер людського вираження»29. Таким чином, у 196070ті рр. викристалізовуються специ фічні ознаки «американської школи» компаративістики, що ви являються, в першу чергу, в певній методологічній настанові. Так, приміром, говорячи про відмінності між американською та французькою школами, традиційно мають на увазі, що «фран цузька школа» більше цікавиться такими проблемами, як «спосо би трансмісії», «рецепція та вплив», «джерела», «іноземна подо рож», «образ країни в літературі іншої країни», тому її інакше називають «influence studies» (дослідження впливів) на відміну від визначення «американської школи» як «affinity studies» (дослідження властивостей), адже в полі її інтересів частіше пере бувають «аналогії поза контактами» або «типологічні власти вості»; крім того, поза фактом, що саме в Європі виникає інтерес до інтердисциплінарних досліджень, які включають живопис, фо тографію, кіно, музику тощо, французькі вчені залишаються на позиціях традиційного домінування філології, опираючись «роз миванню» меж галузі, яке чинять представники «американської школи». Історія формування національної школи компаративістики в США тісно пов’язана із виникненням та функціонуванням від повідних інституцій, зокрема Американської асоціації літера турної компаративістики (American Comparative Literature Association, скорочено ACLA), що з’являється 1960 р. на тлі за гального вибуху інтересу до дисципліни у країні (на початку 1960х рр. в США вже існувало 80 університетських кафедр, що пропонували курси із компаративістики). Засадничі принципи діяльності ACLA30: 1. ACLA – це головна наукова організація в Сполучених Штатах Америки для учених, чия робота стосується досліджен ня декількох літератур та культур або створює передумови для міжкультурних літературних студій. 2. В широкому сенсі літературна компаративістики запро ваджує дослідження міжкультурних відносин, що перетинають національні кордони, мультикультурних взаємин в окремому суспільстві, а також взаємодії літератури та інших форм люд ської діяльності, включаючи мистецтво, науки, філософію, най різноманітніші культурні артефакти. 3. Члени ACLA, відтак, об’єднуються не за сукупністю націо нальних, лінгвістичних чи методологічних ознак, а за спільним прагненням до транснаціонального, трансмовного та транскуль турного викладання і дослідження, а отже в основі лежить їх глибокий інтерес до порівняння у теоретичному та практичному аспектах. ACLA має чітко визначену демократичну структуру: голов ним регулюючим органом Асоціації виявляються її члени, які щорічно збираються на установчі збори. Керівництво ACLA – президент, віцепрезидент, вчений секретар та вчена рада, – посади перевиборчі, строк дії яких чітко визначений, а пере обрання неможливе. Відтак, ACLA від самих початків забезпечує собі живильний науковий «кровообіг», що запобігає застійним процесам у галузі. Протягом 50 років існування президентами ACLA ставали видатні вченікомпаративісти: Рене Веллек (Йель ський університет, 1963–1965), Гаррі Левін (Гарвардський уні верситет, 1966–1968), Анна Балакян (НьюЙоркський універси тет, 1978–1980), Овен Олдрідж (Пенсільванський університет, 1981–1983), Томас Грін (Йельський університет, 1983–1985), Маржорі Перлофф (Стенфордський університет, 1993–1995), Джонатан Куллер (Корнельський університет, 1999–2001), Де від Демрощ (Колумбійський університет, 2001–2003), Маргарет Хігоннет (Коннектикутський університет, 2003–2005). ACLA має свій репрезентативний друкований орган – журнал «Літературна компаративістика»31. Вагомим чинником діяльності ACLA стає заувага в пункті 5.1. про те, що «принаймні кожні десять років повинна видава тися «Доповідь про стан дисципліни « (Хоча Дж. Куллер ствер джує, що все ж первинною назвою цього документу було «Допо відь про стандарти» (Report on Standards), а перейменування у «Доповідь про стан дисципліни» (Report on the state of the Discipline) – це вже віяння часу32) «Доповідь» готується спеціаль ним комітетом, що складається із незалежних експертівфахів ців у галузі за відповідальності чинного Президента Асоціації, та має на меті контролювати стан дисципліни у її відповідності до вимог гуманітарної освіти в країні. Знакові віхи пульсуючого, параболічного процесу розвитку американської компаративісти ки, як відзначають більшість дослідників історії дисципліни в США, зафіксовані цими «Доповідями про стан дисципліни»33. Перший документ ACLA 1965 р., що мав назву «Доповідь про професійні стандарти», був підготовлений Г. Левіним34, який очолив Виконавчий комітет за часів президентства в Асоціації Р. Веллека (1963–1965). У цій «Доповіді» Левін, виходячи із запропонованої Р. Веллеком «ревізії» поглядів на предмет та методологію дисципліни, визначив підвалини американської компаративістики. Тут офіційно задекларовано, що літературна компаративістика – це дисципліна, що покликана слугувати не вивченню окремих літератур, а бути «містком» між ними, так са мо як і між літературою та іншими видами мистецтва та гумані тарного знання; для цієї дисципліни виключне значення має обов’язкове знання іноземних мов – читання у перекладі немож ливе для компаративіста, за винятком, хіба що дуже «віддалених мов»; відтак, хоче чи ні, а компаративістика приречена бути «елі тарною» дисципліною, призначеною для висококваліфікованих дослідників за умов доступу до добре оснащених бібліотек. Втім, вже через десять років, 1975 р., автор другої «Доповіді про професійні стандарти» за президентства Х.М. Блока (1975– 1977) Т. Грін35 констатував кризу компаративістики, що виявля лася у стрімкому падінні критерію якості в межах науки. Такий стан зумовлювався величезним сплеском зацікавленості дисцип ліною (з 1965 по 1975 рр. кількість осередків компаративістики в Сполучених Штатах зросла від 80 до 160) при одночасному дефіциті кваліфікованих кадрів викладачів. Це призвело до за нижень стандартів, що, в першу чергу, виявилося в недопусти мому для компаративних студій вивченні літератури в перекла дах. Тобто бажана популярність перетворилася на беззастережну популяризацію і, в кінцевому рахунку, вела до втрати фахової якості. Отож, презентована Гріном «Доповідь» і була спрямована на подолання ознак такої кризи. Однак, наприкінці 1980х і на початку 1990х ситуація змі нюється: бум навколо компаративістики в США вщухає, і дис ципліна опиняється в стані нової кризи. «На сьогодні літературна компаративістики в якомусь сенсі вже мертва», – так вислови лася C. Басснетт в своїй книжці «Літературна компаративістика: Критичний вступ»36, маючи на увазі, що в традиційних центрах компаративістики, зокрема Франції, Німеччині, США, на думку дослідниці, спостерігається певна втрата інтелектуального по тенціалу та відповідно інституційного статусу компаративісти ки. Така ситуація зумовлювалася, між іншим, загальною кри зою гуманістики, експансією культурології, перекладознавства та актуальними на хвилі постколоніалізму та мультикультура лізму сумнівами щодо значення євроцентричної дисципліни, якою в цілому була компаративістика. Реакція на цю ситуацію з боку Асоціації, хоч і з запізнен ням, але неодмінно з’являється у третій «Доповіді» 1993 р., що була підготовлена Виконавчим комітетом під головуванням Ч. Бернгеймера (за президентства С. Мак Дугала (1991–1993)37. Ця доповідь, опублікована 1995 р. разом із дискусійними відгу ками на неї у збірці «Літературна компаративістика в епоху мультикультуралізму»38 під редакцією того ж Бернгеймера, ста ла великою науковою подією і не лише в межах американської, а й світової компаративістики, адже тут, можна сказати, «пере форматовувалася» сама дисципліна, визначалися нові орієнтири та нові стандарти науки: компаративістика проголошувалася дисципліною, яка не лише співпрацює з іншими науками, але повністю відкриває свої межі для нових та плідних співдослі джень; поле інтересів сучасної компаративістики розширюється аж до цілого світу, і відтепер вона цікавиться всіма можливими світовими літературами всіма можливими мовами. Бачення компаративістики, висловлене Бернгеймером, ви глядало суголосним сучасним процесам глобалізації, демократи зації та деколонізації. З одного боку, тепер дисципліна демонст рує абсолютну відмову від традиційного євроцентризму та прагне до глобальності, що було виправдано тогочасними суспільними реаліями, зростаючою вагою східних культур та інтересу до мо дусів їхньої взаємодії із західним світом. З другого боку, доповідь 1993 р. пропонує компаративістиці змістити центр уваги з влас не літератури на більш загальні культурні процеси або різні типи дискурсів. Це широке бачення знаменувало новий етап ґенези американської компаративістики, новий сплеск зацікавленості дисципліною. Яскравими прикладами поновлення наукової енергії стали збірники досліджень «Прикордоння: перетин фемінізму та літературної компаративістики» (1994) під редакцією М. Хігон нет39, та «Культурні взаємини у добу романтизму: критичні есе з компаративістики» (1998) під редакцією Г. Маерца40. В цих виданнях, надиханих новим інтелектуальним кліматом, що за панував в компаративістиці, широко застосовуються міжкуль турний та інтердисциплінарний підходи. Представлені тут розвідки зайвий раз переконують у здатності компаративістики осягнути складні літературні феномени краще, ніж це можливо в межах вивчення однієї національної літератури. Проте таке позитивне оновлення мало і свої негативні наслід ки, що вже отримало умовну назву постбернгеймерівської кризи американської компаративістики. Цього разу кризові явища фіксуються у двох безпосередньо модифікованих сферах компара тивістики: її взаємодії з суміжними дисциплінами та особливої уваги до «інших» світів. Так, розмірковуючи з приводу стану дис ципліни після «Доповіді» 1993 р., Куллер пише: «Кожен з пово ротних моментів [запропонованих бернгеймерівською «Доповід дю». – О.Д.] може бути абсолютно виправданим, але в результаті поєднання двох рухів – до глобалізації та до культурології – ви никла дисципліна такого гігантського масштабу, що тепер вона вже взагалі не виглядає академічною галуззю: дослідження дис курсів та культурних продуктів всіх різновидів по всьому світу. Якби хтось раптом вирішив заснувати новий університет, він, без сумнівно, міг би сконструювати велику кафедру компаративісти ки, якій було б доручено займатися глобальними культурними студіями, але тут відразу виникає питання про відмінну ідентич ність: чи знайдуться інші гуманітарні кафедри, які зможуть зрівнятися з літературною компаративістикою? Чи буде потреба в кафедрах музики, образотворчого мистецтва, літератури, філософії або кафедрах, які вивчатимуть різні регіони світу, чи лі тературна компаративістика в своєму новому вигляді зможе замі нити собою всю гуманітаристику та більшість суспільних наук?»41 Така ситуація в першу чергу призводить до складного процесу втрати дисципліною своєї ідентичності. На цю ж тему роздумує і М. Перлофф, яка завважує: «якщо абстрактно, то вимога «відкрити межі» має свій сенс», але що «видається на перший погляд простим і необхідним відкриттям канону, <…> фактично, хоча, можливо, поки це і непомітно, засвідчує кінець літературної компаративістики у тому сенсі, який вкладав у це поняття Р. Веллек та його колеги»42. Приєднується до цієї думки і А. Балакян, яка пише: «Ми по трапили на дуже небезпечний ґрунт. Нам загрожує <…> військо дослідників, які без профспілкових квитків намагаються приєд натися до нашої дисципліни за допомогою новітніх концепцій інтерпретації літератури та вивчення соціокультурних текстів поза контекстом компаративних взаємин. Інновації – це те, що робить дисципліну сильною та енергійною, але не може кожне по коління наново перекроювати літературну компаративістику»43. Ще один момент, який особливо хвилює багатьох сучасних дослідників з погляду акцентованої в «Доповіді» Бернгеймера міждисциплінарності – це втрата літературою своєї визначальної ролі. «Пильне прочитання літературних текстів в оригіналі, вочевидь, вже не є необхідною складовою нового виміру дисцип ліни», – пише Куллер, із застереженням спостерігаючи процес, коли в царині літературної компаративістики сама література починає зникати, і навіть з’являються дослідження, які взагалі не звертаються до літературних творів44. Міркуючи з цього ж приводу, С. Тетеші де Зепетнек не поділяє песимізму Куллера і закликає поглянути на проблему дещо інакше, зокрема виокре мити нову галузь компаративних досліджень – «компаративні культурні студії» із власним предметом та методологією дослі дження45. Взагалі, проблема ролі і місця літератури в сучасних дослідженнях з компаративістики спровокувала широку акаде мічну дискусію в США, що зафіксовано, приміром, збірником 1996 р. «Мультикомпаративна теорія, дефініції, реалії» під редакцією В. Немоіану, де представлено погляди різних науков ців на окреслену проблематику46. Стосовно ж другого напрямку трансформації дисципліни, власне мультикультурального, то наприкінці ХХ ст. виявилося, що проголошеного Бернгеймером оновлення поглядів євроцент ричної науки, на жаль, так і не відбулося, а залучення до кола інтересів компаративістів літератур країн Третього світу при звело до виникнення ще більших проблем, зокрема методологіч ного характеру, розв’язання яких вимагає окремої уваги. Саме це коло питань стало центральним для роздумів відомої американської компаративістки та теоретика постколоніальних студій Г.Ч. Співак в її книжці «Смерть дисципліни»47. Дослідни ця наголошує, що при всьому бажанні порозумітися із новими відчуттями, породженими особливою увагою до феномену «іншо го», традиційна компаративістика виявляється не тільки мето дологічно, а, що ще гірше, ментально не готовою до адекватного ставлення. Співак вважає, що вже на 2000 р. стало очевидним, що поза всіма позитивами виголошеної diversity, мультикультуралізм виявився лише пізньою фазою постколоніального домінування, тобто колоніалізм продовжує існувати у сфері духовній, але неявно, може, навіть несвідомо/підсвідомо. Це означає, що повернувши свої погляди до цілого спектру різних культур та літератур світу, євроцентрична компаративістика починає ціка витися та розглядати «іншого» через «свою» призму, за допо могою «свого» методологічного та світоглядного інструментарію. Такий підхід, що піддається критиці не лише Співак, а й низкою сучасних компаративістів, зокрема східного походження, вже отримав назву «колонізаторського літературознавства», де захід на теорія сприймається як колонізатор, а східна література як колонізована48. Такому «колонізаторському» чи «расистському» літературознавству Співак протиставляє думку про те, що сучас ні компаративісти мають виробити новий підхід, що ґрунтувати меться на «терпимому, умовному та завжди повільному прий нятті прояву «іншого», задля того, щоб не перетворювати його, а радше формувати свій відгук»49. Особливо вагомою теоретичною розробкою підходів до проблеми «іншого» здається пропозиція Співак змістити традиційний центр біному «я» – «інший» з «праг нення зрозуміти «іншого» з позицій «я» на «прагнення побачити себе очима «іншого». Таким чином, в нових теоретичних виклад ках дослідниці починають виблискувати обидві грані складних стосунків: «я – в – іншому» та «інший – в – мені». Не менш цікавими видаються роздуми американської дослідниці стосовно усвідомлення релятивізму бачення/сприйняття «іншого». І тут феномен релятивізму функціонує не в класично постмодерніст ському вимірі, а, втрачаючи абсолютність, співвідноситься із по няттями етичного вибору та морального визначення. Напевне, ця складна проблематика надзвичайно продуктивна для подаль шого розвитку не лише постколоніальних студій, а й такої важливої гілки сучасної компаративістики, як імагологія. Методологію нового підходу до розуміння та аналізу концеп ту «іншого», на думку Співак, можна було б запозичити у регіо нознавства, де комплексне вивчення економіки, політики, насе лення, історії, етнографії, культури, релігії, мови, літератури, традицій та цінностей певної країни допомагає сягнути за межі стереотипних уявлень про нації. Така думка не видається новою, адже звучала вона ще в доповіді Бернгеймера, де регіонознавство було проголошено прийнятною моделлю «нової» компаративіс тики50. Співак лише поглиблює цю ідею, закликаючи до симбіозу компаративістики та регіонознавства. Втім, з точки зору Співак, комплекс проблем, пов’язаних із поняттям «іншого», не набуде якісного розв’язання, доки захід ний світ не переоцінить сутності самого феномену глобалізації, що видається вже незаперечною реалією сучасного світу. Такою постановкою питання дослідниця приєднується до дискусії з приводу глобалізації, що охопила американське суспільство на початку ХХІ ст. та, зокрема, була представлена на сторінках журналу «Літературна компаративістика»51. Думка Співак суго лосна баченню багатьох інших компаративістів, і метафорично втілюється у протиставлені двох понять «globe» та «planet», де перше символізує світ комп’ютеризований та уніфікований, а друге – світ рукотворний та гетерогенний. Відповідно, ідею планетарності як єдності безлічі «іншостей» дослідниця висуває на противагу деперсоналізуючим глобалізаційним процесам. Позицію Співак підтримує і Д. Демрощ у своєму есе «Відро дження дисципліни»52. Більше того, дослідник наполягає, що такий «космополітичний мультикультуралізм» взагалі визначав первинний зміст дисципліни, тому закликає звернутися до вито ків і уважно перечитати таких метрів, як Х. Мелцл та Х.М. Пос нетт, докладному аналізу концепцій яких автор і присвячує власну роботу. Справжнім «тектонічним зсувом від здебільшого євроцент ричної дисципліни до справжньої глобалізаційної перспекти ви»53, за висловом Демроща, можна вважати останню на цей момент «Доповідь про стан дисципліни» 2004 р., підготовлену комітетом під головуванням Х. Соссі (Президент М. Хігонетт (2003–2005)). Збірка під редакцією того ж Соссі «Американська література в добу глобалізації» виходить 2006 р.54 В центральному есе збірки «Вишукані трупи, зшиті з нових кошмарів…» Соссі [43] окреслює загальний стан компаративісти ки в США, причому ситуація аналізується у синхронічному та діахронічному вимірах. Найголовнішим твердженням Соссі, яким власне і відкривається його доповідь, є констатація віталь ності дисципліни, що попри всі проблеми та кризи, перебуває у здоровому стані (в чому читачів переконують не лише факти, але і сам тон доповіді Соссі) та активно «підпитує» та «забезпе чує» інші дисципліни у широкому полі гуманітарного знання. І хоча інституційні проблеми компаративістики в США вже не можуть не звертати на себе уваги, набагато важливіше, на думку Соссі, що сучасна компаративістика – це «лише перехідний етап, що готує шлях для ревізії гуманітаристики в цілому. Що насправді потребує пропаганди, так це компаративний рефлекс, компаративний спосіб мислення, а не назва кафедри; і якщо це має бути досягнуто за рахунок ідентичності чи інституційного визнання, тим гірше для ідентичності»55. Таке виразне переакцентування функцій компаративістики у сучасному суспільстві виражає не лише позицію Соссі, а й під тримується іншими американськими компаративістами. Примі ром, таке бачення стало змістом звернення до компаративістської громади К. Л. Комар, коли 2005 р. вона заступала на посаду Пре зидента ACLA: «В нашій дослідницькій діяльності та викладанні ми маємо можливість представити читачам та студентам багаті лі тературні та культурні традиції, які допоможуть їм осягнути світ із системами порядку, не схожими на їх власну. В глобальному просторі, що ніби постійно знаходиться в стані непорозуміння та пошуку розбіжностей і приводів для конфліктів, абсолютно важ ливою видається діяльність дисципліни, за допомогою якої мо жуть бути знайдені точки перетину, єднальні ланки. Наша дис ципліна зберігає відчуття глобального історичного контексту, який може сприяти розумінню спільного культурного багатства»56. Збірку «Американська література в добу глобалізації» організовано у такий спосіб, що представлені тут статті або ви світлюють стосунки компаративістики із суміжними гуманітар ними дисциплінами, або стосуються найактуальніших питань сучасного стану науки. Відтак, вже самою структурою видання затверджуються нові стандарти дисципліни – комплексність та гетерогенність. Так, статті «Універсальна поетика та постколоніальний ком паративізм» Е. Аптер57, «Не твори, а мережі: колоніальні світи в літературній компаративістиці» Р. Грін58, «Культивуючи прості сади? Компаративні франкофонії, постколоніальні дослі дження та транснаціональні фемінізми» Ф. Ліоннет59, «Що ста лося з фемінізмом?» Г. Фінней60 являють собою перехрестя ком паративістичної методології та постколоніальних і гендерних студій; «Творчість мовами: роздуми з приводу перекладу» С. Ун гар61 межує із перекладознавством; «Про монументи та докумен ти: літературна компаративістика та візуальні мистецтва в до слідженнях раннього модерну, або мистецтво та історичний такт» К. Брейдер62 наближується до проблем сучасної культуро логії та мистецтвознавства. В есе «Світова література у постканонічну, гіперканонічну добу» Д. Демрощ63 торкається однієї з найактуальніших проблем сучасної гуманітаристки – існування канону та процесу і пара метрів культурної канонізації. Досить вагомими для визначення конфігурації літературознавства в цілому виявляються спостере ження Р. Рорті в розділі «Озираючись на «теорію літератури»»64, де дослідник аналізує причини величезної зацікавленості тео ретизуванням на теренах літературознавства в цілому і компара тивістики зокрема, і констатує, що тепер вже ця стадія розвитку галузі стала минулим, адже нині, на думку дослідника, відбува ється процес повернення із далей філософськокритичних уза гальнень до власне літературознавчих проблем. Вагомим внеском у загальну картину сучасного бачення ком паративістики стала стаття Д. Кадіра «Літературна компара тивістика у добу тероризму»65, де відомий дослідник роздумує над самим феноменом «світова література» у сучасну добу, побоюю чись чи не є це поняття лише умовним конструктом самої компа ративістики. Кадір привертає увагу до «ризику підходу до літе ратур світу як до об’єктів неоколоніальної узурпації та імперської категоризації»66. На такий закид дослідника відповідає інша авторка збірки К. Трумпенер у статті «Світова музика, світова література: геополітичний погляд»67, наголошуючи, що можна знайти шляхи подолання неоколоніальності під час створення курсів із світової літератури, якщо формувати їх не за ознакою ви явлення національної специфіки, а, приміром, ставлячи питання більш загального характеру, як, наприклад, «феномену насильст ва та етики конфлікту, логіки ворожнечі, нищення, терору, гено циду або квазітеологічної ролі літератури у сприянні ідеологічним зсувам та рухам під час історичних криз тощо»68. Так само, говоря чи про співставлення різних літератур, можна зосередитися на проблемах жанру, хронотопу, наративних технік, свідомості, точ ки зору, як, зауважує дослідниця, зараз роблять в Йельському уні верситеті. У такий спосіб можна уникнути небезпеки «імперіаліс тичного шаблонування суто національних тематичних смаків». Д. Ферріс в розвідці «Недисциплінованість»69, аналізуючи стан науки,стверджує, що характерним проявом проблеми із влас ною ідентичністю в царині компаративістики можна вважати невпинне прагнення сучасних дослідників до створення об’єм них, міжнаціональних, глобальних історій дисципліни, в необ хідності чого, до речі, останні десять років аргументовано пере конує Тетеші де Запетнек70. Втім, активні пошуки академічною спільнотою шляхів оживлення та оновлення дисципліни компаративістика не завжди мають рівноцінне запровадження в самих освітянських інституціях. Відтак, чимало провідних американських учених і викладачів курсів компаративістики присвячують цьому пи танню окрему увагу. Серед інших можна назвати праці С. Тетеші де Запетнека «Літературна компаративістика: теорія, метод, застосування»71, де дослідник представляє власну модель «нової» компаративістики та шляхів її розвитку, або ж Е. Ахеарна та А. Вейнштейна «Функція критики в наш час: перспективи літе ратурної компаративістики»72, де автори, обидва викладачі уні верситету Брауна, демонструють, як в їхній інституції вдається вирішувати питання дисципліни за рахунок спеціальних академіч них програм для студентів. Спільним для позицій, представле них в обох працях, видається бачення інституційного майбутньо го дисципліни у подоланні певної інтелектуальної непорушності та закоснілості. Наочним прикладом практичного застосування в універси тетській освіті засадничих для сучасної компаративістики в США принципів багатовекторності та гетерогенності може слугувати перелік курсів, що зараз пропонує найстаріша в Аме риці кафедра літературної компаративістики Колумбійського університету73: окрім традиційних напрямків дослідження (міф та епіка; порівняння літератур доби Середньовіччя; європей ський модернізм; модернізм та постмодернізм тощо), тут пред ставлено цілу низку курсів із очевидним домінуванням культу рологічного дискурсу (приміром, література, культура та інте лектуальна історія XVIIІ ст.; література та філософія; джазова культура – музика, література, живопис, кіно, фотографія, театр та танець; попкультура; культурна пам’ять; фільм та літерату ра) або навіть виключенням філологічного компоненту як такого (наприклад, медіа дослідження; візуальна культура; урбаністич на та архітектурна історія; теорії ґендеру та сексуальності; істо рія сексуальності). Крім того, запропонований перелік свідчить про невпинний інтерес компаративістів до питань теоретико літературного характеру (історія драми; історія та теорія рома ну; теорії наративу тощо), а також про виникнення нових науко вих зацікавлень (приміром, соціальні підтексти літератури; еко логічна наука та література). І нарешті, наявність цілого блоку курсів зумовлюється подоланням євроцентричних меж дисцип ліни, що привертає увагу дослідників до широкого спектру акту альних проблем (як от, Біблія та близькосхідні літератури; постколоніальні літератури Африки та Латинської Америки; трансатлантичні літературні дослідження; расові та етнічні до слідження; теорії транснаціональності та глобалізації). Отже, бачимо, що рух розвитку американської компарати вістики свідчить про динамічні процеси всередині самої науки, про її живу реакцію на суспільне життя, на проблеми особистості у її зв’язках зі світом, в чому власне і полягає одне із головних завдань гуманітарного знання в добу гетерогенності. Література 1 Posnett H.M. Comparative Literature. – London: Kegan Paul, Trench, 1886. 2 Wellek R. Problems of Definition // International Dictionary of Literary Terms (Founded by the International Comparative Literature Association) – розміщено на сайті http://www.ditl.info/ 3 Howells W.D. Harper’s Magazine. – 1886. – № 73 – P. 318. 4 Gayley Ch.M., Scott F.N. An Introduction to the Methods and Mate rials of Literary Criticism. – N. Y., 1899. – Р. 248. 5 Woodbury E., ed. The Journal of Comparative Literature. –1903–4. 6 Журнал «Studies in English and Comparative Literature» видається Columbia University Press, офіційний сайт – http://www.columbia.edu 7 Репрезентативна робота вченого: Brunetiеre F. L’Evolution de gen res dans l’histoire de la litterature – Paris: Librairie Hachette et Cie, 1890. – Vol. 1. 8 Репрезентативна робота вченого: Texte J. 1865–1900 Etudes de lit terature europeenne. – Paris : Colin, 1898. 9 Babbitt I. The New Laokoon: An Essay on the Confusion of the Arts. – Boston, New York: Houghton Mifflin Company, 1910. 10 Там само. – Р. ix. 11 Там само. – Р. x. 12 Там само. – Р. xi. 13 Campbell O.J. What is Comparative Literature? // Essays in Memory of Barrett Wendell. – Cambridge: Harvard University Press. – 1926. 14 Там само. – P. 23. 15 Див. роботи: Greene R. American Comparative Literature: Reticence and Articu lation // World Literature Today. – 1995. – Vol. 69. Gossmann L., Spariosu M. I., ed. Building a Profession: Autobio graphical Perspectives on the History of Comparative Literature in the United States. – New York: State U of New York P, 1994. Hutcheon L. Productive Comparative Angst: Comparative Literature in the Age of Multiculturalism. // World Literature Today. – 1995. – Vol. 69. – P. 299. Mourao M. Comparative Literature in the United States // Compa rative Literature and Culture: A WWWeb Journal – 2000. – 2.4 (Decem ber). – http://clcwebjournal.lib.purdue.edu/clcweb004/mourao00.html Totosy de Zepetnek S. Comparative Literature in the 21st Century // International Dictionary of Literary Terms (Founded by the International Comparative Literature Association) – http://www.ditl.info/ Weisstein U. D’ou venonsnous? Que sommesnous? Ou allonsnous? The Permanent Crisis of Comparative Literature // Canadian Review of Comparative Literature. – 1984. – № 11.2. – P. 167–192. 16 Greene R. American Comparative Literature: Reticence and Articu lation // World Literature Today. – 1995. – Vol. 69. – Р. 293. 17 Hutcheon L. Productive Comparative Angst: Comparative Litera ture in the Age of Multiculturalism // World Literature Today. – 1995. – Vol. 69. – P. 299. 18 Auerbach E. Mimesis: Dargestellte Wirklichkeit in der Abendlan dischen Literatur. – Bern, 1946. 19 Spitzer L. Linguistics and Literary History: Essays in Stylistics. – Princeton, 1948. 20 Див.: Западное литературоведение ХХ века. – М., 2004. – С. 415. 21 Wellek R. The Crisis of Comparative Literature // Proceedings of the Second Congress of the International Comparative Literature Associa tion. – 1958. Studies in Comparative Literature. – 1959. – №. 23. – P. 149– 159. 22 Робота, на яку посилається Р. Веллек: Baldensperger F. Litteratu re comparee: le mot et la chose // Revue de litterature comparee. – 1921. – № 1. – P. 1–29. 23 Робота, на яку посилається Р. Веллек: Van Tieghem P. La littera ture comparee. – Paris, 1931. 24 Робота, на яку посилається Р. Веллек: Carre J. M. Les ecrivains francais et le mirage allemand. – Paris, 1947. 25 Робота, на яку посилається Р. Веллек: Guyard F.M. La litterature comparee. – Paris, 1951. 26 Spiller R.E., ed. Literary History of the United States. – N.Y., 1948. 27 Wellek R., Warren A. Theory of Literature. – N.Y., 1949. 28 Wellek R. The Emergence of Comparative Literature / International Dictionary of Literary Terms (Founded by the International Comparative Literature Association) – розміщено на сайті http://www.ditl.info/ 29 Remak H. Comparative Literature: Its Definition and Function // N.P. Stallknecht, H. F. Edwardsville, ed. Comparative Literature: Method and Perspective. – Southern Illinois UP, 1961. – P. 3. 30 Офіційний сайт ACLA, де розміщено відповідну інформацію: http://www.acla.org 31 Електронну версію журналу «Comparative Literature» представ лено на сайті: http://darkwing.uoregon.edu/~clj/ 32 Culler J. Whither Comparative Literature? // Comparative Critical Studies. – 2006. – № 3. – P. 86. 33 Hutcheon L. Productive Comparative Angst: Comparative Litera ture in the Age of Multiculturalism // World Literature Today. – 1995. – Vol. 69. – P. 299. 34 Levin H. Report on Professional Standards, 1965 // Bernheimer Ch., ed. Comparative Literature in the Age of Multiculturalism. – Baltimore: The Johns Hopkins UP, 1995. – P. 21–27. 35 Green Th. Report on Standards, 1975 // Bernheimer Ch., ed. Com parative Literature in the Age of Multiculturalism. – Baltimore: The Johns Hopkins UP, 1995. – P. 28–38. 36 Bassnett S. Comparative Literature: A Critical Introduction. – Oxford: Blackwell, 1993. – P. 47. 37 Bernheimer Ch. Comparative Literature at the Turn of the Century. Report 1993 // Bernheimer Ch., ed. Comparative Literature in the Age of Multiculturalism. – Baltimore: The Johns Hopkins UP, 1995. – P. 39–48. 38 Bernheimer Ch., ed. Comparative Literature in the Age of Multi culturalism. – Baltimore: The Johns Hopkins UP, 1995. 39 Higonnet M.R., ed. Borderwork: Feminist Engagements with Com parative Literature. – Ithaca: Cornell UP, 1994. 40 Maertz G., ed. Cultural Interactions in the Romantic Age: Critical Essays in Comparative Literature. – New York: State U of New York P, 1998. 41 Culler J. Whither Comparative Literature? // Comparative Critical Studies. – 2006. – № 3. – P. 87. 42 Perloff M. On Wanting to be a Comparatist // Gossmann L., Spario4 su M.I., ed. Building a Profession: Autobiographical Perspectives on the History of Comparative Literature in the United States. – New York: State U of New York P, 1994. – P. 133–134. 43 Balakian A. How and Why I Became a Comparatist // Gossmann L., Spariosu M.I., ed. Building a Profession: Autobiographical Perspectives on the History of Comparative Literature in the United States. – New York: State U of New York P, 1994. – P. 87. 44 Culler J. Whither Comparative Literature? // Comparative Critical Studies. – 2006. – № 3. – P. 88. 45 Totosy de Zepetnek S. From Comparative Literature Today toward Comparative Cultural Studies // Comparative Literature and Culture: A WWWeb Journal – 1999. – 1.3 (September). – розміщено на сайті: http://clcwebjournal.lib.purdue.edu/clcweb993/totosy99.html 46 Nemoianu V., ed. Multicomparative Theory, Definitions, Realities. – Whitestone: Council of National Literatures World Report, 1996. 47 Spivak G.Ch. Death of a Discipline. – N. Y.: Columbia UP, 2003. 48 Див. роботи: Hayot E. I/O: Comparative Literature in a Digital Age // Comparative Literature. – 2005. – Vol. 57. – № 3. – P. 219–226. Huang Y. Our Literature, Their History: Between Appropriation and Denial // Comparative Literature. – 2005. – Vol. 57. – N 3. – P. 227–233. Murakami T.Y. Don Juan East/West: On the Problematics of Compa rative Literature – Albany: State University of New York Press, 1998. 49 Spivak G.Ch. Death of a Discipline. – N. Y.: Columbia UP, 2003. – P. 13. 50 Bernheimer Ch., ed. Comparative Literature in the Age of Multi culturalism. – Baltimore: The Johns Hopkins UP, 1995. – P. 14. 51 Comparative Literature. – 2001. – № 4. 52 Damrosch D. Rebirth of a Discipline: The Global Origins of Compa rative Studies // Comparative Critical Studies. – 2006. – № 3.1–2. – P. 99– 112. – розміщено на сайті http://muse.jhu.edu/journals/compara tive_critical_studies/v003/3.1damrosch.html. 53 Там само. 54 Saussy H., ed. Comparative Literature in an Age of Globalization. – Baltimore: John Hopkins UP, 2006. 55 Saussy H. Exquisite Cadavers Stitched from Fresh Nightmares: Of Memes, Hives, and Selfish Genes // Saussy H., ed. Comparative Literature in an Age of Globalization – Baltimore: John Hopkins UP, 2006. – P. 4. 56 Komar K.L. Letter from the ACLA President // Comparative Lite rature. – 2005. – Vol. 57. – № 3. – P. ii. 57 Apter E. Je ne crois pas beaucoup a la litterature comparee": Univer sal Poetics and Postcolonial Comparatism // Saussy H., ed. Comparative Literature in an Age of Globalization. – Baltimore: John Hopkins UP, 2006. – P. 54. 58 Greene R. Not Works but Networks: Colonial Worlds in Comparative Literature // Saussy H., ed. Comparative Literature in an Age of Globa lization. – Baltimore: John Hopkins UP, 2006. – P. 212. 59 Lionnet F. Cultivating Mere Gardens? Comparative Francophonies, Postcolonial Studies, and Transnational Feminisms // Saussy H., ed. Com parative Literature in an Age of Globalization. – Baltimore: John Hopkins UP, 2006. – P. 100. 60 Finney G. What’s Happened to Feminism? // Saussy H., ed. Compa rative Literature in an Age of Globalization. – Baltimore: John Hopkins UP, 2006. – P. 114. 61 Ungar S. Writing in Tongues: Thoughts on the Work of Translation // Saussy H., ed. Comparative Literature in an Age of Globalization. – Balti more: John Hopkins UP, 2006. – P. 127. 62 Braider Ch. Of Monuments and Documents: Comparative Literature and the Visual Arts in Early Modern Studies, or The Art of Historical Tact // Saussy H., ed. Comparative Literature in an Age of Globalization. – Balti more: John Hopkins UP, 2006. – P. 155. 63 Damrosch D. World Literature in a Postcanonical, Hypercanonical Age // Saussy H., ed. Comparative Literature in an Age of Globalization. – Baltimore: John Hopkins UP, 2006. – P. 43. 64 Rorty R. Looking Back at «Literary Theory»// Saussy H., ed. Compa rative Literature in an Age of Globalization. – Baltimore: John Hopkins UP, 2006. – P. 63 65 Kadir D. Comparative Literature in an Age of Terrorism // Saussy H., ed. Comparative Literature in an Age of Globalization  Baltimore: John Hopkins UP, 2006. – P. 68–77. 66 Там само. – Р. 70. 67 Trumpener K. World Music, World Literature: A Geopolitical View // Saussy H., ed. Comparative Literature in an Age of Globalization. – Balti more: John Hopkins UP, 2006. – P. 185. 68 Там само. – Р. 195. 69 Ferris D. Indiscipline // Saussy H., ed. Comparative Literature in an Age of Globalization. – Baltimore: John Hopkins UP, 2006. – P. 78. 70 Totosy de Zepetnek S. Comparative Literature in the 21st Century // International Dictionary of Literary Terms (Founded by the International Comparative Literature Association) – http://www.ditl.info/ 71 Totosy de Zepetnek S. Comparative Literature: Theory, Method, Application. – AmsterdamAtlanta, GA: Rodopi, 1998. 72 Ahearn E., Weinstein A. The Function of Criticism at the Present Time: The Promise of Comparative Literature // Bernheimer Ch., ed. Com parative Literature in the Age of Multiculturalism. – Baltimore: The Johns Hopkins UP, 1995. 73 Офіційний сайт Колумбійського університету, де розміщено від повідну інформацію: http://www.columbia.edu. Ганна Стембковська Історія проблеми міждисциплінарності в американській літературній компаративістиці [Modern] ways of contextualizing literature in the expanded fields of discourse, culture, ideology, race, and gender are so differ4 ent from the old models of literary study according to authors, nations, periods, and genres that the term «literature» may no longer adequately describe our object of study Bernheimer Report, 1993 «Компаративна тривожність» («comparative angst») – таким промовистим терміном визначають самі дослідники1 своє інтелек туальне сум’яття. Проте, як відомо, часто такий стан виявляєть ся продуктивним у наукових та творчих пошуках. У попередніх розвідках з історії та поточного стану відносно молодої американ ської компаративістики вже окреслювались численні контровер зії, якими пересічено це поле. Одна з них – чи варто літературній компаративістиці обмежуватися дослідженням та порівнянням суто літературних явищ, що в епоху культурних трансформацій певною мірою загрожує маргіналізацією науки, а чи розширити сферу своїх інтересів на ширшу територію культурного вироб ництва, що також, проте, загрожує маргіналізацією? Це питання видається особливо цікавим у контексті бурхливого розвитку ме дій та інтерпретаційних утілень літературних текстів, що нині природно приваблюють дослідника літератури та пропонують можливості нових проривів, лякаючи, проте, виходом зі знайо мого простору у фасетну царину культурології. Водночас міждис циплінарність давно не є новим явищем для літературознавст ва – міждисциплінарні дослідження об’єктивно існують та стають дедалі популярнішими. Уже 1958 р. на ІІ Конгресі Світової асоціації літературної компаративістики Рене Веллек констатує, що дисципліні досі бракує визначеної методології та предмета дослідження. Він про понує знайти визначення літературі як сфері, відмінній від ін ших сфер діяльності людини, та сконцентруватися в цьому кон тексті на проблемах літературності, естетики та мистецького значення2. 1965 р. виходить І Звіт про стандарти ACLA. «Звіт Левіна» просуває ідеї співпраці зі спорідненими університетськими ка федрами й порушує питання взаємодії літературних та неліте ратурних (лінгвістики, фольклорознавства, мистецтвознавства, музикознавства, історії, філософії, а також психології, соціології та антропології) дисциплін у межах компаративістики, пропону ючи, проте, виходити в першу чергу з більшменш чіткого визна чення місця літературознавства в цих взаємовідносинах: «Наше прагнення визначити власну позицію має допомогти нам про яснити наші міждисциплінарні зв’язки»3. Проте автори цього до кумента ще не розглядають міждисциплінарність як сформова ний і прийнятний метод дослідження, застерігаючи від розми вання дисципліни через брак визначених стандартів, теоретичної основи. Роком пізніше була опублікована індивідуальна збірка Гаррі Левіна «Переломлення: есеї з літературної компаративісти ки», у якій автор розглядає літературу як складник органічного цілого всеохопної діалектики культури. Тоді ж авторитетний аме риканський літературознавець Оуен Олдрідж у своєму вступі до збірки статей із літературної компаративістики 1969 р. дає таке визначення дисципліні: «Літературною компаративістикою може вважатися вивчення будьякого літературного явища з перспек тиви більш ніж однієї національної літератури або в поєднанні з іншою, або й декількома інтелектуальними дисциплінами»4. 1975 р. ІІ Звіт ACLA, підготовлений під керівництвом Томаса Гріна, визнає міждисциплінарність як важливий і вже сформо ваний аспект галузі: «рух літературної компаративістики праг нув дослідити зв’язки літератури з іншими мистецтвами і гумані тарними науками, серед них: філософією, історією, історією ідей, лінгвістикою, музикою, мистецтвом і фольклором»5. Автори відзначають популярність міждисциплінарних досліджень у галузях «американські студії» або «студії Середньовіччя», що постійно зростає. Ці підходи цінні, на їхню думку, тим, що акуму люють розрізнені дослідницькі кути зору, завдяки чому дозво ляють скласти об’ємну картину певного соціальнокультурного явища та «реорганізувати структуру наших знань»6. У Звіті зазначається, що ще далеко не всі дослідникикомпаративісти готові приймати таке розширення простору своєї спеціалізації, проте популярність міждисциплінарності зростає, і навряд чи це варто ігнорувати. У той самий час автори передбачливо за стерігають: «Ми повинні бути пильні, аби схрещення дисциплін не призвело до розмиття дисципліни»7. Автори «Звіту Левіна» за знали значної критики через те, що їх підхід сприймався як спро ба затеоретизувати проблему міждисциплінарності. Так Бернгей мер уважатиме, що його попередники ще не готові були на той час визнати свободу взаємопроникнення дисциплін та розглядали міждисциплінарне порівняння, дещо парадоксально, як спосіб «укріпити дисциплінарні межі навіть при тому, що [літературна компаративістика. – Г.С.] перетинала їх»8 – тобто укріпити кор дони на території пограниччя, скориставшись нагодою зі(про ти)ставити дисципліни. На початку 1980х тенденції наближення до міждисциплі нарності в літературній компаративістиці у США стають дедалі очевиднішими. Почесний професор літературної компаративі стики Генрі Ремак визнає, що задача компаративістики включає й порівняння літератури з іншими сферами людської діяльності, а також необхідність увести до апарату компаративістики нові підходи, зокрема структуралізм, семіотику, рецептивну теорію та теорію комунікації, соціологію літератури, хоча й застерігає, що міждсциплінарність має слугувати єдиній меті – проясненню та контекстуалізації літературних явищ9. Кілька років потому Ремак уже ставитиме під сумнів власний заклик, скаржачись, що в захопленні міждисциплінарністю дослідники втрачають кваліфікацію у володінні іноземними мовами та знанні культур. ІІІ Звіт ACLA, той самий «Звіт Бернгеймера», був сприйня тий багатьма як заявка позицій нового покоління американських компаративістів, чиє бачення проблем та перспектив дисципліни в умовах загострення кризи, пов’язаної з браком її визначеності, суттєво відрізняється від тез попередніх двох Звітів. Новий під хід, за влучним спостереженням Лінди Хатчеон10, заявляється вже тим, що, на відміну від попередніх «Звітів про стандарти», команда Бернгеймера готує документ, що називається «Звіт про стан дисципліни». По суті нове покоління дослідників визнає процеси, що трансформують літературну компаративістику, як об’єктивну реальність, зокрема реальність того, що література поволі втрачає статус центрального предмета компаративістсь ких студій, які своєю чергою трансформуються в мультицентро ву, або еліптичну модель, за популярним визначенням Девіда Демроша («Нам необхідна нова літературна геометрія, яка вийде за межі кола з його єдиним центром, але й не вдасться до іншого екстремуму, до повного розмивання. Я пропоную модель еліпса, геометричної форми, яку формують два фокуси, я би ствер джував, що компаративна модель посутньо еліптична своїм характером»11). Важливо, що компаративна модель за Демрошем більш збалансована та, що особливо важливо в епоху мульти культуралізму, виключає поняття маргінальності. Основні тези Звіту Бернгеймера щодо питання міждисцип лінарності такі: 1. Стандарти, які встановлювалися, зокрема, попередніми Звітами Асоціації, більше не в змозі утримувати межі дисциплі ни, вона стає все більш «пористою», – літературна компарати вістика вже об’єктивно розширила свій контекст настільки, що Бергнгеймер вимушений зробити майже скандальний висновок: «[Сучасні. – Г.С.] шляхи контекстуалізації літератури в розшире ному полі дискурсу, культури, ідеології, раси та статі настільки відрізняються від старих моделей літературних досліджень за авторами, національними ознаками, періодами та жанрами, що термін «література» більше не здатен адекватно описувати нашу сферу досліджень»12. 2. Невирішеність питання про предмет дослідження змушує дослідниківкомпаративістів вагатися щодо визначення того, у межах якої дисципліни вони, власне, працюють та які про фесійні асоціації відповідають їх інтересам. У той же час широке узагальнення таких досліджень терміном «культурологія» не сприймається багатьма з тих, хто вважає, що міждисциплінар ність мусить розвиватися саме в межах та на користь науки про літературу, а не розмивати ці межі. Культурологія, на думку Бернгеймера, – цілком визначена наукова галузь, що, на відміну від літературної компаративістики, переважно характеризуєть ся монолінгвістичністю та інтересом до сучасних популярних культурних практик, у той час як літературна компаративістика має власні завдання. 3. Автори Звіту бачать майбутнє дисципліни в а) перегляді та переконструюванні меж між дисциплінами, що, за їх переконан ням, досі існували «для поділу цілісного поля знань на осяжні (manageable) території спеціалізації»13; б) поширеній контекстуа лізації тексту, що сприятиме глибшому розумінню генези його значення, – водночас, зазначають вони, «це не означає, що літе ратурна компаративістика більше не має займатися риторикою, просодією та іншими формалістичними ознаками, проте текстуально точне читання має також брати до уваги ідеологічні, культурні та інституціональні контексти, у яких виробляється значення»14; в) включенні до предмета досліджень розмаїття сучасних медій, що з’являються в ході розвитку комп’ютерних та комунікаційних технологій як нових матеріальних форм культурного вираження. Очевидно, що книга, яка тривалий час була, власне, єдиним об’єктом дослідження літературознавця, нині швидко трансформується в інші форми носіїв літературного тексту, які своєю чергою відкривають цікаві можливості для нових міждисциплінарних досліджень, – наприклад, для акту ального в наш час аналізу епістеміологічного, економічного та політичного контекстів самого носія; та, відповідно, г) посиленні інституціональної співпраці («extradisciplinary migration and crossovers»15) між спеціалістами різних галузей та розширенні сфер підготовки студентів, зокрема в галузях лінгвістики, філо софії, історії, кіно, мистецтва тощо. Власне, висновок авторів звіту оптимістичний: самі явища мультикультуральності та глобалізації, що характеризують нову добу, постають компаративістськими за своєю суттю, а отже, дана дисципліна матиме більш ніж чудові перспективи, якщо зможе гідно зустріти згадані вище виклики. Бернгеймерівське бачення міждисциплінарності як «необ хідної умови функціонування компаративістики, що забезпечує активне й плідне включення літератури до культурних процесів і парадигм»16 умовно розділило американських компаративістів на два табори – «формалістів» (адептів літературознавчих меж у нових естетичних вимірах) та «контекстуалістів» (прихильни ків культурологічних обріїв). І знову нова криза стала поштов хом до плідної дискусії, учасники якої вже сформували низку цікавих та перспективних ідей, що можуть указати на обрії май бутнього американської літературної компаративістики. «Якщо літературна компаративістика й далі прагнутиме змін, як ми це часто спостерігали раніше, та виявиться відкри тою розмаїттю та іноваційності об’єктів та методів досліджень, тоді майбутнє за нами», – оптимістично стверджував впливовий сербський дослідник Мілан Діміч17. Проте характер та обсяг зга даних змін викликають жваві дискусії спеціалістів. Серед пропо нентів ідей третього Звіту згадаємо першим цікавий аргумент Мері Луїзи Пратт, яка у статті «Літературна компаративістика та глобальне громадянство»18 пропонує уявити ферму з відсіками для різних видів худоби як метафору гуманітарного поля, в яко му прагне знайти своє місце компаративістика. Авторці імпонує ідея зняти огорожі та позбутися фермера – тоді худоба буде здат на самоорганізуватися найприроднішим чином: «Огорожі ви магають багато роботи, пов’язаної з контролем і їх обслугову ванням»19, – завважує Пратт. У світлі трьох найактуальніших історичних процесів, якими дослідниця вважає глобалізацію, демократизацію та деколонізацію, вона не бачить загрози літе ратурі, якщо контекст компаративістики включатиме певний набір додаткових предметів вивчення. Пратт висуває тезу про те, що, якщо раніше студенткомпаративіст мав бути дво(багато) мовним, у контексті глобалізаційних процесів тепер він мусить бути багатокультурним, мислити глобально. Дослідниця робить свій внесок у намагання скласти термінологію компаративісти ки, пропонуючи термін «експресивна культура» на позначення об’єкта вивчення дисципліни. Експресивна культура ширша за елітарну, «канонічну» літературу, проте водночас вона відокрем лює літературне поле від культурологічного. Отже, Пратт опти містично ставиться до розширення парадигми літературної компаративістики («ніщо інше не збагатило сучасне літературо знавство так, як зсув парадигми, що відбувався протягом остан ніх двадцяти років»20), активно закликає до цього, навіть звину вачуючи авторів третього Звіту в недостатній категоричності та схильності до компромісів. На думку Пратт, саме такі трансфор маційні процеси мають зробити поле компаративістики основою інтелектуального відродження досліджень у галузях літератури та культури. Інші вчені йдуть іще далі в апологетиці міждисциплі нарності, пропонуючи розглядати останню як уже визначене майбутнє компаративістики, котру вони бачать як ключову дис ципліну у просторі глобалізованого тексту. Сам Ч. Бернгеймер, коментуючи полеміку, викликану третім Звітом, указує, що «контекстуалізація стала паролем для найвпливовіших підходів до літератури»21, а першочерговою метою підготовленого за його керівництва Звіту він уважає запровадження нового, динамічні шого підходу до культурних форм, включно з літературним тек стом, а також розширення меж самої літератури в мультикуль турному та мультимедійному світі. У передмові до збірки «Літературна компаративістика в епоху мультикультуралізму» Бернгеймер підтримує тезу М.Л. Пратт, зазначаючи, що «компа ративістові вже недостатньо говорити різними мовами: тепер він ще має надягати на себе різні шкіри»22. Це завдання порушує проблему самоідентифікації, яка включає розмаїття досвідів та втілень. І чим багатше це розмаїття, що більше «територій, між якими ми знаходимо себе»23, тим ширший спектр міждис циплінарності, тим глибша самоідентифікація. При цьому, вважає дослідник, компаративістові абсолютно необов’язково бути фахівцем чи дуже глибоко проникати в кожну з цих числен них територій – певна дистанція може бути корисною для аналізу, хоча й підходити до міждисциплінарності туристом, профануючи цей метод компаративістського дослідження, Бернгеймер не радить. Він уважає, що підхід до літератури як до однієї з дискурсивних практик, проте не єдиної в полі зору до слідника, нічим не загрожує дисципліні, навпаки – це історізує її і надає їй повноцінності. Професор Флоридського університету Ян Хокенсон ставить наступне цікаве питання щодо контекстуалізації в умовах післяпостмодернізму: чи можливий аналіз твору з історико соціальної перспективи після того, як було проголошено «смерть автора»? Для розв’язання цієї проблеми авторка вважає за необ хідне примиритися з центральною роллю культури в компара тивних розвідках ХХІ століття: саме культура здатна забезпечи ти той контекст, на основі якого можна буде формувати історії літератур. Тим більше, що соціальні аспекти традиційно стають у пригоді дослідникамкомпаративістам, принаймні в роботі за схемою «свій»/«іноземний» текст: «Для компаративістів різно манітні концепції соціального контексту завжди слугували своєрідною ниткою Аріадни, що вела через літературні взаємини різних типів і періодів»24. Авторка впевнена, що міждисціплі нарність та мультикультуральність (або, за її формулюванням, «міжкультурна інтертекстуальність») не лише за самою своєю суттю історично притаманні американському відгалуженню дис ципліни, а й виступають єдиними можливими методами аналізу в епоху глобалізації; а отже, компаративістика має стати «основ ним методом критичного дослідження в майбутню еру глобаль них поетик, що поступово народжуються»25. Професор Стенфордського університету Роланд Грін у цілому бачить майбутнє дисципліни в розширеному контексті, де до слідниккомпаративіст матиме змогу залишатися в центрі науки, що швидко змінює свої межі, та знаходити шляхи продуктивного зіставлення літератури, історії, культурології з метою зробити важливі відкриття та узагальнення у власній сфері знань. Проте, щоб це стало можливим, Грін закликає активно та рішуче підійти до оновлення самої концепції компаративістики, надати необхідні визначення та зайняти чіткі позиції стосовно проблем перекладу літературних текстів, а також взаємодії з куль турологією, аби повністю не втратити контроль над процесами, що розмивають дисципліну: «Ми маємо чітко визначитися щодо наших цінностей та оцінок, а не дистанціюватися в елітарність, ми повинні бути новаторами, а не консерваторами, категорич ними, а не нерішучими»26. Рей Чоу підтримує ідею розширення спектра явищ, що можуть цікавити компаративістику. Він зазначає, що їх аналіз у цьому контексті має виявитися новаторським та відмінним від культурологічного аналізу, адже тут ці явища будуть розгляда тися з позицій теорії (на відміну від культурологічного емпірич ного підходу) та багатомовності. При цьому важливим завданням для компаративістики Чоу вважає опанування нових форм мате ріалізації мовлення, нових медій, які нині активно розвивають ся та трансформуються: «Замість того, щоб опиратися або ди скредитувати культурологію, літературна компаративістика має дечого в неї навчитися, а саме стати відкритою до вивчення нових медій, що відрізняються від літературного або філософського тексту, ґрунтованого на слові»27. Окремо відзначимо роботу дослідника Стівена Тотоші де Зе петнека «Літературна компаративістика: теорія, метод, застосу вання»28, у якій автор розробив цілу теорію «Нової літературної компаративістики» на основі власного системноемпіричного підходу – комбінованого методу дослідження літератури й куль тури, яким він послуговується при компаративному аналізі – кіно та літератури, медицини та літератури тощо. При цьому до слідник підкреслює й основну проблему міждисциплінарного підходу: залучення до сфери аналізу інших видів мистецтва й дисциплін розхитує структуру компаративістики, позбавляє її чіткої теорії та методології, а в результаті й усвідомлення свого місця в науковому та інституційному контексті. Автор уважає, що зсув літературознавчої компаративістики в напрямку культу рології зможе додати дисципліні прагматизму, тобто системності та чіткості методології та об’єктивності, яких їй вочевидь бракує для того, щоб функціонувати як власне наука, на кшталт природничих наук: «Системноемпіричний підхід стосується перш за все вивчення літератури, але з другого боку сама «літе ратура» розуміється як підсистема культури, яка, своєю чергою, є ще однією підсистемою системи комунікації»29. У цілому, вва жає Зепетнек, компаративісти застосовують системи у своєму аналізі: від простого порівняння текстів до ускладнених кон структів із залученням суміжних дисциплін та Іншого. Проте їм, очевидно, досі бракує методології роботи із системами, що вже достатньо добре розроблена в інших науках, а отже, вони мають діяти інтуїтивно. Системноемпіричний метод, упевнений Зепет нек, цілком імовірно, допоможе розв’язати цю важливу проблему. Серед тих, хто виступив опонентами Бернгеймера та його соратників у питанні міждисциплінарності (а серед них багато визнаних метрів, авторитетів дисципліни), найчастіше озвучу ється основний аргумент – імовірність розмивання меж дисцип ліни та знецінювання літератури як її центрального предмета. Так, поважний дослідник поетики та літературної комунікації Майкл Ріффатер наголошує на небезпеці того, що в результаті культурологічних трансформацій увага дослідників переміс титься переважно на нелітературні тексти в той час, як «надзви чайно важливо, щоб література залишалася в центрі дискурсу культури, ідеології і т. д., адже література їх охоплює та ставить до них питання»30. Теоретично визнаючи можливість контек стуалізації тексту, дослідник уважає так само важливим процес деконтекстуалізації, коли текст зберігає свою літературну цін ність, утрачаючи з часом соціальноісторичні конотації. Цей са мий аргумент, до речі, наводить і Доу Фоккема, говорячи про літературні твори, що пережили висхідну контекстуалізацію та зберегли суто художню цінність31. Ріффатер пропонує перегляну ти та поновому визначити межі компаративістики (функції порівняння та встановлення закономірностей) та культурології (теми ідентичності, соціальної ситуації та їх вербальне втілення), що мають не злитися, а взаємодоповнити одна одну. Cвоєю чергою, Джонатан Куллер, відомий американський дослідникструктураліст, попереджає, що несистематизоване розширення меж дисципліни здатне перетворити її на фантасма горичний гігантський конструкт, «що потребуватиме вивчення всіх дискурсів та всіх видів культурного виробництва в усьому світі»32. Дослідник наполягає на тому, що простий перехід від літературних текстів до культурних об’єктів не допоможе теоре тизувати та методологізувати компаративістику, натомість по збавить її наявних наразі більшменш чітких меж. Цікавий внесок у дискусію робить дослідниця Елізабет ФоксЖеновез, яка у своїй статті «Між елітарністю та популіз мом»33 розглядає проблему розширення меж компаративістики з точки зору демократизації дисципліни, проте доходить виснов ку, що літературна компаративістика має залишатися елітарною сферою. «Демократизація» літературної компаративістики шляхом її розширення до меж культурології ні на йоту не гарантує її соціальної демократизації», – стверджує авторка34, адже якщо сприймати соціальну демократизацію як доступність посутньо складної дисципліни ширшим верствам дослідників з освітою в різних галузях, це загрожує зниженням інтелекту альних вимог та тим, що в дисципліну прийдуть ті, хто насправді не цікавиться проблемами компаративістики та не має необхід них навичок і знань. Дещо вирізняється своєю категоричністю й стаття єйльсько го професора Пітера Брукса «Чи повинні ми вибачатися?»35. Брукс визнає вічну проблему непевності предмета й методу компаративістики, для ілюстрації чого наводить приклад фан тасмагоричного сну студента перед іспитом, у якому той бачить своїх професорів в одязі та з інструментами слюсарів, які прийш ли «порівнювати літературу» – хто знає, як має виглядати цей процес? Проте автор однозначно не погоджується з «тоном виба чення» Бернгеймера та тим, що літературу варто розглядати ли ше як один із дискурсів. Література, на думку дослідника, має власний контекст та часто не потребує додаткової контекстуалі зації – за виключенням тих ситуацій, коли необхідність додат кового контексту випливає логічно, а не штучно притягується в гонитві за модною міждисциплінарністю. Брукс не вважає концентрацію на риториці чи поетиці застарілим підходом – ці підходи та методи становлять професійний інструментарій літературознавців, тоді як орієнтація на культурологію загрожує «заміною дослідження літератури аматорською соціальною історією, аматорською соціологією та індивідуальною ідеоло гією»36. Основним недоліком третього Звіту Брукс вважає те, що запропоноване його авторами розширення меж не супрово джується жодними рекомендаціями щодо відповідних практики та теорії, а отже, не являє собою конструктивного підходу. У 2003 році Американська асоціація літературної компара тивістики під головуванням Г. Сосі випустила останній на сьо годні звіт, у якому оптимістично проголошується остаточна перемога дисципліни на всіх територіях конфлікту, зокрема прийняття міждисциплінарності як повноцінного методу аналі зу культурних явищ у межах компаративістики. Проте й у само му Звіті, й у збірці статей, що вже традиційно виходить як реак ція на нові тези Асоціації й цього разу мала назву «Літературна компаративістика в добу глобалізації»37, з деяким сумом наголо шується на тому, що ці перемоги привели дисципліну до втрати ідентичності. Зокрема, Роланд Грін, реакцію якого на Звіт Берн геймера ми окреслювали вище, визнає: «У всіх цих ініціативах мене найбільше вражає та порожнина, що лежить в їх основі. Ніби ми відмовляємося бачити те, що залишається незмінним у дисципліні, незважаючи на всі зміни акцентів та моду»38. Очевидно, що проблема міждисциплінарності в літературній компаративістиці вже давно не зводиться суто до протистояння «формалістів» та «контекстуалістів» – дискусія наповнена різно маніттям барв та відтінків. Учені, очевидно, передовсім занепо коєні збереженням меж літературної компаративістики при інтегруванні методів інших дисциплін, проте більшість дослід ників не заперечують, що нові інструменти дадуть дисципліні можливість глибшого розкриття, пояснення, взаємопов’язання та протиставлення літературних явищ із продовженням, звичайно, гарячої полеміки щодо розуміння самого поняття літературності. У зв’язку з проблемою міждисциплінарності ши роко обговорюються теми ролі історії в літературному процесі, засвоєння нових медій та перетини з цариною культурології. Соціальнополітичні процеси глобалізації та демократизації також мають важливий вплив на переосмислення місця та місії літературної компаративістики серед інших наук. Ця дисцип ліна постає як галузь, що постійно потребує нового осмислення, й американські компаративісти продовжують широку дискусію, прагнучи конкретизувати й теоретизувати сферу своїх дослі джень, що, здається, постійно вислизає з будьяких форм, котрих їй намагаються надати. Проте, незважаючи на загальну тривогу, характерну для дослідникакомпаративіста, який прагне визначити свою інтелектуальну та інституціональну приналежність, така турбулентність свідчить також про те, що попри розмови про «смерть» дисципліни, вона жива, актуальна та дає цікаві, часто несподівані результати. Література 1 Hutcheon L. Productive Comparative Angst: Comparative Literature in the Age of Multiculturalism // World Literature Today. – 1995. – № 69. – С. 299–303. 2 Wellek R. The Crisis of Comparative Literature // Proceedings of the Second International Congress of Comparative Literature (ed. W.P. Frie derich). – Chapel Hill: University of North Carolina Press, 1959. – С. 149– 159. 3 Levin Report // Comparative Literature in the Age of Multicultu ralism (ed. Ch. Bernheimer). – Baltimore: John Hopkins University Press, 1995. – С. 22. 4 Bernheimer Ch. Introduction: the Anxieties of Comparison // Compa rative Literature in the Age of Multiculturalism (ed. Ch.Bernheimer). – Baltimore: John Hopkins University Press, 1995. – С. 3. 5 Greene Report // Comparative Literature in the Age of Multicultu ralism (ed. Ch. Bernheimer). – Baltimore: John Hopkins University Press, 1995. – С. 28. 6 Там само. – С. 36. 7 Там само. 8 Bernheimer Report // Comparative Literature in the Age of Multicul turalism (ed. Ch. Bernheimer). – Baltimore: John Hopkins University Press, 1995. – С. 41. 9 Remak H. Comparative History of Literatures in European Lan guages: The Bellagio Report // Neohelion. – 2005. – Vol. 8. – № 2. – С. 217–228. 10 Hutcheon L. Productive Comparative Angst: Comparative Litera ture in the Age of Multiculturalism // World Literature Today. – 1995. – № 69. – С. 299–303. 11 Damrosch David. Literary Study in an Elliptical Age // Comparative Literature in the Age of Multiculturalism (ed. Ch. Bernheimer). – Balti more: John Hopkins University Press, 1995. – с. 128. 12 Bernheimer Report // Comparative Literature in the Age of Multi culturalism (ed. Ch. Bernheimer). – Baltimore: John Hopkins University Press, 1995. – С. 42. 13 Там само. – С. 42–43. 14 Там само. – С. 43. 15 Там само. – С. 47. 16 Денисова Т.Н. Нариси про американську компаративістику // Літературна компаративістика. – Вип. 2. – К.: Фоліант, 2005. – С. 37. 17 Dimic M. Preface: W[h]ither Comparative Literature? // Compara tive Literature: History and Contemporaneity (ed. M. Dimic and S. Totosy de Zepetnek) – Canadian Review of Comparative Literature. – 1996. – 23.1. – С. 7. 18 Pratt M.L. Comparative Literature and Global Citizenship // Compa rative Literature in the Age of Multiculturalism (ed. Ch. Bernheimer). – Baltimore: John Hopkins University Press, 1995. – С. 58–66. 19 Там само. – С. 58. 20 Там само. – С. 63. 21 Bernheimer Ch. Introduction: the Anxieties of Comparison // Com parative Literature in the Age of Multiculturalism (ed. Ch. Bernheimer). – Baltimore: John Hopkins University Press, 1995. – С. 8. 22 Там само. – С. 9. 23 Там само. – С. 12. 24 Hokenson J.W. Comparative Literature and the Culture of the Context // Comparative Literature and Culture: A WWWeb Journal [http://clcwebjournal.lib.purdue.edu/clcweb004/hokenson00.html]. 25 Там само. 26 Greene R. Their Generation // Comparative Literature in the Age of Multiculturalism (ed. Ch. Bernheimer). – Baltimore: John Hopkins Univer sity Press, 1995. – С. 153–154. 27 Chow R. In the Name of Comparative Literature // Comparative Lite rature in the Age of Multiculturalism (ed. Ch. Bernheimer). – Baltimore: John Hopkins University Press, 1995. – С. 115. 28 Totosy de Zepetnek S. Comparative Literature: Theory, Method, Application. – AmsterdamAtlanta, GA: Rodopi, 1998. 29 Там само. – С. 29. 30 Riffaterre M. On the Complimentarity of Comparative Literature and Cultural Studies // Comparative Literature in the Age of Multicul turalism (ed. Ch. Bernheimer). – Baltimore: John Hopkins University Press, 1995. – С. 73. 31 Fokkema D. Comparative Literature and the Problem of Canon For mation // Comparative Literature: History and Contemporaneity (ed. M. Dimic and S. Totosy de Zepetnek) – Canadian Review of Comparative Literature. – 1996. – 23.1. – С. 51–66. 32 Culler J. Comparative Literature, At Last! // Comparative Litera ture in the Age of Multiculturalism (ed. Ch. Bernheimer). – Baltimore: John Hopkins University Press, 1995. – С. 117. 33 Fox4Genovese E. Between Elitism and Populism: Whither Compa rative Literature? // Comparative Literature in the Age of Multicultura lism (ed. Ch. Bernheimer). – Baltimore: John Hopkins University Press, 1995. – С. 134–143. 34 Там само. – С. 142. 35 Brooks P. Must We Apologize? // Comparative Literature in the Age of Multiculturalism (ed. Ch. Bernheimer). – Baltimore: John Hopkins University Press, 1995. – С. 97–107. 36 Там само. – С. 100. 37 Comparative Literature in an Age of Globalization (ed. Haun Saussy). – Baltimore: Johns Hopkins University Press, 2006). – C. 212–23. 38 Greene R. Not Works But Networks // Comparative Literature in an Age of Globalization (ed. Haun Saussy) – Baltimore: The Johns Hopkins University Press, 2006. – С. 214. Ірина Арендаренко (Пупурс) Літературна компаративістика Великобританії В останні десятиріччя дедалі переконливіше заявляє про себе літературна компаративістика Великобританії, яка має три валу донаукову стадію розвитку, а згодом – чергування періодів активізації інтересу до цієї галузі й ігнорування її як науки й навчальної дисципліни. В англійських літературознавчих колах прийнято вважати, що вперше в країні термін «порівняльні літератури» вжив М. Ар нольд 1848 р., а порівняльне літературознавство як наука почало формуватися з появою «Порівняльного літературознавства» Х.М. Поснета (1886), першої англомовної праці, де декларувався й обґрунтовувався науковий характер цього предмета. Згодом у руслі компаративізму почали працювали Дж. Сейнтсбері, Дж. Робертсон, Л. Стефен, Ч. Гефорд, В. Кер, Дж.Ч. Коллінз, Е. Доу ден та ін. У 1901 р. зацікавленість порівняльним літературо знавством була стимульована статтею Г.Г. Сміта «Слабкість літе ратурної компаративістики», де компаративістам пропонувало ся перейти від соціальноісторичного вивчення літературних взаємин до більш складного теоретикокритичного дискурсу. Загалом у першій половині ХХ ст. провідною темою британської компаративістики, котра розглядалась як галузь історії літера тури, стали англійські міжлітературні стосунки (генетикокон тактні зв’язки, типологічні спільності й несхожості, впливи). Водночас спостерігалось і деяке тяжіння теорії літератури до компаративізму, що виявилось у низці досліджень, присвячених романтизму, поезії й жанру роману. Щодо тогочасної періодики, то найбільш компаративістським британським часописом з 1906 р. і аж до 40х років ХХ ст. був Modern Language Review: General and Comparative Studies (=Modern Language Review). А 1940 р. побачив світ перший англійський часопис із порівняльного літе ратурознавства – Comparative Literature Studies, який до 1946 р. виконував функції французького тримісячника Revue de littera4 ture comparee, друкування якого було призупинене війною. З другої половини ХХ ст. розпочався поступовий процес включення літературної компаративістики до переліку універси тетських дисциплін: перше лекторство – Манчестерський універ ситет (1953), перший штатний професор – Е. Торлбі (1967), перші магістерські програми – університети Східної Англії й Сус сексу (1968), перша кафедра – університет Суссексу (1969) тощо. Загалом упровадження літературної компаративістики до системи вищої освіти посприяло її динамічнішому розвитку та популяризації на теренах Великобританії, що, своєю чергою, збільшило кількість наукових порівняльних досліджень і дозво лило скоординувати роботу британських компаративістів. Але справжнім центром порівняльного літературознавства Великобританії з 1975 р. й до сьогодення є Британська асоціація порівняльної літератури (British Comparative Literature Associa4 tion = BCLA), котра займається організацією симпозіумів, кон ференцій, видає спеціалізовані часописи (Comparative Criticism, New Comparison, Comparative Critical Studies) й наукові праці, проводить конкурси. З кінця 60х років ХХ ст. поступово почала змінюватись і векторність літературної компаративістики Великобританії. І хоча вивчення типологічних аналогій і літературних зв’язків продовжувалося, водночас інтенсифікувалося зближення теорії літератури й порівняльного літературознавства, набрало сил пе рекладознавство, збільшилися кількісно й урізноманітнилися міждисциплінарні студії, заявила про себе імагологія, компара тивістськими об’єктами стали нові форми синтезу й взаємодії між літературою й іншими видами мистецтва. Підтвердження цього – наукові розробки Г. Гіффорда, C. Проера, С. Баснет, Е. Шаффер, П. Франса, Дж. Біє та ін. Донауковий період (... до 1886 року) До 1886 року, а особливо з перших десятиліть ХІХ ст., літе ратори Великобританії користувалися методами порівняльно історичного й порівняльнотипологічного аналізу, виявлення генетикоконтактних зв’язків і впливів, передусім при створенні різноформатних історій літературних родів і жанрів. Прикладом може слугувати трактат Томаса Вортона1 про походження роман тичної поезії в Європі, де романтизм генетично пов’язувався із середньовічною літературою, на яку рівноцінно вплинули араб ська поезія та поетичні фантазії скандинавських скальдів; цей трактат уміщено в його тритомну «Історію англійської поезії...» (1774–1781). Це монографічне дослідження, що охоплює анг лійську поезію від ХІ до ХVІII ст. з урахуванням її літературних й інших культурних взаємин, стало першою історією такого масштабу і штибу на теренах Великобританії. 1800 р. вийшла друком п’ятитомна монографія Чарльза Дібдіна2 про розвиток англійського сценічного мистецтва, в передмові до якої автор зіставляє вітчизняні драматургічні зразки з азіатськими, грець кими, римськими, іспанськими, італійськими п’єсами. Через чо тирнадцять років Джон Данлоп3 розглянув у діахронічному аспекті белетристику: з’ясував специфіку варіантів романного жанру, починаючи від літератури Стародавньої Греції до сучас ної йому Європи. В руслі компаративізму були написані й три томна історія англійської драматичної поезії до часів В. Шекс піра Дж. Кольєра4 та «Поетика: Есе про поезію» Е. Далласа5. У своїй праці шотландський критик і журналіст Е. Даллас, по перше, дослідив природу поезії, функція якої, на його думку, викликати відчуття вдоволеності: «Тоді задоволення може бути визначено наявністю гармонічної та несвідомої активності душі <...> Поетичне задоволення відрізняється від іншого задоволен ня існуванням багатої уяви, Поезію можна лаконічно сформулю вати як Творче Задоволення. Проте, якщо виходити із цих останніх двох слів, то слід змінити визначення: поезія, в такому разі, буде повніше означена – творча, гармонійна й несвідома активність душі...»6. Подруге, Даллас проаналізував різнома нітні види поезії та її мову: «Насправді існує три види поезії: драматична, наративна й лірична; п’єса, історія і пісня. Рідко, звичайно, ми зустрінемо цілковито чистий зразок будьякого виду. Кожен – достоту змішування з іншими. Звідки, наприклад, виникла балада – перетин історії та пісні; звідки також – пастораль, в якій поєднуються всі три. Навіть найчистіша епопея може дуже часто набувати драматичної форми <...> Три види поезії утворюють пари з трьома законами поезії: драматична із законом уяви, епічна – гармонії, і лірична – несвідомості...»7. Потретє, автор трактату висловив міркування з приводу того, хто такий поет і які властивості притаманні поезії. Усі висновки зроблені на значному матеріалі: залучено твори Гомера, Аль Фа рабі, Аристотеля, Шекспіра, Сервантеса, Мільтона, Данте, Кол ріджа, Кітса та ін. Також Е. Даллас скористався здобутками ек лектичної психології для пояснення естетичних ефектів поезії – досить вдала, як на ті часи, спроба міждисциплінарного підходу до студіювання літературних феноменів. До прийомів порівняльної типології зверталися відомий письменникромантик і фольклорист Вальтер Скотт у «Вступних нотатках про народну поезію» («Introductory Remarks on Popular Poetry») до тритомної збірки «Пісні шотландського кордону» (1802–1803 рр.)8 та поет Томас Кемпбелл у статті «Лекції про поезію»9 (1821). Щодо генетикоконтактології, то 1832 р. Артур Халлам дав оцінку впливам і віянням італійських творів на англійські10, а 1838 р. Джон Хардінг – уельської традиції на європейське письменство11. У другій половині ХІХ ст. елементи компаративізму при сутні у двотомній «Історії англійської цивілізації» (1857) Г.Т. Баклі12 та «Студіях з історії Ренесансу» (1873) В. Патера13. У книзі Г.Т. Баклі було виокремлено загальні закони розвитку людства, проілюстровані за допомогою визначних історичних і мистецьких, зокрема й літературних, явищ Іспанії, Шотландії, США та Німеччини. Втім, чомусь сама Англія не стала дослідницьким об’єктом Г.Т. Баклі, й після його смерті, в 1866 р., видавці виправили пов’язану з цим недоречність у назві, пере йменувавши дослідження в «Історію цивілізації в Іспанії та Шотландії». Друга книга – монографія Вальтера Патера – за життя авто ра перевидавалася кілька разів і щоразу зазнавала певного пере формування матеріалу. Втім, суть її залишалася незмінною – всі видання складалися з окремих нарисів, присвячених проблемам функціонування Ренесансу в європейському живописі й поезії: «Вінкельман» («Winckelmann»), «Леонардо да Вінчі» («Leonardo da Vinci»), «Сандро Ботічеллі» («Sandro Botticelli»), «Поезія Мі келанджело» («Poetry of Michelangelo»), «Поеми Вільяма Мор ріса» («Poems by William Morris») та ін. Ренесанс розглядався В. Патером як історичний період, який, подібно до Еллінізму, має прямий стосунок до грецької міфології та релігії. Тому в «Студіях...» робились акценти на відлуннях мистецтва Старо давньої Греції в ренесансних творах. 1873 року з’явилися невелике есе Роберта Б’юкенена14, де до одного типологічного ряду було включено творчість А. Теннісо на, Г. Гейне й А. де Мюссе, та порівняльнотипологічна студія «Англієць і скандинав, чи Порівняння англосаксонської та дав ньоскандинавської літератур» Фредеріка Меткалфа15 (1880). Важливо зазначити, що вже в донауковий період британської літературної компаративістики неодноразово застосовувалися генетикоконтактний, порівняльноісторичний, типологічний підходи при вивченні європейської, регіональних і національних літератур: Генрі Халламом у «Вступі до європейської літератури п’ятнадцятого, шістнадцятого й сімнадцятого століть» (1837– 1839 рр.)16, Метью Арнольдом у «Щодо вивчення кельтської літе ратури» (1867 р.)17, Едмундом Госсе в «Дослідженнях із літерату ри Північної Європи» (1879 р.)18 та ін. Скажімо, в культурологіч ній розвідці «Щодо вивчення кельтської літератури» автор провів паралелі між кельтською та грекоримською, норманською й німецькомовною літературною спадщиною, а також віднайшов сліди кельтської культури в англійській поезії. Одні з висновків, зроблених М. Арнольдом: «Урівноваженість – головна запорука німецької геніальності з посередністю й одноманітністю як своїм недоліком, відданістю природі як своєю перевагою. Сентимен тальність – головна запорука кельтської геніальності з любов’ю до краси, шармом і духовністю як своєю перевагою, марністю й норовливістю як своїм недоліком. Талант до справ – головна запорука норманської геніальності з енергійністю і чіткою стрімкістю як своєю перевагою, важкістю і презирством як своїм недоліком»19. Тут варто додати, що Г. Халлам за вищезгаданий «Вступ до європейської літератури п’ятнадцятого, шістнадцятого й сімнадцятого століть» був названий Дж. Сейнтсбері в «Історії критики...» «першим англомовним фахівцем зі справжнього порівняльноісторичного вивчення літератури»20. А от термін «порівняльні літератури» («comparative literatu4 res») отримав широке розповсюдження у Великобританії завдяки М. Арнольду, котрий 1848 р. в листі до сестри написав: «Зараз цілковито зрозуміло, що хоча за останні п’ятдесят років увага до порівняльних літератур змогла поінформувати всякого про те, що Англія в деякому сенсі далеко позаду від континенту»21 (мається на увазі континентальна Європа – тут і далі пояснення мої. – І.П.). Обіймаючи в тогочасній Великобританії провідні позиції як публі цист і літературний критик, він невипадково прийшов до поняття «порівняльна література» (переробленого ним із французького відповідника «litterature comparee»), котре логічно випливало з його багаторічних студіювань класичних і сучасних європей ських літератур і стало для нього необхідним літературознавчим терміном. Серед британських учених саме М. Арнольд уперше різнобічно підійшов до порівняння літератур, одночасно роблячи акцент на проблемі спільностей національних письменств як складників єдиного культурного утворення, названого Й. Ґете «світовою літературою». «Уявіть собі цілу групу цивілізованих на цій.., – читаємо в передмові М. Арнольда до поем В. Вордсворта, – однією великою конфедерацією, котра зобов’язана спільно діяти та працювати на загальний результат. Це було ідеалом Ґете...»22. Зпід пера М. Арнольда, окрім уже згаданої студії з кельтської лі тератури, вийшло ще кілька авторитетних праць, серед них моно графія «Про переклад Гомера» (1861), збірки «Нариси з критики» (1865) та «Культура й анархія...» (1869), присвячена тлумаченню біблійних текстів розвідка «Література й догма...»23 (1873). Безумовно, у контексті еволюційного шляху літературного перекладознавства варте уваги дослідження «Про переклад Гомера», де М. Арнольд крізь призму тодішніх перекладацьких доктрин піддав критиці англомовні переклади «Іліади» Гомера, здійснені Попом, Чапменом, Маджінном, Коупером, Ньюменом і Райтом. У ті часи тривали дискусії стосовно того, яким чином мав бути інтерпретований іноземними мовами художній твір. Одні вважали, що переклад «мусить бути таким, щоб «читач по змозі забував би, що це всетаки переклад, перебуваючи під ілю зією, що він читає оригінальний твір...»24. Інші твердили, що перекладач має зберігати кожну особливість оригіналу, наскіль ки він спроможний: «перший обов’язок перекладача, – наголо шував Ньюмен, – історичний, бути достовірним»25, а Коупер пи шався тим, що залишався до кінця вірним оригіналу26. Основне ж завдання, котре ставив перед собою М. Арнольд у праці «Про переклади Гомера» – застерегти майбутніх перекла дачів від допущених їхніми попередниками помилок і погріш ностей. Він був переконаний, що «Гомер стрімкий у розвитку дій, Гомер зрозумілий у словах і стилі, Гомер простий в ідеях, Гомер шляхетний у манерах. Коупер переклав його погано, тому що в нього він повільний у розвитку дій і скрупульозний у стилі; Поп переклав його погано, тому що в нього він штучний і у стилі й у словах; Чапмен переклав його погано, тому що в нього він фантастичний в ідеях; містер Ньюмен переклав його погано, тому що в нього він дивний у словах і нешляхетний у манерах»27. Узагалі, вплив науковокритичної творчості М. Арнольда на британське літературознавство – факт незаперечний. Існує дум ка (оприлюднена 1954 р. Фредеріком Рое у статті «Порівняльне літературознавство у Сполученому Королівстві»28), що компара тивістські концепції цього вченого, а не Х.М. Поснета, у другій половині ХІХ ст. й у перші десятиріччя ХХ ст. стали стриж невими у формуванні порівняльних студій у Великобританії. Не можна оминути також наявності в доробку британської компаративістики донаукового періоду й праць, які апелюють до проблем взаємодії мистецтв. Наприклад, «Трактат про зростання, поєднання й потужність, розвиток, відокремлення і занепад поезії та музики» Д. Брауна29, що свого часу отримав чималий європей ський розголос, будучи витлумаченим французькою, італійською та німецькими мовами. За спостереженнями цього англійського вченого доби Просвітництва, на початкових етапах еволюції мис тецтва музика й поезія становили єдине ціле, пізніше вони внаслі док різних причин відокремились одна від одної. Втім, Д. Браун упевнений, що в майбутньому цілком можливе виникнення «ново го роду» мистецтва на основі злиття музичних і поетичних форм. Науковий період (1886–1950 рр.) Науковий репертуар британської школи літературної ком паративістики впродовж 1886–1950 рр. складали міжлітератур ні генетикоконтактні зв’язки, порівняльна типологія, впливи й рецепції, теорія літератури й компаративізм, порівняльне літе ратурознавство й світова література. У цей період з’явилося кілька праць, які торкалися теоре тикометодологічної бази й перспектив порівняльного літерату рознавства: «Порівняльне літературознавство» Х.М. Поснета30 (1886); «Слабкість літературної компаративістики» Г.Г. Сміта31 (1901 р.); «Майбутнє літературної компаративістики» Г.В. Рау са32 (1913); «Критична суміш: есе, дослідження й нотатки з англійської, французької й компаративної літератури» Е. Парт ріджа33 (1926); видана в Лондоні праця «Порівняння літератур» Р. Джеймсона34 (1935). Найбільш резонансними й впливовими серед щойно перелічених досліджень виявилися «Порівняльне літературознавство» Х.М. Поснета й дещо опозиційна до неї стаття «Слабкість літературної компаративістики» Г.Г. Сміта. 1886 р. вийшов 55й том «Міжнародної наукової серії»35 – «Порівняльне літературознавство» Хатчесона М. Поснета, пер ша англомовна розвідка, повністю присвячена порівняльному літературознавству, й де воно вперше декларувалось як окрема філологічна дисципліна. Ірландець Хатчесон М. Поснет почав працювати над цією монографією, ще будучи студентом коледжу Трініті (м. Дублін), а потім продовжив роботу над нею, ставши професором класич них і англійської літератур університетського коледжу м. Окленд (Нова Зеландія). За його словами, «Порівняльне літературо знавство» писалося протягом десяти років, хоча філософські засади цього дослідження були сформульовані ним ще 1874 р. в невеликій розвідці «Історичний метод» («Historical Method»). Відразу ж після виходу книги в пресі з’явилося чимало заки дів стосовно дещо кострубатої назви «comparative literature» («порівняльна література»). Х.М. Поснетт розумів, що логічніше нову науку було б назвати «the comparative study of literature» («порівняльне вивчення літератури»), але йому хотілося запро понувати лаконічніший термін. Це стало непростим завданням через відсутність в англійській мові однослівного відповідника «the study of literature» на кшталт німецького «Literaturwissen4 schaft» («літературознавство»). Втім, на той час уже існував за пропонований професором Фріменом термін «comparative politics» («порівняльна політика»), котрий і дозволив Х.М. Поснету зупи нитися на словосполученні «comparative literature». У «Порівняльному літературознавстві» наголошувалося на то му, що для всіх цілком зрозуміла неминучість еволюції літерату ри. Дисципліна ж «порівняльна література» не претендує на ви значення цілого корпусу універсальних законів літературного роз витку. Проте вона допомагає з дефініцією певної їх частини, вони мають бути, на думку Х.М. Поснета, «згруповані навколо низки центральних фактів... перманентного впливу», таких як «клімат, ґрунт, флора і фауна різних країн» і «принципів еволюції від колективного до індивідуального існування»36. Тобто, Х.М. Поснет визнав соціальну й індивідуальну еволюцію, вплив навколишньо го середовища на суспільне й приватне життя людини за фунда ментальні підвалини порівняльного літературознавства. Соціологічні концепції Г. Спенсера та Г. Майна, передусім стосовно еволюції від спільного до індивідуального життя, Х.М. Поснет, завзятий їхній прихильник, уважав уповні придат ними для розуміння історії літератури, оскільки остання є яви щем соціуму: «Тому з деякими поправками, нижче відміченими, можна прийняти поступову експансію соціального життя – від клану до міста, від міста до нації, від обох них до космополітич ного людства – як прийнятний порядок наших досліджень із по рівняльної літератури»37. За цією аналогією Х.М. Поснетт окрес лив еволюційний шлях літератури від кланової, міської (полісів), національної й до світової. Соціальні чинники – суспільні характеристики клану, міст держав чи нації – відіграли значну роль у формуванні літератур них жанрів і видів, що унаочнюється Х.М. Поснетом прикладами з різних письменств (грецького, індійського, китайського та ін.). При цьому для нього поняття «порівняльний» – радше пов’язу вання соціального розвитку з літературним зростанням, аніж зі ставлення однієї національної літератури з іншою. Разом із тим не забув Х.М. Поснетт і про індивідуально авторські чинники, котрі також уважав важливими формотвор чими складниками літературного процесу. В «Порівняльному літературознавстві» простежено еволюцію мистецького індиві дуалізму на тлі кланової, міської, національної й космополітич ної літератур, розглянуто окремі літературні персоналії більш чи менш ізольовано від соціальних груп. Було зазначено, що інди відуалізм пройшов шлях від досить обмеженого (рання арабська лірика, грецький епос) до демократичного й суб’єктивного (пое зія В. Вітмена, В. Вордсворта). Індивідуалізм же тлумачиться як стрижень творчості, й чим прогресивніша країна, тим більше в ній можливостей для розвитку «індивідуального». Досвідче ний компаративіст, справжній фахівець, на думку Х.М. Поснета, має перейти від аналізу зовнішніх впливів до порівняльного ви вчення духовного становлення митця, внутрішніх асоціацій його літературної творчості з його корпоративним життям38. Вплив довкілля (флори, фауни та ін.) – ще одна фундаменталь на засада «Порівняльного літературознавства». Адже одне й те са ме навколишнє середовище бачилося поетами клану, полісу й нації порізному. А зростання усвідомлення людиною особистої непов торності привнесло в літературні тексти нові відчуття, фантазії, розуміння природи, стосунків з іншими живими істотами тощо. Присутні в «Порівняльному літературознавстві» й міркуван ня з приводу «cosmopolitan spirit» («космополітичного духу») як ознаки світової чи, як її ще називає автор, «cosmopolitan litera4 ture» («космополітичної літератури»). Зокрема, він убачав кос мополітизм в олександрійській і римській, єврейській, арабській, індійській, китайській літературах, що дозволяло йому вважати їх справжніми взірцями світової літератури. А от індивідуалізм і провінціалізм, як складові національного письменства, най краще проявились у літературах Західної Європи. Тобто, у тако му разі, світові літератури хронологічно мусять передувати на ціональним. Це змінювало порядок їх розміщення в еволюційній схемі літератур, запропонованій Х.М. Поснетом на початку дослідження. Як і кожна наука, порівняльне літературознавство має опе рувати власним методом, який Х.М. Поснет іменував «історич ним» або «порівняльним», віддаючи перевагу другому терміну. Хоча при цьому «неважливо, котрій назві ми надаємо перевагу – «порівняльний» чи «історичний» – природа нашого методу та сама»39, – підкреслюється і в його книзі, й у пізнішій статті «Наука літературної компаративістики»40. До речі, Х.М. Поснет пишався й постійно наголошував на тому, що він, громадянин Британії, вперше детально розробив ме тод і принципи порівняльної літератури як науки. У його «Науці літературної компаративістики» читаємо: «Це моє нагадування адресується зарубіжним ученим – нагадування того, що хоч я й ціную патріотизм і шляхетну цінність інтелектуального досяг нення, котрі можуть інколи змусити француза чи німця забути про заслуги британського громадянина, який уперше розробив метод і принципи Літературної Компаративістики, я не настіль ки великодушний, щоб триматись у тіні»41. Але в цій же статті Х.М. Поснет визнав, що проблеми літературної компаративісти ки порушувалися раніше Ш. де Монтеск’є, Ґ.Е. Лессінґом, Й. Гердером, мадам де Сталь, Й. Ґете, братами Шлеґелями та ін., а розглядаючи расові й кліматичні впливи на літературу, Г. А. Тейн близько підійшов до означення порівняльного літературознавства. Праця Х.М. Поснета отримала чимало схвальних відгуків у англійських, німецьких, французьких, російських, італійських, данських, американських і австралійських критиків. Однак вона не стала стимулом, як прагнув Х.М. Поснет, для впрова дження курсів із порівняльного літературознавства в британ ських університетах і широкого визнання її як нової філологіч ної науки на теренах Об’єднаного Королівства. 1901 р. інтерес до компаративістики у Великобританії інтен сифікувався завдяки анонімній статті «Слабкість літературної компаративістики»42, що з’явилася на шпальтах січневого номера Blackwood’s Edinburgh Magazine. Автором її виявився шотлан дець Грегорі Г. Сміт, який уже в липні 1900 р. на Паризькому міжнародному конгресі порівняльної історії (Congres internation al d’histoire comparee) в секції компаративної літератури виклав свої міркування з приводу недоліків сучасної компаративістики, виголосивши доповідь під ідентичною назвою. Пізніше Г.Г. Сміт видрукував статтю «Слабкість літературної компаративістики» з деякими доповненнями стосовно природи й функцій порів няльного літературознавства під заголовком «Деякі замітки про порівняльне вивчення літератури»43. Ступінь магістра гуманітарних наук Г.Г. Сміт (1865– 1932) здобув у Бейлліолському Коледжі Оксфорда. Потім деякий час обіймав посаду головного редактора Scottish Text Society, а з 1909 р. і до виходу на пенсію був бібліотекарем і професором англійської літератури Королівського Коледжу Белфастського університету. Він брав участь у написанні «Національного слов ника біографії» (Dictionary of National Biography), енциклопедії «Британніка» (the Encyclopedia Britannica), Кембріджської істо рії англійської літератури (Cambridge History of English Litera ture). Також Г.Г. Сміт підготував один том під назвою «Перехідний період» («The Transition Period») до серії «Періоди європейської літератури», видрукував колекцію критичних праць єлизаве тинської епохи та монографію про Бена Джонсона44. На Паризькому конгресі 1900 р. Г.Г. Сміт працював у одній секції з відомим французьким компаративістом Фердінаном Брюнетьєром, виступивши проти його еволюційного підходу до літератури, водночас засуджуючи в цілому школу критиків практиків (передусім французьку) за те, що вона складається, за його словами, з «детективів міжнародного плагіату» («detectives of international plagiarism»). Адже «порівняльна література повинна бути чимось більшим, ніж притулком для антикварів» («сomparative literature must be something more than a refuge for antiquaries») чи практикуючою школою щойно згаданих детек тивів45. Сам Г.Г. Сміт, відмовляючись від соціальноісторичного мето ду, який пропагувався Поснетом, запропонував радикальну зміну літературознавчих акцентів. Він не сумнівався, що потрібно пере йти від порівняльної історії літератури до компаративної крити ки, інакше кажучи, від перпендикулярних перспектив до гори зонтальних. Випереджаючи найсміливіше гасло «Comparaison n’est pas raison» Рене Етьємбля, Г.Г. Сміт уже на початку ХХ ст. запитував: «Можливо, тут відсутній порівняльний інтерес до ре чей, чий зв’язок іде лише від аналогії, або, навіть, від форм і моти вів, між якими, можливо, не тільки немає допустимого чи відомо го зв’язку, але і явного натяку на схожість?»46. Розмірковував він і про можливе використання одного мистецтва як критерію для інших та порівняння таких віддалених явищ, як епос індусів і французів. У «Слабкості літературної компаративістики» Г.Г. Сміт та кож піддав нещадній критиці засідання секції компаративної літератури Паризького конгресу порівняльної історії, де, на його думку, не було сказано жодного серйозного й предметного слова про літературну компаративістику. Ним були відмічені всього лише коротка доповідь доктора Спінгарна з Колумбійського уні верситету про розвиток компаративних студій у США та виступ Ф. Брюнетьєра про компаративне студіювання літератур, кот рий, проте, на думку Г.Г. Сміта, містив деякі сумнівні тверджен ня й потребував значних доопрацювань. Відразу ж на цю статтю Г.Г. Сміта була дана своєрідна відпо відь Х.М. Поснета – «Наука літературної компаративістики»47. Останньому не сподобалися компаративістські погляди Г.Г. Сміта. Більше того, їх появу він пов’язав із неглибокою обізнаністю Г.Г. Сміта, й загалом британців, із аксіомами порів няльної літератури. Зауважимо, що хоча статті Г.Г. Сміта й викликали певний інтерес британців до порівняльного літературознавства, проте викладені в них ідеї та заклики щодо нових перспектив цієї дис ципліни почали реалізовуватися тільки через півстоліття. Перспективність порівняльного літературознавства можна вбачати й в опублікованій 1913 року у 8му числі Modern Language Review статті «Майбутнє літературної компаративістики» Г.В. Рау са. А за чотирнадцять років компаративні методи були викорис тані ним для аналізу творчості Гомера у двотомнику «Бог, людина й епічна поезія: Дослідження з компаративної літератури»48 (1927), де, зокрема, демонструвалося відлуння поетики «Іліади» та «Одіссеї» в європейських літературах післягомерівської епохи. Доводиться констатувати, що на межі ХІХ–ХХ ст. англій ські науковці мало цікавилися розробкою теорії літературної компаративістики, але загалом компаративістські студії активі зуються, розширюється їх тематичний діапазон і методика. Ска жімо, наприкінці ХІХ ст., в пізню вікторіанську епоху, гучно за явила про себе нова плеяда критиків (Дж. Сейнтсбері, Л. Стефен, Ч. Гефорд, В. Кер, Дж. Чартон Коллінз, Е. Доуден та ін.), які задали векторність, у тому числі й компаративістську, англій ському літературознавству на наступні півстоліття. Більшість із цих учених були викладачами англійської літератури, котра цілком логічно ставала першорядним об’єктом їхніх наукових студій, при цьому досить часто вона розглядалась як частина сві тової літератури під різними компаративістськими кутами зору. Наприклад, Ч. Гефорд простежив літературні зв’язки між Анг лією й Німеччиною ХVI ст.49, Е. Доуден продемонстрував вплив на англійську літературу французької революції50 та ін. Британське шекспірознавство поповнилося новою студією – «Монтень і Шекспір» Дж. Робертсона51, котрий чітко окреслив своє головне емпіричне завдання: «точний виклад збігів фраз і думок Шекспіра й Монтеня». Для вирішення поставленого за вдання Дж. Робертсон проаналізував усі можливі впливи пере кладених на англійську мову й оригінальних творів Монтеня на Шекспіра, водночас оперуючи такими суто компаративістськи ми термінами, як «indirect influence» («непрямий вплив»), «direct influence» («прямий вплив»), «coincidence» («збіг»), «par4 aphrase» («парафраза»), «direct connection» («прямий зв’язок»). Шотландський літературознавець Вільям Кер52 у розвідці «Епічна поема й лицарський роман: Нариси із середньовічної лі тератури» відшукав аналогії між німецькими та французькими епічними поемами та ісландськими сагами; побачив подібність у функціонуванні епізодів і алюзій у творах Гомера й «Беовуль фі»; провів паралель між творчістю Боккаччо й Чосера тощо. За редакцією Дж. Сейнтсбері з 1897 року виходила дванад цятитомна наукова серія «Періоди європейської літератури», де висвітлювалася проблематика ренесансу53, романтизму54 тощо. Приміром, у «Пізньому ренесансі» Девідом Ханнеєм використо вувався порівняльнотипологічний метод при розгляді іспансь кої, французької, італійської літератур пізнього Середньовіччя, поезії, прози й драми письменниківєлизаветинців. Значний резонанс на початку ХХ ст. спричинила й моногра фія Дж. Сейнтсбері – «Історія критики й літературного смаку в Європі від найдавніших текстів і до сьогодення»55. Хоча більшу увагу наприкінці ХІХ ст., все ж таки, британські літературо знавці приділяли вітчизняній літературі, її місцю у світовому контексті, проте зустрічаються й дослідження, де проаналізова но лише іноземні літературні феномени, якот «Данте в Амери ці» Ф. Снелла56, «Посібник із зарубіжної літератури» В. Кроу форд57. Тривали дискусії й щодо літературного космополітизму («Космополітичний дух у літературі» Л. Стефена58). Отож, провідною темою британської компаративістики пер шої половини ХХ ст., котра розглядалась як розділ історії літера тури, стали англійські міжлітературні стосунки (генетикокон тактні зв’язки, впливи, типологічні спільності й несхожості). Так, упродовж першої половини ХХ ст. британськими літературо знавцями було написано низку праць у форматі вивчення гене тичних зв’язків і контактів англійської літератури з іншими: • іспанською («Зв’язки між іспанською й англійською літе ратурою» Дж. ФіцморісаКеллі59); • французькою («Французький ренесанс в Англії. Доповідь про літературні взаємини Англії й Франції у XVI ст.» С. Лі60, «Франція й Англія...» Е. Госсе61); • німецькомовними («Літературні взаємини Англії і Ні меччини в XVIІ ст.» Г. Вотерхауса62); • скандинавськими («Дослідження англоскандинавських літературних взаємин» Г. Райта63, «Літературні взаємини Англії й Скандинавії в 17ому ст.» Е. Сітона64, «Англодатські літера турні взаємини 1867–1900 рр.» Б. Даунса65). Досліджувалися й ірландськоуельські істориколітературні взаємини («Ірландія й Уельс...» Сесіл О’Рахіллі66). А 1927 року вийшла ґрунтовна праця Лаурі Магнуса про відносини англій ської літератури з іншими літературами Європи протягом 1300– 1800 рр. Їх опис автор розпочав із Чосера, Спенсера, Шекспіра, евфуїзму, мотивуючи це тим, що «АНГЛІЯ вступила порівняно пізно, хоча й набагато раніше, ніж деякі інші країни, до республі ки європейської літератури. Головним чином її сповільнювала відсталість мови, котра потребувала впорядкування й зміцнення, що забезпечувалося близьким контактом із мовами з обґрунтова ніше розвинутим словником і будовою: такий контакт як із латин ськими мовами (французькою, італійською, іспанською та ін.)»67. Генетикоконтактні зв’язки вивчалися двосторонньо, тобто дослідники з’ясовували обопільне «літературне спілкування» («literary intercommunication») між двома країнами, керуючись насамперед документальними хроніками, дипломатичною й по дорожньою літературою, перекладами. Воднораз однаково звер талась увага як на прямий чи безпосередній літературний зв’язок («direct literary relation»), так і на непрямий або опосередкова ний («undirect literary relation») із обов’язковим урахуванням місця та ролі посередника. Приміром, у «Зв’язках між іспан ською й англійською літературою» Дж. ФіцморісКеллі постійно акцентував на тому, що незрідка твори іспанських письменників перекладалися на англійську мову не безпосередньо – за оригі налами, а опосередковано – за їхніми франкомовними чи лати номовними версіями. А Г. Вотерхаус у «Літературних взаєминах Англії і Німеччини в XVIІ ст.» вказував на важливість мандрів ників як «літературних посередників» («literary intermedi4 aries»). Аналізувалися дослідниками й акти рецепції англійських письменників й окремих творів на чужорідному ґрунті. Наприк лад, у «Літературних взаєминах Англії і Німеччини у XVIІ ст.» Г. Вотерхаус описав, як сприймались у німецькомовних країнах Мільтон і «Аркадія» Сідні на рівні перекладів, критичних ви словлювань, цитування, парафраз, ремінісценцій, алюзій тощо. Оцінювалась і сила та якість впливу національних літератур одна на одну. Зокрема, Дж. ФіцморісКеллі писав: «Вплив – ела стичний термін, який не легко визначити; одначе, не зважаючи на вільне визначення, я сподіваюся переконати вас, що певне пе ребільшення стосовно цього предмета залишилось у минуло му»68. Цими словами він хотів сказати, що вже на початку ХХ ст. вплив розумівся надзвичайно широко – від звичайнісінького поштовху, банального копіювання чи наслідування і аж до ім пульсу, що призводить до утворення нових літературних про цесів і форм. Безперечно, серцевиною тодішніх порівняльно літературних досліджень було саме поняття «вплив», про що 1931 р. зазначив і один із відомих французьких компаративістів Поль Ван Тігем у своїй «Літературній компаративістиці». Тому й закономірно, що центральними компаративістськими об’єкта ми літературознавства Великобританії першої половини ХХ ст. стали грецькі, іспанські, італійські, французькі, німецькі та інші впливи на вітчизняну літературу різних епох у фокусі пев ного напрямку, жанру чи творчості окремого письменника: «Грецький вплив на англійську поезію» Дж.Ч. Коллінза69; «Іспанські впливи на англійську літературу»70 й «Деякі іспанські впливи на літературу епохи Єлизавети»71 М.Э. Х’юма; «Італій ський вплив на англійську гуманітарну науку й літературу впро довж романтичного відродження» Р.В. Кінга72; «Французький літературний вплив у середньовічному Уельсі» М. Воткіна73; «Скотт і Ґете: німецький вплив на твори сера Вальтера Скотта» В. Макінтоша74, «Німецький вплив у англійський романтичний період» Ф.В. Стокое75 та ін. Зокрема, В. Макінтош детально роз глянув вплив німецької літератури на творчість В. Скотта: про аналізував вальтерскоттівські переклади німецьких балад і драм; відшукав німецькі лінії в його поемах та історичних романах; роз повів про його стосунки з Ґете та про сприйняття вальтерскоттів ських творів німецькими читачами. Значну увагу темі «В. Скотт і Німеччина» приділив і Ф.В. Стокое у «Німецькому впливі в анг лійський романтичний період», де, окрім фіксування різноманіт них німецьких проявів у прозі й поезії В. Скотта, подано перелік німецькомовних книг із його колекції. Також у цьому дослі дженні визначено ступінь обізнаності С.Т. Колріджа, П.Б. Шеллі, Дж. Байрона з німецькою літературою та характер її впливовості на творчість цих англійських романтиків. Іспанські впливи на В. Шекспіра висвітлено в монографії Г. Томаса76. Водночас характеризувались і зворотні дії, якот: впливи англійської поезії на романтичне відродження на континенті77, а також В. Шекспіра, В. Скотта й Дж. Байрона на французьку романтичну драму78. 1913 року вийшла друком праця «Вплив Бодлера у Франції й Англії»79, в якій, до речі, йшлося про бодле ризм не лише в літературі, а й у живописі та музиці, а також про літературні, малярські й музичні вподобання самого Бодлера. Предметами британської впливології ставали й зарубіжні літературні феномени: «Вплив Данте на іспанську літературу» В. Хуттона80, «Еврипід і його вплив» Ф.Л. Лукаса81, «Німецький вплив на данську літературу у 18 ст.» Дж. Ітона82. Тут варто ще пригадати монографію Е.М. Батлера83, в якій показувалось, яким чином і наскільки грецьке мистецтво вплинуло на великих німецьких письменників ХVIII–XX ст. Подібні літературознавчі тексти можна поділити на дві гру пи залежно від об’єктів сприймання та сторонисприймача: 1) література континентальної Європи (об’єкти сприймання) – Сполучене Королівство Великобританії та Північної Ірландії (сторонасприймач); 2) англійська література (об’єкт сприймання) – континен тальна Європа (сторонасприймач). Так, об’єкти сприймання першої групи – це Шиллер84, Сервантес85, Вольтер, Руссо й Монтеск’є86, Расін87, Данте88 та інші славетні й менш відомі не британські письменники. Корпус другої групи складають переважно шекспірознавчі студії: «Шекспір і континент» (Дж. Робертсон89), «Шекспір і Іта лія» (Л. КоллісонМорлі90, «Шекспір і Німеччина» (Р. Паскаль91). Розроблялись і такі теми, як «Мільтон і континент» (Дж. Ро бертсон92), «Діккенс і Німеччина» (Е. Гаммер93), «Вордсворт і Ні меччина» (Л. Віллоугбай94), «Теннісон і Франція» (М. Боуден95). У цих дослідженнях акцент робився на об’єкті сприймання – авторі з його творчою манерою письма. Сторонасприймач була всього лише тим інонаціональним простором, де вимірювалася величина успішності реалізації об’єкта сприймання. При цьому дослідниками розглядався комплекс доказів, які відображали національний чи міжнародний успіх письменника, – публікації, переклади, наслідування, адаптації, імітації й т.п. Наприклад, Реа Томас у монографії «Драми й поеми Шиллера в Англії» подав короткий огляд англомовних перекладів драматичних і поетич них творів Шиллера, оприлюднив реакцію великобританців на їхню появу, охарактеризував впливи Шиллерової творчості на Р. Сауті, В. Вордсворта, С. Колріджа, В. Скотта, Дж. Байрона та інших англійських письменників першої половини ХІХ ст. У пра ці «Шекспір в Італії» Л. КоллісонМорлі з’ясував, як репрезенту валася творчість В. Шекспіра на італійській театральній сцені ХVIII–XIX ст. А П. Тойнбі у двотомнику «Данте в англійській літературі» простежив історію сприймання Данте в Англії про довж ХІV–XIX ст.: англомовні переклади його творів, згадки про нього в критичній літературі й пресі, Дантова поетика у творах англійських письменників та ін. Компаративістські праці в руслі порівняльної типології були переважно бінарними, зіставлялася творчість двох письменни ків – представників різних країн: «Ґ. Лессінґ і Дж. Фаркер» Дж. Робертсона (1906)96, «Гердер і Оссіан» А. Джілльса (1933)97, «Шекспір і Толстой» Дж.В. Найта (1934)98, «Леконт де Ліль і Сер Вольтер Скотт» А. Селлза (1947)99, «Данте і Вергілій» Дж. Вітфіл да (1949)100 й т. п. Нерідко головним аргументом для порівняння ставала приналежність обох письменників до одного часового проміжку чи літературного напряму. Приміром, віднаходили подібності й несхожості між сучасниками М. де Сервантесом і В. Шекспіром101, Ш. Бодлером і А. Свінберном102, романтиками Й. Ґете й Дж. Байроном103, Й. Ґете й В. Гюго104. До речі, через активну діяльність у Великобританії Англійського Ґетівського товариства постать цього поета найчастіше фігурувала в подіб них типологічних парах105. Загалом, як бачимо, після англійської, найчастіше предме том студій ставала німецька література: «Розбійники» Шиллера в Англії» М. Кука106, «Німецький вплив на Колріджа» А. Дунста на107, «Вплив Вондела на німецьку літературу» Т. Віверса108, «Гердер і Паскаль» А. Джілльса109, «Рільке й Толстой» Е. Бат лера110, «Діккенс і Німеччина» Е. Гаммера111 та ін. У першій половині ХХ ст. у Сполученому Королівстві помі чалось і певне тяжіння теорії літератури до компаративізму, що виявилось у низці праць про романтизм як літературний напрям, поетику поетичних форм, жанр роману. Першорядним матеріалом для тодішніх англійських літера турознавчих досліджень залишалася творчість європейських ро мантиків, яка розглядалася під різними ракурсами, зокрема й компаративістським. І цілком логічно, що методи компарати вістики ставали все необхіднішими для розкриття історикотео ретичних проблем романтизму: «Дослідження генезису роман тичної теорії у XVIII ст.» Дж. Робертсона (1923)112, «Чотири слова: романтичний, оригінальний, творчий, геніальний» Л.П. Сміта (1924)113, «Занепад і падіння романтичного ідеалу» В. Лукаса (1936)114, «Романтичний вік. Європа на початку дев’ятнадцятого століття» Р. Мовата (1937 р.)115, «Романтична уява» C.M. Баура (1950)116. Останній дійшов висновку, що всі визначні письменни киромантики вважали найкоштовнішим даром надприродного походження власну уяву, одне із завдань якої, за його словами, «викривати важливий вид правди». Й порівнюючи форми роман тичної уяви багатьох авторів, англійський дослідник проде монстрував, яким чином вона прислужилася для розпізнавання істинності. Під компаративнотеоретичним кутом зору вивчались і різ новиди поезії («Мистецтво поезії» В. Кера (1923)117, «Критика поезії» Ф. Лукаса (1933)118 та ін.), а також жанр роману («Аспек ти роману» Е.М. Фостера (1927)119, «Роман сьогодні...» Ф. Хен дерсона (1937)120, «Трактат про роман» Р. Ліддела (1947)121 та ін.). Приміром, в «Аспектах роману» – серії лекцій, прочитаних Е.М. Фостером у Трінітіколеджі Кембриджського університету 1927 р., – спираючись на тексти популярних класичних англо мовних романів, автор дискутує з приводу семи аспектів роману (історії, персонажів, сюжету, фантазії, пророцтва, моделі й рит му), котрі зараховуються ним до універсальних. При цьому Е.М. Фостер групував романістів за схожістю стилю письма. Зо крема, до одного типологічного ряду були віднесені С. Річардсон і Г. Джеймс через їхню надмірну тривогу за персонажів, чутли вість до страждань, трагічність тощо. Роберт Ліддел у другій частині «Трактату про роман» розмірковує стосовно запозичення деякими прозаїками, серед яких і Флобер, мови мистецтва фото графії: «Одного разу Флобер, здається, перетворився на фотока меру із зеленим чи жовтим фільтром. Ось що він пише: «Знаєте, як я провів позавчора цілий день? Дивлячись на сільський пей заж крізь кольорові скельця. Мені це необхідно для сторінки мо єї Боварі, котра буде, гадаю, однією з не найгірших сторінок»122. Елементи компаративізму присутні й у монографіях із питань літературної критики123, літературного космополітизму124, літе ратурної теорії й практики125, літературних форм126, середньовіч ної алегорії кохання127 тощо. Скажімо, Івор Армстронг Річардс, впливовий критик, один із фундаторів англійського літературо знавства, у «Принципах літературної критики» розглянув, вико ристовуючи літературні типології, такі категорії, як форма, цін ність, ритм, алегоричність та ін., а в «Практичній критиці» провів контекстуальнопорівняльний аналіз тринадцяти поем. Маємо в цей період і поодинокі дослідження, виконані в руслі імаго логії128, міждисциплінарних студій129, міфології й літератури130, взаємодії мистецтв131. З’явилось і декілька різномасштабних істо рій європейської літератури, написаних із опертям на компара тивістську методику: «Критичний нарис європейської літера тури» Дж. Ліндсея (1913 р.)132, «Розвиток літератури: в 3х т.» Г. Чадвіка й Н. Чадвік (1932 р.)133, «Історія європейської літе ратури» Л. Магнуса (1934 р.)134 та ін. Варто пригадати, що 1931 р. було опубліковано цікаве ком паративістське дослідження з літературної орієнталістики – «Порівняльне вивчення літератур Єгипту, Палестини й Месопо тамії» Т. Піта135, а 1943 р. – праця з теорії перекладу Е.С. Бейтс136. Загалом упродовж першої половини ХХ ст. час від часу з’явля лися статті з питань літературного перекладу, більшість яких стосувались англомовних перекладів творів німецьких авторів (Й. Ґете137, Ф. Шиллера138 та ін.) і друкувалися на шпальтах Mo dern Language Review: General and Comparative Studies. Саме цей часопис від дня свого заснування і аж до 40х років минулого сторіччя мав найбільш компаративістське спрямування серед британських літературознавчих періодичних видань. Уже в першому випуску 1905 р. за редакцією Дж. Робертсона опуб ліковано праці «Англійські переклади Данте у XVIII ст.» П. Тойнбі139 та «Деякі нотатки про порівняльне вивчення літе ратури» Г.Г. Сміта140. Практично щороку в одному, а то й у двох числах Modern Language Review друкувалися статті, проблема тика яких цілком уписувалась у межі порівняльного літературо знавства: «Відомості про Шекспіра на континенті на початку XVIII ст.» Дж. Робертсона141 й стаття цього ж автора, в якій по рівнювалися Ґ. Лессінґ і Дж. Фаркер142 (1906); дві статті Л. Каст нера, присвячені генетикоконтактним і типологічним взаєми нам творців сонетів Єлизаветинської доби й французьких поетів143, а також останніх і шотландських авторів сонетів144 (1907); 1910– 1912 рр. означилися презентаціями Л. Кастнера145 з проблем літературних джерел окремих творів; «Майбутнє літературної компаративістики» Г.В. Рауса146 (1913); у 1924–1925 рр. висвіт лювались англійськоіталійські літературні взаємини («Італій ська й англійська пасторальна драма ренесансу» В. Джеффері147 й «Італійський вплив на англійську гуманітарну науку й літера туру продовж романтичного відродження» Р.В. Кінга148); 1932 р. надруковано нариси Г. Райта149 про зв’язки Р. Сауті зі скандинав ськими країнами та стаття «Віктор Гюго в Іспанії»150 тощо. У перші роки Другої світової війни, котра призвела до застою у сфері європейських гуманітарних наук (закривались кафедри, журнали, газети й т. п.), у Великобританії заявив про себе перший англійський часопис із порівняльного літературо знавства – Comparative Literature Studies151, своєрідне продов ження авторитетного французького тримісячника Revue de lit4 terature comparee152, друкування якого на території Франції було призупинене війною. Для того, щоб літературна компаративіс тика і далі публічно функціонувала, було вирішено заснувати Comparative Literature Studies, який 1940–1945 рр. друкувався у Кардіффі, а 1946 р. – в Ліверпулі. Всього вийшло 19 випусків цього часопису за редакцією Марселя Шікото й Кеннет Урвіна. Серед його дописувачів були М. Шікото, В. Ентвістл, Ф. Грін, А. Селлз та ін. Науковий період (1950–2007 рр.) У другій половині ХХ ст. порівняльне літературознавство у Великобританії було нарешті офіційно визнано, набувши ста тусу вузівської дисципліни. Як відомо, в університетах Сполученого Королівства Вели кобританії та Північної Ірландії літературна компаративістика протягом тривалого часу не викладалася; із цієї дисципліни не присвоювалися ступені B.A., M.A., Ph.D. Хоча, приміром, студен ти й бакалаври могли вивчати одночасно французьку й німецьку літератури, та й матеріал багатьох літературознавчих факульта тивів ґрунтувався на двох або кількох національних літературах (в Оксфорді досліджували романтизм у європейських літерату рах та ін.), але всі екзамени базувалися виключно на фактажі одного національного письменства. Нерідко й індивідуальні дослідження британських універ ситетських професорів (Дж. Сейнтсбері, Ф. Лукаса, Д. Дейві та ін.) стосувалися літературнокомпаративістської проблематики. Тому нерідко й дисертації писались у контексті порівняльного літературознавства, але знову ж таки ступінь присвоювався ди сертантам з іншої дисципліни. Наприклад, Ф. Роу в уже згадува ній нами статті «Порівняльне літературознавство у Сполученому Королівстві» підрахував, що 1954 р. близько десяти відсотків робіт аспірантів французьких факультетів виявилися компара тивістськими, оскільки висвітлювали французькоанглійські літературні взаємини. Слід зазначити, що в університетах Великобританії впро вадження навчальної дисципліни «Літературна компаративісти ка» зазнавало спротиву й просувалося надзвичайно повільно на противагу американським або французьким університетам. Безсумнівно, головною перешкодою стала відсутність власних дипломованих фахівців із компаративної літератури (до речі, ще в 1901 р. Г.Г. Сміт закликав британські університети негайно почати готувати компаративістів, потреба в яких з’являлась уже тоді). Також для того, щоби студенти повноцінно могли займати ся порівняльними студіями, вони мусили б вільно володіти бодай однією іноземною мовою, ще бажаніше – кількома. А таких сту дентів бракувало. На заваді стала й складність у виокремленні самого предмета з меж загальної літератури, й одночасно існува ли побоювання стосовно того, аби порівняльнолітературні студії не перетворились на порівняльнолінгвістичні через певну спорідненість термінологічного апарату. Вперше ж викладання порівняльнолітературних студій було введено в Манчестерському університеті 1953 р. Утім, лише через десять років літературна компаративістика почала набува ти у Сполученому Королівстві офіційного статусу в т. зв. «нових університетах» на початку 60х (Східна Англія, Ессекс, Кент, Сус секс, Ворвік і Йорк), які робили ставку на новизну й міждисцип лінарність, а також в Оксфорді. Наприклад, в університеті Ессекс міста Колчестер (the University of Essex in Colchester) в 1963–1964 рр. було організо вано «Школу літератури», котра з жовтня 1966 р. влилась як під розділ до новоствореної Школи компаративних досліджень (School of Comparative Studies), очолюваної Дональдом А. Дейві. Студенти цього закладу спочатку навчалися за загальною інфор мативноознайомлювальною програмою, що охоплювала художню, політичну, соціальноісторичну літературу доби Просвітництва й ХХ століття. Потім вони переходили до дворічних спеціалізо ваних курсів компаративного характеру: «Форми правління Великобританії та інших країн», «Англійська та північноамери канська літератури», «Англійська та російська літератури», «Англійська та латиноамериканська літератури» та ін. 1963 р. в університеті Східної Англії міста Норідж графства Норфолк (the University of East Anglia in Norwich, Norfolk) від крили школу європейських студій, деканом якої став професор європейської літератури Дж. МакФарлейн. Ним були розроблені курси, що знайомили студентів із європейською цивілізацією на матеріалі історії, літератури й філософії. Необхідною умовою було також освоєння студентом однієї іноземної мови. Спочатку в школі приділяли увагу німецько й російськознавчим студіям, а починаючи з 1966 р. до них підключили французько й сканди навознавчі. А з жовтня 1968 р. тут почали викладати базовий магістерський курс під назвою «Порівняльне літературознавст во». Кафедра ж із цього предмета у Східній Англії з’явилася лише через 7 років – 1975 р. Школа європейських студій працювала й у Суссексі, де порів няльнотипологічні літературознавчі курси мали міждисциплі нарне забарвлення. Приміром, при викладанні курсу «Засновни ки» («Foundations») твори Платона, Вергілія й Данте розглядались у фокусі сучасних соціологічних, психологічних і філософських концепцій. У Суссекському університеті 1967 р. було запрова джено штатну посаду професора компаративної літератури, котра дісталась Е. Торлбі, через рік – магістратуру з компаратив ної літератури, а 1969 р. – кафедру компаративної літератури. У ці ж роки магістратури з літературної компаративістики відкрились і в Ессексі, Ворвіку, Манчестері, Оксфорді. Загалом у кожному університеті в цих магістерських програмах робились особливі акценти, якот: на теорію літератури й перекладознавст во (Східна Англія, Ворік), на соціологію літератури (Ессекс). До речі, тільки в Оксфорді готували бакалаврів із загального й порівняльного літературознавства. Згідно з програмою цього курсу, запровадженого з жовтня 1964 р., студенти мусили на іспит підготувати короткі тези про предмет, пов’язаний із за гальним або порівняльним літературознавством, та написати три наукові роботи: 1) про розвиток світових теоретиколітературо знавчих концепцій; 2) про методи літературознавчих дослі джень; 3) на одну із запропонованих тем, присвячених літератур ним напрямам або жанрам. Та, фактично, в усіх перелічених університетах підготовка бакалаврівгуманітаріїв здійснювалася на основі курсів із елементами компаративізму. У цей же період у Великобританії почали присвоювати й звання доктора філософії з порівняльного літературознавства. Зауважимо, що з сімдесятих років і до сьогодення порівняль не літературознавство як вузівська дисципліна активно функціо нує у Великобританії. Приміром, нині літературна компарати вістика викладається на факультеті філософії Англійського по літехнічного університету Кембриджа, на факультеті літератури університету Ессекс, в університеті Кент у Кентербері. Магіст ратура з літературної компаративістики є в університеті Східної Англії. Дипломованих спеціалістів із порівняльного та загально го літературознавства готують в Единбурзькому університеті. Се ред підрозділів Лондонського університету кафедру англійської й порівняльної літератури має Голдсмітський коледж, магістра туру з літературної компаративістики – КінгзКоледж, кафедру з цього предмета – ЮніверсітіКоледж, дослідницький проект «Рецепція британських авторів у Європі» – Школа сучасного ви вчення, Центр із дослідження азіатських і африканських літера тур – Школа орієнтальних і африканських студій. Знову ж таки незрідка для магістерської програми з літературної ком паративістики характерна конкретна проблематика. Приміром, в університеті Мідлсекс – модернізм і авангард, в університеті Уельс Суонсі – європейська література й культурологічні студії. У навчальних закладах Великобританії кафедри чи центри компаративного спрямування рідко є чистими, тобто такими, що презентують літературну компаративістику в цілому. Найчасті ше вони тематичноконкретизовані, якот: кафедра англійської й спорідненої літератури (Йорк), європейської літератури (Вул вергемптон), центр перекладу й порівняльнокультурологічних студій, кафедри англійської та порівняльнолітературних студій і компаративних американських студій (Ворік). І хоча упродовж останніх років у Великобританії відбувається процес включення до об’єктів компаративного аналізу нових інонаціональних літе ратурних і міждисциплінарних предметів, однак, англоцент ризм залишається, що вповні зрозуміло. Наприклад, у Ессексі відкрилася кафедра літературних, кіно й театральних дослі джень, де акцент робиться на англомовних текстах, в основному, британського походження. Водночас вивчається й творчість американських, ірландських, карибських англомовних авторів і в англійському перекладі латиноамериканська, російська, французька, італійська та ісландська література. В університеті ж Сандерленд створили Інтернетофіс літературної компарати вістики, одне із завдань якого – це створення інформаційної бази британської школи порівняльного літературознавства. Взагалі, впровадження літературної компаративістики до системи вищої освіти посприяло її динамічнішому розвитку та популяризації на території Великобританії, що своєю чергою збільшило кількість наукових компаративістських робіт, напи саних кваліфікованими фахівцями, та дозволило скоординувати роботу британських компаративістів. Консолідувальним центром порівняльного літературознавст ва Великобританії стала Британська асоціація порівняльної лі- тератури (British Comparative Literature Association = BCLA). Задумали створити цю професійну спілку, потреба в якій уже давно назріла в Сполученому Королівстві Великобританії та Північної Ірландії, Елінор Шаффер і Єва ФоксГал 1974 р. Поча ли вони з організації конференції «Теорія та практика ком паративної літератури» («Theory and Practice of Comparative Literature») в університеті Східної Англії міста Норідж у 1975 року, де й виклали власні міркування стосовно заснування віт чизняної асоціації порівняльної літератури. Учасники конфе ренції цю ідею підтримали і з 1975 р. наукове угруповання британських компаративістів розпочало свою діяльність, яка, головним чином, полягає в проведенні симпозіумів, конферен цій, конкурсів, виданні спеціалізованих часописів і наукових праць. Членами BCLA до 90х років минулого століття могли бути передусім компаративісти Великобританії. Нині ж ними є вчені, викладачі, аспіранти, магістри з різних країн світу. Крім того, BCLA – філія Міжнародної асоціації порівняльної літера тури (International Comparative Literature Association = ICLA), й членство BCLA дорівнює членству ICLA. Свого часу президентами BCLA були Пітер Франс (1975– 1997) і Малькольм Буі (1998–2004), а з 2004 р. – Джілліан Біє. Професор французької й компаративної літератури університету Единбурга П. Франс займався творчістю письменників Франції ХVII–XVIII ст., перекладознавством, історією риторики й ора торським мистецтвом, подорожніми нотатками, біографіями, некрологами, був редактором і співредактором таких вагомих видань, як «Новий оксфордський довідник франкомовної літера тури» (1995)153, «Оксфордський путівник літератури в анг лійському перекладі» (2000)154, «Оксфордська історія літератур ного англомовного перекладу» (2005–2006)155 та ін. Професором французької й компаративної літератури також був і М. Буї. Цей науковець, член Британської академії і Ко ролівського літературного товариства, досліджував французьку літературу ХІХ–ХХ ст., зв’язки між літературою, музикою й ма лярством, літературознавчий психоаналіз. Серед його найвагомі ших наукових праць слід відзначити: «Психоаналіз і майбутнє теорії» (1993)156, «Пруст серед зірок» (1998)157, «Коротка історія французької літератури» (2003)158. Дж. Біє, професор англійської й компаративної літератури Кембриджського університету, – автор монографій міждисцип лінарного характеру «Сюжет Дарвіна» (1983)159 та «Відкриті по ля: наука в культурному зіткненні» (1996)160. Виконавчий комітет BCLA залишається практично незмін ним із 1975 р., до його складу входили й входять такі провідні компаративісти Великобританії, як: Джін БоузіБеїр, Лучія Болдріні, Пітер Дейвіс, Ґлін Гамбрук, Данкен Ладж, Карін Літтау, Майк Оерджел, Елінор Шаффер, Моріс Славінскі, Рейчел Фолконе, Робін Маккензі, Річард Мерфі та ін. BCLA видавала два часописи, котрі дуже широко висвітлю вали проблеми порівняльного літературознавства: Comparative Criticism («Компаративна критика») та New Comparison («Нове порівняння»). 2004 року ці часописи об’єднано в одне тримісячне періодичне видання Comparative Critical Studies («Порівняльно критичні студії»), запрошеними редакторами окремих випусків якого в 2004 р. були Е. Шаффер й А. Брейді, Л. Болдріні й П. Дейвіс, в 2005 р. – Дж. БоузіБеір і Р. Маккензі, Р. Фолконе й К. Літтау, К. Сіго й К. Армбрустер, а з січня 2006 р. головним редактором призначено професора Роберта Венінгера. Comparative Criticism виходив один раз на рік із 1979 року. Його незмінним редактором була Е. Шаффер. На сторінках цього журналу друкувалися компаративістські студії, рецензії, між дисциплінарні дискусії. Водночас Comparative Criticism включав переклади літературних творів і науковокритичних праць, рецен зії на книги з питань порівняльного літературознавства, бібліо графії праць літературознавців, тематичні списки наукової літе ратури, огляди компаративістських студій Британії та Ірландії. Кожний номер Comparative Criticism було присвячено певній темі та його можна віднести до певної проблематичної рубрики: • порівняльна типологія і інтертекстуальність (№ 18 (1996) – «Spaces: Cities, Gardens and Wildernesses» («Простори: міста, сади та пустелі»), № 21 (1999) – «Myth and Mythologies» («Міф і міфології»), № 22 (2000) – «East and West: Comparative Perspectives» («Схід і Захід: компаративістські перспективи»), № 24 (2002) – «Fantastic Currencies in Comparative Literature: Gothic to Postmodern» («Фантастичні теми в порівняльній літе ратурі: від готики до постмодерну»); • рецептивна поетика (№ 2 (1980) – «Text and Reader» («Текст і читач»); • теорія літератури й компаративістика (№ 1 (1979) – «The Literary Canon» («Літературний канон»), № 5 (1983) – «Herme neutic Criticism» («Герменевтична критика»), № 7 (1985) – «Boundaries of Literature» («Кордони літератури»), № 10 (1988) – «Comedy, Irony, Parody» («Комедія, іронія, пародія»); • література в системі гуманітарних, суспільних і природ- ничих наук (№ 3 (1981) – «Rhetoric and History» («Риторика й історія»), № 9 (1987) – «Cultural Perceptions and Literary Values» («Культурні сприйняття та літературні цінності»), № 12 (1990) – «Representations of Self» («Репрезентації самого себе»), № 13 (1991) – «Literature and Science» («Література й наука»), № 14 (1992) – «Knowledge and Performance» («Знання й виконан ня»), № 15 (1993) – «The Communities of Europe» («Європейські спільноти»), № 16 (1994) – «Revolutions and Censorship» («Рево люції та цензура»), № 20 (1998) – «Philosophical Dialogue» («Фі лософський діалог»), № 23 (2001) – «Humanist Traditions in the Twentieth Century» («Гуманістичні традиції у 20му столітті»); • взаємодія мистецтв (№ 4 (1982) – «The Languages of the Arts» («Мови мистецтв»); • національні письменства у світовому контексті (№ 8 (1986) – «National Myth and Literary Culture» («Національний міф і літе ратурна культура»), № 19 (1997) – «Literary Devolution: Writing Now in Scotland, Ireland, Wales and England» («Літературна пе редача: сучасне письмо в Шотландії, Ірландії, Уельсі й Англії»); • літературний переклад (№ 6 (1984) – «Translations in Theo ry and Practice» («Переклади в теорії та на практиці»). Більшість статей кожного номера вписуються в ці рубрики. Хоча трапляються й матеріали, написані в іншому компаративіст ському дискурсі. Скажімо, у випуску під назвою «Схід і Захід: компаративістські перспективи» серед порівняльнотипологіч них й інтертекстуальних студій маємо невелику розвідку «Сце нічна література: традиційний японський театр як модель» («Performance Literature: the Traditional Japanese Theatre as Model»), яка, безумовно, стосується взаємодії мистецтв. New Comparison засновано 1986 року. Виходив він двічі на рік під редакцією М. Славінскі. Всього випущено 36 номерів New Comparison, в яких вміщено близько трьохсот статей, переважна більшість з яких написана в річищі порівняльної типології та інтертекстуальності. Здебільшого досліджувались англійська, французька, німецька, російська літератури різних періодів. Вміст кожного журналу сформовано за проблемнотематичним принципом: • Номер 1 (Літо 1986 року) – «Літературний переклад і лі тературна система» («Literary Translation and Literary System»). • Номер 2 (Осінь 1986 року) – «Гамлет вдома й закордоном» («Hamlet at Home and Abroad»). • Номер 3 (Літо 1987 року) – «Комедія» («Comedy»). • Номер 4 (Осінь 1987 року) – «Скандинавія» («Scandina via»). • Номер 5 (Літо 1988 року) – «Література й філософія» («Lite rature and Philosophy»). • Номер 6 (Осінь 1988 року) – «Літературні теми» («Literary Themes»). • Номер 7 (Літо 1989 року) – «У тиранічному» («In Tyran nous»). • Номер 8 (Осінь 1989 року) – «По той бік перекладу» («Be yond Translation»). • Номер 9 (Весна 1990 року) – «Репрезентації себе» («Repre sentations of the Self»). • Номер 10 (Осінь 1990 року) – «Еміграція авторів і міграція стилів» («Emigration of Authors and Migration of Styles»). • Номер 11 (Весна 1991 року) – «Пікареска» («The Pica resque»). • Номер 12 (Осінь 1991 року) – «Переклад у Середньовіччі» («Translation in the Middle Ages») • Номер 13 (Весна 1992 року) – «Компаративістські підходи до літератур Середнього Сходу» («Comparative Approaches to Middle Eastern Literatures»). • Номер 14 (Осінь 1992 року) – «Метаморфози» («Metamor phoses»). • Номер 15 (Весна 1993 року) – «Крізь Європу (І)» («Across Europe» (I). • Номер 16 (Осінь 1993 року) – «Крізь Європу (ІІ)» («Across Europe» (ІI). • Номер 17 (Весна 1994 року) – без назви. • Номер 18 (Осінь 1994 року) – «Вальтер Беньямін у пост модерні» («Walter Benjamin in the Postmodern»). • Номер 19 (Весна 1995 року) – «Східна Європа» («Eastern Europe»). • Номер 20 (Осінь 1995 року) – «Живбув...»: перехресні теми в дитячій літературі» («Once upon a time…»: Crosscurrents in Children’s Literature»). • Номер 21 (Весна 1996 року) – «Міста, сади, пустелі» («Cities, Gardens, Wildernesses»). • Номер 22 (Осінь 1996 року) – «Жіноча особливість?» («A Feminine Difference?»). • Номер 23 (Весна 1997 року) – «Літературна компарати вістика в Індії» («Comparative Literature in India»). • Номер 24 (Осінь 1997 року) – «Банкети» («Feasts»). • Номер 25 (Весна 1998 року) – «Життєписи» («Writing Lives»). • Номер 26 (Осінь 1998 року) – «Німецька біографія» («Ger man Biography»). • Номер 27/28 (Весна/Осінь 1999 року) – «Легенда»: міф про читання й написання» («Legend»: Reading and Writing Myth»). • Номер 29 ( Весна 2000 року) – «Переклад і нація» («Trans lation and Nation»). • Номер 30 (Осінь 2000 року) – без назви. • Номер 31 (Весна 2001 року) – «Для Пітера Франса: Ху дожні твори й переробки – фольклор, казка й література» («For Peter France: Writings and Rewritings – Folklore, Fairytale and Literature»). • Номер 32 (Осінь 2001 року) – без назви. • Номер 33/34 (Весна/Осінь 2002 року) – без назви. • Номер 35/36 (Весна/Осінь 2003 року) – «Гроші» («Money»). Отже, у New Comparison аналізувались образи, мотиви, теми в порівняльному аспекті; розглядалися національні письменства в контексті світової літератури; висвітлювалися перекладознавчі питання та міждисциплінарна проблематика, жанрологія, проб леми взаємодії міфологічного, фольклорного й літературного. Більша частина матеріалів Comparative Criticism і New Comparison – це доповіді симпозіумів і конференцій BCLA. Назви конференцій, як правило, стають титульними найменуваннями Comparative Criticism і New Comparison. Наприклад, 2001 року відбулася конференція «Гроші», а 2003 р. за матеріалами допо відей вийшов друком New Comparison, означений цією ж назвою. Проблеми, які виносились BCLA на обговорення, вражають різ номанітністю. Дискутували з приводу «Проблем і методів порів няльного літературознавства» (1975), «Поетики та вивчення літератури» (1976), «Роману» (1976), «Перекладу» (1978), «Пси хоаналізу й літератури» (1979), «Мови мистецтв» (1977), «Літера тури й філософії» (1987), «Літератури й науки» (1993), «Дитячої літератури» (1994), «Літератури й новітніх засобів масмедіа» (1997) та ін. 2004 року BCLA організувала дві наукові конферен ції – «Винахід – Література й наука» та «Літературні тварини». Також BCLA разом із Британським центром літературного перекладу (British Centre for Literary Translation) проводять щорічний конкурс імені Джона Драйдена на кращий переклад – «John Dryden Translation Competition». Спонсорує BCLA й видав ництво компаративістських праць молодих науковців, які пре тендують отримати звання доктора наук, та є засновником серії монографічних досліджень «Студії з літературної компаративіс тики» («Studies in Comparative Literature»). Приміром, у цій серії вийшли: «Гельдерлін і динаміка перекладу» Чарлі Лаута161, «Еней у метро: Презентація Вергілія у французькій літературі 20 ст.» Фіони Кокс162, «Метафора й матеріальність: Німецька лі тература й науковий світогляд 1780–1955» Пітера Д. Сміта163. Британська асоціація порівняльної літератури задає тон вітчизняній літературознавчій компаративістиці й інформує про всі тенденції її розвитку. За назвами випусків її часописів мож на простежити, як мінялись і виставлялися компаративістські пріоритети, розширювалася проблематика й тематика, поповню вався теоретикометодологічний арсенал літературної компара тивістики Великобританії. У другій половині минулого століття векторність британської літературної компаративістики посту пово змінювалася (процес цей розпочався ще з кінця 60х років ХХ ст. й із кожним новим десятиліттям посилювався). І хоча вивчення типологічних аналогій і літературних зв’язків тривало, разом із тим почала набирати сил тематологія, інтенсифікувалося зближення теорії літератури й порівняльного літературознавства, активніше розвивалося компаративне перекладознавство, збіль шилися кількісно й урізноманітнилися міждисциплінарні студії, об’єктами компаративістів стали нові форми синтезу й взаємодії між літературою й іншими видами мистецтва, заявила про себе імагологія. Визначення сутності й предметного поля порівняльного літературознавства залишається одним із ключових завдань компаративістів, зокрема й британських. Щоправда, останні не можуть похвалитися кількістю й різноманітністю дотичних, а нерідко й суперечливих, дефініцій літературної компарати вістики, сформульованих їхніми французькими й американсь кими колегами. По суті, до 60х років ХХ ст. фігурувало тільки два суто англійського походження формулювання – Х.М. По снета й Г.Г. Сміта. Втім, надання офіційного статусу цій гумані тарній дисципліні в британських університетах дало поштовх роз думам, одначе, не без впливу вже відомих компаративістських теорій закордонних учених (Р. Веллека, Р. Паскаля, Р. Етьємб ля, К. Гільєна та ін.), на тему т. зв. прикметних рис порівняльно го літературознавства. Протягом 1965–1973 рр. свої пропозиції стосовно цього питання виклали Р. Сейс у «Літературній компа ративістиці»164, Е. Торлбі в «Літературній компаративістиці»165, Г. Віддоусан у «Випадку для літературної компаративістики»166, Г. Гіффорд у «Порівняльному літературознавстві»167, Ч. Ренн в «Ідеї літературної компаративістики»168, C. Проер у «Порів няльнолітературних студіях»169. Перші дві статті, радше, мають інформативний характер, у них ідеться про інтеграцію порів няльного літературознавства в університетську освіту Велико британії: Р. Сейс виклав зміст оксфордської програми із загаль ного й порівняльного літературознавства; Е. Торлбі висвітлив у цілому тодішню вузівську ситуацію. У наступних трьох дослід ницьких презентаціях фіксувалася перспектива деяких компа ративістських теоретикометодологічних понять, якот у Г. Гіф форда – порівняльнотипологічних і генетикоконтактних. «По рівняльнолітературні студії» оксфордського професорагерма ніста C. Проера, де була зроблена спроба на базі англійської, американської, німецької та французької літератур довести пра вомірність цієї науки з виокремленням її складників і їхніх креа тивних первнів, можна віднести до числа підручників із літе ратурної компаративістики. У всіх цих виданнях літературна компаративістика й далі постулювалася передусім як наука про взаємовпливи, типологічні спорідненості й відмінності інонаціо нальних літературних явищ, яка застосовує метод порівняння. «Порівняльна література – це вивчення національних літератур у зв’язках одна з одною», – декларував Р. Сейс. «Порівняння – найзручніша техніка для аналізу творів мистецтва» й ним як за садничим методом оперує літературна компаративістика170, – відмічав Е. Торлбі. Схоже висловився й C. Проер: «під «порів няльною літературою» розуміється вивчення літератури, котре використовує порівняння як свій основний інструмент»171. Ана логічні твердження лунали й з уст їхніх колегспіввітчизників. Попри це не вщухали публічні заяви про безцільність і непо трібність порівняльного літературознавства, про недоладність назви «порівняльна література»(comparative literature) тощо. Приміром, Даміан Грант закидав літературній компаративістиці обтяження філологів «методами штучного синтезу й чварами беззмістовного перехресного посилання»172. А цитуючи Л. Купе ра, за словами якого даний «термін фальшивий, у ньому немає ані сенсу, ані порядку. Ви так само можете дозволити собі гово рити «порівняльна картопля»...», C. Проер погоджувався з тер мінологічною неточністю словосполучення «comparative litera ture». Логічніше, розмірковував учений, говорити «порівняльне вивчення літератури», але й термін «порівняльна література», на думку C. Проера, має право існувати як своєрідна скорочена форма. 1993 року спробувала прояснити параметри сучасного порів няльного літературознавства професор літературної компарати вістики Ворвікського університету Сьюзен Баснет у праці «Лі тературна компаративістика: критичний вступ»173. У її розумінні, порівняльне літературознавство – це «вивчення текстів крізь культури, що є міждисциплінарним і пов’язане з моделями зв’язку в літературах і крізь час, і крізь простір»174. Така декла рація не була новою, ще 1961 року на подібну сутність літератур ної компаративістики вказав Г. Ремак, на якого С. Баснет неод норазово посилалася, цілком із ним погоджуючись. Перспективи ж компаративнолітературних досліджень інтеркультуральної й міждисциплінарної спрямованості С. Баснет напророчила ґен дерній тематиці й перекладознавству. Не здала позицій у другій половині ХХ ст. і великобритан ська генетико-контактологія. Не припинялося вивчення різносто ронніх контактів, впливів, взаємних стосунків між англійською та відповідно італійською, французькою, норвезькою, шведсь кою, данською літературами. Приміром, було досліджено італій ський вплив на англійську поезію, починаючи від творчого доробку Дж. Чосера й до Р. Саутвелла175, відлуння творчості Бок каччо в англійській літературі176, англоіталійські мистецькі контакти чотирнадцятого століття177. Інформацію про англонор везькі та англошведські літературні зв’язки впродовж 1867– 1900 рр. виклав Б. Даунс у своїх статтях178. 1960 р. вийшла дру ком монографія І. Старкі про те, як французьке мистецтво слова вплинуло на англійську літературу179, а 1961 року – Дж. А. Рас селла про англійський вплив на данську романтичну поезію180. У цих та подібних наукових розвідках увага головним чином концентрувалася на проблемі впливу, що передбачала виявлення письменницьких контактів, перекладів, цитацій, ремінісценцій, алюзій та інших складників генетикоконтактних зв’язків. При міром, Г. Райт писав: «Моєю метою скрізь було поглянути, на скільки можливо, на Боккаччо у зв’язку з особистостями тих авторів, до яких він апелював, і водночас простежити зміну сма ків у наступні віки, яка зумовлювалась їхнім вибором творів Боккаччо <…> Боккаччо був європейським літературним фено меном, і я спробував… розглянути його успіхи на континенті»181. Тобто, одне із його завдань – розглянути фортуну (долю) й успіх Боккаччо у Великобританії. Дослідник досить розгорнуто проде монстрував, як змінювалася зацікавленість творчістю Боккаччо, починаючи зі Середньовіччя й закінчуючи останніми десятиліт тями ХІХ ст.; він навів цілий комплекс свідчень, які відобража ли художню цінність творів цього італійського митця: проана лізував англомовні переклади, енциклопедичні та інші відомості про нього, віднайшов сліди поетики Боккаччо у творах англій ських письменників та ін. Поступово центр уваги британських компаративістів із ви вчення впливів, які характеризували те чи інше літературне яви ще (національну літературу, стиль, напрямок, жанр, письмен ника, твір та ін.), перемістився на всебічний аналіз сприймача, що відповідно збільшило кількість наукових розробок й активі зувало термін «рецепція». Зокрема, деякі теоретичні аспекти цієї проблематики із залученням здобутків європейських і аме риканських компаративістів розробив C. Проер у розділі «Рецеп ція і комунікація» «Порівняльнолітературних студій». В останні роки дебютував під керівництвом Е. Шаффер науковий проект – серія видань, присвячених рецепції британських авторів у Євро пі (The Athlone Critical Traditions Series: The Reception of British Authors in Europe). 2002 року побачила світ ґрунтовна колектив на розвідка «Рецепція Вірджинії Вульф у Європі»182, котра скла дається з написаних не лише британцями, а й дослідниками з інших країн статей, у яких продемонстровано різні форми ре цепції В. Вульф у різних національних і лінгвістичних регіонах Європи. Потроху розширювався й дослідницький діапазон національ них літератур: об’єктами британської генетикоконтактології другої половини ХХ ст. стали література США, Росії та ін. При міром, російськоанглоамериканські взаємини висвітлено в мо нографії Дороті Брустер183. У першій частині праці дослідниця розповіла про розвиток російськознавства у Великобританії та США, про воєннополітичні причини (Кримську, Громадянську війни), котрі стимулювали інтерес до російської культури на За ході, про американські й англійські позиції стосовно російської літератури та культури протягом 1880–1917 рр. Друга частина цілковито присвячена російським впливам на літературу Ве ликобританії та США, котрі проаналізовано в рамках конкретно означеної проблематики: «Російський вплив: зміст, теми й варіа ції» («The Russian Influence: Subjectmatter, Themes and Varia tions»), «Російський вплив: роман, оповідання і п’єса» («The Russian Influence: Novel, Short Story and Play»), «Російський вплив: театр» («The Russian Influence: Theatre») та ін. Саме з другої половини ХХ ст. генетикоконтактологія поча ла втрачати самостійність, інтегруючись у порівняльнотиполо гічні студії. Деякі зачатки цього процесу помітні вже в працях «Байрон і Ґете» Е. Батлера184, «Рільке й Франція...» К. Баттербі185 та ін. Наприклад, Е. Батлер не лише охарактеризував генетико контактні зв’язки між Байроном і Ґете, а й відшукав байронізм у творах автора «Вертера» й «Фауста», подібності й несхожості в їхніх поетиках на рівні еллінізму, демонізму тощо. Взагалі, у контексті порівняльної типології набирала сил тематологія. У «Порівняльнолітературних студіях» C. Проера зазначено, що студії з вивчення тематики яскраво демонструють контрастні приклади, спричинені соціальноісторичними й індивіду альними впливами. «Вивчення тем, ситуацій і мотивів, – заува жував С. Проер, – мусять, як і все літературне студіювання, зберігати, з одного боку, усвідомлення індивідуальних варіацій, та з другого – ширші перехресні зв’язки»186. Такої позиції дотри мувався ще 1954 р. В. Стенфорд, працюючи над книгою «Тема Уліса: дослідження про адаптацію традиційного героя»187, де ви світлювалися різноманітні репрезентації цього образу, починаю чи від «Іліади» й «Одіссеї» Гомера, творів Овідія, стоїків, Вергі лія, християнської літератури Середньовіччя, Данте, Расіна й аж до Джойса. При цьому В. Стенфорд враховував історичні, куль турнолінгвістичні, індивідуальноавторські чинники, котрі й формували варіативні, часто цілком протилежні, характерис тики цього персонажа. Також дослідником акцентувалася увага на традиційності й новаторстві письменницького бачення Уліса (Одіссея). Практичній тематології присвячено й один із розділів «Літе ратурної компаративістики...» С. Баснет – «Гендер і тематика: Випадок Гіневри» («Genger and Thematics: the Case of Guineve re»). Дослідниця вбачала перспективність компаративних дослі джень саме в розробці гендерної тематики. Тематологічне спря мування мали й номери Comparative Criticism «Простори: міста, сади та пустелі» (1996), «Фантастичні теми в порівняльній літе ратурі: від готики до постмодерну» (2002) та ін. Та й останні кон ференції, що проводила BCLA, мали суто тематологічний харак тер, якот «Гроші» або «Літературні тварини». Серед останніх же британських ґрунтовних тематологічних досліджень варто виді лити монографію Р. Фолконе «Пекло в сучасній літературі...»188. У другій половині ХХ ст. в літературознавстві Великобританії стали помітні тенденції до зближення теорії літератури й ком- паративістики. Майже всі наукові праці про літературні напрям ки почасти або цілком базувалися на віднайдених компаративіс тами спільних європейських стандартах (жанрових, стильових, тематологічних та ін.): «Реалізм і уява» Дж. К’ярі (1960)189, «Ро мантизм у перспективі: порівняльне вивчення романтичних ру хів у Англії, Франції і Німеччині» Л. Фьост (1969)190, «Естетика модернізму» Дж. К’ярі (1970)191, «Теоретизування авангарду...» Р. Мерфі (1999)192 та ін. Віднаходили відповідності й розбіжності між романтизмом і символізмом193. Компаративний метод залучався й у розробки нових концеп цій і методологій, пропонованих теорією літератури, якот струк туралістських194. Своєю чергою розпочався зворотній процес: адаптації їх до специфіки літературної компаративістики. При міром, окремі випуски Comparative Criticism були зосереджені на рецептивній естетиці («Текст і читач», 1980, № 2), герменевтиці («Герменевтична критика», 1983, № 5), деконструкції Ж. Дер ріда, постмарксизму, формалізму, структуралізму, семіотики («Кордони літератури», 1985, № 7). А в «Літературній компара тивістиці...» С. Баснет продемонструвала, як за останні двадцять років минулого століття гендерна й постколоніальна критика, рецептивна естетика, сучасне перекладознавство, деконструкти візм й орієнталізм вплинули на праці з порівняльного літе ратурознавства. «Вивчення жанрів, – цитує C. Проер У. Вайсштайна, – стано вить спеціальний інтерес для компаративістів, тому що вони по єднують історію літератури й теорію літератури в міжнаціональ ному контексті»195. Далі англійський учений розвиває цю думку: всі студіювання жанрів мусять «бути історичними, розглядати події й модифікації в міжнародному, міжлінгвістичному кон тексті. Кожна нова праця відразу ж збагачує традицію та змінює її. Водночас... вивчення жанрів мусить бути теоретичним, мусить розглядати й визначати формальні характеристики, без яких певний твір утрачає належність до конкретного жанру»196. Британ ські літературознавці також проявляли інтерес до літературних жанрів під подібним кутом зору. Зокрема, на тлі порівняльно типологічних спостережень із урахуванням історикотеоретич них аспектів вибудовані деякі розвідки про жанр роману («Під ходи до роману» Дж. Коулмера (1967)197, «Відчуття реальності: правда почуття в європейському романі» М. Белла (1983)198 та ін.), про драму («Анатомія драми» М. Боултона (1960)199, «Під ходи до драми» К. Дейна (1962 р.)200 та ін.), про поезію («Поезія і діалекти» Дж. Камерона (1961)201, «Мистецтво поезії 1750– 1820 рр. ...» П. Стоуна (1967)202, «Поезія і божественне» В. Бак лея (1968)203, «Сонет» Дж. Фуллера (1972)204 та ін.). Починаючи з 80х років ХХ ст. перекладознавство перетво рилося на один із найбільш розвинутих і продуктивних підроз ділів літературної компаративістики Великобританії. Проблема літературного перекладу неодноразово порушувалася на сторін ках британських компаративістських часописів: «Переклади в теорії та на практиці» (Comparative Criticism, № 6, 1984), «Лі тературний переклад і літературна система» (New Comparison, № 1, 1986), «По той бік перекладу»(New Comparison, № 8, 1989), «Переклад у Середньовіччі» (№ 12, 1991), «Переклад і нація» (№ 29, 2000), «Переклад, трансформація і рецепція» (Compara4 tive Critical Studies, 2005). Теоретикометодологічна парадигма перекладацьких студій як сфери компаративістики почасти окреслилась у низці монографічних праць («Мистецтво перекла ду» Т. Сейворі (1957)205, «Англійські перекладачі й переклади» Дж. Когена (1962)206, «Перекладацькі студії» С. Баснет (1980)207, «Невидимість перекладача: історія перекладу» Л. Венуті (1995)208), колективних збірниках («Маніпуляція літератури: дослідження літературного перекладу» (1985)209, «Переклад, історія та куль тура» (1990 р.)210, журналі «Переклад і література»211. Перекладознавчі студії головним чином стосувалися історії та теорії літературного перекладу, якот статті («Переклади у Фран ції ХХ ст.», «Літературний переклад: народження концепції», «Переклад у ХІХ ст. оттоманської літератури», «Перекладацький дискурс у Нідерландах 1750–1800» тощо) з Comparative Criticism й New Comparison або вже згадувані монографічні дослідження Дж. Когена й Л. Венуті. Скажімо, у «Невидимості перекладача: історії перекладу» Л. Венуті продемонстровано, як змінювалися перекладацькі стратегії та формувалася бібліотека зарубіжних художніх творів в англійському перекладі продовж ХVII–ХХ ст. «Переклад..., – зазначено в редакторському вступному слові, – це переписування оригінального тексту. Всі переписування з будь яким наміром відображають певну ідеологію, поетику... Перепи сування – маніпуляція... в її позитивному аспекті може допомог ти еволюції літератури й суспільства. Переписування можуть уводити нові концепції, нові жанри, нові методики, й історія перекладу – це теж історія літературної інновації, сформованої дії однієї культури на іншу. Проте переписування може також стримувати інновацію, спотворювати й обмежувати, й у вік дедалі дужчої маніпуляції всіх видів вивчення маніпуляційних процесів літератури, те, що відбувається з перекладом, може допомогти нам в усвідомленні світу, в якому ми живемо»212. Різні теорії пере кладу (від традиційної для Великобританії теорії вільготності, коли перекладачі вільно поводилися з іноземним текстом і нама галися маскувати його лінгвістичні й культурні відмінності, й до альтернативних теорій, коли, навпаки, перекладачі прагнули збе регти лінгвістичні й культурні особливості іноземного тексту замість їхнього замовчування висвітлені Л. Венуті крізь призму вигаданого ним терміна «невидимість». «Невидимість» – термін, який я буду використовувати, щоб описувати ситуацію й актив ність перекладача в сучасній англоамериканській культурі. Він відсилає до двох взаємодетермінованих феноменів: один – ілюзіо ністичний ефект дискурсу, власна маніпуляція англійською мовою з боку перекладача; другий – практика читання й оціню вання перекладів, які тривалий час домінували у Сполученому Королівстві та Сполучених Штатах, серед інших культур, і англо й іншомовній... переклад – фактично не переклад, а «оригінал». Ілюзія прозорості – ефект вільного дискурсу, спроба перекладача забезпечити легку читабельність...»213. А на початку ХХІ ст. британськими літературознавцями були підготовлені солідні видання з вітчизняної історії перекла ду, якот Оксфордський путівник по літературі в англійському перекладі214 й багатотомна Оксфордська історія англомовного літературного перекладу215. Приміром, в Оксфордському путів нику викладено, починаючи від Середньовіччя й до сьогодення, історію розвитку літературних перекладів Великобританії й частково Північної Америки. Ця книжка складається з двох частин. У першій частині перелічені праці щодо теоретикоісто ричних аспектів перекладу, роз’яснені ключові принципи пере кладознавства (норма й критичність перекладу, лінгвістичний і культурологічний підходи до перекладу та ін.) й перекладацькі прийоми до різних жанрів і видів текстів, і продемонстровано еволюційний шлях перекладацьких студій у Великобританії та Північній Америці. У другій частині подано перелік англомов них літературних перекладів за двома факторами: географічним (Африка, Центральна та Східна Європи, Західна Азія) і мовним (із французької, німецької, італійської, російської). А також пе рераховані всі англомовні переклади Біблії. Оксфордська ж істо рія англомовного літературного перекладу побудована хроноло гічно й проблемнотематично. Приміром, том 3 (1660–1790 рр.) складається з таких розділів: «Переклад і канонформація» («Translation and CanonFormation»), «Переклад і літературна інновація» («Translation and Literary Innovation») та ін. 1993 року С. Баснет у розділі «Від порівняльної літератури до перекладацьких студій» («From Comparative Literature to Translation Studies» із монографії «Літературна компарати вістика: критичний вступ», який багато в чому перегукується з її попередньою книжкою на тему перекладу216, акцентувала на ве ликій перспективності перекладознавства як галузі літературної компаративістики. «Чому деякі культури перекладають більше, а інші – менше? Який вид текстів перекладається? Який статус отих текстів у системі цілей і як він порівнюється зі статусом текстів у системі джерел? Що нам відомо про перекладацькі кон венції й норми в цей момент, і як ми оцінюємо переклад у ролі новаторської сили?»217. Це той неповний перелік перекладознав чих проблем, котрі, на думку англійської дослідниці, мають стати принципово важливими для компаративістів. Водночас С. Баснет, підкреслюючи значимість перекладів у літературному й навчальному процесі, помітила й їхню небезпеку для компара тивістів. Адже для останніх суттєво читати літературу в оригі налі. Та, на жаль, зауважує С. Баснет, британські університет ські курси з порівняльного літературознавства незрідка зво дяться до студіювання перекладних текстів через незнання студентами іноземних мов. З другої половини ХХ ст. зріс інтерес британських науковців до літературних явищ у системі суспільних і природничих наук, зумовивши збільшення кількості й урізноманітнення міждис- циплінарних студій. «Міждисциплінарна праця, – розмірковує Дж. Біє, – розтинає простір між сферами діяльності: вона пере ходить кордони… Форми знання неохоче зливаються; вони можуть лежати похило або норовливо… Міждисциплінарні до слідження не спричинюють закриття проблеми. Їх історії акцен тують не просто на циркуляції незайманих ідей крізь велике суспільство, але на їхній трансформації: зміни відбулися, коли ідеї проникли до інших жанрів або різних груп читачів …»218. Здебільшого у Великобританії досліджувалися взаємини між літературою й філософією («Філософія й белетристика»219, «Філософія й література»220, «Правила й конвенція: література, філософія, соціальна теорія»221 та ін.), літературою та історією («Література й історик» С. Веджвуд та ін.), літературою та при- родничими науками («Література й наука» І. Еванса223, «Наука і белетристика» П. Мура224, «Наука, поезія й втілення» К. Барн са225, «Наука і сучасне письмо» А. Родвея226, «Високий небозвід: дослідження астрономії в англійській літературі» А. Медоуса227, «Сюжети Дарвіна» Дж. Біє228, «Життєва наука: біологія й літера турна уява, 1860–1900» П. Мортона229, «Наука та література в дев’ятнадцятому столітті» Дж. Чаппла230, «Література і психо логія» Ф. Лукаса231 та ін.). Серед праць, у яких розроблялися так звані «літературноприродничі стосунки», переважали такі, де фіксувалися ті чи ті наукові знання в художніх творах, а також ті, що вирізнялися психоаналітичним поглядом на письменника і його творчість. Зокрема, у книжці «Вітальна наука: біологія і літературна уява, 1860–1900» П. Мортона простежено, як про заїки пізньовікторіанської Англії модифікували ідеї постдарвін ської біології, а точніше – теорії дегенерації, євгеніки, спад ковості. Слід зауважити, що в британському літературознавстві тема «Дарвінізм і постдарвінізм у літературі» достатньо розроблена, і значна частина корпусу міждисциплінарних дослі джень – це праці з цієї проблематики. Аналогічне можна сказати й про наукову фантастику, котра нерідко ставала предметом ви вчення компаративістики («Науковий роман у Британії 1890– 1950 рр.» Б. Стейблфорда232, «Наукова фантастика: десять дослі джень» К. Манлава233 тощо). А поміж британських міждисциплінарних літературознав чих розробок останнього десятиліття ХХ ст. варто виокремити дві монографії – «Відкриті поля: наука в культурному зіткненні» Дж. Біє (1996) та «Метафора і матеріальність: Німецька літера тура і науковий світогляд 1780–1955 рр.» П.Д. Сміта (2000). Наприклад, у «Відкритих полях: наука в культурному зіткнен ні» Дж. Біє йдеться про місце й трансформування різнорідних наукових знань (природничих, соціологічних, лінгвістичних, фізикоматематичних, астрономічних, хімічних та ін.) у галузях культури, передусім літературі XIX – початку XX ст. Приміром, Дж. Біє були опрацьовані такі теми, як «Релятивізм і влада у вік торіанській антропологічній літературі», «Переклад чи транс формація? Зв’язки між літературою й наукою», «Парабола, про фесіоналізм і літературна алюзія у вікторіанських наукових пра цях», «Смерть сонця»: вікторіанська солярна фізика і солярний міф», «Теорія хвиль і підйом літературного модернізму». При цьому дослідник виявляв різницю між науковими й літератур ними дискурсами. Взаємини між літературою і наукою з кінця XVIII ст. й до часів «холодної війни» проаналізував П.Д. Сміт, продемонструвавши, як у деяких знакових текстах німецької й австрійської літератур відтворені й трансформовані в певні художні парадигми та метафори наукові відкриття. Свого часу вже згадуваний нами М. Буі зазначив, що діалог між різними науковими дисциплінами й мистецькими формами посприяє тому, що люди поглянуть на звичайні, буденні речі по новому. В першу чергу, на думку М. Буі (який, до речі, писав про Малларме й Дебюссі, про Пруста й італійських живописців), це прикладається до взаємин літератури з іншими видами мистецт- ва. Втім, можна констатувати, що дана галузь порівняльного літературознавства у Великобританії найменш розвинута. При міром, серед праць другої половини ХХ ст. з цієї царини компа ративістики варті уваги лише кілька монографічних праць із питань взаємодії літератури й театрального мистецтва («Театр і теорія драми» Ніколля Алладайса234), літератури й музики («Музика і поезія при ранньому тюдоровському дворі»235 й «Сло ва та музика в Середньовіччі...»236 Дж. Стівенсона, «Поль Валері та музика: дослідження техніки композиції в поезії Валері» Б. Стімпсона237), літератури й малярства («Поезія, малярство та ідеї, 1885–1914» А. Робінсона238). Крім того, один випуск Compa4 rative Criticism (1982, № 4) був цілком присвячений темі взаємо дії мистецтв – і мав назву «Мови мистецтв» («The Languages of the Arts»). «Театр і теорія драми» – науковий огляд еволюції драми за лежно від її театрального втілення. Дослідник описав мело драму, фарс, трагедію, комедію, драматичний діалог та інші види драми, їхню варіативність під впливом смаків і вподобань театральної публіки та інших соціальноісторичних факторів. Органічним злиттям поетичного тексту і музики є пісня. Про цей жанр ідеться в монографії «Музика й поезія при ранньому тюдоровському дворі» Дж. Стівенсона, котрий розглядає пісенну творчість доби Тюдорів до 1500 року крізь призму природних, утилітарних і абстрактних взаємин музики і літератури. «При родний, непідробний, самонеусвідомлений союз між музикою та поезією, – твердить Дж. Стівенсон, – зустрічається тільки в на родній пісні: співак... не може запам’ятати слів без мелодії, або мелодію без слів. Інші ранні взаємини, головним чином, – утилі тарні; вони мають певну практичну мету»239. Походження сек венції, на думку Дж. Стівенсона, чудово ілюструє утилітарний союз музики і поезії: слова вводилися для того, щоб допомогти співакам запам’ятати довгі мелодії. А подеколи слова не просто артикулювали музику чи робили її легшою для запам’ятовуван ня, вони відміряли довготу нот. З другого боку, вказує англій ський компаративіст, музика допомагала при декламації довгого поетичного тексту. Всі інші союзи «музичного» та «вербально го», твердить Дж. Стівенсон, виникають унаслідок абстрагуван ня, тобто є абстрактними. В останні десятиліття саме на цю сферу діяльності британ ські компаративісти все більше звертають увагу, вивчаючи взає мини літератури не лише з живописом, музикою, театральним мистецтвом, але й кіно, телебаченням, фотографією. Значною мірою цьому сприяє діяльність BCLA й організованого в Кем бриджському університеті центру з дослідження мистецтв, соціальних і гуманітарних наук (Center for Research in the Arts, Social Sciences and Humanities at Cambridge). Зокрема, 1997 р. BCLA провела конференцію «Література й новітні засоби мас медіа», а в жовтні 2006 р. – колоквіум «Слухаючи пісню: письмо й музика» («Listening to Sing: writing and music»). Поступово утверджувалася й імагологія, хоча літературно імагологічні явища, на противагу, приміром, міждисциплінар ним, менше ставали дослідницькими об’єктами британських компаративістів другої половини ХХ ст. К. Морріс240 охарактери зував іміджі Середньовіччя в літературі романтизму й епохи королеви Вікторії; Дж. Дрю продемонстрував «індійське» в літе ратурі романтизму241; Н. Ліск242 дослідив репрезентації Сходу у творах Дж. Байрона, Т. Мура, П. Шеллі та ін. Безумовно, літе ратурні образи (іміджі) інших країн та іноземців, проблема Сво го/Чужого аналізувалися, але незрідка вони виринали як окремі епізоди в контексті досліджень іншого спрямування й передусім студій із питань літератури подорожі, романтизму й орієнталіз му. В останні десятиліття активізувався інтерес до «східного», багато в чому стимульований книгою Е. Саїда «Орієнталізм». Серед англійських орієнталістських праць слід виокремити «Орієнталізм: історія, теорія й мистецтва» Дж. М. Маккензі243 (1995), «Гендерний орієнталізм: раса, жіночність і репрезента ція» Р. Льюїс244 (1996) і колективний збірник «Романтизм і ко лоніалізм: письмо й імперія, 1780–1830»245 (1998). Література 1 Warton, Tomas The History of English Poetry from the close of the 11th to the Commencement of the 18th Century which are prefixed two Dis sertation: I. On the Origin of Romantic Fiction in Europe; II. On the Intro duction of Learning into England (1774–1781). 2 Dibdin, Charles A Complete History of the English Stage. Introduced by a Comparative and Comprehensive Review of the Asian, the Grecian, the Roman, the Spanish, the Italian and Other Theatres: 5 vols. – London: The Author, 1800. 3 Dunlop, John The History of Fiction: Being a Critical Account of the Most Celebrated Prose Works of Fiction, from the Earliest Greek Romances to the Novels of the Present Age: 3 vols. – London: Longman, Hurst, Rees, Orme & Brown, 1814. 4 Collier, John The History of English Dramatic Poetry to the Time of Shakespeare: 3 vols. – London: John Murrey, 1831. 5 Dallas, E.S. Poetics: an Essay on Poetry. – London: Smith Elder, 1852. 6 Ibid. – P. 17–76. 7 Ibid. – P. 82–83. 8 Scott, Walter Minstrelsy of the Scottish Border: 3 vols. – Kelso: Bal lantyne, 1802. 9 Campbell, Thomas Lectures on Poetry // New Monthly Magazine. – 1821. – № I. 10 Hallam, Arthur H. Oration on the Influence of Italian Works of Ima gination on the same Class of Compositions in English. – Cambridge: W. Metcalfe, 1832. 11 [Harding, John Dorney] An Essay on the Influence of Welsh Tra dition upon European Literature; which obtained the Prize Proposed by the Abergavenny Cymreigyddion Society, October 1838. – London: Printed by Ibotson and Palmer, 1839. 12 Buckle, Henry Thomas History of Civilization in England: 2 vols. – London: Parker, 1857. 13 Pater, Walter Studies in the History of the Renaissance. – London: Kegan Paul, 1873. 14 Buchanan, Robert Tennyson, Heine and de Musset // Buchanan, Robert MasterSpirits. – London: H.S. King, 1873. 15 Metcalfe, Frederick The Englishman and the Scandinavian; or a Comparison of AngloSaxon and Old Norse Literature. – London: Trьbner, 1880. 16 Hallam, Henry Introduction to the Literature of Europe in the 15th, 16th, and 17th Centuries: 4 vols. – London: John Murray, 1837 – 9. 17 Arnold, Matthew On the Study of Celtic Literature. – London: Smith Elder, 1867. 18 Gosse, Edmund Studies in the Literature of Northern Europe. – Lon don: Kegan Paul, 1879. 19 http://www.classicautours.net/Arnold/celtic/celtic5.html) – P. 28. 20 Saintsbury, George A History of Criticism and Literary Taste in Europe from the Earliest Texts to the Present Day: in 3 vols. – III. – Edinburgh and London: Blackkwood, 1900 – 4. – P. 294. 21 Цит. за: E.S. Shaffer Comparative Literature in Britain // Compa rative Criticism. – 1979. – № 1. – P. 1. 22 Цит. за: E.S. Shaffer Comparative Literature in Britain // Compa rative Criticism – 1979. – № 1. – P. 3. 23 Arnold, Matthew On Translating Homer. – London: Longman, 1861; Arnold, Matthew Essays in Criticism. – London and Cambridge: Macmillan, 1865 (2nd series: London: Macmillan, 1888); Arnold, Matthew Culture and Anarchy: An Essay in Political and Social Criticism, 1869; Arnold, Matthew Literature and Dogma: An Essay towards a Better Apprehension of the Bible, 1873. 24 Arnold, Matthew On Translating Homer. – London: Longman, 1861. – P. 2. 25 Ibid. – P. 2. 26 Ibid. – P. 32. 27 Ibid. – P. 65. 28 Frederick C. Roe Comparative Literature in the United Kingdom // Yearbook of Comparative and General Literature. – 1954. – P. I – 12. 29 Brown J.A. Dissertation on the Rise, Union and Power, the Progres sions, Separations and Corruptions of Poetry and Music. – London, 1763. 30 Posnett, H.M. Comparative Literature // International Scientific Series. – London: Kegan Paul, Trench, Trubner, 1886. – Vol. 55. 31 Smith G. Gregory The Foible of Comparative Literature // Black wood’s Edinburgh Magazine. – № 169 (Jan. 1901). – P. 38–48 (Reprinted in Yearbook of Comparative and General Literature. – Indiana: Indiana University. – 1970. – № 19. – P. 58–66). 32 Routh, Harold Victor The Future of Comparative Literature // Modern Language Review. – 1913. – № 8. – P. 1–14. 33 Partridge, Eric H. A Critical Medley: Essays, Studies, and Notes in English, French, and Comparative Literature. – Paris: Champion, 1926. 34 Jameson, R. Del. A Comparison of Literatures. – London: Kegan Paul, 1935. 35 Kegan Paul, Trench, and Trubner’s International Scientific Series – видавничий проект, присвячений постдарвінівським процесам в усіх наукових сферах. Зокрема, у цій серії були видані такі відомі праці, як Walter Bagehot’s Physics and Politics, Herbert Spencer’s The Study of Sociology, J.W. Draper’s The History of the Conflict between Religion and Science, H. Morselli’s Suicide: an Essay on Comparative Moral Statistics, Alexander Bain’s Education as a Science. 36 Posnett, H.M. Comparative Literature // International Scientific Series. – London: Kegan Paul, Trench, Trubner, 1886. – Vol. 55. – P. 20. 37 Ibid. – P. 86. 38 Ibid. – P.81. 39 Posnett, H.M. The Science of Comparative Literature // Comparative Literature: The Early Years (An Antology of Essays) / Ed. H.J. Schulz and P.H. Rhein. – The University of North Carolina Press, 1973. – P. 196– 197. 40 Posnett, H.M. The Science of Comparative Literature // Contempo rary Review. – 1901. – № 79. – P. 855–872. 41 Posnett, H.M. The Science of Comparative Literature // Compara tive Literature: The Early Years... – P. 203–204. 42 Smith G. Gregory The Foible of Comparative Literature // Black wood’s Edinburgh Magazine. – № 169 (Jan. 1901). – P. 38–48. 43 Smith G. Gregory Some Notes on the Comparative Study of Litera ture // Modern Language Review. – 1905. – № І. – P. 1–8. 44 Див.: Smith G. Gregory Elizabethan Critical Essays. – Oxford: Cla rendon Press, 1905; Smith G. Gregory Ben Jonson. – London: Macmillan & CO, 1919. 45 Smith G. Gregory The Foible of Comparative Literature // Yearbook of Comparative and General Literature.  Indiana: Indiana University. – 1970. – № 19. – P. 58. 46 Ibid. – P. 64. 47 Posnett, H.M. The Science of Comparative Literature // Contem porary Review. – 1901. – № 79. – P. 855–872. 48 Routh, H.V. God, Man and Epic Poetry. A Study in Comparative Literature: In 2 vols. – Cambridge University Press, 1927. 49 Herford, Ch.H. Studies in the Literary Relations of England and Germany in the Sixteenth Century. – Cambridge University, 1886. 50 Dowden, Edward The French Revolution and English Literature, 1897. 51 Robertson, John Mackinnon Montaigne and Shakespeare. – London: University Press, 1897. 52 Ker, William Paton Epic and Romance: Essays on Medieval Lite rature, 1896. 53 Hannay, David The Later Renaissance // Periods of European Lite rature: In 12 vols. / Ed. G.E.B. Saintsbury. – Edinburgh and London: Blackwood, 1898. – Vol. 6. 54 Omond, T.S. The Romantic Triumph // Periods of European Litera ture: In 12 vols. / Ed. G.E.B. Saintsbury. – Edinburgh and London: Black wood, 1900. – Vol. II; Vaughan, Ch.E. The Romantic Revolt // Periods of European Literature: In 12 vols. / Ed. G.E.B. Saintsbury. – Edinburgh and London: Blackwood, 1907. – Vol. 10. 55 Saintsbury, George Edward Bateman A History of Criticism and Literary Taste in Europe from the Earliest Texts to the Present Day: In 3 vols. – Edinburgh and London: Blackkwood, 1900 – 4. 56 Snell, Frederick John Dante in America. – London, 1896. 57 Crawford, Virginia M. Studies in Foreign Literature. – London: Duckworth, 1899. 58 Stephen, Leslie The Cosmopolitan Spirit in Literature // National Review. – 1899. – № 34. – P. 378–92. 59 Fitzmaurice4Kelly, James The Relations between Spanish and English Literature. – Liverpool University Press, 1910. 60 Lee, Sidney The French Renaissance in England. An Account of the Literary Relations of England and France in the Sixteenth Century. – Oxford: Clarendon, 1910. 61 Gosse, Edmund France et Anglettere: l’avenir de leurs relations lit teratures. – London: Hayman Christy & Lilly, 1918. 62 Waterhouse, Gilbert The Literary Relations of England and Germany in the Seventeenth Century. – Cambridge University Press, 1914. 63 Wright, Herbert Gladstoune Studies in AngloScandinavian Literary Relations. – Bangor: Jarvis and Foster, 1919. 64 Seaton, Ethel Literary Relations of England and Scandinavia in the 17th Century // Oxford Studies in Modern Languages and Literatures / Ed. H.G. Fiedler. – Oxford: Clarendon, 1935. 65 Downs, B.W. AngloDanish Literary Relations 1867–1900 // Mo dern Language Review. – 1944. – № 39. – P. 262–79. 66 O’Rahilly, Cecile Ireland and Wales, Their Historical and Literary Relations. – London: Longmans Green, 1924. 67 Magnus, Laurie English Literature in its Foreign Relations, 1300– 1800. – London: Kegan Paul, 1927. – P. 5. 68 Fitzmaurice4Kelly, James The Relations between Spanish and English Literature. – Liverpool University Press, 1910. – P. 1. 69 Collins, John Churton Greek Influence on English Poetry / Ed. Mi chael Macmillian. – London: Sir I. Pitman, 1910. 70 Hume, Martin Andrew Spanish Influences on English Literature. – London: Eveleigh Nash, 1905. 71 Hume, Martin Andrew Some Spanish Influences in Elizabethan Literature (read 24 Feb. 1909) // Royal Society of the United Kingdom. Essays by Divers Hands. 2nd series. – Vol. 24. – P. 1–34. 72 King, R.W. Italian Influence on English Scholarship and Literature during the Romantic Revival // Modern Language Review. – 1925. – № 20. – P. 48–63, 295–304; 1926 – № 21. – P. 24–33. 73 Watkin, Morgan French Literary Influence in Medieval Wales // Transactions of the Honorable Society of Cymmrodorion, Session 1919–20 (1921). – P. 125–35. 74 Macintosh, William Scott and Goethe: German Influence on the Writings of Sir Walter Scott. – Glasgow: Fraser Asher, 1924. 75 Stokoe, F.W. German Influence in the English Romantic Period. – Cambridge University Press, 1926. 76 Thomas, Henry Shakespeare and Spain. – Oxford: Clarendon, 1922 (The Taylorian Lecture, 1922); Thomas, Henry Shakespeare in Spain. – London: Geoffrey Cumberlege, 1950 (Annual Shakespeare Lecture of the British Academy, 1949). 77 Vaughan, Ch.E. The Influence of English Poetry upon the Romantic Revival on the Continent // Proceedings of the British Academy 6 (1913– 14). – P. 261–78. 78 Draper, Frederick W.M. The Rise and Fall of the French Romantic Drama, with Special Reference to the Influence of Shakespeare, Scott, and Byron. – London: Constable, 1923. 79 Turquet4Milnes, Gladys Rosaleen The Influence of Baudelaire in France and England. – London: Constable, 1913. 80 Hutton, W.H. The Influence of Dante on Spanish Literature // Mo dern Language Review. – 1907. – № 3. – P. 105–125. 81 Lucas, Frank Laurence Euripides and his Influence. – London, 1924. 82 Eaton, J.W. The German Influence in Danish Literature in the Eighteenth Century. – Cambridge University Press, 1929. 83 Butler, E.M. The Tyranny of Greece over Germany. A Study of the Influence Exercised by Greek Art and Poetry over the Great German Wri ters of the Eighteenth, Nineteenth, and Twentieth Centuries. – Cambridge University Press, 1935. 84 Rea, Thomas Schiller’s Dramas and Poems in England. – London: Fisher Unwin, 1906; Ewen, F. The Prestige of Schiller in England 1788– 1859. – Oxford University Press, 1933. 85 Fitzmaurice4Kelly, James Tercentenary of «Don Quixote». Cervan tes in England // Proceedings of the British Academy 1905–6, 1907. 86 Collins, John Churton Voltaire, Rousseau and Montesquieu in England. – London: Eveleigh Nash, 1908. 87 Eccles, Francis Yvon Racine in England. – Oxford: Clarendon, 1922. (The Taylorian Lecture, 1921). 88 Toynbee, Paget Dante in English Literature from Chaucer to Cary: In 2 vols. – London: Methuen, 1909; Bridges, Robert Collected Essays, Papers etc. – London: Oxford University Press, 1932 (Contains an essay «Dante in English Literature»). 89 Robertson, John George Shakespeare on the Continent // Chapter 12 in The Cambridge History of English Literature / Ed. by A.W. Ward and A.R. Waller. – Vol. 5. – Cambridge University Press, 1907–10. – P. 283– 308. 90 Collison4Morley, Lacy Shakespeare in Italy. – StratforduponAvon: Shakespeare Head Press, 1916. 91 Pascal, Roy Shakespeare in Germany 1740–1815. – Cambridge Uni versity Press, 1937. 92 Robertson, John George Milton’s Fame on the Continent // Proce edings of the British Academy 1907–1908. – P. 319–340. 93 Gummer, Ellis Norman Dickens and Germany // Modern Language Review. – 1938. – № 33. – P. 240–247; Gummer, Ellis Norman Dickens’ Works in Germany, 1837–1937 // Oxford Studies in Modern Languages and Literatures / Ed. H.G. Fiedler. – Oxford: Clarendon, 1940. 94 Willoughby, L.A. Wordsworth and Germany // German Studies Pre sented to Professor Fiedler. – Oxford: Clarendon, 1938. 95 Bowden, Marjorie Tennyson in France. – Manchester University Press, 1930. 96 Robertson, John George Lessing and Farquhar // Modern Language Review. – 1906. – № 2. – P. 56–59. 97 Gillies, Alexander Herder und Ossian. – Berlin: Junker & Dьnnha upt, 1933. 98 Knight, G. Wilson Shakspeare and Tolstoi. – London: Mitford, 1934. 99 Sells, A.L. Leconte de Lisle and Sir Walter Scott // French Studies. – 1947. – № I. 100 Whitfield, John Humphreys Dante and Virgil. – Oxford: Blackwell, 1949. 101 Fitzmaurice4Kelly, James Cervantes and Shakespeare // Proceed ings of the British Academy. – 1916. – № 7. 102 Nicilson, H. Swinburne and Baudelaire. – Oxford: Clarendon, 1931. 103 Robertson, John George Goethe and Byron // Publications of the English Goethe Society. – 1925. – № 2; Butler, E.M. Goethe and Byron. – Nottingham: the University, 1950 (Byron Foundation Lecture). 104 Vaughan, Ch.E. Goethe and Hugo // Bulletin of the John Ryland Library. – 1926. – № 10. – P. 407–34. 105 Orrick, J.B. Matthew Arnold and Goethe // Publications of the Eng lish Goethe Society – 1928. – № 4; Norman, F. Henry Crabb and Goethe // Publications of the English Goethe Society. – 1929. – № 6; Maurer, K.W. Valery and Goethe // Publications of the English Goethe Society. – 1947. – № 17. – P. 74–100 та ін. 106 Cooke, M.W. Schiller’s «Robbers» in England // Modern Language Review. – 1916. – № II. – P. 156–75. 107 Dunstan, A.C. The German Influence on Coleridge // Modern Lan guage Review. – 1923. – № 17. – P. 183–201. 108 Weevers, Th. Vondel’s Influence on German Literature // Modern Language Review. – 1937. – № 32. – P. 1–23. 109 Gilles, A. Herder and Pascal // Modern Language Review. – 1942. – № 37. – P. 56–63. 110 Butler, E.M. Rilke and Tolstoy // Modern Language Review. – 1940. – № 35. – P. 494–505. 111 Gummer, Ellis Norman Dickens and Germany // Modern Language Review. – 1938. – № 33. – P. 240–247. 112 Robertson, John George Studies in the Genesis of Romantic Theory in the Eighteenth Century. – Cambridge University Press, 1923. 113 Smith, Logan Pearsall Four Words: Romantic, Originality, Crea tive, Genius. – Oxford: Clarendon, 1924. 114 Lucas, W. I. The Decline and Fall of the Romantic Ideal. – Cambridge University Press, 1936. 115 Mowat, Robert Balmain The Romantic Age. Europe in the Early Nineteenth Century. – London: Harrap, 1937. 116 Bowra, Cecil Maurice The Romantic Imagination. – Oxford Univer sity Press, 1950. 117 Ker, Willam Paton The Art of Poetry. – Oxford: Clarendon, 1923. 118 Lucas, F.L. The Criticism of Poetry. – London: Warton Lecture, 1933. 119 Forster, Edward Morgan Aspects of the Novel. – London: Arnold, 1927. 120 Henderson, Philip The Novel Today: Studies in Contemporary Atti tudes. – London: Bodley Head, 1937. 121 Liddel, Robert A. Treatise on the Novel. – London: Jonathan Cape, 1947. 122 Liddel, Robert A. Treatise on the Novel. – London: Jonathan Cape, 1947. – P. 33. 123 Richards, Ivor Armstrong Principles of Literary Criticism. – Lon don: Kegan Paul, Trench, Trubner, 1924; Richards, I.A. Practical Criti cism. – London: Kegan Paul, Trench, Trubner, 1929; West, A. Crisis and Criticism. – London: Lawrence & Wishart, 1937. 124 Robertson, John George Essays and Addresses on Literature / Ed. Edna Purdie. – London, Routledge, 1935. (Contains essays on «Literary Cosmopolitanism» etc.) 125 Thomas, P.G. Aspects of Literary Theory and Practice, 1550–1870. – London: Heath Cranton, 1932. 126 Weston, Harold Form in Literature. A Theory of Technique and Construction. – London: Rich & Cowan, 1934. 127 Lewis, C.S. The Allegory of Love. A Study in Medieval Tradition. – Oxford: Clarendon, 1936. 128 Matheson, P.E. German Visitors to England 1770–1795, and their Impressions. – Oxford: Clarendon, 1931. 129 King, R.W. Italian Influence on English Scholarship and Literature during the Romantic Revival // Modern Language Review. – 1925. – № 20. – P. 48–63, 295–304; 1926. – № 21. – P. 24–33; Tymms, Ralph Doubles in Literary Psychology. – Cambridge: Bowes & Bowes, 1949. 130 Herford, Ch.H. Norse Myth in English Poetry. – Manchester Uni versity Press, 1919; Robertson, John George The Gods of Greece in German Poetry. – Oxford: Clarendon, 1924. 131 Crawfurd, Raymond Henry Payne Plague and Pestilence in Litera ture and Art. – Oxford: Clarendon, 1914; Lea, Kathleen Marguerite Italian Popular Comedy. A Study in the Commedia dell’Arte, 1560–1620, with spe cial reference to the English Stage: In 2 vols. – Oxford: Clarendon, 1934; Butler, E.M. The Tyranny of Greece over Germany. A Study of the Influ ence Exercised by Greek Art and Poetry over the Great German Writers of the Eighteenth, Nineteenth, and Twentieth Centuries. – Cambridge Uni versity Press, 1935; Beare, M. The German Popular Play «Atis» and the Venetian Opera. – Cambridge University Press, 1938; Peacock, Ronald The Poet in the Theatre. – London: Routledge, 1946. 132 Lindsay, James A Critical Essay on European Literature. – Edin burgh: William Blackwood, 1913. 133 Chadwick, Hector M., and Nora K. Chadwick The Growth of Lite rature: In 3 vols. – Cambridge University Press, 1932–40. 134 Magnus, Laurie A History of European Literature. – London: Ni cholson & Watson, 1934. 135 Peet, Thomas Eric A Comparative Study of the Literatures of Egypt, Palestine, and Mesopotamia. – London: British Academy, 1931. 136 Bates, E.S. Intertraffic. Studies in Translation. – London: Jonathan Cape, 1943. 137 Fiedler, H.G. Goethe’s Lyric Poems in English Translation // Mo dern Language Review. – 1923. – № 18. – P. 51–67. 138 Willoughby, L.A. English Translations and Adaptations of Schiller’s «Robbers» // Modern Language Review. – 1921. – № 16. – P. 297–315. 139 Toynbee, Paget English Translations of Dante in the Eighteenth Century // Modern Language Review. – 1905. – № I. – P. 9–24. 140 Smith G. Gregory Some Notes on the Comparative Study of Lite rature // Modern Language Review. – 1905. – № I. – P. 1–8. 141 Robertson, John George The Knowledge of Shakespeare on the Con tinent at the Beginning of the XVIIIth Century // Modern Language Re view. – 1906. – № I. – P. 312–321. 142 Robertson, John George Lessing and Farquhar // Modern Language Review. – 1906. – № 2. – P. 56–59. 143 Kastner, L.E. The Elizabethan Sonneteers and the French Poets // Modern Language Review. – 1907. – № 3. – P. 268–277. 144 Kastner, L.E. The Scottish Sonneteers and the French Poets // Modern Language Review. – 1907. – № 3. – P. 1–15. 145 Kastner, L.E. Drummond of Hawthornden and the French Poets of the Sixteenth Century // Modern Language Review. – 1910. – № 5. – P. 40– 53; Kastner, L.E. On the Italian and French Sources of Drummond of Hawthornden // Modern Language Review. – 1911. – № 6. – P. 462–470; Kastner, L.E. The Italian Sources of Daniel’s «Delia» // Modern Language Review. – 1912. – № 7. – P. 153–156. 146 Routh, H.V. The Future of Comparative Literature // Modern Lan guage Review. – 1913. – № 8. – P. 1–14. 147 Jeffery, V.M. Italian and English Pastoral Drama of the Renaissance // Modern Language Review. – 1924. – № 19. – P. 56–62, 175–187, 435–444. 148 King, R.W. Italian Influence on English Scholarship and Literature during the Romantic Revival // Modern Language Review. – 1925. – № 20. – P. 48–63, 295–304. 149 Wright, Herbert Gladstone Southey’s Relations with Finland and Scandinavia // Modern Language Review. – 1932. – № 27. – P. 149–167. 150 Parker, A. and E.A. Peers Victor Hugo in Spain // Modern Language Review. – 1932. – № 27. – P. 36–57. 151 Comparative Literature Studies / Edited by Marcel Chicoteau and Kenneth Urwin. – Cardiff, later Liverpool, 1941 – 6. 152 До речі, А. Кіллєн, В. Кер, Дж. Робертсон, Ф. Роу, С. Голдінг, Д. Ларг, А. Селлз та ще деякі англійські компаративісти нерідко става ли авторами цього журналу. 153 New Oxford Companion to Literature in French / Ed. Peter France. – Oxford: OUP, 1995. 154 Oxford Guide to Literature in English Translation / Ed. Peter France. – Oxford: OUP, 2000. 155 Oxford History of Literary Translation in English: In 5 vols. / Ed. Peter France and Stuart Gillespie. – Oxford: OUP, 2005–2006. 156 Malcolm Bowie Psychoanalysis and the Future of Theory, 1993. 157 Malcolm Bowie Proust among the Stars, 1998. 158 Malcolm Bowie A Short History of French Literature, 2003. 159 Gillian Beer Darwin’s Plot (1983, 2000). 160 Gillian Beer Open Fields: Science in Cultural Encounter. – Oxford University Press, 1996. – 341 p. 161 Louth, Charlie Holderlin and the Dynamics of Translation. – Oxford: Legenda, 1998. – 270 p. 162 Cox, Fiona Aeneas Takes the Metro: Virgil’s Presence in Twentieth century French literature. – Oxford: Legenda, 2000. – 231 p. 163 Smith, Peter D. Metaphor and Materiality: German Literature and the WorldView of Science 1780–1955. – Oxford: Legenda, 2000. 164 Sayce, R.A. Comparative Literature // Times Educational Supple ment. – 1965. – 26 March. 165 Thorlby, Anthony Comparative Literature // Yearbook of General and Comparative Literature. – 1969. – № 18. – P. 75–81. 166 Widdowson, H.G. A Case for Comparative Literature // English. – 1968. – № 17. – P. 15–18. 167 Gifford, Henry. Comparative Literature. – London: Routledge and Kegan Paul, 1969. 168 Wrenn, Charles L. The Idea of Comparative Literature. – London: Modern Languages Humanities Research Association, 1968. 169 Prawer, Siegbert Salomon Comparative Literary Studies. – Lnd.: Duckworth, 1973. – 179 p. 170 Цит. за: Prawer S.S. Comparative Literary Studies. – Lnd.: Duck worth, 1973. – P. 12. 171 Prawer S.S. Comparative Literary Studies. – Lnd.: Duckworth, 1973. – P. 2. 172 Цит. за: Prawer S.S. Comparative Literary Studies. – Lnd.: Duck worth, 1973. – P. X. 173 Bassnett, Susan Comparative Literature: A Critical Introduction. – Oxford: Blackwell, 1993. 174 Ibid. – P. 1. 175 Sells, A. Lytton The Italian Influence on English Poetry: From Chaucer to Southwell. – London: Allen & Unwin, 1955. 176 Wright, Herbert G. Boccaccio in England: From Chaucer to Tenny son. – London: Athlone, 1957. 177 Childs, Wendy AngloItalian Contacts in the Fourteenth Century // Chaucer and the Italian Trecento / Ed. Piero Boitani. – Cambridge UP, 1983. – P. 65–87. 178 Downs, B.W. AngloNorwegian Literary Relations, 1867–1900 // Modern Language Review. – 1952. – № 47. – P. 449–94; Downs, B.W. AngloSwedish Literary Relations, 1867–1900: The Fortunes of English Literature in Sweden // Modern Language Review. – 1970. – № 65. – P. 829–52. 179 Starkie, Enid From Gauthier to Eliot: The Influence of France on English Literature, 1851–1939. – London: Hutchinson, 1960. 180 Russell, James Anderson Dutch Romantic Poetry: The English Influence. Bradford: Broadacre, 1961. 181 Wright, Herbert G. Boccaccio in England: From Chaucer to Tenny son. – London: Athlone, 1957. – P. VII. 182 The Reception of Virginia Woolf in Europe / Ed. Mary Ann Caws and Nicola Luckhurst. – London: Continuum, 2002. 183 Brewster, Dorothy «East – West Passage»: a Study in Literary Rela tionships. – Lnd.: George Allen and Unwin LTD, 1954. – 328 p. 184 Butler, E.M. Byron and Goethe: Analysis of a Passion. – Cambridge: Bowes & Bowes, 1956. – 229 p. 185 Batterby, K.A.J. Rilke and France: A Study in Poetic Development. Oxford: Oxford UP, 1966. 186 Prawer S.S. Comparative Literary Studies. – Lnd.: Duckworth, 1973. – P. 110. 187 Stanford, W.B. The Ulysses Theme: A Study in the Adaptability of a Traditional Hero. – Oxford: Oxford UP, 1954. 188 Falconer Rachel Hell in Contemporary Literature: Western Descent Narratives since 1945. – Edinburgh University Press, 2005. 189 Chiari, Joseph Realism and Imagination. – London: Barrie and Rockliff, 1960. 190 Furst, Lillian R. Romanticism in Perspective: A Comparative Study of the Romantic Movements in England, France and Germany. – London: Methuen, 1969. 191 Chiari, Joseph The Aesthetics of Modernism. – London: Vision, 1970. 192 Richard J. Murphy. Theorizing the AvantGarde: Modernism, Ex pressionism and the Problem of Postmodernism. – Cambridge University Press, 1999. 193 Coates, Paul Words after Speech: A Comparative Study of Roman ticism and Symbolism. – London: Macmillan, 1986. 194 Sturrock, John Structuralism. – London: Paladin, 1986. 195 Цит. за: Prawer S.S. Comparative Literary Studies. – Lnd.: Duck worth, 1973. – P. 114. 196 Prawer S.S. Comparative Literary Studies. – Lnd.: Duckworth, 1973. – P. 118. 197 Colmer, John Approaches to the Novel. – London: Oliver and Boyd, 1967. 198 Bell, Michael The Sentiment of Reality: Truth of Feeling in the European Novel. – London: Allen & Unwin, 1983. 199 Boulton, Marjorie The Anatomy of Drama. – London: Rout ledge/Kegan Paul, 1960. 200 Dane, Clemence Approaches to Drama. – Oxford: Oxford UP, 1962. 201 Cameron, J.M. Poetry and Dialectics. – Leeds: Leeds UP, 1961. 202 Stone, P.W.K. The Art of Poetry 1750–1820: Theories of Poetic Composition and Style in the Late NeoClassic and Early Romantic Periods. – London: Routledge, 1967. 203 Buckley, Vincent Poetry and the Sacred. – London: Chatto and Win dus, 1968. 204 Fuller, John The Sonnet. – London: Methuen, 1972. 205 Savory, T. The Art of Translation. – London: Cape, 1957. 206 Cohen, J.M. English Translators and Translations. – London: Long mans, 1962. 207 Bassnett4Mc.Guire, Susan Translation Studies. – London: Rout ledge, 1980. 208 Venuti, Lawerence The Translator’s Invisibility: A History of Trans lation. – London: Routledge, 1995. – 353 р. 209 The Manipulation of Literature: Studies in Literary Translation / Ed. Theo Hermans. – London: Croom Helm, 1985. 210 Translation, History and Culture / Ed. Bassnett Susan and Andre Lefevere. – London: Pinter, 1990. 211 «Translation and Literature» (Edinburgh: Edinburgh UP, 1992– 2004). 212 Venuti, Lawerence The Translator’s Invisibility: A History of Trans lation. – London: Routledge, 1995. – P. VII. 213 Ibid. – P. 1. 214 The Oxford Guide to Literature in English Translation / Peter France (ed.). – Oxford: Oxford University Press, 2000. 215 The Oxford History of Literary Translation in English. – Oxford: Oxford UP, 2005. 216 Bassnett4Mc.Guire, Susan Translation Studies. – London: Rout ledge, 1980. 217 Bassnett, Susan Comparative Literature: A Critical Introduction. – Oxford: Blackwell, 1993. – P. 142. 218 Beer, Gillian Open Fields: Science in Cultural Encounter. – Oxford University Press, 1996. – 341 p. 219 Philosophy and Fiction: Essays in Literary Aesthetics / Ed. Peter Lamarque. – Aberdeen: Aberdeen UP, 1983. 220 Philosophy and Literature / Ed. A. Phillips Griffiths. – Cambridge: Cambridge UP, 1984. 221 Rules and Conventions: Literature, Philosophy, Social Theory / Ed. Mette Hjort. – Baltimore and London: Johns Hopkins University Press, 1992. 222 Wedgwood, Cicely Veronica Literature and Historian. – London: Cumberlege, 1956. 223 Evans, B. Ifor. Literature and Science. – London: Allen & Unwin, 1954. 224 Moore, P.A. Science and Fiction. – London: Harrap, 1957. 225 Barnes, Kenneth Ch. Science, Poetry and Incarnation. – London: Friends Home Service Committee, 1961. 226 Rodway, Allan Science and Modern Writing. – London: Sheed and Ward, 1964. 227 Meadows, A.J. The High Firmament: A Study of Astronomy in English Literature. – Leicester: Leister UP, 1969. 228 Beer, Gillian Darwin’s Plots (1983, 2000). 229 Morton, Peter The Vital Science: Biology and Literary Imagination, 1860–1900. – London: Allen & Unwin, 1984. 230 Chapple, John Science and Literature in the Nineteenth Century. – London: Macmillan, 1986. 231 Lucas, F.L. Literature and Psychology. – London: Cassell, 1951. 232 Stableford, Brian M. Scientific Romance in Britain 1890–1950. – London: Fourth Estate, 1985. 233 Manlove, Collin N. Science Fiction: Ten Explorations. – London: Macmillan, 1986. 234 Nicoll, Allardyce The Theatre and Dramatic Theory. – London: Harrap, 1962. 235 Stevens, John Music and Poetry in the Early Tudor Court. – Lon don: Methuen, 1961. 236 Stevens, John Words and Music in the Middle Ages. Song, Narra tive, Dance and Drama, 1050–1350. – Cambridge: Cambridge UP, 1986. 237 Stimpson, Brian Paul Valery and Music: A Study of the Techniques of Composition in Valery’s Poetry. – Cambridge: Cambridge UP, 1984. 238 Robinson, Alan Poetry, Painting and Ideas, 1885–1914. – London: Macmillan, 1984. 239 Stevens, John Music and Poetry in the Early Tudor Court. – Lon don: Methuen, 1961. – P. 33. 240 Morris, Kevin L. The Image of the Middle Ages in Romantic and Victorian Literature. – London: Croom Helm, 1984. 241 Drew, John India and the Romantic Imagination. – Oxford: Oxford UP, 1987. 242 Leask, Nigel British Romantic Writers and the East: Anxieties of Empire,1998. 243 Mackanzie, John M. Orientalism: History, Theory, and the Arts. – Manchester: University of Manchester Press, 1995. 244 Lewis, Reina Gendering Orientalism: Race, Feminism and Repre sentation . – London: Routledge, 1996. 245 Romanticism and Colonialism: Writing and Empire, 1780–1830. – Cambridge: Cambridge UP, 1998. Анатолій Науменко Панорама німецькомовного порівняльного літературознавства кінця ХХ – початку ХХІ ст. 1 Компаративістика в німецькомовному регіоні завжди виріз нялася високим рівнем. Не став винятком і початок ХХІ ст. з його яскравими тенденціями, породженими постіндустріаль ним суспільством новітнього часу (так званим «промисловим модернізмом»). Саме в цей час німецькомовна компаративістика пережила приплив свіжих сил, які принесли із собою суттєво інше бачення цілей та завдань цієї науки. Звичайно, пошук чинників виникнення типологічних збігів у національних літературних процесах – цей стрижневий напря мок європейської компаративістики у ХХ ст. – залишається про відним і в новітніх компаративістів, але вони пропонують не тіль ки оновлення старих шкіл, не тільки нові підходи до типології, а й нове розуміння порівняльної науки: не конче безпосереднє по рівняння різних літературних явищ, а обов’язкове встановлення причин типології або ж її відсутності у випадках, коли вона очіку вана. Через це компаративістика сприймається як складник теорії літератури, бо до однаковості об’єкта дослідження в цих галузях науки (літературний процес) додає однаковість і пред мета дослідження (причини виникнення літературних явищ). * * * Німецькомовна компаративістика не могла не відреагувати на вказані закономірності й почала більш активно при порівняль ному аналізі застосовувати соціологічні чинники. При цьому вона суттєво й структурно відрізняється від традиційного уяв лення про порівняльне літературознавство як лише літературо знавчу науку, котра скрупульозно аналізує типологію, тобто єдність, еквівалентність, аналогічність, подібність, а також взає мовплив та відмінність різних національних літератур. На її передній план сьогодні вийшли зовсім інші чинники: політичні, соціологічні, культурологічні, релігійні, правові та ін. (звичай но, поруч із літературознавчими та лінгвістичними). Тому її панорама й структура стали у ХХІ ст. більш об’ємними та полі дисциплінарними. Цьому сприяли зміна наукової парадигми з об’єктоцент ристської на суб’єктоцентристську, філософське обґрунтування якої знаходимо вже у творах Л.Фейєрбаха1. Проте її активна реа лізація розпочалась лише після Другої світової війни, а також обмирщення християнського світу (тобто відхід проєвропейської цивілізації від релігії), європеїзації всіх етносів під помилковим гаслом «глобалізації», яка породила стрімку та войовничу про тидію мусульманської, буддійської, латиноамериканської та негроїдної культур, насильницьке створення єдиного світового торговельного ринку, гостру необхідність нової біоетики людства тощо. Тому до компаративістів у німецькомовному регіоні треба зарахувати не лише літературознавців, а й представників спорід нених наук, які займаються вивченням чинників, що впливають на типологію духовного розвитку людства. Зняття економічних (податкових) та політичних (заперечу вальних) кордонів для торгівлі, нові комунікативні технології, прискорена оперативність реагування на події і т. ін. глибинно й панорамно змінили земний світ і продовжують змінювати його далі, через що активно дискутуються не тільки соціальні, еконо мічні та державні проблеми ідентифікації, а й культурологічні, що має безпосередній стосунок до порівняльного літературо знавства. В одній із хронологічно останніх колективних моногра фій на цю тему (дослідження з’явилось 2006 року за редакцією А. Раушера2) третина тексту присвячена аналізу саме культур ного розвитку країн у ХХІ ст. При цьому всебічно висвітлюється питання щодо панування двох тенденцій: нівелювання відмін ностей та особливостей у духовній сфері різних етносів (а отже і впливів однієї національної літератури на інші) чи навпаки їх зростання (і тому – незалежність однієї літератури від іншої). Тут можна вказати на статті Ю.Шварца про європеїзацію світу, Т.Р. Роурке про глобалізацію, релігію та самоідентифікацію. Розвідку Г. Зібенманна про інтеркультурні тенденції в Ла тинській Америці3 яскраво характеризує порівняльний характер статей: культура Латинської Америки та Німеччини, культуро логічні розбіжності між ними, пошук латиноамериканськими письменниками своєї власної поетики та її рецепція в німецько мовному регіоні, вплив німецької літератури на латиноамери канську тощо. Представницькою в цьому світлі можна вважати розвідку А. Уле про відносини держави, церкви та культури4, в якій ви вчається багатогранність взаємин церкви та світських інстанцій, з одного боку, і культурних закладів, з другого. Поруч із загаль нотеоретичними висновками щодо магістральних принципів цих відносин, які породжують типологічне в духовному житті різних етносів (і, значить, у їх літературних процесах), таких як секуля ризація держави, свобода віросповідання, відділення церкви від мирської влади та ін., в монографії досліджуються й маргінальні закономірності у вказаних тенденціях (зокрема особливості культурної історії Заходу, які провокують появу не лише подіб них ознак у всіх європейських народів, а й таких, котрі відріз няють культуру однієї нації від іншої (наприклад, подвійний стандарт для церкви в різних країнах, наявність нових віроспові дань, особливості національної історії тощо). Найбільш цікава в цьому сенсі одна з хронологічно останніх розвідок (хоча, зрозуміло, активізувалась ця тенденція значно раніше) Х. Денклера про молодих письменників у Третьому Рейху, яких він назвав «утраченим поколінням»5. Якщо не звер тати уваги на метафоричне використання цього усталеного літе ратурознавчого терміна (у Х. Денклера в розумінні: покоління молодих письменників, яке втратила Німеччина за часи існуван ня Третього Рейху), то в цілому вказана монографія – зразкове дослідження в галузі соціологічної компаративістики, бо пробує знайти типологію не тільки у творчості німецьких майже неві домих читачеві і літературознавцю письменників 1933–1945 ро ків, але й у їх біографіях, при цьому мається на увазі та плеяда молодих письменників, які незалежно від їх ставлення до гітле рівського націоналсоціалізму трагічно загинули, не встигнувши здійснитися. І хоч автор монографії класифікує їх за тематичним принципом, типологію в їх творчості та житті він обґрунтовує все ж таки суто політикоідеологічними чинниками доби гітлеризму. Саме тому в нього представники виокремлених груп мають майже однакову стилістику й постають жертвами тоталітаризму у Третьому Рейху: «затерті сліди» («Verwischte Spuren»: Dachs, Jacobi, Rabener), «зупинка у віддаленні» («Einkehr ins Abse itige»: Kerst, Hancke, Heimreich), «прогулянка на чужину, в далечину і таке інше» («Ausflug ins Fremde, Ferne und andere»: Benndorf, Nebelthau), «повернення до дитинства та юності» («Ruckwendung zu Kindheit und Jugend»: Mende, Spervogel, Loscher), «згадка про батьківщину» («Besinnung auf die Heimat»: Linke, Keller, von Bremen, Wiessalla, Lampe), «покоління з досві дом війни» («Generationserfahrung Krieg»: Karsten, K. Pleyer, Rexroth, Raschke). Цікава й монографія Е. Mенерт, германістки колишньої НДР, яка переоцінила літературний процес у НДР щодо впливів, новацій, традицій та запозичень в цілому та імагології зокрема, якій присвятила майже третину книги6. Аналогічно треба схарак теризувати і книгу про німецькоприбалтійську літературу7, яку десяток авторів вписали в європейський літературний процес через подібність соціальнополітичних чинників. Це стосується як загальної теорії та історії літературного процесу (статті О.Х. Елі аса «Балтійський регіон як пейзаж європейської історії та куль тури», Х. Боссе «Німецькобалтійська література у ХVIII ст.», Ф. фон УнгернаШтернберга «Європейський вимір чи провінці альна специфіка? Німецька література Балтії в ХІХ ст.»), так і творчості окремих письменників. Указані думки перегукуються з концепцією іншої компара тивістської розвідки, хоча й не літературознавчого характеру, а культурологічного, теж присвяченої балтійському регіону8. У межах цієї новосоціологічної школи в німецькомовній компаративістиці впадають у вічі праці Ф.Л. Кролля, виданих ним у ХХІ ст. та присвячених німецькому письменству не ні мецькомовних країн (балтійському регіону, переселенцям із ко лишніх німецьких земель), літературі НДР та ін. А розпочались ці порівняльні критичні походи на початку ХХІ ст., коли він 2003 року, переоцінюючи після об’єднання двох Німеччин деякі з основних постулатів теорії та історії німецької літератури вза галі й компаративістики зокрема, видав колективну монографію про німецьку літературу та Третій Рейх9. Cаме в цій книжці, активно використовуючи політичні, соціо логічні та культурні важелі для об’єктивної рецепції літератури у Третьому Рейху, автори на чолі з Ф.Л.Кроллем доходять ви сновків, що традиційна типологія літературних явищ у країнах диктатури (заідеологізовані письменники та нонконформісти, так звана «внутрішня еміграція») не відповідає дійсності, бо на ціональні чинники породжували значно більшу та яскравішу палітру художніх творів, хронологічна панорама яких зовсім не збігалася з часовими межами політичних режимів. Суттєвій та суворій переоцінці автори монографії піддають поняття й фено мен «внутрішня еміграція». Не менш компаративістськи вагомою виявилась остання книга за участю Ф.Л. Кролля про літературу Померанії10. Зва жаючи на те, що населення цього північносхідного регіону Ні меччини на кордоні з Польщею довгі сторіччя було під владою то Швеції, то Пруссії, а сам край став ненадовго федеральною зем лею лише за часів НДР і остаточно – вже в об’єднаній Німеччині 1990 року, автори вказаної колективної монографії вимушені були спочатку вирішити складне естетичне (та й соціологічне!) завдання, що вважати літературою Померанії й у чому вбачати її сутність і закономірності. І хоча провідний представник так званої «краєзнавчої (=обласної) літератури» («Heimatdichtung») Німеччини другої половини ХІХ ст. Ф. Ройтер (1810–1874) був представником цієї незнаної літератури й писав свої твори на нижньонімецьким діалектом, а один із провідних письменників НДР У. Йонсон (1934–1984) теж був вихідцем із Померанії, й, емігрувавши до ФРН, створив у своїй епічній прозі яскравий образ рідного краю, К. фон Кроков (народ. 1927, публіцист Померанії) все ж таки назвав Померанію «мовчазним краєм». При цьому автори монографії знайшли в літературі Поме ранії не тільки наслідки впливів літературного процесу Швеції, Німеччини та Польщі, а й зворотній значний вплив померан ських письменників на літератури сусідніх земель. Аналіз цих впливів та запозичень дається на тлі творчості перш за все найві доміших у Європі померанських авторів: Е.М. Арндта, А. Деблі на, В. Кьопенна та ін. Привертає увагу й авторський колектив цієї книжки: відомі компаративісти Німеччини – Р. Віснієвська, Б. Біттріх, Е. Менерт та ін. До Ф.Л. Кролля (але менш вагомо) пристосовує соціологічні чинники до порівняльного аналізу Х. Яуманн. Так, у книзі про видатного німецького гуманіста доби Відродження К. Шоппе (1576–1649) він показує, як релігійні тенденції антиреформацій ного руху (а тоді вони були, звичайно, політичними явищами) формували типологічну сутність (тобто подібні зміст та стилісти ку) європейського пізнього Ренесансу11. Соціологічні та політичні чинники як основа порівняльного аналізу домінують і в колективній праці про германістику у Третьо му Рейху12. Автори цієї монографії виходять далеко за хронологічні межі названого періоду, вони досліджують літературознавство у Веймарській Республіці, Третьому Рейху, у післявоєнній розділе ній Німеччині, охоплюючи при цьому широкий спектр проблем теорії, історії та дидактики германістики (Х. Дайнат про професій ну політику в галузі літературознавства, А. Пільгер про політику націоналсоціалізму в галузі літературознавства, Б. Гольдберг про германістику у вищій школі Веймарської Республіки та Третього Рейху, Р. Клауснітцер про рецепцію романтизму у Третьому Рейху та ін.) Автори пробують також дати відповіді на питання про став лення гітлеризму до германістики, про вплив німецького фашизму на її методологію та предмет дослідження тощо. Співзвучна з указаною розвідкою і праця Ф.Р. Гаусманна13. Вона цікава перш за все своєю тематикою – ідеться про аналіз літератури у Третьому Рейху. Аналізуючи формування нацист ської компаративістики як суто політичного явища, вчений по казує, що її організаційним та об’єднавчим ядром була Спілка європейських письменників, створена 24 жовтня 1941 року з іні ціативи рейхсміністра пропаганди Геббельса як союз німецьких та європейських літераторів, щоб протиставити себе (як об’єд нання ідеологічних однодумців) творчому об’єднанню ненацист ських майстрів слова у ПЕНКлубі, який розташувався у Лондоні. Підсумовуючи свої висновки вивчення 46 відповідних архі вів та бібліотек з 11 країн, Ф.Р. Хаусманн реконструює порів няльні принципи вказаної геббельсівської спілки як наслідок пошуку її членами того загального, що було притаманне ідеології європейського фашизму у сфері літератури, владно керованого Німецькою Рейхспалатою літератури в галузі культурної полі тики націоналсоціалізму (літературний процес, переклад, а та кож видавництво, книжковий продаж). Указана ідеологізація та політизація літературознавчої ком паративістики стає ще більш наочною, якщо порівняти названу монографію з тематично спорідненою розвідкою С. Ганушека, надрукованою роком раніше і присвяченою літературним прин ципам ПЕНЦентру Німеччини у 1951–1990 рр.14 Як і у своїй по передній книжці про вплив політики на літературу15, він і в дослі дженні історії ПенЦентру Німеччини міцно стоїть на позиціях соціологічної школи в компаративістиці, висвітлюючи перш за все політичні чинники творчої еволюції цього письменницького угруповання від 1951 року, коли воно розділилось ідеологічно та структурно, і до 1990го, коли воно (після об’єднання двох Ні меччин) знову стало єдиною організацією. Аналізуючи твори провідних письменників Німеччини (зокрема: Бьоля, Єнса, Кест нера, Едшмідта, Нойманна та ін.), він показує, як впливали на їх поетику «холодна» війна, зведення Берлінської стіни, студент ська революція 1968 року, возз’єднання Німеччини тощо. Серед компаративістських праць соціологічного напрямку треба виокремити дослідження, в яких літературний процес роз глядається як наслідок науковотехнічної революції (далі – НТР), коли словесний твір став сплавом естетичних та науковотех нічних чинників. Так, П.Ф. Рідль пише у своїй розвідці про вплив науки і техніки на словесну поетику16, що типологічне в останній щодо образів доби, в якій вона існує, – не просто на слідок комплексних історичних процесів: головні культурні уяв лення часу спочатку стають каноном, а потім породжують від повідні традиції, котрі діють як обов’язкова спадщина в галузі самоідентифікації. Саме ця обов’язковість примушує письмен ників створювати для своїх сучасників типологічні образи мину лого з подібним поглядом на майбутнє. Навіть дискусія письмен ника із традицією (власне руйнування останньої або відмова від неї) перебуває під міцним тиском панівного канону. Немовби дискутуючи з аналогічним дослідженням Д. Ван дербеке17, П.Ф. Рідль розширює не лише хронологічні межі ана лізу, а й матеріал вивчення, через що його висновки стають узагальненими та більш аргументованими, бо робляться на хро нологічно панорамному матеріалі (Античність, Середньовіччя, Відродження і далі до ХХ ст. включно) під різними методологіч ними кутами зору: літературознавчим, естетичним, філософсь ким, історичним та ін. Д. Вандербеке, своєю чергою, вивчає найновітніші форми впливу природничих наук на літературний процес. У першій час тині своєї монографії він критично аналізує так звану «риторику природничих наук», трохи подібну до деяких принципів літерату рознавчої поетики. При цьому риторичні елементи оцінюються – на відміну від їх наявності в художній літературі – як обмеження (недолік) наукового пізнання. У другій частині характеризуються шляхи й форми обробки літературою наукових тем. Не погоджую чись із поширеною сьогодні думкою про незалежність сучасного красного письменства від науки, автор наводить кількісно знач ний літературний матеріал, у якому дискутуються наукові теми, а його художність будується за законами природничих наук. Серед найбільш відомих розвідок соціологічної школи треба назвати серію (звичайно, значно більшу, ніж тільки компарати вістика, але з великим порівняльним спрямуванням) «Дослі дження й тексти про соціальну історію літератури»18, котра вида ється в Тюбінгені з кінця ХХ ст. й нараховує вже більше сотні томів; деякі з них проаналізовано вище. * * * Другим методологічним напрямком сучасної німецькомов ної компаративістики можна вважати неокультурологічну шко лу, представники якої (Б. Енглер, Ф. Капп, Х. Кізель, Г. Ніггль та ін.) дотримуються тієї думки, що типологія національних літературних процесів виникає внаслідок довгострокового впли ву провідних діячів словесної культури, які протягом історії ви значають еволюцію громадських естетичних потреб. Саме під таким кутом зору аналізуються літературні явища в колективній монографії про культурологічні провідні особистості та літера турний розвиток Європи19. Найбільш цікавими у порівняльному аспекті тут слід назвати статті В.Г. Мюллера та Т. Кюна про вплив Шекспіра на німецьку літературу, а також Ф.Р. Гаусман на про Данте і німецьких письменників. Представники цієї школи активізувалися у ХХІ ст. Зокрема, теорія комедії Лессінга та її практичні засади розглядаються А. КорнбахерМайєр20 не тільки як творче наслідування Лессін гом поетики своїх німецьких попередників доби Просвітництва, але і як творчі запозичення з античності (зокрема у Плавта) та новоєвропейських національних літератур (зокрема в італійця Гольдоні), при цьому сатиричне висміювання людських вад по передниками Лессінга стає в нього виховним та добрим сміхом. Ще більше поглиблюється культурологічний чинник у колективній монографії про світовий романтизм21. Перегля даючи традиційну тезу про національну зумовленість теорії та практики романтизму, автори на матеріалі німецького, фран цузького, італійського, болгарського, польського, англійського та американського романтизмів показують вузькість націо нального контексту та традиційного канону для становлення поетики романтизму та обґрунтовують його типологію наднаціо нальними літературними й культурологічними чинниками, що породжує новий (за своєю суттю) тип компаративістики як між дисциплінарної науки: естетика та філософія, гендерні особли вості, комунікативність та інтертекстуальність стають вагомими компонентами такої компаративістики (стаття М.Науманна про розмитість меж німецького романтизму, М. ШрагеФрю про сут ність та роль жінки у німецькому романтизмі, Ю. Шліх про особ ливості комунікативного акту в художній словесності, М. Фік про феноменологію потворного («das Hassliche») та ін.). Яскравою ілюстрацією неокультурологічної школи є літера турознавча серія з трьох томів про чинники літературного про цесу в Німеччині першої половини ХVII ст., видана за редакцією К. Конерманна, Г. Балл та А. Герца22. На матеріалі літературних документів періоду Тридцятирічної війни (тексти князя Люд віга, Т. Хюбнера, Д. фон дем Вердера, М. Опіца, А. Бухера та ін.), а також порівнюючи тематику та культурологічне тло при дворної та бюргерської літератур, автори доводять, що станов лення літературного процесу вказаної доби було спровоковано не лише запозиченими естетичними принципами, а й – значною мірою – власними національними чинниками. * * * Третя тенденція в сучасній німецькомовній компаративісти ці – це використання широкого спектра історичних чинників. Так, Р.У. Лукошік у монографічному дослідженні про вплив Ф. Шиллера на італійське духовне життя протягом майже сторіччя (із середини ХVIII до середини ХІХ)23 аргументовано до водить, що цей вплив реалізувався за таких чинників, як цензу ра, жорстка політика влади в галузі літератури, стратегії італій ської громадськості в обхід закону, салони, гуртки для читання тощо. Авторка аналізує і взаємовплив німецької та італійської літератур, але для її головної проблематики (Шиллер та Італія) це виступає лише як додаткове тло. У дусі історичної компаративістики написано і монографію Г.М. Рьош про герметичні мотиви і жанри24. Порівнюючи прозу М. Опіца, А.У. фон Брауншвейга та Люнебурга, К.М. Віланда, Гете, Е.Т.А. Гофмана, К. Манна, Т. Манна, дослідниця викорис товує два головні культурологічні чинники: тексти, пронизані кабалістикою, та тексти криптографічні, щоб оцінити літератур ну герметичність як форму посередництва між дійсністю та художнім домислом. * * * Четверту тенденцію в сучасній німецькомовній компарати вістиці можна умовно назвати неопсихологічною. На її методоло гію суттєво вплинула філософськосоціологічна теза європейської культурології другої половини ХХ ст. про психологічну незмін ність людини у просторі та часі, найбільш аргументовано викла дена у книзі німецького філософа Л. Шиллінга «Історія світової філософії» (1964): «Порівнюючи у своїй книзі філософські теорії різних цивілізацій (Китай, Індія, Персія, Арабський світ, Аме рика, Європа) за принципом єдиних головних цінностей (перш за все в галузі світосприйняття), він доходить висновку, що «люди на як така в усі часи була однаковою не тільки у своїх засобах задоволення власних потреб, а й у житті взагалі, починаючи зі свого виникнення»25. Ця теза дозволила німецькомовній компаративістиці вважа ти головною причиною типології літературних процесів у різних етносів подібність соціального, культурного, історичного та пси хологічного розвитку. З цього боку вагомим є дослідження психологічної сутності людської уяви, підготовлене групою компаративістів: Ст. Цаун, Д. Ватцке та Й. Штайгервальд26. Автори безпосередньо не аналі зують і не порівнюють творчість письменників новітнього часу, а на матеріалі медичних досліджень про силу уяви доходять головного компаративістського висновку, який спрацьовує і в лі тературознавстві загалом: висновку про те, що художню образ ність породжують психологічні чинники (насамперед сексуальні). На позитивну оцінку заслуговує й розвідка У. Кінцеля27: по рівнюючи в етичному аспекті становлення Гете, Штіфтера, Раабе як письменників, автор доходить висновку, що при всіх індиві дуально неповторних рисах їх творче самоутвердження має багато спільних типологічних ознак, породжених загальнолюдськими психологічними чинниками. Значно раніше аналогічні думки ви словив М. Коммерль28, який порівняв творчі принципи Клоп штока, Гердера, Гете, Шиллера, ЖанПоля та Гельдерліна, щоб виявити в них одну типологічну закономірність: етичну необ хідність посісти провідне місце у літературному процесі. Інші грані цієї проблеми він досліджував в компаративістських шту діях про Кальдерона та Лессінга. До психологічного напрямку в сучасній німецькомовній компаративістики належить і розвід ка про Т.Манна в контексті медичних мотивів у європейських літературах29. * * * П’яту тенденцію можна охарактеризувати трьома синоніміч ними понятями: комплексна, змішана, еклектична. Це стосуєть ся тритомної серії, виданої Й.Янота, про виникнення та еволю цію німецької літургійної драми (зокрема містерії) у певному географічному регіоні30. Порівнюючи тексти містерій пізнього Середньовіччя (франкфуртську, альсфельдську, гейдельберзьку та ін.) не тільки аналітично, а й візуально (паралельний друк), автор показує й аргументовано доводить, що «Гейдельберзька містерія» є хронологічно останньою в цій жанровій групі і, хоча й зберігає сліди драматургічної поетики Франкфуртських місте рій, має помітні суттєво й формально вагомі відмінності: в ній уперше використано велику кількість старозавітних персонажів (аж 13), а також не тільки традиційні творчі принципи ігрової поетики літургійної драми, а й указівки до читання відповідних місць із Біблії. Це – з урахуванням іще двох містерій (альсфелдської та фрітц ларської) – дає змогу вченому зробити вагомий порівняльний ви сновок, що анонімні автори розглянутих п’єс спирались не лише на інтернаціональні (біблійну та орденську) традиції, а й на ре гіональні та індивідуальні поетичні принципи, які дозволяли вказаному жанру активно еволюціонувати. Трохи іншої думки дотримується в дослідженні про станов лення світської драматургії в Німеччині 1370–1530 років Е. Зі мон31. Реконструюючи історію пізньосередньовічної світської драми, він указує на те, що її витоки тісно пов’язані з особливим жанром німецької літургійної п’єси – фастнахтшпілем (маснич не, великоднє дійство). На матеріалі 521 твору цього жанру з 59 місць німецькомовного регіону (Нижній Рейн, Швейцарія, Ті роль, Любек, Нюрнберг та ін.) він показує, що виникнення та еволюція світської п’єси зумовлювали не тільки соціальні та лі тературні чинники, а й індивідуальнонеповторні: географічний регіон, театральні можливості, автори, актори та їх, говорячи су часною мовою, режисер, ігрові аксесуари, смаки та примхи глядача. Подібної думки дотримуються і К. Пертерсен32, і Г.Й. Ціг лер33. Порівнюючи середньовічні та ранньоновітні літургійні й світські п’єси, написані латинською, середньоверхньонімець кою, ранньонововерхньонімецькою, середньонижньонімецькою та середньонідерландською мовами, автор пробує віднайти ті по етичні принципи світської драми, які виокремлюють її з літур гійного лона й дозволяють побачити в ній «праматір» сучасної світської драматургії. При цьому автор показує, що типологія цих принципів породжувалася не лише завдяки загальнохристи янським чинникам (літургійна п’єса як релігійний жанр, з одно го боку, та як язичницьке і навіть світське дійство, пов’язане з відповідними порами року, з другого), а й насамперед регіо нальнокультурологічними, тобто національно зумовленими за кономірностями. Значною з погляду комплексного підходу до компаративі стики виявляється колективна монографія за редакцією Ш. Дік сон та В. Папе про вплив біографічних, національних, культуро логічних, соціополітичних чинників на становлення творчої неповторності письменника, й – із другого боку, – його традицій ності34. Поруч із компаративістськими розвідками, які спирають ся на інтертекстуальні зв’язки літератур, до монографії також включено дослідження, які хоч і мають міждисциплінарний ха рактер, але акцентують історичні, політичні, соціальні та куль турні контексти. При цьому показано, як наполеонівські завою вання спровокували в романтиків потяг до власних національних літературних традицій без тотального забуття поетичних прин ципів інших народів (зокрема англійців, юдеїв та ін.). На тих же позиціях стоїть і Р. Зайдель у порівняльному дослідженні особливостей літературного процесу в географічно замкненому просторі35, яким були в добу Просвітництва численні «самостійні й незалежні» державні утворення так званої Свя щенної Римської Імперії Германської Нації, про яку гострий на язик Вольтер казав, що в цьому конгломераті немає ані священ ності, ані Риму, ані імперії, ані германськості, ані нації. З погля ду компаративістики дуже цікаво виявити літературні законо мірності в таких регіональних замкненостях, які б мали ознаки типології з літературним процесом у «незамкнених» літера турах. У межах комплексної школи вирізняється нове перевидання твору С. Бранта «Корабель дурнів» (перше видання – 1494)36. Книга цікава з компаративістського боку, зрозуміло, не самим текстом, який був до гетевського «Вертера» (тобто майже 300 ро ків) найпопулярнішим твором серед німців, а перш за все своїми докладними коментарями, побудованими за інтертекстуальним принципом. Саме в них, написаних нещодавно М. Леммером, аргументовано доведено, що С. Брант «завантажив» свою сатиру значним культурологічним (інтертекстуальним) фрахтом, який і сьогодні, через 500 років після появи «Корабля дурнів» є склад ним для тлумачення: тут посилання і на Біблію, і на античну мі фологію та літературу, на історичні та сучасні (для доби С. Бран та!) події, на праці «отців» церкви, на мирське право тощо. Загалом слід зазначити, що комплексний підхід реалізуєть ся сьогодні, як і наприкінці ХХ ст., найчастіше на широкому фактографічному матеріалі, з тим аби детальніше обґрунтувати вирішення порівняльних проблем. Так, В. Раш порівнює образо творчі мистецтва і літературу37, М. Діркс – міф та психологізм у Т. Манна38, Е. Гальван – теорію права та філософію культури швейцарського мислителя ХІХ ст. Й.Я. Бахофена з аналогічними проблемами в романі Т. Манна «Йосиф та його брати»39, Х. Гок кель – міф та поезію в добу Просвітництва та раннього романтиз му40, а Р. Флорак – на відміну від традиційної порівняльної іма гології – підключає до свого літературознавчого дослідження про виникнення, наповнення та еволюцію національних стереотипів методологічні принципи цілої низки споріднених та супровідних наук: теорії пізнання, соціопсихології, лінгвістики та ін., щоб визначити когнітивну та комунікативну функції вказаних сте реотипів41. Порівнюючи твори німецьких та французьких пись менників ХVII–ХVIII ст. різних родів та жанрів (епос, драма, лірика, художня публіцистика тощо), Р. Флорак доходить ви сновку, що етнічні стереотипи є складною сумішшю колективно го національного та загальнолюдського знання. * * * В останнє десятиріччя в німецькомовній компаративістиці починає набирати обертів найновітніша тенденція, яку можна віднести до шостої школи: комунікативна (або точніше: масме дійна). Її представники починають розглядати літературний твір як один із засобів масової комунікації, у котрому головним є мов ний (мовленнєвий) чинник, а не, наприклад, звуковий, візуаль ний тощо, як в інших масмедіях. Не погоджуючись з однобіч ністю такого підходу до белетристики (оскільки в ній вагомі всі складники через домінування в них естетичної, тобто цілісної функції), не можна не сказати і про те, що такий підхід викорис товується антиісторично, пристосовуючись до тих літературних явищ, які розквітли в добу, коли ще масмедіа не панували. Так, С. Шнайдер аналізує типологію творчості Х. фон Гофмансталя, Р.М. Рільке та Р. Музіля як яскравих представників літератур ного процесу на межі ХІХ–ХХ ст. саме з мультимедійного боку, взявши за основу свого дослідження лише категорію «образність» у її дискурсивних та пізнавальних контекстах42. Застосовуючи аналітичні принципи історії мистецтв, психології сприйняття, антропології та лінгвофілософії, вона доходить до типологічних засад художньої виразності в названих письменників, які, на її думку, тісно пов’язані з поетикою масмедіа. 2 Вище було описано праці представників провідних шкіл ні мецькомовної компаративістики. Далі мова піде про найвагомі ші компаративістські організації, журнали та серії, а також про головні жанри й мотиви та про переклад як складник порівняль ного літературознавства. Чимало вартісного й цікавого роблять працівники Інституту італонімецької історії (м. Трієст). У монографії, присвяченій європейській медієвістиці, німецькі вчені (разом із італійськи ми та французьким) дискутують на тему, вельми вагому для всієї міжнародної медієвістики: значення мемуарної літератури як культури людської пам’яті43. Автори досліджують вплив като лицьких літургій на поетику та стилістику мемуарних жанрів (Л. Кьорнтген), становлення та розвиток подорожніх нотаток під тиском жаги географічного та етнографічного пізнання (М. Мюнк лер) та ін. Аналогічне можна сказати і про Римський німецький історичний інститут із його серією із 6 книжок (1974–2003) за редакцією В. Курце про історію давньогрецької дипломатії ан тичного історика Амміануса; редактор, крім текстів, додав іще до них глибокий компаративістський коментар. З 2004 року з’являється найновітніша компаративістська серія «Щорічник Германа Гессе», який видається М. Понці за дорученням Міжнародного товариства ім. Г. Гессе. Літературо знавчими завданнями серії її творці вважають вивчення між культурних засад творчості Г. Гессе (1877–1962) і шляхів та форм його впливу на літературний процес. Цікаво, що (на відміну від багатьох інших серій) цей щорічник складається з трьох компо нентів, вагомих саме для компаративістики: статті про творчість Г. Гессе, панорамна дискусія щодо його творчих принципів та впливу його самого і на нього, найновіша бібліографія. Вже в першому томі серії дослідницький акцент було покладено перш за все на категорію «чужий» (статті М. Понці, А. Хсіа, А. Золь баха, Х. ЕссельборнКрумбігеля). Цінна з компаративістського погляду й серія «Дослідження історії німецької літератури», котра нараховує вже близько 150 розвідок. Чимало роблять деякі часописи та серії, які, хоч постійно не цікавляться порівняльним літературознавством, проте в окремих своїх томах заради об’єктивності входять у коло його інтересів. До таких видань належить «Літературознавчий щоденник», заснований ще 1926 року Г. Мюллером. Націоналсоціалісти за боронили його в 1939 р., і він був «реанімований» лише 1960 р. Г. Кунішем. На сьогодні вже вийшов 48й номер. Майже в кож ному з них уміщено й порівняльні студії. Так, у № 46 (2006) опуб ліковано статтю Т.Кінцеля про драми Шекспіра, а в № 45 (2005) – статтю Т. Ленкера про італійську та французьку літератури піз нього Середньовіччя. Чимало зробила й робить у галузі компаративістики серія «Студії про Томаса Манна», яка видається Цюрихським архівом Т. Манна й нараховує вже десятки томів. Зокрема, у колективній монографії про Т. Манна та юдейство44 йдеться про зв’язки жит тя, етики й поетики Т. Манна з юдейством та юдаїзмом. Ці зв’яз ки, вказують автори, були складним і прихованим пенделюван ням німецького генія між двома полюсами визнання («Я такий же аутсайдер, як і юдеї») та відмежовування («Як народжений ні мець я не такий, як ви»). Саме цій проблематиці присвячено стат ті Г. Детерінга, Я. Ельзагхе, М. Діркса, Р. Віммера та ін. Зокрема, у № 17 подано результати пошуків типологічного в американському періоді творчості Т. Манна та в Новому Запо віті під знаком еміграційних чинників. Том № 29 присвячено зіставленню мотивів життя і смерті. І хоча в назві монографії присутні дві антонімічні лексеми «чари життя» та «музика смер ті»45, панорама порівнянь творчості Т. Манна тут значно ширша. Типологічне в нього й в інших проявах духовного життя людства автори шукають і знаходять у фізіології (стаття Т. Рюттена про вмирання та смерть у творах Т. Манна), психології (Г. Вісскірхен про наративні стратегії й тактики в трилогії Т. Манна «Йосиф і його брати»), у психоаналізі ( М.Діркс про психоаналіз у тому ж творі), у класичній німецькій літературі (В. Фріцен про тради ції Гете у Т. Манна), у гендерології (І. фон Люе про жіночі постаті в романі Т. Манна «Лотта у Веймарі»), міфології (Р. Штайнберг про міфологію «Доктора Фаустуса»), філософії (Т. Шпрехер про філософську категорію нетривалості у Т. Манна), біблійній апо каліпсичності (С.Б. Вюрффель про картини загибелі людства у пізнього Т.Манна) тощо. Є. ШмідтШютц, порівнюючи творчість Т. Манна з літерату рами минулого й сучасності, доходить висновку, що його проза взагалі, й особливо роман «Доктор Фаустус» виказують ознаки схожості як із принципами літератури ХVIII ст. (зокрема Гете), так і ХХ ст. (Дж.Джойса)46. Саме тому вона витлумачує цей ман нівський твір як «роман доби, а не лише як роман про митця», аргументовано доводить думку, що використання Т. Манном мон тажу різних літературних принципів, а також стилістики музич них, філософських і релігійних творів дає йому змогу дотримува тися балансу між традицією та новаторством, визначаючи тим самим його особливе місце у світовому літературному процесі і потужний вплив Т. Манна на цей процес, бо письменник вміло поєднує те, що здається непоєднуваним. Через це авторка дозво ляє собі оцінити роман «Доктор Фаустус» двозначно: як твір пое тичного реалізму і водночас постмодернізму. Компаративістськи цінною вважається в німецькомовному регіоні тритомна серія з 5 книг про історію німецької літератури від початків до сучасності, яку в 1995–2004 роках видав Йоахім Гайнцле. У першому томі показано, що типологію літературного процесу середньовіччя визначали два комплекси чинників: загальноєвропейський (містичні мотиви та сюжети) і регіонально австрійський (літературне життя у Відні, де перебували імперато ри Священної Римської Імперії Германської Нації, як тоді нази вав себе конгломерат із майже трьохсот німецькомовних земель). Цей висновок робиться в названій серії після скрупульозного порівняльного аналізу не тільки провідних (так би мовити, об’ємно «солідних») творів, а й малих та мініатюрних жанрів із різних літературних родів та видів: лірика та епос, з одного бо ку, і містичні художні тексти та літературні промови, з другого. Плідною й науково вагомою вважається в Німеччині ком паративістська серія «Українські дослідження германістики», яку з 1998 року видає Г. Келлер. 3 Які ж жанри та мотиви найбільш популярні в сучасній ні мецькомовній компаративістиці? Тривалою актуальністю й значною повагою прикметні порів няльні дослідження у галузі літературного портрета, в якому творчість певного письменника розглядається як результат різнонаціональних або різностильових традицій та впливів або ж як активне джерело впливів на інші національні літератури. Серед таких праць вирізняються розвідки В. Еммеріха, профе сора новітньої німецької літератури (університет Бремен), про Г. Манна, лірику німецької еміграції доби нацизму, літературу НДР. Найбільш компаративістською серед його праць треба вва жати монографію про австрійського поета другої половини ХХ ст. П. Целана47. Скрупульозно аналізуючи творчу переробку Целаном літе ратурних поетик Німеччини, Румунії, Франції, Росії та юдаїзму, В. Еммеріх доходить висновку, що художній сплав указаних традицій породив рідкісну оригінальну та інтертекстуальну сти льову манеру Целана, яка активно почала впливати на його по слідовників. Взагалі, П. Целан давно вже став знаковою фігурою для ні мецькомовної компаративістики. Слушно пише з цього приводу український германіст П.В. Рихло: «Хоча зарубіжні дослідники займаються вивченням творчості Целана вже не одне десятиліт тя, в останні роки їхній інтерес поступово зміщується з інтерпре тації тематикообразної та формальної сфери на інтертекстуальні зв’язки»48. Не менш знаковою постаттю залишається й Т. Манн. Вивченням його «портретної» творчості в інтертекстуальному ключі активно, хоч і меншою мірою, ніж П. Целана, займається багато дослідників. Так, ще в 1991 році вийшла друком колек тивна монографія про джерела його творів49, у 2002 – про хрис тиянські образи у нього50, у 2004 – про традиції юдаїзму51, про що мова вже йшла. У руслі творчого портрета лежить і монографія М. Гервіга про вплив науки на Т. Манна52. Показуючи письменника як універсально освіченого гумані ста і творця енциклопедичних романів («Чарівна гора», «Доктор Фаустус», «Фелікс Круль» та ін.), а наявність науковоприродо знавчих мотивів у них як яскравий компонент маннівської пое тики та стилістики, М. Гервіг досліджує низку тих наук, які впли нули на романи Т. Манна, відкриваючи тим самим нову галузь у маннознавстві. Автор доводить, що наукові знання були для німецького романіста не самоціллю, а змістоорієнтовним посередником між автором та світом, який він описував. Блискуча літературна мова цього дослідження, яка – при своєму високому науковотеоретичному рівні – все ж вільна від модної нині у світовій філології тенденції девальвувати слово і ви користовувати не прозорі за змістом терміни, а герметичні пое тизми, дозволяє вченому вимальовувати глибинну панораму творчих зв’язків Т. Манна з двома комплексами наук: гуманітар ними та природничими. Тому цілком закономірно, що, як слушно помічає М. Гервіг, «непомірна жадоба знань у маннівських голов них героїв веде їх на той бік традиційного освітнього канону, руй нуючи вузькі межі професіоналізму так, що вони (герої) стають занадто освіченими громадянами, але на хибному шляху». За оригінальність і наукову вагомість цієї розвідки Німецьке товариство ім. Т. Манна 2004 року присудило її творцеві премію ім. Т. Манна, а газета «Франкфуртер Альгемайне Цайтунг» слушно зазначила у своїй рецензії, що «ця книга замінює цілу дослідницьку серію» («Dieses Buch ersetzt ein Studium»). Не менш вагомою в жанрі творчого портрета постає й ко лективна монографія про австрійського поета початку ХХ ст. Г. Тракля, видана в Україні 2005 року Т. Гаврилівим у серії «Студії австрійської літератури»53. Серед її семи авторів троє належать до німецькомовного регіону, а один із них – В.Шмідт Денглер – провідний літературознавець, директор Інституту гер маністики Віденського університету. У своїх статтях дослідники характеризують джерела впливу на творчість Г. Тракля (власне німецькі: Клопшток, Гельдерлін, Ніцше, Гофмансталь, Бар, Кра ус; чужоземні: Рембо та ін.; Біблія тощо). Вони підкреслюють, що, крім літературних впливів, мали місце й музичні та малярські (Шенберг і Кокошка), і через це вписують Тракля в широкий контекст світового художнього процесу початку ХХ ст. У поле зору німецькомовних компаративістів потрапила й фігура Ф. Кафки. Так, М. Некула54, дискутуючи з попередніми текстологамикафкознавцями, доводить, що рукописи Кафки показують фальшування його мовної поетики з боку видавців та редакторів, котре призводило до однобічної оцінки його твор чості: то як спадкоємця німецької ментальності, то як чеської. М. Некула, спираючись на доробок Кафки, його біографію та ставлення австрійського письменника до мов, уводить його в юдейський контекст, хоч і не повністю, але значно глибше, ніж у німецький та чеський. При цьому він показує, що Кафка німець володів лише мовно збідненим празьким варіантом німецької мови, а Кафкачех (дома, у школі, на роботі, дозвіллі тощо) значно активніше й краще використовував чеську мову, ніж Кафканімець – німецьку. Сказане, а також третя іпостась Кафки (Кафкаюдей, зокре ма його непогане знайомство з юдейськими текстами) дає змогу авторові монографії зробити висновок, що творчість Кафки належить не тільки німецькій літературі. Зацікавив компаративістів і швейцарець Р. Вальзер (1878– 1956). Спираючись на низку закономірностей (диференціація, конвергенція тощо), С. Каммер спробував установити моделі ідентифікації та відмежовування в його творчості, щоб показати, з одного боку, «естетику виробництва» у самого Р. Вальзера, а з другого, – можливість її типологізації для інших творчих особистостей. Дискутуючи з провідними сьогодні на Заході дискурсноаналітичними та текстофілологічними принципами літературознавчого аналізу, автор доводить, що типологія в сьо годенному літературному процесі виникає через подібність пси хології креативного письма та метафоризації тексту55. З німецькомовних класиків минулого увагу компаративістів привернули німці Новаліс і Гейне і швейцарець Готтгельф. Г. Юрлінгс56, розвиваючи положення своєї попередньої мо нографії про Новаліса57, аналізує художнє уявлення (силу фанта зії), поетику та антропологію в Новаліса і разом зі співавторами робить декілька вагомих та цікавих компаративістських виснов ків: творчі принципи Новаліса, як це вважалося традиційно, справді тісно пов’язані з поетичним кредо Просвітництва та ро мантизму кінця 1790х років, але центр його поетики становлять усе ж таки ті засади, які набудуть розвитку лише в добу майбут нього пізнього модернізму («конкуренція релігії та мистецтва, тлумачення еволюції як нетелеологічного зворотного зв’язку між «духом» та «природою», знаходження свого «я» в «міжме дійному просторі», а також «символізація свідомості у статевому дискурсі» тощо). К. Зоуза в монографії про Г. Гейне58 спробує встановити його новаторство в «Книзі пісень», застосовуючи аналітичні принципи компаративістики й порівнюючи вказаний цикл не лише із тра диційним жанром «лірики переживань», а перш за все з тенден ціями в поезії та літературознавстві нашого часу, застосовуючи до літературних явищ початку ХІХ ст. категорії пізнього ХХ в.: інтертекстуальність, проблему автора, суб’єктивність, оригі нальність, рецепцію, інтерпретацію та рефлексію. І це допомагає показати Гейне як поета, що набагато випередив свій час, суттєво та формально реформував німецьку і європейську лірику. Творчість І. Готтгельфа, «батька» швейцарського реалізму першої половини ХІХ ст., колективна розвідка за редакцією Б. МальманнБауер та К. фон Ціммерманна59 аналізує в дусі нео біографічного методу, щоб типологію у Готтгельфа вивести з його, так би мовити, «професійних ролей»: критично налаштованого пастора, активного реформатора шкільної системи, гострого журналіста та ін. Привабливою та майже постійно актуальною для німецько мовного порівняльного портрета виявилась постать італійця Дан те. Еволюції його рецепції в Німеччині 1900–1950 років при свячує свою монографію М. Мансен60. Накреслюючи панораму дантознавчих досліджень німецькими вченими (К. Фосслер, У. Лео, Е. Ауербах, Л. Шпітцер, Е.Р. Курціус, Х. Фрідріх та ін.), автор указаної праці вичленовує три періоди в німецькому данто знавстві ХХ ст., порівняльна методологія яких суттєво змінюва лась: до 1920х років (традиційні описи впливів Данте на наступні письменницькі покоління), часи Третього Рейху (подання Данте як прообразу германця, як майже офіційного духовного фюрера італонімецьких фашистів), післявоєнна доба з її зображенням Данте як завершеного представника «внутрішньої еміграції». Аналогічно за своєю методологією та методикою побудовано й монографію В.Бендрата про рецепцію німецькими компарати вістами першої половини ХХ ст. творчості французького пись менника М. Барреса (1862–1923)61. Досліджуються не лише знакові для компаративістики постаті, а й просто цікаві для порівняльного літературознавства. Так, Й. Бер, німецький письменник ХVII ст. (1655–1700) традиційно вважався епігоном Гріммельсгаузена, про що, на пер ший погляд, аргументовано свідчили такі ж, як і в автора без смертного Сімпліцісімуса, незвичайні поєднання: «блискучі фрагменти з реальності, гротескні деталі, неподобства та моралі зація тексту для виховного впливу на читача», як пише про Й. Бера автор його творчого портрета А. Зольбах62. Насправді творчість цього письменника має інші джерела й іншу сутність при тому ж самому оформленні, бо у Гріммельсгаузена та Бера різні біографії, виховання, освіта, віросповідання, естетика то що, і це сформувало з першого суворого сатирика, а з другого – педагогаритора. * * * Зпоміж жанрів, які компаративісти частіше називають, а не розробляють, слід виокремити діалог, дорожні нотатки, афо ризм, малу прозу та футурологічний роман. Р. Фрідляйн63 досліджує специфіку художнього та науково го діалогу Середньовіччя й показує, що цей жанр суттєво відріз нявся не лише від діалогу Античності та Відродження, але й від спорідненого і йому сучасного жанру релігійного трактату. На матеріалі творів іспанського пізньосередньовічного письменника Рамона Ллулла (1232–1316), одного із засновників каталонської літератури й найбільш знакового автора діалогів в іспанській лі тературі ХІІІ–ХІV ст., Р.Фрідляйн доводить, що текстострукту рувальними чинниками художнього діалогу (зокрема у Р. Ллул ла) були не тільки (та й не стільки!) принципи філософічності та теологічності, як це вважалось у Німеччині до сьогодення, а дис кусія з релігійними максимами побудови тексту, науковість ви кладу та літературність оформлення думки. Колектив авторів на чолі з Г.У. Зебером та Ю. Грім64 заці кавився комплексом питань, пов’язаним із синхронною та діа хронною поетикою жанру дорожніх нотаток. Розглядаючи твори цього жанру (від Ч. Дарвіна до Д. Лессінг), дослідники доходять висновку, що типологічне в описі як реальної подорожі, так і вда ваної виникає за рахунок єдності психологічних уявлень про мандри (просторове та часове сприйняття), науковотехнічної революції в галузі подорожнього транспорту, прискорення та глобалізації соціальних відносин у світі і – лише наприкінці переліку текстотворчих чинників у жанрі дорожніх нотаток – власне літературних, іманентних закономірностей жанру. Ф. Шпікер присвятив кілька розвідок жанрові афоризму, остання з яких припадає на 2004 рік65. У своїх попередніх дослі дженнях він уже докладно аналізував афоризм як теоретичне поняття, історичним рубежем котрого вважав 1912 рік. У праці 2004 року Ф. Шпікер характеризує вже практичну історію цього жанру у ХХ ст. в усіх її проявах: від високопоетичного до низько тривіального. Коріння сучасних форм афоризму він знаходить у ХІХ ст., а його еволюцію у ХХ ст. розподіляє на 5 періодів: рубіж віків, міжвоєнне двадцятиліття, доба націоналсоціа лізму, час після Другої світової війни до студентської революції 1968 року, кінець ХХ ст. Головним чинником, що породжує нові типи афоризму та змінює старі, він уважає соціологічний, хоч і не заперечує впливу жанрової форми: афоризмприслів’я, афо ризмесеїстична нотатка, афоризмвірш, афоризмепіграма, афоризмзамальовка, афоризмщоденниковий запис, афоризм фрагментарний висновок тощо. На хронологічно широкому матеріалі (ХІІ–ХVІ ст.) вивча ється типологія та національні відмінності так званої «малої про зи» (фабліо, легенда, новела тощо) європейських літератур у мо нографії К. Грубмюллера про історію європейської новелістики доби Середньовіччя66. Дослідником показано, як поступово під тиском національних особливостей соціального, культурного та ідеологічного життя змінювався загальноєвропейський літера турний канон указаного жанру. Аналогічної думки дотри мується і В. Гауг67, який, щоправда, вивчав не конкретний жанр, а весь літературний процес у Європі доби Середньовіччя та ран ньоновітнього часу. Те ж саме можна сказати і про авторів колективної моногра фії за редакцією Н. Мак Лелланда, Г.Й. Шівера та Ш. Шмітт про специфіку німецького гуманізму доби Відродження (ХV–ХVІ ст.)68. Вони порівнюють різні літературні жанри і пробують віднайти «матрицю» німецького гуманізму як сплаву, з одного боку, античних принципів соціального життя та його літературного втілення, а з другого, – національні чинники еволюції ренесанс ного світосприйняття в німецькомовному регіоні. З незначними застереженнями це може бути віднесено й до розвідки В. Кюль манна про типологію багатожанрової лірики Німеччини доби Відродження69. Аналіз малого епосу ХVІІІ–ХІХ ст., зроблений К. Аккер манн 2004 року70, показує, що частогусто компаративісти ви вчали лише один «малий» жанр доби Просвітництва – conte philosophique (філософськоморалістична повість, за формою проміжна між романом та новелою), – через що новела ХІХ ст. вважалась «покращенням» новели ХVІІІ ст. Але, порівнюючи між собою всі малі жанри (зокрема оповідання, новелу, анекдот, історію тощо) дослідниця доводить: усі вони, включно з повістю, забуті літературознавцями, активно готували розквіт сучасної французької новели. К. Аккерманн уважає, що новела ХІХ ст. в жодному разі не є «покращенням» начебто «недошліфованої» моделі попередніх часів, вона постає як результат глибинних структурних змін у літературі як системі, котрі спровокували активізацію жанроруйнівних та жанротвірних тенденцій (тобто зумовили оновлення жанру). * * * Серед мотивів, які активно досліджуються сучасними ні мецькомовними компаративістами, слід виділити кілька найва гоміших: Усесвіт, «райське життя», театр, смерть, комізм життя. Б. Гунфельд, порівнюючи твори німецькомовних письмен ників (Brockes, «Irdisches Vergnugen in Gott»; Jean Paul, «Titan»; Goethe, «Wanderjahre»; Stifter, «Condor»), у яких мотив Усесвіту посідає якщо не головне, то провідне місце, прагне знай ти типологію космосу в літературі, підвести під сюжетно й проб лемно різні твори спільну логікоестетичну базу71. Дослідниця знаходить її в єдності зображення Всесвіту як, говорячи сучас ною термінологією, системи небесних знаків, котру письменни кові треба розтлумачити як поняття світу та самого себе. Мотив «eudaemonia» – щасливого, райського життя – дослі джується в розвідці К. Шмітц72 на хронологічно вузькому (кінець ХV – початок ХVІ ст. як перехід від пізнього Середньовіччя до Нової доби), але на широкому фактографічному матеріалі. При цьому показано, як (тобто під впливом яких чинників) зникали в німецькомовній літературі старі уявлення про ідеальне життя і виникали нові. Не відмовляючи традиційним загальноєвропейським чинни кам, в основі яких лежали принципи філософії стоїків, Аристо теля, епікурейців, у впливі на нові концепції щасливого життя, К. Шмітц усе ж наполягає на тому, що головний вплив на ці концепції здійснювали національні закономірності сучасного соціального життя, які й породжували порівняльну типологію в зображенні евдемонійного мотиву: гнівні протести Аккерман на з Богемії, очевидця численних воєнних зіткнень, проти вбивст ва; скепсис Еразма Роттердамського, Т. Мора та анонімних твор ців народної книги про Фортуната; карнавальний комізм в іншій народній книзі «Lalebuch» («Книжка про дурнів») тощо. Авторкою доведено: категорії «щасливе життя» та «чеснота» не протистояли в німецькій літературі войовничо одна одній, а вступали в доброзичливий діалог та численні альянси, що, звичайно, зовсім не знімало їхнього протиборства. Споріднений із мотивом «щасливого життя» та близький до жанру «дорожніх нотаток» мотив природи як райського життя. Найпопулярнішим тут є оспівування альпійських пейзажів. Так, В. Гакль73 уважає, що сприйняття альпійських панорам німець комовною літературою в ХVІІІ–ХХ ст. було пов’язано перш за все з національними соціологічними тенденціями і лише незнач ною мірою – із загальноєвропейськими літературними настроя ми (зокрема сентименталізмом А. Галлера в поемі «Альпи»). Побудова альпійського сюжету, наповнення його відповідною проблематикою, використання певної стилістики – все це, як по казує В. Гакль, було зумовлено рівнем бажань, почуттів та знань конкретної доби. Це показано на матеріалі творів Ф. Раймунда, А. Штіфтера, А. Шнітцлера, Е. фон Хорвата та ін. Альпійські сюжети у ХХ ст. стають стислішими та змістов нішими: апокаліптичність у Раймміхеля та Л. Тома, сатиричне ставлення до проблеми «свійчужий» у творах журналу «Сімпліцисімус», соціальна критика у Ф. Міттерера (зокрема його «Сага про Пифке») та у Н. Гстрайна (оповідання «Один»), постмодерністська гра слів у Е. Яндля або В. Пілара, а також деконструктивізм у Е. Єлінек. Мотив театру в німецькомовному романі ХІХпочатку ХХ ст. стає предметом порівняння в монографії М. Райта74. Щоправда, дослідник аналізує лише одну грань проблеми: як романіст може розповісти про театральне дійство, а не про зображення в роман ному епосі театральної діяльності в цілому. Такий кут зору до зволяє М. Райту вперше в німецькій германістиці висвітлити зовсім несподівані, а тому недосліджені аспекти вказаної теми, а також долучити сюди малознайомі широкому загалу твори. Основні чинники типології у творах із даним мотивом дослідник знаходить у єдності для будьякого етносу соціологічних, кому нікативних, а також художніх закономірностей. У своєму дослідженні, присвяченому мотиву смерті в європей ській літературі ХVП ст., Ш. Водіанка порівнює твори німецьких, французьких та англійських письменників, аби встановити типо логію названого мотиву75. Це порівняння засвідчує, що традицій ний до ХVП ст. чинник типології мотиву смерті (релігійна медита ція в дусі вічної теми тлінності всього сущого) змінюється в ХVІІ ст. суттєво новою і хронологічно обмеженою категорією «концепт медитативної совісті» («ein meditatives Gewissenskonzept») із її індивідуалізаціями в конкретного автора, але з постійним філо софським змістом: «Я» у стані медитації знаходить за межами то посу «суєта – смерть» модель структури для самозбереження». Типології комічного (за авторською термінологією, «типоло гії сміху») у німецькій літературі присвячено монографію Ш. Бу ша76. Він порівнює комізм у німецькій літературі другої половини ХVІІІ ст. з біблійними текстами (тобто з юдейськохристиянською традицією оцінювати комізм як гріховність) і доходить висновку про його просвітницьку сутність (усесвітній сумнів і антирелігій на спрямованість) та безмежне прискорення при використанні. При цьому, вважає дослідник, протягом трьох сторіч (ХVІІІ–ХХ) суттєво змінюється функція комічного мотиву: спочатку сміх ви користовується для критики теологічної та соціальної кризи (Лес сінг, «Мінна фон Барнхельм»; Морітц, «Антон Кайзер»; Л. Тік, «Повстання в Севеннах»; Г. Бюхнер, «Ленц»), потім починаються невдалі спроби приписати загальнолюдському сміхові «новопо ганську невинність» (Г. Гауптман та ін.), пізніше сміх переживає «метафізичний бунт», щоб наприкінці ХХ ст. (Вольф, Рансмайр, Дюфтель та ін.) стати «естетично зайвим компонентом» (а в пост модерністів – узагалі лише «тавром у грі з цитатами»). 4 В останні десятиріччя німецькомовна компаративістика почала вважати переклад вагомим складником науки, хоча питання про компаративістську сутність перекладу залишається й сьогодні занадто дискусійним (якщо не проблематичним, бо в перекладі дійсно порівнюються два подібних тексти, як і в ком паративістиці, але, поперше, для з’ясування не їх типологічної близькості, а лише їх тотожності, адекватності, еквівалентності і т. ін., що в компаративістиці буде означати плагіат, а не власну творчість; подруге, зіставляються лише два тексти, навіть коли перекладів чимало, тоді як у порівняльному літературознавстві зіставлення лише двох текстів є, скоріше, винятком, аніж прави лом). Тому нижче наведено всього кілька прикладів перекладо знавчих праць компаративістського характеру. На відміну від лінгвістів, які вбачають у перекладі взаємодію двох мов, літературознавці тлумачать його як діалог двох куль тур, наслідком якого виступає типологія літературних процесів у цих культурах. Саме з цього компаративістського боку теоре тично й практично плідною є збірка німецьких та італійських перекладознавців про соціологічне та інтеркультурне тлумачення перекладу за редакцією А. Цінгерле та Г. Каппаї77. У трьох її розді лах (теорія, термінологія та історія перекладу) акцентується сут ність перекладу як міждисциплінарного явища, у котрому важко встановити одну панівну закономірність (стаття Г. Каппаї), навіть беручи до уваги єдність, тотожність його мовнофілософських та соціологічних засад (статті тієї ж Г. Каппаї та Ш.Бьоклера). На увагу заслуговує й колективна монографія про головні тенденції в галузі романського перекладу, видана 2007 року за редакцією Ф. Гіла та У. Вінен78. Працю вирізняють глибина та панорамність, справжня німецька скрупульозність. Аналізуючи дискурс та риторику як базові складники перекладу на матеріалі французьких, італійських та німецьких текстів, вивчаючи окре мі лінгвістичні проблеми перекладу у сфері німецької, порту гальської, іспанської, італійської та французької мов, описуючи труднощі перекладу функціональних стилів (зокрема наукового, офіційноділового та художнього), автори наполегливо прово дять й аргументують думку, що переклад – це не лінгвістичне, а культурологічне явище. Книга вийшла як черговий том серії «Саполп» (Саарбрюкенсь кі повідомлення про лінгвістику та перекладознавство» («Sabest», «Saarbrucker Beitrage zur Sprach und Translationswissenschaft»), яка існує з кінця ХХ ст. при Саарбрюкенському університеті федеральної землі Саарланд. Серед останніх публікацій серії – розвідка У. Вінен про переклад маркованих форм когезії тексту79, в якій порівнюються вставні прислівники та вставні зв’язки в іспанській, французькій і німецькій мовах для того, щоб установити співвідношення між контрастивною лінгвістикою та перекладознавством. Г. Копманн, укладач тритомного видання перекладів з іспан ської відомого німецького романтика Й. фон Айхендорффа та до кладного коментарю до цих перекладів80, дивиться на переклад як на індивідуальну обробку оригіналу, як на панування над оригіналом індивідуального стилю перекладача. Порівнюючи п’єси Кальдерона з їх айхендорффськими перекладами, він пока зує, як наполегливо перетворює Айхендорфф кальдеронівський раціоналізм у свій власний, пізньоромантичний метаморфізм. Одна з яскравих розвідок щодо компаративістської ролі пере кладу у становленні національного літературного процесу – монографія про переклади античних романів німецькою у старо давні часи81. Її автор Б. Планк досліджує, зокрема, переклад ро ману Апулея «Метаморфози» («Золотий віслюк»), зроблений Й. Зідером 1500 року й показує, що цей переклад базується не лише на античних принципах рецепції названого твору, а й на середньовічних німецьких. Такий сплав творчих чинників до зволив перекладу Й. Зідера стати зразковим джерелом, з одного боку, для рецепції твору Апулея в німецькомовному регіоні з 1500 р. аж до кінця ХVІІ ст., а з другого, – для розвитку німець кого роману майже до сучасної доби. Змістовно спорідненою є й розвідка про вплив німецьких перекладів лірики французьких трубадурів на німецьку поезію82. Не менш цікава і праця Ф. Пенноне про перекладацькі прин ципи австрійського лірика ХХ ст. П. Целана83. У ній показано, як і наскільки активно поетика власної поезії Целана впливала на стилістику його перекладів і, навпаки, як стилістика оригіна лу змінювала поетику його особистої творчості. Література 1 Linares, Filadelfo. Die Vollendung des Paradigmenwechsels bei Ludwig Feuerbach. – Berlin: Duncker & Humblot, 2006. – 121 S. 2 Nationale und kulturelle Identitat im Zeitalter der Globalisierung / hrsg. von Anton Rauscher. – Berlin: Duncker & Humblot, 2006. – 374 S. 3 Siebenmann, Gustav. Suchbild Lateinamerika: Essays uber interkul turelle Wahrnehmung / hrsg. von Michael Rossner. – Tubingen: Max Nie meyer Verlag, 2003. – 180 S. 4 Uhle, Arnd. Staat – Kirche – Kultur. – Berlin: Duncker & Humblot, 2004. – 203 S. 5 Denkler, Horst. Werkruinen, Lebenstrummer: Literarische Spuren der «verlorenen Generation» des Dritten Reiches. – Tubingen: Max Niemeyer Verlag, 2006. – 270 S. 6 Mehnert, Elke. Ostwestliche Spiegelungen: Beitrage zur deutschen Literatur des XX. Jahrhunderts. – Berlin: Duncker & Humblot, 2005. – 176 S. 7 Europaische Dimensionen deutschbaltischer Literatur / hrsg. Von FrankLothar Kroll. – Berlin: Duncker & Humblot, 2005. – 252 S. 8 Kulturgeschichte der baltischen Lander in der Fruhen Neuzeit / hrsg. von Klaus Garber und Martin Kloker. – Tubingen: Max Niemeyer Verlag, 2003. – 596 S. 9 Die totalitare Erfahrung: Deutsche Literatur und Drittes Reich / hrsg. von FrankLothar Kroll. – Berlin: Duncker & Humblot, 2003. – 315 S. 10 Pommern: Literatur eines verschwiegenen Landes / hrsg. von Ros witha Wisniewski im Auftrag der Kulturstiftung der deutschen Vertriebe nen von FrankLothar Kroll. – Berlin: Duncker & Humblot, 2007. – 197 S. 11 Kaspar Schoppe. Philologe im Dienste der Gegenreformation: Beitrage zur GelehrtenKultur des europaischen Spathumanismus / hrsg. von Herbert Jaumann. – Frankfurt am Main: Vittorio Klostermann, 1998. – 374 S. 12 Literaturwissenschaft und Nationalsozialismus / hrsg. von Holger Dainat und Lutz Danneberg. – Tubingen: Max Niemeyer Verlag, 2003. – 452 S. 13 Hausmann, Frank4Rutger. «Dichte, Dichter, tage nicht!» Die Euro paische Schriftstellervereinigung in Weimar 1941–48. – Frankfurt am Main: Vittorio Klostermann, 2004. – 410 S. 14 Hausmann, Frank4Rutger. «Dichte, Dichter, tage nicht!» Die Euro paische Schriftstellervereinigung in Weimar 1941–48. – Frankfurt am Main: Vittorio Klostermann, 2004. – 410 S. 15 Schriftsteller als Intellektuelle: Politik und Literatur im Kalten Krieg / hrsg. von Sven Hanuschek, Therese Hornigk und Christine Malen de. – Tubingen: Max Niemeyer Verlag, 2000. – 339 S. 16 Riedl, Peter Philipp. – Epochenbilder – Kunstlertypologien: Beitrage zu Traditionsentwurfen in Literatur und Wissenschaft 1860bis 1930. – Frankfurt am Main: Vittorio Klostermann, 2005. – 820 S. 17 Vanderbeke, Dirk. Theoretische Welten und literarische Transforma tionen: Die Naturwissenschaften im Spiegel des «science studies» und der englischen Literatur des ausgehenden XX. Jahrhunderts. – Tubingen: Max Niemeyer Verlag, 2004. – 490 S. 18 Studien und Texte zur Sozialgeschichte der Literatur. – Tubingen: Max Niemeyer Verlag. 19 Kulturelle Leitfiguren – Figurationen und Refigurationen / hrsg. von Bernd Engler, Isabel Klaiber unter Mitwirkung von Norbert Franz, Volker Kapp, Helmut Kiesel. – Berlin: Duncker & Humblot, 2007. – 460 S. 20 Kornbacher4Meyer, Agnes. Komodientheorie und Komodienschaffen GELessings / Im Auftrag der GorresGesellschaft hrsg. von Bernd Eng ler, Volker Kapp, Helmut Kiesel, Gunter Niggl. – Berlin: Duncker & Hum blot, 2003. – 342 S. 21 Subversive Romantik / hrsg. von Volker Kapp, Helmut Kiesel, Klaus Lubbers und Patricia Plummer. – Berlin: Duncker & Humblot, 2004. – 503 S. 22 Briefe der Fruchtbringenden Gesellschaft und Beilagen: Die Zeit Furst Ludwigs von AnhaltKothen 1617–1650 Bde 1–3. – Tubingen: Max Niemeyer Verlag, 2001–2003. 23 Lukoschik, Rita Unfer. Friedrich Schiller in Italien (1785–1861): Eine quellengeschichtliche Studie / Im Auftrag der GorresGesellschaft hrsg. von Bernd Engler, Volker Kapp, Helmut Kiesel, Gunter Niggl. – Berlin: Duncker & Humblot, 2004. – 447 S. 24 Rosch, Gertrud Maria. Clavis Scientiae: Studien zum Verhaltnis von Faktizitat und Fiktionalitat am Fall der Schlusselliteratur. – Tubingen: Max Niemeyer Verlag, 2003. – 370 S. 25 Schilling, Kurt. Weltgeschichte der Philosophie. – Berlin: Duncker & Humblot, 2006. – S. 554. 26 Imagination und Sexualitat: Pathologien der Einbildungskraft im medizinischen Diskurs der Fruhen Neuzeit / hrsg. von Stefanie Zaun, Daniela Watzke und Jorn Steigerwald. – Frankfurt am Main: Vittorio Klostermann, 2004. – 244 S. 27 Kinzel, Ulrich. Ethische Projekte: Literatur und Selbstgestaltung im Kontext des Regierungsdenkens. – Frankfurt am Main: Vittorio Kloster mann, 2000. – 610 S. 28 Kommerl, Max. Der Dichter als Fuhrer in der deutschen Klassik. – Frankfurt am Main: Vittorio Klostermann, 1982. – 410 S. 29 Literatur und Krankheit im Findesiecle (1890–1914) / hrsg. von Thomas Sprecher. – Frankfurt am Main: Vittorio Klostermann, 2002. – 284 S. 30 Die Hessische Passionsspielgruppe / hrsg. von Johannes Janota. – Bd. 1: Frankfurter Dirigierrolle – Frankfurter Passionsspiel. – Tubingen: Max Niemeyer Verlag, 1997. – 430 S.; Bd. 2: Alsfelder Passionsspiel. – Tubingen: Max Niemeyer Verlag, 2002. – 921 S.; Bd. 3: Heidelberger Pas sionsspiel. – Tubingen: Max Niemeyer Verlag, 2003. – 600 S. 31 Simon, Eckerhard. Die Anfange des Weltlichen deutschen Schaus piels 1370–1530. – Tubingen: Max Niemeyer Verlag, 2003. – 520 S. 32 Petersen, Christoph. Ritual und Theater: Me.allegorie_ Osterfeier und Osterspiel im Mittelalter. – Tubingen: Max Niemeyer Verlag, 2003. – 300 S. 33 Ritual und Inszenierung: Geschichtliches und Weltliches Drama des Mittelalters / hrsg. von Hans Joachim Ziegler. – Tubingen: Max Niemeyer Verlag, 2004. – 390 S. 34 Romantische Identitatskonstruktionen: Nation, Geschichte und (Auto)Biographie / hrsg. von Sheila Dickson und Walter Pape. – Tubingen: Max Niemeyer Verlag, 2003. – 320 S. 35 Seidel, Robert. Literarische Kommunikation im Territorialstaat: Funktionszusammenhange des Literaturbetriebs in HessenDarmstadt zur Zeit des Spataufklarung. – Tubingen: Max Niemeyer Verlag, 2003. – 729 S. 36 Brant, Sebastian. Das Narrenschiff / hrsg. von Manfred Lemmer. – Tubingen: Max Niemeyer Verlag, 2004. – 380 S. 37 Bildende Kunst und Literatur: Beitrage zum Problem ihrer Wechsel beziehungen im XIX. Jahrhundert / hrsg. von Wolfdietrich Rasch. – Frankfurt am Main: Vittorio Klostermann, 1970. – 192 S. 38 Dierks, Manfred. Studien zu Mythos und Psychologie bei Thomas Mann. – Frankfurt am Main: Vittorio Klostermann, 2003. – 294 S. 39 Galvan, Elisabeth. Zur BachofenRezeption in Thomas Manns «Joseph»Roman. – Frankfurt am Main: Vittorio Klostermann, 1996. – 176 S. 40 Gockel, Heinz. Mythos und Poesie: Zum Mythosbegriff in Auf klarung und Fruhromantik. – Frankfurt am Main: Vittorio Klostermann, 1981. – 352 S. 41 Florack, Ruth. Bekannte Fremde: Zu Herkunft und Funktion natio naler Stereotype in der Literatur. – Tubingen: Max Niemeyer Verlag, 2007. – 260 S. 42 Schneider, Sabine. Verhei.ung der Bilder: Das andere Medium in der Literatur um 1900. – Tubingen: Max Niemeyer Verlag, 2006. – 420 S. 43 Memoria: Erinnern und Vergessen in der Kultur des Mittelalters (hrsg. von Michael Borgolte, Cosimo Damiano Fonseca, Hubert Houben. – Berlin: Duncker & Humblot, 2005. – S. 405. 44 Thomas Mann und das Judentum / hrsg. von Manfred Dierks und Ruprecht Wimmer. – Frankfurt am Main: Vittorio Klostermann, 2004. – 222 S. 45 Lebenszauber und Todesmusik / hrsg. von Thomas Sprecher. – Frank furt am Main: Vittorio Klostermann, 2004. – 272 S. 46 Schmidt4Schutz, Eva. «Doktor Faustus» zwischen Tradition und Moderne: Eine quellenkritische und rezeptionsgeschichtliche Untersu chung zu Thomas Manns literarischem Selbstbild. – Frankfurt am Main: Vittorio Klostermann, 2004. – 358 S. 47 Emmerich, Wolfgang. Paul Celan. – Reinbeck bei Hamburg: Rowohlt Taschenbuch Verlag GmBH, 1999. 48 Рихло, Петро. Поетика діалогу: Творчість Пауля Целана як інтертекст. – Чернівці: Рута, 2005. – С. 11. 49 Thomas Mann und seine Quellen / hrsg. von Eckhardt Helfrich und Helmut Koopmann. – Frankfurt am Main: Vittorio Klostermann, 1991. – 320 S. 50 Marx, Friedhelke. «Sch aber sage Ihnen…»: Christusfigurationen im Werk Thomas Manns. – Frankfurt am Main: Vittorio Klostermann, 2002. – 364 S. 51 Див.: Memoria: Erinnern und Vergessen in der Kultur des Mitte lalters (hrsg. von Michael Borgolte, Cosimo Damiano Fonseca, Hubert Houben. – Berlin: Duncker & Humblot, 2005. 52 Herwig, Malte. Bildungsburger auf Abwegen: Naturwissenschaft im Werk Thomas Manns. – Frankfurt am Main: Vittorio Klostermann, 2004. – 394 S. 53 Ідентичність художнього простору: Георг Тракль у контексті ча су, традиції і діалогу культур / Упорядник Тимофій Гаврилів. – Львів: ВНТЛКласика, 2005. – 144 с. 54 Nekula, Marek. Franz Kafkas Sprachen& «…in einem Stockwerk des innern babylonischen Turmes…» – Tubingen: Max Niemeyer Verlag, 2003. – 397 S. 55 Kammer, Stephan. Figurationen und Gesten des Schreibens: Zur Asthetik der Produktion in Robert Walsers Prosa der Berner Zeit. – Tubin gen: Max Niemeyer Verlag, 2003. – 328 S. 56 Novalis – Poesie und Poetik / hrsg. von Herbert Uerlings. – Tubin gen: Max Niemeyer Verlag, 2004. – 280 S. 57 «Blutenstaub»: Rezeption und Wirkung des Werkes von Novalis / hrsg. von Herbert Uerlings. – Tubingen: Max Niemeyer Verlag, 2000. – 432 S. 58 Sousa, Karin. Heinrich Heines «Buch der Lieder»: Differenzen und die Folgen. – Tubingen: Max Niemeyer Verlag, 2007. – 244 S. 59 Jeremias Gotthelf: Wege zu einer neuen Ausgabe / hrsg. von Barba ra MahlmannBauer und Christian von Zimmermann. – Tubingen: Max Niemeyer Verlag, 2006. – 280 S. 60 Mansen, Mirjam. «Denn auch Dante ist unser!» Die deutsche Dan terezeption 1900–1950. – Tubingen: Max Niemeyer Verlag, 2003. – 183 S. 61 Bendrath, Wiebke. Ich, Region, Nation: Maurice Barres im franzosischen Identitatsdiskurs seiner Zeit und seine Rezeption in Deutschland. – Tubingen: Max Niemeyer Verlag, 2003. – 495 S. 62 Solbach, Andreas. Johann Beer: Rhetorisches Erzahlen zwischen Satire und Utopie. – Tubingen: Max Niemeyer Verlag, 2003. – 500 S. 63 Friedlein, Roger. Der Dialog bei Ramo Llull: Literarische Gestaltung als apologetische Strategie. – Tubingen: Max Niemeyer Verlag, 2003. – 440 S. 64 Raum und Zeitreisen: Studien zur Literatur und Kultur des XIX. und XX. Jahrhunderts / hrsg. von Hans Ulrich Seeber und Julika Griem. – Tubingen: Max Niemeyer Verlag, 2003. – 200 S. 65 Spicker, Friedemann. Der deutsche Aphorismus im XX. Jahrhun dert: Spiel, Bild, Erkenntnis. – Tubingen: Max Niemeyer Verlag, 2004. – 1150 S. 66 Grubmuller, Klaus. Die Ordnung, der Witz und das Chaos: Eine Geschichte der europaischen Novellistik im Mittelalter (Fablio – Mare – Novelle). – Tubingen: Max Niemeyer Verlag, 2006. – 420 S. 67 Haug, Walter. Die Wahrheit der Fiktion: Studien zur weltlichen und geistlichen Literatur des Mittelalters und der fruhen Neuzeit. – Tubingen: Max Niemeyer Verlag, 2003. – 708 S. 68 Humanismus in der deutschen Literatur des Mittelalters und der Fruhen Neuzeit / hrsg. von Nicola McLelland, HansJochen Schiewer und Stefanie Schmitt. –Tubingen: Max Niemeyer Verlag, 2006. – 470 S. 69 Kuhlmann, Wilhelm. Vom Humanismus zur Spataufklarung: Asthetische und kulturgeschichtliche Dimensionen der fruhneuzeitlichen Lyrik und Verspublizistik in Deutschland / hrsg. von Joachim Telle, Fried rich Vollhardt und Hermann Wiegand. – Tubingen: Max Niemeyer Verlag, 2006. – 712 S. 70 Ackermann, Kathrin. Von der philosophischmoralischen Erzahlung zur modernen Novelle: Contes und nouvelles 1760–1830. – Frankfurt am Main: Vittorio Klostermann, 2004. – 320 S. 71 Hunfeld, Barbara. Der Blick ins All: Reflexionen des Kosmos der Zeichen bei Brockes, Jean Paul, Goethe und Stifter. – Tubingen: Max Nie meyer Verlag, 2004. – 205 S. 72 Schmitz, Claudia. Rebellion und Bandigung der Lust: Dialogische Inszenierung konkurrierender Konzepte vom glucklichen Leben (1460– 1540). – Tubingen: Max Niemeyer Verlag, 2004. – 354 S. 73 Hackl, Wolfgang. Eingeborene im Paradies: Die literarische Wahr nehmung des alpinen Tourismus im XIX. und XX. Jahrhundert. – Tubin gen: Max Niemeyer Verlag, 2004. – 280 S. 74 Raith, Markus. Erzahltes Theater: Szenische Illusionen im eropais chen Roman des XIX. und fruhen XX. Jahrhunderts. – Tubingen: Max Niemeyer Verlag, 2004. – 260 S. 75 Wodianka, Stephanie. Betrachtungen des Todes: Formen und Funk tionen der «meditatio mortis» in der europaischen Literatur. – Tubingen: Max Niemeyer Verlag, 2004. – 430 S. 76 Busch, Stefan. Verlorenes Lachen: Blasphemisches Gelachter in der deutschen Literatur von der Aufklarung bis zu Gegenwart. – Tubingen: Max Niemeyer Verlag, 2004. – 213 S. 77 Sozialwissenschaftliches Ubersetzen als interkulturelle Hermeneu tik / hrsg. von Arnold Zingerle und Gabrielle Cappai. – Berlin: Duncker & Humblot, 2003. – 416 S. 78 Multiperspektivische Fragestellungen der Translation in der Roma nia / hrsg. von Alberto Gil und Ursula Wienen. – Frankfurt am Main: Peter Lang, 2007. – 350 S. 79 Wienen, Ursula. Zur Ubersetzbarkeit markierter Kohasionsformen. – Frankfurt am Main: Peter Lang, 2006. – 467 S. 80 Eichendorff, Joseph von. Samtliche Werke: Historischkritische Ausgabe / hrsg. von Helmut Koopmann. – Tubingen: Max Niemeyer Ver lag, 2004. – 770 S. 81 Plank, Birgit. Johann Sieders Ubersetzung des «Goldenen Esels» und die fruhe deutschsprachige «Metamorphosen»Rezeption: Ein Beitrag zur Wirkungsgeschichte von Apuleius’ Roman. – Tubingen: Max Niemeyer Verlag, 2004. – 260 S. 82 Heintze, Michael; Schoning, Udo; Seemann, Frank. Trobadorlyrik in deutscher Ubersetzung. – Tubingen: Max Niemeyer Verlag, 2004. – 320 S. 83 Pennone, Florence. Paul Celans Ubersetzungspoetik. – Tubingen: Max Niemeyer Verlag, 2007. – 550 S. Тетяна Рязанцева Компаративні студії в Іспанії: короткий начерк історії Літературна компаративістика як окрема галузь філологіч них досліджень, на думку сучасних авторів – К. Гільєн, Х. Пулі до Тірадо (Claudio Guillen, Genara Pulido Tirado) – остаточно затвердилася в Іспанії лише протягом двох останніх десятиліть ХХ ст., однак історія порівняльних студій у цій країні не вичер пується зазначеним періодом. Багатство і розмаїтість літератур ного малюнку Піренейського півострова зумовили наявність ви разних компаративних акцентів у працях дослідників іспанського красного письменства, починаючи вже з середини ХІХ ст. Відто ді практично всі видатні представники іспанської філології звер талися до компаративних студій, хоча й робили це, за висловом М. Батальона (Marcel Bataillion): «не скажу – не даючи собі в то4 му справи, але… ненавмисно»1. Як відзначила Х. Пулідо Тірадо, те, що в інших країнах досліджували власне компаративісти, в Іспанії пригортало увагу істориків літератури, але це не мало істотного впливу на висновки, позаяк у цей період подібні дослі дження в Європі розвивалися на спільних філософських засадах позитивізму2. Компаративні зацікавлення в Іспанії на той час мали, здебіль шого, генетикоконтактне забарвлення й означали, переважно, дослідження зв’язків іспанської літератури з іншими літерату рами Піренейського півострова та романського регіону взагалі, вивчення впливів арабської літератури на становлення іспансь кої поезії та прози, аналіз проблем рецепції античної спадщини в іспанській літературі (в т. ч. – питань перекладознавства), оцінку відтворення історичних фактів у пам’ятках красного письменст ва, взаємодії літератури з фольклором, тощо. Ці проблеми роз глядалися, головно, на літературному матеріалі Середньовіччя і Відродження. Таким чином, більшість тогочасних іспанських розвідок перебувала у межах основних напрямків європейських компара тивних досліджень ХІХ ст., класификованих Р. Поджіолі (Rena to Poggioli): тематичного (в т. ч. – в сенсі взаємодії літератури з фольклором), морфологічного, джерелознавчого та вивчення долі літературних творів (публікацій, перекладів та ін.)3. …Знавець античної класики, дослідник середньовічного епосу та популяризатор ідей романтизму, фольклорист і теоре тик літератури Мануель МілaіФонтанальс (Manuel Mila y Fon tanals 18181884), був автором «першої вартої згадки загальної характеристики іспанської літератури»4. Серед його робіт по рівняльного (головно, генетикоконтактного) характеру інтерес становить аналіз впливів каталонської та провансальської тра диції на іспанську лірику, запропонований у дослідженні «Про трубадурів в Іспанії» (1861). У грунтовній праці «Про кастіль ську героїчнонародну поезію» (1874) розглянуто особливості співіснування історичних хронік та літературних пам’яток, а та кож зв’язки іспанської та французької епіки (на прикладі «Пісні про мого Сіда») і взаємодія іспанського народного епосу з роман сами. М. МілаіФонтанальс залишив, крім того, розвідки ре цептивного спрямування, приміром, про каталонську тематику в іспанській поезії, що відображено у збірці «Деякі літературні дослідження» (1836). У М. МілаіФонтанальса вчився видатний філософ і літера турознавець, фольклорист і педагог Марселіно Менендес Пелайо (Marcelino Menendez Pelayo 1856–1912). Йому належить ідея роз поділу вивчення цілого масиву історії іспанської літератури на кілька "кафедр" (іспанолатинської, іспаносемитської, іспано американської літератур, каталонської літератури і галісійсько португальської літератури). Саме це визнання виняткової роз маїтості красного письменства регіону, на думку М. Батальона, спонукало іспанських істориків літератури займатися дослі дженнями порівняльного характеру5. До царини компаративістики можна віднести кілька розві док М. Менендеса Пелайо, присвячених проблемам рецепції античної спадщини (в аспекті перекладознавства). Серед них: «Горацій в Іспанії» (1877), що являє собою аналіз відтворення іспанською мовою поезій римського автора, і два дослідження з історії перекладів творчості Віргілія в контексті національної літератури: «Іспанські перекладачі «Енеїди» (1879); «Перекла дачі віргілієвих «Еклог» та «Георгік» (1879). Питаннями рецепції в контексті літератури і філософії Від родження цікавився Адольфо Бонілья (Adolfo Bonilla 1875–1926), учень М. Менендеса Пелайо, філолог і філософ, автор «Історії іспанської філософії», видавець (у співпраці з Р. Шевіллем) кри тичного «Повного зібрання творів М. де Сервантеса». Перу А. Бо нільї належить, зокрема, цікаве дослідження з історії ідей «Еразм в Іспанії». Інтерес до сприйняття творчості Еразма Роттердамського у себе на батьківщині і до проблем рецепції взагалі згодом виявив видатний іспанський філолог Амeріко Кастро (Americo Castro 1885–1972), який у праці «Іспанськість та еразмізм» (1942) аналізував аспекти відображення соціальної сегрегації в іспан ській літературі. У написаному раніше дослідженні «Дон Хуан в іспанській літературі» (1924) А. Кастро розглядає різноманітні іпостасі «найбільш іспанського» образу світового красного пись менства. У статті «Відображення султана Саладіна в романських літературах» дослідник аналізує середньовічні інтерпретації ре альної історичної постаті в іспанських, італійських та французь ких літературних творах, пояснюючи відмінності змалювання певними розбіжностями у національних системах цінностей. Цікавий внесок у розвиток студій «літератури в контексті культури» (за висловом С. Тетесі) зробив у першій половині ХХ ст. видатний арабіст Мігель Асін Паласьос (Miguel Asin Palacios 1871–1944), філософ і теолог, який займався питаннями взаємодії христянства з ісламом, дослідивши, між іншим, зв’язки арабської літератури і містичних течій іслама не лише з іспанською, але й з італійською літературою, зокрема з творчістю Данте. У праці «Мусульманська есхатологія у «Божественній Комедії» (1919) він обстоював думку про наявність суфійських джерел твору геніального італійця. В цьому ж ключі витримана й інша праця М. Асіна Паласьоса «Данте й Іслам» (1927), яка у 1940і рр. вихо дила також в англійському перекладі. Джерела взаємозв’язків ісламської та християнської містики у релігійній поезії іспан ського автора Золотої Доби Св. Хуана від Хреста аналізуються у статті «Іспаномусульманський попередник Св. Хуана від Хрес та» (1933), а також у ширшій розвідці «Сліди ісламу. Святий Тома Аквінський, Турмеда, Паскаль, Святий Хуан від Хреста» (1941). Слід відзначити, що дослідження ренесансного та бароково го письменства, які жваво розвивалися в Іспанії протягом усього ХХ ст., давали, з огляду на культурологічну специфіку аналізо ваних текстів, багато можливостей для рецептивних (переважно, на античному матеріалі), тематологічних та генетикоконтакт них праць, хоч, звичайно, ними не обмежувалися. Прикладом вартісної узагальнюючої праці генетикокон тактного типу можна вважати широку панораму теорії та історії консептизму в компаративному висвітленні, наведену в ранній монографії А. Гарсіа Берріо (Antonio Garcia Berrio, нар. 1940) «Іспанія й Італія перед консептизмом» (1968). У книзі розгляну то джерела і теоретичні підвалини консептизму та провадиться порівняльний аналіз ідей Пеллегріні, Тезауро і Грасіана. Зпоміж рецептивних праць слід відзначити монографію П. Кабаньяса (Pablo Cabanas) «Міф про Орфея в іспанській літе ратурі» (1948), у першій частині якої аналізуються, зокрема, причини популярності цього античного міфу, а також особливо сті функціонування його у творчості письменників кінця XVI – початку XVII ст.: Х. де Хаурегі, Х. Переса де Монтальбана, П. Кальдерона та ін. Коротка розвідка А. Гальєго Мореля (Anto nio Gallego Morell) «Міф про Фаетона в іспанській літературі» (1961) простежує історичну еволюцію сприйняття історії сина Геліоса іспанськими авторами від Ф. де Еррери до П. Кальдеро на, а також подає аналіз окремих частин цього міфу, що склали підгрунтя певних літературних тем. Комплексне висвітлення процесів засвоєння античної спад щини в іспанській поезії Золотої доби на рівні образів і мотивів подано у монографії М. Роси Ліда де Малкієль (Maria Rosa Lida de Malkiel) «Класична традиція в Іспанії» (1975). Базуючись на ши рокому фактичному матеріалі (від Х. Боскана до І. де ла Крус), дослідниця розглядає, між іншим, інтерпретації знаних симво лів смутку й любовної туги – образи солов’я та пораненого оленя – а також палітру авторських розробок (до жартівливих інверсій включно) образу «рожевоперстої Еос», запозиченого з творів Гомера. В річищі рецепції інтерес становить також дослідження Х. Арсе (Joaquin Arce) «Тассо й іспанська поезія. Літературний відгомін та лінгвістична конфронтація» (1973), де значну увагу приділено, зокрема, іспанській версії «Амінти» Тассо, запропо нованій Х. де Хауреґі. Інший важливий аспект барокової літератури – взаємодію фольклору та авторської поезії – розроблено у своєрідній праці Е.М. Торнера (Eduardo M. Torner) «Іспанська лірика. Стосунки між народним та витонченим» (1966). Автор виявляє майже дві з половиною сотні тематичних груп народної поезії і простежує шляхи та види їхнього використання у літературних творах різ них епох. На думку М. П. Паломо (Maria del Pilar Palomo), ця ро бота є дуже корисною «у вивченні народних форм і тем барокової лірики»6. Лінію подібних студій на конкретному прикладі про довжує праця Ф. Х. Дiєс де Ревенґа (Francisco Javier Diez de Revenga) «Театр Лопе де Веґа і традиційна лірика» (1983), при свячена, зокрема, функціонуванню народнопоетичних тем і форм у драматургії генія іспанської Золотої Доби. Донині не втратили свого значення міждисціплінарні праці одного з найкращих знавців Бароко Е. Ороско Діаса (Emilio Oroz co Diaz): «Барокові теми: поезія і живопис» (1947), «Поезія і мі стика» (1959), «Бароковість Веласкеса» (1965), «Пейзаж і від чуття природи в іспанській поезії» (1968), «Театр і театральність Бароко» (1969) та ін. Іспанські дослідники, зокрема Х. ПулідоТірадо7 та М.П. Па ломо, надзвичайно високо оцінюють внесок Е. Ороско у вивчення взаємодії літератури з іншими мистецтвами, однак його компаративні зацікавлення виходять за межі міжмистецьких взаємин, що доводять його узагальнюючі праці «Маньеризм і Бароко» (1970) та «Вступ до Бароко» (1980). У першій з них, між іншим, розглядаються «багато контекстуальних аспектів лірики XVII ст.»8. Спеціальний розділ присвячено, зокрема, «Маньєристській та бароковій структурам поезії». Вужчі дослідження тематологічного спрямування, досить популярні в іспанському літературознавстві 1930–1970х рр., представлені чималою кількістю робіт, з яких можна загадати, наприклад, розвідки Х.М. Блекуа (Jose Manuel Blecua) «Море в іспанській поезії» (1945) чи Л. Росалеса (Luis Rosales) «Почут тя розчарування в іспанській поезії» (1966). Праці компаративного спрямування подеколи утворюють самостійний масив у дослідженнях творчості окремих видатних митців Золотої доби. Так, науковці, які займалися творчістю Ф. де Кеведо, приділяли увагу зв’язкам сатири цього автора з до робком античних письменників (Б. Санчес Алонсо, М. Морреале, Benito Sanchez Alonso, Margarita Morreale), а також іншим дже релам поезії та прози іспанського митця (М.Р. Ліда та ін.). З’яв лялися праці, де твори Кеведо розглядалися з позиції взаємодії мистецтв («Кеведо і Босх» М. Морреале), і розвідки на межі літе ратурознавства, історії та політології, присвячені різним аспек там суспільнополітичних поглядів письменника та відображен ня їх у творчості (Х. А. Маравалл, О. Ліра, Х. Л. Аранґурен, С. Серрано Понсела, Ф. Лопес Естрада та ін.; Jose Antonio Mara vall, Osvaldo Lira, Jose Luis Aranguren, Segundo Serrano Poncela, Francisco Lopez Estrada). Заслуговують на увагу також праці, що дають уявлення про включеність Кеведо у літературнофілософ ський контекст Бароко. Надзвичайно цікавою є, зокрема, невели ка монографія Л. Астрана Маріна (Luis Astrana Marin) «Світогляд дона Франсіско де Кеведо» (1940), де аналізуються маргіналії та інші нотатки іспанського автора, у різний спосіб пов’язані з його розмаїтою лектурою. Ці «позатекстуальні» матеріали висвітлю ють внутрішню механіку творчості Кеведо (читацькі враження як поштовх до роздумів і як джерело майбутніх творів), а також інтелектуальний взаємообмін письменника з культурною спад щиною та літературним процесом своєї епохи. У цьому ж річищі інтерес становить і компактне дослідження згадуваного вище А. Кастро «Скептицизм та протиріччя у Кеведо» (1928), де йдеть ся про особливості філософських поглядів класика Золотої Доби і про використання ним деяких пасажів з «Есеїв» М. Монтеня у власній творчості. Цюж лінію продовжують розвідки Ф. Інду рaйна (Francisco Yndurain) та Х. Марічаля (Juan Marichal). …Імовірно, найвідомішим на пострадянському просторі є ім’я патріарха іспанської філології і культурології, Рамона Менен деса Підаля (Ramon Menendez Pidal 1869–1968), який двічі обіймав посаду керівника Іспанської Королівської Академії (1925–1939; 1947–1968). Учень М. Менендеса Пелайо, видатний історик, фольклорист, літературознавець і педагог, Р. Менендес Підаль по праву вважається одним із засновників сучасної іспанської філологічної школи. Під його керівництвом виросло ціле гроно відомих іспанських літературознавців та лінгвістів: брати Дама со (Damaso Alonso) й Амадо Алонсо (Amado Alonso), Томас Навар ро Томас (Tomas Navarro Tomas), А. Кастро, Рафаель Лапеса (Ra fael Lapesa), Алонсо Самора Вісенте (Alonso Zamora Vicente) та ін. Класичні твори Р. Менендеса Підаля були опубліковані в росій ському перекладі («Избранные произведения. Испанская литера тура Средних веков и эпохи Возрождения», 1961). Ця репрезента тивна збірка містить двадцять сім різномасштабних досліджень – від окреслення найважливіших особливостей іспанської літерату ри в цілому до аналізу окремих творів та явищ. Переклад є на загал дуже якісним, хоч подекуди помітне вільне потрактування оригіналу. Російська версія вдало відтворює основні риси науко вого стилю Р. Менендеса Підаля: чіткість і прозорість формулю вань, вичерпність фактографії, коректність полеміки, прагнення зацікавити предметом своєї розвідки, шанобливе ставлення до аналізованих авторів, поєднане зі спостережливістю та гумором. Варто відзначити, що попри дещо упереджене ставлення Р. Менендеса Підаля до компаративного аналізу в літературо знавстві (абсолютизований «порівняльний метод» науковець розумів виключно як «пошук аналогій»)9, він визнавав принци пову необхідність його застосування, тому майже у кожній праці названого збірника компаративний елемент певною мірою при сутній. Фактично обшир зацікавлень Р. Менендеса Підаля є шир шим за провідні напрями компаративістики, відзначені Р. По джіолі. У дослідника простежується певний інтерес до імагології, літературних течій і питань взаємодії мистецтв. У згадуваній вступній праці «Найважливіші особливості іспанської літератури» визначення характерних рис красного письменства країни провадиться значною мірою у зіставному аспекті на широкому фактичному матеріалі з урахуванням істо рії розвитку жанрів та форм, особливостей потрактування певних тем, різних видів рецепції літературних творів, джерел запози чення, прямих й опосередкованих впливів, тощо. Зайве казати, що, удаючись до порівнянь, Р. Менендес Підаль бере до уваги не лише сінхронічний, а й діахронічний аспект літературних явищ. У групі творів, присвячених особливостям іспанської епічної поезії, розглядаються питання тематології, морфології й джере лознавства (в аспекті взаємодії фольклору й літератури). До подібних праць можна віднести, зокрема, статтю «Готи та похо дження іспанського епосу», де, крім взаємодії літератури та фольклорних джерел, висвітлюються жанрологічні питання та особливості розробки певних епічних тем. Особливе місце у творчості Р. Менендеса Підаля займають праці, присвячені аналізу видатної пам’ятки середньовічної епічної поезії, «Пісні про мого Сіда». Саме завдяки зусиллям іспанського науковця цей величний твір отримав глибоке, різно планове опрацювання також і в компаративному аспекті. Всебічний аналіз «Пісні про мого Сіда» міститься в одно йменній статті. У цій розвідці науковець, між іншим, спиняєть ся на взаємодії іспанського середньовічного епосу з французьким (на рівні запозичень та наслідувань), а крім того приділяє увагу «долі літературного твору», досліджуючи художнє значення і пе ріпетії побутування та оцінок «Пісні про мого Сіда» в діахроніч ному аспекті й у зіставленні з шедевром французького епосу – «Піснею про Роланда» та іншими епічними поемами Середньо віччя. Важливо відзначити, що у деяких своїх працях, присвяче них «Пісні про мого Сіда», зокрема у статті «Поезія та історія у «Пісні про мого Сіда» (1949), де розглядаються між іншим, жанрологічні особливості поеми у порівнянні з творами фран цузького на німецького епосу, дослідник входить у такі «сучас ні» сфери компаративістики як імагологія, присвячуючи один з розділів образу Європи у творі. Морфологічні студії представлені у збірці статтями: «Епічна форма в Іспанії й у Франції» та «Епічні формули в «Поемі про Сіда» (до питання про метод)», але, як зазначалося, для праць Р. Менендеса Підаля характерна широта висвітлення, тому, при міром, в останній з названих робіт автор приділив увагу також питанням датування літературних творів та проблемам рецепції. «Вузькі» генетикоконтактні розвідки у збірці вибраних творів Р. Менендеса Підаля представляє праця «Арабська поезія і поезія європейська», де на прикладі особливої поетичної форми (заджаля) досліджуються морфологічні та тематологічні (концеп ція куртуазного кохання) відповідності арабської, іспанської, португальскої, провансальської та французької середньовічної лірики, зумовлені взаємообмінами літератур названих країн. Проблемам рецепції і «долі» окремих творів, а також взаємо дії фольклору й літератури присвячено невелику лекцію «Народ на і традиційна поезія в іспанській літературі», де Р. Менендес Підаль аналізує різноманітні версії одного з найвідоміших іспан ських романсів про Графа Арнальдоса у порівнянні з іншими подібними творами. У цікавій «джерелознавчій» праці «Сервантес і лицарський ідеал» автор, за власним визначенням, «звертається до Серван4 теса та його зв’язків із середньовічною епічною поезією, а також із життям, яке ця поезія відображає»10. Зіставними тут є момен ти, присвячені взаємодії фольклору, прози та драматургії у сфері критики лицарського ідеалу, проте ця розвідка містить і вартий уваги рецептивний пасаж, де порівнюються особливості сприйнят тя «Дон Кіхота» низкою видатних європейських письменників. У збірнику є група статей, присвячених різним аспектам ви токів літературних творів. Так, невелика розвідка «Ронсеваль» ілюструє розбіжності важливих елементів епічної традиції в Іспанії та Франції на прикладі зацілілого поетичного уривка. «Джерелознавчою» за основним напрямом є й праця «До питан ня про творчу розробку «ДонКіхота», де автор намагається ви значити роль фольклорних (романси) та літературних (лицарські романи) чинників у формуванні геніального задуму іспанського письменника. Іншим взірцем аналогічних розвідок у збірці Р. Менендеса Підаля є стаття «Про джерела «Камінного гостя», присвячена зіставному аналізові традиційних витоків знамени тої історії про Севільського жартівника, де автор звертає увагу на південнофранцузькі, італійські, португальські та різноманітні іспанські версії цієї оповіді та їхню взаємодію із п’єсою Тірсо де Моліни. Аналізуючи творчу спадщину найуславленішого драматурга Іспанії у праці «Лопе де Вега. «Нове мистецтво» і «Нова біогра фія», Р. Менендес Підаль не лише порівнює її характерні особли вості з відповідними явищами у тогочасних літературах Франції, Англії, Італії (розділ «Спільна риса драматургії в Іспанії, Фран ції, Англії»), але приділяє увагу й питанням взаємодії мистецтв, зокрема, драми й живопису (розділ «Далечінь, яку видно у живо писі»), особливостям рецепції творів Лопе в інших європейських країнах, переробкам та публікаціям його творів. Заключна розвідка збірки «Темний і складний стиль консеп тистів і культераністів» відбиває інтерес Р. Менендеса Підаля до різних течій в межах однієї літератури. Аналізуючи стилістичні особливості двох провідних напрямів іспанської барокової поезії, автор доходить висновку про їхню принципову близькість і спіль ність естетичних завдань. Крім того, певний інтерес для комапа ративіста становить не включена до розглянутої збірки тематоло гічна праця Р. Менендеса Підаля «Король Родріго в літературі» (1925), де на широкому ілюстративному матеріалі висвітлюють ся інтерпретації традиційної теми (легенда про останнього вест готського короля Іспанії). Порівняльний елемент, переважно, в аспекті рецепції, при сутній у працях лауреата Премії ім. Сервантеса (1978), поета, пе рекладача11 й дослідника літератури Дaмасо Алонсо (1898–1990), який заступив Р. Менендеса Підаля на посаді директора Іспан ської Королівської Академії (1968–1982). Йдеться, передовсім, про низку студій з питань іспанської поезії Золотої Доби. Так, у статті «Рецепція «Лузіад» в Іспанії (1579–1650)»12 автор звертає увагу на особливості перших відгу ків на величний твір Л. де Камоенса, а також розмірковує про вплив творчості португальського митця на іспанських письмен ників. Розвідка «Лірична поезія, розглянута зсередини нашої Золо тої Доби» містить аналіз «італьянизму» (в сенсі форм та впливів) іспанської поезії відповідного періоду. Втім, Д. Алонсо цікавив ся, сказати б, і зворотнім обміном між літературами обох націй, розглянувши різноманітні ознаки «присутності» творчого дороб ку Лопе де Вега у поезії італійця Дж. Маріно («Маріно – боржник Лопе»). У статті ж «Молодий Лопе під впливом Сервантеса» іспан ський філолог дослідив особливості взаємодії творчості двох ви датних авторів у межах однієї літератури. А в роботі «Довкола Лопе (Меріно, Сервантес, Бенавенте, Гонгора і Карденіо» (1972) різноманітні аспекти спадщини (переважно, лірики) іспанського митця розглянуті відносно творчості згаданих авторів. Принагідно слід відзначити, що творчістю іспанського дра матурга у компаративному аспекті займався і брат Д. Алонсо – Амадо Алонсо, перу якого належить стаття «Лопе де Вега та його джерела» (1952). Питання літературних впливів А. Алонсо ви світлює, між іншим, у своєму відомому дослідженні «Матерія та форма в поезії» (1954)13. Інтерес для компартивістів становить також масштабне дво томне дослідження Д. Алонсо «Життя і творчість Медрано» (1948–1958), створене у співавторстві з С. Рекертом. У першому томі, крім деталізованої біографії іспанського поета Франсіско де Медрано (1570–1607), Д. Алонсо пропонує, зокрема, розгляд «імі тації» як сталої поетичної практики, моделі засвоєння класичних взірців у творчості митця (розділ «Поет імітації (Горацій, Тассо, Пліній та Боецій)». Спеціальні підрозділи присвячені зіставлен ню поезій Ф. де Медрано і Луїса де Леон (обидва поети у своїй творчості наслідували Горація), а також аналізу групи сонетів іспанського автора, що належать до «італійській традиції». Є у доробку Д. Алонсо і студії тематологічного спрямування, як, приміром, «Заплутані нитки. (Тема полону у Фульгозія, Перо Мехіа, Банделло, Хуана де ла Куева та Сервантеса)» (1927–1940). Зіставлення є відчутним нюансом інших відомих праць Д. Алонсо: «Поетична мова Гонгори» (1935), «Поезія Св. Хуана від Хреста» (1942), і монументальної розвідки «Іспанська поезія. Огляд методів та стилістичних меж» (1950)14, яка по праву вважа ється класикою іспанського літературознавства. Х. Пулідо Тірадо звертає увагу також на цікавість Д. Алонсо до питань полігенези, про що свідчить його праця «Традиція чи полігенеза?» (1963)15. Прикметно, що багаторічні студії в галузі поезії Золотої До би позначилися на власній поетичній творчості науковця, зумо вивши, між іншим, надзвичайну силу й виразність її релігійного компоненту. Компаративного чинника не позбавлені й деякі праці іншого відомого учня Р. Менендеса Підаля й А. Кастро, члена Іспанської Королівської Академії Рафаеля Лапеси (1908–2001). Хоч провід ним науковим зацікавленням Р. Лапеси впродовж усього життя залишалися питання історичної синтакси та стилістики, у його творчому доробку чимало й літературознавчих праць, що з них декотрі можна віднести до категорії порівняльних або міждисціп лінарних. Такими є, наприклад, тематологічне дослідження «Гон гора і Сервантес: співзвучність тем і розбіжності дій» (1965) або роз відка «Семантичні латинізми у поезії брата Луїса де Леон» (1972). Істотний внесок у розвиток іспанської компаративістики зробив літературознавець і лінгвіст Карлос Клаверiа (Carlos Claveria 1909–1974), який займався питаннями перекладо знавства, рецепції і тематології. Найвідоміша з його праць – «Теми Унамуно», монографія, присвячена аналізу тематичної палітри класика іспанської прози ХХ ст. М. де УнамуноіХуго. Серед інших праць К. Клаверії інтерес становлять «Іспаношвед ські студії» (1954), де розглядаються, між іншим, історичні пе рипетії перекладів іспанських творів шведською, угорською та голандською мовами. Порівняльні студії цікавили й видатного філолога Фернандо Лaсаро Карретера (Fernando Lazaro Carreter, 1923–2004), лінг віста і фахівця з літератури Відродження й Бароко, двічі дирек тора Іспанської Королівської Академії (1991–1994; 1994–1998), лауреата численних наукових премій. Це стосується, насамперед, його статті «Про «складність» консептизму», яка разом з іншими увійшла до класичної збірки «Стиль Бароко і творча особистість: Гонгора, Кеведо, Лопе де Вега» (1966). За висловом іспанської дослідниці М.П. Паломо, ці роботи «якнайяскравіше висвітлю4 ють розбіжності та спільні риси культизма і консептизма»16. Учень Д. Алонсо і Р. Лапеси Гонсало Собехано (Gonzalo Sobe jano, нар. 1928) – почесний доктор Університету Мурсії (1989), а нині – професор Колумбійського університету (США) і двічі віцепрезидент Міжнародної Асоціації Іспаністів, має у своєму широкому науковому доробку принаймні дві праці компаратив ного спрямування. Це класичне дослідження «Ніцше в Іспанії» (1967), присвячене впливам німецького філософа на погляди іспанських письменників «покоління 1898 року», а також роз відка «Кеведо або проза ідей нашої Золотої Доби». В укладеній Г. Собехано бібліографії студій творчості Ф. де Кеведо працям компаративного спрямування також відведено значне місце17. …Син видатного іспанського поета Х. Гільєна, Клаудіо Гіль єн (1924–2007) може без перебільшення вважатися провідною постаттю не лише іспанської, а й світової компаративістики. Формуванню інтелектуальних зацікавлень К. Гільєна сприяло навчання у Франції, а згодом – у Канаді та США, куди його ро дина змушена була переїхати з політичних причин, і де він про вів фактично половину життя (1939–1982). К. Гільєн приділяв багато уваги педагогічній діяльності: отримавши ступінь доктора філології у престижному Гарвардсь кому університеті (1953) він викладав у Прінстоні, очолював кафедри порівняльного літературознавства в університеті м. СанДієго (1965–1976) і в Гарварді (1978–1987) (США), де отримав титул почесного професора. Російський дослідник І. Ільїн відзначає наближеність наукової позиції К. Гільєна в 1970і рр. ХХ ст. до структуралістських кіл (Дж. Каллер, Дж. Прінс, М. Ріффатерр). Після повернення до Іспанії К. Гільєн став почесним профе сором Автономного університету Барселони й університету Пом пеуіФабра (Барселона) та членом Іспанської Королівської Ака демії (2002). Працюючи в університеті СантьягодеКомпостела, дослідник долучився до розробки і впровадження першої в Іспа нії програми ліценціатури зі спеціальності «теорія літератури та компаративістика» (1991), яка згодом двічі отримала почесну «Відзнаку якості» (2003–2004; 2005–2006). За власним виразом К. Гільєна: «Подібно до антропології та інших споріднених галузей знання, порівняльне літературо4 знавство значно розширює межі нашої здатності до вираження, заглиблюючись у людську сутність нас самих, коли кажемо: «ми»18. Викладання ж порівняльного літературознавства в уні верситетах, на думку вченого, сприяє кращому ознайомленню з іншими культурами й усвідомленню позиції рідної культури по відношенню до них. Х. Пулідо Тірадо відзначає, що концепція дісципліни у К. Гільєна постає з поєднання історичної перспек тиви та наднаціонального погляду, а також вважає, що «конт4 раст між місцевим та універсальним є засадничою складовою його методологічної перспективи»19. Численні праці К. Гільєна відзначалися в Іспанії «Націо нальною премією з есеїстики» (1999) та Міжнародною премією з есеїстики «Кабальєро Бональд» (2005). 1999 р. заходами уні верситетів ПомпеуіФабра та СантьягодеКомпостела було ви дано збірку наукових праць «Без кордонів. Праці з порівняль ного літературознавства на пошану Клаудіо Гільєна». Серед наукових зацікавлень К. Гільєна провідне місце посі дали питання теорії та історії літератури, які він розглядав з по зицій компаративістики. Його приваблювали, зокрема, пробле ми практичного застосування певних положень літературної теорії і теоретичні аспекти творення історії літератури як такої, а також порівняльні студії в межах однієї чи кількох національ них літератур у сінхронічному та діахронічному аспектах. Стиль К. Гільєна відзначається прозорістю формулювань і чіткістю висновків, неприхованою емоційністю, здатністю бу дити інтерес до аналізованого матеріалу і надихати на подальші пошуки в певній галузі. Перу іспанського науковця належать різнопланові компара тивні студії: «Перспективи літературної компаративістики» (1962), порівняльне дослідження витоків і сутності шахрайського роману («Анатомія негідників», 1967); «Література як система: нариси теоретичних аспектів історії літератури» (1971); «Між єдиним і різноманітним: вступ до порівняльного літературозна вства» (1985); «Перша Золота Доба: дослідження жанрів і моде лей» (1988); «Теорії історії літератури» (1989); «Повне виражен ня: нотатки про літературу і непристойність» (1993), «Різні оселі. Начерк з порівняльного літературознавства» (1998), а також збір ки літературнофілософських праць: «Сонце вигнанців. Літерату ра і заслання» (1995), «Європа: наука і несвідомість» (1997). Роки і титули не заважали К. Гільєну залишатися допит ливим і творчо активним. На початку ХХІ ст. вийшли друком ще кілька його досліджень: «Між знанням і пізнанням» (2001), «З жаху» (2004) і доповнене видання його найвідомішої праці «Між єдиним і різноманітним: вступ до порівняльного літерату рознавства. (Вчора й сьогодні)» (2005), яке називають найважли вішим трактатом з літературної компаративістики в іспаномов ному світі. Перша частина книги пропонує стислий огляд історії компа ративістики як галузі літературознавства, окреслює сутність дисципліни, її основні завдання і проблеми. Окремі параграфи дослідник присвячує взаємодії літературної компаративістики з теорією літератури, визначенню моделей наднаціонального і кла сифікації провідних напрямків компаративних досліджень. У другій частині К. Гільєн детально розглядає особливості компаративного аналізу літературних жанрів, форм і тем, а та кож проблеми дослідження міжнаціональних літературних взаємин та «історичних конфігурацій» красного письменства (школи і рухи; літературні періоди і течії; схематизація і систе матизація літератури, коди, тощо). Видання супроводжується деталізованим науковим апаратом і вичерпною бібліографією. Відмінність між першою і другою версіями своєї фундаменталь ної праці автор напівжартома визначив у передмові до видання 2005 року: «…я переписав чимало зворотів та виразів, але не ідей. …Якщо й є там aggiornamento*, воно, передовсім – у при4 мітках та бібліографії»20. Останньою побачила світ збірка спогадів та есеїв К. Гільєна «Про легенди і лекції: століття ХІХ, ХХ, ХХІ» (2006) – цікава й емоційна панорама зустрічей з видатними постатями іспансь кої та світової культури. Незавершеними лишилися, на жаль, дослідження іспанського науковця про Гете та збірка листів його батька, поета Х. Гільєна, що готувалися до друку. Засноване 1977 р. у Мадриді Іспанське Товариство Загально го і Порівняльного Літературознавства (Sociedad Espanola de Literatura General y Comparada, SELGYC), яке К. Гільєн очолю вав у 1984–1989 рр., разом з факультетом філології Університету Комплутенсе у травні 2007 року організувало захід, присвячений пам’яті науковця. У вересні 2008 року роботу чергового (XVII) Сімпозіуму То вариства було зосереджено довкола проблем компаративістики. Ключовою була тема «Клаудіо Гільєн й іспанська традиція літе ратурної компаративістики», в межах якої відбулися, між іншим, спеціальна конференція та круглий стіл, спрямовані на детальне висвітлення творчості, життєвого шляху та інтелектуальної спадщини видатного діяча іспанської філології. Для доповідей і виступів учасникам були запропоновані такі тематичні напря ми: «Перепис і переклад: компаративні перспективи», «Літера тури і міфи про заснування». * Аggiornamento (іт.) – оновлення. Втім, і на попередньому, XVI симпозіумі, що відбувся у м. Кордові 2–4 листопада 2006 р., першим з трьох традиційних тематичних напрямів був саме компаративний з акцентом на пи тання орієнталізму: «Література й альянс цивілізацій: Літера турні зносини між Сходом і Заходом. Інший в колективному уяв ленні. Релігії та літератури. Тематологія. Міста та письменники кордону. Переклад зі східних мов». Решта напрямів також про понувала можливості для компаративних студій: «Пролог і пара текст: Простір довкола текстів у манускріптах (explicit, рубрики, нотатки на берегах, тощо) та у друкованих виданнях (прологи, присвяти, покажчики, глосарії, каталоги, тощо). Взаємини тек сту і паратексту. Вивчення їх у порівняльній історії книги і дру карства: література, соціологія й мистецтво. Видавничий світ і паратекстуальні стратегії»; «Представники богеми: маловідомі та забуті (1850–1950). Літературна богема. Постаті, що залиши лися поза межами системних досліджень. Рано та пізно виявлені представники богеми. Ревізія авторів і творів так званого «кінця століття». Естетичні тенденції, які не переросли на угруповання». Порівняльні студії за визначенням є невід’ємною складовою діяльності ІТЗПЛ, адже його заснуванню передував Перший Ко локвіум з літературної компаративістики, що відбувся у Мадри ді 1974 року. На цій поважній науковій зустрічі виступали видатні діячі галузі: Р. Етьямбль (R. Etiemble), К. Гільєн, М. Аль толагірре (M. Altolaguirre), чий приклад, власне, спонукав до по дальшої розбудови компаративних студій в іспанському літера турознавстві. У центрі уваги перебували методологія компарати вістики, питання періодизації у літературних студях, стосунки літератури та інших мистецтв21. Проведений через три роки Пер ший Симпозіум з Літературної компаративістики (1977) мав, за зауваженням Х. Пулідо Тірадо, «майже виключно національний характер»22, зосереджуючись на порівняннях та впливах у ме жах іспанської літератури. Нині Товариство налічує понад чотири сотні членів. Крім К. Гільєна, посаду його президента обіймали видатні іспанські філологи: академіки Мартін де Рікер (Martin de Riquer, фахівець з каталонської літератури і поезії трубадурів, який у співавтор стві з Х.М. Вальверде (J.M. Valverde) написав «Історію всесвіт ньої літератури» у 4х тт., високо оцінену К. Гільєном) і згаду ваний вище Фернандо Ласаро Карретер; професори: Мануель Фернандес Гальяно (Manuel Fernandez Gallano), Карлос Гарсіа Гуаль (Carlos Garcia Gual, дослідник і перекладач античної спад щини, знавець класичної міфології), медієвіст Карлос Альвар (Carlos Alvar). Сьогодні ІТЗПЛ очолює теоретик літератури, до слідник проблем реалізму, проф. Даріо Вільянуева (Dario Villa nueva), а генеральним секретарем організації є Маргіт Радерс (Margit Raders). З 1993 р. товариство входить до складу Міжна родної Асоціації Літературної Компаративістики (International Comparative Literature Association). До проводу товариства входять науковці, чиї інтереси прямо пов’язані з компаративістикою, зокрема, Антоніо Монегаль (Antonio Monegal) і Марісоль Моралес Ладрон (Marisol Morales Ladron). Перший з них – автор досліджень з проблем метафори. Йому також належить розвідка, присвячена взаємодії мистецтв: «Луїс Бунюель: від літератури до кіно. Поетика об’єкту» (1994). Того ж року університет Алькала де Енарес видав працю М. Мо ралес Ладрон «Короткий вступ до порівняльного літературознав ства», що містить також огляд відповідних іспанських журналів та інституцій, які займаються проблемами компаративістики. Інший член проводу Товариства, МаріяХосе Вега Рамос (Maria Jose Vega Ramos) у співаторстві з Н. Карбонель (N. Carbonell) під готували книжку інформаційного характеру: «Літературна ком паративістика: принципи та методи» (1998). Паралельно вийшла друком подібна робота Долорес Ромеро Лопес (Dolores Romero Lopez): «Орієнтири літературної компаративістики» (1998). На ступного року дві останні праці здобули не лише критичне висвіт лення у статті П. Самбрано (P. Zambrano), але й спричинилися до роздумів автора про розвиток іспанської компаративістики23. У збірці «Літературна компаративістика: теоретичні підва лини й застосування», яку підготувала група науковців за редак цією Хенари Пулідо Тірадо (2001), стисло висвітлюються основні етапи історії, називаються імена провідних науковців та їхні досягнення, характеризуються фахові видання. У вступній стат ті окреслено також сучасний стан та найважливіші практичні проблеми іспанської компаративістики, серед яких Х. Пулідо Ті радо називає, передовсім брак уваги до теоретичних аспектів цієї дисципліни24. Роботу доповнює бібліографія основних іспан ських праць компаративного спрямування. Появу в різних університетах Іспанії, починаючи з 1990х рр., низки узагальнюючих праць у цій галузі слід, очевидно, пов’я зувати із запровадженням згадуваної вище програми докторату з порівняльного літературознавства, розробленої за участі К. Гі льєна. До речі, у новому виданні «Між єдиним і різноманітним» науковець дає схвальну оцінку вищезгаданим виданням, визна ючи їх якісними та корисними. Мету своєї діяльності Товариство визначає так: «Розбудову4 вати дослідження в галузі компаративістики і загальної теорії літератури та співпрацювати з усіма інституціями й спільно4 тами, які займаються подібними дослідженнями, а також – із Міжнародною Асоціацією Компаративних Студій, заснованою 1954 року»25. Щодва роки у різних містах Іспанії, відомих своїми універ ситетськими традиціями (Мадрид, Гранада, Барселона, Сараго са, Сантьяго де Компостела, Уельва, Леон, Алькала де Енарес та ін.), відбуваються симпозіуми ІТЗПЛ, матеріали котрих згодом видаються у друкованому органі Товариства, альманасі «1616», який отримав таку назву від дати смерті ключових постатей культури Відродження: іспанця Мігеля де Сервантеса Сааведри й англійця Вільяма Шекспіра. Починаючи з 1978 року, друком вийшло десять загальних чисел альманаха плюс два додаткових, присвячених питанням міфів і т. зв. «вставних» оповідань. Лише одне, дев’яте, число «1616» («Компаративістика сьо годні», 1995) було формально присвячене питанням порівняль ного літературознавства, проте фактично в кожному номері отри мали висвітлення проблеми, що входять до кола зацікавлень компаративіста. Так, у числах 2 і 3 (1980) обговорювалася взаємодія музики й літератури, поезії та живопису, число 4 (1981) було присвячене питанням літературного перекладу, число 8 (1990) висвітлювало стосунки літератури та філософії, літератури і кіно, тощо. Окреслення основних моментів тематики й проб лематики усіх випусків «1616» наводить Х. Пулідо Тірадо26. Слід відзначити, що приблизно в той самий час в Іспанії дру кувалися й окремі монографії з питань взаємодії мистецтв. Це, приміром, книги Ф. Сопенья Ібаньєса (Federico Sopena Ibanez) «Музика й література» (1974) та К. ПеньяАрдід (Carmen Pena Ardid) «Література і кіно. Компаративний підхід» (1992). Проблеми компаративістики висвітлювали в Іспанії різні філологічні часописи, приміром, «Щоденники перекладу й ін терпретації» (Quadernos de traduccion e interpretacion) у Барсе лоні, або «Ехемпларіа» (Exemplaria). Сім випусків останнього, «міжнародного журналу з питань теорії літератури й порівняль ного літературознавства», вийшли друком на базі університету м. Уельва між 1997–2003 рр., зосереджуючись, за виразом Х. Пу лідоТірадо, «на практичних, прикладних питаннях»27. Нато мість «Тропеліас» (Tropelias), журнал Сарагоського університету, поєднує на своїх сторінках матеріали з питань теорії літератури та комапаративістики. З 2004 року «Ехемпларіа» змінив орієнтацію, трансформу вавшись у «Ехемпларіа класіка» (Exemplaria clasica) – часопис, присвячений дослідженням в галузі античних літератур. Приклад «Ехемпларіа», на жаль, доводить, що занепокоєння, висловлене свого часу К. Гільєном щодо подальшої долі іспанської компара тивістики, має підстави. Адже, як із сумом писав науковець у вступі до другого видання «Між єдиним і різноманітним»: «У нашій країні літературну компаративістику поглинула те4 орія літератури»28. Серед причин такої ситуації К. Гільєн відзна чав, насамперед, певні адміністративні ускладнення в організації науковопедагогічного процесу, але також із жалем наголошував «іспанський іспаноцентризм» самих науковців29. Втім, дослідник зауважує й таку «іспанську особливість як людина4виняток, окремий науковець, борець4анархіст, дослід4 ник, який працює і просувається вперед без підтримки…»30. Саме такою людиною К. Гільєн вважав вже згадуваного «справжнього компаративіста»31 Карлоса Гарсіа Гуаля (Carlos Garcia Gual, нар. 1943), викладача кафедри грецької філології університету Комплутенсе (Мадрід). Цей автор різнопланових праць з антич ної літератури, перекладач і письменник є нині, за журналіст ським визначенням: «однією з найбільш репрезентативних осіб іспанського інтелектуального життя»32. До кола наукових за цікавлень К. Гарсіа Гуаля, за його власними словами, входить «грецький світ в сенсі мислення та міфології»33, а також – кри тичне опрацювання класичних творів. В одному з інтерв’ю, роз мірковуючи про необхідність включення античної спадщини до освітніх програм, дослідник відзначив: «Класики пропонують певний погляд на світ… і пізнання історії та себе… …У сус4 пільстві, яким керує споживання і певна фривольність та по4 верховість, знайомство з класикою може… накреслити шлях до глибини, якої нам дедалі більше бракує»34. К. Гарсіа Гуаль є автором кількох монографій і понад сотні статей з різноманітних питань античної спадщини, середньовіч ної літератури (Артуріана), давньогрецької філософії та міфо логії. Найвідомішими з них є: «Міфи, подорожі, герої» (1981), «Міфологія: інтерпретації міфічного мислення» (1987), «Романі зована давнина: історичні романи про грецький та римський світ» (1995), «Нове відкриття чуттєвості у ХІІ столітті: куртуазне кохання й артурівський цикл» (1997). Нещодавно дослідник виявив інтерес до проблем наукової фантастики, про що свідчить робота «Подорожі на Місяць: від фантазій до наукової фантастики» (2005), а також до міждисцип лінарних студій: «Історія, роман і трагедія» (2006). Як перекладач античних творів К. Гарсіа Гуаль двічі здобував престижні літературні премії (Премія ім. Луїса де Леон, 1978; Національна премія з перекладу за сукупністю праць, 2002). 2005 року в його перекладі побачило світ нове іспанське видання «Одисеї» Гомера. Поза тим науковець керує двома серійними проектами у видавництві «Гредос»: зібранням творів грецьких класиків (Biblioteca Clasica Gredos) та загальною бібліотекою класичних авторів (Biblioteca Universal Gredos). …Підсумовуючи цей стистлий огляд, можна відзначити на ступне. Загалом історія розвитку іспанської компаративістики своєрідно ілюструє деякі положення Р. Менедеса Підаля щодо відображення засадничих рис іспанського національного харак теру в розвиткові красного письменства країни. Такими рисами, як окреслено у праці «Найважливіші особливості іспанської літератури», дослідник вважав: поміркованість і вірність тради ціям, що знайшли своє втілення, зокрема, у так званих «пізніх плодах» іспанської літератури, жанрах, які зазнали розквіту пізніше, ніж у решті європейських літератур35. Так само й компаративні студії в іспанському літературо знавстві характеризуються наразі не бурхливим розвитком, а сталістю наукового інтересу та безперервністю традиції. Акцент на вивченні вітчизняної літератури і навіть на вивченні літера тури певного періоду – Золотої доби – компенсується тематичною та методологічною розмаїтістю, наявністю великої кількості кон текстних та міждісциплінарних студій. Утім, приклад М. Асіна Паласьоса, Р. Менендеса Підаля, К. Гільєна, К. Клаверії, К. Гар сіа Гуаля та ін. доводить, що зацікавленість іспанських дослід ників виходить і на ширші – європейські та світові – обрії. Іспанські компаративісти, порівняно до науковців інших країн, утворили своє фахове об’єднання досить пізно (1977). За тримка організаційного формування, компенсувалася, однак, плідною, різноплановою діяльністю ІТЗПЛ (видавництво, орга нізація конференцій, співпраця з вищими навчальними заклада ми, тощо), яка сприяла істотному пожвавленню компаративних студій в Іспанії протягом наступних тридцяти років. Компаративістиці різною мірою приділяли увагу чимало ви датних іспанських філологів. Більшість з них, на щастя, дбали і дбають не лише про власні наукові здобутки, а й про виховання гідної наукової зміни. Відтак, К. Гільєн зауважуав відносне по жвавлення інтересу до порівняльних студій з боку літературо знавців молодшої генерації, що представляють різні регіони країни36. Серед вартих уваги праць він називає, зокрема, видану в Барселоні книгу каталонських дослідників Г. Бордонс (Gloria Bordons) і А. ДіасПлаха (A. DiazPlaja) «Літературна компарати вістика (каталонська та кастільська)…» (1993), дослідження га лісійця К. Родрігеса Фера (Claudio Rodriguez Fer) «Атлантичний напад. За інтегральну компаративістику» (1996) і тематологічну розвідку Ф. Кабо Асегіноласа (Fernando Cabo Aseguinolaza) «Ди тинство і сучасність у літературі» (2001). Компаративні дослідження іспанських учених відзначають ся яскравістю та вишуканістю індивідуальних стилів, дотеп ністю, гостротою наукової полеміки, вмінням доступно поясню вати складні літературні явища. Не дивно, відтак, що чимало з цих статей і монографій знаходять свого читача і поза межами Іспанії (хоч іноземними мовами їх, на жаль, перекладають не часто). Що ж до загальних перспектив, то, всупереч сумним прогно зам К. Гільєна, хотілося б вірити, що мужність, безпосередність та «гостре відчуття історичної реальності», також відзначені Р. Менендесом Підалем серед засадничих рис іспанського націо нального характеру та літератури37, стануть запорукою подаль шого розвитку іспанської компаративістики. Література 1 Цит. за: Pulido Tirado Genara (Ed.). La Literatura Comparada: Fun damentacion teorica y aplicaciones.  Universidad de Jaen, 2001. – C. 12. Тут і далі, крім спеціально обумовлених випадків, переклад мій. – Т. Р. 2 Там само. 3 Див., зокр.: Guillen Claudio. Entre lo uno y lo diverso. Introduccion a la literatura comparada (Ayer y hoy).  Barcelona: MarcinalesTusquets Editores, 2005. – С. 121. 4 Менендес Пидаль Рамон. Избранные произведения. – М.: Изда тельство иностранной литературы, 1961. – С. 13. 5 Див.: Pulido Tirado Genara (Ed.). La Literatura Comparada: Funda mentacion teorica y aplicaciones. – Universidad de Jaen, 2001. 6 Palomo Ma. Pilar. La poesia en la Edad de Oro (Barroco). – Madrid: Taurus, 1988. – С. 141. 7 Pulido Tirado Genara (Ed.). La Literatura Comparada: Fundamen tacion teorica y aplicaciones. – Universidad de Jaen, 2001. – С. 14. 8 Palomo Ma. Pilar. La poesia en la Edad de Oro (Barroco). – Madrid: Taurus, 1988. – С. 139. 9 Менендес Пидаль Рамон. Избранные произведения. – М.: Изда тельство иностранной литературы, 1961. – С. 14. 10 Там само. – С. 622. 11 У перекладі Д. Алонсо іспанською мовою вийшов «Портрет мит ця замолоду» Дж. Джойса (1926). 12 Цю та інші праці Д. Алонсо див., зокрема, у: Alonso D. Obras Completas. – Madrid: Gredos, 1974. 13 Alonso A. Lope de Vega y sus fuentes // Thesaurus. – Bogota, 1952. – VIII. – P. 1–24; Alonso A. Materia y forma en poesia. – Madrid: Gredos, 1954. 14 Окреме видання: Alonso D. Poesia espanola. Ensayo de metodos ylimites estilisticos. – Madrid: Gredos, 1976. – 672 p. 15 Pulido Tirado Genara (Ed.). La Literatura Comparada: Fundamen tacion teorica y aplicaciones. – Universidad de Jaen, 2001. – C. 12. 16 Palomo Ma. Pilar. La poesia en la Edad de Oro (Barroco). – Madrid: Taurus, 1988. – С. 138. 17 Див.: Sobejano Gonzalo (Ed.). Francisco de Quevedo. El escritor y la critica. – Madrid: Taurus, 1978. 18 Guillen Claudio. Entre lo uno y lo diverso. Introduccion a la literatu ra comparada (Ayer y hoy). – Barcelona: MarcinalesTusquets Editores, 2005. – С. 41. 19 Pulido Tirado Genara (Ed.). La Literatura Comparada: Fundamen tacion teorica y aplicaciones. – Universidad de Jaen, 2001. – С. 17. 20 Guillen Claudio. Entre lo uno y lo diverso. Introduccion a la literatu ra comparada (Ayer y hoy). – Barcelona: MarcinalesTusquets Editores, 2005. – С. 24. 21 Pulido Tirado Genara (Ed.). La Literatura Comparada: Fundamen tacion teorica y aplicaciones. – Universidad de Jaen, 2001. – С. 19. 22 Там само. 23 Див.: Zambrano Pablo. Comparative Literature in Spain Today. A Re view Article of New Work by Romero, Vega and Carbonell, and Guillen // CLC Web: Comparative Literature and Culture. Vol. 1. – Issue 2. – Purdue University: June, 1999 // http://docs.lib.purdue.edu/cgi/viewcontent. cgi?article=1039&context=clcweb 24 Pulido Tirado Genara (Ed.). La Literatura Comparada: Fundamen tacion teorica y aplicaciones. – Universidad de Jaen, 2001. – С. 20. 25 http://www.selgyc.com/CDA/StoryPgLastVer.aspx?Zone=11. 26 Pulido Tirado Genara (Ed.). La Literatura Comparada: Fundamen tacion teorica y aplicaciones. – Universidad de Jaen, 2001. – С. 19–20. 27 Там само. – С. 20. 28 Guillen Claudio. Entre lo uno y lo diverso. Introduccion a la literatu ra comparada (Ayer y hoy). – Barcelona: MarcinalesTusquets Editores, 2005. – С. 14. 29 Там само. – С. 16. 30 Там само. – С. 17. 31 Там само. – С.17. 32 Див.:http://www.cervantesvirtual.com/hemeroteca/1616/pcuar tonivel.jsp?revista=1616&cohttp://www.cuadernoscervantes.com.entrev _31_gual.html 33 Там само. 34 Там само. 35 Див.: Менендес Пидаль Рамон. Избранные произведения. – М.: Издательство иностранной литературы, 1961. – С. 13–81. 36 Guillen Claudio. Entre lo uno y lo diverso. Introduccion a la literatu ra comparada (Ayer y hoy). – Barcelona: MarcinalesTusquets Editores, 2005. – С. 404. 37 Див.: Менендес Пидаль Рамон. Избранные произведения. – М.: Издательство иностранной литературы, 1961. – С. 13–81. Українська літературна компаративістика Людмила Грицик Порівняльне літературознавство в Україні Початковий методологічний етап Розвиток порівняльного літературознавства в Україні, як пра вило, пов’язують із другою половиною XIX ст., з іменами М. Дра гоманова та І. Франка. Щоправда, останнім часом більша увага звертається і на т. зв. донауковий період1, який завершується до бою Г. Сковороди. Сам же процес зародження й формування його характеризують принагідно, найчастіше згадуючи при цьому ім’я В. Масловича, автора дослідження «Про байку у всіх народів». У праці, яка стала частиною його докторської роботи, автор використовує матеріал словесної творчості різних народів, зокрема й «Панчатантру» та її переробки в арабо й персомовному світі, відомі під назвою «Каліла і Дімна». Сам по собі факт, безперечно, промовистий, але неодинокий. Як показують літературознавчі дослідження, звернення до іншомовного художнього матеріалу в теоретичних працях, рецензіях, оглядах, оригінальних творах мало місце й раніше, а на початку XIX ст. стає явищем типовим. Ще одна прикметна риса цього періоду, помічена сучасним уче ним, яка дає цікавий матеріал для роздумів про зародження порів няльних студій в Україні та їх характер – це тісний зв’язок із літературним процесом у його, так би мовити, найчіткіше вира жених станах: «Як це не парадоксально, – констатує Д. Наливай ко, – але за межі власної літератури охоче і пильно заглядає літературна критика у свої найменш і найбільш зрілі періоди»2. Треба сказати, що це стосувалося й науки (згадати хоча б історію КиєвоМогилянської академії), й самої літератури. Перечитуючи «Енеїду» І. Котляревського, П. Житецький головну увагу звернув не стільки на зв’язки твору з однойменними у Вергілія, Осипова чи Скаррона, скільки на те, чому і як (яким способом) це сталося. І. Котляревський не просто «влив» нове «вино» у світову фабулу. Він зробив свій вибір. «Енеїда» попередніх авторів стала для українського письменника «не більше, як тільки засобом поетич ної творчості, незалежної від всяких інших впливів... він вгадав момент, коли настала потреба в незалежному поетичному слові»3. І хоч мова йде в даному випадку про перший, найменш зрілий період, матеріал для спостережень над порівняльними студіями ці кавий. Принаймні дві найприкметніші риси помітні особливо: це географія «позамежового», чужомовного матеріалу та спрямова ність, хай іще не досконалих, часто відкрито схоластичних студій та їх зв’язок із літературним процесом і розвитком наукової думки. Виходячи з аналізу фактичного матеріалу, вміщеного голов ним чином у періодичних виданнях та окремих публікаціях, що побачили світ в Україні першої половини XIX ст., можна зроби ти висновок: зарубіжна література найчастіше була представле на грекоримською античністю, німецькою, французькою, анг лійською, польською, чеською літературами. Винятків небагато. Це той же В. Маслович, який у міркуваннях над байкою зверта ється й до пам’яток санскритських, арабських, перських, П. Гу лакАртемовський із майже непоміченою публікацією «О поэзии и красноречии на Востоке», надрукованою на сторінках «Украин ского журнала», спостереження М. Костомарова над давньо єгипетськими, ведійськими, зороастрійськими пам’ятками у лекціях, читаних в університеті Св. Володимира й зібраних у «Славянской мифологии». Вивчення мов, історії, культури Сходу в Харківському університеті також стимулювало дослід ницьку роботу, яка виражалася в появі літературо та мовознав чих студій та перекладів, щоправда, російською мовою. На жаль, більшість розвідок харківських учених, якот: «Історія афган ців», «Про спорідненість мови слов’янської та санскритської» Б. Дорна, праці з історії перської, арабської, ефіопської літера тур друкувалися на Заході або в Росії. За кордоном побачили світ і картвелологічні розвідки семітолога й арабіста Х. Роммеля. Очевидним, відтак, є те, що поле для порівняльних студій уже на початку XIX ст. було широке. Але очевидним було й інше: наявні дослідження майже не торкалися українознавчих питань, чи то мова йшла про історію, чи культуру, літературу, що в принципі не могло забезпечити належного зіставного вивчення того чи іншого явища, де, як твердить компаративна наука, пальма першості завжди має належати дослідникам рідної літератури. Справа навіть не в тогочасному їхньому статусі, а в тому, що більшість фахівців були не українцями, не знали ні української мови, ні літератури: німець Роммель, француз де Гур, англієць Дорн, ірландець Ділон та ін. Навіть порівняльного плану праця Б. Дор на «Про спорідненість мови слов’янської та санскритської» не включала українського матеріалу. З одного боку, помітне праг нення не обмежувати себе в наукових розвідках виключно захід ноєвропейським матеріалом, що було, як зазначалося, майже нормою. З другого – намагання включити до студій і східний ма теріал. Розвиток літературознавчої думки також стимулював по рівняльні студії. Це характерне й для компаративістики, що роз вивалася в інших країнах4. Однак у той час, як у західному літера турознавстві навіть схоластичні студії, як зазначають дослідники, були передовсім націлені на вивчення національних (своїх) літератур, в Україні чужомовні зразки, за традицією, лишалися найвищим критерієм, взірцем, на який варто рівнятися. Про саму українську літературу в усіх її самобутніх виявах в умовах недер жавної нації, мови, майже не йшлося. Уже на початку XIX ст. за хідноєвропейська компаративістика активно розробляє проблеми, що в першу чергу стосуються контактногенетичних зв’язків і впливів. Цьому сприяють не лише напрацювання інших літера турознавчих шкіл (міфологічної, міграційної тощо), а й досяг нення інших галузей знань. Ті ж французькі дослідники (П. Брю нель, К. Пішуа, А. Руссо) зазначають, що своєрідною базою для розвитку порівняльного літературознавства в Європі були розроб лені іншими науками – історією, антропологією, етнологією – компаративні методики5. Це мало місце й у російській науці, зокрема й тій, що розвивалася українськими умами. Але вплив їх на формування порівняльного літературознавства в Україні на по чатку XIX ст., особливо в 10–20 рр., був незначний. (Напр., праці Калиновського, ДоленгиХодаковського, Кулжицького, Цертелє ва, Максимовича.) Ситуація помітно змінилася уже в 30ті рр. з появою «Запорожской Старины» І. Срезневського та його «Взгляда на памятники украинской народной словесности», «Ма лороссийских и червонорусских народных дум и песен» П. Лука шевича, славістичних студій О. Бодянського, зокрема «О народной поэзии славянских племен». Знаковою стала праця М. Костомаро ва «Об историческом значении русской народной поэзии». Не див но, що більшість із того, що дає підстави говорити про зародження порівняльного літературознавства в Україні, буде пов’язане в основному з Харківським університетом, періодичними видан нями, альманахами, а також діяльністю заснованої 1843 року в Києві урядової Археографічної комісії, книгами «Киевлянина», Москвою та Петербургом, де працювали або друкувалися пред ставники української інтелігенції (О. Бодянський, В. Маслович, П. ГулакАртемовський, М. Максимович та ін.) Однак і тут на початку XIX ст. не з’явилося праць, у яких би, як у Вільменовому «Курсі французької літератури» (1828) чи працях Ампера, Шаля було зроблено спробу показати свою літературу у взаєминах з іншими, визначити найприкметніші ознаки української літера тури. Умови недержавної нації не сприяли таким студіям. По рівняльна метода все ж нагадувала про себе і в окремих оглядах, рецензіях і в дослідженнях, побудованих на фольклорному матеріалі. Однак вони відрізнялися від праць європейських літе ратурознавців не лише матеріалом, а й метою, завданням, а отже, й прийомами дослідження, що визначалися умовами, точніше, відсутністю умов, невизнанням, заборонами, в яких розвивалася національна література. Сама ситуація сприяла посиленню украї нознавчих аспектів досліджень, що потверджували б самобутність свого слова, давні традиції української літератури (комплексом тем, проблематикою, художньою формою тощо). Таким чином, питання міжлітературних взаємин, впливів, запозичень, переро бок опрацьовуються найбільш активно. Примітно, що низкою літературознавчих спостережень автори виходять за межі російської та європейської літератур. У компаративістиці поширена думка про те, що захоплення Сходом, включення його до наукового вивчення пов’язані з роз горнутою (в цілий том) передмовою Т. Бенфея до німецького ви дання «Панчатантри»6. У передмові автор, як відомо, визначає головні напрями, якими найдавніші східні пам’ятки могли проникати в Європу та слов’янський світ. Працю німецького вченого не обійшов увагою жоден дослідник, який входив у коло означених проблем. Одначе звернення до Сходу, в т. ч. й сан скритських пам’яток, зокрема «Панчатантри», помітне в Украї ні задовго до роботи німецького вченого й перекладача. Можна припустити, що вона була відома не тільки завдяки численним переробкам, зокрема й грецькій, яка через посередництво сло в’янських племен потрапила в Україну, а й латинській (Іоанна) чи турецькій версії. Остання, як відомо, покладена в основу французького варіанта. Саме до нього й звернувся 1762 року Б. Волков, здійснивши російський переклад під назвою «Поли тические нравоучительные басни Пильпая, философа индейско го». 1816 року до цього твору звертається харківський письмен ник і журналіст В. Маслович. Знайомство з його роботою «Про байку у всіх народів» показує, що мета, яку переслідували Бен фей, звернувшись до давньої Індії, та В. Маслович – різна. В од ного – пояснити подібні у словесній творчості різних народів яви ща спільним для них джерелом (санскритськими пам’ятками, які різними шляхами проникали в Європу), в другого – за допо могою «з’ясування» цієї схожості, як писав Л. Білецький, «вина ходити закони історичного розвитку»7. Масловича, отже, цікави ли не просто індійські пам’ятки, а саме ті з них, які дозволяли простежити за розвитком жанру байки. «Панчатантра», як відо мо, була багатим джерелом тем, мотивів, сюжетів для байок різ них народів, зокрема й українських. Пізніше М. Маслов так оха рактеризує зроблене В. Масловичем: «Книга Масловича «О бас не» є для свого часу досить примітним явищем; в ній ми маємо чи не уперше на російській мові монографію про цей цікавий розділ поезії. В ній Маслович дає визначення байки й повну історію її розвитку, починаючи від індійських байок ВішнуСарма, арабських Бідпайя, й закінчуючи Криловим. Він подає відомості про життя байкарів і зразки, російські – в оригіналах, а чужо земні – в перекладах...»8. Як бачимо, інтерес Масловича до чужо земних пам’яток був спричинений передовсім розвитком (поряд із «науковою і етнографічною») «сатиричної» течії в харківській журналістиці. Це збігалося з метою, яку переслідував «Харьков ский Демокрит», що, як показав П. Федченко, реалізовував «ту реформаторську місію в літературі, яку розпочав в Україні своєю «Енеїдою» Котляревський»9. Цей інтерес підкріплювався й ори гінальною творчістю (сатирами, байками, поемою), й науковою діяльністю. Звертаючись при вивченні байки до багатого, хоч мало відомого на той час в Україні чужого матеріалу, Маслович спирався на традиції цього жанру в літературі. Адже саме байка, наголошував М. Зеров, була «улюбленим жанром псевдокласич ної літератури XVIII в.»10. Справжньою силою став «сей забав ный и фигурный род писаний» з появою «Байок харківських» Г. Сковороди. Серед співробітників журналу були також ті, хто випробовували себе у «вічному», за словами О. Потебні, жанрі. В першу чергу Я. Нахімов, про якого, уже будучи в Петербурзі, Маслович написав спогад. Для нього як видавця часопису, що «першим відкрив на свої сторінки дорогу українській мові»11, байка виявилася тим засобом, що порівняно легко доносив гостре слово до читача, порушуючи важливі моральноетичні, суспіль нополітичні проблеми. Це не була «од безділля лиш забава» (М. Зеров) інших авторів, які також зналися на чужомовній бай ці, перекладали, використовували її в оригінальній творчості. Зарубіжний (визнаний) матеріал у наукових розмірковуваннях над своїм, у даному випадку над українською байкою, швидше всього був тим тлом, на якому вияскравлювалося своє, творене рідною мовою. Розширення поля спостережень, включення до студій не лише традиційно західноєвропейського, античного (грекоримського), а й східного матеріалу неминуче вело до пошуків самих методів порівняння, визначення найголовніших аспектів зіставлення чужого і свого, його самобутності й автор ської індивідуальності. Так, у полемічному виступі «Несколько слов об одном из «Двух опытов словесности», що був своєрідною реакцією на зроб лений А.Р. розбір байок Д. Хвостова12 у зіставленні з байками німця Хемніцера, Крилова, молодого письменника Тебякіна, автор нарікає на неадекватність і непослідовність зіставлень, критик «бросается... во все стороны и изрекает самым лучшим нашим баснописцам решительные приговоры». Висновки Масло вича ненав’язливі й переконливі. Про це свідчить, зокрема, його прочитання байок того ж Я. Нахімова й німецького письменника Пфефеля. Визначаючи подібні моменти в їх творчості, Маслович звертає особливу увагу на манеру письма, художні прийоми («изобретения по большей части эпиграмматические; как у того, так и у другого басни начертаны резко и живо изображены»). Але спільне (подібне), властиве обом авторам, не заступає собою від мінного, індивідуального, про що Маслович говорить як про особливе обдарування, котрим володіють одиниці («немногие»).13 Принагідно Маслович торкається тут і проблеми запозичень. Аналізуючи байки Ізмайлова, він не заперечує запозичень, оскільки вони на користь оригінальному творові. Словами само го Ізмайлова автор підтверджує: «Я подражателя названия же лаю, свой труд достоинством чужим я возвышаю». Масловичеве звернення до «чужого», в даному випадку до «Панчатантри» та «Каліли і Дімни», не було, звичайно, стоянням «вічнавіч перед першоджерелом» (І. Айзеншток). Навряд чи й можна говорити про утвердження (завдяки роботі над чужими пам’ятками) у сво їй літературі «нових ідей, уподобань та засобів». Робота Масло вича, який добре знав латину (нею написана була друга частина його докторської дисертації «Про природу прекрасного та високого») і з неї, як свідчать його рукописні спогади14, перекла дав німецькою та французькою, розглядається й відповідно оцінюється найперше з погляду здійсненого в редагованому ним журналі, його «гучним успіхом». Тимчасом «примітне», на дум ку дослідників, в українському літературознавстві явище, яким стало Масловичеве дослідження світової байки, й подальші (пе тербурзькі) студії дають підстави стверджувати: українознавчий характер журналу доповнювався аналогічного спрямування нау ковими працями вченого. Суть їх полягала в умінні, аналізуючи своє в зіставленні з чужим (якот у байках Нахімова), розробляю чи відомі з інших літератур теми, мотиви у вітчизняних творах, закцентувати увагу не на наслідуванні чужого, а насамперед ру хові до «своєнародного», як підсумовував згодом М. Костомаров, «до власних джерел національності й народності»15. З погляду сучасної компаративістики, що на перший план висуває проблеми компаративної поетики, «витворення нових конфігурацій компаративного літературознавства»16, початковий етап зародження порівняльного літературознавства, представ лений різними рівнями виконання, визначеною метою праць, ви дається мало актуальним, до всього повністю спроектованим в історію, а не теорію. Про сприяння студій М. Максимовича розвиткові літерату рознавчої науки пишуть Л. Білецький, М. Гарасим, Р. Гром’як, М. Ільницький, М. Наєнко, не раз акцентуючи, що за характером порушуваних проблем, підходами до аналізу творів вони вира жали тенденції, які цікавили насамперед українську літературу. Ці студії засвідчували обізнаність як із європейською, так і ро сійською наукою, хоч, виходячи зі знайомства із працями і М. Максимовича, і М. Костомарова, і Й. Бодянського можна, вслід за М. Ільницьким, підсумовувати, що літературознавчий досвід (мова йде про тогочасні західноєвропейські літературо знавчі студії) не сприймався «в чистому вигляді», а «переважно у переплетінні елементів різних шкіл»17. Але це відбувалося (в порівняльних студіях зокрема) не тому, що західноєвропейські школи, як пише той же М. Ільницький «потрапляли (в Україну. – Л.Г.) з деяким запізненням і переважно через посередників»18. Імена Ноеля, автора «Курсу компаративної літератури», Вільме на, Ампера, Зюпфле, Коха, Беца не раз з’являються й у працях М. Максимовича, і М. Костомарова, і Й. Бодянського. Так само, як пізніше О. Котляревський, М. Драгоманов, І. Франко посила ються на «асів компаративістики» Лансона, Брюнетьєра, Посне та, Шерера, котрі визначали обличчя тогочасної англомовної, французької, німецької компаративних шкіл. Ближчим до істи ни мені здається М. Гнатюк19. Витворюючи свої принципи ана лізу, пише він, українське літературознавство «каталізувало», «підпорядковувало» напрацьоване іншими, у т. ч. й західноєвро пейськими школами, своєму матеріалові – українській літерату рі, у процесі розвитку і вивчення якої виникали такі проблеми, що їх не мали ні європейські, ні російська літератури. Умови не державної нації актуальними робили проблеми історичного буття не лише нації, мови, а й самої літератури. Відтак одним із найголовніших завдань порівняльних студій, які в Україні першої половини XIX ст., на відміну від Західної Європи, ще не мали певної системи, не визначилися матеріалом, методами до сліджень, було утвердити свою сутність, самоідентифікуватися поряд з іншими, у першу чергу східнослов’янськими етносами. Цим також, думається, можна пояснити «вразливі місця того часних студій», зокрема «недостатню увагу до літературної форми»20, на що вказують дослідники. І матеріал при цьому використовувався дуже різний (і М. Максимовичем, і Й. Бодян ським, і М.Костомаровим, як, пізніше, і П. Кулішем, і М. Драго мановим), що, з натяжками або скоріше за традицією, раз і на завжди «прикріплювало» того чи іншого дослідника до певного напряму (школи) в розвитку літературознавчої науки21. Л. Білецький, наприклад, уважає М. Максимовича «першим яскравим представником порівняльноісторичної школи, ідеоло гами якої були Бопп, Шляйхер, Я.Грімм. Низку студій М. Мак симовича об’єднувало з Гріммовими прагнення утвердити дав ність своєї народності, розкрити природу «народного духу», що повертало його у прадавні часи, «видобувати звідтам ті культурні вартості (за Л. Білецьким), в яких певна народність, нація прояв ляється якнайяскравіше»22. Для М. Максимовича такими «гід ними уваги і поваги» були «пісні – де звучить душа», і «казки, де відсвічується народна фантазія»23. Уже в передмові до «Малорос сийских песен», яку називають дебютом ученого, М. Максимо вич чітко окреслює матеріал, у межах якого вестиме вивчення («песни племен славянских») і мету: довести, що «поэзия вро жденное качество духа человеческого», і що «истинная поэзия может быть его собственным произведением». Як видно, для М. Максимовича вивчення особливостей змісту, характеру пісень та дум, форми, розміру тощо – є лише перший етап у по рівняльних історичних студіях, який витворював ґрунт для подальших узагальнень: «предоставляю другим, – зазначає він у «Передмові...», – приводить оные в систему и выводить даль нейшие последствия» (333–340). Але вражала при цьому увага до текстів, «джерельність» Максимовича. Мали місце й інші причини, які активізували фольклористичні пошуки в порів няльних аспектах. Найперше, як мені здається, це сама роман тична епоха, відзначена потужними культурнополітичними рухами, національним відродженням, інтересом до мови як народного способу мислення і національного світосприйняття, як естетичної цінності і вираження національного характеру. Під виразним впливом романтизму поставав український націотворчий рух 20–30х рр., точніше, друга, за визначенням О. Пріцака та Дж. Решетара, його хвиля24. Потужний націотвор чий рух поширювався на різні сфери духовнопрактичної діяльності, в тому числі й на науковий інтерес до національної історії, народнопоетичного художнього мислення. Це властиво було й російській науці. Так, М. Максимович згадує І. Срезнев ського, працю «О романтической поэзии» О. Сомова, міркування О. Пушкіна із записок «О народности в литературе», де поет, зо крема, зазначав: «Климат, образ правлення, вера дают каждому народу особенную физиономию, которая более или менее отражается в зеркале поззии. Есть образец мыслей и чувствова ний, ... принадлежащих исключительно какомунибудь наро ду»25. Можна без перебільшення стверджувати, що «Малорос сийские песни» не просто привернули увагу наукового світу до своєрідного українського слова та України, а й заклали основи для етапу порівняльного вивчення їх у слов’янському світі, хоч побіжно окреслювалися плани ширших досліджень (згадати хоча б ідею М. Гнєдича про можливі порівняльні вивчення українських та італійських пісень). «Кращі наші поети, – писав М. Максимович, – уже не в осно ву та зразок своїх творів постачають твори інших племен, але засобом до повного розвитку самобутньої поезії, що зародилася на рідному ґрунті, лише її довго приглушували чужоземні пере саджування, через які вона зрідка лише пробивалась»26. Утвер дженню давності українського слова, «желая сколько можно полнее и совершеннее открыть богатство украинской поэзии», М. Максимович не раз підпорядковує й мовознавчі студії. «Взгляни на IX главу моей «Истории древней Русской Словеснос ти», – пише він 1839 року в одному з листів до М. Погодіна, – где положено уже начало решению задачи. Там не упущено из виду азиатское влияние на южнорусский язык в доТатарское время, и при помощи ПерсидскоПоловецкого словаря ... показано не сколько слов, оставшихся в малороссийском... из языка полов цев, одноплеменных с тюрками, печенегами и черными клобу ками...»27. У жанровому багатстві словесної творчості українців (уже у виданні 1834 р. автор говорив про «українські пісні», а не малоросійські) М. Максимович переконує і роботою над думами. На поверхні дослідження будьякі зіставлення «свого» й «іншо го» відсутні, але на рівні свідомості, в процесі відбору матеріалу, систематизації його вони є. Зовні вони заявили про себе в поле міці з М. Погодіним, де вчений знову повертається до тези про «власні начала» слова та в роботі над «Словом о полку Ігоревім». Зокрема в лекції першій про російську словесність він викорис товує матеріал т. зв. «пересадок» (перекладів), «відростків», зо крема сказання про Індію, перекази про Александра Македонсь кого, Александрію та ін., а полемізуючи з тим же М. Погодіним, переконливо показує, що «многие черты одинакие», навіть зміст «Слова...» та ісландських саг не є підтвердженням одного похо дження. «От разных народов наслушалась песен древняя Русь,... – пише дослідник 1845 року М. Погодіну. – Однако источником народной поэзии русской было собственное живое чувство», «скандинавской саги не можно признать родоначальницею нашей исторической поззии» («это выдумка немецкой ученос ти»). І тут, у зіставленнях, у зверненнях до пам’яток своїх і чу жих вражає та ж таки «джерельність» ученого: судити про твір необхідно, виходячи з нього самого (з роботи над текстом). І далі: «Критика должна состоять из рассмотрения ее самой... в со вокупности с другими памятниками древней нашей словесности и народною поэзией нашей»28. Погляд на матеріал, із яким працює науковець, повсякчас відзначений прагненням говорити про словесну творчість східних слов’ян (за Максимовичем, вона охоплює як усне слово, так і писане) не як про співвідношення частини і цілого, а як про існування явищ суверенних і своєрід них, відкритих для взаємозбагачення (хоч «змішаність», про котру говорив М. Драгоманов, час від часу проявлялася і в публі каціях «Денницы», і в полеміках «Северной пчелы», і «Телеско па», і «Русской беседы», і в листах та оглядах). М. Максимович із самого початку обмежив поле своїх вивчень слов’янським світом. І не тому, що не володів європейськими мо вами. Знання його вражали. Інтелектуальне середовище, в якому він перебував у Москві та Києві, також свідчило про інше. Проте із самого початку ним була визначена мета, яка потребувала зосередитися на тому, що його колега по Московському, а далі й Київському університетах О. Котляревський означить «племе нами родственными», «без ясного понимания которого (ма теріалу, пов’язаного з ними. – Л.Г.) невозможно итти далее»29. Власне це й дало підстави говорити про М. Максимовича як «пер шого промовця романтичної парадигми в Київському університе ті, відкривача «малоруського» чинника поряд із російським і польським», як першого «серед засновників українського гу манітарного дискурсу»30. По суті з праць М. Максимовича починається розробка проблем міжлітературних взаємин, зокрема генетичних зв’язків і таких їх видів, як впливи, запозичення та переклади. Винят ково важливим було вміння поєднати, а в окремих випадках підпорядкувати мовознавчі студії літературознавчим (у т.ч. й при дослідженні «Слова...», напр. ч. 2 «Об образе выражения и языка» або «Критикоисторическое исследование о русском языке»). Московський період наукової діяльності М. Максимовича, як відомо, поєднував два крила його інтересів: ботаніку й сло весну творчість. Про нього навіть говорили як про «впливового природодослідника». Але ці два крила тільки до певного часу існували розрізнено. Можна припустити, що такі праці М. Мак симовича, як «О системе растительного царства» (1823), «Орга нология растений» (1828), антропологічна стаття «О человеке» (1831), «Размышления о природе» (1833), «Письмо о филосо фии» (1833), «Дни и месяцы украинского селянина» (1856), не надруковані «Психологические воззрения», «де в порівняльному аспекті розглядалися історичні долі українців і росіян»31, праці з етнографії, історичної географії не пройшли безслідно для філологічних студій М. Максимовича. Це ті дисципліни, котрим властиві такі базові підходи, як історикотипологічне порівнян ня, порівняльногенетичний метод, тематологічні підходи тощо. Взагалі дослідники стверджують, що поява компаративістики найтіснішим чином пов’язана з розвитком природничих наук (згадати хоча б Бленвіля, Кюв’є та ін.)32. Природно, науковий досвід, напрацьовані методики не могли не позначитися на суто філологічних (у т. ч. й порівняльних) розвідках М. Максимови ча, які інколи набували метадисциплінарного характеру. Не дивно, що в багатьох випадках порушуючи питання, яке сьогодні можна було б назвати чи не найважливішим у порівняльному літературознавстві – перекладу (за Басснетом компаративістика зосереджена виключно довкола перекладу33) – він послідовно аналізує твір, визначаючи найважливіші точки. Показовою є його позиція в оцінці перекладів, зроблених іншими. Тут проглядається авторове розуміння твору взагалі. Увага до «пла ну, духу, форми, мови і достовірності» не мала нічого спільного з т. зв. «анатомічними» перекладами, які, зазначав М. Макси мович, не можуть відобразити життя, яким «красно» «Слово». Не приймає він і «занадто довільних і недбалих у ставленні до першоджерела» перекладів. За М. Максимовичем, переклад має бути «живим дослідженням», тобто художнім і таким, що син тезує досягнення наукової думки («бывшие уже наблюдения»), що включало й вимогу не «підробки» під прекрасне, а «природ ної», «живої» мови, й відтворення поетичних образів «Слова», зважаючи на «однородство поэтическое» з духом українських пісень і дум, як і на те, що «вся Песнь Игоря есть повествование не только поэтически правильное и стройное (в іншому місці «самообразное». – Л.Г.), но и исторически верное»34. У зв’язку з цим міркування М.Максимовича над поетичним перекладом «Слова», виконаним М. Гербелем, прискіплива увага (на перше враження) до дрібниць, пов’язані з його розумінням максималь ного наближення до оригіналу і його відтворення. Концепція перекладу була найчіткіше, проте, викладена ним у передмові до українського видання «Слова», котрим, як писав автор, «хотілося повершити і... попередні праці над її філологічним досліджен ням і над прозовим перекладом, виданим 1837 року», її допов нюють і деякі міркування М. Максимовича, викладені в листах до М. Гоголя 1834 року, що стосуються проблеми перекладу з близьких мов. (Як відомо, його порізному поцінують М. Гербель, П. Куліш, В. Данилов, Т. Шевченко, М. Гоголь, М. Чернявський, М. Грушевський... Але це був певний крок у розвитку перекла дознавчої думки в Україні.) У час, коли переклад виконував більше зовнішню (ознайомчу) функцію в літературі (був набагато ближче до переробок, перетлумачень, адаптацій, вільних пере кладів тощо), М. Максимович акцентує на тих компонентах першоджерела, що винятково важливі в структурі всього твору, а відтак у максимально точному відображенні. Сформульована М. Максимовичем концепція перекладаць кої творчості не приймала ні «незалежного» перекладу («пересе лення»), ні «літографії» («зліпка» за Гнєдичем). Із трьох визна чених на той час Гете «видів» чи «епох» перекладу, концепція М. Максимовича суттю своєю найбільше відповідала третій – високій, «коли намагаються зробити переклад ідентичним оригі налові з тим, щоб одне не просто існувало (аnstalt) замість друго го, а повністю заміняло його (gelten solle)»35. Порівняльні стратегії допомагали М. Максимовичу визначитися в багатьох дискусіях (зокрема й із приводу «Слова»). Вони, звичайно, не дають підстав говорити про витворену з відповідними конотаціями модель порівняльних студій, подібних до тогочасних німецьких, фран цузьких, англійських. Це, як пишуть французькі дослідники стосовно аналогічних власних розвідок, «лише підготовчий етап, який веде до порівняльного літературознавства»36. При тому, що і М. Максимовича, і О. Бодянського, і М. Ко стомарова зближував / об’єднував матеріал, над яким вони пра цювали (Л. Білецький уважав їх «громадою українських уче них», якими «визначається перший етап розвитку української історичної школи»37, намічені дослідженнями завдання були різ ні: О. Бодянський крізь призму зіставлень показав, яким бага тством словесної творчості володіють українці. М. Максимович, по суті, один із перших звернувся до розробки проблем міжліте ратурних взаємин, зокрема генетичних зв’язків і таких їх видів, як впливи, запозичення, переклади. Винятково важливим було вміння поєднати, а в окремих випадках підпорядкувати мово знавчі студії літературознавчим (у т. ч. й при дослідженні «Слова …», напр.,. ч. 2 «Об образе выражения и языке» або «Критико историческое исследование о русском языке»). Сформульована М. Максимовичем концепція перекладацької творчості найбіль ше відповідала прагненню зробити переклад ідентичним оригі налові. Нарешті, порівняльні стратегії допомагали М. Максимо вичу визначитися в багатьох дискусіях. Для М. Костомарова вивчення матеріалу в зіставленні зі сло весною творчістю інших народів давало можливість не тільки стверджувати факт існування вітчизняного мистецтва в найдав ніші часи, як і в інших народів (індійців, персів, єгиптян, євро пейських і західнослов’янських), а й показати відмінність від інших (сусідніх, білорусів і росіян, і віддалених). У досліджен нях тісно переплелися усі три визначені ним самим причини зацікавленості творчістю європейських народів та українців – «літературна», «політична» та «історичносцієнтична». Суть своїх вивчень він викладає так: «Всякий народ имеет в себе чтото определенное, касающееся более или менее каждого из тех лиц, которые принадлежат народу. Это народный характер...»38. Отже, завдання М. Костомарова чітко визначене: збагнути, в чо му полягає сутність національного характеру. Із чотирьох пози цій, намічених як актуальні й перспективні у зв’язку з постав леною метою, М. Костомаров зосереджується головним чином на останній – піснях «как пам’ятниках воззрения самого на себя и на все окружающее»39, (хоч не цурається й суто філологічного40 дослідження, з акцентом на особливостях мови та історії мови). При цьому автор уточняє: «Так как русская народность, вопреки ошибочным взглядам некоторых этнографов, всегда разделялась на две половины: южнорусскую и севернорусскую, или как обыкновенно называют – малорусскую и великорусскую, то при обозрении народной русской поэзии мы будем принимать во внимание произведения и той, и другой народности»41. Досліди М. Костомарова переслідували в основному завдання історичне. На відміну від модерного компаративного літературознавст ва, яке намагається «з’ясувати, чи існує спосіб уникнути вивчен ня національних літератур, як окремих, так і відділених одна від одної, тобто літератури як симптоматичної репрезентації націо нальної та біографічної історії»42, М. Костомаров, навпаки, уважно простежує явища, в яких життя народне/національне проявля ється найчіткіше (релігія як найважливіша умова національного характеру; природа, яка в очах людини здобуває розумне буття; життя, відображене в поезії)43. Це відповідало обставинам і його тогочасним інтересам. «У тих часах, – зазначає Л. Білецький, – ні одне місто України в порівнянні з Харковом не виявило такої сильної любові до українського народу та її народності»44. Порівняльні фольклористичні праці М. Костомарова повністю вписувалися в ті процеси, які переживала українська література першої половини ХІХ ст. і які актуалізували завдання консоліда ції нації й утвердження самобутньої національної літератури. В порівняльних студіях М. Костомарова це позначалося і на ви борі матеріалу, і на відчутному розширенні міжнаціональних/ міжлітературних контекстів. (Згадати хоча б його статтю «Обзор сочинений, писаных на малорусском языке», 1843). Поряд із пер шими працями, позначеними спробами осмислити український літературний процес (І. Кулжинського, І. Срезневського, І. Мо гильницького та й самого М. Костомарова), порівняльні студії поглиблювали його вивчення в ширших (слов’янському, євро пейському, східному) контекстах, що мало далеко не другорядне значення в «комплексі» художніх явищ української літератури. «…Прискорений розвиток різних напрямів, течій і стилів»45, по жвавлення тих чи інших жанрів (напр., поезії в українській літературі ХІХ ст.) супроводжуються розвитком порівняльних студій, які виходять за межі фольклору, активно включаються в дослідження контактногенетичних зв’язків, перекладу, проблем поетики (напр., «Історія української літератури» (1848) І. Ваги левича, «Об отношении малороссийской словесности к общерус ской» П. Куліша, його «Взгляд на малороссийскую словесность...», «Характер и задача украинской критики», науковокритичні праці О. Котляревського, М. Дашкевича, М. Сумцова, П. Житець кого, К. Студинського та ін.). Визначене найголовніше завдання доповнюється іншими, що увиразнює дослідження, рухаючи їх уперед, але магістральна лінія та сама: «Следует, – пише М. Ко стомаров у праці «Несколько слов о славянорусской мифоло гии...», – поступать очень осторожно, сопоставляя мифологию русских славян с мифологией других славянских народов. В сла вянском мире было много общего, но было много и отдельного, принадлежавшего одним и чуждого другим племенам... у каж дой ветви возникали свои местные особенности»46 тощо. Спосте рігаються й зворотні процеси: викривлено витлумачені сторінки україноросійських, польських, турецьких взаємин, так само як і всілякі заборони і недооцінки мови спричиняли появу порів няльних праць, крізь призму яких утверджувалася істина. Порівняльні студії, що з’являлися в Україні в період від ран нього М. Костомарова, виявляючи риси наступності традиції й зародження нових рис, усе ж несуть на собі сліди «першої хви лі»47 компаративістики. До появи серед них праць М. Драгомано ва суть періоду можна найточніше передати проведеними, щоправда, на іншому матеріалі, спостереженнями Л. Чернець, яка вважає такий етап (ураховуючи різні чинники) «періодом до оформлення компаративізму»48. Швидше можемо говорити про певні тенденції в них, провідним серед яких є завдання утвер дити самобутність української літератури, що в першу чергу було спричинене умовами недержавної нації, в яких розвивалося слово. Останнє не означає, що інші, суто художні проблеми ком паративістики не знаходили свого розвитку. Вони, безперечно, були. Це проблеми, пов’язані з особливостями українських сим волів. Відома думка М. Азадовського, на якого посилається М. Яценко49, з приводу «Слов’янської міфології...». Автор писав, що для свого часу дисертація була визначною подією, «оцінити яку вповні зуміли тільки пізні дослідники». Мається на увазі О. Потебня. Зі сторінок «Московитянина» І. Срезневський відгук нувся про неї як про «дорогоцінну не для самих тільки любителів народної поезії в Росії, а й для Гріммів і Тальві». Резонансними стали думки М. Костомарова, П. Куліша з приводу перекладів, переробок, адаптацій. Проблеми жанрового розвитку літератури в зіставленні з іншими порушуються у працях М. Максимовича, П. Житецького, М. Дашкевича, М. Сумцова, А. Кримського. Позитивно позначилося на процесі становлення українського по рівняльного літературознавства й те, що розвиваючись, воно по слуговувалося методиками не лише своїми (вони ще тільки апро бувалися), а й напрацьованими в інших галузях знань – біології (М. Максимович), історії (М. Костомаров), етнології. Порівняль ні студії все активніше виходили на регіональний та зональний простір. Увиразнювалися й порівняльні фольклористичні студії. Не втрачаючи «націоцентричної перспективи» (це пов’язано з ет нічною самототожністю, завданням, як стверджують польські дослідники, зокрема Т. Косткєвічова, «для компаративістики важ ким»)50, вони, збагачуючись досвідом західноєвропейської ком паративістики, утверджували себе на рівнях генетичних і контак тологічних прийомів. Традиційно розвиток компаративістики пов’язують із працею Т. Бенфея. Справді, на тогочасних порів няльних дослідженнях, зокрема й працях М. Драгоманова, вона помітно позначилася, але зміщення в площину запозичень, інтерес до міграційних сюжетів не був визначальним і тривалим. Це стосувалося накреслених Бенфеєм векторів досліджень фольк лорних взаємин – до них, виходячи зі своєї спадщини – слов’ян ських народів і в першу чергу – українців, – додалися нові – «місця переходові», «донське», «пряшівська сторона» тощо51. Українське порівняльне літературознавство (я виходжу передусім із вивчення фактичного матеріалу, думками про який ділилася в окремих публікаціях52), ураховуючи інновації зару біжного (це в основному німецьке, французьке, російське) у пері од зародження і становлення, тобто від раннього М. Костомарова, все ж не збігалося (передовсім завданням, метою, а відтак і мате ріалом) ні із західноєвропейським, ні з російським. Воно мало інший перебіг і зумовлене було тими завданнями, які не стояли перед жодним із них. Установлення випадків сюжетнообразної подібності, наявності тих чи інших жанрів у літературі впродовж усього означеного періоду, за небагатьма винятками, було по в’язане не стільки з пошуками відповіді на те, «що саме, за яких умов запозичується»53, скільки з підтвердженням самого факту наявності його в українській літературі, а також прагненням за допомогою компаративних методик показати, як те явище транс формується в українському середовищі, що і під впливом чого змінюється. Винятково важливу роль у розширенні поля порівняльних студій відіграла праця М. Костомарова «Дві руські народності», яку Д. Наливайко вважає «підступом до наукової імагології»54. Як і в низці інших студій («Об историческом значении русской народной поэзии», 1843; «Обзор сочинений, писанных на мало российском языке», 1843 та ін.), у ній автор простежує процес формування і розвитку «українського елемента» етнопсихології українців, які відрізняються від великоросійського. Не менш актуальною була теза про те, що найбільш перспективною у ви вченні («пізнаванні» за М. Костомаровим) народного характеру, його естетичних уявлень є мова. Увага до тогочасних психо логічних, етнографічних, філософських, лінгвістичних студій – російських та європейських, – що є очевидним у творчому дороб ку вченого, «перехоплювала основоположні концептуальні поло ження культурноісторичної школи»55, відтворювала ґрунт для нового рівня досліджень, посутньо зміщуючи акцент із вивчення наслідувань, впливів тощо на «місцеві особливості», пізнання/ осмислення себе в зіставленні з іншим, через нього. У зіставлен нях М. Костомаров вимагає «максимальної обережності»: «В сла вянском мире, – зазначає автор, – было много общего, но было много и отдельного, принадлежавшего одним и чуждого другим племенам… у каждой ветви возникали свои местные особен ности»56. З таких позицій підходив М. Костомаров і до прочитання літератури. Хоч не менш відчутним при цьому було й замовлене історикокультурною ситуацією прагнення протиставити опра цьовувані матеріали один одному, з приводу чого М. Яценко, зо крема, писав: «порівняльна характеристика двох народностей у Костомарова набирає форми бінарних опозицій»57. Пошуки М. Костомарова, його підходи до вивчення різнорід ного, передовсім міфологічного, народнопісенного, літературно го матеріалу були поглиблені й урізноманітненні Олександром Котляревським. В українському літературознавстві ім’я О. Котляревського найчастіше пов’язують із розвитком славістики й етнології. По дібні характеристики зустрічаємо і в довідкових виданнях. «Дійс ним представником» порівняльноміфологічної школи в Україні вважає його Л. Білецький58. Сама по собі кожна з характеристик слушна. Але тільки тоді, коли взяти до уваги конкретну частину праць із наукової спадщини вченого: роботи зі славістики, етно логії, міфології тощо. Примітно, що студії О. Котляревського (а це найчастіше розгорнуті рецензії, огляди, статті, присвячені проблемам розвитку світової літератури, міжлітературним вза єминам) не потрапляють у коло спеціальних спостережень, а зна чить, не впливають і на висновки. Винятком тут може бути хіба що той же Л. Білецький із чітко визначеним акцентом на україно знавчому характері праць: «В особі О. Котляревського, – зазна чав він, – будемо мати не тільки професора одного з московських університетів, але й ученогоукраїнця»59. Означене О. Котляревським сприйняття літератури як не «самої тільки розваги», але діла громадського, котре «будить і на вертає людину до життя», включає й «перші моменти художньої насолоди», «зачарування», які несе художній твір і які опанову ють розумом і почуттями читача60. Знайомство з літературними фактами вибудувало свій «погляд на предмет». Суть його полягає у вивченні художнього явища в широкому контексті історичного розвитку народу. Особливий наголос робить учений на діа хронічних спостереженнях, «...діяльність кожного народу, – пише О. Котляревський, – спочатку була такою ж, як і в інших народів, що зі спільного джерела; від глибокої давнини доісто ричної єдності певна народність виносить... ту міцну спільну основу, на якій потім у міру сил та історичних умов, розвиваєть ся самостійна діяльність кожного народу» (1, 471). За О. Котля ревським, щоб зрозуміти літературу, літературне явище, яким воно є, треба осмислити його основу, точніше праоснову, «ембрі он майбутніх народностей». Наступний крок – порівняння, визначення спільного (від спільного коріння) і відмінного, при внесеного історією (поняттям, за О. Котляревським, широким і містким): «Народність... є стільки само і вроджена... власти вість народу, скільки й результат його історії, підсумок усього прожитого; через те справжнє знання і розуміння народності на бувається лише шляхом історичним і порівнянням її елементів із подібними основами» (1, 528). Л. Білецький, виходячи зі свого розуміння народного (національного), не поділяє такого підходу вченого до осмислення художнього явища, пояснюючи його скоріше впливом міфологічних теорій Ф. Боппа та Гріммів, аніж власними спостереженнями. Останні, безперечно, важили в ста новленні наукових поглядів О. Котляревського немало. Так само, як і праці Ф. Буслаєва, О. Афанасьєва та ін. Одначе не лише своїм інтересом до міфології, праслов’янської історії, а й мови, що, як і для міфолога Ф. Буслаєва, була «лише засобом пізнання літера тури». О. Котляревський був переконаний, що саме мовознавство запропонувало багатий матеріал для сучасної науки, зокрема й у тій сфері, що стосується народного (національного) й загаль нолюдського, спільного і відмінного. Стали зрозумілі, – писав він, – властивості найдавнішої первісної поезії (2, 183). Історія слова, за О.Котляревським, розкриває душу людини. Показова у зв’язку з цим його публікація «Рутина в преподавании истории словесности» (1860), якою О. Котляревський повертається до праці Гумбольдта про мову кав’ї з особливим акцентом автора на природу мови (1, 489). «Історичний аналіз, – зауважує автор, – мало допоможе в прагненні збагнути дух старовини і проникнути в її заховані таємниці: вони залишаться незрозумілими доти, по ки не підійдемо до найважнішого джерела... рідної мови, поки через наближення до спорідненої доісторичної старовини інших індоєвропейських народів не навчимося розуміти й цінити відпо відно свої власні цінності» (2, 253). У кожному випадку О. Котля ревський не опускає можливості уточнити мету дослідження, за вдання численних зіставлень, наголосивши на необхідності все прочитувати в контексті творчості інших народів. У вершинній своїй праці, удостоєній Уваровської премії, «О погребальных обычаях... языческих славян», О. Котляревський, розмірковую чи над тим же «ембріоном подальших розгалужень» – індоєвро пейцями, підсумовував: «...спільний моральний набуток забирає із собою кожен народ, утворюючи самобутню одиницю, і на ньо му, при впливові... історичних і природних умов, він виводить уже свою осібну споруду, свою родову народність, на відміну від попередньої племінної і нової народності інших братівнародів» (3, 171). Для О. Котляревського важливе не лише проникнення в міфологію («міф утримує лише загальнолюдську рису»), але й подальша можливість шляхом зіставлень вичленити народне, відмінне, вивчити його природу. Він розцінює міф як «цвіт, ви щий прояв духовного життя народу, в якому сходяться всі інші життєві відправлення народного організму, як у центрі». Напра цьоване міфологамипопередниками (Гріммом, Буслаєвим, Ко стомаровим, Афанасьєвим) дозволило вченому «рухатися далі, отже, не просто «реставрувати» міфічні уявлення, образи, назви, терміни, а показати їх «історичне життя і значення в умовах окремих народностей» (2, 268). Перечитуючи «Разбор сочинения Афанасьева...», виконаний О. Котляревським, Л. Білецький слушно зазначав, що автор виявив незвичайну систематичність у визначеннях і з’ясуванні методологічних принципів, із якими слід підходити до студій із міфології61. Методика дослідження, розроблена О. Котляревським й апробована його ж таки огляда ми, позначилася на теоретичному осмисленні історії «артистич ної» літератури. Матеріал подальших його студій, а це в основно му світова література, урізноманітнює методику порівняльних досліджень. За О. Котляревським, загальна (світова) література повинна бути, насамперед, виявленням «літературних і артистич них ідей». Саме такі художні пам’ятки визначають обсяг літера турної науки (1, 597). Найприйнятнішим для вивчення, на думку О. Котляревського, є порівняльноісторичний метод. При цьому широко застосовуються елементи психологічного, культу рологічного, міфологічного характеру, тобто ті, що сприяють усебічному вивченню твору в контексті історичної епохи. Науко ва критика не раз піддавала сумнівам міркування О. Котлярев ського, відзначені недооцінкою естетичних моментів художньої літератури. Вказує на них і Л. Білецький. Проте визначальними в літературознавчих розвідках його вони не стали. В цьому пере конує наполегливе прагнення вченого зосередити увагу на «вияві вільних сил душі – почутті й фантазії, і тоді в них (літературних творах. – Л.Г.) більше поезії як вільного акту людської природи» (1, 255). Автор виявляє підкреслений інтерес до «літературного плану» твору, того, що викликає інтерес як в історичному, так і в літературному плані. Наголос же на історичних, ідеологічних моментах, зроблений О. Котляревським, можна пояснити харак тером і загальним рівнем тогочасного літературознавства, котре, як показують дослідники, з одного боку, стимулювало історико літературне прочитання письменства, активізувало ідеологічне літературознавство, а з другого – «народило психологічний і ви яскравило історикопорівняльний (компаративістський) мето ди...»62. О. Котляревський належав до тих учених, що працювали на багатому фактичному матеріалі як європейських, так і схід них літератур. Слов’янські займали в його студіях особливе міс це. У численних спробах створити історію світової літератури він бачив багато неточностей і абсолютно довільно відібраних пам’я ток (наприклад, Линниченком, Міллером, Туловим, Зеленець ким). Винятків було небагато – Шевирьов, Григорович, Шерер. Незнання історії національних літератур, шляхів їх розвитку, того, що вчений уважав «елементами їх вродженої властивості», не раз повертали О. Котляревського до думок про те, що «теорія поезії» повинна поступатися місцем історії окремих національ них літератур, бо «лише змінюючись коренем у рідній землі, під рідним небом, серед рідної природи, оточений зігрітим рідними тінями попередньої історії свого народу та живим образом життя поет постає справжнім поетом – історичним представником свого часу. Народністю визначається ступінь його історичного значен ня» (4, 690). Новоявлені теоретичні праці, констатував учений, призводять до уніфікації літератур. Історична метода, що перед бачила вивчення письменства як складного комплексу буття на роду і виявлення його в слові поєднувалася в О. Котляревського з методом порівняльним, який допомагав простежити найрізно манітніші форми міжлітературних, культурних взаємин. При цьому важлива «сумірність» матеріалу, адекватність зіставлень, послідовність аналізу фактів. О. Котляревський украй обе режний в оцінці запозичень і впливів. Удаючись до зіставлень, він категорично виступає проти перебільшення ролі останніх. Сучасна наука, зазначав О. Котляревський, «давно відкинула як не варту уваги стару, заяложену думку про велике значення впливів» (1, 187). Сказане, однак, не дозволило йому вслід за ін шими дослідниками однозначно оцінювати, наприклад, візантій ські впливи як такі, що сковували будьякі прояви народного. Перекладені з грецької патерики, котрі поширювалися на Русі вже з XI ст., він розглядає як «прекрасні збірки духовнооповід ної літератури», що не пройшли безслідно для багатьох слов’ян ських літератур. Історія світової літератури, як це випливає зі спостережень О. Котляревського, не «механічна, зшивна» споруда. Вона відтворює реальну картину історичного розвитку кожної в органічному зв’язку з іншими. Розумінням національної літератури як відкритої системи зумовлений його інтерес до проблем генетичних і типологічних зв’язків. Зрозуміла, у зв’яз ку з цим, пильна увага О. Котляревського до орієнталістики. У час, коли вона як наука тільки піднімалася, автор виявляє неабиякі знання Сходу, обґрунтовує необхідність вивчення його як однієї з проблем слов’янознавства. Так, у рецензії на курс світової поезії О. Линниченка – «Ру тина в преподавании истории словесности» – О. Котляревський, подає свій погляд на всесвітню («всеобщую») літературу, що включає як європейські, так і інші, зокрема східні літератури. Інтерес до останніх він пояснює не лише «захопленням» «вира женими в них ідеями блага»: «Ми думаємо, – міркує автор, – що вивчення Сходу варто обмежити племенами з нами споріднени ми, тобто, Індією й Персією. Вилучивши їх із курсу (всесвітньої літератури. – Л.Г.), ми, поперше, вилучаємо період доісторич ний, без чіткого розуміння якого неможливо йти далі, а подруге, хто може заперечити художнє значення, наприклад, індійських епічних поем?» (1, 475). Оприявнені у спадщині О. Котляревського «компаративні елементи й інтенції» проявляються в площині міфології не лише національної літератури, але й світової, що на думку Д. Наливай ка, стимулювало «прориви в теоретичну компаративістику»63, залучаючи до зіставлень і матеріали з інших галузей знань. Промовистими у зв’язку з цим постать монографічні студії О. Котляревського «Про поховальні звичаї язичницьких племен», «Життєпис Оттона Бамберзького» та «Давності юридичного по буту балтійських слов’ян». Аналізом конкретного матеріалу, методами дослідження, увагою до «праоснови», «ембріону майбутніх народностей», «елементів вродженої властивості» студія «Про поховальні звичаї язичницьких племен», з одного боку, поглиблювала міфо логічну концепцію вченого, а з другого64 – вияскравлювала його наукові пошуки/знахідки в методологічній площині початкового етапу порівняльного літературознавства. Це проявляється в ґрун товному вивченні фольклорних і писемних джерел, обсягові про стежуваного матеріалу (пам’ятки російські, білоруські, сербські, чеські, хорватські, тюркські, арабські), а відтак і в напрямах досліджень, залучення для вивчення «Повісті врем’яних літ», «Краледворського рукопису», «Роксоланії» Ю. Кльоновича тощо. Своєю працею автор помітно розширює межі порівняльних вислідів, активно залучаючи до них факти й методики лінгвіс тичних, етнографічних, антропологічних студій, передовсім польських учених, а також переконливо показує перспектив ність порівняльних дослідів. Вихід О. Котляревського в інші «сфери знань» (Д. Наливайко) і духовнопрактичної діяльності етносів, як показали дві наступ ні праці «Життєпис Оттона Бамберзького» та «Давності юридич ного побуту балтійських слов’ян», урізноманітнює порівняльні методики вченого, вони набувають поліваріантного характеру. В основу «Життєпису…» була покладена докторська дисертація О. Котляревського, яка завданням, метою мало чим відрізнялася від першої: генеалогія доповнювалася контактологією. Проте ха рактер матеріалу відкриває можливість простежити за сприй няттям слов’ян через оцінку інших – неслов’ян. По суті продов жуючи лінію спостережень над «Роксоланією» Ю. Кльоновича, О. Котляревський цією працею входить у сферу вивчення зов нішніх контактів, предметом яких є етнокультурна ідентичність іншого – зокрема поморських слов’ян. Таким чином, роботою над «Життєписом …» було зроблено намітку на інші за характером висліди. Першою спробою серед них можна вважати «Давності юридичного побуту балтійських слов’ян», якою автор переконливо показав переваги студій, у яких емпіричні студії поєднуються з умінням синтезувати явища, «встановлювати взає мовідношення між окремими сегментами» (Е. Касперський), оперуючи при цьому матеріалом і науковими методиками інших галузей знань. Право було для вченого насамперед фактом народ ної культури: «Не юридичні інститути самі по собі, – зауважував О. Котляревський, – не систематична догматика їх, а життя народу, яке в них відкривається, його внутрішня історія й осві ченість становлять головний предмет нашої уваги» (4, 203). Розширюючи контекст досліджень, О. Котляревський напрацьо вував досвід, який, не маючи в той час певної системи, все ж не залишився непомічений у науці. «Він не був геніальним новато ром, – скаже про О. Котляревського М. Дашкевич у некролозі, – і не вніс у науку ідей, які могли б здійснити в ній переворот, але він поєднував у собі всі суттєві результати слов’янської науки, усі найвищі здобутки її і завдання»65. Ці здобутки були збагачені міркуваннями П. Куліша, І. НечуяЛевицького, О. Огоновсько го, П. Житецького та інших учених та письменників, які в ре цензіях, оглядах, а то й окремих працях принагідно вдавалися до порівняльних спостережень, залучаючи матеріал як російський, так і західноєвропейський, артикулювали роль міжлітературних зв’язків, зокрема перекладу, але кардинальних змін в україн ську компаративістику, яка ще не мала ні чіткого теоретико методологічного підґрунтя, ні певної системи, все ж не внесли. Непорушними залишалися й завдання, українознавчий характер праць та підпорядкованість їх істориколітературним студіям. «Науковий рух, що відповідає переміні літературного смаку» Етапною у процесі становлення порівняльного літературо знавства в Україні стала праця М. Драгоманова «Слов’янські переробки Едіпової історії». Цю працю Л. Білецький66 назве «не тільки найулюбленішою темою в його науковій лабораторії», а й «найкращим дзеркалом … наукової еволюції М. Драгоманова»: «вона собою визначає всі моменти й етапи науковометодологічного порівняльного крите рію вченого». Праця, над якою автор працював майже 20 років, дала підстави тому ж дослідникові підсумовувати: саме тут, «у своїй об’єктивній душі», учений зумів сконсолідувати начала порівняльної та історичної шкіл (88). Спостереження були підтверджені висновками самого М. Драгоманова про те, що на родна словесність як «одне з найбільших джерел до студій життя й характеру народа… стане аж тоді, коли буде простудійована з підмогою відповідних метод – історичної та порівняльної»67. Існує чотири редакції розвідки: 1874го, тези якої були ви кладені М. Драгомановим на третьому Археологічному конгресі в Києві, – її подає М. Павлик у «Розвідках…»; 1876, віденська, підготовлена для «Трудов киевского археологического конгрес са», але з невідомих причин так і не надрукована, 1883 – німець комовна, женевська, та 1891го, болгарська, для «Сб. за народни умиротворения». Третя, женевська «Vergleichene Studien uber die Volksliteratur der Ukraine», мала над заголовком ще й інший, підкреслений автором, і, з погляду компаративних концепцій М. Драгоманова, промовистий текст «Між Заходом і Сходом. Порівняльні нариси української народної словесності». Вступ І. Український Едіп. Виклад на конгресі, як свідчили сучасники, спричинив не абиякий інтерес. Про нього відгукнулися М. Костомаров, М. Пет ров, О. Міллер. Усі чотири редакції взяті до уваги М. Павликом, який готував «Розвідки…» до друку, про це свідчить видавцева «Історія розвідки…» (чотири її редакції, це майже двадцять дру кованих аркушів). Праця і на сьогодні унікальна з кількох при чин. Найперше матеріалом, у якому, за словами самого М. Пав лика, «мало зайвого», навіть, коли мова йде про основний і «дотичний». Темою – її вважають «найбільшою з усіх тем його фольклорних студій» (4, 193). Але чи не найголовніше полягало в тому, що саме в цій студії випробовувалися напрацьовані авто ром методики і виносилися на суд європейської наукової еліти. Викладені в «Слов’янських переробках…» погляди, як видно, були винятково важливі для М. Драгоманова: він вірив, що вони знайдуть певний резонанс у світі, адже серед присутніх на архео логічному конгресі були Ванкель, Дудик, Колари, Дзяловський, Ягич, Рамбо, Рамер. Серед них і Міллер, Костомаров, Павлов, Гаркавий, Леже, Новакович. «…Оповідання про кровосумішку, – зазначав М. Драгоманов, – інтересні «задля вивірення різних метод пояснення схожих у різних народів оповідань» (7). Зупи няючись на особливостях найпоширеніших на той час напрямів дослідження подібного матеріалу (міфологічному – Грімми, Кун, інтернаціональному, з акцентом на запозиченнях – Бенфей, ант ропологічному – Ленг, Тайлор), де спільне вмотивовувалося «коінциденцією способів мислення» у різних народів) та вказую чи на доцільність кожного («резон є у всіх трьох»), М. Драгома нов, однак, не випадково раз по раз наголошував: «кожний має бути прикладений на своєму місці» (т. 4, 7). Не тільки з розвідок, які з’являлися на сторінках «Вестника Европы», «Киевской ста рины», «Трудов…», «Зб. філологічної секції наукого товва ім. Шев ченка», «Записок ЮгоЗападного Отд. географического общест ва», закордонних видань, а й із численних листів М. Драгомано ва, зокрема до І. Франка й М. Павлика, можна переконатися, як пильно стежив учений за розвитком порівняльних студій у євро пейській та російській науці – сам бо не тільки досліджував, а й видавав подібний матеріал. «Під впливом професора Драго манова, – згадував І. Франко, – …я зайнявся новітнім порівняль ним літературознавством і фольклором, з запалом читав твори Бенфея, Лібрехта і особливо Веселовського»68. М. Драгоманов добре володіє матеріалом із праць М. Костомарова, М. Петрова, О. Веселовського, публікаціями в «Трудах Киевской духовной академии», «Современнике», ЖМНП, однак характером свого дослідження повсякчас переконує, що нерідко визначена ідея, напрям студії призводять попередників до помітного підтягуван ня фактів. Завдання його розвідки інше, не тільки самими підхо дами до опрацьовуваного матеріалу «свого» й «чужого», а й по глядом на словесну творчість українців, баченням України у світовій історії. З одного боку, «Слов’янські переробки…» сприймалися як певний підсумок розвитку порівняльного літе ратурознавства з чітко вираженими, зважаючи на обставини, українознавчими тенденціями в них, наміченими ще М. Макси мовичем, Й. Бодянським, О. Котляревським; з другого – це було явище, пов’язане з початком нового, якісно вищого його етапу. Не випадково М. Павлик назвав цю працю «новим порівняльним дослідом» (т. 4, 188). М. Драгоманов, пише автор, повертає увагу до тогочасної української території, яка ще сім віків тому виклика ла інтерес до «чужого» слова, «вражалася ним» (т. 4, 196). Відтак слово своє, розвиваючись, утверджуючись, виявляло законо мірний інтерес до іншого, чужого, запозичуючи й переробляючи те, що становило певний інтерес. Так було й у розвитку літератури: «Власне задля можливости прикласти скомпліковану порівняну методу в країні українській і поза нею, – зазначає дослідник, – українські пісні та й перекази про кровосумішку і представля ють особливий науковий інтерес» (т. 4, 145). Народжена необхід ністю мати «сконцентровані досліди» своїх науковців («місцевих учених»), праця М. Драгоманова не раз констатує невідповід ність прагнень та реальних умов, «різні не сприяючі обставини, «некорисні умови», що склалися в Україні, і що призводило до нагромадження фактичного матеріалу, відсутності аналітичної роботи і, врешті, перетворювало «новий порівняльний напрям» у звичайні «проби» або «порівняні вказівки». Не менше познача лося на рівні компаративних вислідів незнання мов та брак (не повнота) матеріалу. («Автор, – каже М. Драгоманов про «Світо гляд українського народу» І. НечуяЛевицького, – … не черпав безпосередньо з заграничних літератур»). Чимало слабких мо ментів у зв’язку з цим він знаходить і в М. Костомарова та Я. Го ловацького. За час, у який складалися «Слов’янські перероб ки…», М. Драгоманов надрукував низку праць, кожна з яких по рушувала ту чи іншу проблему компаративних студій, причому в основі їх була як народна словесна творчість, так і професійна література (напр., оповідання про Александра Македонського, «Gesta Romanorum», «Панчатантра», «Король Лір» Шекспіра, «Шахнаме» Фірдоусі і т. д.). Зроблені висновки були слушні, спонукали, якот у спостереженнях над турецькими анекдотами про Ходжу Насреддина, до гострих дискусій (Драгоманов – Сум цов; Драгоманов – Кримський), але все ж несистематизовані. Уже надруковане на початку 70х рр. не раз переконує в тому, що для автора важливо не тільки довести переваги порівняльних студій, придатність їх для вивчення сюжетів, мотивів, тем, жан рів, «ембріології» творів. Численні розвідки визначали головне завдання подібних студій: «Порівняння варіантів українських, великоруських, польських, німецьких і бретонських (народних пісень, балад. – Л.Г.) – пише М. Драгоманов, – …виразно виказує й питоменності побуту й понять кожного племени» (1, 69). Майже через десять років в іншій праці, вибудуваній на інших варіантах пісень, М. Драгоманов, визначаючи вектори («круги») порівняльних дослідів, стверджуватиме: «порівняння … показало би і відмінну нашої словесності, і схожість її з іншими, а в останнім разі показало би, чи виходить ця схожість зі спіль ного колись племінного скарбу, або чи… від переняття при обо пільному культурному впливі. Аж тоді, коли подібним чином буде досліджена …словесність методом інтернаціонального по рівняння, можна буде говорити докладно про її національний елемент» (т. 1, 145), «окремішні прикмети національності». Пе рейнятий метою «вказувати» в порівняльних вивченнях «не ли ше на схожість, але й на різницю в студійованому матеріалі різних народів», (т. 2, 175) учений щораз розширює поля спо стережень. Власний досвід, а також напрацювання провідних учень переконують М. Драгоманова в необхідності поставити порівняльні студії на «твердий науковий ґрунт», коли досліджу ваний матеріал, визначені завдання спонукатимуть до пошуків відомих методик (кожної – «на своєму місці»). У зв’язку з цим він клопочеться, аби найкращі чужоземні праці стали «доступ ними задля порівняльних студій … вченого світа» (т. 3, 101). Ви нятково важливим було й те, що М. Драгоманов широко послуго вувався у своїх дослідах методиками інших наук, зокрема історії, релігієзнавства, антропології, етнографії, мовознавства (див., наприклад, його розвідку «Про науковий дослід руськоукраїн ських народних пословиць», «Науковий метод в етнографії» та ін.) Немає сумнівів у тому, що саме знання світової історії від найдавніших часів (зокрема історії України) уже тоді схиляло його до думки, що словесну творчість українців, так само, як і певні періоди в розвитку професійної літератури, слід розгля дати, враховуючи фактори історичного, географічного, релігійного характеру. «Малоруська країна, – пише М. Драгома нов, – повина стати точкою виходу для досліду». З таких позицій виходить М. Драгоманов, наприклад, міркуючи над рефератом Чубинського «Поняття та ідеї українського народу». Знання істо рії, історичного життя українців, як можемо судити із розвідок самого вченого, спонукало до уважного прочитання матеріалу як західноєвропейського, так і східного, і проміжного (відповідно, визначені М. Драгомановим напрями студій: візантійський, південнослов’янський, західний, «місця стичності українців зі словаками», «донське місце», «південноазійські» ворота, «кав казький міст», «країни посередниці між Індією і Європою», «великий міст переходу... фольклорних елементів зі Східної Азії в наші європейські країни» тощо). Автор не раз зауважував при цьому на труднощах, породжених недостачею, майже повною, студій фольклору країн Східної Азії. «…Треба би бажати, – міркував він у виголошеній у липні 1889 року на конгресі в Пари жі доповіді, – аби увага … була спрямована систематично на ці країни, бо ж тут великий міст переходу величезної скількості фольклорних елементів зі Східної Азії в наші європейські краї ни» (т. 2, 192). А третій розділ праці «Слов’янські оповідання про пожертвування власної дитини», надрукованої в Софії 1889 року, так і означить: «Східні первовзірці виложених вище ле генд», уточнивши: «географічне розповсюдження виложених оповідань змушує шукати їх оригіналів в Азії…» (т. 2, 169). Тако го ж висновку він доходить і в «Народних оповіданнях у Росії»: Географічне становище Росії між азійським Сходом і європей ським Заходом дає усній словесності… велике значення в скомп лікованих справах про походження та міграцію того, що звемо народними оповіданнями» (т. 3, 101). Вагомим фактичним мате ріалом були при цьому тексти із випусків «Сб. материалов для описания местностей и племен Кавказа», за яким уважно стежи тимуть і Франко, і Кримський. Інколи, аби бути переконливі шим, М. Драгоманов за браком перекладів робить їх сам, якот у «Слов’янських оповіданнях…» (переклад із «Книги мудрості і брехні» грузинського письменника ХVІІ ст. СулханаСаби Орбеліані). Багате поле фактів, у межах яких проводив свої студії вчений (це справді цілі антології словесної творчості, середньовічної світової літератури), дозволяло йому впевнено і наполегливо переконувати у важливості порівняльних праць в Україні. (Див., наприклад, частину другу «Слов’янських переробок…», яку М. Драгоманов озаглавив: «Наконечна замітка про порівняльну методу»). Ці думки пізніше, аж 1919 року, що правда, із порівняно сильнішим акцентом на Схід, озвучить акад. А. Кримський у «Пояснювальній записці до проекту орга нізації історичнофілологічного відділу Української Академії Наук»69. М. Драгоманов іде до нього упродовж багатьох років роботи над «Словянськими переробками…»: «Порівняльноісто ричний (статикодинамічний) дослід, – переконує наголошуючи на «цільності й систематичності роботи», автор, – мусить показа ти нам, як повставали на звісних ступенях розвою, звісні образи і вірування, і те, як вони приладжувалися, наростали, змінюва лися при нових культурних умовах, і те, як вони переносилися із країни в країну дорогою штучною» (4, 116). Напрацьовані М. Драгомановим методики «не нищать» здобутки попередни ків; зміщуються акценти вивчення: «докладніший порівняльний дослід мусить відкрити як оригінальність оповідання, старин ність його і місце повстання, так і дороги його руху в рідній країні…») (4, 8). Тут конче важливі будьякі деталі: подробиці, показує М. Драгоманов, інколи зовсім поіншому, ніж здавалося на перший погляд, «змусять пояснити схожі явища, не тільки міфологічними уявленнями, але й «перейманнями» і тим, що твори «повстали самостійно». Власне увага до них (подробиць) і довела, що оповідання про Едіпа (учені висловлювали різні по гляди на матеріал) в Україні (оповідання про Марію Єгипетську та Андрея, пісня про вдовицю, що виходить заміж за свого сина, легенда про Юду Зрадника, наявна у М. Костомарова, І. Манжу ри, П. Чубинського) є не що інше, як переробка, «зроблена з чу жого прозаїчного взірця», шлях якої М. Драгоманов окреслює, починаючи з Греції, – через посереднє кільце – Візантію – далі, латиною, – у європейський і слов’янський світи. Певна річ, із погляду сучасного розвитку компаративістики і тих проблем, які вона порушує, деякі з положень праці М. Дра гоманова застаріли. Але маємо сприймати їх у контексті не тіль ки наукової спадщини вченого (вона теж різна), а й літературної епохи і, відповідно, народжених нею першочергових завдань і спрямування студій. Звідси, однозначно, українознавчий ха рактер переважної більшості розвідок. Незаперечний внесок М. Драгоманова в розвиток порівняль ного літературознавства в Україні: він не просто став його фун датором, поставивши досліди на тверду основу науки, а й увів у широкий контекст європейської науки. М. Драгоманов не тільки констатує (хай із деяким відставан ням від світового порівняльного літературознавства) наявність його в Україні, а й періодизує (від поч. ХІХ ст до 40х рр. 40– 50х; 60ті – до кінця ХІХ ст.). Усвідомлюючи, що матеріал, який досліджував М. Драгома нов (а це переважно словесна творчість) вимагає своєї методики, яку не завжди можна застосувати до порівняльного вивчення художньої літератури, можемо констатувати: – у праці М. Драгоманова, яка стала, по суті, підсумком пев ного періоду наукової діяльності, порушені проблеми генетич них зв’язків, основних видів і форм міжлітературних взаємин (переробок, перекладів, наслідувань, запозичень, упливів тощо); – визначені ті «ґудзі» (місця) проникнення і стику різних культур, які й дотепер привертають увагу дослідників (переходо ві, помежові, література порубіжжя, креси і т. д.); – заслугою вченого є те, що, розробляючи свої методи дослі дження, він широко користується напрацьованими світовою нау кою та іншими галузями знань; – приділяючи увагу окремим проблемам поетики (жанри, сюжети, мотиви, теми тощо), М. Драгоманов скеровував порів няльні студії у відповідне русло, позбавляючи їх безцільного на громадження фактів; вимога повноти фактів неминуче пов’язу валися з іншою – їх аналізом і синтезом; «Слов’янські переробки...», що увібрали два десятки років роботи вченого, вивели порівняльні дослідження з площини ви ключно європоцентристської у світові обшири, з акцентом не на впливи, а на органічні процеси взаємоознайомлення та взаємо збагачення, у сфері яких закономірно з’являються й запозичен ня і наслідування. Сам же М. Драгоманов імпульс своєї роботи пояснив так: «задля здобуття результатів, які можуть мати значення рішень загальних питань в історії культури» (т. 4, 186). З часів М. Драгоманова українське порівняльне літературо знавство помітно змінює/розширює межі досліджень, активніше залучаючи до спостережень літературний матеріал, поглиблю ючи сферу контактногенетичних зв’язків. Багатоаспектний і різновекторний характер праць, природ ньо, потребував теоретичного осмислення. Стимулом до цього ста ли напрацювання представників європейських та російської шкіл, зокрема антропологічної Е. Тейлора та Е. Ленга, біографічної Ш. СентБева, культурноісторичної І. Тена, психологічного літе ратурознавства В. Вундта, Р. МюллераФрайєнфельса, Е. Енне кена, історичної поетики О. Веселовського, психологічної школи О. Потебні, з якою пов’язують також Д. ОвсяникоКуликовського. Упродовж тривалого часу науковокритична, літературо знавча спадщина Д. ОвсяникоКуликовського вивчалася пере важно в колі проблем, досліджуваних російським літературо знавством кінця ХІХ – початку ХХ ст., тодішніх академічних шкіл і напрямків, зокрема психологічного70. У поле зору, як пра вило, потрапляли праці, повернуті в історію російської наукової думки71. Невипадковість їх у доробку вченого не раз справедливо підтверджена словами самого Д. ОвсяникоКуликовського: «Я усві домив, що в літературі мені належить узятися за психологічне дослідження творчості і витворів великих письменниківхудож ників і поетівліриків, переважно російських»72. Значна частина напрацьованого вченим в основному пов’язана з роками його пе ребування в Одесі, Женеві, Празі, а також у Харкові, природно, випадала з поля зору або, в кращому разі, лише констатувалася. Хоч саме ранні праці Д. ОвсяникоКуликовського проясняють причини зацікавленості вченого теорією словесної творчості, зокрема психологією, історичним і порівняльним мовознавст вом, «психологією розуміння», проблемами рецепції, усім тим, що, за словами автора, написане в різний час і на різні теми, але «об’єднане вихідною точкою зору і постановою питань»73. У широкому колі інтересів ОвсяникоКуликовського, його прагненні обійняти різні галузі знань особливе місце посідала психологія. Чим активніше займався він вивченням мов, зокрема й порівняльним мовознавством, тим частіше повертався увагою до цієї науки: в мовознавчих спостереженнях, міркуван нях філософського суспільнополітичного характеру, літерату рознавчих розвідках. Заняття санскритом та порівняльною гра матикою древньоіранських мов стимулювали інтерес до неї. На це вказуватимуть і інші дослідники. Найбільш точним був, як видно, М.Осьмаков. Працюючи з науковою спадщиною вченого, він дійшов висновку, що релігійні течії (інтерес до них Овсянико Куликовський виявляв ще в роки навчання в Петербурзі) захоплювали молодого дослідника «як прояви творчих сил народу, його духовної самодіяльності»74. Ця думка надзвичайно важлива при спробі прояснити зацікавленість ОвсяникоКуликовського з часом індуїзмом, зокрема ведійськими гімнами, спробами визначити спільні й відмінні моменти в пам’ятках індійської та іранської античностей, «Рігведі» й «Авесті». Відомо, що до східної давнини ОвсяникоКуликовський звер тається ще в студентські роки. За кордоном він працював над ведійськими гімнами, присвяченими Сомі і Шиві, ширше – вак хічним культом у древніх індійців та іранців. До цього матеріалу він повертається по приїзді в Москву, де за одне з досліджень ведійських гімнів – «Міф про сокола, що приніс квітку Соми» – автор буде представлений на звання доцента. Роботи Овсянико Куликовського викликали схвальні відгуки не лише у відомих московських учених В. Міллера та Ф. Фортунатова, а й у фахівців з Одеси, Казані, Харкова. 1887 року він захистив в Одесі доктор ську дисертацію, основою якої були, як і раніше, ведійські гімни, зокрема культ вогню, його історія в епоху вед. Дослідники науко вої спадщини ОвсяникоКуликовського, не знайшовши в подаль ших студіях майже нічого поверненого безпосередньо в давні епохи індійців та іранців, робили висновки про те, що дисертація була не чим іншим як «підсумковою працею, що завершила роз робки в галузі історії древніх народів»75. Проте саме індологічні праці заклали основу для студій, над якими вчений працюватиме до останніх років життя, віддаючи при цьому належне і лінгвісти ці, і літературознавству, історії культури та психології. Повер таючись із часом до написаної за кордоном індологічної розвідки про культ божества Соми, ОвсяникоКуликовський уточняв: «Ідея була така: ритм, який властивий мові і який виражається з найбільшою силою у вірші та пісні (що на різних етапах розвит ку переважають над буденною – «прозовою»), повинен діяти на «немовлячу» психіку первісного людства збуджуючим, екстатич ним чином, він є стимулом думки і творчості»76. У сформульова ній концепції мови й екстазу ОвсяникоКуликовський особливого значення надає вивченню різних аспектів словесної функції; його цікавить естетична природа мови; психічний вплив ритму, властивого мові. Ритм, доходить висновку автор, на ранніх етапах розвитку «хвилював людей не менше сонця, місяця, зірок... був джерелом міфологічних і містичних концепцій...»77, «так звана проза є лише поганий спотворений вірш»78. Звернення ОвсяникоКуликовського до ведійських гімнів можна пояснити кількома причинами, пов’язаними з природою літератур Сходу взагалі. Найпершою є те, що традиційні уявлен ня про тип літературного твору на Заході і Сході не збігаються79. Відтак літературні рамки східних літератур набагато ширші, до складу літератури входять також релігійні, релігійнофілософ ські пам’ятки, які також уважаються творами високої худож ньої культури. Інша пояснюється тим, що ОвсяникоКуликовсь кий обирає той художній матеріал, який наукова орієнталістика вважає «періодом неусвідомленої поетики, поетики до поети ки»80. Це була епоха, представлена усними формами побутування творів. Художня література, як зазначають дослідники, ще не стала самостійною сферою. Погляд на ведійські тексти (молитви) був визначений ОвсяникоКуликовським так: «Молитва є не ли ше прохання, звернене до богів; це ще й логічна дія словом»81. Дія, виконана не за естетичними законами натьї, індійської дра ми, а спричинена традицією виконання ритуалу як такого. Завданням ученого було простежити природу поетичного слова взагалі. Санскритські пам’ятки (надто веди) давали бага тющий матеріал для спостережень і висновків. Бо навіть найдав ніші з них відзначалися гострим уявленням самоцінності слова, його виражальних можливостей, необхідності його вмілого від бору і використання, коли слово і зміст поставали як єдине ціле. Далі ОвсяникоКуликовський робить акцент на кав’ї (поезії), найповніше представленій словесною художньою творчістю. Примітно, саме в руслі поетики кав’ї виникло, як стверджують дослідники, учення про словесний образ, аланкари (прикраси) і похідні – гуни, доші, ріті, словом, те, стало основою індійської теорії поезії в цілому82. Наголос, зроблений на словесну творчість, видається цілком зрозумілим і в контексті розставлених у пра цях інших ученихукраїнців, що за певних умов вимушені були працювати на російську науку: М. Костомарова, О. Котлярев ського, О. Потебні, О. Кирпичникова. Ще в «Обзоре сочинений, писаных на малороссийском языке» та «Об историческом значе нии русской народной поэзии» М. Костомаров, оперуючи багати ми джерелами словесної творчості різних народів, намагався по казати, що «кожний народ... має в собі щось таке, що торкається більш або менш кожного з тих осіб, що належать до народу...», і що те «щось» ...можна найкраще зрозуміти і відчути, коли лю дина «не старається... бути пізнаною». Таким джерелом для до слідження своєрідності етносу була пісня, де «народ... виявля ється таким, яким він є». Увагу М. Костомарова також привертає «чисто мисленничний напрямок». Не менш переконливо звучала й інша думка про те, що ви вчити своє, особливе, у порівнянні зі спільним можна, як слід осмисливши спільне. Таким спільним джерелом, наприклад, для О. Котляревського стала індоєвропейська основа. Очевидну роль у наукових розвідках ОвсяникоКуликовського відіграла і праця Т. Бенфея, критикована, заперечувана, одначе важлива й тим інтересом, який вона викликала до санскриту в цілому. У сходознавчих студіях ОвсяникоКуликовського майже від сутні сліди полеміки з його попередниками, зокрема тими, що, займаючись словесною творчістю слов’янських народів, широко залучали «чужий» матеріал, відстоюючи при цьому різні погля ди на її своєрідність. Ученого цікавить не відмінність як така, а сама природа мо ви і мислення, те, що пізніше у «Психології національності» він визначить як «щось» (нечто), котре з’являється в позасвідомій сфері психіки. «Уявлення, поняття, образи, ідеї, які становлять зміст думки, і їх поєднання, тобто судження, що відбувається за нормами логіки, – зазначає він, – усвідомлені. Навпаки, психо логічні асоціації уявлень, понять, образів, ідей – неусвідомлені, і саме тут і проявляється у зв’язку з функціями мови (завжди неусвідомленими), національне забарвлення психології думки. В національній мові, її звуковій формі, словнику і граматичній будові виражається національна психологія мислення, і тільки «по прямій лінії» мови ми маємо можливість проникнути в її таємниці»83. Таким чином, пошуки специфіки національного повертають ОвсяникоКуликовського до глибин мови і психіки народу, які він простежує, звернувшись до ведійських гімнів, розкриваючи крізь призму тих же психологічних асоціацій, понять, образів, самі «уявлення» (представления), що О. Потеб ня назве «внутрішнім знаком значень». По суті, те, що у спосте реженнях О. Потебні, якого ОвсяникоКуликовський знав іще з часів харківського захисту наукової роботи про вакхічні культи, його лекційних курсів, до яких повернеться уже в зрілому віці, викликає інтерес і в нього. «Уявлення, – доходить висновку ОвсяникоКуликовський, – нав’язується самим словом». І тоді слово «вже не просто знак. Воно – образне, художнє. Такі слова будемо називати услід за Потебнею, словами з внутрішньою фор мою; крім зовнішньої (звукової) форми і значення, в них є ще уявлення, і ось саме відношення уявлення до значення, і стано вить внутрішню форму слова»84. Образність санскритської поезії, як відомо, має ономатич ний характер85. Вона, як не раз відзначав відомий український індолог О. Баранников, на відміну від індомусульманської та європейської, набагато тісніше зв’язана зі світом індійської при роди, міфології. «...в плані образності, – підкреслював учений, – «Рігведа» займає особливе місце, оскільки їй невідоме викорис тання об’єктів образності, особливо широко використовуваних у всій подальшій літературі аж до наших днів»86. Вивчення най старіших ведійських гімнів дозволяло ОвсяникоКуликовському не тільки простежити характер образності санскритської літера тури, а й зробити певні висновки щодо багатоманітності аспектів людського мислення взагалі. Вони й привели його до переко нання, що «...національних відмінностей думки треба шукати... виключно в психології процесів думки»87. Нарешті, глибоке прочитання давньоіндійських пам’яток повертає його до цікавих міркувань про природу прози, її ритм тощо, які автор реалізував у працях про Гоголя, Тургенєва, Чехова та ін. Таким чином, знайомство із санскритологічними розвідками ОвсяникоКуликовського переконує в хибності тверджень про ма ловартісність їх у науковій спадщині вченого. «Рігведа», «Веди гімнів», як уточняв він, були для нього не лише прекрасною па м’яткою, яку автор ставив в один ряд із Біблією, Авестою, поема ми Гомера88, а й твором, що, обійнявши «багатовікову роботу умів», викликав у нього «психологічний» внутрішній інтерес. Він став основою для подальших лінгвістичних, літературознавчих пошуків ОвсяникоКуликовського, якими достойно представле ний психологічний напрямок слов’янського літературознавства. Методика порівняльних досліджень санскритських, іранських пам’яток, грекоримської античності була важливим кроком на шляху становлення й розвитку української компаративістики. Помітно врізноманітнили порівняльні літературознавчі студії орієнтальні праці. Загалом «східний» матеріал, як це видно з досліджень М. Максимовича, М. Костомарова, О. Котляревсько го, М. Драгоманова, Д. ОвсяникоКуликовського не був новим. Але в переважній більшості, все ж, використовувався з метою про никнути в доісторичне минуле, віднайти «ембріон народності» (О. Котляревський) тощо. Наприкінці ХІХ століття ситуація помітно змінюється: традиційний фольклорний східний мате ріал витісняється або доповнюється літературним. До завдань, визначених початковим етапом розвитку порівняльних студій, долучаються інші, що вирішуються на основі знання фактів/пер шоджерел, а також нових технологій, напрацьованих як орієнта лістикою, так і літературознавством, лінгвістикою, психологією. Для прикладу – тривалі дискусії довкола жанрів українського й турецького фольклору, зокрема анекдотів, на сторінках «Зо рі», «Киевской старины», «Сб. харьковского историкофилоло гического общества», полеміки, до яких долучаються І. Франко, М. Драгоманов, М. Сумцов, А. Кримський, А. Пельтцер. Загаль ний інтерес до «легенької», «куцої» форми анекдота, проявле ний у студіях, привертає увагу не тільки завданням визначити «національний елемент нашої словесності», а й спробою просте жити спільні (світові) мотиви, образи (блазня, хитруна, крутія), що мало місце в російських та європейських студіях. Порівняль не вивчення турецьких та українських анекдотів, яке має місце в дискусіях М. Драгоманова – М. Сумцова; М. Сумцова – А. Крим ського, поширюється на низку публікацій авторів (див., напр., «Турецкие анекдоты в украинской народной словесности»; «Анекдоты о глупцах»; «Анекдоты про Ходжу Насреддина» та ін.), визначає нові / інші для українського порівняльного літера турознавства аспекти: «внутрішнього істориколітературного зв’язку між багатьма мотивами», «общесравнительных исследо ваний» (М. Сумцов), які б поєднували західне і східне крила досліджень, убезпечували авторів од емоційносуб’єктивних висновків. Виробляючи власні концептуальні підходи до порів няльних студій і сповідуючи при цьому різні погляди на впливи, «сталий обмін», запозичення, дослідники набагато більше уваги приділяють вивченню видів і форм взаємин, жанрового розмаїття «чужого», а й «свого». Для українського порівняльного літера турознавства це був уже, за словами М. Драгоманова, «науковий рух, що відповідає переміні літературного смаку». Це показують дослідження А. Кримського. Якщо в ранніх працях ученого ще помітний інтерес до наслідувань, впливів, пе реробок, прямих чи опосередкованих контактів, то пізніші за свідчують рух думки до нового характеру студій та кола проблем, пов’язаних із порівняльною типологією, зокрема генологією та інтертекстуальністю. Щоправда, у розвитку порівняльного літературознавства в Україні ім’я А. Кримського не називають. Зроблене вченим орієнталістом у галузі тюркології, арабістики, іраністики відсу нуло на другий план низку праць, вибудованих на західноєвро пейському, східнослов’янському матеріалі. Обійдена увагою і праця А. Кримського над дослідженням одного з представників міграційної школи в Англії другої половини XIX ст. А. Кловстона (у Кримського Клоустона)89. Ім’я Кримського згадують тут принагідно, як перекладача90 виданих у Львові «Народних казок та вигадок, їх вандрівок та перемін»91. Проте вже в передмові до свого видання А. Кримський зауважує, що пропонує в українському перекладі «не цілу Клоустонову працю», а лише окремі розділи. Як видно, ґрунтовне двотомне дослідження Клоустона (Кримський говорить про його «цікавий зміст») виявилося винятково важливим не лише матеріалом – на відміну від праць Ю. Крона, Й. Больте, І. Полівки тут було чима ло східних казок та вигадок, – а й ідеями та методичними при йомами. Про інтерес до подібних студій в Україні 80–90х рр. свідчать праці М. Костомарова, М. Драгоманова, зокрема його програмна студія про «Слов’янські перерібки Едіпової історії», робота про шолудивого Буняку та ін., а також те, що найголов ніші чужомовні студії, хоч і в скороченому варіанті, з’явилися тут як російською, так і українською мовами (напр., Г. Паріса, Е. Коскена). Отже, звернення до Клоустона було швидше законо мірне, ніж випадкове. У цей час збільшується кількість порів няльних досліджень, урізноманітнюється й матеріал, на якому вони проводяться (напр., О. Котляревський, І. Франко, М. Драгома нов, О. Стороженко ...). Якщо до 80–90х рр. у дослідженнях пере важали фольклор, давня література, то тепер вони доповнювали ся й новою художньою літературою та критичною думкою. Роз ширення поля обсервації, мета, яку переслідували порівняльні студії, урізноманітнювали методику, збагачували її напрацьова ним представниками інших шкіл – міфологічної, міграційної, порівняльноісторичної, психологічної тощо. В науковій лабора торії А. Кримського «порівнюючі досліди», як називав їх учений, займали далеко не другорядне значення, були методом глибшого пізнання і розуміння явищ. Робота А. Кримського над студією Клоустона цікава з кіль кох причин. Немає сумнівів у тому, що в цілому праця припала перекладачеві до душі. Але перекладаючи її, Кримський то спів працює, то полемізує, то заперечує автора. Усе це виноситься ним у примітки, коментарі, які місцями займають на сторінці місця більше, ніж текст самого Клоустона. Не раз він вступає з автором першоджерела в дискусію, виявляючи свій погляд на предмет дослідження. Очевидною є добра обізнаність із науковою літературою, найперше представників міфологічної та міграцій ної шкіл. Помітне критичне ставлення до праці Денлопа «History of fiction», у багатьох моментах застарілими вважає вчений і сту дії англійця Кейтлі. Як видно, Кримський уважно стежив за по рівняльними розвідками Коскена, а надто Лібрехта: не випадко во з нього він починає перелік праць, у центрі яких була повість про Варлаама та Йоасафа, називаючи при цьому і О. Кирпични кова, й О. Веселовського, й Куна, й Новаковича. Про оцінку напрацьованого Е. Коскеном, із яким Кримський також не раз вступає в полеміку, свідчить і той факт, що до перекладуваного Клоустона він додає Коскенові «Уваги до казки про двох братів» (переклад їх, як і самої казки, виконаний І. Франком). Праця Клоустона імпонувала Кримському насамперед по глядом на матеріал. Як і Клоустон, він не поділяв думок про міф як єдине джерело народної казки. Як і Клоустон, Кримський, виходячи з аналізу багатого фактичного матеріалу, представле ного словесною творчістю різних народів, розкриває шляхи, яки ми добре відомі сюжети могли проникати з одних територій на інші, що зумовлене було різними явищами. Кримський, як, до речі, і Франко, не однаково сприймає висновки Т. Бенфея про буддійську Індію як джерело численних казок і повістей, що з’я вилися в Європі та слов’янському світі. Він наполягає на уваж нішому прочитанні витвореного іншими народами. Схожість деяких класичних сюжетів з індійськими оповіданнями (в «Пан чатантрі», оповідках Ветали, джатаках, «Океані сказань» Сомаде ви та ін.) ще не означає, пише Кримський, їх індійського похо дження: «деякі східні і західні оповідання можуть бути близькі через те, що вони спільні первісні міфи, а другі – через те, що пси хологічні закони скрізь однакові для всіх людей, котрі живуть в однакових умовах» (с. 51). «Усе це не заперечує й позичок». Але, виходячи із власних спостережень та підкріплюючи їх вислідами інших учених (Лібрехта, Веселовського, Вебера), Кримський стверджує: «Індія впливала на греків та на всю Європу. Тільки ж до Христа переважав західний вплив на Індію, а після ... – навпаки, індійський вплив на Захід. Багато такого, що прийшло в Індію з заходу, потім вертало назад, тільки в зміненім убранню» (с. 52, 95)92. Конче важливо, як випливає з міркувань Кримського, уважніше простежити шлях, по якому багато сюжетів ішло з Нільських берегів. До такої думки, як видно, схилявся і Фран ко, який, услід за Гомелем, Вебером та Ціммелем звертав увагу дослідників не лише на єгипетські, а й на вавилонські пам’ятки. Коментарі Кримського до праці Клоустона формують своє рідну програму, з якою підходить учений до порівняльного ви вчення пам’яток. Найперше, це ґрунтовне вивчення текстів, про стеження всіх можливих шляхів, якими «пробивалися» вони у власну культуру; уміння побачити «чуже» і «своє», виявивши чинники, які змінювали і «врощували» чуже у власний ґрунт. Кримський не приймає будьяких натяжок чи необґрунтованих висновків, спроб скрізь знайти «спільну генеалогію» або «пози ку». «Коли ми подивимось на «Малорусскія народныя преданія» Драгоманова або на приказки Руданського, або на ту серію українських фабліо, які тепер публікуються в «Життю і Слові», – писав Кримський, – то скрізь побачимо позику, позику та й по зику ... Тільки ж дуже смутитися з того нема чого, – зауважує він, – бо наш народ усю ту крадіжку так переробив та перели цював, що воно вже не чуже. Гарно було б, коли б хтось із наших фольклористів порівняв українські жарти з їх оригіналами та написав книжечку на тему: «Риси та прийоми українського гумору». Треба ж, нарешті, довідатись, що в нас є свого власного такого, чого ніхто в нас не одбере» (с. 82). Як показує робота над Клоустоном, Кримськийорієнталіст у своїх спостереженнях над тим чи іншими явищем ніколи не обмежувався рамками Сходу. Володіння багатим у просторі й часі матеріалом убезпечувало вченого від хибних висновків. Прикладом може бути його реак ція на міркування Клоустона над цілою низкою жартів, анекдо тів про Уленшпігеля («людини, що прозивалася СовоДзеркалом») у словесній творчості європейських, слов’янських і східних народів. Думка його однозначна: анекдот і жарт – найменш ори гінальні й самостійні жанри. Кримський уважає їх інтернаціо нальними: «вони (анекдоти, жарти. – Л.Г.) однаковісінькі ходять по цілім світі і тепер...» (с. 169). Учений не приймає в багатьох випадках думок Клоустона про джерела тих чи інших сюжетів у Персії, Індії тощо. По суті, в коментарях Кримського з’яв ляється ще одна винятково цікава тема, що стосується не лише поширення дотепної усної оповіді гумористичного чи сатирич ного ґатунку серед німців, поляків, росіян, українців, а й природи жанру. У зв’язку з цим Кримський не раз залучає до викладів матеріали, опубліковані в європейських виданнях, на сторінках «Киевской старины», «Життя і Слова», «Зорі», томи тифлісько го «Сборника материалов для описання племен и местностей Кавказа», дослідження Сумцова та ін. Паралельно з’являється ще одна тема, пов’язана з постаттю Ходжі Насреддіна та інших персонажівтворців численних анекдотичних історійлатіфе – в поезії та прозі з властивою їм карнавальною розкутістю та гостротою думки. Міркування Клоустона дали підстави поглиби ти її, детальніше зупинитися не лише на житті «найпопуляр нішої особи Ходжі», а на латіфе, які «бувають старіші од нього (Ходжі. – Л.Г.), а другі – геть новіші». Аналіз різних видань анекдотів, а також того, що записане з народних уст, переконує вченого: вони поширювалися не лише в Туреччині, а й у інших країнах, які підтримували стосунки з нею. Героя наділяли ін шим іменем, події переносилися на інший ґрунт, однак в основі своїй – сюжеті – він був той же. Невичерпним матеріалом для подальших студій Кримський уважає й українські та російські анекдоти, включаючи публікації Руданського на сторінках «Зорі» та «Рідного краю». «У нас на Вкраїні, – пише дослідник, – ходить велика сила тих самих анекдотів, тільки без імени Ходжі Насреддина ...» (с. 74), так само, як і серед вірмен, грузинів, бол гар, італійців. Кримський не поділяє думки Сумцова, висловле ної на сторінках «Киевской старины», про західний шлях, яким, видозмінюючись, найчастіше втрачаючи ім’я Насреддина, проникали вони в Україну. Безіменними, як показує матеріал, бували вони і в Туреччині. Каналами, через котрі проникали анекдоти до нас, Кримський уважає прямі контакти з турками, посередництво кримських татар та «кавказький міст». Саме прямі контакти сприяли тому, що українські анекдоти набагато ближчі до тюркських, ніж їх західні версії, стверджує Крим ський (с. 76). Автор підкріплює свої спостереження українськи ми творами («Думою про Ґанджу Андибера», оповіданнями Чайченка), у яких «одбивається той самий зміст» (с. 28) анекдо тів, аналізованих Клоустоном. І далі додає: «У нас на Вкраїні чомусь не виробився такий тип штукаря, який би мав власне особисте ім’я, щоб до нього можна було застосувати всякий ходя чий жарт» (с. 92–93). Перекладаючи, точніше, перечитуючи Клоустона, А. Кримський висловлює думки, що стосуються як конкретних творів, їх природи (якот «Панчатантри», котра, на переконання вченого «вироїлася, мабуть, з Гітопадеші» і «ще з якогось невідомого джерела»), так і шляхів проникнення їх в інші світи та проблем міжкультурних та літературних синте зів, «однаковості сюжетів». При цьому для автора неприйнятні як суцільні запозичення («позички»), так і «обміни». «Схожість деяких руських казок з приповістями того збірника (мова йде про «Повість про сімох мудреців». – Л.Г.), – переконує вчений, – не можна пояснити впливом збірника: був якийсь інший шлях для сего впливу» (с. 17). Подібність у багатьох західних та східних пам’ятках він, залежно від матеріалу, пояснює тим, що вони – «спільні первісні міфи», тобто те, що сучасна наука назве транс історичною формою суспільної свідомості, зв’язаної з особливим родом мислення. В інших випадках Кримський наполягає на уважнішому вивченні «зворотніх» процесів (як приклад – греко індійські спілкування і висновки А. Вебера, О. Веселовського та ін.). В роздумах ученого про поширення відомих сюжетів, проб леми контактногенетичної сфери завжди присутня найсвіжіша на той час наукова думка, найчастіше європейська, на яку, не підлаштовуючись, завжди зважає автор. Яскравим прикладом може бути його оцінка «арабського перекладу» (точніше, переробки альМукаффи, відомої під назвою «Каліли і Дімни»). Учений переконливо доводить, що саме з цієї версії «пішли переклади на всі мови східні та європейські». Свій висновок він підкріплює не лише знаннями фактичного матеріалу, а й величезною «науко вою літературою, що стосувалася «Каліли і Дімни». Остання проливала світло на те компаративне поле, в якому працював Кримський, розробляючи власну методику. Це й «многоцінна» передмова Бенфея, і Біккель, і Лансеро, і Пипін, і Булгаков із виданим у Петербурзі «Стефанітом і Іхнілатом», і Данічіч, і Рябінін з Аттаєю тощо. На увазі до їх праці, що побачила світ у Москві 1889 року, наголошує особливо: саме в ній був уміще ний переклад тексту і найповніший на той час огляд наукової літератури, що стосувалася «Каліли і Дімни». І сьогодні не втратила наукової сили студія А. Кримського про «1001 ніч»93. Жанр її визначають порізному. Книга виклика ла неабиякий інтерес дослідника й у зв’язку із процесом складан ня, і характером матеріалу, жанровим розмаїттям творів, що увійшли до «1001 ночі», персонажами і, звичайно ж, із появою наукових праць про неї та, що особливо важливо, про арабську прозу взагалі й роман про Антара зокрема. Судження Клоустона з цього приводу «невиразні» й почасти неточні; «порівняння й паралелі ... нічого ж не доводять, – констатує Кримський, – бо вони дуже загальні» (с. 57). І далі: «Я радю нашим русько українським читачам перед тим, як вони схотять обробити отсю зазначену од Клоустона тему (мова йде про арабський народний роман про Антара. – Л.Г.), то щоб вони спершу добре познайо милися з літературою вислідів над великоруським епосом, тоді вони зрозуміють, яким треба бути обережним, роблячи всякі ота кі паралелі» (с. 57). Серед європейських праць на перший план виставляє автор Коссена, який, застосовуючи найновіші порів няльні методики, зумів показати багатство й елегантність стилю роману, яскраво виписані характери, що роблять твір «дуже за мітним» (Коссен назвав його арабською «Іліадою»). Відома дум ка Кримського: в основі «1001 ночі» – арабські перекази індійсь ких казок із перської збірки «1000 казок». Шлях їх в арабський світ нагадує вченому той, що його здолали «чужі» для арабів перські «Книги царів». Казки свої, мислить дослідник, та чужі «розкішно» розвивалися на арабському ґрунті. Проте деякі час тини «1001 ночі», вбережені фрагменти («шматки») з роману про Антара та «пізніша доробка «Історії про Антара» (с. 98) дозволи ли говорити не лише про характер арабського (власне, багдад ського та каїрського пластів «1001 ночі»), а й про особливості розвитку арабської прози взагалі. На відміну від Клоустона, Кримський виводить початки її, в тому числі й «професіональ них оповідачів», ще з доісламського періоду, з культури давнього Ємену. Це в першу чергу стосувалося розвитку героїчного епосу. Інтересом до арабської доісламської поезії позначені й інші праці Кримського, зокрема, вміщені на сторінках «Правди» (1890, 1891 рр.) Дещо (Імруулькайса, Антара) він навіть перекладав. Перечитуючи Клоустона, він не лише говорить про розмаїття форм бедуїнської лірики, багатство художніх прийомів, техніку вірша, а й зупиняється на семи найяскравіших постатях – моаллаках цієї доби. Звернення до Клоустона знаменне й іншим. Незважаючи на захоплення Сходом та великий науковий інтерес до нього того часної науки, все ж домінантною була думка про красу і силу європейської культури. Інша пробивалася нелегко, хоч віднай дені пам’ятки, нові дослідження змушували якщо не переоціню вати цінності, то багато що уточнювати й оприлюднювати. Це стосувалося різних творів. Складається враження, що Кримського, як, до речі, й Коскена, цікавили не тільки спільні моменти в багатьох віднайдених пам’ятках, якот єгипетській казці про двох братів чи інших. Такі зразки «повістевої» літератури, як «Пригоди Синухета», «Суперечка між урядником і селянином» тощо пов’язувалися в його уяві з образом тоді ще маловивченої, але, як показали перші знахідки, «цілої літератури поважної та духовної» (Масперо). Якщо для Ленормана єгипетська казка ста ла матеріалом нових міфологічних студій, а для Коскена – народ ною казкою, що має багато подібного в інших казках світу, і сто сується це не лише «загальних обрисів», то для Кримського – це матеріал, який багато що змінює в погляді на світову літературу. Увага Кримського зосереджується на тому матеріалі, який акад. М. Конрад назве «прологом» до вивчення історії світової літератури; «в пролозі, – пояснює вчений, – повинно повідомля тися те, що треба знати попередньо для розуміння наступного і в ньому повинна бути й зав’язка усього того, що потім розгор тається»94. У «поправках і додатках» до українського видання Клоустонової книги Кримський пише, що єгипетський матеріал (в т. ч. й дослідження Масперо, Коскена) «змінив план Клоусто нового видання» (с. 148). Кримський та Франко, котрий висту пає як перекладач єгипетської казки та низки поетичних уривків (Ромсей, Легран) і як автор низки цікавих приміток, уважають за доцільне ознайомити свого читача з ним («думаємо, що всякі такі звістки, – уточняє Кримський, – не пошкодять» (с. 98). Цю ідею, як видно, підтримав і Франко, проте в міркуваннях про можливу міграцію сюжетів із давнього Єгипту до Малої Азії та Греції особливу увагу звертає на ассіровавилонські пам’ятки та їх вплив на словесну творчість єгиптян. При цьому спирається не лише на дослідження Гоммеля, Вебера, а й на власні студії. По суті, зроблене ілюструвало, поглиблювало думки, висловлені ним, як і Кримським, у примітках та коментарях до Клоустона та Коскена, і виходило далеко за межі звичайних перекладів. У короткому резюме до Клоустонової книги Кримський, як свого часу Бенфей та Драгоманов, визначає шляхи можливого взаємопроникнення сюжетів, окремих пам’яток. Деякими мо ментами сходиться і з Бенфеєм, і з Драгомановим, хоча чітко ви значені тюркологія, арабістика та іраністика безперечно конкре тизували матеріал для вивчень. Матеріалом він наближався інколи до студій, властивих представникам міграційної школи. Але це стосувалося в основному народної творчості. Художня література Сходу, до вивчення якої Кримський також звертаєть ся досить часто, засвідчує доволі цікавий період у розвитку по рівняльного літературознавства в Україні 80–90х рр. Не маючи певної системи, воно розвивалося, використовуючи багатий уже на той час досвід європейських компаративних шкіл, поступово розширюючи при цьому поле досліджень (не лише європейські, а й східні літератури). Маючи чітко визначене завдання заповни ти подібними студіями «зіяючі лакуни»95 українознавства, порівняльні студії Кримського набували відповідного характеру, що, однак, не вносило одноманітності в дослідження. Проблеми міжлітературних зв’язків (прямих і опосередкованих), надто впли вів і запозичень, які порушував Кримський, включали в себе й питання, що торкалися компаративної поетики, зокрема особ ливостей стилю, жанру тощо. Співпрацюючи з представниками різних наукових шкіл, Кримський розробляв свою методику дослідження, що позначилася на подальших студіях, у першу чергу на його гафізіані. Вироблені подібними розвідками «схеми» (хоч і не стали нор мою для всіх праць Кримського) передбачали активніше засто сування компаративних методик, які наприкінці ХІХ – на почат ку ХХ ст. широко використовувалися в різних галузях знань – історії, релігієзнавстві, мовознавстві, етнології тощо. Про те, що А. Кримський був ознайомлений із тогочасною науковою думкою, проблемами компаративістики, свідчать численні комен тарі, посилання та джерела, якими супроводжує свої розвідки вчений: праці Г. Брандеса, М. Коха, Е. Шмідта, Ж. Текста, X. Познетта, Ф. Брюнетьєра. З них учений і справді постає, за сло вами С. Павличко, «філологом у тому сенсі цього слова, як воно розумілося в XIX столітті»96, з особливим умінням коментувати тексти. А. Кримський уважно стежив за працями О. Афанасьєва і Ф. Буслаєва, з особливою прихильністю цитує О. Веселовського, дискутує у своїх виступах з М. Драгомановим та М. Сумцовим (напр., на сторінках «Киевской старины»), листується із П. Жи тецьким, уважно стежить за рухом наукової думки в Україні. Концепція М. Драгоманова була близькою до вибудованої на іншому, арабському, турецькому та перському матеріалі А. Крим ським. Але в той час, як висліди М. Драгоманова кінця ХІХ ст. давали підстави говорити про «скомплікований із двох теорій історичної школи: соціологічної і порівняльної» метод97, А. Крим ський іще тривалий час працює на засадах порівняльноміфоло гічної та наслідувальної школи (точніше її другого, за Л. Білець ким, етапу, наслідувального, пов’язаного з дослідженням Гріммів та Т. Бенфея, а далі й М. Міллера, Куна, Кокса. Бо ж, як відомо, теорія наслідування, (починаючи з Моргофа, Ляйбніца, Вільме на) була також не що інше (за Л. Білецьким) як «теорія порів нювання творів, поетів, епох». Хоч не оминав увагою й набутків антропологічної (етнографічної, за О. Веселовським) школи Тай лора та Ленга, Ландау. І хоч у жодній відомій мені праці А. Крим ський не порушує теоретичних проблем компаративістики, принципи, завдання, методи дослідження позначалися на за гальному рівні порівняльних сходознавчих студій, посилювали наукову цінність істориколітературних досліджень. Пріоритет ними й на початку ХХ ст. залишаються генетикоконтактні зв’язки в їх регіональних вимірах, але вже на зламі віків помітні зміни. Два фундаментальні дослідження – вступний історико літературний нарис А. Кримського до розвідки про «1001 ніч» данського орієнталіста Еструпа (М., 1904) та студія «Хафіз та його пісні ... в його рідній Персії XIV в. та новій Європі» (К., 1924) засвідчують ті зміни, якими позначені були не лише нау кові праці вченого, а й українське порівняльне літературознавст во цієї доби. Кажучи словами В. Істріна, тут «спостерігається не звичайна хронологічна зміна поглядів, а в повному розумінні «еволюція», тобто розвиток основного начала під впливом нових обставин»98. Такими для А. Кримського були новітні естетичні концепції О. Веселовського, О. Потебні, Д. ОвсяникоКуликов ського і, безперечно, філологічні підходи до вивчення пам’яток, застосовувані хатянами та молодомузівцями, з якими А. Крим ський виступав на сторінках періодичних видань, а також В. Пе ретц, М. Зеров, М. Калинович, праці котрих викликали значний інтерес ученого. Цей період, як мені здається, дуже тонко від чула С. Павличко: «Якщо динамічні перші пореволюційні роки перечитати в уповільненому темпі, ... то вже навіть поверховий погляд покаже існування культурного діалогу чи кількох діало гів, поліфонії ідей, вдалий пошук нових форм, і відтак співісну вання в культурі й, відповідно, критиці ряду дискурсів»99. Порівняльний метод у працях А. Кримського початку ХХ ст. давав можливість не лише міркувати над спільним, подібним, впливами, переробками чи запозиченнями, а й спостерігати над природою жанрів, особливостями стилю, поетичної мови. Від сутність мовних бар’єрів, енциклопедичні знання (в тому числі й з інших, суміжних) наук та їх методик надавали переконливос ті спостереженням А. Кримського. Назовні об’єктом аналізу в нарисі є один твір, один текст – «1001 ніч». Але, перечитуючи його, А. Кримський розкриває процес складання твору, виявляє в ньому «сліди» інших текстів, включаючи й індійські (на палі) та перські. Його студія торкається й низки інших «метанауко вих»100 проблем порівняльного літературознавства; (претексту, культурної асиміляції, полігенезу), формує нову його парадиг му. Хоч сам автор уважає її тільки «спробою», у якій викладені наслідки його вивчень. Одним із завдань є з’ясувати ті літератур ні й культурні умови, «в яких складалася 1001 ніч». Але тради ційне для Кримськогодослідника завдання доповнюється іншим (новим) – дати естетичну оцінку творові, яка формується не лише з прочитання тексту, в дискусіях з іншими дослідниками, зокре ма й Шовеном та Еструпом, а й через зіставлення з текстами, що побутували на теренах Індії, Ірану, в арабомовному світі. Як бачимо, найближчим за методикою порівняльних досліджень для А. Кримського цього часу був саме О. Веселовський, він цитує його багато й широко, потверджуючи свої висновки про жанрове багатство збірки. Зіставлення казок «1001 ночі» з індійськими, перськими, іншими арабськими, проведене на різних рівнях, приводить ученого до сумнівів щодо висновків про походження твору і зроблених Хаммером, і деСасі, і Ленаном. Натомість А. Кримський, аналізуючи тексти «1001 ночі» в зіставленні з аналогічними індоєвропейськими, перськими, арабськими, відстоює свій погляд на збірку, яка «не має певного автора або укладача: вона – поступовий витвір багатьох поколінь»101. Порів няльне вивчення «1001 ночі» приводить дослідника до висновку: «найстаріше ядро – це арабський переклад пехлевійської (перської) казки, звідси і рамова організація матеріалу, й окремі казки, які, як і «Каліла і Дімна», проникли до персів з Індії». Значну (порівняно з попередніми студіями) увагу А. Кримсь кий приділяє жанровій розмаїтості книги, поетичності, «психо логізмові» і, як він пише, «вишуканій будові» надто тих казок, які, за всіма ознаками, мають індоєвропейське походження. Саме увага до поетики, специфіки твору, сюжетів та сюжетних моти вів, художніх засобів дозволяє А. Кримському відстоювати свій обґрунтований погляд на походження, структуру (пласти) «1001 ночі» та їх своєрідність. Проте, при багатьох абсолютно нових моментах, які з’явилися у вивченні А. Кримським «1001 ночі», її можна вважати скоріше перехідним містком між двома етапами розвитку українського порівняльного літературознавства – одним, представленим постаттю М. Драгоманова, другим – новим поколінням дослідників, що сповідували інші підходи до твору – як іманентного явища, народженого в певну епоху, котре розви вається за своїми законами, і, таким чином, спонукає до роботи над словом. Цими рисами позначена праця А. Кримського, що увібрала не один десяток літ роботи – «Хафіз та його пісні...» Характером дослідження вона мало чим відрізняється від попе редніх: у ній хіба що набагато сильніше виражене індивідуальне начало102. Очевидно те, що А. Кримський не тільки досліджував Гафіза, а й перекладав (перші переклади з’явилися в «Житті і слові» ще 1895 року), сприяло тонкому відчуттю поетового сло ва, і будьякі неточності, допущені іншими, викликали відповід ну реакцію. Новим у студії А. Кримського було прагнення показати Гафіза як поета XIV ст., у творчості котрого віддзеркале на епоха, й те, як його доробок (народженими мотивами, темами, образами, іншими художніми прийомами) змінив характер традиційного жанру газелі. Перше, що впадає в око – широке тло (від IX до XIV ст.), представлене газелями поетів західного і схід ного Ірану (від Рудакі до попередника Гафіза Сааді), які, працюю чи в межах східного канону, синтезуючи традиції й художній досвід не тільки персів, а й народів Халіфату, залишалися інди відуальностями. Це перший, т. зв. регіональний рівень студії. Зіставляючи газелі різних авторів, А. Кримський доходить висновку не тільки про подібність / схожість (ідей, тем, образів), а й помітну відмінність, найбільше на рівні ейдологічному (образному) та художніх засобів, що в цілому позначається на генології творів (жанровий рівень) Гафіза: «Своїм змістом пое тична Хафізова творчість, – зазначає автор, – ані чим не одріз няється од поетичної творчості його попередників, і головна її ознака тільки тая, що художнього таланту в Хафіза мабуть чи не більше». Гафізівська газель (зреалізованим комплексом ідей, витвореним образом ринда, матлою і мактою, умінням не тільки дивовижно поєднати емоційне й раціональне (касидне) начала, а й витворити не менш дивовижне плетиво бейтів (т. зв. «роз сіяну» газель) постає в дослідженні А. Кримського як жанр, у якому проявилася «універсальна геніальність»103 одного з най більших поетів Сходу. Навіть «Нізамієве віршування, – яке, за словами вченого, – було для Гафіза незрівнянним, недосяжним зразком поетичної елегантності»104, не заступило собою поета. Праця А. Кримського про Гафіза стала не лише певним кроком у розвитку української орієнталістики. Її з повним правом мож на вважати етапною в розвитку порівняльного літературознавст ва. Вона, реалізуючи орієнтальну програму А. Кримського, ви кладену в «Пояснюючій записці», не тільки продовжила лінію попередніх сходознавчих студій (М. Костомарова, М. Драгомано ва), а й помітно розширила поле порівняльних досліджень: із часів А. Кримського «східний» матеріал на рівних із західно європейським входить у сферу наукових вивчень. А. Кримський чи не вперше в історії українського порівняльного літературо знавства проводить наукові висліди на багатому матеріалі зо нальних і регіональних літератур різних епох: іраноарабської античності, літератур Середнього Сходу, епохи Середньовіччя тощо. Працюючи в основному у сфері генетичних зв’язків, він звертає належну увагу й на типологічні сходження (напр., у про читанні «1001 ночі», анекдотів про Ходжу Насреддіна тощо). Важливим моментом літературознавчих розвідок А. Кримського є увага до проявів у творах (перекладах, переробках, запозичен нях) етнічного, національного (напр., аналіз бейрутського та каїрського пластів «1001 ночі»). Виконаними на стикові різних галузей знань студіями, у першу чергу історії, літератури, релігієзнавства, мови та етно логії, він схилився до переваги моделей порівняльних студій. Напрацьовані українською наукою підходи до порівняльно го вивчення словесної творчості й літератури були апробовані й поглиблені І. Франком. Услід за М. Драгомановим він продов жує лінію порівняльних студій останніх десятиліть ХІХ ст., репрезентовану вивченням генетикоконтактних зв’язків, визна чену прагненням поставити висліди на твердий ґрунт науки. Власне це дає підстави дослідникам уважати М. Драгоманова та І. Франка «фундаторами» порівняльного літературознавства в Україні як галузі науки про літературу105. «… Щодо речі і щодо методу досліду, – скаже І. Франко у праці «Відповідь критикові «Перебенді», – завдячую … Драгоманову, Дашкевичу і дру гим»106. Водночас у науковій спадщині І. Франка є ціла низка праць, які дають підстави говорити не тільки про наукове підґрунтя компаративних досліджень, а й про їх векторність, матеріал, проблематику, набагато чіткішу зорієнтованість на російські, польські, німецькі порівняльні студії, зміщення акцентів у них. Простежити основні тенденції в порівняльних студіях, рух думки вченого, зміни, які відбуваються в них, спробуємо на кількох найвиразніших із погляду формування і розвитку компаративної думки в Україні досліджень. Приміт на у зв’язку з цим датована 1883 роком праця «Старинна роман ськогерманська новела в устах руського народу», що, з одного боку, продовжує лінію генетикоконтактних зв’язків, визначає, услід за Т. Бенфеєм, М. Драгомановим, шляхи міграції сюжетів і те, як, «змінюючись всюди і приноровлюючись до характеру народу…», пам’ятки стають «важним матеріалом до пізнання світогляду, характеру і психології народів» (26, 271). З другого – констатуючи впливи, автор намагається пояснити спричиненість і те, що вони концептуально означають. Проте вже в цій студії помітне прагнення простежити не лише «міру перероблення» матеріалу у фольклорі, а й проникнення його в художню твор чість письменників різних літератур, наприклад, показати «значні характеристичні різниці між новелами» (26, 278). Іншим знаковим моментом цієї розвідки є чи не вперше заявлені потреба і перспективи «порівнюючої етнології», а в публікації «Нові праці про Україну» (27) ще й археології. Вивчення генети коконтактних зв’язків поширюється й на художню літературу, щоправда, з домінантою контактології. Це стосується «Відповіді критикові «Перебенді», якою автор торкається проблем впливів, по суті, відгороджуючись від впливології та «визбирування фактів». «Поки говорити про користь або шкідливість чужих впливів, – застерігає І. Франко, – треба попереду докладно роз слідити, зрозуміти їх початки, розвій і вплив …» (40, 10). Найго ловнішим для нього є твір «як факт духовної історії суспільст ва», і «як факт індивідуальної історії даного письменника» (27, 311). Ця тенденція простежується й у «Відгуках грецької та ла тинської літератур в українському письменстві» (30, 249). Таким чином, І. Франко заявляє про себе як прихильника «методу історичного і психологічного» (27, 311), поширюючи його на подальші студії. Очевидним є те, що кристалізація поглядів І. Франка на порівняльне вивчення творів, можливості компара тивістики відбувалася не без впливу тогочасних наукових до сліджень: «Україні … щастить на полі науковому», – напише він у розвідці «Нові праці про Україну» (27, 187). Знайомство зі студіями М. Костомарова, П. Куліша, В. Антоновича, М. Дра гоманова, І. Срезневського, В. Афанасьєва, М. Дашкевича, О. Веселовського, яких він часто цитує, доповнюється міркуван ням Гріммів, Бенфея, Мюллера, Шмідта …, матеріалами «Русской старины», «Русского архива». Промовиста в цьому зв’язку, наприклад, стаття І. Франка «Поступ славістики на Ві денськім університеті» (31), а також розмисли над шеститомною працею «предтечі компаративістики як дисципліни» Г. Брандеса «Головні течії в європейській літературі ХІХ віку» (31, 33). Праця І. Франка на ниві української літератури утверджує його в перевагах порівняльних досліджень. Вони вносять, зазначить автор у зв’язку з «Отзывом о сочинении г. Петрова …» М. Даш кевича, «далеко ширше розуміння історії літератури» (27, 192). Про переваги «величезного порівнюючого матеріалу», «уміння групувати» його, робити широкі узагальнення говорить І. Фран ко, перечитуючи О. Потебню, не раз зіставляючи його праці з по пулярними тоді працями О. Веселовського: «Проф. Потебня, – міркує автор, – взявся неначе виповнити програму, намічену Веселовським, вносячи з свого боку основне знання філологічне і кладучи вагу не тільки на пильний досвід змісту, але також на докладне студіювання форми поетичної» (27, 189). У праці О. Потебні «Объяснение малорусских и сродных народных пе сен» І. Франко знаходить «неоціненний компендіум … уваг для даного предмета» (27, 192). Якщо в наявних на той час працях М. Дашкевича його увагу привертає розширення культурно історичного ґрунту досліджень (І. Франко називає вченого «майстром історичного аналізу» (27, 194), то в Потебні – те, що пов’язане із психологією творчості, поетичною формою. Дослід ник, зауважує автор у «Слові про критику», – «розглядає твір з усяких можливостей» (30, 215). А в праці «Тополя» Т. Шев ченка» не випадково процитує Е. Шмідта: «Історія літератури має бути частиною історії розвою духовного життя народу з по рівнюючим виглядом на інші літератури національні» (28, 78). А це вже виводить Франкові порівняльні студії із традиційної сфери генетикоконтактних зв’язків в іншу, наближену до типо логічної. Про це свідчать і його прагнення провести паралелі, аналогії між творами прочитуваних авторів, зіставляти сюжети, мотиви, образи в тих письменствах, які не мали прямих чи опосе редкованих контактів, не були зв’язані генетично. Виробленню компаративістських підходів сприяє діяльність І. Франка в істо рії літератури. Розмисли над «механікою творчості поетичної», виясненням її «з внутрішнього індивідуального боку» в тих пра цях, де порівняльні підходи не були магістральними, якот та ж «Тополя» Т. Шевченка» або трактат «Із секретів поетичної творчості», вносили зміни в характер компаративних вислідів, зміщували акценти, робили студії «посвоєму продуктивними». «Новіша історія літератури, не відкидаючи оцінки естетичної (хоч і оп’ять поглиблюючи її на підставі здобутків нової еволю ційної експериментальної психології), – підсумовує І. Франко, – розширила рамки і мету досліду і роздивлює явища літературні з погляду загальнонародного розвитку культурного» (28, 74). Його міркування про наукові методи, якими має послуговува тися літературна критика, аби «зробитися вповні науковою, спосібною до дійсного розвою» (31, 53), поширюється й на порів няльні розвідки. Вимога перейти «від механічного реєстрування до літературноісторичних та психологічних дослідів», що її ставить І. Франко в незавершеній «Історії української літера тури …» (40), стосувалася передовсім порівняльних вислідів, «двох родів складників», свого і чужого. Вона загострила проб лему наукового методу вивчення національної літератури, ролі «інтернаціональних шкіл та метод». До важливих завдань ви вчення літератури І. Франко відносить і «показати, як вона (література. – Л.Г.) засвоює собі чужий матеріал, чужі форми, і що вносить свойого в загальну скарбівню літературних тем і форм; мусить показати, чим були для неї літератури сусідніх народів, і чим була вона для них» (40, 17). Інтерес до зовнішніх і внутрішніх зв’язків, різних форм рецепції урізноманітнювали поле Франкових порівняльних студій (у нього все активніше вхо дили не лише, традиційно, західноєвропейські, російська, а й східні літератури, в першу чергу давньоєгипетська, шумер ська, вавилонська, давньоіндійські пам’ятки ведійського, а особ ливо – буддійського, канонів)107, що вимагало гнучкості методик при їх вивченні. Осмислюючи міжлітературні впливи, наприк лад, І. Франко простежує їх на різних рівнях: міжлітературних напрямів, шкіл, родів та жанрів (роману, новели, казки, байки, загадки тощо), стилю. Розглядаючи творчість того чи іншого чу жоземного письменника в контексті української літератури, він, як і О. Веселовський у російській науці, не раз акцентує на тому, що вплив письменника (наприклад, А. Міцкевича) на українську літературу проявляється в ній порізному: як імпульс, зразок, прямий чи опосередкований вплив, переробка, переспів, пере клад. А стосовно впливу польського поета на літературу Гали чини зазначає: «Вплив Міцкевича … є лише настільки слабким і невиразним, наскільки сама ця література досі не розвинулась як самостійна широка поетична творчість» (26, 389). В іншому випадку, констатує автор, переклади «впливових творів» завжди належали «до підвалин власного письменства» (39, 7). Багато перекладаючи як з оригіналу, так і з мовипосередниці (якот із санскриту), І. Франко усвідомлював роль перекладу в розвитку і збагаченні літератур. Тому розмірковування над неукраїнсь ким текстами часто породжували думки про «переробки зайшло го матеріалу», буквальний і точний переклад, збереження само бутності першотвору. Кожний переклад, наголошує І. Франко, повинен бути зроблений «mundgerecht» (зрозумілим, у простому викладі. – Л.Г.) (26, 280), формуватися талантом, інтуїцією та знаннями того, що перекладається і задля чого. З огляду на це автор значну увагу приділяє жанровій специфіці перекладу (наприклад, у «Відгуках грецьких та латинських літератур …»). Типологічні студії ще не виокремилися в працях І. Франка в самостійний напрямок, хоч, безперечно, були. Варто згадати лишень датовану 1891 роком «Владу землі в сучасному романі» або іншу «Життя і побут сучасного селянина на Вкраїні і у Фран ції». Це пояснюється не лише труднощами розмежування кон тактногенетичних зв’язків і відношень типологічного плану, їх «пов’язаністю», «переплетеністю» (на це вказують і Д. Наливайко, і М. Ільницький), а й невідпрацьованими в практиці тогочасних українських досліджень типологічними підходами, невиробле ністю основних принципів, відсутністю досвіду ґрунтовних типо логічних студій на різних – жанровому, тематичному, образно му, стильовому рівнях. Як правило, типологія входить у щораз глибші, багатші матеріалом контактногенетичні висліди І. Фран ка, виконуючи в них далеко не першорядне значення. Перекон ливим свідченням «еволюційного» Франкового студіювання є магістерська робота «Варлаам і Йоасаф. Старохристиянський духовний роман і його літературна історія», якою автор ставить завдання простежити жанр роману – «пануючого роду літерату ри», закцентувати на вислідах західноєвропейського, простежи ти «романістичний характер житій та апокрифів» (30, 314). З погляду сучасної науки багато положень цієї частини праці ви кликає сумніви. Однак сам задум, вибір матеріалу, шлях його пізнання – зокрема, міркування про витоки (початки роману, його «артистичну обробку», орієнтальні (азійські) та грецькі впливи на процес складання засвідчують не лише багатство та різнорідність матеріалу, яким оперує автор і на основі порівняль ного вивчення якого робить свої висновки. Використана джерельна база (відома на той час наукова література, пам’ятки арабські, перські, єврейські, індійські, грузинські, західноєвро пейські), зіставлення різномовних перекладів, зокрема й інтер семіотичного характеру (поем, драматичних творів, побудованих на основі «Варлаама і Йоасафа»), що з’явилися у Франції, Німеччині, Англії, Італії, Іспанії, Чехії, спричинювали непооди нокі відступи від магістральної теми роману («… твір, – доходить висновку автор, – спочатку був швидше всім іншим, тільки не романом.» (30, 592), уводили дослідника в проблеми супутнього характеру (наприклад, першотвору – посередника – перекладача; проблеми авторства твору (І. Дамаскін?, Є. Грузин?); мотивів «Варлаама і Йоасафа» в європейських літературах ХІІІ ст.; вивчення шляхів, якими входив він у західну культуру тощо. На особливу увагу заслуговують міркування автора над художніми особливостями твору, зокрема, принципом «рамового» оповідан ня, яке допускало введення численних оповідок, притч і т. ін. Останнє зумовлює тонкі спостереження над рамовим принципом організації матеріалу в давньоєгипетських оповідках, індійських джатаках, «Панчатантрі», арабській «1001 ночі», ґрунтовний аналіз притч грецькою, грузинською, арабською, перською, староєврейською мовами, відмінних у версіях «Варлаама і Йоа сафа» не лише кількісно (від 10 у грузинській до 16 у грецькій), а й змістом і формою. Її аналіз приводить І. Франка до висновків, що «первісний кістяк» … твору – в притчах: «Чим старіша редакція твору, тим бідніша «рамова» розповідь і рясніші притчі та переплетені в ній розповіді» (30, 594). Порівняльне досліджен ня «Варлаама і Йоасафа» не раз повертає автора до думок інших учених – Ф. Лібрехта, М. Мюллера, О. Кирпичникова, О. Веселов ського, М. Марра, О. Ольденбурга, спонукає до дискусій, чіткого обґрунтування власних підходів і висновків. Цьому сприяють і підготовлені І. Франком таблиці «Порівняння змісту орієнталь них версій «Варлаама і Йоасафа» (30, 542). Вони мало чим нагадують «синхроністичні таблиці» до багатотомної «Истории всемирной литературы», підготовлені М. Гаспаровим, але мета в них одна: «допомогти співвіднести історичні факти, описані в різних главах і розділах»108. Порівняльні підходи літературо знавчих студій І. Франка, ясна річ, не дають підстав говорити про створену ним школу. Вони свідчили перш за все про гнуч кість застосованих методів, ставлення до «авторитетних» шкіл «як до чергової наукової пропозиції». І. Франко, підсумовував Г. Вервес, – «ідеї культурноісторичної школи органічно «допов нював» … найчастіше пропозиціями порівняльноісторичного лі тературознавства та етнопсихології»109 і так уводив їх у науковий ужиток, утверджував власною практикою, всебічним аналізом показуючи: «Різнорідність фізичних і зверхніх життєвих обставин людського роду витворили різні цивілізаційні типи» (40, 8). Галина Александрова МИКОЛА ДАШКЕВИЧ З іменем професора університету св. Володимира в Києві, дійсного члена Імператорської Академії наук, літературознавця, дослідника фольклору, історика Миколи Дашкевича (1852– 1908) пов’язаний якісно новий етап у розвитку національної науки про літературу. Діапазон літературознавчих зацікавлень М. Дашкевича був надзвичайно широкий – від письменства Київ ської Русі і європейського середньовіччя до актуальних проблем сучасного йому літературного життя. Л. Білецький назвав літе ратурознавця «одним із тих геніїв і талантів, котрі можуть бути окрасою не тільки української, але й західноєвропейської літера тури»110. За словами А. Лободи, історію літератури М. Дашкевич вивчав, «не захоплюючись простим нанизуванням паралелей, а прагнучи розв’язати проблему поєднання в ній свого з чужим, показати, як у горнилі світового обміну ідей і форм вироблялись нові, оригінальні сплави»111. У формуванні вченого важливу роль відіграли методологічні позиції представників культурноісторичної школи й порівняль ноісторичного методу західноєвропейського та російського літе ратурознавства, його добра обізнаність із науковим доробком В. та Я. Гріммів, Й. Гердера, Т. Бенфея, Ф. Буслаєва, а також О. Котляревського, О. Веселовського, О. Колмачевського, М. Дра гоманова та ін. Розпочинаючи викладацьку діяльність на кафедрі всесвітньої літератури, М. Дашкевич пропагує порівняльний метод, уважа ючи його найбільш об’єктивним і науковим: «Метод порівняль ного вивчення чи широкого спостереження літературних фактів при попередньому вивченні одиничних літературних явищ найбільш придатний у нашій науці тому, що дає можливість від значити риси схожості в розвитку літератур, і таким чином підійти до відкриття загальних законів, до розуміння суті літера турних явищ»112. Сповідуючи ідеї безперервності й спадкоємності літературного розвитку, національної своєрідності й самобут ності цього розвитку, він заявляв себе прихильником культурно історичної школи, але розумів, що з’ясувати національну своє рідність і самобутність неможливо без порівняльноісторичного підходу. Тому в систему культурноісторичних студій він залучає порівняльноісторичні дослідження. Необхідність порівняльних студій при вивченні історії літе ратури, на думку М.Дашкевича, зумовлюється тим, що в кожній національній літературі органічно поєднуються місцеві, оригі нальні складники з елементами, перейнятими від інших народів, і їх необхідно розрізняти. «У змісті й формі поетичних творів потрібно розрізняти своє, як індивідуальне та національне, і чу же, як інородне, чи взагалі міжнародне»113. Значення творчості окремих письменників і цілих літератур, на думку вченого, ви мірюється «багатством ідей і змісту, і ступенем самостійності в перетворенні запозиченого матеріалу та водночас художністю форми»114. Тому дуже важливою для історії літератури вчений уважав проблему «поєднання свого з чужим»115. Характерно, проте, що на перше місце дослідник ставив саме оригінальні при кмети національної літератури. На таких засадах постають і ви моги до історика літератури: будьякий твір повинен вивчатися не тільки в його пов’язаності з дійсністю, – потрібно простежити його літературні зв’язки і їхній історичний розвиток. Дашкеви чева схема порівняльного аналізу твору складалася з таких кро ків: з’ясування історичної основи, пошук паралелей в інших національних літературах, запозичень (виявлення ступеня опра цювання певних мотивів, установлення джерел фабули) і, на решті, реконструкцію іманентних особливостей твору. Такий підхід демонструє, зокрема, його стаття «К вопросу о происхо ждении русских былин. Былины об Алеше Поповиче и о том, как перевелись богатыри на Руси». Водночас кожний конкретний історичний жанр мав у науковій практиці М. Дашкевича свою індивідуальну модель аналізу. Кульмінацією теоретичних і практичних пошуків М. Дашке вича стала рецензія на «Очерки истории украинской литературы ХІХ ст.» М. Петрова. Обидві праці – і М. Петрова, і М. Дашкеви ча, – були першими спробами цілісної монографічної історії української літератури ХІХ ст. із застосуванням порівняльного методу. Для М. Петрова порівняння – засіб ствердження перева ги російської літератури. Буквально тонучи в констатації дріб них фактів впливу, іноді сумнівного, обмеженого тільки зовніш ньою схожістю, він часто все пізнання літературного твору зво див до встановлення, у кого автор запозичив ту чи ту думку, кого він наслідував; отже, українські письменники в його тлумаченні перетворювалися на бездумних копіїстів. Слушно зауваживши, що книжка М. Петрова трактує історію літератури занадто меха нічно, мало звертає уваги на її органічний розвиток і односторон ньо простежує російські впливи, М. Дашкевич поставив завдан ня: простежити внутрішню еволюцію нової української літе ратури й схарактеризувати її провідні мотиви. На першому плані в нього – осмислення української літератури як явища, що само стійно розвивається, з його власними органічними тенденціями. М. Дашкевич наголошує на тому, що в кожній національній літературі можна виявити вплив інших літератур. Проте націо нальна самобутність переробляє і підпорядковує собі будьякий іноземний вплив, пристосовує і робить своїм те, що запозичує в іншого народу. Керуючись принципами таких європейських учених, як Шаслє і Кьортінг, котрі вбачали одне з найважливі ших завдань історії літератури у з’ясуванні ступеня оригіналь ності певних літературних творів і розв’язували це завдання «за допомогою розшукування джерел творів і зіставлення їх з інши ми подібними творами того ж часу чи попереднього»116, М. Дашке вич прагне з’ясувати ступінь оригінальності українського пись менства «у генезі, змісті й формах української літератури»117. Він не заперечував зв’язку української і російської літератур, але не вважав, що друга зумовила зміст рідного письменства, особли востей його стилю й основних напрямів, адже російська літерату ра в період становлення не була самобутньою, а наслідувала європейські течії. Українське письменство, отже, могло і прямо, без російського посередництва зазнати західного впливу й засвоювати європейські напрями. М. Дашкевич переконаний, що українська література, як і будьяка інша, навряд чи виникла б лише завдяки стороннім впливам. Дослідник наголошував, що нова українська література розвивалась у зв’язку з основними західноєвропейськими течіями XIX ст. і водночас продовжувала давні неперервні традиції місцевої творчості. Українській літе ратурі були притаманні наслідування та запозичення, проте вони не заперечували народності, яка була її головним рушійним началом. Учений намагався показати українську літературу як чинник національнодуховного розвитку і розкрити її зв’язки з іншими національними літературами. М. Дашкевич уперше розглянув «Енеїду» І. Котляревського на широкому тлі порівняльного вивчення: зіставив поему з відомими європейськими травестіями П. Скаррона (частково і А. Блюмауера та М. Осипова) і віддав перевагу українському письменникові не лише за формальности льовими параметрами поеми, більшим талантом автора чи оригі нальністю, а насамперед – за органічністю та глибиною народ ності. Порівнюючи п’єси І. Котляревського «Москальчарівник» і Ансома «Солдатчарівник», дослідник помітив багато спільного в сюжетних лініях, водночас акцентував і на їхніх істотних відмін ностях, наголошуючи на тому, що «Москальчарівник» є само стійним твором у багатьох подробицях, у змалюванні характерів дійових осіб і провідній ідеї. Запозичену схему І. Котляревський наповнив соціальним і політичним змістом, що відрізняло його п’єсу від багатьох комедій, які з’явилися в Росії під західним впливом: «У позичену, обтріпану віками схему вноситься свіжа думка, і віковий сюжет, вихоплений із безперервного колообігу, постає в оновленому художньому вигляді, пристосованому до нових потреб вічного поступу життя»118. Особливого значення вчений надавав порівняльному вивчен ню епосу. За його концепцією, давньоруські билини є відлунням середньовічних лицарських поем, а думи й билини – генетично споріднені жанри: дума в нових історичних умовах стала наступ ною стадією розвитку билини. Взаємозв’язки й взаємовпливи М. Дашкевич простежував і між українськими думами та пів деннослов’янським епосом, помічаючи схожі епічні мотиви, сю жети, символіку, загальний тон. Дослідник уважав, що вказуван ня на запозичення ще не пояснює виникнення епічних оповідей: потрібно розкривати насамперед внутрішні основи запозичень. Наголошуючи, що в кожному билинному епосі є багато епізодів і мотивів, спільних з іншими фольклорними жанрами, дослід ник зауважує, що це не є підставою вважати такий епос несамо стійним. «Національними в будьякому епосі є переважно його будова, загальний напрям і типові особливості героїв»119. Учений указував, що для дослідників літератури визначаль ним критерієм має бути не оригінальність фабули, а її опрацю вання, духовний зміст, який вкладається в запозичений сюжет. «Кожний твір, коли уважно розглянути, виявляється злиттям, і авторові його належить переважно впорядкування даних, здо бутих чи переданих іншими, поєднання їх і перетворення, при чо му буває можлива і творчість – не лише у формі, а й в ідеях, рух їх уперед. Сучасна наука визнала, що в поезії весь час повторюються певні мотиви. Із запозичення тих мотивів уже не роблять закидів поетичним геніям»120. «Дант, Бокаччо, Аріост, Шекспір, Мольєр, Ґете не придумували власних фабул, а брали їх із літературних творів, які потрапляли їм до рук, чи з народної словесності. Вели кі корифеї творчості часто тільки переробляли готові перекази, й, тим не менше, ніхто не буде знижувати на цій підставі вартість їхніх творів. Вони, хоча є переробкою схем, що раніше вже були в обігу, вирізняються значними достоїнствами, яких позбавлені попередні літературні опрацювання тих самих сюжетів»121. Саме тому, на його думку, вивчення питання про міру оригінальності тих чи тих літературних творів потребує великої обачності в мір куваннях. Трансформацію традиційних сюжетів, образів і моти вів М.Дашкевич розглядав у творчості багатьох письменників: В. Шекспіра, Ж.Б. Мольєра, Й. В. Гете, Ф. Шіллера, Д. Г. Байрона, В. Жуковського, О. Пушкіна, М. Лермонтова та ін. Визначальними аспектами порівняльноісторичних до сліджень М. Дашкевича були залучення до вивчення кожного літературного явища широкого культурного (світового й націо нального) контексту, володіння провідними літературознавчими теоріями, синтетичне поєднання методів (історичного, порів няльного, біографічного, психологічного, філологічного), засто совування історизму як основного методологічного принципу. Це передбачало комплексний підхід до явищ культури: порівняль ному аналізу будьякого явища в дослідженні вченого передує глибоке вивчення джерел та культурноісторичного контексту його розвитку. На початку ХХ ст., коли в науці почав перева жати філологічний метод, М. Дашкевич зазначав, що «цей метод певною мірою поєднує в собі інші. Для успішного вивчення історії літератури філологічний метод повинен бути поєднаний із порівняльноісторичним»122. Праці М. Дашкевича демонструють, що українська наукова думка кінця ХІХ – початку ХХ ст. не лише співвідносилася з аналогічними концепціями західноєвропейської та російської науки, а мала власні теоретичні та методологічні здобутки. Уче ному був зобов’язаний у своєму становленні як науковець І. Франко123; його традиції продовжились у наукових пошуках Л. Білецького, М. Грушевського, М. Зерова, К. Копержинського, А. Лободи, М. Марковського, І. Стешенка, П. Филиповича та ін. Галина Александрова Українська компаративістика 10–20-х років ХХ ст. Особливістю української компаративістики перших десяти літь ХХ ст. є те, що в цей період у ній синтезувалися і традиції ХІХ ст., і новаторські трансформації. Компаративістичний дис курс мав як емпіричний, так і теоретичний характер. Порівнян ня здійснюються на різних рівнях: тематичному, ейдологічному, сюжетному, жанрологічному, зіставлення двох чи кількох тво рів, літератур певного періоду, на рівні художніх засобів. Порівняльні дослідження певних тем і сюжетів здійсню валися ще з кінця ХІХ століття. Для з’ясування генези нової віт чизняної літератури лишалося актуальним питання про джерела «Енеїди» І. Котляревського. Порівняння М. Дашкевича із захід ноєвропейськими та російською переробками Вергілія продовжи ли І. Стешенко, П. Житецький, М. Марковський, І. Айзеншток, і хоча літературознавці доходили іноді цілком протилежних ви сновків щодо першовзірця І. Котляревського, важливими були висновки про трансформацію світового сюжету на українському ґрунті, глибину опрацювання теми та ідейний зміст, вкладений автором у текст, питомо національні ознаки в поемі. Органічно продовжили традиції порівняльних досліджень кінця ХІХ ст. шевченкознавчі студії, які зосереджувалися пере важно на першому періодові його творчості. Окрім очевидного впливу народної поезії, українських письменників (Є. Гребінки – В. Дорошенко, П. Филипович; М. Маркевича – К. Студинський, М. Марковський), велика увага приділялася впливам польської та російської романтичної поезії (О. Колесса, В. Щурат), впливо ві байронізму (П. Филипович, М. Марковський, С. Родзевич). Про спадкоємність Шевченка з попередньою літературною тра дицією йдеться у працях О. Багрія, типологічні паралелі намага лися провести М. Мочульський, І. Айзеншток (Шевченко і Тур генєв); продовжуючи пошуки І. Франка, порівняння поетичних і прозових Шевченкових творів здійснювали І. Стешенко, Б. На вроцький. Розширювали діапазон досліджень українського письменст ва у світовому контексті компаративні студії П. Филиповича, О. Бургардта, М. ДрайХмари, А. Ніковського, І. Шаровольсько го над ґенезою творів Лесі Українки, доводячи, що авторку ціка вила не правдоподібність передачі біблійного чи історичного сюжету, а ідея, яку вона прагнула висловити певними образами. Компаративні тенденції притаманні і для історій українсь кої літератури цього періоду. С. Єфремов указував, що кожне національне письменство зазнає впливів, але не сприймає їх ме ханічно, а творчо переробляє, пристосовуючи їх «до свого націо нального світогляду, до своїх моральних, інтелектуальних та есте тичних потреб, користуючись і формами своєї живої мови»124. Проблему свого і чужого із залученням даних суміжних наук – історії мови, архітектури, малярства – порушив М. Возняк. Особ ливу увагу він звернув на візантійський вплив, наголошуючи на тому, що «український організм... вибирав з нього те, що йому було рідніше, ближче, та, присвоюючи собі чуже, вкладав при своєне... у власне тіло... й оживляючи власною кров’ю»125. М. Грушевський стверджував: вітчизняна література є не лише часткою історичного та соціального буття народу, а й ре зультатом її контактів і зв’язків з іншими літературами світу та має дві основні частини – «народні в обробленні і широко інтер національні в своїм складі»126. Часом важко відділити оригі нальне від запозиченого, тому дослідник має, вилучаючи пізніші впливи й інкрустації з пізніших форм традиції, в яких вона була записана, доходити «образу відносин, світогляду, культу і поезії, так, як вони витворювалися... на новім ґрунті» (т. І, 110). За питанням про походження постає «вияснення того, що діялось на нашім ґрунті з цим мотивом; за виясненням становища запо зиченого мотиву в міжнароднім крузі – вияснення його стано вища в нашім літературнім крузі, його літературна історія на нашім ґрунті» (т. ІV, кн. 2, 32). У перших десятиріччях ХХ ст. з’явилося кілька праць, що оцінювали різні методи в літературознавстві. На думку В. Перет ца, порівняльний метод вирізняється найбільшою об’єктивністю й має за мету з’ясувати походження пам’яток літератури й про цесу їхнього творення шляхом порівняння в цілому й по частинах і допускає можливість широких міжнародних впливів. В. Перетц відзначає й «підводні камені», які загрожують історикові пись менства, оскільки літературні форми можуть зароджуватися са мостійно, без запозичення, і наголошує на тому, що зловживання порівняльним методом – ознака відсутності будьякої школи127. Л. Білецький («Основи української науковолітературної критики», 1925) у розвитку історичної школи виокремлює тео рію наслідування, яка має чільне місце у встановленні ґенези літературного твору. В українському літературознавстві ця тео рія, за його спостереженнями, оформилась у двох напрямах: по рівняльноміфологічний (основоположник Я. Грімм, в Україні – О. Котляревський); порівняльноісторичний (від Т. Бенфея до М. Драгоманова). Другий напрям він розділяє на ідейносоціо логічний (М. Драгоманов, М. Сумцов, В. Гнатюк, В. Щурат) та формальнопоетикальний (О. Колеса, Я. Гординський, Т. Сушиць кий, В. Бойко, П. Филипович). Для К. Копержинського порівняльний принцип лежить в основі будьякого літературознавчого дослідження, особливо в основі студіювання тексту філологічною школою. Порівняння може обмежуватися вивченням текстологічної історії твору (ва ріанти й редакції); можна порівнювати різні твори одного пись менника; твір може порівнюватись із творами інших авторів, щоб виявити його джерела. Тому філологічна школа є водночас школою порівняльноісторичною, що ставить собі широкі істори колітературні завдання й не обмежується літературою однієї на ції чи країни. К. Копержинський розширює коло прихильників цієї школи – серед них В. Перетц, В. АдріановаПеретц, Д. Загул, С. Щеглова, О. Дорошевич, П. Зайцев, О. Багрій, С. Козуб, О. Білецький, М. Зеров, Г. Хоткевич, С. Таранушенко, Л. Луців, П. Биховський, Т. Слабченко та ін. Проте характерна риса біль шості вітчизняних студій – не текстологічні зіставлення, а збли ження думок чи ідей порівнюваних творів. Таке використання порівняльноісторичного методу з погляду наукової методології літературознавець уважає спрощеним і переконаний, що вплив можна довести тільки в разі текстологічної близькості. Порівнян ня, особливо в галузі нового українського письменства, роблять ся часто випадково, без достатньої методологічної підготовки, а для них потрібні дані про зв’язки між письменниками різних епох та літературних шкіл, стилів. Такі науково перевірені дані «дадуть певні підстави для ставлення питання про соціологію даного потоку літературних впливів та його культурноісторичне значення і в історичному аспекті»128. Б. Якубський єдиним основним синтезувальним принципом і методом літературознавства називає соціологічний чи марк сівський метод. Низку старих літературознавчих методів він розглядає не як самостійні й незалежні один від одного, а як допоміжні аналітичні прийоми, мета яких – соціологічне тлума чення літературного твору. Б. Якубський погоджується, що літе ратурні впливи та запозичення треба вивчати через засіб порівняння, але застосовуючи його, настійливо радить конче звернутися до «провідного методу», якому не має суперечити по рівняльний прийом аналізу. Вивчати літературний твір потріб но, на його думку, послідовно застосовуючи філологічний, фор мальний, психологічнобіографічний, і нарешті, порівняльний аналіз – останній для того, щоб установити можливий зв’язок літературного твору з його соціальним оточенням, оскільки на цьому етапі дослідження виразно постане проблема впливів та лі тературних запозичень. Прийоми порівняльного аналізу в літе ратурознавстві він оцінює дуже високо: «Від перших примітив них текстуальних порівнянь наш літературний порівняльний аналіз перейшов до витонченішого вміння бачити й знаходити явища впливів та запозичень майже в усіх моментах утворення літературного явища. Досягненням останніх робіт порівняльно го аналізу є твердження, що літературний вплив та літературне запозичення, свідомі та несвідомі, переважно відносяться до най дрібніших моментів літературних форм, характеризуючи цим всебічне явище певної соціальної спільності й обумовленості»129. Торкнувся перспектив порівняльного методу і П. Филипо вич, зауваживши, що у зв’язку з поширенням літературознавчих інтересів «зростуть у нас і порівняльні студії»130. Цьому сприяє й певна традиція в українській науці (М. Драгоманов, І. Франко, М. Сумцов, О. Колесса) «багато зробили для популяризації порівняльного методу, що до того ж виводить наше письменство з вузьких національних меж»131. П. Филипович так з’ясовує зна чення порівняльного методу: «Історичнолітературні розшуку вання, зокрема студіювання приналежності поета до тої чи іншої школи, також спостереження над окремими запозиченнями, наслідуваннями і т. ін. мають не так самостійне значення, як допомагають зрозуміти місце поетове серед сучасників та попе редників, його своєрідні риси». Він заявляв, що порівняльний метод «...може дати чимало корисного для сучасного україн ського літературознавства, зосібна подаючи матеріал для соціо логічних узагальнень»132. Проте рецензенти називали автора запізнілим епігоном теорії запозичень, який наводить велику кількість імен, назв, джерел, порівнянь, впливів, запозичень, але безпорадно потопає в безлічі випадкових фактів, неспромож ний їх з’ясувати, адже явища впливу, міра запозиченого й ори гінального у всякого письменника – це явища не самодостатні й не основні, а похідні й другорядні, які потребують соціологіч ного пояснення133. У 20х роках в Інституті Т. Шевченка працював кабінет по рівняльного вивчення літератур (керівник О. Білецький, секре тар М. Легавко, співробітники М. Жінкін, І. Айзеншток, М. Cа марін, З. Єфімова, М. Габель, С. Утевський, О. Лейтес), робота якого зосереджувалася навколо трьох важливих тем: російсько українські літературні взаємини; переклади класиків світової літератури українською мовою у зв’язку з питанням про їхній вплив на українську літературу; вивчення художньої літератури сучасного Заходу134. Проте 1930 р. порівняльний метод уже на зиватимуть ідеалістичним, застарілим, і зрештою, реакційним, бо він «суперечить єдинонауковому методові – марксистському»135. В. Перетц змушений з огляду на це писати, що порівняльний метод – не система філософських понять, а вже «тільки робочий прийом для виявлення культурних і літературних зв’язків в сло весній творчості всіх народів»136 і розглядає його як метод підго товчої обробки літературного матеріалу для подальшого аналізу його із соціологічної точки зору. Таке «підтягування» порівняль ного методу до завдань соціології, заклик до взаємодії соціо логічного й порівняльного підходів тільки на перший погляд розширювало межі порівняльного літературознавства та спрямо вувало його увагу не тільки на історичні, а й на соціальні коди, між якими існували різноманітні зв’язки, а насправді – сигналі зувало про небезпеку соціологічної вульгаризації літературо знавства, яка відкрито заявила про себе на початку 30х років. Ідеологічний чинник, що запанував в усіх сферах наукової діяльності, завдав непоправної шкоди літературознавству в цілому й компаративістиці зокрема, спотворив її принципи й оголосив лженаукою на кілька десятиліть, що значною мірою зруйнувало спадкоємність національного істориколітературного мислення та звузило методологію пізнання літературних явищ. Ольга Тетеріна Художній переклад як проблема українського порівняльного літературознавства ХІХ – початку ХХ століття Увага сучасної компаративістики як «самостійної галузі пі знавальної рефлексії про літературу і культуру» (Е. Касперський) до вивчення перекладу в системі порівняльного літературо знавства (Д. Дюрішин, Т. Херманс, П. Топер), передусім як сут тєвого компонента літературної полісистеми (І. ІвенЗогар, Г. Ту рі) актуалізує вивчення вітчизняної перекладознавчої думки. Усвідомлення ролі перекладу в суспільнокультурному жит ті формувалося вже в донауковий період (Д. Наливайко), зокре ма розуміння його просвітницької функції (діячі КиєвоМоги лянської академії), значення для поступу національної мови (Феофан Прокопович, Г. Полетика), з виразним акцентом на вра хуванні її національних особливостей при перекладі зарубіжних творів (Г.Сковорода). У розвитку національного літературного процесу ХІХ – по чатку ХХ століття художній переклад відігравав виняткову роль, що зумовлювалося специфікою періоду становлення нової української літератури та мови на народній основі (насамперед неусталеністю художньоестетичних форм). Цим пояснюється й підкреслена увага порівняльного літературознавства до пере кладу в контексті проблематики контактногенетичних зв’язків. На новому етапі розвитку проблема перекладу зазнає суттє вого переосмислення – принципово розширюється діапазон її ви вчення: поряд із питаннями методу відтворення оригіналу, пере кладацької майстерності увага зосереджується, передусім, на усвідомленні значущості перекладу в національному літератур ному процесі. Переклад розглядається літературнокритичною думкою ХІХ ст. в контексті найважливіших літературознавчих проблем: перспектив української літератури, а саме, – пошуку джерел, підґрунтя, засобів для її самобутнього розвитку. Літературнокритичний матеріал І пол. ХІХ ст. засвідчує, що художньому перекладові відводиться роль високого літера турного зразка, з метою вироблення витонченого естетичного смаку (Р. Гонорський. «Нечто о нашей «живописной прозе» и о нынешнем состоянии русской словесности вообще», 1816). А це увиразнювало подальше вивчення проблеми вибору творів для перекладу відповідно до внутрішніх потреб літературного по ступу (П. ГулакАртемовський, Л. Боровиковський, Є. Гребінка, М. Костомаров). Застосований у перекладі спосіб відтворення ви сокого стилю оригіналу народнопісенними засобами (як альтер натива травестійним за своїм характером першим українським переспівам)137 указав шлях подолання бурлескнотравестійної манери в українській літературі, що мало вагоме значення для її подальшого розвитку загалом. Це переконливо засвідчує пере спів П.ГулакомАртемовським «Рибалки» Й. В. Гете як першої в українській літературі спроби «малоросійською мовою пере дати почуття ніжні, благородні, піднесені»138, з якою М. Зеров пов’язував перехід від переспіву до перекладу139. Зумовлюючи перехід від бурлескнотравестійної до романтичної поетики і вод ночас поповнюючи український варіант романтизму елементами західноєвропейського (на ідейнотематичному та жанровостильо вому рівнях), переклад осмислюється критикою як джерело зба гачення літературного процесу, а отже, «вписується» в контекст вітчизняного письменства (М. Костомаров. «Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке», 1843; І. Вагилевич. «Істо рія української літератури», 1848). Усвідомлення загальнолітературної ролі перекладу виявило ся принципово важливим для формування літературною крити кою ІІ половини ХІХ ст. концепції національної літератури, яка утверджувалася вченими й письменниками різного рівня («пер шого, другого ешелонів», за О. Білецьким), ідейнохудожніх орієн тацій, інтересів, зокрема й тими, які безпосередньо займалися перекладацькою справою й «рухали» перекладознавчу думку (О. Потебня, М. Старицький, В. Щурат, Олена Пчілка, В. Самій ленко, Б. Грінченко, П. Грабовський, А. Кримський). Але «най характеристичнішими» (М. Дашкевич) були все ж П. Куліш, М. Драгоманов, І. Франко, Леся Українка. Епохальне значення для розвитку перекладознавчої думки зокрема мала літературнокритична діяльність, перекладацька практика та оригінальна творчість П. Куліша. Проблема пере кладу чітко окреслюється як вагома складова літературознавчої концепції вченого, що ґрунтується на ідеї самобутнього розвитку української літератури та водночас її європеїзації («Об отноше нии малороссийской словесности к общерусской (Эпилог к «Чер ной раде»), 1857; «Взгляд на малороссийскую словесность по случаю выхода в свет книги «Народні оповідання Марка Вовч ка», 1857; «Переднє слово до громади (Погляд на українську сло весність»), 1860; «Простонародность в украинской литературе», 1862). Важливо враховувати при цьому, що подвижницька пере кладацька праця «європейця між хуторянами і хуторянина між європейцями» (В. Петров) мала теоретичний смисл як істотний компонент у системі його літературнокритичних поглядів (М. Бернштейн). Широка перекладацька програма П. Куліша, для якої вибір творів здійснено за принципом причетності до високомистецької світової класики (В. Шекспір, Дж. Байрон, Ф. Шиллер, Й.В. Ге те, Г. Гайне, О. Пушкін, М. Некрасов, О. Кольцов, О. Фет), за свідчує усвідомлення критиком ролі перекладу в розвитку мови (з метою «виробити форми змужичалої нашої речі на послугу мислі всечоловічій»140), ідейнотематичному та жанровостильо вому збагаченні літератури, отже, – розуміння його загально літературного значення насамперед у розширенні горизонтів рід ної літератури. Показовий у зв’язку з цим Кулішевий задум перекласти всього Шекспіра, що зумовлювався передусім пра гненням піднести українську літературу до рівня осмислення вічних тем. «Коли б Шекспір зробився читанням любим, – писав перекладач, – се отверезило б нашу літературу мізерну, дало б їй крила… Така моя мета»141. Пошук Кулішемперекладачем відповідних засобів передачі піднесеного, «високого» стилю ори гіналу засвідчує його розуміння «серйозної літератури» як запо руки повноправності національного літературного поступу зага лом. Не випадково з іменем П. Куліша пов’язаний якісно новий етап розвитку не лише перекладної, а й оригінальної літератури (І. Франко, Б. Лепкий, М. Рудницький, Є. Нахлік). Багато в чому близькі Кулішевим погляди М. Драгоманова, згідно з якими українська література розглядається в широкому міжнаціональному контексті, чому вповні відповідає кредо вченого («ногами бути міцно в рідному ґрунті, а головою в Євро пі»). Концепція національного письменства М. Драгоманова окреслює переклад як необхідний фактор літературного збага чення142. Закономірно, що переклад фігурує як одна з централь них проблем у задекларованій ученим системі «поступового» розвитку української літератури «знизу вгору» на всіх етапах її становлення і формування: від орієнтації на популярну літерату ру (насамперед перекладну) для народу («Література російська, великоруська, українська і галицька», 1873) до переконання в необхідності розширення ідейнотематичних меж української літератури та осмислення перекладу як одного з головних засо бів її європеїзації, а отже, – утвердження її самостійності («Листи на Наддніпрянську Україну», 90ті роки ХІХ ст.). Рівень розвитку перекладацької справи, що важливо, постав для М. Драгоманова своєрідним критерієм, «мірилом» поступу української літератури від «простої до високої». Саме концепту альний висновок про переклад як головний крок, спрямований на подолання меж «літератури для домашнього вжитку», зумо вив переосмислення вченим системи «поступового» літературно го розвитку, усвідомлення потреби його розширення – «і згори вниз і знизу вгору». М. Драгоманов уперше науково обґрунтовує проблему пере кладу в контексті жанровостильового збагачення української літератури. Враховуючи переважно простонародний характер української літератури та наголошуючи на важливості вибору для перекладу творів, «аналогічних нашому напрямків», які б органічно «вписалися» в контекст літературиреципієнта. Вче ний, водночас, актуалізує розвиток української літератури від романтизму до реалізму. Він надає першочергового значення пе рекладові кращих зразків реалістичної літератури – творів Ч. Дік кенса, У. Теккерея, Жорж Занд, Ф. Шпільгагена, Г. Флобера, Е. Золя, М.Гоголя, І. Тургенєва, О. Островського (традицію осво єння яких розвинув І. Франко). Важливо, що зіставлення поглядів П. Куліша та М. Драго манова виявляє еволюцію перекладознавчої думки в Україні ІІ половини ХІХ ст., передусім, з огляду на національну концеп цію літературного розвитку. Якщо П. Куліш проблему пере кладу вперше теоретично сформулював та розглянув у контексті розвитку української літератури, то М. Драгоманов поклав її в основу системи літературного поступу, що є цінним здобутком українського літературознавства означеної доби. Основоположну вагу в осмисленні перекладу як проблеми істориколітературної мають погляди І. Франка143. Учений окреслює широкий діапазон вивчення основних проблем пере кладу, – від конкретніших, які стосуються, власне, процесу перекладання (адекватність відтворення змісту і форми першо твору, його віршованого розміру, збереження еквілінеарності, образності, мелодійності, стилістичних особливостей оригіналу, відтворення в перекладі враження, що справляє оригінал, лінгвостилістичний аналіз перекладу) до більш загальних, що розглядають переклад у загальнолітературному контексті (як джерело ідейного, тематичного, жанрового, стильового збагачен ня, оновлення та поповнення національної літератури, стимул для оригінальної творчості на власному ґрунті). Для І. Франка як історика літератури переклад – це, насам перед, вагоме явище національного літературного розвитку, а відтак – об’єкт наукових, зокрема компаративістичних студій. Проблема перекладу постає однією з центральних у концепції національної літератури вченого. Це засвідчує Франкове обґрун тування поняття національної літератури як органічного синтезу «свого, місцевого, оригінального і своєрідного з привозним, чу жим, перейнятим із довговікових міжнародних зносин» та ті зав дання, які вчений визначає для історика літератури. А саме: роз різнити «своєрідно національне» і «загально міжнародне» за появи кожної нової течії в літературі144. Закономірно, що І. Франко осмислює переклад як важливу складову збагачення та оновлення української літератури з огляду на процес взаємопроникнення двох визначальних літературних явищ – інтернаціоналізації та націоналізації («Поезія ХІХ віку і її головні представники», 1895; «Інтернаціоналізм та націоналізм в сучасних літературах», 1898). Концептуальне положення про переклад як невід’ємну скла дову рідної літератури («добрі переклади важних і впливових творів чужих літератур належать до підвалин і власного мис тецтва» (Т. 39, с. 7)), як важливий чинник національного літе ратурного розвитку І. Франко послідовно утверджує як учений літературознавець та обстоює як практик перекладу. Франкова потужна перекладацька програма зорієнтована на збагачення художніми цінностями західноєвропейських і східних культур (власні переклади І. Франка створили б, за словами О. Білецько го, цілу антологію всесвітньої літератури145), що є промовистим виявом його критицизму. При цьому І. Франко надавав вагомого значення проблемі ви бору творів для перекладу, враховуючи потенційну здатність перекладу як художнього явища впливати на національний літе ратурний поступ. Учений наголошував на органічності національ ного літературного розвитку та вважав необхідним з’ясувати ха рактер засвоєння інонаціональних здобутків: «чи присвоєння є правдиве, чи тільки поверхове» (Т. 41, с. 10). Цим можна поясни ти, зокрема, його негативне ставлення до перекладів А. Крушель ницького (С. Пшибишевський «Із циклу вігілій») та В. Щурата (П. Ліндау «Мелійська Венера»). На думку І. Франка, такі пере клади неспроможні збагатити українську літературу (Т. 32, с. 33). Суттєвим у зв’язку із порушеною проблемою є переосмислен ня вченим тієї ролі, яку відіграв у розвитку української літера тури переклад С. Руданським Гомерової «Іліади»: від різкої критики, яку спочатку викликала необґрунтована зміна пере кладачем розміру оригіналу, до поцінування як «не популяри зованого, а справді націоналізованого, нашого українського Го мера» (Т. 17, с. 425). Франкова оцінка української «Іліади» цікава розставленими акцентами: у процесі осмислення значення перекладу для роз витку національної літератури для історика літератури першо чергову вагу мають не так проблеми, котрі стосуються власне перекладацької майстерності, як з’ясування того, наскільки органічно переклад увійшов до національного літературного кон тексту та функціонує в ньому, поповнюючи його художньоесте тичний потенціал. Учений розрізняв переклад як посередник і як результат впливу (Т. 26, с. 386), що обґрунтував іще в ранній праці «Адам Міцкевич в українській літературі» (1885). Якщо перші пере співи поезії А.Міцкевича українською мовою, зокрема П. Гулака Артемовського, що почасти наслідують чи запозичують інонаціо нальні елементи, своєрідно видозмінюючи їх на власному ґрунті, – І. Франко кваліфікує вільними переробками, отже, – «швидше наслідком, результатом впливу на нас» (Т. 26, с. 384), то пізніші українські переклади, виконані П. Кулішем, В. Навроцьким, М. Старицьким, П. Свєнціцьким, що наближаються до адекват ного відтворення оригіналу, вважає посередником впливу. Отже, випереджаючи час, учений окреслює поле функціону вання перекладу в національному літературному процесі146. Втім, диференціюючи переклад як результат впливу та переклад як посередник впливу, учений далекий від абсолютизації літератур них впливів, що було притаманне дослідженням І половини ХХ ст. Натомість Франкове осмислення проблеми впливу має багато спільного з теорією «основ» та «зустрічних течій» О. Весе ловського147. На глибоке переконання І. Франка, процес «освіжу вання інгаляцією впливів посторонніх» відбувається при одночас ному опорові їм (Т. 41, с. 39). Вплив у Франковому розумінні, – насамперед, творчий стимул, імпульс. Це засвідчують погляди І. Франка на творчість А. Кримсько го («Наша поезія в 1901 році» (1902)). Учений вирізняв постать А. Кримського як «високо оригінальну появу» в українській літе ратурі (Т. 33, с. 188). Великого значення у зв’язку з цим І. Фран ко надавав перекладам А. Кримського насамперед зі східних мов (Т. 33, с. 189). Зокрема, у статтірецензії на збірку поетичних творів А. Кримського «Пальмове гілля. Екзотичні поезії»148, відзначаю чи органічність (курсив. – О.Т.) засвоєння екзотики східної пое зії на рідному ґрунті (Т. 33, с. 189–190), основну увагу критик акцентує на майстерному відтворенні поетом складного психіч ного стану ліричного героя, що є визначальною рисою модерної літератури149 (Т. 33, с. 189). Солідаризуючись із М. Сумцовим, І. Франко доходить висновку, що поезії А. Кримського «вносять нову течію в українську літературу» (Т. 33, с. 189). Глибоке усвідомлення А. Кримським зв’язку національного та загальнолюдського дало підстави сучасним літературознавцям розглядати його творчість у контексті аналогічних явищ світової літератури (насамперед «Західносхідного дивану» Й.В.Гете)150 та інтерпретувати її як вищу форму взаємодії літератур, а відтак – констатувати, що «оригінальна й перекладна поезія в творчому доробку А. Кримського становить нерозривне ціле»151. Беручи до уваги поступальний характер входження націо нальної літератури до світового контексту через освоєння інона ціональних художніх здобутків (від наслідування, переробки, переспіву до створення нових естетичних цінностей на власному ґрунті), поезія «Пальмового гілля» вповні може бути потрак тованою як «результат впливу» (послуговуючись терміном І. Фран ка), але вже на якісно іншому рівні, – як творча трансформація насамперед світу східної поезії в національній формі. Погляди І. Франка на переклад як творчий імпульс у взаємодії літератур підтверджує і його власний доробок (це й художнє переосмислення світових образів – «Смерть Каїна», «Похорон», «Мойсей», «Страшний суд», і обробки західноєвропейських та схід них творів – «Лис Микита», поема «АбуКасимові капці», обробка уривків із «ДонКіхота» М. Сервантеса, поема «Коваль Басім»). Промовистим є також факт перекладу І. Франком поеми Дж. Байрона «Каїн» (1879) та написання власного твору «Смерть Каїна» (1884). Усвідомлюючи зв’язок між перекладацькою діяльністю та оригінальною творчістю, І. Франко писав у листі до М. Драгоманова від 20 березня 1889 р.: «Він (Каїн. – О.Т.) сидів мені в мозку ще від того часу, коли я перекладав байро нівського Каїна». Саме з поемою «Смерть Каїна» Ю.Бойко пов’язує «великий стильовий стрибок» у Франковій творчості загалом, – від реаліз му до т. зв. новоромантизму152. І це закономірно, адже І. Франко обстоював принцип «не наслідувати чужих», а тільки «вчитися від них методи, форми, підглядати, відки вони черпають у своїм житті живущу воду поезії, і дошукуватися так само і в нашім житті подібних джерел…» (Т. 48, 369). Тому і появу в українській літературі письменників нового покоління вчений пояснював, насамперед, їхньою глибокою обізнаністю з новими течіями і напрямами європейської літератури (Т. 41, с. 525). Не випадково І. Франко надавав великого значення перекла дам українською мовою творів і Е. Золя, і Г. Гауптмана, а також В. Гюго, Г. Гайне, Д. фон Лілієнкрона, Г. Ібсена, А. Доде. До речі, із дослідженням визначальних тенденцій світового літературно го розвитку та популяризацією творів європейських літератур сучасні науковці слушно пов’язують зміну естетичних уявлень І. Франка, власне відхід від соціологізму в дослідженні літе ратурних явищ («Література, її завдання і найважніші ціхи», 1878) та утвердження естопсихологічної методології («Із секре тів поетичної творчості», 1898; «Леся Українка», 1898; «Старе і нове в сучасній українській літературі», 1904). Подібна еволю ція позначилася й на перекладознавчих поглядах ученого, пе редусім осмисленні художньоестетичної вартості перекладів із зарубіжних літератур (зокрема переклади з «Фауста» Й.В. Гете та передмови до них у 70х та в 90х рр.). Франкові передмови та рецензії на українські переклади іно національних творів, які репрезентують нові напрями у світовому літературному процесі (а також його власна перекладацька діяль ність), актуалізують проблему перекладу як чинника не лише ідейнотематичного а й, – що чимраз настійніше акцентується, – жанровостильового збагачення та оновлення української літера тури. Завдяки перекладам учений проектує метод нової західноєвро пейської школи реалізмунатуралізму, доповнюючи його глибо ким психологізмом, на український ґрунт. Як наслідок, відходячи від соціологізму Е. Золя, а натомість розвиваючи творчі пошуки «психопатолога» Ф. Достоєвського, Франкописьменник, ствер джує Т. Гундорова, готував ґрунт для модерної літератури ХХ ст.153 Дбаючи про жанровостильове оновлення національного письменства, І. Франко розглядає переклад як один із найпотуж ніших стимулів для його розвитку. Не випадково саме І. Франко високо оцінив глибоко психологічну прозу Г. Гайне. Значною за гальнолітературною подією критик уважав появу першого україн ського перекладу твору німецького письменника («Подорож на Гарц»), здійсненого О. Черняхівським, про що писав у своїй пе редмові до перекладу. З метою популяризації та рецепції прози Г. Гайне в українському літературному контексті, І. Франко пе рекладає українською мовою оповідання «Флорентійські ночі», одну з найцікавіших, як сам зазначав, новелістичних спроб ні мецького письменника. До речі, увагу перекладача привернули, за його власним твердженням, не лише «незрівнянні фейєрверки стилю автора», а й порушені в новелі психологічні проблеми154. І це закономірно, оскільки І. Франко як письменник та історик літератури надавав виняткового значення утвердженню психологізму в українській літературі, та, відповідно, її жанро вому оновленню155. Критик приділяв особливу увагу проблемі розвитку новели в українській прозі наприкінці ХІХ століття («З останніх десятиліть ХІХ віку», 1901). Учений осмислював переклад у контексті проблеми тради ційного і нового в національній літературі, а кожний окремий твір оцінював, насамперед, із погляду його причетності до висо кого словесного мистецтва. Прагнення письменника відмежуват ися від кола «тих боязливих, що при кождій новій появі в літера турі, непривичній для її смаку і для утертих стежок, лементують над упадком моральності і суспільного ладу» [Т. 32, с. 32], вираз но засвідчують Франкові переклади з французьких поетівмодер ністів (П. Верлена, Ж. Мореаса, Ж. Рішпена, Ж. Роденбаха). Адже вчений стверджував: «Кожен напрям добрий, коли його ре презентанти справдішні і живучі таланти» [Т. 48, с. 526]. Ця концептуальна теза І. Франка була винятково актуаль ною і для Лесі Українки. Художній переклад українська пись менниця осмислювала в контексті особливостей національного літературного розвитку кінця ХІХ – початку ХХ ст. насамперед у зв’язку із проблемою пошуку нових художньоестетичних форм та їхньої трансформації на рідному ґрунті. Важливо, що художній переклад усвідомлюється Лесею Українкою як вагомий чинник процесу оновлення української літератури, «розширення меж артистичної творчості», що вона теоретично обґрунтовує концепцією неоромантизму (статті «Євро пейська соціальна драма в кінці ХІХ ст.», 1901; «В. Винниченко»), утверджує в полеміці із С. Єфремовим із приводу літературних шкіл (покликаючись на новітні тенденції розвитку західноєвро пейських літератур), а в цьому зв’язку відстоює модерні явища в українській літературі (стаття «Малоруські письменники на Буковині», 1900), зрештою засвідчує своїми перекладами (з Г. Гауптмана, М. Метерлінка, М. Конопніцької та ін.) та оригі нальними творами («Давня казка», «Ізольда білорука», «Кассанд ра»). Показовий великий інтерес письменниці до творчості М. Метерлінка, у якій вона відчула «нові елементи штуки, ском біновані з великим талантом»156. Леся Українка, переосмислюючи проблему літератури для народу і літератури для інтелігенції (М. Драгоманов, Б. Грінчен ко) на користь їх співіснування, актуалізує важливість вибору творів для перекладу відповідно до специфіки та потреб національ ного літературного процесу. Це, зокрема, промовисто засвідчує масштабна перекладацька програма письменниці, підготовлена для проекту «Плеяди» з метою створення «Бібліотеки світової літератури», яка включала імена Сервантеса, Бомарше, Петрар ки, Шеньє, Бальзака, Леконт де Ліля, Вальтера Скота, Вольтера, Руссо, Сирокомлі, Конопніцької, Надсона, Некрасова157. Погляди Лесі Українки (переконливим виявом яких є і пе рекладацька практика, що стимулювала її становлення як художника слова модерного типу) виразно позначилися на фор муванні наступними поколіннями науковців концепції оновлю вального розвитку української літератури, – власне підготували ґрунт для концептуального міркування літературної критики 20–30 рр. ХХ ст. про функціональність перекладу в еволюції національного літературного поступу (М. Зеров, М. ДрайХмара, В. Филипович, М. Рильський, В. Державін, А. Ніковський). Особливого значення в цьому контексті набуває твердження А. Ніковського про етапи, які пройшла українська література, «втягаючись в оборот усесвітнього письменства»158. Пародію дослідник уважає першим, переклади 70–90 рр. – другим, оригінальні твори на всесвітні теми, які беруть свій початок від Лесі Українки, – третім ступенем розвитку української літерату ри. Важливим у зв’язку з цим є усвідомлення самою письменни цею загальнолітературного значення своєї творчості, імпульсом для якої стала перекладацька практика. З приводу завершення драми «Камінний господар» Леся Українка писала: «Оце … скінчила … нову річ, але яку!.. Боже, прости мені і помилуй! Я написала «ДонЖуана»! Отого таки самого «всесвітнього і сві тового» … Так чи інакше, але от уже і в нашій літературі є «Дон Жуан» власний, не перекладений»159. Таким чином, порівняльне літературознавство в Україні ХІХ – початку ХХ століття в осмисленні художнього перекладу як вагомого складника у сфері проблематики контактногене тичних зв’язків пройшло прикметну еволюцію: від розуміння перекладу як зразка для наслідування через усвідомлення його значення в ідейному, тематичному, образному, жанровому, сти льовому збагаченні українського письменства до утвердження в ролі стимулу/ імпульсу в національному літературному проце сі. Це суттєво сприяло входженню української літератури до сві тового контексту, акуалізуючи подальше вивчення її участі в міжкультурному діалозі. Олександр Брайко Українська компаративістика другої половини ХХ – початку ХХІ ст. Відживлення інтересу українського літературознавства до компаративістики в середині ХХ ст. пов’язане значною мірою з політичними чинниками. З одного боку, панівний радянський комуністичний режим, здобувши перемогу у Східній Європі вна слідок Другої світової війни, був зацікавлений у «науковому» обґрунтуванні «культурної єдності» слов’янських народів та народів СРСР, підтримуваної передусім «провідною» історичною роллю російського народу. З другого боку, ідеологічна лібералі зація тоталітарного режиму після 1953 р. дала змогу бодай уве сти в активний дослідницький обіг деякі табуйовані проблеми міжлітературних зв’язків і взаємодій. Повернення до компаративної проблематики відбувалося на тлі домінування ідеологічної великодержавницької «впливоло гії» – ідеї визначальної ролі російської літератури й культури для розвитку інших національних культур народів СРСР, а отже, нехтування чи принаймні кон’юнктурного трактування зворот ніх впливів та ширших регіональних взаємодій. Водночас ця літературознавча галузь актуалізувалася в умовах майже цілко витого браку методологічних пропозицій: «вітчизняна» наука була відмежована від зарубіжних пошуків і значною мірою ре гламентувалася засадами «марксизмуленінізму», тобто вуль гарного соціологізму й імперського шовінізму. У 1950х рр. з’являються монографічні праці зі славістики, присвячені зв’язкам української літератури з іншими слов’ян ськими, та проблемам літературних взаємин і генетикоконтакт них зв’язків письменника з іншою літературою160. Ці праці зде більшого зводилися до перерахування фактів критичної рецепції літературних явищ та реєстрації й оцінки перекладів, подекуди навіть без докладнішого аналізу неоригінальних версій. Оцінка літературнокритичних відгуків здебільшого підганялася під шаблони «прогресивності» чи «реакційності», «революційного де мократизму», «лібералізму» чи «консерватизму» інтерпретатора. У контексті методологічного «моноліту» тогочасного марк систськоленінського літературознавства вирізняються спроби Г. Вервеса дати мікроаналіз переробок і перекладів поетичних текстів чи відкинути ідею «впливу» одного автора на другого апе люванням до фольклорних джерел індивідуальної поетики. Водночас причини спільностей і відмінностей вбачалися «в спіль них і відмінних історичних умовах» написання порівнюваних творів, «в спільностях і відмінностях світоглядів дворянського ре волюціонера Міцкєвича і революціонерадемократа Шевченка»161. Певний інтерес до компаративної проблематики в цей час ви явили еміграційні дослідники. Л. Білецький у статтях до «Коб заря» (1950і рр.) вказує на побутування українських тем у євро пейських літературах, на спільні жанровостильові тенденції в розвитку літератур, на іншомовні джерела Шевченкових тво рів та особливості їх переробки поетом. Дослідник фіксує зв’язок біблійної тематики в доробку Шевченка з апокрифами та кано нічними євангеліями, подає докладний аналіз переспівів псал мів, наголошуючи на оригінальності й конгеніальності поетових «перетворів», пов’язаних із авторською думкою. Ю. Бойко, фіксуючи перегуки в доробку Т. Шевченка і Р. Берн са, виходить на культурологічну проблематику, концепти «на ції» і «провінції». Дослідник висвітлює побутування вічних образів у Шевченка і в європейських літературах, вплив естети ки й поетики світового романтизму на поетику українського автора, вплив світового малярства на поетичні твори Шевченка і західноєвропейських романтиків. З’ясовується функціонуван ня типових романтичних образів, мотивів, жанрових структур у Шевченка (зокрема, відгомони «байронічної поеми»), рецепція і трансформація поетом засадничих рис естетики романтизму й літературної традиції (Данте, Шекспір). 1958 року О. Білецький зробив спробу стисло накреслити нову парадигму вітчизняного порівняльного літературознавства, яке мало стати більш чутливим до проблеми типологічних зістав лень мистецьких явищ і світового літературного контексту: «Ви значаючи місце української літератури серед інших літератур слов’янства, ми не можемо обмежуватися тільки встановленням зв’язків української літератури з іншослов’янськими або зістав ленням української літератури з літературами східного, західно го і південного слов’янства. Ми повинні поставити питання про індивідуальну своєрідність української літератури, про ті особ ливості, які забезпечили їй своє місце... у світовій літературі»162. Автор робить сміливу, хоча й не вельми плідну (з огляду на тео ретикометодологічний рівень офіційного літературознавства) спробу «визначити вклад української літератури не тільки в літе ратури слов’янства, а й в загальноєвропейську літературу, вка зати специфічні особливості цього вкладу»163. Таке завдання, долаючи ідеологічні догми, було на той час актуальним і пер спективним. Стаття О. Білецького цікава для читача багатим фактичним ілюстративним матеріалом, який констатує зв’язки й перегуки явищ українського літературного процесу з доробком зарубіжних авторів. Автор висуває загалом продуктивну, хоча глибше не розпрацьовану ідею: «Для того, щоб визначити своє рідність української літератури, треба взяти її літературний про цес у цілому – як у визначних, так і в рядових його проявах»164. Увага до пересічних явищ літературного процесу притаманна й відомим зарубіжним компаративістам (Г. Ремак, Д. Дюрішин). Оглядаючи еволюцію вітчизняної розповідної прози, автор намагається визначити своєрідність української «сільської нове ли». Дослідник визначає образи й теми, специфічні для україн ської літератури, зокрема, образи матері й народного месника; констатує факти випередження українською літературою певних тем в інших національних письменствах. Сміливою в тогочасно му контексті була думка про вплив української літератури на становлення російського «критичного реалізму» (лапки О. Бі лецького). Інші розвідки вченого, дотичні до компаративної проблема тики, позначені, з одного боку, увагою до недосліджених проб лем й окремими сміливими й продуктивними ідеями, а з другого – браком відпрацьованої методології, функції якої подекуди замі нює звульгаризована марксистська ідеологічна риторика. Примі ром, Білецький відкидає ідею «учнівства» Шевченка у польських поетів, наголошує на тому, що «надто своєрідною була поетична індивідуальність поета, його творчість надто непокірна була ка нонам, що встановилися в літературі»165. Водночас він вимушено прагне вписати Шевченка в річище «революційнодемократич ної» літератури. Порушуючи цікаві проблеми імагології – образ Києва та його художня своєрідність у різних національних літе ратурах, образ росіянина (москаля) в українській літературі, автор часто обмежується констатацією фактів і наведенням ци тат без спроб глибшої інтерпретації, навіть тоді, коли матеріал до того стимулює. Кон’юнктурні чи неаргументовані тези про «спіль ність визвольного руху російського і українського народів»166, про вплив М. Горького на І. Франка, Лесю Українку й М. Коцю бинського замінюють бодай поверхову спробу аналізу художніх структур. У 1950–1960ті рр. активізувалися дослідження з проблем «Російський письменник та українська література», «Україн ський письменник та російська література» і ширше – «Україн ський письменник і зарубіжні літератури». У праці Н. Крутіко вої «Гоголь та українська література» (1957) переважно на рівні констатацій з’ясовується роль української традиції у формуван ні індивідуального стилю М. Гоголя. Постановка цієї проблеми, упродовж десятиліть нехтувана російською радянською наукою, повертала цю галузь досліджень у питоме річище літературних взаємодій. Водночас метою монографії було вирішити питання «про вплив… Гоголя на формування реалістичного напрямку в творах українських письменників…»167. Продуктивними в мо нографії є докладне зіставлення важливих структуротворчих елементів поетики М. Гоголя та українських авторів (наприк лад, Г. КвіткиОснов’яненка). Авторка виявляє увагу до джерел індивідуального художнього мислення та зіставляє їх рецепцію різними авторами. Проте подекуди інтерес до пасивного «освоєн ня» гоголівських набутків переважає над інтересом до авторської оригінальності. Непоодинокі й вимушені кон’юнктурні оцінки творчості М. Костомарова й П. Куліша, яким закидаються «зов нішнє поверхове наслідування»168 чи чужість «ідейнохудожньо му смислу гоголівських творів»169. Вагомим є з’ясування еволюції гоголівських тематичних і поетикальних елементів, їх ролі в реалістичній художній систе мі. На жаль, ідея «учнівства» наступників обмежує можливості продуктивного порівняння явищ літературного процесу. У праці О. Засенка «Марко Вовчок і зарубіжні літератури» (1959) виявлено увагу до рецепції доробку української письмен ниці у Франції, а також у слов’янських країнах, помічено спорід неність світогляду письменниці з проблематикою перекладува них творів. З’ясовано взаємодію перекладів й оригінального доробку. У працях І. Журавської «І.Франко і зарубіжна література», «Леся Українка і зарубіжна література», а також монографіях інших авторів зіставлення обмежуються проблемнотематични ми перегуками творів і критичними відгуками українських письменників про явища зарубіжних літератур. На цьому тлі дещо вирізняється праця Г. Вервеса «Максим Рильський у колі слов’янських поетів» (1972), де зроблено спробу вписати доробок митця в контекст стильових течій ХХ ст. У деяких дослідженнях 1960х рр., попри вимушену ідеоло гічну риторику, помітна увага до естетичних проблем рецепції творчості письменника в інших літературах. Наприклад, О. Шпильова з’ясовує вплив на болгарських авторів художньо образної системи Шевченка, мотивів, риторичних і наративних засобів, прагне розмежувати епігонство й оригінальне засвоєння, віднайти джерела оригінальної поетики митців різних народів. Висувається ідея відштовхування наслідувача від чужого зразка задля формулювання власної думки, вироблення оригінальної сти льової манери. Наголошується національна трансформація поети кальних запозичень, на мікрорівні поетичної композиції відшу куються інтертекстуальні відповідники ймовірного впливу. У компаративістичних студіях 1950–1980х рр. домінувала проблематика російськоукраїнських літературних зв’язків. Вагомою частиною цих студій була проблема рецепції російських класиків в українському письменстві170. У праці Н. Крутікової «В начале века. Горький и символисты» висвітлюється дражливе питання рецепції Горьким ніцшеанства, щоправда, з ортодок сальних ідеологічних позицій. Особливе визначне місце в історії української літературної компаративістики належить Дмитрові Чижевському171. Як відо мо, його наукова діяльність розгорталася в еміграції, куди він від був 1921 року, і, отже, його компаративістські праці відносяться до української еміграційної компаративістики, в основу якої за кладені інші наукові вектори і концепти, аніж у компаративіс тиці радянської України, що цілком увиразнилося в 30– 40ві рр. У галузі літературної компаративістики Чижевський теж зали шив значний науковий спадок, що складається з трьох книжок і поважної кількості статей, нарисів, рецензій тощо. Окрім цього, вагомий компаративістський внесок містять його праці з історії літератур, головно слов’янських: української, російської чеської, словацької, польської та ін. Слід також завважити, що літерату рознавчий матеріал як істотний складник уходить до його праць із порівняльної філософії, культурології, мовознавства, славістики тощо; досить тут згадати такі: «Нариси з історії філософії на Україні» (1931), «Філософія Григорія Сковороди» (1934), «Гегель у Росії» (1939), «Філософія життя у Людовіта Штура» (1941), що прямо чи опосередковано виходять і на літературу. Своїми засадничими принципами праці Д. Чижевського при лягають до порівняльної історії літератури, поширеної течії в компаративістиці середини ХХ ст., але їм властиві істотні інди відуальні відмінності. Своїм змістом вони чітко пов’язані з філосо фією й іншими гуманітарними науками, зокрема культурологією й антропологією, що дає підстави говорити про присутність імагологічних елементів та тенденцій у структурі його компарати вістики. Чижевський був багатогранним ученим енциклопедич ного складу, причому в його наукових інтересах та дослідженнях на першому етапі, десь до другої половини 30х рр., пріоритет був за філософією, а на другому етапі він переходить до славістики. Це позначається й на його компаративістських студіях: якщо на першому етапі в них відчутна центрувальна роль філософії, то на другому вона зміщується до славістики. До загального контексту славістичних студій Д. Чижевсько го належать згадані три книжки з літературної компаративісти ки, видані в 50–60х рр.: «Порівняльний нарис слов’янських лі тератур. Огляд слов’янської цивілізації, т. І» (Cizevski D. Outline of Comparative Slavic Literatures. Survej of Slavic Civilization. – V. 1. – Boston, 1952) «Із двох світів. До історії слов’янськозахід них літературних відносин» (Cizevskij D. Aus twei Welten. Beit rage zur Geschichte der slavischwestlichen literarischen Beziehun den. – S’Gravenhage, 1956) і «Порівняльна історія слов’янських літератур» (Tschizevskij D. Vargleichende Geschichte der slavis chen Literaturen. 2 Bd. – Berlin, 1968). Перша й третя книжки належать до типу наукових монографій із історії літератур, дру га являє собою збірник статей і розвідок на ту ж тематику. Між першою і третьою книжками існує тісний зв’язок, власне, остан ня є розширеним і поглибленим, у чомусь уточнювальним ні мецькомовним варіантом англомовного попередника. Тут необхідно нагадати, що за засадничу літературнолінгві стичну категорію Чижевський уважав стиль у широкому потрак туванні, й історія літератури була для нього передусім рухом і зміною стилів епох. Цей принцип покладено в основу його по рівняльної історії слов’янських літератур в обох названих книж ках. У них дослідник визначає вісім таких стилів: раннє серед ньовіччя, пізнє середньовіччя, ренесанс, бароко, класицизм, романтизм, реалізм, символізм (модернізм) і розгортає синхрон ну порівняльну панораму їхнього розвитку в слов’янських літературах, фіксуючи спільності й розбіжності їх національних репрезентацій, а також співвідносить їх із західними література ми. Значна увага приділяється українській літературі в означе них контекстах, найбільше – в розділах про літературу Київської Русі й епох бароко та романтизму. Збірка «Із двох світів» вирізняється ширшим проблемно тематичним діапазоном і розмаїтістю, у ній висвітлено різні проблеми і явища слов’янозахідних літературних відносин. Від кривається вона статтею «Деякі проблеми порівняльної історії слов’янських літератур», у якій Чижевський полемізує із трак туванням цих проблем Р.Якобсоном. Останній у своїх славістич них публікаціях обстоював ідею слов’янської єдності, спільності «слов’янської свідомості», виокремленість слов’янських літера тур у системі європейських, і це, слід думати, спонукало Чижев ського до критичного виступу. Водночас він чітко формулює свої позиції з порушених питань, заперечує іманентну слов’янську єдність, указуючи, зокрема, на багатовікову «розколотість» сло в’янського світу, належність його народів до східної, візантій ськоправославної і західної, «латинської» культур; не визнає він і спільної «слов’янської свідомості», вбачаючи в цьому кон цепті рецидив російського слов’янофільства; наголошує на тому, що слов’янські літератури розвивалися в постійних зв’язках із неслов’янськими й належали до європейської культурної спіль ноти як її складові частини. Безпосередній стосунок до компаративного вивчення україн ської літератури мають уміщені в збірнику розвідки «Платон у давній Русі», «Гнана правда», «Джон Овен та Іван Величков ський». З них стислого коментарю потребують друга і третя. У другій досліджуються проповіді Димитрія Ростовського (Туп тала) й Стефана Яворського на тематичний мотив, що його мож на означити як «напучування правителів», про «святу правду», котра в реальному житті перетворюється на «гнану правду». На звані твори розглядаються в широкому компаративному контек сті, до якого входять Григорій Сковорода, Іоанн Хризостом (Зо лотоуст), Ян Амос Коменський, польські поетиантитринітарії та інші. Цікава й третя стаття, де Чижевський виправляє помилку В. Перетца, який переклад епіграми Овена прийняв за оригіналь ний твір Величковського й перетворив прізвище англійського латиномовного поета в його англійській транскрипції (Ovenus) на назву твору (O Venus). Та основний зміст статті становить аналіз перекладу Величковського в колі перекладів епіграм Овена на інші європейські мови. Чимало компаративістських розвідок і статей Чижевського опубліковані розрізнено, в наукових збірниках і часописах українською, російською, німецькою, англійською, чеською та іншими мовами. Їх можна розділити на кілька груп за предметно тематичним принципом; не вдаючись до каталогізування, згадає мо значніші. Найчисленнішими із груп є праці з українськоєвро пейських і російськоєвропейських літературних відносин різних періодів. У третій групі виділимо такі праці, як «Антична літера тура в старій Україні» (Український вільний університет. Науко вий збірник. – Мюнхен, 1956, т. 6), «Сковорода й німецька міс тика» (Научные труды русских народных университетов в Праге, 1929, т. 2), «Магістр Йоганн Гарбіній та його книга про київські печери 1675» (Книголюб. Прага, 1927, № 3), «Українські друки в Галле» (Українська книга. 1943, № 5) «Міцкевич і українська література» (Mickiewicz and ukrainian Literature // Adam Mickie wicz in World Literature. A Symposium, 1956). У другій групі зазначимо статті «Німецька містика в Росії» (Deutsche Mistik in Russland // Geistige Arbor, 1938, Bd. 21), «Шиллер і «Брати Кара мазови» (Schiller und die «Bruder Karamazov» // Zeitschrift fur slavische philologie, 1929, 6), «Тютчев і німецька романтика» (Tjutcev und die deutsche Romantik // Ibidem., 1927, 4). Д. Чижев ський звертався також до вивчення українськоросійських літера турних зв’язків, якот у статті «Замітки до творчості Сковороди, як поета. 1. Василь Капніст та Сковорода» (Наук. збірник в 30 річ ницю наук. праці проф. І. Огієнка, Варшава, 1937). Вдавався він і до питань зв’язків та відповідностей літератури й інших видів духовнотворчої діяльності, їм присвячено його монографії і збір ники (див. вище); із дрібних праць укажемо на статтю «Шевченко і Д.Ф. Штраус» (Zeitschrift fur slavische philologie, 1931, 8). В українській компаративістиці дещо осібно (з огляду на особливості застосування відомих методів) стоїть німецькомовна праця Д. Чижевського «Порівняльна історія слов’янських літе ратур» (1968). Ця студія перебуває на межі компаративістики й теорії літератури. Автор вибудовує загальну схематичну модель літературного напряму, до якої добираються приклади з різних літератур. Д. Чижевський подає палітру складників естетики напряму, його світогляду, образного світу, тематики, жанрових різновидів. Спеціальне зіставлення окремих літератур між собою не проводиться. Компаративні елементи опрацювання теми наявні у висвітленні трансформації провідних жанрів епохи в різних літературах, побутування жанрів у читацькій чи гля дацькій рецепції. Наведення літературних фактів переважає над інтерпретацією, змістовні загальнотеоретичні побудови вочевидь домінують над порівняннями. Вплив формалізму виявився в ува зі до мікропоетики, до художнього мовлення, піднесених на рівень типових прикмет напряму. Провідні естетичні риси напряму далеко не завжди здобуваються на порівняльне висвітлення. На основі добору явищ різних літератур увиразнюються спільні за кономірності й тенденції літературного процесу, характерні особливості поетики. У статті «До проблем літератури бароко у слов’ян» (1968, опубл. 1971) Д. Чижевський наголошує на тому, що «ізольоване існування однієї з європейських літератур у відриві від літератур сусідніх і споріднених народів неможливе»172. На прикладах різних літератур дослідник спростовує уявлення про бароко як літературу католицької реакції, увиразнює функціональність античної спадщини в естетиці бароко, зокрема роль античної мі фології у стилі бароко. Особливості стилю бароко з’ясовуються на прикладі різних мистецтв. Світоглядні домінанти бароко, а також рецепція засадничих естетичних текстів і літературної спадщини (починаючи з античної) простежуються в літературі й філософії різних країн. На початку 1970х рр. Г. Вервес підсумував здобутки україн ської компаративістики на матеріалі вивчення міжслов’янських літературних взаємин. На його думку, у вітчизняній науці окре слилися такі напрями досліджень: 1. Проблема освоєння національною літературою художніх явищ інших літератур. 2. Значення видатних українських письменників в укріп ленні міжслов’янських літературних контактів, світовий резо нанс їх ідейноестетичних концепцій. 3. Українськоінослов’янські зв’язки історичних епох, з’я сування взаємодії української літератури з іншими слов’янськи ми на голоовних етапах розвитку, конфронтація ідейноестетич них концепцій письменників різних літератур. 4. Проблема порівняльного вивчення методу і стилю слов’ян ських літератур. Дослідник уважав, що слід простежувати функції і вплив літературної традиції як на її батьківщині, так і за кордоном, на голошуючи активність літературисприймача. Літературні зв’яз ки слід розкривати з урахуванням не лише даних літератури сприймача, а й усіх типів літературних порівнянь. Слід розкри вати роль національної літератури у світовому літературному процесі, вивчати соціальнополітичні й естетичні передумови зближення, а також відмінності, поетичну неповторність, взає модію письменника з близькими й віддаленими традиціями. Науковий пошук мав спрямовуватися від контактних явищ до розкриття «діалектики інтернаціонального і національного» в різних літературах, до висвітлення розвитку шкіл, напрямів, жанрових структур, тематики й проблематики. Завдання дослід ника, за Г. Вервесом, не реєстрація впливів, а з’ясування динамі ки взаємодій, їх форм і результатів. Зовнішні подібності «не повинні заслоняти глибинних процесів, складне духовне життя не має бути принесене в жертву апріорній схемі»173. Вдалою реалізацією програми О. Білецького й структура лістських інтенцій Д. Чижевського можна вважати відому пра цю румунської дослідниці М. ЛаслоКуцюк174. На її думку, національна традиція «викристалізувалась поступово саме в про цесі взаємодії власного і чужого, поклала свій відбиток на всі за позичені ззовні елементи, підкоряючи їх єдиному внутрішньому процесові розвитку української літератури. … Національна традиція приводить… до нового «прочитання» чужого зразка, до виникнення інтертекстуальних зв’язків діалектичного харак теру…»175 У центрі уваги авторки – стильові риси й структури порів нюваних творів, семантичні макро і мікроконтексти як носії засвоєних і трансформованих значень. До компаративного роз гляду залучаються принципи літературних напрямів як критерії якості зіставлюваних творів, історії національних літературних мов як чинники формування індивідуальних стилів. Водночас характерні стилістичні засоби виявляють спільність художнього мислення різних письменників у межах одного напряму. Дослідниця розкриває багаторівневість трансформації ан тичного фабульного матеріалу у світлі естетичних принципів доби й національної та культурної традиції, численних кодів, необхідних для адекватного розуміння естетичного феномену й процесу засвоєння інокультурної спадщини. Трансформація відомих мотивів постає як чинник поступу національної літера тури. Водночас з’ясовується вага структурних моделей архетип них культурних творів для цілком оригінальної творчості й гене зи образного мислення. На материковій Україні активно упроваджував у перекладо знавстві актуальні на той час принципи структурного аналізу, звертаючись до програми Празького лінгвістичного гуртка, В. Коп тілов. Дослідник обстоював порівняння перекладу з оригіналом за структурно організованими рівнями, а не за окремими рисами поза контекстом, наголошував «глибокий взаємозв’язок кон структивних елементів різної якості й різних планів у гармоній ній будові тексту»176. В. Коптілов виступив як проти буквалізму, так і проти укра їнізації класики, зокрема М. Лукашем. Мова перекладу має як найповніше відбивати мовні принципи оригіналу. У перекла дацькій практиці слід ураховувати зв’язок між деталлю і цілим, між окремим словом і всім твором. Автор вдається до порівняльної характеристики різних пере кладів одного твору, з’ясовує можливості стилізації. Висвітлюючи відмінності перекладу від першотвору, дослідник аналізує приклади на мікрорівні й на різних рівнях мовної структури (лексичному, морфологічному, синтаксичному). Для В. Коптіло ва переклад – це процес, «в якому перекладний твір зберігає ідейно4образну структуру оригіналу (іншомовного літератур4 ного твору) і виступає як його семантико4стилістична пара4 лель»177. Дослідник пропонує методику аналізу художнього перекладу із залученням здобутків структурної лінгвістики, а саме «відмежування істотних елементів тексту від неістотних і розкриття того, як істотні елементи у взаємодії формують суть конкретного твору – його ідейнообразну структуру»178. Саме ця ідейнообразна структура становить предмет художнього пере кладу. Вона включає в себе «пов’язані авторською ідеєю найваж ливіші образи твору, які обумовлюють усім багатством своїх взаємин неповторну своєрідність» першотвору. Визначальні елементи структури фіксуються на різних мовних рівнях і мають відтворюватися в перекладі на тих самих рівнях. Структурний аналіз має встановити ієрархію деталей поетичного тексту, які підлягають або не підлягають заміні чи вилученню при перекладі. Структурні зв’язки унаочнюють актуалізацію тих чи тих мовних елементів. Значний фактичний матеріал нагромаджено українською славістикою, яка впродовж усього післявоєного розвитку вияв ляла значну увагу до проблем міжлітературних взаємин. Компа ративна проблематика була представлена на сторінках збірників «Слов’янське літературознавство і фольклористика», «Україн ське слов’янознавство», «Слов’янське літературознавство». Зо крема, М. Гольберг з’ясовує фольклорну генезу «Поеми про білу сорочку» І. Франка, історію сюжету. Творча історія поеми постає як вияв взаємодії літератур, переробка запозиченого фольклор ного матеріалу, котра стає чинником вироблення оригінальної художньої структури порівняно з літературним джерелом. Мікро поетика твору постає як царина інтертекстуальності. Наголо шується вага фольклористичних зацікавлень для становлення теорії літературних жанрів і для появи оригінальних авторських зразків. В інших працях дослідник висвітлює взаємодію літера турнокритичних і публіцистичних дискурсів у різних куль турах, вагу літературних контактів для становлення славістич ної концепції І. Франка. Вивчення літературних контактів М. Гольберг пов’язує з урахуванням специфіки психології твор чості і сприйняття мистецького продукту, привертає увагу до письменицької лектури як чинника засвоєння чужого досвіду. У двотомнику «Історія українськоросійських літературних зв’язків» (К., 1987) зібрано чималий фактаж про обізнаність письменників із літературою іншого народу, подано перелік від гуків на явища сусідньої літератури в критиці (т. 1). У т. 2 стисло схарактеризовано типологічні особливості різних жанрів двох літератур, проблемнотематичні та образні сходження і відмін ності. Плідним було віднайдення паралелей для ключових поста тей української драматургії, проте вочевидь бракувало концептів для їх розуміння. Певне евристичне значення мають тематоло гічні зіставлення, висвітлення української теми в російській літературі, рецепції традицій російської класики в українському письменстві і навпаки. П. Рудяков у монографії «Українськохорватські літератур ні взаємини в ХІХ–ХХ ст.» (1987) систематизує відомі й уводить у науковий обіг нові факти українськохорватських літератур них взаємин, зокрема внесок українських романтиків у популя ризацію хорватської культури. Висвітлюються особливості осво єння в Хорватії спадщини Т. Шевченка і Марка Вовчка, процес проникнення в Україну сербськохорватської народної поезії та її ролі в розвитку української літератури. З’ясовуються причи ни й характер зв’язків, роль окремих явищ рецепції в національ них літературних процесах. У монографії В. Захаржевської180 порушено проблеми імаголо гії, зокрема, здійснено критичний аналіз масової літератури. Зіставляються типологічні особливості розвитку жанрів поеми, балади. Приділено увагу зіставленню різновидів умовнопарабо лічної прози. В українській компаративістиці 1970–1990х рр. була пред ставлена й сходознавча проблематика. Передусім ішлося про зв’язки української літератури з літературами народів СРСР. Л. Задорожній належать монографії про вірменську шевченкіану, а також про українськовірменські літературні зв’язки. О. Муш кудіані дослідив українськогрузинські літературнокультурні зв’язки до 1930х рр.; зокрема, з’ясовуються функції перекладу в літературі, співвідношення художніх якостей оригіналу і пере кладу, висвітлюється широке тло культурномистецьких взає мин, рецепція грузинської художньої літератури в українському літературознавстві. Л. Грицик дослідила рецепцію літератур Середньої Азії й Закавказзя в українському літературному про цесі початку ХХ ст. На її думку, дослідження національної літе ратурної системи «передбачає вивчення як власне національної літератури, так і «чужих», з якими може зустрічатися й стика тися вона в певні періоди розвитку»181; вивчення й систематиза ція так званого «зв’язкового» матеріалу може посприяти у ви робленні нової концепції національної літератури. У дисертації висвітлюються особливості й чинники рецепції східних літера тур у різні періоди розвитку українського письменства, з’ясову ються співвідношення жанровостильових пошуків національної літератури зі сприйнятими явищами. Характер засвоєння чужих творів увиразнює появу нових якостей вітчизняного письменст ва, зв’язок ідеологічних, естетичних та культурологічних завдань рецепції (подолання провінціалізму, «відрубності» національної літератури стосовно давніх мистецьких традицій, проектування перекладів на потреби літературиреципієнта). З’ясовується роль сходознавчих студій у становленні історії української літе ратури, роль земляцтв у налагодженні міжлітературних контак тів. Типологічні подібності розглядаються як передумова для взаємодії між літературами. Формувальний чинник міжлітера турних взаємин – сама національна література, її характер і внутрішні потреби зумовлюють функціональність чужих явищ у вітчизняному літературному процесі. Певні здобутки в галузі порівняльного літературознавства було нагромаджено й україністами. Проблематика монографії М.Т. Яценка «На рубежі літературних епох: «Енеїда» Котлярев ського і художній прогрес в українській літературі» (1977), хоча й не є спеціально компаративістською, проте в ній задіяно знач ний істориколітературний матеріал, який прояснює інтернаціо нальну генезу вітчизняної пам’ятки. Зокрема, висвітлюється функціонування фольклорноміфологічних образів, взаємодія фольклору й літератури в новочасному письменстві й в «Енеїді» Вергілія, еволюція жанру іроїкомічної поеми, значення пере кладів і переробок тощо. Широкий жанровий контекст, який уможливлює конфронтацію різних художніх моделей, постає своєрідним інтертекстом класичного твору. М. Сиваченко здійс нює компаративне дослідження на стику фольклористики й літе ратурознавства («Студії над гуморесками Степана Руданського», 1979), з’ясовує фольклорну генезу творів різних авторів: міжна родні мандрівні сюжети та їх оригінальні поетичні обробки в різних літературах. Порівняльноісторичне вивчення увиразнює жанрову природу, джерела і специфіку творів, їх типологічні й індивідуальні особливості. Воно покликане висвітлити на ціональну своєрідність виокристаних вітчизняних фольклорних джерел й оригінальних авторських творів. Аналіз гуморесок включено в ширший культурний контекст – релігійний і філо софський. У 1970–1980і рр. в українському, як і загалом у радян ському літературознавстві активно утверджувалися принципи системного аналізу (інші назви – системноструктурний підхід, структурнотипологічний аналіз, структурнофункціональний аналіз, системнофункціональний аналіз). Типологічно спорід нений із західним структуралізмом, почасти використовуючи його здобутки, системний підхід небезпідставно спирався на досвід Марксового аналізу капіталістичної суспільноекономіч ної формації. Ця методологічна позиція загалом несла значний евристичний потенціал і здобулася на вагомі результати. Зокре ма, наприкінці 1980х в Україні захищена ґрунтовна дисертація з проблем аналізу поетики182. Проте в практиці компаративних досліджень, за поодинокими винятками (Г. Клочек, Д. Наливай ко), декларування системного підходу не супроводжувалося його справді продуктивним застосуванням, сумірним зі здобутками теоретиколітературних досліджень вітчизняної класичної спад щини. Принцип системного і структурного аналізу протиставлявся структуралізмові «як ідейнофілософській течії з її заперечен ням зв’язку літератури з суспільним життям народу і проголо шенням творів мистецтва незалежною від часу і епохи самодо статньою «єдиною естетичною реальністю»…»183. Структура тлу мачиться як важлива ланка системного аналізу. Наголошується на єдності системного й порівняльного аналізів у дослідженнях структури об’єкта, сукупності його внутрішніх і зовнішніх зв’язків. Марксистське літературознавство має спиратися на «загальнонауковий критерій повторюваності» (вислів В. Лені на). «Повторюваність… передбачає внутрішню близькість явищ, аналогічні процеси… (в різних літературах. – О.Б.) Отже, прин цип повторюваності… підтверджує… зв’язок національного та інтернаціонального, загального й окремого, що поширюється на літературу й естетичний аналіз»184. Системний аналіз вивчає лі тературне явище в динаміці й функціонуванні структури. Типо логічний ряд порівняльного аналізу будується на подібності внут рішніх ідейнохудожніх структур літературних явищ чи процесів, залежних від подібності комплексу історичних умов. Актуалізу ється вивчення розвитку двосторонніх контактів як показників динаміки більших художніх спільностей. Наголошується вага «творчої спадкоємності» митця стосовно попередніх набутків інших літератур. Спільність художнього мислення «пояснюєть ся… неминучою повторюваністю певних явищ у розвитку худож ньої свідомості»185, основаною на рецепції класичної спадщини. У світлі ситсемного підходу переглядається й низка тради ційних компаративістичних проблем. Ю. Булаховська вислов люється проти різкого розмежування контактних зв’язків і типо логічних сходжень, оскільки йдеться про «з’ясування спільних закономірностей літературного процесу, діалектики традицій і новаторства, індивідуального і спільного»186. Дослідниця наго лошує на розгляді питання стилю передусім у контексті інтерна ціональних літературних взаємин задля врахування впливових стилеформувальних чинників. Вона зосереджує увагу на виок ремленні спільних жанрових рис і характерних структур прози, які увиразнюють ту чи ту тенденцію літературного процесу (напр., використання художньої умовності й фольклорної поети ки). Висвітлюється функціонування жанрових складників і пое тикальних засобів. Г. Вервес приділяв увагу проблемі зональних художніх си стем. «Національні літератури входять у світовий літературний процес не як сума імен, напрямів, стилів і т. ін., а як виразна си стема зв’язків і взаємовідносин з іншими літературами в межах зональних і регіональних художніх спільностей»187. Зональні системи – найактивніша ланка світового процесу з найстійкіши ми історикогенетичними й контактними зв’язками, найвираз нішими типологічними сходженнями. Дослідник наголошує на соціальній зумовленості загальних (у межах усієї системи) і ло кальних (у конкретній національні літературі) процесів. Кон текст національної літератури – це її функціонування як частини цілого, тобто дія притаманних їй соціальних, ідеологічних, есте тичних особливостей у зв’язках і взаємодіях «із зональними, регіональними, а в кінцевому підсумку – з світовою література ми»188. Динамічність художніх систем визначається характером зовнішніх і внутрішніх зв’язків. Г. Вервес формулював теоретикометодологічні засади п’я титомної синтетичної праці «Українська література в загально слов’янському та світовому літературному контексті» (1988–1995). За Г. Вервесом, з’ясування міжнародного контексту – шлях до створення порівняльної історії регіональної і світової літератур. Світовий контекст установлюється через розкриття провідних суспільних та ідейноестетичних проблем і функцій як наслідку історичного досвіду народу. Від історії народу узалежнюються внутрішні і зовнішні зв’язки національної літератури. Стійкість національного письменства розглядається як детермінанта вза ємодії й типологічних співвідношень із іншими літературами. Водночас наголошується роль контактів у формуванні структури національних літератур, а також ускладнення процесу внутріш нього розвитку літератури на нових етапах контактів та видозмі на динаміки художніх структур. Дослідницьке завдання Г. Вервес убачає у виявленні головних літературних явищ, які визначають закони входження національної літератури у світову. Ця віра в «закони» літературного розвитку засвідчує тяжіння марксист ських догм над новітньою науковою свідомістю. У п’ятитомнику з позицій системного аналізу висвітлено розвиток давньої української літератури (Д. Наливайко, В. Кре котень). Здійснено характеристику жанру соціального роману 30–80х рр. ХІХ ст. з елементами порівняння поетики окремих творів (В. Вєдіна). Генеза реалістичного роману постає як процес міжлітературної взаємодії, значною мірою спертий на інолітера турні художньодокументальні жанри й детермінований соціаль ною функціональністю національьних літератур. До сфери порів няльного огляду потрапляють тематичні перегуки української літератури зі світовою класикою, критична рецепція І. Франком зарубіжної класики й сучасних тенденцій світового літератур ного процесу, мистецька рецепція світових тем і класичних тво рів. Проблеми типології висвітлюються на ідейнотематичному рівні, у галузі спільної проблематики, жанрових елементів. При вертається увага до «незалежного виникнення аналогічних жан рових структур при художньому освоєнні нових тематичних, внутрішньо споріднених материків»189. Водночас ігнорується посутній розгляд проблеми модернізму в компаративному аспекті (В.І. Шевчук). Характеристика літературних зв’язків постає як мозаїка фактів рецепції української літератури за кордоном і зарубіжних літератур в Україні. Констатуються типологічні подібності на проблемнотематичному й жанровостильовому рівнях, зв’язки між письменниками й літературними критиками. Г. Сиваченко, В. Моторний виявили увагу до порівняльної типології художнього мислення провідних митців. У компаративному аспекті висвіт люється генеза стильових явищ у післявоєнних слов’янських літературах, порушується проблема синтезу мистецтв, зокрема літератури й кіно. На рівні констатацій залишилися імагологічні спостереження. Вагома роль в українській компаративістиці 70–90х років належить Д. Наливайкові. У контексті радянської й пострадян ської науки доробок Д. Наливайка вирізняється широким опер тям на зарубіжні теоретико й істориколітературні джерела, кон цептуальністю дослідницького мислення, ерудованістю в націо нальних і світовому літературному процесах. Ученому притаман на увага до соціокультурних особливостей – домінант національ них культур як чинників національної своєрідності окремих літератур. Порівняльнотипологічне вивчення літератури ґрунтується на принципах системного підходу: «Художній об’єкт, чи то окре мий твір чи літературний напрям, розглядається не як сума зна чень і прийомів, а як задана історичною епохою цілісність функ ціонально взаємопов’язаних і взаємодіючих компонентів»190. На противагу вимушеним соціологізаторським тенденціям багатьох інших тогочасних українських науковців, дослідник наголошу вав: «…Основоположним типом літературних систем слід визна ти художній»191 як виразник іманентної структури літературного процесу. Водночас наголошено на тому, що «однотипними про цесами й структурами суспільного життя та свідомості врешті решт «програмуються» типологічні збіжності й аналогії на рівнях художньоестетичному, психологічному, стильовому тощо»192. Дослідник привертає увагу до жанровостильових систем як форм розкриття художніх структур літератури або групи літера тур. До аналізу залучаються всі рівні – літературних епох, напря мів, стилів, жанрів, творчості письменників, окремих творів. З’ясовуються особливості рецепції жанрів в українській літера турі, роль естетичної думки, взаємодії з фольклором у генезі кон кретних мистецьких явищ. Зіставляються жанрові складники те матично споріднених творів (конфлікт, сюжет, композиція, поети кальні засоби). Аналізуючи засадничі естетичні риси української літератури в порівняльнотипологічному аспекті, дослідник з’ясовує їх генезу й функціональність у різних національних письменствах. Розгляд літератури як системи соціально детермінованої комуні кації автора й читача (відповідно до ідей французького соціолога Р. Ескарпі) дає змогу переоцінити домінанти українського літера турного процесу доби реалізму у світлі конкретноісторичної ситуації письменника, яка істотно впливає на естетику й поетику літератури. Для продуктивного зіставлення літературних явищ за лучається категорія автора як виразника «ментальноемоційних структур певного суспільного прошарку чи групи»193. У компара тивному аспекті з’ясовується функціонування поетикальних домі нант і окремих складників художньої форми. Висвітлюється від повідність вітчизняної й зарубіжної читацьких рецепцій україн ської літератури і художніх структур літературисприймача. Д. Наливайкові належить ґрунтовна імагологічна праця «Очи ма Заходу. Рецепція України в Західній Європі ХІ–ХVІІІ ст.» (1998). Для актуалізації цієї доволі занедбаної в українській гуманітаристиці галузі має значення стаття вченого «Літера турна імагологія: предмет і стратегії». Тут охарактеризовано особливості трактування образу Чужого в літературних пам’ят ках і в сучасній науці, наголошено потребу «в пізнанні світу Чужого в його ідентичності»194 висвітлено проблему формування національної й культурної ідентичності як матриці творення образу Іншого. Автор привертає увагу до образівміфів націо нальних спільнот у художній літературі. У висвітленні імаголо гічної проблематики дослідник актуалізує світогляд культурно історичної доби, який визначає рецепцію інокультурного явища, філософські домінанти і диференційні течії всередині єдиного руху, естетичні чинники й жанрові системи як матриці рецепції. В українській компаративістиці представлені й інші аспекти імагологічної проблематики. Л. Задорожна зосереджується на з’ясуванні того, як вирішення теми Вірменії у творах україн ських письменників виявляє своєрідність мислення митця, історичні реалії буття письменника – контекст певної епохи, а також – на рівні мотивів і тем, образів – моделює нові якості літератури. Аналіз проблемнотематичних і поетикальних особ ливостей української художньої вірменістики розгортається в докладні культурологічні побудови, до яких спонукає асоціа тивність поетичного мислення. Персонажі прозових творів на вірменську тематику висвітлюються з погляду втілюваної ними моральноетичної проблематики, «прагнення (письменників. – О.Б.) сприяти поглибленню… духовних стосунків між двома народами»195. Г. Грабович розглядає образ України в польському й україн ському письменствах як засіб конструювання міфу, психосим волічних феноменів. Міфічне – це «колективно усвідомлене й символічно закодоване звучання»196 образів. Художня модель пов’язується «з колективним світобаченням, з колективними цінностями»197. У літературі оприсутнюються едіпів комплекс, «тінь» – темна іпостась колективного самозображення. Функціо нування образів і міфів на певному етапі увиразнює взаємодію літератури не з іншою літературою, а з іншою культурою. Сте реотип сприймання чужого, набувши вигляду народної традиції, трансформується літературою в символічний код. Літературне опрацювання теми віддзеркалює різні аспекти політичного й со ціальнокультурного розвитку й водночас є показником тенден цій літературного процесу: диференціації літератури, набуття нею пізнавальної витонченості. В українській компаративістиці від 1960х рр. вагомою зали шалася перекладознавча проблематика. Ю. Булаховська лише умовно визнає «абсолютно паралельне» співіснування кількох перекладних версій одного твору. Нова інтерпретація має внести щось нове у сприйняття класичного твору або шляхом наближен ня до оригіналу, або шляхом привнесення яскравої образності – еквівалента авторського задуму. Дослідниця наголошує на близькості світоглядних і стильових домінант поетаперекладача й інтерпретованого митця. М. Новикова порушує питання культурної генеалогії пе рекладу, демонструючи чи не перший вітчизняний зразок герменевтичної інтерпретації цієї проблематики. Постулюється рецепція класичних творів світового письменства через призму національної літературної традиції. Актуалізуючи літературнотипологічний і національно культурний контексти, авторка привертає увагу до питомих пе рекладачевій літературі й культурі жанрів. Наголошується на важливості інтерпретації як структуротворчого складника пере кладацької практики. За такого підходу «і оригінал, і переклад перестануть сприйматися як змістовостилістична цілісність»198. У світлі інтерпретативного бачення перекладу ревізуються критерії «вірності» й «точності» відтворення: інтерпретація дає змогу уникнути погоні за механічною «точністю». Дослідниця виявляє увагу до історичного, соціального, національного «тла розуміння» і їх динаміки. На її думку, розмаїття внутрікультур них зв’язків «робить варіативним як розуміння, так і перевира ження «оригіналу»199. Практика перекладу постає як активне розуміння оригіна лу. Наголошується на зв’язку оригінального висловлення з усією культурою. Водночас «єдність, системність – прикметні ознаки інтерпретації. (...) Послідовно розширювані контексти, до яких потрапляє оригінал, відкриває читачам... його нові й нові сми слові глибини»200. Ідея про взаємодію «світобачень» митця й пе рекладача перегукується з ідеями рецептивної естетики про обрій сподівань та герменевтики Г. Гадамера про мовний гори зонт. Дослідниця акцентує на різних культурних значеннях, які привертають увагу інтерпретатора у виборі майстрів, і на відмін ності тлумачення позірно тотожних рис поетичного об’єкта: такі поняття, як «класичність», «громадянськість», авторів і творів наповнюються різним індивідуальним сприйняттям читача перекладача. Завдяки аналізу оригіналів та іншомовних версій удається реконструювати перекладацьку «установку». Дослід ниця наголошує на об’єктивному існуванні контекстів, всередині яких інтерпретується оригінал, і необхідності їх урахування при оцінці перекладної версії. Міжкультурний і міжмовний кон текст «динамізує» обидва тексти, актуалізує невідомі «глибини» авторського тексту (неявні значення) та способи його перевира ження в іншій культурі. Кожний елемент перекладуваного тексту включений в інтерпретативне поле, і рушійні причини інтерпре тації мають ураховуватися в мистецькій відтвореній версії. Атрибутом відповідності оригіналові проголошується індивіду альний стиль перекладу, натомість безстильна, неінтерпретатив на версія невідповідна взагалі. Контекст перекодовує, нарощує семантичний потенціал еле ментів, увиразнюючи горизонт сприймання перекладачаінтер претатора. Контексти перекладацького вибору й перекладацько го циклу витворюють поле діалогу «ідей, позицій, стилів»201. Перекладацький цикл забезпечує діалог окремих творів, розгор тання єдиної авторської теми. Зі здобуттям незалежності України настає конструктивний перелом у компаративних студіях. Завдяки падінню ідеологічного диктату до сфери дослідницької уваги повертаються ті явища українського письменства, котрі раніше належали до табуйова них або тенденційно висвітлюваних, а водночас були міцно інтег ровані у світовий літературний контекст (творчість М. Гоголя, П. Куліша, явища модернізму тощо). Значно розширюється тло для усвідомлення своєрідності української літератури, й усвідом лення доконечності таких зіставлень, «європейськості» й універ сальної значущості вітчизняного письменства поступово стає важливим елементом дослідницької рефлексії. Приміром, О. Пах льовська зазначає: «Будучи джерелом «європеїзації» всього східнослов’янського регіону, Україна, однак, упродовж віків не сприймалась як окрема, виразно структурована політична і культурна реальність. (…) …В європейській свідомості фактично й досі не відбулося повноцінної ідентифікації України як виразно окресленої самобутньої культурноісторичної реальності»202. Водночас дискредитація марксистськоленінської методології зумовила інтерес до західних теоретиколітературних і компара тивістичних пропозицій. Актуалізується зіставлення із західно європейськими та світовими відповідниками й тенденціями як вершинних, так і пересічних явищ вітчизняного мистецтва. У 1990і рр. активізується дослідження проблеми «Біблія і література» і вужче «Біблія і українська література» (В. Анто фійчук, З. Лановик, В. Сулима). Компаративний аспект у бага тьох розвідках не був домінантним, радше йшлося про висвіт лення художніх особливостей творів біблійної тематики. І. Бетко з’ясовує чинники контакту українських поетів із Біблією, особ ливості переробок, їх художню вартість, усталені традиції осми слення біблійних постатей, проектування сакральних текстів і їх рецепції на філософські антиномії й концепти. Дослідниця розрізняє дві образностильові тенденції: «стилі заторську, спрямовану до імітації різноманітних особливостей оригіналу, а також індивідуальноавторську, з якою пов’язане ви никнення нових мистецьких якостей не лише в плані форми, але й змісту»203. На її думку, «мистецька адекватність рецепції проб лемнозмістового і духовносимволічного зрізів Біблії можлива лише за умов високого ступеня розвитку колективної творчої сві домості національної літератури»204. Аналізується опрацювання біблійних сюжетів і мотивів у різних поетичних жанрах, дражли ві питання белетризації, невідповідності творчого задуму і худож нього втілення, неадекватність художнього трактування й автен тичного пафосу священних творів. У порівняльному аспекті висвітлюються поетичні притчі, способи рецепції біблійних фраг ментів (ремінісцентний, наслідувальний, афористичноконцеп туальний, притчеподібний, спосіб притчевого новотворення). Концептуальне формулювання проблематики взаємодії Біб лії і літератури належить З. Лановик. На її думку, розмежуван ня знання і об’явлення чи провіщення малоймовірне. Біблія – основне джерело інтертекстуальності, літературного діалогізму, алегоризації й символізму, метамовної семіотики. Текст літера турного твору – втілення художнього світу митця. Натомість текст Біблії – втілення екзистенційного світу. Біблія – Великий Код Мистецтва, Код Історії та Культури, Код Буття, і без розу міння її семіосфери неможливе розуміння багатьох шедеврів. Услід за Р. Бультманом З. Лановик розглядає Біблію як керигму. «Керигма – це тип риторики або риторика особливого типу, де шляхом використання мовних фігур… поєднується метафоричне й екзистенційне мислення, що сягає рівня об’явлення. (…) Тобто, коли ми аналізуємо твори художньої літератури, ми розглядаємо художньопоетичну риторику, коли аналізуємо Біблію – кери гматичну риторику»205. Зміст літератури полягає в «чистій образ ності» (імагінативності); Писання ж – поєднання імагінативного та екзистенційного змістів. У літературі маємо імагінативне (художньообразне) мислення, натомість у сакральних текстах – трансцендентне апокаліптичне мислення. Літературні твори є «рефлексією реального світу», тоді як у сакральних текстах «образи чи художні фігури є лише зовнішнім оформленням внут рішньої структури апокаліптичного трансцендентного змісту…»206. Водночас «образ Автора є центральним і наскрізним – від Книги Буття до Апокаліпсису. Йому притаманні усі атрибути образу автора художнього літературного твору»207. Кінець ХХ – початок ХХІ ст. позначений увагою до проблем художнього перекладу. Зокрема, Л.Коломієць зробила спробу з’ясувати його концептуальнометодологічні засади у світлі но вітніх зарубіжних теорій. Актуальним завданням науки постає концепція повноцінного перекладу «як 1) вичерпної точності в передачі смислового змісту оригіналу і 2) повноцінної функ ціональностилістичної відповідності до нього»208. У поетичному перекладі (ПП) поняття точності має вектор формальної семан тики і вектор смислового змісту. Рівновагу між ними створює національна перекладацька традиція, у надрах якої формується уявлення про комунікативну цінність перекладу. Авторка вияв ляє увагу до колоніального функціонування мови перекладу, трактуючи перекладацьку практику як історію опору колоніаль ному тискові й «уніфікованому стилю перекладу». Натомість у демократичному суспільстві «можливе паралельне функціону вання варіантів перекладу як рівноправних» (25) і конкурентних. На думку авторки, метод перекладача – це «проект метапое тичного письма, що спирається на текст оригіналу і визначається домінантою перекладацької стратегії»209. Домінанта перекла дацької стратегії – «це вибір перекладачем тих елементів, які він вважає найважливішими в тексті оригіналу» (25). На поетичну практику проектується ідея В. Григор’єва про три поетичні сти лі: складний, класичний і белетристичний. Дослідниця виокремлює два типи перекладачів: «ті, які ко ристуються мовою, щоб змальовувати реальність (ті, хто працює з мовою)» й «ті, які користуються мовою, щоб творити реаль ність (ті, хто працює з мови)» (146). Розмежовуються структу ралістська і постструктуралістська перекладацькі інтерпретації. Для структуралізму притаманні герменевтична інтерпретація, орієнтована на виявлення прихованої істини, та діалектичноор ганічна інтерпретація, зорієнтована на трансплантацію органіч ної структури твору в цільовий національний ґрунт. Натомість постструктуралістська інтерпретація актуалізує дослівність, буквалізм і необуквалізм, розглядаючи ввесь поетичний текст як неперекладну множину смислів. Означуване (мовний зміст сло ва) постає означником внутрішнього тропеїчного значення слова, яке означає те, що не має в тексті мовного вираження. Предметом поетаперекладача є мова першотвору у світлі емоційних конотацій слова. Процес перекладацької творчості, в якому буквалістичність і вільність нерозривні, є процесом ідеа ції емоційних конотацій двох мов, реалізованих у метапоетичному письмі перекладача. Переклад – це «інтерпретативне перетво рення знакової даності тексту, що супроводжується співтворен ням, яке полягає в демонтуванні фіксованої знаковості тексту з подальшим поверненням вивільнених знаків назад до мовної реальності й закріпленням за ними нових знакових функцій» (176). Обстоюється внутрішня зв’язність перекладу як наскріз ність певних елементів тексту. Типи перекладу зорієнтовані на різні типи аудиторії: буквалістичний – на еліту академічного вишколу, необуквалістський – на професійних філологів і пись менників, інтерпретативний переклададаптація – на широку аудиторію, рекреативний – на наймасовішу аудиторію сучасни ків. Авторка наголошує на необхідності збереження аури твору – його прихованої інтертекстуальності. М. Лановик проектує на перекладацьку практику ідеї К.Г. Юнга про «екстравертний» та «інтровертний» типи творчо сті. На її думку, «іншомовна версія повинна втілюватись у тій психологічній позиції (чи, принаймні, наближеній до неї), в якій створювався оригінал. Вірогідно, саме в цьому разі переклад буде наближатись до власного першоджерела – і за формою, і за стилем викладу, і за мовним оформленням та способом взаємо зв’язку між компонентами, і за силою впливу»210. У світлі гендерних студій актуалізуються питання сумісно сті/несумісності/часткової сумісності психологічних «матриць» автора й перекладача, гендерної аудиторії обох версій. На худож ній переклад переноситься фройдівська ідея «прокладання шляху» та деррідеанська ідея «психічного письма». Переклад постає як «стирання» чужих і прокладання власних «психічних слідів», зумовлених психосексуальними ідентифікаціями, на ціональнокультурними середовищами. В аспекті культурологічного підходу художній переклад увиразнює для поціновувача зіткнення двох національних сві тів, двох сфер колективного підсвідомого, колективної пам’яті. Припускаючи, що переклад – імовірне відтворення архетипів, М. Лановик пропонує розглядати світову літературу – «систему найталановитіших та найпоширеніших творів» як «архетипну проекцію спільного універсального міфа, а національні літерату ри – як проекції національних міфів» (129). На оригінальний твір і переклад проектуються структура лістські опозиції системне/несистемне, однозначне/амбівалент не, ядро/периферія, необхідне/зайве. У світлі семіотичного під ходу переклад постає дешифруванням чи зміною кодів у різних семіотичних середовищах. Текст – це ієрархізована мережа й бо ротьба кодів, а перекладацька практика – реалізована влада означування, вибір коду чи кодів. У перекладній версії багато елементів постають «нульовими знаками» структури. Завдання перекладача – відтворити ієрархізовану, неоднорідну семіосферу оригіналу. Відкриваючи внутрішню конфліктність тексту, пере клад генерує нові смисли і значення. У наратологічному аспекті актуалізуються проблеми інстан цій конструювального принципу перекладу, відлуння сліду авто ра першотвору, влада «голосів» автора, оповідача, інтерпретатора. З погляду рецептивної естетики актуалізуються різні перспек тиви читання, запропоновані текстом, горизонту, який умож ливлює розуміння якостей і значень тексту в їх власних пропор ціях. Увиразнюється синтетичний горизонт твору та горизонт інтерпретатора, відношення змінної величини (реципієнта) до постійної (тексту). З погляду метакритики перекладання постає як урахування різних сфер: сфери автора оригіналу, сфери тек сту (проблеми відтворення специфіки авторського стилю), сфери читацької аудиторії оригіналу, сфери реципієнта/інтерпрета тора – інтерес до творчої взаємодії між текстом і перекладачем, вплив інших контекстів на актуалізацію значень автентичного тексту, проблема допустимості/недопустимості різних тлума чень тексту чи його елементів. Сфера інтерпретації/завершеного перекладу передбачає з’ясування критеріїв прийнятної інтерпре тації. Основа такої прийнятної інтерпретації – цілісність різних за значимістю рівнів художнього твору. Феноменологічний під хід має на меті «зберегти рівень віддаленості минулого та май4 бутнього горизонтів у тих же часових фазах, що й в оригіналі». Слід оцінювати, «наскільки давнім сприймається все, описане автором» (307). Переклад – це погляд «з певної часової та екзи стенційної (у сенсі досвіду та індивідуальної ситуації) перспек тиви» (308). Множина іншомовних версій увиразнює приховані риси оригіналу. Переклад відновлює колишні світи, маючи на меті «переобразити реальне, відкрити приховані виміри люд ського досвіду і перетворити наше бачення світу» (315). З погляду теорії відносності художній текст постає як явище межі зіткнення силових ліній, суміжних часопросторових полів, співвідношення «векторів» оригіналу і «силових ліній» пере кладної версії. Розглядаючи переклад як ігрову діяльність, сприймаємо простір світової літератури як «поле гри» для різних голосів у міжнаціональному інтертексті. Література постає грою жанрів, образів, ідей і форм, а переклад – грою за аналогіями. У дусі постмодерністської гуманітарної парадигми авторка намагаєть ся схарактеризувати переклад через метафори й експлікувати можливі когнітивні й евристичні конотації цих метафор. Мета форологія дає змогу досліджувати «ті явища міжлітературної ко мунікації та феноменів трансляції, які залишаються недоступ ними... для раціональних методів вивчення» (421). Лише в 1980–1990ті рр. українська компаративістика по ступово переходить від висвітлення літературних взаємин і ге нетикоконтактних зв’язків до порівняльної типології окремих мистецьких явищ і загалом літературного процесу. У 1990і рр., після падіння марксистськоленінського ідеологічного диктату в гуманітаристиці, набуває поширення доти практиковане в україн ській компаративістиці переважно Д. Наливайком і М. ЛаслоКу цюк стильове прочитання літературних явищ, що відобразилося в низці монографічних досліджень (І. Арендаренко, Т. Рязанце вої211, С. Пригодія), а також трактування літературних явищ з погляду культурноісторичних епох. У С. Пригодія212 помітна перевага загальних теоретиколітера турних, естетичних і поетикальних суджень перед конкретними зіставленнями творів. Типологічні риси стилю переважають над індивідуальними особливостями національних літератур і окре мих авторів. Зіставлення з попередньою традицією подекуди пере важає над зіставленням стильових систем аналізованого явища. До розгляду сюжетних схем залучаються національнокультурні детермінанти – протестантизм і православ’я, національні гносео логічні традиції. І. Арендаренко213 на тематологічному й гено логічному рівнях виокремлює ключові топоси фольклорних зразків, моделювальних для романтичної поетики. У Т. Рязанце вої зіставлення поетичних мотивів супроводжується опертям на загальноєвропейську генезу жанру: порівнюються як автори сучасники, так і класичне й модерне трактування теми. Висвіт люється функціонування античних та барокових традицій у новітній літературі, а також побутування елементів культур ного коду європейської цивілізації. В. Моренець214 порівнює поетичний модерн в українській і польській літературах у ширшому культурологічному контексті. Зокрема, українське народництво постає як частковий випадок європейського позитивізму. Висвітлюється проблема генетичних витоків та історичних підвалин національних варіантів модер нізму. Наголошується розвиток польської літератури в річищі загальноєвропейського канону, безперервної тяглості літератур ної традиції, інтертекстуальності. На противагу цьому увиразню ється опертя української художньої мови на народнопоетичну традицію й водночас «розрив» фольклорних матриць літератур ними запозиченнями. Реконструюється іронічний дискурс як складник модерністського художнього мислення, висвітлюється проблема культурної тяглості у становленні новітніх художніх структур. Критично поціновується здатність засвоювати чужі здобутки, висвітлюються конструктивнофілософські пропозиції національно зумовлених типів художнього мислення. Висвітлю ється функціонування засадничих естетичних принципів того чи того напряму в поетиці творів обох літератур. Порівнюється спе цифіка поетичного образотворення в різних літературних угру пованнях (скамандрити і «неокласики»). Наголошується «доко нечність реалізації в національній літературі еволюційно важливих стильових форм художнього мислення, які завжди ададптуються національною традицією»215. Дослідження І. Лімборського враховує здобутки постмодер ної, зокрема, постколоніальної, критики. Переглядаючи зміст поняття «периферія літературного розвитку», дослідник висту пає проти розчинення національного літературного процесу в за гальноєвропейській парадигмі: «… з точкн зору такої периферії відкривається цікавий ракурс сприйняття цих центристських ідеалів, їхнього бачення та розуміння, в результаті чого на окремо му національному ґрунті виникла можливість творення «своїх», багато в чому альтернативних культурних цінностей на рівні діа логу різних за своїми рушійними складниками типів художнього мислення»216. Автор наголошує на потребі «розімкнути регіо нальну замкненість художніх структур в Україні, принаймні у тому їхньому вигляді, що склалися за часів Просвітництва» (37) і висуває оригінальну думку, що «типологічна подібність різних європейських літератур (у тому числі й української) може поля гати якраз в їхній можливій неподібності, відмінності» (37–38). Продуктивним є вирізнення класичної, конвергентної й амаль гамної парадигм європейського Просвітництва в національних літературах. Автор висвітлює зв’язок філософських та художніх дискурсів у становленні Просвітництва, виявляє увагу до історико культурного контексту як чинника формування просвітницьких структур мислення. Побудова парадигматичної моделі перева жає над зіставним аналізом конкретних творів, котрі залучають ся як ілюстративний матеріал до тенденцій літературного проце су. У процесі аналізу актуалізуються риси загалом не характерних для українського письменства, «розлитих» у текстових структурах художніх систем (наприклад, рококо). Дослідником запропоно вано переконливу типологію українського класицизму та сенти менталізму в європейському контексті. З’ясовується побутуван ня західноєвропейських філософських і літературних топосів в українській літературі, їх рецепція в українській гуманітар ній думці. Висвітлюється рецепція літературних явищ у різних типах літератур доби Просвітництва, а також рецепція здобутків Просвітництва в наступних художньоестетичних системах, зо крема в українській літературі. Ці аспекти збагачують традиційні уявлення про вітчизняний літературний процес. Розглядається неоднозначність сприйняття чужого доробку (наприклад, «офран цужування» німецької, польської й російської літератур). Дослід ник наголошує на тому, що українське Просвітництво – «внут рішньо диференційоване, динамічне і лабільне явище…» (357), й увиразює феномени, далекі від класичного просвітницького дискурсу (наприклад, апологія патріархальності). Увага до особ ливостей становлення й функціонування просвітницької дискур сії в українській літературі порівняно з європейською дає змогу пояснити своєрідність і тяглість цієї національної традиції. Подекуди в сучасних компаративних працях описовість, констатація подібностей і відмінностей переважає над глибшим аналітизмом, бракує системної інтерпретації й системного зістав лення досліджуваних явищ. Поетикальні перегуки на рівні мікро образів, композиційних елементів, жанрових матриць не завжди супроводжуються з’ясуванням їх функціональності в різних національних та індивідуальних художніх системах. Синхронно з аналогічними пошуками в теорії та історії літе ратури практикується міфопоетична модель зіставлень як окре мих творів, так і ширших і глибших літературнокультурних структур. Зокрема, Н. Овчаренко порівнює міфологічний образ землі в українській літературі та образ прерії в канадській217. Наголошується на амбівалентності міфологеми землі в обох письменствах, зауважено подібність конфліктів, образівсим волів. Порушуються проблеми культурної, історичної свідомості митців. Т. Денисова218 свій зіставний аналіз вирішення теми зем лі в українській та американській літературах будує на увираз ненні засадничих національних і культурних антропологічних традицій – родової та індивідуалістичної. Аналіз теми виявляє функціонування біблійних та національних міфологем (топос Едему, міф про патріархальні часи та його національні варіанти («південний міф» в американській літературі і пам’ять про ко зацтво в українській). У найновіших студіях пропонується залучати компарати вістику до аналізу національних міфів як «структурного ядра» художніх текстів (В. Мусій). Типологічні сходження між твора ми, не пов’язаними контактногенетичними зв’язками, поясню ються спільністю законів міфічного мислення. Виявлення спіль них міфологічних мотивів дає змогу говорити й про контактні зв’язки між творами. Міфопоетика й система архетипів стають основою типологічних зіставлень у дисертаціях В. Гижого, М. Ке бала219 та ін. У 1990ті рр. активізувалося дослідження традиційних сю жетів і образів літератури, зокрема, представниками Чернівець кої школи. А. Нямцу висуває широке трактування поетики, яка охоплює найрізноманітніші аспекти мистецького ладу (строя) лі тературних творів. Досліджуються «ті аспекти функціонування традиційного сюжетнообразного матеріалу, які принципово зна чущі як при розгляді рецепції конкретної версії, так і при дослі дженні загальних тенденцій світового літературного процесу»220. Запропоновано генетичну класифікацію традиційного матеріалу (міфологічні, легендарнофольклорні, літературні, історичні, легендарноцерковні персонажі). Авторові притаманне есенціа лістське, а подекуди й референційне розуміння художніх образів. На його думку, у традиційних структурах закодовано «соціаль ноісторичні, ідеологічні й моральніснопсихологічні (нравствен нопсихологические) закономірності загальнолюдського буття». Дискусійною виглядає теза про «іманентність суспільному буттю» (49) традиційних сюжетів (далі – ТС), а також про визначальну роль подібності соціальноісторичних, ідеологічних і моральніс нопсихологічних чинників для формування національних запи тів щодо художніх засобів і форм (66). Ідейноестетичні каталізатори, психологічні типи й поведін кові моделі «трансформують причиновонаслідкові зв’язки й мо тивування того, що відбувалося в реальній чи художньомодельо ваній дійсності, надають йому універсального онтологічного звучання» (11–12), забезпечують спадкоємність духовної еволю ції цивілізації, висуваючи критерії людських взаємостосунків. Трактування сюжетногообразного матеріалу значною мірою сперте на класичну діалектичну традицію, асимільовану радян ським літературознавством. Наголошуються поетикальні особ ливості трансформації матеріалу, такі як «принципова драмати зація формально однозначних структур, активна психологізація загальновідомих схем, інтенсивна розробка оригінальних подієвих планів і систем моральніснопсихологічних мотивувань…» (39). Автор акцентує на моральніснопсихологічному потенціалі тради ційних структур. Функціональність чужого матеріалу пов’язуєть ся з його суголосністю національним традиціям культуриреци пієнта. Естетичне й культурологічне тло постає детермінантою рецепції. З’ясовуючи механізми переробки традиційного мате ріалу, автор наголошує на складній подієвій структурованості нових версій. Вичленовуються активний (постійний) і пасивний (дискретний) рівні літературного функціонування ТС, акценту ється вага підтексту, трансформації аксіологічних характерис тик і переструктурування ієрархії знакових складників сюжету, багатозначність традиційних структур. Сюжетні варіанти класифікуються на основі їх історичного функціонування (протосюжет, сюжетзразок, сюжетпосередник, традиційна сюжетна схема). Схарактеризовано й проілюстрова но форми і способи переосмислення традиційного сюжетнообраз ного мислення на рівні поетики назв, фабульних моделей, такі форми рецепції, як обробки, переказ, адаптація, зінтерпретовано поетикальні засоби осучаснення традиції, передусім функціо нальність постаті оповідача, особливості історизації й модерні зації міфу, легенди. У колективній монографії «Традиційні сюжети та образи» А.Р. Волков обґрунтовує типологічний підхід, при якому «дослі джуються співвідношення загального, особливого та окремого»221. Диференційні ознаки типологічного зіставлення та класифікації встановлюються шляхом виокремлення опозицій. Виокремлюють ся рівні зіставлення – тематичний, ейдологічний (імагологічний), образний, сюжетний, рівень художніх засобів, генологічний (жанрологічний). Проте ця характеристика має суто довідковий характер. Докладно схарактеризовано форми міжлітературних взаємозв’язків. Розмежовуються наслідування як «засвоєння засобів художнього дослідження світу, літературної техніки, окремих прийомів або цілого жанровостилістичного комплек су» (41) та стилізація як «підкреслене наслідування зовнішньої мовної форми, засвоєння стилістичного комплексу для створен ня відповідного… забарвлення» (43). Характеризуючи формуван ня ТСО як взаємодію міфологічної, фольклорної й літературної традицій, А. Волков наголошує на модельності ситуацій і персо нажів. Залучаючи до ілюстрації матеріал найрізноманітніших жанровостильових зразків – від класичних творів до популярної агітаційної літератури, дослідник не завжди з’ясовує особливо сті трансформації, навантаження й функціонування ТСО. Етапи становлення ТСО (дохудожній, долітературний письменний, лі тературний, еталонний, післяеталонний) характеризуються без достатньої концептуалізації і з мінімальним опертям на конкрет ний матеріал. Для В. Курилика ТС – «моделююча система символічних змістів» (135), макроструктура «семантикосимволічних значень, [яка] містить традиційні моделісхеми, що слугують засобами когерентності й втілюють інваріантні значення… на мікрорівнях художнього пізнання дійсності» (134). Функції літератури уподібнюються до функцій міфу: «Міф був метафорою дії, а література стала виконувати функції конкретизації, поглиблення та психологізації зв’язків між персонажами, що разом здійснює ефект абстрагування від міфу» (136). Автор виявляє увагу до зіставлення різних типів рецепції, глибинних чинників розвитку типів свідомості. У Тернопільському державному педагогічному університеті компаративні студії реалізуються в рамках науководослідної програми «Проблеми рецептивної поетики, наратології і трансла торики в українськозарубіжних літературних зв’язках». Пробле ми літературознавчої рецепції, порушувані в Україні ще напри кінці 1960х рр. у працях Р. Гром’яка в теоретиколітературному аспекті, дістали компаративістське застосування лише наприкін ці ХХ – на початку ХХІ ст. Як уважає Р. Гром’як, «наші зістав лення, компаративістичні студії будьякого рівня, якого б компо нента художнього явища вони не торкалися, мусять враховувати той факт, що вони відразу опосередковуються наслідками попе редньої інтерпретації»222. Компаративіст покликаний «дбати про актуалізацію рецептивного досвіду свого слухача/читача»223. Сучасна наратологія стимулювала низку компаративних досліджень. В. Гижий здійснює типологічний аналіз компонен тів наративного дискурсу неоромантичної прози в англійській та українській літературах; у монографії М. Ткачука224 з урахуван ням здобутків наратології доробок І. Франка вписано в європей ські жанрові моделі і стильові тенденції літературного процесу. У другій половині 1990х рр. методологічно оновлюється така популярна в українській компаративістиці тема, як зіставлення доробку провідного письменника з явищами інших літератур. Наприклад, у монографії Г. Сиваченко про В. Винниченка в компаративному аспекті з’ясовано особливості утопічних і ан тиутопічних дискурсів у новітній літературі, семантику архетип них образів і міфологічних алюзій як важливих генетичних засо бів образотоворення. Зіставлення сюжетних мотивів увиразнює новітню тенденцію до символізації образів, алюзійність щодо суспільної дійсності. «Розмикання» порівняльних студій у філо софський, культурологічний і соціальнополітичний контексти доби, увага до нехудожніх текстів як носіїв актуальних дискур сів може свідчити про тенденції «нового історизму». У монографії Ю. Барабаша, присвяченій Гоголеві й Шевчен кові, висвітлюються свого часу дражливі імагологічні аспекти їх творчості: образ Петербурга семіотично реконструюється й трак тується у світлі актуалізованої постколоніальною критикою опо зиції «батьківщина – чужина» як константи художнього мислен ня. На різні рівні художніх творів проектується опозиція «свої– чужі», з’ясовуються міфологічні аспекти образу «бусурмана». Зіставлення різножанрових творів (повісті «Страшна помста» і поемимістерії «Великий льох») також проводиться в річищі міфологічних складників художнього мислення. Дослідник роз різняє «ступінь схожості» (сюжетнотематичні парамет ри, координати місця й часу, відверті або приховані ремінісцен ції стилістичні, аж до текстуальних збігів, паралелі, інтонаційну суголосність тощо) і «ступінь спорідненості» (генетичні особливості світосприйняття, глибинний семантичний образ, структурні сполуки, ментально закорінена близькість етичних позицій та естетичних оцінок»225. Автор прагне поєднати «пара лельний аналіз окремих творів обох письменників» та розгляд, у якому «акцент робиться на типологічних домінантах, вузло вих пунктах схожості й спорідненості, які взяті в широкому фор маті двох зіставлюваних творчих систем, що дає можливість досить вільно… оперувати фактами, котрі належать до різних текстових, жанрових, контекстуальних рівнів»226. У монографії Є. Нахліка переглядається проблема впливів інших авторів на Шевченка. Здійснюється зіставна стильова ха рактеристика доробку різних авторів. Сталі структури й індиві дуалізовані архетипи розглядаються як чинники творчості з ви ходом на типологічні узагальнення. Наприклад, імагінативне мислення Т. Шевченка й О. Пушкіна трактується як прояв «міфо творчої інерції», яка стала закономірністю доби романтизму. У порівняльному аспекті з’ясовано особливості використан ня міфологем, взаємодію «міфоцентризму» й «історіоцентризму», використання євангельських топосів, месіаністичних дискурсів. До компаративного розгляду залучається філософськотеологіч на проблематика як вагомий складник світогляду митців. Автор підтримує розуміння літератури Н. Фраєм як переміщеної міфо логії, а водночас літературний твір розглядається як «міметичне (правдоподібне) освоєння реальної дійсності, конкретноісторич ного континууму»227. Залучається психоаналітичний апарат – концепція едіпового комплексу, з’ясовано дію «колективного позасвідомого» у структурі творів. Наголошується вага генерич них первнів у художньому мисленні, аналізується трансформа ція елегійного жанру під впливом екзистенційносповідальних стилетворчих чинників. Предметом дослідження обрано топос і дискурс долі у творчості письменників. Реконструюються куль турні топоси: гедонізм, віталізм, топос каяття, богошукання. Проте почасти реєстр топосів переважає над вибудовуванням до слідницьких структур й інтерпретацією структур художніх. В українській компаративістиці започатковані, хоча ще не набули значного поширення, постколоніальні студії. Т. Гундо рова розглядає «Енеїду» І. Котляревського як операцію розриву і перевертання імперської культури228. Концептами розриву, різниціізміни окреслюється взаємодія пратексту – «Енеїди» Вергілія – з наступними травестіями. У праці В. Неборака «Пере читана Енеїда»229 наголошено на ґрунтовній обізнаності україн ського автора із твором античної літератури й водночас витлу мачено твір Котляревського як утілення теми маргінальності українства. 2001 року зусиллями українських авторів укладено «Лекси кон загального та порівняльного літературознавства», який увів в обіг велику кількість новітніх термінів компаративістики. Ко лективний посібник «Порівняльне літературознавство» (2002) містив доволі актуальне висвітлення поодиноких питань (перед усім художнього перекладу), проте через нечітку структурова ність (значний обсяг відведено історії галузі й вузькофаховим темам, натомість не висвітлено окремі засадничі питання компа ративістики) лише частково заповнив лакуни університетської програми. Натомість у першому українському підручнику з ком паративістики – книжці В. Будного й М. Ільницького «Порівняль не літературознавство» (2008) поряд із висвітленням традиційних проблем галузі (компаративна генологія, типологія стильового напряму, порівняльноісторичний (генетикоконтактний) підхід, порівняльнотипологічний (зіставний) підхід, переклад у системі компаративістики) подано й досить докладні нариси про найно віші методологічні пропозиції – інтертекстуальність, постколо ніальні студії, літературна етноімагологія, архетипна/міфоло гічна критика, наратологія, феноменологія. До викладу залучено як найновіші вітчизняні й зарубіжні дослідження, так і багатий ілюстративний матеріал. На сучасному етапі українська компаративістика позначена методологічним плюралізмом, відбувається досить активне за своєння зарубіжних методологічних пропозицій. Водночас даються взнаки як запізніле залучення західних теоретико літературних концептів, так і помітна нестача в науковому обігу й дослідницькій практиці найновіших і відносно давніших за садничих праць із компаративної проблематики. Незужиті від радянської доби констатаційна описовість зіставлень і аматор ські узагальнення, основані подекуди на ледь не цілковитому бракові методологічної бази чи, навпаки, її механічному застосу ванні, поверховому знанні художніх текстів і тенденцій націо нальних і світового літературних процесів, на жаль, визначають рівень непоодиноких студій дослідників різних поколінь. Прик метними рисами української компаративістики є увага до соці альнокультурних аспектів побутування зіставлюваних творів, до проблематики духовності як форманта літературних струк тур, а водночас – наголошування естетичної самоцінності як ори гінальних, так і багатьох похідних явищ літературного процесу. Традиціоналізм в українській компаративістиці пов’язаний із методологічним апаратом пізньорадянської доби (формалістична поетика й моральноетична, соціальнодуховна значущість літе ратури) чи навіть обмеженням інтерпретації на користь зіставної описовості, увагою до національнокультурної проблематики лі тературного розвитку в її консервативному функціонуванні (збе реження й відтворення національної самобутності літератури). Модернізаційні тенденції виявляються в культивуванні новітніх західних методологій, передусім інтертекстуальності, міфокри тики. Водночас методологічна «строкатість» палітри сучасних студій свідчить про подолання донедавна вимушеної внутріш ньої замкненості цієї галузі вітчизняного літературознавства. Література 1 Наливайко Д. Стан і завдання українського порівняльного літе ратурознавства // Урок української. – 2000. – № 11–12. – С. 53. 2 Там само. – С. 112. 3 Житецький П. «Енеїда» Котляревського у зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. – К., 1919. – С. 95–96. 4 Брунель П., Пішуа К., Русо А. Што такое параўняльнае літерату разнаўства? – Мінск, 1996. – С. 18. 5 Там само. – С. 20–21. 6 Benfey T. Pantschatantra: Funf Bucher indischer Fablen, Marchen und Erzahlungen. Aus dem Sanskrit ubersetzt von Th. Benfey. Bd 1–2. Leipzig, 1859. 7 Білецький Л. Основи української літературнонаукової критики. Прага, 1925. – Т. 1. – С. 12. 8 Червоний шлях. – 1925. – № 10. – С. 111. 9 Федченко П. Між «Енеїдою» і першою українського байкою // Слово і Час. – 1993. – № 4. – С. 12. 10 Зеров М. Твори: У 2 т. – Т. 2. – К., 1990. – С. 29. 11 Федченко П. Цит. праця. – С. 13. 12 «Украинский вестник». – К., 1817. – Кн. 12. 13 Історія української літературної критики та літературознавства. Хрестоматія: В 3 кн. – Кн. 1. – К., 1996. – С. 38. 14 Єрофіїв І. Харківські спогади В.Г. Масловича // Записки істо ричнофілологічного відділу УАН. – Кн. ХІІІ–ХІV (1927). – С. 71. 15 Костомаров М. Слов’янська міфологія. – К., 1994. – С. 281. 16 Крейг Сейпер. Компаративне літературознавство // Енциклопедія постмодернізму. – К., 2003. – С. 210. 17 Ільницький М. Леонід Білецький – історик українського літера турознавства // Білецький Л. Основи літературнонаукової критики. – К., 1998. – С. 18. 18 Там само. 19 Гнатюк М. Літературознавчі концепції в Україні другої полови ни ХІХ – початку ХХ сторіч. – Львів, 2002. – С. 31. 20 Наєнко М. Українське літературознавство. Школи, напрями, те чії. – К., 1997. – С. 73. 21 Моклиця М. Модернізм – проблеми теоретичні і психологічні // Слово і Час. – 2001. – № 1. – С. 33. 22 Білецький Л. Основи української літературнонаукової крити ки. – Прага, 1925. – Т. 1. – С. 46. 23 Максимович М. Литературнокритические и литературоведчес кие статьи. Предисловие к «Малороссийским песням» // Фридман Л., Лахно С. М.А. Максимович – літератор. – Харків, 2003. – С. 339. Далі, посилаючись на це видання, вказуємо сторінки в тексті. 24 Цит. за: Короткий В., Біленький С. Михайло Максимович. – К., 1999. – С. 92. 25 Пушкин А. Полн. собр. соч.: В 4 т. – СПб., 1889. – Т. ХІ. – С. 40. 26 Максимович М. Малорусскія песни … – М., 1827. – С. 2. 27 Максимович М. Собр. соч.: В 3 т. – К., 1880. – Т. 3. – С. 187–188. 28 Максимович М. Песнь о полку Игореве. Критический разбор. – СПб., 1837. – С. 21. 29 Котляревский А. Собр. соч.: В 4 т. – СПб., 1889. – Т. 1. – С. 475. 30 Короткий В., Біленький С. Михайло Максимович ... – С. 177. 31 Там само. – С. 175. 32 Зарубежное литературоведение ХХ века: Энциклопедия. – М., 2004. – С. 33 Там само. – С. 7. 34 Максимович М. Собр. соч.: В 3 т. – К., 1880. – Т. 3. – С. 19. 35 GoetheY.W. Noten und Abhandluhgen zu besserem verstandnis des westostlichen Divans. Цит. за: Топер П. Перевод в системе сравнитель ного литературоведения. – М., 2000. – С. 74. 36 Брунель П., Пішуа К., Русо А. Што такое параўняльнае літерату разнаўства? – Мінск, 1996. – С. 19. 37 Білецький Л. Основи української літературнонаукової критики. – Прага, 1925. – С. 74. 38 Костомаров Н. Об историческом значении русской народной поэ зии // Костомаров М. Слов’янська міфологія. – К., 1994. – С. 45. 39 Там само. – С. 48. 40 Федченко П. Літературна критика на Україні першої половини ХІХ ст. – С. 42. 41 Костомаров Н. Об историческом значении русской народной поэ зии. – С. 49. 42 Федченко П. Літературна критика на Україні першої половини ХІХ ст. – С. 207. 43 Костомаров Н. Об историческом значении русской народной поэ зии // Костомаров М. Слов’янська міфологія. – К., 1994. – С. 59. 44 Білецький Л. Основи української літературнонаукової критики. – Прага, 1925. – С. 61. 45 Історія української літератури XIX ст. – Кн. 1. – К. 1995. – С. 354. 46 Костомаров Н. Об историческом значении русской народной поэ зии. – С. 202. 47 Соловьева Н. Сравнительное литературоведение на Западе в XX веке // Программы основных лекционных курсов по специализации «Сравнительное литературоведение». – М., 2001. – С. 32. 48 Там само. – С. 9. 49 Яценко М. М.І. Костомаров – фольклорист і літературознавець // Костомаров М.І. Слов’янська міфологія. – К., 1994. – С. 23. 50 Бакула Б. Кілька міркувань на тему інтегральної компарати вістики // Слово і Час. – 2002. – № 3. – С. 13. 51 Див. докладніше: Грицик Л. Слов’янські переробки Едіпової істо рії в літературознавчій концепції М. Драгоманова // Літературознавчі студії. – К., 2005. – Вип. 12. – С. 126–131. 52 Грицик Л. Слов’янські переробки Едіпової історії в літературо знавчій концепції М. Драгоманова // Літературознавчі студії. – К., 2005. – Вип. 12. – С. 126–131; Грицик Л. М. Максимович і зародження порівняльного літературознавства в Україні // Актуальні проблеми сло в’янознавства. – Ч. 1. – К., 2004. – С. 157–164. 53 Волков А. Основні питання компаративістики // Традиційні сю жети та образи. – Чернівці, 2004. – С. 8. 54 Наливайко Д. Теорія літератури й компаративістика. – К., 2006. – С. 92. 55 Яценко М. М.І. Костомаров – фольклорист і літературознавець. – С. 14. 56 Костомаров М. Несколько слов о словянорусской мифологии в языческом периоде, преимущественно в связи с народной поэзией // Костомаров М. Слов’янська міфологія. – К., 1994. – С. 262. 57 Яценко М. М.І. Костомаров – фольклорист і літературознавець // Там само. – С. 28. 58 Білецький Л. Основи української літературнонаукової критики. – Прага, 1925. – С. 306. 59 Там само. – С. 177. 60 Котляревский А. Собр. соч.: В 4 т. – Т. 1. – С. 290. Далі, посилаючись на видання, у тексті називаємо том і сторінку. 61 Білецький Л. Зазнач. праця. – С. 198. 62 Наєнко М. Українське літературознавство: школи, напрями, тен денції. – К., 1997. – С. 13. 63 Наливайко Д. Компаративістика й історія літератури. – К., 2007. – С. 11. 64 Костомаров Н. Об историческом значении русской народной поэ зии // Костомаров М. Слов’янська міфологія. – К., 1994. – С. 45. 65 Дашкевич Н. Речь в обществе НестораЛетописца // Поминка по Александру Александровичу Котляревскому. – К., 1881. – С. 82. 66 Білецький Л. Основи української літературнонаукової критики. (Спроба літературнонаукової методології). – Прага, 1925. – Т. 1. – С. 244. Далі сторінки будемо вказувати в тексті. 67 Драгоманов М. Слов’янські переробки Едіпової історії // Розвід ки Михайла Драгоманова про українську народну словесність і пись менство. Зладив М. Павлик. – Львів, 1907. – Т. 4. – С. 8. Далі том і сто рінки називатимемо в тексті. 68 Листування І. Франка і М. Драгоманова. – К., 1928. – С. 32. 69 Записки історичнофілологічного відділу Української Академії наук. – К., 1919. Част. офіціальна. – Кн. 1. – С. ІХ. 70 Академические школы в русском литературоведении. – М., 1975; Осьмаков Н. Психологическое направление в русском литературоведе нии. – М., 1981; Виноградов В. История русских лингвистических уче ний. – М., 1978 та ін. 71 Овсянико4Куликовский Д. Собрание сочинений в 9 томах. – СПб., 1910–1923. 72 Овсянико4Куликовский Д. Воспоминания. – Пг., 1923. – С. 38. 73 Овсянико4Куликовський Д. Собр. соч. в 9 т. – СПб., 1911. – Т. 6. – С. 1. 74 Осьмаков Н. Психологическое направление в русском литерату роведении. – С. 21. 75 Там само. – С. 26. 76 Овсянико4Куликовский Д. Воспоминания. – С. 35. 77 Овсянико4Куликовский Д. Разбор ведийского мифа о соколе... в связи с концепцией речи и экстаза. – М., 1882. – С. 67. 78 Там само. – С. 68. 79 Конрад Н. Место первого тома в «Истории всемирной литера туры» // История всемирной литературы в 9 томах. – М., 1983. – Т. 1. – С. 20–23; Никитина В., Паевская Е. и др. Литература Древнего Восто ка. – М., 1962. – С. 5–12. 80 Гринцер П. Основные категории классической индийской поэти ки. –М., 1987. – С. 268. 81 Овсянико4Куликовский Д. Разбор ведийского мифа о соколе... – С. 66. 82 Гринцер П. Основные категории классической индийской поэти ки. – С. 269. 83 Овсянико4Куликовский Д. Психология национальности. – Пгд., 1922. – С. 23. 84 Овсянико4Куликовский Д. Язык и искусство. – СПб., 1895. – С. 23. 85 Баранников А. Индийская филология. Литературоведение. – М., 1959. – С. 82. 86 Там само. – С. 85. 87 Овсянико4Куликовский Д. Психология национальности. – С. 4. 88 Овсянико4Куликовский Д. Основы ведаизма // Собрание сочине ний в 9 т. – Т. 4. – СПб, 1911. – С. 175. 89 Клоустон В.А. Народні казки та вигадки й їх мандрівки та пере міни. – Львів, 1896. Далі, посилаючись на це джерело, зазначаємо в тек сті сторінку. 90 Лексикон загального та порівняльного літературознавства. – Чернівці, 2001. – С. 326. 91 Клоустон В.А. Народні казки та вигадки й їх мандрівки та пере міни. – Львів, 1896. Далі, посилаючись на це джерело, будемо вказува ти сторінки тексту. 92 «Перечитуючи «Океан сказань» Сомадеви, І. Серебряков, наприклад, пише, що в ньому «не раз трапляються різноманітні фольк лорні й літературні жанри, серед них і такі, про існування яких у дав ній індійській літературі дослідники навіть не підозрювали, зустрі чаються, наприклад, з Ранковою піснею», своєрідною паралеллю провансальській альбі» // Сомадева. Незвичайні пригоди царевича Бараваханадатти. – К., 1984. – С. 5. 93 Кримський А.Ю. Вибрані твори: в 5 т. – К., 1973. – Т. 5. – Кн. 1. – С. 246, 253. 94 История всемирной литературы: в 9 т. – М., 1983. – Т. 1. – С. 54. 95 Записки історичнофілологічного відділу УАН. – К., 1919. – Т. 11. – С. ІХ. 96 Павличко С. Націоналізм. Сексуальність. Орієнталізм. Складний світ Агатангела Кримського. – К., 2000. 97 Білецький Л. Основи української літературнонаукової критики. Спроба літературнонаукової методології. – Т. 1. – Прага, 1925. – С. 244. 98 Истрин В. Методологическое значение работ А.Н. Веселовского // «Памяти акад. А.Н. Веселовского». – Пг., 1921. – С. 19. 99 Павличко С. Теорія літератури. – К., 2002. – С. 176. 100 Сравнительное литературоведение: теоретические аспекты. Конференция литературоведовкомпаративистов МГУ 23–24 декабря 2003 г. // Вестник МГУ, серия 9. – 2004. – № 4. – С. 238. 101 Исследование о 1001 ночи, ее составе, возникновении и развитии. Со всупительным историколитературным очерком А. Крымского. – М., 1904. 102 Кримський А. Хафиз та його пісні ... – К.: УАН, 1924 (окремий відбиток з історикофілологічного збірника УАН). – 1924. – № 9. 103 Кессель Л. Гете и «Западновосточный диван». – М., 1973. – С. 55. 104 Кримський А. Хафиз та його пісні ... – К.: УАН, 1924 (окремий від биток з історикофілологічного збірника УАН). – 1924. – № 9. – С. 18. 105 Наливайко Д. Стан і завдання українського порівняльного літе ратурознавства // Урок української. – 2000. – № 11. – С. 55. 106 Франко І. Зібрання тв.: У 50 т. – Т. 27. – С. 308. Далі в тексті називаємо том і сторінку. 107 Папуша І. Modus orientalis. Індійська література в рецепції Івана Франка. – Тернопіль, 2000. 108 История всемирной литературы в девяти томах. – М., 1983. – Т. 1. – С. 571. 109 Вервес Г. Роль Івана Франка у розвитку порівняльного літерату рознавства // Іван Франко – письменник, мислитель, громадянин. – Львів, 1998. – С. 264. 110 Білецький Л.Т. Основи української науковолітературної крити ки. – К.: Либідь, 1999. – С. 29. 111 Лобода А. Н.П. Дашкевич как историк литературы русской и ма лорусской // Чтения в Историческом обществе Несторалетописца (далі – ЧИОНЛ). – К., 1908. – Кн. 20. – Вып. III: Памяти Н.П. Дашкевича. – С. 61. 112 Дашкевич Н. Постепенное развитие науки истории литературы и современные ее задачи // Университететские известия. – 1877. – № 10. – С. 744. 113 Дашкевич Н. А.С. Пушкин в ряду великих поэтов нового времени // Унив. изв.: Памяти Пушкина. – 1899. – № 5. – С. 86. 114 Там само. 115 Там само. 116 Там само. 117 Дашкевич Н. Отзыв о сочинении Н.И. Петрова: «Очерки истории украинской литературы ХIХ столетия» // Отч. о ХХIХ нагр. гр. Ува рова. Прилож. к IХ т. ЗапИАН. – СПб., 1888. – С. 85. 118 Там само. 119 Дашкевич Н. Вопрос о литературном источнике украинской опе ры И.П. Котляревского «Москальчаривнык» // Киевская старина. – 1893. – № 12. – С. 465. 120 Дашкевич Н. К вопросу о происхождении русских былин. – Былины об Алеше Поповиче и о том, как перевелись богатыри на святой Руси // ЧИОНЛ. – 1883. – Кн. 3. – С. 160. 121 Там само. 122 Дашкевич Н. Малорусская и другие бурлескные (шутливые) «Энеиды». – К., 1898. – С. 17. 123 Франко І. Відповідь критикові «Перебенді» // Франко І. Зібр. тв. У 50 т. – К., 1980. – Т. 27. – С. 308. 124 Єфремов С. Історія українського письменства. – Тернопіль, 1994. – С. 69. 125 Возняк М. Історія української літератури: У 2 кн. – Львів, 1992. – Т. 1. – С. 88. 126 Грушевський М. Історія української літератури. В 6 т., 9 кн. – К., 1994. – Т. 4. – Кн. 1. – С. 5 (Далі цитуємо за цим виданням, вказуючи том, книгу і сторінку). 127 Перетц В.Н. Из лекций по методологии русской литературы. История изучений. Методы. Источники. – К., 1914. – С. 182. 128 Копержинський К. Українське наукове літературознавство за останнє десятиліття. 1917–1927. – К., 1929. – С. 15. 129 Якубський Б. До взаємин марксівської методи з старими метода ми літературознавства // Життя і революція. – 1927. – № 1. – С. 65. 130 Филипович П. Українське літературознавство за 10 років револю ції. – К., 1928. – С. 27. 131 Там само. – С. 28. 132 Филипович П. З новітнього українського письменства. Історич нолітературні статті. – К., 1929. – С. 8, 3. 133 Травень О. Проф. П. Филипович. З новітнього українського пись менства. Історичнолітературні статті. Вво «Культура» Держтресту «КиївДрук». 1929 // Критика. – 1929. – № 7–8. – С. 200. 134 В Інституті Т. Шевченка. Робота кабінетів // Літературний архів. – 1930. – Кн. ІІІ–VІ. – С. 374. 135 Літературознавча робота в Києві // Літературний архів. – 1930. – Кн. І–ІІ. – С. 335. 136 Перетц В. К вопросу о сравнительном методе в литературоведе нии // Труды отдела древнерусской литературы ИРЛИ. – 1934. – Т. 1. – С. 338. 137 П. ГулакАртемовський (з І. Красицького – байки, з Горація – «Гараськові пісні», з А. Міцкевича – «Твардовський»), Є. Гребінка (з О. Пушкіна – «Полтава»), Л. Боровиковський (з А. Міцкевича, О. Пушкіна, В. Жуковського), А. Метлинський (зі словацьких та ні мецьких поетів), М. Шашкевич (із сербської народної поезії, польських поетів), М. Костомаров (із Дж. Байрона, В. Шекспіра та ін.), перші пе респіви «Слова о полку Ігоревім» М. Шашкевича та І. Вагилевича. 138 Гулак4Артемовський П. Лист до редактора журналу «Вестник Европы» // Історія української літературної критики та літературо знавства: Хрестоматія. – К., 1996. –Кн. 1. – С. 46. 139 Зеров М. Нове українське письменство. – Мюнхен, 1960. – С. 111. 140 Вибрані листи Пантелеймона Куліша українською мовою писані. – НьюЙорк – Торонто. Українська вільна академія наук у США. – 1984. – С. 105. 141 Цит. за: Шаповалова М. Шекспір в українській літературі. – Львів, 1976. – С. 56. 142 Див. докладніше: Тетеріна О. Проблема художнього перекладу в літературознавчій концепції М. Драгоманова // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених України. – К., 2004. – С. 115–121. 143 Див. докладніше: Тетеріна О. Переклад в концепції національ ної літератури Івана Франка // Слово і Час. – 2007. – № 12. 144 Франко І. Повне зібр. тв.: У 50 т. – К., 1982. – Т. 40. – С.10. Далі том (перша цифра) і сторінку видання зазначаємо у тексті. 145 Білецький О. Перекладна література на Україні // Письменник і епоха. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1963. – С. 208. 146 Франкове міркування стосовно цієї проблеми перегукується із сучасним її розумінням. Зокрема Д. Дюрішин уважає, що «переклад за своєю функціональною роллю в контексті літературисприймача може займати дві крайні позиції, між якими розташовується ціла шкала різних перекладацьких інтерпретацій оригіналу. Одна з них – посеред ницька функція перекладу … у своїй другій функції переклад може роз глядатися як специфічна форма міжлітературної рецепції» (Дюри4 шин Д. Теория сравнительного изучения литературы. – М., 1979. – С. 162). 147 Веселовский А. Историческая поэтика. – Л.: Гослитиздат, 1940. – С. 506. 148 Прикметно, що автор об’єднав оригінальні та перекладні твори з метою підсилення, як сам зауважував у передмові, загального тону всієї збірки. 149 Не випадково сучасна критика осмислює значення «Пальмового гілля» в контексті проблеми зародження українського модернізму (Л. Грицик, С. Павличко). 150 Астаф’єв О.Г. Суб’єктна структура збірок поезій «Західносхід ний диван» Й.В. Гете й «Пальмове листя» А. Кримського // Літерату рознавчі студії: Збірник наукових праць. – Вип. 16. – К., 2006. 151 Бабишкін О. Коли далеке стає близьким, а чуже – рідним (Поезія Агатангела Кримського) // Агатангел Кримський. Поезії. – К., 1968. – С. 32. 152 Бойко Ю. До проблеми розвитку Франкового стилю // Вибрані праці. – К., 1992. – С. 108. 153 Гундорова Т. Франко не Каменяр. Франко і Каменяр. – К, 2006. – С. 59. 154 Рудницький Л. Іван Франко і німецька література. – Мюнхен: Logos, 1974. – С. 160. 155 Див.: Денисюк І. Іван Франко про новаторство літератури кінця ХІХ – початку ХХ ст. // Літературознавчі та фольклористичні праці: В 3 т., 4 кн. – Львів, 2005. – Т. 2: Франкознавчі дослідження; Денисюк І. Новаторство Івана Франка – прозаїка // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Т. ССL: Праці філологічної секції. 156 Українка Леся. Листи (1881–1913) // Зібр. тв.: У 5ти т. – К., 1956. – Т. 5. – С. 308. 157 Там само. – С. 23–24. 158 Див.: Зеров М. Нове українське письменство. – Мюнхен, 1960. – С. 25 159 Українка Леся. Листи (1881–1913) // Зібр. тв.: У 5ти т. – К., 1956. – Т. 5. – С. 619. 160 Див.: Гонтар П. Українськочеські літературні зв’язки в ХІХ ст. – К., 1956; Шевчук В.І. Сучасні українськочеськословацькі літературні зв’язки. – К.: Видво АН УРСР, 1963; Вервес Г.Д. Адам Міцкєвич в українській літературі. – К.: Держлітвидав, 1955; Вервес Г.Д. Іван Франко і питання польськоукраїнських літературногромадських взає мин. – К.: Видво АН УРСР, 1957. 161 Вервес Г.Д. Адам Міцкєвич в українській літературі. – К.: Держ літвидав, 1955. – С. 109–110. 162 Білецький О. Українська література серед інших літератур світу // Зібр. праць: У 5 т. – К.: Наук. думка, 1965. – Т. 2. Українська літерату ра ХІХ – початку ХХ ст. – С. 9. 163 Там само. 164 Там само. – С. 38. 165 Білецький О. Шевченко і західноєвропейські літератури // Там само. – С. 286. 166 Білецький О. Шляхи розвитку росйськоукраїнського літератур ного єднання // Там само. – Т. 4. – С. 528. 167 Крутікова Н.Є. Гоголь та українська література. – К.: Держліт видав, 1957. – С. 22. 168 Там само. – С. 55. 169 Там само. – С. 56. 170 Див.: Крутікова Н.Є. Лев Толстой і українська література. – К., 1963; Крутікова Н.Є. Шляхами дружби і єднання. – К., 1972; Крутіко4 ва Н.Є. Реалізм. Збагачення. Єдність. – К., 1976; Крутикова Н.Е. В на чале века. – К., 1979; Чалий Д.В. Некрасов и украинская дооктябрьская поэзия. – К., 1973; Чалий Д.В. Розвиток жанру епопеї в російській та українській літературах. – К., 1980; Шабліовський Є. Шевченко і ро сійські революційні демократи. – К., 1975; Шабліовський Є. Некрасов і українська література. – К., 1971; Шабліовський Є. Чернишевський і Україна. – К., 1978; Осмоловський В. СалтиковЩедрін і українська література. – К., 1959; Заславский И.Я. Поэтическое наследие Лер монтова в украинских переводах. – К., 1973; Заславський І.Я. Пушкін і Україна. – К., 1982; Зубков С.Д. Русская проза Г.Ф. Квитки и Е.П. Гре бенки в контексте русскоукраинских литературных связей. – К., 1979; Звиняцковський В.Я. Новелістика А. Чехова і М. Коцюбинського. – К., 1987; Янковський Ю. Животворні зв’язки: І. Франко і російська реалі стична проза. – К., 1968 171 Огляд не перекладених українською мовою праць Д. Чижевсько го належить Д. Наливайку. 172 Чижевский Д. К проблемам литературы барокко у славян // Lit teraria. – T. XIII. – 1970. – Literarni barok. – Bratislava: Vydavatel’stvo Slovenskey Akademie Vied, 1971. – S. 5. 173 Вервес Г.Д. Итоги и перспективы сравнительного изучения сла вянских литератур на Украине // Сравнительное изучение славянских литератур. – М.: Наука, 1973. – С. 71. 174 Ласло4Куцюк М. Велика традиція. Українська класична літера тура в порівняльному висвітленні. – Бухарест: Критеріон, 1979. – 288 с. 175 Там само. – С. 9. 176 Коптілов В. Актуальні проблеми перекладу. – К., 1971. – С. 127. 177 Коптілов В. Першотвір і переклад. – К., 1972. – С. 183. 178 Там само. – С. 185. 179 Там само. – С. 187–188. 180 Захаржевська В.О. Українськоболгарські літературні взаємини ХХ ст. (в історичній динаміці літературного процесу). –К., 1989. 181 Грицик Л.В. Літератури Сходу (Середньої Азії, Закавказзя) в українському літературному процесі початку ХХ ст. Проблеми рецеп ції: Автореф. дис. … дра філол. наук. – К., 1992. – С. 7. 182 Клочек Г.Д. Методология системных исследований индивидуаль ной поэтики и поэтики отдельного литературного произведения. Авто реф. дис. … дра филол. наук. – К., 1989. 183 Вервес Г.Д. В інтернаціональних літературних зв’язках. – К.: Дніпро, 1983. – С. 67. 184 Радишевський Р.П. Іскри єднання. До питання про інтернаціо нальні мотиви творчості Лесі Українки. – К.: Дніпро, 1983. – С. 12. 185 Там само. – С. 41. 186 Булаховська Ю.Л. Типологія польськоросійськоукраїнських літературних явищ 50–70х рр. ХХ ст. – К.: Наук. думка, 1982. – С. 7. 187 Вервес Г.Д. В інтернаціональних літературних зв’язках. – К.: Дніпро, 1983. – С. 71. 188 Там само. – С. 73. 189 Українська література в загальнослов’янському та світовому лі тературному контексті. – К.: Наук. думка, 1988. – Т. 1. – С. 405. 190 Наливайко Д.С. Спільність і своєрідність: Українська література в контексті європейського літературного процесу. – К.: Дніпро, 1988. – С. 12. 191 Там само. – С. 13. 192 Там само. – С. 17. 193 Наливайко Д. Типологія української реалістичної літератури на європейському тлі // Наливайко Д. Теорія літератури й компаративісти ка. – К.: Видавничий дім «КиєвоМогилянська академія», 2006. – С. 290. 194 Наливайко Д. Літературна імагологія: предмет і стратегії // Наливайко Д. Теорія літератури й компаративістика. – К.: Видавничий дім «КиєвоМогилянська академія», 2006. – С. 94. 195 Задорожна Л.М. Українськовірменські літературні взаємини: парадигма розвитку. – К.: Акцент, 2004. – С. 233. 196 Грабович Г. Грані міфічного: образ України в польському й україн ському романтизмі // Грабович Г. До історії української літератури. – К.: Основи, 1997. – С. 178. 197 Там само. – С. 185. 198 Новикова М. Прекрасен наш союз: Литература – переводчик – жизнь: Литературнокритические очерки. – К., 1986. – С. 78. 199 Там само. – С. 79. 200 Там само. – С. 83. 201 Там само. – С. 172. 202 Пахльовська О. Є.4Я. Українськоіталійські літературні зв’язки ХV–ХХ ст. – К., 1990. – С. 194, 197. 203 Бетко І. Біблійні сюжети і мотиви в українській поезії ХІХ – по чатку ХХ ст. – К., 1999. – С. 74. 204 Там само. – С. 73. 205 Міжнаціональні горизонти і компаративістичний дискурс сучас них літературознавчих студій. – Т., 2005. – С. 57. 206 Там само. – С. 62. 207 Там само. – С. 66. 208 Коломієць Л.В. Концепуальнометодологічні засади сучасного українського поетичного перекладу. – К., 2004. – С. 12. Цитуючи далі це видання, зазначаємо сторінки в тексті. 209 Там само. – С. 128. 210 Лановик М.Б. Теорія відносності художнього перекладу: Літера турознавчі проекції. – Т., 2006. – С. 73. Цитуючи далі це видання, за значаємо сторінки в тексті. 211 Рязанцева Т. Змалювати думку… (консептизм як напрям мета фізичної поезії в літературі Європи доби Барокко). – К., 1999. Рязанце4 ва Т. Бранець вічності: Аспекти поетичної творчості Олекси Стефано вича. – К., 2007. 212 Пригодій С. Літературний імпресіонізм в Україні та США. – К., 1995. 213 Арендаренко І.В. По дорозі й назустріч: Англійська та українська романтичні поезії: порівняльна типологія і поетика. – К., 2004. 214 Моренець В.П. Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст.: Україна і Польща. – К.: Основи, 2002. 215 Там само. – С. 215. 216 Лімборський І.В. Європейське та українське Просвітництво: не завершений проект? Реінтерпретація канону і спроба компаративного аналізу літературних парадигм. – Черкаси: ЧДТУ, 2006. – С. 36. Циту ючи далі це видання, зазначаємо сторінки в тексті. 217 Овчаренко Н.Ф. Міфологема землі в канадській і українській прозі. – К., 1996. 218 Денисова Т.Н. Роман «поштової марки» (спроба порівняльного аналізу вирішення теми землі в українській і американській літера турах) // Українська література в системі літератур Європи і Америки (ХІХ–ХХ ст.) – К., 1997. 219 Див.: Гижий В.Л. Типологічні відповідності української та англійської неоромантичної прози кінця ХІХ – поч ХХ ст. (текстологія і поетика): Автореф. дис. … канд. філол. наук. – К., 2000; Кебало М.С. Типологічні відповідності українського та німецького натуралізму остан ньої третини ХІХ ст.: Автореф. дис. … канд. філол. наук. – Т., 2002. 220 Нямцу А. Поэтика традиционных сюжетов. – Черновцы: Рута, 1999. – С. 3. Цитуючи далі це видання, зазначаємо сторінки в тексті. 221 Традиційні сюжети та образи. – Чернівці: Місто, 2004. – С. 15. Цитуючи далі це видання, зазначаємо сторінки в тексті. 222 Літературознавча рецепція і компаративістичний дискурс. – Т., 2004. – С. 12. 223 Там само. – С. 13. 224 Ткачук М. Жанрова структура прози Івана Франка (борислав ський цикл та романи з життя інтелігенції). – Т., 2003. 225 Барабаш Ю. «Коли забуду тебе, Єрусалиме…»: Гоголь і Шев ченко. Порівняльнотипологічні студії. – Х.: Акта, 2001. – С. 254. 226 Там само. 227 Нахлік Є. Доля – Los – Судьба: Шевченко і польські та російські романтики. – Л., 2003. – С. 10. 228 Див: Гундорова Т. Перевернений Рим, або «Енеїда» Котлярев ського як національний наратив // Сучасність. – 2000. – № 4. 229 Неборак В. Перечитана «Енеїда»: Спроба сенсового прочитання «Енеїди» Івана Котляревського на тлі зіставлення з «Енеїдою» Вергілія. – Л., 2001. Тетяна Свербілова Дослідження з порівняльного літературознавства в Росії: традиції та сучасний стан Вступ Літературна компаративістика в сучасному розумінні існує в Росії півстоліття, хоча традиції порівняльноісторичної школи проф. О. Веселовського (цей період можна означити як порівняль ноісторичний, на відміну від компаративного – сучасного) – зав жди були тут сильними і дослідження в цьому напрямку ніколи не припинялися. У 20–30х рр. в Ленінграді існував, наприклад, навіть НДІ порівняльного вивчення літератур та мов Заходу та Сходу при ЛДУ, де працювали такі відомі дослідники, як Ольга Фрейденберг. Тому історія компаративістики в Росії складається принаймні з двох етапів – класичного, порівняльноісторичного, та сучасного, власне компаративного. Останні п’ятдесят років російського літературознавства в свою чергу, як відомо, не були монолітними, і, коли йдеться про 60–80ті рр., чітко розподіля лися на два струмені, як їх умовно визначали пізніше самі учас ники, – академічноуніверситетський, офіційний та неофіційний, або напівофіційний. В останньому чи не першу роль відігравала російська структурносеміотична школа, яка в усьому світі отри мала назву московськотартуської. Оскільки питання компарати вістики практично не оминала жодна з літературознавчих шкіл, які існували в Росії, то й компаративістичні дослідження теж варто було б розглядати за тою ж схемою. При цьому офіційна компаративістика розвивалася в руслі традицій порівняльноісто ричної школи та офіційного марксизму, а неофіційна апелювала переважно до досвіду сучасних зарубіжних дослідниківком паративістів. Втім, межа між напрямками була цілком умовною, адже дійових осіб цієї науковоісторичної вистави було взгалі обмаль, російські університети фахівців за спеціальністю «по рівняльне літературознавство» не готували, і компаративною тематикою вимушено займалися русисти і зарубіжники, семіо тики і теоретики літератури. Подруге, опозиція неофіційної науки була в Росії завжди поміркованою і відчувала на собі тиск не тільки політичної загрози, а й автоцензури, яку добре вихову вали найкращі російські університети протягом 70ти років. Тра диція народницької культурології добре сусідила з марксист ським розумінням історії літератури, що позначилося, зокрема, і на компаративних дослідженнях. Марксизм не був чужим навіть культовій постаті російської семіотики Ю.М. Лотману, вихованцю петербурзької істориколітературної академічної школи. Академічноуніверситетська компаративістика, якщо засто совувати термінологію В. Топорова стосовно топосу літературної творчості, – в свою чергу, мала свій петербурзький (ленінград ський) та московський тексти. Пізніше до них приєднався специ фічний провінційний текст, як, наприклад, тверська школа, казанська школа, томська школа. Ці провінційні тексти мало досліджені навіть у російському наукознавстві та історії науки. ПЕТЕРБУРЗЬКА АКАДЕМІЧНА ШКОЛА Олександр М. Веселовський Дійсним родоначальником та главою порівняльноісторич ного літературознавства, його основоположником і разом з тим найбільшим представником справедливо вважається Олександр Миколайович Веселовський (1838, Москва – 1906, Петербург) – історик і теоретик літератури, фольклорист, етнограф. Без розу міння традицій О. Веселовського у російській компаративістиці 30–60х рр. ХХ ст. неможливо збагнути і сучасний її стан. Дійс ний член Імператорської Академії наук з 1881р., О. Веселовський закінчив історикофілологічний факультет Московського універ ситету (1858). Понад рік працював в Берліні; у 1863 вивчав сла вістику в Празі. У 1864–1868 рр. – в Італії. Штатний доцент (1870), потім екстраординарний (1872), ординарний (1879) і за служений ординарний професор (1895) кафедри історії загальної літератури Петербурзького університету. З 1901 головував у Від діленні російської мови і словесності Імператорської Академії наук. Почав друкуватися у 1859 р. У науковій спадщині Веселов ського виділяється кілька тематичних циклів: італійська літе ратура епохи Відродження, російськослов’янська, візантійська і західноєвропейська середньовічна література і фольклор, істо рична поетика, нова російська література. Веселовський був найвідомішим представником порівняль ноісторичного напрямку в російській філології. Учень акад. Ф.І. Буслаєва, представника міфологічної школи братів Гримм, він спочатку виступав прибічником цієї школи. Пізніше він роз чарувався у «романтичному тумані арійських міфів та вірувань», в якому перебувала, на його погляд, ця школа, і захопився пози тивістською школою Бенфея, який, на відміну від школи братів Гримм, висував теорію літературних запозичень і міжнародної литературної взаємодії на основі не доісторичного племінного спо ріднення, як це робили міфологи, а історикокультурного спіл кування всіх народів Заходу і Сходу. Саме ця теорія надовго визначила собою історичний характер і наукову методику його капітальних досліджень, особливо із середньовічної литератури та фольклору. Розроблений у такий спосіб порівняльноісторичний метод та визначена програма досліджень уперше знайшли своє теоре тичне оформлення у вступній університетській лекції 1870 р. – «Про метод и задачи истории литературы как науки», а первісне застосування в роботі молодого професора – «Новые отношения муромской легенды о Петре и Февронии и сага о Рагнаре Лодбро ке» (1870). Останній оригінальний етюд відкриває собою довгу серію такого роду порівняльноісторичних робіт, що друкуються протягом 70х і 80х років. У них майстерно просліджуються своєрідні долі різного роду елементів світової поезії: мандрівних сюжетів, мотивів, поетичних схемформул, образівсимволів тощо. Найбільшою порівняльною працею в циклі досліджень Веселовского про середньовічну літературу і фольклор стала його докторська дисертація «Из истории литературного общения Востока и Запада: Славянские сказания о Соломоне и Китоврасе и западные легенды о Морольфе и Мерлине» (Спб., 1872). У цій книзі автор вирішує одне з найбільших питань літературного спілкування Сходу і Заходу. Залучаючи великий матеріал різних літератур, Веселовський відтворив картину проникнення схід них переказів через Візантію і південнослов’янські країни до Західної Європи. Незважаючи на те, що це питання вже частково розглядалося (В. Шмідт, Бенфей, Ю. Браун і О. Пипін), моногра фія його знаходилася в руслі шукань порівняльної науки про літературу, що тільки зароджувалася тоді в Європі. У 1860–1870х роках він створив теорію міфотворчості, що істотно відрізняється від теорії міфологічної школи братів Грімм. Дослідник широко користався типологічним зіставлен ням подібних літературних явищ, що спостерігаються в різних культурах, не зв’язаних між собою генетично. Поряд з теорією запозичення дослідник визнавав теорію самозародження мотивів і сюжетів. Характерною для Веселовського є теорія «зустрічних течій», які сприяють запозиченню і засвоєнню культурою іно земного матеріалу. Перетворившись на початку 70х рр. на послі довнішого в Росії представника порівняльноісторичного методу і теорії запозичень, Веселовський проте ставився до Бенфея до сить незалежно і самостійно. Тому там, де це було можливо, він прагнув використовувати й міфологічну теорію Гриммів, оскіль ки гадав, що ці напрямки не виключають один одного, а скоріше доповнюють. За думкою Веселовського, теорія запозичень може бути застосована лише в тих випадках, коли мова йде «про сюже ти, тобто про комбінації мотивів, про складні казки з ланцюгом моментів, послідовність яких випадкова і не могла ані зберегтися в цій випадковій цілісності (теорія самозародження), ані розви нутися там і тут в однаковій схемі з найпростіших мотивів (тео рія міфологічна)». Такого роду запозичення складних сюжетних утворів являють собою далеко не випадкові явища. Навпаки, всі вони так чи інакше завжди викликаються відповідними куль турноісторичними подіями і процесами. Спроби ж застосувати міфологічну «экзегезу» можуть мати місце лише тоді, «коли вже закінчені всі розрахунки з історією» і ми маємо справу не зі складною сюжетною схемою, а з окремим мотивом, що складає «найпростішу оповідну одиницю, яка образно відповіла на різні запити первісного розуму чи побутового спостерігача». Але, зре штою, Веселовський розчарувався й у теорії запозичень, що зі грала вирішальну роль у його дослідженнях 70–80х рр. Під впливом англійських антропологів і етнографів він при ходить до побудови так званої етнографічної теорії як теорії самозародження зустрічних літературних течій. Подібність і по вторюваність примітивних сюжетних схем, мотивів і образів символів сприймаються цією теорією «не тільки як результат історичного (не завжди органічного) впливу, але і як наслідок єдності психічних процесів, що знайшли в них вираження». Йдеться також про вплив аналогічних суспільнопобутових умов, що породжують відповідні властивості середовища, у зв’яз ку з єдністю законів людської еволюції і цивілізації. Аналогічні середовища природно можуть іноді в різних країнах породжува ти аналогічні літературні течії і формоутворення. Водночас необ хідно мати на увазі, що ця теорія, як її сформулював Веселов ський, поперше, пояснюючи повторюваність мотивів, не пояс нює повторюваності їхніх комбінацій, а подруге, не виключає можливості запозичення, адже навряд чи можна твердити, що мотив, який відповідав у певному місці умовам побуту, не був перенесений в інше як готова схема. На «зустрічних течіях» О. Веселовский закладає основу для майбутнього порівняльного методу. Учений цінує національну самобутність, але він з великою довірою ставиться до здатності національного, «свого» протистояти впливу, не відкинувши «чу же», а засвоївши його, перетворивши собі на користь. У зустрічі сюжетів, за спостереженням М. Азадовского, у Веселовского від бувається «зустріч різних культур». Етнографічна теорія поезії, своєю чергою, привела Веселов ського до того, що метод порівняльноісторичний, стаючи фак тично, у процесі дослідницької роботи, методом історикоетно графічним, – так його іноді називав сам учений, – до кінця 80х рр. перетворився в нього під впливом доктрини Спенсера, а також «Поетики» Вільгельма Шерера – на еволюційносоціо логічний метод (курс лекцій «Теория поэтических родов в их историческом развитии»). Веселовський зупинився на порозі літератури Нового часу; ядро його історичної поетики – теорія первісного синкретизму родів і видів словесності в межах архаїчного обрядового комп лексу. Її межа залишалася такою і надалі: не випадково переваж на більшість досліджень, створених уже після реабілітації ком паративістики і пов’язаних із історичною поетикою, присвячені фольклору, античній літературі, літературі Давнього Сходу і Се редніх віків. Для того, щоб мати можливість глянути на літе ратуру Нового часу з погляду «схематизму і повторюваності», необхідно мати опору у виді теоретично продуманої типології цих повторюваних схем. Для Веселовського такою елементарною компаративною одиницею був сюжетний мотив, але, як показав уже В.Я. Пропп, мотив не може вважатися неподільною одини цею оповідання. Порівняльноісторична школа, що утворилася свого часу на вколо імені Веселовського (К. Тіандер, Є. Анічков, Д. Пєтров, Ф. Батюшков, В. Шишмарьов, надалі, Ф. де ЛаБарт), фактично не тільки не зуміла успішно продовжувати справу його життя, але й не встигла навіть цілком розкрити всю його глибоку істори колітературну і теоретичну концепцію. Цим же значною мірою пояснюється слабкий вплив її на представників різних напрям ків сучасного літературознавства. У 20ті рр. вважали, що талант Веселовського належить лише тій історичній добі, коли заклада лися самі основи порівняльної історії літератури. А втім, як за значав Вяч.Вс. Іванов, окремі висновки порівняльних студій Ве селовського, викладені в «Исторической поэтике», підтверджені новітніми дослідженнями. Зокрема, у серії робіт з античної та індоєвропейської поетики була підтверджена ідея про наявність у Гомера складно побудованих образів із уподібненнями, вкладе ними одне в одне, як у давньоісландських кеннінгах. У праці Ве селовського «Из истории эпитета» містилися думки, співзвучні таким пізнішим дослідженням, як книга К. Сперджен про образність Шекспіра тощо. Олексій М. Веселовський Компаративістом був і молодший брат Олександра Веселов ського – Олексій Миколайович Веселовський (1843–1918) – росій ський літературознавець, професор Московського університету і колишніх Вищих жіночих курсів; з 1906 – почесний академік, фахівець із західноєвропейської літератури. Широкою популяр ністю користалися його студії про Моль’єра і байронізм. За ра дянських часів у добу гоніння на компаративістику як форма лістичну та космополітичну науку його ім’я не було популярним, у тогочасних енциклопедіях його праці критикуються за фор мальний метод аналізу та недоцінку самобутності російської культури. Натомість дожовтневі енциклопедії та словники, як то енциклопедичний словник Брокгауза та Ефрона, подають виключ но позитивні відомості про дослідника: «Блискучий стиліст, обдарований живим розумінням прекрасного, Веселовський належить до числа тих небагатьох у нас істориків літератури, що вміють поєднати спеціальні знання із широтою погляду». За своїми методологічними поглядами Олексій Веселовский – прихильник історикокультурної школи. У літературі він насам перед цінував прогресивність ідей. У цьому плані написано його відому книгу «Западное влияние в русской литературе», яка ви тримала п’ять видань (1881 – 1910). Патетика книги – у бороть бі з «пароксизмом племінної винятковості», у бажанні «ввести розвиток російської думки і творчості в коло європейського розу мового руху» (з передмови). Звідси виводили певне нехтування власне літературною стороною поетичних фактів, їхньою фор мою і стилем. Як здається, спадщина цього російського компара тивіста сьогодні незаслужено забута. Традиції Олександра Веселовського підтримувалися Петер бурзькою школою порівняльного вивчення літератур. Ще перед війною у 30ті рр. в Інституті російської літератури (Пушкинский Дом) компаративні дослідження одержали навіть офіційний статус: було створено групу з вивчення літературних впливів на чолі з В.М. Жирмунським, перетворену потім у Західний відділ (що й обумовило, у першу чергу, перейменування Інституту ро сійської літератури на Інститут літератури). Тобто наступний, після О. Веселовського, історичний етап розвитку поріняльних досліджень, був пов’язаний з ім’ям В.М. Жирмунського. В.М. Жирмунський Віктор Максимович Жирмунський (1891–1971) – видатний російський філолог, літературознавець, компаративіст, лінгвіст. Академік АН СРСР (1966), членкореспондент Баварської, Бри танської, Датської, Німецької академій наук, почесний доктор наук багатьох європейських університетів. Народився 1891 у Пе тербурзі. 1908 р. закінчив Тенішевське училище, а в 1912 р. – історикофілологічний факультет Петербурзького університету. 1913 вийшла праця Жирмунського «Немецкий романтизм и со временная мистика», у якій концепції єнських романтиків роз глядалися в зв’язку з художніми шуканнями сучасного росій ського символізму. Книгу можна вважати першою масштабною спробою компаративного аналізу двох національних літератур них явищ. 1915 р. Жирмунський став приватдоцентом Петербурзького університету, з 1919 р. – професор. У 1933 р. заснував кафедру історії західноєвропейських літератур, яку очолював до 1949 р. Поле його наукових інтересів було надзвичайно широким. У 1920ті роки він був одним із активних учасників ОПОЯЗу. Роботу в Ленінградському університеті поєднував із завідуван ням відділом словесного мистецтва в Інституті історії мистецтв. Під його редакцією виходила серія «Вопросы поэтики» і збірни ки «Поэтика». В. Жирмунський опублікував також власні праці з поетики «Композиция лирических стихотворений» (1921), «Рифма. Ее история и теория» (1923), «Введение в метрику. Тео рия стиха» (1925) і численні статті з проблем поетики, частина з яких увійшла в книгу «Вопросы теории литературы» (1928). Учений репрезентував російську школу порівняльноісторич ного дослідження світової культури. Але слід відзначити, що як його новаторство у цій ґалузі, так і взагалі новаторство російської порівняльної школи, було відносним. Значною мірою воно повто рювало та засвоювало результати розвитку компаративістики в Європі у ХХ ст. Після політичних процесів проти космополітиз му у 50ті рр. та заборони компаративістичних досліджень в СРСР у 50ті рр. слово «компаративістика» не вживалось. Замість нього поширився термін «порівняльне літературознавство», який, влас не, був калькою з французької. Тобто те, що може вважатися на ціональною особливістю саме російської школи, було насправді добре засвоєним уроком європейської компаративістики. З іншого боку, у так званих порівняльних дослідженнях, дійсно, спостеріга лася національна російська специфіка. Вона полягала у тому, що на порівняльні проблеми російські дослідники завжди дивилися крізь призму саме російської літератури та ментальності. 1924 р. була опублікована докторська дисертація В. Жир мунського «Байрон и Пушкин», 1937 р. – «Гете в русской лите ратуре» та ін. Необхідність комплексного вивчення процесу роз витку культури визначила інтерес Жирмунського до історичної поетики. 1940 він видав праці О.М. Веселовського, тоді ж з’яви лися друком його власні статті з історичної поетики. У 1921–1935 рр. Жирмунський був дійсним членом Науко водослідного інституту порівняльного вивчення літератур Захо ду і Сходу, старшим науковим співробітником Інституту мови і мислення, у 1935–1950 рр. – завідувачем Західним відділом Інституту літератури (Пушкинский Дом) Академії наук СРСР, у 1957–1971 рр. – завідувачем сектором індоєвропейських мов Ленінградського відділення Інституту мовознавства. Як завіду вач Західним відділом Пушкінського Дому він очолив роботу редколегії «Истории западноевропейских литератур», яка розро била докладний план видання багатотомних зібрань історії літе ратур Франції, Англії, Німеччини, Іспанії та Італії. Під час кам панії по «боротьбі з космополітизмом» у 1949 р. Західний відділ Інституту літератури було закрито. Жирмунський разом із іншими видатними вченими (Б. Эйхенбаум, М. Азадовський, Г. Гуковський) був обвинувачений у пропаганді буржуазнолібе ральних та космополітичних поглядів у літературознавстві. По вернувся він до університету тільки у 1956 році. В.М. Жирмунський сприймав художній твір як цілісну систе му, що базується на єдності змісту й форми. Історикокультурний підхід, запропонований ним, з одного боку, був продовженням традицій російської культурноісторичної школи в компаративі стиці, а, з іншого боку, розширював можливості національного російського літературознавства, яке протягом багатьох десяти літь обмежувалося майже виключно розглядом власної літерату ри окремо від компаративних зіставлень, що були не основним, а додатковим інструментом у дослідженнях. Цей підхід припу скає розкриття соціальної обумовленості подій і характерів, відношення до дійсності як до факту соціального і тим самим історичного, що було знаком російської компаративістики ХІХ і значною мірою ХХ ст. З цих позицій він оцінює творчість Ґете, Гердера, Байрона, розглядаючи проблему літературних впливів (Байрон і Пушкін, Ґете і російська література) як факт ідеологіч ний і соціально значимий. Утім, основною передумовою порів няльної історії літератури, на думку вченого, є єдність процесу соціальноісторичного розвитку людства, що обумовлює складну взаємодію окремих національноспецифічних літератур: націо нальна своєрідність не відірвана від універсального, «людського» і тільки в ньому знаходить своє місце і виправдання. І в цьому був крок уперед у порівнянні з традиційним російським літера турознавством, яке розвивалося під знаком народницьких ідей в естетиці й займалося переважно проблемами запозичень. Важ ливе місце в літературознавчій діяльності В.М. Жирмунського займають версифікаційні дослідження метрики, побудовані на зіставленні різних національних систем із урахуванням їх взаємозалежностей і взаємовпливу. В.М. Жирмунський був представником петербурзько–ленін градської філологічної школи. Вона виникла в стінах Петербур зького університету наприкінці ХІХ і на початку ХХ ст. Хоча ця школа має загальнофілологічне значення, її принципи розповсю джуються й на петербурзьку компаративістику теж. Широта наукових інтересів вивела В.М. Жирмунського на шлях порівняльноісторичного дослідження явищ світової куль тури. В працях В.М. Жирмунського все більше підсилюються акценти, з одного боку, на національну своєрідність сприйняття елементів чужої культури в культурі, що сприймає, а з іншого боку, на типологічно близькі риси у розвитку різних літератур, що свідчать про наявність загальних закономірностей еволюції людської культури. Порівняльноісторичний, типологічний і функціональний підходи до вивчення літератури синтезуються в науковій творчос ті В.М. Жирмунського. Вони ж лежать і в основі його курсу лекцій «Введение в литературоведение». Завершує цей курс ви світлення загального поняття істориколітературного процесу, в якому містяться міркування автора про співвідношення загаль них закономірностей літературного процесу і національної своєрідності, про роль традицій та їхньої трансформації в літера турних рухах різних епох, про проблему взаємодії літератур у їхньому стадіальному розвитку. Проблемам порівняльного вивчення літератур було присвя чено ще довоєнну доповідь В.М. Жирмунського «Сравнительное литературоведение и проблема литературных влияний» (1935), де було висунуто, на відміну від методики контактних зв’язків, концепцію про єдність істориколітературного процесу, яку він пояснював єдністю соціальноісторичного розвитку людства. Метою порівняльного літературознавства ставала побудова «все світньої літератури». Ця ідея, що веде своє походження від пози тивістського погляду на історію, який визначав науку ХVШ– ХІХ ст., цілком органічно поєднувалася з марксизмом, звідти й типове ототожнення літератури з ідеологією. Пізніші намаган ня російських академічних компаративістів створити «Историю всемирной литературы» мають в основі ту ж саму ідею. Погляди вченого розвивалися у подальших працях: «Литера турные отношения Востока и Запада как проблема сравнительного литературоведения» (1946); «Эпическое творчество славянских народов и проблемы сравнительного изучения эпоса» (1958); «Проблемы сравнительноисторического изучения литератур» (1960); «Литературные течения как явление международное» (1967). Показовою для раннього етапу російської радянської компа ративістики є доповідь В.М. Жирмунського «Проблемы сравни тельноисторического изучения литератур», яку було прочитано в 1960 р. на загальносоюзній дискусії з питань взаємозв’язків та взаємодії літератур і яка відіграла визначну роль у розвитку російських досліджень цього періоду. Порівняльне вивчення, – вважає дослідник, – важливе тому, що «дозволяє встановити за гальні закономірності літературного розвитку в його суспільній обумовленості і в той же час національну специфіку літератур, що постає предметом порівняння». Ці закономірності вчений пов’я зує із розвитком великих літературнохудожніх напрямків та стилів, найвищим ступенем яких він вважає реалізм, згідно з на становами радянської доби. Як би там не було, а висновки стосов но невипадковості впливів і взаємозв’язок впливів та типологіч них сходжень, як і стосовно історичного характеру літературних взаємозв’язків, а також необхідності подолання «європоцентриз му» порівняльного літературознавства, – гідні всілякої уваги. З пізніх праць В.М. Жирмунського цій проблемі присвячено доповідь на У конгресі Міжнародної асоціації з порівняльного літературознавства у Бєлграді «Литературные течения как явле ние международное» (1967), де продовжено традицію розмежу вання історикотипологічних аналогій (конвергенцій) та літера турних впливів та визначення передумов порівняльного вивчення літератур в аспекті єдності та закономірностей процесу соціаль ноісторичного розвитку людства. Регулярний характер міжна родних літературних течій надихає на думку про єдиний зако номірний розвиток цілих художніх систем та про обумовленість усього процесу в цілому. Зміна художніх парадигм дослідником пов’язується зі зміною ідеології та засобів її художнього втілен ня. Подібний детермінізм, як і увага до соціальних факторів мистецтва, а також пояснення модернізму кризою буржуазної свідомості – відзеркалює загальний стан радянської естетики. Жирмунський полемізує з ідеєю П. ВанТігема про всесвітню літературу як про суму бінарних зв’язків окремих літератур у зміні міжнародних літературних течій. На противагу він вису ває тезу про літературний процес як частину процесу загально історичного та концепт світової літератури, позбавленої європо центризму. Хоча, як зазначалося, новаторство радянської компаративі стики здебільша повторювало результати європейських дослі джень, але в цілому погляди В.М. Жирмунського не можна назвати застарілими. Вони корелюють з тими напрямами сучас ної компаративістики, де спостерігається певне повернення до принципу детермінізму в науці та відбувається нове переосми слення старої категорії світової літератури. Традиції В.М. Жирмунського у порівняльному вивченні лі тератур продовжувалися в Ленінградському Інституті російської літератури (Пушкінському Домі) у Західному відділі (колишня група з вивчення літературних впливів). Російськозахідні літе ратурні зв’язки не були в центрі наукових інтересів співробітни ків відділу, тому порівняльноісторична проблематика в інсти тутських працях була представлена дуже скромно, оскільки компаративні теми вважалися ідеологічно шкідливими і небез печними. Офіційно заборона на дослідження в цій області була знята лише в 1960 році, коли в Москві відбулася дискусія про взаємозв’язки і взаємодію національних літератур, що узакони ла, хоча і з безліччю обмежень, цей напрямок у радянській літе ратурній науці. Однак фактично ситуація змінилася трохи раніше, з настан ням «відлиги», і до моменту проведення московської дискусії намітилися вже деякі позитивні зрушення. В ІРЛІ Академії наук СРСР у 1956 р. почалося формування спеціального центру вивчення російськозарубіжних літературних зв’язків. Спочатку це була невелика група в складі Сектору нової російської літе ратури, а з 1957 р. рішенням Президії АН СРСР на її основі був утворений особливий науковий підрозділ – Сектор взаємозв’яз ків російської і зарубіжних літератур. Ініціатором створення й організатором сектора став Михай ло Павлович Алєксєєв (1896–1981), у той час членкореспондент АН СРСР (1946) за Відділенням літератури і мови. З 1958 р. – дійсний член Академії наук СРСР. М.А. Алєксєєв – найбільший фахівець у цій галузі. Тому третій етап розвитку класичної росій ської компаративістики поєднується з ім’ям цього вченого. М.П. Алєксєєв Початковий період життя та діяльності М.П. Алєксєєва пов’язаний з Україною. Він народився в Києві, ріс в атмосфері, перейнятій духом літератури, науки і мистецтва. Навчався в при ватній гімназії В. П. Науменка – одному з кращих середніх на вчальних закладів Києва, – потім на історикофілологічному факультеті Київського університету. Близьким його другом по гімназії був майбутній український поет Максим Рильський. М.П. Алєксєєв належав до тих дослідників, яких можна на звати компаративістамипрактиками. Він став російським пред ставником генетикоконтактологічного етапу в розвитку світової компаративістики, цей підхід був для нього найбільш близьким. З юності він виступав як музичний критик. Одночасно читав лек ції з питань музики та писав музикознавчі розвідки, тому компа ративні міждисциплінарні підходи до культури було органічно властивими йому від самого початку діяльності. У 1918 р. закін чив університет. Вже в дипломному творі «Романтический культ сильной личности в европейской и российской литературах на чала XIX столетия», за яке йому була присуджена золота медаль, окремі літератури розглядалися в їхніх взаємозв’язках. Такий підхід надалі склав основу діяльності вченого. У той же час він продовжував займатися музикознавством, і ця подвійність інте ресів виявилася у доповіді «И.С. Тургенев и музыка» (1918), яку він сам вважав початком своєї наукової діяльності. Міждисцип ліарність першої наукової розвідки може вважатися знаменною. Захоплення музикознавством слугувало розвитку тої міждисци плінарності у методиках дослідження, яка вважається найпер спективнішим полем сучасної компаративістики. З 1920 по 1924 р. М.П. Алєксєєв був «професорським стипен діатом» (відповідає сучасній аспірантурі) при історикофілоло гічному факультеті Новоросійського (Одеського) університету. При всьому розмаїтті його праць одеського періоду вже наміча ються деякі основні напрямки, що потім стануть визначальними в діяльності вченого. Це, перш за все, праці компаративного пла ну, де російська література порівнюється з іншими. В історії ро сійської літератури його особливо захоплюють Пушкін і Тур генєв. Статті «Ф.М. Достоевский и книга ДеКвинси «Confessions of an English OpiumEater» (1922) і «Белинский и Диккенс» (1924) – перші його значні роботи про творче освоєння в Росії зарубіжних літератур. Статті «Бальзак в России» (1923) і «Не мецкая поэма про декабристов» (1926) випереджають цикли до сліджень про російські контакти західноєвропейських письмен ників і про сприйняття російської культури на Заході. У 1933 р. М.П. Алєксєєв починає працювати в Інституті російської літератури (Пушкинский Дом) Академії наук СРСР. У 1956 р. він очолив організований за його ініціативи сектор взаємозв’язків російської і зарубіжних літератур. У Ленінград ському університеті протягом тридцяти років він був професором кафедри зарубіжних літератур. У 1937 р. захистив докторську дисертацію на тему «Очерки истории англорусских литератур ных отношений (XI–XVII вв.)». В роки евакуації (1942–1944) виступав з доповідями на теми порівняльного літературознавст ва. Перервану в 1960 р. роботу в Ленінградському університеті учений відновив у 1969 р. читанням курсу з порівняльного літе ратурознавства. Багатосторонність і різноманіття наукових інтересів є зако номірним наслідком поглядів ученого на єдність світового літе ратурного процесу і ширше – розвитку світової культури. Кожен факт уявляється йому не ізольовано, але у всім розмаїтті його зв’язків і впливів. Вступ до збірника «Неизданные письма иностранных писателей...» (1960), присвячений, здавалося б, вузькому архівознавчому аспекту, перетворюється на велике до слідження, що з’ясовує міжнародні контакти діячів російської культури, шляхи проникнення до Росії іноземних автографів і те значення, що мали для російської літератури ці рукописні мате ріали. Тому, нарешті, у творчості досліджуваних письменників (та й не тільки письменників) ученому вдається відкривати ціка ві й часом несподівані аспекти, аналізом яких ніхто до нього не займався. З численних прикладів такого роду можна послатися хоча б на статті: «Славянские источники „Утопии” Томаса Мора» (1955) чи «Пушкин и наука его времени» (1956). Уявлення про єдність літературного процесу сприяло зосере дженню переважної уваги вченого на різноманітних літератур них генетикоконтактних зв’язках. М.П. Алєксєєв належав до числа найбільших фахівців в галузі вивчення літературних зв’язків, які він розумів дуже широко. Він досліджує зв’язки й усередині однієї літератури, і в міжнародному спілкуванні лі тератур. Осмислення літератури як елемента руху культури нерідко спонукує його виходити за межі суто літературного ряду, показувати зв’язок літератури, переважно російської, з іншими сферами культурного життя – суспільною думкою, політичною історією, соціальноекономічним життям, фольклором, музикою, образотворчим мистецтвом, точними і природничими науками, нарешті, іноземною культурою загалом. Комплексне вивчення поставленої проблеми як відмінна риса наукового методу М.П. Алєксєєва робить проблематичною класифікацію його робіт, віднесення кожної з них до тієї чи іншої вузької галузі науки. Характерним прикладом може бути дослідження «Из истории испанорусских литературних отноше ний XVI – начала XIX веков» (1964). До появи праці М.П. Алєк сєєва тема ця вважалася безперспективною: передбачалося, що вона не має скількинебудь серйозних основ у силу історичної роз’єднаності двох країн. Учений спростував цю усталену точку зору. Розвиток іспаноросійських літературних відносин розгля дається вченим надзвичайно широко, як «взаємне ознайомлення двох народів». Не лише літературні зв’язки протягом чотирьох століть, а й політичні відносини держав, рівнобіжні суспільні рухи, подорожі, особисті контакти літературних і суспільних діячів, поширення іспанської мови в Росії і російської – в Іспанії, відомості про географію іншої країни і т. д., – словом, усі різно манітні фактори, що формують уявлення одного народу про ін ший, цікавлять вченого, який встановлює їхні складні взаємини. М.П. Алєксєєв демонструє, як культурні зв’язки обох країн обу мовлюються і подібністю процесів їхнього історичного розвитку, і типологічною близькістю їхніх культур. У сфері власне літера турних відносин учений досліджує різноманітні форми посеред ництва, оскільки з іспанською літературою в Росії довгий час знайомилися за французькими, німецькими та англійськими перекладами, а з російською в Іспанії – за латинськими, поль ськими й французькими джерелами. Досліджуючи російську літературу, учений порівняно рідко залишається переважно в її межах. Його цікавлять здебільшого дві проблеми: сприйняття й освоєння російською літературою досвіду і досягнень світової культури і міжнародне значення російської літератури. Значну кількість праць М.П. Алєксєєва присвячено проблемі сприйняття на Заході російської культури, у найширшому розумінні цього слова, і російського громадського життя. Тематика цих досліджень дуже широка: тут і «Немецкая поэма о декабристах» (1926), і «Сибирь в западноевропейской литературе» (1932), і ставлення Ґете до давньоруського живопису (1932), і «Эпизоды из русской истории в „Опытах” Монтеня» (1957), і уявлення Шекспіра про Росію і росіян (1965) тощо. На решті, інтересом до тієї ж проблеми обумовлене кількаразове звертання ученого до дослідження особистих контактів іноземних письменників з діячами російської літератури і держави. Пробле мам білігвізму було присвячено доповідь, виголошену на VI Між народному конгресі з порівняльного літературознавства в Бордо (1970) і опубліковану французькою мовою п’ять років після того. Незважаючи на те, що в цілому постать М.П. Алєксєєва належала до генетикоконтактологічного етапу розвитку світової компаративістики, подеколи в призабутих працях вченого мож на віднайти й наукові ідеї, співзвучні сучасному компаративі стичному дискурсу. Так, хотілося б зупинитися для прикладу на одному одеському епізоді творчої біографії дослідника, тим біль ше, що пов’язаний цей епізод з діяльністю вченого в Україні. Йо го творча біографія як дослідника взаємозв’язків російської та зарубіжних літератур, майбутнього багаторічного лідера російсь кої школи літературної компаративістики розпочиналася в Оде сі. Він став одним із найталановитіших представників «одеської культурної школи». Тут уже намічаються деякі основні напрям ки, що потім стануть визначальними в діяльності вченого. Чимало праць М.П. Алєксєєва цього періоду пізніше не перевидавалося, і не в останню чергу враховуючи волю автора, який не включав їх до своїх книжок. Втім, те, що здавалося недостатньо аргументо ваним у роки життя дослідника, сьогодні переосмислюється. Так, однією з тих праць була стаття «К „Истории села Горюхи на”. За припущенням М.П. Алєксєєва, поштовхом до оформлен ня вихідного задуму «Історії села Горюхина» О. Пушкіна могла послужити «Історія НьюЙорка» («А History of New York from the Beginning of the World to the End of the Dutch Dynasty», 1809) Вашингтона Ірвінга, що пародіювала «учений» стиль історичних хронік. Сам факт широкої популярності Ірвінга в Росії 20–30х років XIX в. (численні переклади його творів знаходяться в усіх найвідоміших часописах того часу) як і те, що твори Ірвінга знаходились у бібліотеці Пушкіна, дозволив також і А. Ахма товій звернутися майже водночас з Алєксєєвим до порівняння творів американського та російського письменників. На основі порівняльнофілологічного аналізу «Легенди про арабського зві здаря» Ірвінга і «Сказки о Золотом Петушке» Пушкіна вона доводить, що казка Ірвінга слугувала літературним джерелом для фантастичного гротеску Пушкіна. Її оригінальну гіпотезу про безпосередній вплив Ірвінга на Пушкіна підтримав й М.П. Алєк сєєв, знайшла вона визнання й в російському пушкінознавстві. Сучасні російські американісти теж більше звертають увагу на блискуче припущення А. Ахматової, ніж на точку зору М. Алєк сєєва, який вважав твір Пушкіна написаним зовсім самостійно і на власному матеріалі, але із застосуванням типологічно близь ких, подібних пародійних прийомів. Підтримана свого часу віт чизняними дослідниками творчості Ірвінга, ця гіпотеза була прийнята в пушкінознавстві скептично (за винятком Д.П. Яку бовича, який поставився до неї дуже толерантно), і сам автор до неї більше не повертався. Втім, пише Д.П. Якубович, як би там не було, ім’я Ірвінга, яке ще сучасниками Пушкіна пов’язувало ся з оповідною манерою ПушкінаБєлкіна, вперше заслужено відроджено саме М.П. Алєксєєвим. Є, однак, у цій давній історії й модерний зміст. Молодий одеський компаративіст, на відміну від своєї геніальної сучас ниці, звернув увагу не стільки на факт контактних зв’язків двох літератур, одна з яких була домінантною, генеруючою, а інша – засвоюючою, скільки на типологічні паралелі, залежні від іма нентного розвитку культур, певного стилю епохи, генологічних модифікацій пародійної оповіді в жанрі псевдоісторичної прози. Російська традиційна літературна компаративістика 20–30х ро ків майже виключно йшла в руслі фактичних зіставлень на рівні генетичних та контактних зв’язків, коли йшлося про доведене знайомство літератури, що засвоює, з літературою, що генерує. М.П. Алєксєєв у цій праці звертається безпосередньо до типоло гічних зіставлень. Наразі спроба Алєксєєва може здатися випе реджаючою для російської компаративістики. Д.П. Якубович у 1936 році, підтримуючи гіпотезу Алєксє єва, все ж таки зауважив, що молодому дослідникові бракує поваги до фактів: так, не враховується наявність у бібліотеці Пушкіна «Історії НьюЙорка» Ірвінга, помилково Ірвінгу припи сується авторство повісті Вальтер Скотта й т. і. Безумовно, саме це змусило пізніше Алєксєєва не включати цю статтю у свої на ступні монографії. Утім наразі можна висловити парадоксальну думку, згідно до якої сучасний стан слов’янської компаративі стики потребує вже не стільки фактів, скільки вміння узагаль нювати розрізнені факти світового літературного процесу. І вмін ня створювати оригінальні творчі концепції. У передмові до однієї з своїх головних книжок «Пушкин» дослідник так визначає шлях не тільки компаративного пушкі нознавства, а й компаративістики взагалі: «Немає, ймовірно, жодного великого чи дрібного твору Пушкіна, який не варто було б поставити у зв’язок із тим чи іншим пам’ятником західноєвро пейської думки, – щоб таке зіставлення прояснило ту чи іншу особисту унікальність Пушкіна як письменника, або підкресли ло всю його самостійність і творчу зрілість»1. Інший дослідник історичного факту Ю.М. Лотман писав так: «Традиційна компаративістика вивчила генетичні зв’язки подіб них елементів. Типологічний підхід вимагає складання порів няльних таблиць функцій і текстів, що їх обслуговують. Тоді саме поняття порівнянності не буде обмежуватися зовнішньою подібністю, а розкриється як діалектична єдність збігів і розбіж ностей, причому дослідник повинен бути готовим до того, що разюча зовнішня подібність часом сполучається з глибоким функ ціональним розходженням, а вдавана непорівнянність прикри ває функціональну тотожність»2. Як Алєксєєв, так і Лотман вважали головною метою компа ративного зіставлення саме розбіжності, що підкреслюють націо нальну специфіку культури. І з цим сьогодні не можна не пого дитись. ІРЛІ РАН. Сектор взаємозв’язків російської і зарубіжних літератур Пушкінського Дому Останній період діяльності М.П. Алєксєєва був безпосеред ньо пов’язаним з роботою сектора взаємозв’язків російської і зарубіжних літератур. Історію цього наукового підрозділу по даємо за оглядом П.Р. Заборова. Формування сектора представляло велику складність: порів няльне літературознавство в російських, як і в українських, уні верситетських програмах було відсутнє, так що розраховувати на залучення до сектору професіоналів було нереальним. Звідси прийняте М.П. Алєксєєвим єдино можливе рішення: використо вувати, бодай на початку, фахівців з різних іноземних літератур і надалі переорієнтувати їх на вивчення взаємозв’язків цих літератур з російською, чим вони раніше цікавилися мало або не цікавилися зовсім. М.П. Алєксєєв запропонував їм програму діяльності на най ближчий час. Це були пошуки в ленінградських архівосховищах з метою виявлення там епістолярної спадщини зарубіжних пись менників і наступної її публікації. Книга вийшла друком у 1960 р. Публікаціям передувала велика вступна стаття М.П. Алєксєєва, у якій прослідковувалася історія найбільш примітних росій ських колекцій іноземних автографів, причому саме наявність їх у Росії вчений розглядав як важливий елемент російськозахід ного культурного спілкування. Це перше видання сектору з’яви лося матеріальним свідченням «відродження компаративістики в СРСР», про яке з великим співчуттям писали зарубіжні ком паративісти, приміром, професор Діжонського університету Шарль Корбе. Наступна книжка – «Международные связи русской литера туры» (1963) – містила статті про сприйняття західних літератур у Росії, про іноземні твори на російську тему, про особисті контак ти російських і закордонних письменників тощо. У тому ж році був вийшов ще один збірник, підготовлений сектором до V Міжна родного з’їзду славістів, – «Из истории русскославянских лите ратурных связей XIX столетия». Наступною була колективна монографія «Шекспир и русская культура» (1964). Далі йшов перший випуск серії «Из истории международных связей русской литературы», тема, якій призначено було на довгий час стати головною метою творчих зусиль колективу. Вийшли серії «Эпоха Просвещения» (1967), «От классицизма до романтизма» (1970), «Ранние романтические веяния» (1972), «Эпоха романтизма» (1975), «От романтизма до реализма» (1978), «Эпоха реализма» (1978), «На рубеже XIX и XX веков» (1991), «Начало века» (2000). У ряді випадків праця над цими статтями виявлялася імпульсом для створення великих монографічних досліджень. Саме так виникли книги П.Р. Заборова «Русская литература и Вольтер. XVIII – первая треть XIX века» (1978), Д.М. Шарип кіна «Скандинавская литература в Росии» (1980), Ю.Д. Левіна «Оссиан в Росии» (1980), Р.Ю. Данилевського «Schiller in der russischen Literatur» (Dresden,1998). Утім, монографічні праці того ж типу створювалися в секторі і незалежно від серії: ще 1964 року вийшла книга А.Н. Єгунова «Гомер в русских переводах XVIII–XIХ веков»; монографії Ю.Д. Левіна «Русские перевод чики» (1985) і «Шекспир и русская литература ХIХ века» (1988) та ін. Одночасно починались і такі дослідження, у яких процес спілкування двох літератур поставав у його повному (чи, при наймні, більш повному) вигляді. Мова йде про монографії К.І. Ровди «Чехи и русские в их литературных взаимосвязях. 50–60е годы ХIХ века» (1968) і «Россия и Чехия. Взаимосвязи литератур. 1870–1890» (1978), Р.Ю. Данілевського «„Молодая Германия” и русская литература» (1969) і «Россия и Швейцария. Литературные связи XVIII–XIХ вв.» (1984) і почасти про його невелике «порівняльне дослідження» «Пушкин и Гете» (1999); а також книга Й.Я. Станишича «Йован Дундич и русская куль тура» (1991). Аналогічний характер мали збірники «Россия и Запад. Ли тературные отношения» (1973) і «Взаимосвязи русской и зару бежных литератур» (1980), а також усі славістичні збірники, що, як правило, випускалися до міжнародних з’їздів славістів. Перша колективна праця сектору, цілком присвячена долі російської культури за кордоном, вийшла у 1975 році; («Воспри ятие русской культуры на Западе. Очерки»). Тоді ж з’явилася монографія Д.М. Шарипкіна «Русская литература в скандинав ских странах», а пізніше книга В.Є. Багно «Емилия Пардо Басан и русская литература в Испании» (1982) і збірник «Восприятие русской литературы за рубежом. ХХ век» (1991). Сектор ще багато років продовжував дослідження, розпочаті М.П. Алєксєєвим, а надалі розвивав його ідеї, – відзначає П.Р. Заборов. Як приклади можна вказати на збірник «Образ Ро сии. Россия и русские в восприятии Запада и Востока» (1998), тема якого була свого часу сформульована М.П. Алєксєєвим, ре алізація ж цілком належала В.Є. Багно. Особливим відгалуженням стала підготовка ювілейних збір ників на честь його засновника («Русскоевропейские литератур ные связи» (1966) і «Сравнительное изучение литератур» (1976), а також його пам’яті («Россия. Запад. Восток. Встречные тече ния» (1996). До генерального напряму російського порівняльного літера турознавства – вивчення взаємозв’язків російської літератури з іншими літературами – слід зарахувати численні університет ські праці, не пов’язані організаційно з роботою сектору. Вони виходили в різні періоди, але стали відомими не лише серед істо риків російської літератури. Це, приміром, такі книги, як: Катаев В.Б. Литературные связи Чехова (1989); Фридлендер Г.М. Достоевский и мировая литература (1979); Эткинд Е.Г. Бо жественный глагол: Пушкин, прочитанный в России и Франции. (1999) та ін. Були також намагання осмислити теоретичні проб леми порівняльного вивчення, як от, наприклад, збірка «Срав нительноисторическое изучение и теоретические вопросы развития современных литератур» (1985). На порівняльних роботах 70–80х рр. не міг до того ж не позначитися ідеологічний дискурс. Як можна бачити, академічна компаративістика в Росії розвивалася майже виключно у формі вивчення взаємозв’язків російської та інших літератур, це було дуже потужним струменем пошукової роботи. З сучасною цим дослідженням зарубіжною компаративістикою як наукою теоретичною вони були мало пов’язані. Виникають навіть сумніви у віднесенні досліджень подібного роду до власне компаративних. Російські літературознавці це давно вже зазначають3. Слід підкреслити, що вивчення взаємозв’зків склало суттєву національну особли вість саме російської компаративістики у 30–50ті рр., коли внаслідок політичного гальмування компаративні дослідження поверталися до етапу, вже перейденого національними школами у 20ті рр. Так, приміром, українська компаративістика не засвоювала вивчення взаємозв’язків виключно з російської шко ли, а мала свою національну традицию у 20х рр. Але у після воєнний період дослідження набували виразно ідеологічного забарвлення. Цим займалася національна русистика, в рамках якої вивчалися взваємозв’язки російської та української літера тур. Ідеологізація наукових досліджень позначилася на вивченні взаємозв’язків чи не найбільше. Щодо сучасного стану сектору взаємозв’язків, то слід назвати такі сучасні роботи як, приміром, «Вожди умов и моды» (2003). Основною метою було осмислити деякі явища російської культу ри, викликані до життя широкою популярністю творчості тих чи інших іноземних мислителів і письменників, що продовжували існувати в російській свідомості майже незалежно від їхнього джерела, у найрізноманітніших формах і видах, наприклад, воль тер’янство, гегельянство, ніцщеанство, гамлетизм, вертеризм чи донкіхотство. Робота ця мала міждисциплінарний характер. На матеріалах міжнародних конференцій були сформовані збірники «Языки рукописей» (2000), «Пограничные культуры между Востоком и Западом (Россия и Испания)» (2001), «Толс той или Достоевский. Философскоэстетические искания в куль турах Востока и Запада», «Вячеслав Иванов – Петербург – миро вая культура», «Образ Петербурга в мировой культуре» (2003). Керував цією роботою В.Є. Багно, відомий російський іспа ніст та компаративіст. В його книзі «Русская поэзия Серебряного века и романский мир» (2005) розробляється такий підхід до компаративної проблематики, який дозволяє розглядати між культурні зв’язки не тільки з погляду конкретних літературних впливів, але й у ширшій перспективі, залучаючи різноманітні історичні і культурні джерела. Приміром, крізь призму сприйняття образу Св. Терези проглядає збірний образ іспан ської містики, який займав не останнє місце в спробах самоіден тифікації російських поетів і мислителів сколку XIX і XX сто літь. Цікавими з погляду компаративного системного вивчення різних видів мистецтв є роботи, зв’язані архітектурною темою: як то «флорентійський текст» російської літератури тощо. В книзі В.Є. Багно «Россия и Испания: общая граница» (2006) представлений аналіз іспанської і російської культур як культур «прикордонних», які протягом століть співіснували з принципо во відмінними від них культурами. До книжки входять дослі дження й есе, присвячені російськоіспанським літературним зв’язкам з XII по XX ст. МОСКОВСЬКА АКАДЕМІЧНА ШКОЛА ІМЛІ ім. А.М. Горького та «Історія всесвітньої літератури» Московська академічна школа компаративістики пов’язу ється, в першу чергу, з діяльністю Сектору (з 1963 р.), а потім Відділу (з 1975 р.) «Історії всесвітньої літератури», який з 1993 р. був трансформований у Відділ класичних літератур Заходу і по рівняльного літературознавства при Інституті світової літерату ри ім. А.М. Горького спочатку АН СРСР, а потім РАН (ІМЛІ РАН). Зав.сектором і першим завідувачем відділу була доктор філологічних наук І.Г.Нєупокоєва, у 1977–1988 р. відділом керував академік АН СРСР Ю.В. Віппер, потім – доктор філоло гічних наук М.А. Андрєєв. У 1992 р. відділ очолив членкорес пондент РАН А.Д. Михайлов. З 1996 р. обов’язки завідувача від ділом виконував д. ф. н. К.О. Чекалов, дослідник французько італійських літературних зв’язків, автор монографії «Маньеризм во французской и итальянской литературах» (2001). Протягом багатьох років Відділ координував підготовку фундаментальної «Истории всемирной литературы» у восьми то мах (1980–1994 рр.) Останній, 9 том, знаходиться в роботі. Склад нощі у створенні та виході цього видання пов’язані не тільки зі зміною політичних орієнтирів і розпадом СРСР, а й з внутріш ньонауковими чинниками. Передусім, це проблематичність са мого задуму з погляду сучасної компаративістики, глобалістики, теорії мультикультуральних та постколоніальних досліджень, які висловлюють критичні сумніви відносно старого гетевського проекту всесвітньої літератури, покладеного в основу російсько го видання. Подруге, це те, що проект майже не мав серед виконавців власне компаративістівтеоретиків, усі вони були фахівцями із зарубіжної літератури. Сама І.Г. Нєупокоєва, якій російська традиція надає першість в обгрунтуванні задуму, була не тільки теоретиком російських типологічних досліджень, а й вченимпрактиком. Відомі її робо ти з типології романтизму. Але головною працею, де обумовлю валася необхідність створення академічного видання нового типу, була фундаментальна праця «История всемирной литера туры: Проблемы системного и сравнительного анализа» (1976). Тут обґрунтовувався принцип типологічного порівняльного літературознавства, на відміну від вивчення контактних та гене тичних зв’язків. Така зміна орієнтирів свого часу відбувалася і в європейській компаративістиці, яка закономірно переходила від контактногенетичного рівня досліджень до типологічного. Тому типологічне вивчення взаємозв’язків не становило певної національної особливості, а скоріше корелювало з розвитком європейської компаративістики. Школа І. Неупокоєвої багато років репрезентувала новий підхід до порівняльного літературо знавства і була взята за основу національними школами радян ського літературознавства, зокрема школою української русис тики і вивчення взаємозв’язків російської та української літера тур Н.Є. Крутікової. Остання поєднала традиційну національну українську порівняльну школу О.І. Білецького, М.К. Гудзія з до сягненнями школи І. Нєупокоєвої. «История всемирной литера туры» мала науковий резонанс в усіх колишніх союзних республі ках. Слід зазначити, що дослідження взаємозв’язків російської та української літератур були характерними для українського літературознавства ще у 20ті рр. Як приклад можна навести працю П. Христюка «І. Франко про реалістичний стиль і натура лізм Е. Золя» (1930). Подібні дослідження були традиційними для української критичної думки і у попередній період. На час створення цього величезного проекту питання методо логії вивчення історії літератури, за визначенням пізніших дослід ників, переважно існували окремо від самої історії літератури, що породило, з одного боку, цілий ряд досить струнких теоретичних побудов, з іншого боку – безліч істориколітературних праць, цілком традиційних за своєю методологією. Значна наукова і куль турна подія – ухвалення рішення про створення багатотомної «Истории всемирной литературы» великою кількістю фахівців під егідою ІМЛІ ім. О.М. Горького – інституту в системі Академії наук СРСР – мало змінити ситуацію: поєднання методології з величез ним, усеохоплюючим матеріалом реального розвитку світового літературного процесу. Робота зайняла два десятиліття. Стало оче видним, що без нової методології вирішити поставлену проблему неможливо. Водночас ані порівняльноісторичний, ані системно структурний метод не давали позитивних результатів. Саме в цій ситуації і для вирішення цієї задачі був запропо нований типологічний метод дослідження. Він дозволяв перебо роти основну слабкість тогочасної компаративістики, що вивчала контактні літературні взаємодії, обмежуючи матеріал регіональ но та у часі. Академік М.Й. Конрад у ряді праць показав, що в літературах Сходу у визначений час відбувалися ті самі чи подібні процеси, що й у літературах Заходу за відсутності міжрегіональних контактів. Він вивів таку закономірність: «Вирішальне умова виникнення однотипних літератур – вступ різних народів на однакову ступінь суспільноісторичного і культурного розвитку і близькість форм, у яких цей розвиток виявляється». Ця концепція, що дозволяла перебороти як європоцентризм, так і азіацентризм, стала вихід ною для «Истории всемирной литературы». Типологічний підхід у чіткішій формі, що має наявний відбиток системноструктурно го підходу, був сформульований І.Г. Нєупокоєвою, яка фактично очолила колектив авторів «Истории». Але окремі успіхи в засто суванні типологічного підходу на великому матеріалі не привели до вирішення всіх проблем. З життя пішли М.Й. Конрад, І.Г. Нєупокоєва, але жодного тому «Истории всемирной литерату ры» тоді так і не з’явилося. Слід додати, що й наразі залишаються невирішеними деякі питання стосовно типологічного підходу. Надто загальними стають методологічні основи порівняльного ме тоду. Виявляється, що все можна порівнювати з усім. Коли до керівництва виданням прийшов Ю.Б. Віппер, він відмовився від твердого проведення типологічного підходу. У ко роткий термін, за чотири роки, було випущено чотири томи (по ловина видання). Проте з’ясувалося, що у типологічному підхо ді, дуже плідному, захована якась істотна вада. Здавалося, це пов’язано із системою термінів, що використовуються, і тракту ванням їхнього змісту. За спостереженнями дослідників, якщо в матеріалі типологічний підхід дозволяв уникнути європоцент ризму, то в термінології європоцентризм знову повертався. Дово дилося в літературах Сходу шукати свою античність, середні віки, Відродження тощо, розшукувати в прозі Сходу чи інших неєвропейських регіонів жанри, що їх можна було б порівняти з європейським романом. Ці недоліки пізніше проявилися в «Истории всемирной литературы» починаючи з 5го тому, де типологічний підхід знову дається взнаки. Останній, 9й том не вийшов. Матеріал тому – сучасна література – вимагає повного переосмислення у світлі зміни ідеології, переоцінки цінностей. Позначається й атмосфера глибокої методологічної кризи в галу зі літературознавства, розвороту убік методологій Заходу, пост модернізму. Серед праць Відділу компаративного плану за останні роки слід відзначити створений під керівництвом А.Д. Михайлова коллективний збірник «Свободный взгляд на литературу. Проблемы современной филологии» (2002). До нього ввійшли, зокрема, праці теоретикопорівняльного спрямування, як от стаття відомого перекладознавця П.М. Топера «Сравнительное литературоведение и проблематика художественного перевода». Цей дослідник видав у 2000 р. моногафію на цю ж тему: «Перевод в системе сравнительного литературоведения» (2000). У збірнику вибраних праць С.В. Тураєва «Гёте и его современники» (2002) в центрі уваги проблеми порівняльного вивчення літератур, їхньої національної специфіки та взаємовпливів. У книзі О.П. Гречаної «Литературное взаимовосприятие Рос сии и Франции в религиозном контексте эпохи (1797–1825)» (2002) на невідомих архівних матеріалах розглядаються особли вості взаємосприйняття двох країн в контексті залучення Росії до західних форм релігійності і поступового осмислення Фран цією російського духовного досвіду. У збірнику «Россия и Запад в начале нового тысячелетия» (2007) вчені з Росії та зарубіжжя розглядають проблеми імагології. Остання потрактовується авторами як напрямок, який досліджує ставлення до дійсності як до певного образного тексту, коли сам образ розуміється не тільки як елемент, частина, а й засіб тексту, як загальне уявлен ня про світ. Серед видатних учених ІМЛІ, які структурно не належали до Відділу класичних літератур Заходу та порівняльного літерату рознавства, але займалися компаративними дослідженнями, був академік М.І. Балашов, завідувач сектором літератур соціаліс тичних країн Європи; завідувач відділом зарубіжних літератур XX ст. З початку 1960х рр. М.І. Балашов звертається до проблеми зв’язків російської літератури з літературами східноєвропей ськими. З 1960х рр. з його ініціативи була видана в Москві і сто лицях відповідних країн серія робіт про угорськоросійські, ру мунськоросійські, чехословацькоросійські, польськоросійські літературні зв’язки. Але головне поле наукових інтересів М.І. Балашова – комплексне вивчення літератури і мистецтва доби Відродження і XVII ст. Учений підготував істотні для порів няльного літературознавства книги: «Данте и всемирная литера тура» (1967) «Сервантес и всемирная литература» (1969), «Кальдерон и мировая литература» (1986) і ін. Особливо значу щим є внесок ученого в порівняльну іспаністику. Насамперед, це монографія «Испанская классическая драма в сравнительно литературном и текстологическом аспектах» (1975). У ній орга нічно поєднані істориколітературний, проблемнотеоретичний, компаративістський і текстологічний підходи. Опубліковані також статті в різних випусках праць конгресів Міжнародної асоціації з порівняльного літературознавства. Саме як фахівець з теоретичних питань порівняльного літера турознавства Балашов з 1967 р. брав участь у багатьох конгресах цієї асоціації і двічі обирався – у 1985 і в 1988 р. – її віцепрези дентом. Для перехідного етапу від типологічного вивчення світової літератури, що стало національною домінуючою традициєю росій ського академічного та університетського порівняльного літера турознавства 70–80х рр., – до сучасного етапу, що характеризу ється поєднанням, синтезом найрізноманітніших методів, методик та методологій на базі компаративістики, – належить праця Ю.Б. Віппера «О некоторых теоретических проблемах истории литературы»4, яка репрезентує нечисленні в російській сучасній компаративістиці теоретикометодологічні розвідки. Попри ха рактерну для російського критичного дискурсу 70–80х рр. тер мінологію порівняльнотипологічного літературознавства, яка обслуговувала задум «Истории всемирной литературы», і наразі виглядає трохи застарілою, думки дослідника спираються на вивчення зарубіжних традицій у компаративістиці, і тому мають не тільки теоретичну, а й історикометодологічну цінність. «Без удосконалення методу порівняльного аналізу не побу дувати і комплексну історію мистецтв (хоча б навіть у рамках однієї епохи), не говорячи вже про комплексну історію духовної культури в цілому, – зазначав Ю.Б. Віппер. – Чим більше роз ширюється – географічно й історично – коло літературних явищ, що включаються нами в сферу дослідження (а процес цей розгор тається дуже швидко), тим очевидніше стає внутрішній взаємо зв’язок цих чи інших явищ, принаймні необхідність вивчати їх у зіставленні, не изольовано, а в загальному контексті художньої діяльності людства (міжнаціональному за своїм змістом, що припускає, зокрема, облік розвитку літератур сусідніх країн, а то й цілих регіональних спільностей). Без такого роду спроб важко виявити національну специфіку окремих літератур, особ ливості їхньої еволюції, своєрідність їхнього внеску в скарбницю світової культури». Учений приєднується до думки Д. Ліхачова про необхідність створення теоретичної історії літератури5. Така історія, на думку вченого, може бути лише компаративною. Ю.Б. Віппер зупиняється на стані сучасної йому зарубіжної компаративістики, на тих змінах, які відбулися в цьому відно шенні протягом 1950х і 1960х років. Російський читач знайо миться з відомою полемікою стосовно теорії так званих «впли вів» між школою Ван Тігема і його послідовника Ж.М. Карре, з одного боку, та американським літературознавцем Р. Веллеком, з іншого боку, а незабаром і французьким ученим Р. Этьємблем. Російський вчений вважає неправильним зводити цю полеміку тільки до зіткнення американської і французької шкіл компара тивістики. Він також виступав за граничне розширення об’єктів порівняльного аналізу шляхом залучення до нього літературних явищ за принципом аналогій, зовсім не об’єднаних між собою без посередніми контактними чи генетичними зв’язками. Ю.Б. Віп пер зазначає ті відтінки значення, властиві терміну «аналогії», що принципово відрізняють його від поняття «типологічні зв’язки» чи «типологічні співвідношення». Цей термін немов би підкреслює пріоритет подібності між двома різними явищами над необхідністю вивчати в їхньому співвідношенні переплетен ня елементів спільності й розходження та розглядати літератур ний процес у цілому. Світова компаративістика давно припинила обмежувати коло своїх інтересів виключно європейськими літе ратурами. Пошуки так званих «аналогій» усе частіше починають розвиватися на основі зіставлення явищ, що належать літерату рам різних континентів. Особливо завзятим пропагандистом подібних «универса лістських» тенденцій порівняльного літературознавства на Заході Ю.Б. Віппер вважає Р. Этьємбля. Західні компаративісти усвідомлюють необхідність свого роду «панорамного» чи «контекстуального» підходу до трактування історії окремих на ціональних літератур. Щоправда, на думку російського вченого, недосконалим є розуміння співвідношень між національним і міжнаціональним у протиставленні вивчення національних літератур і порівняльного літературознавства, об’єктом якого є своєрідна «наднаціональна література». У цілому ж «порівняль не літературознавство», вважає Ю.Б. Віппер, усе більше втрачає характер певної відособленої наукової дисципліни, зі своїм стро го окресленим, лише їй одним властивим предметом і зі своєю настільки ж автономною методологією дослідження. Воно пере творюється, скоріше, на особливий підхід, який застосовується до висвітлення дуже різних сфер і акспектів міжнародного літературного життя і, ширше, художньої культури у вигляді осмислення взаємодії літератури з іншими видами мистецтва. Зміни у методологіях порівняльного літературознавства інколи викликають розгубленність перед обличчям хаосу. Так, наприк лад, відомий румунський літературознавець і критик А. Маріно у своїй статті «Необхідно переглянути порівняльне літературо знавство» у такий спосіб оцінює ситуацію, що склалася в сучас ній науці: «Створюється враження, – відзначає він, – що поняття компаративістики тріснуло, стало в буквальному сенсі слова звалищем, поняттям без берегів». На критиці з боку Ю.Б. Віппера рецептивної теорії Р. Яусса та деконструктивізму Ж. Дерріди, О. Міллера й ін. як матеріалу для зміцнення теоретичної основи сучасної компаративістики позначаються старорадянські засади діалектичного матеріаліз му, що у час виходу його книги на зламі 90х рр. може вважатися вже анахронізмом. Втім, детальне звернення до західних теорій складає непересічне значення цієї праці Ю.Б. Віппера, хоча слід зауважити, що наразі це вже не зовсім сучасний матеріал і спри ймається він скоріш як учбова лекція, де узагальнено класичні для компаративістики праці. Ю.Б. Віппер вважає, що хоча є раціональне зерно в підвище ному інтересі до ролі загальнолюдського в природі, літературній творчості і художній культури в цілому, проте це захоплення пофарбоване в ще більш яскраві кольори метафізичності. В інтер претації, скажімо, антропологічної теорії Р. Етьємбля та його по слідовників антропологічний підхід до літератури, і до поетики зокрема, своєю раціоналістичною утопічністю починає нагадува ти розповсюджену в XVIII сторіччі теорію «природної людини» і «природного стану». Російський вчений стверджує, що розви ток культури неможливий без постійного зв’язку між загально людським та конкретноісторичним. Сьогодні, коли на новому рівні відбувається поворот до історичних методів у суспільних науках, апологія історії з боку російського компаративіста ви глядає дуже сучасною. Вчений протиставляє концепції абсурд ності історичного розвитку ідею історичної закономірності. Слід відзначити, що ця дилема існує і в сучасній науці. Закономірним є те, що на захист історичного підходу виступив саме російський компаративіст, вихований потужною школою порівняльноісто ричного літературознавства. Специфіка російської компаративістики у повоєнний час по лягає в тому, що до неї зверталися не тільки представники відо мої в Росії школи порівняльного літературознавства, а й найви датніші вчені з інших фундаментальних галузей філологогіі, традиційних для російської науки, як от сходознавства, школи міфопоетики тощо. Мабуть, найоригінальнішою постаттю в російській компара тивістиці, дослідником, який безмежно розширив поняття куль турної типології, включивши її у загальнофілософську антропо логічну модель історїї цивілізацій різного типу, був сходознавець академік М.Й. Конрад. Без його сміливих дискусійних теорій єд ності в розвитку всесвітньої історії людства неможливо собі уяви ти російську національну модель порівняльного літературо знавства, порівняльної антропології та порівняльної історії. М.Й. Конрад (1891–1970) – доктор філологічних наук, про фесор, членкореспондент, а потім і дійсний член АН СРСР, за сновник і чільник радянської школи японістики, cінолог, автор численних книг і статей, лауреат Державної премії СРСР. На вчався на китайськояпонському відділенні факультету східних мов Петербурзького університету. Сходознавці, сам предмет до слідження яких вимагав багаторічного скрупульозного, деталь ного аналізу текстів, як правило, дуже обережно ставилися до перспективи «глобальних» побудов і висновків, але й у їхньому середовищі стали поступово з’являтися праці порівняльноісто ричного характеру, спрямовані передусім на подолання «європо центризму», що панував у науковій літературі. У 1937 р. учений був заарештований, виключений зі складу наукових співробітників Академії Наук, опинився у таборах. У 50–60ті роки М.Й. Конрад усі частіше й частіше повертається до аналізу питань загальноісторичного характеру, де актуалізу ється, за висловом Вяч.Вс. Іванова «проблема еквівалентності різних – мовних, писемних, культурноісторичних – способів ви раження однієї і тієї ж ідеї»6. Пройшовши великий і нелегкий шлях у сходознавстві, він немовби на новому рівні повернувся до сюжетів, що цікавили його ще замолоду. На матеріалі історії Сходу (насамперед Японії і Китаю) і Заходу (переважно Західної Європи) учений висуває концепцію «східного Ренесансу», вислов люючи думку про те, що поняття «Ренесансу» може бути розгля нуте і стосовно історії Сходу. Дискусійна постановка проблеми буквально розбурхала гуманітарне співтовариство, і це було чи не найважливішим її наслідком. «Спровокувавши» публічний інтерес і увагу до історикокультурологічного, філософського осмислення всесвітньої історії, Конрад тим самим викликав як позитивну критику, так і запекле неприйняття. Статті Конрада, присвячені проблемам єдності людства, неодноразово відхиляли ся. У той же час його праці, зібрані в книзі «Запад и Восток», його міркування над змістом історії привернули увагу видатного англійського історика А.Дж. Тойнбі, який 1967 р. відгукнувся на цю працю великим листом, що став початком трирічного епістолярного діалогу вчених. «Діалог культур» був для вченого не тільки діалогом різних цивілізацій, Сходу і Заходу, але мав і великий внутрішній зміст, затверджуючи єдність національної культури. Лист Тойнбі і відповідь на нього Конрада отримали широкий, але зновтаки неоднозначний резонанс. Ці листи було надруковано лише пізніше. Сьогодні теорія М.Й. Конрада має як своїх прибічників, так і супротивників. З ім’ям М.Й. Конрада – перекладача й інтерпретатора япон ських художніх текстів – пов’язаний ще один важливий момент синхронізації японської і російської культури. Йдеться про зна чення ідей М.Й. Конрада для того збагачення російської культу ри XX в. щепленням галузями японської культури, що стільки значило для російського театру і кіно. М.Й. Конрад розповідав про свої бесіди про японський театр з С.М. Ейзенштейном – япо ністом за освітою і схильностями юності, який ретельно вивчав театр Кабукі в співвіднесенні з власним творчим експериментом. У статті С.М. Эйзенштейна про театр Кабукі можна віднайти прямі збіги з роботами М.Й.Конрада на цю саму тему7. М.Й. Конрад не тільки сам діяльно брав участь – як перекла дач і видавець – у підготовці збірників творів японських авторів у російських перекладах, а й в останні роки життя як керівник серії «Литературные памятники» – у трансляції текстів між культурами. Він прагнув теоретично осмислити процес цієї тран сляції. Першим він звернувся до засвоєння методів сучасної йому школи «literature comparee»; для нього вона органічно продов жувала з юності йому близькі ідеї порівняльноісторичного літе ратурознавства XIX в. Конрад захопленно говорив про комплекти старих номерів «Zeitschrift fur vergleichende Literaturwissen schaft» («Журнал порівняльного літературознавства»), які випад ково потрапили до нього і які він заново перечитав. Його цікави ло типологічне зіставлення текстів, віддалених один від одного в просторі або часі, але таких, що передають подібні комплекси ідей. Для нього самого не існувало меж ані між різними сферами духовної діяльності, ані між різними культурами. Його інтереси насамперед були звернені до історикокультурного синтезу. Другою видатною постаттю умовно «неспеціальної» компа ративістики був учений, який супроводжував і підтримував усі нові течії 60–70х рр., від компаративістики до семіотики та структуралізму, хоча й не належав уповні до жодної з них. Йдеться про Є. М. Мелетинського, чия перша публікація датується 1941 р., а його біографія тісно переплелася з біогра фією століття, з усіма його трагічними зламами. Доктор філологічних наук, академік Академії гуманітарних досліджень (Москва); директор Інституту вищих гуманітарних досліджень (ИВГИ) при Російському державному гуманітарному університеті (РГГУ), лауреат Державної премії. Він народився 1918 р. у Харкові. З Україною його пов’язує не лише місце народження. Його дружиною була І.М. Семенко, дочка відомого українського футуриста М. Семенка. Як пише В. Скуратівський, Є.М. Мелетинський пам’ятав не тільки про українські рудимен ти індоєвропейської міфології. Він допомагав дружині збирати те, що залишилося від знищеного українського авангарду. Аспі рант ІФЛІ добровільно опинився на фронті, дивом уник полону. Потрапив у лапи особливого відділу і одержав десять років табо рів. Був звільнений і вдруге заарештований 1949 року. Радянське офіційне наукове середовище його не визнавало (постійну підтримку він знаходив тільки у В.М. Жирмунського). 1940 рр. підозру викликали посилання на закордонних дослідни ків, 1950 рр. – компаративістський ухил, 1960 рр. – структурно семіотичні методи. В ІМЛІ він якийсь час завідував сектором фольклору. Докторську дисертацію він був змушений захищати двічі. Біля сорока років (з 1956 по 1994 рік) Є.М. Мелетинский працював в Інституті світової літератури АН СРСР, брав діяльну участь у створенні багатотомної «Истории всемирной литерату ры» (Т. 1–8, М., 1984–1993). З другої половини 60х років Е.М. Мелетинский вів «домашній» семінар, присвячений проб лемам структурного опису чарівної казки; результати цієї робо ти, що розвиває ідеї В.Я. Проппа з використанням нових методо логічних надбань того періоду, доповідалися на засіданнях Тартуських Літніх шкіл. Однак звертання до структурносеміо тичних методів супроводжувалося в Є.М. Мелетинского принци повим поєднанням синронічного та діахронічного аспектів дослі дження, типологією історичною й структурною. Власне кажучи, саме вивчення структурної типології традиційних сюжетів і семантики мотивів, як зазначає С.Ю. Нєклюдов, приводить Е.М. Мелетинского до формулювання концепції літературномі фологічних архетипів. Він доходить висновку, що наявність близьких змістовних і формальних подібностей у семіотичних текстах різних культур, зокрема – не зв’язаних між собою спо рідненням чи близьким сусідством, демонструє наявність прин ципової однаковості елементів світового літературного процесу. З кінця 80х років він виступає на міжнародних конгресах з фольклористики, порівняльного літературознавства, медієви стики й семіотики. У РГГУ читав курс лекцій з порівняльної мі фології й історичної поетики, був головним редактором журналу «Arbor mundi» («Світове древо»), що випускається Інститутом вищих гуманітарних досліджень з 1992 року. Він розробляв кон цепцію єдності світового літературного процесу, удосконалював методологію порівняльноісторичних досліджень і застосовував її при аналізі героїкоепічних традицій тюркських народів. Сво єрідним підсумком цих досліджень з’явилася книжка «Введение в историческую поэтику эпоса и романа», а також монографія, присвячена порівняльнотипологічному аналізу новели, почина ючи з фольклорної казки й анекдоту і закінчуючи оповіданнями Чехова («Историческая поэтика новеллы»). Є.М. Мелетинський виступав насамперед як фольклористтеоретик, для якого докладний розгляд усного чи книжкового тексту – лише етап на шляху пізнання більш загальних історикопоетичних закономір ностей розвитку оповідних форм традиційної словесності, причо му основним інструментом цього пізнання є взаємодоповнюючі прийоми порівняльнотипологічного й структурносеміотичного досліджень. У своїх дослідженнях, присвячених доавторській словесності, Є.М. Мелетинський не тільки висунув ряд положень, що мають значення фундаментальних наукових відкриттів, а й підійшов до розробки теорії сюжетних архетипів як первинних і універсальних змістопороджуючих елементів («О литературных архетипах», 1994). Це дозволило йому здійснити синтез історикогенетичної і структурнотипологічної мов опису, котрі, як правило, прагнуть до роз’єднання, і зробило межу між літературою «переказу» і «особистого почину» придатною для проникнення. У цілому ж його дослідження складаються в грандіозну панораму світової літератури, представленої як єдине ціле. Проблемам компаративістики безпосередньо присвячена праця Є.М. Мелетинського «Проблеми порівняльного вивчення середньовічної літератури (Захід/Схід)»8. У статті йшлося про значення вивчення середньовічної літератури для загального (історична поетика) і порівняльного літературознавства. Важко зрозуміти зосередженість більшості сучасних компаративістів на літературі Нового часу, – дивувався Є.М. Мелетинський. Він по яснював це почасти недостатньою увагою до зіставлень суто ти пологічних, що знаходяться на межі загального й порівняльного літературознавства. Середньовічна література, на думку вченого, є не тільки гідним, а й привілейованим об’єктом типологічної компаративістики, оскільки літератури різних регіонів у цей пе ріод були відносно незалежні одна від одної, розвивалися рів номірно і тому можуть порівнюватися між собою без особливих обмежень і застережень. Концепція Східного Ренесансу, з одного боку, «змазувала» своєрідність європейського культурного роз витку (з його зверненням до європейської античності та її гума ністичним переосмисленням), а з іншого боку – притлумлювала явний паралелізм між цілою низкою явищ у літературах Заходу і Сходу. Теорія Східного Ренесансу, вважав Є.М. Мелетинський, послабила деякі можливості порівняльного вивчення середньо вічних літератур і призвела до «європоцентризму» навиворіт. Стадіальні типологічні сходження в середньовічній літера турі виявляються головним чином на жанровому рівні і доводять універсальний характер основних жанрових форм. Ця універ сальність виступає на тлі значної строкатості (гетерогенності) генетичних джерел і процесів і на тлі культурноісторичної своє рідності ареалів, що почасти відбивають специфіку християнсь кої, мусульманської і буддійської культур. Широке поле для по рівняльних досліджень, на думку вченого, презентує середньо вічний епос. В усіх національних епосах зберігаються реліктові риси культурних героїв. Спостерігаються подібності й в образі негативного варіанту культурного героя – міфологічного трик стера. Роль культурного героя та його національні варіації також ретельно досліджується Є.М. Мелетинським. Для української компаративістики важливим є також спро би включення українських дум у порівняльний процес світового посткласичного етапу епосу. Зрозуміло, зазаначає дослідник, що на тлі відомої єдності епічних форм і стадій дуже яскраво висту пають ареальні та «національні» особливості епосу. Але для опи су цих особливостей необхідно попередньо чітко представити загальжанрові риси, що так чи інакше перетворюються у своєму конкретному культурноісторичному бутті. Дослідник постійно підкреслює, що художні концепції середньовічного роману відбивають і розходження культур хри стиянської, мусульманської, буддійської. Західний християн ський фіналізм підтримує лінійну перспективу в зображенні долі героя як становлення; західний герой роману також більш активний. Буддійські уявлення в японському романі підтриму ють циклічну модель життєвого коловороту, в якому перемішане добро і зло, діяння фаталістично породжує карму, звідки вини кає меланхолійна поблажливість і споглядальність. «Мусуль манський» романічний епос у принципі ближчий до західних зразків, але лінійна модель тут змішується з циклічною. Постать Є.М. Мелетинського немовби знаходиться на межі між класичним академічним порівняльним літературознавством та новими науковими школами, в першу чергу, російською семі отикою, яку він підтримував не тільки у науковому плані, а й організаційно. Семіотична школа Серед сучасних наукових інституцій Росії не існує спеціаль ного центру саме літературної компаративістики, зокрема тео ретичної, хоча як «додаток» до вивчення зарубіжних літератур, а також російської літератури, вона розвивається. Специфіка ро сійського літературознавства, яка позначилася і на компаратив них дослідженнях, полягає в тому, що, починаючи з 60х рр., робота здійснювалася майже виключно у двох напрямках: офі ційному академічному та довгий час опозиційному, структурно семіотичному. Останнє вже на початку 90х рр. трансформувало ся у культурноантропологічну російську школу, яка сьогодні продовжує працювати в тому числі й на базі семіотики. Наразі здійснюється перехід до цивілізаційних досліджень, які мають перспективу в цілому світі як новий шлях антропологічної ком паративістики. Тому типологія власне літературної компарати вістики, на нашу думку, не може обійти вже визнану далеко за межами Росії її семіотичну історію. На жаль, внесок російської семіотики у розвиток, зокрема, літературної компаративістики не привертав досі уваги. А втім, поєднання, на перший погляд, несумісних, структурносеміотичних методів з методологіями сучасної компаративістики не тільки спростовує ілюзію стосовно закритості, герметизму, эзотеризму російської семіотики, а й до дає нових вимірів національній компаративістиці. Московська школа семіотики, починаючи з 90х рр., услід за світовими тенденціями «cultural studies» поступово переходила до культурної антропології. Все це позначилося на еволюції ком паративних досліджень, які, втім, ніколи не складали першість у традиційній російській семіотиці попередніх років. Постать Ю.М. Лотмана (1922–1993) належить до найбільш культових фігур в теорії та історії культури кінця ХХ – початку ХХІ ст., нарівні з постаттю М.М. Бахтіна. Ю.М. Лотман вважа ється одним із лідерів радянської семіотики. Історія і теорія культури були покладені Лотманом в основу нових для русисти ки філологічних дисциплін – семіотики і структуралізму. Але основним внеском у культурологію стали його праці з російської культури в усіх її проявах під кутом зору семіотики, так само як і розробка власної загальної теорії культури. Російський вченийфілолог, проф. Ю.М. Лотман немов би поєднав глибинно у своїй особі мультинаціональний підхід до явищ філології та культури: єврей за національністю, фахівець передусім з російської літератури ХVШ – початку ХІХ ст., він здобув освіту на філологічному факультеті Ленінградського уні верситету, а все своє життя працював в Естонії, в університет ському місті Тарту (колишньому Дерпті). Учений неодноразово звертався до естонських тем в історії російської культури, насам перед, це його монографія «Андрей Сергеевич Кайсаров и лите ратурнообщественная борьба его времени» (Тарту, 1958). Культурно – історичні зв’язки Росії з Прибалтикою завжди цікавили Ю.М. Лотмана, як і взагалі більшість старої петербур зької інтелігенції, адже багато хто з жителів Естонії брав участь у житті Петербургу і навпаки, деякі діячі російської культури були біографічно та творчо пов’язаними з Естонією. Російський вчений, фахівець з історії та теорії культури, подавав приклад ввічливого, інтелігентного ставлення до національної культури країни, в якій він жив та працював. Ще зовсім молодим, перебу ваючи у діючій армії під час війни на території України, майбут ній вчений збирав та записував український фольклор і надсилав свої записи у листах до університетського викладача М.К. Аза довського. Цікавість до різнонаціональних культур, як здається, не тільки невід’ємний атрибут російського інтелігента минулих часів, а й фахова риса ученого, який займається компаративни ми дослідженнями. Лотман у точному розумінні не був компаративістом, хоча й залишив серію компаративних праць, присвячених російсько західноєвропейським історикокультурним зв’язкам. Так, у статті «Смесь обезьяны с тигром» (1976) розглядається постать Вольте ра у компаративному аспекті; розвідки «Три заметки к пушкин ским текстам» (1977) присвячено ролі Річардсона, Стерна, Ж. де Сталь у пушкінських текстах; у статті «Пушкин и Повесть о капитане Копейкине (К истории замысла и композиции «Мерт вых душ»)» (1979) досліджується образ джентльменарозбійни каденді в європейській літературі у зв’язку з реконструкцїєю пушкінського задуму. Це також такі роботи, як «К проблеме Данте и Пушкин» (1980); «Пять заметок к проблеме Пушкин и французская культура» (1983 та 1988) та ін. Дослідник застосо вує метод компаративної реконструкції тексту, а найбільш ефект ною спробою стала праця «Опыт реконструкции пушкинского сюжета об Иисусе» (1979), де реконструюється зовсім не написаний текст, але робиться це дуже доказово й переконливо. Спроби розглядати тексти російської літератури у порівняль ному загальнокультурному контексті загальноєвропейського жит тя від ХІ до ХІХ століття теж слід віднести до компаративістських. Рання стаття «Радищев и Мабли» (1958) відкривала велику се рію праць ученого, присвячених російськозахідноєвропейським культурним зв’язкам (головним чином, російськофранцузьким, але ще й російськонімецьким, російськоіталійським, росій ськоанглійським): «Новые материалы о начале знакомства с Шиллером в русской литературе» (1958, нім. мовою), «Руссо и русская культура XVIII века» (1967), «К проблеме «Данте и Пушкин» (1980), «Фаталист и проблема Востока и Запада в творчестве Лермонтова» (1985), «Об „Оде, выбранной из Иова” Ломоносова» (1983) і багато інших. Хоча Ю. Лотман сьогодні сприймається як засновник зовсім відмінних від компарати вістики галузей науки, втім є підстави вважати його ще й одним з перших, хто запропонував застосувати до компаративних до сліджень семіотичний підхід і пов’язав компаративістику з тео рією закономірних та випадкових процесів в культурі, тобто спробував поєднати найперспективніші, на його погляд, напрям ки у культурології та філології. Здається, компаративістика була ще однією галуззю, де він «вгадав» наукову перспективу... Стаття «До побудови теорії взаємодії культур (Семіотичний аспект)» (1983), хоча й не привертала особливої уваги дослід ників спадщини Ю.М. Лотмана, але в ній можна побачити майже весь комплекс головних наукових ідей вченого, який завжди намагався використати у власних концепціях найзначніші наукові відкриття свого часу, переробивши їх відповідно до ство реної ним моделі культури. Так було у 60ті роки з кібернетикою Вінера, яка стала поштовхом, у ряду інших структуральних ідей, до створення всесвітньо відомої семіотичної школи. Так було наприкінці життя вченого, коли він захопився філософ ськоприродничими ідеями І. Пригожина про випадкові та детер міновані процеси і пристосував їх до своєї типології культури. Не обминув він і досягнення сучасного йому традиційного порів няльного літературознавства, принаймні у його класичному ро сійському та слов’янському варіантах. Стаття за методологією поєднує елементи семіотикоструктурального аналізу механізму культури з історичними принципами типології культури у лот мановському розумінні, і тому вона становить немов би перехід від структуралізму 60х через історикокультурну типологію до останнього захоплення теорією вибуху. До Ю. Лотмана, як зда ється, предмет компаративістики у такому річищі ще ніхто не розглядав. Це компаративістика очами семіотики та теорії інформації. І в цьому унікальність роботи Ю.М. Лотмана. Звертаючись до класичного та сучасного порівняльного літе ратурознавства, учений одразу ж відокремлює свою позицію і ви ходить на дуже актуальний рівень компаративних досліджень: він наголошує не на подібностях, а на розбіжностях. Адже коли йдеться про створення історії культури людства, вагомим стає взаємовплив саме різнорідних елементів. Дослідника цікавить питання, за яких умов чужий текст робиться не тільки можли вим в іншій культурі, а й необхідним. Питання про трансформа цію явищ культури у процесі їх засвоєння іншою традицією, дійсно, не нове. Але опис компаративного дослідження за допо могою аналогових структур та їхньої алгоритмізації, кібернетич ного моделювання, у поєднанні з принципами теорії ймовірнос тей, закономірних та випадкових процесів, – це безумовний внесок Ю.М. Лотмана у сучасну компаративістику. Вчений розглядає взаємозв’язки між літературними явища ми з точки зору загальної теорії комунікативних процесів у куль турі. Він інтерполює загальні положення семіотичної теорії на порівняльне вивчення культур і культурних контактів, адже розвиток культури, як і акт творчої свідомості, є актом обміну і постійно має на увазі «іншого» – партнера в здійсненні цього акту. Історію культурного самовизначення, взаємин суб’єкта комунікації та «іншого», в результаті якого створюються нові тексти і суб’єкт та «інший» перестають бути собою, – дослідник розуміє як одну з основних проблем семіотики культури. Особливо цікавим з погляду ідей детермінізма та випадковостей, які активно цікавили Ю.М. Лотмана в останнє десятиліття жит тя, є питання про детермінованість культурних контактів. Адже якщо чужий текст засвоюється культурою не як випадковість, а як закономірність, то з кожним новим культурним кроком повинна зростати передбачуваність і зменшуватися інформатив ність культури. На щастя, цього не відбувається. Внутрішня невизначеність культури, набір можливостей, що у ході її реа лізації залишаються нездійсненими, збільшуються. Вторгнення нового тексту різко цю невизначеність підвищує і додає стрибко подібну несподіванку наступному етапові системи. У метаописах культурою самої себе (критики, історики) заднім числом ця ви падковість усвідомлюється як закономірність і в такому вигляді входить у загальну історію культури... Порівняльнотипологічні дослідження в рамках московської структурносеміотичної школи пов’язані також із іменем Вяч.Вс. Іванова, порівняльного лінгвіста, семіотика та культуро лога. У 1959–1961 р. він очолював групу машинного перекладу Інституту точної механіки й обчислювальної техніки АН СРСР і був головою Лінгвістичної Секції академічної Наукової Ради з кібернетики. У 1962 р. організував у Москві разом із іншими засновниками московськотартуської школи семіотики перший симпозіум зі структурного вивчення знакових систем. З 1961 р. до 1989 р. був завідувачем Сектором структурної типології акаде мічного Інституту слов’янознавства. З 1989 до 1994 очолював новостворену кафедру теорії і історії світової культури МДУ. Одночасно став директором нового науководослідного Інституту світової культури МДУ (ИМК). З 1992 р. – професор Кафедри слов’янських мов і літератур і Програми індоєвропейських до сліджень Університету Південої Каліфорнії в Лос Анджелесі. С 2003 р. – директор Російської антропологічної школи при РДГУ (Российский Государственный Гуманитарный Универси тет). Академік РАН та інших країн. Якщо перші праці дослідни ка були спеціально лінгвістичними, увійшли до золотого фонду радянської лінгвістики, то в останні роки вчений, займаючись теорією культури як продовженням розвідок в галузі теорії тексту, що було характерним для структурального періоду ра дянської семіотики, – вийшов на культурнотипологічний рівень компаративістики. Власне літературознавчі компаративні дослідження уві йшли до другого та третього томів його вибраних праць з се міотики та історії культури9. Так, до другого тому «Вибраних праць» входять дослідження й есе, присвячені російській літературі та її зв’язкам із літерату рою світовою. Том третій включає праці, присвячені загальному, порівняльному і статистичному літературознавству, а також конкретним питанням вивчення літератур Давнього Сходу і за хідноєвропейської літератури Нового часу (зокрема, у її зв’язку з російькою літературою). У цикл досліджень із порівняльного літературознавства входять роботи з реконструкції літератури в цілому як збірки текстів і одного основного тексту, з історії окремих жанрів і стилістичних прийомів. Семіотичні дослідження Вяч.Вс. Іванова становлять приклад широкого загальнофілогічного підходу до компаративного вивчен ня літератур та культур. Як уявляється, це своєрідне повернення на новому етапі до традицій російської культурноісторичної школи, зокрема О. Веселовського, В.Я. Проппа, де синкретично поєднуються фольклористика, мовознавство та літературознав ство. Прикладом може бути його стаття «„Ожерелье голубки” Ибн Хазма и литературные связи андалузскоарабской поэзии в свете исторической семантики», де пропонується скористатись апаратом історичної семантики для перевірки проблем впливу античної традиції на арабські теорії любові та лірику цих серед ньовічних творів на ранню європейську словесність. Дослідник вивчає питання про літературні зв’язки античної давнини та араб ського середньовіччя й останнього з подальшою західноєвропей ською літературою. У більш широкому історичному аспекті, – вважає дослідник, – стосовно культури Європи, починаючи із се редніх віків, потрібно було б говорити не стільки про єврейський внесок, скільки про арабскоєврейську культурну спадщину, особливо відчутну на Піренейському півострові. Компаративні праці Вяч.Вс. Іванова, з одного боку, спира ються на традицію російської семіотики та структуралізму, а, з іншого боку, виходять у широкий простір сучасної світової компаративної культурології та мистецтвознавства, залучаючи до аналізу теорії синтезу мистецтв. Так, наприклад, учений звер тається до одного з культових об’єктів дослідження російського структуралізму – С. Ейзенштейна, і пропонує порівняльний ана ліз теорії монтажу з культурним кодом східних культур10. Ця праця може слугувати прикладом використання цілком сучас них методологій синтезу мистецтв у компаративістиці. Висновки роботи єднають її з культурологічною, і ширше – філософською – компаративістикою. Знайомство з японською ієрогліфікою, вважає Вяч.Вс. Іванов, пізніше багато дало Ейзенштейну для побудови теорії звукозоро вого контрапункту в звуковому кіно. Запропоноване Ейзенштей ном порівняння кіно з писемністю (у тому числі ієрогліфічною) часто повторюється й у наші дні. У своїх працях режисер постійно звертався до проблем писемності, аналізуючи і зіставляючи із за кономірностями кіномистецтва. Особливої уваги заслуговують ви явлені ним паралелі до далекосхідної зорової поезії в європейській літературі. На думку Ейзенштейна, увага до графічного боку вірша в російській, французькій і італійській поезії початку XX в. здається відродженням давньокитайської «поезії накреслень». Институт славяноведения и балканистики РАН Ця наукова інституція за своїми традиціями поєднала росій ські школи сучасної компаративістики та семіотики. Слід зга дати, що Московська структурносеміотична школа починалася саме з Відділу типології та порівняльного мовознавства. З остан ніх ініціатив Інституту слов’янознавства та балканістики РАН, які безпосередньо стосуються України, слід відзначити спільний з НАН України проект по вивченню гуманітарних проблем, що існують між двома країнами, в історичній ретроспективі та на сучасному етапі. В проекті планується залучати зокрема україн ських та російських літературознавців. Директор Інституту слов’янознавства РАН К.Нікіфоров відзначав, що одним із на прямків роботи вчених будуть дослідження в аспекті імагології як культурологічної дисципліни, предметом якої є мовні й пси хічні образистереотипи. Літературознавча імагологія, на наш погляд, в цьому проекті теж має бути присутньою. Не вдаючись до історії компаративних досліджень в Інсти туті, згадаймо, принаймні побіжно, сучасний внесок учених Інституту до російської компаративістики. Перш за все це зна менний для історії семіотики відділ типології та порівняльного мовознавства, звідки починалася московська структурно семіотична школа, і яким свого часу керував Вяч.Вс. Іванов. Зараз відділом завідує чл.кор. РАН Т.М. Ніколаєва. Виходять такі періодичні видання, за своїм задумом компаративні, як «Балтославянские исследования» (наразі том 18), «Балканские чтения» (наразі том 9, де балтослов’янські порівняння представ ляні ширше, ніж звичайно). З останніх публікацій відділу, де розглядаються проблеми компаративного вивчення літератур та культур світу, слід назвати наступні, видані у 2006 р. Поперше, це збірник статей, присвячена пам’яті В.М. Топорова «Восток и Запад в балканской картине мира». Праці стосуються просто рового коду в балканістиці. Просторова орієнтація культур, роз ташованих між Сходом та Заходом, виявляється дуже важливою для архаїчного мислення, вона поєднується з міфологічними аспектами та зберігається досьогодні. В монографії Т.В. Цивьян «Модель мира и ее лингвистические основы» аналіз структури текстів різних жанрів і різних часів допомагає встановити зв’язок між культурноісторичними та міфопоетичними смисла ми, що їх вкладено у модель світу. Зіставлення балканських тра дицій (балканська модель світу) з небалканськими дозволяє побачити єдність відмінного та розмаїття однакового. Слов’яноскандинавські зв’язки складають один з основних напрямків Центру слов’янонімецьких досліджень (керівник – доктор філологічних наук Ф.Б. Успенський, спеціаліст з історії російськоскандинавських культурних та літературних зв’язків, автор книжки «Скандинавы – Варяги – Русь: Историкофилоло гические очерки. (2002). У 2007 р. в Центрі було проведено Круглий стіл «Древняя Русь и германский мир в филологической и исторической перспективе». Перш за все, це імагологічні дослі дження в аспекті «свійчужий», і, зокрема, проблема національ нокультурної ідентичності. У Відділі культури слов’янських народів (зав. відділом – докт. мист. Н.В. Злиднєва) у 2006 р. вида но збірку статей «Культура крізь призму ідентичності» (2006). Автори зосереджують увагу на процесах ідентифікації, що від буваються в сфері історії культури, аналізують окремі тексти культури з погляду їхньої ідентичності, враховують різні її види (національну, релігійну і т. д.). Вони розкривають принципи дії механізму ідентифікації, виявляють мотиви і концепти, пов’язані з темою ідентичності, що присутні у всіх видах мистецтва. У збір ці в термінах ідентифікації досліджуються відносини: автор – текст – сприймач, що істотно розширює уявлення про дію механізму ідентифікації і про проблеми ідентичності в цілому. В монографії Н.В. Злиднєвої «Мотивика прозы А. Платонова» (2006) матеріал аналізується в аспекті архаїчних моделей мис лення, з якими він корелює. Крім того, платоновські мотиви по ставлено в зв’язок з інтертекстом Гоголя, з авангардом, а також образотворчим мистецтвом 20х років. Типологія і конфігурація сполучуваності мотивів проливає світло на характер взаємодії цих текстів із позатекстовою реальністю. В книзі Л.О. Софро нової «Культура сквозь призму поэтики» (2006) побудованій на матеріалі слов’янських культур XVII–XX вв. – російської, польської й української, – показано взаємодію історії культури та компаративної поетики в їх численних трансформаціях. У Відділі історії слов’янських літератур (зав.відділом – докт. філол. наук, проф. В.О. Хорєв) функціонують 2 науководослід них центри: Центр історії слов’янських літератур та Центр з вивчення сучасних літератур Центральної та ПівденоСхідної Європи. Основний напрямок досліджень Центру історії слов’ян ських літератур (керівник – докт. філол. наук Л.Н. Будагова) – вивчення літературних зв’язків, їхньої функції і ролі в інтеграції і диференціації літератур. У центрі уваги І.І. Каліганова в циклі праць «Веков связующая нить (Вопросы истории и поэтики славянских литератур и культур)» (2006) – специфіка літератур них зв’язків між Болгарією, Руссю і Сербією в середньовічний період, обсяги і хронологія південнослов’янського літературного впливу на Русі, питання методології їхнього дослідження. В кни зі І.К. Горянського «З історії науки про літературу» (2006) аналі зуються історична, біографічна і культурноісторична школи, порівняльноісторичне літературознавство і літературна компара тивістика – як наступні поворотні етапи в розвитку спеціалізації науки про літературу. У збірнику «Поетичний світ слов’янства» (Відп. ред.: С.В. Ні кольський) автори звертаються до питань напрямків, стилів, жанрів, літературних зв’язків, впливу російської поезії на сло в’янську і слов’янської – на російську. В збірці «Росія в очах слов’янського світу» (Отв. ред.: А.В. Ліпатов) використовується інтердисциплінарний досвід розробки кола проблем, пов’язаних зі сприйняттям Росії слов’янством від Середньовіччя до ХХ в. Висвітлюються причини і наслідки у загальному відношенні слов’ян до російської культури – з одного боку, і розходження у їхній оцінці державнополітичної практики Росії – з іншого. Друга частина цієї праці – «Слов’янський світ в очах Росії (нові матеріали, проблеми, переклади)» (Кер.: Л.Н. Будагова) ще виконується. Основна тема для розробок Центру з вивчення сучасних літератур Центральної і ПівденноСхідної Європи (зав.відділом – докт. філол. наук С.О. Шерлаїмова): «Современные литературы Центральной и ЮгоВосточной Европи: национальная идентич ность в условиях глобализации» (2004). Метою дослідження було виявлення найбільш істотних рис постмодернізму, визначення як його національної своєрідності, так і спільнослов’янської спе цифіки. В тезах доповідей Міжнародної наукової конференції «Национальная идентичность литератур Центральной и ЮгоВос точной Европи в условиях глобализации» (2004) розглядаються проблеми збереження національної специфіки. На основі цієї кон ференції було видано також книгу: «Литература и глобализация (к вопросу об идентичности литератур Центральной и Юго Восточной Европы в эпоху глобализации)» (Любляна, 2006). У статтях збірника аналізуються існуючі концепції національної ідентичності в теоретичному й істориколітературному аспекті і їхнє переломлення в художніх творах літератур даного регіону. Центр продовжує розробку важливих методологій компарати вістики на літературному матеріалі. В колективній праці «Итоги литературного развития в ХХ веке в проблемнотипологическом освещении / Центральная і ЮгоВосточная Европа» (2006) в типо логічному аспекті розглядаються найбільш важливі тенденції ХХ століття, як то: особливості розвитку національних літератур у європейському контексті; література в ідеологічних координа тах, що змінюються, суперечлива роль національної міфології. В книзі В.О. Хорєва «Польша и поляки глазами русских литераторов», яка може вважатися прикладом традиційної іма гологічної праці, на прикладі російської художньої літератури XVI–XX вв. розпочата спроба визначення того, як складалися стійкі уявлення росіян про Польщу і поляків, які зміни відбу валися в процесі нового історичного досвіду. Підкреслено роль ідеологічних і політичних факторів у формуванні, стабілізації і змінах етнічного стереотипу поляка в російській суспільній свідомості. За тою ж тематикою компаративної імагології ве деться дослідницька робота у наступних напрямках: «Словацкая литература в ХІХ–ХХ вв. Поиски национальной идентичности» (Ю.В. Богданов) та ін. В планах Центру такі компаративні праці, як «Россия и русская литература в современном духовном кон тексте стран Центральной и ЮгоВосточной Европы» та ін. Провідними науковими установами, де розробляються проб леми сучасної компаративістики в останні роки стають не тільки академічні інститути, а й новостворювані центри нового гумані тарного знання в структурі учбових закладів. Попри те, що метою діяльності жодної з таких інституцій не стали виключно питання компаративістики, все ж помітною тенденцією є звер нення в тому числі й до компаративної проблематики всередині конкретних наукових шкіл. Однією з таких інституцій стала культурноантропологічна школа. Культурно4антропологічна школа МГУ ім. М. Ломоносова Інститут світової культури Хоча в не дуже давно створеному науковому Інституті світової культури при МГУ ім. М.В. Ломоносова (ним керує акад. Вяч.Вс. Іванов), і немає спеціального відділу компаративістики, але працюють в ньому вчені, які прийшли до культурної антро пології з семіотики та структурної лінгвістики, методології якої дозволяють репрезентувати порівняльнотипологічні досліджен ня. Деякі вчені прийшли з Інституту слов’янознавства та балка ністики РАН, де продовжують працювати, як сам Вяч.Вс. Іва нов, який довгий час у минулому завідував Відділом типології та порівняльного мовознавства, або Т.В. Михайлова (Цивьян), яка, працюючи в Інституті слов’янознавства, водночас у новостворе ному Інституті завідує Відділом російської культури. Є також вихованці Тартуської школи, як Л.О. Зайонц. Це ті вчені, які розвивають синтетичні семіотичнокомпаративні напрямки досліджень в галузі культурної антропології, не розмежовуючи лінгвістику та літературознавство, включаючи їх в єдиний син кретичний текст культури. Саме в цьому і полягає специфіка та своєрідність цієї школи. Так, Т.В. Михайлова (Цивьян) в одній з останніх монографій «Семиотические путешествия (2001) звертається як до традицій ного семіотичного розгляду матеріалу всередині однієї націо нальної культури, так і до компаративного аналізу взаємодії двох культур на прикладі російської літератури. Вона розробляє найсучасніший розділ імагології – погляд на себе очами іншої культури. Назва відповідного розділу книги дуже промовиста: «Взгляд на себя через посредника: „Себя как в зеркале я ви жу…”». Провідний науковий співробітник Інституту І.О. Піль щиков, фахівець в ґалузі російськоіталійських зв’язків, є авто ром книги «Батюшков и литература Италии: Филологические разыскания (2003). Тут уперше висвітлюється весь комплекс відносин К. Батюшкова з італійською культурою. Дослідження носить переважно генетичний характер, однак обговорюються також еволюція і типологія художніх форм. Рецензент пише про цю монографію: «Книга являє собою найцікавішу спробу відро дити чистий порівняльноісторичний метод у вивченні російської літератури <...> У методологічному сенсі Пільщиков орієн тується на історикофілологічний підхід і саме в цьому ключі тлу мачить проблеми компаративістики і літературного перекладу <...> Більш того, без урахування багатьох його методологічних рішень важко буде взагалі займатися порівняльноісторичним вивченням російської літератури. Це приклад для подальшого розвитку істориколітературної компаративістики»11. Разом із М.І. Шапіром І.О. Пільщиков брав участь у зраз ковому виданні балади Пушкіна «Тень Баркова» (М., 2002), де філологічна реконструкція тексту стала можливою не в останню чергу завдяки серії коментарів компаративного плану. Значним досягненням культурноантропологічної школи стало видання збірників «Антропология культуры». Побачило світ вже кілька випусків. Крім уже зазначених дослідників, у них брали участь А.Я. Гуревич («Средневековье как тип куль туры»); C.C. Аверінцев («Культура русского символизма в миро вом контексте: к постановке вопроса»); М.П. Одеський («„Над русской Вильной стародавной…”: Литва в «славянской» концеп ции Ф.И. Тютчева»); Л.О. Зайонц («Балтийский» топос и формы его поэтической сублимации в русской оде Вяч.Вс. Иванова»; «Гадание и предсказание будущего на Древнем Востоке и в антич ном мире»). Було видано також збірник на пошану Т.В. Цивьян «На меже меж Голосом и Эхом» (2007), більшість із статей якого, написаних російськими за зарубіжними вченими, мають компа ративний характер. Певний інтерес викликав збірник «Евразийское пространст во: Звук, слово, образ» (2003), присвячений вивченню широкого спектру гуманітарних проблем, об’єднаних уявленням про простір і його образ у культурі. Основне місце тут посідає тема євразійського простору, що походить від філософських ідей М.С. Трубецького та його однодумців – ідей, що знайшли своє експериментальне втілення в музичній і поетичній культурі ро сійського авангарду. Своєрідний науковий експеримент став лять, своєю чергою, і автори збірника, виводячи аналіз проблеми на стик природних і гуманітарних наук – від акустики до семіоти ки, розглядаючи співвідношення звуку і простору як особливим чином організований і «прив’язаний до місця» фрагмент ноосфери. Компаративна тематика розробляється також і на числених конференціях, присвячених сучасним поглядам на вивчення тексту культури. РДГУ В центрі уваги дослідників, крім культурної антропології, знаходяться також проблеми історичної та теоретичної поетики. З монографій останніх років з компаративістичною проблемати кою слід виділити книжку Г.С. Кнабе «Русская античность: Содержание, роль и судьба античного наследия в культуре Рос сии» (1999). Порівняльне вивчення античного роману, ранньо християнської агіографії та юдеоеліністичної прози визнача лося, наприклад, як одне з приоритетних досліджень 2007 р. З періодичних видань можна відзначити «Труды русской антропологической школы» (вийшло 4 вип.), в яких зрідка теж зустрічаються праці з компаративною тематикою. Інститут гуманітарних досліджень Московського гуманітарного університету (МосГУ) Дир. – проф. Валентин О. Луков. Центром теорії та історії культури (керівник проф. Володимир О. Луков) розвивається наукова школа з тезаурусного аналізу світової культури. За нау ковою програмою «Мировая литература в контексте культуры» розробляються концептуальні підходи до аналізу світового літе ратурного процесу в аспекті російськозарубіжних літературних та культурних взаємозв’язків. Однією з останніх публікацій Цент ру були «Шекспировские штудии V»: «Шекспир во взаимоотра жении литератур». Сб. научн. трудов. (2007), що підсумовує ре зультати досліджень у межах проекту «Россия и Европа: диалог культур во взаимоотражении литератур», методологія якого застосовується до вивчення процессу шекспірізації російської літератури. МосГУ видає також часопис фундаментальних та прикладних досліджень у галузі гуманітарних наук «Знание. Понимание. Умение», де друкуються зокрема порівняльноліте ратурні розвідки. Вол.О. Луков є автором монографії «Теория персональных моделей в истории литературы» (2006), де спеці альний розділ присвячено методології радянського порівняль ного літературознавства в його порівняльнотипологічному різ новиді, до якого автор ставиться критично. Помітною тенденцією останніх років став зростаючий інте рес російських наукових конференцій до різних аспектів компа ративного літературознавства та культурології. Розглянемо цю тенденцію на прикладі однієї з головних наукових установ з літе ратурознавчих наук – ИМЛИ РАН. За останні два роки було про ведено такі круглі столи та конференції з імагології: «Россия и русские в художественном творчестве зарубежных писателей ХVІІ – начала ХУШ веков». Хоча інтерес до образу Росії і росіян в іншомовних текстах уже висвітлюється у низці наукових пуб лікацій (зокрема, у збірнику «Наваждения: к истории «русской идеи» во французской литературе ХХ века / Материалы россий скофранцузского коллоквиума (2006), ця ініціатива може розцінюватись як крок уперед у російській імагології. У 2007 р. пройшли також Тертеряновські читання на тему: «Образы России в современной литературе, культуре Европы и Америки» Теми доповідей були повязаними з бінарноінверсій ним модулем російської культури та її сприйняттям у культурах Заходу (Земсков В.Б.), з формуванням образу Росії в німецькій поезії (Кудрявцева Т.В.), німецькій прозі мандрів (Панов А.А.), з аспектами французького погляду на «слов’янську душу» (Ба лашова Т.В.), з трансформацією образу Росії в Сербії ( Карасе ва М.В.), Польщі (Базилевский А.Б.), та ін. У 2007 р. також було проведено «круглий стіл» на тему «Рус ский романтизм в мировом контексте». Теми виступів були по в’язані з порівняльними дослідженнями російського та європей ського романтизму. Порівняльна тематика розроблялася також і на конференції «Есенин и мировая культура», де висвітлювали ся такі теми, як переклади, зарубіжні інтерпретації, творчий вплив та взаємодія, синтез мистецтв. До імагологічних слід віднести і Загальноросійську наукову конференцію «Поэзия жизни народов Европы и Азии в творчестве русских писателей XVIII–XIX вв.». Порівняльний характер ма ла й міжнародна конференція (ИМЛИ – СНРС Франции): «Кон цепты культуры в основных художественнофилософских тече ниях России – Франции – Германии на рубеже XIX–XX веков». МДУ ім. М.В. Ломоносова Не можна не зупинитися на проблемах підготовки фахівців з порівняльного літературознавства в університетах Росії. Зокре ма, в МГУ ім.М.В. Ломоносова курси «Сравнительное литерату роведение (сопоставительное изучение литератур)» визнаються порівняно новими, такими, що лише нещодавно стали напрямка ми окремих досліджень. Порівняльні дослідження мають давню традицію на філологічному факультеті МГУ. В минулі роки про фесори університету були авторами таких монографій та збірни ків: Гудзий Н.К. Литература Киевской Руси и древнейшие сла вянские литературы. М., 1958; Кулешов В.И. Литературные связи России и Западной Европы. М., 1977; Кравцов Н.И. Проб лемы сравнительного изучения славянских литератур. М., 1973; Поспелов Г.Н. Стадиальное развитие европейских литератур. М., 1988; Цыбенко Е.З. Из истории польскорусских литературных связей XIX–XX вв. М., 1978; Чеховиана. Чехов и Франция / Под ред. В.Б. Катаева. М., 1992; Чехов и Германия / Под ред. В.Б. Катаева, Р.Д.Клуге. М.,1996; Оболенская Ю.Л. Диалог культур и диалектика перевода. Судьбы произведений русских писателей XIX века в Испании и Латинской Америке. М, 1998; Литературоведение на пороге XXI века / Отв. ред. П.А. Никола ев.М.,1998; На границах. Зарубежная литература от средневе ковья до современности / Отв. ред. Л.Г. Андреев. М, 2000; та ін. В МГУ відбувалися й відбуваються міжнародні наукові кон ференції, присвячені взаємодії національних літератур, одна з недавніх – «Сравнительное изучение литератур: теоретические аспекты» (V Поспеловские чтения) – ( 2001). Складено відповідні програми з курсів компаративістики. Попри безумовне значення цієї роботи МГУ, в пресі онлайн та оффлайн неодноразово з’являлися критичні відгуки, відзнача лися певна традиційність у побудові цих програм, що належать кафедрі теорії літератури та компаративістики. Так, наприклад, при розгляді програми курсу «Теоретическое введение в сравни тельное изучение литератур» (автори Л.В. Чернец та А.Я. Есал нек) впадає в око, що російську компаративістику майже виключ но обмежено традиційним ракурсом. В розділі «Типологические категории и литературный процесс» багато уваги приділено ти пологічному підходу та ідеї стадіальності як національним рисам російської компаративістики, поняттю всесвітня література, зв’язку традиційного порівняльнотипологічного підходу з марк сизмом, таким дослідникам, як Г.М. Поспєлов, М.Б. Храпченко, І.Г. Нєупокоєва. Жодного слова немає про внесок семіотичної школи у розвиток російської компаративістики. Новий підхід до розуміння стадіальності в розвитку літератур у роботах 1980– 1990х рр., присвячених проблемам історичної поетики, автори вбачають лише у виділенні трьох етапів і відповідних трьох типів художньої свідомості: архаїчного, або міфопоетичного; традиціо налістського, або нормативного; індивідуальноавторського (С.С. Аверінцев, М.Л. Андрєєв, М.Л. Гаспаров, А.В. Михайлов). Культурна антропологія знову відсутня в цьому переліку. Автори будують свою програму згідно з типологічним прин ципом. Типологічні категорії в літературознавстві механічно переносяться до компаративістики. В чому відмінність їхнього застосування, не з’ясовується. Закономірним є завершення цього розділу про типологічний підхід у російській компаративістиці визнанням обмеженості можливостей і меж типологічних дослі джень у порівняльному літературознавстві. Для сучасної російської компаративістики характерною є тенденція до поєднання та теоретичного осмислення основних концептів поріняльного методу у цивілізаційному аспекті, який підказує термінологію літературній компаративістиці. Терміни нові, але якою мірою нові реалії і підходи, ними позначені, які зміни вони припускають у методиці порівняльного літературо знавства? Сучасна наукова періодична преса приділяє питанням компаративістики певну увагу. Про це йдеться, нариклад, у стат ті І. Шайтанова «Тріада сучасної компаративістики: глобаліза ція – интертекст – діалог культур»12. Автор розглядає два випадки зміни об’єкта, перейменування і втрати семантичної наступності – в термінах «інтертекст» та «глобалізація». Інтертекстуальність, пише І. Шайтанов, – це ключове поняття компаративістики, що свідомо (а набагато частіше несвідомо), прийняло на себе вантаж постмодерністських переконань – необов’язковості, довільності доведення зв’язку між текстами. Застерігає автор і проти іншого: крайнього глобалізму, який бачить світ після зникнення націй і національних відмінностей. Літературна компаративістика має це враховувати. Сучасна ж програма компаративного дослідження, на жаль, піддається крайнощам. Так, традиційна компаративістика була дріб’язковою, прихильною до опису вирваних із контексту зв’яз ків, перегуків, впливів. На противагу її вузькій літературності виникає широкий культурний (культурологічний) підхід, що вважає літературу лише одним із текстів і поширює водночас ха рактерний для неї текстуальний підхід на весь простір культури. При цьому семіотична текстуальність виступає не тільки як за гальна природа різного роду мовних висловлень, але і як сила, що позбавляє різні тексти їхньої особливості. Особливе принесе но в жертву загальному. Так само, як інтертекстуальність у кін цевому своєму вираженні заперечує індивідуальність авторства, глобалізація заперечує індивідуальність культури. Шлях віднов лення компаративного дослідження автор вбачає в розширенні меж концепту діалогу, запровадженого в Росії (і не тільки для Росії) працями М. Бахтина. Особливе ставлення до діалогу поля гає у самому характері російської культури, в силу своєї історії змушеної здавна визначати свою особливість у стосунках з інши ми культурами і, більш того, з перших кроків наукової рефлексії порушити питання про продуктивність взаємодії «свого» і «чу жого». Біля джерел цієї рефлексії знаходиться О. Веселовський, автор теорії «зустрічних течій». Глобальною посилкою сучасної компаративної теорії І. Шайтанов вважає бахтінське розуміння кордону в просторі культури як топосу, що не тільки роз’єднує, а й зв’язує, надаючи місце для зустрічі та діалогу. Небезпеку розмивання кордонів сучасної компаративістики, про яку йшлося в статті І. Шайтанова, чи не найкраще усвідом люють ті вчені, які стоять на культурологічних, антропологіч них, ширше – цивілізаційних позиціях. У цьому аспекті цікавою є думка А. Гуревича, відомого медієвіста, який розмірковує про можливості порівняльного дослідження у зв’язку із загальною тематикою: «Антропологічний поворот в гуманітарних науках: індивідуальні версії і конфігурація цілого»13. Учений вказує на те, що історикопорівняльний метод може отримати різні застосування – зосередження на рисах подібно сті, або, навпаки, слідом за М. Блоком, підкреслення у явищах, що порівнюються, рис розбіжності, своєрідності. Отже, наголос робиться не на зближенні, а на протиставленні. Саме викори стання порівняльноісторичного методу уможливлює виявлення своєрідності й відмінності. Тому автор вважає непереконливою, приміром, спробу Д.С. Лихачова поширити ідеї М. Бахтіна про амбівалентність культури європейських Середніх віків та Відро дження на багато в чому інший культурний регіон – на явища давньоруської культури й релігійності. Так, зіставлення сміхо вих співтовариств Заходу і «сумасброднейшего, всешутейшего і всепьянейшего собора» з неминучістю напрошується, але на стільки ж очевидна відмінність і пряма контрастність цих фено менів. А. Гуревич підкреслює: компаративістика – найважливіший засіб історичного дослідження, але її використання вимагає ве ликої обачності й обережності. Російська сучасна компаративістика має принаймні ще одну рису, яка складає її національну специфіку, крім домінування потужного структурносеміотичного струменю, союзу з культуро логією та використання літературнопорівняльного матеріалу переважно як факту підтвердження певних теоретичних поло жень загальної семіотики та міфопоетики. Це – відсутність інте ресу до цілих напрямків сучасної світової компаративістики, як от: теорії постколоніальних досліджень, а ширше – переведення теорії діалогу БахтінаКристєвої на сучасні рейки імагології – описів іншого та описів себе з погляду іншого. Причини такого нехтуваня можна пояснити почасти серйозною традицією істо рикопорівняльної школи в Росії, а почасти – специфікою націо нального менталітету, ментальними матрицями самодостат ньості та загальноестетичного підходу до культури. Колоніальна та постколоніальна тематика знаходиться поза сферою цього менталітету. Так, у Росії смерть Едварда В. Саїда (1935–2003), автора книги про «західні концепції Сходу» – про упередженість східних досліджень європейської науки – російські медіа зустрі ли тотальним мовчанням. Його знаменита книга «Орієнталізм» (1978), перекладена на російську мову із запізненням у 18 ро ків14, – за минулі роки не втратила ані своєї актуальності, ані органічності для світової компаративістики. В Росії, як вважа ють російські критики, подібна доля їй, очевидно, не загрожує. Проблема «Іншого» і європейського нарцисизму – не стала найулюбленішою темою російських інтелектуалів, зазначає М. Кучерська. Як справедливо помітив політолог В.Малахов у некролозі, присвяченому Едварду Саїду, загадку скандального ігнорування події, що відбулася, варто шукати не в провінціа лізмі російської аудиторії, а в її специфічній несприйнятливості до визначених сюжетів. Як відомо, за Саїдом, історія збагнення Азії зводиться до вигадування Заходом «свого» Сходу, до підпорядкування собі екзотичного «чужого», але ніяк не пізнання і збагнення цього чужого. Отже, і європейські уявлення про Схід – не більше ніж складний комплекс міфів і репрезентацій. Російська менталь ність подібним чином створює і образ суміжних з нею країн, які історично входили до складу Росії, в тому числі, приміром, України. Екзотизація іншого як чужого – це традиційна риса російської культури, яка на світ дивиться тільки власними очи ма. В результаті західної «орієнталізації», за Саїдом, ми маємо справу не з реальним, а з «орієнталізованим» Сходом. Так само і російська ментальна матриця не збирається відмовлятися від власної «орієнталізації» суміжних країн. Якщо імагологічні дослідження «Іншого» в країнах Східної Європи і викликають інтерес російських теоретиків, то сам кон цепт орієнталізму вони розуміють у зовсім протилежному дусі. Так, наприклад, М. Вальдштейн, спираючись на досвід світової орієнталістики, розглядає перспективу польського письменника і журналіста Ришарда Капусцинського, автора травелога «Импе ріум» – жанру записок мандрівника пострадянською імперією, – та її ролі у формуванні інших ідентичностей (зокрема, «цент ральноєвропейської» ідентичності), як орієнталістський дис курс, спрямований на самоідентифікацію через візуалізацію неповноцінного, але небезпечного Іншого в контексті масштабно го процесу відтворення європейської ідентичності ряду східно європейських народів15. Характер відносин колоніально імперських визначається як зовсім не однобічний процес, що структурується твердими бінарними опозиціями, а як низка «транскультурацій», в яких не тільки безупинно міняються специфічні значення ярликів «колонізатор» і «колонізова ний», – сама межа між ними постійно порушується і проводитися заново. На практиці, – пише М. Вальдштейн, – можна бути коло нізатором і при цьому «азіатом» чи «варваром» і в такий спосіб – об’єктом, що підлягає впливу цивілізації з оріенталістського погляду своїх же колоній. Таким є орієнталістський текст, створений східноєвропейцемпідданим напівколонії «радянської імперії». Щоб мати право писати про Росію як про імперський центр, мандрівник Капусцинського повинен у першу чергу пози ціонувати себе як європейця і вже потім – як поляка. Як вва жається, досвід польського орієнталізму близький до україн ського, який теж позиціонує себе як європейський. Існування полемічного поля транскультурації добре документовано в схід ноєвропейських літературах. Тому для польського та взагалі східноєвропейського інтелектуала зрозуміти Росію означає визначити свою цивілізаційну ідентифікацію. Капусцинському необхідний образ патологічного Іншого, аби сама Центральна Європа в західній свідомості перестала бути невидимою і маргі нальною. У якості цього «Іншого» йому потрібна орієнталізована Росія у складному і заплутаному процесі транскультурації. Отже, центр вивчення дискурсу транскультурації зміщено в бік «Іншого» – представника Східної Європи. Що ж наразі відбу вається з власне російською культурною свідомістю, залишаєть ся поза текстом російських орієнталістських досліджень. Як можна бачити, сучасний стан компаративістичних дослі джень в Росії характеризується, поперше, потужним продов женням традицій національної порівняльноісторичної школи, що, власне, наразі вже виділилось у певну наукову ґалузь. По друге, існує намагання модернізувати традиційний порівняль ний дослідницький дискурс у напрямку синтезу з прикордон ними науковими дискурсами, які виглядають більш сучасно. Це не тільки семіотика, яка протягом майже півстоліття має в Росії особливий вплив, а й постколоніальні дослідження, і мульти культуралізм, і культурологічні студії, і цивілізаційні підходи тощо. Традиційним для російського порівняльного дискурсу завжди були також слов’янознавство та балканістика, тобто компаративне вивчення прилеглих регіонів. Утім, синтез власне з теорією літератури поки що не відбувається, можливо внаслі док глибокої кризи останньої на пострадянському просторі. Ро сійська компаративістика продовжує зберігати свою традиційну культурну унікальність, якщо не сказати, замкненість, що історично завжди було рисою національного ідентифікаційного проекту. «Особенная стать» у цьому цивілізаційному проекті на разі починає знову відігравати все більшу й більшу роль, і не може не позначитися на компаративістичних дослідженнях. Література 1 Алексеев М.П. Пушкин. Сравнительноисторические исследова ния. – Л.: Наука, 1984. – С. 20–21. 2 Лотман Ю.М. Семиосфера. СПб.: Искусство. – 2000. – С. 338, 457. 3 Див., напр.: Николаев П.А. Типология и компаративистика: со временная жизнь понятий //Филологические науки. – 1996. – № 3. 4 Виппер Ю.Б. Творческие судьбы и история. (О западноевропей ских литературах XVI – первой половины XIX века). – М., 1990. – С. 285–311. 5 Лихачев Д.С. Развитие русской литературы X–XVII веков. – М., 1978. – С. 12. 6 Иванов Вяч.Вс. Н.И. Конрад как интерпретатор текста // Исэ мо ногатари. – М.: Наука, 1979. – С. 260–286. 7 Конрад Н.И. О театральном искусстве Японии VII–VIII вв. // Театр и драматургия Японии. – М.: Наука, 1965. – С. 25. 8 Мелетинский Е.М. Проблемы сравнительного изучения средне вековой литературы: Запад–Восток // Литература и искусство в системе культуры: Сборник в честь Д.С. Лихачева. – М.: Наука, 1988. – С. 76–87. 9 Иванов Вяч.Вс. Избранные труды по семиотике и истории куль туры. – М.: Языки славянской культуры, 1998. Т. I: [Знаковые систе мы; Кино; Поэтика]. 911 с.; Избранные труды по семиотике и истории культуры. М.: Языки славянской культуры, 2000. Т. II: Статьи о руской литературе. 880 с. ; Избранные труды по семиотике и истории куль туры. М.: Языки славянской культуры, 2004. Т. III: Работы по мировой культуре и сравнительному литературоведению. 10 Иванов Вяч.Вс. Эйзенштейн и культуры Японии и Китая // Вос ток – Запад: Исследования. Переводы. Публикации. – М., 1988. – С. 279–290. 11 Известия Российской академии наук / Серия литературы и язы ка. – М., 2004. – Т. 63. – № 3. 12 Шайтанов И. Триада современной компаративистики: глобализа ция – интертекст – диалог культур // Вопросы литературы. – 2005. – № 6. 13 Гуревич А. История в человеческом измерении (Размышления медиевиста) // Новое литературное обозрение. – 2005. – № 75. 14 Эдвард В. Саид. Ориентализм. Западные концепции Востока / Пер. с англ. А.В. Говорунова. – СПб.: Русский Мир, 2006. – 637 с. 15 Вальдштейн М. Новый маркиз де Кюстин, или польский траве лог о России в постколониальном прочтении // Новое литературное обо зрение. – 2003. – № 60. Польська літературна компаративістика Елеонора Соловей Нарис історії польської компаративістики (до 60-х років ХХ століття) Історію порівняльного літературознавства в Польщі можна починати від появи самого терміна, як це робить Генрік Марке вич1, – або ж іти значно глибше, до нижчих генетичних меж, відслідковуючи також і передісторію: як спорадичні вияви, про вісники та прообрази означеного явища. Цей другий шлях пропонує, наприклад, Галіна ЯнашекІванічкова2. Кожен із двох підходів правомірний посвоєму, однак певні екскурси в «донау ковий» період у нашому випадку, очевидно, справді мають сенс для кращого розуміння національної специфіки предмета. При цьому щодо давнього періоду доводиться користати з напрацю вань попередників, позаяк ідеться великою мірою про малопри ступні, раритетні джерела. Подібно до цілої Західної Європи, «золотим віком» тієї сти хійної, «імпліцитної» компаративістики, є, звичайно ж, – доба ренесансу: із розширенням культурних овидів та обмінів, із від родженням інтересу до давніх літератур як нове, так і забуте старе найкраще пізнавалося за допомогою порівняння із добре знаним, своїм. Зіставлення явищ свого письменства, наприклад, із тими ж античними взірцями, що вважалися тоді неперевершеними, становило «запит часу». Інший фактор – пожвавлення культурно го обміну Польщі з такими романськими країнами, як Італія та Франція у знаний спосіб подорожей та студій навзаєм митців і вче нихгуманістів. Так стимулювалося осмислення місця власної літератури в колі європейських літератур, самоокреслення в но вому культурному просторі. Небавом (10–20ті рр. ХVII ст.) це знайде вияв у підручниках із поетики й риторики, – аналогічно до того, як було і в українській, і в інших літературах. Вважається, зокрема, що в латиномовних поетиках авторства барокового поета Мацея Казимежа Сарбевського (De perfecta poesi, Characteres lirici, De acuto et arguto) якраз і бере початок теоретична рефлексія про зв’язки польської літератури з античною середземноморською культурою і що ця рефлексія в наступних століттях має вже неперервний характер, а у працях Т. Сінки, Т. Зеліньського, М. Яструна, Я. М. Римкевича, Т. Беньковського, В. Стабрили, Е. ТемеріушСарновської та ін. сягає визначної продуктивності, зокрема і зосібна це стосується досліджень давньої літератури. Доба просвітництва спрямувала інтерес до «старожитно стей» у річище європейського класицизму. Насамперед це зна йшло віддзеркалення, знову ж таки, в поетиках і риториках (Ф. Н. Голанського, І. Красицького, Л. Боровського), котрі є вод ночас і першими спробами нарисів світової літератури – в тодіш ньому обсязі цього поняття. З’являється і саме словосполучення «порівняльна література», Г. Маркевич датує цю подію 1825м роком і напряму пов’язує із виходом Cours de litterature comparee Ноеля і Лапласа: наслідком був припис про запровадження у Варшавському університеті курсу порівняльної літератури; викладати його доручено Людвикові Осіньському. Поет, перекладач Корнеля, Горація, Дю Белле, Осіньський зажив особливої популярності саме цими лекціями, читаними впродовж дванадцяти років (згодом вони склали два томи у зіб ранні його творів). Хоч на сучасний погляд курс і не цілком відповідав своїй назві – для своєї доби вочевидь був явищем по ступовим. У такому ж сенсі до передісторії польської компара тивістики слід зарахувати численні «синтези» історії польської літератури, вельми характерні для доби романтизму; одні з них вирізнялися «ерудиційними» засадами (К. Бродзінський, М. Ви шневський, В.А. Мацейовський), інші – радше публіцистичними (тойтаки К. Бродзінський, М. Мохнацький, С. Гощиньський, Е. Дембовський); у кожному разі стрижневим було зацікавлен ня, як співвідносяться національний характер літератури та ті загальні впливи, яких вона неодмінно й неминуче зазнає. За визначну віху в передісторії польської компаративістики історіографія польського літературознавства вважає лекції Ада ма Міцкевича зі слов’янських літератур у паризькому College de France (1840–1844). І тут вельми повчальним видається, як у всьому, що мовиться з цього приводу, збалансовані винятковий пієтет до національного генія і тверезооб’єктивна, а почасти й критична оцінка цього конкретного епізоду його діяльності. Відзначається, поперше, що Міцкевич «ніколи не був професій ним ученим»3, що в цій «великій науковій імпровізації поета, політика і містика» його самого найперше цікавила не літерату ра, або принаймні не лише література, а історіософський насам перед сенс «Слов’янщини», політична історія та історія культу ри. Польські дослідники фіксують значні диспропорції, помилки та довільності цього викладу, почасти спричинені його спрямова ністю на те, щоб віднайти й осягнути як спільні риси, так і від мінності поміж різними слов’янськими літературами на кожно му етапі їхнього розвитку: «література [в цьому випадку. – Е.С.] ілюструє звичаї чи цінності слов’ян»4. Тим не менш, історичне значення цього досліду є загально визнаним і далекосяжним: починаючи від загального культуро логічного аспекту чи то пак пафосу цих лекцій, – і аж до саме тут започаткованого, наприклад, уже традиційного для польської літературної компаративістики залучення до студій фольклору як рівноправної й необхідної царини досліджуваного матеріалу. Тож попри всі означені ревізії Міцкевич, на загальне переконан ня, залишився «патроном усіх польських компаративістів»5. Лекції Міцкевича стали також авторитетним оскарженням будь якого культурного ізоляціонізму – як для свого часу, так і для майбутнього. Серед причин, із яких досвід Міцкевича довго залишався єдиним у своєму роді і не знаходив продовжувачів, Г. Маркевич акцентує нехіть позитивістської історіографії до завчасних уза гальнень, отже й до компаративістичних синтез. Ще більше важи ли політичні причини, з яких польські дослідники певний час не могли вільно писати про місце польської літератури серед слов’ян ських літератур: мусили про це або мовчати, або однобічно під креслювати західну й католицьку орієнтацію та приналежність тієї літератури. Від стагнації щойно постале порівняльне літе ратурознавство рятувала відкритість до західної науки, причому свідомовибірковий підхід: не стільки до активного розвитку французької школи порівняльних досліджень літератури (Брю нетьер, Бетц та ін.), скільки до праці англійця Х.М. Поснетта Comparative Literature (1886) чи данця Г. Брандеса («Головні течії літератури ХІХ ст.» у п’яти томах, польське видання перше – 1882–1883 рр., друге – 1895 р.). Такі преференції, на думку Г. ЯнашекІванічкової, свідчать, що вже на цьому початковому етапі розвитку польської компаративістики «не впливи і [так зва на] впливологія викликають найбільше зацікавлення, а дослі дження, спрямовані до розкриття ширших типологічних зако номірностей»6 (на підтвердження, між іншим, наводиться і той факт, що класична La litterature comparee Ван Тігема так ніколи й не дочекалася польського перекладу). Перше покоління позитивістичних істориків літератури (за своїм вишколом це переважно філологикласики) схильне було дещо абсолютизувати значення ґенези літературного твору: так з’ясовувалися ті чи ті залежності від взірців, а отже міра оригі нальності твору, а вже на цій підставі – його об’єктивна оцінка (добрим прикладом є розвідка Я. Пшиборовського про «Фраш ки» Яна Кохановського з погляду їхньої оригінальності, 1857). Книжка Маріана Здзіховського «Месіанці і слов’янофіли. Шкіци з психології слов’янських народів» (1888) самим автором позиціонована як перша порівняльна праця в галузі новочасних слов’янських літератур, методологічно взорована на І. Тена та Г. Брандеса, – як і наступна його праця, «Байрон і його час. По рівняльнолітературні студії» (1897), де рецепція та впливи Бай рона послідовно й докладно розглянуті як на теренах Західної Європи, так і у чехів, росіян, поляків. Численні порівняльні пра ці Александра Брюкнера тяжіють до соціо та психолітературо знавства; з них виразно компаративістичними визнані «Поляки і литовці. Мова й література» («Polacy і Litwini. Jezyk i literatu ra», 1914), «Слов’янська міфологія» (1918) та ін. Монографія Ігнація Матушевського «Диявол у поезії. Кри тичнопорівняльна студія» (1894) належить до сфери т. зв. Stof4 fgeschichte і відбиває почасти безпосередньо набутий автором у Німеччині науковий вишкіл; а відома свого часу праця Тадеуша Зелінського «Cicero im Wandel der Jahrhunderte» (1897), як бачи мо, і написана була німецькою мовою. Щодо Матушевського варто відзначити, що саме з ним пов’язують нові антипозитивістичні тенденції в гуманітаристиці: його резонансна праця «Словаць кий і нове мистецтво» (1902) маніфестувала модернізм і виступа ла на його захист у той спосіб, що предтечею модернізму проголо шувала поетаромантика Юліуша Словацького. Варто відзначити промовисту й цікаву паралель: приблизно в той самий час росій ські символісти (так звані «старші символісти») свій родовід ви водили від пізнього романтика Ф. Тютчева. У Польщі початку ХХ ст. на цьому тлі, тепер уже достеменно не без впливу французької науки, з’являється велика кількість праць на більш локальні теми, здебільшого – бінарних взаємо зв’язків, де досліджуються контакти та впливи. Дещо забігаючи наперед, варто зазначити, що в міжвоєнне десятиліття, як і одра зу по Другій світовій війні, такі праці набувають лавиноподібно го характеру, хоч, як переконана Г. ЯнашекІванічкова, кількість їхня рідко переходить у якість (процес, додамо, аналогічний до відповідного процесу в радянському літературознавстві після «вимушеного» дозволу на порівняльні студії). Проте в польському літературознавстві рівночасно, ще з се редини ХІХ століття міцно вкоренилася ідея «відкритості до світу», що знаходила вияв у подальших спробах синтези історії світової літератури. І хоч подібні праці, згідно з відомою терміно логією Ван Тігема, зараховувалися або до «litterature univer selle», або до «l’histoire internationale de litterature», – натомість належність їхня до власне компаративістики не визнавалася, – науковці новітнього часу дещо інакше дивляться на цю пробле му, а дехто взагалі вважає такі праці невід’ємним складником компаративістики. Звичайно, з погляду пізнішого перші польські спроби подіб них синтез, аналогічно до такого досвіду деінде, мають характер ні хиби та лакуни. Наприклад, перекладена року 1865 польсь кою «Історія світової літератури» Йогана Шерра (Johann Scherr, Allgemeine Geschichte der Literatur) мала значний резонанс і здо булася навіть на перевидання, – хоч у суті речі характерним чином являла собою низку нарисів історії окремих літератур, по даних, за пізнішими оцінками, радше в публіцистичному, аніж у науковому ключі, викладених зацікавлено й цікаво, проте до волі поверхово. Лише трохи краще поціновано аналогічну працю Фридеріка Генріка Лавестама, польського вченого з данським походженням (з 1864 р. професор світової літератури у т. зв. Вар шавській головній школі, а після її ліквідації 1869 р. – ординар ний професор і викладач світової літератури в російському вар шавському університеті). Саме в період 18631866 він видав свою «Історію світової літератури» в чотирьох томах, зичливо прийня ту читачами як цінний компендіум відомостей з означеного пред мета, але вже невдовзі досить нещадно оцінену критикою: загаль на обізнаність автора в естетичних та історіографічних засадах доби не рятувала, однак (аналогічно до випадку Й. Шера), від надто вже второваних та звичних загальників і схем, насамперед бібліо та біографічних. Саме тому автори наступної багатотомної «Історії світової лі тератури» (1880–1893; серед авторів Я.A. Свєнціцький, Л. Рад лінський, Б. Грабовський, Е. Порембович) вважали за необхідне чітко відмежуватися від попередників, наголосивши у передмові свої значно більш амбітні цілі, проголосивши «продуктом» пись менства не книжки, а думки та почуття. Засадничою для них ста ла теорія І. Тена про три чинники (раса, середовище, історичний момент), поєднана з широким порівняльним підходом: Далекий Схід (китайська, японська, корейська літератури) та література антична, далі літератури середньовічної Європи в їхніх зв’язках з Орієнтом, і нарешті новочасні літератури західної Європи, а також осібно – літератури слов’янські. І хоч означена праця знаменувала безумовно новий рівень подібних досліджень, а та кож інспірувала появу цінних «супутніх» досліджень її авторів7, котрі поглиблювали порівняльне дослідження літератур окре слених тут етнічних ареалів, – проте і їй згодом закидали як брак внутрішньої єдності, так і недостатню увагу до суто художніх, формальних та мовних чинників літературних творів. Зрештою, аналогічні закиди робилися згодом і на адресу іншої визначної праці такого роду – це Wielkа literaturа powszechnа (1930–1933) за редакцією Станіслава Лама і зі вступом А. Брюкнера. Тобто впродовж значного часу подібні дослідницькі наміри наражали ся на специфічні труднощі, що їх С. Савіцький означив як нама гання представити «передусім суму, а не цілість»8. Брак відповідних методологій давався взнаки так само, як і суспільнополітична ситуація в Польщі: адже доба бездержав ності протривала понад століття. Здобуття незалежності, само зрозуміло, міняло перспективу та наукове бачення; на цьому, починаючи від 1918 р., неодноразово наголошували такі автори тетні науковці, як І. Матушевський та А. Брюкнер. Рівночасно здійснювалися й відповідні інституційні зміни: у міжвоєнний пе ріод широко практиковано, аби кафедри світової літератури (які синонімічно називали також кафедрами порівняльного літера турознавства) очолювали або відомі професори, як, наприклад, Е. Порембович, або ж відомі письменники, якот Ян Каспрович. Головне призначення тих кафедр мислилося в тому, аби поширю вати відомості про світову літературу. Така ситуація протривала досить довго; у Варшавському університеті, як згадує Г. Янашек Іванічкова, після Другої світової війни ті лекції з неабиякою еру дицією й талантом провадила професор Зоф’я Шмідтова. Саме до того часу належить і виникнення закладів літературної компара тивістики в університетах та у Польській Академії наук. І саме ця сума обставин сприяла остаточному усвідомленню того факту, що «амбітна і переважна частина польської компаративістики» від самих своїх початків тяжіла до таких порівняльних дослі джень, котрі б дозволяли: 1. Бачити розвиток напрямів і течій у світовій літературі, саме ними керуючись у коректному визначенні законів та зако номірностей цілої великої панорами світової літератури. 2. Усталити місце власної літератури серед літератур світу – з тим переконанням, котре за півстоліття вже стане всезагаль ним серед компаративістів Сходу та Заходу: що «знати тільки одну літературу означає насправді не знати жодної» і що не бувши достатньо ознайомленим із історією світової літератури – не можна, за слушним висловом І. Неупокоєвої, добре написати історію власної літератури. Здійснення таких стратегій передбачає, звичайно, і повно цінне функціонування літературнокритичної «служби» як поці нування обговорюваних творів чи явищ: лише на цій основі, на переконання Г. ЯнашекІванічкової, можливе наступне їхнє зі ставлення як «накреслення мапи подібностей та розбіжностей, що проявляються на значних обширах етнічних, культурних чи мовних спільнот»9. За приклади саме такої компаративістичної діяльності можуть правити як праці Брюкнера, так і праці Зіг мунта Лемпіцького та Манфреда Крідла як дослідників порів няльної історії літературних течій (при цьому, на відміну від «аллогенетичних» засад Брюкнера, ці автори віддали перевагу «ергоцентричним» дослідженням). Ідеться про працю З. Лемпі цького 1923 року видання під назвою «Ренесанс. Просвітництво. Романтизм», а також про вельми близьку за задумом і, сказати б, пафосом, працю М. Крідла «Головні течії європейської літера тури. Класицизм, романтизм, післяромантична доба» (Варшава, 1931). Цікаво при цьому, як в індивідуальному доробку науков цякомпаративіста співіснують і реалізуються ті доцентрові та відцентрові тенденції, що їх здебільшого означувано як фахові зацікавлення чи то у власній національній літературі, чи то в лі тературі світовій (приміром, уже по Другій світовій війні, 1953 р., Лемпіцький виступив як автор праці «Ренесанс і гуманізм у Польщі»). Декого подібні тенденції розвитку навіть схиляли до думки про ідентичність завдань історії літератури та порівняльного лі тературознавства: в цьому сенсі Мауріцій Манн узагалі проголо шував порівняльне літературознавство своєрідним «плеоназмом»10. Така думка загалом виявилася досить тривкою, дещо по слаблюючи тим самим позиції компаративістики на польських теренах. У висліді такої ситуації нечисленні теоретики та значно численніші практики або зводили компаративістику до сфери впливів, взаємин, контактів та залежностей, або давали їй бук вально потонути чи розчинитись у загальному літературознавст ві, втрачаючи не лише осібність та специфіку, а й саму назву. А тимчасом не кожна праця з історії літератури має порівняль ний характер, і навпаки: не кожна порівняльна праця позначена історичністю. Годі й казати про те, що як не варто зводити ком паративістику лише до сфери впливів та залежностей, – так само не слід розвідки про «впливи» (хоч вони й завдали компаративі стиці, і не лише польській, чималої шкоди) вилучати з її обширів лише через дещо запізнене усвідомлення, що «впливологія», керу ючись позитивістичною «оптикою», надто механічно окреслюва ла зауважені збіги та подібності «як зв’язок причини й наслідку»11. Результатом такого стану речей виявився брак інституцій них форм існування польської компаративістики як дисципліни, що знову ж таки не могло сприяти її подальшому розвиткові. Натомість це не перешкодило доволі бурхливому розвиткові вже згаданих досліджень різного роду впливів та залежностей: ця галузь справді квітне в Польщі від кінця ХІХ ст. практично по нині і кількість праць, у яких ідеться про впливи однієї літера тури на іншу – колосальна: самих лише бібліографічних покаж чиків такого роду розвідок та «причинків» (дуже різновартісних) є вже чимало. Вони фіксують усю амплітуду таких розправ, від простої та самодостатньої реєстрації всіляких збігів, від порів няльного аналізу тем, мотивів, ідейних структур та ґатунків – аж до великих панорам контактів та впливів12. Дослідники типу Маріана Шийковського, Мечислава Брамера чи Владислава Фол керського своїми працями утверджували авторитет порівняль них студій (останні два вирізнялися зпоміж інших ще й тим, що досліджували не лише зв’язки польської літератури з іншими літературами, а й взаємини європейських літератур безвідносно до польської). М. Шийковський, зокрема, глибоко досліджував польськочеські взаємини (його двотомова праця «Polskaucast v ceskem narodnim obrozeni» була видана у Празі чеською мовою в 1931–1935 рр.; варто відзначити, що здійснення такої праці певною мірою підготувало появу дослідження Й. Голомбека «Czesi і Slowacy wobec powstania listopadowego», котре з’явилося у Варшаві 1930 р. Вже по війні, 1947 р., Шийковський видав у Познані цінну «синтезу» «Polski romantyzm w czeskim zyciu duchowym»). Взагалі, на думку М. ЦєшліКоритовської, остання третина ХХ ст. позначена особливою увагою до проблем романтизму: від видань серії «Романтична бібліотека» до фундаментальних досліджень на зразок праці М. Яньон та М. Жмигродської. Під оглядом екзистенційного розуміння досліджували романтизм польський та європейський Ч. Згожельський, І. Опіцький, М. Ма цеєвський: література ставала в цьому сенсі чимось на зразок біо графії митця. Автори з Інституту літературних досліджень, себто ті ж таки М. Яньон та М. Жмигродська, а також З. Стефановська, А. Вітковська, А. Ковальчикова, Я. М. Римкевич, у європейсь кому романтизмі вбачали джерело чи виток сучасного цивілі заційного міфу, початковий етап сучасної рефлексії над історією. Вроцлавські автори, зосібна Ч. Гернас, вписали літературу в кон текст інших мистецтв, насамперед пластичних; у слові це давало змогу побачити спосіб структурування світу і водночас знак, що відсилав до спільного європейського досвіду історії. Іншим прикладом дослідникаерудита, що вільно почувався в єдиній стихії європейських літератур, відстежуючи рух певних мандрівних, «спільних» мотивів на цих обширах – є Юліан Кши жановський. На відміну від більшості компаративістів, він не обмежувався зіставним дослідженням тільки видатних творів. У полі його зацікавлень був також і фольклор: ті трансформації, яким він підлягає, переходячи з літератури «низької» до «висо кої», а потім знову повертаючись до «низької». Символічною ви дається сама назва найбільш відомої компаративістичної книж ки Кшижановського: «Паралелі» (Paralele: Studia porownawcze z pogranicza literatury i folkloru. – Warszawa, 1935; останнє, сут тєво розширене, видання – 1971 р.). Звичайно, у ХХ ст. розвиток компаративних студій набув невластивої йому раніше динамічності, і кожен етап приносив свої преференції та акценти. Так у міжвоєнний період польських дослідників насамперед цікавили, окрім давніх (античних) впли вів, зв’язки польської літератури з окремими західними літе ратурами: французькою, англійською, німецькою, італійською. Інша сфера постійних зацікавлень – це міжслов’янські зв’язки. Щоправда, самі ж поляки зауважують, що тут попервах склала ся певна асиметрія: на перший план висувалося дослідження впливів польської літератури на інші слов’янські літератури – оминаючи відповідні зворотні впливи. Якщо говорити про літературні періоди, що до них польські компаративісти виявили стійкий інтерес, то насамперед таким є, як уже можна було бачити, романтизм. Рівночасно з’явилося кілька праць, присвячених добі ренесансу та раннього бароко. Показовою в плані розгляду одразу кількох європейських літера тур крізь призму однієї локальної проблеми є ще довоєнна праця С. Бачиньського про кримінальну повість (Stanislaw Baczynski. Powiesc kryminalna. – Krakow – Warszawa, 1932). Розвиток так званої впливології нарешті дістає супровід відповідних методо логічних засад у цій царині; найвиразнішим прикладом тут є не лише сама по собі праця В. Борового «Про впливи і залежності в літературі» («O wplywach i zaleznosciach w literaturze»), видана у Кракові ще 1921 р., а й той голосний резонанс, яким супрово джувався її вихід. Як писав із цього приводу Г. Маркевич, «Боро вий, по суті, вдався до битви на два фронти, як проти запеклих ворогів впливології, так і проти її власних спрощень та надмір ностей»13. Г. ЯнашекІванічкова відзначає, що для такої бороть би цей автор був відповідно озброєний: добре обізнаний в усій світовій теоретичній літературі з компаративістики і насамперед у працях французької школи, працях Ван Тігема та ін., до того часу не надто часто згадуваних у польській науковій літературі (винятком є М. Манн) і навіть, на відміну від праць англійських або скандинавських компаративістів, не перекладених, як ми вже зазначали стосовно Ван Тігема, польською, так що лише тепер, завдяки В. Боровому, вони ставали відомі ширшому загалові. Цікаво, що розвиток польської компаративістики по Другій світовій війні ретроспективно дістає суперечливі оцінки: якщо на думку одних оглядачів він відбувався доволі успішно, хоч і не без перешкод, то інші добачають у той самий період мало не зник нення порівняльного літературознавства як із університетів, так і з книжок – «і то, як відомо, не через брак інтересу до тієї темати ки»14. Причини і характер тих перешкод та ж таки Г. ЯнашекІва нічкова визначає як занадто коротку й деформовану пам’ять. Вона вважає слушною критику «компаративістичного причинкарства»: праць, що їх найчастіше означувано як «впливологічні», а також і критику того вивищення однієї літератури над іншою, яке зазви чай у таких працях так чи інакше давалося взнаки («вищою» зазвичай виглядає, попри наміри дослідника, та література, котра чинить уплив, «підрядною» та «узалежненою» – література, кот ра той вплив сприймає). Тим часом у світовій компаративістиці набирали силу й інші течії та дослідницькі традиції, що аж ніяк не зводилися до впливів та залежностей. Не можна тут не зазначи ти також, що в повоєнній Польщі тривалий час порівняльне літе ратурознавство не входило до числа навчальних дисциплін в уні верситетах; ясна річ, що не існувало й відповідних підручників. Іншим парадоксом розвитку порівняльних досліджень у Поль щі є те, що цей найбільше критикований, із погляду як ідеології, так і методології, напрям розвинувся як надзвичайно кількісно плідний і до того ж у такій «крайній» своїй версії як так звана «контактологія». Опертий, здавалося б, на нові засади, в суті речі він повторював старі методологічні похибки, а тим часом – і тим не менше – користувався в наукових інститутах різними преференціями, оскільки переслідував шляхетну мету: пізнання зв’язків поміж різними народами та краями. Посівши такі по зиції, ця галузь засвідчувала власну продуктивність численними томами так званих «стосунків», що являли собою найчастіше збірники тихтаки «причинків» на справді невичерпну тему роз маїтих зв’язків польських письменників із письменниками зару біжними: спостереження такого роду, бібліографії, обговорення перекладів, факти, епізоди, якот інформації про закордонне на вчання, подорожі, зустрічі письменників, науковий коментар до їхнього листування тощо. Щоправда, згодом ізпоміж цього потоку таки почали з’яв лятися більш амбітні студії, якот типологічне зіставлення змі стових та формальних структур, а також версифікаційних форм (студії слов’янської метрики зокрема). Значну мобілізаційну роль у тих процесах тривалий час відігравали Міжнародні з’їзди славістів: самі видання, що готувалися до тих з’їздів, не обмежу валися лише корпусом репрезентованих статейдоповідей; інші збірні публікації становили розгляд міжлітературних стосунків у якійсь більш чітко окресленій сфері, тематичній чи хронологіч ній; за приклад можуть правити томи про слов’янський модер нізм, про польську русистику тощо. Такі видання справді являють щось на зразок навчальнодослідницького полігону, а результа том спільних зусиль стає більш докладне й коректне уявлення про певні сукупності літератур, течій, напрямів, поетик, – що дозволяло також більш коректно встановити в тій порівняльній шкалі місце польської літератури серед інших літератур. Ця остання тема залишилася для поляків не лише незмінно актуальною, а й такою, що викликала доволі бурхливі емоції, що, між іншим, засвідчив і колективний том 1963 р. під назвою «Польська література у світовій перспективі» (Literatura polska w perspektywie swiatowej, серед авторів – Ю. Кшижановський, З. Лібера, К. Вика, М. Маркевич, Р. Поллак та ін.). Особливо слід відзначити те зацікавлення, з яким зустріла цю працю наукова громадськість. Подібний інтерес у той період могли спричинити хіба що матеріали багато в чому знакової наукової конференції, присвяченої творчості Г. Сенкевича у світовому контексті15, а та кож матеріали чергового, сьомого славістичного конгресу, що відбувся у Варшаві 1973 р.: доволі закономірно, що том праць польських учасників був присвячений європейським зв’язкам польської літератури (Literatura polska i jiеj zwiazki europejskie. Prace poswiecone VII Miedzynarodowemu Kongresowi Slawistow w Warszawie w roku 1973. – Wroclaw, 1973). Рівночасно дедалі більшала кількість індивідуальних автор ських праць, присвячених стосункам та зв’язкам польської літе ратури з іншими літературами. Звичайно, вони суттєво різняться між собою за рівнем обізнаності та того, що поляки звуть «мето дологічною свідомістю». На думку польських рецензентів та оглядачів, серед цього потоку є й видатні праці, що мають винят кове значення для пізнання самих ліній спрямування зв’язків, котрі єднають польську літературу з іншими літературами як із погляду нововідкритих матеріалів, так і з погляду їхньої інтерпретації. Проте, звичайно, є й праці посередні, яким бракує загального розуміння суті літератури: вся їхня вартість зводить ся до згромадження матеріалу, натомість інтерпретація його ви кликає (або, сказати б, провокує) спротив: переоцінка чи пере більшення впливів, нерозуміння самих засад функціонування будьякого впливу тощо. Треба, однак, визнати, що впливологія такого штибу завжди перебувала в Польщі під прицілом доволі дошкульної критики. Свого роду еталоном у цьому сенсі зали шилася зазначена праця Борового, оскільки так і не з’явилося іншої подібної, де було б настільки систематизовано весь обшир дослідження впливів та залежностей, – подібно до того, як у Сло ваччині це невтомно робив у своїх книжках Діоніз Дюрішин. Повертаючись тепер до означеного масиву індивідуальних, авторських праць, варто спробувати схарактеризувати ті літера турні епохи, а також літератури, що привертали до себе найбіль шу увагу авторів, тобто виявилися в цьому сенсі «упривілейова ними», зокрема – в повоєнний період. Чи не в першу чергу це античність та її вплив і спадок у польській літературі. Завдяки працям Т. Зелінського та Т. Сінки склалася вже певна традиція у цій сфері, успішно продовжувана далі молодшими дослідни ками, у 70ті роки, зокрема, – у працях Т. Беньковського та С. Заблоцького. Отже, зв’язки давньої польської літератури (доби ренесансу, гуманізму та бароко) з європейськими літературами ХV–XVII ст. в означений період є темою не лише компаративі стичних конференцій, а й індивідуальних праць, автори яких зосереджують увагу на зв’язках польської літератури тієї доби з такими літературами, як італійська (Барич, Брамер, Рошков ська), іспанська (Стшалкова), східнослов’янськими, в т. ч. і україн ською (Лужний). Студії просвітництва спричинили пильнішу увагу дослідників до впливів англійської та французької літера тур і насамперед французьких енциклопедистів та англійських лібералів16. У подальших дослідженнях польського романтизму увага бу ла скерована насамперед на Міцкевича; при цьому його стосунки з іншими літературами загалом характеризуються як зв’язки, про те коли йдеться про літератури слов’янські, то стосунки ті ді стають уже визначення впливів. Тут, до речі, сам матеріал настій но зажадав посилення компаративістичного струменя досліджень: долі поетів тієї доби, біографічні колізії, часто пов’язані з вигнан ням чи еміграцією, спричинені цим нові контакти з діячами інших культур тощо. Вже згадані праці М. Яньон, М. Жмігродської, З. Стефановської, А. Вітковської, присвячені, по суті, польському романтизмові, – проте розгляд його ментальної та естетичної при роди із необхідністю вимагав залучення широкого європейського, а навіть і позаєвропейського тла та порівняльних студій17. І все ж переважають у повоєнний період ті ж таки «впливо логічні» монографії, – на зразок праці Ю. Магнушевського «Міц кевич серед словаків» (Вроцлав, 1956) чи цілого шерегу моногра фій, присвячених зв’язкам польської літератури з літературами східнослов’янськими (з виразною перевагою російської, зокрема в аспекті рецепції як російської літератури в Польщі, так і навза єм польської в Росії). Значна частина цих студій в означений період знову ж таки пов’язана з ім’ям Міцкевича: з досліджен ням його зв’язків із Росією та росіянами18. Натомість російські письменники, до творчості яких у цей період найчастіше зверта ються польські компаративісти, – це чи не найперше Лев Тол стой19, а також Пушкін20, СалтиковЩедрін21 тощо. У дослідженнях позитивізму та реалізму багато уваги приді лено зв’язкам польської літератури із творчістю Е. Золя. Харак терним для цього часу є також звернення до зв’язків із «менши ми» слов’янськими літературами, як хорватська або словацька; зростання інтересу до проблематики fin de siecle у свою чергу по жвавило зацікавлення німецькою літературою (насамперед в аспекті впливу Ніцше на польський модернізм), французькою поезією, англійською літературою, а також літературами західно та південнослов’янськими. Що ж до порівняльних досліджень літератур ХХ ст., то в цій царині повоєнний час позначений виразним домінуванням однієї теми: це рецепція літератури країн соціалістичної співдружності (конкретно – сукупної радянської, чеської, словацької) у Польщі. Натомість аналогічні підходи до західних літератур тепер волі ють замінити укладанням бібліографій. Виняток становить хіба що творчість англійського письменника польського походження Дж. Конрада: популярність його у світі уможливила появу до сить багатої польської «конрадології», за самою природою на лежної до компаративістики. По висхідній розвиваються в цей час також перекладознавчі студії (Русінек, Бальцежан та ін.), винятково вдячне поле для дослідників тут, зокрема, становить творчість письменників бі або полілінгвістичних, якот Бруно Ясенський, Вацлав Сєрошевський, Сирокомля та ін.). Очевидно через уже відзначений брак у цей період спеціалі зованих кафедр порівняльного літературознавства – до цієї тема тики тяжіють не так академічні науковці, як публіцисти та есеїсти (часто, зрештою, висококласні, як Садковський, Рогаль ський, Спрусіньський); натомість університетських авторів багатомовна міжнародна спільнота в цей час не так вабить, як лякає: вони віддають перевагу «спеціалістичним» темам перед компаративістичними. Сміливіше і вільніше почуваються лише ті вчені, що відстежують зміни окремих топосів європейської культури протягом століть аж до сучасності включно (Римкевич, Пшибильський); це праці, що сприяють відродженню та модер нізації в Польщі традиційної Stoffgeschichte у достосованні до праць Курціуса22, Шпітцера23 та ін. Попри всі характерні для повоєнного соціалістичного табору специфічні труднощі – полякам вдалося зберегти за доби тоталі таризму більшу відкритість до Заходу; це знайшло вияв як у пі знавальній активності, ігноруванні методологічних обмежень, так і у вимушеному відступі цензури перед навалою нових пере кладів, прицільно орієнтованих на все найбільш резонансне та дискусійне в західній науці. У перспективі для дальшого розвит ку компаративістики це мало вирішальне значення. Сергій Яковенко Польська компаративістика від 1960-х років до сьогодення У польському літературознавтві ще досить довгий час після Другої світової війни панував позитивістський «спокій» міжво єнного двадцятиліття, коли компаративне спрямування історико літературних досліджень зосереджувалося головим чином у роз відках на тему контактів і впливів, а також становило частину загальної методології синтетичного підходу до історії зарубіж них або польської літератур. Про це свідчать і дидактичні «по казники» стану літературознавчої свідомості, а саме продовження традиції синонімічного, взаємозамінного називання університет ських кафедр або кафедрами «загального», або «порівняльного» літературознавства (високу оцінку сучасних компаративістів здобули лекції професора Зоф’ї Шмидтової у Варшавському уні верситеті). Результатом контактологічних пошуків стали методично по позитивітськи укладені томи так званих «стосунків», які най частіше мали білатеральний характер. Об’єктом не так аналізу, як констатації ставали німецькопольські, польськоанглійські, польськоіталійські літературні контакти, сприйняття яких ли ше з бігом часу набуло рис більшменш амбітних наукових про ектів простеження типологічних збігів на світоглядному, ідей ному, формальнопоетикальному, генологічному рівнях. Цьому сприяли також глобальні культурноісторичні процеси, які від бувалися в людській свідомості після Другої світової війни: ком прометація націоналістської ідеології у будьяких її проявах, процеси деколонізації африканських та азіатських країн як ви клик непохитному європоцентризмові, також зростання в істо ричному й духовному житті ролі слов’янських країн. Регулярне проведення міжнародних з’їздів славістів створювало передумо ви для підготовки збірників та більших індивідуальних дослі джень на тему участі польської літератури в процесах руху ін ших слов’янських літератур (в основному) та незначною мірою – впливів інших слов’янських літератур на польську. Результатом цієї діяльності стали кількатомові видання колективних праць, присвячені польськоукраїнським, польськобілоруським, поль ськоросійським, болгарським, чехословацьким, лужицьким, угорським, скандинавським тощо зв’язкам із дуже рідкісними вкрапленнями порівнянь зарубіжних літератур, без видимого зв’язку з польською. Позитивістський ефект цих досліджень, який ішов не на користь їх евристичним у теоретичному й аксіологічному планах показникам, можна помітити й сьогодні в енциклопедичних виданнях синтетичного характеру: наприклад, «Енциклопедія польської літератури ХХ століття»24 (2000 р.) містить відповідні статті з назвами «Французькопольські літературні зв’язки, «Чеськопольські літературні зв’язки» і т. д., де за заданою схе мою наводяться відомості про взаємні літературні контакти, переклади та рецепцію пари національних літератур із обов’яз ковим польським складником. Методологічний принцип органі зації матеріалу з довоєнних часів зазнав тут небагато змін. Подіб ні дослідження, які в своїй сукупності сприяли, поза сумнівом, формуванню загального образу польської літератури в контексті літератури світової, у своїй синтетичній іпостасі вперше було пред ставлено у колективній праці «Польська література у світовій перспективі» (1963), яка викликала живе зацікавлення в літе ратурознавчих і культурологічних колах і, що найважливіше, – стала імпульсом для подальших досліджень такого типу: «Літе ратура. Компаративістика. Фольклор» (1968), «Європейські зв’язки польської літератури» (1969), «Польська література та її європейські зв’язки» (1973)25. Безумовно, як пожвавленню компаративних досліджень, так і самоусвідомленню цієї дисципліни в Польщі сприяло створення в 1954 році в Оксфорді Міжнародної асоціації порів няльного літературознавства, а особливо кілька Міжнародних конгресів цієї асоціації. Втім, на офіційному рівні складалася парадоксальна ситуація, коли в умовах тотального застосування порівняльної методології як обов’язкової для істориколітера турних досліджень високого рівня й наукових амбіцій, сам тер мін «компаративістика» перебував ув опальному стані: він надов го зник із наукового обігу, а вживання його вважалося недобрим тоном. Це було пов’язано, в першу чергу, з нечіткою світогляд ною позицією компаративістики у зв’язку з неозначеним і роз митим предметом її дослідження, що породжував бездумне нако пичення контактологічних праць незначної наукової цінності, тотальною критикою «впливології» і констатацією тупикового, кризового стану дисципліни, який відчули вчені всього світу (апогеєм цієї кризи стали виступи Рене Веллека та Рене Етьємб ля, підготовані до ІІ Міжнародного конгресу порівняльного літе ратурознавства у Чепел Хілл у 1958 році). У Польщі нехіть до компаративістики та її позитивістської ме тодології підсилювалася також із виходом на наукову арену нового покоління літературатурознавців, які в 60–80ті роки склада тимуть кістяк альтернативного, дуже потужного структураліст ського напряму. Проте констатація кризового стану компаративіс тики, визнаного провідними вченими зі світовим іменем у Чепел Хілл, а потім і на московській конференції на тему «Взаємозв’язки та взаємодія національних літератур» (1960), знову сприяла приверненню уваги до порівняльного літературознавства – пере дусім у вигляді критичних міркувань, дискусій і методологічних пропозицій. Вже у конференції в Будапешті на тему «Порівняльне літературознавство у Східній Європі» (1962) взяла участь велика делегація провідних польських науковців на чолі з директором Інституту літературознавчих досліджень Казімежем Викою (до групи ввійшли Мечислав Брамер, Мар’я Яньон, Здзіслав Лібера, Мар’я Жміґродзька). Повернувшись із конференції, повний енту зіазму Казімєж Вика написав звіт, у якому підкреслював віталь ність і життєздатність, а також традиційність компаративіст ських досліджень для польського літературознавства, заявивши про доцільність і виявивши готовність негайно втілювати в жит тя постанови цієї конференції: 1) опрацювати сучасну компара тивістську бібліографію соціалістичних країн, 2) підготувати спільний словник сучасних письменників країн соціалістичного табору, 3) розпочати роботу над колективною монографією з істо рії літератури соціалістичних країн. Незважаючи на численні спроби здійснити таку амбітну про граму спільних дій, жоден із цих проектів не було реалізовано ні в Польщі, ні в жодній іншій країні соцтабору. Далася взнаки штучність науковоорганізаторського ентузіазму, який не міг уже знайти підтримки молодих учених, а крім того, очевидно, й фальшивість самого контексту для запрограмованих порів няльних студій, тобто антиісторична та антикультурна основа: примусовий статус самої формації країн т. зв. соціалістичного табору. Втім, ситуація загальної кризи порівняльноісторичної дисципліни стала сприятливим фактором, який привернув увагу польських літературознавців до проблеми компаративістики (проблеми, яку вони раніше воліли не помічати) й дав поштовх до початку публічного обговорення цієї проблеми на шпальтах про відних наукових видань. Варшавський «Przeglad Humanisty czny» і краківський «Ruch Literacki» починають активніше друкувати переклади праць зарубіжних компаративістів, а та кож оглядові й полемічні статті польських учених. Компендіум повоєнної компаративістики у Польщі та світі запропонував у своїй статті «Деякі перспективи порівняльних літературознав чих студій у Польщі» Мечислав Брамер26. Вчений дає широкий огляд найновіших тенденцій у тогочасній компаративістиці, докладно зупиняючись на особливостях двох її провідних шкіл – французької та американської, а також підкреслює важливі культуротворчі функції цієї дисципліни – передусім як засобу зближення і взаємопізнання різноманітних віддалених у часі й просторі культур, а також як загального методу інтелектуаль ного опанування сучасної гіперінформаційної дійсності. Природно, що молодше покоління літературознавців пра гнуло радше долучитися до дискусії довкола спірних проблем компаративістики, які почали підніматися на міжнародних кон гресах. Невеличку дискусію на шпальтах польських наукових видань викликали виступи зарубіжних компаративістів і теоре тиків літератури у Чепел Хілл. У відповідь на різку критику соціогенетизму та психогенетизму, яка прозвучала з доповідей Рене Етьємбля та Рене Веллека, Мар’я Яньон (спершу у доповіді на конференції в Будапешті, а згодом у друкованій версії – «Ком паративні дослідження і проблеми літературної генези»27) запро понувала компромісний варіант, у якому доводила методологічну доцільність і плідність поєднання структуралізму з генетизмом. Натомість Анна Дзєхцінська у статті «Методологічні проблеми сучасної компаративістики»28 різко виступила проти будьяких типів генетизму на користь порівняльної поетики. «Ліквідацій ний», деструктивний дух у стосунку до порівняльних літературо знавчих студій залишався все ще актуальним у загальних теоретичних орієнтаціях тогочасного польського літературо знавства, про що свідчить і вибір програмних текстів світової компаративістики, які запропонував у 1968 році польському читачеві журнал «Pamietnik Literacki». До спеціального випуску часопису ввійшли більшою мірою тексти, які засвідчили кризу компаративних студій на ІІ всесвітньому конгресі у Чепел Хілл: «Криза порівняльного літературознавства» Рене Веллека, «По рівняння – це ще не доказ» Рене Етьємбля, «Проблеми порів няльноісторичних літературознавчих досліджень» Віктора Жирмунського, «Принципові питання комплексних порівняль них досліджень» Іштвана Сьотера, «Сфера діяльності порівняль ного літературзнавства» Вольфґанґа Фляйшманна, «Основні ти пи літературних зв’язків і залежностей» Д. Дюрішина29. Статті оглядового й загальнометодологічного характеру запропонували Стефан Тройґут і Генрик Маркевич. У своїй студії «Порівнювання літератур і порівнювання в літературознавстві» Стефан Тройґут, розглядаючи сучасні означення й методологіч ну базу літературознавчої компаративістики, висловив харак терну як для польської теретиколітературної свідомості, так і для практики істориколітературних досліджень переконання в тому, що практичні методи порівняльного дослідження літе ратур «не відрізняються від методів, які застосовуються у рам ках літературознавчих досліджень узагалі»30. Подібно до Браме ра, Тройґут покладає велику вагу на філософський фундамент компаративістики, наділяючи її унікальною роллю головного чинника розумного співіснування культур і цивілізацій. Один із найбільш авторитетних теоретиків літератури, Генрик Маркевич, присвятив проблемам компаративістики дві статті метатеоретичного та методологічного характеру. Своєю студією «Порівняльні дослідження в польському літературо знавстві»31 Маркевич долучив свій голос до осмислення внеску польської науки про літературу в порівняльноісторичні дослі дження, продовжуючи осмислення історії польської компарати вістики, вже накреслене почасти у згаданій праці Брамера, а в доповненій версії цієї ж статті32 – також і Збіґнєва Барансько го33. Обидві статті Маркевича можна вважати центральною пози цією в теорії польської компаративістики 1960–1980х років. У першій з них учений простежує компаративні елементи у поль ській теретиколітературній свідомості від паризьких лекцій Адама Міцкевича, через позитивістську контактологію, ранньо модерністький і міжвоєнний генетизм – до типологічних тенден цій і найновіших методів порівняльноісторичних досліджень, втілених у конкретних істориколітературних працях польських науковців. Незважаючи на свій метакритичний характер, «Порів няльні дослідження в польському літературознавстві» привно сили, разом із природним для такого типу праць аксіологічним компонентом, і чимало пропозицій методологічного характеру. У другій статті (обидві праці можна розглядати як певну єдність) Маркевич полемізує з низкою дослідників щодо терміно логії й деяких методологічних питань. Він критикує термін Не упокоєвої «изучение взаимосвязей и взаимодействий», а також європейську і польську традицію називати компаративістику «порівняльною літературою». У першому випадку назва дисцип ліни здається занадто розбудованою й нераціональною, крім того, «взаимосвязи» і «взаимодействия» об’єднує метонімічна близькість; у другому – архаїчне значення слова «література» в значенні «літературознавства» вже не актуальне, тож правиль ніше називати «порівняльне літературознавство» або «літертур на компаративістика». Польський учений також полемізує з по пулярною концепцією диференціації літературних стосунків Д. Дюрішина – на генетичні (контактні) та типологічні. Генетич ний зв’язок не завжди мусить бути результатом контакту – іноді він може бути результатом залежності від спільного джерела; крім того, такий поділ не враховує досліджень, у яких твори кон фронтуються між собою з різною метою (як ідіографічних, так і з метою узагальнення), не зважаючи на наявність чи відсут ність генетичних зв’язків між ними: тобто, можна типологічно досліджувати також і твори, які перебувають між собою у кон тактних зв’язках34. Підкреслюючи важливість досліджень на тему функціону вання античної топіки й символіки у польській та інших євро пейських літературах у працях Вацлава Кубацького та Ярослава М. Римкевича, Маркевич робить кілька важливих висновків і висуває низку конкретних методологічних пропозицій щодо генетичного спрямування літературної компаративістики: «не джерело, а рецептор як активний чинник у генетичному зв’язку; не так функція джерела в генезі твору, як функція запозиченого й асимільованого елемента у новій художній структурі; не так ремінісценція, як свідомі алюзії; не так конкретне джерело, як літературна традиція […]»35. На думку вченого, такий спосіб до слідження генетичних зв’язків плідний у рамках не тільки ком паративних студій, а й суто полоністичних праць (яскравим при кладом такого підходу Маркевич вважав працю молодого тоді теоретикаструктураліста Міхала Ґловінського «Поетика Тувіма і польська літературна традиція», 1962). У своїх оцінках типологічного підходу Маркевич відзначає парадоксальну перевагу теоретичних розробок перед практични ми втіленнями, вболіваючи над браком синтетичних праць компа ративного характеру, під якими розуміє різнобічне вивчення літе ратури диференційованих суспільних груп, історію польських літературних зв’язків за кордоном та історію польської літе ратури в порівняльній перспективі. Незважаючи на тотальну критику генетичних досліджень і «впливології», польський уче ний наполягає на важливості не суто типологічних, а саме син тетичних підходів. Він закликає не відмовлятися від так званих «рецептивних» досліджень, оскільки й ця галузь має ще чимало білих плям, які так чи інакше необхідно заповнювати. Застерігає лише від праць «розвідувального», дописувального характеру, а також надмірної дріб’язковості, детальності в переказуванні кожної журналістської примітки. Крім того, зважаючи, що біль шість праць такого типу належать до кваліфікаційних дисерта цій з філологічних дисциплін, подібна (рецептивна) тематика не завжди дозволяє належно оцінити рівень наукової вправності молодих учених, особливо якщо йдеться про вивчення рецепції зарубіжних літератур у Польщі. Однак найбільше критики спрямовує Маркевич на переоцін ку доцільності двочленного порівняльного опису (на зразок: польські і українські романтичні балади), особливо в славістич ному середовищі. Він не відмовляє цим дослідженням у певній позитивній – щоправда, більше дидактичній, ніж евристичній – ролі у справі примноження знання й взаємоосвітлення взятих для порівняння літератур, проте в науковому плані вважає недо статніми й такими, що, в міру свого надмірного «розмноження», спричинилися би до непотрібних повторів. Найбільш доцільними здавалися дослідникові два напрями порівняльних досліджень: «1. Компаративні дослідження польського істориколітера турного процесу, які розкривають як його риси, збіжні із зако номірностями певного культурного згрупування (наприклад, польський модернізм на європейському, слов’янському тлі, на тлі центральноєвропейських літератур), так і оригінальні риси, які відкриваються через багатовекторне конфронтування з літе ратурами, що входять до складу такого згрупування. У принципі такі праці – як «полоноцентричні» – повинні бути цариною полоністів і прагнути до порівняльного синтезу історії польської літератури. 2. Дослідження»зрізи», які досліджують зміни й функціо нування певних літературних структур (тем, ідей, жанрових та стилістичних форм, літературних течій) у рамках даної культур ної групи»36. Далекою перспективою накреслених у такий спосіб напря мів досліджень Маркевич бачить польський синтез головних те чій європейської літератури. Проте вся справа, на думку вченого, впирається в проблему: хто мав би здійснювати дослідження та кого типу? Цікаво, що Маркевич не тільки констатує відсутність відповідних спеціальних університетських курсів із компарати вістики, а й вважає їхнє створення цілковито утопійною справою (за браком як належно підготовлених професорів, так і слухачів), пропонуючи натомість заохочувати студентівфілологів старших курсів до вивчення ще однієї філологічної дисципліни. Ні до, ні після цього виступу Маркевича ніхто не висував таких високих вимог до літературознавчої компаративістики в її інституціо нальній іпостасі. Більш конкретні завдання висували найактивніші «прак тичні» компаративісти – слов’янські філологи. Серед теоретич них праць на цю тему широтою огляду досягнень світової компа ративістики й відповідними обсягами бібліографічної докумен тації, переконливістю метолологічних суджень відзначається стат тя Базилі Бялокозовича «Польськосхідні літературні взаємини як дослідницька проблема» (1974)37. У своїй праці, програмно спрямованій до польських «східних» славістів, тобто україні стів, білорутеністів та русистів, Бялокозович постулює комп лексні компаративістські підходи, орієнтуючи на дослідження літератури з урахуванням цілості культурноісторичних явищ, які складають собою певну епоху, тобто порівняльний аналіз ідейнофілософських, світоглядних орієнтацій певної культур ної формації, простеження прихованої в літературі еволюції національних стереотипів і національного самоусвідомлення, у тісному зв’язку з формальними й поетикальними особливостя ми порівнюваних літератур – від стилів і жанрів до літературних течій, з дослідженням перекладів і взаєморецепцій, особливо якщо це стосується такого поширеного в слов’янських літерату рах явища, як творчість полілінгвістичних письменників. Уче ний звертає увагу на необхідність наукового осмислення таких культурних систем, які формуються на стиках двох або більше національних літератур, тобто регіонів культурного пограниччя, вважаючи, що подібні дослідження можуть пролити нове світло й на історію власне польської літератури. Ця ідея Бялокозовича була пізніше підхоплена й успішно втілена в інституціональному плані: мається на увазі поява вже в 1990–2000і роки кафедр «Кресів» і «пограниччя культур» у різних університетах. У цьо му зв’язку варто відзначити, що самe поняття «Кресів» перед бачає більше внутрішньопольський погляд на проблематику культурних стиків, адже Креси – це територія політичних і куль турних впливів Речі Посполитої на східних теренах (Україна, Білорусь, Литва), в той час як «пограниччя», припускаючи віль не співіснування культур і практику постійного взаємообміну, більше відповідає тим демократичним постулатам літературної компаративістики, які висували М. Брамер та С. Тройґут. Спира ючись на методологічні напрацювання світової компаративісти ки – Беркова, Діми, Дюрішина, Етьємбля, Жирмунського, Маркевича, Неупокоєвої, Пішуа, Руссо, Сьотера, Флакера та багатьох інших – Бялокозович запропонував синтетичну модель міждисциплінарної компаративістики, яка мала включати в себе всю множину гуманітарних студій і постулювати нероздільність літературознавства з філософією, соціологією та антропологією культури. Своє розуміння типологічних компаративістських дослі джень – так само у стосунку до слов’янського літературознавства – запропонувала Мар’я Бобровніцька у праці «Проблематика модернізму у слов’янських літературах» (1976)38. Авторка статті намагалася довести, що для типологічних студій у сфері слов’ян ських літератур, тобто досліджень спільних явищ на даному те рені у даний період, надається повною мірою лише період модер нізму, – з цим твердженням вступила в полеміку Галіна Янашек Іванічкова у рецензії на працю Бобровніцької39. Незважаючи на відносно підвищений інтерес до компаратив ної методології в 70і роки, відсутність інституціональної бази і слабкі інтелектуальні «інвестиції» з боку молодих учених, за діяних переважно на ниві структуралізму, семіотики й теорії літературної комунікації, ставали на заваді включенню поточ них проблем порівняльного літературознавства до планових дискусій, конференцій і наукових збірників. Прикметно, що в показовому збірнику «Методологічні проблеми сучасного літе ратурознавства», який сформувався як результат організованої Інститутом літературознавчих досліджень ПАН конференції 18– 22 листопада 1974 року, компаративістика як титульна пробле ма взагалі відсутня. Тим не менше, незважаючи на старанне уни кання самого терміна «компаративістика» й пов’язаних із ним категорій, важливу методологічну проблематику порівняльно історичного змісту заторкує у своїй праці «В колі тематологічних досліджень» Ельжбета СарновськаТемер’юш40. Але найбільш методологічно плідними стали теоретико літературні міркування й пропозиції Єжи Зьомека, висловлені в статті «Методологічні проблеми істориколітературного синте зу» (1974) – по «гарячих» враженнях від авторської праці над синтетичним оглядом літератури польського ренесансу41. Зьомек порушує основоположні, хоча тим не менш дискусійні, категорії теоретичної компаративістики, такі як поняття «світова літера тура» чи «всесвітня література», «загальне літературознавство», національної літератури тощо. Вчений відкидає критерій іденти фікації як національної літератури, так і «споріднених» літера тур (спрямовуючи в першу чергу свій жест до літературознавчої славістики) за мовним принципом, оскільки ця спорідненість, на його думку, обіймає не більше сфер, ніж подібності в версифіка ції та, меншою мірою, в стилістиці. Це аж ніяк не означає, що він відкидає такі важливі для компаративної практики «білатераль ні стосунки», але однозначно обнижує роль мовної споріднено сті, підносячи натомість усю множину історичних, політичних та культурних чинників. «Отже, немає літературної славістики, як немає й літературної германістики, романістики й т. п. Організаційні причини зосередження в університетському на вчанні літератур спорідненими мовами нас тут не цікавлять і не можуть впливати на тип компаративістських конструкцій»42, – стверджував учений. Як дослідник літератури польського рене сансу, яка творилася різними мовами й активно спиралася на античнобіблійний спадок, Зьомек особливу вагу покладав на за кономірності топіки, поетики й стилістики, а головним компара тивним тереном вважав сферу, у якій ці споріднені закономір ності діють. Існування всесвітньої чи світової літератури («якщо вона має обіймати все, що будьколи в світі було написано») він проголосив оманою, а такі умовні конструкції, як literature generale, allgemeine Literatur, Weltliteratur вважав корисними лише як енциклопедичний компендіум підручникового, довідко вого типу. Тим, що дозволяє переглянути синхронічну концеп цію «всесвітньої літератури» й «порівняльного літературознавст ва», є, на думку Зьомека, категорії культурної спільності та колективної пам’яті. Послуговуючися схемою Генрика Маркевича, яку автор «Сфери й поділу порівняльного літературознавства» запропону вав для класифікації стосунків між різномовними та різнона ціональними літературами (1. міжлітературні контакти, 2. між літературні паралелізми, 3. філіації, 4. гомології, 5. аналогії), Зьомек привілеював саме гомології, тобто «паралелізми, обумов лені контактами зі спільним першозразком», а також «аналогії, тобто паралелізми, обумовлені не контактами, а іншими чинни ками, наприклад, подібністю тематичного матеріалу, схожою суспільною ситуацією, подібністю характерологічного типу»43. Однак, застосовуючи ті самі концепції культурної спільності та колективної пам’яті до досліджуваного регіону як контексту польської літератури ренесансу, вчений дійшов загального ви сновку, що національна література завжди є частиною якоїсь більшої культурної цілості, з якої вона походить і яку продовжує формувати. Для окреслення «польського» регіону Зьомек відки дає термін «європейський» як помилковий (адже до європей ської спільноти належать також латиноамериканська та англо американська література). Набагато влучнішою назвою для такої спільноти культур він вважає назву «abendlandiche Literatur», яку протиставляє слову westlich («західний»), маючи на увазі середземноморську культурну спільноту. Біблійно еллінська діахронія, яку можна цілковито ототожнити з серед земноморським культурним регіоном, здавалася вченому вдалою компаративістською конструкцією, авторитетність якої підри мали класичні філологічні праці – «Мімезис» Ауербаха та «Євро пейська література й латинське середньовіччя» Курціуса. Таким чином, у класифікції Маркевича, як і у менш розбудо ваній класифікації ван Тіґема (з одного боку, зв’язки на основі різноманітних подібностей, з другого – доведені впливи), на пе реконання автора «Ренесансу», бракує одного важливого різно виду міжлітературних зв’язків, «які полягають не у спільності джерела як твору й не в подібності історичної ситуації, а в спіль4 ності парадигми середземноморської літератури. Це не генетич ні (чи контактні) зв’язки, як і не типологічні – у значенні, яке цим термінам надає Дюрішин. Їх можна назвати парадигматич ними зв’язками; однак тут ідеться не про термін, а про непоміче ну раніше галузь компаративістики, яку я б назвав контрастив4 ною компаративістикою»44. Ця нова галузь компаративістики існує у тісному зв’язку і саме завдяки категорії спільної культурної парадигми, адже саме апріорна наявність парадигми робить можливим і навіть ви магає від компаративіста шукати не тільки й не стільки подібно сті (передбачені самою спільністю парадигми), а й відмінності – брак подібностей і запозичень. Саме в цьому полягає «контра стивність» компаративістики, яка випливає із «припущення, що існує певна спільна парадигма літератури певного культурного кола як сукупність можливостей вибору»45. Запевняючи в широ кій застосувальності контрастивної компаративістики від най менших одиниць аналізу, таких як слово чи фраза в перекладі, до найбільших, як літературні епохи, Зьомек покладав на кон цепцію культурної парадигми великі надії в подоланні дошкуль них істориколітературних «перешкод», однією з яких є «фетиш оригінальності». Знову послуговуючися прикладами з літератури польського ренесансу, науковець убачав позитивні риси нової категорії й у відмові від двобічних впливологічних стосунків (зразок – відтворення, вплив – запозичення), якщо розташувати літера турні явища у вигляді сітки спільних закономірностей. Поль ський ренесанс – це спільна європейська відповідь, генезу якої потрібно шукати в латинській спільноті європейського середньо віччя. І те, що ренесанс у Польщі не «запозичив» з італійського ренесансу, є, своєю чергою, спільною власністю північної Європи і т. д. Парадигма культури як «стан зосередження» зі змінною структурою сил притягання й відштовхування»46, але чітко окресленими постійними межами – дає відповіді на багато запи тань, зокрема, історії польської літератури: відсутність класи цизму у Польщі ХVІІ століття, одночасність класицизму й про свіченого сарматизму, виняткова роль польського романтизму. Чимало метакритичних і методологічних праць зі сфери компаративістики містили в 70ті роки зібрники й монографії з проблем давньої польської літератури, але це було й причиною того, що їхні міркування залишалися в диспозиції невеликого кола «давників», не завжди доходячи до ширшого літературо знавчого загалу. Як не парадоксально, саме в цих дослідженнях, де, як здається, існує найбільше «впливологічних» спокус, нау ковці демонструвалися найглибшу теоретикокомпаративістсь ку свідомість та ерудицію в оперуванні різноманітними концеп ціями світового порівняльного літературознавства. Всіма цими рисами відзначалась оглядова, але тим не менше проблемна, стаття Здзіслава Лібери «Проблеми сучасної компаративістики» з компаративного за своїм духом збірника «Давньопольська літе ратура в європейському контексті»47. Лібера знову підкреслив необхідність компаративної методології в дослідженнях націо нальних літератур, розвиваючи категорію літературного контек сту, а також навів вагомі докази на користь подолання протиріч між французькою та американською і угорською школами, вка зуючи на доцільність поєднання синтетичного дослідження тра диційних для компаративістики зв’язків і контактів – із пара лельними узагальненнями у сфері теорії та світової літератури. Ще однією рисою статті Лібери став серйозний критичний аналіз міжнародних дискусій з компаративістської проблематики, які точилися як на шпальтах західних видань, так і в рамках «соці алістичного блоку». На той час дедалі більше текстів зі світового форуму порівняльного літературознавства ставали доступними для польського читача. Другою великою добіркою класичних текстів світової компа ративістики, після добірки у спецвипуску «Pamietnika Liteta ckiego» з 1968 року, стали чергові оновлені видання «Сучасної теорії літературознавчих досліджень за кордоном» (1976) під ре дакцією Генрика Маркевича48. Підбір текстів і розташування їх за рубриками збірника викликали чимало контроверсійних ви словлювань. Включивши до рубрики «Порівняльне літературо знавтво» (другий том) працю Гацфельда «Література у світлі мистецтва», Маркевич заявив про себе як про прибічника амери канської школи компаративістики, яка включає до свого пред мета дослідження з пограниччя літератури та інших видів мистецтва. Але критику провідних теоретиків і компаративістів викликало не це. До розділу «порівняльне літературознавство» ввійшли статті Курціуса, Етьємбля, Штріха і Гацфельда, які не зовсм адекватно, а головне – не повною мірою відбивали тенден ції тогочасної компаративістики, натомість праці інших видат них компаративістів опинилися в сусідніх теоретиколітератур них рубриках. Г. ЯнашекІванічкова відзначає, що в розділі «З проблем психології глибини й міфології» опинився Нортроп Фрай, виступ якого на «кризовому» ІІ Міжнародному конгресі («Література як контекст...») вважається класичним для того напряму компаративних досліджень, який оперує поняттями топосу, архетипу та їхніх перетворень і модифікацій у світовій літературі; Робер Ескарпі, організатор VІ Конгресу компаративі стів у Бордо, який у рамках програми Міжнародної асоціації по рівняльного літературознавства керує роботою над міжнародним словником літературознавчих термінів, опинився в розділі «Со ціологічні перспективи літературознавства», а виступ Віктора Жирмунського «Проблеми порівняльноісторичного досліджен ня літератури», прочитаний свого часу на відомій московській конференції 1960 року, і потім опублікований у спецвипуску «Pamietnika Literackiego», Маркевич розмістив у рубриці «Марксизм у літературознавчих дослідженнях»49. Таке звуження сфери порівняльного ліературознавства через невдале впорядкування збірника стало ще однією причиною від вертої непопулярності всієї дисципліни у польському літературо знавчому дискурсі, а також зайвим приводом для іронії з боку теоретиків структуралістської орієнтації, для яких компарати вістика у презентованій іпостасі давно втратила актуальність і наукову евристичність. Характерною в цьому плані є рецензія Міхала Ґловінського, який, зокрема, зауважував: «Серед розді лів, виокремлених у «Сучасній теорії» за предметним критерієм, найменш цікавими з теоретичного погляду є праці, вміщені в частині під назвою «Порівняльне літературознавство». Форму ла Рене Етьємбля: «порівняльне літературознавство є не тільки можливим – воно є особливим інтелектуальним збудником» зву чить у своїй другій частині занадто оптимістично. Цій сфері літературознавства не можна відмовити в великих досягненнях (таких, скажімо, як праці Курціуса чи Ауербаха), однак вона справляє враження цілком сформованої дисципліни, яка зали шила свій апогей далеко позаду»50. Ґловінський робить на підста ві цієї антології досить поспішні висновки про абсолютну безпер спективність порівняльних досліджень, а іронізуючи над тезою про те, що останнім часом до компаративістики включають та кож і теорію літератури, стверджує, що це взагалі усуває потребу говорити про компаративістику як про окрему дисципліну. Однак дедалі більшу роль у популяризації компаративістики в Польщі відіграють славістичні інституції та їхні періодичні видання. Крім згаданого вже проекту Комітету слов’янознавства Польської Академії Наук «Studia PolonoSlavicaOrientalia. Acta Litteraria», щораз більше праць із компаративістської проблема тики потрапляє до часопису цього ж таки Комітету – «Pamietnika Slowianskiego». З 70х років тут і в інших виданнях починає дру кувати свої розвідки з теорії та історії компаративістики Галіна ЯнашекІванічкова: «Шляхи розвитку сучасної літературної компаративістики»51, «Спроби подолання кризи в порівняльних літературознавчих дослідженнях (про компаративістські кон греси 1955–1964)»52, «Гносеологічні основи порівняльних дослі джень сучасних слов’янських літератур»53 та ін. Найбагатше порівняльноісторична тематика була представлена в випуску «Pamietnika Slowianskiego» за 1984 рік, який редагувала сама Г. ЯнашекІванічкова. Ця дослідниця стала головним «мото ром» порівняльних студій у Польщі в 1980–1990ті роки. В 1980 році виходить книга ЯнашекІванічкової «Сучасна літературна компаративістика», яку було з доповненнями пере видано у 1989 році54. Ця праця залишається єдиною в Польщі монографією з літературної компаративістики, яка становить компендіум знань про дисципліну і огляд головних її здобутків. Починаючи з аналізу самого терміна «la litterature comparee» і його різнотлумачень, авторка докладно зупиняється на історії новітньої західної компаративістики від ХІХ століття до наших днів, на розвитку порівняльного літературознавства у Централь ній та Східній Європі. На переконання вченої, якісно новий етап руху компаративістських ідей відкриває ера конгресів створеної в 1954 році Міжнародної асоціації порівняльного літературо знавства. Всі перипетії цих конгресів, а також вплив, який вони справили на розвиток цієї дисципліни, ЯнашекІванічкова роз глядає комплексно, але в своєму аналізі не залишається аксіо логічно безсторонньою, займаючи активну позицію прибічника синтетичних і плюралістичних – як предметних, так і методоло гічних – окреслень компаративістики. Дослідниця пропонує означувати літературну компарати вістику у трьох основних категоріях: площини, перспективи і функції55. Відтак, площиною порівняльних досліджень будуть твори якоїсь національної літератури або кількох літератур, які розглядаються в контексті інших літератур. Перспектива порів няльного літературознавчого аналізу повинна бути загальною, міжнародною, тобто такою, що враховує тенденції розвитку світової літератури. Самі порівняльні дослідження є функцією загального літературознавства в його єдності історії та теорії літератури й літературної критики. ЯнашекІванічкова описує компаративістику як універсаль ну, інтегральну й міждисциплінарну науку, яка плекає далеко сяжні амбіції «панграматології літератури» й «абсолютної літе ратури». Ця максималізація порівняльного літературознавства випливає з його особливого статусу – не проміжного, а надряд ного: воно не є ні галуззю історії літератури, ані частиною теорії. Будучи необхідним елементом при написанні будьякої історії літератури – як національної (з обов’язковим контекстом усіх явищ), так і всесвітньої (порівняння є підставою будьяких сис тематизацій епох, течій, жанрів), компаративістика проникає в усі інші галузі науки про літературу. Хоча порівняльне літера турознавство не має своєї специфічної методології, запозичуючи й вільно використовуючи всі здобутки сучасного літературо знавства, воно своєю чергою так само впливає на загальний роз виток останнього. Через те амбіції компаративістики аж ніяк не можуть полягати в простеженні ланок взаємозв’язків різних літератур у формі впливів, контактів, взаємин, залежностей, адже ці елементи є лише функцією загального літературного про цесу. Завданням компаративістики є порівняльне зіставлення таких елементів національних літератур та їх сукупностей, які дозволяють відкрити подібності в рамках загальних тенденцій розвитку цивілізації, культури або якоїсь частини світу, а також відмінності, притаманні регіональним чи національним літера турним варіантам з урахуванням суспільноісторичних перед умов у певному просторі і часі. Чим більшим емпіричним матеріалом оперують дослідники компаративісти, тим більш верифікованими й універсальними є моделі, які постають у результаті їхньої праці, що полягає в просуванні від досліджень менших регіональних блоків літера тур до побудови синтетичних інтерпретацій світової літератури. Незважаючи на програмний максималізм, ЯнашекІванічкова усвідомлює, що на практиці порівняльні дослідження не розви ваються по методологічно накресленій прямій лінії – вони є багато векторними й рухаються в літературознавчому полі вертикально й горизонтально, синхронічно й діахронічно, оперують різнове ликими порівняльними одиницями. Вона поціновує й такі дослі дження, які в своїй частковості або слугують емпіричною базою для подальших узагальнень, або самі, у рідкісних випадках гені альних дослідницьких прозрінь, своїми висновками відбивають макрокосмічні літературні закономірності. Стаючи перед фактом безкінечної тематологічної й методологічної множини компара тивних досліджень, ЯнашекІванічкова висловлює цікаву «ви правдальну» тезу, що толерантність неначе виписана на самому гербі компаративістики, науки, яка, навіть втрачаючи віру у свою місію в певні періоди свого розвитку, мусить залишатися вірною принципам толерантності як до дослідницьких тем, так і методів, що піднімаються в її воістину широких рамках. Комплексно й аналітично підходить ЯнашекІванічкова до узагальнення різних міркувань теоретиків порівняльного літера турознавства на тему дослідницьких сфер і теренів компарати вістики. Польська дослідниця називає три основних поля діяль ності порівняльного літературознавства: 1) міжнародний літера турний обмін (таке формулювання покликане протиставити «обмін» «впливам», залучаючи сюди інституціональні форми розпосюдження літератури); 2) національні образи і психологія (до цього поля входить сукупність питань, які сьогодні ми відно симо до сфери компаративної імагології); 3) загальна історія лі тератури, в рамках якої виокремлюються загальна література як сукупність універсальних літературних явищ (групи, течії, на прями, топоси, архетипи, жанри, стилі тощо); всесвітня літера тура як сукупність світових літературних шедеврів з рівно важною національною й наднаціональною цінністю; філософія літератури, чи, в англійському варіанті, «теорія літератури», але позбавлена педантизму й естетичних обмежень; історія ідей; а також структуралізм у значенні сучасного літературного ана лізу, який дозволяє порівнювати твори, пов’язані не законами причиновості, а структурної спільності. Критично оглядаючи «дослідницькі поля», запропоновані різними компаративістськими школами, ЯнашекІванічкова визначає критерії власного поділу, який повинен проходити, по перше, в площині об’єктів дослідження, тобто продуктів різних літератур, всіляко порівнюваних між собою в міжнародній пер спективі, та, подруге, в площині ланок, що об’єднують ці про дукти між собою, тобто синхронічних і діахронічних зв’язків, які виникають у процесі міжнародного літературного обміну. Втім, у цілому праця ЯнашекІванічкової постає радше як ретельна компіляція, аналітичний огляд існуючих позицій, ніж постулативна програма якоїсь нової компаративної методології чи оригінальна концепція епістемологічного статусу дисциплі ни. Як компендіум «Сучасна польська компаративістика» стано вить безперечний науковий здобуток, аналітична цінність якого полягає також у діагностуванні дискусійних проблем сучасної компаративістики. До останніх польська дослідниця відносить: ставлення порівняльних досліджень літератури до інших форм художньої експресії, взаємовідносини компаративістики й теорії літератури, а також проблему окремішності компаративістики в системі наук про літературу. У 1980ті роки намічаються, в основному стараннями про фесора Мечислава Клімовича, перші спроби інституціонального легітимізування компаративістики в польській науці. Утворену за участі Клімовича й варшавських полоністів Компаративіст ську секцію літературного товариства ім. Адама Міцкевича було визнано регіональною польською організацією, яка входить до складу Міжнародної асоціації порівняльного літературознавст ва. На початку 80х у Вроцлавському університеті почала свою діяльність так само створена Клімовичем Лабораторія порів няльноісторичних досліджень (Pracownia literackich badan porownawczych), яка регулярно організовує міжнародні семінари у Вроцлаві і в Парижі (матеріали семінарів, у яких беруть участь учені з різних країн – в основному з Польщі, Франції та Канади, – видаються в серії «Romanica Wratislaviensia»). Польських уче них регулярно обирають у президію Міжнародної асоціації по рівняльного літературознавства. У 1987 році в рамках програми «Дослідження польської культури та її рецепції» було ініційо вано «дослідницьке завдання» «Польська література й зарубіжні літератури», яке передбачало накопичення матеріалів на тему рецепції зарубіжних літератур у Польщі і дослідження польської літератури в світовому контексті. Втім, подібна інституціоналі зація «завдань» майже не змінила загальної ситуації в літерату рознавчих дослідженнях, які й раніше працювали на цю ж таки проблему. Компаративістика – з часів міжвоєнного двадцятиліття й перших повоєнних років – знову повертається до програм філологічних факультетів, і в цій справі також одним із перших навчальних закладів став Вроцлавський університет (М. Клімо вич стає його ректором). Основою компаративних студій стають двоспеціальні філологічні напрями підготовки студентів. На потреби дидактичного опанування компаративістики викладач Вроцлавського університету Юзеф Гайштайн видає в 1990 році навчальний посібник «Вступ до порівняльного літературознавст ва»56. Завданням цієї книги її автор бачив зібрання першого дидактичного досвіду університетської компаративістики, озна йомлення у «спрощеному вигляді» з основними поняттями по рівняльного літературознавства і методами емпіричних дослі джень літератури у компаративному аспекті. Теоретичною основою посібника послужили праця Г. Маркевича «Сфера і по діл порівняльного літературознавства» та найновіша на той час синтетична інтерпретація компаративістики та її теоретичної проблематики – «Qu’estce que la litterature comparee» П. Брюне ля, К. Пішуа та А. Руссо. Як ілюстративний матеріал теоретико методологічного огляду автор запропонував власне компаратив не дослідження поезії авангарду (виокремлюючи у цьому зв’язку ідеологічну, естетичну та поетикальну проблематику в порів няльних дослідженнях). В 1990ті роки постають кафедри порівняльного літера турознавства, компаративна проблематика є профілюючою на кафедрах Кресів і Пограниччя культур – і проблему «відсутності компаративістики за наявності великої армії компаративістів», про яку писали Г. ЯнашекІванічкова, Ю. Гайштайн та інші, тобто проблему інституціонального статусу польської компаративісти ки було розв’язано. Силу польської компаративістики і далі ста новлять конкретні («практичні») порівняльноісторичні дослі дження, а також суто полоністичні праці з аналізом певного яви ща в широкому контексті. Чергову спробу змалювання авторської історії польської компаративістики здійснює М. ЦєсьляКоритов ська у нарисі «Компаративістика в Польщі»57. У 1997 році Г. Яна шекІванічкова видає «Антологію зарубіжної літературної компа ративістики», в якій уперше збирає найвидатніші досягнення тео ретичної світової компаративістики найрізноманітніших шкіл, сфер конкретних наукових зацікавлень: починаючи від означення самої дисципліни, через її філософське осмислення, проблемати ку «світової» літератури, літературних течій, нове розуміння літе ратурних зв’язків і залежностей, топіку й міфологію, генологію, взаємозв’язки літератури з іншими видами мистецтва – до накреслення перспектив порівняльного літературознавства. Важливий теоретичний текст із осмисленням – без перебіль шення – найгостріших проблем «онтології» та епістемології порівняльних досліджень написав варшавський теоретик літератури Едвард Касперський58. Даючи підручниковий огляд компаративістики як частини загального літературознавства, вчений зосередив свою увагу на проблемах специфіки порівняль ного методу у зіставленні з іншими типами літературознавчих досліджень, на проблемі суб’єкта і предмета компаративістики, її історичності й періодизації, епістемологічного статусу дисцип ліни, взаємодії компаративістики й культури, окреслення пло щини і об’єктів порівняльних досліджень. Компаративістика постає у Касперського як найбільш творча літературознавча дисципліна, сила якої полягає в поєднанні емпі ричних досліджень із поглибленою теоретикометодологічною рефлексією. У методологічному аспекті порівняльне літературо знавство суттєво відрізняється від «іманентних» та генетичних досліджень: якщо іманентні дослідження (ідіографічноописові, структуральні, феноменологічні) займаються здебільшого ціліс ними й самототожними об’єктами, то компаративістика зістав ляє відмінні й неоднорідні; своєю чергою, якщо генетичні дослі дження шукають реальний контекст історичних і фактичних передумов даного явища, то компаративістика сама формує кон текст явища, причому цим контекстом може бути явище в прин ципі з ним порівнюване, незалежно від існування чи неіснування реальних взаємозв’язків. На думку Касперського, здобутком саме порівняльних методів було відкриття системного характеру функціонування літератури та еволюційного характеру літера турних процесів. Разом з оцінними та цінніснотворчими чинни ками, ці риси сприяють істориколітературному синтезуванню літературних явищ. Особливий статус компаративістики визначається «феноме нологічним» формуванням tertium comparationis, що не є об’єк тивною даністю й вільно моделюється в свідомості дослідника, який при цьому не мусить дотримуватись ані часової послідов ності явищ, ані їхньої просторової дотичності, ані причиново наслідкових зв’язків. В результаті компаративіст послуговуєть ся «метафоричним» дискурсом, на відміну від «метонімічного», який притаманний історичним дослідженням. Порівняльне літе ратурознавство, на переконання Касперського, використовує вже готові результати інших типів досліджень, які становлять попереднє знання про об’єкти потенційного порівняння, і як «мистецтво» перетворення накопиченого знання про явища ком паративістика є метанаукою, критикою цього знання. Більше того, сам процес деконструювання накопиченого знання і його переформатування в інші системи на основі порівняльного аналі зу є сутнісною характеристикою людини як виду, а відтак компа ративістика стає частиною літературної антропології (в тому числі через те, що порівняння є завжди зустріччю з іншістю). Обумовлюючи предметні сфери порівняльних студій, поль ський теоретик виокремлює діахронічну площину, порівняння просторово віддалених об’єктів та семіотично відмінних дискур сів і форм культури (наприклад, літератури й образотворчого мистецтва чи музики). Різноплощинність компаративістики до зволяє розглядати культурні й літературні явища як «інтертек стуальні осади», які реалізують свій «інтерсеміотичний потен ціал», інакше кажучи – як культурні та літературні універсалії, які протистоять у такому розумінні як феноменологічним проектам апріорної загальності Weltliteratur, так і ідеологічним конструктам на зразок «національних літератур». Стаття Касперського багато в чому перегукується зі збірни ком праць польських науковців, присвяченим теоретичним проблемам компаративістики – «Порівняльні дослідження. Дис кусія про метод»59. Питання місця порівняльного літературо знавства в сучасному світі, його взаємостосунки з такими дис циплінами, як національні історії літератури, теорія літератури, методологічна специфіка, заторкують у своїх статтях Марія Деляпер’є, Аліна НовіцькаЄжова, Тереса Косткєвічова, Ева Ігнатович, Пйотр Роґуський та ін. Своєрідним відгуком на пору шені у збірнику проблеми стала стаття Боґуслава Бакули «Кіль ка міркувань на тему інтеґральної компаративістики»60, у якій автор діагностував стан справ не тільки самої компаративістики, а й пов’язаних із нею дисциплін гуманітарного циклу, запропо нувавши своє бачення перспектив їх подальшого розвитку. Проект «інтеґральної компаративістики» багато в чому від повідає «антиредукціоністському» проектові, який запропону вав Е. Касперський, і означає відкритість порівняльного літера турознавства не тільки до віддалених у часі та просторі об’єктів для зіставних досліджень, а й до інших дисциплін – мистецтво знавства, історії, політології, економіки, соціології та ін. Лише в інтегральності автор убачає шанс виходу з того тупикового ста ну, в якому опинилися сьогодні такі дисципліни, як літературо знавча славістика, і навіть історія національних літератур. Кри за цих усталених, на перший погляд, конструктів пояснюється відходом у минуле тих ідеологічних передумов, які їх колись породили. Втім, учений закликає не до «закриття» цих теренів досліджень, а до їхнього переосмислення й сконфронтування з іншими конструктами, такими як євроатлантична зона, Цент ральноСхідна Європа, середземноморська культура та ін. В його інтерпретації «термін „національний дискурс”, тобто потік гетерогенних текстів, відгуків, що формують внутрішньо здіало гізовану свідомість групи, яка не завжди послуговується однією мовою (поляки, українці, євреї), але усвідомлює свою окреміш ність, – висуває не націєцентричну перспективу, а перпективу, в якій дозріває, формується, розвивається – через безперервний обмін, діалог, конфлікт – свідомість співіснування з іншими дис курсами»61. Подібні міркування відбивають загалом сучасний стан літе ратурознавчої й, ширше, гуманітарної свідомості як теоретиків, так і практиків польського літературознавства. Якщо брати лише компаративні дослідження, які безпосередньо стосуються польськоукраїнської проблематики (тобто невеликої частини всіх праць компаративного спрямування), то можна побачити «інтегральні» проникнення історії та «геополітики» («Історія і компаративістика» Б. Бакули, «Прощання з імперією» О. Гна тюк), іншими видами мистецтва (А. Матусяк), взаємодію компа ративної практики з теоретичною концепції історії літератури (А. Корнєєнко)62 тощо. У 2000 році у серії «Студій про переклад» виходить спеціальний випуск (№ 10) «Літературна компаративі стика і переклад»63. Крім конкретних порівняльних досліджень із циклу «переклад – оригінал», збірник містить і чимало статей теоретичного характеру: «Світло між мовами, або про потребу компаративістики» Божени Токаж, «Переклад у контексті по рівняльих студій» Едварда Можейка, «Компаративістика і сти хія адаптаційності» Еви Раєвської. Цікавим продовженням «антропологічної» проблематики порівняльного літературознав ства стала стаття Тадеуша Рахвала «Ще раз про канібалів», яка разом з тим піднімає й питання взаємин компаративістики й пе рекладознавства. Виходячи з відмінності між антропофагічними та антропоемічними культурами, автор доходить несподіваного висновку (який, на перший погляд, суперечить ідеї новітнього розквіту компаративістики завдяки її інтегративній і антиредук тивній спрямованості), що постмодерна криза теорії пізнання, яка метафорично повертає людську свідомість у стан «канібаліз му», означає кінець компаративістики як науки, яка народилася з заперечення канібалізму і створення постійних і абсолютних речей і цінностей, єдино можливих для порівняння64. Одним із пріоритетних завдань компаративістики було визнано підготовку синтетичних описів історії польської літера тури для зарубіжних країн. Загалом, проект, який здійснюється ще з 1980х років через друк адаптованих перекладів праць поль ських науковців, обріс новітньою проблематикою компарати вістського змісту, яка стусується в основному імагології та пере кладознавства. Про потребу досліджень подібної орієнтації свідчить, наприклад, книга Брігіти Шульце «Компаративістські й полоністичні перспективи» (1999), у якій авторка вболіває, що, незважаючи на велику кількість праць у галузі імагології та сте реотипів, усе ще відучувається незаступний брак ретельних праць про ключові поняття польської культури та історії, а найбіль шою мірою це стосується досліджень про спосіб перекладу цих акумуляторів культурної пам’яті на іноземні мови65. Чимало цікавих пропозицій на подібну тему було висловлено на конференції «Синтез для Європи», яку провів Інститут літерату рознавчих досліджень ПАН у 2001 році. Традиційно компаративістською проблематикою живиться великомасштабний Конгрес зарубіжної полоністики, який про водиться віднедавна що три роки (з 2000 року; останній відбувся у Познані у 2006 році). Одна з найсвіжіших подій у цій дисципліні також пов’язана з Познанню: 2004 року Боґуслав Бакула засновує тут журнал «Porownania» – «часопис, присвячений проблемам лі тературної компаративістики та інтердисциплінарним студіям». Журнал пропонує змінний набір рубрик, серед яких обов’язковою є теоретична – «Проблеми компаративістики», а також низка практичноітерпретативних: «Нариси про літературу Централь ноСхідної Європи», «Культура України», «Мистецтво – кіно – інтернет» та ін. У Познані також регулярно виходять і книжкові позиції працівників Лабораторії літературної компаративістики Інституту польської філології Університету ім. Адама Міцкевича. Література 1 Henryk Markiewicz. Badania porownawcze w literaturoznawstwie polskim // Henryk Markiewicz. Prace wybrane. T. VI. – Krakow, 1998. – S. 142–157. 2 Halina Janaszek4Ivanickova. Polska komparatystyka literacka, jej dzieje i dzien dzisiejszy // Halina Janaszek4Ivanickova. O wspolczesnej komparatystyce literackiej. Wyd. II poszerzone і uzupelnione. – Warsza wa, 1989. – S. 237–277. 3 Halina Janaszek4Ivanickova. Op. cit. – S. 239. 4 Stefan Sawicki. Poczatki syntezy histirycznoliterackiej w Polsce. – Warszawa, 1969. – S. 238. Цит за: Halina Janaszek4Ivanickova. Op. cit. – S. 239. 5 Maria Ciesla4Korytowska. Komparatystyka w Polsce // Ruch Lite racki. – R. XXXVI. – 1995. – Z. 4. – S. 522. 6 Halina Janaszek4Ivanickova. Op. cit. – S. 242. 7 Зокрема: E. Porebowicz. Ruch literacki poludniowozachodniej Europy. – Krakow, 1888. 8 Stefan Sawicki. Poczatki syntezy histirycznoliterackiej w Polsce. – S. 286. Цит за: Halina Janaszek4Ivanickova. Op. cit. – S. 246. 9 Halina Janaszek4Ivanickova. Op. cit. – S. 248. 10 Maurycy Mann. O literaturze porownawczej. Szkic informacyjny. – Krakow, 1918. – S. 20. 11 Krystyna Kardyni4Pelikanova. Na marginesie teorii recepcji // Nad zieje і zagrozenia. Slavistyka і komparatystyka u progu novego tysiaclecia, pod red. J. Zarla. – Wydaw. Uniwersytetu Slaskiego, Katowice, 2002. – S. 145. 12 Stanislaw Baczynski. Powiesc kryminalna. – Krakow – Warszawa, 1932; Mieczyslaw Brahmer. Petrarkizm w poezji polskiej XVI w. – Krakow, 1927; Mieczyslaw Brahmer. Z dziejow wloskopolskich stosunkow kultur alnych. Studia і materialy. – Warszawa, 1939; Alfons Bronarski. Stosunek «Quo vadis» do literature romanskich. – Poznan, 1926; Stanislaw Dobr4 zycki. Koledy polskie a czeskie, ich wzajemny stosunek. – Poznan, 1930; Wladyslaw Folkierski. Od Chataubrianda do «Anhellego». Rzecz o zwiаz kach miedzy przedmistycznym okresem Slowackiego a romantyzmem fran cuskim. – Krakow, 1934; Wladyslaw Folkierski. Fredro a Francja. – Krakow, 1925; Stefan Glixelli. Studia і szkice porownawcze. – Lwow, 1919; Jozef Golabek. Czesi і Slowacy wobec powstania listopadowego. – Warszawa,1930; Eugeniusz Kucharski. Fredro a komedia obca. Stosunek do komedii wloskiej. – Krakow, 1921; Waclaw Lednicki. Quelques aspects du nationalisme et du christianisme chez Tolstoi (Les variations tolstoi ennes a l’egard de la Pologne. – Cracivie, 1935; Waclaw Lednicki. Przyjaciele Moskale. – Krakow, 1935; Jozef Lytkowski. Jozef de Meistre a Henryk Rzewuski: Studium porownawcze. – Krakow, 1925; Cezary Pecher4 ski. Brodzinski a Herder. – Krakow, 1916; Roman Pollak. «Godfryd» TassaKochanowskiego. – Poznan, 1922 (kilka wydan); Tadeusz Sinko. Echa klasyczne w literaturze polskiej. Dwanascie studiow i szkicow. – Krakow, 1923; Tadeusz Sinko. Hellada і Roma w Polsce. Przeglad utworow na tematy klasyczne w literaturze polskiej ostatniego stulecia. – Lwow, 1923. Tadeusz Sinko. O tradycjach klasycznych Adama Mickiewicza. Rozp raw piecioro. – Krakow, 1923; Marian Szyjkowski. Ossyan w Polsce na tle genezy romantycznego ruchu. – Krakow, 1912; Marian Szyjkowski. Mysl Jana Jakoba Rousseau w Polsce XVIII wieku. – Krakow, 1913; Marian Szyjkowski. Gessneryzm w poezji polskiej. – Krakow, 1914; Marian Szyj4 kowski. Schiller w Polscie. Studium historyczny od Augusta Mocnego do Adama Mickiewicza. Bydgoszcz, 1936; Stanislaw Windakiewicz. Walter Scott і lord Byron w odniesieniu do polskiej poezji romantycznej. – Krakow, 1914; Stanislaw Windakiewicz. «Pan Tadeusz» Mickiewicza a romans Waltera Scotta. – Krakow, 1919; Konstanty Wojciechowski. Werter w Polsce. – Lwow, 1904; Konstanty Wojciechowski. Historia powiesci w Polsce: Rozwoj typow і form romansu polskiego na tle porow nawczem. – Lwow, 1925; Ignacy Zarebski. Stosunki Eneasza Sylwiusza z Polska і Polakami. – Krakow, 1939. 13 Henryk Markiewicz. Badania porownawcze w literaturoznawstwie polskim // Przekroje i zblizenia dawne і nowe. – Warszawa,1976. – S. 426. 14 Maria Ciesla4Korytowska. Op. cit. – S. 522. 15 Henryk Sienkiewicz. Tworczosc і recepcja swiatowa. Materialy kon ferecji naukowej, 1966. – Krakow, 1968. 16 Ewa Rzadkowska. Encyklopedia і Diderot w polskim Oswieceniu. – Wroclaw, 1955; Zofia Sinko. «Monitor» wobec angielskiego «Spektatora». – Wroclaw, 1956; Zofia Sinko. Powiesc angielska osiemnastego wieku a po wiesc polska lat 1764–1830. – Warszawa, 1961. 17 Приклад: Ananiasz Zajaczkowski. Orient jako zrodlo inspiraji w lit eraturze romantycznej doby mickiewiczowskiej. – Warszawa, 1955. 18 Samuel Fiszman. Mickiewicz w Rosji. Z archiwow, muzeow, bib liotek Moskwy i Leningradu. – Warszawa, 1949; Leon Gomolicki. Dziennik pobytu Adama Mickiewicza w Rosji 1824–1829. – Warszawa, 1949; Leon Gomolicki. Mickiewicz wsrod Rosjan. – Warszawa, 1950. 19 Piotr Grzegorczyk. Lew Tоlstoj w Polsce. Zarys bibliograficznoliter acki. – Warszawa, 1964. 20 Marian Toporowski. Puszkin w Polsce. Zarys bibliograficznoliterac ki. – Warszawa, 1950; Waclaw Kubacki. Palmira a Babilon (Studium o zwiazku «Jezdzca miedzianego» z III czesciа «Dziadow»). – Wroclaw, 1951. 21 Tadeusz Szyszko. SaltykowSzczedrin w pismiennictwie polskim lat 1872–1914. – Wroclaw, 1965. 22 Курціус Ернст Роберт (1886–1956) – нім. літературознавець і кри тик, почесний доктор університетів Глазго і Сорбони, автор широко відомих праць «Бальзак» (1923), «Німецький дух у небезпеці» (Deut scher Geist im Gefahr, 1932), «Європейська Література і латинське середньовіччя» (Europaische Literatur und latenisches Mittelalter, 1948), «Критичні есеї з європейської літератури» (Kritische Essays zur euro paischen Literatur, 1950) та «Французький дух у двадцятому столітті» (Franzosischer Geist im zwanzigsten Jahrhundert, 1952). Його метод роз гляду європейської літератури як цілості зумовлений відносною історич ною живучістю певних духовнориторичних констант («топосів») мав значний вплив на подальший розвиток західного літературознавства. 23 Шпітцер Лео (1887–1960) – австр. філолог, професор університе тів Бонна, Марбурга, Кельна; автор праць зі стилістики літератури романськими мовами. Висував завдання «лінгвістичного повороту» літературознавства на загальнофілологічній основі. Його метод «філо логічного кола», що передбачає рух від стилістичного явища до його психологічного підґрунтя і назад, мав значний вплив на розвиток ро манської філології та літературознавства, зокрема в дослідженні сти лістики М. Пруста, Ш. Пегі, Ж. Ромена, Сервантеса, Лопе де Вега, Кальдерона, іспанського епосу «Сід». 24 Literatura polska XX wieku. Przewodnik encyklopedyczny. T. 1, 2. – Warszawa: PWN, 2000. 25 Pollak R., Libera Z., Krzyzanowski J., Markiewicz H., Wyka K. Literatura polska w perspektywie swiatowej. – Wroclaw – Warszawa – Krakow, 1963; Literatura. Komparatystyka. Folklor. – Warszawa, 1968; Europejskie zwiazki literatury polskiej / Red. J. Jakubowski, J. Kulczy ckaSaloni, Z. Libera. – Warszawa, 1969; Literatura polska i jej zwiazki europejskie. Prace poswiecone VII Miedzynarodowemu Kongresowi Sla wistow w Warszawie w roku 1973 / Red. J. Pelc, Wroclaw, 1973. 26 Brahmer M. Niektore perspektywy porownawczych studiow literac kich w Polsce // Przeglad Humanistyczny. – 1961. – Nr 5. 27 Janion M. Badania komparatystyczne a problemy genezy literackiej // Sprawozdania z prac naukowych Wydzialu Nauk Spolecznych. – Warsza wa, 1962. – Z. 5. 28 Dziechcinska A. O metodologicznych zagadnieniach wspolczesnej komparatystyki // Ruch Literacki. – Krakow, 1966. – VII. – Z. 1. 29 Pamietnik Literacki. – 1968. – Nr 3. 30 Treugutt S. Porownywanie literatur i porownywanie w nauce o litera turze // Sprawozdania z prac naukowych Wydzialu I. – Warszawa, 1963. – Z. 3–4. – S. 57. 31 Markiewicz H. Badania porownawcze w literaturoznawstwie polskim // Slavia (Praha). – 1967. – Nr 2. 32 Ця стаття з доповненнями ввійшла до збірника: Markiewicz H. Przekroje i zblizenia dawne i nowe. Rozprawy i szkice z wiedzy o liter aturze. – Warszawa, 1976. Перша редакція статті – 1966, друга – 1971 роки. 33 Баранский З. Сравнительное изучение славянских литератур в Польше // Сравнительное изучение славянских литератур. – Москва, 1973. – С. 112–116. 34 Markiewicz H. Zakres i podzial literaturoznawstwa porownawczego // Markiewicz H. Z teorii literatury i badan literackich / Prace wybrane Hen ryka Markiewicza pod red. S. Balbusa. – T. V. – Krakow, 1997. – S. 92–94. 35 Markiewicz H. Badania porownawcze w literaturoznawstwie pols kim // Markiewicz H. Z dziejow polskiej wiedzy o literaturze / Prace wyb rane. – T. VI / Pod.red. S. Balbusa. – Krakow, 1998. – S. 152. 36 Там само. – С. 156. 37 Bialokozowicz B. Polskowschodnie stosunki literackie jako problem badawczy // Studia PolonoSlavicaOrientalia I. – Wroclaw, 1974. 38 Bobrownicka M. O problematyce modernizmu w literaturach slo wianskich // Z problemow literatur slowianskich. – Katowice, 1976. 39 Janaszek4Ivanickova H. Glos w sprawie komparatystyki // Nowe ksiazki. – Warszawa, 1976. – Nr 20. 40 Sarnowska4Temeriusz E. W kregu badan tematologicznych // Prob lemy metodologiczne wspolczesnego literaturoznawstwa / Red. H. Markie wicz i J. Slawinski. – Krakow, 1978. 41 Ziomek J. Renesans. – Warszawa: PWN, 1973. 42 Ziomek J. Metodologiczne problemy syntezy historycznoliterackiej // Problemy metodologiczne wspolczesnego literaturoznawstwa / Red. H. Mar kiewicz i J. Slawinski. – Krakow, 1978. – S. 269. 43 Там само. – С. 270. 44 Там само. – С. 271. 45 Там само. 46 Там само. – С. 273. 47 Libera Z. Problemy wspolczesnej komparatystyki // Literatura sta ropolska w kontekscie europejskim / Pod red. T. Michalowskiej i J. Slas kiego. – Warszawa, 1977. 48 Wspolczesna teoria badan literackich za granica. Antologia / Opra cowal H. Markiewicz / Wydanie 2 przejrzane i zmienione. – T. I. Metody stylistyki literackiej i kierunki ergocentryczne. – Krakow, 1976; T. II. Strukturalnosemiotyczne badania literackie. Literaturoznawstwo porow nawcze. W kregu psychologii glebi i mitologii. – Krakow, 1976. 49 Janaszek4Ivanickova H. O wspolczesnej komparatystyce literackiej. – Warszawa: PWN, 1989. – S. 263. 50 Glowinski M. Wieza Babel. Wokol dwu antologii Henryka Markie wicza // Pamietnik Literacki. – LXVII. – 1976. – S. 354. 51 Janaszek4Ivanickova H. O drogach rozwojowych wspolczesnej kom paratystyki literackiej // Pamietnik Slowianski. – 1978. – R. XXVIII. – S. 19–60. 52 Janaszek4Ivanickova H. Proby przezwyciezenia kryzysu badan porownawczych nad literatura // Pamietnik Slowianski. – 1980. – T. XXX. – S. 3–39. 53 Janaszek4Ivanickova H. O zalozeniach gnoseologicznych badan porownawczych nad wspolczesnymi literaturami slowianskimi // Z polskich studiow slawistycznych. – Ser. V. – Tom 2. – Warszawa, 1978. – S. 13–22. 54 Janaszek4Ivanickova H. O wspolczesnej komparatystyce literackiej. – Warszawa: PWN, 1980; wydanie drugie poszeruone i uzupelnione. – 1989. 55 Janaszek4Ivanickova H. O wspolczesnej komparatystyce literackiej. – Warszawa: PWN, 1989. – S. 200. 56 Heistein J. Wprowadzenie do literaturoznawstwa porownawczego. Literatura awangardowa w swietle badan porownawczych. – Wroclaw: WUW, 1990. 57 Ciesla4Korytowska M. Komparatystyka w Polsce // Ruch Literacki. – 1995. – Nr 4. 58 Kasperski E. O teorii komparatystyki // Literatura. Teoria. Metodo logia / Red. D. Ulicka. – Warszawa, 1998. Український переклад: Каспер4 ський Е. Про теорію компаративістики // Література. Теорія. Методоло гія / Упорядн. Д. Уліцька, перекл. і передм. С. Яковенко. – Київ, 2006. 59 Badania porownawcze. Dyskusja o metodzie / Pod red. A. Nowickiej Jezowej. – Izabelin, 1998. 60 Bakula B. Kilka uwag na temat komparatystyki integralnej // Baku4 la B. Historia i komparatystyka. Szkice o literaturze i kulturze Europy SrodkowoWschоdniej XX wieku. – Poznan, 2000. Український переклад: Бакула Б. Кілька міркувань на тему інтегральної компаративістики / Перекл. С. Яковенко // Слово і Час. – 2002. – № 3. – С. 50–58. 61 Бакула Б. Кілька міркувань на тему інтегральної компаративі стики. – С. 55. 62 Гнатюк О. Прощання з імперією. Українські дискусіє про іден тичність / Автор.перекл.з пол. – Київ, 2005; Matusiak A. W kregu secesji ukrainskiej. – Wroclaw, 2006; Korniejenko A. Ukrainski modernizm. – Krakow, 1998. 63 Komparatystyka literacka a przeklad / Pod red. P. Fasta i K. Zemly. – Katowice, 2000. 64 Rachwal T. O kanibalach raz jeszcze // Komparatystyka literacka a przeklad. – S. 57–63. 65 Schultze B. Perspektywy polonistyczne i komparatystyczne. – Kra kow, 1999. – S. 6. Ігор Мельниченко Нарис історії чеської компаративістики Чеські компаративістичні студії беруть свій початок ще за часів національного відродження (кінець ХVIII – перша полови на XIX ст.). Найяскравішим прикладом таких студій є «Geschi chte der slavischen Sprache und literatur» («Історія слов’янської мови й літератури всіма наріччями») (1826) П.Й. Шафарика. Ця праця являє собою т зв. інформативну фазу в початковій стадії розвитку чеської компаративістики1. Чималий вплив на чеську літературну компаративістику спра вило мовознавство. Зокрема Я. Гебауер і Й. Добровський своїм суворим науковим критицизмом. Знаковою в цьому відношенні стала дискусія про чеську просодію, в якій молоді діячі чеського національного відродження в анонімному творі «Pocatkoveces keho basnictvi, obzvlaste prosodie» («Початки чеської поезії, особ ливо просодії»)2 (1818) висловлювали думку про необхідність збе реження в чеській поезії метричної системи віршування задля наближення чеської народної поезії до рівня поезії античної і класицистичної. В той час як Добровський, ґрунтуючись на глибокому порівняльноісторичному лінгвістичному аналізі вер сифікації та поетики, дійшов висновку про доцільність застосу вання в чеській поезії силаботонічної системи віршування. Іншим знаковим моментом у становленні чеської компарати вістики слід вважати дискусію про автентичність Краледвор ського і Зеленогорського рукописів – фальсифікатів, що сприяли піднесенню національної самосвідомості. Якщо Шафарик і Па лацький беззастережно виступили на їх захист, то Добровський поставив їх під сумнів. В 1886 р. Ян Гебауер, ґрунтуючись на до слідженнях чеських та іноземних лінгвістів, археологів, естети ків тощо, довів, що РКЗ не можуть вважатися автентичними. Саме ця дискусія сприяла розвиткові чеської літературної ком паративістики, її виходу з тіні заідеологізованої критики захи сників «національної гідності». Чеська контактологія зароджується в 40х рр. ХІХ ст. у низ ці статей поета, критика, публіциста, перекладача В.Б. Небесь кого (1818–1882), опублікованих у 1845–1866 рр. в «Часописі чеського музея»3. У своїй діяльності він тяжів до порівняльних студій різноманітних літературних явищ. На відміну від Шафа рика, Небеський звертався до західних літератур (англійської, німецької, іспанської тощо), намагаючись довести, що середньо вічна чеська література є органічною складовою загальноєвро пейського літературного контексту тієї доби. Крім тонкого від чуття деталі, у нього наявна здатність розмірковувати про явища чеського літературного процесу в європейських взаємозв’язках, а також розкривати в порівняльному аспекті їхню національну специфіку. Небеський намагався інтерпретувати мистецький твір як закономірну невід’ємну частину широкого духовного процессу, пов’язаного з розвитком усього суспільства. Він є авто ром таких праць як «W. Shakespeare» («В. Шекспір»), «Calderon de la Barca» («Кальдерон де ла Барка»), «TragickebasnictviReku» («Трагічна поезія греків») та ін, у яких провів чимало паралелей із давньочеськими пам’ятками. Приблизно в другій пол. 40х рр. ХІХ ст. Небеський також постає і як поєвропейському мислячий критик сучасної йому лі тератури. Він виступав із позицій естетичного нонконформізму, закликав творити нееклектичну поезію і прозу, які поєднували б у собі національну специфіку з кращими світовими зразками. Проте на початковому етапі розвитку чеської компаративі стики не обійшлося і без певних непорозумінь. Йдеться, зокрема, про Ю. Фейфаліка (1833–1862; походив із моравських німців). Його наукові погляди багато в чому перегукуються з поглядами В.Б. Небеського, особливо щодо застосування порівняльного методу у вивченні середньовічних пам’яток. Зокрема, він зібрав чимало матеріалу, який стосувався середньовічної чеської літе ратури, абсолютно не беручи до уваги латиномовні джерела і пе ребільшуючи значення німецькомовних (деякі навіть вигадані). Проте він по праву вважається одним із піонерів порівняльних студій в чеському письменстві. Разом із Небеським, Фейфалік розвивав бінарну чеськонімецьку компаративістику при аналізі середньовічних чеських пам’яток. Німець за світовідчуттям, Фейфалік виховувався на чеськонімецькому культурному пору біжжі. Головною ж його заслугою є те, що він розглядав серед ньовічну чеську літературу в широкому європейському кон тексті, чим заклав підвалини сучасної чеської медієвістики. На початковому етапі становлення чеської славістики взага лі й компаративістики зокрема важливу роль відіграли ідеї Й. Первольфа (1841–1892), висловлені, зокрема, в його роботі «Vyvin idey vzajemnosti u naroduv slovanskych» («Виникнення ідеї взаємності слов’янських народів», 1867) і в незавершеній російськомовній монографії «Славяне и их взаимоотношения и связи» (1886–1893). Формуванню чеської компаративістики сприяли не лише власне літературознавці, а й фахівці з інших суміжних гумані тарних спеціальностей. Зокрема естетик Й. Дурдік (1837–1902) своїми працями «Vseobecna estetika» («Загальна естетика», 1875) і «Poetika jakozto estetika umeni basnickeho» («Поетика як естетика поетичної творчості» (1881). Чудовий знавець творчості Дж. Байрона («O poezii a povaze lorda Byrona» («Про поезію і ха рактер лорда Байрона», 1870), він переклав також кілька його поем), Т. Штітного («Tomas ze Stitneho, praotec filosofie ceske») («Томас із Штітного – прабатько чеської філософії», 1882) тощо. Варто також відзначити відомі дослідження істориків О. Гостін ського (1847–1910) («Epos a drama» – «Епос і драма», 1911; «Jan Blahoslav a Jan Josquin» – «Ян Благослав і Жоскен Депре», 1896); Я. Голла (1846–1929), присвячені творчості П. Хельчицького («Chelcicky a Jednota br. v XV. stol.» – «Хельчицький і спільнота Чеських Братів ХV ст.», 1916) і Я.А. Коменського («Prispevky k zivotopisu Komenskeho», «Матеріали до біографії Коменсько го», 1874), а також його статтю «O narodni pisni ukrajinske» («Про народну українську пісню», 1866); класичного філолога, перекладача з античних мов і знавця античного вірша Й. Крала (1853–1917), який у своїх студіях активно включав античну літературну традицію в чеський контекст («Historicky vyvoj ceske prosodie» – «Історичний розвиток чеської просодії», 1923, «O prizvucnem napodobeni starovekych rozmerucasomernych» «Про силаботонічне наслідування стародавніх метричних розмі рів», 1938 тощо). Неважко помітити, що діяльність вищезгаданих науковців має до компаративістики опосередковане відношення, проте нау кове тло, яке створювали їхні роботи, безумовно сприяло подаль шому бурхливому розвиткові чеського порівняльного літерату рознавства. Період 90х рр. ХІХ ст. – 20 рр. ХХ ст. вважається епохою кількох визначних компаративістів, зокрема, Їржі Полівки (1858–1933), Яна Махала (1855–1939), Вацлава Тілле (1867– 1937) і словенського вченого Матії Мурка (1861–1952), який з 1920 р. викладав у Карловому університеті південнослов’ян ські літератури. Ї. Полівка є одним із першопрохідців тематології – відгалу ження компаративістики, присвяченого різноманітним мотивам і сюжетам. Разом із німецьким ученим Й. Болте він написав ко ментар до п’ятитомного видання казок братів Грімм (1913– 1932). По суті це – своєрідний міжнародний каталог мотивів і сюжетів. Полівка працював над слов’янським, східноєвропей ським, кавказьким і середньоазійським матеріалом. Він також, уже самостійно, видав п’ятитомний «Supis slovenskych rozpravok» («Каталог словацьких казок», 1923–1931), «Lidove povidky slo vanske» («Слов’янські народні оповідання», 1929), «Slovanske pohadky» («Слов’янські казки», 1932) – праці, які стали підґрун тям чеської порівняльної фольклористики. У своїх досліджен нях Полівка спирався на російську компаративістську традицію, зокрема на ідеї О. Пипіна, О. Веселовського, Н. Тихонравова. За прикладом Веселовського Полівка почав із порівняльних студій середньовічних легенд, що поступово вело до тонкого компара тивного аналізу мотивів і форм усної та писемної словесності. Проте численні його праці, зокрема «Початкові та заключні формули слов’янських казок», свідчать про нерозривний методо логічний і тематичний зв’язок із Веселовським. Подібно до ін ших представників цієї генерації, Полівка майже не залишив якихось програмних суто теоретичних праць і викладав свою нау кову концепцію виключно в конкретних тематичних розвідках. Полівка листувався з І. Франком, М. Грушевським, М. Гнатю ком під час збирання матеріалів для своїх досліджень. У співпра ці з ними він опублікував кілька статей і рецензій з української тематики. Так, наприклад, у «Слов’янських казках» окремий розділ присвячений східнослов’янській, зокрема, українській казці. Він також є автором рецензій на книги В. Гнатюка «Етно графічні матеріали з угорської Русі» (1901), «Українські народні байки» (1918), Н.І. Петрова «Очерки украинской литературы ХІХ ст.» (1884), К. Студинського «Кореспонденція Я. Головаць кого в літах 1850–1862» (1905), а також книги «Споминки про життя і діяльність Володимира Барвінського» (1884). Автор ста тей «Korespondence P.J. Safarika s O.M. Bodjanskym a V.J. Hriho rovicem» («Кореспонденція П.Й. Шафарика з О.М. Бодянським і В.Й. Григоровичем», 1896), «K svobode! Ze zivota Sevcenkova» («До свободи! Із життя Шевченка», 1914). Велике значення для розвитку чеської компаративістської теорії та практики мала славістика. Порівняльне вивчення сло в’янських літератур повною мірою розвинулось у міжвоєнний період. Інформаційний його напрямок найкраще представлено в науковій спадщині професора історії слов’янських літератур в Карловому університеті Яна Махала (1855–1939). В 1922– 1929 рр. він видав фундаментальну працю «Slovanske literatury» («Слов’янські літератури») в 3х томах. Перший том присвяче ний давній літературі, другий – літературі періоду романтизму і третій – реалізму. Як доповнення до «Слов’янських літератур» 1935 р. вийшло дослідження «O symbolismu v literature polske a ruske» («Про символізм у російській та польській літературі»). Певним недоліком цього 3томника є те, що характеристика кожної літератури викладена окремо без спроби осягнути специ фічні міжслов’янські зв’язки. Крім інформативного значення, праця Махала ще викликала великий науковий резонанс, пожва вивши зацікавлення слов’янськими літературами. На відміну від здебільшого аналітичних підходів Полівки, Ян Махал дотримувався аналітичносинтетичних позицій, які пізніше переросли у власне синтетичні. Як і на Полівку, на Махала справив чималий вплив Веселов ський, зокрема в галузі фольклористики. Генеза фольклорних жанрів проаналізована в таких його працях, як «Nakres slovanskeho bajeslovi» («Нарис слов’янської міфології», 1891), «O bohatyr skem epose slovanskem» («Про богатирський слов’янський епос», 1894). Полівка поглибив розуміння соціальних та історичних явищ при поширенні й трансформації мотивів. Він враховував фактори раси, середовища і моменту часу. Махал вважається попе редником сучасної порівняльної генології саме тому, що не піддав ся впливу французького науковця Брюнетьєра, який намагався нетворчо перенести теорію Дарвіна з біології на літературознавст во: від первісного змішування до поступового розділення та дифе ренціації. Властивий Махалові позитивізм виражався в надмірній обережності, з якою він підходив до обробки матеріалу. Цим він компенсував певну нерозробленість тодішньої компаративістської методології. Проте чіткість загальнофілологічних позицій дозво лила вберегти її від розмивання. Його «Obzor literatur slovanskych» («Огляд слов’янських літератур») став новим словом не лише у чеській, але й світовій компаративістиці. Ця праця вирізнялася широтою охоплення матеріалу, повнотою його висвітлення, ком позиційною досконалістю. Автор відкинув апріорні підходи й кри терії, проте Махалу не вдалося завжди послідовно дотримуватися компаративістської лінії. Окремі уривки він був змушений пода вати в синхронічному аспекті. Але навіть за таких обставин, йому вдавалося проводити паралелі між певними ідейними течіями. Варто відзначити, що спадщина Махала не обмежується лише суто літературознавчими компаративістськими працями. Як і чимало інших науковців того часу, Махал працював у галузі порівняльної слов’янської етнографії, фольклористики, мово знавства (до речі, був учнем Ягича) тощо4. Чималу увагу Махал приділив українській літературі. Автор статей «Kozaci, jak se o nich zpiva v narodnich pisnich» («Козаки як про них співається в народних піснях», 1882, «Maloruska liter atura» («Малоруська література», 1912, «Taras Sevcenko» («Та рас Шевченко») (1914 – стаття і 1919 – книга), «Михайло Коцю бинський» (1934), «Леся Українка» (1934 – обидві в книзі «Velici spisovatele ruske a ukrajinske» («Великі російські й українські письменники»), російськомовної статті «Украинский народ в его прошлом и настоящем» (1914) та багатьох менших матеріалів – рецензій, спогадів про окремі події, пов’язані з українським літе ратурним життям тощо. В. Тілле (1867–1937) – впливовий театральний критик, ро маніст. Відомий, насамперед, як дослідник чеської казки у зв’яз ку із західноєвропейською культурою. Досліджував питомо на родний шар казки, відсіюючи сторонні впливи та втручання збирачів. Свої компаративістські знахідки й гіпотези (зокрема про літературний вплив на народну традицію) Тілле зібрав і кла сифікував у праці «Soupis ceskych pohadek» («Каталог чеських казок», 1929–1934). Популяризував він на чеському ґрунті до сягнення та ідеї французьких компаративістів (зокрема Ж. Парі, Ж. Бедьє, Ф. Бальдансперже тощо). Відомими є також такі його праці, як «Vybrane baje a povesti narodni jinych vetvi slovanskych» («Вибрані народні міфи й легенди інших слов’янських гілок», 1905–1907), «Pohadky Bozeny Nemcove» («Казки Божени Нємцо вої», 1907–1908), «Ceske pohadky do roku 1848» («Чеські казки до 1848 р.», 1909). Словенець за національністю М. Мурко з’явився у Празі після Першої світової війни, щоб зайняти посаду професора мов і літератур південних слов’ян у Карловому університеті. Його доробок належить як до чеської, так і до словенської компарати вістики. Коло його наукових зацікавлень мало три аспекти: по рівняльна історія літератури, усна народна словесність (зокрема сербохорватська) та історія славістики5. Хоча писав він здебіль шого німецькою, його об’єднує з вищезгаданими науковцями чи малий вплив Веселовського. З тогочасними празькими компара тивістами Мурка об’єднувало ще й дослідження сербохорватської усної народної епіки. Він став співвідкривачем етнографічної структури сербохорватської епічної пісні. Методологічна новиз на наукового доробку Мурка полягає в поєднанні філологічного критицизму з дослідженням живих словесних форм і структур. Він висловлював переконання, що славістика як наука потребує якнайширшого розуміння, бо, наприклад, без розуміння істо ричного аспекту годі осягнути не лише мовні, але й літературні та загальнокультурні фактори. Варто відзначити його інтерес до україністики, зокрема його листування із С. Єфремовим. В що деннику Єфремова за 19281929 рр. є такі записи. Від 2 жовтня 1928 р. «...та ще пробував був робити додатки до Історії пись менства (для німців) і огляд літератури для Мурка, – але ні того, ні другого не скінчив». Від 14 квітня 1929 р. «...А от Муркові в Прагу ніяк не зберуся, бо як йому вияснити, що я не можу (кур сивом!) прислати статті до «Slavii»? Адже не зрозуміє чоловік нашого райського становища. А до того ж це все одно, що листа заадресувати просто до ГПУ. Так бридко, що й починати не хочеться». Але незважаючи на всі трагічні обставини життя С. Єфремова, в часописі «Slavia», головним редактором якого був М. Мурко, таки з’явилася рецензія С.Єфремова на книгу З. Гуревича «Молода Україна»6. Із цією групою (Я. Махал, М. Мурко, В. Тілле, Ї. Полівка) тісно пов’язаний А.В. Краус (1859–1945) – германіст, який у своїх працях «Goethe a Cechy» («Гете і Чехія», 1893–1896), «Stara historie ceska v nemecke literature» («Давня чеська історія в німецькій літературі», 1902, «Husitstvi v literature, zejmena vnemecke» («Гусизм у літературі, зокрема в німецькій», 1917– 1924) тощо, продовжив кращі традиції бінарної чеськонімець кої компаративістики. Власне компаративістську проблематику не оминув своєю увагою жоден чеський історик літератури, зокрема й позитивіст ського спрямування, якими, крім Махала, можна вважати Я. Влчка (1860–1930) і Яна Якубца (1862–1936). Влчек розглядав славістичні теми переважно у зв’язку з істо рією чеської та словацької літератури. Суть його наукової спад щини полягає в тому, що він першим розглянув історію чеської літератури під кутом зору національних прагнень і надав їй не від’ємного елементу суспільного і духовного життя, а також під креслював спільність у багатьох моментах чеської та словацької літератури давнього періоду7. Цьому чимало сприяла тенденція до розгляду початків сло весної культури в інтердисциплінарному контексті, зокрема у зв’язку з проблематикою етногенези слов’ян. Саме на це орієн товані праці Л. Нідерле (1865–1944) – «Slovanske starozitnosti» («Слов’янські старожитності», 1902–1924), «Zivot starych Slo vanu» («Життя давніх слов’ян», 1911–1925), які й досі можуть слугувати своєрідним підручником з цієї проблематики. Поєд нання у працях Нідерле елементів етнографії, археології, історіо графії, соціології, антропології тощо у вивченні духовної куль тури слов’ян вивело чеську літературну компаративістику на новий рівень осмислення взаємозв’язків між різними слов’ян ськими народами. Ян Якубец належав до генерації основоположників історії літератури як самостійної наукової дисципліни (Й. Влчек, Й. Гануш, Я. Махал). Характерною рисою його праць є факто графічна докладність, предметність, тонке відчуття взаємозв’яз ку форм і мотивів чеської та іноземних літератур, мови авторів, аналізованої з точки зору її функціональності. Як і Й. Влчек, він розглядав славістичну тематику лише у зв’язку з чеським літера турним процесом (зокрема національним відродженням). Автор праць «Jan Kollar v Jene» («Ян Коллар в Ієні» (1893), «Vznik a rozvoj studii slavistickych» («Виникнення і розвиток славістичних студій»), «Slavistika zakladem slovanske myslenky» («Славістика як основа слов’янської ідеї», 1902–1903), тощо. З фактогра фічною докладністю і точністю, тонким відчуттям взаємозв’яз ків тем і мотивів, мови авторів, аналізованої з позицій її функціональності, він розробляв засади видання творів чеських класиків, що не заважало йому проводити паралелі з іноземними авторами. Акцентував увагу переважно на економічних, політич них і культурних аспектах взаємин між слов’янами в літератур ному контексті. Його оригінальні праці про початки новочасних славістичних студій та їх значення для чеського слов’янського руху мають велике значення для історії чеської славістики. Під впливом Масарика і Гебауера Якубец не залишив поза увагою також і германістику, хоча й не присвятив їй так багато дослі джень, як славістиці. Наукова спадщина представника молодшої генерації А. Но вака (1880–1939) включає в себе як суто богемістичні студії, так і студії зі славістики й германістики, хоча власне компаративіст ських праць у Новака майже немає. Про його компаративістичні погляди можна говорити лише в межах його суто «національ них» (чеських або німецьких) праць, в яких він обстоював пози ції методологічного плюралізму, а відтак у виборі авторів для порівняння обмежувався лише тими, які були безпосередньо пов’язані з чеською літературою8. В галузі компаративістики Новак працював переважно над дослідженням чеськонімецьких зв’язків: аналізував творчість таких німецьких митців, як Гай не, Клопшток, молодонімецьких критиків тощо, хоча й робив це переважно в контексті праць суто богемістичних («Prehledne dejiny literatury ceske» – «Коротка історія чеської літератури», 1910, де з’являються чеськопольські паралелі, «Dejiny ceske lit eratury» («Iсторія чеської літератури»), низка німецькомовних праць із чеської літератури тощо). Згодом Новак уводить чесько німецькі дослідження в ширший європейський контекст (з’явля ються французькі паралелі). На відміну від науковців позити вістського спрямування, він тяжів до суб’єктивнокритичних суджень, які багато в чому ґрунтувалися на запереченні тодіш ньої об’єктивістськопозитивістської моделі історії літератури. Із плюралістичної методології випливала його еклектично синтезуюча концепція, що поєднувала різні аспекти й підходи. Аж до кінця Першої світової війни саме Новак чи не найактив ніше інформував закордонну наукову громадськість про чеську словесну й мистецьку культуру. Наприклад, його праця «Praha barokni» («Барокова Прага», 1915) була перекладена німецькою, шведською, російською, французькою та англійською мовами, а фундаментальна «Iсторія чеської літератури» – німецькою, російською і шведською мовами. В славістичних зацікавленнях Новака потрібно виділити статті, присвячені Достоєвському, Го голю, польському письменникові Б. Прусу тощо. З фахівців, що займалися давньою чеською літературою, варто відзначити Я. Віліковського (1904–1946), що приділив знач ну увагу зіставленню давньої чеськомовної літератури з чеською літературою латиномовною. Його праці спиралися на чималий фактичний матеріал і оригінальну методологію та доводили тісний зв’язок між чеськомовною і латиномовною літературами Середньовіччя. У тогочасній чеській літературі він віднайшов чимало жанрів із латинським корінням, особливо в драматургії і проповідях (зокрема доводив взаємозв’язок між проповідниць кою традицією та витоками чеської нерелігійної прози у роботах «Latinska poezie v stredovekych Cechach» («Латинська поезія в се редньовічній Чехії», 1932, «Latinska poezie zakovska v Cechach» («Учнівська латинська поезія в середньовічній Чехії», 1932). Підсумком його теоретичних пошуків стало «Pisemnictviceskeho stredoveku» («Письменство чеського Середньовіччя», видано посмертно 1948 р.). Власне літературна компаративістика як окрема дисципліна, зосереджувалась, насамперед, на західних, зокрема романських літературах. Першопрохідцем тут можна вважати Я. Врхліць кого (1853–1912), який у своїх лекціях у Карловому університеті підкреслював особливий характер і незалежність чеської літера тури від німецької. Як перекладач він був обізнаний з багатьма європейськими літературами (перекладав з 18 мов), чим збагатив чеську жанровопоетичну традицію. Крім того, він присвячував іноземним авторам численні есе, літературознавчі портрети, ре цензії тощо. Всі його творчі зусилля були спрямовані на вклю чення чеської літератури до світового літературного контексту через переклади кращих поетичних зразків. Але літературно теоретичні матеріали посідають незначне місце у величезній творчій спадщині Врхліцького. Після Врхліцького естафету компаративістських студій підхопив Ф.Кс. Шальда (1867–1937), який продовжив його лінію на включення чеської літератури в загальносвітовий контекст. Проте робив це із суто наукових позицій, на відміну від Врхліць кого, про компаративістські погляди якого можна говорити переважно на основі його перекладацької діяльності. Шальда також орієнтувався здебільшого на романські літе ратури, що було пов’язано з його викладанням цих літератур (з 1918 р.) у Карловому університеті. Він осмислював взаємні стосунки, зокрема при аналізі творчості чеських авторів, але вод ночас розмірковував над загальними проблемами («O tzv. nesm rtelnosti dila basnickeho» – «Про так зване безсмертя поетичної творчості», 1928). В своїх критичних матеріалах, що супрово джували характеристики чеських авторів, Шальда наближався до типологічних підходів. Чеськофранцузькі літературні взаємини досліджували про фесор брненського університету П.М. Гашковец (1876–1935) і празький професор Й. Копал (1883–1967). Чеськонімецький напрямок розвивали О. Фішер (1883–1938) і В. Їрат (1902–1945). Дослідження цих фахівців вводили чеську культуру взагалі й лі тературу зокрема в широкий загальноєвропейський і світовий контекст. Гашковец досліджував проблематику, пов’язану з початка ми новітнього французького роману і вивченням слов’янських елементів у давньофранцузькій епічній літературі. Водночас, він був не лише науковцем, а й поетом і перекладачем. У коло його зацікавлень входили Ж. Санд (стаття «Byla George Sand v Ce chach?» – «Чи була Ж. Санд у Чехії?»), Ф. Рабле (очолював пере кладачів, що переклали І частину «Гаргантюа і Пантагрюеля»), П. Ронсар, А.Р. Лесаж, О. де Бальзак. Хоча головним полем діяльності науковця слід вважати чеськофранцузькі літератур ні взаємини, він залишив помітний слід і в богемістиці та чеській романістиці10. Після Першої світової війни Гашковец здебільшо го зосереджується конкретно на чеськофранцузьких як літера турних, так і загальнокультурних взаєминах («V dvojim zrcadle» «В подвійному дзеркалі», 1918). Він сам визначав метод своїх досліджень як «історикопсихологічний»11. Ще одним дослідником чеськофранцузького напрямку є Й. Ко пал12 – учень А.В. Крауса. Його дослідження зосереджувалися насамперед навколо французького класицизму, новітньої фран цузької прози, а також типологічних чеськофранцузьких взає мин. Найвідомішою є його праця «Dejiny francouzke literatury» («Історія французької літератури», 1949). Із досліджуваних французьких персоналій можна назвати Г. Флобера, Р. Ролана, Ж.Санд (стаття «George Sandova a Bozena Nemcova» («Ж. Санд і Б. Нємцова», 1937), А. де Віньї. Крім того, Копал всіляко попу ляризував французьку літературу на чеському ґрунті: перекла дав Монтеск’є, Бальзака, Рабле, Бодлера, Роллана тощо. О. Фішер – представник чеськонімецького напрямку в чесь кій компаративістиці, орієнтований насамперед на стильовий і психологічний аналіз літературного твору. Приділяв також увагу англійській і французькій літературі. Основоположник новітнього чеського перекладу13 («Na okraj prekladu» – «На полях перекладів»). Перекладав з німецької, англійської, французької, іспанської, фламандської та ін мов. Його переклади відзначали ся орієнтацією на живі цінності світової літератури й сучасним способом перекладання. Слід визнати, багато його праць носять германославістичний характер загалом, не обмежуючись лише німецькочеськими зв’язками. Фішер завжди тісно поєднував наукові завдання з перекладацькою, критичною і мистецькою діяльністю. Як на історика літератури на Фішера визначальний вплив справила німецька позитивістська філологія, але філоло гічний аналіз завжди поєднувався у нього з психологічними позиціями як, напр., у монографії «Питання літературної психології» (1917). З кінця 20х рр. Фішер перебував під впли вом російської формалістичної школи і празької школи структу ралізму. Він виробив особливий науковий метод, основу якого становило есеїстичне поєднання наукового аналізу з мистецьким відчуттям і переживанням. Для своєї дослідницької і перекла дацької праці Фішер добирав здебільшого твори авторів, з якими відчував духовну спорідненість. Це були літератори романтично го спрямування, зокрема Клейст, Гайне, Ніцше тощо. Фішера вабила проблематика творчого акту, його потаємних та інтуїтив них процесів. Він займався також специфічними проблемами мистецької характерології і поетики вірша. Ще одним представником чеськонімецького напрямку був В. Їрат. Наукова спадщина вченого (особливо раннього періоду) разом із спадщиною О. Фішера, заклала міцний фундамент герма нославістики14. Його обширну наукову спадщину об’єднує пра гнення прийти від детального дослідження твору до комплексного розуміння літератури як своєрідного словесного мистецтва і важливого суспільного явища. Із цим синтетичним напрямком у Їрата кореспондувався спонтанний потяг до есеїзму, який спочат ку ще стримувався аналітичною й документальною докладністю, але згодом проявився вповні через високу культуру стилю і по особливому мистецьку подачу матеріалу. Найбільшу увагу він приділив німецькій літературі ХІХ ст., зокрема таким постатям, як Гете, Шиллер, Гельдерлін, Платен тощо. Свої початкові стиліс тичноаналітичні позиції згодом доповнив елементами концепції взаємозалежності «душі й слова» О. Фішера в дусі психологічної окремішності митця на базі детального аналізу, порівнянь і кон фронтацій. Здобули визнання його праці «Dva preklady Fausta» («Два переклади «Фауста», 1930), в якій він піддав ґрунтовному розбору переклади «Фауста» чеською мовою Я. Врхліцького і О. Фішера (в роботі над цим перекладом узяв участь і сам Їрат), «Basne nemeckeho baroku» («Поезія німецького бароко», 1941) тощо. Він хотів виокремити творчу манеру кожного письменника на тлі стильових типів того часу. Зацікавлення стильовими особливостями випливало не лише з витонченого відчуття форми самого Їрата, але й із сучасної йому орієнтації літературознавства (зокрема таких німецьких фахівців, як Ф. Штріх, О. Вальцель, а також прихильників стилістичнопсихологічної методики Г. Шпербера, Л. Шпітцера тощо)15. Пізнання «змісту форми» поступово привело Їрата до празьких структуралістів. Методом конфронтації він намагався осягнути діалектику розвитку класи цизму і романтизму, а також визначити роль національної спе цифіки в розвитку цих мистецьких напрямів ХІХ ст. В повоєнні часи внаслідок ідеологічного тиску чеська компа ративістика зазнала чималих втрат. Веселовського і його послі довників у СРСР проголосили «буржуазними космополітами». Оскільки вплив Веселовського на чеську компаративістику був чималим, то це не могло її не зачепити. Восени 1950 р. в ході внутрішньої дискусії на філософському факультеті Карлового університету редакцію провідного на той час чеського літерату рознавчого часопису «Slaviа» було звинувачено у «буржуазному компаративізмі й космополітизмі». Пролунали заклики відмо витися від «шаманства, яке звило там своє кубло». Провідні представники тодішньої чеської компаративістики (Ф. Вольман, Ї. Горак, К. Крейчі тощо) були поставлені під удар, навіть незважаючи на свої попередні наукові заслуги. Щоб уникнути звинувачення в «космополітизмі», чимало вчених відійшли від порівняльного літературознавства. Слово «вплив» викреслюва лось із готових праць молодих науковців. Деякі зайнялися роз робкою безпечніших літературознавчих тем, а дехто переклю чився навіть на лінгвістичні теми16. Постало питання про саме існування чеської літературної компаративістики. Практично у всіх чехословацьких університетах (крім Брненського) були ліквідовані кафедри компаративістики й дослідники цієї галузі опинилися без роботи за фахом. Крім ідеологічних, у цієї кризи були й цілком природні причини. Вже не було серед живих май же нікого з представників довоєнної празької компаративістсь кої школи (Полівка, Махал, Тілле тощо). Але вже починаючи з 1952 р. з’являються перші ознаки від родження компаративістики під егідою Слов’янського інституту в Празі. Ф. Вольман, за підтримки низки науковців, витримав жорстку дискусію про необхідність компаративістики, а його ме тодологічні праці заклали міцне підґрунтя післявоєнного чесь кого порівняльного літературознавства. Новітні дослідження зв’язків між слов’янськими літерату рами започаткував Ї. Горак (1884–1975). Головний наголос він робив на зв’язках між польською, українською, російською та чеською літературами. Багаторічна наукова діяльність Горака тяжіла переважно до трьох сфер: усна народна словесність, по рівняльне вивчення слов’янських літератур і власне історія сла вістики17. Він звертався переважно до періоду ХІХ–ХХ ст., зокрема до епохи національного відродження і творів російських класиків, широко застосовуючи в дослідженнях компаративіст ський метод з акцентом на аналітичну складову і на повноту досліджуваного матеріалу18. У своїх поглядах він спирався, зо крема, на традиційне уявлення про слов’янську взаємність із потужним російським підґрунтям. Звертався науковець і до української тематики. Йому, зокрема, належать такі статті, як «Tri cesti spisovatele v Halici» («Троє чеських письменників у Га личині», 1916 – дисертація), «Ukrajinske latky v literature ceske do r. 1874» («Українська тематика в чеській літературі до 1874 р.», 1919 – праця на здобуття звання доцента з фаху «Порівняльне вивчення слов’янських літератур»), а також рецензія на статтю І. Франка «Studii nad ukrajinskymy narodnymy pisnjamy» («Сту дії над українськими народними піснями», 1911), «Maloruske pisne ve sbirce Celakovskeho» («Малоруські пісні в збірці Чела ковського», 1914), «Lidove podani ukrajinske v dile J. Hanusa a K.J. Erbena» («Народні українські перекази в творчості Й.І. Га нуша і К.Я. Ербена», 1920), «Olga Kobyljanska, basnirka Ukrajiny» («Ольга Кобилянська, українська поетеса»19, 1928), «Fricova drama z dejin ukrajinskych Ivan Mazepa» («Драма Фріча з української історії «Іван Мазепа», 1938), статті про українсь кий фольклор у книзі «Prispevky k dejinam ceskeho narodopisu» («Матеріали до історії чеського народопису», 1937), «Ze studii o ukrajinskych latkach v literature ceske» («Зі студій на україн ському матеріалі в чеській літературі», 1938), «Ceske studie o lit erature ukrajinske» («Чеські студії про українську літературу», 1939), післямова до чеськомовного видання «Українських народ них казок» (1949), «Prispevek k dejinam vzajemnych vztahucesko ukrajinskych. Dilo Frantiska Rehore» («До історії чеськоукраїн ських взаємин. Творчість Фр. Ржегоржа», 1954) тощо. Із зацікавлення літературною компаративістикою виникла низка праць інших літературознавців, з яких можна відзначити «Vliv Mickiewiczuv na ceskou literaturu predbreznovou» («Вплив Міцкевича на чеську передберезневу літературу», 1930), «Ruske zaklady srbskeho realismu» («Російські основи сербського реаліз му», 1933), «Mistri ruskeho realismu u nas» («Майстри російсь кого реалізму у нас», 1960) тощо Ю. Доланського (Гайденрайха) (1903–1975), «Heroikomika v basnictvi Slovanu» («Героїкоміка в поезії слов’ян», 1964) К. Крейчі (1904–1979) тощо. З методологічної точки зору були дуже важливими новатор ські погляди Ф. Вольмана (1888–1969), який підкреслював на гальну потребу не випускати з наукового поля зору усну словес ність та її форми. В цьому він бачив найкращий захист проти ме ханістичної впливології, небезпеку якої ніколи не залишав поза увагою і в якій бачив згубний вплив на класичну компаративісти ку, що в 30ті рр. ХХ ст. почала дещо занепадати. Вольман пере конливо доводив, що «впливологічна позиція»20 загрожує скрізь, де не досліджуються взаємоперетворення як фактор безперервнос ті існування форм, тобто де ізольовано досліджуються «змістові» (тематичні) компоненти творів без їхнього включення в контекст, в якому вони набувають нового значення. За Вольманом, на відмі ну від давнішої ідеографії, характерної для позитивізму, «мате ріалознавство» (latkoveda) має, водночас бути і «формознавством» (tvaroveda). У такий спосіб Вольман заклав підвалини нової галузі літературної компаративістики – ейдознавство (від давньогрец. еidos – форма), чим власне передбачив появу пізнішої типології21. Погляди Вольмана знайшли своє відображення у праці «Slo vesnost Slovanu» («Словесність слов’ян»). Пізніше вони розви нулись у статті «Veda o slovesnosti» («Наука про словесність» (в часописі «Слово і словесність», 1935). Витонченості його по глядів сприяли, зокрема, полеміка, викликана книгою К. Біттне ра «Чехи й німці» (1936), яка однобічно підкреслювала залеж ність чеської літератури від німецької. На противагу цій книзі Вольман опублікував монографію «До методології порівняльної слов’янської словесності» (1936). Низка теоретичних компаративістських статей Вольмана без перебільшення зробила його не лише провідним чеським компаративістом, але й визначним ученим принаймні загально слов’янського значення. Тим більше, що він не відмовився від свого фаху, навіть зазнаючи відчутних ідеологічних утисків. Його перу належать праці «Slovesnost Slovanu» («Словесність слов’ян», 1928), «Problemy srovnavaciho studia literatur slovan skych a lidoveho podani slovanskeho, jeho cile a methody» («Проблеми порівняльних студій слов’янських літератур і на родної творчості, їх цілі й методи», 1930), стаття «A propos de la methodologie de la litterature comparative interslave» («До мето дології загальнослов’янської компаративістики», 1936), «Prazskaskola komparatistu» («Празька школа компаративістів», 1947–1948), «Polemika o srovnavaci metode v literarni vede» («По леміка про порівняльний метод у літературознавстві», 1953), «Zpolitisovana komparatistika» («Політизована компаративісти ка», 1957), «Jednota obsahu a formy a umelecka struktura v srovnavacim badani slovesnem» («Єдність форми і змісту й мистецька структура у порівняльних словесних студіях», 1958), «Hlavni ukoly historickosrovnavaciho zkoumani slovanskych literatur» («Головні завдання історикопорівняльного дослідження сло в’янських літератур», 1958), «Metodika srovnavaci literarni vedy slovanske» («Методика порівняльного слов’янського літературо знавства», 1959), «Vztahy a pusobeni mezi literaturami» («Відно сини і вплив між літературами», 1961), «Взаимосвязи и взаимо действие национальных литератур», 1962), «Historicko srovnavaci zkoumani slovanskych literatur, vysledky a ukoly» («Порівняльноісторичне дослідження слов’янських літератур, результати і завдання», 1963), «Dalsi propracovani srovnavacich postupu» («Подальше опрацювання порівняльних підходів», 1964), «Krize komparatistiky a obnova srovnavaciho badani ve vede slovesne» («Криза компаративістики і поновлення порівняльно го дослідження в словесній науці», 1966) та ін. Вольман приділив увагу всім напрямкам славістики. Якщо на початку свого наукового шляху він досліджував здебільшого південносло в’янські (зокрема сербську) літератури, то вже в післявоєнний час домінують літератури східно і західнослов’янські. Зокрема польська, російська, українська тощо. Із статей на українську тематику варто виділити «SlovanstviSafarikovo a Sevcenkovo» («Слов’янство Шафарика і Шевченка», 1961), «Sevcenko» («Шев ченко» (1989, передрук із газетної статті 1939 р. «Duse Ukrajiny» – «Душа України»), «Українська література» (в збір нику «Словесність слов’ян», 1928) тощо. В повоєнний час нового імпульсу чеській компаративістиці надали праці Ю. Доланського, К. Крейчі, Й. Грабака, Р. Пароле ка, С. Вольмана тощо. Наприкінці 60х – в середині 70х рр. літературна компаративістика зосередилася, головним чином в Інституті чеської і світової літератури Чехословацької Акаде мії наук, хоча й була також представлена фахівцями у всіх уні верситетах країни. В галузі славістики можна відзначити вищезгаданих Ю. Доланського і К. Крейчі. Характерним для наукової праці Ю. Доланського було поєд нання богемістики зі славістикою і переважне зацікавлення проб лематикою чеського національного відродження, романтизму і реалізму. До 1945 р. він займався здебільшого сербохорватсь кою літературою, в повоєнний час – здебільшого східнослов’ян ським напрямком (зокрема російським). Його статті стосуються таких постатей, як Пушкін, Толстой, Крилов, Чернишевський Бєлінський, Добролюбов, Достоєвський, Маяковський тощо у їх ніх зв’язках із чеськими персоналіями і літературним контек стом взагалі: «Puskin v ceske kulture» («Пушкін у чеській куль турі», 1949), «Puskin a slovanstvo» («Пушкін і слов’янство», 1949), «Proc milujeme Puskina» («Чому ми любимо Пушкіна», 1949), «Толстой в Чехословакии» (1962). Cерія компаративістських статей написана Доланським на тему Краледворського і Зеленогорського рукописів: «Neznamy jihoslovansky pramen Rukopisu kralovedvorskeho a zelenohorskeho » («Невідоме південнослов’янське джерело рукописів Кралед ворського і Зеленогорського», 1968), «Ohlas dvou ruskych basniku v Rukopisech kralovedvorskem a zelenohorskem» («Відлуння двох російських поетів у рукописі Краледворському і Зеленогорсько му», 1969), «Zahada Ossiana v Rukopisech kralovedvorskem a zelenohorskem» («Загадка Оссіана в рукописах Краледворсько му і Зеленогорському», 1975)22. Чимало уваги науковець приділив постаті Шевченка (статті «Sevcenko u nas» – «Шевченко у нас», 1951), «Genius Ukrajiny» – «Геній України» (передмова до чеськомовного видання «Кобза ря», 1953), «Daleko k raji» – «Далеко до раю», 1961), «Шевченко и чешская поэзия его времени», 1964), «Taras Sevcenko u nas» – «Тарас Шевченко у нас», 1964), «Sevcenko a Petr Bezruc» – «Шев ченко і Петр Безруч», 1965). Крім цього, в доробку Доланського є матеріали, присвячені польській (Міцкевичу зокрема) і серболужицьким літературам. Для роз’яснення деяких теоретичних проблем дуже важли вою була анкета «Стан порівняльного вивчення літератур», опуб лікована в часописі «Ceskoslovenska rusistika» (серпень 1963 р.). Особливе місце серед контактологічних праць 60х рр. ХХ ст. посідає згадана робота К. Крейчі «Героїкоміка в поезії слов’ян». Вона вирізняється насамперед тим, що поєднує в широкому по рівняльному аналізі типологічні й контактологічні позиції. Крейчі розумів героїкоміку як специфічний спосіб світобачення. Йому вдалося охопити не лише суто слов’янський, а й загально європейський (італійський, французький, німецький і навіть античний) матеріал, якщо він стосувався слов’янської тематики. Особливе зацікавлення Крейчі виявив до культуротворчої ролі усної творчості для формування колективної свідомості23. У кни зі «Прага легенд і дійсності» вчений скрупульозно порівнював празькі легенди з історичними джерелами і з їх літературним поданням у чеських та іноземних письменників. К. Крейчі мав незвичайну здатність опрацьовувати й подавати істориколітера турний досвід у формі як аналітичних студій, так і розширених синтетичних матеріалів. Монографія цього ж автора «Ceska literatura a kulturne prou dy evropske» («Чеська література і європейські культурні течії», 1975) багато дає для розуміння місця чеської літератури в широ кому міжнародному контексті. Під впливом своїх університет ських вчителів К. Крейчі перебував на позитивістських пози ціях, які згодом модифікувалився під впливом соціологічної і порівняльної методики24. Крейчі підкреслював суспільну детер мінованість і літератури як певної цілості, й окремих її діячів. На цьому аспекті він ґрунтував свої синтетичні праці й розлогі монографії, стверджуючи, що література є однією з рушійних сил демократизації суспільства. Якщо в польській літературі науковець рівномірно дослідив усі часові шари від давнини до сучасності («Polska literatura ve virech revoluce» – «Польська література у вихорах революцій», 1934, «Dejiny polske literatu ry» – «Історія польської літератури», 1953), то в чеській більшу увагу він приділив усе ж ХІХ ст. Провідне місце в його славістич ному доробку посідає польська література. Зокрема дослідження творчості таких письменників, як Міцкевич, Папроцький тощо. Чеська література доби відродження в європейському кон тексті аналізується в дослідженні В. Штєпанека (1917–1991) «K historickemu vykladu obrozenske literatury» («До історичного викладення літератури відродження», 1979). Театральному аспекту компаративістики приділив увагу син Ф. Вольмана С. Вольман (1925 р. н.), який водночас займається загальними методологічними питаннями порівняльного літера турознавства. В чеськоукраїнському компаративістському напрямку про відне місце посідають праці О. Зілинського (1923–1976), З. Ге никБерезовської (1928–1993). Орест Зілинський є визнаним фахівцем у галузі чесько українських літературних взаємин. Свою увагу він приділив, на самперед, власне історії української літератури, її міжслов’ян ському контексту, зокрема питанню чеськоукраїнських куль турних контактів. Ще одну сферу його наукових зацікавлень становить слов’янський фольклор, зокрема питання міжслов’ян ських пісенних взаємин і теорії історичних студій народної пісні. О. Зілинський організовував перекладацьку діяльності з україн ської мови, упорядкував кілька чеськомовних антологій україн ської народної пісні: «Ukrajina zpiva» («Україна співає», 1950), «Vitezit a zit» («Перемагати й жити», 1951), «Mlada sovetska poezie – Ukrajinsti basnici» («Молода радянська поезія – україн ські поети», 1965)25, а також популяризував у чеському сус пільстві здобутки української культури. О. Зілинський є упорядником двомовного українсько чеського науковобібліографічного збірника «Сто п’ятдесят років чеськоукраїнських літературних зв’язків» (1968), у якому зі брана бібліографія також і заборонених у «Великій Україні» нау ковців і літераторів з еміграції. Цей збірник і досі залишається серйозним науковим джерелом із цієї проблематики26. У спадщині З.ГеникБерезовської поєднано кращі традиції довоєнної і післявоєнної чеської компаративістики. Однією з пер ших її праць є «Генріх Гейне в українській літературі» (1953). Її вчителями були такі відомі фахівці, як Ф. Вольман і К. Крейчі. Промовистою є вже сама назва її дисертації «Vztah Ivana Franka k ceske literature» («Взаємини Івана Франка з чеською літерату рою», 1958). З 1955 до 1993 p. вийшло понад 100 її статей, присвя чених творчості українських літераторів, а також різноманітним питанням чеськоукраїнських літературних взаємин. Знаковою рисою її спадщини є наукова безкомпромісність. На перший по гляд непомітно вона обґрунтовувала свою точку зору й наполягала на ній навіть тоді, коли це йшло врозріз із загальним ідеологічним пафосом українського та й чеського літературознавства. Вона була не просто літературознавцем і перекладачем, що присвятила свою діяльність чеськоукраїнським літературним взаєминам. З. Ґе никБерезовська була неначе уособленням цих взаємин, втілен ням єдності двох культур, як за походженням, так і за колом наукових інтересів і громадськопатріотичним покликанням27. У своїй автобіографії дослідниця зазначала, що займається трьома періодами української літератури: 1) Доба Бароко. 2) Українська література ХІХ ст. 3) Українська радянська література. Літературою бароко вона зацікавилася тоді, коли в українсь кому радянському літературознавстві ця тема була малорозроб леною і не надто бажаною. Власне дослідниця однією з перших (після Д.І. Чижевського) заговорила про національну специфіку українського бароко, а також провела певну аналогію між потя гом до химерності та мистецької гри в бароко і постмодернізмі. Оригінальний погляд на творчість Г.С.Сковороди міститься в її монографії «Myslitelsky a basnicky odkaz Hryhorije Skovorody» («Духовний і поетичний заповіт Григорія Сковороди», 1983): тут проведено оригінальну паралель між Сковородою і видатним чеським поетом, філософом і педагогом Я.А. Коменським. Проте найяскравіше наукова індивідуальність З. ГеникБе резовської проявилася в серії статей про Т.Г. Шевченка та його рецепцію в Чехії: «Шевченко і європейський романтизм», «Sev cenko a rok 1939 u nas» («Шевченко і 39й рік у нас», 1964), «K romantickym pocatkum Sevcenkovy tvorby» («До романтичних початків творчості Шевченка», 1962). До появи цієї останньої праці відносини ШевченкаШафарикаКоллара і взагалі слов’ян ські взаємини подавалися дещо однобічно. Наприклад, замовчу вався очевидний факт відвертого неспівпадіння їхніх поглядів. Шафарик і Коллар дивилися на Росію з надією, оскільки бачили в ній єдиний порятунок від німецької духовної експансії. В той час як погляди Шевченка на Росію, як відомо, були діаметрально протилежними. Цей момент якось сором’язливо замовчувався дослідниками, які висували на перший план згадки Шевченком у своїх творах Коллара, Шафарика, В. Ганки (одного із «авторів» Краледворського і Зеленогорського рукописів) у творах Шев ченка. Так, ці патетичні звертання і згадки були, але погляди Шевченка і чеських будителів на слов’янську взаємність дуже відрізнялися. На матеріалі цих статей можна простежити найвиразніші риси ҐеникБерезовської як дослідниці: 1) широке європейське культурне, мистецьке та історичне тло, на якому розглядається будьяке літературне явище. 2) високий рівень осмислення зв’язків між культурами вза галі й між чеською та українською зокрема. Фактографічна точ ність, вивіреність і новизна. Дивовижно точна передача духу досліджуваної епохи. 3) ґрунтовний і об’єктивний підхід до оцінки явищ без жод них крайнощів і несприйняття штампів і загальноприйнятих кліше в оцінках. Показовою в цьому відношенні є її стаття «Чеська дискусія про Довженка», де вона виявила вміння гово рити правду всупереч кон’юнктурі. Дослідниця делікатно, але виразно наголошує на несприйнятті патетики і псевдогероїки та надуживання високим стилем. Вона посилається на опального на той час письменника Віктора Некрасова, що вже саме по собі багато про що говорить28. З. ГеникБерезовська цуралася патетики та офіціозу, коли говорила про істотну проблему чеськоукраїнських літературних взаємин, про їх досягнення і прорахунки. Її погляд уважний і об’єктивний, що дуже важливо навіть зараз, коли з часу її до сліджень уже минуло чимало років. Вона взяла участь у підго товці вищезгаданого збірника «Сто п’ятдесят років чесько українських літературних зв’язків», до якого написала одну із вступних статей. Нині чеська компаративістика зосереджена насамперед в уні верситетах, в Інституті чеської літератури НАН Чеської Респуб ліки і у «Слов’янському інституті» (Прага). Вищезгаданий Центр компаративістики філософського факультету Карлового універ ситету регулярно випускає збірники «Студії з компаративісти ки», які торкаються як теоретичних проблем компаративістики так і конкретних порівняльних тем, не обмежуючись територі альними рамками29. В 1993 р. на філософському факультеті Карлового універси тету було засновано Центр компаративістики, завдяки чому після багаторічної перерви було поновлено порівняльне вивчен ня літератури. Проте нова культурологічна ситуація у світі вима гає певного уточнення визначення компаративістики як літера турознавчої дисципліни. Чеська компаративістика була інспіро вана французькою традицією, яка бачила своє завдання у вивченні великих культурних форм (епох, духовних течій, мистецьких жанрів тощо), спільних для низки національних літератур, але мала на увазі здебільшого західноєвропейські або американську літератури. Проте явища літератур позаєвро пейських розглядалися переважно на західноєвропейському тлі, і тепер чеська компаративістика доповнила цю традицію дослі дженнями літератур позаєвропейських, зокрема орієнтальних. Сучасна чеська компаративістика не відкидає наукового на дбання ХХ ст., але усвідомлює його фактичні й теоретичні межі. Європейські культури неможливо зрозуміти без урахування позаєвропейської традиції. Останні кілька десятиліть чеська компаративістика не має якихось чітко визначених напрямків розвитку. Переважна біль шість фахівців дотримуються думки, що в сучасному мультикуль турному світі не варто обмежуватись якимись регіональними, ідео логічними, релігійними рамками. Адже сучасну компаративіс тику визначають взаємопроникнення і взаємодія різних літера турних традицій і контекстів. У той же час наявне розуміння того, що літературна компаративістика не має обмежуватися лише спе цифічною сферою літературних фактів, і тим більше – простою рецепцією літературних творів у середовищі іншого народу чи сприйняттям окремим митцем творів іноземного походження (що, безумовно, має входити у канву історичного і біографічного пози тивізму, і жодним чином не повинно претендувати на статус особ ливої самостійної наукової дисципліни). На зміну простій рецепції літературного твору в культурному середовищі іншого народу чи сприйняття тим чи іншим митцем іноземних творів приходить багатоманітність прочитання і сприйняття літературного твору, способи взаємодотику близьких чи далеких контекстів, рефлексій невизначеності твору серед різних духовних галузей і сфер культури. Характер мистецького твору постає в цьому відношенні як категорія відкрита, динамічна, релятивна. Такий погляд на літературний твір відкриває безліч нових площин у безперервному процесі мультикультурного функціонування сучасної літератури. Точкою відліку в компаративістиці має стати радше інший рівень прочитання літературного твору, інше сприйняття його дотичних точок з близькими чи далекими контекстами, рефлек сіями30. Література 1 Hrabak J. Literarnikomparatistika. – Praha: SPN, 1976. – S. 183. 2 Автори – П.Й. Шафарик і Ф. Палацький. 3 Casopis ceskeho muzeum. 4 Ceskoslovenskeprace o jazyce, dejinach a kulture slovanskych narodu od r. 1760. Biografickobibliografickyslovnik. – Praha: Statnipedagogicke nakladatelstvi, 1972. – S. 293. 5 Ceskoslovenskeprace o jazyce, dejinach a kulture slovanskych narodu od r. 1760. Biografickobibliografickyslovnik. – Praha: Statnipedagogicke nakladatelstvi, 1972. – S. 324. 6 Єфремов Сергій Олександрович. Щоденники. 1923–1929 / О.С. Пу тро (упоряд.). – К. : Газета «Рада», 1997. – C. 207. 7 Slovnik ceskych spisovatelu. – Praha: nakladatelstvi Libri, 2000. – S. 701–702. 8 Hrabak J. Literarnikomparatistika. – Praha: SPN, 1976. – S. 184. 9 Slovnik ceskych spisovatelu. – S. 620. 10 Від романських літератур. 11 Lexikon ceskeliteratury. Osobnosti, dila, instituce. 2. HL, Svazek I H–J, Svazek II K–L, Dodatky A–G. – Praha: Academia, nakladatelstvi Akademie ved CR, 2003. – S. 92. 12 Після смерті Гашковца – продовжив викладання французької лі тератури в брненському університеті. 13 Lexikon ceskeliteratury. Osobnosti, dila, instituce. 1. A–G, Praha: Academia, nakladatelstviCeskoslovenskeAkademie ved, 1985. – S. 710. 14 Slovnik ceskych spisovatelu. – S. 298. 15 Lexikon ceskeliteratury. Osobnosti, dila, instituce. 2. H–L, Svazek I H–J, Svazek II K–L, Dodatky A–G. – Praha: Academia, nakladatelstvi Akademie ved CR, 2003. – S. 552. 16 Slavomir Wollman. Ceskaskola literarni komparatistiky. – Praha: Univerzita Karlova, 1989. – S. 61. 17 Ceskoslovenskeprace o jazyce, dejinach a kulture slovanskych narodu od r. 1760. Biografickobibliografickyslovnik. – S. 160. 18 Lexikon ceskeliteratury. Osobnosti, dila, instituce. 2. H–L, Svazek I H–J, Svazek II K–L, Dodatky A–G. 19 В оригіналі чомусь саме basnirka – поетеса. 20 Slavomir Wollman. Ceskaskola literarnikomparatistiky. – S. 54–56. 21 Hrabak J. Literarnikomparatistika. – Praha: SPN, 1976. – S. 189. 22 Slovnik ceskych spisovatelu. – S. 153. 23 Lexikon ceske literatury. Osobnosti, dila, instituce. Svazek II K–L, Dodatky A–G. – S. 971. 24 Slovnik ceskych spisovatelu. – S. 374. 25 Ceskoslovenske prace o jazyce, dejinach a kulture slovanskych narodu od r. 1760. Biografickobibliograficky slovnik. – S. 526. 26 Sto padesat let ceskoukrajinskych literarnych styku 1814–1964. Vedeckobibliograficky sbornik. – Praha: Svet Sovetu, 1968. – 480 s. 27 Зіна Геник4Березовська. Грані культур. Бароко, романтизм, мо дернізм. – К.: Гелікон, 2000. – C. 9. 28 Там само. – C. 14. 29 Kontext, preklad, hranice. Studie z komparatistiky. – Praha: Centrum komparatistiky, Filozoficka fakulta Univerzity Karlovy, 1996. – S. 8. 30 Mezi okrajem a centrem. Studie z komparatistiky II. – Praha: Cent rum komparatistiky, Filozoficka fakulta Univerzity Karlovy, 1999. – S. 6. Галина Сиваченко Словацька компаративістика: проблеми історії та теорії Історія літературної компаративістики пов’язана із загаль ними умовами розвитку суспільства і взаєминами з іншими дис циплінами і відгалуженнями літературознавства, їх внутрішньою структурованістю та взаємозумовленістю. При порівняльному дослідженні складаються особливі означені стосунки у рамках історії літератури, зокрема у межах окремих концепцій різних періодів історії літератури з їх закономірною еволюцією. Виник нення компаративного дослідження означає у принципі збага чення усталеної концепції історії літератури на певному етапі її розвитку. В історії літератури нового часу існував період, коли з’ясува лася неможливість подолання сформованої концепції історії літератури з певними відносно закритими цілісностями. У євро пейських масштабах ідеться про добу утвердження національ них літератур, коли цей процес не був стрімким і раптовим, не відбувався в усіх країнах одночасно. Цією поступовістю й ва ріативністю розвитку можна пояснити той факт, що порівняльні дослідження з’явилися в окремих країнах з тривалим часовим інтервалом. Початки порівняльних студій літератури рахуються від перших, часто випадкових, констатацій, наприклад, у фран цузькій літературі ХVІ–ХVП ст., аж до програмових порівняль них досліджень у ХІХ ст. Аналогічні намагання з’ясувати початки порівняльних ас пектів уже своєю послідовністю непрямо вказують на той факт, що компаративний ракурс вивчення літератури в окремі періоди розвитку національних літератур прямо пропорційний формам та інтенсивності національної свідомості. Передумовою появи порівняльного вивчення є, отже, існування конкретного уявлен ня про внутрішню динаміку процесу національної літератури. При аплікуванні цієї тези на конкретний еволюційний про цес може, однак, виникнути думка про вторинність літературної компаративістики стосовно історії національної літератури. Істо рія будьякої літератури виявляє чергування хвиль переважання чи то національнозамкненої істориколітературної концепції, чи переваги порівняльних підходів, на чому базується динаміка істориколітературної історіографії. Проблема ж першочергово сті чи вторинності згаданих концепцій випливає з дуалістичного висвітлення літературної історії, при якому національний літературний процес відокремлюється від міжлітературного. З гносеологічного погляду йдеться, отже, про становлення основних зв’язків між національним та інтернаціональним у ху дожній літературі. Аплікація цих категорій на літературний процес не завжди зберігає єдність і взаємозумовленість між національнолітератур ними та міжлітературними моментами, що часом виявляється в механістичному витлумаченні означених понять. У процесі істориколітературного узагальнення найчастіше виникає спон танна спроба якомога точніше з’ясувати, які конкретно елемен ти, складники є в національній літературі носіями національ ного, а які – інтернаціонального. Історія літератури знає чимало спроб установити специфічність національної літератури за вдяки статистичним підрахункам форм, образів, мотиваційних, ідейних і формальних елементів окремих творів. З другого боку, зусилля виявити міжлітературність знаходить прояв, скажімо, в концепціях світової літератури, побудованих на явищах, що мають наднаціональну специфіку, наслідком чого і є згадувана змінність функції чи національноісторичних, чи міжлітератур них компонентів в окремі періоди. Ці, посвоєму крайні, позиції висвітлення історії літератури часом призводять до спонтанної тенденції встановити рівновагу між ними. У перебігу словацької літературної історії аналогічна тен денція вперше зустрічається в добу національного відродження, зокрема в істориколітературній діяльності П.Й. Шафарика, теоретичних міркуваннях про слов’янську взаємність Яна Кол лара, а пізніше – в студіях Людовіта Штура. Друга хвиля підйому компаративістичних тенденцій намі тилась у всеохопній «Історії словацької літератури» чеського дослідника Я. Влчка, котра ще в 90ті рр. позаминулого століття створила передумови для програмової конфронтації словацької літератури з міжлітературним процесом. Наступну добу можна в загальних рисах датувати 30ми ро ками ХХ ст., ознаменованими в історії словацького літературо знавства діяльністю групи фахівців, їхнім зусиллям специфікува ти та внутрішньо диференціювати словацьке літературознавство. Нарешті, остання доба програмової активізації порівняль них аспектів датується кінцем 50х рр. і визначається як потуж ною хвилею міжлітературних акцій, так і конституюванням систематики порівняльних досліджень літератури на нових методологічних засадах. Говорячи про початки і передовсім тенденції, слід мати на увазі не істориколітературні чи теоретичні компаративні уваги програмового характеру, а дійсні початки, часто принагідні, ба й випадкові конфронтації словацького літературного розвитку з інонаціональним, котрі поступово формували цілісну атмосфе ру, створюючи передумови для появи цілеспрямованих студій про словацькоінонаціональні літературні контакти. Дані тенденції випливали із загальної просвітницької ідеології, з її внутрішньої орієнтації на універсальні цінності. Значною мірою цьому сприяла й класицистична художня естетика зі своєю відносно усталеною перевіреною часом ціннісною ієрархією, котра виви щувала узагальнювальний принцип над індивідуальносуб’єктив ним. Її аплікування на умови словацького літературного життя призводило до взаємоперетину національнолітературних ціннос тей із цінностями інших літератур, передусім тими, котрі в того часному уявленні виражали саме згадувану універсальність, усталеність, «вічний» принцип, чи йшлося про античні зразки, чи про зразки, точніше заохочувальні приклади, з літератури ні мецької, англійської, російської і значною мірою чеської. Атмосферу загальних передумов усвідомленої літературо знавчої конфронтації в Словаччині найвиразніше репрезентува ла передусім сформульована Юраєм Палковичем поетика та зреалізована Богуславом Табліцем у своїх «Поезіях» естетика. Табліц у дусі власних просвітницьких ідеалів не лише посилався на твори Вольтера, Шекспіра, Лессінга, Руссо, Гете, а й увoдив конкретні уривки творів багатьох англійських та німецьких авторів, наприклад, уривок із філософського монологу Гамлета тощо. Визнаним є і його переклад твору Буало «Мистецтво поетичне» (Umeni basnirske, 1832), стаття «Про літературні зв’язки словаків з чехами та мораванами в колишній та ниніш4 ній добі» (O literarnich svazich Slovaku a Cechy a Moravany v nek4 dejsi a nynejsi dobe), відома історіографічна праця «Pameti ceskoslovenskych basnikuv aneb versuvcuv, kteriz se budto v Uhere jemi yrodili, aneb aspon v Uhrich zivi bуli», певною мірою складає уявлення про цілісність словацької літератури й уможливлює зі ставлення з аналогічними істориколітературними цілісностями. Згадувана діяльність Палковича й Табліца поглиблюється завдяки їхній перекладацькій праці, вмотивованій потребами внутрішньої конфронтації вітчизняної літературної продукції з більш старшими художніми здобутками в європейських літера турах. Саме в цій галузі можна найбільш пластично продемонст рувати тенденції до міжлітературності, що випливає з природної функціональності перекладу в національній літературі як най конкретнішого й найпослідовнішого посередника інонаціональ них цінностей і з індивідуальної інтерпретації завдань худож нього перекладу особливо Я. Палковича, Б. Табліца й деяких інших тогочасних перекладачів (Самуел Рожнай, Самуел Чер нянський, Ондрей Плахий та ін.) Певну перекладацьку програму можна дедукувати з перекладацької концепції, з відбору авторів і творів, тобто викладу їхньої актуальності для сучасного істо риколітературного процесу, особливо з відносно численних зауваг (як спеціальних, так і принагідних) стосовно призначення перекладу та перекладацьких концепцій. Видається, що пере клад у тогочасному розуміння виконує свою посередницьку функцію і водночас є органічним складником вітчизняної літе ратури, що передбачає утвердження програмових і внутрішніх компаративних поглядів у рамках концепції перекладача і бага то в чому сприймача перекладного твору. Діалектична єдність і взаємозумовленість національноліте ратурних і міжлітературних аспектів уперше виявилась у про грамовому творі П.Й. Шафарика «Історія слов’янської мови і лі4 тератури» (словацькою – 1863), котра вперше побачила світ у Будині 1826 р. німецькою мовою. Зовнішнім стимулом, котрий зумовив появу цієї праці були беззастережно відроджувальні зу силля автора запропонувати молодим адептам славістики необ хідні відомості про мови та літератури окремих слов’янських народів. Цій меті відповідає і композиційна структурованість проблематики. Шафарик розділив книжку на дві основні части ни, у межах яких подає історію мови та літератури окремих сло в’янських відгалужень, зокрема в рамках груп південнослов’ян ських і північнослов’янських. Стосовно методологічної концепції, то йшлося про «паралельну», об’єктивістську концепцію окре мих слов’янських мов, і особливо літератур, позбавлену поняття національних спільнот, розкриття їх унутрішніх взаємин, яка мала переважно фактографічний, реферативний характер. З дру гого боку, навряд чи адекватною часові може бути вимога компа ративності, оскільки навряд чи вона відбивала б тогочасну кон цепцію міжлітературного процесу слов’янської літературної історії. Методологічну цінність Шафарикової «Історії» можна з’ясувати лише з урахуванням того, що за часом своєї появи вона збігається з цілою серією праць аналогічного характеру1. Хро нологічно книжка Шафарика дотична також до низки праць, де вперше зустрічаємо поняття «порівняльний»2. В Італії історики літератури вперше вживають термін «компаративна література» в назві кафедри «dela letteratura comparata» (1872), а в Росії поняття «сравнительное литературоведение» з’являється у праці О. Веселовського 1868 р. Зародження компаративних тенденцій в окремих національ них літературах слід датувати появою спроби збагнути новочасо ві національні літератури як відносно цілісні утворення істори колітературного процесу. Цей висновок Д. Дюрішина випливає з того, що істориколітературні єдності національної літератури неможливо визначати з них самих, а робити це лише на підставі, на тлі ймовірної екзистенції «вищої» істориколітературної спіль ноти. Такою спільністю є в загальному вигляді певна форма між літературного синтезу, міжлітературної співдружності літератур чи врешті решт поняття «світова література»3. Саме перша хвиля компаративістських тенденцій знаменує водночас і зародження рудиментарних форм національнолітературного процесу, котрі виявляються у вигляді тенденцій, поки що позбавлених необхід ного термінологічного апарату. Шафарикова «Історія слов’янської мови і літератури» в умо вах чеської та словацької історії літератури репрезентує саме такий початковий період взаємної діалектичної зумовленості на ціональнолітературних та міжлітературних позицій. Вона поба чила світ саме в тій добі, коли ще мали місце довідроджувальні погляди на слов’янство як на єдиний організм, хоча водночас уповні заявляли про себе специфічні знаки окремих національ них об’єднань. Попередні концепції далися взнаки вже в самій назві книжки «Історія слов’янської мови і літератури». Неди ференційованість концепції слов’янства відчувається вже в пер шому, вступному розділі, де Шафарик подає цілісну картину історії, моральні та культурні норми життя слов’янства як цілі сності. Але й тут уже з’являються елементи, які порушують го могенність концепції на користь історичної диференціації. Ша фарик демонструє у своїй праці тогочасне розуміння синтезу, що об’єднує окремі національні літератури як самостійні одиниці. Компаративні елементи і тенденції «Історії слов’янської мо4 ви і літератури» виявляються саме в її узагальнювальному ха рактері. Шафарик зумів продемонструвати їх історіографічно, хоча й не сформулював теоретично. Їхнім контрапунктом є бачен ня слов’янських літератур як явищ самодостатніх, що зумовлю ють у кінцевому підсумку загальну форму об’єктивного існування слов’янських літератур у рамках європейського літературного процесу. Слов’янські літератури виступають тут уже не як попе редня гомогенна цілісність, але як міжлітeрaтурна співдружність специфічних спільнот. Цей узагальнювальний синтез автор розуміє як певну опозицію до аналогічних спільнот європейсь кого літературного процесу, конкретно до історично опозиційної спільноти германських літератур. Це був новий елемент концеп ції літературного історизму, оснований на спроможності виявити народжувану діалектику національного та інтернаціонального в художній літературі. У цьому полягає конкретний історико літературний та історичний потенціальний внесок Шафарикової «Історії слов’янської мови і літератури» в розвиток порівняль ного вивчення не лише слов’янських літератур, а й порівняль ного дослідження літерaтури загалом. У межах початкового періоду зародження компаративних тенденцій у словацькій літературі до Шафарикової «Історії сло4 в’янської мови і літератури» типологічно долучається і трактат Яна Коллара «Про літературну взаємність між відгалуження4 ми й наріччями слов’янськими» (1836). Якщо у Шафариковому випадку можна говорити про істориколітературний твір у справж ньому сенсі слова, що у зв’язку з Колларовим трактатом про це можна вести мову лише частково. Він будує свою концепцію сло в’янської взаємності на певній культурній спільності слов’янсь ких народів, при якій саме мова і література мають визначальну амальгамову функцію. Коллар виходив передусім із порівняль ного погляду на слов’янські мови та літератури. Варто згадати, наприклад, його особисту співучасть у появі Шафарикової праці, про що свідчить їхнє листування. Не можна не брати до уваги і його виняткову орієнтованість у тогочасному неслов’янському порівняльному мисленні про літературу, опосередкованому пере важно в німецькій літературознавчій продукції (навряд чи Кол лар був знайомий зі спеціалізованими компаративними працями в галузі літератури, зокрема англійською, французькою чи іта лійською мовами). Думка про те, що Колларове уявлення про єдину слов’янську літературу відповідає деяким напрямкам узагальнення літера турного розвитку людства, підтверджується його універсаліз мом, на підставі якого навряд чи можна зробити висновок, що детальний аналіз одиничного спрямований у нього на реконст рукцію загального еволюційного процесу, але – загальне зусилля об’єднати спільні результати і на цій основі будувати спільну слов’янську літературну свідомість. У всіх кінцевих результатах натрапляємо на центральне місце, що його посідає аксіологічний принцип, котрий би мав паралізувати дедалі дужче «національне себелюбство і літературний сепаратизм»4. Колларова літературна взаємність не виступає, отже, узагальнювальним принципом, а значною мірою є протестом проти щораз більшої роздрібненості та національної диференціації. Тут Коллар багато в чому близь кий до Гетівської концепції світової літератури, котра, на думку С. Вольмана, є «візією», завдяки якій він «хотів запобігти роз падові просвітницького універсалізму і … наступові націоналіз му»5. Компаративний сенс цієї концепції міститься в антиципа ції як щойно виниклих, так і давніших концепціях загальної, генеральної чи світової літератури як результату вивчення націо нальнолітературних процесів і їх систематизованого узагальнен ня. Значення Гетевської концепції з погляду історії літературної компаративістики слід убачати передовсім у тому, що вона стала стимулом і певним корективом і підтвердженням правильності обраного шляху. З цього погляду і Колларова концепція слов’ян ської літератури є передбаченням наступних порівняльних до сліджень. Словацький літературознавець К. Розенбаум уважає, що «Колларівські міркування можна визначити за вияв дослі дження міжслов’янських зв’язків і в галузі літератури»6. Їх зна чення полягає не лише в тому, що вони відіграли мобілізувальну роль у процесі національної самоідентифікації слов’янських на родів, але поставили безпосередньо проблему взаємовідносин між слов’янськими літературами потенційно і міжлітературних взаємин загалом, і все це як проблему істориколітературну в прямому сенсі слова. Поціновуючи Колларів трактат із компаративного погляду, слід мати на увазі той факт, що його концепція об’єктивно вира жає певну інтегральну тенденцію саме в добу, коли історичний розвиток національних літературних спільнот мав виразно диференційні потенції. Внаслідок цього тут могли виникати й виникали певні колізії між Колларовим задумом і об’єктив ними обставинами розвитку. Особливо це проявилося у менших національних спільнот, наприклад, у словаків, словенців, українців і т. п., тобто у тих народів, котрі не були увиразнені в його чотиримовній російській ілірійській, польській і чехосло вацькій формі. Коллар, отже, був свідомий незворотного диференційного процесу слов’янських народів, а також мов і літератур: «Ця вза ємність полягає не в універсалізації чи насильницькому змішу ванні всіх слов’янських наріч в одне літературне наріччя, як почали про це мріяти деякі славісти. Слов’янські наріччя з гра матичного боку вже віддалені одне від одного надто далеко, аніж могли б природним чином бути злиті й скуті в однуєдину мову»7. При цьому, однак, Коллар у своєму месіанському захопленні часто більше виходить із суб’єктивних факторів, ніж з об’єк тивної еволюційної ситуації, коли одну з перешкод на шляху взаємності вбачає у «людській слабкості, самозакоханості й его їзмові», від яких марно очікувати, «аби якесь плем’я пожертву вало своєю бодай якось пристосованою незалежністю»8. Колларове зацікавлення увиразненою цілісністю, як і ба жання подолати власними зусиллями згадувані перешкоди, мотивували, окрім іншого, й Колларове прагнення кодифікувати словацьку літературну мову. Його погляди стосовно слов’янства, слов’янських мов і літератур загалом були подібні до Шафари кових. Шафарик у своїй «Історії…» створив історично адекватну мовознавчу й літературознавчу працю у справжньому сенсі сло ва. Всупереч тому Колларове есе не тяжіє до філологічної спе ціалізації, навіть виходячи з неї внутрішньо. Міркування про слов’янську взаємність мають ширше культурносуспільне зна чення і результат, у якому мовна та літературна взаємність є частково метою, зокрема засобом увиразнення загальної ідеї. Тоді як Шафарик виходить зі слов’янської спільності й рухається до диференціації, реалізуючи її мовознавчо та літературознавчо, Коллар, навпаки, додержуючись диференційного статус кво пря мує повз нього до певної специфічної форми синтезу. Але це ско ріше має часово об’єктивні передумови й обгрунтоване об’єднання, котре багатьма своїми властивостями (патріотизм, демократизм, любов до свободи, загальнолюдські підвалини тощо) мало пози тивне значення для розвитку національної культури і національ новизвольного руху, аніж синтез як результат іманентно мово знавчого та літературознавчого аналізу, ніж зусилля задля включення, скажімо, галузі літератури в міжлітературний про цес. Якщо Шафарикову працю можна поціновувати як створен ня цілком конкретних передумов для майбутнього розвитку порівняльного вивчення літератури, то Колларів трактат віді грав у цьому сенсі скоріше роль мобілізувального фактору. Компаративні тенденції можна помітити також і у філософ ському романі Карола Кузманого «Ладіслав», який своїми чи сленними есеїстичними відступами є, з точки зору компаративі стики, суттєвим увиразненням концепції словацького народу і словацької літератури як самобутньої та органічної цілісності, котрий природно й закономірно прямує до єднання з чеською літературою і в кінцевому підсумку до слов’янської літературної взаємності. Момент словацької національнолітературної специ фіки і слов’янської літературної взаємності Кузьманий демонст рує композиційною побудовою сюжетних елементів і в їхніх рам ках міркуваннями окремих героїв роману, де словацькочеська літературна взаємність є містком до взаємності з літературою польською (народна творчість, Міцкевич тощо), російською (Державін, Пушкін та ін.), югославською (сербські народні пісні тощо). Позитивне ставлення Кузьманого до Колларової концепції слов’янської взаємності призводило до того, що до роману «Ладі4 слав» уведено оригінальні уривки з творів вищезазначених літе ратур, і тим, власне, конкретизується проголошена взаємність. Варто зазначити, що слов’янська міжлітературна спільність, документована також і редакторською діяльністю Кузманого в «Татранці», зокрема публікацією перекладів зі слов’янських літератур, причому ця спільність постає у нього не ізольованим організмом, а творить підгрунтя, на якому Кузьманий налаштовує зв’язки з неслов’янськими літературами (німецькою, італій ською), й потенційно – з іншими європейськими літературами. Таким чином. Кузьманий реалізує деякі компаративні ідеї Кол лара і впроваджує їх у практику. У творчості Людовіта Штура у цьому сенсі особливе місце посідають його «Лекції про поезію слов’янську» (Prednasky о po4 ezii slovanskej), котрі мали велике значення для формування естетичних поглядів штурівців і для кристалізації підвалин і напрямку слов’янського мистецтва з наголосом на засадниче місце в ньому усної народної творчості. Ці лекції являють собою узагальнювальні роздуми в галузі естетики, де ідеться про харак тер окремих видів мистецтва (архітектура, скульптура, образо творче мистецтво, музика, поезія), про сутність поезії та про її поділ, наприклад, на поезію символічну, класичну, романтичну і, нарешті, слов’янську, котра є, власне, предметом основної ча стини лекцій. Характеристиці слов’янської поезії автор присвя чує найбільше уваги і намагається при цьому продемонструвати її головні атрибути, підтверджуючи свої думки уривками зі сло вацької народної поезії. Такий широкий кут зору в вирішенні головних проблем естетики передбачав розгляд європейської художньої продукції. Автор оперує античною літературою, переходячи до вершинних явищ англійської літератури (Байрон), німецької (Шіллер, Гете), російської (Пушкін), польської (Міцкевич) тощо. Ідеться, таким чином, про узагальнювальний підхід у теоретичних студіях, котрий у певному сенсі передбачає потенційне порівняння дослі джуваного матеріалу. Хоча, безперечно, навряд чи можна гово рити про послідовну компаративістику, що випливає з диферен ціації аналітичних підходів із власним випрацьованим апара том, метою й методикою дослідження. У «Лекціях про поезію слов’янську» йшлося скоріше про підготовку індуктивного і по рівняльного методу вивчення слов’янської поезії і слов’янського фольклору. Висловлені в цій праці тези Штур розвинув далі у студії «Про народні повісті й пісні племен слов’янських» (O narodnych povestiach a piesnach plemien slovanskych), котра стано вить значний внесок у розвиток не лише словацької славістики, а й посідає помітне місце серед аналогічних праць слов’янського та неслов’янського світу. Штурове зацікавлення народним письменством було зумов лене вітчизняними суспільнополітичними, літературноестетич ними й науковими істориколітературними причинами. Після поразки революції 1848 р. увиразнення загальнолюдських і за гальнослов’янських цінностей народної творчості як основи пи семної поезії окремих слов’янських народів мало мобілізувальне та інспірувальне значення. Основні інтенції своєї творчості Штур спрямовує на думку про слов’янську взаємність, на історико літературний твір Шафарика і трактат Коллара. Втім коли Кол лар у свoєму творі виходить із ширших суспільних та філософ ських постулатів й узагальнення форм подальшого співжиття слов’ян, Штур конкретизує ідею слов’янської взаємності у формі літературноестетичного аналізу усної народної творчості. Його праця, таким чином, має науковий і теоретичний характер і на певному відрізку розвитку славістики обгрунтовує спільноту слов’янських літератур. Цей підхід цілком закономірно передбачав запровадження порівняльного аналізу народної поезії та повісті окремих сло в’янських народів. Штур хоча й не декларував такий підхід, про те внутрішньо його сприймав і конкретизував. Наслідком його дослідження стали узагальнювальні уваги про характер слов’ян ського фольклору загалом, про його функції та роль у стосунках з авторською поезією слов’янських народів і, крім того, тематич не зібрання народної поезії та повісті окремих слов’янських на родів, яке документувало змістовотематичний, суспільно функ ціональне і художньо своєрідний поділ народних пісень. Класи фікація народних пісень на певні групи (ставлення до природи, до родини, до вітчизни) є результатом узагальнювальної оцінки, якій передує порівняльний аналіз. З цього погляду особливо по казова Штурова класифікація художніх особливостей народної пісні, з виокремленням елементів пластичності, простоти мовного вираження, їхній зв’язок із музикою і співом разом з емоційним тонуванням тощо. Подібний характер мають і міркування Штура про слов’янську народну повість. Тут також можна вести мову не про звичайну антологію, а про підбір і типізацію окремих повіс тей з точки зору реалізованих художніх прийомів: оживлення природи, перевтілення, різноманітні форми заклять тощо. Все це свідчить про всебічне й цілеспрямоване порівняльне вивчення словесного фольклору. Штур при цьому спирався не лише на власний досвід, але й користався вже наявними антологіями В. Ганки, В. Караджича, Й. Міломука, М. Сахарова, Вацлава з Олеська, Л. Челаковського, К. Я. Ербена, Я. Коллара, Фр. Су шіла, С. Фраза, Л. Наупта та ін. Класифікацією та добором, які стали наслідком продуманої компаративної концепції, Штур помітно відрізняється від своїх попередників у вивченні слов’янського народного письменства, скажімо, О. Бодянського та інших, котрі ділили слов’янську на родну поезію виключно за приналежністю до тих чи iнших наро дів, і тим, безумовно, звужували порівняльний аспект. Штур у своїх працях здійснив діалектичний порівняльний синтез слов’янських народних літератур, наголошуючи на спе цифічності окремих явищ у рамках узагальненої єдності слов’ян ського словесного фольклору, хоча його уявлення про слов’янст во в багатьох моментах позначено ідеалістичними поглядами. Якщо розглядати праці Штура в контексті міжнаціонально го розвитку порівняльних досліджень народної творчості, то потенційно вони входять до напрямку міфологічної порівняльної школи, сформульованої та розвинутої братами Грімм, частково до школи запозичень та антропологічної школи. Звичайно, студії Штура не можна назвати компаративними в сучасному сенсі цього слова. Штур не був глибоко обізнаний з теоретичними на становами тогочасної компаративно налаштованої фолькло ристики. Однак потенційно зв’язок його студій із порівняльним рухом народного письменства безперечний, і передовсім завдяки посередницькій ролі німецької філософськоестетичної, культур ної і літературної атмосфери. Виявилося це, наприклад, в уви разненні креативної мети, якої народна творчість набуває у про цесі розвитку національної специфічності вже в давнині, або при культивуванні певних форм романтичної народності. Ці підва лини лягли в основу теорії, котру брати Грімм сформулювали в книжці «Німецька міфологія» (1835). При цьому слід мати на увазі й такий посередницький компонент, яким стало стосовно ідеї слов’янської взаємності вчення російських слов’янофілів, де саме подібні погляди на «народність» були у принципі теоретич ним обгрунтуванням слов’янофільської ідеї в Росії. У цьому зв’язку не можна зовсім обійти німецької компара тивної теорії наслідування та міграції, котра спирається на кон тактну основу подібності в усній народній творчості й багато в чо му виходить із тези про Індію як прабатьківщину деяких європей ських народів. Штур, пишучи свою розвідку «Про народні повісті й пісні племен слов’янських» теж спирався на ці компаративні школи, його виклад окремих спільних особливостей слов’янських пісень і повістей виходить із етнічних моментів спорідненості слов’янських відгалужень, причому провідну роль тут відіграють фактори географічні, а також специфіка міфологічного мислення. Спорідненість його методу порівняльного вивчення народної творчості слов’ян із зазначеними школами тим більше цікава, що не є наслідком безпосереднього контакту, а виявляється завдяки поширенню філософської та культурної європейської атмосфери Центральної Європи, з одного боку, а з другого – мотивована віт чизняним розвитком суспільнополітичного та літературноесте тичного руху. У Штуровій творчості вже можна вбачати не лише передумови для розвитку порівняльної фольклористики, але й по чатки сцієнтистського характеру в модерному сенсі цього слова. Штурівський виклад стосунків між національним та між літературним уже не має випадкового характеру, а виражає по дальшу стадію процесу самоідентифікації в галузі народної літе ратури, котрий іде рука в руці з усвідомленням екзистенції шир ших, міжлітературних закономірностей літературного розвитку. Не слід забувати, що значною мірою цьому сприяло й дедалі глибше усвідомлення національнолітературних закономірностей словацької літератури, виражене в істориколітературній праці Й. Гурбана «Словаччина та її літературне життя» (Slovensko a jeho zivot literarny), опублікованій у «Словенских поглядах» в 1846, 1847, 1851 рр. Гурбанова праця «Словаччина та її літературне життя» з цього погляду особливо визначальна, оскільки в певному сенсі виступає вершиною боротьби штурівської генерації за утвер дження національної специфіки словацького життя загалом. Художня література відігравала в цій боротьбі центральну роль. Відтак саме літературна критика стала тією галуззю, де форми національної специфіки постійно педалювалися, формувалося їх розуміння та виклад, і таким чином разом із поняттям націо нальної своєрідності кристалізувалися і критерії міжлітератур ного процесу. Уся творчість Гурбана була спрямована на пошуки особливо сті духу словацької літератури. Він, подібно до Штура, заперечує байронізм у розвідці «Про народні повісті й пісні слов’янських племен» як явище неадекватне характерові й спрямуванню сло вацької та слов’янської літератури й підкреслює ті риси, котрі, на його думку, мали можливість поглиблювати процес самоіден тифікації словацького життя й літератури. Він був переконаний, що тільки завдяки конституюванню своєрідності словацької лі тератури, глибокому усвідомленню національної специфіки сло вацької літератури виникнуть твори, котрі будуть мати не лише національне, але й ширше міжлітературне значення. Реальність того факту, що проблема національної своєрідно сті була живою й мала у штурівців ширший програмовий харак тер, підтверджується й зміною поглядів, яку продемонструвала Гурбанова програмова стаття «Наука і «Словенске погляди»9, де він зосередився на декларуванні самодостатності й незалежності словацької науки, підкреслюючи її специфічність стосовно інo національної. Отже, вершинним досягненням процесу утвердження націо нального самоусвідомлення на теренах літератури була Гурбанова праця «Словаччина та її літературне життя». Ішлося не лише про посутню конкретизацію внутрішньолітературного процесу розвитку словацького письменства, що створює можливість і пе редумови для міжлітературної конфронтації, але і як актуально теоретично сформульований заклик – збагачувати словацьку літературу творами об’єктивно вартісними, а також спонука ося гнути як вітчизняні, так і інонаціональні реляції. Гурбанів син тез розвитку словацької літератури у принципі аж до появи «Історії словацької літератури» Влчка та й по тому був тією основою, на якій базувалося будьколи здійснюване порівняльне дослідження літератури. У зв’язку з цією та іншими подібними працями слід мати на увазі, що порівняльне вивчення словацької літератури у словаць кому науковому дискурсі було більшменш потенційним і що його навряд чи можна збагатити переліком праць, які були б аде кватними тогочасному станові літерaтурної компаративістики в більш диференційованих європейських літературах. Причину такого становища слід шукати не лише в недостатніх можливо стях організаційного та публікаторського характеру, не лише в недостатній диференціації тодішнього словацького літературо знавства, де переважали прагматично налаштовані рецензійно критичні прояви, але й певний розбалансованості літературно естетичної концепції в добу утвердження штурівської художньої програми. Цікавими є також розмірковування словацького письменни ка Яна Калінчака, висловлені, скажімо, у «Спогадах про Ондрея Сладковича» (Rozpomienky na Jana Sladkovica) чи то у «Власно4 му життєписі» (Vlastnyzivotopis). Особливо цікаві Калінчакові зауваги про характер і завдання народної поезії та її взаємини з авторською та художньою творчістю загалом. Ці погляди на снажені Штуровою працею «Про народні повісті й пісні племен слов’янських», котрі Калінчак перекладав на чеську мову. У про цесі перекладання у Калінчака з’явилися прямо протилежні по гляди на стосунки художньої літератури з народною творчістю, які, на його думку, не є вершиною естетичного розвитку, а скорі ше тільки «основою народного мистецтва». Ці погляди були не лише задекларовані, але й конкретно зреалізовані в Калінчаковій історичній прозі, де народні мотиви виступають скоріше підвали ною для стилізації, аніж метою зображення. Порівняно з домі нантними поглядами словацького літературного романтизму, де ставлення до народного письменства і народної творчості загалом у певному сенсі «заміщало» істориколітературне підґрунтя, літе ратурну традицію, це вже наступна еволюційна стадія, що вира жає закономірне зусилля до емансипації та узаконення «авто номності» форм і наповнення словацької національної літерату ри. Функціональність його концепції є свідченням активного ставлення Калінчака до тогочасної європейської літератури. Калінчак заперечував таке ключове поняття прямолінійної ком паративістики, як вплив. Водночас Калінчак використовував свої знання сучасної європейської літератури, охарактеризував ши на розлогому тлі творчі форми взаємин словацької літератури з інонаціональними художніми цінностями, витворивши галерею відомих постатей як класичної, так і тогочасної європей ської художньої літератури: Арістотель, Платон, Мільтон, Шекспір, Гердер, Гете, Шіллер, Хомяков, Пушкін, Міцкевич, Рилєєв тощо. Уже цей перелік сам собою документував тогочас ний стан органічного конфронтаційного процесу в літературо знавчій свідомості Калінчака, причому ідеться не лише про зовнішній процес, але й про внутрішнє усвідомлення словацької літератури в міжлітературному контексті. Словацька література не замкнена у нього у своїх регіональнонаціональних кордонах: в естетиці Калінчака вона виступає вже як повноцінний партнер у стосунках з європейськими літературами. У 60х роках ХІХ ст. у словацькому літературознавстві й далі міцнішали порівняльні тенденції. Компаративними інтенціями відзначається, зокрема, перекладацька діяльність Б. НосакаНе забудова, А. Ситнянського та ін. Сенсом їхньої діяльності була, окрім усього іншого, демонстрація за допомогою перекладів тво рів відомих авторів різних жанрових моделей малої прози (Пуш кін, Гоголь, Лермонтов, Тургенєв та ін.). Але це тяжіння до внутрішньої диференціації вітчизняної літератури в перехідну добу від романтизму до реалізму в загаль ному вигляді виявляється не спроможним подолати межі ми слення закритих національних реляцій, з яких виходить і до яких повертається тогочасна естетична думка. У цьому слід вба чати головну причину того, що тогочасне компаративне мислен ня не вичленувалося з галузі історії національної літератури, ко ли навіть в окремих випадках і було потенційно готове до цього. Зв’язок літератури з народною творчістю був однією з кон ституювальних і еволюційно прогресивних рис доби словацького романтизму. У період же затухання романтичної поетики подіб ним чином тлумачений зв’язок із фольклором набував щораз більше рис епігонства. Його абсолютизація, зумовлена інертні стю традиційних принципів і художніх прийомів, означала в но вій ситуації уповільнення авторських оригінальних інвенцій. Так група «Уперед» (Napred) разом із молодим Гвєздославом (тоді ще Паволом Oрсагом) проголосили як противагу «насліду ванню» програмове прагнення до індивідуальної майстерності, що в майбутньому «привело б аж до артизму»10. Відхід від ко лишнього тотального фольклоризму створював непрямі переду мови для нових стосунків словацького письменства з іншими письменствами. Мірилом протиставлення словацької літератури з іншими літературами вже не могла бути тільки її «національна виключність, особливість», як це було у Штуровій праці «Про народні повісті й пісні слов’янських племен», але в першу чергу художня майстерність. Другою рисою, завдяки якій «напредисти» долали поперед ній канон і знову ж таки непрямо відкривали можливість для якісно нових критеріїв міжлітературної конфронтації, була по новому зрозуміла функція національної літератури. Всупереч бу дительському й національноохоронному характерові мистецтва й літератури наголошувалося на високому покликанні літерату ри в ім’я демократичних і загальнолюдських принципів. З цією тенденцією було пов’язане й зусилля молодого Гвє здослава конфронтувати свою поетику з мадярською, німецькою і світовою літературою загалом і його прискіплива селекційність у ставленні до вітчизняної традиції. Якщо в добу національного відродження протиставлення словацької літератури з іншими літературами не зуміло перетнути кордонів слов’янської етнічної цілісності, зрозумілої загалом як розвиток національного – окре мого в напрямку до особливого (слов’янство), то нова генерація завдяки своїм засадничим принципам поступово творила можли вості для взаємоперетинів словацької літератури із загальним (європейська чи світова літератури). Своєрідне коріння поступової еволюції міжлітературних сто сунків наявне вже у редакторській діяльності Андрея Трухлого Ситнянського, який у другій половині 70х рр. ХІХ ст., будучи редактором часопису «Орел», цілеспрямовано знайомив читачів з окремими творами світової літератури. З погляду компаративістичного дискурсу на особливу увагу заслуговують «Критичні нотатки» (Kriticke listy), якими обмі нювалися С.Г. Ваянський та Й. Шкультетий у 1880 р. Помітне місце посідали в них проблеми національної своєрідності сло вацької літератури та її стосунки з інонаціональними художніми цінностями. Цю проблему першим поставив Ваянський, котрий серед представників своєї генерації найбільше опікувався збере женням традиційних концепцій національної літератури, щоправ да, частково модифікованих у дусі нової програми, відстоюючи національний аспект як обов’язкову передумову ширшої орієн тації літератури, «тісні зв’язки з народом», «конкретну своєрід ність» і відкидаючи «занурення у космополітичні загальники». Усупереч тому, для Шкультетого головною передумовою художності була не національна тенденція або матерія, а «краса без огляду на матерію»11. У тлумаченні Шкультетого поняття «національне» і «світове» не перебували у зіткненні, а творили єдність, щоправда, лише в царині високохудожнього твору. Саме тут уже у рудиментарній формі висловлюється одна із засад ничих тез компаративістики. Це думка не лише про діалектичну зумовленість і єдність національнолітературного і міжлітератур ного процесів, але врештірешт і теза про домінантну роль при ймаючого явища, автора, літературної конвенції, національної літератури в процесі міжлітературної комунікації. Ці настанови Шкультетий висловив не прямо, а в процесі вирішення актуаль них питань орієнтації тогочасної словацької літератури в добу наступу реалізму. Сенс універсалізації цінностей художньої літератури вияви вся у Шкультетого, наприклад, при поцінуванні творчості Шекс піра, котра в основі своїй є національна там, де автор відтворює чужу матерію, оскільки «Шекспір є велетом у поезії тому, що не римлянина, не датчанина, не англійця представляє, але люди ну»12. Особливо цікавим є у Шкультетого оцінка творчого методу Золя в четвертому листі до Ваянського, де він не погоджується з натуралістичним методом відтворення дійсності у Золя. Втім, у дусі ліберальних настанов і ширшого розуміння завдань і су тності художньої літератури його ставлення до творчості Золя не було категорично негативним: «я ще й у самого Золя дізнаюся, що має доброго»13. Подібними критеріями керувався Шкультетий і протягом своєї діяльності в «Словенских поглядах», де він протягом кіль кох десятиріч систематично оглядав літературну продукцію зосібна слов’янських народів, звертав на неї увагу в численних відгуках, статтях, рецензіях, оглядах, створюючи передумови компаративного вивчення словацької літератури. Ширше між літературні перспективи словацької літератури Шкультетий накреслював або безпосередньо реалізував у своїй перекладаць кій діяльності, видавши твори Гоголя, Пушкіна, Тургенєва, Тол стого та ін. Не можна обійти й проблеми формування чехословацької літературної взаємності, яка, починаючи з 70х рр. XІХ ст., розвивалася обопільно. Низка творів чеської літератури зі сло вацькою тематикою була зумовлена щирим зацікавленням куль турним і літературним життям Словаччини. Часом ішлося й про підтримку словацької літератури в добу певного занепаду націо нального та культурного життя після підписання австро угорської угоди і в період зміни літературних генерацій та напрямків. Таким був, скажімо, авторський намір і об’єктивний сенс збірки «Цимбали й скрипка» Гейдука (Cimbal a husle, 1875), Гайкових «Загадок нашого села» (Pohadky z nasi vesnice, 1874), діяльності Ф. Таборського, літературноорганізаційна праця Р. Покорного, Я. Влчка та ін., які у цей період репрезентували доволі сильну словакофільську групу. До цієї ж хвилі чехосло вацької літературної взаємності належить і Гурбанове анахроніч не повернення до писемної чеської мови у VІ та VП річниках аль манаху «Нітра» (1876, 1877), діяльність Гвєздослава і особливо С.Г. Ваянського у зв’язку з виступами останнього проти «космо політичних» елементів поезії Врхліцького тощо. Безперечно, що цей помірно розвинутий рух був в окремих випадках і періодах мотивований часто відмінними суспільними та літературноестетичними моментами. Та з огляду на появу і поступовий розвиток міжлітературних взаємин словацької літератури об’єктивно вони були проявом нового етапу в процесі подолання однотипності літературного процесу, його відносної закритості. З позиції цих еволюційних критеріїв навряд чи варто заперечувати, що повернення Гурбана до чеської мови не вира жало об’єктивних тенденцій розвитку словацької мови і літера тури, що словацькочеські зацікавлення Ваянського та Шкуль тетого відбувалися під знаком не «світової», а «національної» концепції літератури, що між чеською та словацькою сторонами часто доходило до непорозумінь тощо. З позиції компаративних зусиль, що відбувалися в словацькоve літературному житті, важ ливо, однак, що тут у принципі йшлося про вияв об’єктивної історичної неможливості подолати свою національнолітературну закритість, і то передусім завдяки нав’язуванню контактів із літературою найближчою, з якою словацька мала в минулому спільну долю і з якою мала, власне, спільну традицію. Крім того, спроба налагодження чехословацької літературної взаємності була результатом наступного етапу конституювання власної на ціональнолітературної ідентичності. «Історія словацької літератури» (1889–1890) Влчка як синтез еволюційного розвитку з’явилася не випадково, а була закономірним проявом наступної хвилі історизму у дослідженні словацької літератури. Її генеза, безсумнівно, пов’язана із суб’єк тивними факторами, що визначають Влчка як прискіпливого систематика літературного процесу. Влчек був добре знайомий як із чеською, так і зі словацькою літературами, являючи собою приклад білітературності. Знання двох національних літературних традицій уможливило активіза цію диференціального погляду на історію чеської та словацької літератури, загострювало погляд на специфічно національні ево люційні особливості. Це був погляд ізсередини і водночас, з ін шого боку, певний відступ і погляд згори. «Література Словач4 чини» Влчка побачила світ 1881 р., «Огляд чеської літерату4 ри» – 1885; «Історія літератури словацької» (1889–1890) і «Історія чеської літератури» – 1892) репрезентували нову хвилю літературного історизму, новий погляд на еволюційні процеси в словацькій літературі. Ідеться не про бібліографічні чи біографічні огляди, а про синтез літературного процесу в справж ньому сенсі, закладений на аналізі виразних явищ і класифіко вану з точки зору жанрової структури інтеграцію художнього письма. Саме у цьому, загалом уже модерному розумінні літе ратурного твору і літературного процесу, слід убачати в «Історії словацької літератури» серйозну передумову розвитку вже не потенційної, а програмової, усвідомленої та інтенціональної компаративістики. У цей період з’являються й перші справді компаративні спро би, спроби порівняти словацьку літературу з інонаціональною, часто через позалітературні галузі. Такий характер має, наприк лад, порівняльна студія Т.Г. Турцерової «Контакти слов’яно4 філів зі словаками та їх вплив на відсторонення словаків від чехів»14. Це була типово «контактологічна» студія, де йшлося про зв’язки російських славістів Бодянського, Прейса і Срезнєв ського зі Словаччиною. До такого ж типу розвідок належить і праця Й. Квачала «Перелом у вірі Коменського і Міцкевича»15. Кінець ХІХ – початок ХХ ст. засвідчує дедалі дужче нама гання інтерпретувати розвиток словацької літератури на ширшо му міжлітературному тлі, а крім того, якісну зміну в розумінні реляції між словацькою та інонаціональними літературами. Варто вказати бодай на послідовну орієнтацію «Гласу» (Hlas), на літературнокритичну діяльність Л. Надаші, Ф. Вотруби та ін. Зміна критеріїв оцінки словацької літератури несла з собою у мо лодої генерації літераторів і зміну поглядів при переоцінці тра диційних реляцій між окремим – національним і загальним – світовим. У тексті та контексті виступів цієї генерації уже не йшлося лише про стимулювання «імпорту» цінностей інонаціо нальної культури до організму словацької літератури, а й про по требу й неминучість цілком партнерських взаємин словацької лі тератури з міжлітературним контекстом. Конфронтаційний аспект переставав бути лише якимось доповненням, надбудовою в пізнанні явищ національної літератури, а ставав посутнім параметром пізнавання вітчизняної літератури як частки між літературного процесу. Словацька література в цих інтенціях сприймається як органічна складова не лише слов’янського, а й європейського літературного контексту. Новому поглядові на словацькоінонаціональні контакти відповідав, безсумнівно, і потужній потенціал письменників дру гої хвилі словацького реалізму кінця ХІХ ст. і перших десяти літь ХХ ст., котрий засвідчив цілеспрямоване прагнення митців увійти у творчий діалог із європейським літературним процесом. Доказом цього може бути, окрім іншого, й перекладацька діяль ність, якій присвячують чимало творчих зусиль письменники т. зв. першого ешелону. Діяльність представників цього поколін ня мотивувалася не лише комунікативною функцією, а й пра гненням внутрішньо загострити вітчизняний літературний узус, поетику з передовими інонаціональними літературними тво рами. Дуже переконливим є в цьому сенсі приклад П.О. Гвє здослава, котрий за допомогою перекладів зі світової літератури (Пушкін, Лермонтов, Петефі, Гете, Шіллер, Шекспір, Міцкевич) прагнув, окрім іншого, перевірити дієвість художнього арсеналу виражальних засобів сучасної словацької та своєї власної поети ки. Сюди ж слід зарахувати і перекладацькі зацікавлення Тайов ського (Чехов), Кукучіна (Гоголь), Під’яворинської, Надаші, Краска, Єсенського та ін. Перегляд тенденцій порівняльного аспекту в словацькому літературознавстві в перебігу ХІХ ст. вказує, що тодішні кон фронтаційні намагання, як і конкретні компаративістичні праці, по суті, не перейшли меж словацької міжлітературної цілісності. Втім, це не була проблема звуженого поглядy на диференційова ність європейської літератури, котру більшість словацьких літе раторів опанувала через німецьке посередництво, але безпосеред ній результат живого та інтенсивного усвідомлення словацької включеності в європейську спільноту. Життєвість словацької літературної думки має свої об’єктивні причини, котрі часто тяжіли до модифікацій Колларової ідеї слов’янської взаємності, романтичного й постромантичного месіанізму, переходячи в окре мих випадках у звужену концепцію словацького русофільства. У тексті й підтексті аналогічних програм існувала свідома й під свідома месіанська ідея з своєю позитивною історичною метою, але й із певною обмеженою, часом аж доленосною «приречені стю» словацькоінонанаціональної свідомості. Тому, скажімо, протягом ХІХ ст. у словаків не з’явилося порівняльної фолькло ристики в такій формі й масштабах, як це спостерігається в євро пейській компаративістиці. Відтак і порівняльні дослідження ху дожнього письменства присвячено переважно словацькослов’ян ським взаєминам. У цьому можна вбачати, зокрема, відмінність від чеської компаративістики, де завдяки більш диференційо ваній літературознавчій програмі вдалося подолати виключність чеськословацької свідомості. Франтішек Вотруба своєю творчістю й редакторською діяль ністю утвердив низку основних позицій гласистської програми. Завдяки комплексному підходу до художньої літератури сфор мувався і його підхід до поцінування сучасного стану й подаль ших еволюційних перспектив словацької літератури різних періодів та її оціночні критерії. Помітну роль у розробці власної програми вироблення нових імпульсів для інтенсифікації сло вацького літературного життя відіграв той факт, що Вотрубову літературну свідомість, норму і смак зумовлювала й причетність до чеської літературної традиції, здатність інтерпретувати часове та історичне значення окремих авторів і творів на перетині двох, хоча й історично близьких, проте відмінних оціночних критері їв. Уже цей момент забезпечував Вотрубі наявність певної між літературності не лише літературнокритичного, але й історико літературного погляду. Крім того, вона зміцнювалася за рахунок широкої орієнтації в російській, українській, польській літера турах, низці європейських. Все це давало можливість Вотрубі інтегрувати до своєї літературнокритичної та редакторської практики спонтаннї та цілеспрямовані компаративні тенденції, які, на відміну від аналогічних у представників попередньої до би, не були спрямовані лише на зовнішнє сприйняття національ нолітературних традицій і своєрідності. Попередні ідеї про на ціональне та світове (космополітичне) спрямування словацької літератури, присутні в полеміці про значення поезії Врхліцько го, уявлялися Вотрубі більшменш анахронічними. Інтерпрету ючи зв’язки словацької літератури з інонаціональними пись менствами, Вотруба виходив із недискутабельної ідеї цілісності національнолітературної традиції, з уявлення про своєрідний організм словацької літератури, котра задля дальшого успішно го розвитку мусить обов’язково активізувати контакти з шир шим середовищем і літературними теренами. Спонтанним внутрішнім переконанням у неминучості парт нерських стосунків словацької літератури з інонаціональним літературним процесом зумовлена й Вотрубова перекладацька діяльність. При виборі авторів для перекладу (Пушкін, Лермон тов, Франко, Стефаник, Реймонт, Жеромський, Прус, чеські, німецькі, югославські письменники) Вотруба у першу чергу ке рувався актуалізаційними критеріями. Не випадково і його перша редакторська стаття компаративного характеру «Україн4 сько4руська видавнича спілка» (Ukrajinsko4ruska vydavnyca spil4 ka, 1903) свідчить про прагнення розширити реєстр перекладів на словацьку з європейських літератур, а в цих межах і з літера тури української, котра за своїм характером мала можливість зміцнити, а тим самим і диференціювати певну специфіку сло вацького літературного спрямування. Аналогічну мету має і роз лога стаття «Чеська книжка – словацька книжка – мадярська книжка»16, яка містить короткий огляд тогочасної словацької пе рекладної продукції з наведенням переконливих конкретних фактів, зумовлених побудовою власної перекладацької концеп ції й водночас активізації чеських перекладацьких видань як противаги мадярському впливові. Вотрубова діяльність у цьому сенсі свідчить про новий гатунок компаративних тенденцій у словацькому літературному житті. Хоча йдеться про розвиток у галузі компаративної «праксеології», супроводжуваний числен ними Вотрубовими літературнокритичними статтями і спора дичними, але доскіпливими заувагами щодо інонаціонального літературного процесу, вона творить певну платформу, з якої по ступово виростають авторські цілеспрямовано зорієнтовані ком паративні праці, як, наприклад, студія «Врхліцький і Словач4 чина»17, де автор, окрім конкретного аналізу, подає, власне, й характеристику вітчизняних компаративних тенденцій, пе редусім протягом останніх декад ХІХ ст. У статті авторові вда лося подолати межі фактографічної «фахової» позитивістської компаративістики та репрезентувати суперечливу діалектику ставлення словацького письменства до цього своєрідного чеського поета і перекладача. Цікаво, що студія виникла не як результат цілеспрямованої, інтенціональної компаративістики з обмеже ним полем аналізу, а як результат Вотрубових зусиль з актуа лізації міжлітературного процесу, що випливало з літературно критичної програми дослідника, його прагнення виокреслити послідовну еволюцію міжлітературної орієнтації тогочасного літературного процесу. Вотруба не послуговується арсеналом ти пово компаративних прийомів, його оцінки та спосіб викладу безпосередні, живі, а тому дійові й переконливі. Компаративний сенс найяскравіше виражено в заключній частині праці, де він констатує: «… якби можна було наші уривчасті замітки, присвя чені його пам’яті, назвати не «Врхліцький і Словаччина», але бодай (у літературі) «Словаччина і світ», оскільки він ним був і для нас цю проблему поставив і ми були змушені її усвідомити і своїм способом з нею рахуватися. Марними були, як ми бачили, спроби гатити проти неї греблі й марними були всі гримаси й зне ваги»18. Мета порівняльного дослідження виступає тут засобом, що документує або ілюструє об’єктивні тенденції сучасного есте тичного розвитку. Саме завдяки вмінню поєднати й функціо нально пояснити порівняльний і літературнокритичний погля ди в безпосередньо компаративістичних студіях словацька компаративістика здобуває нову якість і специфічний масштаб. Хоча Павло Буйнак, будучи репрезентантом своєї генерації, об’єктивно реалізував аналогічні до Вотрубових ідейноестетичні настанови, проте між цими двома представниками тогочасної естетичної думки можна помітити досить суттєві відмінності. Вони полягають не лише в різному характері оцінки літературної традиції та похідних із цього диференціацій для інтерпретації еволюційної програми тогочасних письменників, не тільки у від мінному ступені літературнокритичної проникливості, не лише в різних підходах до політичної ситуації напередодні Першої сві тової війни та після неї, а в специфічних індивідуальнопсихо логічних диспозиціях при аналізі літературного твору і процесу. Тоді як Вотруба всією своєю творчістю репрезентував виразний актуалізаційнокритичний тип літературного мислителя, Буй нак тяжів скоріше до сцієнтистськоаналітичної моделі, будучи озброєний передусім відповідною академічною підготовкою. Вотруба й Буйнак виходили з відносно цілісного уявлення про існування гомогенного національнолітературного процесу, належачи до генерації молодих діячів, котра здійснювала іннова цію першої хвилі словацького літературного реалізму, причому Вотруба виявився прогресивнішим та ініціативнішим. Програма цієї генерації базувалася на прагненні здолати доволі звужений виклад національної програми в літературі, дати їй більший обшир, збагатити еволюційними стимулами та імпульсами. Тоді як Вотруба використовував для цього власну редакційнооргані заторську, літературнокритичну та публіцистичну діяльність, Буйнак активізує в ім’я тих самих мотивацій спеціальний аналіз і в умовах словацького літературознавства узаконює таким чи ном літературну компаративістику. При цьому його цікавлять не стільки досягнення міжлітературного словацького розвитку, як специфіка дослідницьких, методологічних підходів. Подібна орієнтація Буйнакових праць детермінувалася кіль кома суб’єктивними чинниками його особистого фахового інте ресу. Це, зокрема, студіювання філософії, естетики й філології в Лейпцігу, мадярської літератури та лінгвістики в Будапешті, діяльність на філософському факультеті Карлового університету в Празі, де Буйнак заклав кафедру унгаристики (а потім і у Бра тиславі, де викладав мадярську та угрофінську філологію). По рівняння словацької літератури з інонаціональними письменст вами органічно випливало і з ширшої орієнтації на проблеми естетики та на визначні періоди та явища європейських літера тур. Уже в своєму істориколітературному дебюті «Романтизм у словацькій літературі»19 Буйнак спробував типізувати еволю ційні тенденції словацького романтизму на підставі низки явищ європейських літератур. Подібне маргінальне протиставлення зміцнювалося доволі широким студіюванням проблем естетики з глибокою орієнтацією в тогочасній інонаціональній продукції в цій галузі. Отже, цілком закономірно, що вже перша Буйнако ва компаративістична студія «Каїн» Байрона і Гвєздослав»20 зба гатила вітчизняне порівняльне вивчення літератури не лише спе ціалізованою методикою, а й водночас зосередилася на вивченні Гвєздославового ставлення до Байрона в самій структурі літера турного твору, тобто в інтерконтактній царині. Це своєрідна кон фронтація двох митів, побудована на зіставленні способів реалі зації біблійного мотиву про Каїна та Авеля. Через загальне порів няння життєвих доль обох поетів Буйнак приходить до їхньої художньої творчості, базуючись при цьому на їхніх характерних рисах. Хоча ця студія відзначається дещо спрощеною аплікацією деяких конфронтаційних підходів, якими є, скажімо, малопро дуктивне паралельне зіставлення життєвих доль письменників, елементи поверхового психологізму, загалом вона показова в кількох моментах. Передусім уже самим фактом, що репрезен тує спробу внутрішнього зіставлення художньої творчості. Тут ідеться не про проблему впливу, точніше залежності, але про своєрідну типологію, тобто про спосіб, що має посприяти осягненню характерних індивідуальних рис зіставлюваних авто рів і творів, хоча й через традиційну компаративну тематологію. До першого періоду Буйнакових компаративістських зацікав лень відноситься і праця «Шекспір у нас»21, де йдеться про рецепцію Шекспіра в літературній критиці, наводяться розбори перекладів із Шекспіра та коментарі, а крім того, присутні мірку вання про вплив творчості Шекспіра на словацьку драматургію. Міжлітературні аспекти дослідження словацької літератури Буйнак супроводжує не лише студіями естетичного мислення в окремих європейських країнах, але й заувагами та коментаря ми стосовно таких авторів, як Б. Бйорнсон, Г. Ібсен, О. Пушкін, О. Вайльд, Г. Флобер тощо. Проблема контактів словацької літератури зі світовою пере бувала також у центрі Буйнакової лекції, що відбулася в Мартіні 1913 р., де доповідач зробив спробу, поціновуючи словацький реалізм, установити його ширші, міжлітературні залежності, спричинивши полеміку стосовно штучності критерію «всесвіт ньості» словацької літератури. Буйнакові закидали недооцінку специфічності вітчизняного письменства, як і застосування недо цільних, преекспонованих мірил для встановлення стосунків сло вацької літератури зі світовою. Симптоматично, втім, що Буйнак цілком конкретно і реально, з огляду на історію літератури, ставив перед словацьким письменством питання неминучої симетричності з інонаціональним розвитком. Буйнак розвинув аналогічні компаративістські позиції також на чеському та угорському матеріалі. Це, зокрема, помітно в студії «Адольф Гейдук і Словаччина»22. Тут не йдеться про пошуки форм співробітництва двох близьких літератур, про з’ясування законо мірності специфічного міжлітературного контексту, а скоріше про зусилля документували прикладом із минулого «реальність» мовного та літературного чехословакізму. Вершиною досліджен ня словацькоугорських літературних стосунків є монографія «Ян Арані в словацькій літературі»23, що була критикована Шкульте тим за надмірний «впливологізм», за механістичний психологізм, за спробу дещо прямолінійно відшукувати закономірності міжлітературних зв’язків. У цьому зв’язку не можна не згадати Буйнакову працю «Угорська література на теренах ЧСР»24. Після Першої світової війни у словацькому літературознав стві настає якісний поворот, зумовлений зміною умов суспільно го, культурного і літературного життя. Формуванню позитивної атмосфери сприяли також розширення можливостей новоство рених часописів і збірників, оновлення Матиці Словацької, закладення університету ім. Я.А. Коменського, створення Нау кового товариства ім. Шафарика тощо. Для поглиблення та пере орієнтації компаративістських тенденцій у літературознавстві вирішальним стало усвідомлення самобутності в межах ново створеної незалежної держави чехів і словаків, що окреслювало еволюційні контури між вітчизняним та інонаціональним літе ратурними процесами. Потреба зіставляти словацьку літературу зі здобутками інших національних письменств ставала все актуальнішою, ба навіть неминучою. Міжлітературні взаємини базувалися не лише на усвідом ленні національнолітературної самобутності, але й з урахуванням розвитку ідей соціального визволення, впливу чеської та росій ської пролетарської та соціалістичної літератур. За цих умов нових обрисів набувають стосунки з угорською літературою, де починають зміцнюватись ідеї партнерства, поступово втрачає силу словацькоугорська білітературність, що, своєю чергою, зміцнює фактор міжлітературності стосовно угорської традиції та сучасності. Штефан Крчмерий не був компаративістом у справжньому сенсі цього слова. Він був поетом, літературним критиком, публі цистом, організатором літературного руху та істориком літерату ри. Компаративний складник його літературознавчої діяльності репрезентує серія статей, рецензій, написаних з того чи того при воду, нотаток про твори та репрезентантів світової культури, де присутній органічно зіставний аспект. Крчмерий нe був послідовником ідей Шафарика, Коллара чи Штура. Спосіб його порівняльних оцінок скоріше нагадував компаративістські настанови С.Г. Ваянського, Й. Шкультетого, Я. Влчка і Ф. Вотруби в низці статей компаративного характеру: «Ювілей Данте»25; «Лорд Байрон»26; «Літературні взаємини»27; «Олександр Сергійович Пушкін»28 тощо. Крчмерий зосереджу ється на висвітленні паралелей стосовно мотивів, послуговую чись тогочасною впливологічною термінологією. Втім, висновки Крчмерого не є аж надто впливологічними завдяки його глибо кому переконанню у неможливості виводити художню творчість тільки з традицій чи то у вужчому, національному, чи то в шир шому – міжлітературному сенсі. Наступною специфічною галуззю, де Крчмерий прямо й не прямо доводить необхідність та інтегральність компаративного підходу до вивчення словацької літератури, є художній пере клад. При цьому він виходить із особистого досвіду та з безпосе редньої дотичності до літературної практики. Тут, на відміну від попередніх розвідок, де часто мимохіть вказується на міжліте ратурні стосунки згадуваних авторів і творів, у випадку оцінки перекладної продукції Крчмерий іде далі й формулює врешті решт теоретикометодологічні засади перекладацтва, котрі ви пливали з домінантних і для Крчмерого притаманних критичних інтенцій: сприяти розвиткові словацької перекладацької справи. Дуже виразно про це свідчить, наприклад, оцінка П.О. Гвєздо слава як перекладача29; розмірковування над словацькими перекладами «Фауста»30 або над перекладом «Манфреда» Байро на, зробленого П. Буйнаком31. Крчмерий виходить із переконання, що завдання перекла дача – передусім «зрозуміти, відчути, пережити» оригінал, опо середкувавши його вартості читачеві в новому мовному середо вищі. Таким чином, він виходить із домінантної комунікативної функції перекладу і лише на другому місці згадує творче транс формативне завдання перекладацької інвенції, котра здатна в окремих випадках «посилити» оригінал. Творчість переклада ча не може бути, отже, «без ладу і складу», але має бути продик тована внутрішніми контактами автора і перекладача. З цієї на станови Крчмерий виводить тезу про те, що в перекладацькому виборі вирішальну роль завжди (щоправда, при творчому під ході) відіграє «симпатія поета до поета». Мається на увазі відоме поняття «зустрічна течія», теоретично і практично сформульо ване О. Веселовським, яке часто недооцінювалося та занедбу валося в системі тогочасної компаративної «впливології». Згідно з сучасною термінологією, ідеться про типологічні сходження або неминучі творчі передумови кожного творчого контакту як внутрішньолітературних, так і міжлітературних цінностей. Крчмерий належить до тих літераторів, котрі розуміли й поціновували словесне мистецтво не ізольовано, а в органічній єдності з іншими видами. У цьому напрямку відбувалася його публіцистичнокритична діяльність, де, крім статей про літерату ру та рецензій, помітне місце посідають думки про театральне, образотворче мистецтво, музику. Цілком закономірно, що прин цип комплексності художньої діяльності в його системі не перено ситься тільки на взаємну єдність і зумовленість явищ літератури в межах ширшого, міжлітературного процесу, але включає й мис тецтво як цілісність. І хоча Крчмерий не підійшов безпосередньо до «міжмистецької» конфронтації з особисто випрацьованою про грамою, його аналогії, тим не менше, документують пізнавальне значення паралелей між літературою та малярством32. Цілеспрямоване й функціональне значення порівняльного вивчення літератури відобразилося у вершинному синтетичному творі Крчмерого «Сто п’ятдесят років словацької літератури» (Sto patdesiat rokov slovenskej literatury) – винятковій своїм спо собом викладу історії літератури, де майже кожному авторові, ба навіть творові віднаходиться ширший, міжнародний контекст. Твір виступає не ізольовано, не лише у вітчизняному національ нолітературному середовищі, а й в міжлітературних взаєминах і значенні. Тут розглянуто контакти вітчизняного письменства з німецькою, французькою і російською літературами від най давніших часів до сучасності. Щоправда, Крчмерий базувався виключно на власному досвіді й не мав можливості скористатися здобутками розвинутих компаративних студій цілих генерацій компаративістів. Але й з цього погляду його синтез вартий уваги і є й на сьогодні випадком винятковим. І хоча з огляду на того часну термінологію він доволі часто користується терміном «вплив», його розуміння цього поняття є загалом антивпливо логічним і позбавленим саме тієї однобічності, котра найбільше послабила значення доволі розвинутої компаративістської прак тики в багатьох європейських літературах. У 20ті роки в галузі літературознавства провідне місце посідала група «ДАВ», метою якої була розбудова соціалістичної літератури, марксистської літературної критики та естетики. Неформульоване, але в принципі наявне уявлення про світовий літературний процес і міжлітературність не було в програмі да вістів однобоким, маючи всі ознаки універсальності в дусі про гресистського еволюційного процесу літератури. Безперечно, давістів годі зараховувати до цілеспрямованих компаративістів. Їхні компаративні аксіоми були пов’язані з диференціальноінтеграційним розумінням функції співдруж ності словацької та чеської літератур. Другим опорним моментом інтернаціональних тенденцій при викладі вітчизняного красного письменства було онтологічне ставлення до радянської літерату ри, до її соціального покликання та новаторських художніх здо бутків. Тому в літературнокритичній діяльності Л. Новомесько го, Е. Уркса, Д. Окалі предметом зіставлення був розвиток і здо бутки чеського і радянського літературних процесів, творчість Ї. Волькера, В. Незвала, Я. Сейферта, П. Безруча, Й. Гори та ін. порівнювалася з творчістю О. Блока, В. Брюсова, В. Маяковсько го, В. Іванова, С. Єсеніна, М. Горького, Л. Толстого, О. Пушкіна та ін. Співдружність словацької та чеської літератур, як і взаєми ни цих двох письменств із радянським, зокрема й з українським, стали містком, який у певному сенсі зумовлював ставлення не лише до літературного спадку, але й до літературних цінностей інших європейських народів. Принципи ставлення словацької літератури і культури до Сходу і Заходу висловив Л. Новомесь кий у доповіді на І конгресі словацьких письменників (1936). Однією з центральних тез доповіді був наголос на необхідно сті не формальної, а творчої орієнтації словацького культурного процесу на світову культуру та літературу. Ця участь передба чала внутрішній творчий акт, який уможливив би народження нової естетичної конструкції. На тлі компаративного мислення в словацькій літературній історії ця, здавалося, «практична» інструкція набуває ролі теоретичних тез із огляду на неефектив ність позитивістської та «впливологічної» компаративістики 30х рр. З практичного й теоретичного погляду ця доповідь є ак туальною на той час спробою Новомеського встановити масштаб і обсяг стосунків словацької літератури як із Заходом, так і зі Сходом, а також окремо з чеською літературою: «Те, що в захід ній культурі було спроможним до творення, пошуку і розвитку, те, що в ній було «з людини і для людини», подає понад усі кордо ни Європи руку культурі т. зв. Сходу». Новомеський ставить питання про можливості та форми чехословацького літератур ного співробітництва, підкреслюючи взаємну близькість тради цій та сучасних інтересів і цілей, і водночас наголошує на особли востях двох культур. Саме ця специфічність мала стати головним мірилом контактів зі «всесвітністю», котра мала увиразнювати своєрідність погляду й потреб, що є вирішальною передумовою творчого сприймання інонаціональних літературних цінностей. Таким чином Hовомеський сформулював, власне, специфіку спільноти чеської та словацької літератури, їх взаємну контек стуальність, білітературність. Кінець 20х і особливо 30ті роки ознаменувалися в процесі активізації міжлітературного дискурсу появою певної дослід ницької межі. У багатьох європейських літературах, зокрема французькій, німецькій, російській спостерігається розвиток порівняльного вивчення з орієнтацією на розширення дослід ницького проекту всупереч його цілеспрямованій класифікації та функціональній організації. У цей час відбувається своєрідна кульмінація панівного тоді позитивістського методу нагрома дження найрізноманітніших поглядів і фактів щодо форм білі тературних міжлітературних контактів, з фокусуванням на за костенілій системності, класифікації та певній ієрархізації матеріалу. Якщо після Першої світової війни вела перед «спонтанна» істориколітературно налаштована форма міжліте ратурних конфронтацій, через певний часовий відтинок її відносного наповнення виникає хвиля теоретичних узагальнень. Притому теорія і методологія орієнтувалися як на попередню стадію розвитку, так і на створення передумов для майбутніх досліджень (французька, російська, чеська, польська школи компаративістики). У словацькому літературознавстві в цей час спостерігається формування генерації фахово вишколених дослідників, репре зентованої А. Мразом, Р. Угларом, Р. Бртанем, М. Пішутом, Й. Феліксом, М. Бакошем та ін. Ці молоді вчені також розпочи нають із типово «впливологічних» студій А. Селецького «Коллар і Гете»33, Р. Бртаня «Гвєздослав – перекладач Гете»34, С. Мечіа ра «Татри в словацькій та польській поезії»35, після чого з’явля ється праця Р. Углара «Зв’язки між словацькою літературою і літературами сусідніми»36, якій вдалося подолати панівний у тогочасній Словаччині «впливологічний» стереотип. У своїх теоретичних постулатах Угляр базувався на настановах, викла дених у фундаментальній монографії П. Буйнака «Арані у сло4 вацькій літературі», в якій з’ясовуються причини того, чому саме творчість Арані та Аді відгукнулися у творчості багатьох словацьких письменників і робиться висновок, що зазначені письменники виразили найтиповіше й найповніше обставини співжиття словаків і угорців. Угляр у своїй праці робить спробу вирішити низку мето дологічних проблем компаративістики, дати відповідь на такі питання, як, скажімо, мета й сенс порівняльного дослідження загалом, його методика та інструментарій. У вступній частині він оглядає головні порівняльні тенденції європейських літератур (французька, німецька, англійська, італійська), особливо відзна чаючи роль французького вченого Ван Тігема. Нове спрямування компаративістичних досліджень принес ло відповідні наслідки, що засвідчили, зокрема, студії С. Мечіара «Гвєздослав і Каспрович»; «Апофеоз словацької діви у Ваянсько4 го і Пушкіна»37, де на засадах переважно тогочасних практик робиться спроба розширити традиційну уніформу викладу ху дожнього твору в порівняльному аспекті. 30ті роки висувають наперед кілька досить помітних у євро пейській компаративістиці постатей. Це Р. Бртань, котрий три валий час досліджував контакти словацької літератури з німець ким, польським, чеським і російським письменствами. Тут передусім варто назвати монографію «Бароковий славізм» (Baro4 kovy slavizmus, 1939), що, попри всю відданість у частковостях традиційній позитивістській методології, демонструє і намаган ня створити ширший компаративістичний синтез. Варто назвати також статті «Пушкін і Андрей Сладкович»; «Російський поет Лермонтов. Початки його культу в нас»38. У другій половині 30х років у літературознавстві можна спостерігати утвердження диференційованих компаративних підходів. Тут слід говорити про певне подолання описовості й прямолінійної класифікації матеріалу через методологічну винахідливість. Починає переважати тенденція до розуміння компаративного дослідження як органічного складника історії літератури, хоча й із маргінальним ухилом, як необхідний до даток до комплексного погляду на процесуальність вітчизняного письменства. Зміцненню зазначених функціональних аспектів сприяла літературознавча діяльність А. Мраза, Й. Фелікса, М. Пішута і М. Бакоша. Якщо навіть розвідка А. Мраза «Словацький толстовець Альберт Шкарван»39 і мала загалом «контактологічний» харак тер, її водночас слід сприймати як складову частину послідовного намагання вирішити в істориколітературному плані актуальні проблеми перебігу словацькоросійських літературних зв’язків. Серед вітчизняної компаративістичної продукції варті уваги праці Й. Фелікса, зокрема «Залежність літературних праць Хробака від іноземних взірців. Додатки до книги Доброслава Хробака «Камарат Яшек»40, де переконливо продемонстровано актуальність, оперативність порівняльного аналізу не лише з огляду на істориколітературну класифікацію матеріалу, а й з позиції дослідження процесуальності літературного розвитку, ба навіть із позиції найсучасніших літературнокри тичних потреб. Ідеться про зіставлення спільних мотивів у творі Д. Хробака та творах Ж. Жіоно, Х. Рамуса, Л.Франка, К. Гамсу на та ін., причому робиться спроба доведення плагіаторського ставлення Хробака до роману Жіоно «Людина з гір». Виразне істориколітературне спрямування має і студія М. Пішута «Карел Гінек Маха і Словаччина»41. Хоча ця праця і написана з приводу 100літнього ювілею виходу у світ поеми «Май», проте як за своїм змістом, так і зануренням у процес есте тичної кристалізації штурівської генерації та її поетики, є це ви няткова студія з притаманними атрибутами посучасному інтер претованої літературної компаративістики. Пішута цікавлять окремі філіації між Махою і Кузьманим, Кральом, Ботто, Слад ковичем як прояв, результат внутрішньої еволюційної динаміки цих авторів, як результат «зустрічних потоків» між Махою і пред ставниками штурівської поезії. Ця Пішутова праця була першою в цілій низці його порівняльних досліджень, в яких розглянуто еволюцію словацької літератури в діалектичній єдності внутріш ньолітературного, національнолітературного та міжлітератур них закономірностей та імпульсів (Див.: Проблеми історії літератури «Центральносхідної Європи»)42. Середина 30х років була позначена намаганням подолати маргінальність висвітлення стосунків словацької літератури з інонаціональними літературами. Літературна компаративісти ка щодалі, то більше ставала органічною складовою історії літератури. На зміну колишньому дуалізмові прийшли тенденції до істориколітературного монізму. Цьому процесові сприяло де далі глибше усвідомлення самобутності вітчизняного літератур ного процесу, його внутрішньої континуальності, а також сама диференціація методологічних і методичних підходів словаць кого літературознавства. Особливу роль тут відіграли переклади М. Бакошем творів російських формалістів, що побачили світ 1941 р. під назвою «Теорія літератури». Саме на цій основі почалося становлення концептуального вивчення контактів словацької літератури з чеською та угорсь кою, що було спричинено історичною ситуацією, а водночас від повідало потребам тогочасного літературного історизму. Про це свідчить, скажімо, стаття М. Бакоша «До проблематики стосун4 ків між словацькою та чеською літературою»43, де сформульова но, окрім тези про літературноісторичну неминучість система тичних досліджень зв’язків між словацькою та чеською літерату рами, також деякі принципи методики порівняльного досліджен ня, причому в опозиції до домінантної «впливології», до механіс тичного викладу міжлітературних взаємин. З діалектичних та історично зумовлених взаємин національних літератур випливає одна з головних засад сучасної компаративістики, яка окреслює особливу роль літературиприймача для з’ясування міжлітера турного обміну цінностей: «Для кожного «впливу» повинні склас тися умови в літературі, і до цих умов він повинен пристосувати ся. Інакше він не може бути впливом, не може реалізуватися. Тому навряд чи науково ототожнювати аналогічні явища у двoх літературах, і відтак ці аналогії не можна пояснювати впливом»44. У зв’язку з розвитком компаративістики у Словаччині в 20– 30ті рр. годі оминути здобутки чеських і польських словакістів. Типово позитивістський напрямок чеської словакістики репре зентує діяльність Альберта Пражака. Так, наприклад, праця «Гвєздослав і Данте»45, яскраво виявляє науковий метод Пра жака. У першій частині наводяться окремі висловлювання сло ваків про Данте, а в другій частині наводяться дві словацькі статті про Данте: В. ПаулініТота та І. Зоха. У третій частині ідеться про три спроби перекладів із Данте. У четвертій частині досліджуються «впливи» Данте на Й.М. Гурбана, Я. Ботто, Я. Коллара, Я. Смрека. На подібному методологічному принципі базується і студія «Й.В. Гете і словаки»46, яка, попри свою дещо прямолінійну матеріалістичність, становить серйозну спробу осягнути сутність міжлітературних взаємин словацької літера тури протягом кількоx десятиліть, а також своєрідний апофеоз її специфіки. Чимало цікавих відомостей містить і студія «Штур, Гурбан і Маха»47, а також праця «Deutche Elemente in der Jun4 genbildung S. Hurban Vajansky»48. З методологічного погляду особливе місце посідає Пражакова студія «Наполеон у словацькій літературі»49, цікава з погляду дослідження жанрової специфіки словацької літератури, зокрема з точки зору оцінки цієї визначної історичної постаті, що може мати значення більше для характеристики процесу самоіденти фікації, ніж для вивчення словацькофранцузьких літературних зв’язків. Сюди ж частково відноситься і стаття «Ваянський у Ні4 меччині»50, котра являє собою типовий прояв тематології, харак терної для доби попозитивістському налаштованої впливології. Значну роль для розвитку словацької компаративістської думки мають порівняльні студії Ф. Вольмана, котрі у 20их ро ках виходили в серії «Записки Філософського факультету Уні верситету Коменського в Братиславі» (Spisy Filozofskej faculty Univerzity Komenskeho v Bratislave). Ці праці стали вдалою спро бою подолання домінантних підходів тодішнього «впливологіч ного» методу дослідження. Вольман у своїх працях базувався частково на підходах чесь кого компаративіста Ї. Полівки і частково на ідеях О. Веселов ського. Його метод характеризується розумінням історії літе ратури як унутрішнього процесу з взаємозумовленістю художніх засобів і форм. Його праці з галузі історії драми південних сло в’ян носять синтетичноаналітичний характер. Це фактично спроба написати історію південнослов’янської драми як частину загальнослов’янського компаративного узагальнення. Подібний характер має і його праця «Письменство слов’ян»51. Не можна обійти й теоретичну компаративістську працю Ф. Вольмана «До методології порівняльного слов’янського пись4 менства»52. Учений робить свої теоретичні побудови не лише на власній компаративістичній практиці, а й використовує набутки російської формальної школи і частково постулати структураліз му, сучасно реагуючи на відкриття європейської літературної компаративістики, так як її репрезентує творчість Ван Тігема. Помітний документальний внесок у розвиток словацького порівняльного літературознавства зробив Й. Їрасек своїми пра цями «Словаки і Росія»53, «Росія і ми»54. Характерною ознакою всіх вищезазначених праць є їхня спроможність функціонувати як в контексті чеської традиції, так і словацької історії літератури. Одним зі знаків приналеж ності до певного національнолітературного контексту є, наприк лад, спосіб і міра інтенціональної авторської адресності, факт того, наскільки автор має на увазі тип читача однієї чи іншої лі тератури. Водночас між цими працями існує й відмінність. Якщо Пражак, виходячи із засад і тогочасного стану чеської літератур ної компаративістики, концепціював свої праці більшою мірою з огляду на специфічні потреби словацького читача, то Вольман будує свої компаративістичні студії на загальних принципах, а тому міра його адресності до словацького читача не особливо увиразнена. Випливає це й з того, що Вольманові праці не до сліджують словацькоінонаціональні зв’язки, а також із того, що базуються вони на інших методологічних принципах. Вольман рухається шляхом мультилітературного порівняння, тоді як Пражак має на меті білітературну модель. Помітну роль у диференціації компаративістичних підходів відіграли й дослідження чеського вченого К. Крейчі, друковані в словацьких часописах. Це, зокрема, студія «Ленорський мотив у ренесансній польській поезії»55, яка завдяки своїй історичній актуальності при аналізі окремих образів і форм їхньої адаптації в польському літературноісторичному середовищі створила певні передумови для зменшення домінування фактографізму словацької компаративістики, передусім через демонстрацію функціональних істориколітературних зв’язків як у літературиприймача, так і на тлі ширших міжлітературних європейських взаємин. Своє місце посіла й праця Крейчі «Мовна карикатура в драматичній літера4 турі»56, в якій досліджується роль макаронізмів у драматургії. У зв’язку з розвитком порівняльних концепцій у словацько му літературознавстві 30х років треба також звернутися до діяль ності польського історика літератури В. Бобека, чиї праці, особли во з царини польськословацьких взаємин, стосунків словацької літератури з російською в кінцевому підсумку кореспондуються з тогочасними тенденціями словацької літературної історіогра фії. Компаративістичним працям Бобека притаманне широке розмаїття тем і комбінацій підходів з переважанням позитивіст ської фактографії і впливології. Ідеться про статтю «З історії одного мотиву»57, монографію польською мовою «Міцкевич у сло4 вацькій літературі»58, студії «Міцкевич і Пушкін»59, «Полоніка у Гурбана, Гробоня, Годжі та М. Догнаного»60 та ін. Цікавою ви дається, наприклад, праця «Єсенський і Пушкін», в якій ідеться про типологічне порівняння творчості Пушкіна зі словацькою поезією з акцентом на творчість Єсенського, з аналізом рецепції Пушкіна штурівцями, Ваянським та Єсенським. Студії, присвячені Словаччині, побачили світ у двох книж кових публікаціях «Словаччина і слов’янство» (Slovensko a Slo4 vanstvo. – Bratislava, 1936) і «Розділи про слов’янство» (Kapitoly o Slovanstve. – Bratislava, 1937). Сюди ж варто долучити «Нарис історії словацької мови» (Dijiny slovenskeho jazyka v nacrte. – Bratislava, 1938), «Коротку історію словацької літератури» (Prehladne dejiny slovenskej literatury. – Bratislava, 1939). У перші роки після Другої світової війни намітилися спроби сформулювати перспективні засади й принципи порівняльного дослідження літератури. Ці поодинокі спроби базувалися на ре зультатах, здобутих у 30ті роки – добу утвердження компарати вістичної теорії. У перше повоєнне десятиліття спостерігається перевага прак сеологічно орієнтованих праць, що загалом розвивали попередню компаративістичну програму. Їхньою характерною рисою був не лише істориколітературний фактографізм, але й методологічний дуалізм, подвійність сприймання національнолітературного та міжлітературного процесів. Сюди можна зарахувати повоєнні порівняльні студії А. Мраза, у яких компаративний принцип внут рішньо організований ідеєю слов’янської взаємності. Такою, зо крема, є його монографія «Сьогоднішній стан слов’янської взаєм4 ності у словаків»61, а також праця, присвячена словацькочеським і словацькоросійським літературним контактам: «Російські моменти в творчості Яна Коллара»62, праця про русофільство Ваянського63, про відгомін творчості М. Гоголя64, про зв’язки Ваян ського з Бйорнсоном65 та ін. В інтенціях довоєнної доби пише свої порівняльні зауваги Р. Бртань. Відомим є редагований ним «Слов’янський збірник» (Slovansky sbornik, Martin, 1947), що включав чимало вартісних матеріалів, котрі дозволили розпочати вивчення словацькосло в’янських літературних зв’язків цілеспрямовано та систематич но. Не менш значущою видається і його монографічна студія «Пушкін у словацькій літературі» (Puskin v slovenskej literature. – Martin, 1947), де було зосереджено численні відомості про рецеп цію Пушкіна у словацькій літературі та вплив російського поета на словацьку поезію. Спеціально слід відзначити і студії Й. Банського з словаць конімецьких літературних зв’язків «До початків словацького романтизму в Галле»; «Німецькі впливи на «Сонети» Сладкови4 ча»66; словацькоукраїнських і словацькопольських: «Штефан Крчмерий і українська література»67; «Десять років польської літератури в Словаччині»68. До першого повоєнного перiоду слід віднести й студії Я. Го рецького «Елементи античної епіки у «Сватоплуці» Голлого»69; праці Я. Брезіни «Поетична панахида Гвєздослава на смерть Толстого», «Словацька поезія революційних років 1917–1921 рр.»70, книжка Б. Галузінського «Божена Нємцова і Словаччина»71, напи сані у традиційному ключі. Помітне місце посідає в цей час діяльність М. Пішута, особ ливо його студії про словацькочеські літературні зв’язки, де спостерігається комплексний погляд на літературний процес з урахуванням компаративістичних підходів. Таку мотивацію має, скажімо, праця «Еволюція словацької літературної історії і дебют Ярослава Влчка»72 і низка порівняльних студій про А. Їраска73. Пішут у своїх компаративістичних побудоваx завжди базувався на тезі про взаємозалежність національнолітературно го і міжлітературного контекстів. Цей істориколітературний монізм мав стимулювальний вплив на розвиток словацької літе ратурної компаративістики в наступний період. У добу творення передумов для вибудови істориколітера турної компаративної моделі в словацькому літературознавстві посутню роль відіграла цілеспрямована діяльність по формулю ванню принципів та настанов теоретичного й методологічного характеру. Тут не можна не згадати передусім розлогу працю К. Розенбаума «Зв’язки словацького літературного романтизму з німецьким літературним класицизмом»74 і студію М. Бакоша «Літературна генеза Сладковичевої строфи»75. Варто наголоси ти на тогочасному ставленні Розенбаума до поняття «вплив», який, на його думку, не є узагальнюючим поняттям, оскільки «впливом не можна виразити динамічність зв’язків, їхню продук тивність і дієвий результат»76. Учений проголошує в дусі теорії Ф. Вольмана т. зв. формалізований підхід, котрий уможливлює з’ясування в процесі зв’язків структурні зміни і є досить широ ким, аби охопити як стильові, так і видові аспекти літератури. Системність Розенбаумовoго викладу теорії літературної ком паративістики найвиразніше виявляється у висвітленні аспекту національної літературиприймача, що знайшло місце в його полеміці з Вольманом, який у принципі залишився на боці твору інонаціональної літератури і розглядав його з огляду на художню вартість, а не з точки зору ситуації, що складалася у вітчизняній літературі. З цього ж погляду Розенбаум не погоджується з «на прямком дослідження» у В. Жирмунського, оскільки той у книж ці «Байрон і Пушкін» пропонував висвітлювати вплив Байрона на Пушкіна, а не зв’язки Пушкіна і Байрона. Автор тлумачить теоретичні засади компаративного дослідження з позиції націо нальної літератури і з цих позицій робить спробу проаналізувати значний матеріал стосунків словацького літературного романтиз му з німецьким літературним класицизмом. Обидві ці праці, з’явившись невдовзі після війни, не могли узагальнити мало розвинутий істориколітературний дискурс. Вони базувалися на попередніх еволюційних інтенціях розвитку міжлітературних позицій у словацькому літературознавстві, і тим водночас вказували шлях їх подальшого розвитку. Той факт, що наведені праці, що своїми висновками переважали тогочасний ступінь висвітлення даної проблематики, в наслідку були відсунуті в історіографічній «пам’яті» назад, є до певної мірі парадоксальним. У подальшому саме їх було покладено в 60ті роки в основу нової теоретичної моделі компаративних досліджень. Словацька компаративістична теорія та методологія вихо дить у той період із безпосередніх і непрямих засад попередньої доби і з деяких засад літературного структуралізму. У ставленні словацької компаративістики до структуралізму переважає селекційний підхід, усупереч структуралістським тезам про непродуктивність компаративного дослідження. Особливі умови розвитку словацької літератури, порівняно з чеською, вимагали більшою мірою звернення до інoнаціональних явищ, причому не лише чеської чи угорської літератури, але й інших європейських літератур. Саме цей факт зумовив появу цілеспрямованих зусиль задля констатації порівняльних підходів, принципів літератур нонаукового історизму в дослідженні історії словацької літера тури. У цьому зв’язку варто згадати наукові дослідження М. Ба коша «Теорія літератури» (Teorie literatury. – Trnava, 1941); «Розвиток словацького вірша» (Vyvin slovenskeho versa. – Brati slava, 1949); «Проблеми періодизації розвитку словацької літе4 ратури» (Problemy vyvinovej periodizacie slovenskej literatury. – Trnava, 1944). Ці праці ознаменували в словацьких умовах пошу ки літературознавством власного предмета літературознавством з власним специфічним науковим апаратом. В галузі історії літе ратури це призвело врештірешт до формулювання окремих теоретичних принципів при реконструкції еволюційної поступо вості словацької літератури. У другій половині 50х років у словацькій літературній компаративістиці спостерігається значний кількісний зріст, з’являється чимало порівняльних досліджень, причому не ви падкових, а таких, що випливали з вирішення проблем істо ричної поступовості національнолітературного процесу, а також у працях програмово компаративного спрямування. При цьому переважна більшість студій має фактографічний, в основі своїх екстерноконтактний xарактер, що випливає передусім із широ кого охоплення матеріалу при викладі стосунків словацької літератури з інонаціональним процесом. У цей період перева жають нейтральні фактографічні дослідження, які стали підго товчим етапом для справжнього розвитку літературної компара тивістики. Типовим результатом згадуваних тенденцій була, наприклад, книжка А. Мраза «Про російську літературу та її відгомони у словаків» (Z ruskej literatury a jej ohlasov u Slovakov. – Bratisla va, 1955), монографія Я. Станіслава «З російсько4словацьких культурних контактів часів Яна Голлого і Людовіта Штура» (Z rusko4slovenskych kulturnych stykov v casoch Jana Holleho a Ludovita Stura. – Bratislava, 1957). Сюди ж варто зарахувати і збірник «Людовіт Штур» (Ludovit Stur. – Bratislava, 1956). У цей же період починається систематичне дослідження взаємодії чеського і словацького літературних контекстів, свідченням чого став збірник «Про взаємні стосунки чехів і словаків» (O vzajom4 nych vztahoch Cechov a Slovakov. – Bratislava, 1956) тощо. Наступною об’єктивною передумовою інтенсифікації порів няльних аспектів вивчення історії словацької літератури було те, що лави дослідників інононаціональних літератур уже не обме жувалися переважно істориками словацької літератури, як це було в попередні часи, коли порівняльні праці виникали як су міжний продукт емінентних словакістичних зацікавлень. У дру гій половині 50х рр. поступово з’являються студії молодих фахівців із російської, української, інших слов’янських і несло в’янських літератур. Порівняльне вивчення словацької літерату ри вже перестає бути лише доповненням до історії словацької літератури, а взаконюється як відносно самостійний науковий напрям. Помітну роль відіграло в цьому процесі створення Чехо словацькорадянського інституту Словацької Академії наук, де під орудою директора Я. Грозієнчика об’єдналися дослідники не лише російської та української літератур, а й багатьох інших письменств. Реалізації цього проекту сприяло й закладення видання «Слов’янські студії», котрі протягом кількох років мобілізували й об’єднали фахівцівкомпаративістів не лише Словаччини, але й Чехії, Росії, України, Польщі, Угорщини, Болгарії. Уже пер ший том «Слов’янських студії» «З історії чесько4словацько4 українських зв’язків» (Z dejin cesko4slovensko4ukrajinskych vzta4 hov. – Bratislava, 1957) за ред. М. Мольнара, що побачив світ та кож і в українському варіанті, всупереч своїй методологічній екстенcивності та фактографізмові, заклав засади фаховому та систематичному розвитку компаративних досліджень у словаць кому літературознавстві. Органічним продовженням запланова ної діяльності був другий том «Слов’янських студій» «З історії чесько4словацько4слов’янських зв’язків» (Z dejin cesko4slovensko4 slovanskych vztahov. – Bratislava, 1959). Цей грубий збірник крім того, що об’єднував результати дослідницьких зацікавлень на теренах русистики, полоністики і болгаристики, реалізував також намагання створити теоретикометодологічну концепцію, реалізовану в статті Ф. Вольмана «Порівняльний метод у літера4 турознавстві»77. Дальше поглиблення дослідницької компаративної програ ми у Словаччині демонструють третій і четвертий томи «Слов’ян ських студій». Третій том «Матеріали до міжслов’янських зв’язків у чехословацькій історії» (Prispevky k medzislovanskym vztahom v ceskoslovenskych dejinach. – Bratislava, 1960) містить матеріали, присвячені різним аспектам словацькоросійських і словацькопольських літературних зв’язків (С. Леснякова, Е. Пановова, А. Попович, М. Федор, Т. Арістова, Ю. Богданов, Г. Батовський, Й. Магнушевський та ін.). Четвертий том «З від4 гуків про Л.М. Толстого у Словаччині» (Z ohlasov L.N. Tolsteho na Slovensku. – Bratislava, 1960) мав монотематичний характер, а його значення, окрім репрезентації розлогого фактичного мате ріалу, полягало у з’ясуванні форм і наслідків сприйняття твор чості Толстого у словацькій літературі та культурі, а також у по слідовному спрямуванні на вирішення конкретних і актуальних проблем історії словацькоінонаціональних стосунків. У цей період розвитку компаративістики непересічну роль відіграв ІV Міжнародний з’їзд славістів (Москва, 1958), де фак тично було підведено риску в дискусії стосовно продуктивності порівняльних аспектів. Відбулася повна реабілітація компара тивного підходу до вивчення літературного твору та літератур ного процесу й були відкинуті останні заборони та неясності в цій проблематиці. Наслідком дії цілого комплексу різних сприятливих обста вин об’єктивного характеру стала поява кількох монографічних праць молодих словацьких компаративістів, що були результа том їх кількарічної праці. Водночас вони сигналізували про не розвиненість методологічнометодичного апарату компаративних досліджень. Ідеться, зокрема, про монографічні праці М. Моль нара «Зв’язки Івана Франка з чехами та словаками. Збірник ма4 теріалів та документів» (Братіслава, 1957), «Тарас Шевченко у чехів та словаків» (Пряшів, 1961); «Словаки і українці. При4 чинки до словацько4українських літературних взаємин з додат4 ком документів» (Пряшів, 1965), «До словацько4українських літературних зв’язків до 1945 р.» (K slovensko4ukrajinskym literarnym vztahom do roku 1945. Bibliografia. – Martin, 1970), «Зустрічі культур» (Пряшів, 1980), книжка С. Леснякової «Максим Горький в словацькій культурі» (Maxim Gorkij v slovenskej kulture. – Bratislava, 1961); монографія А. Поповича «Російська література в Словаччині в 1863–1875 рр» (Ruska lit4 eratura na Slovensku v rokoch 1863 az 1875. – Bratislava, 1961); серія статей Е. Пановової, присвячена зв’язкам Янка Єсенського з російською культурою, перші розвідки Д. Дюрішина. Не можна оминути й праці болгарського словакіста Георгі Влчева, який працював в Словацькій академії наук78. Пізніше вони склали монографію «З історії словацько4болгарських зв’язків до звіль4 нення Болгарії 1878 р.» (U dejin slovensko4bulharskych vztahov do oslobodenia Bulharska r. 1878. – Martin, 1959). Словацька, якщо можна так сказати, спеціалізована компа ративістика розвивалась у тісному зв’язку з розробками таких літературних істориківсловакістів, як А. Мраз, котрий, окрім іншого, виявляв зацікавлення і українською проблематикою79, М. Пішут80, Р. Бртань81; К. Розенбаум, відомий своїми україні стичними зацікавленнями82; М.Бакош83. Поціновуючи здобутки цього періоду, слід зазначити, що більшість словацьких фахівців молодої генерації віддавала пе ревагу порівняльному підходові перед висвітленням історії тої чи іншої інонаціональної літератури. Це явище не видається випад ковим у нових ідейносуспільних умовах. У цей же період у Словаччині з ініціативи М. Пішута було підготовлене унікальне на той час для соціалістичних країн ви дання «Історія світової літератури» (Dejiny svetovej literatury. – Bratislava, 1963. – Sv. 1, Sv. 2), котра стала адекватним завер шенням компаративних тенденцій у словацькому літературо знавстві, спрямованих передусім на досягнення згадуваної вже фактографічності та широти при викладі міжлітературності в словацькому літературознавстві. Автори «Історії світової літе ратури» хоча й поставили проблему міжлітературного процесу як мету дослідження та істориколітературного узагальнення явищ, проте не довели її практичну реалізацію до кінця. 1964 р. було створено Інститут світової літератури і мов під керівницт вом відомого теоретика літератури М. Бакоша. Порівняльне вивчення літератури зазнало в 60ті рр. прин ципово якісних змін. Відбулася низка міжнародних конферен цій, присвячених стосункам словацької літератури з південно слов’янськими літературами (1966), з польською літературою (1967), з угорською літературою (1969), з літературами російсь кою та українською (1970), матеріали яких побачили світ (Див.: «Літературні взаємини словаків і південних слов’ян» (Literarne vztahy Slovakov a juznych Slovanоv. – Bratislava, 1968), Fedor M. «Словацькі зацікавлення літературами балканських народів» (Slovensky zaujem o literaturu balkanskych narodov. – Bratislava, 1965), «Зв’язки словацької та польської літератур» (Vztahy slovenskej a polskej literatury. – Bratislava, 1972), Polonica Slovaca. – Martin, 1967). Ці конференції стимулювали розвиток міжнародного співробітництва на платформі літературної компа ративістики. Ідеться і про зародження словакістики в окремих європейських країнах і проведення відповідних конференцій у різних країнах із наступним виданням збірників (Див.: Чешско4русские и словацко4русские литературные отноше4 ния. – Москва, 1968, Чешско4русские литературные связи в ти4 пологическом освещении. – Москва, 1971). Доволі широка активність Інституту світової літератури і мов САН передусім на теренах славістики і широко тлумаченої компаративістики, реалізувалася 1966 р. в організацію нового славістичного часопису «Slavica Slovaca», який став координато ром багатоспектного зацікавлення розвитком словацької компа ративістики як на ниві істориколітературній, так і теоретичній. Міжнародні оціночні критерії хоча й були в 60ті рр. новою, але ще не домінантною рисою розвитку словацької літературної ком паративістики. Компаративістична практика, як і теорія, переважно і далі зосереджувалися на вирішенні актуальних проблем національ нолітературного процесу. Зацікавлення реконструкцією історич ного розвитку словацької літератури викликало передусім інте рес до вивчення стосунків словацької літератури з літературою чеською. Таку внутрішньолітературну мотивацію мали передусім праці С. Шматлака84, присвячені проблемі білітературності. Було написано чимало статей, присвячених проблематиці чесько словацького літературного контексту (М. Бакош, К. Розенбаум, А. Мраз, М. Пішут, М. Томчик, С. Краус та ін.). Період нормалізації, який розпочався після окупації Чехо словаччини 1968 р. військами Варшавського договору, змусив дослідників значну частину уваги звертати на проблему чесько словацького літературного контексту, словацькорадянських лі тературних контактів, що, попри всі політичні та ідеологічні перегини, парадоксальним чином посприяло розвиткові словаць кої компаративістики як науки, «змусило» Д. Дюрішина зосере дити свою увагу виключно на теоретичних аспектах цієї науки, вивівши його у ранг найвідоміших у світі компаративістів. Акцент на процесуальності вітчизняної літератури постійно робився фахівцями в галузі компаративної русистики (Е. Пано вова, С. Леснякова, А. Попович, Д. Дюрішин, Т. Іванова), украї ністики (М. Молнар, М. Неврлий), югославістики (З. Клатік), по лоністики (Я. Гвіщ, П. Вінцер), германістики (Е. Терраї) та ін. Наперед виходило прагнення збагатити дотеперішні, здебільшо го екстерноконтактні дослідження з’ясування міжлітературних зв’язків у структурі літературного твору. Робилися спроби подо лати традиційне розуміння поняття «вплив» як такого, що репрезентує пасивність явищаприймача. Підкреслювалося, що при вирішенні цієї проблеми єдиним виходом є сприймання літе ратурного явища у функціональній субординації окремих склад ників. Категорія естетичної функції таким чином закономірно підпорядковувала всі т. зв. гетерогенні імпульси, елементи твору, незалежно від національнолітературного чи міжлітературного контексту. Міжлітературні стосунки, виражені певним літера турним явищем, утратили характер чужорідності та інтерпре тувалися як органічна, функціонально опосередкована складова частина твору. Відтак функціонально зумовленим, ієрархізова ним компонентом стає не лише твір чи автор, а й еволюційний процес національної літератури, увиразнюється теза про вирішаль ну роль національної літературиприймача у здійсненні між літературної комунікaції. Ця аксіома, унаочнена в найчутли вішій сфері міжлітературних контактів, загалом детермінувала й увесь подальший розвиток вивчення словацькоінонаціональ них зв’язків, ставши своєрідним містком між контактологічною галуззю міжлітературного процесу і сферою перспективних ти пологічних конфронтацій. Щоправда, словацька літературна компаративістика не зміцнювала методологічних принципів безпосередньо, а завдяки явним і менш явним спробам демонструвала наявність система тичної й координованої програми на теренах антивпливологіч ного дискурсу85. Друга половина 60х років позначена цілеспрямованим опа нуванням антивпливологічної проблематики. Ідеться, зокрема про монографічне дослідження З. Клатіка «Штурівці і югослави» ( Sturovci a Juhoslovania. – Bratislava, 1965), якому вдалося завдя ки проникливому ставленню до художнього артефакту включити загальні проблеми інтерпретації зв’язків у тканину художнього твору. У праці Е. Пановової «Пушкін у словацькій поезії до 1918 р.» (Puskin v slovenskej poezii do roku 1918. – Bratislava, 1966) концепції літератури, яку приймають, літературиприймача розглядаються через перекладацьку практику. Переклади з Пуш кіна розглянуто дослідницею не лише як акт комунікативний, але і як внутрішній акт творчого змагання через передачу всіх властивостей оригіналу. Дослідження Д. Дюрішина «Словацьке реалістичне оповідання і М.В. Гоголь» (Slovenska realisticka poviedka a N.V. Gogol. – Bratislava, 1966) характеризується принципово антивпливологічним підходом. У центрі аналізу – місце контактів у тканині літературного твору, рецепція творчості Гоголя у оповіданнях Я. Калінчака, М. Кукучина і Я. Єсенського. Проблематиці внутрішніх контактів присвячено й монографію А. Червеняка «Ваянський і Тургенєв» (Vajansky a Turgenev. – Bratislava, 1968), А. Болека «Літературні контакти Гвєздасла4 ва» (Hviezdoslavove literarne vztahy. – Bratislava, 1969), С. Лесня кової «Шляхи реалізму. Й.Г. Тайовський і російська література» (Cesty realizmu. J.G. Tajovsky a ruska literatura. – Bratislava, 1971), полоністичне дослідження Й. Гвіща «Епічні літературні види в словацькому та польському романтизмі» (Epicke literarne druhy v slovenskom a polskom romantizme. – Bratislava, 1971), орієнтова на на угорськословацькі взаємини праця Р.Хмела «Література в контактах» (Literatury v kontaktoch. – Bratislava, 1972). Уже сам перелік праць говорить не лише про цілеспрямовані зусилля колективу працівників Інституту світової літератури і мов САН, об’єднаних прагненням просунутися шляхом вироблення методо логічних засад словацького порівняльного літературознавства. Кожна зі згаданих монографій, у розробці концепцій яких поміт на роль теоретичних поглядів М. Бакоша, означала собою певний внесок у загальну методологічну розробку компаративістичної проблематики, опанування проблеми вивчення зв’язків у струк турі літературного твору. Водночас вони засвідчили і про існу вання тих підводних каменів, поява яких cпричинена не лише специфікою досліджуваного матеріалу, а й індивідуальними дослідницькими передумовами й особливостями авторів. З сьогоднішнього погляду можна стверджувати, що зазна чені монографії все ж не змогли уникнути впливологічної орієн тації, хоча даний недолік часто компенсується постулативним увиразненням творчого характеру рецепції, що визначає роль явищаприймача. Диференціація порівняльних підходів найвиразніше вияви лася в галузі перекладознавства. Це цілком природно з огляду на функцію перекладу в процесі міжлітературного обміну художні ми цінностями, оскільки без цього навряд чи можна говорити про міжлітературний процес у повному сенсі цього слова. Якщо вести мову про функцію художнього перекладу в словацькій літературі і словацькій літературознавчій свідомості, то з’ясову ється, що розуміння та інтерпретація перекладу загалом осцeлю вали між виключно комунікативним, тобто практичним, і став ленням до перекладу як до творчої активності. З цих двох поляр но протилежних підходів випливає і відома дилема т. зв. точним і вільним перекладом, яка є скоріше результатом теоретичних абстракцій, аніж узагальненням перекладацької практики. Розмірковуючи над долями художнього перекладу в 50– 80ті рр., можна дійти висновку, що аспект перекладацької аде кватності домінував у перші два повоєнні десятиліття. Цьому відповідала й критика перекладацької праці, котра у більшості випадків обмежувалася хіба що аналізом поточної перекладаць кої практики, здебільшого з мовознавчого погляду. Переклад як істориколітературна проблема аналізувався лише спорадично. Більш систематично ця проблематика почала висвітлюватися в словацькій літературній історіографії розбору перекладацької діяльності у добу посилення компаративістичних тенденцій, як про це свідчать праці В. Кохола86; В. Турчаного87; Й. Фелікса88. Невдовзі аналіз перекладів стає органічним складником компаративістичних досліджень наступної генерації фахово на лаштованих компаративістів, де в першу чергу форсується проб лематика перекладацького вибору, що розуміється як результат того чи іншого зв’язку з інонаціональними цінностями. Поступо во ці дослідження набували специфічної форми, про що свідчить, скажімо, праця А. Поповича «Російська література на Словач4 чині в 1863–1875 рр.» студії С. Леснякової89; теоретичні розробки Й. Гвіща90. Безпосередньо з компаративістичними зусиллями 60х років пов’язаний і збірник перекладознавчих праць А. Поповича «Пе4 реклад і форма виразу» (Preklad a vyraz. – Bratislava, 1968), побудований переважно на російському матеріалі, його ж бібліо графічний покажчик «Художній переклад у ЧССР» (Umelecky preklad v CSSR. – Martin, 1975). Теоретичних аспектів перекладо знавства торкається дослідник і в монографії «Поетика худож4 нього перекладу» (Poetika umeleckeho prekladu. – Bratislava, 1975). До цієї ж проблематики звертається і Д. Слободнік91. Прагнення дослідників диференціювати аспекти аналізу художнього перекладу, заглибитися в теоретичну систематику в цей час пов’язані, крім усього іншого, ще й із загостренням політичної ситуації, «нормалізаторським» тиском, що його відчувало в 70ті рр. чимало дослідників. Наступною галуззю, яка активно розвивалася в 70ті рр., будучи дещо відірваною від конкретного літературного життя, була генологія. Генологічне вивчення літератури було складовою частиною платформи російських формалістів, О. Веселовського, французького компаративіста Ван Тігема. Генологічний підхід ста новив органічну складову й чеської компаративістики (Ф. Воль ман та ін.). Зі словацьких дослідників генології присвятили свої дослідження З. Клатік «Розвиток словацьких подорожніх нота4 ток» (Vyvin slovenskeho cestopisu. – Bratislava, 1968), «Видові та виражальні проблеми «Маяка» Ваянського з компаративного погляду»92. Виразне генологічне спрямування має і книжка П. Вінцера «Поетика поетичних напрямків» (Poetika basnick4 ych smerov. – Bratislava, 1974), яка збагачує компаративістичну парадигму як глибоким істориколітературним аналізом, так і мультилітературним дискурсом. Сюди ж варто зарахувати й студії Й. Гвіща93. Паралельно з розвитком генологічних поглядів у компарати вістичній істориколітературній практиці можна спостерігати підвищену активність у царині поетики. Багато в чому на цей процес вплинув бурхливий розвиток польської генології, опосе редкований і безпосередньо, і через студії Н. Краузової, у першу чергу її монографію «Епіка і роман» (Epika a roman. – Bratislava, 1964 та «Чинники літературної теорії» (Prispevky k literarnej teorii. – Bratislava, 1967) Вершинним досягненням у цій галузі став збірник «Компаративістика і генологія» (Komparatistika a genologia. – Bratislava, 1973), у якому була вже безпосередньо поставлена проблема інтеграції порівняльних і генологічних підходів в істориколітературному дослідженні. Конкретною спробою розвинути компаративногенологічні підходи в галузі теорії та історичного висвітлення був монотема тичний випуск журналу «Slavica Slovaca» (№ 2, 1972) – «Роман тизм». У концептуальній статті Д. Дюрішина накреслено основні методологічнометодичні підходи проекту в аплікації особливо на вивчення міжлітературних взаємин словацької історичної но вели доби романтизму, романтичної балади і романтичної поеми. Дискусія, організована в цьому виданні, засвідчила цілу низку як переваг, так і пересторог на шляху даного проекту94. До цієї ж серії належить і узагальнювальна студія К. Розенбаума «Сло4 вацький романтизм у центральноєвропейському літературно4 му контексті» (Slovensky romantizmus v stredoevropskom literar4 nom kontexte) // Ceskoslovenske prednasky pro VII mezinarodni sjezd slavistu ve Varsave. – Praha, 1973. – S. 37–46). Наступним результатом конкретного вивчення на цій же ниві була монотематична колективна праця «Історична новела (міжлітературні взаємини словацького романтизму» (Histo4 ricka novela (medziliterarne suvislosti slovenskeho romantizmu) // Literaria XVIII, 1975. – Bratislava, 1976), в якій простежувалися видові та жанрові аспекти словацької романтичної новели в її зіставленні з російською, польською, угорською, чеською, хорватською, українською, болгарською й частково англійською романтичною прозою. Перспективність цього дослідження можна вбачати передусім у можливості вичленувати модельний жанрововидовий тип конкретизації певного літературного напрямку на підставі міжлітературного еволюційного цілого, що уявляється єдино можливим шляхом вивчення як національно літературної специфіки, так і пізнання закономірностей літера турного процесу в його ширших міжлітературних реляціях. Перспектива порівняльного дослідження літератури в 70ті рр. визначила й подальші можливості внутрішньої диференціації та поглиблення аналітичних підходів у дусі історичної поетики та комплексного підходу до явищ літератури та літературного про цесу. Ідеться, зокрема, про порівняльне віршознавство, основу якого заклала фундаментальна праця М. Бакоша «Розвиток сло4 вацького вірша від штурівської школи» (Vyvin slovenskeho versa od skoly Sturovej. – Trnava, 1939, 1949, Bratislava, 1966). У цьому ряду слід назвати студії В. Кохола95, низку праць В. Турчаного, об’єднаних у книжці «Рима в словацькій поезії» (Rym v slovenskej poezii. – Bratislava, 1975). Аналогічна ситуація склалась і в царині порівняльної стилі стики. Ширший чи вужчий стилістичний аналіз тексту присут ній в усіх компаративістичних працях інтерноконтактного та типологічного характеру. Ідеться здебільшого про аплікування певних принципів, продемонстрованих у низці публікацій Ф. Міко («Естетика виразу» (Estetika vyrazu. – Bratislava, 1969, «Текст і стиль» (Text a styl). – Bratislava, 1970). У 70х роках Ф. Міко здійснив розробку принципів порівняльного сти лістичного аналізу не лише в галузі художнього перекладу з ка тегорією «перекладності», але й при порівняльному аналізі літе ратурних текстів загалом («Стильові конфронтації» (Stylove kon4 frontacie). – Bratislava, 1976). Перспективною є, безперечно, і галузь літературної комуні кації, котра безпосередньо виявляє можливості для розширення робочих підходів у компаративістиці не лише в царині аналізу літературного тексту, а й при формулюванні деяких теоретичних принципів. Дана галузь видається особливо актуальною з огляду на те, що предметом порівняльного дослідження є, власне, між літературна комунікація. При цьому літературна комунікація, формулюючи власні засади стосовно проблеми контактів між творчістю та її реципієнтом, продукцією і споживанням, у зa гальному вигляді вирішує центральне питання міжлітературної рецепції літературного твору. Між словацькою компаративісти кою та теорією комунікації відбуваються спорадичні контакти, хоча в більшості випадків лише зовнішнього характеру. Розвиток порівняльних аспектів, не доходячи до диферен ціації аналітичних засобів, підходів та практик, усе ж має влас ний квантитативний масштаб, що підтверджується, зокрема, кон ституюванням орієнталістики компаративного спрямування96. Визначальною рисою розвитку порівняльних досліджень у літературознавчому дискурсі 70х років є, окрім розробки но вих робочих та теоретикометодологічних підходів, також запро вадження досягнутих результатів у аналіз літературного проце су. Компаративістика перестала бути супровідним, паралельним відгалуженням, ставши органічним складником літературознав чої свідомості, що засвідчує низка праць істориків літератури (Rampak Z. Slovenski klasicki dramaticі 19 storocia a inonarodna drama (Словацькі класичні драматурги ХІХ ст. та інонаціо4 нальна драма). – Bratislava, 1975), Tomcik M. Literarne dvojo4 brazy (Літературні подвіні образи). – Bratislava, 1976). Стан розвитку типологічних досліджень характеризує книж ка Д. Дюрішина «Про літературні контакти, стиль, рід, пере4 клад» (O literarnych vztahoch, sloh, druh, preklad. – Bratislava, 1976). монографія З. Клатіка «Словацький і слов’янський роман4 тизм. Типологія епічних жанрів» (Slovensky a slovansky romantiz4 mus. Typologia epickach druhov. – Bratislava, 1977). Палітру книж кових монографій доповнює і дослідження Е. Пановової «Росій4 ська поезія в словацькому літературному та суспільному кон4 тексті» (Ruska poezia v slovenskom literarnom a spolocenskom kon4 texte. – Bratislava, 1977), студія Я. Кошки «Словацькі погляди на болгарський південь» (Slovenske pohlady na bulharsky juh. – Brati slava, 1979), теоретичне дослідження Й. Гвіща «Проблеми літера4 турної генології» (Problemy literarnej genologie. – Bratislava, 1978). Ширші міжлітературні критерії словацької компаративісти ки 70–80х рр. модифікувалися і завдяки конкретизації цілей порівняльного аналізу. До форсованих зусиль у розвитку порів няльного дослідження, передусім до пізнання особливостей яви щаприймача призвело й намагання інтерпретувати явища сло вацької літератури на тлі міжлітературного процесу, виявити місце словацької літератури у певних міжлітературних синтезах. Цьому посприяло, окрім усього іншого, проведення різного роду міжнародних компаративістичних заходів. Ідеться про кон греси славістів (Прага, 1968, Варшава, 1973, Загреб 1978, Київ, 1983, Софія, 1988, Братислава 1993, Краків 1998, а також кон греси Міжнародної асоціації порівняльного літературознавства (Будапешт, 1976) Міжнародна конференція ЮНЕСКО (Київ, 1979) та багато інших. Особливістю сучасної словацької компаративістики, зумовле ної присутністю в ній такої непересічної постаті, як Д. Дюрішин, є те, що її еволюція відбувалася не лише в межах істориколіте ратурних, але і в царині теоретичній задля вироблення теоретико методологічних принципів і методичноробочого інструментарію. Основні напрямки внутрішньою диференціації та поглиблення окремих галузей порівняльної теорії та методології відповідали таким напрямкам: художній переклад, компаративна генологія, віршологія, стилістика, теоретичні аспекти міжлітературних синтезів, угруповань, національних літератур, проблеми законо мірностей розвитку літературного процесу. Підтвердженням цього є, скажімо, переклад і видання російською та багатьма мо вами світу (німецькою, угорською, англійською, китайською та ін.) праці Д. Дюрішина «Теория сравнительного изучения лите4 ратуры» (Москва, 1979) (Teoria literarnej komparatistiky. – Bratislava, 1975), яка вже майже три десятиліття є не лише на стільною книжкою для компаративістів колишнього Радянського Союзу, а й навчальним посібником для студентів та аспірантів. Зрозуміло, що її необхідно перекласти українською та перевида ти. Тут же слід назвати монографії Дюрішина «Проблеми літера4 турної компаративістики» (Problemy literarnej komparatіstiky. – Bratislava, 1967), «З історії та теорії літературної компарати4 вістики» (Z dejin a teorie literarnej komparatistiky. – Bratislava, 1970), «Теорія літературної компаративістики» (Teoria literarnejnej komparatistiky. – Bratislava, 1975), «Про літературні зв’язки – Стиль, жанр, переклад» (O literarnych vztahoch – Sloh, druh, preklad. – Bratislava, 1976), високо поціновані світовим літературознавством як спробу розробки та систематизації основ них теорем порівняльного дослідження літератури. У цьому ж дискурсі варто розглядати статтю М. Бакоша97 «Проблема періодизації міжлітературних зв’язків»; студію К. Розенбаума «Нарис стану і завдань словацької літературної компаративістики»98, А. Поповича «Про два літературні син4 тези»99, працю П. Петруса «Про деякі теоретико4методологічні проблеми порівняльного вивчення літератур»100, розвідку Д. Дю рішина «Основні типи літературних зв’язків і залежностей»101. Теорія і методологія літературної компаративістики (яку, як бачимо, в СРСР у репресивний період 70х років цнотливо назива ли «порівняльним літературознавством», уникаючи загальновжи ваного в науковому дискурсі терміна «компаративістика»), відігравала інтроструктурну роль саме в переломні періоди впро вадження та розвитку ідей міжлітературності в словацькому істо риколітературному дискурсі, коли компаративістична практика поставала перед проблемою пошуків істориколітературної упов новаженості, функціональності наслідків власної праці чи була по ставлена перед необхідністю ігнорувати традиційно змодельовані підходи. Таку функцію виконували, наприклад, у боротьбі з прак тиками «впливології» згадувані праці Р. Угляра, К. Розенбаума і М. Бакоша, котрі не лише за словацьких умов, але й, з огляду на зростання порівняльних підходів у європейській компаративістич ній думці загалом, були прагненням уберегти компаративістику від наслідків прямолінійного та здебільшого самоцільного емпіризму. Спробуємо коротко визначити основні теоретичні засади, що творять модель сучасного розвитку теоретикометодологічного мислення словацької літературної компаративістики. Теоретикометодологічні проблеми, як і літературноісто рична практика, порівняльного вивчення літератури багато в чо му залежать від ставлення до основних теоретичних передумов розвитку літературознавства. Передусім ідеться про постулюван ня предмета й мети компаративістики. Безпосередньо від цього залежить і питання про функцію порівняльних підходів у сис темі літературознавства, як і концепція світової літератури, так само як проблема вихідної позиції та кінцевої мети дослідження. Ці теоретичні настанови й похідні від них проблеми не нові для теорії компаративістики, але частогусто вони вирішуються випад ково, подеколи емпірично в процесі компаративної практики. При цьому, однак, зрозуміло, що ієрархію конкретних методоло гічних підходів неможливо встановити без однозначної і теоре тично викінченої відповіді на поставлені запитання, адже вони закономірно впливають не лише на сукупність методологічних підходів, але й на загальний напрямок і кінцеві висновки. Формуючи предмет порівняльного дослідження, слід мати на увазі, що виникнення літературної компаративістики тісно пов’язaне з розвитком літературної історії, із зусиллям пізнати явище і процес у ширших міжлітературних залежностях. Це за кономірно еволюційне спрямування мало наслідком подолання традиційно витлумаченої національної літератури. Порівняльне дослідження, отже, часто розвивалося паралельно з історією на ціональної літератури, а його предмет був зосереджений здебіль шого на міжлітературних контактах і взаєминах. При цьому занедбувалася внутрішня залежність і взаємозумовленість між літературного процесу з національнолітературним. Цілеспрямований погляд на сенс порівняльного підходу дає змогу зробити висновок, що при порівняльному вивченні немож ливо цілковито зігнорувати контактногенетичні зв’язки й типо логічні залежності, навіть якщо ідеться про явище, що відно ситься до міжлітературних зв’язків, або входить у рамки однієї національної літератури. Міжлітературні й національнолітера турні зв’язки й залежності, які при першому осягненні предмета дослідження постають як цілковито відмінні, в процесі вивчення літературних структур взаємно доповнюються і замінюються. Таке ширше розуміння предмета порівняльного аспекту зумовлює і водночас є у своїй сутності зумовленою метою дослі дження. Пізнання, реконструкція та історична класифікація міжлітературних контактів і взаємин є складовою частиною літе ратурної компаративістики, але, з погляду кінцевих завдань, лише метою вторинного характеру, котра закономірно випливає з реалізації головної мети. Остання полягає передусім у пізнанні типологічної та генетичної основи літературного явища і процесу в рамках національної літератури і врештірешт на обширі сві тового літературного процесу. З усвідомленого таким чином предмета й мети порівняль ного вивчення літератури випливає відповідь на питання про стосунки компаративістики з окремими відгалуженнями літера турознавства. Існує достатньо підстав вичленовувати її як окре му дисципліну в історикотеоретичному дискурсі. У першій стадії розвитку літературної компаративістики, коли на чолі дослідження стояло передусім збирання матеріалу та його попередня класифікація, у теоретичній сфері йшлося про розробку не лише самої методики, але й методології. Ідеться не просто про розширення реєстру дотеперішніх дисциплін літера турознавства, оскільки компаративний підхід завжди був присут ній як при істориколітературному, так і теоретичному досліджен ні літературного явища. Мова йде про розширення традиційно звуженого уявлення про історію літератури й водночас про зба гачення теоретичних можливостей. Моністична концепція історії літератури не лише вилучає механічне обмеження місця літературної компаративістики в межах літературознавства, з’ясування її компетенції стосовно історії (традиційної) літератури, літературної теорії чи критики, а й зумовлює однозначне формулювання поняття «світова літе ратура» як первня і водночас мети дослідження. З наявних ви значень поняття «світова література» компаративістичному до слідженню відповідає сукупність літературних явищ, котрі є як за основою, так і генезою взаємозумовленими. Ідеться про істо ричну категорію, залежну від ступеня пізнання міжлітератур них зв’язків і залежностей і підлеглу певним змінам в окремі історичні періоди. Таким чином, порівняльне дослідження має змогу своїми результатами розширювати й збагачувати дотепе рішнє уявлення про світову літературу. У випадку розгляду пев них ізольованих цінностей можна часто досягти їх додаткового заглиблення у процес світової літератури, а в окремих випадках і вплинути на світовий літературний процес. Отже, це є послі довно історичне розуміння історії світової літератури. Мета літературної компаративістики – пізнання закономір ностей генези і типологічної сутності літературного явища на під ставі процесу національної та світової літератури – вимагає з мето дичного погляду детальної диференціації предмета дослідження. Загалом тут розрізняється дві галузі дослідження: т. зв. контактна чи генетична, яка випливає з безпосереднього дотику явищ, і галузь типологічна, зумовлена загальними закономірностями розвитку літератури, мистецтва та окремих форм суспільної свідомості. Термінологічно перша галузь виражається поняттям контактногенетичні зв’язки, друга – поняттям типологічної взає мозалежності. Наведене членування випливає з предмета коекзис тенції явищ у літературному процесі, отже, воно важливе не лише при аналізі специфіки явищаприймача, чи сприйманого явища, але і при з’ясуванні еволюційних закономірностей міжлітератур ного процесу. З методичноробочого погляду слід мати на увазі той факт, що обидві сфери дослідження на практиці внутрішньо взає мозумовлюються й складно перетинаються. Потреби наукової практики вимагають дальшого поділу явищ у межах двох згадуваних груп. У контактногенетичній сфері йдеться загалом про розріз нення т. зв. екстерних та інтерних контактів, далі прямих і опо середкованих, а також різних форм літературної рецепції. Необхідність ближчого розгляду взаємозумовленості, характеру й наслідків конкретних зв’язків вимагає розрізнення посутньої і аксидентальної форм рецепції, відносно активної і пасивної, тобто міри творчого характеру рецепції, інтеграційної та дифе ренційної. Членування інтеграційних і диференційних форм ре цепції є із огляду на інноваційний процес літературної творчості, практично невичерпним і вимагає індивідуального підходу з бо ку дослідника, спеціального в кожному конкретному випадку. Галузь типологічних аналогій та відмінностей ставить пи тання про об’єктивну зумовленість літературного явища детер мінантами літературного й мистецького характеру загалом, далі детермінантами психологічного й ширшого суспільного характе ру. У межах літературноестетичної зумовленості типологічних аналогій та відмінностей увага зосереджується на окремих складниках літературного твору, на творі як у певному сенсі основній іcториколітературної одиниці, на проблематиці жанро вої і стильової класифікації літератури, з урахуванням класи фікаційних параметрів таких одиниць істориколітературного процесу, якими є, наприклад, національна література, міжліте ратурні об’єднання національних літератур і в кінцевому під сумку така істориколітературна одиниця, як світова література. Витлумачена таким чином категорія типологічних взаємозалеж ностей уможливлює включення до кута зору дослідження не лише теоретичних аспектів літератури, а й вивчення закономір ностей міжлітературного процесу в найширшому сенсі. Аналіз типологічних взаємин між літературними явищами і процесами вказує на кінцеву мету дослідження, і тим самим зміцнює й обсяг та значення досі домінантних контактногенетичних зв’язків, які стають завдяки цьому не метою, а засобом досягнення шир шого, універсальнішого розуміння мети. Вивчення інтерних контактів, зв’язків між художніми творами у процесі розвитку, традиційно ставить проблему «впли ву», діяння, креації, тобто понять, що виражають експансивну реальність прийманого явища. Вихідним моментом тут є тлума чення літературного твору з функціональною субординацією окремих складників. Категорія естетичної функції, витлумачена передусім історично, закономірно підпорядковує всі т. зв. гетеро генні елементи твору як національнолітературного, так і між літературного походження. Міжлітературні (як і національно літературні) імпульси втрачають у системі твору (процесу) ха рактер чужорідності та інтерпретуються як органічний, функ ціонально зумовлений складник. Відтак категорія «вплив», «залежність» стає методологічно безозначною. Зі згаданої теоретичної аксіоми закономірно випливає й на ступний методологічний принцип. Оскільки не лише твір чи автор не є фукнціонально ієрархічною або взаємозалежною оди ницею, але й процес національної літератури й кожна історико літературна одиниця, то виникає думка про вирішальну роль явищаприймача (літератури) в процесі міжлітературних зв’яз ків. Утім, очевидно, що теза про вирішальну роль явищаприй мача (твору, виду, напрямку, національної літератури тощо) здійснюється при реалізації певного рівня дослідження. Ідеться про досягнення мети порівняльного аналізу, при якому передує кут зору явищаприймача. Втім, генеральною метою порівняль ного вивчення є й неминуче враховування другого фактору між літературного процесу, яким є складник, який сприймається як діалектична частина цього процесу. Згадувані категорії, як і послідовне дотримування істориз му, змушує при компаративному дослідженні реалізувати тезу про модифікацію художньої цінності, функції сприйманого елементу в новому контексті. Ця теза, котрою не можна нехту вати при синхронній інтерпретації міжлітературних зв’язків, накладається однаковою мірою і на сферу своєрідності літера турного розвитку, як і цілий комплекс проблем специфічної сус пільноідеологічної зумовленості літератури. Наслідком спроб історичного розуміння літератури є відомі категорії історико генетичної і, нарешті, актуальної вартості літературного твору чи процесу. Ці поняття категоризують перемінність функції й цінності літературноестетичного явища загалом упродовж історії залежно від ідейноестетичних умов. Відтак теза про модифікацію художньої цінності (функції) у новому контексті стає основним принципом порівняльного дослідження й виражає сенс взаємного обміну цінностями між національними письмен ствами та явищами, і тим самим, у принципі, існування законо мірностей міжлітературного процесу. Принцип історизму є, як відомо, підгрунтям історичної пое тики, сформульованої О. Веселовським як «пояснення сутності поезії її історією». Сьогодні ці ж принципи покладено в основу американського «нового історизму», згідно з яким, історія вхо дить у текст, а текст в історію. Про намагання втілювати прин ципи історичної поетики в компаративістичному дослідженні свідчить, наприклад, і фреквенція та спосіб інтерпретації таких літературознавчих категорій, як літературний твір, жанр, стиль, стильова формація, національна література, міжлітературні єдності, світова література, літературний контекст, конвенція, літературна традиція тощо. У цих межах як основа дослідження виступає орієнтація на порівняння в межах літературного жанру, стилю, як і виду літе ратури у взаємозумовленості тих двох діалектично пов’язаних категорій. Жанровостильовий аспект, що репрезентує у прин ципі літературний контекст певного періоду, творячи часову конвенцію, канон, виражає одну з найбільш специфічних форм існування літературних творів. При компаративному вивченні особливо суттєво розуміти жанровостильовий аспект не статич но, а передусім історично, маючи на увазі момент еволюційної змінності жанрів, жанрових форм і стилів. Систематика літературної компаративістики включає й га лузь художнього перекладу, вивчення перекладацьких метод і підходів. Той факт, що переклад виступає в ролі найконкретні шого і найзначущого посередника між художніми цінностями, веде до неможливості реалізовувати в будьякому аналізі перекла дацьких підходів т. зв. зв’язковий аспект. Зв’язок перекладача з оригіналом, детермінований суб’єктивними моментами, якими, наприклад, є індивідуальний смак, перекладацький тип тощо, як і чинниками об’єктивного характеру – зіткнення двох часто від мінних поетик і мов – визначає відхилення перекладу від оригіна лу. У цьому полягає значення порівняльних підходів при спробі реконструювати перекладацьку норму того чи іншого періоду. У межах поступовості дослідження вичленовується як попе редня, часткова мета порівняльного вивчення міжлітературних об’єднань національних літератур, організованого за етнічними, географічними, адміністративнополітичними, ідейними та іншими принципами. При цьому виходять із того принципу, що вивчення закономірностей літературного розвитку від націо нальної літератури до літератури світової передбачає певну по ступовість. Коли навіть національнолітературні зв’язки, з одного боку, і міжлітературні – з другого, загалом визначаються анало гічними закономірностями, характеризує їх ціла низка відмін ностей, котрі неможливо переглядати при певній методиці дослі дження. При цьому міжлітературні спільноти національних літератур являють собою своєрідну проміжну стадію між тими крайніми точками. У систематиці порівняльного дослідження ці спільноти відіграють допоміжну роль проміжного елементу на шляху до пізнання закономірностей світової літератури. Засади порівняльного дослідження передбачають підхід до літературного явища як до зібрання взаємопов’язаних, внутріш ньо зумовлених елементів, між яким діють загальні діалектичні закономірності взаємин частин і цілого. Сенс і мета сформульо ваних тут принципів загалом виключає можливість кризи компаративістики, котра залежить не лише від еклектичних та недіалектичних взаємин із літературним явищем, але й від «тра диційного» зусилля абсолютизувати, і тим самим ізолювати компаративний підхід. Література 1 Див.: Eichhorn J.G. Allgemeine Geschichte der Literatur, 1788; Wachler L. Versuch einer allgemeinen Geschichte der Literatur, 1793– 1801, dd. 1–4; Grasse J.G. Lehrbuch einer allgemeinen Literargeschichte, 1837–1857; Montgomery J. Lectures on General Literature, Poetry, 1833. 2 Див.: Noel a Laplace. Cours de litterature comparee, 1816; Villima4 in F. Tableau de la litterature francaise, 1828–1829; Goethe. Erster Entwurf einer allgemeinen Einleitung in die vergliechende Anatomie, 1795; Carriere M. Das Wesen und diw Formen der Poesie, 1854. 3 Див.: Dejiny slovenskej komparatistіky. Bratislava, 1978. 4 Kollar J. O literarnej vzajomnosti medzi rozlicnymi kmenmi a nareci ami slovanskeho naroda. – Bratislava, 1954. – S. 124. 5 Wollman S. Generalni literature a literature srovnana // Prispevkу k morfologii a semantice literarnevednych terminu. – Praha, 1974. – S. 61. 6 Kollar J. O literarnej vzajomnosti medzi rozlicnymi kmenmi a nareci ami slovanskeho naroda. – S. 81. 7 Там само. – С. 113. 8 Там само. 9 J. Hurban. Veda а Slovenske pohlady // Slovenske pohlady. – 1847. – S . 1–14. 10 Dejinу slovenskej literaturу. III. – Bratislava, 1965. – S. 282. 11 Skultety J. Plody pravdy narodnej. – Bratislava, 1972. – S. 9. 12 Там само. 13 Там само. – С. 14. 14 Turcerova N.H. Styky slavianofilov so Slovakmi a ich vplyv na odtrhnutie sa Slovakov od Cechov // Prudy. – 1913. – S. 345–350. 15 Kvacal J. Prielomy vo viere Komenskeho a Mickiewicza // Petro hrad, 1907. 16 Ceska kniha – slovenska kniha – madarska kniha // Prudy. – 1912. – № 6. – S. 219–224. 17 Votruba F. Vrchlicky a Slovensko // Slovensky dennik. – 1912. – S. 175–177, 183–184, 188. 18 Votruba F. Vуbrane spisy I. – Bratislava, 1954. – S. 259. 19 Bujnak P. Romantizmus v literature slovenskej // Slovensky obzor. – 1907. – S. 468–494; 1908. – S. 585–616. 20 Bujnak P. Kain Byronov a Hviezdoslav // Slovenske pohlady. – 1907. – S. 463–475. 21 Bujnak P. Shakespeare u nas // Slovenske poklady. – 1916. – S. 113– 123. 22 Bujnak P. Adolf Hejduk a Slovensko // Hontiansky Slovak. – 1920. – № 25–27; 29, 30, 32. 23 Bujnak P. Jan Arany v literature slovenskej. – Praha, 1924. 24 Bujnak P. Literatura madarska na uzemiCSR. – Praha, 1933. 25 Krcmery S. Jubileum Danteho // Slovenske pohlady. – 1922. – S. 54– 55. 26 Krcmery S. Lord Byron // Slovenske pohlady. – 1924. – S. 118–120. 27 Krcmery S. Literarne suvislosti // Sbornik Matice slovenskej. – 1928. – N 1. – S. 1–10. 28 Krcmery S. Alexander Sergejevic Puskin // Slovenske smery. – 1937. – N 4. 29 Krcmery S. Hviezdoslav prekladatel // Prudy. – 1913. – S. 129–131. 30 Krcmery S. Slovenske preklady Goetheho «Fausta» // Slovenske pohlady. –1927. – S. 598–599. 31 Krcmery S. O Bуronovom «Manfredovi» a jeho slovenskom preklade // Narodne noviny. – 1919. – N 274. 32 Krcmery S. Manes a Sladkovic // Slovenske pohladу. – 1922. – S. 58–60. 33 Selecky A. Kollar s Goethe // Bratislava, 1930. – S. 648–667. 34 Brtan R. Hviezdoslav, prekladatel Goetheho // Rocnik. – 1932. – S. 139–145. 35 Meciar S. Tatry v slovenskej a polskej poezii // Detvan 50 rokov v Prahe. – Turcansky Sv. Martin, 1932. 36 Uhlar R. Vztahy medzi Slovenskou literaturou a literaturami sused nymi // Detvan 50 rokov v Praze. – S. 120–154. 37 Див.: Hviezdoslav i Kasprowicz // Sbornik na pocest Jozefa Skultetyho. – Turcansky Sv. Martin, 1933. – S. 116–153; Apoteoza slovenskej devy u Vajanskeho a Puskina // Slovenske pohlady. – 1937. – S. 88–92. 38 Див.: Puskin a Andrej Sladkovic // Elan. – 1936–1937. – N 5. – S. 4–5); Rusky basnik Lermontov. Pociatok jeho kultu u nas // Elan. – 1939. – N 3. – S. 2–3. 39 Mraz A. Slovensky tolstovec Albert Skarvan // Slovenske pohlady. – 1935. – S. 647–656, 684 –692. 40 Felix J. Zavislost Chrobakovych literarnych prac od cudzich vzorov. Dodatocne poznamky ku knihe Dobroslava Chrobaka «Kamarat Jasek» // Slovenske pohlady. – 1938. – S. 67–88. 41 Pisut M. Karel Hynek Macha a Slovensko // Elan. – 1935–1936. – N 6. – S. 1–3. 42 Pisut M. Prоblemy literarnej historie «Stredovychodnej Europy» // Elan. – 1943–1944. – N 1. – S. 1–3. 43 Bakos M. K problematike vztahov literatury slovenskej a ceskej // Jednota. – 1938. – S. 67–68. 44 Там само. 45 Prazak A. Hviezdoslav a Dante // Sbornik Filozofskej faculty UK v Brazislave. – 1924. – N 20. – S. 2–29. 46 Prazak A. J.W. Goethe a Slovaci // Goethuv sbornik. Pamatce 100. Vyroci basnikozy smrti vydali cesti germanisti. – Praha, 1932. – S. 139– 181. 47 Prazak A. Stur, Hurban a Macha // Sbornik literarnohistoricke spolo cnosti. – Praha, 1937. – S. 234–244. 48 Prazak A. Deutche Elemente in der Jungenbildung S. Hurban Va jansky // Xenia Pragensia. – Praha, 1929. – S. 182–201. 49 Prazak A. Napoleon v slovenskej literature // Slovensky dennik. – 1921. – N 102–105. 50 Prazak A. Vajansky v Nemecku // Sbornik Filozofickej faculty UK v Bratislave, 1925. – S. 3–141. 51 Polivka J. Slovesnost Slovanu. – Praha, 1928. – 259 s. 52 Wollman F. K metodologii srovnavaci slovesnosti slovaske // Spisy Filozoficke faculty Masarykove university v Brne. – Brno, 1936. – 154 s. 53 Jirasek J. Slovensko a Rusko // Prudy. – 1923. – S. 325–334, 395– 402, 441–461. 54 Jirasek J. Rusko a my. – Praha – Brno, 1946. 55 Krejci K. Lenorsky motiv v renesancni poezii polske // Sbornik Matice slovenskej. – 1936. 56 Krejci K. Jazykova karikatura v dramatickej literature // Sbornik Matice slovenskej, 1937. – S. 502–512. 57 Bobek V. Z dejin jedneho motivu // Slovenske pohlady. – 1931. – S. 323–328. 58 Bobek V. Mickiewicz w literaturze slowackiej. – Praha, 1931. 59 Bobek V. Mickiewicz a Puskin // Prudy. – 1934. – S. 543–556. 60 Bobek V. Polonica u Hurbana, Hrobona, Hodzu a M. Dohnanyho // Prudy. – 1934. – S. 91–98. 61 Mraz A. Dnesny stav slovanskej vzajomnosti u Slovakov. – Martin, 1945. 62 Mraz A. Ruske momenty v diele Jana Kollara. – Liptovsky Mikulas, 1946. 63 Mraz A. Rusofilstvi Vajanskeho // Slovansky sbornik, 1947. – N 3– 4. – S. 162–176. 64 Mraz A. Gogol na Slovensku // Literarnohistoricky sbornik, 1952. – N 3–4. – S. 130–137. 65 Mraz A. Zo slovenskej literarnej minulosti. – Bratislava. – 1953. – S. 302–311. 66 Див.: Bansky J. K pociatkom slovenskeho romantizmu v Halle // Literarnohistoricky sbornik. – 1948. – N 3–4. – S. 179–185; Nemecke vply vy na Sladkovicove Sonety // Studie o Sladkovicovi. – 1950. – S. 97–103. 67 Bansky J. Stefan Krcmery a ukrajinska literatura (spoluautor M. Molnar) // Sovetska literatura. – 1955. – S. 849–854. 68 Bansky J. Desat rokov polskej literatury na Slovensku // Bratislava. – 1955. – N 7. – S. 16–17. 69 Horecky J. Prvky antickej epiky u Helleho Svatopluka // Literaria Historica Slovaca. – 1946–1947. 70 Brezina J. Hviezdoslavova basnicka panychida na smrt Tolsteho. – Bratislava, 1952. – 55 s.; Slovenska poezia v revolucnych rokoch 1917– 1921. – Bratislava, 1957. – 198 s. 71 Haluzinsky B. Bozena Nemcova a Slovensko. – Bratislava, 1952. – 341 s. 72 Pisut M. Vyvin slovenskej literarnej historie a vystupenie Jaroslava Vlcka // Literarnohistoricky sbornik. – 1947. – N 1. – S. 1–26. 73 Pisut M. Alojz Jirasek a slovensky roman // Nove prudy. – 1946. – S. 16–17, S. 376–377; Dielo Alojza Jiraska a jeho vyznam pre slovensku lit eraturu // Slovenske pohlady. – 1951. – N 7–8. – S. 507–515; Havlicek a Stur // Nove prudy. – 1946. – N 14. – S. 315–317. 74 Rozenbaum K. Vztah slovenskeho lliterarneho romantizmu k nemeckemu literarnemu klasicizmy // Literarnohistoricky sbornik. – 1945–1946. – S. 134–151; 1947. – N 1. – S. 27 –41, N 2–3. – S. 116–138, N 4. – S. 205– 221; 1948. – N 1. – S. 19–33, N 2. – S. 57–77. 75 Bakos M. Literarna geneza Sladkovicovej strofy // Studie o Sladko vicovi. – Bratislava, 1950. – S. 5–28. 76 Rozenbaum K. Vztah slovenskeho lliterarneho romantizmu k neme ckemu literarnemu klasicizmy // Literarnohistoricky sbornik. – 1945– 1946. – S. 140. 77 Wollman F. Srovnavaci metoda v literarni vede // Z dejin cesko slovenskoslovanskych vztahov. – Bratislava, 1959. – С. 9–28. 78 Див.: Vlcev G. Bulhari a Slovensko // Slovenska literatura. – 1959. – N 4. – S. 495–498, Slovenskobulharske vztahy patdesiatych a sestdesiatych rokov 19 st. // Z dejin ceskoslovenskoslovanskych vztahov. Slovanske studie. – Bratislava, 1959. – S. 447–474. 79 Див.: Mraz A. Ivan Franko o Janovi Kollarovi // Z dejin ceskosloven skoukrajinskych vztahov. Slovanskestudie. – Bratislava, 1957. – S. 102– 107; Uloha medzislovandkych vztahov vo vyvine novsej slovenskej liter atury // Ceskoslovenske prednasky pro IV. Mezinarodni sjezd slavistu v Moskve. – Praha, 1958. – S. 345–356. 80 Див.: Pisut M. Jan Neruda a Slovensko // Z doby Nerudovi. – Praha, 1959. – S. 36–44. 81 Див.: Brtan R. Sturovci a ruska literatura // Slovenske pohlady. – 1956. – N 1–2. – S. 132–144; K.J. Erben a I.I. Sreznevskij) // F. Wollma novi k sedmdesatinam. – Praha, 1958. – S. 164–181. 82 Див.: Rozenbaum K. Slovenskoukrajinske vztahy v literature // Z dejin Ceskoslovenskoukrajinskych vztahov. Slovanskestudie. – Brati sklava, 1957. – S. 563–565, P.J. Safarik. – Bratislava, 1961. – 179 s. 83 Bakos M. K otazkam specificnosti vztahov slovenskej a ceskej liter atury // Problemy literarnej vedy vcera a dnes. – Bratislava, 1964. – S. 336–363. 84 Smatlak S. Pokus o ozivenie ceskoslovenskej literarnej vzajomnosti Heyduk – Hurban – Nitra) // Slovenska literatura. – 1962. – N 2. – S. 166– 178; Kapitola z ceskoslovenskych literarnych vzytahov // Slovenska liter atura. – 1962. – N 4. – S. 385–406. 85 Див.: Rosenbaum K. Tajovsky a Tolstoj // Z ohlasov L.N. Tolsteho na Slovensku. Slovanskestudie IV. – Bratislava, 1960. – S. 141–150; Stevcek J. Kukucinov vztah k Tolstemu // Там само. – С. 117–140; Pridavkova M. Kukucinov vztah k ruskej realistickej literature a jeho preklady Gogola // Jazykovednestudie. – 1961. – S. 223–257; Petrus P. Vajansky a Cechov // Slovenska literatura. – 1962. – N 3. – S. 228–303. 86 Kochol V. Ivan Krasko v cestine // Slovenska literatura. – 1960. – N 2. – S. 208–218; Sucasna slovenska poezia v ceskom zrkadle // Slovenska literatura. – 1963. – N 1. – S. 65–77; Slovo a basnicky tvar. – Bratislava, 1966. – 294 s. 87 Turcany V. K poetike Hviezdoslavovych prekladov (Rozbor prekladu Puskinovych Ciganov // Slovenska literatura. – 1960. – N. 2. – S. 213–238, 1961. – N 1. – S. 36–48. 88 Felix J. Slovensky preklad v perspektive historie a dneska // Rom boid. – 1968. – N 2. – S. 3–10, N 4. – S. 80–94. 89 Lesnakova S. Aktualna а vyvinova hodnota prekladu // Slavica Slova ca. – 1972. – N 4. – S. 312–319; Prekladanie ruskej literatury do slovenci ny // Slovenska a ruska literatura. Vztahy a suvislosti. – Bratislava, 1973. – S. 293–305; Jozef Skultety – prekladatel ruskej literatury // Slavica Slova ca. – 1974. – N 2. – S. 144–152. 90 Gvisc J. Druhovastructura slovenskej a polskej romantickej bajky // Slavia. – 1966. – N 4. – S. 554–574, Transformacia druhovej struktury v preklade // Slavica Slovaca. – 1972. – N 4. – S. 334–352, Hviezdoslavove preklady z Mickiewiczovej poezie // Slovenskoslovanske literarne vztahy. – Bratislava, 1966. – S. 97–122. 91 Slobodnik D. Poznamky o teorii a praxi basnickeho prekladu // Slo venske pohlady. – 1975. – N 9. – S. 40–56. 92 Klatik Z. Druhovslohove problemy Vajanskeho Majaka a kompa rativne hladisko // Slavica Slovaca. – 1968. – N 2. – S. 201–215. 93 Gvisc J. Genologie und Komparatistik // O medziliterarnych vzta hoch. – Bratislava, 1968. – S. 25–36; K otazce vzniku literarnych druhov v romantizme // Slavica Slovaca. – 1973. – N 2. – S. 111–118; Transformacia druhovej struktury v preklade // Slavica Slovaca. – 1972. – N 4. – S. 333– 352; Literarna genologia a komparatistika // Slavica Slovaca. – 1975. – N 2. – S. 129–41. 94 Див.: Miko F. Komparatistika, analyza a komunikacia // Slavica Slo vaca. – 1972. S. 152–153; Cepan О. Romantizmus a mesianismus. – S. 154– 156; Brtan R. Problemy slovenskeho romantizmu. – S. 156–161; Gvisc J. Poznamky ku koncepcii romantizmu. – S. 161–163; Nevrly M. Niektore spoloccnecrty ukrajinskeho a slovenskeho romantizmu. – S. 163–165; Gvisc J. Konfrontacia slovenskeho a polskeho romantizmu. – S. 168–171; Chmel Ponamka k vztahu slovenskeho a madarskeho romantizmu. – S. 171– 172; Panovava E. K metodologie skumania slovenskeho romantizmu. – S. 173–175; Klatik Z. Typologicka konfrontacia slovenskeho a srbskeho romantizmu). – S. 140–151. 95 Kochol V. Slovo a basnicky tvar. – Bratislava, 1966; Metrum a ryt mus v basnickom preklade // Literaria IX, 1966. – Bratislava, 1968. – S. 5–45; Preklad a vers // Ceskoslovenske prednasky pre VII. Medzinarod ny zjazd vo Varsave. – Praha, 1973. – S. 253–260. 96 Див.: Galik M. Naturalism A Changing Concept // East and West. – 1966. – N 4. – S. 310–328 (Rome), Studies in Modern Chinese Literary Criticism // Asian and African Studies. – Bratislava, 1973. – S. 29–50; Mucka J. Le conte de A.P. Tchecov et le cont de Ngugen Conhg Hoan // Zbornik z konferencie o teoretickych problemoch azijskych a africkych liter atur vo Weimare. – Weimar, 1977; Celnarova X. Die Menschen vom Abgund in der Auffassung von Orhan Remal und Maxim Gorkii // Asian and African Studies. – 1978. 97 Bakos M. O probleme periodizacie medziliterarnych vztahov // Zum Problem der Periodisierung interliterarischer Bezihungen. Slavica Slova ca, 1967. – N 2. – S. 105–112. 98 Rozenbaum K. Nacrt stavu a uloh slovenskej literarnej komparatis tiky // Slavica Slovaca. – 1966. – N 2. – S. 156–163. 99 Popovic A. O dvoch literarnych syntezach // Slovenska literatura. – 1966. – N 1. – S. 83–96. 100 Petrus P. K niektorym teoretickometodologickym problemom poro vnavacieho skumania literatur // Sbornik sevcenkovsky. – Bratislava, 1965. – S. 83–96. 101 Durisin D. Zakladne typy literarnych vztahov a suvislosti // Aktuelle Probleme der Vergleichenden Literaturforschung. – Berlin, 1968. – S. 47– 59. Яна Кавушевська Компаративістика в Болгарії Виникнення і розвиток болгарського порівняльного літера турознавства як теоретичної доктрини і як літературознавчої практики – це тривалий та складний процес, пов’язаний із фор мами і ступенями дозрівання літературного мислення, так само як і з проблемами та потребами болгарського суспільного життя. Через своєрідний шлях і темпи художнього розвитку в літерату рах, подібних болгарській, порівняльне літературознавство тут існувало тривалий час у синкретичній злитості з іншими літе ратурнокритичними та літературнотеоретичними моментами. Виникнення порівняльного літературознавства (передусім як схильності до порівняльного мислення та як необхідності на ціонального співвіднесення) в Болгарії відбувається в умовах, які значною мірою відрізняються від тих, в яких у ХІХ ст. вини кає класичне західноєвропейське порівняльне літературознавст во. Ці відмінності можуть бути поділені на «зовнішні», соціаль ноісторичні, та «внутрішні», специфічнолітературні. Зародження порівняльного літературознавства і перші проя ви порівняльного методу у ряді слов’янських країн, на відміну від країн Західної Європи, відбувається в умовах невирішеності національного питання в період національного відродження. Це накладає свій відбиток на специфіку порівняльного літературо знавства у цих країнах – воно витікає із завдань процесу націо нального відродження і пов’язується з ними. Болгарське порівняльне літературознавство з’являється не лише у специфічних історичних умовах, але й за відмінних «внутрішьнолітературних» обставин. В той час як у класичних країнах західної компаративістики порівняльне літературо знавство зароджується після значного розвитку національної літературноісторичної науки і у тісному зв’язку з її потребами, у Болгарії воно виникає в умовах абсолютно нерозвинутої літературної історіографії. Як і у ряді інших слов’янських країн, основоположники бол гарської літератури частогусто були першими національними компаративістами (Добровський, Коллар, Шафарик у чехів та словаків, Копітар у словенців, Шишманов у болгар). Перший компаративний прояв болгарської критики пов’язу ється з іменем Івана Шишманова і його статтею «Паїсій і Рус со». І хоча стаття має публіцистичний характер і сповнена па тріотичного пафосу, значення її для болгарського порівняльного літературознавства є історичним. Вона свідчить про те, що для виникнення національної компаративістичної доктрини і прак тики, для засвоєння зіставної позиції необхідний певний ступінь національної самосвідомості, і в кінці 80х років, конкретніше після 1885 року, болгарська інтелігенція його мала. Стаття Шишманова відображала усвідомлення того, що після 1885 року болгарський народ перетворився із об’єкту на суб’єкт історії. Цей процес спонтанно, але цілком закономірно позначився і на літературному розвитку. І болгарська література відкрилась світу, стала суб’єктом активної і свідомої естетичної рецепції із новою нормою селекції та засвоєння чужого, принципово відмінною від дотеперішньої. На практиці це означає, що болгаризація (транс формаційна адаптація), яка тривалий час була актуальною та чи не єдиною нормою рецепції, поступається місцем новому типу рецепції – з підвищеною активністю рецепційного рівня (при селекції твору, що перекладається) та зредукованістю на рівні тексту (невтручання у цілісність тексту). Так історія болгарсько го порівняльного літературознавства показує, що компаративі стична діяльність полегшується і великою мірою стимулюється міжнародною «відкритістю» культури. Тобто усвідомлення на ціонального феномену у рамках широкого міжнародного кон тексту полегшує виникнення компаративної реляції і вхід до порівняльної ситуації Разом із цим, перші прояви порівняльного літературознавст ва є результатом зустрічі художнього досвіду болгарської літе ратури з літературнотеоретичними та критичними концепціями і вченнями ХІХ ст. Вихованець Єнського, Женевського та Лейп цігського університетів Іван Шишманов проводить своєрідну паралель між французьким просвітником і «родоначальником болгарського Відродження». «Паїсій і Руссо», по суті, – це типологічна паралель. Але цим її своєрідність не вичерпується. Як компаративістичний жанр вона носить деякі особливості, які є знаковими для болгарського порівняльного літературознавст ва. Порівняльнотипологічне зерно статті надає їй характеру культурноісторичної метафори, компаративнопубліцистичної форми, досить поширеної у болгарській літературі. На думку Б. Нічева, статтею І. Шишманова болгарська літе ратурна наука подолала спонтанний період і перейшла до етапу свідомого порівняльного літературного мислення1. Як окрема наукова дисципліна порівняльне літературо знавства з’являється у Болгарії у 90х роках ХІХ століття як порівняльне слов’янське літературознавство. Разом із першими підручниками з болгарської літератури, які були видані у 1895 та 1896 роках, у 1896 році у якості підручника для 7 класу з’яв ляється й «Історія слов’янських літератур» Йордана Іванова. Не зважаючи на компілятивний характер (укладена за зразком відомої книги Спасовича та Пипіна), ця праця свідчить про ранній розвиток систематичного слов’янського літературознавст ва у Болгарії. Вона не носить характеру порівняльної літератур ної історії, але в ній вперше з’являються і вводяться до широкого обігу такі компаративні поняття, як «слов’янська літературна спільнота», «південнослов’янська літературна спільнота», «слов’янські літератури», «південнослов’янські літератури», «слов’янські літературні впливи», які від того часу стануть вузловими категоріями системного наукового порівняльного слов’янського літературознавства. Науковці дотепер сперечаються про історичну вартість і по вноту книги. Але, без жодних сумнівів, ця книга свідчить про те, що вже в ті часи у літературознавчій славістиці розпочалась еле ментарна диференціація інтересів до історій окремих слов’ян ських літератур. Передусім це виразилось в інтересі до історії російської літератури. Російська література є однією з перших, через які болгарська інтелігенція знайомиться з видатними взір цями художньої думки. Через це у розвитку болгарської славі стики ще Нешо Бончев може вважатися основоположником бол гарської літературної русистики. Навіть більше. Своїми стат тями про переклад європейських літератур на болгарську, про користь цих перекладів, про Гоголя, його літературне життя і твори, він першим окреслює у болгарській літературі «певну істориколітературну лінію», і таким чином першим у болгар ській літературі (на досвіді російської) вводить ідею літературно історичного розвитку, концепцію національної літературної історії. Це, без сумніву, допомагає оформленню національних уявлень про літературноісторичний розвиток. В цей же час, до середини 90х років, у Болгарії створюються і перші центри порівняльного вивчення болгарської літератури і слов’янських літератур. Це, передусім, літературні кафедри у новоствореній Вищій школі (пізніше Софійському університеті) і створений дещо пізніше його викладачами впливовий часопис «Български преглед» (1893–1900). На першому місці, однак, треба згадати відомий «Сборник за народни умиротворения, наука и книжнина», заснований 1889 року Іваном Шишмановим як видання про болгарський фольклор і народну творчість, яке перетворилося на трибуну болгарської славістики та болгарсько го порівняльного літературознавства. Що ж до «Български преглед», його діяльність розвивалась у напрямку популяризації та пропаганди слов’янських літератур. Тут публікуються деякі статті з проблем слов’янства, наприклад стаття Йордана Іванова «Слов’янська взаємність у минулому та сучасному», надрукована 1898–1899 рр. Вона являє собою нау ковопубліцистичну студію, яка, з одного боку, підкреслює акту альність слов’янської ідеї у молодому князівстві, з другого – зна менує початок розквіту молодої болгарської славістики. Показо вим для синкретичного, нерозчленованого все ще характеру ідей болгарського розвитку є намагання Йордана Іванова пов’язати слов’янство з національною свідомістю, та їх обох – із розвитком славістики. Студія багата на публіцистично піднесені історичні та культурноісторичні матеріали про діячів і події у слов’янсь ких взаємовідносинах. Автор називає ряд імен значних слов’ян ських просвітників і письменників та вперше подає біографічні матеріали і переклади їх творів. Сказане тут про Івана Гундули ча, Юрія Крижанича, Яна Коллара було новою культурною інформацією для болгарського читача. Йордан Іванов є одним із перших, хто торкається болгар ської теми у слов’янських письменників. Він детально цитує сказане про Болгарію і болгарські краї в «Османі» Гундулича. Згадуючи слов’янське родолюбство Юрія Крижанича, він знахо дить цікаву схожість між ним та Паїсієм, і першим ставить його в рамки до того часу нерозробленого зв’язку з автором «Історії словяноболгарської». Очевидно, що Паїсій Хілендарський стає важливою відправною точкою у перших порівняльних спробах болгарської компаративістики, завдяки усвідомленню його як значної функціональної фігури у генетичних і типологічних від носинах болгарської літератури і болгарського літературного процесу з європейськими та слов’янськими літературами. Із жалем треба відмітити, що болгарське порівняльне літе ратурознавство і до цього часу не розробило паралелі, окреслені наприкінці ХІХ століття І. Шишмановим та Й. Івановим. У «Български преглед» здійснювалася велика робота і по перекладу слов’янських авторів. Але що стосується перших кроків у напрямку свідомої та цілеспрямованої рецепції інозем них літератур в Болгарії, «Български преглед» не був першим значним славістичним рецепційним центром. У нього пропаганд нопубліцистична та науковоінформаційна діяльність перева жають над перекладною. Очевидно, що таке обличчя журналу, так само як і підкреслено славістичний його характер, визначали можливості та інтереси видавців. Перші значні рецепційні ланки слов’янських та європей ських літератур у Болгарії Б. Нічев пов’язує з діяльністю Івана Вазова та Костянтина Велічкова у 80х роках ХІХ ст. Це були редаговані ними часописи «Наука» та «Зора», які виходили у Пловдіві, та «Денница», яка виходила у Софії. Тут з’являється багато перекладів слов’янських і західноєвропейських письмен ників. Але найбільшою трибуною для популяризації європей ської літератури була укладена Вазовим і Велічковим двотомна «Болгарська хрестоматія», яка побачила світ у Пловдіві. Як літературноісторичний та культурноісторичний факт, як етап міжнародних відносин національного письменства «Бол гарська хрестоматія» Вазова та Велічкова є новим моментом в історії літературної рецепції. Вона маркує кінець несвідомого, спонтанного періоду літературної рецепції і початок свідомої селективної діяльності по засвоєнню європейської літературної спадщини. Це засвоєння відбувається не лише по культурнопро світницькій лінії. Воно свідчить і про свідоме включення чужого художнього досвіду у болгарське літературне життя способом, який докорінно відрізняється від головної форми засвоєння цієї спадщини у Болгарії протягом ХІХ століття – болгаризації. Хрестоматія відображає культурноісторичні вподобання у цей період болгарського літературного процесу, його активне став лення до окремих боків і сфер європейської літератури та його пасивності до інших. У хрестоматії надається перевага слов’ян ським літературам, зокрема російській. Щодо неслов’янських літератур, тут представлені романські, зокрема французька літе ратура, яку обидва укладачі знають досить добре, та німецька література, інтерес до якої стає особливо активним наприкінці ХІХ століття. Хрестоматія Вазова та Величкова являє собою важливий момент у виникненні літературноспіввіднесеної свідомості як елементу художнього самопізнання нової болгарської літерату ри. У ній чи не вперше болгарський літературний матеріал у рам ках однієї книги поставлений поряд із значними європейськими взірцями і таким чином порівнюється і співвідноситься з ними. Це співіснування в рамках хрестоматії болгарського та іноземно го художнього досвіду не є ні механічним зіставленням, ні випад ковістю. Воно знаменує «включення» болгарської літератури до європейського літературного процесу, тобто фіксує усвідомлення її приналежності до ширшої літературної спільності. Це усвідом лення відображає об’єктивні результати розвитку самої літерату ри не лише як національного, але і як європейського явища і одночасно – суб’єктивні процеси оформлення компаративної доктрини як частини історичного самопізнання літератури у на ціональному масштабі. Самі ж елементи усвідомлення і літературноісторичного імплікування нового, міжнародного статусу болгарської літера тури (і об’єктивного її включення як літературного, а не як культурноісторичного феномену в широкий міжнародний кон текст) містяться у теоретичних дослідженнях перших болгар ських компаративістів, серед яких провідне місце належить Івану Д. Шишманову. Можна сказати, що Іван Шишманов є творцем болгарського порівняльного літературознавства. Вперше порівняльний метод він застосовує до вивчення широкого фольклорного матеріалу. У цьому відношенні знаковим твором болгарської компаративі стики є його студія «Пісня про мертвого брата в поезії балкан ських народів». Цією працею Шишманов закладає основи широ кого вивчення болгарського фольклору у порівняльному плані. Методологічно він рухається у колі компаративних фольклорних течій кінця століття. У його першій науковій праці, датованій кінцем 80х років, «Значення та завдання нашої етнографії», вперше в Болгарії говориться про «порівняльну літературну істо рію», термін, який, в дусі німецького літературознавства, болгар ський вчений сприймає для означення порівняльної літературної науки. Тут Шишманов демонструє гарну обізнаність і орієнто ваність у школах сучасної йому фольклорної науки. Він говорить про можливості міфологічної школи Грімм, історикоміграцій ної Т. Бенфая, психологічної Е. Ланга. Але для нього була характерна нетерпимість до будьякого методологічного догма тизму, усвідомлення гнучкої концептуальної основи при порів няльному вивченні художнього феномену. Прагнення до комп лексності у вивченні зв’язків і рухів між фольклорними та літературними явищами надає життєвості компаративному спадку болгарського вченого. В. Жирмунський небезпідставно підкреслює актуальність деяких запропонованих ним методик порівняльного вивчення мотиву про мертвого брата2. В дусі після романтичного літературознавства та фольклористики істотним моментом у компаративній концепції Шишманова є реальне ба чення відносин між фольклором і літературою. «Порівняльна лі тературна історія та порівняльне вивчення народної творчості, – писав Шишманов ще у 1889 р. – все більше і більше переконують нас, що те, що ми неодноразово приписували простому народу, черпалося з книжкових джерел. Від моменту, коли учений світ почав звертати більшу увагу на народну творчість і паралельно з цим вивчати більш прискіпливо східні мови та літератури, а разом із ними і середньовічну літературу, відтоді думка про походження словесних творів значно модифікувалася»3. У літературнокритичній концепції і практиці Шишманова існує чітке і конкретне усвідомлення ролі перекладу як нового, вищого етапу історичного розвитку літературної рецепції чужого художнього спадку в Болгарії. Цей етап не лише новий, а й вищий і більш сучасний в історичному плані по відношенню до основної форми рецепції іноземних літератур у ХІХ ст. – болгаризації. Рецензія І. Шишманова на п’єсу К. Величкова «Вінчензо і Анжеліка» (складний прецедент у русі болгарської літератури по ланцюжку болгаризація – переклад – наслідування – оригі4 нальна творчість) містить принципові засади і відправні точки, пов’язані з виникненням порівняльноісторичного мислення. Очевидним є факт, що на своє му початку болгарська літературна компаративістика розвивається у русі, у тісному зв’язку з потре бами літературного процесу, як літературна політика і критика, яка торкається і вирішує актуальні літературні та культурно історичні проблеми, і в першу чергу – проблему «прилучення» (тобто співвіднесення) болгарського літературного розвитку з європейською літературною конвенцією. Цікавим є прецедент «болгаризації» деяких теоретичних понять, який зустрічаємо у рецензії І. Шишманова на драму П. Іванова «Апостоли свободи», де Шишманов пропонує болгар ські еквіваленти таких термінів, як мотив, дія, експозиція тощо. Компаративна практика Шишманова показує, що завдання, теми, актуальні ідейнотематичні проблеми, на які орієнтується молоде болгарське порівняльне літературознавство великою мі рою пов’язуються з національними і суспільними завданнями. Це пояснює і широку популярність у перших болгарських компа ративістів теми «болгари в літературах інших народів». Болгар ське порівняльне літературознавство «пристосовує» цю возро жденську тему, пов’язану з національними можливостями, до методології тодішньої компаративної науки, можливостей росій ської «теорії мандрівних мотивів». Про те, наскільки ця пробле ма є актуальною у молодому болгарському порівняльному ліера турознавстві, говорить факт, що на нього орієнтуються практично майже всі автори перших компаративних студій у Болгарії. Як уже зазначалось, Й. Іванов ще у 1898р. окреслює тему пристності Болгарії і болгар в «Османі» Гундуліча. У цей же час Беньо Цонев опрацьовує тему про царя Сімеона у хорватській літературі. У 1900 р. І. Шишманов публікує студію про болгар у «Божевіль ному Орландо» Аріосто, в якій вводить у болгарську літературну науку тему присутності одного народу в літературі іншого як літературну проблему, скрупульозно прослідковуючи літератур ну долю мотиву і пов’язані з ним історичні реалії. Говорячи про Шишманова як основоположника болгарсько го порівняльного літературознавства, не можна не відмітити його заслуг у розробці проблем порівняльного віршознавства. Ще в кінці ХІХ ст. він поставив питання про генезис десятискла дового розміру південнослов’янського історичного епосу у широ кому порівняльному плані, торкнувшись багатьох проблем зв’язків і взаємовідносин між південнослов’янською народною піснею і західною лицарською і фольклорною поезією у часи середньовіччя, проблеми, які не опрацьовані дотепер. Шишманов дуже рано почав використовувати порівняльний метод у внутрішньолітертурому плані. Він називав застосування цього методу «очна ставка» двох епох. Цей метод роботи він широко використовував у своїх лекціях із порівняльної літера турної історії. Кафедра порівняльної літературної історії, на якій він довгі роки читав цей курс, фактично перетворилася на високу наукову трибуну літературознавчої, літературноісторичної і компаративістичної підготовки поколінь філологічних кадрів у Болгарії. Іншим великим центром, який має історичне значення у розвитку болгарського порівняльного літературознавства, є ко ло авторів, які об’єдналися навкруг часопису «Мисъл», пов’я зане, передусім, із постатями Пенчо Славейкова, Кіріла Хрістова і Пейо Яворова. Вони свідомо цікавляться проблемами теорії і практики міжнародних літературних взаємин, зрозуміло, пе редусім, з огляду на проблеми болгарської літератури і її зв’язки з іншими літературами. Їхня діяльність у цьому напрямку веде і до оновлення і уточнення концепції сутності обміну літератур ними цінностями у світовому літературному процесі, тобто суті літературних впливів. І якщо І. Шишманов розглядає літера турну подібність і проникнення на культурноісторичному рівні – як рух і співпадіння літературних форм і ідей, Пенчо Славейков розуміє їх як зародження, «індукування» художніх цінностей. У відповідності до актуального наприкінці ХІХ століття і почат ку ХХ століття психологізму у літературознавстві, він ставить літературну компаративістику не стільки на культурноісторич ну, скільки на літературнопсихологічну основу. Питання впли вів у міжнаціональній сфері художніх феноменів для нього, передусім, це питання впливу митця на митця. Для пояснення літературних впливів і взаємодій Пенчо Славейков схильний за зирнути в «лабораторію» художника. «Творець розуміє твор ця», – пише він у статті «Пушкін у Болгарії», де вперше окрес лює індивідуальнопсихологічні основи своєї рецепційної теорії. Треба підкреслити, що починаючи з Пенчо Славейкова, бол гарське порівняльне літературознавство вже розглядає літера турні явища як художні феномени, тобто як естетичні вартості. Аналізуючи цей період болгарської літературної теорії, Б. Нічев визначає три опорні точки, три вихідні позиції у роз витку уявлень про літературні зв’язки і контакти4. Л. Каравелов схильний пояснювати їх лише відродженням народів, тобто включенням їх у широку і активну культурну спільність. Ішими словами, Каравелов шукає пояснення у культурноісторичному плані. Залишаючись у порівняльній практиці на цій же позиції, Шишманов усе ж приходить до усвідомлення естетичної вартості явищ, які порівнюються. Виокремлення передусім їх естетико психологічної позиції стоїть у центрі концепції П. Славейкова. З другого боку, І. Шишманов і Л. Каравелов ще говорять про наслідування та «продовження» художнього твору. П. Славей ков наголошує на розумінні творця творцем. Однак треба відзначити, що на практиці і Пенчо Славейкову не було чужим широке розуміння рецепції і він часто враховував культурноісторичні умови, в яких вона відбувалась. Він не ви пускав можливості здійснити порівняння у культурноісторич них рамках, прикладом чого є його стаття про Гейне у Болгарії. У подальшому розвитку болгарського порівняльного літера турознавства продовжують співіснувати культурноісторична і психологічна концепції. Яскравим прикладом чого є компара тивістична діяльність Бояна Пенева. Б. Пенев продовжує розпочату І. Шишмановим лінію широ кого зіставного вивчення болгарської літератури у культурно історичному контексті. У йього «Історії нової болгарської літе ратури» (виданій посмертно) значне місце відведено культурно історичним контактам болгарської літератури передусім з її сусідами – сучасними сербською та грецькою літературами. Але, на відміну від І. Шишманова, Б. Пенев приходить до динамічно го розуміння міжлітературного процесу, третуючи міжлітера турні зв’язки як один із чинників літературного розвитку. У Б. Пенева вперше зустрічається масив категоріальних по нять, які, хоча і не створюють єдину літературознавчу систему, ставлять болгарське літературознавство не лише на порівняльну основу, але дають йому вихідні точки, які будуть осмислюватися і використовуватися наступними поколіннями. Лише на перших сторінках своєї відомої студії «Напрямки і цілі вивчення нашої нової літератури» він уводить такі терміни, як естетичне і літе ратурне дослідження, літературний факт, літературна мова, художній стиль, внутрішні та зовнішні чинники літературного розвитку тощо. Цікавим є факт, що Боян Пенев схильний розглядати вітчиз няну літературну критику як момент рецепції літератури і одно часно – як частину самої літератури. Іншими словами, в нього все ще змішуються уявлення про критику як момент зовнішньої історичної інтерпретації твору і критику як активне внутрішнє самопізнання літератури як «щось у собі». Іншими словами, у Пенева герменевтичний і генетикоестетичний аспекти у кри тиці все ще недеференційовані. Діяльність Бояна Пенева у галузі порівняльного слов’ян ського літературознавства знаменує подальшу внутрішню спе ціалізацію окремих галузей цієї дисципліни. Б. Пенев є творцем болгарської наукової полоністики. Протягом свого порівняно ко роткого наукового шляху він значну увагу приділяє польській літературі і болгаропольським літературним взаєминам. На думку Б. Нічева, яскраво характерним є принцип рецепційної се лекції, на основі якої Б. Пенев визначає своє зацікавлення поль ською літературою і її конкретними цінностями. Цей принцип має моральноестетичний зміст – Боян Пенев звертається до польської літератури, щоб відшукати у ній свій ідеал красного письменства. Його ставлення є виразом морального ідеалізму та естетичного утопізму5. Боян Пенев є творцем болгарської критики і теорії пере кладу. Декілька разів він досить гостро, категорично і проблемно висловлюється щодо перекладацької практики і торкається низки проблем літературної рецепції і літературного процесу у Болгарії. Найбільш цікавими у цьому сенсі є його статті «Бол гарські перекладачі» і «Болгарські переклади Фауста», які є першими взірцями аналітичної і науковообгрунтованої критики художніх перекладів у Болгарії. Треба відзначити, що в дусі отриманої літературної освіти, Боян Пенев залишався прибічником перекладу як інтерпретації. Він першим не лише підкреслював необхідність системної літературноісторичної підготовки перекладача, а й боровся за високу культуру перекладу і новий перекладацький рівень у болгарському літературному житті. Значно скромніше значення для розвитку болгарського порів няльного літературознавства має наукова спадщина видатного бол гарського фольклориста і літературознавця Михаіла Арнаудова. Його праці, присвячені фольклору, містять ряд цінних порів няльних спостережень над взаємозв’язком між фольклорними формами і мотивами, що розглядаються на більш широкому тлі. Певний інтерес для порівняльного літературознавства становлять дві його книги «Вступ до літературної науки» (1919) і «Основи лі тературної науки» (1942) (по суті, це одна книжка, яка вийшла під різними заголовками у двох окремих виданнях). Сама по собі вона має компілятивний характер і є навчальним посібником для сту дентівфілологів. Але порівняння цих двох видань, між якими відстань у 23 роки, свідчить про рух і розвиток певних ідей. Роки, які відділяють ці два видання, є надзвичайно важливими для розвитку літературознавства і компаративістики. Тому, якщо у першому виданні зустрічається лише короткий розділ «Порів няльний метод», то другий, окрім цього, містить розділ, присвяче ний «порівняльній літературній історії». Для Арнаудова порів няльний метод, разом із «емпіричним», є одним із двох загальних методів порівняльного літературознавства. Він поширює ці два методи на всі літературноісторичні явища, не локалізуючи їх у психологічному чи соціальному плані. Із «порівняльним мето дом» Арнаудов пов’язує явища трьох порядків (поділ, звичайно, умовний). Він виводить порівняльний метод із порівняльноісто ричного методу Франца Боба і Якоба Грімма у мовознавстві. Тому в деяких випадках ще тоді болгарський вчений наближається до ідеї архетипу як стійкої форми тривалих явищ, перенесених літе ратурним процесом крізь час. Але так як він розуміє речі дуже бук вально, а не зосереджується на сутності методик, Арнаудов губить ся у загальних роздумах, шукаючи буквальний аналог загальних категорій порівняльного мовознавства у літературознавстві. Друга сфера, в якій Арнаудов бачить можливості викори стання порівняльного методу, – це галузь літературних впливів, або те, що пізніше назвали контактологічними зв’язками. З мож ливостями використання цього методу Арнаудов пов’язує (вже у другому виданні) і La litterature comparee Поля ван Тігема і діяльність Revue de litterature, яке почало виходити 1921 р. Тут болгарський вчений наводить конкретні досягнення фран цузької компаративістики в цій царині. Третя галузь, у якій Арнаудов бачить можливості для вико ристання порівняльного методу, – це сфера типологічних схожо стей, які проявилися спонтанно через близькість умов розвитку у різних і віддалених точках земної кулі та які існують незалеж но один від одного. Приклади, які наводить Арнаудов, стосують ся переважно фольклору, етнографії та порівняльної міфології. Після Першої світової війни і у 20–30х роках продовжується дослідження окремих галузей двосторонніх відносин болгарської літератури зі слов’янськими та європейськими. Але важливо відзначити, що у цей період значно трансформується форма літературної рецепції – вона стає переважно синхронною. Цент рами цієї нової рецепційної форми стають низка естетикоідео логічних видань, таких як «Развігор», «Златорог», «Хіперіон», «Листопад», «Корміло», «Ізкуство і крітіка» тощо. Ідеологічна перебудова літературнокритичного сектора, яка відбувалась у Болгарії після 9 вересня, не могла не торкнутися порівняльного літературознавства. Переглядаються «застарілі» підходи «буржуазної компаративістики», закладаються основи «марксистського» порівяльного літературознавства, впроваджу ється нове розуміння особливостей літературного процесу. Особ ливої популярності набуває порівняльне вивчення слов’янських літератур, яке виражається, передусім, у конкретному вивченні окремих слов’янських літератур і в дослідженні двосторонніх відносин болгарської літератури з кожною з них. В традиціях класичної болгарської літературної історії і по рівняльного літературознавства увага науковців продовжує спрямовуватися на возрожденський етап розвитку болгарської літератури і її зв’язки з іншими літературами. Так, Ванда Смохов ськаПетрова розробляє низку контактологічих зв’язків між болгарською та польською літературами, починаючи з болгар ської теми у польській літературі ХІХ століття, стосунками між болгарами і поляками в Болгарії у цей же період, і пізніше перехо дить до проблем типологічних відносин між двома літературами («Книга польського пілігрімства» Міцкевича і «Історія словяно болгарська» Хілендарського). Болгаросербським і болгаро хорватським відносинами присвячені дослідження І. Конева. Особливе значення для літературної славістики має постать Еміла Гергієва, який є автором низки конкретних досліджень з болгаросербських, болгаропольських і болгарочеських літе ратурних відносин і книг, які поряд із цими питаннями торка ються більш загальних проблем «загального та порівняльного літературознавства»6. Велике значення для вивчення і популя ризації слов’янських літератур має його підручник з історії сло в’янських літератур, виданий у 3 томах і призначений для сту дентівславістів і болгаристів. Сперечаючись із визначенням порівняльного літературо знавства, запропонованим французькими компаративістами К. Пішуа та А.М. Русо, Е. Георгієв дає таку дефініцію загально му і порівняльному літературознавству: «Загальне та порівняль не літературознавство вивчає процеси і явища літератури в їх цілісності і взаємовідносинах; типи творчості, авторів і твори; міжнародні літературні зв’язки у минулому і сучасному; відо браження відносин між народами у літературі»7. Розширюючи обсяг дисципліни, перетворюючи її на загальне та порівняльне літературознавство, Георгієв пропонує свою схему сфер дослі дження. Перше місце він надає літературним взаємовідносинам – зв’язкам і взаємодіям, які є основою цієї дисципліни. Дослі дження літературних взаємин пропонується розпочати з гене тичних зв’язків, які передують іншим зв’язкам – контактологіч ним і типологічним. На думку науковця, літературні контакти повинні залишитись об’єктом дослідження, але перестати бути самостійною галуззю дослідження, набуваючи більш широких функцій і стаючи важливим компонентом у процесі розвитку національної літератури, вписуючись у загальні закономірності розвитку. Після контактології схема, запропонована Е. Георгіє вим, пропонує зупинитися на літературній рецепції, яка досліджує закони, умови та обсяг проникнення однієї літератури в іншу. Особливе місце в системі порівняльного літературо знавства має посісти й літературна типологія, інтерес до якої сьогодні витісняє інтерес до контактології. На думку Георгієва, значну увагу необхідно приділити вивченню загальних процесів, міжнародної літературної спільності, світової літератури, спо ріднених літератур, зональних літератур. Їх вивчення повинно бути не арифметичним додатком і механічною конфронтацією літературних фактів, а підпорядкуватись єдиному історичному монізму, який вибудовується у міцному зв’язку з розвитком окремих народів. Окрім цього, порівняльне літературознавство повинно зосередитись і на проблемах художнього перекладу, і ві дображенні життя одного народу в літературі іншого народу, а також ставити питання художнього прогресу, який, на думку автора, є скоріше проблемою загального і порівняльного літера турознавства, ніж національного літературознавства. Аналізуючи розвиток порівняльного літературознавства у Болгарії, не можна не відмітити більш ніж п’ятдесятирічну діяльність Петара Дінекова. В його дослідженнях проблеми болгарської літератури розробляються на розлогому тлі інших слов’янських літератур. До широкого кола його літературних за цікавлень входять проблеми болгарської і слов’янської медієві стики, він є дуаєном сучасної болгарської полоністики. Його перу належать аналізи творчості польських письменників: Владислава Броневського, Юліана Тувіма, Вілгельма Маха; дослідження з галузі болгаропольських відносин, таких як Пенчо Славейков та Адам Міцкевич, «Пан Тадеуш» у Болгарії, Дора Габе і польська література тощо. Останніми десятиріччями у галузі славістики активно пра цюють Л. Мінкова, І. Павлов, С. Ігов, Х. Балабанова, В. Тодоров тощо. Із досліджень, присвячених відносинам болгарської літера тури із західноєвропейськими, треба відзначити широке зацікав лення болгаронімецькими стосунками, над якими працюють К. Гилибов, Н. Андреєва, С. Станчев, болгароанглійськими – Р. Русев, В. Філіпов, А. Шурбаов, болгарофранцузькими – Т. Томов, П. Велчев. Протягом останніх десятиліть, продовжуючи традиції І. Шишманова, болгарське порівняльне літературознавство зробило значний внесок у розвиток порівняльного балканського літературознавства. Навіть можна сказати, що останніми роками болгарське порівняльне літературознавство реалізується пере важно у напрямку балканістики. Доказами цього слугують чис ленні праці П. Русева, Н. Драгової, І. Конева, М. Жечева. Про особливе значення порівняльного вивчення балкан ських літератур, історія якого по суті і є історією порівняльного літературознавства у Болгарії, пише Т. Димов8. На думку автора, на основі загальнобалканських, болгаробалканських чи росій ськобалканських літературних взаємин може бути написана історія певного типу літературних взаємин, або можуть бути висвітлені деякі істотні сторони проблеми регіональних або між регіональних взаємодій, від діалектичної єдності між літератур ним процесом і літературними взаємовідносинами. Необхідність написання єдиної літературної історії балкан ських народів, що було б, як він уважає, «великим досягненням сучасної літературної думки і продовженням зусиль по встанов ленню контактів і спільних духовних цілей, які відбувалися протягом трагічних і величних періодів життя балканських на родів». При цьому, на думку П. Зарева, ця історія повинна відоб разити яскраво виражену близькість літературного розвитку з фольклором, «найглибші передумови розвою окремих балкан ських літератур, їх близькості». Ці думки поділяв і Е. Димитров, визначаючи предмет та цілі літературної балканістики. Особливе місце в розвитку болгарської балканістики нале жить Ілії Коневу, який на основі взаємодії між двома і більшою кількістю регіонально обособлених літератур, якими є балкан ські літератури, намагався дослідити особливу, діалектичну за своєю суттю взаємозалежність між літературними взаємовідно синами і літературним процесом. При цьому взаємовідносини торкаються виникнення і особливостей художніх цінностей, формування письменницької особистості й розвитку національ них літератур із художніми тенденціям і напрямками, що їх характеризують. Ось чому, на думку Конева, при їх дослідженні встановлюється та з’ясовується у певній системі їх місце у гене4 зисному комплексі художніх процесів і явищ; зіставляються митці і твори з огляду на національноспецифічне і спільне в них; частково розкривається зв’язок досліджуваних літератур зі світовим літературним процесом і їх значення для збагачення світової художньої культури. Вивчення взаємовідносин між лі тературами, які регіонально та художньо близькі, має значення і на попередньому етапі при порівняльному дослідженні. Тому що це допомагає виправити фактичні помилки, вільні констата ції, які не є виключенням і при дослідженнях балканських літе ратур. Нерідко особливість однієї з них на окремому етапі історії відноситься і до інших літератур. І навпаки – часто вирізняльна риса, яка об’єднує кілька балканських літератур, підкреслюєть ся як особливість лише однієї з них. Певною мірою це трапляєть ся і через недостатнє знання з’єднувальної ланки між ними, які розуміються у найширшому сенсі – від звичайних контактів між письменниками і діячами культури до заглибленого взаємосприй няття естетичних ідей, до взаємного збагачення літератури. У своїй праці «Літературні взаємовідносини і літературний процес (Болгарська возрожденська література у взаєминах із балканськими літературами)» Ілія Конев намагається вирішити наступні завдання: прослідкувати у певній системі всі основні лінії та тенденції у взаєминах болгарської возрожденської літератури з іншими балканськими літературами в період національновизвольної боротьби на Балканах – до російсько турецької війни 1877–1878 рр.; встановити і пояснити (там, де це можливо) з’єднувальні ланки між цими літературами і місце їх взаємовідносин у генезисному комплексі певних художніх тен денцій; розкрити своєрідну і дуже істотну роль російської літе ратури у цьому процесі; простежити деякі типологічні аналогії у розвитку балканських літератур і таким чином допомогти подальшому вивченню болгарської возрожденської літератури у балканському та європейському контексті. Автор оперує і дає визначення поняттям «твори загально балканського значення», «художні явища загальнобалканського характеру», «балканський романтизм», «балканське Просвіт ництво», «балканські діячі», «світова література» тощо. У ці поняття він вкладає наступні значення: – твори однієї балканської літератури, які тематично або в іншому плані пов’язані з історією всіх або частини балкан ських літератур; – твори даної балканської літератури, які своєчасно або згодом стають відомими у балканських країнах і впливають на літературне або суспільне життя цих країн; – художні досягнення відповідних балканських літератур, які характеризують ідейноестетичний напрямок літературного процесу у південносхідній Європі на окремих історичних ета пах; – письменники і публіцисти, які жили і працювали у біль шості балканських країн або у своїй творчості висвітлювали за гальнобалканські, ідейнополітичні чи культурнопросвітницькі питання; – газети та журнали, які відображають розвиток балкан ських народів з огляду на їх взаємні інтереси в історії і у зв’язку з цим відстоюють певні ідейнополітичні та художньоестетичні концепції. Очевидно, що сучасне літературознавство охоплює свій пред мет більш широко і більш повно розкриває передумови порів няльного вивчення балканських літератур. Наукові інтереси рухаються від встановлення зв’язків між двома письменниками чи двома літературами до все більш об’ємних панорамних дослі джень взаємовідносин між всіма балканськими літературами, до більш розгорнутого розгляду типологічно споріднених явищ і тенденцій. Подальший розвиток балканістики залежить як від заглибле ного вивчення літературного процесу і літературних взаємовід носин на Балканах в їх розмаїтті, так і від творчого використан ня методологічних принципів порівняльного літературознавства. Це дозволить їй звільнитися від перебільшеного емпіризму частини дотеперішніх літературнобалканістичних досліджень, а також від абстрактнотеоретичного підходу до своєрідної та ча сто близької долі основних напрямків у балканських літературах у минулому і новому часі. Розглядаючи розвиток компаративістики у Болгарії, не можна не підкреслити те особливе місце, яке має у ньому постать професора, доктора філологічних наук Бояна Нічева, який з 1987 року очолював Комітет порівняльного вивчення слов’ян ських літератур Міжнародного комітету славістів. Особистий внесок Б. Нічева знаходиться у широкому полі літературної болгаристики, славістики і балканістики. Не мож на не відзначити його досягнення у галузі літературної теорії, де він посідає одне з перших місць не лише у болгарських, але і у світових вимірах. Його дві теоретичні монографії – «Вступ до південнослов’янського реалізму. Від фольклору до літератури в естетичному розвитку південних слов’ян у XVIII і XIX століт ті» (1971) та «Основи порівняльного літературознавства (Порів няльне вивчення літератури і проблеми сучасної літературної науки)» (1986) є обов’язковими для будьякої бібліотеки, циту ються, коментуються і перекладаються в усіх серйозних літера турознавчих розробках. На думку Н. Драгової, серйозний міжнародний резонанс, який мали його книги, був обумовлений їх програмною орієнта цією: дати відповідь на невирішені питання про специфіку сло в’янського і конкретно балканського літературного розвитку, про досягнення балканського літературного феномену і конкрет но пояснити перехід від середньовіччя до сучасної літератури9. На особливу увагу заслуговують і дослідження Б. Ничевим творчості окремих авторів. Вже у своїй першій монографії, при свяченій творчості Димитара Талева, Б. Ничев заявив про себе як про серйозного літературного критика. Він подолав традиційний для болгарського літературознавства погляд на побутовість, і проаналізував художні світ Талева як систему знаків культурної пам’яті, перетворивши опис побуту на явище семіотичного поряд ку, що дозволило повніше розкрити суть болгарської прози. Характеризуючи специфічні риси балканської літературної моделі, Б. Ничев одним із головних об’єктів вибирає сатиру як об’єкт висвітлення («Бай Ганьо», «Пані Міністерша» тощо). Саме сатира запропонувала типово балканські сукупності багато шарових процесів: на соціальному рівні, ментальному, на рівні «естетичного підданства» (термін, введений Б. Ничевим). Саме сатира дозволяє йому дійти висновку, що мова – творець літера турної моделі, всі рухи і зміни естетичної природи літературного феномену випливають із сутності мови. Яка є початком зміни і засобом її утвердження. І це стосується не лише болгарської, але й усіх слов’янських літератур, які будуються з мовної мате рії аналогічного генотипу. Будучи високо ерудованим в галузі літературної славістики, Нічев не лише використовує свої знан ня інших літератур для теоретичних висновків, але розробляє методики й моделі, які працюють в усій славістиці. Своєю книгою «Основи порівняльного літературознавства» він впевнено руйнує застарілі (або суб’єктивні) постулати сучас ної йому літературної компаративістики. На його думку, теорія такої гуманітарної царини, як порівняльне літературознавство, яка так динамічно розвивається, повинна нести в собі проблема тику національної літератури і узагальнювати специфічні форми міжнародного досвіду наднаціонального спілкування цієї літера тури. Він вибудовує свою систематизацію літературознавства з категоричним запереченням європоцентризму як моделі для верифікації. Його висновок, що такі літератури, як болгарська, не відвідають уявленням про «запізнілий прискорений розви ток», із зацікавленням був зустрітий європейськими літературо знавцями, тому що Б. Нічев довів сутність їх самобутності: у неприродних умовах багато процесів розвитку не відбулись «у чистих літературних формах», як це було в інших літерату рах. Але їх розвиток відбувався з допомогою іншого механізму – «у квазілітературній формі», представленій Нічевим у двох яви щах: «баладній течії» та «анекдотичній прозі». У них болгарське літературне життя досягає своєї повноти, орієнтуючись на мо дерне. Таким чином автор доводить, що розвиток має «історичну ідентичність». Саме Боян Нічев в «Основах порівняльного літературознавст ва» дає нове визначення літературної компаративістики – науки про «динамічне буття» (рух) художнього феномену у часі і просто рі, і визначає предметом компаративістики літературну динамі ку. Він досліджує механізми літературної динаміки у трансфор маційних процесах на рівні «чужесвоє», «внутрішнєзовнішнє», «центрпериферія», «сутністьмаргінальість», які в кінцікінців пов’язують літературний розвиток з культурним. Він пропонує вирішити проблему «літературного руху» через можливості пере несення літературного змісту і пропонує для цього систему термінів: перекладінформація, переклададаптація, переклад із власним художнім змістом, переклад in senso stricto. Література 1 Ничев Б. Основи на сравнителното литературознание (Сравнител но изучавае на литературите и проблемие на съвременната литературна наука). – С.: Наука и изкуство, 1986. – С. 208. 2 Жирмунский В.М. Проблемы сравнительноисторического изуче ния литератур. – 1961. – С. 54. 3 Шишманов И. Значението и задачата на нашата етнография // Сборник за народни умиротворения, наука и книжнина // Избрани съчинения. – Т. 2.– С., 1961. – С. 42. 4 Ничев Б. Там само. 5 Ничев Б. Основи на сравнителното литературознание (Сравнител но изучавае на литературите и проблемие на съвременната литературна наука). – С. 212. 6 Георгиев Е. Основи на общото и сравително литературознание // Проблеми на сравнителното литературознание. – С.: БАН, 1978. – С. 4– 30. 7 Там само. – С. 9. 8 Димов Т. За сравнителното литературознание и състоянието на литературната балканистика днес. – С. 9. 9 Драгова Н. Боян Ничев. 75 години от раждането му // http://liter net.bg/publish13/n_dragova/bnichev.htm. Деян Айдачич, Наталія Білик Історія сербської компаративістики Компаративні дослідження в сербському літературознавстві були започатковані в середині ХІХ сторіччя в нерозривній по в’язаності із концептуалізацією національної літературнокри тичної думки, з усвідомленням необхідності системного розвит ку національної науки про літературу. На тому історичному етапі сербська літературна критика ви рішувала важливе стратегічне завдання: вона створювала власні теоретичні підвалини на національному матеріалі, використову ючи національну літературну практику, парадигму національної думки на літературній ниві в контексті загальнослов’янських та європейських культурних і літературних тенденцій. Основною рушійною силою цього процесу стала літературно критична діяльність видатного реформатора Вука Караджича – визначного представника і знакової постаті сербської культури. Одне з провідних завдань вивчення літератури, окреслене В. Ка раджичем, яке було покладено до концептуальних основ порів няльних студій і вважається сучасними дослідниками засадни чим постулатом компаративістики, полягало в необхідності вивчення й висвітлення творчості сербських письменників у за гальному літературному процесі доби в порівнянні з літератур ним процесом попередніх періодів, у встановленні й ствердженні пріоритету національних ідей. У його працях «Рецензія на книгу під назвою «Самотній юнак» і «Друга сербська рецензія… Любо4 мир в Ієрусалимі» («Рецензија (послана учредником нов. серб. на употребљеније) о књизи зовомој Усамљени јуноша», 1815; «Друга рецензија србска… Љубомир у Јелисијуму», 1817)1 досліджуєть ся проза відомого сербського письменника початку ХІХ сторіччя Милована Видаковича. Обґрунтованою Караджичем позицією щодо правомірності утворення паралелей між літературними явищами різних історичних періодів і різних національних літератур пояснюється зроблене ним порівняння створених Видаковичем образів із типами характерів, до яких звертався Сократ. Ідейна спрямованість Видаковичевих романів подається в порівнянні з творами видатних літературних діячів ХVIII сторіччя Доситея Обрадовича і Матіє Рельковича. Власне, поняття порівняльних літературознавчих дослі джень, як і зміст цього терміна, були сформульовані 1852 року в Белградському ліцеї (згодом перетвореному на Велику школу, а далі – на Белградський університет). Так, в опублікованій у Белграді «Вступній розмові» («Уводни разговор») викладача ліцею, поета, драматурга і політика Матіє Бана окреслено науко вий план, у якому пропонувалося порівняльне вивчення фран цузького та слов’янського матеріалу із виокремленням спорідне них явищ, що дозволяло підкреслити своєрідність сербської літератури. Для концептуалізації компаративістики як системи досліджень велике значення мала наголошена вченим теза про репрезентативність контекстуальних досліджень, ефективність такого підходу у вирішенні першочергового завдання – висвіт лення характерних рис і специфічних особливостей національної літератури. Белградський ліцей (Велика школа) після цієї події і до 1905 року, коли його було перетворено на Белградський університет, стає осередком компаративістичних досліджень, які координу валися, зокрема, силами кафедри філології, загальної історії літератури й естетики і її професором Стояном Новаковичем. Згодом, обійнявши посаду міністра освіти, він ініціював відок ремлення літературознавчого напряму, в результаті чого 1873 року було засновано кафедру загальної історії літератури з тема тичним домінуванням літератури слов’ян і сербів, а три роки потому, у 1876, виокремилась і кафедра сербської і слов’янської літератури. На початковому етапі компаративний аспект фігуру вав у руслі курсу історії і теорії літератури. Тоді він був розви нений професором Светомиром Николаєвичем, розробки якого увиразнили у сфері компаративістики проблему сербської історії у творчості зарубіжних письменників. 1893 року його замінив у цій функції Богдан Попович, який в останній чверті ХІХ сто річчя фактично виступив родоначальником академічної сербсь кої літературної компаративістики. Поряд зі своєю освітянською діяльністю Стоян Новакович опублікував протягом 1870–80х років низку праць, пов’язаних із однією з провідних тенденцій у літературній сфері. Йдеться про те, що протягом другої половини ХІХ сторіччя вплив за рубіжного літературознавства й літератури, зокрема російської, німецької, англійської, ставав у Сербії все значнішим і плід нішим, виступаючи джерелом формування численних напрямів і течій. У такій ситуації виникала необхідність у демонструванні прогресивних літературних явищ у ширшому порівняльному аспекті. Так з’являється, зокрема, «Історія сербської літерату ри»2, у якій сербська література пов’язується з течіями євро пейського літературного процесу, висвітлюються значні впливи в окремих періодах їхнього розвитку. Будучи переконаним у тому, що порівняння є «душею науки», учений у цій праці започаткував диференціювання вужчого аспекту – вивчення ана логій і спільностей у літературних мотивах і ширшого – літера турних і культурних зв’язків різних письменств із детальним поясненням того, звідки походить та чи та течія, яка школа стала її витоком, репрезентація надбань якої зарубіжної літе ратури переважає у сфері художньої творчості сербів. Сербську, здебільшого давню, літературу на матеріалі агіографічних тек стів і апокрифів він пов’язував із розвиненими літературами європейських народів, досліджував її в ширшому контексті сві тової літератури. До низки таких праць увійшла публікація «Варлаам й Іоасаф» (до порівняльного вивчення літературної історії і християнської середньовічної белетристики у сербів, болгар і русів)3. І якщо ширший аспект зв’язків він убачав пріо ритетним у компаративних дослідженнях, то вужчий, пов’яза ний із паралелями мотивів у художніх творах, дістав лише окреслення без подальшого відповідного розкриття. Натомість широке висвітлення цієї проблеми увів у компа ративістичний обіг Бранислав Станоєвич. Його праця «Сербство в зарубіжних літературах»4 стала фактично «пілотним» проек том, у якому не лише усталювалась, а й набувала поліфонічного звучання проблема рецепції, щоправда, тоді вона ще не здобула цього термінологічного позначення. На сторінках публікації автор переконує в актуальності розуміння уявлень про вітчиз няну літературу й культуру, сформованих у царині культур інших народів, і закликає фіксувати й висвітлювати всі думки про сербів, які лунають на інонаціональних культурних теренах, усі переклади із сербської мови на іноземні, здобутки сербських учених, які працюють поза межами країни. Новим кроком у розвитку сербської компаративістики стали праці «Огляди з літератури та мистецтва» й «Бомарше»5 Богдана Поповича – викладача порівняльного літературознавства Бел градського університету, діяльність якого мала принципове зна чення для прогресу тогочасної науки про літературу. Виходячи зі своїх позитивістських переконань у тому, що творіння духу мо жуть аналізуватися так само, як і творіння природи, він удавав ся до порівняння як тематичного аспекту, так і методу в пізнанні досліджуваного літературного матеріалу. Активний прибічник неусталеного остаточно в тогочасній науці аналітизму й дидак тизму, автор теорії «рядокзарядком» (теорија «редапоред»), у наукових колах Попович уважається «майстром дослідження деталі». Будучи фахівцем як із літературознавства, так і з мис тецтвознавства, Попович порівнював творчість видатних пред ставників різних видів мистецтва, розглядаючи в компаративній площині в різних композиційних варіантах набутки Веласкеса, Рембрандта, Бетховена, Данте, Сервантеса, Мольєра, Бальзака, Толстого тощо. Дослідник заклав підвалини однієї з основних сфер компаративістики, котра обіймає порівняння семіотично відмінних дискурсів і форм культури, сприяв усталенню основ них можливостей компаративного виміру розширенням прак тики вивчення найвидатніших витворів сербської літератури в ширшому європейському контексті. У першій половині й середині ХІХ сторіччя матеріалом для порівняльних досліджень у Сербії була переважно історія давнього красного письменства, а також сербська народна поезія та форми її відображення в інших європейських літературах. Уже на межі ХІХ і ХХ століть у сербській компаративістиці починає домінувати розробка такого важливого аспекту, як літературні впливи не у традиційному, автономному вивченні, а у пов’язаності цієї проблеми з позалітературною ситуацією. Наприклад, Мойо Медич у виданій в Белграді праці «Анакреонт, Шиллер і П. Петрович Нєгош»6 висвітлює вплив творчості Анак реонта й Шиллера на лірику Нєгоша. Учений наголошував на ефективності виокремлення теми, мотивів і, головне, національ ного колориту твору як основного матеріалу, показовість котрого була найпереконливішою у висвітленні впливів. Новаторською була пропозиція автора щодо формування механізму виявлення фактів впливу: на прикладі «Гірського вінця» П.П. Нєгоша він радив відмежувати в елементах форми й змісту твору всі націо нально марковані компоненти – все, що було пов’язане з історією та культурою Чорногорії, і на решті досліджувати прояви впли вів. Крім того, поряд із констатацією їх наявності, Медич вдається до характеристики їхньої інтенсивності й характеру. Ця спроба, попри відсутність ґрунтовно розробленої теоретико методологічної бази такого типу студій, стала одним із визна чальних кроків у накресленні тематичної наповненості цього аспекту порівняльних досліджень. Корінним революційним поворотом у розвитку сербської компаративістики на цьому етапі вважається праця Йована Максимовича «Становище сербської літератури стосовно вели ких літератур узагалі й російської зокрема» (1892)7, яку відзна чав не лише запропонований автором комплексний підхід до тео рії впливів у літературі, а й цілісність у розкритті поставленої проблеми. Причому принципової ваги набуло не лише звернення до методу порівняльного вивчення першоджерел і виявлення впливів, а й розуміння типів відносин між літературами, тобто типів залежності й взаємного впливу літератур як основної сфери компаративістики. І якщо в попередніх дослідженнях лише усталювалося висвітлення сербської літератури в контексті, котрий складали переважно літератури сусідніх народів, то пра ця Максимовича продемонструвала новий тип дослідження ви значних явищ сербської літератури вже в істотно розширеному контексті. У згаданій праці дослідник виокремлював концепт «ідеї літератури», який пов’язував із накресленою ним потрій ною схемою функціонування національного літературного про цесу. Ця схема передбачала: знайомство з основами літератур інших народів, котрі б могли виступити зразком для розвитку (найавторитетнішою та найспорідненішою для сербської літера тури, на думку автора, була російська); творчість як така, що не уникає інонаціональних впливів, а й не наслідує привнесену ними сутність (причому, буквальне запозичення було названо явищем «патологічним»); рівноцінне контактування письменств у перебігу літературних процесів. Автор поєднав ці форми, вмо тивувавши усвідомлення поняття взаємопроникнень літератур, спроектувавши їх на вісь історичного розвитку в пов’язаності з окресленням «світової» літератури через визначення понять «людство» і «світовий» вимір його функціонування. У резуль таті такі способи творчого співіснування визнавались у публіка ції однією з необхідних умов творення самостійної національної літератури. Безумовно, слід зважати на те, що розвиток компаративних досліджень у Сербії на цьому етапі, як, безумовно, і в усі наступні періоди, не був процесом стихійним. У цей час у дослідженнях такого типу починають з’являтися й окремі розділи, присвячені теорії порівняльного літературознавства, методологічним заса дам компаративної дисципліни, визначенню її основних напря мів і завдань. Відбувається «самовизначення» компаративістики на сербських теренах. Так, у публікації Радована Кошутича «Критика й літерату ра»8 прозвучала думка про необхідність ґрунтовного формування теоретикометодологічних підвалин порівняльного вивчення сербської літератури. Вибір методів автор умотивовував принци пом тяжіння до найсучасніших підходів, що, на його думку, передбачало звернення сербських літературознавців до засад методики й методології відповідних зразків французької ком паративістики – праць Поля ван Тігема, Жозефа Текста, Брюне тьєра, Лансона, Бальдансперже. Ці розробки приваблювали Ко шутича насамперед позицією позитивістського детермінізму. Він створює в компаративістичній практиці прецедент розумін ня мистецтва взагалі й літератури, зокрема, як «соціального факту», котрий може бути зрозумілим лише у зв’язку із психофі зичною організацією людини, рівнем її інтелектуального розвит ку, а їх разом – у пов’язаності з історичними умовами й соці альною ситуацією. Плоди міжлітературних схрещень уважалося найрезультативнішим вивчати виключно в поєднанні з контак тами культур. Учений окреслив спосіб виявлення результатів причиннонаслідкової співвіднесеності літератури й культури, досвіду літератур різних етапів розвитку та історичних періодів. Велике значення в публікації мало апелювання Кошутича до культурних явищ вищого порядку. На його позначення він увів поняття «цілісного культурного життя певного народу», яке за конотацією було ідентичним до «національної культурної тра диції», котра на той час іще термінологічно не прозвучала, але, завдяки дослідникові, досягла ступеня концептуального оформ лення. Автор констатував, що література давнішої культури функціонально набуває статусу не лише зразка, але й фактору створення нового літературного стану, або ситуації, він усталив принцип творення широкого цілісного бачення структури літе ратурних відносин у літературному й позалітературному вимі рах. Ця теоретична база передбачала чітко визначений об’єкт – ступінь і природу національної літературної самобутності й авто номності. У цьому ж руслі теоретикометодологічні питання дещо згодом широко розглядалися також Йованом Кршичем у статті «Порівняльна література і критика»9 із залученням широкої парадигми західної компаративістики, а дещо згодом – Міланом Марковичем у праці «Про літературні авторитети»10. Розширив поле сербської літературної компаративістики учень Богдана Поповича – Йован Скерлич, ім’я якого, щоправда, пов’язують здебільшого з історією літератури. Його компарати вістичні зацікавлення концентрувалися навколо вивчення впли вів французької та російської літератур на сербську в ХІХ сто річчі («Французькі романтики й сербська народна поезія»11). Потужним напрямом у його науковому спектрі стали також по рівняння сербської літератури з німецькою в діахронному вимі рі. Компаративні аспекти, представлені в усіх істориколітера турних працях Скерлича, сприяли вдосконаленню аналітичного підходу при висвітленні проблеми літературних впливів. Проде монстрований ним аналітизм розкривав принципові риси своє рідності сербської літератури, сформовані явленістю в ній усього багатства народної традиції, показав дискретність літературного процесу, обґрунтував відкритість сербської літератури в різні періоди її розвитку. Крім того, у вивченні впливів Скерлич упро вадив опрацювання їх проявів на рівні жанру й елементів форми літературного твору. Такий підхід було продемонстровано у пра ці «Історія нової сербської літератури»12. В останньому розділі публікації, виокремлюючи риси спорідненості у творчості серб ських і французьких письменниківреалістів, Скерлич не вда вався до деталізації. Проте запропонований ним матеріал уза гальненого розгляду творчості сербських митців кінця ХІХ сто річчя в порівнянні зі здобутками Руссо, Гюго, Ренана, значно посприяв збагаченню бази емпіричних досліджень сербських компаративістів. Крім того, праці Скерлича утвердили у вітчиз няному порівняльному літературознавстві діалектику, аспек туальну комплексність у вивченні літератур у процесі літера турних взаємин. Його ж наступники зробили цей принцип вивчення наукових об’єктів постійним і традиційним. Важлива сторінка сербської компаративістики пов’язана з іменем іще одного послідовника Йована Скерлича – Бранка Ла- заревича. Окрему увагу варто звернути на його повоєнні студії, зокрема, «Великі твори й «золотий вік» мистецтва»13. Тут на прикладах вершинних здобутків світової літератури різних епох подається висвітлення основних категорій і неперебутніх цінно стей мистецтва. Завдяки розробленій креативності й водночас системності підходу Лазаревичеві вдалося запровадити в серб ському порівняльному літературознавстві модель, яка відзнача лася максимальною на той час широтою залученого літературно го матеріалу й створенням всеохопного зображення об’єкта дослідження. На початку ХХ сторіччя інтереси представників сербського порівняльного літературознавства були сконцентровані на проб лемах впливів, джерел і зв’язків. 1905 року Велика школа була перетворена на Белградський університет, де поряд із теорією літератури окремим предметом уводилась і «порівняльна література», яку до 1929 року викла дав П. Попович. Його науковій манері завдячує виведенням на окремий рівень висвітлення ключових віх сербського літератур ного процесу в його взаємопов’язаності з аналогічними явищами загальноєвропейського виміру. У стінах Белградського універси тету було створено найзначніший масив компаративістичних праць. Цей заклад, наслідуючи традиції, успадковані від Вели кої школи, продовжував залишатись епіцентром сербських ком паративістичних досліджень. 1926 року засновано кафедру схід ної філології, яку очолив Фехим Байрактаревич. Завдяки його дослідженням у сербській науці остаточно вкорінилось у статусі самостійного напряму вивчення зв’язків східних і західних літе ратур. Таким чином, у двадцятих роках у Белградському універ ситеті сформувалось «ядро» компаративістики міжвоєнного періоду ХХ сторіччя. З його ініціативи й силами його активних членів 1927 року було створено часопис «Зарубіжний огляд» («Страни преглед»), концепцію якого визначило прагнення ознайомити читачів із кращими зразками й інонаціональними впливами на кожну літературу. На кафедрі загального й порівняльного літературознавства компаративний аспект вивчення літератури розвивав Воїслав М. Йованович, зокрема у праці «Містифікації іллірійських балад «La Guzla» французького романтика Проспера Меріме»14, а також у дослідженнях перекладів сербської народної поезії. Учений зосередився на проблемах обміну темами, сюжетами, мотивами, на вивченні відображення в сербській літературі інонаціональ них мотивів тощо. Еволюція цього аспекту сербської компаративістики пов’я зана з дослідженням Павле Поповича «Адвокат Патлен у дуб ровницькій літературі»15. Крім того, у працях науковця, а згодом й інших сербських компаративістів, порушувалась іще одна над звичайно важлива проблема. Ішлося про нерозривну пов’яза ність діалогу культур із діалогом творчих індивідуальностей. Її висвітленню присвячені праці П. Поповича «Доситей і Лабрю йєр», «Видакович, Шнабел, Шиллер»16. Тут було запропоноване висвітлення особистих контактів сербських і хорватських пись менників із представниками інших національних літератур. Об’єктом порівняльного дослідження виступили особисті зустрі чі й листування митців. Цьому питанню, розкритому на матеріа лі творчості знакових постатей сербської, німецької та російської літератур, були присвячені також праці Милоша Тривунця про Бранка Радичевича й фон Фалерслебена, а також про Змая і фон дер Фогельвейде і про вплив Гете на «Вертера» Лазе Лазаревича17. Висвітлення літературних запозичень у поєднанні з пробле мою впливів запропонував Милан Джурчин на матеріалі сербсь ких народних пісень у німецькій літературі й, зокрема, у твор чості Гете18, а також у моделі взаємовідносин ідей іліризму й роману А. Доде «Королі у вигнанні»19. Питання рецепції та впливів становить також основу праці Пауліни Лебл-Албала «Віктор Гюго в сербській літературі»20. Проблеми запозичень і впливів у їх пов’язаності з імаголо гічними явищами порушує у своїх студіях Андра Гаврилович. Зокрема у праці «Серби в пушкінській поезії»21 він розкриває, по суті, ключовий аспект імагології, на який посилались і в попе редніх працях, але без застосування належного системного під ходу. Йдеться про елементи сербської культури в пушкінській поезії. Багатоаспектність у висвітленні типологічних паралелей впроваджував у сербській компаративістиці Тихомир Остоїч. Дослідник не охоплював увесь комплекс типологічних питань, звертаючись переважно до проблеми спільностей. Водночас його праця містить важливі узагальнення, котрі утверджують науко ве виокремлення причиннонаслідкового циклу в типологічних явищах і засвідчують такий характер аналізу питання, який на креслює перспективу звернення до зумовленості імпульсів і гене тичної спорідненості як основи подібних сходжень. Застосу вання зазначеного підходу Остоїч демонструє у фрагментах публікації «Сербська література від великого переселення до Доситея Обрадовича»22. Окремий розділ праці автор також при святив дослідженню російського впливу у зв’язку з витоками й формуванням сербської поезії. Висновки, яких дійшов учений, спрямовувалися на ширші узагальнення – на розкриття цілісно сті комплексу російськосербських впливів і зв’язків. Новими підходами суттєво збагатили сербську компарати вістику опубліковані у 30х роках у Франції праці Милоша Савковича «Бібліографія французьких реалістів у сербськохор ватській літературі», «Риси французького реалізму в сербсько хорватському романі»23, в яких було розширено діапазон вивчен ня літературних впливів і джерел. У сфері теорії і методології цьому сприяла пропозиція Савковича орієнтуватися на психоло гічний і соціологічний підходи при застосуванні аналітичного методу опрацювання матеріалу. В емпіричному плані відповідну роль відіграло застосування літературної концепції реалізму до об’єкта досліджень. У результаті у праці почали фігурувати такі запропоновані автором додаткові рівні контекстуальної парадиг ми, як «національна психологія», «соціальна історія», «історич ний феномен». Ступенем узагальнення цих концептів виступив європейський ареал. Ситуація в сербському порівняльному літературознавстві міжвоєнного двадцятиріччя загалом визначалася накопиченням великого корпусу літературного матеріалу, пов’язаного з надзви чайно плідним періодом реалізму. У його висвітленні в компара тивних аспектах пріоритетним уважалося звернення до росій ської літератури, з’ясування її впливу на сербську реалістичну прозу, внаслідок чого питання впливів інших європейських літе ратур у сербській компаративістиці було переміщене на маргінес проблематики досліджень. Увагу М. Савковича вперше привер нули французькі джерела сербського реалізму і вплив французь кої літератури на сербський роман цієї доби. Прагнення до їх усебічного вивчення і синтетичний характер поставленої проб леми логічно зумовили потребу перегляду механізму синтезу в цій галузі компаративістики. Особливого значення у вивченні французьких впливів набувало питання ролі й характеру між національного літературного та культурного взаємопроникнення в тісному зв’язку із проблемою ступеня й природи національної мистецької автономності. Розробляючи цей аспект компаративі стики, Савкович, поряд із іншим, виділив окремим ракурсом надзвичайно насичену лінію взаємин – літературну рецепцію, хоча й не запропонував комплексного підходу до вирішення проблеми взаємодії. Автор висвітлив її на матеріалі сприйняття французької прози на сербських теренах, а саме – творчості В. Гюго, Е. Золя в сербському літературознавстві. Питання рецепції класиків світової літератури у сербському культурному просторі в цей час починало розроблятися широко й ґрунтовно. Інтенсивність розробки цього напряму компарати вістики засвідчують праці Ільї Петровича «Лорд Байрон у юго славів»24, Петара А. Митропана «Пушкін у сербів»25, Джордже Живановича «Серби і польська література»26. Поряд із іншим, сербське порівняльне літературознавство першої половини ХХ сторіччя продемонструвало принципові масштабні узагальнення. Вагоме місце тут посів Милан Богда- нович, учень Йована Скерлича, один із найпомітніших діячів сербської культури свого часу. Квінтесенцією його багаторічних літературознавчих зацікавлень, аналітичних і синтетичних праць, що беруть свій початок у міжвоєнному двадцятиріччі і тривають після закінчення Другої світової війни, стала фунда ментальна праця «Старі й нові»27. У руслі істориколітературної спрямованості автор тяжіє до розкриття впливів у межах дискур су сербської літературної традиції, подає картину самобутності сербських літературних діячів різних поколінь і накреслює їх взаємозв’язок, який виник у результаті впливів. Дослідник пропонує літературознавчий аналіз творів у контексті панівної художньої концепції часу, демонструє домінантні риси, прита манні індивідуальній авторській поетиці, стилю. Крізь призму «атмосфери епохи» простежено їх детермінованість, виокремле но константні риси, пов’язані з національною традицією. Залу ченням чіткої періодизації Богданович створює уявлення про поетапність впливів між представниками різних творчих генера цій, співвіднесеність їх рефлексів із аналогічними явищами в європейських масштабах. Новий зміст у сербські компаративістичні дослідження першої половини ХХ сторіччя внесла Ісидора Секулич. У своїх студіях вона часто вдавалася до порівнянь не лише кількох тво рів одного автора, а й творів і доробку різних письменників, у тому числі різних національних літератур та історичних епох. Об’єктами її дослідницької уваги, поряд із видатними представ никами сербського красного письменства, стали Гете, Толстой, Андерсен, Пушкін. Секулич увиразнила багатогранність, демон стративність питання аналогій у темах, мотивах та інших склад никах змісту літературних творів. Крім того, при висвітленні літературної типології нею була виокремлена індивідуальна поетика митців як самостійний показовий матеріал досліджень. На цих засадах побудована її трилогія «Аналітичні моменти і теми», а також праці «Із вітчизняної літератури», «Із зару біжних літератур»28. Порівняльний метод було покладено й в основу досліджень Марко Ристича – сербського письменника і критика, який, по ряд із Глігоричем і Богдановичем, був одним із провідних діячів сербської літератури першої половини ХХ сторіччя. Це відобра зилось у його публікаціях «Передмова до кількох ненаписаних романів» і «Простірчас»29, куди ввійшли здебільшого праці пе ріоду міжвоєнного двадцятиріччя. Ними Ристич, зокрема визна чив зміст ліберального критичного концепту, накреслив шлях до інтелектуальної та духовної незаангажованості літературно критичної думки. Дослідник відійшов від позиції естетичного позитивізму, проголошуючи критерії авангарду, творчого динамізму, ірраціоналізму. Ці орієнтири критик виокремлював у компаративному зрізі, вдаючись переважно до зразків фран цузької літератури. На подібних концептуальних позиціях ґрунтуються праці сербських компаративістів другої половини ХХ сторіччя, на приклад, Аниці Савич Ребац «Антична естетика і наука про літературу», «Елінські краєвиди»30. Тут проблема літературних впливів досліджується на матеріалі античних мистецьких цін ностей, котрі збагатили літературними рефлексами сербську лі тературу різних епох. Зазначена проблема стала магістральною і в науковій діяльності Милана Будимира, що відобразилось у праці «З балканських джерел»31, Славко Леовца, який у пуб лікації «Еллінська традиція і сербська література двадцятого сторіччя»32 створив ціліснішу картину античних рефлексій і ре цепції, а також Мірана Флашара, автора праць «Нєгош і анти ка», «Студії про Стерію»33. У 50ті роки ХХ сторіччя в розвитку сербської компарати вістики значну роль відіграли праці Мідхата Бегича, увага якого від початку, знаменованого книгою «Перехрестя»34, і до її друго го видання (1969) була спрямована на широке тло європейської літератури при дослідженні традиції сербського письменства, зокрема доби реалізму. Вченим розглядалися ідейні й естетичні зв’язки сербської літератури з французькою. У такому порів няльному ракурсі було методологічно поглиблено дискриптив ний підхід: ідучи від теми до теми, Бегич звертався до духовного коріння тогочасної сербської літератури, до народних вірувань і релігійної сфери, з’ясовував не лише впливи, але й, навіть біль шою мірою, духовні контакти й спільності, що були їх логічним наслідком, висвітлював її спорідненість із відомими зразками французької культури й мистецтва – із творчістю Гюго, Вольтера та ін. Проблема обміну темами, сюжетами, мотивами, а також явища імагології у другій половині ХХ сторіччя широко роз роблялись у працях Іво Тартальї «Гвічардіні й Андрич (шляхами турботи про замовчування таємниці)» та «Письменник як читач і читач як письменник»35. Водночас у цей період широко розвивається така галузь серб ської компаративістики, як типологічне вивчення літератур, котра набувала в той час особливого значення у зв’язку із ґрун товним висвітленням питання зумовленості не лише типологіч4 них збігів, а й відмінностей. Ідеться, відповідно, про спільність історичної долі народів, подібність тенденцій та національну своєрідність, які виявляють себе в розвитку різних культур і ху дожній творчості. На тому етапі розвитку компаративістики з’ясування типологічних сходжень у дослідженнях зазначених учених давало змогу не лише констатувати, а й зрозуміти сут ність та зумовленість таких важливих компаративістичних понять, як «зустрічні запити», або «літературна потреба». Типо логічне вивчення в даному разі базувалося на методології, яка вела від ретельного аналізу фактів до глибоких узагальнень, до розуміння сутності істориколітературного процесу. Інший аспект типологічного вивчення літератур був позна чений зверненням до тих рис, які водночас умотивовували як спорідненість двох літератур, так і відмінності між ними. Йдеть ся про таке вивчення основних тенденцій їхнього розвитку, коли дослідження однієї з них допомагає зрозуміти особливості іншої. Увага вчених зосереджувалась на дослідженні творчості видат ного письменника в певному типологічному контексті. У своїх публікаціях автори розкривали своєрідність творчості митця і відображення в ній загальних закономірностей літературного розвитку, характеризували індивідуальний стиль письменника як такий. Присвячені цій проблематиці праці Віди Маркович (зокрема, «До епістемології літератури»36) й досі не втратили актуальності. Класичний дискриптивний підхід у сербському порівняль ному літературознавстві після Другої світової війни ХХ сторіччя змінив Света Лукич – автор кількох публікацій, присвячених загальним проблемам літератури, які за своїм значенням і широ тою впливу могли вважатись універсальними. Принципову вагу мала його монографія «Післявоєнна югославська література»37. Виходячи із традиційних засад порівняльного літературознавст ва, критик звертається до надзвичайно важливого матеріалу – узагальнює специфічні особливості розвитку всіх літератур народів Югославії, висвітлює ключові питання їх повоєнного лі тературного розвитку. Праця стала винятковим літературознав чим прикладом дослідницького репрезентування поєднаності європейської культурної традиції і сербського національного письменства у системі літературного процесу колишньої Юго славії. Окремою сторінкою в історії сербської компаративістики стали дослідження Драгана М. Єремича. У певному сенсі дослід ник продовжує традицію компаративної аналітики, підвалини якої заклали Б. Попович і Б. Лазаревич. Він вдається до поглиб лення фактографічних основ порівняльного літературознавства. Крім того, учений розглядає літературні твори в широкій пер спективі і, пояснюючи їхній характер, висвітлюючи спільну концептуальну вісь, визначає їхнє місце в європейському літера турному процесі. До їх числа належать «Критик і естетичний ідеал», «Доба антимистецтва»38. Тут автор проводить синхронні й діахронні паралелі стосовно творчого методу представників красного письменства, включає до контексту з’ясування цього питання літературні здобутки А. Рембо, Е. Гемінґвея, А. Мальро. Зі свого боку, Зоран Гаврилович у дослідженнях «Від Вої слава до Диса» і «Знахідки»39 виводить компаративну проблема тику в полемічні виміри. Порівняльні аспекти він пов’язує з ми стецтвом слова американських письменників, спрямувавши фокусну перспективу компаративістики на американську та югославську літератури періоду між двома світовими війнами. Далі шлях порівняльного літературознавства в Сербії розви вається в руслі узагальнення принципів компаративних дослі джень представників різних літературних епох, що становило концептуальне ядро праць Станислава Вінавера. Порівняння ста ло логічною й методологічною основою всіх його досліджень. Він проводив широкі компаративні паралелі в царині слов’янських літератур і їх окремих напрямів, у руслі традиційних і нових жанрових утворень, репрезентованих у сербській літературі. Тут слід звернутись передусім до праці «Натхнення й суперечливість Лази Костича»40, опублікованої лише через тридцять років після смерті письменника. Дослідник висвітлював літературну діяльність видатного сербського поета ХІХ сторіччя в контексті мистецьких здобутків його європейських сучасників і поперед ників, виокремлював у його творах традиційні об’єкти компара тивістики, які належали до царини імагології. На цьому історичному етапі сербське порівняльне літерату рознавство виходить за традиційні межі й відкриває нові мож ливості. Подовжуються синхронний й діахронний виміри, роз ширюється спектр проблематики, збагачується методологічний інструментарій їхнього вирішення. У зв’язку з цим потрібно звернутися до компаративних досліджень, авторами яких були видатні літературні діячі доби: Воїслав Джурич («Мова поезії», перша книга опублікована 1966, друга – 1969 року41) і Драгіша Живкович, який у праці «Євро пейські межі сербської літератури»42 розглядає сербську літера туру ХІХ сторіччя в загальноєвропейському контексті й на тако му широкому матеріалі вирішує питання періодизації літератури тієї доби, досліджує історію сербської літератури XVIII–XX сто річчя в типологічному аспекті, у співвіднесеності з європейськи ми літературними тенденціями, напрямами й стилями. Увага дослідника спрямована на матеріал, пов’язаний із традиційними для європейських культур епохами, напрямами, стилями – про світництвом, класицизмом, романтизмом, реалізмом, модер ном – котрі, розвиваючись у сербській літературі, набували своє рідної, специфічної конфігурації, відповідно до її національних потреб і своєрідності розвитку. Поряд зі значущістю пласту до сліджених літературних процесів і явищ, вагомий внесок нау ковця в розвиток сербського порівняльного літературознавства полягав у систематизації істориколітературного матеріалу за допомогою одного з ключових компаративних аспектів – типо4 логічних аналогій. Концептуальної системності в цей час набуває наукове ви світлення питання рецепції класиків світової літератури в серб ському літературному процесі. Цій проблемі приділяли предмет ну увагу Томислав Бекич («Кафка у південних слов’ян», «Генріх Манн у сербів і хорватів»), Милица Милидрагович («Сербська література і Микола Гоголь»), Воїслав Бойович («Толстой у сер бів»), Зоран Божович («Чехівські оповідання у сербській літера турі»)43 (1988). У розвитку сербської компаративістики другої половини ХХ сторіччя важливу роль відіграли дослідження Зорана Кон- стантиновича, професора Белградського університету, з 1970 до 1990 р. – директора Інституту компаративного літературознавст ва Інсбрукського університету, керівника проекту порівняльного вивчення сербської літератури Інституту літературознавства й культурології в Белграді, члена Комісії з питань літератури й досліджень мистецтва й культури при Австрійській академії наук, члена товариства «Південна Європа», засновника Гум больдтівського клубу в Сербії. Літературознавець широкого кола зацікавлень, він опанував досвід різних компаративістичних шкіл, здобуваючи освіту в Белграді, Загребі, Мюнхені. Їх набутки сприяли формуванню підґрунтя досліджень та встановленню ефективних результатів, які відобразились у багатьох його пра цях, зокрема у студіях «Феноменологічний підхід до літератур ного твору» (1969), «Естетика рецепції» (1978), «Вступ до порів няльного вивчення літератури» (1984), «Компаративне бачення сербської літератури» (1993), «Німецькосербські взаємини» (1997)44, які традиційно вважаються одними з найвищих досяг нень не лише сербського, а й світового порівняльного літературо знавства. У цих знакових публікаціях дослідник широко представив усі магістральні лінії компаративістики не лише в емпіричному, а й у теоретикометодологічному плані. Констан тинович адаптував до сучасного наукового обігу ключові набутки сербської компаративістики минулого, узагальнив досягнення вітчизняних наукових попередників, систематизував понятійну базу, структурував термінологічний апарат, завершив створення цілісних картин історії сербської літератури й доробку красного письменства інших європейських країн у їхніх взаєминах. Праці З. Константиновича підняли на якісно новий щабель такий ком паративістичний аспект, як вивчення літературної рецепції окремих письменників і національних літератур у зв’язку з літе ратурним процесом у Сербії і, не меншою мірою, рецепції кла сиків сербської літератури в інонаціональних (здебільшого європейських) культурних сферах. Зокрема, принциповим було запропоноване дослідником обґрунтування значення перекладу як форми рецепції літературних явищ в інонаціональних культур них сферах. Учений широко розробив практику комплексного вивчення літературних зв’язків у їх основних формах реалізації – особистих контактах, оцінці літературознавством і критикою, перекладах, у поєднанні з проблемами впливів і типологічних спільностей та відмінностей, що розширювало об’єкт досліджень до обсягів, які дозволяли говорити про явище вищого порядку, – літературні взаємини. Такий підхід не лише пропонувався, а й розвинувся та усталився завдяки дослідженням З. Констан тиновича. У зв’язку з компаративістичними розробками З. Константи новича необхідно згадати проект, який став віхою в розвитку сербського порівняльного літературознавства кінця ХХ сторіч чя. Членом його редакційної колегії був З. Константинович. Ідеться про масштабне академічне видання, яке, поряд зі зга даними публікаціями, засвідчило тенденції цілісності концепції досліджень літературних взаємин – збірник наукових праць «Творчість Іво Андрича в контексті європейської літератури й культури»45. Поряд із андричезнавцями він згуртував провід них сербських компаративістів різних поколінь. Його учасника ми стали Никша Стипчевич із матеріалом «Іво Андрич і Фран ческо Гвічардіні», Радован Вучкович зі статтею «Поезія Андрича в контексті експресіонізму», Душан Глишович із працею «Обра зи австрійців і німців як структурні елементи в літературних тво рах Андрича», Витомир Вулетич із повідомленням «Іво Андрич російською мовою», Васа Д. Михаїлович із висвітленням питан ня «Сприйняття літературних творів на англомовних теренах», Міодраг Стоянович – із проблемою «Іво Андрич у грецькій літе ратурі» тощо46. Зі студією «Проблеми рецепції і перекладання Іво Андрича»47 на його сторінках виступив і З. Константинович. У виданні були зведені в систему результати традиційних підхо дів та інноваційних спроб у деталізації вивчення взаємин, пору шені питання інтердисциплінарності в методології і тематично му діапазоні порівняльних досліджень. В останній чверті ХХ сторіччя міцні позиції в зосередженості рушійних наукових сил порівняльного вивчення літератур у Сер бії обіймає Сербська академія наук із координаційним центром в Інституті літератури та мистецтв. На базі та за сприяння Інсти туту проводились міжнародні заходи з компаративістики – одним із магістральних стала наукова нарада «Функція і рецеп ція літературного твору», проведена в Белграді 1976 року під головуванням З. Константиновича. Доповіді представили сербські й зарубіжні компаративісти Г. Р. Яусс, Р. Ескарпі, М. Фрайнд, А. Флакер, Г. Ерор та ін. Провідною темою була проблематика й методологія досліджень літературних взаємин. Це питання залишається ключовим і в 90х роках ХХ ст., а також на початку ХХІ сторіччя. З ним пов’язаний проект «Порівняльне вивчення сербської літератури», засновником і ке рівником якого за сприяння Сербської академії наук був ака демік Никша Стипчевич. На викладених у ньому результатах наукового пошуку в компаративістичній сфері, а також на окрес ленні теоретикометодологічних принципів і механізму реаліза ції проекту, на сучасному етапі побудовано концепцію щорічного збірника «Порівняльні дослідження», який видається в Белграді Інститутом літератури й мистецтв. У ньому беруть участь дослід никипочатківці й молоді вчені, досвід яких уже став опорою в пошуках науковців інших країн. Серед них Желько Джурич («Поетичний синтез: сербськоіталійські культурні зв’язки», «Італія Мілоша Црнянського: компаративні студії», «Джозуе Кардуччі в сербській культурі»48 та ін.), Мирка Зогович («Італій ська література в сербській періодиці на межі двох століть»49). Низку праць із зазначеної проблематики опублікували також Лиляна Банянин («Літературноісторичні матеріали про сербсь ку літературу в італійському часописі «Ricerche Slavistiche» (1952–2000)50), Светлана Стипчевич («Сербська література в іта лійській літературній історіографії»51), Персида Лазаревич ді Джакомо («Рецепція творів Александра Тишми в Італії», «Рецепція творів Мілорада Павича в Італії», «Відображення іта лійської дійсності в поезії Івана В. Лалича»52). Ці ж тенденції засвідчує також праця Ліляни Павлович-Самурович «Опозиція за домінантним літературним жанром. «Дон Кіхот» Сервантеса в сербській прозі кінця XVIII – початку ХХ сторіччя»53. Зазначені інституції та заходи мали неперебутнє значення для розвитку сучасної сербської компаративістики, оскільки консолідували дослідницькі сили, виокремлювали квінтесенцію здобутків у цій науковій галузі, визначали пошукову базу й на креслювали актуальні перспективи наукових зацікавлень у ХХІ сторіччі. Так, у працях Гвоздена Ерора, зокрема в публікації «Іще раз про компаративістику й герменевтику»54 відображена тенденція безумовного переходу до інтердисциплінарності. Тут набуває нового звучання висвітлення проблеми, порушеної наприкінці 70х років ХХ сторіччя у статті дослідника «Компаративістика й герменевтика»55. І якщо на тому етапі автор пропонував пріо ритет приведення постулатів традиційного порівняльного літе ратурознавства у відповідність до процесу й результату літера турної творчості з метою трактування художнього твору, то нині, з висоти накопиченого наукового досвіду, він звертав увагу на продуктивність урахування експліцитного й імпліцитного чита ча, на розрізнення аплікації для метаінтерпретації художньо го тексту тепер уже в інтеркультур(аль)ному аспекті. Крім того, науковець обстоював принципову потребу звернення до інтердисциплінарності, зважаючи на її ефективність, результа тивність у компаративістичних дослідженнях. Поряд із цим, сучасне сербське порівняльне літературознавст во спирається на розуміння твору як цілісності, як художнього світу, що несе в собі глибокий зміст. Крім того, воно поєднує досягнення сучасної герменевтики з однією із сучасних літерату рознавчих позицій, згідно з якою твір виступає процесом, яви щем, що включається в усе нові контексти і продукує нові шляхи розв’язання глибоких екзистенційних питань. У зв’язку з усталенням зазначеної концепції слід наголосити на працях професора Белградського університету, одного з ідео логів та координаторів Міжнародного славістичного центру Сербської академії наук Злати Бойович «Ренесанс і Бароко» та «Дубровницькі письменники»56. У своїх студіях дослідниця ви значила багатоаспектність проблеми витоків і джерел у системі генетичної спорідненості літературних явищ, якими були пере важно дубровницька й приморська літератури доби Ренесансу й Бароко. Серед найважливіших аспектів наголошуються пріо ритети визначення витоків на рівні елементів змісту – теми, ідей, мотивів тощо. Для праць авторки характерне увиразнення прин ципу синтезування загальної лінії розвитку літератури в етніч ному, ментальному руслі, виявлення універсального й окремого, розуміння традиції, її тяглості й перервності, із дотриманням хронології протягом певного історичного відрізку. Здебільшого це простежується у студії «Ренесанс і Бароко». Так, наприклад, у висвітленні питання джерел характерні риси загального визна чаються у зв’язку з античною міфологією («Античний міф у пое зії Мавро Ветрановича»), а окремого – у співвіднесеності з усною народною творчістю («Мавро Ветранович і усна народна твор чість»). Поряд із цим у праці представлено й принцип сучасного висвітлення таких традиційних компаративістичних напрямів, як імагологія (ця проблема розробляється в розділі «Літератур ний та історичний портрет турків у творах Марина Држича»), впливи (вони розглядаються у статті «Осман» у колі італійської епіки XVII сторіччя» на матеріалі творів «Звільнений Єрусалим» Торкватто Тассо й «Осман» Івана Гундулича), переспіви (їм при свячено розділ «Про перші спроби переспівів «Звільненого Єру салима» Торкватто Тассо»). Логіку запропонованої моделі відріз няє структурованість і системність у масштабному вивченні загальнокультурного, а саме, історичного, суспільного, політич ного контексту, ключових ознак мистецької концепції доби, есте тики й поетики, літературних течій і напрямів, родів і жанрів. Висвітлення магістральних проблем літературних взаємин, реалізоване в широкому історикогенетичному й типологічному руслі, свого часу становило пріоритет інтересів Вітомира Вуле- тича, що відобразилось у його праці «У російськосербському літературноісторичному просторі»57. На великому часовому від різку (розглядається період від початку XVIII до кінця ХХ сто річчя) автор зумів удосконалити модель створення цілісної картини рецепції, типології, впливів у двосторонніх сербсько російських культурних і літературних взаєминах на матеріалі ключових творів знакових авторів, серед яких «Ревізор» Гоголя і «Сумнівна особа» Нушича, «Війна і мир» Толстого і «Тихий Дон» Шолохова, а також дослідив творчість Д. Обрадовича, В. Караджича, І. Андрича. У сучасній сербській компаративістиці таку спрямованість наукових досліджень, зокрема, працями «Лермонтов у сербській літературі (до Другої світової війни)», «Поміж світів: нові аспек ти літературних творів Десанки Максимович»58, демонструє Міодраг Сибинович – професор Белградського університету, уче ний, який здобув беззаперечний авторитет у колі сучасних серб ських літературознавцівкомпаративістів. Поряд із іншим, важ ливим науковим здобутком дослідника вважається впровадження не фрагментарного, а системного вивчення української літерату ри в зіставленні з вітчизняною. Зокрема, істотну роль відіграли його праці «Слов’янські імпульси в сербській літературі й куль турі: славістичні студії» та «Слов’янські вертикалі: сербські, російські, білоруські й українські літературні теми»59. Популя ризуючи власними перекладами на сербських теренах україн ську поезію, звертаючись до вивчення історії українськосерб ських культурних зв’язків, учений фактично започатковує україністику в царині порівняльного літературознавства, ство рює досвід вивчення українського літературного матеріалу в уста лених компаративістичних ракурсах. Він опрацьовує питання взаємин сербської літератури з українською. Найінтенсивніше тут розробляється літературна рецепція, котра охоплює не лише традиційне висвітлення сприйняття творів українських авторів сербською критикою, а й перекладознавство та перекладацькі версії українських творів, їх побутування у сфері сербської куль тури. Сибинович одним із перших розглядає питання літератур ного наслідування, висвітлення сербських мотивів у творах пред ставників українського красного письменства. Особливе місце в тематичному діапазоні його досліджень посідає поетика. Сиби нович окремо звертається до традиції і мотивації створення систе ми образів і їх знаковості, розкриває універсальну логіку їх семан тики, а, отже, й перспективи трактування. Для цього автор обирає красномовний приклад варіювання образу захисника, акцентую чи увагу на творчості М. Рильського і його творі «Кінь маршала Тито». Учений розширив наповненість слов’янського контексту сербської літератури творчістю таких знакових постатей україн ської літератури, як Т. Шевченко, М. Рильський, І. Драч. На результати розглянутих праць, на здобутки й досягнення їх авторів спирається сучасна сербська компаративістика у праг ненні пізнати в контексті найновіших наукових розробок своєрідність національних літератур у системі духовної єдності світової літератури. Література 1 Kaраџић В. Рецензија (послана учредником нов. серб. на употреб љеније) о књизи зовомој Усамљени јуноша» // Новине Сербське изъ царствующега града Віенне, 1815, чло 205 (17. Септемвра); Kaраџић В. Друга рецензија србска… Љубомир у Јелисијуму» // Новине Србске у Віени, 1817, чло 57 (14 Юлія). 2 Новаковић С. Историја српске књижевности. – Београд, 1871. 3 Новаковић С. Варлаам и Јоасаф // Гласник српског ученог дру штва. – 1878. 4 Станојевић Б. Српство у страним књижевностима // Стражилово. – 1893. – Бр. 34. 5 Поповић Б. Огледи из књижевности и уметности. – Књ. 1. – Бео град, 1914; Поповић Б. Огледи из књижевности и уметности. – Књ. 2. – Београд, 1927; Поповић Б. Бомарше. – Београд, 1925. 6 Медић М. Анакреонт, Шилер и П. Петровић Његуш // Летопис Матице српске. – 1901. – Књ. 208. 7 Максимовић Ј. Положај српске књижевности према великим књижевностима уопште и према руској засебно // Стражилово. – 1892. 8 Кошутић Р. Критика и књижевност. – Београд, 1893. 9 Кршић Ј. Поредбена књижевност и критика. – Београд, 1924. 10 Марковић М. О књижевним ауторитетима. – Београд, 1929. 11 Скерлић Ј. Француски романтичари и српска народна поезија. – Београд, 1908 12 Скерлић Ј. Историја нове српске књижевности. – Београд, 1914. 13 Лазаревић Б. Велика дела и «златно доба» уметности. – Београд, 1907. 14 Јовановић В.М. Мистификација иллирскаи балада «La Guzla» француског романтичара Проспера Меримеа. – Београд, 1911. 15 Поповић П. Адвокат Патлен у дубровачкој књижевности. – Бео град, 1910. 16 Поповић П. Доситије и Лабријер. – Београд, 1911; Поповић П. Видаковић, Шнабел, Шилер. – Београд, 1927. 17 Тривунац М. Радичевић и фон Фалерслебен // Страни преглед. – 1927. – Књ. 1; Тривунац М. Ј. Јовановић Змај и фон дер Фогелвајде // Страни преглед. – 1927. – Књ. 2; Тривунац М. Гетеово стваралаштво и «Вертер» Лазе Лазаревића. – Београд, 1910. 18 Kotzebue in Serbokroatischen. – Berlin, 1909. 19 Ђурчин М. Доде и Илирство // Летопис Матице српске. – 1913. – Књ. 293–294. 20 Лебл4Албала П. Виктор Иго у српској књижевности // Српски књижевни гласник. – 1912. – Књ. 29. 21 Гавриловић А. Српство у Пушкинској поезији. – Београд, 1912. 22 Српска књижевност од велике сеобе до Доситеја Обрадовића. – Београд, 1905. 23 Savkovic M. Bibliographie des realistes francais dans la litterature serbocroate. – Paris, 1935; Savkovic M. L’influence du realisme francais dans le roman serbocroate. – Paris, 1935. 24 Петровић И. Лорд Бајрон код Југословена. – Београд, 1931. 25 Митропан А.П. Пушкин код Срба. – Београд, 1937. 26 Живановић Ж. Срби и пољска књижевност. – Београд, 1941. 27 Богдановић М. Стари и нови. – Београд, 1961. 28 Секулић И. Аналитичке моменте и теме. – Београд, 1941; Секу4 лић И. Из домаће књижевности. – Београд, 1964; Секулић И. Из страних књижевности. – Београд, 1962. 29 Ристић М. Предговор неколиким ненаписаним романима. – Бео град, 1935; Ристић М. Простор – време. – Београд, 1952. 30 Савић Ребац А. Античка естетика и наука о књижевности. – Нови Сад, 1955; Савић Ребац А. Хелинистички крајолици. – Београд, 1968. 31 Будимир М. Из балканских извора. – Београд, 1969. 32 Леовац С. Хелинистичка традиција и српска књижевност ХХ ве ка. – Београд, 1963. 33 Флашар М. Његош и антика. – Београд, 1997; Флашар М. Студије о Стерији. – Београд, 1988. 34 Бегић М. Раскрсница. – Београд, 1957. 35 Тартаља И. Гвинчардини и Андрић (путевима бриге за ћутање о тајни) // Свеске Задужбине Иве Андрића. – Бр.VII/5. – Београд, 1988; Тартаља И. Писац као читалац и читалац као писац // Дело Иве Анд рића у контексту европске књижевности и културе. – Београд, 1981. 36 Марковић В. Прилог епистемологији књижевности: експеримен тално испитивање наставе књижевности на универзитету. – Београд, 1978. 37 Лукић С. Послератна српска књижевност. – Нови Сад, 1968. 38 Јеремић Д.М. Критичар и естетички идеал. – Београд, 1965; Јере4 мић Д.М. Доба антиуметности. – Београд, 1970. 39 Гавриловић З. Од Војислава до Диса. – Београд, 1958; Гаврило4 вић З. Проналази. – Београд, 1970. 40 Винавер С. Заноси и пркоси Лазе Костића. – Београд, 1963. 41 Ђурић В. Језик песништва: у 2 књ. – Београд, 1966–1969. 42 Живковић Д. Европски оквири српске књижевности. – Београд, 1970. 43 Бекић Т. Кафка код Јужних Словена. – Београд, 1971; Бекић Т. Генрих Ман код Срба и Хрвата. – Нови Сад, 1969; Милидраговић М. Српска књижевност и Микола Гогољ. – Београд, 1987; Бојовић В. Тол стој код Срба. – Београд, 1985; Божовић З. Приповетке Чехова у српској књижевности. – Београд, 1988. 44 Константиновић З. Феноменолошки приступ књижевном делу. – Београд, 1969; Константиновић З. Естетика рецепције: Избор студија. – Београд, 1978; Константиновић З. Увод у упоредно проучавање књи жевности. – Београд, 1984; Константиновић З. Компаративно виђење српске књижевности. – Нови Сад, 1993; Konstantinovic Z. Deutschser bische Begegnungen. – Berlin, 1997. 45 Дело Иве Андрића у контексту европске књижевности и културе: Зборник радова са међународног славистичког скупа одржаног у Бео граду од 26. до 28. маја 1980. – Београд, 1981. 46 Стипчевић Н. Иво Андрић и Франческо Гвинчардини; Вучко4 вић Р. Андрићева поезија у контексту експресионизма; Глишовић Д. Ликови Аустријанаца и Немаца као структурални елементи у Андриће вом књижевном делу; Вулетић В. Иво Андрић на руском језику; Васа Д. Михаиловић. Пријем књижевног дела Иве Андрића на подручју енг леског језика; Стојановић М. Иво Андрић у грчкој књижевности // Дело Иве Андрића у контексту европске књижевности и културе. 47 Коnstantinovic Z. Problem recepcije i prevodenja Ive Andrica // Дело Иве Андрића у контексту европске књижевности и културе. – Бео град, 1981. 48 Ђурић Ж. Поетска синтеза: српскоталијанске културне везе. – Београд, 2004; Ђурић Ж. Италија Милоша Црњанског: компаратисти ћке студије. – Београд, 2006; Ђурић Ж. Ђозуе Кардући у српској култу ри. – Београд, 2007. 49 Зоговић М. Талијанска књижевност у српској периодици на рубу векова. – Београд, 1991. 50 Бањанин Љ. Књижевноисторијски прилози о српској књижев ности у италијанском часопису «Ricerche Slavistiche» (1952–2000) // Научни састанак слависта у Вукове дане. – Бр.32/2. – Београд, 2004. 51 Стипчевић С. Српска књижевност у италијанској књижевној историографији. – Београд, 2005. 52 Lazarevic Di Giacomo Р. Recepcija dela Aleksandra Tisme u Italiji // Povratak miru Aleksandra Tisme: zbornik radova. – Novi Sad, 2005; Lazarevic Di Giacomo Р. Recepcija dela Milorada Pavica u Italiji // Letopis Matice srpske. – Бр. 182. – 2006. – Књ. 478/4; Лазаревић ди Ђакомо П. Одраз италијанске стварности у поезији Ивана В. Лалића // Научни састанак слависта у Вукове дане. – Бр.37/2. – Београд, 2008. 53 Павловић4Самуровић Љ. Опозиција према доминантном књижев ном жанру. «Дон Кијот» Сервантеса у српској прози краја XVIII – почет ка ХХ века. – Београд, 1992. 54 Eror G. O komparatistici i hermeneutici jos jednom // Упоредна истраживања: Српска књижевност између традиционалног и модерног  компаративни аспекти. – Београд, 2007. 55 Eror G. Komparatistika i hermeneutika // G. Eror. Vidovi dela, vido vi tumacenja. Iz moderne proze. – Beograd, 1978. 56 Бојовић З. Ренесанса и Барок. – Београд, 2003; Бојовић З. Дубро вачки писци. – Београд, 2001. 57 Вулетић В. У рускосрпском књижевноисторијском простору. – Нови Сад, 1989. 58 Сибиновић М. Лермонтов у српској књижевности (пре Другог светског рата). – Београд, 1971; Сибиновић М. Међу световима: нови аспекти књижевних дела Десанке Максимовић. – Београд, 1999. 59 Сибиновић М. Словенски импулси у српској књижевности и кул тури: славистичке студије. – Београд, 1995; Сибиновић М. Словенске вертикале: српске, руске белоруске и украјинске књижевне теме. – Бео град, 2008. Євген Пащенко, Наталія Білик Хорватська компаративістика: історія, методологія Концептуалізація порівняльного літературознавства в Хорва тії почала своє становлення в першій половині ХІХ сторіччя і пов’язана з тими загальнокультурними обставинами, які були визначені процесами національного відродження слов’ян. Магіст ральна ідея визволення, що об’єднувала прогресивних діячів слов’янських країн – П.Й. Шафарика, В. Караджича, Л. Гая, супроводжувалася цілком логічною потребою самовизначення слов’янських народів у широкому культурному контексті, пози ціонування хорватської культури в системі взаємин слов’янсько го культурного ареалу, у сфері традиційних та інноваційних кон цепцій, співвіднесених із національними світоглядними моделя ми. Така потреба неминуче передбачала постановку порівняльних проблем у різних культурних сферах, зокрема й літературній. Більшою чи меншою мірою окремі порівняльні ракурси були присутніми в переважній більшості літературознавчих і критич них публікацій. Найактивніше на початковому етапі в Хорватії розроблявся той напрям досліджень, який згодом визначатиме ться як споріднений (у порівняльному літературознавстві інших країн він здобув назву типологічний). І хоча тоді він іще не набув відповідної широти проблематики, теоретикометодологічної поглибленості й різноманітності матеріалу, завдяки порушенню покладених у його основу наукових проблем був започаткований процес наукового виокремлення типологічного аспекту і його ме тодичної визначеності в системі тогочасного літературознавства. Певний час у сфері уваги хорватських літературознавців і критиків помітне місце посідали тоді явища української літе ратури. Зазначені тенденції інтегрувались у публікаціях відомого хорватського поета – представника доби реалізму, критика і перекладача Аугуста Харамбашича. Зокрема, у студії «Тарас Шевченко» (1887)1, розглядаючи мистецькі звершення поета у світлі творчості видатних представників європейського літера турного світу – О. Пушкіна, А. Міцкевича, Р. Бернса – Харамба шич заклав підвалини контекстуального вивчення ліричних творів. У річищі цього типу праць автор започатковує практику введення своєрідного комплексу напрямів дослідження. Комбі нація, запропонована Харамбашичем, включала джерелознав чий рівень, об’єктом якого було ідейне спрямування поезії, а та кож сферу використання типологічного методу і виявлення рис спільності в тематиці, мотивах і поетиці. Критерієм зіставлення була обрана міра звернення митців до народної пісні. Публікації немоноаспектного плану були явищем непооди ноким. Так, відомі студії бінарної спрямованості, присвячені розвитку української літератури і красних письменств інших слов’янських народів у синхронному плані з висвітленням євро пейського контексту та етнічної етимології ідейного змісту. Ці матеріали з’явилися на сторінках провідних хорватських періо дичних видань – журналів «Звонимир» («Zvonimir»), «Світанок» («Zora»), «Надія» («Nada»). Особливий рівень студій такого типу засвідчили статті В. Ковачевича «Літературне відродження ма лоросів», Ч. Брагалії «Т.Г. Шевченко», М. Поповича «Тарас Гри горович Шевченко»2. Водночас у Хорватії створено низку праць, які стали знако вими віхами й накреслили концептуальну лінію еволюціонуван ня порівняльних досліджень як самостійної наукової галузі. Вони відобразили ключові тенденції та динаміку, позначили основні етапи розвитку порівняльного вивчення літератур і його головних дійових осіб. У них порівняння реалізувалось і утвер дилось як метод опрацювання фактичного істориколітератур ного матеріалу. Так, відомий хорватський письменник Сильвіє Страхимир Краньчевич визначив методологічний аспект виявлення спорід неності, який можемо вважати близьким до типологічного, у хорватському літературознавстві. І хоча тодішній рівень розвитку теоретичної бази не сприяв поглибленому висвітленню порушеної проблематики, набутки літератора стали однією з най важливіших ланок у концепції порівняльного літературознавст ва того часу. В його праці «Гуманітарна думка в російському романі» (1901)3 розглядається матеріал, який згодом уважати меться класичним для порівняльних студій. Автор звертається до парадигми національної літератури – російської, яка виступає контекстом для висвітлення творчості видатної української письменниці – Марка Вовчка. Її мистецькі здобутки розглянуто в порівнянні з прозою Тургенєва й Григоровича. Автор запропо нував типологічне зіставлення на рівні теми й у цій узагальненій сфері виокремлював риси спільності та своєрідності. Відмітивши звернення кожного з митців у межах соціальної проблематики до теми села, до її національно маркованих компонентів, автор сту дії зауважував особливості її реалізації, зокрема на рівні образу селянина й створеного ним типу характеру. Родоначальником хорватської літературної компаративісти ки вважається Ватрослав Ягич. Його розвідка «Про паралелі й джерела наших народних пісень і оповідань» (1867)4 презенту вала тодішню компаративну методику, яка в головному шукала іноземні впливи на хорватських письменників, генетичні відно сини, спрямовані на вивчення тієї літератури, яка приймала іно земні впливи. У 70ті роки ХІХ сторіччя учений значно розвинув істориколітературну сферу й заклав підвалини компаративі стичного напряму літературознавчого аналізу, озвучив вихідні постулати порівняльних досліджень і запропонував цілісний під хід до їх окремих сфер. Кожна з праць ученого мала неперебутнє наукове значення, квінтесенція ж наукових пошуків була пред ставлена в кількох із них. Так, у праці «До історії літератур хорватського і сербського народів»5 учений запропонував концептуальну модель «компара4 тивної історії європейської літератури», хоча водночас заува жував відсутність усталеної наукової методики її реалізації та наголошував на необхідності її створення. На переконання Ягича, цей науковий напрям мав великий потенціал у з’ясуванні й висвітленні не лише провідної концепції певної доби в літе ратурі, а й їхнього взаємовпливу в синхронному й діахронному вимірах, їхнього «переходу» з однієї літератури до іншої. У цій студії оприявнилась і увага В. Ягича до української літератури та культури, яка позначила коло його наукових зацікавлень. Її свід ченням став інтерес до постаті І. Франка і його мистецьких здо бутків. Відомо, що окремою лінією творчої діяльності В. Ягича стало особисте спілкування з видатним українським культурним діячем, рецензування його праць, робота над включенням україн ського матеріалу як повнокровного складника слов’янської енциклопедії6. Пов’язані з мистецтвом Франка окремі явища й події в українському красному письменстві дослідник залучив до європейського істориколітературного контексту. Поряд із цим, студія «Трубадури й найдавніші хорватські лірики» (1869)7 засвідчила примат В. Ягича в зіставному вивчен ні зарубіжних літератур у взаємодії з хорватською. У цій праці на матеріалі оповідної структури й особливостей віршування учений увиразнив механізм застосування порівняльного методу, запропонувавши окреслення історико4генетичного напряму, до мінантою якого вважалося з’ясування джерел, зразків і впливів літературних творів, включених до корпусу предмета вивчення. Крім того, у теоретичному руслі праці автор розкрив позицію Ф. Шасла щодо вихідних положень і завдань порівняльного літе ратурознавства, систематизував основні принципи такого типу досліджень. Звертаючись до вивчення різних видів пов’язаності літератур, серед яких джерела, впливи, переклади, переспіви й доля творів, а подекуди й їхніх авторів, поза межами Хорватії, Ягич накреслив ту шкалу, яка уможливила різнобічне вивчення літературних контактів. Відтоді саме цей аспект став домінант ним напрямом, найпотужнішою еманацією порівняльних дослі джень, носієм їхнього теоретикометодологічного розвитку. Питання впливів порушувалось і у праці В. Ягича «Розмір (дванадцятискладовий) давніших віршів поетів слов’янських (сербськохорватських) у Далмації» (1896)8. Автор пропонував модель висвітлення впливів у сфері римування із застосуванням такого типу аналізу, який передбачав виокремлення в їхньому контексті як рис, притаманних національній літературній тра диції, так і ознак загальнослов’янського типу віршування. І якщо в перших компаративних студіях, де було поставлене питання пов’язаності хорватської літератури із зарубіжними, переважали ті, в яких аналізувалися переклади й парафрази іншомовного оригіналу, то відтоді належну увагу почали приді ляти ширшим творчим контактам, а саме – вивченню інокуль турних джерел і впливів, завдяки чому в хорватській компара тивістиці було впроваджено комплексність проблеми зв’язків у сфері мистецтва слова. У праці «Християнськоміфологічний шар у руській народ ній епіці» (1876) В. Ягич розшифрував власне бачення механіз му компаративних досліджень. На його думку, слід послідовно вивчати такі важливі питання, як походження змісту твору, його джерела, опрацювання народом створеного на національ ному ґрунті й запозиченого літературного доробку. Цей підхід, уважав учений, забезпечував правильність висновків і всебіність висвітлення. Яскравою ілюстрацією компаративістичної діяльності В. Яги ча виступає також виданий у Петербурзі 1888 року збірник «Пушкін у південнослов’янських літературах», упорядником і автором кількох статей якого він був. Активність періодичного видання «Праці Академії наук і ми стецтв» («Rad JAZU») щодо репрезентування досліджень В. Яги ча засвідчило провідну роль академічної сфери в розвитку хорватського порівняльного літературознавства. Із працями В. Ягича, власне, почало окреслюватися під ґрунтя традиції хорватської компаративістики. Її подальшу вибудову здійснили кілька літературознавців, увага яких також була присвячена здебільшого питанню літературних зв’язків. У студії Миливоя Шрепела «Скупий» Марина Држича й «Авлуларія» Плавта» (1890)10, в якій чітко виокремлювався обширний теоретичний компонент, пропонувалася конкретиза ція зумовленості явищ літератури як складника в системі куль тури, чим, поряд із розробленим уже істориколітературним, усталилося теоретичне підґрунтя універсального загальнокуль4 турного контексту, в якому іноді важко здійснити геополітичне розмежування. У праці важливим було зауваження щодо ефек тивності компаративістичних ракурсів у забезпеченні достовір них і максимально повних результатів у суто літературознавчих дослідженнях. Водночас, принциповою стала теза про необхід ність висвітлення «спільного тла», на якому вони зароджувались і формувались. Ця думка вважається етапною в розвитку теоре тичних засад типологічного аспекту порівняльного вивчення літератур. Крім того, у статті «Про „Сльози блудного сина” Гундулича» (1896)11 Шрепел, порушуючи питання зумовленості зв’язків, уперше системно підійшов до з’ясування механізму їх виникнення. Він синтезував зворотний ланцюг, на початку якого розглядалися поштовхи до встановлення контактів. Від них було накреслено послідовний логічний перехід до процесів, що спонукали до створення сприятливої для засвоєння ситуації і зразків, котрі викликали нові мотивації, що відкривали мож ливості континуїтету й динамічності зв’язків. До цієї моделі автор включив різнопорядкові компоненти літературної систе ми, явища різних рівнів, якими виступили окремі письменники й національні літератури. Никола Андрич у праці «Байка про Леонору. Компаративна студія» (1893)12 обстоював потребу застосування компаративного методу при дослідженні міфології. Учений запропонував аргу ментацію, яка на відповідному етапі посприяла окресленню безпосереднього механізму компаративної міфології. Учений розкрив перспективи вивчення міфів через кореспондування з порівняльним вивченням мов, що в результаті дозволяло висвітлити «родинні відносини між народами». Таким чином, у науковий обіг було введено поняття генетичної спорідненості, хоча відповідного термінологічного конкретизування воно набуло лише згодом. Дещо інший спосіб осмислення теоретичної сфери порів няльних досліджень пропонував Томо Матич. Особливу роль відіграла його праця «Скупий» Мольєра і його попередники» (1898)13. Він умотивовував пов’язаність літератур завдяки різно плановим зв’язкам між народами в синхронному й діахронному вимірах. Учений уважав літературу рафінованим «відображен ням народної душі», в якому відбивалися й інонаціональні впли ви як обов’язкові рефлекси неминучих різноманітних культурних контактів. Поряд зі збереженням явищем спорідненості ключо вих позицій у системі об’єкта зіставлення, у праці спостерігалося зміщення акцентів із джерел на впливи. Автор звернувся до діа лектичної поєднаності ознак впливів і національної своєрідності літератури. Крім того, в оглядах Т. Матича поступово формується ракурс, який увиразнював явище, згодом позначене терміном «ре цепція». У дослідницькому дискурсі автора воно висвітлювалось у побутуванні творів Мольєра, commedia dell’arte в Дубровнику. Ці тенденції переконливо засвідчив опублікований у виданні В. Ягича «Archiv fur slawische Philologie» огляд Милорада Меді- ні, присвячений Мавро Ветрановичу (1895)14. Побудована дослід ником теоретична модель посилювалася полемічним форматом викладу. Апелюванням до усталених засад вивчення літератур них зв’язків і впливів із наполегливим утвердженням своєчасно сті поглиблення аналітизму й розширення діапазону аспектів тогочасної хорватської компаративістики, мистецький здобуток видатного дубровницького поета й драматурга XVI сторіччя, кла сика «рефлексивної поезії», був інтегрований до розгалуженої літературної системи з мистецькою концепцією доби, світовими зразками, національною традицією, індивідуальною авторською манерою. У праці Марина Сабича «Літературні впливи» (1897)15 у за гальній канві висвітлення перспективи й рефлексів впливів скандинавських письменників визначалися теоретичні засади вивчення взаємопроникнень національних літератур. Звертаючись до них, учений запровадив у цій науковій галузі на хорватських теренах досвід представника французької компаративістичної школи Брюнетьєра, зокрема його праці «Le cоsmopolitisme et la litterature nationale». Отже, в останньому десятиріччі ХІХ сторіччя було здійснено перехід від однобічного до багатоаспектного тлумачення взаємин хорватської і зарубіжних європейських літератур, а також ви окремлено творчий момент у перетворенні сприйнятих впливів. З цього часу почало інтенсифікуватися вивчення проблеми впли4 вів і, зокрема, такого характерного його складника, як їхня гене тична й загальнокультурна зумовленість. Рубіж ХІХ і ХХ сторіч хронологічно збігається з умовним переломним періодом в історії хорватського літературознавства компаративного спрямування, коли аналітизм у сфері інтересів порівняльних досліджень поступається позиціями синтетичному принципу розгляду літературних подій. Літературний рух на межі ХІХ–ХХ сторіч, який у Хорватії здобув назву Moдерна, охопив усі пов’язані з літературою про цеси та явища і, відповідно, визначив аспекти літературознавчих досліджень, зокрема й порівняльних. У наповненості «модерни» поряд із лірикою та новелою, домінували різні напрямки літе ратурознавства й критики. У цей час поглиблюється проблема тика, розширюється корпус матеріалу компаративних праць, які в той період хоч і не демонстрували широти дослідницької спрямо ваності, але виявляли цілісне системне застосування порівняль ного методу. За його допомогою вчені розкривали передусім під4 ґрунтя й прояви спільності, єдності літературних явищ і систем. Ці тенденції засвідчують праці двох хорватських учених, які продовжили залучення наукових здобутків Брюнетьєра до сфери хорватського порівняльного літературознавства. Динко Політе у праці «Деякі думки про літературу на початку сторіччя» (1900)16 розкрив процес асиміляції в науковій сфері Хорватії концепту «європейської літератури», яка охопила парадигму тих явищ і подій, котрі увійшли до контексту вивчення хорватського літературного процесу. У центрі наукової уваги Йована Храниловича була розробка порівняльного виміру перекладної літератури. Йшлося про вивчення зв’язків хорватської з літературами інших народів, яке передбачало аналіз перекладів і парафраз текстів оригіналів. Узагальнивши цей популярний у хорватській компаративістиці того періоду ракурс, автор запровадив до національної наукової практики поняття «світової літератури» з поясненням її струк тури і системних зв’язків, із тлумаченням статусу і функціону вання окремих літератур у ній. Зазначимо, що на початку ХХ сторіччя теоретична сфера порівняльного літературознавства в Хорватії не мала переваги над практичною. На рівень науковометодологічної системності порівняльні дослідження були виведені працями двох дослід ників. Іван Касумович у студії «Джерела драм Палмотича Ipsipile та Akila» (1904)17 першим озвучив факт певної обмеженості спектра проблем літературних впливів, до яких традиційно зверталися тогочасні літературознавці – йшлося про тему і кон флікт літературного твору. Учений підкреслив необхідність нау кового врізноманітнення завдяки вивченню гіпотетичних вито ків та ймовірних зразків усіх елементів змісту і форми твору, зокрема жанру драми. Крім того, Касумович запропонував се лективний перегляд кола питань, сформованого в хорватському літературознавстві у зв’язку з дослідженням джерел і впливів, а також здійснив систематизацію їхнього переліку. Владоє Дукат здійснив остаточне теоретичне окреслення проб леми контексту. Він укотре обґрунтував принципову необхід ність залучення контексту для вивчення літературних зв’язків, розкрив його роль і значення, а також визначив його оптимальне наповнення. Раціональним наповненням такого контексту мали виступати загальні істориколітературні події, ширші – мистець кі й, зрештою, загальні – історикокультурні процеси. До речі, Владоє Дукат звертався до продуктивної методологічної моделі у 1913 році у праці, опублікованій у часописі Rad. У поєднанні з нею зазначена позиція була викладена й доведена у праці «Нем чич. Юркович. Кораяц» (1913)18 на матеріалі творчості відомих письменниківгумористів. Отже, на початку ХХ сторіччя дослідження хорватів у галузі порівняльного літературознавства, власне, як і європейців зага лом, у вивченні зв’язків почали переходити від переважного моноаспектного до всебічного аналізу й трактування залежності хорватської від зарубіжних літератур. Початковим етапом цього процесу стало зосередження наукової уваги на інонаціональних літературних джерелах і впливах на різних системних рівнях літератури. Така проблематика реалізовувалась як на матеріалі творів хорватських митців у діахронному зрізі, розвиваючи тим самим на хорватських теренах історичну компаративістику, так і в порівняльному вивченні різних національних літератур. Зазначену спрямованість яскраво продемонструвала праця Владимира Гудела «Німецькі впливи в хорватській ліриці доби національного відродження» (1903)19. На продовження сформу льованої М. Шрепелом концепції щодо походження й анатомії літературних впливів у студії прозвучало остаточно обґрунтова не переконання, що література приймає впливи лише тоді, коли в ній уже сформоване відповідне плідне підґрунтя. Така ситуація була названа автором «предиспозицією народної душі». Саме в цій праці дослідник увиразнює та обумовлює в хорватському літературознавстві виокремлення прямої та опосередкованої форм впливів, пояснює їхню сутність, ключові форманти і схему функціонування, накреслює підстави й перспективи такого класифікування. Між тим, зважаючи на посилення авторитету літератур євро пейських народів серед представників літератури хорватської, звернення саме до їх взаємин у цей період стало характерним для хорватського порівняльного літературознавства. Протягом прак тично всієї першої половини ХХ сторіччя матеріал компаратив них досліджень становила переважно дубровницька література в її взаєминах із іншими європейськими літературами. Така зосередженість хорватського літературознавства того періоду характеризувалася специфічними особливостями її реалізації. У зв’язку з цим, необхідно окремо зауважити, що в першій декаді ХХ сторіччя в хорватській літературній критиці почала формуватися тенденція спаду зацікавлення теоретични ми питаннями і активізації напрямку суто «емпіричного». Висвітленням питання впливів у творчості хорватських письменників різних епох збагатив хорватську науку Миливой Джеман Іванов, один із «ідеологів» провідних видань, що декла рували концепції хорватської «модерни», співробітник журналу «Mladost». Його увага спрямовувалася переважно на матеріал французької, німецької, угорської літератур. Завдяки найпопу лярнішим творам цих письменників автор пропонує синхроніза цію вивчення процесів кількох національних літератур у діа хронному зрізі, удосконалюючи тим самим поряд із розвиненим дослідженням бінарної – також і мультилатеральної схеми літе ратурних впливів. Не можна лишити поза увагою резонансні заклики окремих представників хорватської «модерни» до розриву з національною традицією. Суттєву роль у розвитку хорватського порівняльного літературознавства відіграла реакція на них діячів різних літе ратурознавчих кіл. Так, Бранимир Ливадич увиразнює в порів няльному дискурсі виокремлення саме національної домінанти. Цю тенденцію він розвиває на сторінках хорватської літератур ної газети «Savremenik», редактором якої був довгий час. До порівняльних аспектів звертався також відомий хорват ський новеліст, есеїст Антун Густав Матош. У своєму літературо знавчому доробку він робить акцент на критерії індивідуального письменницького стилю, який розглядає в порівняльному аспекті. Варто наголосити, що, з огляду на інтенсивний тривалий вплив європейської культури на мистецьке життя хорватів, що на певному етапі позначався як «поворот до Європи»20, у сфері хорватського літературознавства і, зокрема, тих напрямів, які вели до компаративістики, домінував, знову ж таки, європейсь кий контекст дослідження різних літературних процесів. Зі сво го боку, науковий розвиток, який вимагав неодмінного вдоско налення в усіх дослідницьких сферах, зумовлював поступове збільшення наповненості цього контексту. Воно спостерігалось у працях Милана Мар’яновича і Милутина Цихлара Нехаєва. Їх наукова увага спрямовувалась на висвітлення творчості націо нальних письменників (переважно Я. Лесковара, К.Ш. Джал ского, С.С. Краньчевича) у контексті творчих здобутків багатьох видатних представників європейських літератур – Е. Золя, Г. Фло бера, Л. Толстого, І.Тургенєва, В. Шекспіра. Отже, у хорватському порівняльному літературознавстві міжвоєнного двадцятиріччя, поряд із тенденціями до урізнома нітнення, остаточно вкорінилася практика співвіднесення явища хорватської літератури зі здобутками художнього світу Франції, Італії, Німеччини. Подальшого розвитку цей підхід набуває в дослідженнях другої декади ХХ сторіччя. Саме до такого контексту – у даному випадку його становив літературний процес у Росії доби реалізму – звертається Драгутин Прохаска в дослідженні «Тургенєвський реалізм» (1919)21. Зазначену працю вирізняє репрезентування прецеденту становлення джерелознавчо4типологічної моделі досліджень. Порівнянням знакових романів Тургенєва й відомих хорватських письменників тих часів, зокрема К.Ш. Джалского, Й. Козарця, В. Новака, на змістовому – у сфері ідеї – і формо творчому рівні – зіставленням головних героїв творів – автор з’ясовував їхню подібність, виокремлював її основні ознаки, на креслив соціальноісторичну перспективу, встановив залежність виявлених аналогій від позалітературного суспільнополітичного дискурсу Росії і Хорватії, завдяки чому увиразнив факт виник нення спільностей і, відповідно, типологічність їхньої природи. Поряд із цим, у тогочасному хорватському літературознавст ві було засвідчено прагнення поєднати в об’єкті досліджень проблематику впливів і перекладознавства. Цьому сприяли, зокрема, дві статті, що вийшли друком у 1916 році. Одна з них «Переклад у белетристиці» (1916)22 належала Джуре Шурмину. Звертаючись до визначальних рис ключової концепції доби, він спостерігав вплив перекладів на становлення реалізму в хорватів. Автором іншої статті – «Наша перекладна література» (1916)23 – був Андріє Милчинович. Учений також веде мову про добу реалізму. У його огляді представлена посередницька роль перекладів, їхній вплив на хорватський літературний процес певної історичної доби, на спричинені ними мистецькі рефлексії, серед яких особлива увага зверталася на наслідування перекла дених творів хорватськими письменниками. Безпосередньо з поняттям компаративної літератури хор ватське літературознавство зустрічається у працях Іво Хергешича (1932), які мали помітне значення в подальшому розвитку порів няльних досліджень, уживанні самого терміна компаративістика, все більшому орієнтуванні на західні моделі аналізу. Проте, за оцінкою дослідників, попри вживання згаданого терміна, тодішня методика не відповідала сучасному розумінню компаративістики. У періоді між двома світовими війнами хорватська компара тивістика розвивалась у руслі вкоріненої вже традиції співвідне сення хорватського літературного матеріалу переважно зі зразка ми французької, італійської, німецької літератур. Водночас збері гався також інтерес до мистецтва слова слов’ян і, зокрема україн ців. У цей час – небезпідставно названий переходом від епохи ана літизму до ери синтезу – багатограннішими стають теоретичні моделі. У цьому теоретичному процесі значну роль відіграли праці Антуна Бранко Шимича, які вважаються досягненням хорват ської компаративістики 30х років ХХ сторіччя. Автор укотре наполягав на нераціональності абстрагування проблеми зв’язків від контексту істориколітературних подій загального характеру. Іншим характерним втіленням зазначених тенденцій стала праця Бранко Крмпотича «Вплив Шевченка на Харамбашича» (1938)24. Варіативність аспектуальної конфігурації в підході до питання впливів була позначена розглядом характеру творчих рис Шевченка, які були сприйняті Харамбашичем, а також сус пільнополітичної ситуації, що зумовила їх формування в мис тецтві великого українського літератора і принципову важли вість для творчого світогляду хорватського поета. У 40х роках ХХ сторіччя вийшли друком дослідження видат ного хорватського письменника і літератора Владимира Назора. У збірках праць «Статті й критика» (1942), «На вістрі мови і пера» (1942)25 автор уводить традиційні компаративні аспекти у значно ширший, нетрадиційний контекст вивчення хорватської літера тури. Тут, зокрема, дається взнаки тенденція до вивчення впливів ширшого кола видатних європейських письменників, серед яких Данте, Ґете, Гюго, Пасколлі на хорватських літераторів. Стосовно методології, слід зауважити, що, починаючи з пер шої половини ХХ сторіччя, зразками для хорватського порівняль ного літературознавства виступали моделі французької компара тивістики, зокрема праці Жозефа Текста, Фердінанда Брюнетьєра, Фернана Бальдансперже і, безумовно, Поля Ван Тіґема. Крім того, після Другої світової війни на хорватське порів няльне літературознавство значною мірою вплинули також ком паративістичні моделі, впроваджені слов’янськими вченими. Проте, за оцінкою хорватських істориків літератури, порівняль ний метод, який розвивали В. Жирмунський і Д. Дюрішин, зокрема, типологічні порівняння, не отримали в хорватській компаративістиці помітного застосування. Велике значення мали також опубліковані в той час літера турознавчі статті видатного хорватського письменника Миро- слава Крлежі. В есе, зокрема у студії «Література сьогодні» (1945)26, митець виступав проти спрощеного підходу до проблеми контексту вивчення літературних явищ. Сконцентрувавши ува гу, знову ж таки, на питанні впливів, літератор запропонував аналіз цього явища, здійснений на якісно новому, вищому рівні узагальнення, перейшовши від суто літературного до загально культурного європейського контексту хорватської літератури. Роблячи основний акцент на творах знакових постатей фран цузької літератури – Бальзака, Стендаля, Флобера, Мопассана, – Крлежа на прикладі проблеми літературного героя пропонує роз криття загальних закономірностей і тенденцій у європейських літературах. У подальшому розвитку хорватська компаративістика, що значною мірою орієнтувалася на західну методологію, дистан ціюючись від норм радянського літературознавства, переживала пошуки певною мірою подібно до західних зразків. За спосте реженням сучасного компаративіста Д. Дукича, «криза» як одна з характеристик в історії хорватської науки, була притаманна й компаративістиці. Після певних злетів у повоєнні часи настав період методологічних пошуків, змін у методах дослідження. З 1956 року поряд із академічними установами, потужним осередком хорватської компаративістики став філософський факультет Загребського університету. Того року з ініціативи та за сприяння професора Іво Хергешича тут відкривається про фільна кафедра (згодом відділення) порівняльного літературо знавства. Наукові засади дослідницької програми Хергешич сформував, спираючись на методологію тогочасної французької компаративістики, причому усталену на той час традицію апе лювання до досвіду французьких компаративістів тут було розширено здобутками всієї перспективної європейської методо логії. Водночас саме тоді хорватським науковцем почала окрес люватися довга й багата вітчизняна історія порівняльного вивчення літератур, яке відтоді почало концентруватись на трьох магістральних напрямах: теорії і методології компарати вістики, загальній історії літератури й порівняльному вивченні хорватської літератури. Перший, відповідно, становило розв’я зання теоретикометодологічних проблем, у другому матеріалом стали епохи й періоди історії літератур європейського культур ного кола і світовий літературний контекст, третій передбачав виокремлення взаємин хорватської з іншими національними літературами. З 60х років ХХ сторіччя основні компаративістські аспекти розвивалися відомими хорватськими літературознавцями: Ми- ливоєм Соларом (теорія і методологія), Іваном Сламнигом (порівняльна історія хорватської літератури). З 1970 року до їх плеяди приєдналися Павао Павличич, Гайо Пелеш та ін. Цими вченими протягом останніх десяти років ХХ сторіччя оновлюва лася техніка застосування компаративного методу, почали ґрун товно розроблятися ключові проблеми сучасної європейської компаративістики. Миливой Солар у загальній канві своєї знакової теоретико методологічної праці «Теорія літератури», у розділі під назвою «Теорія рецепції і соціологія літератури» (1984)27 подає історію рецепції як одного з основоположних напрямів компаративісти ки, представляє рубіжні етапи її становлення, характеризує основні рушійні сили її розвитку у світлі праць Яусса, Ізера, Лот мана. Учений розкриває систему використовуваних ними мето дів дослідження і пропонує ширше узагальнення, переходячи до сфери компаративістичної методології, синхронізує усталений на національному науковому ґрунті зміст поняття «рецепція» з концепціями й досягненнями сучасного європейського літера турознавства, вписує здобутки хорватського порівняльного вивчення літератури в цій сфері в європейський компаративіс тичний контекст. У праці уточнюється термінологічна база, сис тематизовано категоріальний апарат, розкриваються джерела «горизонту очікування», роль у ньому індивідуальної психології та «соціальної установки», подається тлумачення конотації тер міна «читач» і можливості її варіювання залежно від суспільної або суб’єктивної домінанти у виборі ракурсу дослідження. Автор висвітлює теоретичні механізми й логіку поєднання теорії рецепції із соціологією літератури, виводячи характеристику кінцевого результату сприйняття в кількісний вимір. Значною мірою розвитку теоретикометодологічної та емпі ричної сфери хорватського порівняльного літературознавства сприяла діяльність Івана Сламнига. Зокрема, його праця «Хор ватська версифікація. Характер, історія, зв’язки» (1981)28 удо сконалила практику застосування компаративного й типологіч ного методів у вивченні версифікації – метрики й рими – від початків хорватської поезії до ХХ сторіччя. Завдяки їх корес пондуванню з історикогенетичною спрямованістю комплексна теоретична модель дослідження поляризувалась у межах двох взаємокомпенсованих домінант – інонаціонального літературно го контексту й національної народної поетичної традиції: євро пейського контексту середньовічної і ренесансної хорватської поезії та усного вірша хорватів у зіставленні з романським. Учений увиразнює цілісну картину хорватської версифікації її контрастивним зіставленням із версифікацією перекладів, що позначило новизну розробленого підходу. Публікації Павла Павличича, позначені згаданими концеп туальними принципами, зробили помітний внесок у розвиток сучасної «прикладної» компаративістики. Зокрема, його студія «Владимир Видрич, ТІНІ» (2000)29 представляє сучасний зразок дослідження джерел мотивів ліричного твору і їх фокусної пер спективи у сфері інтертексту. Публікація представляє спробу висвітлення інтертексту мотиву не лише аналізованого твору, а також і його прототипу в міфологічному матеріалі, до якого автор звертається з метою встановлення джерела. Гайо Пелеш у студії «Література та інші системи» (1981)30 впроваджує у хорватській компаративістиці практику досліджен ня проблеми інтертексту, пояснюючи його завдання й виокремлю ючи найбільш репрезентативний матеріал. У праці «Оповідь і значення» (1989)31 Пелеш запропонував низку принципових ви сновків, якими було окреслено стан і перспективи теоретикомето дологічної сфери хорватської компаративістики наприкінці ХХ – на початку ХХІ сторіччя. Апелюючи до досвіду Ґадамера й Яусса, він сформулював теоретичний принцип вивчення літературної ре цепції не лише в морфологічному, а й у семантичному вимірі. Ученим була висвітлена категорія «значення реакції» на твір у процесі прийняття в контекстуальній та в інтертекстуальній перспективі. Автор з’ясував логіку їх взаємозалежності, механізм причиннонаслідкового зв’язку. Із застосуванням такої послідов ності ним була апробована можливість різнобічної характеристики естетичної цінності літературного твору. Крім того, Пелеш обґрун тував основаність літературних зв’язків і, зокрема рецепції на принципі «діалогу». А отже – будьякий прояв кожного з типів літературних зв’язків, будучи компонентом діалогу, передбачав існування «відповіді» й вимагав пошуків відповідних явищ у літе ратурі, що виступала адресантом спілкування. Логічним завер шенням запропонованої теоретичної позиції виступила модель до слідження зворотних процесів у сфері міжлітературних зв’язків. Істотне значення для розвитку хорватської компаративісти ки мали дослідження славіста Йосипа Бадалича, зокрема «Ро сійськохорватські літературні студії» (1972) і «Шевченко в хор ватській літературі» (1964)32. У вивченні всіх форм літературних зв’язків домінували розробки проблеми рецепції. У роботах та кого типу для виразнішого визначення рис національної специ фіки вчений розкрив ефективність контрастивного характеру зіставлення. Крім того, Бадалич продемонстрував принцип опе рування розширеним масивом істориколітературного матеріалу різних історичних періодів. Окрему сторінку хорватського порівняльного літературо знавства в період після Другої світової війни становили праці академіка Академії наук і мистецтв Хорватії, члена Міжнарод ного комітету славістів, члена погоджувальної ради академічного проекту «Хорватія і Європа» Іво Франгеша. Автор понад півти сячі публікацій, здебільшого теоретико й істориколітературно го спрямування, учений збагатив хорватську компаративістику досвідом комплексного підходу до проблеми взаємин. Зокрема, праця «Італійські теми» (1967)33 вирізняється інтегруванням тематики художнього твору, її етимології з урахуванням усіх гіпотетичних шляхів наслідування національної літературної традиції й культурної концепції доби. Студія «Матош, Відрич, Крлежа» (1974)34 побудована на ґрунтовному вивченні алюзій і типологічних розбіжностей. Їх ознаки Франгеш виявляв у твор чій практиці митців. У дослідженні «Сучасність спадщини» (1992)35 учений поглибив вивчення рецепції завдяки створенню масштабного узагальнення матеріалу побутування окремих літературних творів сучасниками й нащадками всіх епох, здійснивши типологічне зіставлення результатів рецепції в її діа хронній вісі. Із науковою діяльністю літературознавця пов’язаний також проект, який в останньому десятилітті ХХ сторіччя відіграв особ ливу роль у створенні й урізноманітненні емпіричного досвіду хорватської компаративістики. Йдеться про серійне видання Матиці хорватської («Maticа hrvatskа») під назвою «Сторіччя хорватської літератури» («Stoljeca hrvatske knjizevnosti»), до складу упорядників якого увійшов Франгеш. Концепція видан ня, поряд із публікуванням вибраних творів видатних хорват ських письменників, поетів, драматургів, передбачала висвіт лення їх творчих постатей із обов’язковим залученням компара тивних аспектів. Найчастіше критики зверталися до проблеми інонаціональної рецепції, літературних джерел і впливів, типоло гічних спільностей. Ці популярні ракурси, завдяки своєрідності істориколітературного матеріалу й численності критеріїв його вивчення, серед яких фігурували здебільшого психологізм ха рактерів, автобіографізм образів, етимологія символів і знаків, структура сюжету тощо, в результаті забезпечували уникнення однобічності аналізу, розкривали поліфонію творчості митців. Ця тенденція яскраво відобразилася, зокрема, у статті Дуні Дето- ні-Дуймич «Оповідний модернізм Динка Шимуновича» (1996)36. На сучасному етапі в хорватському порівняльному літерату рознавстві домінантну позицію обіймають усі традиційні ракур си компаративістики. У їхньому еволюціонуванні велику роль відіграли праці видатного хорватського літературознавця, члена редакційної колегії часопису «Мистецтво слова» («Umjetnost ri jeci») Александра Флакера, які почали видаватися після Другої світової війни і стали квінтесенцією попередніх компаративі стичних пошуків. Ключовою в цьому періоді стала його студія «Літературні порівняння» (1968)37. Поряд із тим, провідною виявилась усебічна розробка проблеми рецепції. До її початків належить публікація «Українська література в Хорватії» (1970). Із останніми працями літературознавця, серед яких «Рецепція як ревізія російської літератури модерну в Хорватії після 1918 р.» (2007)38, у сучасну хорватську компаративістику приходить уви разнення еволюції, і, безумовно, принципове поглиблення висвіт лення проблеми рецепції і типології з ґрунтовним науковим ви окремленням їх компліментарності у визначенні рис національ ної своєрідності. Окремий істотний напрям наукових пошуків Флакера становили також літературні зв’язки у всіх формах своєї реалізації. На різному національному художньому мате ріалі – переважно італійському й вітчизняному, хорватському – ним укорінюється сучасна позитивістська компаративістика із акцентами на фактографічній обробці основних форм зв’язків. Деталізація в дослідженнях сфери рецепції пов’язана з пра цями Хелени Перичич «Рецепція Байронівських творів та ідей у хорватській літературній критиці й літературознавстві» (1989), «Зарубіжна література й національна літературна тради ція» (2001)39. Вдосконалення аналізу впливів у їх системній пов’язаності з літературною рецепцією спостерігається в дослідженнях Цвіє- ти Павлович, співавторки академічних проектів «Лексикон хор ватських письменників» (2005), «Лексикон світової літератури» (2004)40 тощо. У своїх розробках, зокрема в «Рецепції Беговиче вих драм у паризькому театрі» (1997), «Август Шеноа і Скоттів ська модель історичного роману» (1999), «Флоберівська естетика Войновичівських «Гераніумів» (2000)41, дослідниця розгортає мо дель тлумачення процесу засвоєння видатними представниками хорватського красного письменства впливу романських літера тур у пов’язаності з узагальненими нею тенденціями їх сприй няття в Хорватії та загальною концепцією відповідної культур ної доби. *** Отже, в узагальненій картині історії хорватської компарати вістики векторними стали кілька домінант її розвитку. Хорват ське літературознавство з другої половини минулого сторіччя розвивалось, орієнтуючись значною мірою на західноєвро пейські методологічні принципи, в чому саме компаративістика є особливо показовим свідченням. Помітну роль у цьому відіграв згадуваний вище засновник кафедри компаративних студій на філософському факультеті Загребського університету І. Херге шич. Освіту він здобув у Франції, де в Сорбоні слухав лекції Фер динана Бальдансперже, професора компаративістики в універси тетах у Страсбурзі, Ліоні, який мав репутацію найзначнішого європейського компаративіста. Теоретичні, методологічні засади французької школи хорватський філолог переніс на вітчизняний терен, що, в цілому, було характерним для розвитку хорватсько го літературознавства. Відділення компаративної літератури в Загребському університеті одним із головних предметів обрало курс Компаративна історія хорватської та інших югослов’ян4 ських літератур, який викладав Іван Сламниг. Методологічні принципи модерної хорватської компаративі стики в реалізації поставленої мети – створення історії хорват ської літератури – формувалися поступово, проте помітним мето дологічним акцентом було зосередження на європейському кон тексті. Згідно з Хергешичем, без включення в європейські межі неможливо гідно простежити розвиток національної літератури. Вже М. Кобол в «Історії хорватської літератури до народного відродження» (1945) спробував подолати хаотичність попередніх історіографічних синтезів, показавши національну своєрідність хорватської літературної історії, що свого часу заперечували сербські та італійські автори42. Тому порівняльне вивчення хор ватської літератури, в першу чергу як складника загальноєвро пейського культурного простору з визначенням національної своєрідності, стало однією з перспектив у подальшому розвитку цієї дисципліни, в чому, за одностайним визнанням, велика заслуга належала Хергешичу43. Динамічних змін хорватське літературознавство зазнає в 1960х роках, коли компаративістика стає важливою дисцип ліною. Набуває актуальності критичне переосмислення поперед ніх тенденцій у порівняльному літературознавстві. Представни ки традиційного підходу не вбачали в компаративістиці якоїсь специфічності, вважаючи вже сам факт порівняльного підходу до літературних явищ її проявом. Однією з проблем «оса мостійнення» компаративістики було питання проведення меж дослідження між національною літературою і безпосередньо компаративістикою. В осмисленні історичного розвитку хорват ської компаративістики, з’ясуванні методологічних принципів, конкретизації термінології показовий аналіз, здійснений Б. Ко гойКапетанич, яка розглянула хорватське літературознавство попередніх століть в аспекті формування в ньому принципів, що створювали фундамент сучасної компаративістики. Дослідниця не поділяє тверджень щодо компаративістики як принципово но вого явища в літературознавстві, критично відгукується щодо спроб французької компаративістичної школи, як стверджує дослідниця, побудувати якусь специфічну компаратистську ме тодологію (П. Ван Тіґель, М. Ф. Ґюйар). Авторка дотримується думки, яку висловлювали й інші критики подібних тверджень, уважаючи, що між порівняльними методами і тими, якими б ко ристувалася національна історія літератури стосовно тих самих проблем, суттєвої різниці немає44. За визначенням Когой Капетанич, компаративіст – це дослідник, що у своїх інтересах визначається тими літературними явищами, які мають щось спільне і які розділяє мовний бар’єр45. Простежуючи розвиток хорватського літературознавства від минулих століть, авторка робить висновок, що хорватські історики літератури завдяки своїм прагненням до компаративного вивчення літератури стали піонерами у створенні передумов для подальшого розвитку цих методів. Особливе значення в цьому надається вивченню кон тактів, із чим пов’язується теоретичнометодологічний розвиток компаративістики. Проте, на думку дослідниці, це не означає, що всі праці, які висвітлюють літературні контакти, постали на основі вже наперед сформованих специфічно компаративіст ських позицій. Але й самі по собі студії літературних взаємин несуть методологічні рішення. Не меншої ваги для формування методологічної бази дослідниця надає й вивченню літературних паралелей, а також створенню «загальних» історій світової літератури. Критично переосмислюючи історію хорватського літерату рознавства попередніх епох, Б. КогойКапетанич робить висно вок про значення вагомого емпіричного, теоретикометодологіч ного досвіду хорватського літературознавства для формування бази подальшого розвитку національної компаративістики. Автори перших хорватських порівняльних досліджень перейма лися літературними паралелями, контактами, створенням «загальних» історій літератури, проблемами генетики окремих літературних явищ тощо. Результати їхнього доробку відкрили перспективи для подальшого вивчення, де перевага віддавалася саме компаративістиці, а історичне переосмислення минулого досвіду спрямовувалося на пошуки нових методів аналізу. Сучасний компаративіст Д. Дукич, керуючись критеріями інтересів національної і наднаціональної літературноісторичної проблематики, розглядає можливість поділу «повноважень» між національною і компаративною історією літератури – перш за все в галузі вивчення контактів, типологічних порівнянь і дослі дження так званої загальної (європейської і світової) літератур46. Відштовхуючись від думки, зокрема німецьких дослідників, що історія літератури є неминуче компаративною, автор уважає, що й сама теза щодо певної специфіки окремої національної літера тури може мати підтвердження лише завдяки використанню методу мультилатерального порівняння. Хоча подібне тверджен ня стало загальним місцем у підручниках з історії літератури, автор намагається точніше з’ясувати, на що саме воно поши рюється. Одним із критеріїв розрізнення «наднаціонального» і «національного» принципу при вивченні літератури як основи для поділу повноважень історії національної літератури і компа ративістики є вивчення літературних контактів (джерела, впли ви, переклади). Сюди можуть увійти обидві дисципліни, однак, вивчення літературних контактів головно реалізується як ком паративістична частина національних філологічних проектів. Якщо вивчення літературних контактів легко входить у сфе ру національної історії літератури, то виникає питання щодо його компетенції при створенні загальної історії літератури. Хорватський приклад дає, за спостереженням автора, позитивну відповідь. Із 60х рр. минулого сторіччя в хорватській історико літературній дисципліні спостерігається пожвавлення інтересів до проблем загальної європейської історії літератури, зокрема, в питаннях періодизації, жанрової проблематики, що перш за все викликано потребами національної літератури. Помітної динаміки подальшому теоретичному розвитку ком паративістики надали дослідження в галузі славістики, що роз глядалася в загальноєвропейському контексті. Особливе значення мали праці А. Флакера, якому належить своєрідний план вивчен ня історії хорватської літератури ХІХХХ ст. Проект передбачав обов’язкове включення цієї літератури в загальноєвропейський контекст, що було реалізовано в низці колективних праць, зокре ма у збірнику «Хорватська література у стосунку до європей4 ських літератур: від народного відродження до наших днів» (1970). До роботи над цією проблематикою залучено фахівців з окремих зарубіжних літератур, а також безпосередньо компа ративістів. Хорватські германісти, русисти, романісти, англісти, полоністи були об’єднані ідеєю, за якою, крім наукового осмис лення зарубіжних літератур, їхнім першочерговим завданням стало вивчення хорватської літератури як складника світового істориколітературного процесу. Відштовхуючись від традицій хорватської компаративістики (від Ватрослава Ягича до Іво Хер гешича), дослідники вивчали зв’язки і співвідношення хорват ського письменства з іншими європейськими47. Методологічні принципи праць основувалися на визначеному А. Флакером голов ному критерії, за яким для хорватського компаративіста першо черговим є не стільки те, наскільки певний іноземний письменник залишив слід у творах хорватських літераторів (такі дослідження можуть бути корисними як вступ до аналізу), а те, наскільки і як хорватська література, наслідуючи розвиток європейської літера тури в цілому, виражала національну своєрідність48. Розвиток хорватського письменства в контексті європей ських літератур ХІХ–ХХ ст. був позначений виразною націо нальною функціональністю, завдяки чому хорватська література споріднена з літературами тих народів, що перебували у фазі національного пробудження або відродження: чеською, словаць кою, румунською або українською, а в цілому – й з іншими літе ратурам середньої та східної Європи, крім російської, німецької та австрійської літератур, – констатував Флакер49. На думку дослідника, дві особливості суттєво відрізняють хорватську літе ратуру зазначеного періоду, особливо в часи національного від родження й упродовж ХІХ ст. – багата усна традиція, перш за все епіки, а далі – вітчизняна традиція ренесансної та барокової літератури. Подібне спостереження вже своїм змістом указує на можливості й потребу порівняння з українським письменством того ж періоду, де барокові відгуки можна знайти починаючи від Котляревського до гоголівських творів на українську тему, або містеріях Шевченка, не кажучи вже про значення усної епіки в українському романтизмі. Те саме стосується і констатації по ступового збільшення в хорватській літературі обсягу прози по чинаючи з 70х років ХІХ ст. Перший канонічний тип хорват ського роману, вальтерскотівський тип історичного, який пред ставляє Август Шеноа, має свої аналогії в історичному романі того ж типу, представленого Кулішем в його творі «Чорна рада». Тип сільського оповідання в хорватській літературі, який також представляв А. Шеноа, розвивався не без знайомства з доробком Марка Вовчка, чиї оповідання перекладались і викликали захоп лення в хорватських реалістів цього періоду. Натуралізм прози Кумичича, який, за висловленням Флакера, уподібнюється до Золя, міг би бути зіставлений з натуралізмом Франка. Аналогії простежуються й у творчості Краньчевича з його одою «Робітни4 кові» та іншими мотивами, які мають свої аналогії в поезії Франка. Підстави для подібних спостережень дають порівняння ін ших періодів, починаючи від модерну в хорватській та україн ській літературах, зокрема від творчості Назора до Рильського і далі, до середини ХХ ст., коли хорватська література спромог лася, через відомі політичні обставини, уникнути впливу радян ського ідеологічного тоталітаризму. Отже, прагнення хорватських компаративістів до розширення контексту мають на українському літературному просторі, і навпаки, достатньо мате ріалу для пошуків аналогічних тенденцій. Проте саме цей напрям залишився менш вивченим у хорватській компаративістиці, що ілюструють дослідження з показовими назвами: «Хорватська література до відродження як органічна частина європейського літературного розвитку» (І. Сламниг), «Поезія іллірійського від4 родження у стосунку до німецької і австрійської поезії» (М. Гав рин), «Література ілліризму у відношенні до західноєвропей4 ських літератур» (Я. Верзбицкі), «Шеноа і його доба – у став4 ленні до німецької літератури» (З. Шкреб), «Європейські межі хорватського модерну» (Н. КошутичБрозович), «Матош і фран4 цузька література» (В. Жмегач) тощо, де зі слов’янських літе ратур представлена лише російська. Результатом порівняльних студій, розпочатих у 60х рр. ХХ ст., стало видання «Хорватська література в європейсько4 му контексті» (1978), яке значно розширювало тематичні, на ціональні контексти, синтезуючи попередні зусилля дослідників. Праця була значним внеском у теоретичну розробку компара тивістики, а також у її наповнення конкретним матеріалом як подальший рух до створення компаративної історії хорватської літератури. Це, як зазначалося у визначених цілях, не має бути історія, зведена до каталогу імен, біографій, назв творів; слід наблизитись до опису стильових епох та їх найголовніших, ре презентативних носіїв. Праця стала результатом співробітницт ва не лише хорватистів, а й інших фахівців – від класичної філо логії до фольклористики. Спільним методологічним принципом було осмислення хорватського літературного розвитку як склад ника європейського культурного кола. Подальше наукове освоєння цього розвитку неможливе поза європейським і світо вим літературноісторичним контекстом, – зазначали упорядни ки50. Однією з головних засад стало з’ясування й показ західно європейського характеру хорватської літератури, що вітчизняна компаративістика спільно з кроатистикою прагнули підтвердити документально51. Здійснені компаративні вивчення хорватської літератури, особливо активізовані в 1960х роках, дали значні результати й один із її теоретиків і дослідників, сучасний фахівець із роман ської філології М. Томасович констатував: «Хорватська літера4 тура вдячна за компаративний підхід принаймні з двох причин: обсягом невелика у порівнянні з квантитативними корпусами головних європейських літературних спадщин, вона проходила, як і вони, через всі типові фази та еволюційні процеси від рене4 сансу до рецентних змін»52. Однією з характерних рис хорватської компаративістики є прагнення до міждисциплінарного вивчення літератури. Знач на заслуга в залученні до літературознавства матеріалу з історії мистецтва, культурології в цілому належить А. Флакеру. В його працях, присвячених культурі авангарду, поєднуються різні наукові традиції, види мистецтв, здійснюються пошуки співвід ношення між літературою і образотворчим мистецтвом. У великій бібліографії вченого своє місце знайшла й українська тематика, яка присутня на початку діяльності Флакераславіста у звернен ні до творчості Тараса Шевченка і продовжується в інтерпретаці ях українського авангарду53. Важливо наголосити, що хорват ський культурі належить одна з перших в історії українського авангарду зарубіжна презентація цього мистецтва, що відбулася в Загребі 1990 р. завдяки проведенню міжнародної конференції, публікації праць українських і зарубіжних дослідникiв, що дало помітний імпульс для подальшого вивчення українського аван гардного мистецтва54. У включеній до цього видання розвідці «Авангард в Україні» А. Флакер з’ясовує проблему легітимності зазначеної синтагми. Проте стосовно представників українського мистецтва, які мали різне етнічне походження, можуть, на думку автора, виникнути певні дилеми: мистецтво авангарду не користується національ ною мовою, воно тяжіє до універсального, нерідко й анаціональ ного самовираження. У роз’ясненні поняття український аван4 гард А. Флакер послуговується характерним для нього методом широкого контексту, в якому простежує особливості розвитку української культури в її головних етапах – від середньовіччя до авангарду, показує взаємозв’язки літератури і мистецтва і визна чає головні особливості українського авангарду. Це – пов’яза ність із українською народною культурою, що не було характер ним для західного авангарду, який нерідко заперечував такі прояви культури. Опинившись в умовах російської колоніальної політики, українські авангардисти у своїх маніфестах не йшли за русифікаторськими моделями, а орієнтувалися на західну культуру. Водночас український авангард спирався на націо нальну історичну традицію, зокрема на українське бароко з його орієнтацією на народне середовище55. Розвідки відомого хорватського вченого в галузі українсько го літературного авангарду, зокрема про творчість БогданаІгоря Антонича, Миколи Хвильового, висвітлення хорватськоукраїн ських взаємин, окремих аспектів сучасної української культури в цілому, як правило, перекладалися в Україні відразу після їх нього виникнення ще з 1970х рр.56 Теоретичні праці вченого з питань російської культури, які опубліковано лише нещодав но, з ініціативи кафедри русистики Загребського університету, становлять значний інтерес і в плані методологічних принципів для вивчення українського модернізму57. Одним із аспектів сучасної хорватської компаративістики є імагологія, що значною мірою представлена у працях Д. Дукича. За його спостереженням, сучасна компаративістика відзначаєть ся двома тенденціями в своєму переструктуруванні: культуро логічні дослідження (Cultural Studies) i європейські дослідження (European Studies). Перші розвиваються під впливом популяр них британських культурологічних праць, де вивчення літерату ри у вузькому сенсі цього поняття замінюється вивченням усіх видів текстової продукції, особливо масмедіа. Культуральні сту дії мають своє відображення й у хорватській компаративістиці. Говорячи про перспективи компаративних досліджень у ни нішньому столітті, Д. Дукич визначає їх як вивчення національ4 ної літератури в часи пост4націоналізму. Він, зокрема, вбачає в подальшому такі напрями: 1) вивчення літературних кон тактів, пошуки першоджерел, зразків літературних текстів, що й надалі актуально, зокрема в давній літературі; 2) типологічні порівняння епох, літературних напрямів, стилів, жанрів хорват ської літератури з італійською та з іншими середньоєвропейсь кими і слов’янськими, які своїм обсягом споріднені хорватській; 3) ідейнотематична критика літературних текстів має бути зосереджена на аналізі нелітературних, тобто небелетристичних текстів. Це стосується проблематики історії (літературно опосе редкованих) ідей, колективних уявлень, стереотипів, що межує з іншими дисциплінами, зокрема антропологією, етнологією і т. п; 4) компаративістика як літературно історичний вираз «європей ського мислення» має зосередитися й на критичній переоцінці власної традиції. Особливу увагу слід присвятити фактам міно ризації, навіть замовчування окремих творів, авторів або цілих сегментів національної літературної традиції; 5) раціоналізм по над національним рівнем – вивчення регіональних особистостей у мультиетнічних, мультимовних спільнотах тощо58. Одним із проявів мультикультуральності сучасної компара тивістики є й те, що в полі її дослідження систематично розгляда ється й кінематографія. Пояснюючи, чому фільмологія становить складник компаративістської методології, Н. Гилич указує на традицію, закладену засновником кафедри компаративістики на філософському факультеті Загребського університету І. Хергеши чем. Із самого початку діяльності створеної кафедри кінознавство осмислювалося як невід’ємна частина компаративістики. Сама природа кінематографії вимагає міждисциплінарного підходу. І. Хергешич у своєму інтердисциплінарному і плюральному баченні компаративістики визначив фільм як важливий компо нент сучасної культури. Значний внесок у процес включення хор ватського кінознавства до відтворення історії національної літератури належить Анте Петерличу, засновникові систематич ного вивчення фільмології в Хорватії59. Завдяки таким ініціати вам хорватське кінознавство розглядається як важливий учасник наукового проекту, що має міжнародний характер. У межах проекту створення «Компаративної історії хор4 ватської літератури», котру виконує відділ компаративної лі тератури філософського факультету Загребського університету, з 1998 р. проводяться щорічні міжнародні конференції «Компа4 ративна історія хорватської літератури (емісія і рецепція)». Вагомим внеском стали опубліковані донині (2009) десять збір ників праць, присвячених явищам і процесам у хорватській літе ратурі, театрі, кінематографії в ХІХ і ХХ ст. До роботи над проектом залучені не лише хорватські, а й іноземні компарати вісти, що беруть участь у конференціях, де також висвітлюються й питання українськохорватських літературних відносин. Опубліковані матеріали спрямовані, зокрема, і на відобра ження контексту, в першу чергу європейських літератур, вклю чаючи й українську. Уже перший збірник, присвячений ХІХ ст., методологічно задумано як простеження двосторонньої комуніка ції з європейським контекстом хорватської літератури, з позиції рецепції зарубіжних та іномовних цінностей і течій, а також і в аспекті емісії, тобто відгуків на творчість тодішніх хорват ських письменників в окремих європейських середовищах. Збір ник, у якому взяли участь, крім хорватських, славісти з Італії, Іспанії, Угорщини, України, відкривається матеріалом, про ідеї славізму в українській та хорватській літературах ХІХ ст. Під славізмом розуміється ідея слов’янської єдності, що виникає спочатку як міфологема, а з подальшим розвитком перетво рюється на політологему. Спостереження за генезисом ідеї слов’янського єднання у відповідних літературах дає підстави твердити, що з усіх слов’янських культур саме в хорватській лі тературі славізм стає своєрідною ідейною, естетичною, ідеологіч ною константною. Підтвердженням виступають численні прик лади з творчості представників ренесансної, барокової культури, літератури Просвітництва, романтизму, реалізму, модерну в Хорватії. За своїм типом, ідейними прагненнями хорватський славізм особливо близький українському, що помітне, зокрема, у творчості представників КирилоМефодіївського братства та Іллірійського руху, а також в інших проявах упродовж цілого ХІХ ст.60 Порівняно із західноєвропейським український контекст менш відомий хорватським історикам літератури й у певних компараціях дає змогу висвітити окремі аспекти з новими ви сновками, що зокрема, стосується й зазначених ідей славізму. Зосередженість на західноєвропейських зацікавленнях хорват ської літератури досить виражена в хорватській науці, яка шукає шляхи вирішення проблеми літературного прогресу саме в пов’язаності із зарубіжними культурами. Сучасний дослідник З. Кравар, простежуючи розвиток хорватської версифікації в ХІХ ст., порівнює стан віршування доби національного відро дження, романтизму із глорифікацією національного, констатує більшу зосередженість на певних національних формах, перед усім метриці, але й доводить відкритість іноземній строфіці. Версифікація пізніших часів, особливо з 70–80х років ХІХ ст., характеризується ритмічними амплітудами запозичених поетич них систем. Подібно до того, як у зазначену епоху було престиж ним демонструвати спроможність хорватської мови виражати себе в гекзаметрі або ямбічному пентаметрі, в наступному ХХ ст. підключення хорватської літератури до європейських трендів стало незаперечною програмою, – зазначає вчений61. М. Томасович, відомий дослідник давньої хорватської літе ратури в її зв’язках із романськими, на прикладі хорватських переспівів Данте впродовж ХІХ ст. (перші переклади зроблені в ХVІ ст. відомим поетом Марко Маруличем) доходить висновку, що динаміка, з якою хорватські письменники здійснювали пере клади Данте, підтверджує європейську тенденцію в хорват ському письменстві ХІХ ст., «оскільки без рецепції Данте, як стверджує дослідник, майже неможлива приналежність до За ходу і становлення поетичної свідомості, принаймні, на цьому континенті». Тому представлені дослідником звернення хорват ських поетів упродовж цілого століття до спадщини італійського класика, розглянуті в компаративних межах, поціновані як реа лізація важливого завдання для національної культури в її над національних духовних спрямуваннях62. Методику компаративного аналізу історичного роману валь терскоттівської моделі в хорватській літературі застосовує Ц. Павлович стосовно представника історичного роману Аугуста Шеноа. Детальне порівняння творчих принципів англійського і хорватського прозаїків дає змогу виявити належність хорват ської літератури до європейських тенденцій, показавши творчу самобутність хорватського автора. Дослідниця корегує помилко ві твердження стосовно прямих порівнянь Вальтера Скотта й Аугуста Шеноа, заперечуючи беззастережні означення хорват ського письменника як послідовника Скотта. Принципи сучасної компаративістики дають змогу об’єктивно, поновому стосовно некритичних захоплень попередніх методологій висвітлити національну класику, в чому наведений приклад дослідження – показовий63. Значення компаративного методу в осмисленні національної літератури, зокрема такого жанру як автобіографічна проза, ви являє себе при включенні творчості національного митця в євро пейський літературний контекст. А. Златар, розглядаючи форму «інтимного щоденника» в хорватській літературний продукції ХІХ ст., розширює простір його побутування паралелями з фран цузького «жіночого письма», англійських літературних жіночих нотаток, німецького культурного контексту з ідеєю жінкивихо вательки. Окремі моделі, зокрема німецька, виявилися най більш близькими хорватській літературі. Проведені порівняння вказують на пов’язаність хорватської представниці цього жанру з європейським контекстом. Здійснений аналіз увиразнює окре мі постаті літературного процесу, що вважалися неканонічними або були недостатньо відомими, висвітлюючи їх як характерні явища епохи64. Показово, що у створенні історії літератури хорватські до слідники звертаються не лише до відомих постатей літератур ного процесу, а й до мало знаних або недостатньо вивчених або ж фігур, інтерпретованих як «другорядні». Це, зокрема, пов’язано й з особливостями жанру, коли на перше місце висувалися такі ієрархічно привілейовані утворення, як національна драма, епос чи новела. Проте в літературному процесі існували й інші форми, що потребують нового висвітлення, яке в сучасній інтерпретації дає змогу збагатити й розширити картину літературних явищ минулих століть. До подібних висновків приводить аналіз жанру дорожніх нотаток у хорватському романтизмі, проаналізованому компаративістом Д. Дуда. Розглядаючи цей жанр у контексті доби, дослідник указує на естетичні, інтелектуальні вартості одного з представників цього жанру в національній літературі, повертаючи їй забутого письменника65. Наведені приклади певною мірою характеризують окремі принципи відтворення сучасною хорватською компаративісти кою історичних явищ у літературі ХІХ ст. Однією з тенденцій стає нове тлумачення як відомих постатей, так і тих, що вважа лися критикою попередніх часів до певної міри маргінальними. Немає сумніву, що й український літературний простір ХІХ ст. приховує в собі аналогічні зразки творчості, котрі отримали б нове значення у відповідній сучасній інтерпретації, в якій широкий компаративний контекст має важливе значення. Створення історії літератури логічно ставить питання про періодизацію. Література ХХ ст. традиційно в хорватський істо ріографії розпочинається з періоду модерну, тож наступний том висвітлює саме цю проблему66. А. Златар, осмислюючи методи визначення літератури хорватського модерну, визначає три головні вимоги. Одна з них – експлікація методологічних засад, наступна – врахування стану сучасної духовності, основаної на засадах поліфонії, розмаїття, плюралізації концептів і аналі тичних моделей, які можуть бути синтетично використовувані у створенні історії літератури. Третій виклик, який стоїть перед істориком літератури – загальне знання літературної історії, її попередньо створених моделей, зібраного матеріалу та всього того великого інформаційного простору, в який неможливо увійти без усвідомлення, що вже самим тим входженням ми змінюємо встановленні цінності67. Відомо, що діахронічна класифікація літературного матеріалу за періодами, епохами і т. п. є однією з головних технік у відтворенні історії матеріалу, що було незмінним принципом написання всіх історій. Одне із завдань сучасних переосмислень – з’ясування причин, якими керували ся історики літератури при ідентифікації періоду, зокрема хор ватського модерну. Період модерну вимагає з’ясування меж стосовно інших, попереднього і наступного, періодів, виступаю чи як м’який кордон між реалізмом і модернізмом. Поняття «м’якості» меж указує на відсутність різкого розмежування між реалізмом і модерном, у якому й надалі присутні риси реалізму. Останнє пояснюється низкою факторів – це часове запізнення хорватського реалізму порівняно з європейським і недостатній ступінь реалізації, зокрема в жанрі роману, який пов’язує реа лізм і модерн; розділення літературних орієнтацій у самому мо дерні на віденську і празьку групи, де представники останньої виступають за реалістичні принципи з огляду на функцію суспільної критики; наголос на соціальній функції літератури в колах прихильників орієнтації на високе мистецтво; постійна полеміка з літературою національного відродження і переосмис лення національної функції літератури68. Зазначені аспекти ви значення модерну мають свої аналогії в український літературі того ж періоду, типологічно спорідненого з хорватським, але найменш дослідженого в український і хорватський славістиці. Проблема встановлення меж між поняттями модерн – мо дернізм/експресіонізм іще складніша, оскільки модерн тради ційно сприймається як складник модернізму, де ідея періоди зації, поснована на хронології, не спрацьовує. Хорватські історики літератури порізному визначали межі модерну, але, в цілому, це простір від середини 90х рр. ХІХ ст. до середини другого десятиріччя ХХ ст. За спостереженням А. Флакера, по няття модерну в центральноєвропейських країнах повністю кореспондує з європейським модернізмом. За його визначенням, головні риси модерну – руйнація реалістичних структур, виник нення нових напрямків – символізму, імпресіонізму, сецесії, неокласицизму. Проте ускладнення виникають у визначенні межі модерн – авангард, де останній розвиває естетичний модер нізм, виявляючи себе перш за все в експресіонізмі тощо. Таким чином, сучасна хорватська історія літератури більше схиляється не до хронологічного, а до стильового критерію, котрийий А. Флакер визначив як «стильові формації»69. Зазначені проблеми стильових дифузій у літературі на межі ХІХ–ХХ ст., проблеми визначення модерну й модернізму тощо, актуальні й для українського літературознавства, де поняття мо дерну також потребує свого висвітлення, яке має здійснюватися в компаративному контексті, а паралелі з інших літератур, включаючи хорватську, можуть бути одним із результативних фонів для аналізу. Комплексна підготовка до створення компаративної історії хорватської літератури включає і висвітлення окремих постатей, які також стають темами міжнародних конференцій компарати вістів. Одна з показових фігур, що своєю творчістю презентує широкий спектр явищ у хорватської літературі першої половини ХХ ст., – Владимир Назор (1876–1949). Вступивши в літературу як представник модерну збіркою Слов’янські легенди (1900), в якій створив із виразним колоритом сецесії монументальні пое тичні полотна, хоч і невеликі ліричні форми, письменник прой шов складний шлях, відгукуючись на досить драматичні події хорватського і югославського життя впродовж п’ятдесяти років минулого століття. В роки Другої світової війни Назор уникає арешту італійських окупантів, пропагандистських провокацій колабораціоністів і приєднується до партизан. Цей останній пе ріод його творчості відіграв і реабілітаційну роль у повоєнний час, коли письменник, згідно з радянськими моделями викорис тання відомих постатей культури для політичних презентацій режиму, посідав значні державні посади. Останнє мало значення і для позитивного ставлення радянської критики до нього як до «поетапартизана», що помер невдовзі після відомого радянсько югославського конфлікту (1948) і сприймався, за радянськими критеріями, як «політично надійний». З падінням режиму в ко лишній Югославії поет став об’єктом нападок з боку націоналіс тично орієнтованих кіл, але пізніше йому повернено статус національного письменника. Зазначене лише окреслює проблему можливості помилкових тлумачень постаті митця, залежно від політичних систем. Назор – складний, глибокий письменник, який у своїй творчості окреслив широке коло тем національної, слов’янської, світової культури. Його «партизанський період» – лише верхівка своєрідного айсберга творчості, глибини якої приховують разючі багатства джерел, мистецькі відображення часу в широкому розмаїтті жанрів, стильових засобів70. Незважаючи на велику критичну літературу про Назора, його творчість уможливлює нові переосмислення, приклад чого зокрема дає А. Флакер аналізом одного з найбільш глорифікова них і, можливо, з недостатньою глибиною висвітлених періодів – партизанського. Назор як митець зростав і на глибокому знанні світової класики, котра приховується в його творах, враховуючи й «ідейний» партизанський період. Розглядаючи цикл «Пісні партизанки» (1944) у контексті естетичних моделей попередніх періодів творчості письменника, А. Флакер виявляє своєрідні матриці певних творів, у яких теми війни відображено з установ кою на відповідні класичні джерела. Дослідник знаходить мотиви Данте, улюбленого поета Назора, у зображенні суворої дійсності війни; Гете – у змалюванні руїни; російських модерністів (Брюсов, Блок) – у сприйнятті нових варварів (скіфи, грядущие гунны) як руйнації минулого і побудови нового. У такому контекс ті відображено письменника, котрий залишається вірним своїм естетичним моделям навіть у осмисленні дійсності, що ідеоло гічно нерідко й заперечує класичні зразки культури71. М. Томасович, відштовхуючись від уже нормативної уста новки хорватської компаративістики на необхідність урахуван ня контактів поетичної генерації хорватського модерну, особли во адріатичної Далмації, з італійською та іншими романськими літературами (чому в літературознавстві присвячено чимало ува ги) знаходить нові контакти Назора з італійською поезією вериз му72. Ця проблема, в цілому, особливо значна в плані тісних, нерідко й полемічних комунікацій літератур із двох боків адріа тичного узбережжя. Назор багато перекладав з італійської, але й гостро полемізував, зокрема з Д’Анунціо через вороже ставлен ня того до слов’ян, особливо до хорватів. В Італії творчість Назо ра мала помітну рецепцію, що простежується італійськими до слідницями Ліліаною Авирович, Федорою ФерлугаПетроніо, Ренатою ХацеЦітра, які наголошують на взаємному збагаченні літератур у їхньому спілкуванні73. Хорватський письменник в окремі періоди, особливо доби модерну, був близький і до українських поетів початку ХХ ст., зокрема до М. Рильського. Вивчення доробку письменника в контексті української літератури розширює уявлення про спо рідненість окремих його творів, періодів творчості з українською літературою. Так, у прозових творах Назора про село виявлено аналогії з творами про українське село Миколи Гоголя. Деякі сцени, використання фольклорних елементів, народної демоно логії вказують на очевидні зв’язки з «миргородським» циклом творчості Гоголя. Саме з цих творів про Україну розпочиналося в Хорватії ознайомлення з великим письменником, який захоп лював іще хорватських романтиків розробкою теми козацтва, що вело й до зацікавлення поезією Шевченка. Треба зазначити, що перший серед південних слов’ян переклад із Кобзаря здійснено саме хорватами (1863). Так само першим і на тривалий час єди ним книжковим виданням поетичних творів Шевченка була на друкована в Загребі книга українського поета, опублікована про відною установою національної культури Матицею хорватською (1887)74. Назор, як великий патріот, у своїх творах не міг обійти й великі епічні фігури з культури слов’янства. Його «Слов’янські легенди» в сецесійському дусі відтворюють образи з міфології, героїчного епосу середньовічного Києва. Окремі поетичні побудо4 ви Назора, великі епічні форми, в яких використовується багатий зооморфний декор, немов перегукуються з деякими культурними зразками українського модерну, мають аналогії з поетичними конструкціями Миколи Бажана доби українського модернізму75. Показово, що хорватський поет звертався до міфологічної симво ліки, пов’язаної із старокиївською культурою і в останні періоди своєї творчості, переважно осмислюючи антифашистський рух, а після війни зустрічався з українськими письменниками, зокрема з М. Рильським, який перекладав його твори76. Моделі пов’язаності хорватського поета з іншими літерату рами, котрі знайшли відбиття в його великій творчій спадщині (21 том повного зібрання) простежуються зарубіжними славіста ми, залучення яких до міжнародних симпозіумів на відповідні теми дає змогу в різних ракурсах висвітлити історичний роз виток хорватської літератури та її окремих репрезентантів. У хронологічному вивченні значних етапів хорватського письменства минулого століття своєрідністю визначаються 30тi роки, тож наступний збірник присвячено саме цьому періоду. То був час авангардистських пошуків, коли поступово, під впливом радянських моделей, виникає соціальна література; водночас це й доба виникнення й утвердження тоталітаризму в його західно му і східному виразах. Авангард привертав значну увагу хорватської науки, у чому була велика заслуга А. Флакера, котрий визначає авангард як поетику заперечення77. Дослідник наголошує на необхідності вивчати поетику авангарду, описуючи й аналізуючи естетично функціоналізовані тексти, а не лише авангардні маніфести, про грами та інші тексти подібного змісту78. Зокрема, на останньому базував своє вивчення авангарду відомий італійський дослідник Ренато Поджолі. Погоджуючися, що маніфести, програми й по дібні тексти тих часів доцільно розглядати як літературні жанри з акцентованою метатекстуальною функцією, Флакер зосере джується на всебічному аналізі тогочасної художньої продукції. Один із провідних представників хорватської літератури з виразною тенденцією до заперечення – Мирослав Крлежа – уособлював певну дистанційованість митця від тодішніх ідео логічних догм. У часи поглиблення європейського тоталітаризму письменник обстоював критичну позицію як щодо радянського, так і нацистського режимів. Водночас у хорватському суспільст ві, поруч із апологією радянського, зростала апологія протилеж ного радянській ідеології – декларованого націоналізму. А. Флакер, аналізуючи стан хорватської літератури кінця 30х років, констатує роздвоєність суспільства стосовно тодішнього міфу: Крлежа чи Будак, тобто представник критичної авангард ної думки, з одного боку, і представник проусташської орієнта ції – з другого. Широкий контекст культурних подій, який дослідник використовує для показу включеності хорватської літератури в актуальні проблеми часу, дає змогу розглянути на ціональну літературу як органічну частину загальноєвропей ського цілого. Хорватські письменники антитоталітарного спрямування презентують внесок своєї літератури в загально європейський спротив націоналтоталітаризму. У складній ідеологічній атмосфері, що склалась у хорват ському суспільстві, свою роль і надалі відігравали тоталітарні режими, де через ідеологію висловлювалися традиційні терито ріальні претензії, зокрема з боку тодішньої Італії. Вивчаючи головні тенденції італійської культурної політики щодо Хорва тії, італійська дослідниця Н. Бадурина констатує продовження імперського характеру цієї політики, відомої ще з часів Першої світової війни. Культура використовувалась як засіб деклару вання подібних претензій, що, зокрема, виражалося в позиціях італійських літературознавців, які заперечували оригінальність хорватської культури, стверджували її «залежність» від італій ської, а поняття впливу трактувалося з великодержавних пози цій. Тенденційне ставлення однієї зі сторін в інтерпретації культури сусіднього народу – досить помітне явище компарати вістики певних періодів. Подібні твердження дають підстави для актуалізації проблеми етичності компаративістики79. Ідеологічні процеси в країнах нацизму порізному відбива лися в ідейних орієнтаціях діячів культури – від тяжіння до кон формізму і до глорифікації радянської системи. Хорватська культура у ставленні до німецької літератури 1930х рр. найбіль ше виявляла інтерес до письменників, що були заборонені в на цистській Німеччині, а такі автори, як Гергарт Гауптман та інші, котрих там іменували «класиками», не приваблювали хорват ську публіку, свідчить німецька дослідниця А. МейерФраатц80. Водночас посилювався інтерес до радянської літератури, зо крема й до декларативних творів соцреалізму, що вилилось у ви никнення соціальної літератури, захоплення радянською ідеоло гією. Останнє було одним із проявів політичної міфології. Саме міфологізм, віртуальне уявлення про радянську політику як про тилежну нацизмові, ілюструє ставлення культурних кіл Заходу до радянської політики щодо України. Тому звернення до україн ської культури 30х років було дуже важливим у контексті ідео логічних орієнтацій діячів культури зазначеного періоду. Відома консолідація західноєвропейського лівого фронту з радянською політикою була зумовлена й неприйняттям нацизму, водночас стосовно великого терору в Україні найчастіше тут зустрічаємось із мовчанням. Хорватські представники соціальної літератури також обходили мовчанням репресії в Україні, хоча відомості про це поширювалися, зокрема й через українську діаспору. Український контекст цього періоду, раніше мало відомий у Хорватії через ідеологічні обставини, стає важливим простором, який дає змогу в новому світлі побачити ідейні переконання окремих представників літератури 30років, досить складних і суперечливих у хорватському суспільстві81. У компаративному вивченні історії хорватської літератури у формі міжнародних конференцій помічаємо, що організатори начебто обходять літературу часів Другої світової війни, якій в попередні десятиріччя приділялося чимало уваги. Те ж саме стосується й перших років повоєнного періоду, позначеного по тужним напливом радянської продукції, що тривало до періоду ідеологічного конфлікту 1948 р. Саме він відіграв помітну роль у подальшому розвитку хорватської літератури, яка поступово переорієнтовувалася на західні естетичні моделі. У процесі ви зволення від соцреалістичних догм помітну роль відгрівали угру повання митців навколо провідних видань. Тому наступна тема міжнародного компаративного аналізу історії хорватської літе ратури була присвячена періоду 1950х років, значенню часопи су Krugovi (Кола) у формуванні естетичних особливостей хор ватської літератури82. За визнанням А. Флакера, часопис, який очолював письменник Антун Шолян, сприяв визволенню від ка нонічних моделей хорватської прози83. Відбувалося заперечення канонів, витворених авторитетами; критичні голоси вже лунали на адресу самого Крлежи. Це означало творчу свободу, літерату ра рухалася вперед, до модерністичних концептів, якими живив ся світовий літературний процес. Чи може український літературний простір 1950х рр. бути предметом для зіставлення з модерністичними явищами в іншій, у даному разі хорватський, літературі? Компаративний метод у відтворенні історичного розвитку вимагає врахування широко го контексту, в чому стан української літератури й ширше – сус пільства, може слугувати тлом, протилежним стану літератури, яка розвивалась у просторі творчої свободи. Отже, український матеріал стає актуальним навіть у часовому просторі, надзвичай но далекому від змісту, яким позначені хорватські твори 1950х років. Крім того, надається можливість представити українську культуру часів апофеозу тоталітарного режиму, що в контрасті з хорватською тодішньою атмосферою відображає природу ре жиму, якого хорватському суспільству вдалося уникнути. У той же час, відображення творчих здобутків інших літератур, що не опинилися за завісою, також важливе як контекст для розгляду української літератури84. Хорватське духовне життя зазначеного періоду характеризу ється, зокрема, динамічним перенесенням західноєвропейського літературного модернізму в перекладах його провідних представ ників. Проте цей процес не відбувався без перепон, оскільки югославський політичний режим, попри задекларовану кон фронтаційність із радянською системою, в реальності використо вував ті самі методи. За спостереженням М. Томасовича, який простежує рецепцію західноєвропейської літератури на сторін ках хорватського видання Prisutnosti, тодішньому югославсько му режимові не надто імпонували подібні прозахідні орієнтації, тож він реагував на видання «східноєвропейські», припинивши в 1959 році існування часопису85. Наступна тема становить майже канонічний сенс компарати вістики: відносини між національною і європейськими літерату рами86. Логічно, що в даному разі найбільше уваги приділено від носинам з італійською літературою, враховуючи традиційність, складність цих взаємин, які в даному рaзі розглядаються в часо вому обсязі 1940–1970х років. Показовим у контексті тих відно син був Владимир Назор, що перебував у своєрідному, напруже ному діалозі із сусідньою літературою. Митець не лише багато перекладав з італійської, а й доводив національну своєрідність вітчизняної літератури, зокрема створивши антологію хорват ської лірики у власних перекладах італійською. Назор публікує 1942 р. збірку «Lirici croati» незадовго до переходу на бік пар тизанів. Антологія має й конкретне імагологічне заангажування: письменник прагнув заперечити тодішні уявлення в окремих ко лах італійського суспільства про хорватів та їхню літературу як секундарні відносно італійської. За спостереженням М. Томасо вича, хорватський поет прагнув іще раз переконати італійського адресата, що сусідній приадріатичний народ має «нормальну» поезію, подібну до інших європейських народів схожого геополі тичного розташування. Дослідник розглядає цю збірку хорват ського класика й в аспекті перекладацького мистецтва, наголо шуючи на її значенні в плані компаративістики87. Італійська дослідниця Р. Асіно, аналізуючи поетичні особливості згаданої антології, доходить висновку, що великий хорватський поет у цих перекладах виступає як винятковий знавець італійської метрики, а його збірка становить цікавий внесок в «історію перекладу», вивчення якої повинно й надалі поглиблювати чис ленні та плідні відносини двох літературних традицій88. Одна з гострих тем, що своєрідним чином була реалізована в югославській літературі, присвячена Голому острову (Goli otok), відомому концентраційному табору, створеному на однойменному адріатичному острові після конфлікту зі Сталіним у 1948 р., де утримувалися противники режиму Тито. Італійська дослідниця Н. Бадурина, розглядаючи рецепцію цієї теми в італійському суспільстві, пояснює інтерес до неї й тим, що серед в’язнів концта бору були й італійці, а також сприйняттям тогочасного югослав ського життя в італійському суспільстві. На прикладі двох письменників, італійського і хорватського, що зверталися до теми Голого острова, дослідниця визначає деякі характерні особливості творчості окремих митців того часу, котрі хоч і опинилися на ідей ному, стильовому роздоріжжі, але уособлювали провідні тенден ції розвитку суспільства. За спостереженням авторки, обличчя творчої югославської культури було подвійним: «модерністське й антимодерністське, демократичне й диктаторське, самоуправ лінське і централізоване, антирадянське і радянське», що значною мірою передає особливості тогочасного суспільства89. Порівнюючи образи оповідача – італійського і хорватського, – що були жертвами тоталітарного режиму, якому свого часу вірили як ідеологічному ідеалові, дослідниця вбачає в них аналогії, зокрема й у схожому вираженні глибокого трагізму авторів, які в резуль таті опинилися наодинці зі своїми стражданнями. Український матеріал у збірнику подано в порівнянні стату су національної літератури в умовах тоталітаризму, де простежу ються певні паралелі в літературному процесі України і Хорватії. Це виявляється, зокрема, у схожому становищі країн, коли Україна і Хорватія перебували у складі імперій, а потім – у схо жих ідеологічних обставинах комуністичних режимів90. У наступному збірнику «Хорватська література ХХ століття в перекладах: емісія і рецепція» українськохорватські літера турні відносини розглядаються, зокрема, в плані ідентифікації національних особливостей обох літератур з огляду на терміно логію, що неадекватно відображала назву самої літератури. Так, хорватська література в українських дослідженнях і перекладах позначалася як дубровницька, югославська, а українська від повідно – або перекладалася з російської, або ж іменувалася ма лоруською ще й на початку ХХ ст. Розглядається поступове фор мування процесу національної ідентифікації обох письменств в обох середовищах91. Минуле століття, попри всі труднощі, по значене еволюційним рухом, що підтверджується формуванням україністики в Хорватії і хорватистики в Україні92. Завдання цих напрямів славістики полягає в подальшому дослідженні літе ратурних процесів, а також у посиленні перекладацької діяль ності. Представлені розвідки славістів із Німеччини, Угорщини, Польщі, не говорячи про італійську хорватистику, де вона має давні традиції, розвиваючись без перепон, засвідчують досить по мітні результати в перекладанні хорватської літератури й під тверджують необхідність активізації зазначених завдань у галузі українськохорватської перекладацької діяльності. Помітним внеском у подальший теоретичний розвиток сучас ної хорватської компаративістики стало видання збірника мате ріалів міжнародної конференції на тему «Напрямки і методології компаративного вивчення хорватської літератури»93. М. Солар, розглядаючи концепції історії світової літератури, звертає увагу на вже призабуті поняття, за якими література – це завжди «моя», «наша» і «світова». Поняття «моя» передбачає індиві дуальний горизонт розуміння, але вона завжди й «наша», оскіль ки відрізняється від «чужої». Ці два пов’язаних горизонти «моє наше» такою ж мірою включені в горизонт світової літератури. Тому література – «моя», «наша» – завжди є і світовою, оскільки вони пов’язані спільним горизонтом спільного можливого досвіду. На тому досвіді, вважає дослідник, може бути побудова на й історія світової літератури. Вона не буде тоді «великою нара цією», оскільки не вимагатиме загального огляду й загальних суджень про сенс історії і сенс історії літератури, проте її обме ження перспективами «моєї» і «нашої» літератури не виключає можливість з’єднаності й пов’язаності всього, що дала традиція, і навіть того, що ввижається в майбутньому єдиною історією. Остаточні оцінки, на думку М. Солара, «мають спиратися не на якусь кодифіковану поетику чи будьяку філософську або ідео логічну концепцію, а лише на смак або на його рештки в нашій добі, схильній до заміни його модою»94. Розглядаючи відомості про хорватську літературу в історіях світової літератури, Ц. Павлович виділяє три можливих рівні представлення цієї літератури в корпусах європейського і світо вого письменства. До першого рівня включено літературні лекси кони й енциклопедії; другу становить цілісна історія (світової) літератури; третя стосується теоретичних роздумів про світову літературу, здебільшого названих «Вступ до компаративної літе ратури». У першому рівні представлені філологи, фахівці з окре мих літератур або принаймні славісти, котрі однаковою мірою є компаративістами. До створення історії літератури можуть бути залучені спеціалісти з історії національної літератури, але перевагу матимуть компаративісти. На третьому рівні участь бе руть винятково компаративісти, констатує дослідниця. Розгляда ючи численні видання першого рівня, авторка показує розмаїття принципів упорядників, авторів, де не виключається парадок сальність вибору й нерідко суб’єктивність у ставленні до певних осіб або епох. Наприклад, деякі італійські видання засновуються на критеріях політичної адекватності окремих письменників, особливо національно заангажованих, що вступали в дискусії з італійськими авторами; французькі лексикони уникають терміна «бароко», окремі упорядники віддають перевагу певним епохам; чимало протиріч спостерігається у визначенні націо нальної приналежності авторів (І. Андрич визначається як юго славський, боснійський, сербохорватський письменник) і т. ін. Хоча словники не читаються в коді світової літератури, їх укла дачі виступають потенційними творцями історій світової літера тури. Останнє дає змогу надати більше місця так званим «малим літературам». Проте й тут спостерігається чимало неодноріднос ті – від замовчування до широкого показу певних періодів. Судя чи з джерел, велике значення має рівень розробленості націо нальної історії літератури, славістики в певних середовищах і перекладеності національних історій літератури для потреб інонаціональних славістик. Сказане стосується й теоретичних розробок, відомих під назвою «Вступ до компаративної літера4 тури». Хорватська література тут згадується більше завдяки міжнародному визнанню наукового авторитету таких учених як А. Флакер, М. Солар, чиї теоретичні розробки увійшли в нау ковий обіг і поза межами національного літературознавства. У зв’язку з цим, наголошує дослідниця, особливе значення в по ширенні відомостей про хорватську літературу має й актуальний проект «Компаративна історія хорватської літератури», який здійснюється із залученням зарубіжних компаративістів, і зо крема, зорієнтований на включення хорватської літератури в історію світової літератури95. У зазначеному контексті безумовно важливою є потреба від слідковування репрезентації української літератури у виданнях інших країн як відображення знань про українську літературу за умов, що тривалий час гальмували її гідну презентацію в зару біжному літературознавстві. Проте безумовним є факт, що, поряд із материковим літературознавством, яке розвивалося безпосе редньо в Україні за умов відомих режимів, функціонувало й за рубіжне українознавство, котре відігравало значну роль у пред ставленні української літератури у світі. Важливим завданням відтак уявляється створення історії зарубіжного українознавст ва як складника компаративної історії української літератури. У згаданому збірнику хорватська література розглядається як факт національної культури в її різних періодах, а також простежуються методологічні підходи до дослідження цієї літе ратури в інших національних науках. Відображення хорватської теми в українському літературознавстві показано відповідно до його історичних періодів. Це стосується історичної школи, де українська наука засвідчила звернення й до низки проблем з історії хорватської літератури. Ідеологічна інтервенція радян ської системи в українське літературознавство гальмувала розви ток національної компаративістики. Проте вона розвивалася в зарубіжному українознавстві, де її репрезентантом виступає Д. Чижевський, який у «Порівняльній історії слов’янських літератур» звертається також і до хорватської літератури. Особ ливостями часу позначено й методологію та принципи вклю чення хорватського матеріалу, представлених тут як проект Вер4 веса у виданні «Українська література в загальнослов’янському і світовому літературному контексті» (за редакцією Г.Д. Верве са). Окремі аспекти цієї праці висвітлено критично, виходячи із сучасних засад компаративістики. Україністика в хорватський славістиці може надати певну інформативну базу для створення загального контексту літера турного розвитку відповідних періодів. Український матеріал може слугувати тлом для висвітлення окремих явищ хорватської літератури й навпаки. Тема українськохорватських компарацій далеко не вичерпана й охоплює чимало явищ, вивчення яких могло би сприяти подальшому розумінню національних літератур в обох середовищах як складників загальноєвропейського куль турного простору – таким постає висновок наведених спостере жень96. Цими ж причинами, зокрема, продиктоване й включення українського матеріалу до міжнародного проекту Компаративна історія хорватської літератури. Mетодологічні розробки, методика, історія розробки подібного проекту можуть бути ко рисними і для українського літературознавства в осмисленні істо рії української літератури з позицій сучасної компаративістики. Отже, сучасна хорватська компаративістика розвивається досить динамічно, з урахуванням тенденцій, досвіду як поперед ніх періодів, так і модерної доби. Українська література, україн ська методологія, поруч із іншими складниками наукового проекту «Компаративна історія хорватської літератури» висту пає компонентом цього проекту і може дати поштовх для подаль ших міжнародних проектів. Література 1 HarambasicA. Taras Sevcenko // Taras Sevcenko, Pjesnicke pripovi esti, preveo i uvodom popratio August Harambasic, sa slikom pjesnika, u Zagrebu, 1887. 2 Kovacevic V. Knjizevni preporod Malorusa // Zvonimir. – 1886. – Br. 36; Bragalija C. T. G. Sevcenko // Zora. – 1886. – Br. 2; PopovicM. Ta ras GrigorijevicSevcenko // Nada. – 1895. 3 Kranjcevic S.S. Humanitarna misao u ruskom romanu // Kranjce4 vic S.S. Sabrana djela. – Sv. 3. – Zagreb, 1967. Вперше матеріал був опублікований у загребській періодиці: KranjcevicS.S. Humanitarna mi sao u ruskom romanu // Nada. – 1901. – Br. 2. 4 JagicV. O paralelah i izvorih nasih narodnih pjesama i pripovjedaka // Historiji knjizevnog naroda hrvatskog i srpskoga. – Zagreb, 1867. 5 JagicV. Prilozi k historiji knjizevnosti naroda hrvatskoga i srpskoga // Arkiv za povjestnicu jugoslavensku. – Knj. IX. – 1868. 6 Рудяков П.М. Українськохорватські літературні взаємини в ХІХ– ХХ ст. – К., 1987. – С. 63. 7 JagicV. Trubaduri i najstariji hrvatski lirici // Rad JAZU. – Knj. 9. – 1869. 8 Ягич В. Размер (двенадцатислоговой) древнейших стихотворений поэтов славянских (сербохорватских) в Далмации // Известия отделе ния русского языка и словесности Императорской Академии наук. – Т. 1. – Кн. 1. – СПб., 1896. 9 Jagic V. Krscanskomitologijski sloj u ruskoj narodnoj epici. – Zag reb, 1876. Srepel M. «Skup» Marina Drzica prema Plautovoj «Aululariji». – Zagreb, 1890. 11 Srepel M. O Gundulicevim «Suzama sina razmetnoga» // Rad JAZU. – Knj. 127. – 1896. 12 Andric N. Bajka o Leonori. Komparativna studija // Vienac. – 1893. – Br. 32. 13 Matic T. Moliеrov «l’Avare» i njegovi prethodnici // Nastavni Vjesnik. – 1898. 14 Medini M. Vetranovic // Archiv fur slawische Philologie. – 1895. 15 Sabic M. Literarni utjecaji // Vijenac. – 1897. – Br. 21. 16 Polite D. Nekoje misli o knjizevnosti na pocetku vijeka // Vijenac. – 1900. 17 Kasumovic I. Izvori palmoticevih drama Ipsipilе i Akila // Rad JAZU. – CLVI. – 1904. 18 Dukat V. Nemcic. Jurkovic. Korajac // Rad. – 1913. 19 Gudela V. Njemacki utjecaji u hrvatskoj preporodnoj lirici // Vije nac. – 1903. – Br.18. 20 Цей термін у зв’язку з літературною ситуацією зазначеного періо ду зустрічається зокрема у виданні: Barac A. Jugoslavenska knjizenost. – Zagreb, 1954. – S. 265. 21 Prohaska D. Turgenjevski realizam // Savremenik. – 1919. – Br. 1. 22 Surmin D. Prevodenje u beletristici // Nastavni vjesnik. – 1916. – Br.1. 23 Milcinovic A. Nasa prijevodna knjizevnost // Savremenik. – 1916. – Br.1. 24 Krmpotic B. Utjecaj Sevcenka na Harambasica // Hrvatska revija. – 1938. – Br. 6. 25 Nazor V. Clanci i kritike. – Zagreb, 1942; Nazor V. Na vrhu jezika i pera. – Zagreb, 1942. 26 Krleza M. Knjizevnost danas // Krleza M. Sabrana djela. – Sv. 20. – Beograd, 1966. 27 Solar M. Teorija recepcije i sociologija knjizevnosti // Solar M. Teo rija knjizevnosti. – Zagreb, 1984. 28 Slamnig I. Hrvatska versifikacija. Narav, povijest, veze. – Zagreb, 1981. 29 Pavlicic P. Vladimir Vidric, SJENE // Umijece interpretacije. – Zag reb, 2000. 30 Peles G. Knjizevnost i drugi sistemi // Literature and the Other Arts. – Innsbruck, 1981. 31 Peles G. Prica i znacenje. – Zagreb, 1989. 32 Badalic J. Ruskohrvatske knjizevne studije. – Zagreb, 1972; Бада4 лич Й. Шевченко в хорватской литературе // Шевченко и мировая куль тура. – М., 1964. 33 Franges I. Talijanske teme. – Zagreb, 1967. 34 Franges I. Matos. Vidric. Krleza. – Zagreb, 1974. 35 Franges I. Suvremenost bastine. – Zagreb, 1992. 36 Detoni4Dujmic D. Pripovjedacki modernizam Dinka Simunovica // Stoljeca hrvatske knjizevnosti. Dinko Simunovic. Izabrana djela. – Zagreb, 1996. 37 Flaker A. Knjizevne poredbe. – Zagreb, 1968. 38 Flaker A. Ukrajinska knjizevnost u Hrvatskoj // Croatika. – 1970; Flaker A. Recepcija kao revizija moderne ruske knjizevnosti u Hrvatskoj poslije 1918 // Komparativna povijest hrvatske knjizevnosti. – Split, 2007. 39 Pericic H. Recepcija Byronovih djela i ideja u hrvatskoj knjizevnoj kritici i znanosti o knjizevnosti // (magistarski rad). – Zagreb, 1989; Peri4 cic H. Strana knjizevnost i nacionalna knjizevna tradicija // Knjizevna re vija. – Br. 1–2. – Osjek, 2001. 40 Leksikon hrvatskih pisaca. – Zagreb, 2005; Leksikojn svjetske knji zevnosti. – Zagreb, 2004. 41 Pavlovic C. Recepcija Begovicevih drama u pariskom kazalistu // Milan Begovic i njegovo delo. – VrlikaSinj, 1997; Pavlovic C. August Senoa i Scottov model povijesnog romana // Komparativna povijest hrvatske knjizevnosti I. – Split, 1999; Pavlovic C. Flaubertovska estetika Vojnoviceva «Geraniuma» // Komparativna povijest hrvatske knjizevnosti I. – Split, 2000. 42 Tomasovic M. Povijest hrvatske knjizevnosti do Kombolove // Miho vil Kombol (monografija o opusu). – Zagreb, 2005. – S. 47–66. 43 Tomasovic M. Prinosi prof. Ive Hergecica poredbenoj povijesti hrva tske knjizevnosti // Komparativna povijest hrvatske knjizevnosti. Zbornik radova. Smjerove i metodologije komparativnog proucavanja hrvatske knjizevnosti. – Split, 2008. – S. 387. 44 Wellek R., Warren A . Theory of Literature. – New York, 1949. – P. 40. 45 Kogoj4Kapetanic B. Komparativna istrazivanja u hrvatskoj knjizev nosti // Rad JAZU. – Zagreb, 1968. – knj. 350. – S. 305. 46 Dukic D. Nacionalna vs. komparativna povijest knjizevnosti // Um jetnost rijeci. – XLVII. – 1–2. – Zagreb, 2003. – S. 3–26. 47 Hrvatska knjizevnost prema europskim knjizevnostima od narodnog preporoda k nasim danima. Uredili Aleksandar Flaker i Krunoslav Pranic. – Zagreb, 1970. – S. 5. 48 Flaker A. Novija hrvatska knjizevnost prema evropskim knjizevnos tima: teze i nacrt rada // Umjetnost rijeci. – X., – 3–4. – Zagreb, 1966. – S. 183–199. 49 Flaker A. Hhrvatska kknjizevnost unutar evropskih knjizevnosti u devetnaestom i dvadesetom stoljecu // Hrvatska knjizevnost prema europ skim knjizevnostima od narodnog preporoda k nasim danima. – S. 7. 50 Hrvatska knjizevnost u evropskom kontekstu / uredili Aleksandar Flaker, Krunoslav Pranjic. – Zagreb, 1978. – S. 7–8. 51 Dukic D. Nacionalna vs. komparativna... – S. 13. 52 Тomasovic M. Komparativno proucavanje hrvatske knjizevnosti // Zapisi o Marulicu i drugi komparatisticki zapisi. – Split, 1984. – S. 5. 53 Flaker A. Professor emeritus facultatis philosophicae Univsrsitatis studiorum Zagrabiensis. Zagrabie, anni MMII. – Zagreb: FF press, 2002. 54 Ukrajinska avangarda 19101930. Uredili Tihomir Milovac, Branka Stipancic. – Zagreb, 1991. – 231 s. 55 Flaker A. Avangarda u Ukrajini. – Ukrajinska avangarda 1910– 1930. – Zagreb, 1990–1991. – S. 23–27. 56 Hrvatska/Ukrajina. Kulturne veze od Jadrana do Dnjepra. Хорва тія/Україна. Культурні зв’язки від Адріатики до Дніпра. Двомовне хор ватськоукраїнське видання. Упорядкував Еуген Пащенко. – Zagreb, 1996; Ukrajina. – Kolo // Casopis Matice hrvatske. – Br. 3. – Zagreb, 1997. 57 Флакер А. Живописная литература и литературная живопись. – М., 2008. 58 Dukic D. Nacionalna vs. Komparativna. – S. 21–22. 59 Gilic N. Novija recepcija hrvatskog igranog filma 1950ih – slucaj filma H48… Nikole Tanhofera // Smjerove i metodologije komparativnog proucavanja hrvatske knjizevnosti. Zbornik radova X. – Split, 2008. – S. 122. 60 Pascenko J. Ideje slavizma u ukrajinskoj i hrvatskoj knjizevnosti XIX stoljeca // Komparativna povijest hrvatske knjizevnosti. Zbornik ra dova I. (XIX. stoljece). – Split, 1999. – S. 7–24. (Далі: Zbornik, том і рік видання). 61 Kravar Z. Strano i domace u hrvatskom stihu XIX stoljeca // Zbor nik. – I. – S. 95. 62 Тomasovic M. Hrvatski prepjevi Dantea u XIX. Stoljecu // Zbornik. – I. – S. 143. 63 Pavlovic C. August Senoa i Scottov model povijesnog romana // Zbor nik. – I. – S. 173. 64 Zlatar A. Autobiografska proza XIX. Stoljeca: slucaj Dragojle Jar nevic // Zbornik. – I. – S. 188–195. 65 Duda D. Tragovima subjekta Nemcicevih Putositnica // Zbornik. – I. – S. 196–208. 66 Komparativna povijest hrvatske knjizevnosti: Zbornik radova. – II. – Split, 2000. 67 Zlatar A. Moderna – pitanje periodizacije // Zbornik. – II. – S. 7. 68 Ibid. – S. 10. 69 Flaker A. Stilske formacije. – Zagreb, 1976. 70 Пащенко Е. Н.В. Назор и фольклоризм в хорватской литературе. – К., 1983. 71 Flaker A. Nazor: u ocekivanju barbara // Komparativna povijest hrva tske knjizevnosti. Zbornik radova. – III.: Vladimir Nazor. – Split, 2001. – S. 5–15. 72 Tomasovic M. Vladimir Nazor i Lorenzo Stecchetti // Zbornik. – III. – S. 17–23. 73 Zbornik. – III. – S. 24–54. 74 Desеt godina Studija ukrajinistike na Filozofskom fakultetu Sveu cilista u Zagrebu. – Zagreb, 2007. – S.14. 75 Детальніше: Pascenko E. Secesijski stil Vladimira Nazora // Zbor nik. – II. – S. 89–102. 76 Pascenko E. Vladimir Nazor iz ukrajinske perspektive // Zbornik. – III. 77 Flaker A. Poetika osporavanja. – Zagreb, 1982. 78 Slabinac G. Poetika osporavanja / umijece osporavanja // Hrvatska knjizevnost tridesetih godina 20. stoljeca: Zbornik radova. – VII. – Split, 2005. – S. 8. 79 Badurina N. Hrvatska kao predmet talijanske kulturne politike tri desetih godina (na primjeru casopisa Porta orientale i L’Europa orientale) // Zbornik. – VII. – S. 48–61. 80 Meyer4Fraatz A. Recepcija njemacke knjizevnosti kod Hrvata u tri desetim godinama // Zbornik. – VII. – S. 88–97. 81 Pascenko J. Virtualnost i realnost «tridesetih godina» u ukrajinskom kontekstu // Zbornik. – VII. – S. 62–87. 82 Krugovi i hrvatska knjizevnost pedesetih godina proslog stoljeca: Zbornik radova. – V. – Split, 2003. 83 Flaker A. Soljanovi krugovi slobode // Zbornik. – V. – S. 14. 84 Pascenko E. Socrealisticki kontekst hrvatskog modernizma // Zbor nik. – V. – S. 36–48. 85 Тоmasovic M. Zapadnoeuropska knjizevnost u Prisutnostima // Zbor nik. – V. – S. 22. 86 Hrvatska knjizevnost prema europskim /emisija i recepcija/ 1940– 1970.: Zbornik radova. – VIII. – Split, 2006. 87 Tomasovic M. Vladimir Nazor, Lirici croati Zagabria MCMXLII // Zbornik. – VIII. – S. 7–24. 88 Asino R. I Lirici croati di Vladimir Nazor (strategia metrica e prosod ica di traduzione) // Zbornik. – VIII. – S. 39. 89 Badurina N. Dragi citatelju, kako smo danas? Goli otok u talijanskoj i hrvatskoj knjizevnosti // Zbornik. – VIII. – S. 53. 90 Pascenko J. Nacionalna knjizevnost u totalitarizmu (ukrajinsko hrvatske paralele 1940.–70. godine) // Zbornik. – VIII. – S. 96–127. 91 Pascenko J. Ukrajinskohrvatska prepoznavanja kroz 20. stoljece: ime i tekst // Hrvatska knjizevnost XX. stoljeca u prijevodima: emisija i recepcija: Zbornik radova. – IX. – Split, 2007. – S. 105–125. 92 Deset godina studija ukrajinistike na Filozofskom fakultetu Sveu cilista u Zagrebu. – Zagreb, 2007. 93 Smjerovi i metodologije komparativnog proucavanja hrvatske knji zevnosti: Zbornik radova X. – Split, 2008. 94 Solar M. Koncepcije povijesti svjetske knjizevnosti // Zbornik. – X. – S. 9. 95 Pavlovic C. Hrvatska knjizevnost u povijesti svjetske knjizevnosti // Zbornik. – X. – S. 11–19. 96 Pascenko J. Hrvatska knjizevnost u ukrajinskim komparativnim proucavanjima // Zbornik. – X. – S. 311–333. Наукове видання НАЦІОНАЛЬНІ ВАРІАНТИ ЛІТЕРАТУРНОЇ КОМПАРАТИВІСТИКИ Підп. до друку 20.10.2008 р. Формат 60х84/16. Гарнітура SchoolBookC. Папір офсетний. Друк офсетний. Ум. друк. арк. 47,0. Ум.вид. арк. 43,1. Замовл. № 102008. Видавничий дім «Стилос» 04071, Київ–71, вул. НабережноЛугова, 5, к. 30. Тел.: (044) 4287250. Свідоцтво Держкомінформу України (серія ДК № 149 від 16.08.2000 р.)