Володимир Микитюк » Педагогічна концептосфера Івана Франка: історія і сучасність
[додати інший файл чи обкладинку цього твору] [додати цей твір до вибраного]

Педагогічна концептосфера Івана Франка: історія і сучасність

Дисертація
Написано: 2018 року
Розділ: Наукова
Твір додано: 17.12.2018
Твір змінено: 17.12.2018
Завантажити: pdf див. (30,6 МБ)
Опис: Микитюк В. І. Педагогічна концептосфера Івана Франка: історія і сучасність. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора педагогічних наук за
спеціальністю 13.00.01 – загальна педагогіка та історія освіти. – Львівський
національний університеті імені Івана Франка, Львів, 2018. – Дрогобицький
педагогічний університет імені Івана Франка, Дрогобич, 2018.
У проблемно-синтетичній дисертаційній роботі вперше на сучасному
етапі розвитку педагогіки цілісно досліджено та актуалізовано педагогічну
концептосферу Івана Франка, яка посідає вагоме місце в історії вітчизняної та
європейської освіти і є продуктивною для розвитку національної педагогіки.
Висвітлено методологічні концепти Франка про специфіку української
літератури як навчальної дисципліни у площині системного вивчення теорії та
практики методичних основ викладання у середній і вищій школі; погляди
дидакта про аксіологічні цілі та роль літературної освіти у розвитку
громадянського суспільства, думки про особистість учителя, лекторську
майстерність, програми викладання та навчальні підручники з української
літератури. Розглянуто ідеї Франка про розвиток творчих здібностей слухачів,
проблеми сучасної рецепції його художніх і наукових текстів з педагогічною
тематикою, мовний світ митця, окцидентальну ментальність та еволюційний
розвиток менторської парадигми мислителя від позитивістської педагогіки до
педагогіки прагматизму.
У дисертації вперше науково обґрунтовано, що Іван Франко сформувався
та діяв в «західній» цивілізаційній простороні, тому його педагогічна спадщина
особливо важлива для точного вибору стандартів та цілей навчання у
теперішніх умовах трансформації української системи освіти та науки, для
відродження аксіологічних принципів та дидактичної телеології у школі,
повернення до універсальних цивілізаційних цінностей і висновування з них 3


навчальної аксіології. У контексті вивчення філософії освіти в системі
соціокультурного знання стверджується, що педагогічна теорія є вираженням
певного ширшого філософського погляду на світ, становить його своєрідну
екземпліфікацію через з’ясування і засвоєння методології багатьох прикладів
попередніх освітніх практик. Переважна більшість Франкових рефлексій на
педагогічні проблеми позначена позитивістською філософією людини і
суспільства, однак загалом у вченого концепція людини, погляди на дійсність,
аксіологічні цілі і методи освіти еволюціонували поступово: від «романтизму»
до «модернізму», від «природовідповідності Песталоцці» до «педагогіки
прагматизму Джона Дʼюі».
У науковій роботі показано, що основна проблема Франкових
педагогічних пошуків все ще актуальна: школа головно звертає увагу на
організацію та методику засвоєння учнями якнайбільшої кількості інформації,
однак це лише перший етап і суто інструментальна справа, що позбавлена
загальнокультурних і педагогічних вартостей. Белетрист на зламі століть
однозначно заперечував буквалізацію й однобічне сприйняття його творчості,
тому у дисертаційній роботі стверджується про суб’єктивну сукупність
художніх висловлювань-реалізацій у літературних Франкових текстах, про
авторський дискурс. У дисертаційній праці розкрито Франкові методологічні
засади навчання літератури в середній і вищій школі. Основою літературної
освіти Франко вважав безпосереднє пізнання художнього тексту з допомогою
життєписів письменників, їхніх мемуарів, спогадів сучасників, листування та
інших «живих» документів епохи. Процес учіння літератури за Франком
передбачає не просто набування знань чи літературної інформації, а здобуття на
основі засвоєння тексту власного досвіду, освоєння тексту.
У системній парадигмі національної і загальноєвропейської педагогіки
стверджується, що ідеї філантропізму спостерігаємо впродовж усієї його
педагогічної творчості, а також плинний еволюційний розвиток педагогічної
парадигми Франка від позитивістської педагогіки до педагогіки прагматизму. 4


Франкова освітня доктрина була виключно проєвропейською, демократичною
та гуманістичною. Сталим було Франкове стремління до секуляризації та
демократизації шкільництва, що було властивим для наступників Песталоцці в
розвитку європейської освіти, зокрема Вільгельма фон Гумбольта (1767–1835),
Йогана Гербарта (1776–1841), Августа Фребеля (1782–1852), які вже на
філософських засадах неогуманізму та етизму творили педагогічний канон 2-ї
пол. 19-го – поч. 20 ст. Незаперечним є факт органічного тривання нашого
науковця у європейській цивілізаційній простороні, бо визначальною у його
світогляді була центральна проблема будь-якого світосприйняття – свобода
людини, шлях до демократії як форми життєвої спільноти, а це визначило
також і його еволюційний шлях до педагогіки прагматизму.
У дисертації доведено необхідність цілісного висвітлення історії освіти та
національної педагогічної думки на прикладі методики навчання української
літератури, критичного переосмислення методичної спадщини багатьох
знакових персоналій. Аналіз педагогічної прози митця крізь призму
дискурсивності та соціологізму показує чітку тенденцію від високого рівня
критицизму та гіперболізації вад освітньої системи у ранніх текстах про австро-
угорську школу у 1870–1880-х до менш інтенсивного «підмальовування» і
негативної типізації особливостей освіти та ролі окремих педагогів у
становленні його особистості і навчання в різних інституціях у 1890–1900-х
роках. Ще одним потужним уроком Франка-педагога є його стале прагнення
розвивати критичне сприйняття у шкільному соціумі, бо освіта у вільному світі
не може тільки відтворювати, тільки нагромаджувати знання і досвід: критичне
сприйняття, творчість як переосмислення канонів і шаблонів, – ось напрямні
формування особистості на основі літературної освіти. Франко найбільше
шукав у своїх учителях оригінальності мислення, незвичайних підходів в
опануванні навчального матеріалу, самостійності суджень та оцінок,
новаторських методик досліджень, тому опонував консерватизмові гімназійної
та університетської освіти, у якій переважав здебільшого репродуктивний триб 5


навчання. Альтруїстична діяльність ученого в освітній сфері є прикладом для
сучасної педагогічної спільноти.
Актуальною є провідна теза дисертаційного дослідження про тенденції
взаємовпливів освіти і громадянського суспільства – Франкові інтенції
засвідчують його антитоталітарне світосприйняття, постійне прагнення до
розвитку креативного і творчого мислення у шкільному соціумі. Франко
активно заперечував своєю науковою та публіцистичною продукцією канони
тоталітарного уніфікованого суспільств, що засвідчує ментальну і ціннісну
належність до демократичного освітнього укладу і західного, європейського
гуманітарного простору. Для аналізу у дисертаційній роботі вперше залучено
десятки праць класика, які були вилучені із історії української педагогіки,
купюровані або ж тенденційно потрактовані. Продемонстровано, що в
Франкових текстах відображено реалії розвитку української громадськості
Галичини, головною проблемою якої був процес дифузії національної
інтелігенції, чимала частина якої доволі часто вибирала пропольську
(прогерманську, промосковську) орієнтацію, ослаблюючи, обезкровлюючи
можливості модернізації свого народу. Доведено, що головну роль у такому
поступі мала відігравати національна школа, освіта рідною мовою, що в умовах
конституційної монархії було можливим. Вчений і письменник створив
промовистий образ «професорської цензури» – це і буквальне, і метонімічне
означення консервативно-клерикальної позиції панівної в «Просвіті», НТШ,
редакціях газет і журналів народовської партії.
У дисертації вперше в історії національної педагогіки системно
переосмислено роль і місце мислителя в історії розвитку освіти в Україні і
Європі. Стосовно Франка маємо усталений, артикульований упродовж майже
сторічного домінування чужорідного ідеологічного режиму, міф про його
соціалістичну (космополітичну, інтернаціоналістську) ідентичність. У роботі
доведено, що Франко – надзвичайно складний феномен українського
інтелектуала з виразною європейською ідентичністю, а «пізній» Франко 6


категорично оцінював українсько-російську співпрацю, констатуючи її
безперспективність і навіть шкоду для «загальнослов’янського» поступу.
Ментальні риси російської суспільності не дозволили сприйняти і засвоїти
європейські засади індивідуалізму та права окремої особистості на вибір і
розвиток, що вже тоді складали основні напрямні зокрема і європейської
педагогіки. Франко системно висвітлював імперську політику «обмоскалення»,
але не менш жорстко показував інших наших опонентів, які вже намагались
полонізувати через освітню політику наш народ, передусім інтелігенцію.
Боротьба за національну школу українців і поляків була безпосередньо
пов’язана із політичними змаганнями за майбутню державність, тому набувала
запеклого та безкомпромісного характеру, однак провадилась усе-таки за
певними цивілізованими правилами, що їх встановлювала конституція Австро-
Угорщини.
У тексті дисертаційного дослідження з’ясовано функційні можливості
методичних концептів І. Франка у розвитку педагогічної думки кінця 19-го –
початку 20-го ст. в українському і загальноєвропейському контексті, визначено
джерела Франкового критицизму щодо стану викладання української
літератури в Галичині та причини сьогоднішнього тенденційного і
необ’єктивного трактування цього питання. Майстерно використавши
інструментарій літературної і лінгвістичної герменевтики, критик писав про
таємничий, певною мірою містичний субстрат рідної мови і літератури та його
вплив на індивідуума і цілу націю. Франко став творцем української
уніфікованої вищої культури, що традиційно формується і передається
майбутнім поколінням через національні освітні інституції, активно формував
соборну українофільську концепцію побудови модерного суспільства,
наполегливо працював як науковець і митець над створенням спільної
загальноукраїнської «мовної батьківщини».
У роботі проаналізовано Франкові практичні навчальні парадигми, суттю
яких є стале заперечення інформаційно-репродуктивного навчання, відмова від 7


вивчення белетристики без урахування специфіки літератури як універсального
виду мистецтва. Систематизовано Франку методологію підручникотворення, де
він виявив себе прихильником авторських синтез письменства, створених за
принципами аллогенетичного детермінізму. Відзначено Франкове європейське
позиціонування української галицької школи: український письменник і вчений
нещадно критикував застарілу методологію і методику навчання в педагогічних
інституціях Галичини, корелюючи якість освіти українців та
західноєвропейських націй. Засадничою та концептуальною в системі
Франкових поглядів на програми викладання української літератури у середній
і вищій школі є цілеспрямоване використання наукової схеми української
історії М. Грушевського, що заперечила російську шовіністичну
історіографічну концепцію «общеруської» народності.
Практичне значення для розвитку сучасної української вищої і середньої
школи мають педагогічні ідеї класика про те, що неодмінною умовою
літературної освіти має стати вироблення критичного способу бачення світу,
«власна думка», власна «духова праця», що виключить однобічну формалізацію
та вузько тенденційне сприйняття текстів. Франко завжди намагався органічно
поєднувати модерну наукову методологію роботи з художнім текстом та
місійність літератури та навчання у національному поступі. Франко був
майстерним лектором, який сповідував різноманітні демократичні способи
комунікації із аудиторією, тому поєднував науковий стиль з елементами
імпровізації та артистизму. Наголошено у дисертаційному тексті на важливості
для сучасної школи шевченкознавчої спадщини І. Франка. Франко своїм
обов’язком вважав популяризувати цивілізаційні здобутки Західної Європи і
Північної Америки, прагнув їх розвивати в українському суспільстві та був
переконаний, що культурну самоідентифікацію українців можна змінювати і
покращувати, а найкращим інструментом небезпідставно обрав освіту та науку
як джерело і засіб поступу. 8


У роботі визначено, що Франко незаперечно належав до засновників та
активних діячів українського «культурного націоналізму» (дефініція Д.
Гатчінсона). Першою необхідною стадією українського націоналізму у його
боротьбі із націоналізмами російським і польським закономірно були освітні
цілі: боротьба за мову і літературу, видавництва, пресу, школу, а в умовах
політичної лібералізації визначальною ставала боротьба за національну вищу
освіту. Стверджено, що Франкові імпонував західний ліберальний тип
автономного навчального закладу із присутніми академічними свободами.
Стрижневу роль у цьому Франко вбачав в освіті і в формуванні прошарку
національних інтелектуалів, які «по-європейськи» зуміли би взяти
відповідальність за свою долю, а не узалежнювали її від зовнішніх чинників і
процесів, віктимізуючи себе. Уже у 20-му столітті Франко найбільше уваги
надавав дослідженню цивілізаційного розламу між Російською імперією і
збірним образом ліберальної Європи як втіленням ідей німецької класичної
філософії, французького та англійського парламентаризму, гуманістичних і
соціалістичних поглядів. Мислитель у своїх текстах прагнув прищепити
українцям окцидентальну ідентичність, а головним інструментом і засобом
передусім вважав університетську освіту. Показовим є Франкове несприйняття
світоглядної доктрини Л. Толстого з її потугами месіанізму та протиставлення
Сходу і Заходу, її духу «гнилизни», що опанував колективну російську
свідомість.
У дисертаційній роботі на основі комплексного аналізу педагогічних ідей
провідних вітчизняних і зарубіжних учених, на основі епістолярію, мемуарів і
неактивованих текстів самого письменника доведено, що педагогічна,
філософська і публіцистична спадщина Івана Франка сьогодні є особливо
актуальною. Магістральні уроки Франка сформульовано так: 1) окцидентальна
ментальність є запорукою збереження національної окремішності України; 2)
західна ідентичність сформована також і нашими матеріальними та духовними
здобутками; 3) університетська ліберальна освіта є найефективнішим засобом 9


модернізації нації та джерелом залучення до психологічного і ціннісного
концепту Європи.
Висновки дослідження зумовлюють напрями подальших практико-
орієнтованих наукових пошуків у галузі педагогічного франкознавства, адже у
цьому педагогічному дискурсі все ще присутній ідеологічний чинник.
Зазначено, що категорично вадливим є ігнорування національного і суспільного
контексту, у якому формувався та працював мислитель, обмеження сфери його
критицизму, ігнорування загальноукраїнського та європейського контекстів, що
призводить до усталення догматичних шаблонів радянської доби, продовження
«більшовизації» спадщини митця і науковця у масовій свідомості. У
дисертаційній праці проартикульовано продуктивні педагогічні концепти
Франка, які залишаються надчасовими: текстоцентризму, критичності,
природовідповідності, креативності та діалогізму у навчанні літератури,
особистісно зорієнтованого і компетентнісно-діяльнісного навчання літератури,
історіософії і націософії (завданням літературної освіти є утвердження
національної ідентичності на основі історичного генезису української культури;
окцидентальна ментальність є запорукою збереження національної
окремішності України) у дидактиці та ін.
Змістотворчими матеріалами для дисертації стали положення і висновки,
що їх використовують у лекційних курсах та практичних заняттях з методики
викладання української літератури у середній і вищій школі, історії української
літератури, спеціального авторського курсу «Іван Франко і методика
викладання української літератури» для студентів філологічного факультету
Львівського національного університету імені Івана Франка. Узагальнені
результати роботи реалізовано у трьох навчальних університетських
посібниках, тестових комплексах для контролю і перевірки знань із цих
навчальних дисциплін. Матеріали дослідження можуть бути використані під
час написання історії української педагогіки, історії української літератури,
монографічних розвідок про І. Франка, підручників і посібників з методики

викладання різноманітних окремих дисциплін у вищій і середній школі, під час
розробки і читання спеціальних і нормативних курсів для студентів
педагогічних відділень, підготовки дисертацій, магістерських та дипломних
робіт, методичних рекомендацій тощо. Результати виконаної роботи можна
використовувати в інших методиках, передусім для викладання
культурологічних і педагогічних дисциплін, зарубіжної літератури, української
мови, історії та ін.
Ключові слова: Іван Франко, історія освіти, аксіологія освіти, літературна
освіта, розвиток національної педагогіки, методика навчання української
літератури, теорія педагогіки, освіта і громадянське суспільство,
компетентнісна парадигма шкільної та університетської літературної освіти,
шкільна лектура, текстоцентризм.
Зміст: [натисніть, щоб розгорнути]
Пов'язані автори:
Франко Іван
 
Відгуки читачів:
 
Поки не додано жодних відгуків до цього твору.
 
Тільки зареєстровані читачі можуть залишати відгуки. Будь ласка, увійдіть або зареєструйтесь спочатку.