Ірина Музичин » Українські землі Австро-Угорщини в політиці Російської імперії (кінець XIX cт. – 1917 р.): історіографія
[додати інший файл чи обкладинку цього твору] [додати цей твір до вибраного]

Українські землі Австро-Угорщини в політиці Російської імперії (кінець XIX cт. – 1917 р.): історіографія

Дисертація
Написано: 2018 року
Розділ: Історична
Твір додано: 28.09.2018
Твір змінено: 28.09.2018
Завантажити: pdf див. (1,9 МБ)
Опис: Музичин І. Т. Українські землі Австро-Угорщини в політиці
Російської імперії (кінець XIX ст. – 1917 р.): історіографія. –
Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук
(доктора філософії) за спеціальністю 07.00.06 «Історіографія, джерелознавство
та спеціальні історичні дисципліни» (032 – Історія та археологія). – Державний
вищий навчальний заклад «Прикарпатський національний університет імені
Василя Стефаника», Івано-Франківськ, 2018; Державний вищий навчальний
заклад «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені
Григорія Сковороди», Переяслав-Хмельницький, 2018.

У дисертаційній роботі систематизовано основні групи історіографічних
джерел, здійснено класифікацію історіографічного джерельного комплексу.
Визначено спільні риси та особливості висвітлення історії українських земель
Габсбургів у зовнішньополітичних інтересах імперії Романових наприкінці XIX
ст. – у 1917 р. у працях істориків Галичини кінця XIX – 30-х років ХХ ст.,
дослідників радянського періоду, українського зарубіжжя та сучасних
вітчизняних й зарубіжних науковців. Виявлено, систематизовано й
класифіковано основні групи історіографічних джерел досліджуваної проблеми
та з’ясовано повноту й об’єктивність їх інформативних можливостей. Показано
контраверсійність відображення істориками різних часових проміжків та
історичних епох політики Російської імперії щодо західноукраїнських земель
наприкінці XIX ст. – у 1917 р. З’ясовано традиційні підходи і нові тенденції
вивчення національно-політичних орієнтацій українців імперії Габсбургів
наприкінці XIX ст. – у 1917 р. Окреслено здобутки і прогалини дослідження
сучасною історіографією зовнішньополітичної стратегії Російської імперії
щодо українських володінь Австро-Угорщини напередодні та під час Першої
світової війни. Проаналізовано теоретико-методологічні підходи і дискусійні
положення у вивченні ролі та місця москвофільського руху Галичини,
Буковини та Закарпаття в зовнішньополітичних планах російського
імперського уряду. На основі аналізу та узагальнення історіографічного
доробку визначено його загальні здобутки, вузькі місця та шляхи подальшого
вивчення проблеми. З’ясовано сучасні наукові тенденції, які з’явились в працях
зарубіжних дослідників XX–XXI ст.
Об’єктом дослідження стали наукові, науково-популярні, публіцистичні
праці та мемуари, де розглядаються різні аспекти зовнішньої політики
Російської імперії щодо західноукраїнських земель наприкінці XIX ст. –
1917 р., імперського, радянського і сучасного періодів, а також дослідження
вчених за кордоном.
Предметом дослідження є процес нагромадження наукових знань про
українські землі Габсбургів у зовнішньополітичній концепції Російської імперії
на межі XIX–XX ст., зокрема діяльність російських дипломатичних відомств та
розвідки на території Австро-Угорської монархії, діяльність російської
військової адміністрації Галичини і Буковини під час Першої світової війни,
ключові проблеми національної самоідентифікації українців Галичини,
Буковини та Закарпаття, формування і розвиток русофільсько-
москвофільського напрямку, ставлення шовіністичних кіл суспільства Росії до
даного руху.
Теоретико-методологічними засадами дисертації є принципи історизму та
об’єктивності в підході до висвітлення явищ минулого на основі комплексного
аналізу історіографічних джерел. При розв’язанні окремо поставлених завдань
використано порівняльний, історико-генетичний, проблемно-хронологічний,
системно-структурний методи дослідження.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від кінця XIX ст. –
до початку XXІ ст. Територіальні межі дисертації охоплюють територію
Російської імперії та Австро-Угорської монархії разом із західноукраїнськими
територіями – Галичиною, Буковиною, Закарпаттям.
Наукова новизна дисертації полягає у створенні цілісного дослідження
історіографії українських земель Габсбургів в політиці Російської імперії
наприкінці XIX ст. – 1917 р. Вона претендує на те, щоб вважатися одним з
комплексних, узагальнюючих досліджень цієї проблеми. Автори більшості
наявних публікацій обмежувалися або характеристикою праць, що стосувалися
окремих її аспектів, або ж стислим анотативним оглядом літератури. Зібравши,
систематизувавши, творчо проаналізувавши публікації українських та
зарубіжних дослідників, автор виклала власне бачення головних тенденцій
розвитку історіографії даної теми, запропонувала свої оцінки її суперечливих
проблем, а також визначила головні надбання, прогалини та окреслила
подальші перспективи вивчення цього історичного явища.
Практичне значення дисертаційного дослідження полягає у тому, що
узагальнений в ньому фактологічний матеріал, теоретичні положення та
висновки можуть бути використані для подальшого дослідження проблеми, при
підготовці спеціальних та узагальнюючих праць з історії та історіографії історії
України, написання підручників і навчально-методичних посібників.
Історіографічний аналіз літератури сприятиме концептуальному
переосмисленню даної проблеми та виявленню позитивних і негативних
чинників, що визначали головні завдання історіографічної науки впродовж
досліджуваного періоду. Значущість розробки проблеми зводиться до того, що
її результати допоможуть історикам краще орієнтуватися у великому масиві
літератури, критично до неї ставитись. Даний матеріал буде корисним для
подальшого наукового дослідження історії проблеми, концентруватиме увагу
дослідників на ще невирішених завданнях.
У вступі обґрунтовано актуальність теми, окреслено хронологічні межі та
територіальні рамки, визначено об’єкт і предмет, а також мету та основні
завдання дисертації. Охарактеризовано її методологічні засади, визначено
наукову новизну та науково-практичне значення, відображено апробацію
результатів дослідження.
У першому розділі «Історіографія, джерельна база та методологія
дослідження» визначено методологію та стан і ступінь наукової розробки
досліджуваної теми, здійснено систематизацію, класифікацію історіографічного
джерельного комплексу, показано загальні тенденції та особливості окремих
етапів його розвитку.
Теоретичні проблеми розвитку історичної науки в Україні та за кордоном
дискутуються в академічних колах. Зокрема активно розробляються В.
Великочим, Л. Зашкільняком, Я. Калакурою, Г. Касьяновим, І. Колесник, К.
Кондратюком, В. Кравченком, О. Міллером, І. Монолатієм, В. Потульницьким,
О. Реєнтом, Т. Снайдером, В. Тельваком, Марком фон Хагеном та багатьма
іншими вченими. Їхні напрацювання щодо понятійно-категоріального апарату,
методологічного інструментарію сучасної історичної науки та інших важливих
питань вітчизняної історіографії створили теоретичне підґрунтя для написання
дисертаційної роботи.
Її джерельну базу становить сукупність історіографічних джерел, що
несуть аналітичну інформацію, дають оціночні характеристики місця і значення
українських володінь Габсбургів у зовнішньополітичній стратегії Романових
наприкінці XIX – в першій чверті XX ст. На основі формально-
функціонального критерію у джерельному комплексі дослідження
виокремлюємо такі його основні види: публіцистичні та мемуарні публікації;
спеціальні монографічні роботи і наукові статті; узагальнюючі історичні праці;
дисертаційні роботи й автореферати дисертацій; наукові коментарі до збірників
документів; науково-популярні публікації; критико-бібліографічні і довідникові
видання; рецензії.
Відповідно до пануючих ідеологем, методологічних підходів та загальної
періодизації української історичної науки історіографічний комплекс джерел
досліджуваної теми умовно поділяємо на такі основні групи: 1) кінець ХІХ ст. –
1917 р. (наукова спадщина імперського періоду); 2) 1920–1980-ті рр.
(характерною рисою якого став домінуючий вплив радянської ідеології та
репресивної системи на діяльність істориків як в СРСР, так і частково в
Західній Україні, її впливом на історіографію українського зарубіжжя); 3) 90-ті
рр. ХХ – початок ХХІ ст. (пов’язаний із здобуттям Україною незалежності, а
звідси поглибленим зацікавленням як вітчизняних, так і низки сучасних
зарубіжних дослідників її минулим). При визначенні зазначеної періодизації
нами було максимально враховані об’єктивні та суб’єктивні фактори історії, що
безпосередньо впливали на роботу дослідників.
Названі групи не мають внутрішньої концептуальної цілісності, в
середині кожної з них існують істотні відмінності у висвітленні основних подій.
Погляди окремих істориків також зазнавали еволюції, що позначалося на
характері їхніх праць.
Розділ другий розкриває політику Російської імперії щодо
західноукраїнських земель та її відображення у наукових та публіцистичних
працях кінця XIX – 1917 р. Національні повсякденні проблеми в дорадянський
період активно обговорювалися як російськими, так і українськими
суспільними діячами та політиками на шпальтах періодичних видань, в
політичних кулуарах, розроблялись в теоретичних програмах російського уряду
та партій. Розвідки першого історіографічного періоду мали переважно
публіцистично-описовий характер, який змінився лише в подальших етапах
виданням праць наукового спрямування. Незважаючи на дуже велику кількість
робіт публіцистичного характеру, написаних і опублікованих в 1900–1917 рр.,
більшість із них лише побіжно згадують про події, які відбувались на
західноукраїнських територіях у роки війни. Зокрема, про факт вступу
російської армії в Галичину в серпні 1914 р., про взаємовідносини з мирним
населенням, про спроби військової адміністрації організувати управління
Східною Галичиною практично не йдеться.
У свідомості російської громадськості поступово формувалася теза про
історичний обов’язок повернення втрачених колись ―исконно русcких‖ земель.
І якщо до початку Першої світової війни такі настрої на сторінках подібних
видань можна спостерігати дещо завуальовано, то після розгортання
військового конфлікту пропаганда з боку російських авторів (К. Белиловский,
А. Богданович, А. Будилович, Д. Вергун, В. Дружковский, М. Рапопорт,
Б. Филатович) переходить у відкриту форму. Не бажаючи загострення відносин
з офіційним Віднем, російські урядові кола стояли, як правило, осторонь цієї
кампанії і водночас дозволяючи таку діяльність російській громадськості.
Імперські урядові структури не забороняли друк таких брошур, а окремі з них
фінансували. Це засвідчувало, що офіційна ідеологія Романових поділяла гасла
та ідеї публіцистичної літератури, зокрема таких авторів як Де-Витте Е.,
В. Коковцев, К. Пустошкін, П. Струве, П. Мілюков.
Російська суспільно-політична думка глибоко поширила традицію і на
наукові думки авторів, ключовою тезою якої було трактування українських
земель Габсбургів виключно як спадщини князів Рюриковичів (А. Геровський,
І. Гумецький, В. Короленко, І. Лейденський). Найважливішими функціями
подібних творів були культурно-просвітницька та пропагандистська, які
спрямовані були насамперед остаточно утвердити в російській свідомості ідею
про несправедливу і стражденну долю «Русского Прикарпаття», яке просить
допомоги ззовні (К. Беліловський, І. Катаєв, П. Казанський, П. Оссовський,
А. Яринович, М. Ястребов).
Російська публіцистична думка, часто перебуваючи на службі
офіційного уряду, побудувала окрему історичну схему щодо проблеми місця
західноукраїнських земель в зовнішній політиці Романових на початку XX ст.
Безумовно, вона здійснила вплив на діяльність російської дипломатії, на
формування світоглядного бачення російської громадськості щодо так званої
«Прикарпатської Русі». З іншого боку, більшість із таких наукових розвідок не
розкривають повноцінно ті події, які відбувалися на західноукраїнських
територіях у роки війни, зосереджуючись на вирішенні питання історичної
приналежності краю до імперії на основі етнічних, мовних, історичних,
культурних чинників (Л. Бурчак, А. Геровський, В. Драгомирецький,
М. Караманенко).
Однією із основних складових переважної більшості робіт такого плану є
ототожнення населення Галичини, Буковини та Угорської Русі із малоросами
Російської імперії або росіянами. Відповідно український національний рух
(українофільство) розглядався авторами як штучно вигаданий, створений ззовні
та фінансований австрійськими і польськими антиросійськими силами.
Українофільство звинувачувалося ними у антидержавних, антинародних,
сепаратистських намірах, у дотримуванні ворожої антиросійської позиції.
Загалом, можна говорити про значну заполітизованість подібних праць.
Натомість В. Гнатюк, С. Єфремов, І. Крипякевич, К. Трильовський
акцентували увагу громадськості на окремішності українського народу,
самобутності його звичаїв та культури, водночас наголошуючи на
загарбницькому, експансіоністському характері політики Росії. Явище
москвофільства прихильники української національної ідеї розцінювали
виключно негативно, як зрадництво. Тим самим, українська публіцистична
думка заперечувала будь-яку, в тому числі економічну, допомогу ззовні
(втручання Польщі, Австро-Угорщини) для українського руху.
Предметом розгляду третього розділу «Галичина, Буковина і Закарпаття
як об’єкт зовнішньої політики російського царизму у історіографічній
ретроспективі 1920–1980-х рр.» є насамперед наукові та публіцистичні праці
західноукраїнських авторів міжвоєнного періоду. На характер досліджень
істотно впливала їхня прихильність до певних політичних течій: русофільства
(Ф. Свистун, О. Мончаловський, Д. Зубрицький, ін.), народовства
(К. Левицький, ін.), радикалізму (І. Франко, О. Терлецький, І. Кревецький,
В. Будзиновський, М. Возняк). Написані з певних ідейних позицій праці
історико-публіцистичного та критико-аналітичного характеру часто
пропонували доволі суб’єктивні погляди на історію краю кінця XIX – початку
ХХ ст. Проте вони сприяли нагромадженню документальної бази і
фактологічного матеріалу, який слугував основою для аналітичних досліджень.
Вагому роль у вивченні москвофільського руху у Галичині відіграв
І. Франко, який присвятив цьому близько десятка спеціальних статей. Серед
представників львівської історичної школи найбільше спричинилися до
вивчення проблеми репрезентанти її державницького напряму: О. Терлецький,
С. Томашівський, І. Крип’якевич, Л. Цегельський. Значний вплив на подальші
дослідження даної теми справили погляди М. Грушевського. Найвідомішим
дослідником русофільського руху у міжвоєнну добу був М. Андрусяк, який
детально з’ясував витоки та ґенезу русофільства, трансформацію його в
москвофільський рух. Висунуті ним концепції не втратили своєї наукової ваги і
сьогодні. З іншого боку, праці деяких авторів із москвофільського середовища
переслідували ідеологічні завдання, тому їх важко визнати за наукові
(В. Ваврик, Д. Вергун, В. Маковський, В. Хиляк, С. Фенцик, П. Филевич).
У 1920–30-х рр. посилюється тенденція щодо розгляду політики
російського уряду стосовно українських земель Австро-Угорщини через
призму проблем сучасного суспільного розвитку, зокрема польсько-
українських стосунків. Водночас з’являються науково-популярні праці, які
відзначалися виразним національно-патріотичним спрямуванням. Ці та інші
риси чітко простежуються у роботах М. Андрусяка, М. Голубця, І.
Крип’якевича, М. Миколаєвича, М. Стахіва та ін. Одним з найбільших
досягнень історіографії цього хронологічного відрізку став науковий дискурс
навколо розгортання різних течій українського національного руху як окремого
суб’єкта історії, а не об’єкта впливу і втручання іноземних спецслужб.
Великим обсягом праць із досліджуваної теми представлена радянська
історіографія, яка, не виходячи за межі певних ідеологічних канонів, зазнала
помітної внутрішньої еволюції. Важливою заслугою істориків радянського
періоду стало накопичення та систематизація конкретно-історичного та
фактичного матеріалу, хоча помилкові та фальсифіковані висновки дослідників
(В. Васюков, І. Компанієць, В. Маланчук, В. Малкін, В. Пічета, В. Савченко,
Ф. Ястребов) применшували цінність збільшеної кількості робіт і розширених
тематичних меж наукових пошуків. Введення в обіг невикористаних до того
часу архівних даних не сприяло збагаченню наукових знань, адже автори праць
залишаючись прихильниками марксистсько-ленінських концептуальних
підходів, нерідко перекручували факти або упереджено їх трактували. До того
ж поряд із всесоюзною історіографією українській відводилася другорядна
роль. Заідеологізовані праці радянських дослідників сприяли стиранню
національних відмінностей, стимулювали й виправдовували політику
асиміляції і зросійщення.
На здобутках і спрямованості історіографії українського зарубіжжя
позначилися різні суспільні та науково-теоретичні чинники. У 1960–70-х рр. ця
тема осмислювалася переважно на основі напрацювань української класичної
історіографії (Д. Долинський, Д. Дорошенко, Н. Полонська-Василенко,
М. Славінський, П. Феденко). Інший рівень дослідження цієї проблематики
запропонувала зарубіжна німецько- та англомовна історіографія, представлена
професійними істориками українського походження, що спиралися на здобутки
як української класичної історіографії, такі західної методології (Анна Вероніка
Вендлянд, І. Лисяк-Рудницький, І. П. Химка, П. Магочий та ін.). Їхні концепції
щодо українських земель Австро-Угорщини в політиці Російської імперії
викликали неоднозначну реакцію в наукових колах України. Однак загалом
зарубіжна вітчизняна історіографія зробила вагомий внесок у наукову розробку
періодизації та термінології українського руху, що було пов’язано з потребою
«вписати» історію України в загальноєвропейський контекст.
У розділі четвертому «Сучасна історіографія українських земель
Габсбургів в контексті зовнішньої політики Російської імперії наприкінці XIX
ст. – 1917 р.» з’ясовано, що для сучасної української та зарубіжної історіографії
характерним є розкутість думок і суджень, об’єктивність у висновках,
оригінальність наукових підходів у методології. В інтерпретації вітчизняних
науковців (О. Аркуша, В. Гайсенюк, М. Мудрий, В. Любченко, В. Передерко,
О. Сухий, У. Уська та ін.) українські землі Австро-Угорщини у зовнішній
політиці Російської імперії постали як окрема політико-ідеологічна та
теоретико-практична проблема. Проте, слід зазначити, на сторінках окремих
праць можна побачити спрощене та некритичне сприйняття історичної
дійсності, а також намагання втілити надбання російських істориків у
вітчизняній історіографії. Залишає бажати кращого також нарощення знань
українською історичною наукою щодо питання впливу зовнішньополітичної
стратегії Росії на території Буковини та Закарпаття, оскільки, на сьогоднішній
день, пріоритетною для дослідників залишається все таки Галичина як центр
українського національного руху кінця XIX – початку XX ст.
Сучасні російські дослідження відзначаються широким спектром
поглядів та думок на політику Росії щодо західноукраїнських земель наприкінці
XIX – на початку XX ст., які інколи є цілком протилежними. Український
національний рух в більшості трактується не об’єктивно, без ґрунтовного
застосування джерельної бази на підставі застарілих ідеологічних штампів.
Проте, з іншого боку, на сьогодні є роботи, при написанні яких
використовуються новітні методи дослідження, потужна джерельна основа,
зроблені альтернативні висновки щодо існування в зовнішньополітичних
концепціях урядових кіл Росії пункту зміцнення та розширення імперії за
рахунок західноукраїнських земель, особливо Галичини (І.
Благодатских, Е. Борисенок, В. Зубачевський, М. Клопова, О. Міллер). Загалом
же в сучасній російській науці домінує погляд, котрий має на меті виправдати
політику Російської імперії, надати їй образу «матері слов’янських держав»,
для якої будь-яка територіальна експансія в Європі була недоцільною і такою,
що суперечила національним інтересам Росії (Б. Шимов, С. Щеголев, В.
Шелохаев, М. Шелухин) або розглядає національний рух контексті розвитку
русофільства – «русского движения» в краю ( О. Бахтуріна, І. Міхутіна, Н.
Пашаєва).
Нами з’ясовано, що найбільш об’єктивними у висновках і найменш
підданими впливам політико-ідеологічної кон’юнктури є праці німецьких,
австрійських та італійських істориків (Андреас Каппелер, Рікаор Вульпіус,
Анна Вероніка Вендлянд, Клаус Бахман, Джованні Савіно), меншою мірою
польських. Однак вони є малочисельними і не розкривають загального розвитку
процесів діяльності російського уряду щодо західноукраїнських земель та
українського руху в цілому, хоча містять цінні висновки стосовно окремих його
проблем. Польська історіографія (Ярослав Мокляк, Пауль Бест та ін.) часто
розглядала український рух в Галичині та вплив російської суспільно-
політичної думки в рамках вивчення «польського питання» в Габсбурзькій
імперії. Таким чином, нагромаджено значну кількість публікацій з історії
українських земель Габсбургів в контексті зовнішньополітичних планів
Російської імперії впродовж кінця XIX ст. – 1917 р. Її дослідження
супроводжувалося складними й суперечливими тенденціями, зумовленими
ідейними поглядами авторів та їхньою прихильністю до різних методологічних
течій. Проте позитивним є те, що історіографії цього суспільного феномену
притаманна тяглість, і тому кожна генерація істориків мала можливість зробити
свій внесок у її розвиток.
Ключові слова: історіографія, історіографічне джерело, історична
публіцистика, монографія, наукове дослідження, Перша світова війна,
москвофільство, Галичина, Буковина, Закарпаття.
Зміст: [натисніть, щоб розгорнути]
 
Відгуки читачів:
 
Поки не додано жодних відгуків до цього твору.
 
Тільки зареєстровані читачі можуть залишати відгуки. Будь ласка, увійдіть або зареєструйтесь спочатку.