МЕРТВА КОЛЕКЦІЯ






        Місце було б зовсім пустинним, якби не заросла невисокою травою польова дорога на межі моєї і сусіда - фермера землі, що невпинно заколисувала мене і мою невибагливу конячку своєю одноманітністю. 
        Мені було відомо, що у ранньому дитинстві мої батьки загинули в автокатастрофі, а я настільки постраждав, що ще довго тинявся спеціалізованими лікарнями і назвати мене повноцінним членом суспільства тепер було б великим перебільшенням. Навіть тварини не відчували до мене приязні, у найкращому разі, сприймаючи мене лише в якості автоматичного роздавача їжі. 
        Ні, я зовсім не дурень, але після декількох спроб, вчителі назавжди втратили надію впливати на мене. Скільки себе пам'ятаю, я ненавидів місто і все, напевно, тому, що моя психіка довго не бажала, а може, не вміла, миритися з навколишнім хаосом будівель і мішаниною людей та механізмів. 
        Опікун від держави на мій 21 рік народження співчутливо поплескав мене по плечу і повідомив, що свою роботу він, нарешті, виконав. Після чого, зітхнув з явним полегшенням, і, не озираючись, пішов, щоб більше ніколи мене не бачити. 
        З народження я і оточуючий мене світ були в постійному конфлікті і тільки тут я зрозумів, що длубатися в землі краще, ніж бути під постійним контролем психотехників. Мабуть, це доля, тому що зробити що-небудь путяще з мене не вдалося навіть їм. 
        Все б нічого, але одного ясного літнього дня з неба простягнувся до землі неширокий, випромінюючий променисте світло рукав і, трохи поблукавши по ній, накрив мене своїм світлом разом з конем. Ось тут-то все і сталося. 
        Я навіть не відчув переходу, як опинився у добре освітленому тунелі, де світло лилося, схоже, із самого повітря. Я і моя конячка повільно ширяли у просторі. Від стану невагомості кінь знаходився в такому ж трансі, як і я. 
        Нізвідки, за мить на нас налетіло щось схоже на хмару, що світиться, і могутній ривок роз’єднав мене з конем, ледь не відірвавши мені руку поводом, за який я до цього тримався. Я тільки і встиг помітити, як дивна хмара полишила мене, увібравши в себе нерухому тварину. Ще за мить від хмари не залишилося й сліду.
        Огледівшись навколо, я помітив, що як і раніше сиджу в сідлі, в руках у мене повід з вуздечкою, а приторочена до сідла сумка вільно пливе осторонь. Відіпхнувши сідло, я повільно поплив до предмета, що невиразно вимальовувався, як мені спочатку здавалося, неподалік, так само як і я, ширяючи в невагомості. 
     Перебираючи руками, я плив у просторі, як незграбна риба і ще нескоро предмет перетворився на військову бронемашину. Її тип ні про що не говорив мені, окрім того, що цей броньований монстр уже від'їздів не один кілометр доріг, і був виготовлений, напевно, не самою передовою країною. Він повільно рухався до, явно європейської збірки, іномарки, що можливо була однією з останніх моделей у своєму класі машин. 
        Коли бронемашина і іномарка зіткнулися, я лише почув дуже тихий придушений звук і здивувався до чого тут тихо. Тиша була майже відчутною. Машини знову мало-помалу розійшлися й продовжували повільно рухатися разом у невідомому мені напрямку. Іномарка була майже новою, якщо не рахувати кількох подряпин на крилі. 
        Щось незвичне було в цих машинах, проте це не впадало в око одразу, і тому я не міг зрозуміти, що ж мене так насторожило. Уважно оглянувши їх, я з подивом визнав, що обидві машини були настільки чисті, що я не зміг знайти й найменшої порошини на них. 
        Піднявшись на борт бронемашини, я незабаром зрозумів, що швидкості, з якої вона рухалася, досить, аби поступово наздогнати, а мені ретельно роздивитися, низку різних предметів, яких поєднувало лише те, що всі вони були зроблені руками таких же, як я, людей. 
       Цей очевидний факт підштовхнув мене до пошуку присутності людини або просто будь-якої живої істоти. Незабаром прямо за курсом з’явився середніх розмірів допотопний пароплав, а впритул до нього - суперсучасний лайнер. А за хвилину в цьому місиві великої й малої техніки я побачив реактивний літак, що мирно перебував поряд із транспортним військовим гелікоптером. 
        У цій чудовій колекції були зібрані, швидше за все, усі без винятку предмети усіх людських цивілізацій на Землі. Незабаром я вже не міг орієнтуватися в цьому накопиченні безладно, але по своєму, акуратно розставлених літаків, кораблів, машин, електроніки... 
        Хаос вражень викликав у мене напад клаустрофобії, і я пірнув в отвір рубки підводного човна, що тихо гойдався поруч. Усередині було темно, і я спробував скористатися запальничкою, але газ не запалювався від іскри і з таким же успіхом я спробував увімкнути освітлення. Воно не запрацювало, але незабаром я звик до не дуже щільної темряви і зміг детально обдивитися. 
        Навколо мене знаходилися звичні з дитинства предмети, але щось неправильне, незвичне або навіть нереальне було в їхніх сполученнях один з одним. Відразу второпати, у чому тут була причина, не вдавалося, але поступово знайшлася відповідь і на це питання. 
        На кріслах у безладі валялася форма, але чому всі її елементи наглухо застебнуті й зашнуровані, а в кишенях - документи і особисті речі??? Начебто колишні власники поспіх зняли її, залишивши акуратно застебнуті речі купою лежати на робочих місцях. 
        На столі капітана лежав судновий журнал, але мова, якою були виконані записи, була мені невідома, та і назва човна мені ні про що не говорила. Фотографії моряків, їхніх родичів та знайомих також нічого не підказали, крім того, що ці люди були з однієї зі мною планети. При більш уважному огляді я ніде не зміг виявити навіть натяк на відбитки пальців.
        Назовні човен щось сильно штовхнуло, і я обережно вислизнув наверх. В човен ткнувся середніх розмірів танк, і я поспішив перейти на нього. Неодноразово я бачив таку військову техніку по телевізору. Танкові траки, як і днище підводного човна, були ідеально чистими від будь - якої присутності природи. Всередині його також валялася застебнута на геть усе форма танкістів. Поруч зі мною, на сидінні водія танка, лежала вставна щелепа, де всі зуби були винятково справою рук людських і лише мости позначали місце колишніх справжніх зубів. 
        З газети, яка випадково впала мені на очі, я дізнався, що максимум тиждень - півтори, як даний екземпляр ще борознив танкодром, а тепер опинився тут. Як експонати цієї колекції з’являлися тут, мені було вже зрозуміло, як і став зрозумілим зв'язок із зникненням моєї конячки і всього живого з цієї колекції. 
        Неприємне питання напрошувалося само по собі, і я знову і знову намагався вигнати його зі своєї свідомості. Наступна подія розставила все по своїх місцях. 
        До одного з експонатів, що тільки-но з'явився, я кинувся з усіх сил, тому що в брудному донезмоги і мокрому «Мерседесі» сиділа дівчина. Я кричав, але голос мій тонув у повній тиші. Я розмахував руками, але дівчина нерухомо сиділа, дивлячись вперед, міцно стиснувши руками кермо автомобіля. 
        Перш, ніж я дістався до неї, промениста хмара накрила машину, і вже за мить машина була порожня, а ще на теплому від людського тіла сидінні сиротливо лежало літнє вбрання, біжутерія і годинник. Нещодавно волога та брудна машина наразі блищала чистотою, і знайти бруд, ні, навіть пил було на ній неможливо. 
        Чому хмара прибрала її, а я дотепер залишаюся тут??? Чому для цього невідомого колекціонера я більше важливий, ніж інші люди??? З цієї миті я не міг позбавитися думки, що за мною хтось крадькома спостерігає. Але де він, вона або воно??? 
        Переходячи від одного експоната до іншого, я помітив, що чим далі я заглиблююся, тим старіше стають речі. По експонатах колекції я міг читати історію речей, але тільки у зворотному порядку. Я вирішив шукати початок - початок колекції, сподіваючись саме там знайти відповідь на всі запитання, що встигли накопичитися. 
        Час минав, і голод спочатку слабко, а потім все сильніше змушував думати про їжу. Продукти, що зустрічалися серед експонатів, виглядали настільки свіжими і їстівними, наче щойно були доставлені сюди, що я все-таки не зміг втриматися, аби не спробувати їх на смак. Проблема голоду була успішно знята, хоча я і розумів, що споживаю не стільки продукти, призначені не для мене, а знищую експонати колекції, які становлять плоди людської праці. 
        Я не знав та і не хотів думати, просто було байдуже, як поставиться до моїх дій те щось, що незримо спостерігає за мною, але я просто хотів їсти, щоби не вмерти з голоду. Аби не бути захопленим зненацька під час сну, я тепер ховався, як звір у джунглях, серед речей, а, прокинувшись, знову і знову не одразу розумів, що, все, що зі мною відбулося напередодні, це не сон. Чому я не збожеволів, я і сам не розумію, напевно, психотехніки не даремно роками чаклували наді мною. 
        Я втратив відлік часу задовго до того, як за останніми ціпками - копачками знову відкрилася рівно освітлена неосяжна порожнеча, закінчення якої мені не було можливості дослідити. 
        Простір без кольору, пахощів, звуків та вітру і, швидше за все, безкінечного і тому незбагненного кінця. Тільки тепер я злякався його неосяжності і аж ніяк не безживності, тому що тепер я усвідомив, що не є його породженням, і невідоме “воно” пильно стежить за тим, що я буду робити далі. Акуратна колекція свідчила лише про те, що її давно і дбайливо збирають, і я мимоволі теж став її експонатом.
        Все живе було попросту нецікавим цьому невидимому колекціонеру. А я??? Адже я думаю, а чи означає це, що я людина??? Недарма, мабуть, я потрапив у цю колекцію. Досить лише трохи по-іншому подивитися на дещо з мого дитинства і все стане по своїх місцях. Якщо я не людина, а якась одухотворена «залізяка», то і місце моє тут. Але я все своє життя вважав, що я людина і неважливо, скільки в мені чого. 
        Весь цей час я чекав, що незримий збирач колекції хоч якось виявить своє ставлення до мене, але чи стане він це робити стосовно витвору людських рук? І отут я вчинив, як справжня людина – без зайвих вагань, я схопив чималий дрюк первісної людини і з силою заніс його над головою, аби за мить почати трощити все навколо, як ...
        Опам'ятався я у чистому полі, але місцевість була досить знайомою, хоча до найближчих сусідів не менше 70 кілометрів. Коли дістався будинку, то виявилося, що я був відсутній близько 5 діб. 
        Тепер я поступово забуваю все, що я нещодавно пережив. Все частіше мені починає здаватися, що зі мною взагалі нічого не відбулося, але одна річ із небаченої ніким колекції мені завжди нагадує минулі події. Поки я не вирішив, що мені робити з документами зниклої з автомобіля дівчини, які завбачливо поклав у кишеню сорочки. А ще шкода мого зниклого коня.