Костянтин Матвієнко 

Багряні крила
(уривок із роману)
----------------------------

Моїй мамі Галині Матвієнко
Жезл ментівський відкусив хтось із потойбічних сил
Яскраво-червоний «Альфа Ромео» рвучко виїхав на узвіз Трисвятительської вулиці та зупинився біля споруди Інституту філософії. Засмаглий, стрункий парубок, у білій, модно зім’ятій сорочці та чорних джинсах, поцілував симпатичну дівчину, яка сиділа за кермом, та одним вправним рухом вистрибнув із автомобіля. Виблискуючи лакованими туфлями, він попрямував до жовтаво-рожевої будівлі наукової установи й наступної миті вже зник за її пошарпаними вхідними дверима.Білявка, на ім’я Надія, провела парубка ніжним поглядом, хвацько розвернула машину й помчала вниз до Європейської площі. Повертаючи біля колонади стадіону «Динамо» на Петровську алею, вона згадала, як тут узимку познайомилася з Аскольдом. Минуло лише з півроку, а скільки всього трапилося за цей час: і страшного та небезпечного; і дивовижного, веселого й цікавого. Он, праворуч, бовваніє сірий незграбний пам’ятник їхньому доброму знайомому та наставникові святому Ап-Остолові Андрею. Надію з ним минулої зими познайомив її коханий, Аск. Трапилося це в… першому сторіччі нашої доби.І зовсім той кам’яний Ап-Остол не схожий на справжнього. Над його гранітним монументом на схилі височіли трохи потьмянілі від передчуття близької осені високі дерева. Навпроти, немов пишаючись білими шатами, стояла золотоверха капличка, освячена в ім’я того ж таки святого Андрея.Дівчина пригальмувала біля пам’ятника. Вона відчувала дисонанс між красою краєвиду та неоковирністю цього помпезного монумента, спорудженого, аби потішити чиєсь чиновне самолюбство. Раптом її нахабно відволікло вугільно-чорне волохате створіннячко з великими криваво-червоними очима. Воно просто з нічого виникло між кермом і вітровим склом автомобіля, всілося над панеллю приладів та затулило пухнастим хвостом спідометр.— Ні, ну ти мені, Надько, скажи, — заговорив прибулець із невидимості, — чому треба було пхатися через півміста, аби підкинути твого Аска до того інститут-ського хвілозофа? Хіба ви не могли за допомогою Книги створити браму часопростору та й перейти прямісінько до кабінету отого вашого кіньсультанта, чи як там його? Завше ж так робили, дідько його забирай! А зараз лише час згаяли!— Пассугане, скільки я муситиму тебе просити: говори правильно й не лайся? Коли вже персональний демончук завівся в моїй родині, то він має бути чемним і вихованим, — дівчина плавно натиснула на педаль газу, повертаючи узвозом угору, до площі Слави.— Еге, ти ще скажи, що демон має бути щиросердний, добрий і працьовитий! — створіння вищирило сліпучо білі гострі ікла.— А от Лахудрик Пенатій…— Та Цур тобі з Пеком1 заодно! Як щось, так одразу ж мені за приклад домовика ставиш. І брат твій, Павло, завше вихваляє того Пенатія, і Аск також. А він, між іншим, проти мене ще пацан дитячий. Я ж бо можу скільки захочу в Інтернеті жити й повідомлення, немов справжня електронна пошта, носити! Я ж бо з самим Змієм-Трояном знайомий і здатний важчі, ніж ваш Лапундрик, речі переміщати!— По-перше, не набагато важчі. По-друге, — не «Лапундрик», а Лахудрик… — Дівчина на мить забула про обачність через суперечку з демоном і проїхала на жовтий сигнал світлофору. Молодий міліціонер одразу ж, задоволено посміхаючись, вказав їй смугастим кийком на узбіччя.— Сержант Орест Бурбуліс, громадяночко, — назвався, як того вимагає міліцейський статут, смуглявий і незвично худий даішник. — Порушуємо! Як же смачно порушуємо, — розтягнув він вузькі губи в посмішці. — Ну, хіба ж так можна? Йой! То ви ж іще й пасочком безпеки знехтували. Будемо складати протокольчик. Ваші права, будьте такі ласкаві.— Візьміть, — дівчина, всміхаючись у відповідь, ді-стала з бардачка документи та простягнула сержантові.— Так, Карпенко Надія Юріївна, — пробурмотів правоохоронець. — А що це за іграшкова мавпочка така у вас? Ти диви, як справжня!Даішникові вистачило клепки простягнути свою чорно-білу палицю в прочинене вікно машини та злегка поштрикати нею самого демона Пассугана Плутонія. Ну, як то кажуть: сам нарвався! Тієї ж миті клацнули міцні гострі ікла, й від пластикового знаряддя, ефективного засобу поповнення особистого, начальникового, а трохи й державного бюджету, в сержантових руках лишився огризок кийка якихось підозріло непристойних розмірів — немов із секс-шопа. Бурбулісові на мить здалося, що він бачить над панеллю приладів «АльфаРомео» хмаринку чорного диму. І все. Ось він вже стоїть біля червоного автомобіля і, кліпаючи очима, дивиться на те, що лишилося в руці від символу його поважної професії. А білявка за кермом незворушним поглядом великих синіх очей дає зрозуміти, що нічого екстраординарного не трапилося — ніби в нас щодня міліцейські жезли щось надгризає.— Як це воно так? — лише й спромігся вимовити пан сержант.— Даруйте, що саме? — Жодним порухом Надія не виявила, що розуміє причину його збентеження.— Ну де ж?.. Тут було ж оце…— Тут нічого не було. Не знаю, навіщо ви пхали цього огризка у вікно моєї машини. Йой, — передражнила вона говірку міліціонера, — а ви часом не маніячина, перевдягнений даішником, перевертень у погонах, як то кажуть?Сержант похапцем простягнув Надії права, й червоне авто одразу ж рушило до Арсенальної. Бурбулісові на мить здалося, що з відчиненого вікна чути якийсь нелюдський сміх — демонічний, можна сказати, регіт, але машина була вже далеченько, тож напевне нічого стверджувати він не міг.
Аскольд Четвертинський, діставшись останнього поверху Інституту філософії, зайшов до задушливого, тісного кабінету свого консультанта Анатолія Черняка. Привітавшись, він присунув до столу старий рипучий стілець та обережно присів на його краєчок.— Спекотно тут у вас, Анатолію Миколайовичу, ви бодай кондиціонер встановили, та й меблі можна було б осучаснити, — хлопець укотре скептично оглянув архаїчний інтер’єр кабінету вченого.— За два десятки років, Аскольде, я звик до всього цього, — Черняк закрив сріблясту кришку ноутбука, який дуже контрастував із порепаною поверхнею старого столу. — Мені здається, після євроремонту тут уже не так добре буде розмірковувати. Зникне унікальна аура мислення.— Кажуть, «молода команда мера» спить і бачить, як би ваш інститут відселити на околицю, а цю споруду собі загребти. Тому справді немає сенсу витрачатися на ремонт, — зітхнув Аскольд.— Гадаю, що цим молодим та раннім недовго вже лишилося мародерствувати в Києві. А до Михайлової гори2 пазурі в них і поготів закороткі! — різко відповів учений. — Як ви з Надією відпочили на Середземномор’ї? — змінив він тему розмови.— Чудово, Анатолію Миколайовичу. Я вперше був за кордоном. Загалом, щиро кажучи, раніше мені не доводилося подорожувати далі Форосу.— Не враховуючи ваших із друзями подорожей у минуле, — зауважив вчений. — Хіба ж це дрібничка — податися в мандри на тисячі років назад. З наших сучасників на таке спромоглися хіба що Йосип Карлович із своїми бандитами. Його ж князь Кий, за вашого, між іншим, сприяння, продав у рабство до Візантії.— Уявіть, під час відпочинку в Хорватії, нам із Надією часом здавалося, що подорожі в минуле були таки трохи легшими. Ви не повірите, але ми взяли з собою обох наших сутностей світу невидимого — домовичка й демончука.— Що, справді? І Лахудрика Пенатія, і Пассугана Плутонія? — з веселим подивом запитав консультант. — Уявляю, які коники вони викидали там удвох.— Ні, пане Анатолію, навіть не здогадуєтеся! — заперечливо хитнув головою Аскольд. — Ці пригоди гідні окремої оповіді. На вухах стояла вся Хорватія. Якось на терасі готелю за сусіднім столом снідала родина з Федерації. Зачувши, що ми з Надією розмовляємо українською, голова тієї сім’ї почав голосно та брутально лаяти «хохлів», демонструючи нам свою зневагу. При цьому він чомусь звертався до свого сина, хлопчика років шести, який і половини з того, про що базікав його товстий та хамовитий тато, просто не розумів. Я вже хотів був відповісти йому, хоча Надія й намагалася мене стримати, коли раптом у руках того хама сама собою вибухнула пляшечка з гострим соусом «Чілі», заляпавши йому очі. Він зарепетував на весь ресторан. Ще не стих лемент, як на їхньому столі, ні сіло ні впало, розлетівся на дві рівнесенькі частини скляний глечик із апельсиновим соком, заливши інших членів сімейки — маму та сина. Скільки ми з Надією потім не намагалися з’ясувати в наших домашніх сутностей світу невидимого, хто саме з них був автором цього шедевру хуліганства…— Що, скидали провину одне на одного? — припуcтив консультант.— Навпаки! Кожен приписував «заслугу» собі. Так і не домоглися від них правди. Іншим разом, уночі, вийшли ми в море на яхті порибалити…— Даруйте, Аскольде, — знову перебив Черняк, — але рештою вражень від вашого з Надійкою відпочинку поділитеся зі мною згодом. Поки ви були в Хорватії, сталося багато подій, які напевне матимуть далекосяжні наслідки. Є деякі серйозні обставини, які вимагають нашого втручання. Якщо не запізно ще. Скажіть, вас не здивувало моє прохання наразі не використовувати брам часопростору, а також максимально обмежити активацію інших можливостей підвладних вам, Павлові та Ількові артефактів — Книги, жезла Аратти та патериці святого Андрея?— Так, трохи здивувало, — погодився Аскольд. — Борис навіть жартує: мовляв, ви переймаєтеся тим, що, використовуючи брами, ми почнемо лінуватися, майже не будемо самостійно рухатися, захворіємо на гіподинамію й погладшаємо.— До речі, як Борис почувається? Таємниця його дивовижного одужання досі не дає спокою лікарям і журналістам. Після таких страшних каліцтв не виживають, а на ньому майже жодного шраму не лишилося — здоровий, як і був до тієї жахливої аварії на Брест-Литовському проспекті. Раніше, Аскольде, я вас не питав про це, але, скажу щиро, мені також дуже хотілося б… ні, мені конче потрібно знати…— Ну, які ж таємниці можуть бути від консультанта, пане Анатолію?! Зараз розповім. Це було в день, коли Кий із братами та Либіддю починали будувати Київ. Ми з Павлом розказали великому волхвові племені полян Свасуду, що Борис переслідував викрадачів жезла Аратти й потрапив у аварію, і зараз він на межі життя і смерті. Свасуд пообіцяв, що разом із князем-волхвом Хоривом, молодшим Києвим братом, спробує чимось зарадити цьому лиху. Він свого слова дотримав. Тієї ж ночі я за допомогою Книги створив браму часопростору з табору полян прямісінько до Борисової палати реанімації й провів до нього обох волхвів. Із собою ми прихопили жезл Аратти…— Знаєте, Аскольде, — втрутився Черняк, — те, як саме Лахудрик і Пассуган витягли жезл із сховища для віп-клієнтів клініки, мало не на очах у співробітників Служби, таки завдало мені клопоту. Полковник Вовк разів зо п’ять намагався з’ясувати в мене, що ж то був за видовжений золотавий футляр, через який у Борисполі Бенціона Пінського покусав дипломат Реєв бен Галіє, — із посмішкою пригадав Черняк історію повернення артефакту.— Нам він теж набридав розпитуваннями, — зітхнув Аскольд. — Так от, про зцілення Бориса. Персонал лікарні довелося тієї ночі на певний час приспати. Це волхвам вдалося майже миттєво. Свасуд дозволив Павлові, мені та Лахудрикові бути присутніми на цьому сеансі дива, а от Надію, Ілька та демончука Пассугана Плутонія чомусь твердо випровадив через браму в четверте сторіччя, до щойно заснованого городища — майбутнього Києва, і наказав чекати там. Волхви взяли у нас із Павлом усі три артефакти й упритул підійшли до Борисового ліжка. Мабуть, вони зупинили для Бориса час. А потім над ліжком один за одним заклубочилися якісь тумани, у них рухалися якісь тіні, але до нас не долинало ані звуку — вочевидь, ми були відокремлені від волхвів та їхнього пацієнта часовою межею. Коли ж Свасуд повернув звичний плин часу всій палаті, ми побачили, що Борис, рівно дихаючи, спить. Але все одно він лишався дуже скаліченим. Волхви мали вигляд гранично виснажений. Волосся на голові Хорива було геть мокрим. Вони трохи перепочили, а тоді почали по черзі прикликати якихось сутностей. Лахудрик потім казав, що ті потойбічні створіння були як з горішнього світу прав, так і з нижнього світу нав. Усього їх приходило вісім — по чотири з кожного зі світів. Вони приносили щось подібне до тонесеньких простирадл, і Свасуд із Хоривом вкривали ними хворого з головою. За кілька миттєвостей чергове простирадло тануло просто на Борисовому тілі, і волхви бралися за наступне. Коли зникло останнє, ми побачили Бориса цілком здоровим. Кудись зникли бинти та пластикові трубки дренажів для сукровиці. Він просто міцно спав. Волхви сказали, що з ним вже все буде добре, й зажадали, аби ми усі разом негайно залишили лікарню. Так ми й вчинили, хутко повернувшись через браму часопростору до четвертого сторіччя. Там тепло й щиро попрощалися з Києм, Щеком та Свасудом. Назавжди. А от Либідь і Хорив пообіцяли, що колись іще зустрінуться з нами. На ранок я вже з дому зателефонував до лікарні, й мене за кілька хвилин з’єднали з Борисом, який почувався цілком добре та рвався якомога швидше звестися на ноги. Лікарі, не розуміючи, як могло статися таке диво, зробили безліч аналізів та досліджень…— Так, — підтвердив Черняк, — мені переказували, що вони навіть нишком провели Борисові генетичну експертизу, аби переконатися, що їм не підмінили пацієнта.— От бачите, ви самі в курсі справи.— Ні, я знаю лише про факт одужання, а от про те, яким чином це сталося, лише здогадувався. Аскольде, ви часом не помітили після того змін у поведінці ваших артефактів?— Помітив, та й Свасуд попереджав, що певний час після зцілення Бориса Книгою, жезлом та патерицею краще не користуватися. Великий волхв полян наказав скласти їх біля вівтаря Аратти, який ми з добродієм Ап-Остолом заховали в першому сторіччі від щудрів, та пару місяців не чіпати. Ми так і вчинили. Зараз артефакти вже функціонують цілком справно. Мабуть, підживилися якоюсь енергією.— Хотілося б, щоб це було саме так, — замислившись, хитнув головою Черняк. — А як провели літній відпочинок Павло, Борис та Ілько?— Бориса батьки про всяк випадок запроторили до санаторію. Звідти йому ледь вдалося видряпатися. Потім він прилітав до нас із Надією на Адріатику. Ілька Павло брав із собою на археологічну практику спочатку до Ольвії3, на Чорному морі, а тоді на розкопки стародавніх поселень поблизу гирла річки Самара в Дніпропетровську. У серпні Ілько, вже з Борисом, відпочивав на Шацьких озерах, а потім на Фіоленті, біля Севастополя. До речі, протягом літа Ілько навчився вільно читати. Із письмом трохи важче, бо він віддає перевагу клавіатурі комп’ютера над ручкою чи олівцем.— У нашого стародавнього венеда така ж проблема, як і в сучасних школярів, — зітхнув консультант. — А от я влітку не виїздив із Києва. Поки ви відпочивали, ми тут добре запізналися з Олександром Дєнісовим.— А як сталося, що ви з ним зустрілися?— Якось я гуляв тут, у парку, поблизу Золотоверхого4 — є в мене така звичка. Олександр сам підійшов до мене й назвався. Так ми й познайомилися, — пояснив Черняк.— Дуже дивно, — замислився Аскольд. — Треба буде з Дєнісовим побалакати та з’ясувати, чого йому від вас насправді треба. І куди дивилася Служба? Як дозволила колишньому цекістові контакт із вами? Мені здавалося, що службісти учепляться в нього, немов реп’ях у собачий хвіст. Адже він перший, хто втік із ЦІКу та лишився живим.— Президент надав Дєнісову політичний притулок. Служба по своїх каналах домовилася з аналогічною конторою в Федерації — поки що вони його не чіпатимуть. Сподіваюся, що після провалу вже другої їхньої операції в Україні федерали будуть дуже обережними й, принаймні, відкладуть страту-вбивство Дєнісова. Потім їм взагалі буде не до нього… Хоча ви, Аскольде, маєте рацію: щойно наші з Олександром контакти набули регулярного й товариського характеру, Служба одразу ж, під приводом убезпечення від колишніх колег, ізолювала його на якійсь своїй базі. Зараз я не маю з ним навіть телефонного зв’язку.— Он воно як! А ви, Анатолію Миколайовичу, не думаєте, що небезпека з боку федератів усе-таки може бути реальністю для Олександра? — занепокоївся Аскольд. — Я особисто побоююся, що прагнення покарати перебіжчика змусить їх знехтувати елементарною логікою та обережністю. Не кажучи вже про етику та гуманність!— Дєнісов говорить те саме, — кивнув Черняк, — але він чомусь майже байдужий до цієї загрози.— Це не дивно, — погодився парубок. — В нього швидко змінилися життєві орієнтири та цінності. Він опинився один-однісінький у чужій країні. Та й взагалі, наскільки я встиг його вивчити, Олександр трохи схильний до депресій та апатії.— Ви швидко набираєтеся життєвого досвіду, Аскольде! — прохопився Черняк. — Вже здійснюєте ґрунтовні психологічні спостереження та узагальнюєте їх.— Молодь взагалі зараз швидко дорослішає, Анатолію Миколайовичу, але не будемо відволікатися.— Гаразд. Так от, Сашко розповів мені, що ЦІК було спеціально засновано, аби створити в минулому передумови для того, щоб Федерація, вже в нашому часі, перетворилася на найвпливовішу державу світу. А в ідеалі — запанувала над ним.— Дєнісов молодець — дуже точно вирахував, з ким йому слід спілкуватися на такі теми. Службістам він не довіряє — професійний досвід постає проти цього. Нас — Надію, Павла, Бориса, Ілька та мене — мабуть, вважає ще занадто молодими. Залишаєтеся ви!— Олександр є професійним і, схоже, талановитим психотехнологом, Аскольде. Можливо, до речі, саме тому він добре розуміє усю небезпечність планів федералів. Таке враження, що Олександр складає план протидії ЦІКу Фе.— Нам відомо, що вони планують, використовуючи технологічну можливість, потрапляти в минуле й там штучним чином змінювати історію. І все задля того, щоб їхня країна була наймогутнішою, так би мовити, в усіх часах — завжди, — Аскольд відкинув пасмо волосся, що впало йому на очі.— Боюся, що здійснюючи цей маніакальний задум, вони можуть зачепити такі глибокі підвалини світобудови, що наш світ опиниться на межі зникнення, — зітхнув консультант.— І це якимось чином також стосується використання артефактів, чи не так? — здогадався парубок.— Дуже ймовірно.— Але ж, Анатолію Миколайовичу, ви філософ-науковець, а вдаєтесь до езотерики. То чому це спало вам на думку?— Перш за все, молодий чоловіче, я методолог. Мій фах — методологія пізнання. Інакше кажучи, я досліджую та створюю способи розуміння, відчуття, вивчення, усвідомлення, прогнозування механізмів влаштування усього того, що в будь-яких проявах є навколо нас. А також у нас самих. Я, зокрема, маю уявлення про поняття рівноваги та взаємодії найрізноманітніших об’єктів. Моє припущення полягає в тому, що, коли ви почали інтенсивно використовувати артефакти, це могло призвести до певних некомпенсованих збурень у тонких світах. Ті, хто у давні-давні часи створив вівтар Аратти та похідні від нього артефакти, вочевидь знали секрет їхнього безпечного застосування. Наприклад, як відновлювати рівновагу після втручання в просторово-часовий континум — часопростір. Можливо, коли ви користувалися артефактами відносно нечасто, рівновага поверталася просто сама собою…— Даруйте, Анатолію Миколайовичу, — перервав консультанта Аскольд, — чи правильно я зрозумів, що кожного разу, коли ми активуємо артефакти, обов’язково втручаємося в цілком не досліджену систему взаємодій та балансів тонких світів? Коли випадки використання Книги, жезла Аратти та патериці святого Андрея, чи інших, невідомих ще нам артефактів є рідкісними, винятковими, то збурення, які внаслідок цього виникають у тонких світах, можуть вщухати самі собою, й тоді баланс рівноваг відновлюється. Але! Якщо це робити постійно та, не даючи заспокоїтися одному збуренню, створювати наступне, й за ним ще і ще, тоді запас міцності системи рівноваг у тонких світах швидко вичерпається, і вона зруйнується. Я правильно міркую?— Схоже, що так. Та при цьому врахуйте, що нам взагалі невідомі властивості інших, гіпотетично наявних у світі артефактів.— Отже, Анатолію Миколайовичу, хаотичне використання артефактів, включно з тими, чиїх властивостей, а також і господарів, ми не знаємо, може призвести до…— До катастрофи. Наш світ зникне. Можливо, навіть раніше, ніж тонкі світи. Адже наш світ, серединний світ яв, є прошарком між невидимими нижнім світом нав, та горішнім світом прав.— Такий собі сендвіч, — парубок поклав долоні одна на одну, експромтом створюючи макет світобудови.— Дуже приблизно, нагадує щось подібне, — погодився вчений. — Так ось, як вам відомо, Аскольде, від святого Андрея, Київ — це єдине місце, де сили невидимих світів нав та прав не воюють поміж собою на смерть за владу над нашим світом яв, а навпаки — шукають порозуміння. Засновуючи Київ, князь Кий ніби забитим києм позначив на Землі цю географічну точку. Ось що насправді являє собою наше місто. Тому використовувати артефакти саме тут найбільш небезпечно.— Даруйте, наразі це нічим не підкріплена, але дуже глобальна гіпотеза, — Аскольд докладав зусиль, аби не показати свого скепсису. — Що спонукало вас до таких узагальнень?— Мене мимохіть наштовхнув на них Дєнісов. Він розповів, що у ЦІК Фе було сконструйовано спеціальний прилад — сканер перфорацій часопростору. І от, коли ви почали інтенсивно створювати брами, то, за словами екс-цекіста, ті прилади фіксували сильні збурення континуму. При цьому, якщо деякі коливання гасилися самі собою, то інші, навпаки, із плином часу лише посилювалися й створювали, так би мовити, серйозні «ефірні» перешкоди для роботи сканерів.— Але ж, наскільки ми знаємо, він був психотехнологом у ЦІКу, а не оператором сканеру перфорацій. Звідки б йому знати такі технічні подробиці? Та й взагалі, дуже дивно, що він був настільки відвертим, — знизав плечима Аскольд. — Не кажучи вже про сам факт вашої з ним зустрічі.— Гадаю, відвертим він був через те, що йому не було з ким спілкуватися. Навичок психотехнолога йому вистачило, аби тимчасово відкараскатися від надокучливого майора Служби Миколи Трохимчука та його шефа полковника Петра Вовка. Однак молодому чоловікові хотілося поділитися своїми припущеннями, поговорити з кимось, хто може зрозуміти його страхи. До речі, саме завдяки навичкам психотехнолога він і налагодив дружні контакти з операторами сканерів ЦІКу та отримував від них інформацію про збурення. Якось запросив я вашого Дєнісова в той ресторанчик на березі Синього озера в сосновому лісі…— «Смачно-джан» він називається, — нагадав Аскольд.— Саме так. Ну ось, там слово за словом повідав мені Олександр про діяльність ЦІКу.— Неймовірно! Ви розкололи цекіста-психотехнолога! Полковник Вовк із майором Трохимчуком луснуть від заздрощів.— Не зовсім так. Дозована відвертість Олександра була спробою промацати мене щодо можливості використання «в темну» в якихось його планах. Та не на того нарвався! Я ж не даремно є методологом, — із несподіваним самовдоволенням сказав Черняк. — Я перетворив нашу розмову на обопільно вигідний обмін інформацією.— Так-так, що ж було далі? — нетерпляче поцікавився Аскольд.— А далі він розповів про таку собі капітана «ТТ» Тамілу Таташеву. Виявляється, що сканери перфорацій у ЦІКу дуже дивно реагували на неї. Навколо Таташевої завжди була ніби просторово-часова порожнеча.— І що, оператори сканерів не доповідали про це явище?— Уявіть, Аскольде, що ні. Субординація і страх, притаманні колективам таких секретних установ, стали на заваді.— Цікаво, але до чого тут Таташева?— Вона вже сама по собі постійний чинник збурень часопростору. Це дуже дивний феномен. А тут іще й спосіб, у який Свасуд із Хоривом вилікували Бориса. Адже волхви прикликали в одну й ту саму ж точку — ліжко в лікарні — сутностей світів горішніх та нижніх, чим також могли сприяти загрозливим процесам у континумі.— На вашу думку, Свасуд усвідомлював, якою дорогою ціною вони з Хоривом рятують життя Бориса? — з-під лоба поглянув Аскольд на консультанта.— Мабуть, лише відчував. У будь-якому разі він не мав гадки про феномен Таташевої й навряд чи знав про наслідки застосування в нашому часі одразу трьох артефактів у поєднанні з дією восьми сутностей із двох антагоністичних світів — нав та прав. Проте великий волхв виявив обережність і наказав вам утримуватися від використання артефактів протягом тривалого часу.— Отже, пане Анатолію, ви вважаєте, що зрушення в часопросторі вже набувають незворотного характеру, й це загрожує нашому світові?— Приблизно так. Кожне нове використання артефактів може прискорити його руйнацію.— Ну, в цьому ще слід переконатися.— Вже зараз, Аскольде, у нашому світі помітними стають деякі зрушення. Вони свідчать про те, що сили світів невидимих прийшли в загрозливий рух, причому їхня діяльність дуже небезпечна.— І в який спосіб це можливо відслідкувати в нашому світі?— Суто статистично. Різко збільшилася кількість стихійних лих — цунамі, повеней, посух, лісових пожеж, буревіїв, вивержень вулканів і землетрусів. Спостерігається зміна напруженості магнітного поля Землі та зміщення її магнітних полюсів. Сонце викидає величезні протуберанці. Значно частіше трапляються техногенні аварії та катастрофи. Без належних підстав перестають працювати електричні та комп’ютерні мережі. Виникають та поширюються нові хвороби, зокрема й невиліковні інфекції. Зростає кількість актів тероризму та злочинність. До влади приходять люди, які вочевидь є одержимими та божевільними. Неймовірною є чисельність нових сект та псевдорелігійних вчень.— Хіба ж такого не траплялося раніше?— У таких масштабах — ні! — твердо сказав Черняк.— І що тепер ми маємо робити? — Аскольд підвівся й зробив кілька кроків маленьким кабінетом.— Днями з експедиції повернеться професор Юрій Довжик…— Мій викладач археології? — трохи здивувався молодий чоловік.— Так. Він має одну дуже цікаву гіпотезу, що може стати нам у пригоді. І людству теж. Незабаром ми з ним її обговоримо.
Поміж двох десятків ресторанів-дебаркадерів, які «пришвартувалися» до бетонної підпірної стіни набережної між станцією метро «Дніпро» та Річковим вокзалом, затесався один, порівняно невеликий і непоказний заклад харчування з негламурною назвою «Веранда». Цього сонячного ранку там майже не було відвідувачів. Лише столик у кутку зайняв гурт молодих людей — четверо парубків та одна дівчина. Досвідчене око молодого адміністратора ресторації безпомилково визначило їх як мажорів — дітей заможних батьків, які навіть снідати звикли в недешевих закладах. Два припаркованих біля сходів джипи, на яких приїхала ця компанія, були залізним аргументом на користь такого спостереження. Втім щось у їхній поведінці видалось метрдотелю не зовсім звичним, не мажорним. По-перше, молоді люди не матюкалися, а по-друге — зверталися до нього та до офіціантів на «Ви». І взагалі, поводилися вони як виховані люди. «Занадто вже якісь цивілізовані мажори. Мабуть, трохи пообтесалися по своїх Європах-Америках, — подумав метрдотель, нишком спостерігаючи за цими клієнтами зі свого місця за стійкою біля входу. — І серйозні та й заклопотані вони чимось», — продовжував він розмірковувати знічев’я.Тим часом у кутку біля вікна за столом точилася притишена розмова.— Аску, то Черняк категорично наполягає, щоб ми припинили користуватися артефактами? — запитав Ілько.— Так, принаймні тимчасово, доки не зрозуміємо, яким саме чином вони впливають на стан часопростору, — похмуро підтвердив Аскольд.— Без артефактів ми абсолютно беззахисні перед цекістами, — зауважив Павло. — А вони не залишать своїх спроб змінити минуле.— Ну, в нас є ще Лахудрик і Пассуган, — Надія спробувала трохи розвіяти песимізм брата.— До речі, а чому це сьогодні вони не з нами? Щось я нікого з них не відчуваю на подумковому зв’язку, — Аскольд навіть роззирнувся довкола, немов сподіваючись сягнути поглядом у невидимість.— Вони нарешті придумали, яким саме чином Лахудрик зможе потрапляти до Інтернету та безпечно жити в мережі, — пояснив Борис. — Зараз вони саме зустрічаються з одним неполохливим хакером, якого я колись відшукав для Лахудрика аж у Луганську.— Що означає — неполохливим? — поцікавився Павло.— Ну, таким, який не дуже боятиметься співпрацювати одразу з двома бешкетливими сутностями світу невидимого — з домовиком та демончуком, — всміхнувся Борис.— Такий знайшовся? — недовірливо перепитала Надія.— Так. Я ж кажу: аж у Луганську. Звуть його Андрій Зуй.— От лихо, — вдавано забідкався Ілько. — Мало того, що ті гицлі невидимі по всяк час виникають на подумковому зв’язку, так тепер і до Інтернету не зайдеш без того, аби там одразу не виник або демон, або домовик…— Чи вони обидва! — додала Надія.— Гаразд, друзі, давайте до справи, — зробив спробу Аскольд повернути розмову в серйозніше річище. — Отже, що ми маємо?— Маємо триндець! — перервав його темпераментний Ілько. — Цекісти будуть пхати свого брудного… писка в українську історію, а протидіяти їм за допомогою артефактів нам Черняк практично забороняє…— А тут ще й ця Таміла Таташева… — додала Надія.— Тим часом, за словами того ж Черняка, часопростір і без наших артефактів кипить так, що скоро сам собою вибухне, — продовжив думку сестри Павло.— І на додачу є ще Бенціон Пінський зі своєю близькосхідною розвідкою, — пригадав ще одну капость Ілько.— Гаразд, давайте інвентаризуємо проблеми. — Борис повернувся до свого звичного ділового налаштування беручкого підприємця, чим дуже потішив друзів, які ще досі непокоїлися станом його здоров’я. — Отже, загроза номер один — це неконтрольовані й, можливо, зростаючі збурення в часопросторі. Друга — цекісти, які знову спробують змінити хід нашої історії. Для цього їм у будь-якому разі потрібні ми, бо самостійно створювати брами в минуле вони не вміють. Третя незрозумійка — Таміла Таташева. Вона грає за ЦІК Фе чи наважилася на власну гру?— І при цьому має здатність впливати на континум, — нагадав Аскольд.— Слід з’ясувати, що їй треба. Далі, товариство, ми не можемо користуватися артефактами. За нами намагається наглядати наша Служба в особі панів Вовка і Трохимчука. Така ось, як кажуть археологи, денна поверхня, — закінчив думку Борис.— Між іншим, — звернувся до нього Аскольд, — зауваж, що ти перелічив лише відомі нам загрози. У мене відчуття, що це ще далеко не все.— Ну, на те ти, Аску, й брамін, — мовив Ілько, — щоб відчувати.— У мене є деякі загальні обриси плану дій, — Аскольд пустив зауваження повз вуха, бо друзі вже добряче дістали своїми повсякчасними нагадуваннями про його належність до найвищої касти носіїв сакральних знань, — але тут ми обговорювати наших намірів не будемо. Щось той адміністратор дуже вже пильно приглядається до нашого столу.— В тебе вже паранойя, — жартома мовив Павло.— Ви ж нічого не їсте! — Надія вказала на повні тарілки. — Он, млинці вже зовсім прохололи!— Справді, — погодився Борис. — Знаєте, скільки ми заплатимо тут?! Для чого гроші даремно витрачати? Доїдаємо геть чисто усе, й гайда! — Молодий бізнесмен гукнув офіціанта й попросив його подати чай та розрахувати їх. Коли принесли рахунок, він не відмовив собі в задоволенні продемонструвати його усьому гуртові.— Можна подумати, що п’ятсот сімдесят гривень — це для нас такі вже великі гроші, — знизав плечима Павло.— Добре, що ти нагадав, — озвався Борис, — є ще одна проблема, панове! Коли після одужання та відпочинку я почав знову вивчати наші фінансові справи, то помітив дуже неприємну тенденцію. Ринок нерухомості був певний час перегрітим, а зараз завмер…— Що це може означати? — Аскольд поставив на стіл чайний заварник, з якого наповнював чашку Надії.— Ще не знаю, але швидше за все — нічого доброго. Треба порадитися з Черняком.За кілька хвилин молодий гурт під поглядом метрдотеля, який ледь приховував свою цікавість, завантажився в джипи. Автомобілі рушили в бік Подолу.
Пляж нудистський, вітер віє, голий Джеймс під сонцем млієСуботнього ранку в двері маленької квартири, де тепер мешкав Олександр Дєнісов, хтось гучно постукав, схоже, що ногою. Колишній цекіст саме готував собі нехитрий сніданок — гречану кашу на молоці. «Кого це принесло зрання?» — на мить здивувався він. Втім, звісно ж, відомо кого. Відтоді, як його запроторили в цю нору, нібито щоб убезпечити від ймовірного замаху з боку колишніх колег, співрозмовниками Олександра були лише двоє офіцерів.Його поселили в переобладнаному під житло колишньому офіцерському гуртожитку на території військової частини, розташованої десь у лісі на околиці Києва. З вікон цього помешкання на третьому поверсі було видно лише темний ліс, що мовчазною стіною височів за високим бетонним парканом, укритим густим плетивом колючого дроту. Асфальтований плац вже кілька років не знав солдатського чобота, а темні металеві ангари, прикриті подекуди порваними маскувальними сітками, вочевидь вже давно не відчинялися. Десь з-за лісу час від часу долинав далекий шум залізниці.Дєнісов міг вільно гуляти територією частини, але за КПП його не випускали. Втім, він і не поривався кудись виходити. Під час прогулянок колишній цекіст інколи зустрічав мовчазних чоловіків різного віку, переважно вдягнутих у цивільний одяг. Вони з діловим виглядом пересувалися поміж цегляними спорудами колишніх казарм та ще якихось приміщень. Усі Олександрові спроби завести з ними розмову, бодай хоча б про якісь дрібниці, наражалися на стриману, часто мовчазну — порухом голови або руки — відмову. Жодного разу він не бачив, щоб тут хтось користувався телефоном.У Олександра також не було ані мобільного, ані інтернет-зв’язку. Проте в своїй квартирі він мав сучасний телевізор, що приймав до сотні каналів, та старий трипрограмний радіоприймач на кухні. Це давало йому змогу лишатися в курсі подій. На його прохання співробітники служби принесли чимало української історичної белетристики, зокрема, романи Павла Загребельного, Романа Федоріва, Юрія Канигіна, а також словники. Із їхньою допомогою новоспечений політичний біженець вивчав українську мову. У поєднанні з постійним прослуховуванням українського радіо й переглядом українських телепрограм, а головне — застосуванням спеціальних навчальних технологій, які Олександр опанував ще курсантом, це давало дуже непогані результати.Колишній цекіст відчинив двері. Очікування справдилися. На порозі стояли двоє добре знайомих офіцерів місцевої Служби — полковник Петро Вовк та майор Микола Трохимчук. Полковник тримав у обох руках кілька пакунків із супермаркету, а майор — величезного кавуна.— Доброго вам ранку, Олександре, — привітався полковник, проходячи до малесенького передпокою.— Вітаю, — озвався екс-цекіст, беручи з його рук пакети. — Ви ж могли б і самі відчинити, ключі ж у вас є…— У нашій країні свято дотримуються конституційної норми щодо недоторканності приватного житла, навіть тимчасового, — пожартував Вовк.— Хіба ж вам про це невідомо? — запитав майор, і собі втискаючись до передпокою. — Особливо, коли руки зайняті, щоб дістати ключа. Куди кавуна покласти?— Давайте на кухню, — відповів Олександр. — Гречаної каші хочете? Я багато зварив.— Ні, дякую, я вже снідав, — полковник пройшов на кухню та по-господарському почав розкладати в холодильнику пакети з численними наїдками — сирами, копченим м’ясом, маслом, консервованими маслинами… — Лише чаю вип’ю.— А я від каші не відмовлюся, особливо з маслом, — майор закотив кавун у куток. — З дитинства люблю гречану кашу. Колись у нашій із вами спільній державі, Радянському Союзі, гречка була дефіцитом — черги за нею стояли величезні.Троє чоловіків швидко накрили сніданок і так-сяк влаштувалися на стільчиках навкруг невеличкого столу, який поставили посеред кухні.— Олександре, я таки привідкрию карти, — полковник, вже за звичаєм, що склався під час подібних їхніх зустрічей, першим почав серйозну частину розмови. — На сьогодні в нас, завдяки інформації з різних джерел, склалося певне розуміння того, що являє собою Центр Історичних Корекцій Федерації, які цілі перед ним стоять, хто там працює. Але ми досі не зрозуміли, яким чином ви, тобто, даруйте, вони, збираються тих цілей досягати. Наприклад, у який технологічний спосіб планується змінювати минуле?— Я ж вам розповідав. Центр було створено, коли вдалося викрасти в якійсь із країн Азії технологію контролю за переміщеннями між сьогоденням та минулим великих біологічних об’єктів — людей, простіше кажучи.— У чому полягає технологія? — поставив руба питання майор.— Не знаю.— А Центр безпосередньо сам має можливість засилати своїх агентів у минуле? — витримавши паузу, запитав полковник.— Я вже казав вам, пане Петре, ні, не має! Скільки ви можете ставити мені одні й ті ж запитання? — роздратовано спитав Олександр.— То яким, власне, чином у Центрі збираються впливати на історію? — спробував зайти з іншого боку полковник, ковтнувши чаю з надбитої фаянсової чашки.— Є гіпотеза, що на Землі існують місця — портали, або брами часопростору, по-вашому… — почав пояснення Олександр.— «По-нашому», Олександре, «по-нашому», — зауважив майор. — Коли ви вже співпрацюєте з нами, то кажіть «по-нашому», — зобразив він дружню посмішку.— …брами часопростору, якими сьогодення сполучається з різними історичними часами, — спокійно вів далі Дєнісов. — Теоретично, через ті брами, власне, й можна потрапляти в минуле.— Вам вдалося їх знайти? — майор поклав собі до каші ще шматок масла.— Ні, — Олександр відхилився на стільці й почав хитатися на двох його ніжках. — Зафіксувати брами можна лише в той момент, коли хтось проминає їх. Оператори постійно сканували часопростір… — він раптом замовк.— Отже, є якийсь сканер, чи не так? — майор прямо поглянув Олександрові в очі. — Що він собою являє?— Ви занадто багато від мене вимагаєте, — відвів погляд Дєнісов.— Олександре, повернення назад до Федерації для вас означає тривале ув’язнення, і це в ліпшому випадку. Ми єдині, хто може вас врятувати, але для цього наша співпраця має бути обопільна та ефективна, — твердо вимовив полковник. — Отже, що то за сканер?— Не знаю. Я працював психотехнологом. Моїм завданням було налагодження контактів із людьми, які ймовірно потрапляли в минуле…— Наприклад, із Аскольдом Четвертинським? — уточнив полковник.— Зокрема, й із ним, — спокійно погодився Олександр. — Також нас готували для контактів із людьми в минулому, щоб, як би це сказати… Ну, щоб підштовхувати їх до потрібних рішень.— Ні! Це маячня! — прогарчав полковник. — Не вірю я в те, що подорож у минуле може бути реальністю!— А я вірю, — заперечив шефові майор. — Олександре, а вам сподобалося в минулому? — несподівано запитав він.— Що ви маєте на увазі, Миколо?— Ви були в минулому чи ні? — полковник відсунув порожню чашку.— Я не можу знати цього точно, — Дєнісов, згадавши, що він є психотехнологом, поступово опанував себе й зробив спробу вирівняти лінію розмови. — Для того, щоб зафіксувати власний перехід у минуле, необхідний сканер, а його показники виявилися для мене недосяжними.— Ви що, не здатні відрізнити минуле від сьогодення просто за одягом та поведінкою людей, зовнішніми ознаками ландшафтів, спорудами, сміттям, урешті-решт? — знову запитав майор.— Звісно, здатен, але, по-перше, немає гарантії, що вам не підсовують інсценізації, а по-друге, є місця, наприклад, печери, що й у наш час мають вигляд, як і багато років тому. Перехід із одного часу в інший об’єктивно може зафіксувати лише сканер.— Нехай так. Отже, сканер зафіксував чиїсь переходи в минуле? — не даючи Дєнісову часу на розмірковування, поставив наступне запитання полковник.— Так, зафіксував.— Чиї? У якому місці? — полковнику було нелегко вдавати цілковитий спокій.— Чи не того ж таки Аскольда Четвертинського, часом, у Києві?! — різко запитав майор.— Остаточно ми в ЦІКу, принаймні доки я там працював, цього не з’ясували.— Ви щось не договорюєте, Дєнісов, — зітхнув полковник Вовк.— Гаразд, а навіщо тоді вам взагалі знадобився контакт із Четвертинським? — продовжив ставити запитання майор Трохимчук.— Саме через припущення щодо його подорожей у минуле, — пояснив цекіст.— Лише припущення? — втомлено зітхнув полковник.— Шефе, коли Сашко, даруйте, пан Дєнісов, прикидається, що не відає, чи сам бував у минулому, звідкіля ж йому знати про Четвертинського? — зіронізував майор. — Олександре, чому ви не хочете бути з нами відвертим?— Я викладаю тільки факти, або, принаймні, обґрунтовані припущення. Це, на мою думку, і є ефективною співпрацею. Якщо я пропонуватиму вам пустопорожні фантазії, то ви самі не захочете мати зі мною справи.— Ач, як завернув! — невесело всміхнувся Вовк. — Одне слово — психотехнолог. Отже, ви, пане політичний біженець Олександре Дєнісов, із нами торгуєтеся. Я так розумію, що ви непокоїтеся своєю подальшою долею й тому якусь інформацію до часу притримуєте. Це стандартна поведінка людини в таких випадках. Вас можна зрозуміти. Але! Пам’ятайте, що мені коштувало величезних зусиль домогтися позитивного рішення щодо вас на найвищому рівні. Обґрунтовувати доцільність цього кроку дедалі складніше.— А мені здається, що вашому новому приятелеві Анатолієві Черняку, який, до речі, консультує Четвертинського та його друзів, ви розповіли дещо більше, ніж нам, — сказав майор.— З Анатолієм Миколайовичем ми переважно вели філософські розмови про незбагненну дивовижність існування часопростору.— Як добре ви вже вивчили українську мову, Олександре, — майже щиро здивувався майор.— Вчителі в мене хороші, — озвався екс-цекіст.— Ви перебільшуєте, — полковник Вовк наївно прийняв цей комплімент на їхній із майором рахунок.— Я маю на увазі не вас, а професора Анатолія Черняка, спілкування з яким ви мене так раптово позбавили, — Дєнісов поглянув на офіцерів майже з дитячою наївністю.— От уїв, так уїв! — розсміявся полковник. — А щодо вашого перебування тут, у глушині, то повірте мені, в цьому є серйозна оперативна необхідність: ваше життя досі в небезпеці.— І хто ж це приділяє стільки уваги моїй скромній особі? Колишні колеги, можливо?— Ну, як вам сказати? — підвівся з-за столу полковник. — Ви ж, певно, пам’ятаєте капітана Тамілу Таташеву? Так от, її знову помітили в Києві. Щойно ми дізналися про це, одразу й поселили вас тут. Від гріха подалі.— От, чорт! — вирвалося в екс-цекіста.— Ну, нам вже час, Олександре. Поміркуйте, що цікавого ви зможете повідати наступного разу. Дякую за чай. — Полковник рушив до дверей.— І кавуном не забудьте поласувати. Він із Херсону, дуже солодкий, сам вибирав, — додав майор Трохимчук. — Бувайте.Гості залишили сховок колишнього цекіста й попрямували до КПП, де було припарковано полковникову «Хонду».Вузька, добре асфальтована порожня дорога кружляла гущавиною старого листяного лісу. Полковник Петро Вовк увімкнув потужну стереосистему й мовчки вів машину, насолоджуючись бездоганною музикою Бетховена. Його симфонії трохи похмурі та занадто урочисті, як на смак Миколи Трохимчука. Майорові б зараз більше до вподоби припав Шопен, але він, розуміючи настрій шефа, лишив цю думку при собі, підтримуючи мовчанку й розмірковуючи над почутим та, що більш важливо, не почутим від Олександра Дєнісова.Попереду виникло перехрестя з магістральним шляхом, який переходив у міський проспект. Полковник, притишивши музику, запитав:— Як ви вважаєте, Миколо, чому цей ліс ніхто досі не вирубав на меблі або й на дрова для камінів?— Ну, за Радянського Союзу ліс, напевне, служив прикриттям-маскуванням військових об’єктів. Та й була тоді така політика: не рубати ліси навколо Києва, а навпаки — насаджувати. А зараз, мабуть, у скоробагатьків і чиновників до нього ще руки не дійшли, бо є більш ласі об’єкти для знищення — Конча-Заспа, Пуща-Водиця, Феофанія, Межигір’я5…— Так-так. Але з цим лісом є ще одна заковика, — полковник зупинив «Хонду» на світлофорі. — Під час наступу фашистів на Київ, у сорок першому, тут точилися дуже важкі бої. Кожне з цих великих дерев рясно набите кулями. Бензопили та циркулярки просто ламають зуби, чіпляючись за них. Ці дуби неможливо розпиляти.— Фашистські кулі аж через шість із половиною десятків років по війні захищають український ліс від українських покидьків-скоробагатьків!— Саме так. Ну, давайте, Миколо, викладайте ваші міркування щодо Дєнісова.— Пане полковнику, скажіть, а чи є в нас власні психотехнологи?— Хм. У службі колись були. Найдосвідченіші з них вже давно працюють за добрі гроші в приватних комерційних фірмах та виборчих штабах політичних партій, а молоді-зелені ще не скоро набудуть необхідного досвіду.— А зараз вони б нам дуже стали в пригоді для роботи з Дєнісовим. Головне питання, навіть два головних, наразі такі: чи насправді Олександр бував у минулому? Та чи бував там Четвертинський?— А коли це так, то де ж вони відшукали ту саму браму, яка веде до минулого? — додав полковник. І продовжив: — Щодо Четвертинського, то крім його гіпотетичної здатності потрапляти в минуле, є ще й інші, поза сумнівом, надприродні, але реальні здібності. Джерело цих здібностей і належить з’ясувати. Мені надзвичайно цікаво, що ж то був за предмет, який ми з вами мигцем бачили в металевому футлярі в сховищі клініки.— І який потім незбагненним чином зник із сейфу, — додав майор.— А чого варті одужання Бориса Кравця та очевидна здатність Аскольда читати чужі думки, — продовжив міркування полковник!— З огляду на це мене дуже непокоїть, що Дєнісов виявив ініціативу самовільного контакту з Анатолієм Черняком. Цей крок свідчить про те, що він знає набагато більше, ніж говорить нам, і не полишає намірів використати Аскольда в своїх цілях, — сказав майор.— Згодний із вами. Контакт Дєнісова з Черняком демонструє його готовність до активних дій. Він грає власну гру, — розвинув думку колеги полковник.— От для того, аби прораховувати його дії, нам і потрібний психотехнолог.— Не хотілося б вводити в курс справи нових людей. І так начальство вже ставить мені забагато запитань, — зітхнув полковник. — Скажіть, Миколо, хіба Дєнісову було відомо, що Черняк є консультантом групи Четвертинського?— Зауважте, пане полковнику, що цього ми не знаємо. Гадаю, що Дєнісов підлаштував свою зустріч із Черняком. Тоді це може означати лише одне: наш із вами політичний біженець не лише в курсі ролі Черняка в групі Четвертинського, але й не полишив намірів активно цю обставину використовувати у власних цілях!— Які нам наразі невідомі, як і спосіб, у який він їх намагатиметься досягти, — констатував полковник вирулюючи на проспект.— Але ми маємо мало шансів дізнатися про це, поки Дєнісов перебуває за парканом, хоча загроза з боку Таміли Таташевої для нього цілком імовірна.— Так, можна сказати напевне: звістка про те, що вона знову в Києві, його дуже збентежила.— Я сказав би, налякала, — уточнив майор.— До речі, схоже, що стосовно Таташевої наш зовнішній підрозділ отримав якусь цікаву інформацію, але генерал чомусь заблокував мені доступ до неї, — похмуро мовив полковник.— Встромляти палиці в колеса своїм — це фірмовий стиль нашого начальства, — невесело всміхнувся майор.— Нічого, я йому трохи пихи зіб’ю, — зло процідив полковник. — Вас де висадити, Миколо?— Навпроти зоопарку, в мене там зустріч — саме встигаю на неї.— Хто це так цікавиться звіриною? — здивувався полковник.— Виявляється, що Дмитро — приватний детектив, який працює на Юрія Карпенка, а заразом вже й на нас. Він сам призначив мені зустріч тут.— Он як! Скажіть, Миколо, а дочка нашого майбутнього олігарха, Надія Карпенко, й досі зустрічається з Аскольдом Четвертинським? Бо ж у молоді, самі знаєте, як воно — сьогодні один, а завтра інший.— Я маю намір і це з’ясувати, пане полковнику. У вас є, можливо, якась нова інформація щодо їхніх стосунків?— Неодмінно поцікавтеся цією обставиною, майоре, — полковник Вовк ненав’язливо проігнорував запитання підлеглого.«Хонда» зупинилася біля входу в підземний перехід, який вів на протилежний бік проспекту до воріт зоопарку, прикрашених з обох боків скульптурами: ліворуч — потужний зубр (чи бізон або ж зубробізон), а праворуч — лев із левицею. Майор вийшов із автомобіля.
Понт, Джеймс Понт молодший, співробітник Секретного Сервісу Її Величності, лежав на нудистському пляжі, що розташувався на Трухановому острові@. Його відокремлює від Гідропарку стрімка протока Дніпра, що зветься Довбичка. Чому це Джеймсова київська подруга, скандальна журналістка та телеведуча Ільма Тузіна вважає, що купатися в Дніпрі «не гігієнічно, бо вода там брудна й цвіте»? Цілковита маячня. Втім те, що на пляжах у Києві дозволяють палити цигарки й там повсюдно розкидані недопалки, на його погляд, справді є дикунством. І п’яних тут немало — дорослих і підлітків. Але ж сонце, прохолодна вода, свіжий вітерець, буйна зелень і пахощі соснового лісу в двадцяти хвилинах шляху від середмістя: десять хвилин у метро та десять пішки! Ні, зовсім мало столиць Європи можуть похвалитися таким рекреаційним багатством. І якому ідіоту в міській владі могла спасти на думку ідея забудовувати острови Дніпра готелями та котеджами, про що нерідко пишуть київські газети?Коли шпигун Її Величності вперше потрапив на цей пляж, його дуже здивувало, що вранці вода в протоці тече в один бік, а надвечір у зворотний. Розпитавши човнярів, які доправляють пляжників на острів, про причини цього природного феномену, він з’ясував, що, власне, природа тут зовсім ні до чого. Виявилося, що напрямок течії змінюється за рахунок регульованого скидання води на греблі Київської ГЕС.Сонце почало припікати дужче, і Джеймс перебрався в затінок кущів верболозу. Приховавши погляд за темними скельцями окулярів, він певний час спостерігав за тими, хто відпочивав неподалік, але, не побачивши нікого, гідного його еротичної цікавості, перекинувся на живіт, поклав голову на зігнуті в ліктях руки й почав розмірковувати, як вчив його в дитинстві тато.Батько Джеймса Понта-молодшого, відомий у специфічних колах двонулевий агент Джеймс Понт-старший, під час рідкісних відвідин родини, що мешкала неподалік столиці Скотії — Едінборо, навчав тоді ще зовсім юного сина: «Коли ситуація зайшла в глухий кут, почни ретельно розплутувати її з самісінького початку. Тоді ти, Джеймсе, напевне знайдеш місце, з якого рушив у хибному напрямку». Зараз татусь вийшов у відставку зі служби у військово-морській розвідці. Він займається розведенням шимпанзе на власній фермі неподалік курортного містечка Бат.Джеймс раптом згадав, що обіцяв батькові відвідати Київський зоопарк, аби довідатися та переказати йому, в яких умовах у Києві утримуються милі серцю Понта-старшого примати6. Треба буде завтра ж з’їздити до зоопарку та написати батькові електронного листа.Втім повернемося, як тут кажуть, до наших баранів. Спочатку констатація глухокутовості ситуації, в якій він зараз перебуває: протягом літа він майже не просунувся в справі, задля якої опинився в Україні. Таємниця загадкового зникнення й такого ж загадкового повернення унікального оберегу їхнього З’єднаного Королівства — Меча короля Артура Пендрагона — залишається нерозкритою. Що ми маємо в ланцюгу послідовності подій із самого початку? Навесні Меч зник із печери-схованки, що перебуває поза часом і простором. Її маг Мерлін у сиву давнину, Темні віки7, спеціально обладнав для зберігання цього магічного артефакту в підвалах Корнувельського замку. Другий вихід із тієї печери вів прямісінько до Києва. Тому керівництво Сервісу, припускаючи, що Меча викрали, використавши київський вхід до схованки, спрямувало Понта до української столиці.Джеймсові вже здавалося, що він натрапив на слід, але несподівано Меч сам собою повернувся до Мерлінової печери в замку герцога Корнувела. Постало логічне питання: чи є повернення Меча проявом його магічних властивостей, які ще невідомі власникам цього артефакту, чи хтось з доброї волі повернув його у визначене Мерліном місце? Завбачливий шеф четвертого директорату8 Сервісу лорд Томас Ландхольм, двадцять перший граф Суінлон, віддав належне роботі, яку вже виконав Понт-молодший у Києві, та подовжив його відрядження в Україні, щоб він міг перевірити власні версії зникнення Меча та убезпечити цей головний оберіг країни від зазіхань у майбутньому. Особисто граф був переконаний, що викрадення Державного Меча Острівного Королівства не може бути справою людських рук — тут доклалися сили потойбічні. Також королівському шпигунові належало більше дізнатися й про властивості артефакту. Прикриттям Понтові в Києві й надалі слугуватиме викладацька робота в Державній академії для чиновників. Там Джеймс кілька годин на тиждень навчав бюрократів англійської мови.Наразі в нього була лише одна версія. За допомогою журналістки Ільми Тузіної та посередньої ворожки Глікерії-Степаниди йому вдалося затесатися до кола знайомих такого собі підприємця та мецената з Близького Сходу на ім’я Бенціон Пінський. Глобальна шпигунська інформаційна система «ЕШЕЛОН», до послуг якої звернувся Джеймс, безпомилково ідентифікувала Пінського як мисливця за стародавніми артефактами та водночас агента однієї з трьох найпотужніших розвідок планети. Через балакучість молодої коханки мецената-розвідника Люськи Гаркуші, Понт дізнався, що Пінський дуже цікавиться одним нещодавнім археологічним відкриттям, зробленим у печерах Лаври відомим професором археології Юрієм Довжиком та його асистентами — аспіранткою Христиною Шпак та студентом Аскольдом Четвертинським. Оточення цього студента надзвичайно зацікавило Джеймса. Занадто воно вже було незвичним. Незаможний парубок дружив із дітьми одного з найбагатших підприємців країни Юрія Карпенка — Надією та Павлом, а також вочевидь був у приязних стосунках і з самим майбутнім олігархом. До цього дружнього кола належав ще один студент — Борис Кравець. Зо два місяці тому цей останній привернув до себе увагу преси тим, що напрочуд швидко оговтався від травм, несумісних із життям, яких він зазнав у дивній автомобільній катастрофі. Лемент, що почав здійматися в ЗМІ з цього приводу, якось враз, немов за наказом, вщух.Втім найбільшу цікавість Джеймса викликав наймолодший друг Аскольда Четвертинського — Ілько Венедченко. Всеохоплююча система «ЕШЕЛОН» не мала про нього інформації. Людина виникла невідомо звідкіля. Ілько ніби народився вже дев’ятнадцятирічним, а до цього часу про хлопця не було згадки в жодній базі даних. Так не буває! В Джеймса виникло відчуття, що поява Ілька з нізвідки чимось віддалено нагадує загадкове зникнення й таке саме повернення Меча. Шпигун почав заповзято шукати способів ближче познайомитися з цим хлопцем. Але той спочатку всіляко майстерно уникав зустрічі, а потім улітку кудись подався з Києва. Отож здійснення цього плану тоді довелося відкласти.Від тієї ж язикатої Люськи Гаркуші — колишньої співробітниці агенції з нерухомості — він дізнався, що саме тоді, коли Артурів Меч дивом повернувся до Корнувельського замку, мав місце кумедний інцидент у Бориспільському аеропорту. Там, у залі для «віпованих» осіб, поважний дипломат із близькосхідного посольства Реєв бен Галіє, добре відомий усім, кому це слід знати (але ж не Люсьці), як резидент однієї з трьох найпотужніших у світі розвідок, чомусь зчинив бійку, а тоді ще й вкусив пана Пінського. Якось після чудової прогулянки весняним ботанічним садом, із оглядом дивовижних алей квітучого бузку, Бенціон і Люська запросили Джеймса та Ільму на дружній обід до особняка на Бастіонній. Там факт «дипломатичного укусу» підтвердив і сам постраждалий, але розвитку цієї дражливої теми твердо уник.Інциндент у аеропорту та несподіване повернення Меча трапилися приблизно в один час. Багаж, за який покусалися двоє віпів, являв собою видовжений футляр із золотавого металу. Туди цілком міг уміститися, наприклад, Артурів Меч. Самі ці збіги примусили королівського шпигуна зробити над поєднаними його логікою фактами мисливську стійку, немов скотійський сетер гордон над гніздом нещасної куріпки9. Та найбільше його увагу привернула інша обставина: обох учасників скандалу було шпиталізовано в ту ж клініку на проспекті Бажана, де в цей час дивовижним чином одужав від практично смертельних каліцтв після автокатастрофи Борис Кравець. Про диво зцілення, яке у клініці сталося з Борисом, Джеймс дізнався не лише з газет, але й з безіменної публікації в Живому Журналі10. Схоже, хтось із молодшого персоналу клініки вів там власний анонімний щоденник і, всупереч вимогам безпеки пацієнтів, обговорював у Інтернеті їхні справи. Шпигун спробував ненав’язливо з’ясувати у блогера, чи він, бува, не знає чого про золотавий видовжений ящик, за який побилися пацієнти. Той мимохіть пригадав: ніби про щось таке говорили охоронці клініки, але подробиці йому не відомі. Більше в Мережі дописувач не з’являвся. «Мабуть, у відпустку поїхав, або ще кудись», — припустив Джеймс.«Щось забагато подій, які в’яжуться в один вузол навколо гурту Аскольда», — міркував він далі. Ну, скажіть, будьте ласкаві, хіба можуть усі вони трапитися випадково?.. Так отож! Тому будемо наполегливо розробляти коло друзів Четвертинського. Як не крути, а таки доведеться знову шукати контакту з тим самим Венедченком. Правильність цього напрямку дій підказує інтуїція. А окрім неї ще й та обставина, що з Ільком трохи знайома Люська Гаркуша, яка заради того, аби потрапити до кола спілкування Ільми Тузіної, зробить невеличку послугу й Джеймсові — познайомить його з Ільком.Задоволений прийнятим рішенням, Понт перекинувся горілиць, потягнувся усім струнким тілом і одним рухом звівся на ноги. Краєм ока відзначив, що демонструвати свою міцну статуру ще нема кому. Нічого, «до вечора посходяться…», як говорив Стецько, хрестоматійний персонаж комедії Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці», відповідаючи сільським злостивицям на закиди, що в нього «не всі вдома». Шпигун з розгону шубовснув у прохолодну воду протоки.
Домовик у Інтернеті — це уперше на планеті!Хакер із Луганська Андрій Зуй вперше прилетів до Києва літаком. Зазвичай він приїжджав до столиці потягом чи автомобілем. Одного разу, коли довелося брати участь у всеукраїнському велопробігу, навіть велосипедом примчав, а от літаком не доводилося. З автобусу, що віз пасажирів до термінала, Андрій зателефонував своєму новому роботодавцеві. Вони домовилися про місце зустрічі в залі аеропорту. За весь час кар’єри хакера йому ніколи не доводилось отримувати таке незрозуміле та дивне замовлення, а непевних ситуацій навчений життям Андрій намагався уникати. Втім обіцяний гонорар, підтверджений значним авансом, був вартий ризику…Андрій належав до того типу людей, які в усьому покладаються лише на власні знання, вміння та досвід. Ще в десятому класі школи, спостерігаючи за життям луганських студентів, він вирішив не гаяти часу на здобуття формальної вищої освіти. Він взагалі був неформалом. Особливо з огляду на стиль його одягу та зовнішність. Зберігаючи спортивну стрункість, навіть тендітність, у свої тридцять він віддавав перевагу джинсам, футболкам та кросівкам, мав довге пряме солом’яного кольору волосся та носив численні срібні каблучки. Для усіх своїх знайомих Андрій був авторитетним порадником під час купівлі одягу, техніки, ліків і навіть косметики. Втім заробітки йому приносили інші знання — комп’ютерів та програмного забезпечення.Вперше комп’ютер йому показав сусід по під’їзду — студент-першокурсник, якому цю дорогу річ подарував батько з нагоди вступу сина до Медичного інституту. П’ятнадцятирічний Андрій одразу дуже зацікавився можливостями, які давав комп’ютер. Але усі прохання до батьків і йому придбати такий, наражалися на тверду відмову: родина була незаможною, тому тато з мамою воліли витрачати гроші на якісне харчування, одяг та здоров’я дітей, а не на усілякі, як їм здавалося, пустопорожні забаганки. На щастя, сусід був нежадібним і товариським. Тож, коли сам на компі не працював і не грався, то дозволяв користуватися ним Андрієві. Скоро хлопець вже добре знав, як поводитися з тією технікою, навіть ліпше за її власника.Незабаром у місті почали відкриватися численні ігрові салони, обладнані потужними комп’ютерами. Повсякчас виникали потреби в їхньому ремонті: машини приносили чималі живі гроші, тому експлуатувалися цілодобово і швидко виходили з ладу. Перша ж майстерня з ремонту комп’ютерів, яка відкрилася в Луганську, стала й першим місцем роботи старшокласника Андрія. Дорослі майстри не могли надивуватися метикливості та якомусь інстинктивному відчуттю складної електроніки, притаманним хлопцеві. За кілька місяців йому вдалося зібрати з відремонтованих або придбаних задешево деталей цілком пристойний власний агрегат.Тим часом родину спіткало зубожіння. Мама, яка мусила піти з роботи, щоб доглядати за хворобливим Андрієвим молодшим братом, отримувала лише невеличку пенсію, а батько, якого звільнили з заводу через скорочення штату, — мізерну грошову допомогу по безробіттю. Протинявшись без роботи з півроку, тато вирішив поїхати на заробітки, приставши до якоїсь бригади харківських заробітчан, яка підрядилася будувати котеджі десь у Федерації, неподалік її столиці.За кілька місяців від нього перестали надходити телефонні дзвінки та гроші. Всі мамині та Андрієві спроби дізнатися про нього бодай щось були марними. Заяви про зникнення чоловіка без вісти мама до міліції офіційно не подавала, бо у слідчому відділі їй сказали, що це може зашкодити йому у випадку, коли він живий. І щоб остаточно здихатися клопоту з відкриттям розшукової справи, міліціонери натякнули: мовляв, знайшов ваш чоловік іншу жінку та й тішиться десь із нею, забувши про дружину та дітей. Після таких слів мама лише довго тихо плакала.Якось Андрієві, який намагався шукати батька через знайомих у Інтернеті, переслали номер мобільного телефону бригадира, під началом якого його тато, можливо, працював. Він зателефонував. Чоловік, який відповів на виклик, ледь почувши, хто із ним розмовляє, одразу ж перервав зв’язок. Надалі той абонент завжди лишався поза зоною досяжності.Підхопивши із стрічкового транспортера багажу свою сумку, Андрій попрямував до бару в невеликому залі терміналу внутрішніх рейсів. Там він одразу побачив підняту руку високого молодика в лайковій шкірянці, який кивнув йому. Мабуть, це і є його трохи дивакуватий клієнт. Хакер попрямував до нього.— Ви Андрій?— Так, а ви Борис? — хакер потис простягнуту для вітання руку.— Будемо знайомі. Як долетіли?— Все гаразд, дякую. Отже, ви мій замовник. Із ваших пояснень телефоном та мейлом, Борисе, я не зовсім зрозумів, із якими, власне, інформаційними сутностями мені доведеться працювати? Загалом, я більше маю справу з програмами та залізом…— Ну, ви з місця й у кар’єр, Андрію, одразу хочете почати працювати! Я прочитав чимало ваших публікацій у інтернет-щоденниках і певен, що саме ви усе зможете збагнути і виконати наше замовлення якнайкраще. Втім, давайте про це все ж згодом. Коли не заперечуєте, пропоную без зайвих церемоній перейти на «ти».— Гаразд, — погодився хакер.— Зараз відвезу тебе на квартиру, де ти мешкатимеш. Потім пообідаємо в одному ресторанчику. За обідом, власне, й розповім, що нам від тебе потрібно.— Кому це нам, Борисе? — напружився хакер.— За обідом, Андрію, за обідом дізнаєшся. Не хвилюйся — нічогісінько протизаконного! Законів іще таких не написали. Поїхали, бо час у наш час, даруй за каламбур, коштує дорожче за гроші, — спробував пожартувати молодий підприємець, рушаючи до стоянки машин.
Роздратований Бенціон Пінський, сидів за тонованим вікном на задньому сидінні орендованого, разом із послугами водія, «Вольво». Авто повільно рухалось у тягнучці біля міжнародного термінала аеропорту «Бориспіль». Бенціон розглядав нещодавно зарубцьовані шрами на великому пальці правої руки. Таки погано загоїлися! Скалічив йому пальця той клятий резидент Реєв бен Галіє! А ще й дипломатом вважається. От, капость!Сьогодні Пінський прилетів до Києва з Відня, де зустрічався зі співробітниками розвідки своєї країни. Її громадянство він отримав років із двадцять тому, коли виїхав із Бєларусі. Після того, як три місяці тому Бенціон завадив спробі резидента тієї розвідки Реєва бен Галіє нишком вивезти з України стародавній артефакт, скіпетр царя Давида, він побоювався відвідувати свою другу батьківщину. Хто зна, чи не покарають його там за цей провал? Тому, коли від спецслужби надійшов запит про особистий контакт, він призначив агентам зустріч у столиці Австрії. Його аж пересмикнуло від згадки про ту здибанку в непоказній кав’ярні на торговельній вулиці Маріяхільферштрассе@. Це ж треба, бути такими лицемірами!Агенти аж світилися доброзичливістю: як, пан Пінські вважає, що вони хотіли лише використати його, аби заволодіти скіпетром Давида, який в Україні називають жезлом Аратти? Ну, як він міг таке про них подумати?! Той пришелепуватий резидент Реєв бен Галіє діяв винятково нездарно та з власної ініціативи. Авантюрист клятий! Його вже належно покарано — заслано резидентом на Брайтон-біч11. Бенціон їм не вірить? Як це прикро! Адже він вже майже досяг успіху і, якби не той недорікуватий служака… А ще в пана Пінські, який так вдало використовує в Україні свій імідж близькосхідного підприємця та дослідника старожитностей, вже чимало потрібних зв’язків у Києві. І головне — він трохи запізнався з Аскольдом Четвертинським, про якого, швидше за все, йдеться в тому стародавньому пророцтві12.Можливо, що відновленню порозуміння між дорогим Бенціоном та розвідкою сприятиме інформація про те, що йому для повернення унікальної реліквії народу обраного надається додатковий фінансовий ресурс? У межах розумного, звісно! Ну, то що ж він скаже? Видати аванс? Ох, яка ж ви практична людина, шановний пане Пінські! Ну гаразд, видамо й аванс. Він ще вимагає, щоб тепер і оперативники спецслужби та її силовий підрозділ у Києві підпорядковувався винятково йому?! Ну… добре, але лише тільки при здійсненні операцій, що безпосередньо стосуватимуться повернення скіпетра! Пан Пінські не буде ж використовувати силовиків у власних меркантильних цілях, чи не так? Тоді нехай. Як чудово, що Бенціон нарешті погоджується! Вони вважають за необхідне рекомендувати йому і надалі приділяти особливу увагу печерам Лаври. Є інформація, що там знову намагалися нишпорити федеральні цекісти, а також і той шпигун з Альбіону, Джеймс Понт-молодший, виявляє до них неабияку цікавість. Враховуючи, що Аскольд Четвертинський брав участь у археологічних дослідженнях саме в тих печерах… Так-так вони усвідомлюють, що панові Пінському й без них усе це дуже добре відомо, але хіба ж буде зайвим іще раз нагадати? Жезл Аратти необхідно повернути якомога швидше, бо він ближчим часом може виявитися необхідним для відвернення іще не бачених людством космічних загроз.— От брехуни, це ж треба таке придумати! «Космічних загроз»! — вирвалося в Бенціона при цій згадці — аж його водій озирнувся на шефа. — Не зважайте, Віталію, то я про своє, — махнув рукою Пінський. — Чому ми так довго не можемо виїхати з аеропорту?— Тут лише один виїзд одразу з двох терміналів — внутрішніх та міжнародних рейсів, тому й виникає тягнучка, — пояснив водій. — І платню за паркування на виїзді збирають. Це теж час забирає.— А вони ще і чемпіонат Європи з футболу зібралися проводити! — пробурчав Бенціон, поглянувши у вікно. Там якийсь молодий чоловік, що сидів за кермом потужного джипу, саме показував рукою його водієві, щоб той проїжджав першим. — Який чемний! — здивувався Пінський. Когось нагадував йому той незвично ґречний парубок.Стоп! Це ж друг Аскольда Четвертинського — Борис Кравець! Саме він таким дивовижним чином одужав у приватній клініці в той самий час, коли туди потрапили і вони разом із резидентом бен Галіє після бійки за футляр із скіпетром царя Давида прямісінько у віп-залі аеропорту. Під час тієї бійки бен Галіє і вкусив його за пальця.Міліція тоді порушила кримінальну справу за фактом їхнього брутального хуліганства в громадському місці й вилучила футляр, як речовий доказ. Пінському та бен Галіє вдалося домогтися, щоб футляр зберігався у сейфі сховища клініки. На диво, у міліції погодилися на це очевидне порушення правил, але після того, як із використанням дипломатичних каналів справу вдалося закрити, виявилося, що футляр порожній. На всі протести й погрози Пінського та бен Галіє в міліції лише розводили руками й чемно відповідали, що не несуть відповідальності за збереження речей пацієнтів клініки — там своя охорона. Коли шановні панове іноземці вважають, що їх обікрали, то, будь ласка, нехай пишуть заяву, зазначають, хто є власником вкраденої речі, описують, як вона виглядає, та її походження, а міліція відкриє провадження та буде шукати. Ретельно і тому довго. Як, панове не можуть домовитися, кому з них належить футляр?! О, то вони ще й не здатні відповісти, яка саме річ була в ньому? Вартість невідомої речі величезна?! А часом, чи не збиралися добродії вивезти контрабандою якусь унікальну коштовність? Ні? Точно ні? То, ймовірно, вони щось сплутали, й нічого в них, насправді, не крали. Так? Ну то що ж: буває, як то кажуть. Претензій до охоронців сховища клініки вони теж вже не мають? От і добре. І ніякої ноти протесту близькосхідна амбасада не заявлятиме, чи не так, пане дипломате? О, то пан бен Галіє вже завершує свою місію в нашій країні? Щасливої вам дороги. Тоді на тому прощавайте, панове, ходіть здорові, не кусайтеся більше поміж собою.Пінський, звісно, не повірив, що міліціонери поводилися з ними таким чином без санкції згори. Отже, скіпетр Давида тепер контролює місцева Служба. Кепсько, але не безнадійно. Почнемо пошуки спочатку. Зелені гроші відмикали й не такі надійні замки.Так, а хто це там сидить із Кравцем у джипі? Бенціон відірвався від спогадів та знову поглянув у вікно. Якийсь худорлявий молодик із довгим волоссям кольору свіжої пшеничної соломи. На вигляд чимось схожий на неформала, принаймні, точно не чинуша і не підприємець. Цікаво, що в них може бути спільного? Слід було б ближче придивитися до цього Бориса Кравця — усе ж таки друг Аскольда. Й дуже підозрілим виглядає збіг, за яким скіпетр зник із клініки саме тоді, коли там лікувався Борис. Щось підказує, що цей факт цілком може виявитися невипадковим. Пінський наказав водієві їхати за молодиками, але цьому заважали інші машини, тому «Вольво» швидко відстала. Бенціонові лишалося тільки запам’ятати номер джипа.Вже зі свого особняка на Бастіонній, коли його не чув водій, Пінський зателефонував своєму доброму приятелеві та партнеру, впливовому політологу Вадимові Бобрину…
Весь час шляху з аеропорту хакера Андрія не полишало дивне відчуття: інколи здавалось, що Борис розмовляв із кимось стороннім. Вираз його обличчя несподівано змінювався, й він починав хитати головою, погоджуючись або заперечуючи невидимому співрозмовникові. Одного разу в Бориса навіть вирвалася пара нерозбірливих слів. Водночас, він не губив і нитки розмови із хакером та вправно вів автомобіль.Нарешті вони дісталися середмістя. Залишивши Андрієві речі у винайнятій для нього просторій квартирі на розі Бессарабської площі@ та Круглоуніверситетської вулиці, одразу подалися попоїсти до вишуканої піцерії неподалік.Їхній, заздалегідь замовлений стіл стояв відокремлено на другому ярусі зали ресторану. Тут сторонні не могли почути їхньої розмови. За обідом Борис розпитував Андрія про його вподобання та інтереси, про досвід роботи з комп’ютерами та іншою електронікою, про Луганськ. І знову, судячи з його міміки й жестів, немов говорив водночас із кимось ще. Час спливав, а розмова досі не торкнулася власне предмету роботи, задля якої хакера запросили до Києва. Вже й десерт подали, а запас питань у Бориса ніяк не вичерпувався. До суті замовлення так і не наблизилися.Андрій почав нервувати: чи не має він справи із заможним шизофреніком, який веде діалоги чи то сам із собою, чи то ще бозна з ким? Тоді справи кепські, бо такому може спасти на думку якесь божевілля. От чорт, чи не ускочив він у халепу? Спробуємо перевірити:— Борисе, даруй, ти збираєшся мені платити погодинно, чи за виконану роботу? — хакер врешті перервав співрозмовника, натомість сам поставив йому зондуюче запитання.— Завдання, яке перед тобою, Андрію, стоятиме є настільки унікальним та незвичайним, що у разі, коли ти його виконаєш, твої власні можливості, як професійного комп’ютерника, зростуть настільки, що жоден хакер світу не зможе бути тобі рівнею. Але насправді ти переймаєшся зовсім іншим…— Даруй…— Тебе цікавить, чи не поїхала в мене стріха, іншими словами, чи сповна я розуму.— Ну, що ти…— Та нічого, усе нормально. Не буду далі приховувати — у мене є можливість знати чужі думки.— Технічна можливість? — запитав, аби бодай щось сказати, Андрій, вже розуміючи, що його найгірші підозри справдилися: він повівся на запрошення шиза.— Ні, не технічна, а швидше, інформаційно-сутнісна. І ніякий я не шиз. Зараз усе поясню. Хоча краще просто покажу, — Борис дістав із сумки ноутбук та встановив на столі. Андрій мовчки спостерігав за ним, шукаючи приводу дременути з-за столу. — Кажу ж, я маю змогу читати твої думки, — Борис узяв його за руку, — не поспішай тікати, ще хвилина твого терпцю. — На екрані ноутбука з’явилася звична заставка «робочого столу» на синьому тлі. Коли це із лівого верхнього кутка монітора почало швидко розповзатися щось, схоже на чорнильну пляму, яка за кілька секунд «залила» його увесь.Андрій майже байдуже дивився на це явище. Нічого надзвичайного в ньому не було. Такого ефекту можна легко досягти багатьма засобами, найпростіше — комп’ютерною анімацією. На чорному тлі екрану спалахнули й закліпали двоє криваво-червоних очей.— Привіт, чого вирячився? — почувся з динаміків ноутбука сварливий низький голос.— Пассугане, поводься чемно з паном хакером! — сказав у екран Борис.«Таки божевільний!» — встиг подумати Андрій.— Сам ти божевільний! — пролунало у відповідь… з динаміків комп’ютеру.Андрій поглянув на Бориса, але той незворушно мовчав. Тоді хакер перевів погляд на екран. Там, вже нижнім краєм «робочого столу» походжав, заклавши волохаті лапки за спину, якийсь мультиплікаційний персонаж — вугільно-чорний, кудлатий, з тими самими червоними очицями.— Чого баньки витріщив? — виразно промовив малюнок. — Ніколи комп’ютерної сутності не бачив, чи що? А ще й хакером називаєшся!— Пассугане, замовкни! — кинув коротку фразу, яка мала звучати наказом, Борис. Втім, як помітив Андрій, до наказового тону молодий підприємець трохи не дотяг — завадила недоречна усмішка, спричинена спантеличеним виглядом хакера. — Це, Андрію, Пассуган Плутоній — добропорядний демон світу невидимого, втім він наполягає, щоб його називали «злопорядним демоном». Він здатний мешкати в різноманітних електронних носіях пам’яті — вінчестерах, флешках, компакт-дисках. Водночас Пассуган має здатність жити та подорожувати в Інтернеті, знаходити та доправляти різноманітну інформацію. Такий собі поштовий голуб електронної пошти…— Сам ти голуб! — образився з екрану Пассуган.— Гм, — Андрій зосереджено розглядав демона на екрані, — ну, зараз я бачу анімаційний персонаж, який здатний вести запрограмований діалог…— Та ви шо, із Борисом змовилися?! — так голосно гаркнув Пассуган, що на їхній стіл озирнувся офіціант, який пробігав неподалік із великою піцою на дерев’яній тарелі. — Борис жестом йому показав, що це просто занадто голосно налаштовані динаміки ноутбука, й молодий чоловік побіг далі в своїх нелегких справах.— Який я тобі аніма… чи, як там його? Я справжнісінький, ось! — з юесбі-порту комп’ютера, куди встромляють флешки та модеми, раптом пішов чорний димок, і не встиг Андрій здивуватися, як перед ним, поміж тарілками, вже сидів цілком справжній на вигляд, чорний та волохатий хтось.А хто саме, біс його знає! Андрій запитально поглянув на Бориса, але той мовчав. Скепсис хакера поволі вивітрився, але великого здивування натомість не з’явилося — так, лише легке спантеличення. Вони із Пассуганом певний час мовчки розглядали один одного. Андрій навіть простягнув руку й торкнувся жорсткого хутра демончука, але той одразу ж виразно клацнув довгими білими іклами. Андрій прибрав руку.Побачивши наближення офіціанта, який вже ніс їхній рахунок, Борис жестом вказав на нього Пассуганові, й той чорною хмаринкою миттю втягнувся назад у порт, одразу з’явившись на екрані в пласкому вигляді.— Що скажеш? — перервав мовчанку Андріїв наймач, коли офіціант, отримавши гроші, відійшов.— Не знаю, — просто відповів хакер і зробив кілька ковтків червоного «Каберне-Совіньйон13», яке Борис замовив лише для нього, бо сам був за кермом. — Ну, то що саме вимагається від мене?— Серед наших друзів є ще одна сутність світу невидимого — домовик Лахудрик Пенатій. — Борис нахилився до співрозмовника. — Він також прагне навчитися потрапляти до віртуального світу і жити там, але, як не намагався цього досягти, як йому не допомагав Пассуган Плутоній — усе марно. Наше замовлення, Андрію, полягає в тому, щоб ти провів теоретичне дослідження того, яким чином таке можливо, а також здійснив це на практиці.— Нічого собі, та я навіть не знаю, з якого кінця за цю справу братися…— Успіх помножить твій аванс на десять…— Ого, — вирвалося в хакера.— Крім того, можеш сам закупити будь-яке необхідне обладнання, — Борис дістав із сумки товстелезного конверта й поклав перед Андрієм.— Та дивись-но мені, — почувся з динаміків сварливий голос Пассугана, — зайвого не витрачай! — Борис жартома показав екрану ноутбука кулака.— Гадаю, мені слід познайомитися з цим домовиком, — Андрій у задумі крутив у руках бокал.— А я із вами вже познайомився! — у Андрієвих вухах, немов із навушників плеєра, прозвучав мелодійний, але вочевидь нелюдський голос. — Маю честь рекомендувати себе, Лахудрик Пенатій, старокиївський домовик з вулиці Костьольної. Від того несподіваного звуку хакер мало не впустив бокал. Помітивши це, молодий фінансист всміхнувся:— Схоже, що він вже сам запізнався з тобою. Лахудрик, між іншим, здатен читати думки людей та виходити прямо на подумковий зв’язок. Тобто з ним можна говорити не лише голосом, але й думкою.— На таке я точно ніяк не очікував, — хакер намагався подолати свою розгубленість.— Андрію, нам із невидимими сутностями вже час їхати у справах, — Борис закрив кришку комп’ютера. — Сьогодні відпочивай, а завтра я доправлю до тебе на Круглоуніверситетську Лахудрика Пенатія.— І демон мені також знадобиться, — не одразу озвався Андрій, вже над чимось зосереджено розмірковуючи.— Гаразд, але з ним ти намучишся…У своєму тимчасовому помешканні неподалік Бессарабського базару хакер з Луганська Андрій Зуй перш за все прийняв прохолодний душ, потім кілька разів затягнувся цигаркою, налаштував інтернет-зв’язок свого ноутбука й подався шукати в мережі інформацію про сутностей світу невидимого.

***
Джерело: бібліотека Чтиво http://chtyvo.org.ua
Оригінал: сайт Буквоїд http://bukvoid.com.ua