Віктор Маслов ПРАВІЧНИЙ ТАНЕЦЬ Оповідання -------------------------------------- Десь опівдні напосіла немилосердна жара, і, щоб уберегтися від болючих пухирів, він загрібся в сипучий пісок до самої шиї. Відчужено стирчала поруч купа недбало скинутої одежі та вогнисто зблискували два зчеплених застібками червоно-чорних шоломи. Уже повернуло на п'яту годину, як він байбаком вилежується на осонні в Дикій бухті, упокорюючи свою сердечну образу. Тільки вряди-годи, вочевидь роз'ятрений спекотливою нудотою, кидався у сяйнисту прохолоду зеленавого перекотихвилля. Далеко не запливав — молодечий запал наче зрадив і студена —да враз проймала дрижаками. Кілька змахів наввимашки — І мерщій до берега. Безсило падав у витовчене своїм-таки тілом ложе і, блаженно зігріваючись, знову шукав душевної злагоди в жебонливому гомоні хвиль, безтурботному пурханні залітних чайок та неосяжно глибокому піднебессі... Час і додому рушати, а йому байдуже. Отак зарився б у пісок із головою -— і прощай чеснотна, непогамована молодість. Очищення від ревнощів у самозабутті, на що так відчайдушне покладався, не відбулося, і хоч ти сказися: як не відкараскувався від підступних думок, знай повертали на своє... Ото тільки й утіхи, що пустельна місцина надійно приховувала від людського ока. Відгороджений од цивілізованого світу старими похмурими скелями, наче Китайським муром, він був певен: ніхто не посміє поткнути сюди свого носа. Бо ж хіба знайдеться ще такий шибайголова, якого б не спинили оті зловісні щити з чорними написами «ЗАБОРОНЕНА ЗОНА», завізовані моторошним черепом із заупокійне стуленими навхрест костомахами? Отож-бо... їх понатикувано на всіх під'їздах до бухти і, напевне ж, задля тих обережників, що понад усе клопочуться про своє безцінне і неповторне життя. Йому стукнуло тільки сімнадцята, але. шануватися не в його натурі, бо інакше не вибрав би собі за друга «чортяку» на двох колесах. На цій думці він стрельнув примруженим оком угору На пласкому узвишші скелі, випнутому косяком, наче на постаменті, застигла в позі гонористого жеребця його барвиста «Планета». «Шалене щастя на двох у потоці свіжого повітря», — глузливо процідив він крізь зуби рекламну фразу, і думки знову втягли в річище кривди... На місце збору — жалюгідним скверик обіч «центрифуги», як охрестили на свій манір рокери автоколектор шосейок, — він пригнався зарання і перший. Залізобетонне холодне місто пробуджувалося крикливо і дратівливо. Безлюдні вулиці заповнювалися навалою моторизованих коробчастих «жуків», які ущільненими рядами несамовито розбігалися бозна-куди. А від невгавучого ляскоту їхніх коліс апокаліптично двигтіло усе довкола, і скута асфальтом земля, і громаддя будинків-стрімчаків, що ніби тікало увись. Та що йому до того, коли самого розпирала зсередини егоїстична радість? Нарешті грайлива Олька дала згоду майнути з ним на самісінький автомотодром. Прокинувся він задовго до вибухового дзвону будильника. Надто-бо кортіло звідати щемкого доторку й" райських яблучок, коли космічно мчатиме на «Планеті» трасою. Дружки полюбляли хизуватися таким кайфом, а він, слухаючи їх принишкло, почувався, як обкрадений до нитки телепень. І ось настав його час покінчити з отим принизливим, як для нього, комплексом. Аби хоч трохи вгамувати юнацьку нетерплячку, він по-інспекторському оглянув розцяцькованого суперналіпками «чортяку», ґречно протер носовичком хромовані оздоби, і, треба ж таке, чмокнув у щоку фару, й навіть здмухнув уявний порох із пухнастого хутра, яким задля такої нагоди встелив сидіння. Знала б, дурка, на що він одважився, поцупивши ту шкуру з материної шафи... Ну й бовдур же ти, і куди дивилися твої навіжені очі? Не варта вона не те що залицяння, а й погляду твого. Так тобі й треба... Приїхала не тачкою, як обіцяла, а на чортопхайці за спиною Сержа Красунчика. «Ти ж не сердитимешся, якщо я гайну з Красунчиком? — по-зрадяицькому примружила лапасті вїї. — Розумієш, виглядав мене у дворі ще з ночі... Присягаю своєю красою: вертаючись назад, підсяду до тебе...» Що він міг сказати їй на те, коли йому наче хлюпнули за пазуху окропу. І ще, як на зло, майже всі антихристи — Штурпак, Кардан, Плазма, Злийвода, Зажим — причмихали у парі з кралями, а йому... отака дуля. Кілька кварталів він проплентався у хвості гримучої кавалькади, намагаючись не бачити двох щасливчиків у сріблястих шоломах і білих комбінезонах, а потім на повному газу, ніби вжалений ґедзем, шугонув у бічний завулок. Півгодини "забрав слалом загаченими транспортом вулицями, а вихопившись за околицю, він дав волю розбурханій душі й усім кінським силам двигуна. Задерикувато випереджав престижні марки авто, вистрибуючи з одних бамперних лещат і втискуючись в інші, ніяк не реагуючи на промовисті пальці біля скроні та обурені сигнали, що їх посилали навздогін налякані водії. Щоб отак сатаніти на магістралі, треба бути хоч трішки скаженим, його ж озвіріння не знало ніякої міри. Хльостке шмагання вітру, надривне завивання мотора — все те бадьорило, п'янило гордощами вільного степового орла. Отак мчав би без передиху трасою, увішавши свій вік, як обойму, в нескінченну погоню за дияволом, — предивну ейфорію, яку йому відкрили антихристи. Та очі перехопили на узбіччі заборонний покажчик повороту, що скеровував на Дику бухту... Що не кажи, а попри гострі відчуття, цю своєрідну компенсацію за нудьгу, безладдя, сум чи втрачену гарячу радість, йому врешті-решт потрібна була емоційна продухвина. Якраз тут, у знайомій ще з дитинства пастці, й надибав її. І як добре вчинив, утішав він самого себе, що не подався з ватагою на автородео, де згаяв би вихідний, і вже вкотре, у перегонах, сходячи десятим потом, усмоктуючи легенями пилюку та їдкий сморід спрацьованих газів. І заради чого? «Нумо, мотокозаки, погуляймо ж сьогодні, як востаннє!» Ні, він не жалкує... Бо спортивний азарт чомусь перестав брати його за живе, а ось іскристий, непідробний захват у милих дівочих очах, умить перехоплений на крутому віражі — то зовсім інша річ. Тоді полум'яніло завзяття, міццю наливалися м'язи — і він ставав на голову вищим. А тепер що: Олька втратила над ним владу, втратила безповоротно. При зустрічі він дивитиметься на неї байдуже — як на розмальовану манекенницю у вітрині ательє мод. І не інакше... Несподівано в ритмічне, колискове шумовиння бухти увірвався, начебто із-за скелястої стіни, тряский гуркіт. Щомиті гучнішаючи, він повнився погрозливими вилясками. Самотній мрійник наполохано сів і механічно провів руками по торсу, звільняючись від налиплого піску. Незбагненне свавільне ревищс згодом так натисло на перетинки, що хоч затуляй вуха. Сто чортів — немов добрий десяток біснуватих рокерів гнав у єдиному пориві на бухту, наче на трамплін. Занепокоєння відлягло, як тільки над урвищем вигулькнув плямистий вертоліт. Описавши коло вад бухтою, склисте черевце гойдалкою метнулося до берега і, скидаючи оберти, стало по-павучому приземлюватися. «Оце вклепався... Тікати безглуздо. Зараз, голубчику, почуєш, хто ти такий. Прочухана, звісно, дати не посміють, зате квитанцію на батьківський рахунок випишуть. Це їм усе одно що плюнути...» Здійнявши жовтаву куряву, вертоліт вгруз у пісок ніжками-кривульками. Вщухли двигуни, і, покружлявши за інерцією, довгасті лопаті обвисли підківками. Пискляво відсунулися напівпрозорі дверцята, і додолу дещо вайлу-вато сплигнули троє чоловіків. Своїм легким убранням вони не скидалися ні на прикордонні патрулі, ні тим більше на інопланетян: усі босоніж і в пляжних костюмах. Літній здоровань і молодик із куцою борідкою почали розходжувати ноги, обоє в білясто витертих шортах, тенісках із набивними картинками авангардистських коміксів та кепі з плескатим дашком. Третій, у світлому костюмчику, при голубій панамі і звислому на груди мегафоні, відійшов на випещену прибоєм відмілину. Прискіпливо оглянув її в якійсь задумі, підстрибнув кілька разів на одному місці, наче сумніваючись у тверді берега, і повернувся назад до своїх. З його приходом почали хапливо вивантажувати з вертольота компактні скриньки та пузаті шкіряні чохли. Швидше задля пристойності хлопець притьмом натяг на себе запраний, болотяної текстури комбінезон і, присівпши навпочіпки, застиг у дурнуватому очікуванні. Спостерігаючи за прибульцями, що зносили до відмілини чималий причандал, він почувався ні в сих ні в тих, хоча ніхто не звертав на нього ані найменшої уваги. Скинувши вантаж, вертоліт вистрибом махнув за скелі, прихопивши за собою в'їдливий гул. Двоє висаджених поралися коло зваленого купою громаддя, а носій мегафона нарешті іщцав ввічливий знак підійти ближче, мовляв, є діло. " — Нумо знайомитися, юний схимнику. Ми — творча група центрального телебачення. Я... — по-дружньому простяглася інтелігентна рука, — режисер Гарячий. — А... я — просто Макс, — назвався він невимушене, силкуючись триматися незалежно. — Виходить, нетутешній. Ім'я якесь не слов'янське. — Хіба? От і ні, я родом із цих місць. Батьки назвали мене Максимом, а вулиця взяла й підкоротила» і воно, до речі, мені заімпонувало. — Гаразд, Макс то й Макс. А тепер скажи: чи ти не занудьгував тут? — лукаво примружився Гарячий. — Не те, щоб зовсім, але до цього йдеться. А хіба що? — У нас є гарна пропозиція. Повір, не кожному юнакові-пляжнику може так пофортунити. Річ у тім, що наш освітлювач-студент примудрився зламати ногу, й, кат його мамі, саме перед відльотом. Може, заступиш його? Послуга нескладна, але вкрай важлива. Техніку схопиш умить. То як — погоджуєшся? — Охоче... тільки з одним «але». Хотілося б знати, що ви збираєтесь знімати? Краєвид первозданності, еге ж? — Бачу, ти хлопець, який маху не дасть. Так і виклади тобі все на блюдечку! — Гарячий хитрувато зиркнув на колег і, заручившись їхньою мімічною підтримкою, вів далі: — Гаразд, нехай буде по-твоєму. Досі Макс зараховував себе до розряду всезнайок, яких уже нічим після телеобучу не здивуєш. Звісно, то була напускна бравада, перебрана у розумників, хоча він їх відверто недолюблював. Однак режисерова оповідь нараз роздмухала «же пригаслу жаринку допитливості. Від нього юнак довідався: телегрупа висадилася в Дикій за спеціальним дозволом, аби зняти на відеокліп загадковий танок далеких предків приморського краю. Кільканадцять сторіч- пролежали в криївці місцевого скіфського кургану золоті пластинки з... чомусь зашифрованими знаками. Не одна група епіграфістів сушила голову, поки вдалося прочитати хореографію» музичний супровід та іншу атрибутику. То була незвана досі нотна мова... Подолали один бар'єр, а прототанець породив другий: коли спробували поставити той танець, сказати б, на ноги, — з'ясувалося, що вже нема кому станцювати по-скіфському. Навіть світові «зірки» й ті мусили визнати свою професійну непридатність, їм бракувало не лише фізичної моторності, а й того одвічно незбагненного, що приховане у сфері людського духу... — Одначе доля ніби змилостивилася: таки знайшлася підходяща кандидатура, і ми розцінили це як останній шанс, — піднесено завершив коротку розповідь Гарячий. — Цікаво, а виконавець часом не з індійського інституту танцю? — Звідки і хто він, друже, ні я, ані мої колегії, на жаль, не знаємо, не поінформовані. Бо то не ваша прерогатива. Незабаром, а точніше, — режисер глянув на циферблат наручного годинника, — десь через годину стрінемося з ним отут віч-на-віч, і ти побачиш усе живовидь. Ну, як — пристаєш у помічники? — Авжеж, я буду старатися. — Тоді гайда до роботи, бо час не жде. Невдовзі у випещену хвилями відмілину, ніби з височини, вп'ялася біляста і розлога семивиткова спіраль. Накреслив її масним білилом сам режисер. Він, поцвіркуючи пульверизаторам, вписував між витками, зазираючи в розгорнений планшет, прості символічні силуети: чи то геометричні знаки, чи то ідеографічне письмо. Лише зрідка Макс кидав погляд на піщане малярство, спритно виконуючи вказівки інженера-синтезатора Гнатовича, так величали здорованя, і оператора Ореста. Він був у них за хлопчика на побігеньках, хоч те аніскільки не принижувало, адже причетність до виняткової телесправи обіцяла свої козирі. Не без його підмоги телевізійники виставили обіч спіралі схожі на кумедних ідолів стереоколонки, зіп'яли на цибаті триноги лискучі відеокамери, укріпили над пультом керування сонцезахисний грибок-парасолю і розгорнули дзеркальні пелюстки геліоустановки. Виткі кабелі Макс закопав у пісок з власної ініціативи. Потреби в його послугах уже не було, тож він, спокушений цікавістю, підійшов якомога ближче до спіралі. Режисер саме скінчив малярувати і неквапом вкладав у саквояж пластикові балончики з-під фарби. Зблизька витвір його рук зачаровував ще дужче. Кожна фігурка закрученого ряду мала свій конкретний образ земного або космічного походження — первісної морської істоти, давно вимерлого звіра, стилізованого божка, небесного сузір'я... — і неначе віщувала щось надто мудре. Годі було в тім розібратися. Тож Макс, аби не терзати зайве мозок, побіг очима через малюнки в глиб спіралі. Що за оказія! Висохлі витки враз крутнулися і дедалі вужчими колами поповзли до центру, ніби зашморгом стягуючи за собою мозаїчний напис. Голова пішла обертом, і він спантеличено затупцював, ледь утримуючи рівновагу. — Живо заплющ очі! — наказав знайомий голос. Він скорився. Підхопивши за руку, його відвели осторонь і повернули лицем до моря. — А тепер розплющ, і наслання розвіється, — заспокійливо мовив Гарячий. — А спричинила його, дорогий юначе, спіраль, або, кажучи мовою астрофізиків, розверстка динамічного хаосу. Магічна сила її доброчинно впливає на совісливих людей і тих, хто виказує духовний неспокій. Вважай, ти пройшов тестування у психологів прадавнини. Моя порада: коли почнемо знімати, не задивляйся на той орнаментний гіпноз, бо ніхто не відає, чим це може скінчитися, — він жестом запросив Макса йти за ним. Зупинилися коло екран-портрета, встромленого держалном у пісок, що навпроти сонця випромінював своїм тлом — дрібно пом'ятою фольгою — сліпучу світлоповінь. Тут і відбулося його посвячення в техніка-освітлювача. Орудуючи денним прожектором, Макс мав якомога краще підсвічувати об'єкт знімання. Прийоми, показані нашвидкуруч режисером, майже не відрізнялися від пускання люстерком сонячних зайчиків. Тож він опанував їх умить. Зачувши виразний шум гвинтів, режисер попросив усіх іти на свої робочі місця. Прибулий вертоліт приземлився на місці першої посадки. Приставними східцями зійшло двоє: поважного віку чоловік, схоже, антрепренер, і — з його шляхетною допомогою — босонога, навдивовижу вродлива дівчина, яка враз причарувала чоловічий гурт. У червоній розкішній накидці явно старомодного крою, з розпушеним німбом волоссям і без жодної прикраси, вона нагадувала юну богиню. Ще здаля обоє привіталися помахом руки й підійшли до охвістя спіралі, де на них очікував режисер. Було чути, як дівчину відрекомендували Червоною Ружею. Режисер і гостя коротко перемовились між собою, чоловіки відійшли осторонь. Танцівниця ступила «на висхідну фігурку трикутника, безцеремонне кинула позад себе туніку і швидко випросталася, її бездоганну принадну поставу аж надто ідеальних форм перехоплювали в сороміцьких місцях напівпрозорі прикриття. Все оголене тіло магічно миготіло дивацькими чорними позначками. — Прошу фонограму! — скомандував Гарячий, виявляючи свій професійний норов. Під невгавучий виспів прибою вихлюпнувся із стереосистем мелодійний постук бубна, делікатно запрошуючи до живої співучасті. Поступово долучалися все нові й нові чарівні звуки. Було в них щось од гордого висвисту вітру, багатомовного накрапування дощу, пташиного гомону діброви й ще чогось такого, від чого мліло серце. Екзотична мелодія набувала увиразненої ритміки, посилювала відчуття позачасовості й зваблювала у якесь надбуття. — Камера! — прозвучало голосно. Лебедино змахнувши руками, юнка майнула на спіральну доріжку під прицілом довгастого об'єктива відеокамери » поринула у в'юнкий танок. Чаклунськими видавалися ц ледь уловні порухи голови, шиї, рук, талії, тугих і зграбних ніжок. — Стоп! Стоп! Стоп!.. — луною озвалися прибережні скелі. «Так і знав: зараз тобі, голубе, зауважать. Невже не так присвітив?» —Макс вибачливо зиркнув на невдоволеного режисера,-але їхні погляди не зустрілися, і це неабияк втішило хлопця. — Ні-ні, трохи не так... Вступ має бути ще дииамічніщим, запальиіщим. Одначе ритму не випереджати. Зрозуміло? — діловито проказав Гарячий і попросив дівчину вернутися на вихідну позицію. І вдруге, коли електронні нутрощі видихнули музику предків, танцюристка гайнула у виток, немов у •їдкайцуаший вихор життя, й неземне натхнення пронизало хлопця до кісточок... і на тобі — передчуття незвіданої досі благодаті нараз відтяло оте безпардонне «хол!». «Якого дідька прискіпуватися? Що його не влаштовує?» — ію-заступницькому обурився юнак, цілячись колючим. зором у тирана з мегафоном. .Телевізійників уже зросив липкуватий піт, потерпав від нього й Макс. А Червоній Ружі хоч би що — на привітному обличчі жодної краплини. Нічим не виказуючи втоми чи невдоволення, вона покірно вислухала свого супровідника і спритно приготувалася до вступного па. Лише за мить до єднання з одуховленими звуками ледь повернула голову й освітила Макса по-ровесницькому змовницькою невинною усмішкою. Йому якраз би зобразити щось подібне до співчуття чи підтримки, та поки оговтався — її поглинула мелодія віків. За третім разом дівчина таки додала своїм рухам вогню. Блискуче витинала повітряні піруети на першім, другім і, нарешті, підступнім третім символі. А далі затанцювала невгамовна буйність, збуджена кипінням крові в жилах, і все довкруг ніби перейнялося тим шалом. Тектонічно пересмикнулися під ногами надра, і стягнута витками відмілина, здавалося, ось-ось крутнеться, мов диск-гігант. Від подиву в Макса випало з рук держално освітлювача, та вйг не кинувся по нього, бо вже перебував у полоні предивної святості. Незчувся, як його понесло в танцівному ритмі до горловини спіралі. Краєм ока встиг угледіти, що відеооператор та інженер по озвучуванню прямують слідом, кумедно пританцьовуючи. — Стоп! Стоп!! Стоп!!! На-а-за-ад! — панічно заволав на все горло Гарячий, і той несамовитий гук потонув у непідвладній йому стихії. Згубивши мегафона, він судомно відпручувався од невидимої сітки — ніби накинута зверху, вона втягувала у невідворотний вир. Макс, танцюючи, просувався між дугастими лініями, не випускаючи з поля зору звабливу феєричну дзиґу. Не збавляючи темпу, танцівниця вела його за собою магічними зблисками очей. Витки все звужувалися, а ритм дужчав, і хлопець губився в ньому, ставав ніби іншим — безтілесним і безвільним. Свідомості цупко тримався до моменту, поки Червона Ружа не дотанцювала навзадки до кінцевої п'ятикутної фігурки. Тут вона закрутилася, мов вихор, зоряно замерехтіли натільні розписи, і по хвилі, на найвищій ноті, щось рвучко метнулося вгору... На якусь мить хлопець позбувся власної ваги, ніби перекинувся на птаха, але висока хвиля стягнула за ноги додолу. Отямився Макс, лежачи горілиць на стуленому піску. Мокра одіж стягувала тремтяче тіло неприємною липучкою. Довкола жодного звуку з тієї невідь чому щезлої гами натхненного божевілля. Лише сердито награвало вищими, як перше, хвилями море й налякано квилили у височині білогруді чайки, немов голосили по комусь. Хлопець знесилено звівся на лікті. На розмитих витках крижем лежали Орест, Гнатович, антрепренер і, що немало подивувало, — незнайомець у пілотській формі. Зблідлі, зморені й промоклі до нитки, вони важко відсапували. Режисер сидів мовчки неподалік, перевеслом звисала з його колін зіжмакана поблякла туніка. А позаду — хоч не оглядайся — суцільний розгардіяш: вся апаратура повалена набік, заплутаними вузлами повипивалися кабелі. Піщаний затон мав вигляд, ніби після побачення з невблаганним смерчем. Якийсь час усі пригнічено мовчали, наче щойно пробудилися від сонної змори і пробували скинути з себе заціпеніння. — А де танцівниця? — нарешті несміливо поспитав Макс. — Ти був найближче до неї, мав би знати ліпше од нас, — тоном старшого пробурчав Орест. Він підвівся перший і неквапом подибав до відеокамери, тицьнутої об'єктивом у пісок. — Товариство, а як вона танцювала! — проспівав не своїм голосом Гнатович. — Любо глянути було. І як жаль, що ні з чим порівняти. Не інакше як блискавка і вихор спарувалися в одній особі. Той танок, я певен, здатний був підняти навіть мертвого. Достоту нечиста сила водила дівчиськом, а заразом і нами по тих гаспидських колах. Хіба не так я кажу? Бо чого ж мене, старого, понесло в те шаленство? Чесно кажучи, я вже забув, коли востаннє трусився під гарну музику. Щось хлоп'яче, простодушне і водночас самоіронічне вчувалося в одкровеннях підстаркуватого веселуна. І попри все він залишався вдоволеним собою. Тож, спинаючись на обважнілі ноги, кректав і поохкував швидше на публіку, ніж од перевтоми. Трохи постовбичив і знеможено примостився на якомусь понівеченому хвилею релікті, що вже нічого не означав. — А мене втягло в коло останнім, — підсунувся ближче до гурту вертолітник, — ніби всмоктало реактивним струменем. Не інакше як чортяче весілля було все те. Що правда, то правда: танцювали всі, як справжні боги. Щиру, розкуту й невибагливу мову урвав прихід спохмурнілого Ореста. Присівши навпочіпки, він розгублено обмацував зняту з триноги камеру. — Щось трапилося, друже? — поцікавився добросердий Гнатович. — Ніяк не збагну, чого бобіна на нулі? — Орест уколов пальцем вічко цяткового лічильника. — Клянусь собою, запустив по команді, чув скрегіт механіки, і Ружу затяг у кадрову рамку, і танцювати погнався, не вимикаючи моторчика. Що-що, а це я добре пам'ятаю. І все стерто, до кадра. Щойно спробував зняти вас, сказати б, для констатації сумного фіналу, а камера не малює. Товаришу Гарячий, ви чуєте? — Та чую, я все чую, шановні. Не заклало мені, слава Богу, поки що! — недбало озвався режисер. — Овва! Плакали наші дерева... — проспівав Гнатович абищо, розряджуючи важку атмосферу. — Піду-но лишень гляну на своє господарство. — І, в'язнучи в сипкому піску, почвалав до перехнябленої тумби. Згодом звідтіля долинуло нервове клацання тумблерів і мишаче попискування стрічки, — І в мене така сама оказія, — похвалився звукоінженер. Коментувати «оказії» ніхто не наважувався, та й Макса вони мало хвилювали. «Дорослі щось приховують, — схиляв себе до підозри хлопець, — мабуть, навмисне акцентують увагу на полтергейсті, старих, як світ, балачках про самочинний непослух речей. Чого ж про Ружу ніхто не заїкнеться?» — Товаришу Гарячий, вибачте, що турбую вас, я хочу знати, куди поділася танцівниця? Невже кинулась у море? — скористався паузою Макс. — Дорогий юначе, і ти гадаєш, що я знаю? Аби ж то! Зараз я почуваюся таким самим незнайко», як і ти. Мені здається, мудрі предки обкрутили нас довкола пальця. Труснули добряче душу, аби ми знали, з ким маємо справу, й залишили нам самі здогадки. — Він скрушно подивився на вже майже суху туніку й вів далі. — Куди закинула спіраль Червону Ружу, яким побитом стерто плівку, фонограму, і що діялося з нами тутечки — мені невтямки. Може, товариш Горицвіт, як головний наш консультант і дослідник старожитностей, пояснить, що це все означає? — Що ж, спробую, — тягуче почав науковець і, потерши долонями насуплене чоло, немов наладновував себе на серйозний тон, заговорив спокійно і поволі. — Усі ми стали співучасниками драматичного феномена. Але... на перший погляд. Наша біда, маю на увазі своїх колег, що, беручись відродити прототанець, ми не передбачили можливих наслідків. Це факт: поставилися до нього як до розважальної екзотики. Безперечно, нас мало насторожити те, що з давніх-давен призначенням музики було покликатися до вищого, возвеличувати людський дух. Знали ми, що далекі предки вбачали у танку одвічний подих повноцінного життя і поєднували його, як правило, з певним ритуалом світогляду, глибокої віри в силу духа. Але ж, дорогі друзі, хто міг подумати, що в тих подряпинах на золоті засекречено якусь гравітаційну силу? — Оповідач тактовно вмовк, оглянув сидячих у колі, ніби переконуючись, чи знаходять зерна його думок благодатний грунт, і провадив: — А ще маю сміливість сказати таке. Вихровий, у формі спіралі танок, напевно, слугував прадідам як ' засіб наближення до космічної істини. Не механічними крильми, не реактивними ' двигунами, а силою власного духу поривалися вони пізнавати Всесвіт. Чи вдавалося їм досягти такого окосмічнення, як Ружі, чи вони й гадки не мали про таку можливість? Духовна атмосфера минулих віків — то тема для особливого дослідження. Безперечно, своїм прототанцем скіфи несподівано відкрили нову сторінку свого загадкового перебування на землі. Цей легендарний народ, який селився в степах Причорномор'я і зник з незрозумілих причин, залишив після себе чимало святих таємниць. — А хто ж тоді була виконавиця прототанцю? І звідки у неї таке дивне ім'я? — поцікавився .вертолітник. — Мабуть, розчарую всіх. Танцівниця не з нашого роду-племені. Вона представниця нового покоління біороботів, названих супеньорами. Не знайшовши людської кандидатури для прототанцю, ми мусили звернутися до Інституту штучної людини. А Червоною Ружею біодівчину назвали на честь міфічної богині Сонця, яку славили сонцепоклонники цих країв. — Так-то воно так, а чого не попередили нас про супеньора? — юииув докір Гнатович. — Заборонялося умовою контракту. Адже все робилося задля клятущої сенсації, будь вона тричі неладна. Та віддамо належне супеньорі: танцювала вона справді як богиня, як сам Дух танцю. Можливо, тому й досягла гармонії зі Всесвітом, який підхопив її у свій багатовимірний вирій. Якщо припустити, що саме так і було, тоді ніякої трагедії не сталося. Вважайте, що ми знічев'я вирядили в космічну подорож перший в світі роботоплан. — Виходить, живим нащадкам напівміфічних предків годі й сподіватися, що вони зможуть станцювати так, як Червона Ружа? — .поспитав режисер. — Гадаю, так. Хоч ми не повинні ставити на одну духовну платформу можливості працивілізації і теперішньої. Хоч як це сумно казати, нащадки давно відірвалися од пуповини матінки-природи. Зубожінням духу поплатилися, напнувши на себе залізобетонні коробки та коліщаті панцерники. Наші предки поклонялися Духові, а не машинерії, створеній в ім'я ілюзорного блага, тож були духовно виші. А що маємо ми?.. Зробили ставку на розум, а він еволюційно випередив нашу душу 'і поставив перед нею такі питання, на які відповісти не до снаги. Хіба ви не переконалися в цьому сьогодні? Отак-то... — Уважно слухаючи вас, — делікатно почав Орест, — я зрозумів: збиткування над технікою теж не випадкове. Схоже, спрацювала якась система самозахисту прототанцю. Чи не так? — Припущення слушне. На мою думку, розмагнітити записи та пожбурити техніку могли звихрені танцем сили магнітосфери або гравітації. Але не судитиму, що саме, бо не дуже ва тім розуміюсь, — спеціалізуюся тільки на загадках стародавньої культури. Хочеться вірити, вчені розставлять усі крапки над «і». А тепер, шановні товариші, мій обов'язок укласти з вами шляхетну угоду, аби ніхто не розголошував пригоди в Дикій бухті. Нікому, навіть рідним і близьким! Звісно, доки не з'ясується все до решти. Тільки так можна вберегти культуру предків од кривого дзеркала пустих домислів, пліток тощо. Згода? Усі ствердно кивнули. — А до тебе, юначе, прохання особливе... — Будьте певні, я не підведу, — випалив Макс, дещо присоромлений таким звертаним. Після імпровізованого розбору незаписаної телепередачі всі почали готуватися до відльоту. Знімали з точок апаратуру, упаковували і зносили до салону вертольота. Нехитра робота мимохіть повернула всіх обличчям до буденщини, а вірний собі веселун Гнатович заходився розважати пікантними професійними дотепами. І збоку складалося враження, щоу телегрупи звичайне, нічим на потьмарене знімання. Тільки Максові було не до веселощів: мовчазно допомагаючи вантажити телереквізит, він ніяк не міг позбутися болісного відчуття своєї ницості перед дивовижністю світу. Він делікатно випручався з рук Гнатовича, коли той намірився загнати його в море, аби перед дорогою, як шепнув на вухо, змити відьомські чари. Йому не хотілося ні збадьорюватися, ні тим більше забувати про Червону Ружу. Він добре розумів: її вже не вернути, але ж ніхто не заборонить думати про те диво з див... — Бувай жив-здоров, хлопче! — гукнув хтось, перекричавши двигуни, і різко шваркнули дверцята. Угвинчуючись зі свистом у височінь, пропелери круто понесли опуклий апарат у напрямі Центрального мегаполіса. Залишившись наодинці, Макс крадькома глянув на розворушену, мов карткова хатка, спіраль. Звичайно, годилося б ще трохи побути у бухті й осмислити все побачене й почуте, та на згадку про демонічну силу витків йому ставало моторошно. Він похапцем узувся у «трактори» з товстою карбованою підошвою і, встромивши за пояс жовтогарячі краги та начепивши на правицю шоломи, рушив до густого затінку ущелини. На пласкім вершку стрімчака його сумирно чекав вірний «чортяка», послужливо затримуючи своїми рогами розпашіле сонце, що вже лаштувалося пірнути в морську безодню на цілу ніч. * * * До повитого густими сутінками міста тріскотлива «Планета» впливла в гуркітливому потоці машин, не вирізняючись лихим норовом. Гордовито тримаючись за кермо, Макс почувався уже не бешкетником і не слугою диявола на колесах. Пригода в бухті залишила глибокий карб у душі. Свіжі враження ніби линули слідом, непокоїли своїми загадками, спонукували до роздумів. Щоб опорядитися і добре розібратися у тому феномені, йому конче потрібен догідний затишок. Додому вирішив не заїжджати, хоча шлунок смоктав настирливо, як карбюратор з порожнього бака. Та й що його там чекає — прочуханка за викрадену шматину залежалого хутра, а під гарячу руку пригадаються й старі гріхи. І пішло-поїхало... Круті в нього предки: на контакт не йдуть, як би не поступався своїми засадами. Так чи інакше, покарання не минути, але тільки не зараз... Якийсь час гасав з увімкненою фарою ледь освітленими вулицями. Сподівався нарватися на когось із «братів» у шкіряних куртках, щоб перекинутися словом-другим. Але з того нічого не вийшло. Тоді спазматичне наддав газу мотоциклові і, круто розвернувшись, погнав у бік заміського курника — уподобаної рокерами «Мекки». Під зоряним шатром дерев'яна хижка із наглухо заштореними віконцями зустріла ревищем рок-музики, якої не в змозі заглушити ніякі стіни. Припаркувавшись, він оглянув мотоциклетні ряди, що холодно зблискували нікелями, і, не забачивши підтоптаного «Мустанга», полегшено зітхнув. Ні його хазяїна, ні, тим більше, перехоплену ним Ольку стрінути тут не бажав. «Чого очі не бачать, того серцю не жаль». Пружно наліг на вхідні двері й, перетнувши коридор, що весь аж двигтів, опинився у серпанковій імлі. Безладно заставлені недоїдками й різним посудом столики були полишені напризволяще: хлопці та дівчата з'юрмилися в глибині зали й біснувалися, наче всіх прихопив синдром кінця світу. Тупотіли, галасували, сіпалися, виламувалися, копіюючи і первісну робототехніку, і хворих на пропасницю. Стробоскопічні спалахи вихоплювали з пітьми мертвотно-байдужі обличчя, потворні пози, жести... «Дивно, а колись, у сиву давнину, за участь у подібних оргіях спалювали на вогні», — несподівано подумалося Максові, який дивився на це безглузде видовище мов не своїми очима. Однолітки танцювали — хто на що був здатний, загалом нічого путнього тим не виражаючи і ні до чого високого не пориваючись. Здавалося, у тісняві тупцював натовп самітників, тонучи в химерах світломузики. Хочеш — приставай, ні — йди геть. Ніхто не триматиме. Такий неписаний кодекс курника. До сьогодні він, Макс, теж не вбачав у тім чогось осоружного — вже з порога протискувався в гущу і, штовхаючись спиною та ліктями, чманів, як і всі. Але щойно, вдихнувши застійного духотища, відчув непереборну огиду. Вільного стільця в найтемнішому закутку, де можна було б по-вовчому пересидіти свою таємницю, не знайшлося. Хоч-не-хоч, а таки підсів до своїх — столика антихристів. Сторожив його, як завжди, пустун Ноу— вімен. Кличка прилипла до Юрка того дня, коли він пристав до компанії в робах із власноручно вибитими на спинах написами по-англійському: «Ні — жінкам!». Спершу кепкували над .тим снобізмом, а згодом стали шанувати, бо той девіз таки пасував Юркові в його самоутвердженні. Він направду сторонився дівчат, уникав як інтимних амурів з ними, так і танцюльок, аби не збуджувати чуттєвості плоті. Ноу—вімен прийняв Макса радо, бо, власне, сам мав пісний і бляклий вигляд. — То на яких шляхах носило тебе, ревнивцю? — по-приятельському шпигнув примруженим очиськом. — Світ широкий, як те поле... — бовкнув Макс просто так. — Не чутно, кажи дужче, — наставив Юрко вухо локатором. — Де був, там уже нема, — викрикнув натужно, ледь приховуючи невдоволення «щирою» бесідою. — Як я здогадуюсь, ти досі дмешся на Мадонну (він мав звичку величати компаньйонок іменами популярних «зірок»). Викинь пусте з голови. Мені здається, вона донька вітру... — Друже ти мій, а до чого тут міліція, коли грім порося вбив? Справа не в Ольці, повір, вона вже нічого не означає для мене. — Ясна річ, він кривив душею, бо ж треба тримати парубочий форс. — Хочеш — вір, хочеш — ні, а мені поталанило на лялечку, яка нікому й не снилася. Отакої! А як вона танцювала! — знічев'я вихопилися з вуст чужі захоплені слова, і, побоюючись проговоритися, він усе ж не стримався, щоб не вщипнути й собі Юрка: — Ось що: якби ти був на моєму місці, клянусь своєю «Планетою», пішов би у танок, аж загуло б за тобою. — Ти щось -бовкнув? Вибач, нічого не розчув, — перекричав децибели напарник і делікатно підсунув Мак-сові щойно подану чашечку кави з бутербродом. — Прошу, я сьогодні банкую. Нарешті виграв перегони! — знову прокричав. Пожадливо і з вдячністю в очах умолов Макс кусень булки з пласким шматочком свіжини, сьорбнув кілька ковтків димучого напою і підсунувся ближче, сподіваючись налагодити «запалювання іскри». — Послухай, кажуть: справжня музика — то найпоетичніша мова душі. Згоден?.. А тепер скажи: яка ж тоді душа моя, твоя, їх, " — він кивнув рукою в бік помосту, — для кого оцей розгардіяш став нормою! — Ого-го як високо взяв! — затяг несхвальне Юрко. — Зрозумів: поп-метал уже приївся тобі. А мав би знати, що з-поміж усіх чинників, які збуджують емоції, теперішня музика посідає перше місце. Тоді як любощі, між іншим, відкинуто аж на шосте. Тобі це про щось говорить?.. Не "впізнаю я тебе, Максе. Досі був як усі. Все тебе влаштовувало — і раптом заговорив голосом опозиції. Наче сама Мадонна пройшлася по тобі на своїх високих шпильочках. — Останні слова вимовив єхидно. — Та годі вже про Мадонну! Годі! Тобі приємно мене дратувати, так? — не на жарт розпалився Макс. Подякувавши за почастунок, він рвучко одсунув недопиту чашечку, вихлюпнувши на тоненьке блюдце пінку. Різко підвівся і розгонисте рушив до виходу. Зсунуті на прохід стільці відскакували з гуркотом, не порушуючи металофонної ритміки. Заведений мотоцикл схлипував під ним сухими вихлопами, мов заплакане дитя. Прикидаючи, куди б це махнути від лихої долі, він затято стискував руків'я керма пальчатками краг. У кожній забігайлівці по суті одне й те саме — засилля всеплаиетного металу. Шалений пресинг його грім-звуків брутально позбавляє відчуття комфорту, натомість тебе проймає, як напасть якась, безпричинна агресивність. Чого так — не розумів. Але з нього доста! Ситий уже по зав'язку. Тепер він жалкував, що приперся за звичкою у цей нічний балаган, сподіваючись дати собі тут раду. Темінь стояла перед ним глухим муром. Не рушаючи, ще раз нервово прогазував двигун, відтак зажурено звів очі вгору, ніби там, у зоряних галактиках, можна було знайти жаданий притулок. І згодом — о благословенна мить! — небесною росою спала згадка про Червону Ружу. Зраділо крутнув до краю праву рукоять. Голосисте заревів мотоцикл і рвучко покотив молочною доріжкою, яку стелила в зустрічну чорноту промениста фара. Моторизований привид помчав геть од примарно освітленого міста, схожого здаля на ракову пухлину. Гальма прогарчали зі скреготом за кілька кроків од висмикнутого світлом скелястого обриву. Збавивши оберти, звів туркотливий мотоцикл на відкидні лапки і спрямував сяйнистий конус фари вниз, на ледь видні обривки спіралі шумливого берега. Потаємним лазом спускався неквапом, намацуючи кам'яні опори та випнуте коріння. Один неконтрольований порух — і... та обійшлося без лиха. На піщане плесо він зійшов уже повагом. Матово освітлений «динамічний хаоо не виявляв жодних ознак магічності, хоча й здригався у такт руху поршнів. Креслення-символи були злизані розгонистими хвилями. Нараз чогось запраглося поновити уявою відсутні криптограми, і Макс заплющив очі, внутрішньо перемкнувшись на біоструми пам'яті. Згодом на блідому піску почали вимальовуватися обриси дивовижних істот, і стиха заакомпанувала та музика, яка здатна зарадити в біді чи врятувати від смутку будь-чию душу. Народжувалася вона не в електронних нутрощах, а начебто в самому серці. Слухняно підкоряючись її лагідним звукам, він почав витанцьовувати. Жваво й артистично проплив перший... другий... третій вкток. А на четвертому — яка невимовна прикрість! — спіткнувся об... порожнечу, і чари враз развіялись. Зворушений чудним трансом, кинувся повторювати надуманий танок. Примхлива стихія знову залишила в безнадії на четвертому колі. Макс цілком був свідомий того, що прагне повторити феномен Червоної Ружі, і якщо для цього потрібно зректися самого себе, прилучитгися до таїни духу предків, то він готовий. Тож і старався на межі своїх можливостей. Однак і втретє, і вчетверте його настирливість завершувалась розчаруванням. Хоч як вів тужився, а чомусь не пригадувалася остання, космічна символіка. Зрештою, зневірившись у собі, спустошено і знесилено розпластався на холодних обривках спіралі. Ще ніколи не почувався таким розгубленим, як і ніколи не був близьким до неба так, як зараз. — Ех, зорі, зорі, не втекти мені нікуди від земної долі! — по-страдницькому проказав у височінь. З німим докором споглядав Макс небесні очі тих незліченних свідків зойку його душі, душі, що поривалася у Безмір, за межі осоружного для неї середовища і ніяк не могла скинути з себе одвічні пута. І ще довго тривожило Дику бухту пустотливе торохкотіння мотодвигуна, і стримів увігнаний в піщану латку, яка вперто берегла таємницю віків, пущений навскіс фарою сяйнистий меч. --- КІНЕЦЬ --- Оригінальний текст взято з резервної копії е-бібліотеки "Чарівний Жираф": http://web.archive.org/web/20020529184559/tech77.hypermart.net/ У *.txt форматував Віталій Стопчанський Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво" www.chtyvo.org.ua