Карл Маркс
МIЙ СВIТ

Не вгамують мрiй моїх i болю
Нi боги, нi свiт оцей –
Воля вища за їх дужу волю
Бурхає з моїх грудей.

В себе вбрав я всiх зiрок промiння,
Сяєво усiх свiтил,
Та не вситив я свого волiння,
Не притишив власних сил.

Глянь! В незмiрнiй боротьбi й двобої,
Мов шукаю талiсман,
Марно рвусь я до мети ясної,
Шалом гнаний крiзь туман.

Та навкруг – камiння мертве й брили,
Що порив здавили мiй,
В полуменi неба спопелiли
Промiнцi моїх надiй.

Женнi! Хочеш ти мене спитати
Про таємний змiст цих слiв?
Ах, тобi неясно, й небагато
Вiдповiсти б я зумiв!

Глянь сама в свої промiннi очi,
Глибшi, нiж небес блакить,
Бiльш за сяйво сонячне уроче, –
Вiдповiдь почуєш вмить.

Стисну руку я твою чудесну,
Втiшений з життя й краси, –
Вiдповiдь, як свiтлу вiсть небесну,
Ти сама собi даси.

Ах, лиш слово з уст твоїх єдине,
Подиху тепло живе –
I мене шал радостi поглине,
I мене вперед порве.

Ох! Менi i нерви, й кров роз’ярить,
Переверне дух до дна,
Наче демони, коли в них вдарить
Блискавиця чаклуна.

Так! Слова – не вiрю в їх потугу,
В них – луна й iмлиста тьма.
Безконечнi лиш дерзання духу,
Свiт увесь i ти сама.



«Всесвiт» №2, 1986
Переклав Микола Бажан