Помститися iмператору Тимур Литовченко Історiя Украiни в романах Невблаганна доля розчавила щасливе життя Степана Раковича – колишнього сердюка гетьмана Мазепи. Здавалось, вихiд единий: накласти на себе руки… Та в мить найбiльшого вiдчаю прийшло розумiння: спокiй прийде, лише коли вiн помститься не окремим дрiбним ворогам, а… найсильнiшiй людинi в Росiйськiй iмперii – самому Петру Великому! Але як вигнанцю дiстатись до нього, як здiйснити карколомний задум?.. Тимур Литовченко Помститися iмператору ПРИСВЯЧУЮ вiрному подружжю — моiм батькам Івану Івановичу та Жаннi Григорiвнi, котрi вчили свого сина любити й ненавидiти… Передмова 30 серпня 2004 року вiд Р. X ., Киiв Звiсно, менi б дуже хотiлось, аби ця iсторiя розпочалася приблизно як роман Вiктора Гюго «Собор Паризькоi Богоматерi»… Тобто, обстежуючи якось знаменитий давнiй собор… Наприклад, Софiю Киiвську або один з храмiв Киево-Печерськоi лаври… або вiдвiдуючи свою альма-матер – Киево-Могилянську академiю, на територii якоi й досi стоiть церква… Коротше, в якомусь давньому храмi автор раптом побачив накарбоване на штукатурцi слово «ФАТУМ». Звiсно, графiтi було виконане церковнослов'янською. Або принаймнi латиною: «FATUM». Повторна спроба знайти графiтi успiху не мала. Проте цей FATUM все не йшов з голови, розбурхував письменницьку уяву, тому з нього народилась та сама iсторiя, яка… Проте нi. Не тi зараз часи, ой не тi! Коли я був студентом, то у примiщеннi НаУКМА на повну потужнiсть працювало Киiвське вище вiйськово-морське полiтичне училище. Та й не в унiверситетi зовсiм я студiював: це зараз вiн зветься Науково-технiчним унiверситетом Украiни «КПІ», а за радянських часiв iменувався зовсiм iнакше – Киiвським полiтехнiчним iнститутом. Що ж до часiв нинiшнiх, то вештатись по церквах i храмах у пошуках натхнення колишньому «технарю», що всупереч долi став-таки письменником, але змушений заробляти на життя журналiстикою, просто нiколи. Часу не вистачае. Такi реалii, така моя вдача… Та все ж певна подоба до iсторii створення «Собору Паризькоi Богоматерi» тут е. Просто специфiка iнша – сучасно-украiнська… Одного разу покiйний нинi Зiновiй Кулик, шеф-редактор журналу «Полiтика i культура», бiльш вiдомого за абревiатурою «ПІК», запропонував запровадити на сторiнках часопису нову рубрику «Історичний детектив». Оскiльки рубрика ця явно виходила за площину як полiтики, так i культури, вести ii було доручено редакторовi вiддiлу «Тема», де загалом зосереджувалась, так би мовити, «решта матерiалiв, неполiтичних та некультурних», – тобто менi. І не просто вести – писати матерiали власноруч. Бо це мало бути «не ляля-фафа», а «класно», на найвищому рiвнi, який, на думку начальства, мiг забезпечити тiльки штатний працiвник – редактор вiддiлу особисто. Минув час, i якось на ПiКiвськiй планiрцi, зовсiм не «ПiКантнiй» та нiчим особливо не прикметнiй, менi суворо нагадали: що ж це ти, негiднику, до новоi рубрики нiчого не пропонуеш, га?! Нумо подавай матерiал – i негайно! І диви – щоб змiстовно, круто та цiкаво для читачiв!!! Отже глибокоi ночi, перегорнувши не одну книгу про авантюристiв усiх часiв i народiв, а також уздовж i впоперек переоравши простори Інтернету, я раптом наштовхнувся на вельми загадкову персону, про яку багато чув ранiше, проте все бракувало часу зосередитись i дослiдити цей iсторичний персонаж в усiх деталях. А тут така чудова нагода!.. Йому буцiмто були вiдомi секрети фiлософського каменя й вiчноi молодостi. Нiхто точно не знав, де й коли вiн народився… i навiть бiльше – де й коли помер. І це при тому, що його приймали при всiх монарших дворах Європи! Мало того – вiн активно втручався у найпотаемнiшi та найделiкатнiшi справи… Як би сказали зараз, контролював европейську «закулiсу» й робив власну (свого iменi себто) полiтику. Чим бiльше книжок з рiзнокольоровими закладками нагромаджувалось на невеличкому столику перед комп'ютером, а також чим бiльше файли? накопичувалось у робочiй тецi комп'ютера, тим бiльша розгубленiсть охоплювала мене. Чорт забирай: вiдтодi минуло вже понад 200 рокiв, а ще й досi нiхто не спромiгся дати задовiльне пояснення бодай десятiй частинi пов'язаних з цим iсторичним персонажем загадок. То що ж це у свiтi дiеться, панове добродii?.. І вже коли небокрай за вiкном посiрiв, мiй роз'ятрений мозок раптом немовби блискавка пробила! Схопивши добутий iз величезними труднощами, але, здавалось би, з незрозумiлою метою енциклопедичний довiдник «Киево-Могилянська академiя в iменах», я почав у шаленому темпi гортати крейдованi сторiнки… Так i е: дивовижна схожiсть прiзвищ нагло впадала у вiчi! Подальшi спiвставлення наочно продемонстрували: збiгалися також численнi дати i факти, для безглуздих, на перший погляд, вчинкiв знаходились дуже логiчнi пояснення та обгрунтування, i все це вкладалося у канву вельми несподiваноi, проте дуже цiкавоi iсторичноi гiпотези. Доки зiйшло сонце, статтю я написав, вона вийшла друком i була сприйнята на ура. З iншого боку, всього лише журнальноi статтi особисто для мене виявилось замало. Якби я був iсториком, то, можливо, решту життя присвятив би пошуковi доказiв на захист несподiваноi гiпотези. Бозна-що могло би з цього вийти… Проте я не iсторик, а лише iнженер-металург, що став письменником, а заробляе на життя журналiстикою. На превеликий жаль, Зiновiй Кулик помер (Царство йому Небесне!), «ПІК» припинив вихiд (добра пам'ять славетному часопису!..), а я працюю у зовсiм iншому перiодичному виданнi, що не мае анiнайменшого вiдношення до моiх нiчних шукань корiння iстини двохсотрiчноi давнини. Тож едине, що можу зробити далi, – виплеснути на папiр образи, котрi мiцно засiли в головi. Що з цього вийшло, не знаю. Не менi судити. Судiть краще ви… Глава 1 Хмари над житом По мiрi переростання раннiх зимових сутiнок у непроглядний морок ночi зацiпенiння поступово заволодiло усiм Дармштадтом. А якщо на вулицi сиро й морозно, краще сидiти у будь-якому примiщеннi, тiльки б носа не висовувати назовнi. Тiльки би дров до ранку вистачило… Пауль посунувся ближче до камiна, але не для того, щоб зiгрiтися: зараз його найбiльш за все непокоiв стан Великого Магiстра. Той завмер у глибокому крiслi, немов кам'яна статуя, i не ворушився вже протягом цiлоi години. А як раптом помер?! З iншого боку, шляхетний принц просто мiг надто глибоко поринути у вир зосереджених роздумiв, пiднестися думкою у найвищi духовнi сфери – i уявiть, що найменший з його учнiв, який ще не пройшов навiть четвертого ступеня посвяти, легким дотиком до плеча вiдволiкае його назад, на нашу грiшну землю!.. Святотатство!!! Але як iще переконатися, що зi здоров'ям Його милостi все гаразд?! Усе-таки не наважившись торкнутися плеча графа, Пауль почав уважно придивлятись до тонких губ, до закляклого лiвого ока та гладенькоi, мармуроподiбноi, без жодноi старечоi зморшки шкiри обличчя. Нi, все ж треба спробувати… Але тiльки-но юнак зiбрався перейти вiд вивчення профiлю Великого Магiстра до бiльш рiшучих дiй, як лiва щока графа нервово сiпнулась, нижня щелепа ворухнулася, i пролунав тихий, схожий на шелестiння весiннього вiтерця голос: – Не хвилюйся, хробачок, зi мною все гаразд. – Ваша милосте!.. – зiтхнув Пауль з явним полегшенням. – Ви й уявити не можете, як я перелякався. – Нi-нi, хробачок, не зараз. Магiстр так легко та повiльно, що крiсло пiд ним навiть не рипнуло, повернувся до учня i, вдивляючись йому просто у вiчi, сказав: – Поки ще не час. В едину мить довколишня нiчна тиша загустiла патокою й надiйно залiпила вуха, тому наступнi слова принца Пауль ледь розчув: – Адже ми ще не поговорили як слiд… Розумiючи, що прямий погляд Великого Магiстра йому довго не витримати, юнак проковтнув слину й ледь вичавив: – Звiдкiля Ваша милiсть знають, що я хотiв… Наступне слово «спитати» Пауль прошепотiв пiсля короткоi паузи, але речення так i не закiнчив. Ще б пак: було очевидно, що граф вважае його невимовлене питання просто iдiотичним! Справдi, тiльки повний бовдур не скористався би такою чудовою нагодою – бодай трiшечки побазiкати iз самим Великим Магiстром таемноi ложi в момент нетривалого перепочинку… Та тут будь-хто не впустив би шансу!.. – Ну що ж, слухаю тебе уважно, хробачок. Безтурботний спокiй, у якому перебував граф, миттю поглинув усю занепокоенiсть Пауля, немов товстелезний мур поглинае несамовиту енергiю кулi, що врiзалась у нього. Юнак одразу позабув, про що хотiв спитати Магiстра декiлька хвилин тому: ясна рiч, з точки зору особистостi такого масштабу всi проблеми найменшого з менших учнiв видаються просто смiшними й анiскiлечки не вартими уваги!.. Про що ж тодi розмовляти?! – Кажи, – мiж тим наполягав Магiстр владно, беззаперечним тоном. І ледь розтуливши умить пошерхлi губи, Пауль насилу вичавив: – Хто Ви такий?.. Так, це було абсолютно не те, про що юнак хотiв би говорити з Великим Магiстром. До того ж, запитання видавалося вкрай безтактним. Пауль не здивувався б, якщо розлючений принц одразу спопелив би його, жалюгiдного та ще й безсоромно-наглого юнака, яскравою блискавкою, зведеною з небес силою надлюдського знання, тому iнстинктивно втягнув голову у плечi й схилився якнайнижче. Та секунди минали за секундами, вишиковувались у хвилини, проте нiчого страшного не вiдбувалося. Нарештi Пауль насмiлився пiдняти очi на графа. І з величезним здивуванням побачив, що той… всмiхаеться?! Так, саме так! Схоже, Великий Магiстр анiтрохи не образився на найнахабнiшого учня своiх учнiв, а навпаки – зрадiв такому запитанню! – Ваша милосте… ну-у-у, справдi… про Вашу милiсть таке плiткують… Але пристойнiсть i дисциплiна зрештою перемогли, тож Пауль замовк. – І що саме плiткують, цiкаво знати? Жодна зморшка не проборознила гладеньке обличчя, сiрi з прозеленню очi Великого Магiстра сховалися за майже зiмкненими повiками. – Повторюю, маленький мiй хробачок: кажи, не бiйся. Голос був лагiдним. – Не бiйся!.. І Пауль здався на милiсть старшого: – Та рiзне кажуть, Ваша милосте. Однi стверджують, нiбито Ваша милiсть – граф. Але граф не вiд самого народження… А титул… Юнак зробив паузу i перевiрив, як реагуе на його слова Великий Магiстр. – Графський титул я купив разом з маетком, це вiдомо усiй Європi. – Не про титул мова, – поквапився уточнити Пауль. – Розумiю. Далi. – Тiльки не гнiвайтесь, Ваша милосте… – Ти ж бачиш, я абсолютно спокiйний. – Бачу, – i Пауль ризикнув продовжити: – Так от, iншi подейкують, буцiмто Ваша милiсть не те що нiякий не граф… Ну, не те що Ваша милiсть купили титул… – Я розумiю, розумiю, – заспокоiв юнака Великий Магiстр. – Так от, подейкують, що Ваша милiсть бiльший за графа! – Тобто?.. І перш нiж вловити у цьому единому словi приховану iронiю, Пауль вiдповiв: – Що Ви спадкоемний принц трансiльванський… – Ну, це теж загальновiдомо. – Або ж португальський… Тут би учневi й замовкнути, проте Великий Магiстр цього, здаеться, зовсiм не хотiв. І пiд впливом невiдомоi сили з язика злетiло напiвпридушене: – Або навпаки… Юнак щиро сподiвався, що граф недочуе зрадницького «навпаки». Та попри поважнi лiта, слух вiн мав просто вiдмiнний, а тому ненав'язливо мовив: – І що ж означае це «навпаки»?.. Дiватися було нiкуди. Пауль схилив грiшну голову ще нижче й прошепотiв: – Або навпаки – значно менший. Буцiмто Ваша милiсть е сином заможного португальського торгiвця-еврея… – І про всяк випадок додав: – Вибачте, Ваша милосте, – так люди кажуть, не я… – Не вибачайся, – голос Великого Магiстра був таким самим безтурботно-спокiйним, як i на початку бесiди. – Всi люди – браття в очах Бога. Це – одна з основоположних iстин таемного вчення. Чи ти забув? – Нi, Ваша милосте! Аж нiяк… – То чому?.. – Бо ви все ж таки… – Все просто: я – Великий Магiстр таемноi ложi, ти – учень моiх учнiв. Але ми обидва – брати, рiвнi перед Богом. Чи не так? – Це iстина, Ваша милосте. – Отже, угорський граф i трансiльванський принц – браття в очах Божих? – Істинно так! – Тодi португальський принц i португальський еврей у Божих очах – теж браття, хiба ж нi? Пауль розгублено мовчав. – Так чи нi? Мовчання. – Так чи нi?! – в голосi Великого Магiстра забринiло залiзо. – Вiдповiдай коротко i впевнено! Мовчання. – Не чую!.. Пiдкорившись нарештi його волi, Пауль твердо вiдповiв: – Так, Ваша милосте. – Добре. Молодець. Юнак полегшено зiтхнув, немовби школяр, що вiрно вгадав вiдповiдь на каверзне запитання вчителя. Хоча, по сутi, так воно й було… – Нiчого, не засмучуйся, – заспокоiв Пауля Великий Магiстр. – Коли я був приблизно твого вiку… Навiть трохи молодший за тебе… – Магiстр зробив ледь помiтну паузу, потiм додав: – У молодi роки я також не розумiв цього. Зовсiм iншi речi цiкавили мене. Принц розпрямив спину, витягнувся у крiслi, потiм якнайпильнiше запахнув клiтчастий шотландський плед i повторив: – Зовсiм iншим я переймався, хробачок. Зовсiм iншим… Лiто 1707 року вiд Р. X., Прилуки – Диви, Йване, диви! Ой яка ж то гарна паняночка! Ой яка гарна!.. Роззявивши рота й заломивши шапку на потилицю так, що вона ледь не впала на землю, Степан проводжав очима багато вбрану дiвчину рокiв п'ятнадцяти чи шiстнадцяти, що повiльно прямувала вулицею у супроводi старенькоi зморшкуватоi служницi й навiть не позирнула у бiк двох босоногих спудеiв у поношених, притрушених дорожньою курявою свитках та мiсцями подраних штанях. Вiд несподiваного припливу почуттiв юнак подавився словами. Іван бачив, що товариш хотiв iще щось додати, проте не змiг вимовити бiльше анi слова. Лише нерозбiрливо мугикнувши в кулак, Іван похнюпився й вiдповiв: – Не муляй очi, Степане! Не дивись таким дiвчатам услiд, бо все це дарма! – Чом же дарма?! – миттю образився перший спудей, гарячкувато сiпнувшись. – Бо красна панна не для бiдного Івана, – сумно вiдповiв другий, знов мугикнув i додав: – Немовби спецiально про мене люди приказку вигадали. – Е-е-ет, дурницi верзеш! – усмiхнувся Степан. – Може, ти й бiдний, а от за мене батько будь-яку красуню висватае. Тiльки слово варто мовити… – Степане!.. – iз докором мовив товариш. – Що? – Знов ти за свое?! – Та що ж се ти такий недовiрливий, га?! – юнак рiзко зсунув шапку з потилицi майже на брови. – Бо й сам можу брехати не гiрш вiд тебе! – А я й не брешу зовсiм! – А от i брешеш! – Собака твiй бреше! – Так нема ж у мене собаки… – Тьху!.. Декiлька хвилин хлопцi дивились один на одного з вiдвертою неприязню, бо весь час сперечалися про одне й те саме. Степан доводив товаришевi, що належить до роду козацьких старшин Раковичiв, котрi мiцно угнiздилися в Прилуках. Переконував, що мае заможного батька-сотника i що майбутне його забезпечене. Іван же i нишком, й вiдкрито насмiхався над ним, мотивуючи свою недовiрливiсть тим, що Степан вiдбув на лiтнi вакансii пiшки – як-от вiн, примiром. А якби мав заможну рiдню, то батько неодмiнно прислав за ним воза зi служниками або принаймнi грошей на дорогу. Одного разу, як Іван кепкував над товаришем аж надто задирливо, вони ледь не почубились, та в останню мить утрималися. І хоча потiм цiлий день не розмовляли, лише курили маленькi глинянi люльки та смикали рiдкi, м'якенькi ще вусики, але все ж поступово вiдновили не надто приязнi, проте все-таки доволi дружнi стосунки: справдi, шлях iз Киева до Прилук неблизький, тож краще долати його з приятелем, нiж самому… Іван навiть погодився йти iз Степаном до кiнця – тобто до самих Прилук, де, за запевненнями товариша, жив його овдовiлий батько, козацький сотник, старший iз трьох братiв Раковичiв. Щоправда, подумки Іван продовжував насмiхатися над Степановими побрехеньками: нi, справдi, це ж, мабуть, треба самому щиро повiрити у власнi вигадки, щоб раз у раз «згадувати» (насправдi ж, певна рiч, вигадувати!) все новi й новi подробицi з дитячих рокiв, нiбито проведених у батьковому маетку, покiйну матiр, челядникiв… Іван знав, чого вартi подiбнi побрехеньки, бо й сам часто уявляв себе сином заможних батькiв, а не вбогим сиротою, котрого суворий дядько навряд чи прийме нинiшнього лiта. Юнак просто хотiв дочекатись моменту, коли вони досягнуть примарного «маетку», Степан знiяковiло потупцюе бiля закритих ворiт, потiм плюне на дорогу й, ховаючи брехливi очi, зiзнаеться товаришевi в усьому. Тодi Іван крекне, тусоне його у плече, скаже: «Степане, Степане, нещасний ти брехун! Твоiми б вустами тiльки медовуху пити, борща з пампушками iсти». І тодi… Нi, тодi пiдуть вони не в Лубни до Йванового дядька – нехай би старий чорт удавився! – а подадуться разом на Сiч. Неспокш дедалi бiльше поширюеться Украйною, велика бiда зрiе у повiтрi. Так бувае перед грозою, коли блакитним небом пробiгають лише першi табунцi легеньких бiлоснiжних хмаринок, що поступово змiнюються юрбою важких, напоених зеленувато-свинцевою вологою хмар – i от вже на землю, на жовтi вiд жита лани, на лiси й луки падають потоки води, слiпучi блискавки або навiть град… Так, щось назрiвае зараз в Украйнi – либонь, щось таке, як за часiв Хмельницького чи Сагайдачного. А у перiоди неспокою мiсце юнакiв не у тихих академiчних класах i не вдома, а на островах посеред Днiпра. Тим паче, справжнього дому в них немае – тож нехай стане iхньою домiвкою, iхньою ласкавою матiнкою славна Запорозька Сiч, що споконвiку приймае таких-от безбатченкiв, дозволяе iм в люди вийти! Момент iстини наближався невiдворотно: пiсля ночiвлi пiд розкидистим дубом, що стояв обабiч дороги, юнаки рушили на свiтанку в недалеку вже путь i години за чотири побачили на небокраi контури мiстечка. Це й були Прилуки, де нiбито знаходився вигаданий маеток вигаданого Степанового батька-сотника. Хоча майбутне розвiнчання, здаеться, анiскiльки не бентежило зухвальця. Навпаки, юнак почав фантазувати з новою силою, розвиваючи вiдносно нову тему, що ii вони поки не встигли обговорити як слiд. Набрiвши позавчора на черговий хутiр i цiлих пiвтори години проспiвавши псалми, юнаки залишились там на обiд. І тодi почули вiд господаря, що сам гетьман набирае нових сердюкiв. Потрапити у гетьманський почет! Поряд iз такою перспективою блiдла навiть iдея податися на Сiч… Звiсно, бiднi хлопцi могли тiльки заздрити щасливчикам, котрi невдовзi присягатимуть на вiрнiсть Яну Мазепi й вiдтодi супроводжуватимуть його скрiзь i всюди, готовi накласти головами за ясновельможного господаря. Але Іван заздрив iм рiвно до вечора того дня, коли хутiр залишився далеко позаду. А от Степан, навпаки, затаiвся, глибоко замислився й лише сьогоднi зранку, вже на самiй околицi Прилук почав неприховано хизуватися: мовляв, варто йому лише слово батьковi шепнути – i бути йому сердюком на службi в гетьмана! Отодi всi побачать… І так далi. Бiдолашний Іван мало зубами не скреготав, вислуховуючи Степановi фантазii про те, яким красенем виглядатиме вiн на баскому конику у розшитому жупанi, коли разом з iншими сердюками супроводжуватиме володаря Гетьманщини. І кажучи вiдверто, навiть потайки сподiвався, що несподiвана зустрiч з прекрасною незнайомкою спрямуе товаришевi думки в iнше русло. Та де там! Гарнi волошковi очi, туга пшенична коса й гордовита постать панянки тiльки пiдстебнули палку юначу уяву. Степан солов'ем розливався, мрiючи, як усе вивiдае про гарненьку незнайомку, а потiм проскаче – знов-таки на баскому конику i в розшитому жупанi! – пiд ii вiкнами… Ой, вона ж нiзащо не вiдмовить юному сердюковi, не пiднесе йому гарбуза! Не бути такiй ганьбi, i край!!! Тiльки б дiзнатися, хто вона, чия дочка й де живе… Чим далi слухав Іван товариша, тим бiльше сумнiвався, чи справдi варто пропонувати йому похiд на Сiч. Цiлком можливо, Степан здатен тiльки язиком молоти, а не шаблею ворожi голови рубати?! Тодi вiд нього одна лиш морока буде, а навiщо це Івановi здалося… Нi, якщо вже товаришувати, то не з краснобаем i брехуном, а з тверезо мислячим вiрним друзякою, котрий реально дивиться на речi, а не витае десь у пiднебессi. Звiсно, краще! За цими думками Іван навiть не помiтив, як вони пiдiйшли до високого охайного будинку, обнесеного по периметру широкого двору кам'яним муром. – Ну от i дiйшли! – радiсно вигукнув Степан. І перш нiж товариш встиг схопити його за руку, почав стукати у хвiртку, прорiзану поруч з мiцними воротами, й голосно гукати на всю вулицю: – Гей, ви там, вiдчинiть негайно! – Степане, Степане!.. – намагався вгамувати його Іван. – Га?! Що?.. – не зрозумiв той. «Ти явно забрехався, облиш!» – хотiв сказати Іван i вже потягнув нерозумного юнака за край свитки, щоб разом iз ним втекти звiдси якнайдалi. Нi, занадто пiзно: у дворi загавкали пси, хвiртка прочинилась, на вулицю визирнув невдоволений лiтнiй челядник, на зморшкуватому обличчi якого читалося палке бажання вiддубасити незнайомого жартiвника (а разом з ним i його товариша!) важким цiпком, мiцно стиснутим у правицi. Та варто було челядниковi побачити Степана, як вiн тiпнувся всiм тiлом, вронив цiпок, а потiм побiг у двiр, вигукуючи: – Панич повернувся! Молодий панич з Киева прийшов! Сам прийшов!.. Не встиг Іван второпати, що й до чого, як iз двору висипали ще з пiвдюжини челядникiв, пiдхопили обох спудеiв пiд руки й затягли у двiр. А назустрiч iм з будинку виходив уже поважний пан рокiв сорока, вдягнений просто, по-домашньому. Старий челядник, що першим прочинив хвiртку, поспiшав за ним. – Синку, звiдкiля ти тут узявся?! – мовив здивований пан потому, коли тричi обiйнявся й розцiлувався iз Степаном. Оскiльки той забарився з вiдповiддю, чоловiк кивнув у бiк Степанового товариша й запитав не надто приязно: – А це хто з тобою? – Доброго вам здоров'я, тату. Я iз самого Киева, з академii. А це товариш мiй, Іван Богданович. Вiн теж спудей, а сам iз Лубен, тож погодився супроводжувати мене додому, бо удвох у дальнiй дорозi й веселiше, i спокiйнiше. Не знаючи, як поводитись у несподiванiй ситуацii (бо вiн i досi не надто вiрив, що всi Степановi побрехеньки виявилися чистою правдою), бiдолашний Іван тупцював у трьох кроках позаду товариша й позирав спiдлоба то на нього, то на сердитого батька. Коли ж його представили сотниковi, скинув капелюха та вклонився тому в пояс. – З Лубен, кажеш?.. Старший Ракович замовк, повiльно взявся за довгого лiвого вуса i так само повiльно пропустив його крiзь кулак – жест, за Івановими спостереженнями, також характерний у хвилини глибокоi замисленостi для Степана. Тiльки вуса в юнака були не такими довгими, як у батька, тож вiн лише посмикував iхнi пухнастi кiнчики… – Лубни ж не зовсiм по дорозi вiд Киева до Прилук, – мовив нарештi сотник. – То що, хiба не можна товаришевi завернути до мене у гостi?! – Степана настiльки вiдверто спантеличили батьковi слова, що вiн навiть вiдсторонився од старшого Раковича. А Іван загалом почувався нiяково, тож почав потроху задкувати. Та зробивши над собою зусилля, сотник приязно посмiхнувся йому, обiйняв за плечi сина i якомога бадьорiше вiдповiв: – Ну що ти, синку, гiсть – це завжди гiсть! Гостю завжди радiють. Степан полегшено зiтхнув. – Просто я дуже розгубився, бо не очiкував на твою появу, – мовив далi сотник. Чим iще бiльше спантеличив юнакiв: дiйсно, навчання у Киево-Могилянськiй академii скiнчилось, розпочалися лiтнi вакансii – то що ж спудеям у Киевi робити?! І чом тодi сотник не очiкував на приiзд (точнiше, на пiший прихiд) сина додому?.. Вiдчувши, що сказав зайве (а може, побоюючись наговорити iнших зайвих речей), сотник знов посмiхнувся до Івана й мовив: – Гаразд, гостю, почувайся як удома. Невдовзi ми вiдобiдаемо… До речi, ви, хлопцi, бодай щось iли зранку? –Їли те, що iз позавчора лишилося, – хлiба пожували, цибулею закусили, водою зi струмка запили, – Степан дивився на батька все ще трiшечки здивовано, не в змозi розгадати причини рiзкоi змiни його настрою: адже наскiльки вiн пам'ятав, у веселому настроi чи не в гуморi, але батько виявляв бодай трiшечки гостинностi до будь-кого – до старого й молодого, до знатноi персони чи до останнього злидаря. А тут раптом… – Ну, це ми виправимо, – кивнув сотник i знов звернувся до Івана: – Я би запросив тебе у дiм, та в нас iще не прибрано. Сам розумiеш: удовець я, нема кому за цим стежити… Тому вибачай, хлопче, – Степан свiй, а от тебе запрошувати до неприбраноi хати негоже. І знов здивувався Степан: надворi день давно, то який же розгардiяш мав залишитися з вечора, щоб у домi й досi було не прибрано?! Але тiльки-но хотiв спитати про це, як батько обернувся до нього й кинув з-пiд насуплених кошлатих брiв такий дивний, просто вбивчоi сили погляд, що слова одразу ж застрягли у горлi. Батько же знов перемiнився в обличчi, повернувся до гостя i продовжив: – Тож побудь поки що надворi. Сiдай он до на лаву попiд яблунею, вiдпочинь з дороги. Я велю тебе нагодувати трохи, щоб кишки не бурчали невдоволено… Іван знову мовчки вклонився, тепер уже не так глибоко. Сотник посмiхнувся у вуса й гукнув до челядникiв: – Гей, винесiть-но нашому гостевi чарку горiлки i чогось там попоiсти! А ми iз сином поки що пiдемо в дiм: з минулого лiта все ж не бачились, е про що поговорити. І знов Степан здивувався: чом це батько… Але тiеi ж митi, немовби схаменувшись, сотник обернувся й суворим тоном наказав: – І давайте-но, приберiть i подавайте на стiл усе, що е у хатi! Син додому на вакансii повернувся… Гей, Охрiме! Не спи, тетеря!.. Миттю старий челядник, що впустив хлопцiв у двiр, кинувся всередину будинку, мало не збивши з нiг здивованого Степана. Але, наскiльки мiг бачити юнак, побiг служник зовсiм не до свiтлицi, а до невеличкоi бiчноi кiмнатки поряд з нею. І поки, обiйнявши сина за плечi, сотник повiльно вiв його у покоi, челядник поквапився вивести з тiеi кiмнатки худорлявого довготелесого чоловiка, вдягненого в чорне. У передпокоi було темно, проте Степан майже одразу здогадався, хто то був. Однак висловити здивування знов не встиг: батькова рука владно стиснула його плече, i, пiдкоряючись цьому жесту, юнак знов промовчав. Доки старий челядник виводив довготелесого чорним ходом на заднiй двiр, сотник iз сином у повному мовчаннi увiйшли до свiтлицi. Тут Степан побачив, що його потаемнi пiдозри справдилися повною мiрою – в кiмнатi був повний i зразковий порядок, нiде нi зайвоi порошинки, анi павутинки. Схрещенi шаблi як i ранiше висiли по стiнах, на полицях акуратно вишикувався розмаiтий посуд. Що ж це таке?! І доки батько перевiряв, чи щiльно причиненi дверi, юнак нарештi дав волю обуренню: – Тату, скажiть, що це все означае?! Чом ви не впустили у дiм мого товариша, навiщо збрехали… – Степану було все-таки нiяково казати батьковi подiбнi речi, тож продовжив вiн уже не так задиркувато: – Навiщо казали, буцiмто у хатi не прибрано, коли тут… – Бо е на те причина. Сотник заклав руки за спину, пройшовся декiлька разiв туди-сюди, зупинився, крутонувся настiльки рвучко, що, здавалось, мало не вгвинтився у надраену до блиску пiдлогу, i повторив мов заклинання: – На все у цiм свiтi е причина, синку… – Не розумiю, батьку… – почав було Степан, та сотник перервав його несподiвано рiзко: – Навiщо ти приiхав додому?! Чом не лишився на лiто в академii, як я наказав?! – Ви-и-и?! Наказали?! – вирячив очi Степан. – А що, хiба ти не отримав мого листа? – здивувався сотник. – Нi-i-i… – Вже мiсяць, як я вiдрядив до тебе посланця з листом i грiшми. – Нiякого посланця вiд вас, тату, не було. – Ти не обманюеш мене? – Як можна!.. – Присягнися! – Що?! – Присягнися, кажу!!! – У голосi сотника було щось таке незвичайне, що син злякався i проказав скоромовкою: – Христом Богом присягаюсь… – Та-а-ак. Сотник знов пройшовся кiмнатою i знов зупинився, сумно потупившись. – Та-а-ак… – Що вiдбуваеться, тату? – А втiм, вiн i про це знав, – обронив батько, немовби звертаючись до самого себе. Потiм пiдвiв очi на сина й мовив рiзко: – Ну, гаразд. З'явиться Петро… якщо тiльки з'явиться, хай йому грець!.. Шкуру з нього спущу, гречаною половою наб'ю й на тин повiшу! Нехай усi бачать, що таке моi накази i як iх треба виконувати!.. – Але ж, батьку!.. – Степан губився у здогадках. – Стривай, синку, спочатку я про дещо спитаю. Скажи, хто цей хлопець? – Я ж казав: Іван Богданович, теж в академii навчаеться – краснiй словесностi. – Богданович, Богданович… – сотник на мить замислився, потiм продовжив: – 3 Лубен, кажеш? – З Лубен. – І давно ти знаеш цього Івана Богдановича? – Ну, познайомились в академii. – Давно? – Ну, не пам'ятаю… – Степан знизав плечима. – А що? – Так, нiчого… А навiщо вiн тобi у подорожнi нав'язався? – Чому «нав'язався»?! Як вакансii наблизились, а вiд вас жодноi звiстки не було… Сотник скрегонув зубами, але промовчав. – Тодi я сам став шукати подорожнього, а Іван згодився йти зi мною. Мандрували попутниками, по хуторах псалми спiвали, нас за це годували… – Зрозумiло, – вiдрубав сотник. – Але ж iз Киева на Лубни шлях iнший, чом же Іван пiшов до твого дому, а не до свого? Степан почухав потилицю. – Та-а-а… Вiн насправдi сирота, а в Лубнах мешкае його дядько. – А-а-а, он воно що! – кивнув сотник. – Ото ж я й гадаю, звiдкiля в Михайла Богдановича з Лубен син узявся. – То ти Йванового дядька знаеш? – Не надто близько… Але стикалися. – І що?.. – Не надто вiн заможний порiвняно з нами, Раковичами. Та й загалом, той ще скнара. А от батько його покiйний… І хоча Степан нi про що не питав, лише мовчки слухав, сотник рiзко мовив: – Утiм, моi мiркування тебе не стосуються. – Тодi що ж означають вашi слова, батьку? Сотник знов кинув на сина якийсь незвичайний погляд: – Зрештою, Іван не син Михайла Богдановича, а лише бiдний небiж. Але ж я не очiкував, що вiн колись таки з'явиться у моему домi!.. Що ж, либонь, така наша доля. Юнак хотiв щось запитати, та батько не дав цього зробити. – А тепер скажи-но менi, синку, от що: чи не хотiв би ти зараз же, негайно повернутись до Киева i провести нинiшнi вакансii в академii? – Що-о-о?! – вiдверто кажучи, пiсля всiх непорозумiнь сьогоднiшнього ранку Степан приготувався до несподiванок. Але ж не до такого!.. – Не вдома – в академii. Я все беру на себе: i листа ректоровi вiдпишу, i за твое перебування там щедро заплачу. Тiльки повернись до Киева, синку… – Навiщо, батьку?! – щиро обурився Степан. – Чом женете мене з рiдноi домiвки, немов приблудного пса?! – Не жену, синку, що ти!.. – Тодi навiщо… – Бо так спокiйнiше. – Але кому?! – Менi. І тобi теж. – Та менi зовсiм!.. – Не гарячкуй, синку. Тiльки не гарячкуй. – Як же… – Ти не розумiеш!!! – раптом скрикнув сотник, i цей крик душi подiяв на Степана, немов цебро колодязноi води на мандрiвника, котрий весь день брiв пiшки розпеченим вiд сонця степом. – Ти не розумiеш, синку, – повторив сотник менш схвильовано, – проте це для твого ж блага. Якщо мiй син… мiй единий син уникне смертельноi небезпеки, то й менi буде спокiйнiше. І тобi краще. Батько пiдiйшов до вiкна, сiв на невеличкий ослiн i сумно мовив: – Ти зовсiм, зовсiм не знаеш i не розумiеш, що на нас насуваеться… Та й я теж, якщо чесно, не надто розумiю, але… Мовчанка. – Але ж небезпеку вiдчуваю. Раптом у Степановiй головi немовби вдарив грiм: вiн зрозумiв, хто саме посiяв зерна смутку у батькову душу! Ах ти ж, клятий паскудник, дiдько тебе забирай у самiсiньке пекло… Юнак подумав, що у такiй делiкатнiй справi варто дiяти не наскоком, а поступово: якщо христопродавець насмiлився так явно занепащувати козацьку душу (i не просто чиюсь чужу, а душу рiдноi людини!), то справа ця непроста. Але запальна юна натура негайно взяла гору, тож назвати його запитання делiкатним при всьому бажаннi було неможливо: – Батьку, скажiть чесно: що Мошка робить у вашому домi? – Мошка? – сотниковi очi блиснули, немов у хижого вовка з лiсових хащiв. – Яке тобi дiло до цього юдея?.. Зрозумiвши, що повернув розмову не надто вдало, але не в змозi щось змiнити, Степан продовжив у тому ж задиркуватому тонi: – Це ви тому Івана надворi залишили, щоб вiн iз Мошком у домi не зiткнувся, так? – Нi, – вiдповiв сотник твердо, дивлячись синовi просто у вiчi, – не тому. Просто чужа людина в домi… – Ранiше ви б так не повелися. – То ранiше, синку. – Що ж сталося тепер? – Багато чого. І ще бiльше станеться невдовзi. Деякий час вони мовчали, схрестивши погляди. Потiм сотник додав: – А з Мошком у мене справи щодо грошей. Настане час, i ти про все дiзнаешся. – Правда? Якась iскорка спалахнула у глибинi батькових очей, але навiть не помiтивши (чи не помiчаючи навмисно) нахабства сина, який насмiлився не вiрити батьковим словам, сотник повiльно перехрестився i мовив: – Істинна правда, синку. «Антихрист не може осенити себе хресним знаменням, тож iз батьковою душею все гаразд», – заспокоiвся Степан. А вголос спитав: – То що ж таке коiться, батьку? Чом ви так сторожко до гостей ставитесь? – Не просто до гостей, а до незнайомих, незваних гостей, – уточнив сотник. – Так ви ж дядька Йванового знаете… – Знаю. – Тодi… – Синку! – сотник пiдвiвся з ослона, стрiмко наблизився до Степана, схопив його за плечi та заговорив тихо, майже пошепки: – Синочку мiй единий, запам'ятай моi слова. Добре запам'ятай… У його голосi забринiли гарячкуватi нотки: – Невдовзi, зовсiм-зовсiм скоро всю Гетьманщину охопить полум'я вiйни. Не ряснi дощi, а кров, козацька кров литиметься скрiзь i всюди, напуватиме родючу нашу землю й породжуватиме лихо, бiль i сльози. А де спалахуе битва, там обов'язково з'являються зграi воронiв, що харчуються стервом i прагнуть поживитися за рахунок полеглих. Зрозумiй мене, синку: я не зможу спати спокiйно, якщо тiльки пiдозрюватиму, – тiльки пiдозрюватиму, синку!.. – що поруч зi мною або з тобою живе отакий стерв'ятник, котрий вже зараз, ще не пiд час вiйни, а у мирну добу замислив зле проти мене або мого нащадка. Тож вибач, але я просто змушений ставитись пiдозрiло до всiх без винятку. А найбiльше – до нових несподiваних знайомих або незваних гостей, котрi раптом входять у наш дiм. Менi зовсiм не байдуже майбутне твое та всього нашого роду. Тож я й хочу… зрозумiй – найщирiше за все у свiтi хочу, щоби твое молоде життя не обiрвалось у цiй кривавiй бойнi, щоб рiд мiй не згас. А тому молю тебе, сину мiй… Грiзний i потужний за iнших обставин, голос сотника зробився благальним: – Поiжджай звiдси! Завтра ж вiдряджу челядникiв, i тебе вiдвезуть назад до Киева! Ну, будь ласка… – Ви про що, батьку?! – Степан скинув з плечей татовi руки, вiдсторонився i здивовано поглянув на нього. – Як може говорити подiбнi речi прилуцький сотник?! І чом я маю вислуховувати… – Схаменися, синку! – батько знов наблизився упритул до Степана. – Схаменися i подумай. Добре помiзкуй… Московити зчепилися зi шведами не на життя, а на смерть. Нi Саксонiя, нi Данiя, анi Польща не зацiкавленi у цiй вiйнi так, як Московська iмперiя. Імператор Петро захопив Нотебург i Нiеншанц, Дерпт, Нарву – невже ти вважаеш, що король Карл змириться iз цими поразками?! Та нiзащо у свiтi!!! – Але ж Гетьманщина перебувае поза цiею вiйною. І навiть якщо ви побоюетесь, що нас зiштовхнуть з Пiдляшшям, то це даремно. Адже Московiя й Рiч Посполита е союзниками… – спробував заперечити Степан, та батько не сприйняв таких аргументiв: – А Гетьманщина, синку, буде старанно виконувати те, що продиктуе iй iмператор Московський! Зiткнення з Рiччю Посполитою нам не загрожуе, так. Проте виборюючи корону, Август Другий i Станiслав Лещинський втягнулись у мiжусобицю – а це надто небезпечно, бо Лещинський е союзником Карла Шведського! От i виникае розклад, коли Гетьманщина зiштовхнеться з Пiдляшшям, i тодi Украйна, бiдолашна наша Украйна, знищуватиме сама себе! – Це лише вашi припущення, батьку, – переконано заперечив Степан. – Припущення, здогадки. А ви одразу ж повiрили самi собi, тодi як гетьман… Та при згадцi про нього сотник загарчав, мов дикий звiр, стиснув кулаки й процiдив крiзь зуби: – Гетьман! Гетьман! Мудрий наш гетьман Ян Мазепа – ось зараз найбiльша наша небезпека, синку! – Та що ви таке кажете, тату?! – Степан навiть обурення не приховував, бо надто поважав правителя Украйни, котрий осипав iхню академiю всiма можливими благами. І завдяки якому, до речi, тут мали змогу навчатися навiть небагатi козацькi дiти та сироти – як от, наприклад, нинiшнiй його подорожнiй Іван Богданович. – Знаю, що кажу, сину мiй единий. Повiр менi – знаю! – Та скiльки добра гетьман робить землi нашiй багатостраждальнiй, скiльки блага… – Блага щедро розсипае, та й себе при цьому не забувае, аякже! От скажи, синку: навiщо Мазепi потрiбно було свого часу плести iнтриги проти гетьмана Самойловича?! Та тiльки щоб самому всiстись на його мiсце! А навiщо було потiм лизати чоботи царевi Петру?.. – Не кажiть так, тату! – Навiщо Мазепа пiдписав Коломацькi статтi?! Навiщо, синку?! – i позаяк Степан забарився з пiдходящою вiдповiддю, сотник вiдповiв сам: – Так от, Мазепа зробив це заради прав своiх та старшини найвищого рангу, а не заради Украйни! Нi, звiсно, гетьман наш досвiдчений, мудрий i хитрий, i недооцiнювати його аж нiяк не можна. Але й бути у захватi вiд нього… Сотник лише плечима знизав i припечатав коротко: – Вибач, синку. – Але ж тепер… – Так, тепер ясновельможний гетьман нiбито навмисно розлючуе Петра проявами самостiйностi, котрi стають дедалi бiльш неприхованими. Тепер навiть подейкують, нiбито вiн загалом зiйшовся з Карлом i iздить на зустрiчi з ним частiше, нiж до новiтньоi iмперськоi столицi – Санкт-Петербурга! – Але ж… – ще раз спробував заперечити Степан. – Синку, зрозумiй вiрно: якщо Гетьманщина повстане проти влади Московii – хто пiде слiдом за ясновельможним гетьманом, що кидаеться на всi боки, немов загнаний у пастку старий лис?! Однi не вiрять Мазепi тому, що вiн готовий ось-ось зрадити Петра, – а вони бачать свое майбутне лише пiд пильною й надiйною опiкою Московii. Іншi ж не вiрять у щирiсть союзу, що тiльки-но намiтився мiж Мазепою та Карлом, вважаючи ясновельможного нашого гетьмана не гетьманом зовсiм, а таким собi засланим козачком, котрий ладен буде кинути шведського короля напризволяще у найвiдповiдальнiшу мить. По-своему правi й першi, i другi. Хто ж тодi лишиться зi свiтлiшим Яном Мазепою? Скажи менi, синку: хто?! – Не пiдписавши Коломацькi статтi, Мазепа не став би гетьманом. А не вболiваючи за руськi землi, не мiг би називатися гетьманом Украйни! – спробував заперечити Степан. – Вiн просто змушений був пiти на це. – Я не про те кажу, що змушений був робити гетьман, а чого робити не мусив нiзащо, – трохи стомлено вiдповiв сотник. – Я питаю, хто повiрить старому лису пiсля бiганини вiд iмператора Петра до короля Карла й назад?.. Чекаю на твое розумне слово, синку. У глибокому замисленнi Степан наморщив чоло, почухав потилицю. – З гетьманом залишаться тi, хто присягне на вiрнiсть особисто йому й Украйнi-матiнцi, – мовив нарештi. Невiдомо, на яку вiдповiдь розраховував сотник, проте слова сина стали для нього явною несподiванкою. І не встиг вiн оговтатись вiд здивування, як Степанове лице засяяло вiд щастя, i юнак палко мовив: – Тату, слухайте! Не далi як позавчора почув я, нiбито ясновельможний гетьман набирае до себе на службу нових сердюкiв. Благаю вас, тату: благословiть свого сина на цю доблесну службу! Я не знаю, на чий бiк пристане зрештою Мазепа. Але знаю едине – вiн справжнiй русин, тож нiколи не зрадить iнтересiв землi руськоi! І в майбутнiй битвi – якщо ви свято впевненi у ii невiдворотностi, – я хочу бути поряд з ним i тiльки з ним. – Синку!.. – голос сотника бринiв вiд обурення. – Тату, зачекайте! Ви знаете, що робити, – але я знаю теж. Інакше б не просив вас про благословення. Ну, будь ласка, тату – ви ж це влаштуете! Знаю, у вас е знайомi серед наближених до гетьмана персон. Вам же потрiбно лиш одне-едине словечко за единого свого сина замовити, i я стану гетьманським сердюком! Обiцяю уславити наш рiд, додавши свою лепту до дiянь предкiв… – Синку, стривай! – тепер сотник уже не обурювався, а благав. І знов-таки, вкотре вже за сьогоднi, Степан замовк, вражений незвичайною поведiнкою суворого батька. – Що таке, тату? Що вас непокоiть? – Але ж тобi ще рiк лишилося спудеювати в академii… – Байдуже! Нинi не час для навчання – час для боротьби за святу землю Руську! І хто виявиться обабiч цiеi боротьби… – Ти занадто гарячкуеш, синку, – мовив сотник, але вже не настiльки так впевнено, як перед цим обстоював власнi думки. – Я можу тiльки повторити: недооцiнювати гетьмана не можна, але надмiрно захоплюватись ним!.. Тим паче – йти за ним i разом з ним!.. – Я не гарячкую, тату. Я довго думав над цим. – Ну i скiльки ж ти це обмiзковував? – Та з позавчора, тiльки-но почув про набiр сердюкiв. – Що ж, коли так… Здавалося, сотник одразу постарiшав, зсутулився, обличчя його миттю змарнiло, вкрилося зморшками, немов висушенi ягоди горобини. Зовсiм по-старечому шаркаючи ногами, вiн повернувся на свiй ослiн i вже звiдти спитав: – А приятель твiй новий, оцей Іван Богданович – вiн хiба ж не причетний до твого безумства? – Ви називаете безумством мое прагнення прислужитися Украйнi?! – Не Украйнi, синку, а гетьману. Це все-таки не одне й те саме. – Але ж гетьман править Украйною… – Не всiею Украйною, а лише Гетьманщиною. А е ще Пiдляшшя. – Мазепа починав саме звiдти. Гадаю, що Пiдляшшя теж пiднiметься, i тодi руськi землi нарештi поеднаються, – не здавався Степан. Вiн очiкував, що батько заперечуватиме й надалi, тож готувався до диспуту за всiма правилами. Проте сталося те, чого юнак аж нiяк не очiкував: сотник несподiвано припинив опiр. – Ну, коли так, синку… – мовив вiн, не встаючи з ослона, – якщо ти вже все твердо вирiшив сам для себе, нехай так i станеться. Гетьман справдi набирае на службу молодих хлопцiв – на вiйнi зайвi шаблi не завадять. Пiдеш ти до гетьмана в сердюки, пiдеш… – Чесно?! – Мое слово непорушне, ти ж знаеш. – Тату!.. – сповнений щироi радостi, Степан кинувся перед ним на колiна. – Нi-нi, не думай, що я благословлю единого свого сина на подiбну авантюру, – доволi прохолодно мовив сотник, намагаючись не дивитися юнаковi у вiчi, – я просто не стану заперечувати. Бо вiн про це теж казав… – Хто – «вiн»? – одразу перепитав Степан, оскiльки в його душi знов вiдродились попереднi пiдозри. – Ну, це вже мое дiло, хто казав, – якось туманно й дуже холодно мовив сотник, – i ти, сину мiй единий, надiя моя й опора, облиш, будь ласка, цей допит. Я все-таки твiй батько, не забувайся. Їхнi погляди знов схрестилися, й обидва вiдчули, як мiж ними утворюеться стiна вiдчуження. Зовсiм тоненька, але все-таки стiна… – А позаяк я першим тебе спитав, тож вiдповiдай менi як син батьковi. Як старшому вiдповiдай… – голос сотника знов набув утраченоi твердостi: – Це часом не Івана Богдановича iдея – пiти до гетьмана у сердюки? І хоча Степан трохи образився на батька, та все ж вiдповiв: – Нi, це тiльки мiй задум, i бiльше нiчий. – Точно? – Так. Навiть бiльше скажу: здаеться менi, Іван би з бiльшою охотою подався не в сердюки, а на Сiч козакувати. Та й справдi, що йому у гетьманському почтi робити?! Вiн не такого знатного роду, як ми, – от нехай i рiдниться у бою зi всякою голотою… Немовби схлипнув хтось на дворi пiд вiкном, i в тому схлипуваннi вiдчувались i бiль образи, й розчарування. Сотник миттю кинувся до вiконця, прочинив його навстiж i висунувся у двiр. Та дарма: нiкого там не було. – Нумо, синку, ходiмо знов на двiр. Провiдаемо, хто з челядi там е… а заразом i на товариша твого подивимось. Сотник витримав коротеньку паузу й додав, якось недобре скривившись: – Я от розберуся, хто це у моему домi наважуеться пiдслуховувати попiд вiкнами панськоi свiтлицi. – Тату, а ви певнi… – почав було Степан, та сотник обiрвав його единим суворим словом: – Певен! Утiм, нiчого цiкавого у дворi вони не побачили. Лиш всюди носилися, мов навiженi, заклопотанi челядники, зайнятi приготуванням святкового обiду. Іван же спокiйно дрiмав на лавi попiд яблунею, пiдклавши пiд голову драну шапку. Поруч iз ним на травi стояли кухоль i порожня глиняна миска. – Не знаеш, чи давно вiн там лежить? – спитав сотник одного зi служникiв, що нiс iз льоху до хати полумисок квашених огiркiв. – Та Бог його зна! Мабуть, що давненько… Як випив та закусив, так i спати завалився, здаеться… Я можу йти, або пан сотник чогось iще вiд мене хоче? – Йди собi. – Дякую. Так i стояли батько та син Раковичi на ганку, майже однаковими жестами смикаючи вуса й пильно придивляючись до безтурботноi фiгури спудея, котрий дрiмав собi спокiйнесенько в тiньочку пiд яблунею. І поступово переймаючись батьковим занепокоенням, Степан i собi гадав: а чи добре вiн зробив, обравши Івана собi за попутника?.. Глава 2 Ой ти, дiвчино!.. – Але ж Ваша милосте! Не можна порiвнювати досвiд такоi людини, як Ваша милiсть… а тим паче, людини… м-м-м… Пауль аж знiяковiв, не наважуючись подивитися у вiчi Великому Магiстровi. Звiсно, кажуть про принца всяке… але щоб таке було правдою!.. Нi, це надто вже неймовiрно. – Чом же ж ти замовк, хробачок? Утiм, у голосi Великого Магiстра не вiдчувалось нiякого здивування, лише весела насмiшкуватiсть, що межувала з вiдвертим блюзнiрством. – Бо не наважуюсь навiть помислити про речi, котрi можуть образити Вашу милiсть. – Ти певен? – Так! – Певен, що не можеш навiть подумати про те, що давно вже крутиться у твоiй головi? – І принц весело всмiхнувся. Пауль одразу засмутився, почав нервово соватись на своему стiльцi. Але мовчав, уперто набурмосившись. – Ну-ну, давай, кажи вже, не томися, – пiдбадьорив учня Великий Магiстр. – Та таке вже кажуть… Але нарештi набравшись хоробростi, Пауль мовив: – Подейкують, нiбито Ваша милiсть живуть не просто довго, а загалом… Знов важка, тужлива пауза пiд пильним поглядом графа. – Ну?! Ще один глибокий вдих – i ось вона, страшна iстина: – А загалом… вiчно! Пауль замовк, кидаючи короткi переляканi погляди на Великого Магiстра й гадаючи, чи дуже той образився. Проте принца, здаеться, анiскiльки не скривдило таке неймовiрне припущення. Вiн лише спитав учня якомога лагiднiше, проте не зводячи з нього пильного погляду: – Оце й усе, що про мене плiткують? – Нi, Ваша милосте, звiсно, що нi… – Пауль знов засмутився. Цього разу причина знiяковiння полягала в тому, що цiлковито логiчне продовження вже висловленоi думки належало не безликому поголоску, а йому самому. – Що ж iще незвичайного ти чув про мене, маленький мiй хробачок? Пiд пильним поглядом Великого Магiстра бiдолашний юнак зблiд, зiщулився, але все нiяк не мiг вирiшити, чи варто зiзнаватися графу щодо справжнього авторства наступноi здогадки, чи списати ii знов-таки на чутки безiменного авторства. – Не бiйся, хробачок, не бiйся. – Боюся, Ваша милосте… – Нумо, смiливiше! – Не можу. – Можеш. Кажи. Отже?.. – А ви пообiцяете дещо, Ваша милосте? – Що саме? – мовив принц тоном всезнаючого провидця. Пауль проковтнув невидимий клубок, що застряг у горлянцi: – Одну просту рiч… – Щоб я не прогнiвався на тебе? – Так… Пауль потупився, бо, здаеться, Великий Магiстр читав у його душi з легкiстю та впевненiстю досвiдченоi ворожки, котра вдивляеться в розкладенi перед нею карти. – І щоб я не покарав тебе за твоi слова? – Так, Ваша милосте. – Гаразд. Але… Пауль пiдвiв погляд. В очах принца скакали крихiтнi iскорки веселого торжества. Юнак знов проковтнув клубок: що там iще замислив граф?.. – За однiеi умови. – Якоi? – Що ти скажеш менi всю правду, якою б несподiваною вона не була та якою тяжкою не здавалась би тобi. – І тодi?.. – Тодi я пробачу тобi будь-що. Навiть найбезглуздiшу дурню. – Ви серйозно, Ваша милосте? – Абсолютно серйозно. – І можете заприсягтися в цьому? – Можу, – очi Великого Магiстра на мить сяйнули холодною сталлю, – якщо для тебе, маленький мiй хробачок, слово Великого Магiстра саме по собi нiчого не варте без додатковоi присяги. Пауль засмутився, потiм промимрив: – Нi, чому ж не варте… – Тому, що ти, маленький жалюгiдний хробачок, насмiлюешся вимагати додаткову клятву на пiдтвердження моiх слiв. – Нi, Ваша милосте. – Що «нi»? – Нiчого я не вимагаю. З мене вистачить i простого слова Вашоi милостi. – Точно? – Так. – Тодi кажи. І негайно. Пуль вагався ще мить, потiм випалив: – Кажуть, що Ваша милiсть безсмертнi тому, що… Коротше, що Ваша свiтлiсть е Вiчним Жидом. І враз замовк. – Тобто я – той самий апостол Юда, який продав Христа за три десятки срiбних шекелiв, а згодом намагався удавитись вiд сорому? – Так, Ваша милосте. – Що саме я купив у проiжджого цигана за отi тридцять шекелiв три цвяхи, якими пробили Ісусовi руки й ноги? – Так, Ваша милосте. – І що цей мiй грiх в очах Господнiх настiльки тяжкий, що земля не приймае мое тiло, а небо – душу? – Так, Ваша милосте. Вибачте… – Бiльше того, грiх мiй такий тяжкий, що навiть усе пекло не вмiстить його? Тож я i змушений довiку вештатись вiд краю до краю землi, мучаючись вiчним життям? Така моя нескiнченна кара? Пауль приголомшено мовчав. – А чи всю правду сказав ти менi, хробачок?.. Вiдчувши в голосi графа суворi нотки, Пауль знов поглянув на нього. Та краще б вiн не робив цього: очi Великого Магiстра готовi були спопелити недостойного учня! Довелось термiново втупитись у кiнчики своiх нечищених чобiт. – Пам'ятай, хробачок: я не покараю тебе лише в тому разi, якщо ти скажеш менi правду, одну лише правду й нiчого окрiм правди. «Ми ж не в судi», – ледь не ляпнув Пауль з переляку, проте спробував опанувати себе й, затремтiвши всiм тiлом, зiзнався: – Нi, о Ваша милосте… – То що ж ти насмiлився приховати вiд мене? І Пауль вiдчайдушно видихнув: – Я не сказав Вашiй милостi, що це не чутки, не плiтки… а що я сам дiйшов такого висновку – от! Кров ударила юнаковi в голову. Вiн подумав навiть, що зараз же збожеволiе або ж його хватить грець. Та нiчого подiбного не сталося. Навпаки, у кiмнатi пролунали якiсь незрозумiлi звуки. І коли Пауль насмiлився пiдвести очi на графа, то iз здивуванням побачив, що той… ледь чутно смiеться. – Ви не гнiваетесь, Ваша милосте? – Нi, нiкчемний мiй хробачок, анiтрохи. – О Ваша милосте!.. – Дурницi, дурницi… До того ж, я обiцяв. А давши обiцянку, ii слiд дотримуватись. Тому якби я навiть образився на тебе бодай на отаку крапельку… Принц показав двома пальцями усю мiзернiсть гiпотетичноi образи, як раптом знов посерйознiшав i продовжив: – Спочатку трiшечки потiшу тебе: ти, хробачок, далеко не перший, хто додумався до того, що я – Вiчний Жид. – Не перший?! Тобто?.. – в голосi Пауля вiдчувалось навiть певне розчарування. – Втiм, маленький мiй хробачок, мушу тебе також розчарувати: твоi здогадки абсолютно не вiдповiдають iстинi. – Нi?! – А що в цьому дивного?.. – Та нiчого, просто… – Просто на сiм свiтi нiчого не бувае, – повчально мовив Великий Магiстр. – Просто я радiю, Ваша милосте, що ви не продавали Христа за тридцять срiбникiв, не купували в цигана цвяхiв… – А-а-а, он ти про що… Звiсно, не продавав. Хоча й намагався попередити Ісуса про небезпеку. Сказано це було таким буденним тоном, а сам змiст слiв графа так суперечив i його безтурботному вигляду, й могильному спокою мерзлякуватоi дармштадтськоi ночi, що Пауль укрився холодним липким потом вiд макiвки до самiсiньких п'ят. Загалом-то подiбнi речi про Великого Магiстра вiн колись чув: нiбито принц свого часу розповiв цю iсторiю якiйсь знаменитостi – нiбито це була улюблена фаворитка французького короля Луi XV маркiза де Помпадур… А вже вiд неi про це дiзналась уся Європа. Але ж то тiльки чутки, чужi пересуди… Вони й насправдi могли бути вигадкою, оскiльки про графа ходило ну дуже багато плiток – не надто незвичайна дивина, враховуючи покров таемницi, що оповивав його постать вiд самого моменту появи в Європi. Але ж тепер Великий Магiстр сам (тiльки подумати – сам!!!) заговорив про зустрiч iз Сином Божим. Отже, це все ж таки не вигадки нудьгуючих плiткарiв?! Таке вiдбувалось насправдi?! Пауль очiкував на продовження розмови, проте принц поринув у мовчанку. – Ваше милосте… Розкажiть, як це було? – нарештi не витримав юнак. – Що саме? – стрепенувся Великий Магiстр. – Ну-у-у, це саме… – Що? – Зустрiч iз нашим Богом! – З яким Богом?! – здивування Великого Магiстра виглядало таким щирим, що юнак розгубився: невже йому просто почулося?.. Та за мить граф ляснув себе долонею по чолу й радiсно уточнив: – А-а-а, з Ісусом Христом? – Так… – полегшено зiтхнув Пауль. – Тодi так i кажи, юначе. – Але ж я сказав: «З Богом!» Пауль нiчого не розумiв. Розгубленiсть його була надто щирою, аби принц i далi тримав його у неведеннi. – Чи маеш ти Бiблiю, юний мiй хробачок? – нарештi звернувся до ошелешеного Пауля Великий Магiстр. – Звiсно, маю. – А чи регулярно читаеш ii? – вiв далi граф. – Аякже! Читаю… – Добре. Ще одне питання: чи достатньою мiрою орiентуешся ти у Новому Заповiтi? – Так! – вигукнув Пауль доволi самовпевнено. Проте одразу ж перелякався: адже у словах Великого Магiстра запросто мiг ховатися якийсь пiдступ… Тож поспiшив уточнити: – Принаймнi, так кажуть. – Хто саме каже? – Тi, хто дискутував зi мною на релiгiйнi теми. – Гаразд. Але в такому разi, прошу, зроби менi таку маленьку ласку: принеси-но сюди свою Бiблiю i будь таким люб'язним – покажи-но те мiсце, де Ісус Христос називае Себе Богом? – Це що, наказ?.. – здивувався Пауль. – Нi, – Великий Магiстр несподiвано щиро всмiхнувся i промуркотiв, немов ситий самовдоволений кiт, – це гра така, юначе. Пустощi. Дитячi забавки. Я з тобою iграшками бавлюся, бо менi нема чим iще себе зайняти. І стiльки сарказму було в його голосi, що Пауль приголомшено мовив: – Не сердьтеся, Ваша милосте! Я все зрозумiв. Зараз принесу, але… – Що таке?.. – Але ж у мене лютеранська Бiблiя, а не католицька. Великий Магiстр мовчки, але так красномовно поглянув на юнака, що той нарештi зашарiвся до кiнчикiв вух i тiльки кинув: – Гаразд, гаразд! Я чудово зрозумiв, що Вашiй милостi байдуже, лютеранська в мене Бiблiя чи католицька, чи ще якась. Несу, несу… – А знаеш, чому менi це байдуже й чому мае бути байдужим i тобi? – несподiвано запитав граф. І оскiльки розгублений Пауль немов прикипiв до стiльця, сам же й вiдповiв: – Бо нам – братам масонам, вiльним каменярам, – байдужi жалюгiднi вигородки, що ними роздiлене сучасне християнство. На те ми й каменярi, щоб розiбрати, зламати будь-якi вигородки, а на розчищеному мiсцi звести нову будiвлю – Свiтлого Храму Істини. Зрозумiв? – Авжеж… – пробурмотiв розгублений юнак. – Ну, то принесеш ти нарештi Бiблiю чи нi?! – Миттю, Ваша милосте! Пауль вибiг до сусiдньоi кiмнати, звiдкiля почулося рипiння дверцят шафи, потiм грюкнула кришка його скриньки. За деякий час юнак повернувся, притискаючи до грудей величезний фолiант. – Ось. Родинна релiквiя, що вже пiвтора столiття передаеться у спадок найстаршому синовi чи онуковi… хоча, як не дивно, вiд матерi чи бабусi вiдповiдно. – У цiм свiтi iснуе надто багато незбагненних речей, значення яких мало хто розумiе. Що там Гамлет казав Горацiо, не пригадуеш?.. – Пригадую, Ваша милосте. – Отож. А тепер, маленький мiй хробачок, ось тобi завдання: вiдкрий Новий Заповiт та знайди те мiсце, де Ісус Христос каже: «Я е Бог». Чекаю з нетерпiнням. Наступна година пролетiла непомiтно, прошелестiла сторiнками Бiблii, протрiщала гнiтами свiчок на столi. Пауль читав мовчки, зосереджено. Йому здавалося, що потрiбне мiсце буде ось-ось знайдено. Та отут воно було, на сусiднiй сторiнцi! Ба нi – у наступнiй главi, ось у цьому вiршi!.. Але всi сподiвання виявились марними. Нарештi юнак пiдняв стомленi очi на принца. І побачив, що той… посмiхаеться?! – Що, не знайшов? – Нi-i-i… Тепер Великий Магiстр засмiявся iз щирою вiдкритiстю: – А мiг би й не шукати, не марнувати час. Бо Ісус жодного (жодного!!!) разу не назвав Себе Богом. – Але ж… – Вiн називав Себе тiльки й виключно Сином Божим. Не iнакше! І вiд iнших теж домагався, щоб вони звали Його саме так. – Як-от вiд Петра? – Вiрно, як вимагав од апостола Петра. Тому пiд час нашоi зустрiчi я й не ризикнув називати Христа iнакше, як Сином Божим. Вiд здивування у Пауля вiдпала нижня щелепа, Великий же Магiстр спокiйнесенько, буденним тоном продовжував: – Отже, у тi часи, коли береги Йордану буяли зеленню, а сама рiчка була потужною i повноводною, його берегами прогулювався Ісус Христос, а апостоли та молодшi учнi слухняною отарою слiдували за Великим Вчителем, шанобливо прислуховуючись до кожного Його слова. – Ваша милосте! – Пауль миттю задихнувся, оскiльки наважився перервати самого Великого Магiстра. І юнаковi знадобилось докласти великих зусиль, щоби продовжити: – А де тодi були Ваша милiсть?.. – Поруч iз Христом, ясна рiч. Настiльки ж близько, як от вiд тебе, – не моргнувши оком, вiдповiв принц. І Пауль здригнувся, зрозумiвши, що той… не бреше. Говорити так гладко i впевнено можна в одному-единому разi: якщо кажеш правду, чисту правду й нiчого окрiм правди… – Це до нашоi розмови прислуховувались учнi та апостоли, юначе. А говорили ми про приязнь i неприязнь, про любов i зраду. Я стверджував, що коли любиш когось, то не можеш зрадити, позаяк зрада – це ознака ненавистi, котра з любов'ю несумiсна. Якщо ж зрадник стверджуе, що зрадив «з великоi любовi», то або любов та не була великою, або ж перед обличчям зради вона була вбита у самiсiнькому серцi, придушена самим зрадником. Христос же лагiдно, ненав'язливо заперечував на це, що подiбна картина надто логiчна, аби бути iстинною. Мовляв, моя свiдомiсть надмiрно просякнута грецьким свiтосприйняттям, в основi якого – грецька ж логiка. Але суперечливу людську натуру неможливо втиснути у рамки формальних логiчних конструкцiй штибу «теза – антитеза – синтез». Тому цiлковито можливi й навiть закономiрнi випадки, коли зрадник продовжуе любити жертву власноi зради. Крiм того, схильнi до перебiльшень натури приймають iнодi за зраду те, що насправдi зрадою не е. Тiльки якщо до справи пiдходити з подiбних позицiй, можна отримати бодай якесь уявлення про таемницi людського серця… На язику в Пауля так i вертiлося запитання, проте безмежна повага до Великого Магiстра змушувала юнака мовчати. Але наступноi ж митi граф вимовив саме те, про що Пауль не наважувався спитати: – Тодi я мовив: «Вчителю, а чи знаеш Ти, що Тебе Самого зрадять?! Що зрадником стане Твiй учень, якого Ти милостиво ввiв до кола апостолiв? Мало того – довiрив йому носити скриньку з грiшми…» – І що?.. – не стерпiв-таки юнак. – На це Христос вiдповiв дуже просто: «Так, знаю». Почувши це, Пауль не змiг утримати нерозбiрливого придушеного вигуку. Великий же Магiстр завершив розповiдь словами: – Пiсля тривалоi мовчанки осягнувши сказане Самим Христом, я перелякано запитав: «О Великий Вчителю, невже, знаючи все наперед, Ти не попередиш спрямованого проти Тебе злочину?» І знаеш, що Христос вiдповiв менi на це? – Нi-i-i… – юнак затамував подих. – Ісус спокiйно мовив: «У твоему запитаннi мiститься й вiдповiдь. Ти вiдповiв сам собi, не Я: отже, пiсля цього матимеш бодай якесь уявлення про глибину любовi Сина Божого i до всiх без винятку Своiх учнiв, i до решти людей. Бо у Моiх очах навiть твое серце анiтрохи не чистiше й не вiдданiше Менi, нiж серце апостола-зрадника…» – Так i сказав?! – Саме так, хробачок! – Але ж тодi виходить… – Пауль нерiшуче замовк. – Що?.. Нумо смiливiше! – пiдбадьорив юнака Великий Магiстр. – Отже, нiчие серце не е чистим? – Нiчие. – І навiть… серце Вашоi милостi?.. – Навiть мое, – з легкою посмiшкою пiдтвердив граф. Пауль здригнувся. – Отже, Ваша милiсть колись i когось… – вiн знов замовк. – Ну-ну, кажи! – Зраджували?.. На декiлька хвилин у кiмнатi зависла крижана тиша, така ж огидно-липка й холодна, як нiчний морок за вiкном. Потiм Великий Магiстр спокiйно пiдтвердив: – Нiхто з нас не без грiха. Так, юний мiй хробачок, я зраджував… Визнання було зроблене вiдсторонено-буденним тоном, який жодним чином не личив Великому Магiстру. На одну-едину мить Пауль уявив, якою ж глибокою мае бути прiрва, що поглинула всi душевнi пориви його спiвбесiдника, жахнувся й тiльки скрикнув: – О Ваша милосте!.. – Втiм, мене також зраджували, – так само буденно повторив мудрий граф. – Зрада – це чума, окаянна вiспа. На неi хворiють усi люди без винятку. В усi часи. Звiсно, крiм Сина Божого Ісуса Христа… Лiто 1707 року вiд Р. X ., Прилуки Яка чудова лiтня нiч! Не задушливо-розжарена, а лагiдна-лагiдна, не огидно-холодна, а тепла-тепла, не темна, а наскрiзь просякнута мiсячним сяйвом! Як щедро розсипанi у небi дiаманти зiрок, як гордовито пливе серед прекрасних самоцвiтних розсипiв срiбний човник мiсяця! Іще ближче пiдкрався Іван (але з-за тiнi дерев, що росли довкола самого тину, про всяк випадок не вийшов) – i закляк вiд несподiванки! А серце – чом воно так калатае у грудах, немовби впiймана та зачинена у клiтку пташка?! Вгамуйся, серденько, заспокойся! Пташка билась об клiтку, билась, доки до смертi не вбилась – навiщо ж молодому козаковi вмирати, так i не звiдавши земного щастя?! Заспокойся ж, серденько, не пiдведи завчасно, не розiрвись до вiдпущеного Богом строку! Та марнi отi вмовляння… Заспокоiться козацьке серце, лише коли кохана до грудей пригорнеться, лише коли з ii вустами, пухкими i п'янкими, коралово-червоними, духмяними, зустрiнуться молодецькi вуста, завбачливо прикриють перший поцiлунок божественного кохання тонесенькими пухнастими вусиками… Господи! За що Ти так полюбив Свое творiння, за якi заслуги нагородив його цим прекрасним почуттям – коханням?! За що така милiсть нам, дрiбнюсеньким людиськам?! Яке ж прекрасне життя! Який прекрасний свiт! Боже!.. Та раптом… Іван завмер на однiй нозi, прислухаючись: десь попереду лунали тихi голоси. Обережно, щоб i гiлочка найменша пiд ногою не хруснула, та навiть щоби травичка не зашелестiла, поставив вiн пiдняту ногу на землю, а далi просувався тихiше вiд лисички, що крадеться до курника. Чий це голос тонесенький? Нiбито ii, Гелени… Але чом вона тут, у садочку? Чом не спиться прекраснiй, милiй серцю дiвчинi чарiвноi лiтньоi ночi? І головне: навiщо вона розмовляе сама iз собою?! Якби не вийшла дiвчина гуляти, усю коротку лiтню нiчку Іван простояв би попiд тином дому Каплi, споглядаючи на крайнi праворуч вiкна, – бо там спала би мила його серцю козацька дочка Гелена… Але не спить вона, нi, не спить! У садочку гуляе. Та ще й не одна гуляе, очевидно, – бо до когось лагiдно так промовляе. Дуже лагiдно… А от до кого? Може, до подружок, таких же молодих та гарненьких, як сама вона… А раптом як!.. Іще ближче пiдкрався Іван (але з-за тiнi дерев, що росли довкола самого тину, про всяк випадок не вийшов) – i закляк вiд несподiванки! Бо прогулювалась Гелена по садочку справдi не одна. А пiд руку з молодим статним парубком. І не просто з якимось незнайомцем, а… Так!!! Гуляла Гелена з товаришем його – зi Степаном Раковичем! В очах у Івана запаморочилося, потемнiло так, немовби на лiтню ясну мiсячну нiчку хтось вилив гiгантський, повний чорнил каламар. Дивно було, як парубок устояв на ногах, як не впав i не видав своеi присутностi зайвим шумом. Але таки встояв, задерев'янiвши. А отямившись, прислухався уважно до дiвочого щебетання. І от що почув: – Коханий мiй Степане! Скiльки ж ото менi ще чекати лишилося? Коли ж ми нарештi одружимось?.. Просто помертвiло серце Іванове вiд дiвочих слiв! Он як далеко, виявляеться, в них справи просунулись!.. Отже, вони давно вже освiдчились одне одному в коханнi i тепер тiльки про весiлля й домовляються… Господи, Боже всесильний! Навiщо, ну навiщо створив Ти свiт таким паскудним, навiщо допустив таку несправедливiсть, як нероздiлене кохання?! Краще одразу ж утопитися у казанi з киплячою смолою та сiркою, живцем згорiти у пекучому пекельному вогнi, захлинутись у вирi посеред рiчки, нiж цю муку терпiти!.. Втiм, тепер Іван почувався саме так, нiби вогонь уже обiйняв його вiд п'ят до самоi макiвки, нiби легенi вже розривали зливи крижаноi води, а серце його немовби шкворчало на пекучiй сковородi, смолою гарячою полите, сiркою приправлене… Серце, серце! Тiльки-но ти трiпотiло у грудях полоненою пташкою, а тепер нiмiеш вiд несамовитоi лютi й образи! Серце, серденько! Ну, будь ласка, не розiрвися на тисячу шматкiв вiд туги й болю! Крiпися, серце, крiпися, бо тепер не вмирати вiд щастя – тепер жити потрiбно!.. Жити?! Боже ж Ти мiй: навiщо?! Адже його зрадили! А зрада лягае на серце незносним тягарем! Зрадила дiвчина – бо замiсть надii на вiчне щастя гарбуза пiднесла! Причому не на людях пiднесла, а тишком-нишком пiдсунула, з легесенькою посмiшкою нiжкою своею стрункою пiдступно пiдштовхнула… Так, саме так: видовбаного гарбуза, сповненого всерединi отрути i гною… Зрадив товариш, який спочатку прикидався справжнiм другом, – бо з-пiд носа пiдло вкрав серце коханоi дiвчини! Тепер вiн пригорне красуню Гелену до грудей, поцiлуе у кораловi вуста – вiн, сотникiв син Степан… Панянка пригорнеться до панича, панич до панянки – i що iм якийсь безрiдний сирота!.. Нi, колишнiй товариш його Степан Ракович – зовсiм вiн нiякий не панич! Син плiшивоi безпородноi суки, сволота i паскуда, якого голими руками придушити мало, – от хто вiн такий!!! Смерть йому, смерть клятому байстрюковi!!! Ось зараз витягти б шаблюку – i!.. Похитнувся Іван, немовби у груди, у самiсiньке його серце i справдi влучила зрадницька куля. Похитнувся – але на ногах усе ж утримався, тiльки щосили стиснув кулаками скронi. До срiбних дзвiночкiв стиснув i тримав, доки тонесеньке дзеленчання не змiнилося ревiнням водограю. А тодi вiдпустив i слухав далi уважно, намагаючись не пропустити жодного слова: – …Тому зачекаемо ще рiк – до наступноi осенi. Зачекаймо, люба моя Гелено! Один рiк – ну хiба ж це так уже багато?.. Всмiхнувся при цих словах Іван. Недобре всмiхнувся у тоненький м'якенький вусик: отже, ще принаймнi рiк! Цiлий рiк попереду – а за такий тривалий час багато чого статися може… Ой ви ж, голубоньки! Давайте, воркуйте: що iще цiкавого почуе вiн цiеi нелагiдноi вже лiтньоi ночi?.. – Небагато, Степане. Небагато – якщо ти поруч. Але ж ти… – А я, сонечко мое ясне, негайно поступлю до гетьмана Мазепи на службу. Я вже вмовляв батька, i так вмовляв, i сяк. Вiн довго не поступався, не хотiв чомусь, щоби син його единий у гетьманському почтi служив, але ж зрештою змушений був погодитись. – Ой, невже?! – скрикнула Гелена, i в голосi ii Іван вiдчув сумiш найрiзноманiтнiших почуттiв: i радiсть та гордiсть за любого ii серцю Степана – й вiдверте занепокоення за нього. – Так, моя зоренько ясная! – при цих словах парубок аж просяяв: – Батько вже заготував листа до гетьмана, i наступного ж тижня я вiд'iжджаю до нього. От побачиш, яким красенем стану, коли серед iнших сердюкiв мчатиму на баскому конику за славетним нашим ватажком! А невдовзi iм'я мое почуе вся Украйна – так, я неодмiнно прославлю iм'я свое вiрною службою самому гетьману. Нагородить вiн мене щедро – от тодi й побратися можна буде. – Степане, соколе мiй хоробрий… – Що, серденько? – Але навiщо… – Що?.. – Навiщо тобi славу на службi в гетьмана заробляти, коли я з тобою i без слави… Вона знiяковiло замовкла. – Без слави?! Що ти таке кажеш, серденько мое?! – Та нi, не зрозумiй мене невiрно… Але ж i ти славного роду, i я. Обое ми з небiдних сiмей… – Ну то й що? – Тодi навiщо тобi славу на службi в Мазепи заробляти?! Тiльки розсмiявся Степан цьому питанню, вiд якого за версту вiяло дiвочою лагiднiстю, сумирнiстю та нерiшучiстю. – Але ж, Гелено, серденько мое, хiба ж багатство та слава мого роду, мого батька – то моя слава?! – Не твоя, Степане, так – лише твого роду… – Ну, от бачиш! А я хочу не просто батькiвську славу та багатство успадкувати, а й собi бодай трохи нажити! І пiдтвердити, що я сам аж нiяк не гiрший вiд славетних моiх предкiв. А де можна найкращу та найбiльшу славу заробити, як не в самого гетьмана на службi?! – Встигнеш, орлику мiй сизокрилий, все iще встигнеш – i слави нажити, й багатства здобути! – Встигну, так. Але ж хочеться якнайшвидше… Ми й без того поспiшаемо занадто: ще й двох мiсяцiв не минуло вiдтодi, як побачились уперше. Пам'ятаеш?.. – Ти знаеш, Степаночку, – нi! – А от я нiколи не забуду, як перестрiв тебе на околицi Прилук у перший же день по приiздi додому! – А я ж тебе навiть не помiтила тодi. Ой, Степаночку!.. – збентежена Гелена вiдвернулася вiд парубка й зiтхнула. – Зате я тебе помiтив, – Степан розвернув дiвчину до себе й потягнувся жадiбними вустами до ii вуст. Проте Гелена вiдсторонилася й схвильовано вигукнула: – Але ж, Степане!.. – Що?.. – А як же я?! – Що – ти?! Іван при цих словах весь здригнувся: якби зараз був на мiсцi Степана – показав би, як i чим гiдно вiдповiсти дiвчинi! Не те що цей бовдур… – Як же я без тебе?.. – мовила Гелена. – Але ж, ластiвко моя! Я ж не кидаю тебе напризволяще, не вiдмовляюсь вiд твого щирого кохання. Я всього лише прошу зачекати iз нашим весiллям один рiк. Ось побачиш – рiк пролетить непомiтно… – Степане! – Присягаюся, що за рiк цей або здобуду на службi в гетьмана славу, або героем загину… – Степане!!! – схоже, Гелена перелякалась не на жарт. – …або нiчого з моеi затii не вийде, i тодi кину я ту службу, повернусь до тебе, голубонько моя, щоб зажити тихим мирним життям. Поки Гелена охкала та виснула на шиi в юнака, до болю вражена перспективою загибелi коханого на гетьманськiй службi, а Іван намагався прикинути, якi вигоди вiдкривае перед ним рiчна вiдстрочка весiлля цих «голубкiв», Степан щиро й гучно розсмiявся, далi мовив: – Облиш, Гелено, облиш, люба! Нема чого плакати по менi, доки я живий та здоровий. Не помру я, не загину – можеш не хвилюватися! Пiду я служити сердюком до гетьмана, вкриюся славою – ось побачиш! Присягаюся чим завгодно! Собою, тобою, нашим коханням, Пресвятою Богородицею!.. Та хоч би всiм свiтом бiлим!!! Ну хочеш – кину тобi бiлий свiт пiд ноги?! «Ах ти ж паскудник! Вилупок! Байстрюк негiдний! І оце такий-от нiкчема збираеться свiтом бiлим розпоряджатися?!» – подумав Іван, стискаючи вiд гашу кулаки. Адже всi цi красивi клятви зовсiм непотрiбнi – нi Геленi, нiкому в свiтi. Якщо тiльки!.. Так – якщо… А справдi – чом би й нi?! Треба подумати… Мiж тим Гелена почала благати: – Степане, Степаночку мiй любий, – не треба менi свiта бiлого попiд ногами! – Чого ж ти тодi жадаеш?.. – Тебе, соколику! Лише тебе… – Гелено!.. – Степане!.. Дiвчина обвила шию парубка руками, як хмiль оповивае кремезний дуб. І обiйнявшись мiцно, вони злилися у довгому поцiлунку, вважаючи, що бачать iхне кохання й радiють йому тiльки дерева саду, високе небо, дiамантовi зорi, срiбний мiсяць та Господь Бог. Не знали клятi паскудники, що поруч з ними, у густiй тiнi старих вишень причаiвся Степанiв товариш… тобто колишнiй товариш його Іван, у котрого знов запаморочилось у головi. І ладен був би утекти звiдси, та не мiг – бо не тямив себе вiд розчарування й несамовитоi лютi. А коли оговтався, Степан та Гелена займалися тим, чим зазвичай займаються всi закоханi вiд початку свiту, – будували надхмарнi палаци на майбутне. Точнiше, змальовував прекраснi й майже зовсiм нездiйсненнi перспективи Степан, Гелена ж слухала його мовчки та вже покiрно, не заперечуючи жодним словом. Закiнчивши фантазувати щодо вiддалених часiв, у яких Степан бачив себе мало не гетьманом всiеi Украйни, юнак перейшов до бiльш наближених i реальних перспектив. Зокрема, добрався й до майбутнього весiлля. І тут нещасний Іван почув свое iм'я… Знов прислухався уважно… – Іван? Так, звiсно – i його позвемо на весiлля, аякже! – Здаеться менi, Степаночку, вiн також закоханий у мене, – цiлковито серйозно мовила Гелена. Івана аж пересмикнуло: знала б дiвчина, що вiн усе це чуе, кожне ii слово!.. – У тебе всi закоханi, мое серденько, – вiдповiв на те Степан i мiцно пригорнув до грудей дiвчину, – бо в тебе неможливо не бути закоханим. – Вважаеш, я така гарна?.. – Авжеж! – Ну, то диви, не забудь цього нiколи! – Нiколи не забуду, рибонько! Нiколи, серденько мое… – Знов ти за свое! Ой, Степане, Степане!.. – Так! – І весь свiт бiля моiх нiг, кинутий туди тобою?! – Так!.. – Весь свiт?! Весь-весь?.. – Присягаюся!!! – Але ж уяви, що разом iз кинутим до моiх нiг свiтом там опиниться i серце твого товариша… – І навiть серце ладен вирвати з його грудей та й кинути до нiжок твоiх струнких! Бiдолашний Іван весь помертвiв. Навiть серце його, про яке так недбало базiкали нерозважливi закоханi, завмерло у грудях. – Ой, Степане! Добре, що Іванко твоiх речей не чуе, – бо не сподобались би йому слова твоi! Вiн незлий, сумирний… особливо у моiй присутностi… Гелена всмiхнулась безтурботно, а Іван мало не помер на мiсцi вiд посмiшки тiеi дiвочоi, яка здалась йому гiршою за розпечений жар, щойно витягнутий з вогнища. – Та якби почув таке Іванко – ой, мабуть, i розсердився б, i накоiв би бiди! Схований за деревами хлопець знов недобре посмiхнувся: недарма ж бо Гелена побоюеться, як би вiн цих слiв зрадницьких не почув! От i маеш товариша вiрного: до дiвочих нiжок чуже серце ладен кинути! Серце товариша. Колишнього товариша тобто… А вiн кине – негiдник!!! Бо Іван i сам би ладен був кинути власне серце до струнких нiжок Гелени. Але ж iй то непотрiбно – бо вистачить з неi серця Степанового, яке вже лежить i б'еться там, немов викинута на берег риба… А з серцем заразом – увесь бiлий свiт… Та Степан розiйшовся не на жарт, намагаючись довести дiвчинi незмiрнiсть глибини свого почуття: – Я захищу тебе вiд будь-якоi небезпеки, люба моя Геленонько! Вiдведу бiду, вiр менi! Захищу вiд будь-кого i будь-чого: вiд тварини, вiд людини й навiть од виходця з того свiту!!! – Ой, Степаночку, твоiми б вустами тiльки мед пити! – Вважаеш, я марно хизуюся перед тобою?! – Нi, що ти!.. – Тодi як тебе розумiти, любонько моя?! – Дивись, ще нещастя на нас накличеш… – Ми будемо щасливi!!! – Степане!.. Розсмiявся юнак, майже дослiвно повторивши нещодавнi Йвановi думки: – Серце мое давно вже на сирiй землi перед тобою лежить, тож скажи тiльки – й увесь свiт там же опиниться! Жити буду – не вiдступлюсь вiд сказаного нiзащо! А схочеш вбити мене – то це зробити легко: варто тобi тiльки наступити й нiжкою своею гарненькою розчавити бiдолашне мое серце! Схочеш, щоби я вбив будь-кого, – вб'ю не замислюючись! От як кохаю тебе, квiтонько моя! Бери, бери життя мое… та все, що хочеш, бери!!! – А славу служби в гетьмана?.. – хитро спитала Гелена. – І слава – теж тобi! Тому й хочу ii заслужити, щоби поруч iз серцем своiм до нiжок твоiх бiлих теж покласти. – Разом з усiм свiтом? – З усiм свiтом бiлим… І знов почали вони милуватися й пестити одне одного, не помiчаючи нiчого довкола. Скориставшись цим, бiдолашний Іванко повiльно опустився на землю, де стояв – у густiй тiнi пiд старими вишнями, бiля самого тину. Прилiг, заплющив очi й лежав довго-довго, час вiд часу дослухаючись, про що воркували закоханi. Проте нiчого нового бiльш не почув, а оскiльки кожне нiжне слово, сказане Степаном або Геленою, лише сповнювало серце парубоче гiркою отрутою, зрештою спробував змусити себе нiчого не чути, затуливши вуха долонями. Катування тривало ще довго (Івановi здавалось – майже вiчно). Проте рано чи пiзно усе суще спливае у небуття… Скiнчилися й Івановi тортури: усiм тiлом юнак вiдчув, як по битому шляху, що вiв вiд дому, зацокотiли кiнськi пiдкови. Тодi парубок розплющив очi й побачив, що ясна нiч поволi спливла, змiнилася лагiдним лiтнiм свiтанком. Доки Іван лежав iз затуленими вухами, вже й пiвнi проспiвали, i пташки потроху почали цвiрiнькати. Нiкого не було вже нi на дворi, анi в садочку. Тiльки вiн на травi попiд тином… І у крайнiх вiкнах дому (там, де кiмната Гелени, ще недавно коханоi до нестями!) не видно жодного вогнику. Всi у домi поки що сплять, але невдовзi всi прокинуться. Отже, краще хлопцевi забратися звiдси подалi, доки нiхто його не помiтив. Іван зiбрався з силами, пiдвiвся й, похитуючись, немов п'яний, побрiв геть. Йшов, особливо не вибираючи напряму, не розбираючи дороги. Плентався, аж поки пiд ногами не захлюпала вода. Тiльки тодi вiдчув: ступням холодно i мокро. Подивився вниз: виявляеться, вiн забрiв по щиколотку просто в ручай, що дзюрчав довкола невеличкого березового гаю. Цiкаво, куди ж оце його занесло?.. Несподiвано на думку спав початок тужливоi пiснi: Там, де Ятрань круто в'еться, З-пiд каменя б'е вода — Там дiвчина воду брала, Чорнобрива, молода… Звiсно, струмочок цей – не рiчка Ятрань. Проте про дiвчину – оце вже точно! Дiвчина справдi гарна, молода. Блакитноока, з тугою пшеничною косою. Красуня така, що й у самому Киевi подiбноi не знайдеш, – Гелена Капля. Дочка заможного козака Семена Каплi. Мiж iншим, iй не треба навiть по воду самотужки ходити – на те в батьковому домi служницi е. А Геленi б лише бiля вiкна у свiтлицi сидiти, юнацькi серця бентежити, вiльну волю у вiльних людей красти, собi пiд нiжки точенi кидати… От i вiн зовсiм нещодавно – тiльки вчора ввечерi вiльним був, а зараз… Ой лишенько! Нiколи Іван навiть уявити не мiг, яка правдива ота проста народна пiсня, складена, мабуть, таким самим невдахою, безнадiйно закоханим парубком, як от вiн: Ти, дiвчино, ти щаслива: В тебе батько, матiр е, Рiд великий, хата бiла, Все, що в хатi, – все твое! Так, так – все мае красуня Гелена: заможних батькiв, величезну бiлу хату, приставлену до себе служницю, багатий посаг у скринях. А тепер, виявляеться, мае ще й нареченого завидного – товариша Іванового… тобто колишнього Іванового товариша Степана, сина козацького сотника Раковича. А Степан-то, Степан!.. Спочатку Іван щиро сподiвався, що його товариш (колишнiй!) такий самий безрiдний сирота, як вiн сам. Проте у Степана швиденько вiдшукався i заможний батько, i маеток. А тепер вiн ще й кохану Іваном дiвчину в умiло розставленi тенета заманив… Усе iм – багатим, заможним! Степану Раковичу та Геленi Каплi – миру та щастя, багатства та слави, дiтей та многая лiта… Все iм!!! А бiдному сиротi Івановi – нiчого! Нi-чо-го… І знов як у пiснi: А я бiдний, безталанний; Степ широкий – то ж мiй сват, Шабля, люлька – вся родина, Сивий коник – то мiй брат… Мало того: цi багатii ще й насмiлюються знущатися з тих, кого доля пiдло ошукала. Степан же казав: ось тобi, кохана моя Геленонько, серце Йванове, кинуте пiд нiжки, – роби з ним, що хочеш! Зрадник пiдлий – хiба товаришеве серце варте того, щоб кидати його пiд ноги дiвчинi?! Але хiба ж i сам Іван iз задоволенням не кинув би Степанове серце красунi Геленi пiд ноги?! Кинув би, ой кинув!.. Тiльки не вiзьме вона вiд нього нiчого – нi його серця, анi Степанового. Бо мае вже пiд ногами все! Отакi вони пiдлi, сатанинськi створiння – дiвчата… І хоча струмок аж нiяк не нагадував бурхливу Ятрань, впав Іван на колiна на його бережку, занурив розпечене гнiвом та соромом лице у чисту крижану воду – i стояв так, доки не оговтався. А коли випростався та звiвся на ноги, то вiдчув, що образ красунi Гелени змiнився iншим – якоюсь жахливою примарою iз зовнiшнiстю, що лише вiддалено нагадувала колись милий серцю, а тепер ненависний образ. Це була не дiвчина й не жiнка – якесь страхiття у лахмiттi, вкрите жахливими рубцями та кривавими ранами. Бридкого видiння все-таки не вистачило, щоб загасити у серцi вiдчайдушну жагу помсти. Тодi Іван уявив, як колишнього його товариша Степана страчують сотнями рiзних способiв водночас. На серцi ще трiшечки полегшало. Іван вiдiйшов вiд потока, впав на залиту лiтнiм сонечком галявину й замислився. Отже, якщо складена безвiсним невдахою (як от вiн!) пiсня так точно описуе усi його невдачi, то може, у пiснi ж мiститься також вiдповiдь щодо його подальшоi долi?! Мабуть, що так! Степ широкий… Шабля… Люлька… Сивий коник… Так, вiдтепер його шлях лежить на Запорiзьку Сiч i тiльки туди – на днiпровський острiв, де збираються такi ж сiромахи, як от вiн! Колись Іван мрiяв потрапити туди разом зi Степаном, проте тут, очевидно, iхнi шляхи розходяться: багатим та заможним личить служити у почтi самого гетьмана – це не для бiдних; незаможнiй же голотi мiсце на Хортицi – це не для багатих! Бiльш того, ранiше Іван якось не надавав великого значення спробам гетьмана Яна Мазепи закрiпачити голоту. Не вiн перший намагався зiгнути шиi вiльних козакiв ярмом крiпостi, не вiн i останнiй. Нiчого з того не вийшло – ну що ж!.. Але тепер Іван раптом усiею сутнiстю своею вiдчув небезпеку власного становища: а що, як гетьманський указ раптом набере чинностi… i вiн, вiльний вiд народження юнак, опиниться нiкчемним рабом або в Степана Раковича, або в його батька, або найгiрше – на подвiр'i в самоi Гелени?! Та нiколи, нiзащо в життi не стерпiти подiбноi ганьби!!! Та й навiщо терпiти?! На Сiч, на Сiч – тiльки там зберiгаеться острiвець жаданоi волi!.. Отже, йшли вони разом iз Степаном, iшли, а тепер розбiглись у рiзнi боки. І все. І край. Втiм, хто сказав, що запорiзький козак не здобуде собi слави власною шабелькою?! Ким були предки Гелени Каплi та Степана Раковича – либонь, такими ж безрiдними незаможними вiдчайдухами, як недоук Іван Богданович. І що, хiба ж не змогли вони звеличити себе i рiд свiй?! Господи Боже правий! Ти ж створив усiх людей однаковими, отже, всiм дав однаковий шанс – з низiв здiйнятися до самих вершин!!! Або ж навпаки: впасти на дно найглибшоi прiрви життя, щоб уже остаточно загинути там у безвiстi. А якщо так, то вiн, сирота Іван Богданович, негайно ж вiзьметься за виправлення свого життевого шляху… i шляхiв цих двох пiдлотних зрадникiв – Гелени Каплi та Степана Раковича. Нiчого, нiчого! Негiдник Степан вирiшив вiдкласти весiлля з Геленою на цiлий рiк… Навiть бiльш нiж на рiк – адже зараз лiто, а чеснi християни грають весiлля восени. Отже, попереду цiлий рiк i три-чотири мiсяцi. Строк довгий! Степан цього не розумiе – але ж за рiк i три мiсяцi багато чого може статися. Ой багато… Тому – на Сiч, на Сiч! Нехай Степан записуеться у сердюки, нехай служить у гетьмана – ще побачимо, де служити краще! Тим паче… Іван потягнувся, хруснув усiма суглобами й нарештi посмiхнувся iз справжнiм задоволенням – уперше за сьогоднi. Як добре, що вiн пiдслухав дещо цiкаве у перший же день перебування в маетку Раковичiв! Сотник – цей старий хрiн – було запiдозрив його, мало на гарячому не спiймав, та вiн вчасно од вiкна вiдскочив подалi й удав, що давно вже спить. Але ж дещо почув!!! І колись використае почуте. Е-е-е-ет… Іван навiть присiв вiд несподiванки. Очi його хижо звузились, нiздрi ж, навпаки, роздулися. Здаеться, придумав! Нарештi доля всмiхаеться i йому, безталанному… Отже, Степан мае рiд багатий i славетний, батька з маетком i достаток? І на службу до гетьмана поступити збираеться? Ну що ж… Якщо дуже-дуже схотiти, можна Степана всього цього позбавити. А може, й не тiльки всього цього, а заразом з усiм – i коханоi Гелени… Саме так!!! От тодi вони будуть на рiвних: дiвчина або Івановi дiстанеться – або ж нiкому з них. У будь-якому разi, не в змозi втамувати пекучу жагу кохання, Степан звiдае таких самих пекельних мук, яких звiдав сьогоднi вночi Іван. Тут одне потрiбно – терпляче почекати. Пiвроку, рiк, два – немае великоi рiзницi. За стiнами академii спудеi не вiдчували духу небезпеки, яким сповнилося повiтря тут, у провiнцii. Мiж тим, дiставшись iз Киева сюди, Іван майже одразу переконався: це ж саме вiдчувають всi тутешнi жителi! Останнi навiть гострiше – недарма ж бо старий сотник мав занадто вiдверту розмову з сином… І немае значення, хто на кого нападе i хто з ким воюватиме – украiнцi Гетьманщини з украiнцями Пiдляшшя, Август Другий i Станiслав Лещинський, iмператор Петро i король Карл. Головне, що вiйна станеться обов'язково! А пiд час вiйни… Та хтозна, як там усе повернеться! Вiйна пожирае одних i звеличуе iнших. Треба лише вловити момент, щоб схопити перемогу за руку, – i тодi весь свiт точно опиниться у твоему кулацi! Отодi й побачимо, хто пустопорожнiй хвалько, а хто справжнiй герой! І хто чие серце до чиiх нiг кине! І загалом, до чиiх нiг варто кидати серце й весь бiлий свiт… Іван пiдвiвся, вже впевнено, не хитнувшись жодного разу, повернувся до струмка, нахилився, вмився студеною водою. Мовив, недобре посмiхаючись: – Ну що ж, дякую тобi… рiченько моя Ятрань! Течи собi, течи. Я ще повернуся… Повернуся переможцем!.. Пiдвiв очi до неба, спробував зорiентуватися й визначити, де знаходиться дiм Семена Каплi, а прикинувши приблизний напрям – широким розмашистим кроком попрямував у протилежний бiк. Ще декiлька годин тому вiн був найщасливiшим у свiтi закоханим юнаком, упевненим, що мае найкращого у свiтi товариша. За цi ж години звiдав нестерпного болю та пекельних мук – бо кохана дiвчина жорстоко насмiялась над ним (хоча й довела, що водночас побоюеться його – i небезпiдставно!!!), а найкращий друг виявив бажання кинути його серце пiд ноги цiй недостойнiй дiвцi. Поганий день: бiдолашний сирота Іван втратив одразу i кохану, й товариша. Зате винайшов дещо взамiн – чiтку мету у життi та розумiння, як дiяти надалi. Й головне: нi Гелена, нi Степан, анi Степанiв батько не знали того, що Іван бодай щось пiдозрюе! Це давало юнаковi безперечну перевагу. Тож вiн був би найжалюгiднiшим невдахою у свiтi, якби не використав цю свою перевагу – обiзнанiсть щодо думок i дiй затятих своiх ворогiв. Лишилось едине – трiшечки почекати. А потiм дiяти… Глава з Рецепт вiд сердечного болю Паулю здалося, що до кiмнати на деякий час проникла iззовнi крижана вогка тиша дармштадтськоi ночi. Навiть дровини у камiнi перестали потрiскувати, хоча малесенькi язички полум'я продовжували лизати iхню обвуглену поверхню. – Ваша милосте… – нарештi насмiлився подати голос юнак. – Чого тобi?.. – Ваша милосте… Чи не зробите менi ласку, сказавши… Дуже кортiло спитати: «Кого Ваша милiсть зраджували протягом життя?» – проте з безмiрноi поваги до графа (а його повага все ж таки лишилась безмiрною, попри почуте зiзнання) Пауль мовив трохи iнше: – …хто саме зраджував Вашу милiсть? Рипнуло крiсло, Великий Магiстр трохи повернув голову у бiк юнака, скосив око i пробурмотiв крiзь стиснутi зуби: – Ну вже точно не ти, хробачок… – Ваша милосте!!! – Пауль кинувся на колiна, припав до руки Великого Магiстра, що покоiлась на пiдлокiтнику крiсла, i палко припав щокою до його тонких пальцiв, холодних та надзвичайно бiлих, немовби уся кров у жилах принца давно перетворилась на молоко. – Ваша милосте! Ну, як Ви могли таке тiльки… – Н-ну!.. – плавним рухом граф прибрав руку подалi вiд юнака. – Сiдай на мiсце, хробачок, i не бiйся: нiчого подiбного я навiть не думав – бо в iншому разi ти не перебував би зараз при моiй персонi. Заспокойся, кажу, i сiдай… У безбарвному голосi Великого Магiстра раптом брязкнули нотки роздратування, тому Пауль поквапився повернутись на свое мiсце, але спитав наполегливо: – Тодi хто? – А ти як гадаеш? Саме вiд тебе я хотiв би почути, хто, на твою думку, мiг зрадити мене? Вiдповiдай-но. Пауль заплющив на мить очi, уявив милi серцю, проте давно (аж цiлий рiк!) недоступнi обриси, й вiдповiв, здригаючись при кожному словi: – Мабуть, то була дiвчина, Ваша милосте. Дiвчина, яку Ваша милiсть щиро покохали, проте вона виявилась недостойною чистого свiтлого почуття, оскiльки… – Отже, ти вступив до братства вiльних каменярiв через поразку в коханнi? – Великий Магiстр немов крижаним ножем рiзонув палкi слововиливи Пауля, i той миттю замовк. – Бiдолашний мiй хробачок… – Так, Ваша милосте, ви вгадали, – у голосi юнака забринiли сльози. – А Ваша милiсть хiба так не вважають? – Ну чому ж… Я тебе добре розумiю. Тим паче, од самого початку вiкiв i донинi iсторii розбитого кохання схожi одна на одну, мов брати-близнюки. Кому ж iще знати про це, як не менi!.. – Звiсно, Ваша милосте! Адже Ваша милiсть живуть вiчно… – Скажiмо так: я бачив рiзнi часи й народи, – прошепотiв граф. Проте не звернувши уваги на уточнення, Пауль вiв свое: – Такi iсторii почали коiтися з бiдними хлопцями, вiдколи Бог створив цей несправедливий свiт! – Обов'язково незаможний парубок зустрiчав вродливу дочку заможних батькiв, – пiдхопив Великий Магiстр, – обов'язково закохувався в неi, а дiвчина, звiсно, вiдповiдала взаемнiстю. Проте батьки давно вже пригледiли iншого нареченого. Для iхньоi доньки шлюб цей був вигiдний у всiх вiдношеннях, крiм одного – дiвчина все-таки кохала бiдного студента… та зрештою слухняно мирилась iз батькiвським вибором й вiнчалася з нелюбом. – А я лишився нi з чим, – сумно констатував Пауль. – Ну, припустимо, не зовсiм так, – заперечив граф. – Бiдний студент – себто ти – вступив до братства «вiльних каменярiв», сподiваючись оволодiти таемними науками та отримати надзнання, за допомогою якого розраховуе повернути ситуацiю на свою користь. Хiба ж не так, хробачок?.. Великий Магiстр промовив це з кам'яною впевненiстю, причому обернувшись не до Пауля, а до палаючого камiна. Юнак навiть не вiдразу второпав, що граф все-таки звертаеться до нього, а не просто розмiрковуе вголос. А зрозумiвши, так i затремтiв на своему стiльцi: адже здогадка принца виявилась чистою правдою! – Звiдки Ваша милiсть знають… Великий Магiстр лише зiтхнув: – Облиш, хробачок. Вiдколи iснуе свiт, – а утворений вiн дуже-дуже давно, повiр менi на слово, – в ньому нiчого принципово не змiнилося. Краще скажи, як звуть твою пасiю? – Гретхен, – бiдолашний Пауль аж схлипнув, не зумiвши стримати пристрасних почуттiв. Здавалось, вони давно вже вщухли й назавжди похованi у найвiддаленiших куточках душi… Та варто було графовi здмухнути з них легенький сiрий попiл, як почуття цi знов зашарiлися й розжарили невтамовану колись спрагу нероздiленого кохання. Це було дуже й дуже болiсно, проте юнак раптом зрозумiв, що навряд чи у цiлому свiтi е щось… щось цiннiше за такий от душевний бiль… І за ii свiтлий образ, такий недоступний тепер… – Ну що ж, хробачок, не стану приховувати: i я теж колись був закоханий, – прорипiв Великий Магiстр, – i вважав, що у цiлому свiтi нiколи не було та й не буде вже дiвчини, прекраснiшоi, вродливiшоi й милiшоi вiд моеi коханоi. Принаймнi, менi так здавалось… Тiльки було це не тут i не зараз, а давно-давно. І за тридев'ять земель… Граф повiльно простягнув мармурово-бiлi руки до вогню, подивився на виблиски полум'я, що просвiчували через напiвпрозору шкiру пальцiв, долоней та зап'ясть. – Отже, Вашу милiсть теж зрадили, як i мене? – юнак спробував вкласти у своi слова якнайбiльше спiвчуття. – Ваша… Ваша Гретхен теж вийшла замiж за iншого? – Нi, все склалося зовсiм не так. По-перше, звали ii не Гретхен: у цих землях, де перебуваемо ми з тобою зараз, ii назвали б Хеленою. – О! Хелена – зовсiм як троянська царiвна, з-за якоi розпочалась велика вiйна!.. А може, це була саме вона – легендарна цариця Троi?! – Єлена Троянська? Хм-м-м… – Великий Магiстр на мить повернувся до Пауля, змiряв його оцiнюючим поглядом. – Вiтаю, хробачок: таке порiвняння – причому доволi точне – не спадало менi на думку впродовж усього мого довгого життя! Щиро вiтаю… – То що, вiйна з-за неi… – Нi-нi, хробачок, не з-за неi i не Троянська вiйна, оспiвана слiпим Гомером, – заперечив принц. – Проте вiйна справдi розгорiлася. І в ii полум'i чарiвна моя Хелена… – Його рiвний голос на мить здригнувся: – Вона зникла. Пауль хотiв щось спитати, та Великий Магiстр перервав його: – Ну от, бачиш – мiж нами вже виявилась рiзниця: я втратив кохання раз i назавжди – а ти поки що нi. – Але ж вона замiжня!.. – Нiколи не втрачай надiю, доки вас не роздiляе небуття смертi! Запам'ятай це, хробачок. – Так, Ваша милосте. – Гаразд. Втiм, мiж нашими iсторiями е й iншi вiдмiнностi. – Якi? – Примiром, з вiдчаю ти сам, своею волею потягнувся до потаемних знань, котрi сподiваешся отримати у нашому братствi. А скажи-но менi, якi ще виходи з ситуацii ти мiг би винайти? – Ну-у-у, Ваша милосте… – юнак нiяково похнюпився. – Я… Я просто не знаю! – Отакоi!.. – Але ж я обрав те, що обрав. – Але ж це було не вчора й не позавчора? – Так – цiла вiчнiсть вже минула. – Вiчнiсть – по-твоему, це скiльки? – Якщо чесно… Трохи бiльше року. – Рiк… – Граф чи то зiтхнув зневажливо, чи позiхнув вiд розчарування. – Отже, рiк, по-твоему – це вiчнiсть? – Але ж, Ваша милосте!.. – Господи, до чого ж молодь нетерпляча! Причому в усi вiки!.. – Так, я розумiю: адже Ваша милiсть прожили, мабуть, не одну сотню… а може, й не одну тисячу рокiв! І весь цей час – iз давньою незагоеною раною на серцi… Що Вашiй милостi один мiй рiк!.. Так, так, я розумiю… Пауль закусив губу. Немовби перейнявшись його смутком, принц поспiшив мовити втiшно: – Втiм, не зважай на останнi моi слова, хробачок: старше поколiння завжди не вдоволене молодшим. Так було й буде, доки стоятиме цей свiт. Коли ти пiдростеш, змужнiеш, а потiм посивiеш – либонь, згадаеш слова старого Магiстра. – Мабуть, що так, – погодився Пауль, зiтхнувши. – А тепер скажи-но… пiсля вiчностi очiкування довжиною в цiлий рiк скажи: який ще вихiд з вашоi безвихiдноi ситуацii мiг би ти знайти? – Не знаю, Ваша милосте, – щиро зiзнався юнак. – Так, нещиростi у твоему голосi не вiдчуваеться, – кивнув граф, – i це означае, що ти, слава Богу, кращий за одного мого давнього знайомого, котрий своею безглуздою поведiнкою, щирим бажанням зробити кар'еру, прислужившись недостойному володарю, загнав у повну безвихiдь i кохану мою Хелену, i мене… – Великий Магiстр помовчав, потiм закiнчив фразу: – Та й себе самого, зрештою, теж. Бо пiсля його негiдного вчинку всi ми, всi трое – i вiн, i я, i Хелена – змушенi були дiяти так, як дiяли. Змушенi були жити… i вмирати також! Осiнь 1708 року вiд Р. X.,неподалiк Батурина Холодний листопадовий вiтер так i намагаеться зiрвати лахмiття, яке й без того ледь прикривае дiвоче тiло. А може, це хваткi руки безсоромних московських солдатiв?! Богородице, заступнице наша, за що такий ганебний сором?! За що?! Мовчить небо, не вiдповiдае, тiльки тихесенько огризаеться далеким громом. Громом?! Гроза – у листопадi?! Воiстину, змiшалися пори року, i навiть небо готове впасти на грiшну землю, щоб поховати цей божевiльний свiт… І ii, нещасну, разом зi свiтом… А може, це i е вiдповiдь?.. От якби зараз та й вибухнула справжня гроза – така, немовби знов повернулась середина лiта! І впали б iз неба могутнi Божi блискавки, i спопелили б ii, нещасну, разом з цими клятими катами!!! – Ого! Ермилов, слыхал? Наши пушки бьют! – А как же, знамо дело, не глухой… Во сейчас зададут они им жару! – Попомнят, как супротив нас соваться. І слiдом за чужинською мовою – регiт, ненависний регiт мучителiв, що переходить у самовдоволене п'яне гикання. Нi, то не грiм серед похмурого осiннього неба – то артилерiя московитiв. А iхнiй безсоромний смiх – вiрна ознака, що нiхто не прийде визволити ii, нещасну. Бо нема кому: якщо загiн смiливцiв i поспiшав на допомогу, то потрапив у ворожу засiдку й зараз, мабуть, накивае п'ятами, розбитий наголову, розстрiляний гарматами, рушницями та пiстолями. І знову – бiль, рани, смерть… Пресвята Дiво, за що?! – Ну что, казак? – Та чого там… Та хоч би i тут – яка, зрештою, рiзниця… – Эй, казак! Ты б это… по-нашему бы гуторил, что ли!.. – А ви що – хiба по-моему не розумiете? – Ты мне смотри, разумом в харю не тыкай! Я те!.. – Ну добре, добре… Буду по-вашому, по-московскому. Я умею. – Вот хотя бы так. А то, понимаешь – «хиба» да хлеба… Чего хлебало разинул?! Ворона!.. І знов – ненависний регiт. І цокотiння копит позаду. Там трое вершникiв – це окрiм чотирьох пiших солдатiв, що безпосередньо охороняють ii. На конях позаду iдуть двое московитiв. А третiй – козак-запорожець. І не просто незнайомець якийсь – це ж Іван Богданович, з котрим вона познайомилась iще торiк! Вона тодi з двома хлопцями познайомилась: i з Іваном Богдановичем, i зi своiм судженим – Степаном Раковичем. Але то давно вже було – в якомусь iншому життi, мирному та щасливому. Бо зараз Іван зробився, бач, запорожцем, а хоче вiн… Богородице, заступнице наша Небесна!!! За що?! Кожного року святкуемо Покрова святоi Богородицi – кажуть, це козацьке свято. То невже ж ти прикрила вiд усiх напастей святою своею покровою цього негiдного байстрюка, цього сучого вилупка?! Де ж твоя справедливiсть, Богородице, заступнице?.. – Сто-о-ой… Солдати зупиняються, цокотiння копит позаду теж змовкае… майже: один кiнь продовжуе насуватись на неi… Об'iжджае повiльно… Гелена вперто втупилась у землю, так i в'iлася очима у своi босi, збитi до кровi ноги. Не звикла вона, молода заможна козачка, ходити босонiж, тим паче восени по полю та лiсу. От i збила ноги. Але це байдуже. Бо вiдчувае вона: смерть ii вже поблизу. Та перед смертю… Богородице, заступнице!!! Чом ти забарилася?! Спаси i збережи… Козацький кiнь зупинився перед нею. – Гелено! Вона вперто дивиться на бруднi скривавленi ступнi – аби тiльки не пiдводити голови, тiльки б не зустрiтися очима iз цим покидьком… – Гелено! Одне твое слово – i все одразу скiнчиться. Порив мокрого вiтру кидае в обличчя жмуток зiв'ялого листя. Восени життя лiсiв, полiв та лукiв згасае. Саме час згаснути i ii життю… Вона уперто зцiпила губи. Нема про що iм розмовляти. Нема… – Скажи тiльки, де нам шукати твого нареченого – Степана Раковича? А звiдкiля ж iй знати… – Не впирайся – тобi ж гiрше! «…твого нареченого – Степана…» Так. Лише минулого лiта вiн просив: «Зачекаемо трохи – наступноi осенi одружимось!» От i настала нарештi осiнь – але так вони й не одружились. Не встигли… Шкода. – Іване, навiщо ти це питаеш?.. – Гелена нарештi не витримала, розлiпила губи й заговорила, проте все ще не зводячи очей на головного свого мучителя. – Одне твое слово… бодай один натяк, люба моя Гелено, – i ти вiльна! Навiщо тобi впиратися?! Скажи, де Степан? Скажи, Гелено! Я ж насамперед про тебе пiклуюся, про твое життя, яке менi дорожче… – Эй, вы! Чего вы там гуторите промеж собою, а?! – Обожди, не бойся – мы против вас ничого лихого не помышляем! – Еще б вы попробовали что худое против нас задумать – я бы вас!.. – Та зачекай!.. – Слушай, казак! Я должен слышать и понимать все, что вы там промеж собою гуторите! Слышать и понимать все – не то испробуешь вот этого!!! За спиною лунае залiзний брязкiт. – Не грозися саблею – зря ты так. Да и если даже я буду по-вашому говорить, с ней-то что поделать?! Не умеет она вообще по-московскому… – А у меня вот небось да сумеет!!! Вдарили за спиною кiнськi копита, але Іван теж пришпорив коника i став на шляху невидимого вершника, загородив собою полонянку. Заiржали конi, вдарившись боками, а далi почулися слова: – Не суетися, я у ней все сам распытаю. – Ой гляди, казак! Не выпытаешь, куды гетманский посланец запропастился, – не миновать тебе дыбы да щипчиков каленых! Плачут по тебе щипчики, ой плачут – как по последнему каторжнику… – Не горячися… – Да одно мое слово – и тебя!.. – Дарма ты так. – Вот уж будет тебе тогда и «дарма», и тюрьма! На тому роз'iхались: тихенько лаючи «упрямца-казака», московит позадкував, Іван же повернувся до полонянки. Але тепер не лишився у сiдлi, а спiшився, зробив конвойним знак вiдiйти геть. Коли ж тi позадкували, упритул наблизився до Гелени, i хоча вона як i ранiше не пiднiмала очей вiд землi, мовив якнайлагiднiше: – Вислухай мене, благаю! Вислухай уважно, бо вiд того залежить багато що… й навiть саме життя твое! – Життя?.. Ой не бреши, Іване, – нiкому це не потрiбно, нi менi, анi тобi. – Що ти таке кажеш?.. – Життя! – дiвчина сумно всмiхнулася. – Ти, клятий негiднику, давно вже забрав його у мене. – Але ж ти жива! Грiх таке говорити. – Грiх?! – тут Гелена уперше з того часу, як прийшла на це сумне мiсце, повiльно здiйняла погляд на головного свого мучителя. – Це ти, сатано, грiшне говориш, грiх i робиш! Ти – не я. Я ж тримаюся на останнiй ниточцi, яку ти готовий перерiзати. – Хто?! Я?.. – здавалось, його образа була цiлковито щирою. – Що я зробив тобi поганого? Та нiчого! Тiльки едине – порятував у Батуринi… просто з обiймiв того московського пiдпоручника – не забула?.. Порив вiтру ледь не валить ii з нiг. Встояти! Тiльки б не впасти на колiна перед негiдниками!.. Гелена затремтiла усiм тiлом, а з-за спини пролунав роздратований вигук: – Н-но, казак, не забывайся! Что это ты там про нашего подпоручика в Батурине… – Я прошу: потерпи и не мешайся!.. – Чего-чего?.. Іван пiдбiг до московитiв, терпець в яких майже урвався, i про щось люто сперечався з ними хвилин десять. Потiм повернувся до Гелени, яка пiд час паузи обдумала свою вiдповiдь до единого слова: – Краще б ти, Йванчику, не рятував мене! Краще дозволив би загинути там, разом з усiма, у наглих обiймах московита, з яких… – О-о-о, ти згадала нарештi, що колись лагiдно називала мене Йванчиком!.. – Язик би мiй тодi краще вiдсох, якби знала, що розмовляю iз пiдступним змiем-сатаною!.. – Це я сатана?! – Ти! Ти!!! – Гелено, благаю тебе: думай, що кажеш… – А хто полюе на мене й на сокола мого ясного Степана?! Та ще й не один – бо ти повiв за собою цiлу зграю хортiв! Чого мовчиш – либонь, язика проковтнув i подавився ним?.. Погляд Гелени пiк немов розжарене залiзо. Іван не змiг витримати цей погляд, тож у свою чергу потупився. – Слышь, казак! Я уж вижу, ничего ты у ней не выпытаешь. Плохой из тебя пытошник – дай-ка я со своими молодцами поспрошаю… – Ось!!! Ось хто на тебе полюе! Вони – не я!!! Металевою хваткою вчепився Іван дiвчинi у плече, i як вона не пручалася, розвернув обличчям до двох московитiв, що примостилися на сухому мiсцi на невеличкому пагорку й звiдтiля спостерiгали за «переговорами». – Згадала пiдпоручника, з обiймiв якого я ледь вирвав тебе у Батуринi? – шепотiв Іван Геленi у самiсiньке вухо. – Поглянь на цих двох, поглянь на солдатiв, що стережуть тебе: цi старшини нiчим не кращi за того московита, а солдати навпаки значно гiршi! І якщо зараз же не зiзнаешся, де переховуеться порученець гетьмана Степан Ракович… Тодi нiщо… чуеш, Гелено?! Нiщо й нiхто не врятуе тебе вiд них!!! Якби руки в Гелени не були скрученi за спиною сирцевим ременем, вона б затулила вуха, аби через них не затiкала з Іванових вуст словесна мерзота. Проте руки надiйно зв'язанi, тож вона безсила… А вiн продовжуе нашiптувати свое: – До того ж, iх шестеро – це тобi не один пiдпоручник! Це вшестеро бiльша катiвня, вшестеро бiльша наруга. – Як смiеш казати менi таке?! – обурилась нарештi дiвчина. – А ще ж козак… Козаки одвiку захищали слабких, берегли старих, жiнок, дiвчат i дiтей, а ти!.. Ти!.. – Не я… – Кажеш, вони, московити? – Так. – Брешеш! Брешеш, собацюро! – Гелено!.. – А хто вiдшукав мене в Батуринi посеред рiзанини?! Може, теж московити?! Вiдсiч виявилась такою несподiваною, що Іван розгубився. – От, мовчиш! Бо у тiй кривавiй рiзанинi мене знайшов саме ти, упiзнав навiть у цьому лахмiттi… – А навiщо ти перевдяглась?! Навiщо промiняла своi строi на це дрантя… – Бо намагалася сховатись вiд тебе. – Вiд мене? – Так – сподiвалася, у лахмiттi не впiзнаеш. – Та я б тебе де завгодно й у чому завгодно пiзнав… – Бачу. – Але навiщо тобi ховатись?! – Бо ти переслiдуеш мене. От i у стiкаючому кров'ю мiстi, у самому вирi кривавоi рiзанини знайшов! Іване, навiщо це?! Краще б дозволив померти одразу… А так… Навiщо було тягти сюди? Навiщо, Йванчику?.. Почувши давне ласкаве звертання, вiн потроху отямився й, сумно наморщивши чоло, мовив якомога лагiднiше: – Щоб ти трохи охолонула, вiдiйшла вiд пережитого i спокiйно зiзналася: де переховуеться Степан? Болiсна посмiшка скривила гарненькi кораловi вуста. Гелена покивала головою, зiтхнула: – Іванчику, ну подумай добре: де б iще бути Степановi, як не поряд зi своiм господарем – гетьманом Яном Мазепою?! Вiн же у його почтi служить… – Правду кажеш. Але ж Степан залишив почет за гетьманським наказом. – Звiдкiля ти знаеш? – Бо коли я покидав табiр Яна Мазепи, то сам бачив… – А-а-а, ти покидав гетьмана? То ти – зрадник, Іванчику!.. – Цить, дурепа!!! Не смiй таке менi говорити!!! – О-о-о, як ти розхвилювався, – Гелена знов криво всмiхнулася. – Отже, я вгадала: ти навмисно зрадив гетьмана… – Нiкого я не зраджував! – крiзь зуби процiдив Іван. – Я полишив його табiр разом з iншими запорожцями, бо нам не видали обумовлену платню. Це гетьман Мазепа в усьому винен: обiцяв заплатити – як раптом виявилось, у нього грошей нема… – Знаеш, Іванчику… – дiвчина зробилася дуже серйозною. – Колись запорожцi боронили рiдну Украйну не заради дзвiнкоi монети, а заради самоi Украйни, заради народу нашого. Заради козацькоi честi, зрештою. – То побрехеньки, Гелено. То лише красивi легенди, що зосталися в думах, якi слiпi мандрiвнi кобзарi спiвають темним селюкам. – Але ж у думах тих – правда! Правда, Іванчику! – Якщо навiть так, то правда ця давно вже мертва. – Коли менi судилося побачити смерть цiеi правди!.. – Гелена схлипнула вiд напруження й закiнчила: – Коли менi таке судилося, то краще пiсля цього померти, бо лихi часи настали. Тож нехай вiднинi на нашiй розоренiй землi живуть самi лише лихварi та зрадники, очi яких не бачать нiчого, окрiм золота. – Нiчого окрiм золота, кажеш? – Іван аж скривився. – Тобi легко казати. Ти ж багачка, i Степан Ракович – единий син батька-сотника. Тож вам нiколи не зрозумiти незаможного безбатченка, який змушений… – А-а-а, то ти усе це з-за грошей затiяв?! – Гелена зневажливо вiдвернулась, уп'ялась поглядом у вкрите низькими сiрими хмарами небо, до якого дерева простягали обiдранi вiд листя вiти. – Не з-за грошей, а тому, що ненавиджу всiх вас, зарозумiлих заможникiв… – То це, по-твоему, я зарозумiла?! Бiдолашний Іван лише очi вiдвiв та пробурмотiв: – Нi, все перемiнилося. Ти навiть вдяглась у це дране лахмiття… Тепер ти стала такою самою, як я – незаможною. Тепер ми рiвнi у бiдностi нашiй… кохана моя Гелено! – Що-о-о?! «Кохана», кажеш?! – Так, панi мого серця, – продовжував Іван, тим не менш не насмiлюючись поглянути на дiвчину, – я кохаю тебе. І саме тому не насмiлився б учинити будь-що зле проти тебе. Це зайвий раз пiдтверджуе, що полюють на тебе московити, не я… – Йване!.. Стiльки ненавистi було в цьому короткому вигуку, що вiн нарештi наважився пiдвести очi на дiвчину. – А от ти, немилосердна – ти не кохаеш мене. – Я тебе ненавиджу, – крiзь зуби процiдила Гелена. – А кохання… Їдь собi у Московiю, яка тобi рiднiша за рiдну землю, знайди там рiвну собi та й милуйся, кохайся з нею досхочу!!! – Але ж колись ти розмовляла зi мною зовсiм по-iншому – мило й лагiдно. І я мав надiю… – Я розмовляла з тобою так, бо не знала, що замiсть серця в тебе – купка гною. А кохала i кохаю одного лише Степана, ясного мого сокола, за якого ладна померти. – Померти ти завжди встигнеш, – «заспокоiв» ii Іван. Гелена здригнулася, зiщулилась. – Але спочатку скажеш, де його шукати. – Та чом се ти впився у мене, нiби той клiщ?! Кажу ж тобi, шукай його бiля господаря, якому вiн служить вiддано… на вiдмiну вiд тебе, жалюгiдний найманець. – Вiддано?! Кому – гетьмановi?! Пхе!.. В голосi Івана було стiльки зневаги та презирства, що Гелена мимоволi здивувалася i пробелькотала неслухняними губами: – Так, вiддано… – Дурний вiн, Степанчик твiй, ой i дурний же! Бо якби розумним був, то вiддано служив би тобi, а не якомусь там Яну Мазепi, припадав би до нiжок твоiх струнких, а не возив би бозна-куди гетьманськi листи. От який вiн дурень! І пiдлабузник – бо вислужуеться перед гетьманом. А про тебе й не думае подбати. Листи… Та пху!!! – Ти такий впевнений щодо листiв?.. – Кажу тобi, що, полишаючи табiр гетьмана разом з iншими запорожцями, на власнi очi бачив, як Ян Мазепа пiдкликав до себе Степана Раковича i передав якогось важливого листа. Степан же вклонився низько i почав уважно вислуховувати гетьманський наказ… – Ти був там, чув сказане Степановi… – Нi, не чув! Тiльки бачив здалеку. – А ж я не була й не бачила зовсiм!.. – Але ж коли тебе знайшли у Батуринi, в тебе було послання вiд нього… При цих словах Гелена зашарiлася: адже тримала Степанового листа попiд серцем – на грудях, i коли клятий пiдпоручник розiрвав ii лахмiття, лист впав на землю. На ii нещастя, гвалтiвник помiтив це i хоча прочитати листа не змiг, проте побачив Степанiв пiдпис, а тодi закричав, що знайдено слiд небезпечного злочинця Раковича, за голову якого призначена винагорода – п'ятсот червiнцiв. От тодi iх i помiтив Іван: налетiв на пiдпоручника, збив його з нiг дужим ударом у скроню, i в ту саму мить, коли Гелена вже радiсно молила Небеса, сподiваючись на скоре визволення, намотав на кулак пшеничну дiвочу косу, притягнув ii просто до штабу московитiв i кинув пiд ноги ясновельможного князя Меншикова разом зi Степановим листом. Так i притягнув – без плахти, в однiй розiдранiй зверху донизу спiднiй сорочцi, зовсiм не давши прикритися… Потiм був цiлий тиждень у холоднiй, постiйнi допити… Й нарештi цей безглуздий похiд пiд конвоем далеко за межi мiста. Але ж тодi, у Батуринi, вiн навiть не дав iй анi хвильки на те, щоби прикрити сором… i всi це бачили… Пресвята Дiво, за що?! – Ну, чого мовчиш? Хiба це неправда? – Що?.. – Степан написав тобi листа. Хiба це неправда, питаю? – Правда. Але ж ти сам читав його – там немае жодного слова про те, куди вiн збирався iхати. – А на словах тобi хiба нiчого не передавав? – Нi. Писав лише, що, виконавши гетьманське доручення, на зворотному шляху заверне до Батурина. От я й чекала там… – Але ж ти перевдяглася! То може, ти зовсiм не вiд мене у такий спосiб ховалась, а Степановi знак якийсь подавала?! – Кажу ж: не хотiла вирiзнятися з юрби iнших нещасних, яких твоi товаришi-московити рiзали, немов отару безсловесних овець. – Навiщо? – Бо краще лягти у сиру землю разом з усiма, нiж жити з ганьбою. Якби я не вбралась у лахмiття, мене б убили не так скоро, як iнших. – Тобi й без того подарували цiлий тиждень життя. – Бо мене угледiв ти, шулiко. – Нi – бо ти Степанового листа зберегла! А треба було знищити. – Зi словами коханого на серцi й помирати легше. – А я тобi хiба не любий? – Нi. – Зовсiм? Гелена з презирством вiдвернулася. – Диви не прогадай! Одне твое слово – i врятуешся. – Яке це слово: про те, куди подався мiй любий Степан, – або про те, що ти менi все-таки любий? Іван поглянув на дiвчину з надiею, що несподiвано спалахнула у серцi, й невиразно промимрив: – Я щось неодмiнно придумаю – одне твое слово!.. Та в очах Гелени не було нiчого, крiм презирства: – Нi, Йване, навiть не сподiвайся. Я кохаю лише свого Степана i не зраджу нi його, анi себе. Де його знайти, не скажу. Бо не знаю. А якби навiть знала, то нiзащо б у свiтi не сказала! А так кажу: шукай вiтру в полi – таке мое слово! Тебе ж зневажаю як останнього пацюка. Що ж до московитiв, то це вовки лютi: вони не випускають свою здобич. Мене не випустять, тебе не випустять теж. Смерть твоя недалечка, ти це знай, Іванчику, – просто знай… i живи з цим далi… якщо тiльки зможеш жити! – Гелено!.. – Коли зараз менi судилося вмерти – помру: мабуть, така моя нещаслива доля. І краще померти, анiж хоч би слово ще мовити… Вiдвернулася Гелена, мiцно замружившись. І хтозна, якi картини проносились перед ii внутрiшнiм поглядом. Іван же очiкував, що вона порушить мовчанку, – але марно! Тут нарештi й московити з пагорка озвалися: – Ну что, казак, призналась она, где искать гетманского посланца? Аль полтыщи червонцев тебе и не нужны вовсе?.. Похнюпився Іван i сказав лише: – Нет, не созналася… Делайте с нею, что хотите, бо со мною и говорить больше не сбирается. – Эх, казак, казак, – один з московитiв хвацько пiдкрутив вуса, – да знаешь ли ты… да и она знает ли, что мои солдатики сей же час с ней сделают, ежели она языка своего поганого не развяжет?! Да я прикажу токмо… – От и наказывай солдатам своим, бо мне с нею не сладить, – сумовито зiтхнув Іван. – Потому не казак ты, а баба! По всему видать, баба! Га-га-га-а-а!.. Обидва московити заiржали немов огирi, засмiялися й солдати-охоронцi. Іван же повiсив голову, немов побитий собака, та вiдiйшов подалi – до одинокоi осики, що стояла далеко вiд лiсу, немов розвiдник, що випередив основний загiн. Там опустився на колiна, потiм на землю i закляк, заткнувши руками вуха, щоб не чути жахливих зойкiв та волань… * * * – Эй, казак, подымайся – едем назад, что ль!.. Вiн ошелешено позирнув на кiнного московита, перевiв погляд на солдатiв, що всмiхалися якось сито й задоволено, i далi – на непритомну Гелену, яка лежала горiлиць на тому самому пагорку. Мовчки пiдiйшов, зупинився бiля дiвчини, роздивляючись «роботу» солдатикiв: дуже блiда, тiло вкрите величезними синцями та саднами, розбитi губи, колись коралово-червонi, а тепер коричнево-сизi, мiцно зцiпленi зуби, широко вiдкритi очi, колись волошково-синi, а тепер блякло-склянi, в очах назавжди застигли бiль та безумство… І – кров, що тече по ногах, стiкае на сиру землю… Господи Боже святий, як же Ти допустив, щоб таке сталося?! І як це допустив сам Іван?! Нi: як вiн наважився улаштувати весь цей ганебний вертеп?! Адже краще за будь-кого Іван знав, що його колишнiй товариш по навчанню, а нинi гетьманський сердюк Степан Ракович не виконуе нiякого особливого доручення Яна Мазепи! А послання, яке вiн везе бозна-куди i про важливiсть якого Іван стiльки усього набрехав московитам, – то, мабуть, якась малозначуща цiдулка. Але ж вiн навмисно роздував чутки про «особливого гетьманського посланця», щоб хорти московського iмператора розпочали полювання на Степана i на всiх, з ким вiн був пов'язаний по життю… Вже вiдрядженi надiйнi люди, щоб схопити прилуцького сотника Раковича – дуже обережного та помiркованого чоловiка, який, втiм, прорахувався, не зумiвши вiдмовити сина вiд служби у гетьманському почтi. А з Геленою розправилися просто зараз, у його присутностi. І хiба ж не цього вiн прагнув – побачити розтерзаною i приниженою гордовиту красуню, що насмiлилась вiддати свое серце iншому юнаковi, сину заможного батька, насмiявшись над бiдним Іваном?! А чого прагнув – те нарештi й отримав! Але ж, Господи Боже всемогутнiй, – що ж це вiн накоiв?.. – Ну поехали, казак! Хватит на спорченну девку пялиться – про нашу душу на Украйне и неиспорченных хватит. Да еще вам останется. І знов – ситий задоволений регiт. А вiн усе стояв над тiлом дiвчини, повiсивши голову. Здавалось, Гелена вже не дихала, та перевiрити це Іван не наважувався. Мабуть, все-таки вмерла, сердешна… Втiм, варто було Івановi повернутися й поплентатись до спутаного коня, як страшна болiсна судома скорчила понiвечене тiло. Гелена вiдiрвала голову вiд землi та прошипiла крiзь зцiпленi зуби: – Будь ти проклятий, юдо!.. І дiти твоi, й онуки… а далi онукiв рiд твiй не пiде!!! Бо я тебе!.. Я тебе!.. Іван озирнувся, та один iз солдатiв вже встиг з розмаху вдарити ii по головi прикладом рушницi. Юшка так i полетiла на всi боки. – Живучая, курва, что твой угорь! – всмiхнувся один з московитiв. – Слышь, Ермилов, видал ты еще таких живучих? – А-а-а, все девки такие! Пока не приложешься хорошенечко чем-нибудь… – махнув рукою iнший московит i негайно напустився на солдата, що добив дiвчину: – А ты чего ружьем махаешь, как дубиной?! А ежли бы промахнулся да оземь прикладом, да сломал бы – тогда как?! Сверху вниз бить надобно аль штыком колоть. Дяр-рев-ня… – Ладно, будет те, поехали! Все скiнчилося, навiть розкаяння та сердечний бiль трохи вгамувались. Мабуть, далi буде ще легше. І поступово все забудеться. Не озираючись бiльше на розпростерте на пагорку мертве тiло, Іван розплутав ноги коня, скочив у сiдло й потрусив слiдом за московитами. Глава 4 Мрii здiйснюються не завжди – І що Ви зробили? – Прошу?.. – Що вчинили Ваша милiсть з негiдником, котрий насмiлився робити капостi Вашiй милостi та коханiй дiвчинi Вашоi милостi? – Капостi?! Ти сказав – ка-по-стi?.. Вiдчувши у голосi Великого Магiстра просто безмежне здивування, Пауль миттю пiдвiв на нього очi, водночас намагаючись вгадати, чим це невдоволений граф. – Певно, що так… Бiльш нiчого юнак вимовити не встиг, бо побачив, що принц… всмiхаеться!!! Пауль не вiрив власним очам. Спочатку вiн вирiшив, що то не усмiшка, а лише гра тiней вiд мерехтливого свiтла камiна. Коли ж плечi принца почали ледь помiтно смикатись – вирiшив, що Його милiсть змерзли i що це дрижання спричинене надмiрно холодним для лiтнього чоловiка повiтрям кiмнати. Й лише коли до вух юнака долинули дивнi звуки, що вiддалено нагадували хрип загнаного коня, остаточно збагнув: Великий Магiстр таки смiеться!.. Але над чим?! – Не суши собi мiзки, маленький мiй хробачок, – все одно не зрозумiеш! Не раджу… – мовив нарештi граф, коли пауза у розмовi затягнулась понад межу пристойностi. – Але ж, Ваша милосте!.. – Хробачок ти мiй дорогенький, ти ж так i сказав: «Капостi»! Sancta simplicitas![1 - Свята простота! (Лат.)] «Ка-по-стi»!.. – Принц ще посмiявся, потiм пояснив серйозно: – Висновок простий i очевидний: ти навiть уявити не можеш, на що виявився здатним вiн… ну, коротше, той чоловiк. І заради чого?! Аби лише прислужитися вельможному володаревi! «Капостi»… Ти називаеш наймерзеннiшi вчинки таким простим словом – «капостi»… – Але хiба не вiрнiсть господаревi та священна присяга… Пауль одразу ж пошкодував, що сказав це, бо на обличчя Великого Магiстра немовби темна хмара насунулась, а з грудей вирвався такий болiсно-проникливий стогiн, що юнак вiдверто злякався. – Втiм, i я був не набагато кращим вiд свого ворога. Бо не тiльки вiн – я теж намагався вiрою i правдою служити своему господаревi. Інодi трапляеться так, мiй юний хробачок, що коли прагнеш в усьому перевершити свого ворога, стати кращим там, де вiн став гiршим, якось непомiтно перетворюешся на його двiйника. На такого самого негiдника… – Як це, Ваша милосте?! – А так, що, не помiчаючи власних вад, а приписуючи вороговi своему iстиннi та уявнi недолiки, ти тiльки те й робиш, що вдосконалюеш самого себе – разом iз усiма недолiками. А вiдтак нарощуеш бревно у власному оцi… Так бувае, мiй хробачок. На жаль, бувае! – І ви… – Ми обидва служили володарям, якi зчепились у смертельному двобоi, обидва мрiяли вислужитися – тому теж заворогували, хоча ранiше певною мiрою приятелювали. І навiть не розумiли, що цiною наших кар'ерних зусиль е дiвчина, котру ми обидва кохали до нестями… але яку зрештою вбили нещадним своiм змаганням!! Така цiна!!! Господи, така непомiрна цiна!.. Останнi слова Великий Магiстр прокричав так голосно, що Пауль зрозумiв: давня душевна рана остаточно не загоiлась навiть упродовж багатьох столiть. Що ж за трагедiя схована у серцi старого мов свiт графа?.. – Але ж, мабуть, нiчого не можна було вдiяти, – попри те, що насправдi Пауль не розумiв анiчогiсiнько, вiн спробував удати розумiння. – Ну-у-у… Тодi я теж так вважав, – кивнув Великий Магiстр. – А тепер? – Що – тепер? – Тепер теж вважаете, що нiчого не можна було вдiяти? – Тепер!.. – Великий Магiстр знов посмiхнувся. – Тепер я став зовсiм iншою людиною. Я давно вже не самонадiяний, самозакоханий юнак, яким був колись. Тепер я, звiсно, дiяв би удесятеро обережнiше й розсудливiше. А тодi… Принц тiльки зiтхнув i замовк, та оскiльки Пауль не наважився заговорити, закiнчив сам: – А тодi ми з колишнiм моiм другом вгрузли у нещадну бiйку. В таку нещадну криваву вiйну, з якоi майже не мали шансiв вийти живими обидва або ж поодинцi. Зрозумiй, хробачок: хтось iз нас просто мусив загинути! – І вiн загинув? Ну-у-у, ворог Вашоi милостi, маеться на увазi… – А звiдкiля ти взяв? – здивування графа здавалося таким природним, що Пауль мимоволi упiймався на гачок. – Бо Ваша милiсть живi, отже, ворог Вашоi свiтлостi… – Тодi, пiд час вiйни, мiй ворог теж лишився серед живих. – А хто ж тодi… – Хелена. Кохана моя Хелена… i його кохана теж. Нi вiн, нi я не померли – загинула вона. Отак, мiй хробачок. – Ваша милосте!.. – Так, безперечно, так: тепер би я двiчi, тричi подумав, перш нiж вчиняти те, що вчинив у тi буремнi роки. Але тодi життя здавалось менi простим i зрозумiлим, немов голий стiл, навiть скатертиною не покритий. Ми грали один проти одного – i програли обидва. Бо наше кохання, кохана наша дiвчина… моя Хелена померла страшною наглою смертю через нас обох. Ця смерть навiки випалила мою душу, немов безжальне сонце, що випалюе пiски й камiння пустелi. – І що ж тодi зробили Ваша милiсть? – Тобто?.. – Що саме Ваша милiсть зробили з тим ворогом? Невже не спробували розшукати його i вбити? Вiдiбрати життя так само, як вiн вiдiбрав життя у коханоi дiвчини Вашоi милостi? – Життя в Хелени вiн не вiдбирав. Не вiдбирав i я – нiхто з нас безпосередньо не вбивав ii. От бач, ти й досi не розумiеш… Пауль зiбрався було заперечити (мовляв, чого там – усе яснiше сонця ясного), та його зупинив суворий погляд Великого Магiстра. – Ми змагалися один з одним, юначе. Змагались заради неi – доки замiсть законного призу переможцевi вона не перетворилась на безпомiчну заручницю нашого змагання – так само, як перетворилась на заручникiв решта наших близьких. Обидвi нашi сiм'i. А безчеснi люди не церемоняться. Безчеснi люди безжально знищують заручникiв. Сталося так, що насамперед вони вiдiбрали дорогоцiнне життя в Хелени. І не тiльки життя, а й дiвочу цноту. Почувши таке, Пауль мимоволi здригнувся, граф же нiби почав розмiрковувати вголос сам iз собою: – А розшукати i будь-що вбити ворога?.. Так, це був вихiд… – Та раптом всмiхнувся знов-таки сухо й ледь чутно, потiм докiнчив: – Єдиний вихiд, який тодi здавався менi достойним. Твоя правда, хробачок: я справдi намагався зробити це. Так само, як i той негiдник шукав зустрiчi зi мною… 27 червня 1709 року вiд Р. X.,неподалiк Полтави Он вiн!!! Он там – на невеличкому пагорку окрай поля, що перетворилося сьогоднi на поле кривавоi битви… – Ракович – куди?! Нумо стiй, скажений!!! – Нi! Там вiн!.. Ах ти ж!.. – Хто?! – Вiн!.. Вiн!.. Стривай-но, байстрюче, я тобi!.. – Хто??? Де??? – Вiн!!! Йди-но до мене, зраднику!.. Але за три кроки вiд них у тучний чорнозем ляпнулось ядро, гнiт якого майже догорiв. Не маючи найменшоi змоги пояснювати щось далi, Степан миттю скочив у сiдло, пришпоривши коня, й хижим птахом понiсся у саму гущу битви, заразом витягаючи з пiхов шаблю. За мить ядро вибухнуло, але вже десь далеко позаду – та вiн навiть не озирнувся подивитись, що ж сталося з iншими сердюками. Це вже анiскiльки не хвилювало Степана: адже там, на пагорку край поля, вiн побачив свого колишнього товариша, а з деяких пiр кревного ворога – Івана Богдановича! Нiбито той сидiв на конi, вдягнений у московитський драгунський мундир, дивився у бiк шведського обозу, вперши обидвi руки у боки… й зухвало насмiхався над невдахою-сердюком. Степановi навiть здалося, що Іван зверхньо, з огидою промовляв до нього: – Гей, ти, собацюро паршивий, пiдлабузник гетьманський! Що, примостився вози з оскуднiлим королiвським скарбом стерегти – ото й уся твоя доблесть?! А у битву кинутись боiшся?! А може, шабля твоя затупилась чи порох у пiстолi вiдсирiв? Ах ти ж!.. А ще козаком колись називався! От тодi Степан i крикнув: «Стривай-но, байстрюче…» – а вже за мить не мчав – яструбом летiв до того пагорка, де стояв… Тобто де за мить до того стояв його найлютiший у свiтi ворог… …а тепер не було вже нiкого!!! Де ж подiвся цей нiкчемний жалюгiдний боягуз Іван Богданович, який тiльки i вмiе, що мститися безпомiчним, пiдступно захопленим у полон дiвчатам, разом з iхньою чеснотою вiдбираючи саме життя?! – Іване, Йване!!! Де ти, сучий сину?! – гукнув Степан, пiдводячись на стременах. – Иди-но сюди, мерзотнику, – я вб'ю тебе! Розрубаю навпiл, вiд макiвки й до самого сiдельця!!! Зненацька на Степана налетiв зовсiм iнший вершник – уже лiтнiй чоловiк у заляпаному чи то чужою, чи, може, своею кров'ю багатому мундирi. Та за мить до того Ракович вiдчув небезпеку, тому встиг розвернутися праворуч, пригнутися до гриви свого коня i тим самим ухилитись вiд неминучоi загибелi – бо ворожа шабля розсiкла повiтря бiля самого вуха. Тут же Степан рубанув у вiдповiдь так, що кров фонтаном бризнула з розпоротого боку ворожого вершника. Той почав падати з коня на землю, та юний сердюк вже вiдвернувся, знов пiдвiвся у сiдлi й озирнувся довкола, шукаючи того, з ким мрiяв зiйтись у справжньому смертельному двобоi. Але Івана Богдановича нiде не було видно: нi на пагорку, анi на пiвдорозi вiд пагорку до того мiсця, де стояв Степан, анi на чвертi дороги… Нiде!.. – Йване, де ти?! Я йду до тебе – готуйся зустрiти лиху смерть!!! Та замiсть Івана Богдановича на Степана налетiли вже три вершники – такi ж молодi завзятi рубаки, як вiн сам. Одного Ракович звалив пострiлом з пiстоля, з двома iншими довелось рубатися хвилин п'ять. І от обидва вороги покотилися на витоптану кiньми та людьми землю… Щоправда, тепер Степан був поранений у лiву руку, але не надто серйозно: рухати нею сяк-так мiг… А шаблю ж тримав правою! Та й болю вiд рани майже зовсiм не помiчав. Бо найбiльшим, найстрашнiшим для нього був бiль сердечний: адже Іван Богданович усе не з'являвся – немов крiзь землю провалився! – Що, пацюче, злякався?! Не бажаеш зi мною битися?! Нiхто не вiдповiв на розлюченi Степановi вигуки. А може, то зовсiм не Іван стояв на пагорку?! Може, був це хтось iнший, лише вiддалено схожий на нього. Просто Степан стомився, марно чекаючи нагоди взяти участь у жорстокiй бiйцi, разом з iншими сердюками охороняючи шведський обоз i свого повелителя Яна Мазепу… Стомився настiльки, що уражене самолюбство та роз'ятрена уява намалювали на пагорку образ смертельного ворога, i вiн кинувся у битву, забувши про клятву вiрностi, про обов'язок перед гетьманом i товаришами-сердюками… Або то була загалом не людина, а примара?! Може, Іван вже загинув у цiй самiй битвi, й на пагорку означилась лише його зрадницька грiшна душа, яку за величезнi грiхи не бажало приймати нi небо, анi навiть саме пекло?! А може, Іван загалом не брав участi в сьогоднiшнiй битвi, у якiй московське вiйсько надiйно ховало военну славу шведiв та украiнцiв… Нi – це точно був Іван, хай йому грець! Небо чи пекло, сей свiт або той – яка, зрештою, рiзниця?! Де б вiн не був… Про це Степан i поспiшив заявити уявному супротивниковi: – Ну стривай, стривай – ховаешся вiд мене, байстрюче, то я сам прийду по твою нiкчемну душу! Я знайду тебе, i з неба скину, i з-пiд землi дiстану! От тодi й побачимо… Останнi слова Ракович вимовив, нахилившись iз сiдла, аби взяти жменьку землi та прикласти до рани. І добре, що так – бо наступноi ж митi кiнь пiд ним сiпнувся й почав повiльно осiдати: призначена вершниковi куля влучила у шию скакуна. Падати було низько, тож Степан встиг вiдкотитися убiк, завдяки чому вбитий кiнь не притиснув своею вагою ногу вершника. Тiльки-но Ракович скочив iз землi, як побачив московського драгуна, що нiсся просто на нього. Іншого виходу не було: рiзко викинувши руки вгору й загорлавши щодуху, Степан кинувся назустрiч смертельнiй загрозi. Переляканий буланий кiнь здибився, шарахнувся убiк. Драгун не змiг утриматися в сiдлi й вiдлетiв назад, вдарився потилицею та й лишився лежати нерухомим: мабуть, звернув в'язи. Степан швиденько упiймав переляканого коника й тiльки-но скочив у сiдло, як десь лiворуч пролунав вiддалений сигнал рiжка, потiм ще i ще… – Що-о-о?! Вiдступ?! Разом iз пекучою хвилею сорому у скронi миттю вдарила думка: якщо iхне вiйсько вiдступае – як же його поединок з Богдановичем?! Вони ж так i не зустрiлись, так i не схрестили шабель у двобоi… Але шведи вiдходять, отже, вiдступають i сердюки. Отже, вiн теж мусить вiдступити! Бо повинен захищати свого господаря гетьмана, якому присягався служити вiрою i правдою!!! Та хiба ж вiн вже не зрадив Яна Мазепу, самовiльно кинувшись у бiй з примарою?! Е-е-ет, нехай вже буде, як е… Знов пiдвiвся Степан на стременах, знов почав озиратись у пошуках ворога. І побачив, що на нього несеться мало не з десяток вершникiв! Боже, та звiдки вони тiльки беруться?! А в нього ж пiстоль не заряджений, лiва рука так i лишилась не перев'язаною… Та вибору вже не було: вiн мав або померти на мiсцi, або якнайдорожче продати свое життя, забравши на той свiт принаймнi трьох… ну, хоч би i двох… а може, навiть одного-единого ворога! Степан не надто усвiдомлював, чим завершився останнiй у його життi бiй, скiлькох драгунiв вiн звалив на землю, перш нiж сам опинився пiд кiнськими копитами, й криваво-чорна пiтьма застелила все довкола… Усе застелила пiтьма – окрiм одного-единого, найненависнiшого i на цьому, й на тому свiтi обличчя: колишнiй його товариш по академii, а нинi смертельний ворог кривився вiд глузливого смiху. Бо лишившись живим, вiн все-таки перемiг! А наречена Степана Раковича, бiдолашна збезчещена Гелена, едина у недовгому його життi по-справжньому кохана дiвчина, з якою вiн так i не встиг повiнчатися, – вона, ii кров, ii спаплюжена чеснота лишилась невiдомщеною… І головне, хто кого знайшов на сiм чи на тiм свiтi: вiн – цього байстрюка Івана… чи, навпаки, клятий вилупок усе-таки сам вiдшукав його?! Причому вiдшукав, коли Степан вже не мiг поворухнути нi рукою, анi ногою. Коли пальцi розгинаються самi собою, не втримуючи зламану шаблю… Господи Боже всемогутнiй, де ж Твоя найвища справедливiсть?! За що така ганьба?! За що?.. * * * Вiд самого початку битви Івана Богдановича охопило розчарування, оскiльки його найбiльшiй, найпотаемнiшiй мрii, схоже, так i не судилося здiйснитись: адже проти вiйська московського iмператора стояли самi шведи, а сердюкiв Івана Мазепи щось нiде не було видно. Але ж гетьман Мазепа, цей старий лис, безумовно вступив у бiй разом зi своiм союзником Карлом Шведським. Тодi де ж його люди? Де?! Де вiн – гетьманський сердюк Степан Ракович?! Що шведський король ганебно програе, було зрозумiло ще навiть до початку безглуздоi, з усiх точок зору, бiйнi. Насамперед, московське вiйсько було удвiчi чисельнiшим вiд шведського та значно краще озброеним. А що вже говорити про припаси московитiв!.. Тож шведи могли виграти лише в одному-единому випадку: якщо король Карл докладе неймовiрних зусиль та виявить весь свiй стратегiчний генiй – оце справдi було можливим… …якби не поранена нога! Отак завжди трапляеться у паскудному земному життi: через якусь дрiбничку все йде вiтром. Як от зараз: мiнливий хiд битви вимагав присутностi головнокомандувача то в одному мiсцi, то в iншому – а вiн лишався прикутим до своеi польовоi ставки, не мiг особисто пiдбадьорювати хоробрих шведських воякiв! Не дивно, що вони здригнулися i поступово почали здавати позицii одну за одною… Але все це не надто турбувало Івана. Його мало непокоiла смерть, що розкошествувала на полi неподалiк Полтави. Богданович свято вiрив у те, що не загине сьогоднi нi вiд кулi, нi вiд шаблi, нi вiд багнета, анi вiд протазана: це уявлялося просто неможливим! Бо не битва як така його цiкавила, а один-единий двобiй… Значно бiльше, нiж долею двох iмперiй – Шведськоi та Росiйськоi, – бiльше, нiж долею рiдноi землi, за яку вкотре вже тягались черговi iмперii, бiльше, нiж поразкою одного вiйська та виграшем iншого, бiльше, нiж славою та престижем Карла Шведського або Петра Великого, переймався Іван Богданович власною помстою, яку давно омрiяв, давно затiяв, давно почав утiлювати у життя i яка зараз мала досягти кульмiнацii: Іван саме пiдготував Степановi невеличкий «сюрприз» – новину про арешт його батька. Саме так! Звiсно, у непростiй ситуацii, що склалася, прилуцький сотник Ракович поводився дуже й дуже розумно та обережно – тобто будь-що утримував нейтралiтет, не пристаючи на бiк жодноi з конфлiктуючих сторiн, жодним чином не виявляючи своiх симпатiй чи антипатiй. Але ж… Але хiба ж вiн не був батьком Степана Раковича – того самого «особистого порученця з особливо таемних справ» гетьмана Яна Мазепи, на якого зараз полювала щонайменше дюжина шпигунiв московського iмператора?! А якщо сотник не пристае вiдкрито на бiк московитiв, то чи не свiдчить це про щось бiльше – про добре прихованi стосунки зi шведами?! Мiг же вiн таемно спiзнатися зi зрадником – пiдданим анафемi гетьманом Яном Мазепою – через непутящого свого сина, гетьманського сердюка Степана Раковича… Ой, пане сотнику, пане сотнику! Зважували ви, зважували, рахували, рахували – i насамкiнець прорахувалися!.. Бо минулого тижня вас тишком-нишком заарештували, а зараз без зайвого шуму везуть подалi вiд рiдних Прилук. Нi, мабуть, уже привезли куди слiд, i в напiвтемному пiдвалi кат уже витягае з вас увесь пiдспiдок. Разом iз жилами. Ну, то нiчого: сотник Ракович – людина здорова, не один допит iз пристрастю витримае, перш нiж життя полишить його понiвечене тiло! А що там кати дiзнаються вiд нього (або чого не дiзнаються), це Івана не хвилювало. Вiн мрiяв лише про одне-едине: зустрiтися на полi бою зi своiм смертельним ворогом Степаном, збити його з коня, притиснути до сироi полтавськоi землi й виплюнути просто в його зрадницькi очi: «Ну от i все! Наречену твою збезчестили московити, батька твого вони закатують на смерть – а твое життя зараз вiдберу я власноруч!» І з цими словами випустити з нього кров, немов iз борова: нехай цей негiдник, цей пихатий самозакоханий гусак подохне в Івана на очах! А вже потiм можна буде покликати товаришiв-московитiв i гордо заявити: ось вiн – особистий порученець з особливо таемних справ гетьмана Яна Мазепи, якого наздогнав та позбавив життя на полi бою особисто я! Ну, пiд час битви iншого виходу, нiж убити порученця, не було… але про всi порученськi таемницi можна довiдатись у його батька, це вже справа вмiлого ката!.. Богданович мрiяв саме про це: побачити на власнi очi, вiдчути пiд своiми руками негiдну Степанову смерть! Мрiяв так палко, що навiть увi снi не раз бачив цю сцену, таку солодку його серцю… І ось лише за один-единий крок до торжества все зривалося: на полi бою сердюкiв Яна Мазепи не було! Тож як вiн тепер зiйдеться у смертельному двобоi зi Степаном Раковичем, зiб'е його з коня, притисне до землi й «потiшить» останньою новиною про старого батька, перш нiж зарiзати?.. А може, гетьман Мазепа зi своiми сердюками десь-таки неподалiк?! Зараз би тiльки роздивитись… Пришпоривши коня, Іван вивалився з битви, виiхав на невеличкий горбочок обабiч поля… i звiдти, через сивий серпанок порохового диму вгледiв-таки нарештi гетьманський почет. Його смертельний ворог може бути там i тiльки там! Тож уперед!!! Але дiстатись до сердюкiв було, звiсно, не так вже й легко. Прорубатися в напрямку шведського обозу Івановi довелось не прямо, а забираючи все бiльше лiворуч. Коли ж майже дiстався того мiсця, то зачув заклик одного, потiм декiлькох сигнальних рiжкiв: шведи вiдступали. – Степане, Степане! Де ти?! – загорлав Іван, майже втративши здоровий глузд вiд несамовитого розчарування. – Бiжиш разом зi своiм боягузом-господарем?! Нi-i-i, не вийде!!! Виходь зi мною битися, негiднику! Я тут – чуеш?! Я i ти!!! І з подвоеною силою запрацював шаблею, немовби весь сьогоднiшнiй день зовсiм не бився, а тiльки-но пiдвiвся з лiжка, вмився крижаною колодязною водою i був свiжим та бадьорим. Та де там!.. Шведськi вояки здавали займанi позицii, проте самовiддано боронили обоз, цiною власного життя даючи можливiсть вiдiйти насамперед своему пораненому королевi та його вiрному союзниковi – старому гетьману Яну Мазепi. А отже, i його сердюкам… Дiдько б забрав iх усiх – тих, хто зараз заважав Івану Богдановичу здiйснити найпалкiшу за все його життя мрiю: зiйтися в поединку з його особистим ворогом – зi Степаном Раковичем!!! Утiм, як не кляв вiн упертiсть шведiв, справi це жодним чином не допомогло: до сердюкiв вiн так i не дiстався. Скориставшись прикриттям, тi вiдiйшли першими, виводячи своiх ватажкiв з-пiд потужного удару московитiв. Нi, не судилось йому вiдiбрати Степанове життя, насолодившись розгубленiстю та безсилою люттю цього хвалька! Дарма Іван заздалегiдь торжествував, дарма бачив вiщi сни про свое торжество… Так думав Богданович по завершеннi битви, коли пустив стомленого коня неспiшною ходою у напрямку табору московитiв. Коли побачив щось дивне: мiж чотирьох мертвих росiйських драгунiв спиною до нього лежав загиблий чоловiк у сердюцькому мундирi. А що, як раптом!.. Похмурих думок як не бувало. Зiскочивши на землю, Іван пiдбiг до трупiв, що привернули його увагу, впав на колiна й рiзким рухом розвернув мертвого сердюка обличчям до себе. Так i е: мiж порубаних драгунiв лежав мертвим заклятий його ворог – Степан Ракович!!! Як же вийшло, що шукав вiн його, шукав – i не зустрiв?! Чом не вiн, а iншi обагрили шаблi кров'ю негiдника?! І чому Степан здох, так i не дiзнавшись про долю свого старого батька?! О Господи, чом же Ти такий несправедливий, що не даеш нам, простим смертним, насолодитися витонченою, ретельно пiдготовленою помстою!!! Ось i йому, Івановi Богдановичу, лишилось одне-едине задоволення – стояти навколiшках бiля бездиханного Степанового тiла й нагло, але безсило всмiхатися в його широко розплющенi, проте вже мертвi зiницi!.. Ну, нiчого, нiчого… Вiн мертвий – а мертвi, подейкують, вiдають усе, що коiться на нашiй грiшнiй землi. Либонь, нiкчемна Степанова душа, якою зараз опiкуються вiдьми, чорти та iншi пекельнi завсiдники, бачить муки свого старого батька, якого катують у далекiй iмперськiй в'язницi. Тож нехай мука ця додасться до опiкiв од вiчного полум'я, в якому його нечистий дух смажитиметься довiку!!! Богданович сумно зiтхнув (шкода все ж таки, що не вiн вiдiбрав життя в Степана!), пiдвiвся, обтрусив пил та бруд з колiн, плюнув на холодний труп свого затятого ворога – а далi скочив на коня й поiхав своею дорогою. Тепер лишалось привести завтра на це мiсце одного зi шпигунiв iмператора Петра i сказати: «Ось вiн – особистий порученець з особливо таемних справ гетьмана Яна Мазепи! Як бачите, вiн мертвий – тож про гетьманськi таемницi нехай розповiсть його старий батько: вiн не мiг не бути посвяченим у справи зрадника-синка…» Не виключено, московити чимось нагородять Івана за вiрнiсть: адже обiцяли за голову Степана Раковича п'ять сотень червiнцiв! От i буде бодай сяка-така компенсацiя за пережите нинi розчарування… Нiчого: хай краще так, нiж зовсiм нiяк! Глава 5 Стрiлою через степ – Ваша милосте… – Що? Звiсно, Паулю було дуже й дуже незручно звертатися з подiбним запитанням до самого Великого Магiстра… але й утриматись вiн теж не мiг: – Ваша милосте, скажiть, будь ласка, от що. Ви тiльки-но обмовились, що вбивство свого ворога вважали колись единим достойним виходом з ситуацii. Мабуть, я не надто добре зрозумiв усю глибину думки Вашоi милостi… Але тут юнак все-таки замовк. Бо вiдчув, як невидима, але дужа рука залiзною хваткою стискае його горло. Справдi, коли взяти до уваги, що його запитання звернуто не до якоiсь пересiчноi людини, а до самого Великого Магiстра, тодi, звiсно… – Чом же ти замовк, мiй маленький хробачок? Паулю здалось, що пильний погляд принца зараз пробуравить його чоло у самiсiнькому центрi. Вiн весь зiщулився, але промовчав. – Отакоi! Бачу, ти вже зрозумiв, що вiдiбрати у ворога життя – то надто легко. А от забрати у ворога все, що для нього найдорожче, й лишити при цьому серед живих, аби вiн, ошуканий, мучився цим щодня, щогодини, щохвилини, – оце i е найжахливiша кара! – Так, Ваша милосте, – на знак повноi згоди юнак схилив голову. – Ну-ну, хробачок, не сумуй! Згадай-но, що тодi, давно-давно й у зовсiм iншiй землi я мислив так само, як зараз мислиш ти. Шкода, звiсно, що я обрав найлегший, а вiдтак i найменш дiевий шлях для помсти. Звiсно, ворог мiй був таким саме дурником, як i я тодiшнiй, i ти нинiшнiй. Тобто вiн прагнув убити мене – от i все. Ну, хiба що трiшечки помучити перед смертю – але на бiльше його фантазiя та ненависть були абсолютно неспроможнi. Так, так, саме так… – Граф посмiхнувся трохи голоснiше i з несподiваною радiстю додав: – От бачиш, наша бесiда бiля камiна виявилась корисною навiть для мене нинiшнього! Бо зараз я з особливою чiткiстю усвiдомив, що головною моею вадою тодi було невмiння ненавидiти – як не дивно це звучить. Почувши таке i справдi несподiване зiзнання, Пауль не змiг утримати здивованого вигуку: – Ваша милосте!.. – Саме так, хробачок, саме так, – губи принца скривилися в сухiй презирливiй посмiшцi, – адже ненавидiв я не так… тобто не тiею мiрою, що слiд було ненавидiти ворога. Та й, зрштою, абсолютно помилково обрав об'ект для ненавистi. Насправдi ненавидiти слiд було зовсiм iнших людей i за зовсiм, зовсiм iншi речi! Бо усi бiди йшли не вiд колишнього мого товариша по навчанню, як менi ввижалось на той час. І зовсiм не вiн понiвечив мое життя. Тобто вiн також був винен – але менше вiд iнших! – І побачивши в очах Пауля нiме запитання, граф уточнив: – Вiд тих, хробачок, кому безпосередньо або ж через посередникiв намагалися прислужитись ми обидва. Бо i вiн, i я, грiшна душа, – коротше, ми намагалися знищити одне одного за будь-яку цiну. Як i тисячi iнших маленьких людисьок – от що було найнебезпечнiшим! Отакi-от невеселi думки, юний мiй хробачок… Цього разу Великий Магiстр замовк надовго. Знадобилось нове обережне кахикання Пауля, щоб вивести його зi стану глибокоi замисленостi. – Чого тобi? – Ваша милосте… – Ну-ну, я слухаю, слухаю. – Скажiть менi, будь ласка… А як Ваша милiсть зрозумiли, хто це – отой справжнiй ворог Вашоi милостi? Пiсля цих слiв принц не ворушився так довго, що Пауль вже почав непокоiтися станом його здоров'я: а що, як раптом граф забувся наяву?! Або ще гiрше – якщо його шляк трафив?! Та в останню мить перед тим, як юнак остаточно впав у вiдчай, Великий Магiстр солодко потягнувся, поправив теплий шотландський плед i мовив тихесенько: – Правда дуже проста, хробачок. Коли я гадав, що все скiнчилося, насправдi все лише розпочиналось. Так бувае у життi, коли тобi ще й двадцяти не виповнилось, а все довкола зруйноване жахливою катастрофою, до якоi ти сам устиг прикласти руку… хоча насамперед слiд було прикладати думку! На жаль, я порозумнiшав значно пiзнiше, а тодi… Виникла нова напружена пауза – щоправда, цього разу нетривала. – Коротше, сталося так, що у моему життi несподiвано з'явився Вчитель. – Так само, як Ваша милiсть з'явились у життi всiх нас – таемних «каменярiв» та учнiв Вашоi милостi? Нашоi таемноi ложi? – очi Пауля одразу ж спалахнули величезним ентузiазмом. – Нi-нi, трiшечки не так, – ледь помiтно всмiхнувся принц. – Ви всi поприходили до мене добровiльно, за власним вибором. Та на вiдмiну вiд вас, я якраз жодного вибору не мав. – Чому, Ваша милосте?.. – Бо полоненi долю не обирають – цей вибiр роблять за них поневолювачi… Ранок 28 червня 1709 року вiд Р. X.,неподалiк Полтави Ще пiвгодини тому над землею стелилися вологi пасма сивого туману, i добре роздивитись мертвi тiла, якими було вкрите вчорашне поле битви, було неможливо. Але нарештi променi вранiшнього сонця розiгнали навiть легкий серпанок, тож слiд було розпочинати пошуки Степанового тiла. І вони рушили на пошуки: Іван Богданович попереду, за ним двое пiдпитих ще з вечора солдатiв з ношами – щоб перетягнути труп зрадника до табору московитiв, – i один зi шпигунiв позаду всiх. – Эй, казак, долго нам еще тут околачиваться?! – з погано прихованою нетерплячiстю запитав останнiй. – Нет, недолго: во-он за тем горбочком… – Ну так давай пошевеливайся! – прикрикнув шпигун на солдатика, що посковзнувся на чиiхось випущених кишках. – Так я ж, вашш-блаародь… – Ма-а-алча-а-ать!!! – Слушаюсь! Іван потайки всмiхнувся, вiдвернувшись в iнший бiк. Не дивно, що шпигун рознервувався: нiч була теплою, тiл небiжчикiв та кiнських трупiв вистачало, тож у вологому повiтрi вже почало розливатися не надто приемне амбре. Та що поробиш: зарубаного особистого порученця з особливих питань потрiбно було упiзнати на мiсцi, тому «мисливець за шпигунами» неохоче плентався за Іваном та солдатами, бридливо затуляючи нiс хусточкою. Така вже його паскудна робота! Хоча це вонидло – ще сяк-так. Це ще тiльки одна-едина нiч минула, а от коли трупи пролежать ще пару дiб – отодi смердiти почне!.. Лишаеться сподiватись, що вдень добре попрацюють слабосильнi команди. Така вже штука – вiйна: спочатку небезпека, потiм бруд i лайно, а слава… А що таке слава?! Хмарка гарматного диму, розпатлана легеньким вiтерцем й вiднесена у небо, – от що вона таке! Та ось четвiрка шукачiв оминула горбочок, i Богданович побачив ту саму картину, що й учора пiд вечiр… * * * – Хто ж насмiлився полонити Вашу милiсть? – здивувався Пауль. Принц лише зiтхнув. – Не забувай, хробачок, тодi я був ще зовсiм молодим та зеленим, самовпевненим юнаком, не знав i сотоi часточки з того, про що вiдаю зараз… i до того ж, тяжко поранений. – І нiхто не став захищати Вашу милiсть?! – Я навiть сам себе не мiг захистити, що вже казати про iнших!.. – І щоб якийсь покидьок… ворог Вашоi милостi!.. – Пауль ледь стримував гнiв. – Ну-ну, хробачок, прибережи зайвий запал для бiльш корисних справ, анiж нiкому непотрiбний гнiв, – холодно процiдив граф. – До того ж, менi поталанило. Тобто тодi я думав так само, як i ти зараз, – що потрапив до рук затятого ворога. – Але ж Вашу милiсть полонили!!! – Та я навiть уявити не мiг, що то робилось для мого ж блага! – Тобто?.. – Тобто ця людина знаходилась поруч iз моею сiм'ею багато рокiв поспiль, але я не знав i знати не хотiв, хто вона така насправдi! А також яку роль ще вiдiграе у моему життi… Ранок 28 червня 1709 року вiд Р. X .,неподалiк Полтави – Ну от, ми й дiйшли… Тiльки-но Іван сказав се, як одразу ж пошкодував про нестриманiсть свого язика. Бо побачив, що протягом сьогоднiшньоi ночi тут сталася дуже й дуже суттева змiна… Тобто картина була не зовсiм такою, як вчора пiд вечiр, а лише майже такою. І от у цьому «майже» проглядалась жахлива, незбагненна таемниця: тiла чотирьох вбитих драгунiв та пiхотинцiв лежали на землi, як i напередоднi, тодi як труп Степана Раковича… Так, саме його труп зник невiдомо куди!!! Дiдько б його ухопив!.. А може, i справдi тут дiдько втрутився?! Бо хто ж iще, як не лихий… – Ну и где ж тот предатель? – нетерпеливо спитав «мисливець за шпигунами». Іван же завмер на мiсцi, заломивши шапку набiк i здивовано шкребучи потилицю. Вiн не знав, що вiдповiсти iмперському «мисливцю за шпигунами». Та й справдi, що тут скажеш?! Може, таки справдi варто усе звалити на нечисту силу? Бо як iще викрутитися з несподiваноi ситуацii!.. Поза часом i простором …Для бiдолашного Степана Раковича ця запекла битва перетворилась на справжнiсiнький жах. Смертельний його ворог Іван Богданович сидiв на конi на пагорку зовсiм неподалiк i нахабно, глузливо всмiхався, хвацько вперши руки в боки. При цьому – подумати тiльки!!! – навiть пальцем не поворухнув, щоб захищатися. Та й навiщо?! Адже захищали його незлiченнi орди кiнних драгунiв i пiших солдатiв, котрi неслися назустрiч Степановi нестримним потоком, здатним змести, безслiдно злизати все, що тiльки стане на iхньому шляху. Степан бився, скiльки вистачало сил. Пiд ним було вбито пiвдюжини коней, але маючи надiю прорватися якнайближче до ненависного вилупка Богдановича, вiн таки змiг добути сьомого. Тепер i сьомого коня вбито! Швиденько виборсавшись з-пiд важкоi тушi, Степан скочив на ноги та перш за все оглянув поле битви: чи не летить на нього хоч один вершник, якого можна було б вибити з сiдла?! Нi, на жаль, окрiм недосяжного Івана Богдановича на пагорку, iнших вершникiв щось не видно. Тiльки пiхотинцi сунуть суцiльною стiною, ворожi солдати у блiдо-зелених мундирах, з перекошеними вiд лютi пиками, з роззявленими ротами й завитими вусами… – Іване, Йване, сучий сину!!! Я проб'юся до тебе! Проб'юся, так i знай!.. А пiхотинцi все сунуть, i кожен намагаеться ткнути Степановi пiд ребра багнетом. Ракович хвацько рубав на всi боки, махав шабелькою лiворуч i праворуч, але потоку солдатiв, здавалось, не було кiнця. – Іване, Йване!!! Ти вiд мене не сховаешся! Нiколи!!! Нiзащо!!! Вже гора трупiв навкруг Степана досягла пояса, пiднялась до грудей – а ворожi солдати все сунуть i сунуть, а вiн все продовжуе вiдбивати удари багнетiв закривавленим уламком шаблi… А може, Богданович прагне зробити нечуване – завалити, задушити його трупами пiхотинцiв?! – Ах ти ж, зраднику паскудний, – що собi надумав!.. Стривай-но, зараз дiстану тебе самого! Не припиняючи бiйки, Степан спробував вилiзти з «вирви», що утворилась посеред гори трупiв. Дертися нагору по слизьких вiд кровi тiлах – справа нелегка, та ще й вороги при цьому атаку не припиняють. Але Ракович борсався, борсався – i все ж поступово видерся з «вирви». Похитуючись, розпрямився, здiйняв догори руки й заволав: – Іване!!! Ось я! Зараз же йду до тебе! Готуйся, паскуднику, до наглоi смертi!.. Та що це?! Не перестаючи огидно всмiхатись, Богданович i собi звiв руки догори – от тодi затрусилась, заходила на всi боки земля, переобтяжена вантажем мертвих людських тiл. А далi луснула вздовж i впоперек та й почала просiдати, всмоктуючи в себе i мертвих, i конаючих, i ще живих… І його – Степана Раковича, що всiм серцем рвався вступити у двобiй з Іваном Богдановичем… та чи встигне тепер?! – Іване, Йване!!! Це тобi не допоможе!.. Я от зараз!.. Та все дужче трясеться земля, все швидше всмоктуе тiла мертвих, конаючих i ще живих. І йому теж не вибратися з жахливоi трясучоi пастки посеред поля… А смертельний його ворог Іван Богданович сидить собi на конику на вершинi пагорка – i хоч би що! Сидить, нагло, глузливо всмiхаеться. Та ще й руки у боки впер… Лiто 1709 року вiд Р. X., украiнський степ Трясiння землi несподiвано перейшло у трясiння критоi брички, що пiдскакувала на камiнчиках та вибоях пiд колесами. Дзеленчала кiнська упряж, i якийсь незнайомий хрипкий голос час вiд часу покрикував: – Н-но!.. Н-но!.. Незнайомець, що правив бричкою, сипав ще якимись малозрозумiлими, лише вiддалено знайомими словами, але в Степана не вистачало сил, аби напружитись i спробувати бодай присiсти. Вiн почувався абсолютно знесиленим i розбитим, все тiло огидно скнiло вiд самiсiнькоi макiвки до кiнчикiв пальцiв на ногах… Нi, все ж треба спробувати пiдвестись i з'ясувати, що ж це вiдбуваеться. Та як Ракович не напружувався, але бодай рукою поворухнути так i не змiг. Попри те, що бiль та свербiння вiдчувалися по всьому тiлу, воно, це кляте заслабле тiло, що вiд немiчi перетворилось майже на труп, абсолютно не бажало пiдкорюватись ув'язненiй у ньому душi! Що ж це коiться таке?! І вiд безсилля та огиди до себе, такого безсило-безпомiчного, Степан тужливо застогнав. Одразу ж iззовнi, з мiсця вiзника почулося: «Тпру-у-у-у!..» Бричку добряче трусонуло, але ii брязкiтливе хитання вмить припинилося, Степановi очi рiзонуло яскраве сонячне промiння, i вiддалено знайомий картатий голос спитав: – Що, молодий панич нарештi отямився? О-о-о, то е добре, добре… Незважаючи на знесиленiсть та гудiння у хворiй головi, Ракович напружився, аж зубами скрипнув, аби пригадати, де чув той картатий голос. Але поступово звикнувши до яскравого свiтла, Степан просто перед собою розрiзнив чiпкi сiрi очi на худорлявому обличчi, кучеряву бороду та чорну ярмулку. «Мошка?!» – намагався скрикнути вiн, та замiсть цього iз занiмiлих губ злетiло лиш невиразне мугикання. – Так, це я, Мошка. Якщо ж буде на те ласка молодого панича, то нехай вiн зватиме мене Моше… як тiльки зможе говорити знов! «Що це ти верзеш, свиняче вухо?! І що це з моiм язиком?!» – хотiв крикнути Степан, але натомiсть лише застогнав. – Вейз мiр![2 - Боже мiй! (Ідиш)] Нехай молодий панич не хвилюеться, – всмiхнувся еврей, зглянувшись на його зусилля, – так дiе особливий трав'яний настiй, що я давав пити молодому паничевi. Настоянка полегшуе страждання пораненого, але в той же час не тiльки дозволяе заснути, а й наводить на тiло зацiпенiння. Це спецiальнi такi лiки – о! Почувши це, Степан напружився щосили, намагаючись гаркнути: «Ти що, отруiв мене, треклятий жидюго?!» – i покликати когось на допомогу. Та хто ж почуе нерозбiрливе слабеньке мугикання… Що б там не замислив Мошка, але вiн дуже стурбувався, побачивши марнi потуги молодого Раковича, одразу схопив його обома руками за голову, почав плескати долонями по щоках i примовляти: – Нехай молодий панич не прогнiваеться на мене, та все це робиться задля його ж блага! Молодому паничевi краще спокiйно полежати у возi на ряднинi, доки Моше вiдвезе його куди слiд. Прошу молодого панича змиритися з цим, бо здоров'я в ньому не лишилося навiть на ламаний шеляг, тому все, що робить Моше, – це все для його ж блага, тiльки для його блага!.. Степан продовжив безпорадно мугикати. Вiн переривчасто дихав i закочував очi. Зваживши на таку поведiнку, Мошка посунувся трохи убiк, розкидав якесь ганчiр'я, витягнув звiдти ретельно заткнутий жбан, вiдкоркував його й налив у невеличкий кухлик трохи свiтло-брунатноi рiдини. – Нехай молодий панич вип'е це – йому одразу полегшае. Не зводячи з кухлика вирячених очей, Степан вiдчайдушно мугикнув. – Це тiльки й виключно для блага молодого панича, прошу, – наполягав Мошка. Степан щосили зцiпив зуби й вiдчайдушно засичав крiзь них: мовляв, давай-но спробуй! Але вiн явно недооцiнив еврея, бо той миттю затиснув i нiс, i рот безпомiчного пораненого, а коли Ракович почав задихатися – вiдпустив руку. Степан одразу ж широко вiдкрив вуста, намагаючись ковтнути повiтря, та клятий Мошка скористався цим i перехилив вмiст кухлика йому до рота. Мало не захлинувшись, але все ж проковтнувши зiлля, поранений вiдчайдушно кахикнув, та еврей рвучко пiдняв його тулуб, майже посадив у бричцi. Рiзкий рух полум'ям розкотився по всiх закутках тiла, i тiльки-но Степан встиг здивуватися кiлькостi болючих ран, у яких вiдлунювало те внутрiшне полум'я, як раптом побачив, що вдягнений вiн не у звичнi сердюцькi строi, а у чорний еврейський каптан. Хотiв гнiвно крикнути: «Ти що, пограбував мене, мародере клятий?!» – але знов-таки невиразно застогнав. – Ну-ну, все гаразд, усе йде дуже-дуже добре, – заспокоiв його Мошка. – Вейз мiр! Нехай молодий панич заспокоiться i трохи поспить, а Моше тим часом вiзьме вiжки в руки. Вже час iхати, бо нас можуть наздогнати, тож молодому паничевi краще не заважати менi правити кiньми… Останнi слова Мошки розчинилися у ватянiй пiтьмi, що раптом почала звiдусiль насуватися на Степана. Попри його побоювання, питво мало приемний м'ятно-солодкий присмак i справдi подiяло заспокiйливо. – Нехай молодий панич не турбуеться нi про що. Молодому паничевi треба багато вiдпочивати i якнайбiльше спати – бо це найкращi та найголовнiшi лiки для скалiченого панського тiла. Варто поглянути на жахливi рани, щоб уявити, якою жорстокою була та битва. Але молодий панич тримався добре. М-м-м, як вiн тримався! Просто як найсмiливiший у свiтi герой – отак… Останнi слова еврея збурили у Степановiй душi безлiч запитань. Насамперед йому кортiло дiзнатися, чим завершилась битва мiж шведами та московитами? Чим насправдi був вiдхiд шведiв: панiчною втечею з поля бою чи всього лише тактичним маневром? Що сталося з його господарем – з гетьманом Яном Мазепою? Що з його товаришами-сердюками? Куди усi вони подiлися? І нарештi: чому це еврей Мошка везе його у своiй бричцi? І куди, власне, везе?! Але чорна ватяна пiтьма остаточно заволодiла його розумом, тож численнi запитання лишились (принаймнi, поки що) без вiдповiдi. Вони тiльки матерiалiзувалися в довгий в'язкий сон-мару… * * * …Куди не кинь оком вiд заходу до сходу, вiд пiвдня до пiвночi – всюди земля рiвна-рiвна, без единоi гiрочки чи пагорка. Нiде немае анi деревця, анi кущика – всюди тiльки чорна земля, вкрита чорною, немовби погорiлою стернею i травою. Вiтер ганяе туди-сюди хмари сивого попелу та брудного пороху. І посерединi цього безрадiсного чорно-горiлого степу – невеличкий натовп iз декiлькох десяткiв людських фiгурок. У центрi натовпу стоiть, опустившись на колiна й низько схиливши сиву голову, сам ясновельможний гетьман Ян Мазепа, довкола нього збилися вiрнi сердюки, вони теж похмуро схилили голови, зiм'явши в руках смушковi шапки. Далi за сердюками – якiсь, у бiльшостi своiй незнайомi люди. Втiм, мiж ними трапляються i старi добрi знайомi: чи то сусiди з Прилук, чи колишнi спiвучнi з Киево-Могилянськоi академii. Але всi однаково похмурi та мовчазнi. Степан повiльно, неквапом пiдходить то до одного, то до iншого й вiтаеться, якщо чоловiк знайомий. Але нiхто не вiдповiдае на його привiтання, всi – i знайомi, й незнайомцi – поглядають на нього скоса, немовби на чужинця якогось. Нарештi Степан опиняеться поруч iз гетьманом i вiтаеться з ним: – Доброго здоров'я, ясновельможний мiй пане гетьмане! – Здоров був, чоловiче, якщо не жартуеш, – вiдповiдае Ян Мазепа, не вiдриваючи погляду вiд вкритоi чорною стернею землi. – Чи впiзнали мене хоча б ви, мiй пане? – питае далi юнак. – Нi, не впiзнав, – вiдповiдае гетьман. – А чому це мушу впiзнавати тебе? – Бо то я – Степан Ракович, вiрний ваш сердюк! – Нi, – заперечно хитае головою Мазепа, – ти не мiй сердюк. Його тiло вже прийняла чорна земля… Саме Степана Раковича ми тiльки-но поховали i от зараз прощаемось iз нашим товаришем. – Що-о-о?! – вiд переляку бiдолашний Степан здатен вимовити лиш оце едине слово. – А ондо вiн. Дивись-но сам… Гетьман вказуе рукою на землю перед собою, i впавши як пiдкошений, Степан бачить немовби з високоi-високоi дзвiницi, але ж глибоко пiд землею три вiдкритi домовини. Дивиться на лiву домовину – i серце холоне вiд болю: бо лежить там Гелена Капля, нещасна його наречена, збезчещена i вбита ворожими солдатами. Лежить у такому ж виглядi, як ii, подейкують, знайшли – напiвроздягнена, у роздертому лахмiттi, зi страшними синцями на синювато-бiлiм тiлi та з розкроеною головою. Який сором, який жах!!! Дивиться Степан на праву домовину – i аж дихання перехоплюе: бо у тiй домовинi його батько, старий прилуцький сотник Ракович. Причому лежить вiн не горiлиць, а чомусь долiлиць. Шкiра на його ногах почервонiла й облупилася, замiсть п'ят – тiльки чорнi вуглики. Руки розкиданi так, що за край труни позвiшувались – бо всi суглоби вмiлим катом вивернутi. Уздовж всiеi спини вузенькi смужки шкiри зiдранi, на ранах кров запеклася. І голова теж якось дивно вивернута… – А чому батько мiй долiлиць покладений? – питае Степан Ракович гетьмана. – Бо iнакше не можна. В нього i половина ребер видерта, й серце козацьке теж, – сумовито каже Ян Мазепа, – немае сил на те дивитись. Але чому ти кажеш, що це нiбито твiй батько? – Як це – чому?! – дивуеться Степан. – Бо я син його единий. – Тобто Степан Ракович? – Так, то я! А хiба ж ваша свiтлiсть не впiзнають вiрного свого слугу?.. – Нi. – Чому?! – Бо Степан Ракович – он вiн! При цьому вказуе гетьман на середню домовину. А там!.. Господи Боже всемогутнiй!!! Адже у домовинi тiй лежить вiн сам – гетьманський сердюк у повному вбраннi й зi зламаною шабелькою в посинiлих руках. А ще глибше пiд його домовиною – ворожi драгуни та солдати, життя яких вiн забрав в останньому своему бою. – Не може бути, не може бути!.. – немов зачарований, повторюе Степан. І тут його несподiвано питае сам гетьман, що пiдводиться при цьому з колiн: – А ти хто такий, чоловiче? І чом розпитуеш мене про сердюка мого невiрного, про зрадника, що покинув свого гетьмана на полi бою, – про Степана Раковича?! І всi його товаришi-сердюки питають: – Хто ти такий, чоловiче? І Гелена Капля, наречена його бiдолашна, запитуе зi своеi труни: – Ти хто такий? І навiть мертвий батько теж хрипить, щосили намагаючись повернути голову: – Хто вiн такий?.. – Як це хто?! – перелякано белькоче Степан… та цiеi митi нарештi оглядае себе, починае також вдивлятись у свое вiддзеркалення у чорнiй-чорнiй глибинi пiдземного озера, що сховало своi мертвi води на незмiрнiй глибинi… …І з подивом бачить, що вiн – то зовсiм не вiн, а якийсь худющий кiстяк, обтягнутий блiдою шкiрою та ще й одягнений у еврейський каптан, з ярмулкою на головi, з величезними пергаментними сувоями в руках!!! – Це ж я, Степан Ракович!!! – перелякано кричить вiн, роняе пергаментнi сувоi й падае на колiна. Та цiеi ж митi небiжчик у центральнiй домовинi (себто вiн сам!!!) теж розплющуе мертвi очi, простягае до нього, до «земного», мертву руку й повiльно промовляе: – Нi, ти – це не я. Бо я загинув у славетнiй битвi мiж шведами та московитами року тисяча сiмсот дев'ятого вiд Рiздва Христового. А ти – самозванець! Ти – бозна-що!! Ти – тiнь моя!!! Зрадник!!! Зрадник!!! Зрадник!!! Тут раптом з'являеться Мошка зi своiми одноплемiнниками, всi вони кривляються, пiдстрибують i, витанцьовуючи дивний танок, поступово оточують Степана. Потiм хапають його попiд руки та, попри шалений спротив юнака, примушують його теж танцювати, пiдстрибувати й кружляти разом iз ними… Й уводять все далi й далi вiд його господаря – гетьмана Яна Мазепи, все далi вiд товаришiв-сердюкiв, вiд юрби iнших знайомих та незнайомих людей, вiд трьох домовин, у яких лежать Гелена Капля, старий його батько… та й вiн сам у виглядi сердюка! Ведуть до небокраю, уводять аж за небокрай… * * * …Бричку трусонуло так, що жахливе марення миттю вiдлетiло вiд Степана, i перед очима юнака знов з'явився невеличкий шматочок реальностi – грубе, темно-сiре вiд пилюки рядно пологу. На його тихий стогiн Мошка вiдреагував миттево: – Молодий панич прокинувся? Ой, вейз мiр, вейз мiр!.. Краще б молодий панич спав собi та й спав, бо зараз нас дехто наздоганяе. Я гадав, нам вдасться утекти – та де там!.. Але то нiчого, все минеться. Недарма ж кажуть: гам зе ле тойв…[3 - Все, що робиться, – на краще… (Ідиш)] Нехай тiльки молодий панич лежить собi тихесенько, мовчки – i все буде добре, все буде добре… Спросоння Ракович не второпав одразу, кому ж це може бути потрiбно – еврейську бричку наздоганяти. Тим паче, вiн i досi не розумiв, куди й навiщо везе його Мошка… І чому саме Мошка, а не хтось iнший – адже в батька, здаеться, служникiв вистачае!.. Та недовго Степановi довелося мучитись цими запитаннями – бо спочатку здалеку й нерозбiрливо, а потiм все ближче почали долинати дедалi голоснiшi вигуки: – Сто-о-о-ой!!! Сто-о-о-ой!!! – Нехай молодий панич не хвилюеться… – вже вкотре пробурмотiв Мошка, як крики пролунали зовсiм поруч: – Сто-о-о-ой!!! Ста-а-ая-а-а-ать!!! Тпр-р-ру-у-у-у!!! Заiржали конi, задзеленчала збруя. Бричку знов добряче трусонуло, i незнайомий голос гукнув до Мошки: – Ах ты, жидюга проклятый! По какому праву ты, сатанинское отродье, посмел удирать от нас, точно заяц от лисицы?! А?! А-а-атвеча-а-а-ать!!! Роздираючи повiтря, свиснула нагайка, Мошка аж верескнув вiд болю й миттю заголосив: – Ваша милость! Ваша милость! Да не прогневается ваша милость на недостойного его высочайшего внимания презренного жида… Новий свист нагайки, знов жахливе верещання Мошки, знов суворий, тепер уже короткий рик: – Н-н-на-а-а?! – Ваша милость, ваша милость! Вейз мир, я не остановился лишь затем, чтобы не причинять никакого возможного вреда вашей милости и его спутникам, а также… Переляканi зойки бiдолашного еврея зупинив голосний розкотистий регiт. А Степан iз розчаруванням подумав: «І що це за супутника менi Бог послав?! Це ж боягуз, яких iще пошукати треба! Та такий продасть не те що за тридцять срiбникiв – за три мiдяки! О Господи, Господи, не дай лиш загинути козацькiй душi вiд рук безжальних переслiдувачiв, що нас наздогнали!..» Мiж тим нареготавшись досхочу, невидимий московит спитав насмiшкувато: – Ну и чем же ты, свинячье отродье, собрался навредить нам?! – Я?! Я – и собирался навредить вашей милости?! Ой-вей, да что это такое ваша милость говорить изволит?! Я – и вдруг навредить!.. – Да как же так?! – здивувався другий голос, що належав, очевидно, iншому московиту. – Разве ж не сказал ты только что: «дабы не причинить вреда вашей милости и его спутникам»?! Сказал, а, свинья ты шелудивая?! А ну, сознавайся!.. І знов свист нагайки, знов верещання Мошки. «Здасть, iй же богу – здасть!!! Пропала моя душа…» – i не в змозi втримати вiдчай, Степан слабко застогнав. – А?! Что?! – миттю сполошились невидимi з-за рядна московити. – А ну сказывай, харя ты поросячья, кто это там у тебя?! – Так я ж, ваша милость!.. – Сказывай сей же час, черт рогатый!!! – Сказывай, не то!.. – Вейз мир, дайте же презренному жиду поведать вашей милости!.. – Н-ну-у-у-у?! – Там лежит Хаим – сын моего меньшого брата! Якби Степан мав сили та здоров'я, то неодмiнно плюнув би вiд розчарування та образи. Ще б пак: подумати тiльки, назвати його сином молодшого брата Мошки! Його, гетьманського сердюка, единого сина прилуцького сотника Раковича!.. – Н-ну, и какого ж нечистого ты, дьявольское отродье, удирал от нас вместе с пархатым твоим племянником?! А?! – Так я ж!.. – Н-ну-у?! – Так я ж только заради вашей милости и его высокочтимых спутников!!! – Как это – заради нас?! – Ты, что ль, смеешься над нами, а?! – Издеваешься?! – Не извольте гневаться, ваша милость… – А ну-ка покажь нам свого племянника! Ну?! Чиясь тiнь миттю виросла на ряднi пологу брички. Степан хоч i перебував пiд дiею трав'яноi настоянки, а вiдтак був зовсiм безпомiчним i безпорадним, подумки вирiшив, що при першiй-лiпшiй нагодi, тiльки-но скiнчиться вплив дурману, треба буде накинутись на московитiв… Звiсно, якщо вони повезуть його iз собою, а не вб'ють тут же, на мiсцi!!! Але тiльки-но юнак встиг це подумати, як вуха рiзонув страшенний крик Мошки, що одразу перейшов у нестерпний для людського вуха виск: – Не-е-е-е-ет!!! Не-е-е-е-ет!!! Судячи з передзвону кiнськоi збруi, шаленого iржання та тупотiння, конi московитiв дуже злякалися цього вищання. Одразу ж один з переслiдувачiв гаркнув на еврея: – А ну заткни пасть, окаянный! Заткни пасть, не то я тя щас саблей!.. – Пусть ваша милость не изволит… – Ма-а-а-ал-л-л-ча-а-а-а-ать!!! – Слушаюсь, ваша милость!.. – Что визжишь, точно твой боров под ножом?! – Потому что вашей милости ни в коем разе нельзя туда заглядывать. – Эт-то еще почему?! – Так ведь для блага вашей милости!.. – Ты будешь наконец говорить или нет?! – Буду, ваша милость, буду!.. – Н-ну-у?! – То Хаим лежит… – Н-ну-у?! – Сын брата моего меньшого… – Это мы уже слышали! А чего на него смотреть нельзя, ты, кобылячья голова?.. – Потому что он… Ой-вей! – Н-ну-у?! – Так у моего же Хаима проказа, ваша милость!.. «Я-а-а-а-ак?! Що це вiн верзе?!» – здивувався Степан. Затьмарений хворобою та трав'яною настоянкою розум не встиг оцiнити хитрого виверту, до якого вдався Мошка. Та нове кiнське iржання, дзеленчання збруi й переляканi голоси московитiв довели, що вони-то чудово зрозумiли слова еврея… – Ах ты ж, напасть какая! Господи Иисусе, спаси и сохрани! Свят-свят-свят-свят!.. – долинуло iззовнi. Втiм, переслiдувачi швидко отямились, якщо судити за наступною брутальною лайкою та розлюченим вигуком одного з них: – Так чего ж ты, свинья шелудивая, сразу не сказал нам всего?! Я вот те!.. – Так ваша милость мне ведь и сказать-то ничего толком не дали… – Я т-те!.. – А ну погодь, – уже значно тихiше та спокiйнiше мовив iнший московит. – Давай-ка лучше уберемся от проклятого жидовина с прокаженным его племяшем подобру-поздорову. – Я ему!.. – все не вгамовувався перший. А третiй несподiвано запропонував: – А что, может статься, порубаем их обоих, свиней этих пархатых, сей же час вот на этом самом месте да и спалим вместе с проклятущей их бричкой? А?! – Давай, давай!!! – схоже, першому московиту така iдея сподобалась. Степан внутрiшньо весь зiщулився вiд переляку, приготувавшись до найгiршого. Але другий переслiдувач радiсно вигукнув: – Не-е-е-е, погодьте, погодьте! Я тут та-а-акое удумал… – Что?.. – А вот что: отпустим этот шарабан – пущай себе едут! – Ну?.. – А вот тебе и «ну» – баранки гну! Куды они едут, ты-то знаешь? – Не-ет… – розгубився московит. – Вот то-то же, что «нет»! И я не знаю. І з цими словами московит суворо звернувся до Мошки: – Жидовин, а, жидовин? Отвечай нам сей же час: ку-ды-ть вы путь держите-то? Степан притамував дихання, намагаючись не пропустити анi слова. – Так прямо ж и едем себе, ваша милость… У вiдповiдь московити вибухнули презирливим реготом: – Га-а-а-га-а-ага-а-а!!! Го-о-о-го-о-о-го-о-о!!! Вот уж насмешил, так насмешил!!! Ну, до чего же глуп этот жид!!! Мы видим, что прямо, – а вот куды это? А?! – Да прямо во владения султана. Ой-вей, там есть наш лекарь, а он такой знаменитый, такой знаменитый – у-у-у-у, какой знаменитый!.. Да будет известно вашей милости, что только этот лекарь и может вылечить несчастного моего Хаима. – Да плевать мне и на Хаима твово, и на тебя вместе с ним, чертово отродье! – весело гукнув московит i звернувся до товаришiв: – Так вот, едут эти жиды от нас подале к таким же нечестивым басурманам, как и они сами! И Хаима этого прокаженного к басурманам везут! – Ну-у-у?.. – Ну вот, я ж не зря сказал: давайте отпустим пархатых! Пущай они проказу свою басурманам проклятым в подарок привезут. А?! А?! Ця iдея дуже сподобалась двом iншим московитам, i вони заходилися повторювати: – Ага, ага… Точно так: пущай везут проказу басурманам! Вот так подарочек окаянным будет… Як раптом один з них схаменувся: – А ну пого-о-одь! – Че-го-о-о?.. – Погодь, говорю! Это ж они скачут аккурат туды, куды мятежник тот удрал – окаянный Мазепа! – Ну и?.. – Вот те и ну! – Чего? – Баранки гну!!! А может статься, они с окаянным гетманом – да вдруг и заодно?! А?! Вже вкотре за час iдiотичного цього допиту Ракович вiдчув повну свою безпораднiсть та огидну безпомiчнiсть. Якби ж тiльки вiн не був поранений!.. Або ж якби клятий Мошка хоча б не напував його чаклунським своiм зiллям!.. Утiм, все знов-таки вирiшилось на iхню користь, бо котрийсь iз переслiдувачiв просто розреготався: – Ну и что, когда они с Мазепой тем заодно?! А пущай они проказу свою не только султану в подарочек привезут, а и гетману тому, и его дружку-приятелю Карлу Шведскому!.. Така пропозицiя вже остаточно розвеселила його товаришiв. Нареготавшись досхочу, вони на прощання шмагнули нагайками i самого Мошку, i його коней, тож бричка полетiла немов стрiла. Десь iз пiвгодини iхали мовчки, нарештi еврей зупинив екiпаж, зазирнув пiд рядно i весело гукнув до Степана: – Ну що? Як почуваеться молодий панич? Га?.. У вiдповiдь Ракович лише тихенько мугикнув. – От i добре, от i добре, – посмiхнувся Мошка, хоча одразу ж скривився, почухавши спину: – Ой, вейз мiр! І що то за люди, що за люди такi?! Тiльки щось iм не до вподоби – одразу ж за нагайку хапаються. Гевулт![4 - Караул! (iдиш)] Либонь, всю спину сполосували бiдолашному Моше. Та то пусте – загоiться. Тим паче, Моше навмисно одразу три каптани натягнув – тодi не так боляче, коли по спинi лупцюють. Головне, щоб хорти цi молодого панича не побачили, бо тодi не тiльки зi спини шкуру спустять, а й… У Степановiй головi одночасно вертiлись десятки запитань, тож вiн пильно й водночас благально дивився на старого еврея. Либонь, Мошка щось вiдчув у його поглядi, бо одразу ж замовк, немовби язика проковтнувши, i теж невiдривно дивився в обличчя пораненого пильними сiрими очима. Нарештi ж мовив: – Ну, гаразд, гаразд! Моше все розповiсть молодому паничевi… тiльки потiм, потiм – як вiд'iдемо подалi од скажених тих московитiв. Бо ще довго, ой-вей – дуже-дуже довго нам гнати коней! Бо кiнця-краю цьому степу ще не видно… А тому нехай молодий панич вип'е ще трохи зiлля i поспить. Бо молодому паничевi треба щонайбiльше спати, щонайменше рухатись. Інакше молодий панич – вейз мiр! – не одужае нiколи i помре. Ой-вей!.. Знов перед обличчям Степана з'явився кухлик iз трав'яною настоянкою. Протестуючи, вiн замугикав, закотив очi пiд лоба. – Що таке, ну що таке?.. – з м'яким докором, немовби до маленького неслуха, звернувся Мошка до юнака. – Ой-вей, хiба ж Моше бажае отруiти молодого панича?! Хiба молодий панич уже не пив неодноразово з рук Моше, що от зараз не хоче знов випити?! Ракович уперто закотив очi. – Вейз мiр, вейз мiр! Якщо Моше пообiцяв молодому паничевi розповiсти все – отже, розповiсть! Обов'язково! Тiльки коли вiд'iдемо од московитiв подалi… Тому нехай молодий панич п'е i спить, п'е i спить… Ну ж бо! Кухлик прохально брязкнув об зуби Степана, i вiн нарештi здався, розцiпив щелепи i слухняно проковтнув зiлля. – От i добре, от i добре, – зрадiв еврей, – молодий панич може заспокоiтись, бо Моше подбае про нього. Добре подбае заради непорушного слова, даного батьковi молодого панича… Тiльки-но Степан встиг подумати: «А з чого б це батьковi брати непорушне слово з нечестивого жида?! Навiщо просити дбати про мене саме його?! Тут щось незрозумiле…» – як приемна розслаблююча втома пуховою периною огорнула його змучене зранене тiло i чорна ватяна пiтьма знов заволодiла розумом… Огиднi чорти не просто сидять на своiх тронах, а грають в якусь дивакувату огидну гру: беруть по черзi порожню дiжку, трусять ii щосили, перевертають – i звiдти випадають… людськi черепи! * * * …Як i минулого разу, з чорноi пiтьми проступила така сама чорна земля, вiд краю до краю неба вкрита чорною горiлою стернею. Посеред цiеi похмуроi пустелi стоять три трони – два великi, третiй зовсiм малесенький. Бачить Степан: на двох великих тронах сидять два здоровезних чорти – бридкi, огиднi, кошлатi та настiльки бруднi, що навiть плюнути на них i те огидно. Третiй, малесенький, трон – порожнiй. І недарма: адже бiля його пiднiжжя лежить мертвий карлик! Очевидно, ранiше вiн сидiв на тому трончику, та хтось встромив нiж помiж лопаток – i ось вже карлик на землi, мертво-нерухомий, немов купка лайна. Огиднi чорти не просто сидять на своiх тронах, а грають в якусь дивакувату огидну гру: беруть по черзi порожню дiжку, трусять ii щосили, перевертають – i звiдти випадають… людськi черепи! Щоразу кожен з чортiв викидае з дiжки рiзну кiлькiсть черепiв, i зовсiм незрозумiло, чому iх випадае один чи два, пiвдюжини або пiвсотнi. Зрозумiло одне: пекельнi створiння змагаються, хто з них назбирае бiльшу купу «мертвих голiв». Кожен нагрiб уже порядно, проте, судячи з азартного запалу гравцiв, змагання тiльки-но розпочалося. Степан прямуе до дивних гравцiв i чим ближче пiдходить, тим яснiше бачить, наскiльки вiн мiзерний у порiвняннi з пекельними мешканцями. Але чортiв це анiтрiшки не бентежить: тiльки-но юнак наближаеться до iхнiх тронiв, як обидва вони починають громоподiбно ревти: – Го-го-го-о-о-о!!! Гу-гу-гу-у-у-у!!! Ось вiн – той, хто не втримався! Ось вiн – найбiльший бовдур в усьому пiднебессi! Нумо йди сюди! Приеднуйся до нас! – Навiщо я вам?! – кричить переляканий Степан. – Будеш ставкою у нашiй грi, нашим призом!!! – гукають чорти та радiсно рохкають, немовби справжнiсiнькi свинi. – Яким iще призом?! – обурюеться Ракович. – Не хочу й не буду!!! Хоч луснiть, клятi… – Це ти в нас зараз луснеш, байстрюче! – кричать чорти i починають ловити його. – Нi-i-i!.. Нi-i-i!.. – кричить переляканий Степан, намагаючись утекти вiд неминучоi чортячоi розправи. – Та що нам твое «нi»?! – регочуть чорти й намагаються накрити його важелезними долонями, а потiм i черепами, вихопленими з тiеi купи, що ближча до кожного. А черепи тi, треба сказати, такi здоровезнi, що не тiльки людину – цiлу коняку накриють… Та чого там – вершника разом iз конем теж вмiстити можуть!.. Бiгае отак Степан, бiгае, аж нарештi один з чортiв як гепне черепом!.. Аж чорна горiла земля здригнулась вiд удару. Впав юнак, лежить i чекае мовчки, що ж далi буде? А дiдько вiдкидае череп назад на купу, хапае Раковича за комiр свитки двома товстими когтистими цурпалками, що в нього на руках замiсть пальцiв, та й до самого обличчя пiдносить. Перелякався Степан: в чорта замiсть носа – огидне свиняче рило, а вже смердить вiд нього!.. А дiдько кривиться в усмiшцi, рота роззявляе – от-от з'iсть, проковтне разом з одягом, волоссям, шкiрою та кiсточками!!! Навiть виплюнути буде нiчого… Але все минулося… поки що, принаймнi: дiдько тiльки зарохкав самовдоволено та й вкинув Степана до величезноi полив'яноi миски, що стояла позаду порожнього трону: – Сиди тут, потiм з тобою розберемось. Чорти далi собi грають, а Ракович по дну миски бiгае, шукаючи способу, як звiдти вибратись. Шукав вiн, шукав – та й помiтив на днi миски трiщину. Пiдбiг до неi та як стрибне униз!.. Раптом iз цього щось таки вийде?! * * * І… справдi вийшло! Бо провалився Степан аж попiд землю – а там коридор земляний, довгий-предовгий, тiльки свiтло наприкiнцi коридору вигравае, жовтогарячi вiдблиски по стiнках тунелю немов навiженi скачуть. Побiг Ракович на те свiтло – а що iще робити?! Тiльки-но вискочив юнак з пiдземного ходу… як одразу пошкодував, що вискочив! Бо вилетiв у неглибоку, але довгу яругу, а там стоять два iнших пекельних створiння, удесятеро бiльшi вiд тих чортiв, котрi упiймали його черепом, i такi вже бридкi, що й описати неможливо. В кожного створiння – по чотири ноги та по вiсiм рук, у кожного на головi – цiлий лiс рогiв, немовби в лосiв!!! І займаються тi створiння тим, що двома парами рук швидко-швиденько смикають за тонюсiнькi ниточки-мотузочки, на кiнцi яких прив'язанi… першi два чорти! А двома iншими парами рук по черзi пiдгрiбають-пiдсипають чортам до дiжок, якими тi бавляться, цiлi пригорщi тих самих черепiв, одним з яких було упiймано Степана!!! По черзi то одному, то другому чорту менше чи бiльше черепiв пiдсиплють диво-створiння – але так, щоб нi один з чортiв не брав гору в змаганнi, а щоб весь час мiж ними трималася нiчия. І цим диво-створiння дуже веселяться, бавляться – аж регочуть! Але Раковичу зовсiм не до смiху: тiльки-но спробував втекти вiд цих – бiльших пекельних iстот, як вони його знов-таки схопили (маючи по чотири пари рук, зробити це було не так уже й важко!) та вкинули до величезного глека, що стояв позаду них, ревонувши при цьому: – Хо-о-о-хо-о-о-хо-о-о-о!!! Хо-о-о-хо-о-о-хо-о-о-о!!! Буде нам з тебе забавка, як управляти цими йолопами набридне!!! * * * Влетiв Степан до глека, почав падати. Падав, падав – аж раптом гепнувся… на купу прiлоi соломи! Нiчого собi впав: мiг би загалом розкваситися, немов перестигла слива, що зiрвалась iз самоi верхiвки дерева! Але вiдчувае – тiло цiле, цiла й голова, тiльки болить дуже. Перевернувся зi спини на живiт, сяк-так пiдвiвся й поплентався у повнiй темрявi, похитуючись. Нарештi намацав якусь стiну – а вона слизька, брудна i смердить так огидно!.. Але ж вибрався нарештi на рiвне мiсце, де все виблискуе тьмяно-червоним. І тут побачив таке, чого краще б нiколи у життi й не бачити зовсiм: бо на цiм мiсцi стояв не хто iнший, як сам пекельний князь!!! Стоiть вiн, весь у червоне полум'я вдягнений, чорним димом пiдперезаний, дивиться на те, як пекельнi створiння бавляться тим, що примушують двох чортiв гратися горами людських черепiв, – i вiдчайдушно регоче!!! А побачивши Степана, що закляк бiля його величезних нiг (кожна з яких була товстiша вiд п'яти найтовстiших дубiв, зв'язаних докупи), пiдхопив небораку на гiгантську долоню, бiльшу за найбiльший майдан, коли-небудь бачений Раковичем, i як розрегочеться просто йому в обличчя: – Гей, комашко нiкчемна! І ти, гордiй, вважав себе розумною людиною?! Та ти ж не бачиш далi свого носа! Ти ж занапастив i свое життя, i життя своiх близьких… i навiть не второпав, чия воля керувала й продовжуе керувати тобою!!! Комашка ти, комашка безмозка!!! От зараз я-а-ак вб'ю тебе!.. І я-а-ак лясне iншою долонею по тiй, на якiй завмер безпорадний чоловiчок!.. * * * На цiм мiсцi прокинувся Степан, i якби не перебував пiд впливом зiлля, що iм регулярно напував його Мошка, то, мабуть, зiрвався би з мiсця та дременув просто у степ, бiг би свiт за очi, доки не впав би зовсiм знесилений. А так тiльки ледь-ледь здригнувся й тихесенько застогнав. Єврей одразу ж зреагував на той стогiн, вiдкинув розцвiчену вiдблисками полум'я ряднину – i Ракович побачив, що довкола темна-темна лiтня нiч, що з-за пологу на нього дивляться лише розсипи величезних яскравих зiрок… та ще Мошка, який миттю пiдбiг до хворого, покинувши розкладене поруч багаття. – О-о-о, молодий панич довго-довго спав, але нарештi все ж прокинувся! Це добре, дуже добре, – радiсно забубонiв еврей, заглядаючи Степановi в обличчя. – Бачу по очах молодого панича, що йому вже краще, що вiн починае одужувати вiд отриманих у битвi поранень. Ще тиждень, хоча б один тиждень молодому паничевi попити настоянку, i вона йому бiльш не знадобиться, бо молодий панич одужае остаточно. А що молодий панич опритомнiв саме зараз – то це теж добре, бо Моше зможе обробити та перев'язати рани молодого панича, не ризикуючи його розбудити. Еге ж, добре?.. Мошка кивнув, поправив чорну ярмулку i потягнувся до ганчiр'я, пiд яким зберiгався жбан iз лiкарською настоянкою. Проте Ракович застогнав, замугикав, щосили намагаючись вимовити бодай слово. – Молодого панича щось непокоiть? – еврей одразу ж повернувся до Степана. В руках у нього був не жбан, а скринька з пiвдюжиною горщичкiв, вiд яких тягнуло рiзкими трав'яними ароматами, та невеличкi сувоi лляноi тканини. – Невже рани знов вiдкрилися? Не може того бути… Мошка спритно задер Степановi сорочку i почав оглядати його тiло, проте юнак знов замугикав. Єврей пiдняв голову, перевiв погляд пильних очей на обличчя Раковича, але не сказав жодного слова. Степан дивився на нього, благаючи нiмим поглядом: ну давай, розповiдай, скажи нарештi всю правду!.. – Молодий панич бажае дiзнатися, що сталося на полi битви потому, як вiн знепритомнiв? А також чому ним опiкуеться Моше, а не хтось iз служникiв його шляхетного батька? А також, мабуть, бажае знати, куди це ми скачемо i вдень, i вночi?.. Степан не вiдводив напруженого погляду вiд обличчя еврея. – Моше обiцяв молодому паничевi розповiсти все. Степан застогнав: мовляв, так, так, розповiдай хутчiш!.. – І Моше виконае обiцянку. Невдовзi. Тiльки ось обробить рани молодого панича – i розповiсть. Нехай молодий панич повiрить: Моше чудово розумiе його занепокоення. Але ж Моше бачить ситуацiю так, як не бачить молодий панич… Тож молодому паничевi краще вiдшукати у своему зраненому серцi бодай краплиночку смиренностi й терпцю – спочатку лiкування, потiм розповiдь. Так буде краще. І скiльки Ракович не стогнав, скiльки не мугикав, клятий Мошка лишався незламним: – Спочатку лiкування, розповiдь потiм. Довелось-таки терпляче вичiкувати, доки еврей огляне всi до останньоi рани, змастить iх пахучими мазями з невеличких горщечкiв, перев'яже лляною тканиною та сховае скриньку. Лише тодi еврей заговорив знов, присiвши у бричцi поруч iз Степаном: – Нехай молодий панич збере докупи всю свою мужнiсть, бо вона йому зараз дуже-дуже знадобиться… Отже, як молодий панич, мабуть, вже здогадався, битву виграли московити: рештки шведськоi армii вiдступили з поля бою, а пiд iхнiм прикриттям вiдiйшли король Карл та гетьман Мазепа. Ракович заплющив очi та застогнав. Так, так, вiн сам чув сигнали рiжкiв – це й був вiдступ. Катастрофа, катастрофа!.. – Але оскiльки незадовго перед вiдходом молодий панич покинув гетьмана, якому заприсягався вiддано служити, то серед iнших сердюкiв вiн вiдтепер справедливо вважаеться зрадником. Тiльки нехай панич не гнiваеться на Моше – адже гнiватись на правдивi слова не можна, нiяк не можна! Тому хоч гетьману Яну Мазепi вдалося врятуватись вiд переслiдувань московитiв, Моше не повiз молодого панича слiдом за гетьманом. Такого нiяк не можна робити – адже розлючений поразкою гетьман накаже вбити молодого панича як зрадника, що у тяжку хвилину поразки вiдцурався свого господаря. Тодi Моше не виконае клятви, якою заприсягнувся батьковi молодого панича, пановi сотнику Раковичу, – бо Моше заприсягнувся найстрашнiшою, найсуворiшою клятвою витягнути единого його сина – молодого панича навiть iз самiсiнького пекла! А також поклявся нiзащо не дозволити будь-кому зробити молодому паничевi зле. Степан засичав крiзь зцiпленi зуби, i еврей змiнив тон: – Так, так, зараз Моше усе пояснить, зараз, нехай молодий панич зачекае… То е дуже-дуже давня iсторiя. Швидше за все, молодий панич анiчогiсiнько про те не знае, та рiд Моше завдячуе продовженням саме роду Раковичiв. Адже дiд молодого панича, батько його батька, пiд час повстання Зiновiя-Абданка Хмельницького врятував шинкаря Берка бен-Шмуля – а то був батько Моше, котрий зараз мае честь прислуговуватись молодому паничевi. От як це сталося. Повсталi козаки нищили всiх нащадкiв праотця нашого Абрахама, якi тiльки траплялись на iхньому шляху. В одному невеличкому мiстечку, що нiчим не видiлялося з-помiж iнших штетлiв[5 - Єврейське мiстечко (iдиш).], козаки зiгнали усiх евреiв, якi не встигли сховатись вiд них, на центральний майданчик i почали розважатися. Молодий панич знае, як козаки розважалися?.. Гевулт, краще б нiколи цього не знати… Але ж Моше пообiцяв розповiсти усе – то нехай молодий панич дiзнаеться! Бо то е правда, гiрка правда, – але правду треба знати… Отже, насамперед найстарших чоловiкiв, разом iз ребе[6 - Маеться на увазi рабин – мiсцевий духовний та громадський лiдер еврейськоi общини.] i шойхетом[7 - М'ясник, навчений прийомiв приготування кошерного м'яса (такого, що повнiстю вiдповiдае законам кашрута); нерiдко вважався другою пiсля рабина персоною в еврейськiй общинi.], прибили за руки до стiн оточуючих домiвок на знак того, що «жиди Христа розiп'яли», та вiдрубали ноги, щоб вони повiльно стiкали кров'ю i водночас – ой-вей! – бачили, як гине iхнiй штетл. Потiм вiддiлили вiд юрби вагiтних жiнок, розпороли iм черева, ненароджених дiтей кинули псам на поталу, а замiсть того до черев посадили кiшок i чимдужче прибинтували рани, щоб тварюки роздирали нутрощi конаючих жiнок. Вейз мiр! Малих дiточок насадили на списи i живцем пiдсмажили над розжареним вугiллям – не на вогнищах, а так, щоб вони мучились якнайдовше… Отакi були тодi розваги, та зрештою вони козакам набридли. Тодi мучителi загнали решту бранцiв до порожньоi стайнi й спалили усiх живцем. Але молодий шинкар Берко бен-Шмуль якось вивернувся вiд тих, хто його тримав, кинувся до нiг козацького ватажка й почав благати за себе та за всiх, хто на той час iще вцiлiв, пiдкрiпивши благання обiцянкою вiддати ватажку все золото й срiбло, що тiльки мав, – а накопичив шинкар злата-срiбла чимало, i було воно сховане так, що нiхто-нiхто iнший його б не знайшов. Грошi – це не iжа, питво чи крам, якi козаки брали скiльки хотiли. Грошi на вiйнi – рiч дуже-дуже потрiбна. То що, хiба ж це поганий обмiн – золото й срiбло за голови декiлькох нещасних бранцiв?! Ватажок подумав, подумав i мовив до Берка: «Гаразд – веди до скарбу, викупайся сам i викупай, кого тiльки схочеш». Шинкар вiдвiв ватажка до схованки, вiдкопав i вiддав йому усе, що в нiй було. Та козаки мiж тим не стали чекати, бо прагнули покiнчити з мiстечком, – тому, повернувшись назад, Берко бен-Шмуль побачив, що стайня вже палае, немов смолоскип, i жодного зойку з полум'я вже не долинае. Звiсно, козацький ватажок – а то був дiд молодого панича – мiг без жодних вагань наказати пiдручним вкинути у полум'я також i шинкаря, оскiльки вже отримав його срiбло-золото, а бiльше Берко не мав нiчого цiнного, що зацiкавило б ватажка. Але натомiсть дiд молодого панича запитав шинкаря: «Ти що, i справдi сподiвався врятувати не тiльки власну шкуру, але також iнших твоiх нечестивцiв?» «Так, пане, – вiдповiв Берко, – бо нема у свiтi нiчого цiннiшого навiть за одне-едине людське життя. А що вже казати за життя багатьох!..» А сльози котились по його щоках, почорнiлих вiд кiптяви, що вiтер розносив околицями вiд палаючоi стайнi… Раптом Мошка замовк, уважно вдивився у Степанове обличчя i схвильовано запитав: – Але, можливо, нехай молодий панич краще поспить i дослухае закiнчення iсторii завтра? Бо пораненому дуже важко… Натомiсть Степан натужно замугикав: мовляв, розповiдай далi! – Що ж, продовжую, – погодився Мошка. – Отже, шинкар Берко бен-Шмуль стояв бiля козацького ватажка й оплакував загиблих родичiв та знайомих. Мiж тим ватажок повiв далi: «А може, ти брешеш, свиняча твоя душа?» «Заприсягнуся чим хочеш, що це – свята правда. Якби наш високоповажний ребе був iще живий, то неодмiнно пiдтвердив би моi слова», – намагаючись не дивитися на розiп'ятих з вiдтятими ногами, шинкар лише мотнув головою у бiк спаплюжених трупiв. «А не боiшся, що я накажу негайно вiдправити тебе слiдом за iншими?» «Не боюся». «Невже?! Ото знайшовся смiливець помiж жидами…» «Нехай станеться так, як хоче того Всемогутнiй, бо всi ми перебуваемо пiд владою Його десницi», – просто мовив шинкар. «А якоi ти думки щодо волi жидiвського твого божка?» – недобре всмiхнувся ватажок. «Хiба ж я Адонай[8 - Слово, що замiнюе в уснiй мовi Святе Ім'я еврейського Бога, котре заборонено вимовляти.], щоб знати Його волю?» – щиро здивувався Берко. «І все ж?..» «Я лише маленька пересiчна людина…» «Це не вiдповiдь. Кажи правду, пархатий!» При цьому дiд молодого панича так розсердився!.. Вейз мiр – так розсердився, що й сказати неможливо! Вiн схопив Берка за горло i мало не придушив… Але то була б занадто легка смерть як для бiдолашного нащадка Абрахама, тому дiд молодого панича просто кинув батька Моше, шинкаря Берка, на землю й проревiв щодуху: «Вiдповiдай, клятий юдо!!!» «А вiдповiдь тобi така, що Адонай – благословенне iм'я Його! – зробить так, що кожному буде заплачено його ж монетою. І зовсiм незабаром», – мовив Берко бен-Шмуль якомога спокiйнiше. І навiть сльози притримав, щоб дiд молодого панича не вирiшив зненацька, нiбито вiн злякався негайноi лютоi смертi. «Тобто?..» «Милостивi будуть помилуванi, тодi як немилосердi загинуть лютою смертю. Ти можеш наказати вбити мене, i я навiть не буду тому опиратися – який сенс?! Але ти обiцяв помилувати мене та iнших, кого оберу я, за грошi, якi перейшли вiд мене до тебе. Інших вже нема, мене зараз же може не стати. Тож вийде, пане, що ти менi збрехав i через це убив. І кому збрехав, подумай тiльки?! Недостойному еврею i його Боговi, Святим Ім'ям Якого я заклинав тебе про милiсть. Тож пам'ятай, козаче, така сама доля чекае й на тебе, бо Адонай усе бачить i чуе. І навiть те, чого не кажуть нашi вуста, але промовляе серце». Рука ватажка потягнулась до шаблi, проте за мить вiн здолав гнiв i спитав: «А якщо я помилую тебе?» «Милостивi також будуть помилуванi». «А моi товаришi козаки?..» «Хiба ж iхнiм серцям знайоме милосердя?» – запитав у вiдповiдь шинкар. Тодi козацький ватажок велiв зв'язати Берка бен-Шмуля й возити за загоном три днi, а по завершеннi цього термiну пообiцяв здерти з живого шинкаря шкуру, щоб зробити з неi набите гречаною половою опудало та повiсити його посеред лiсу на гiлляцi дуба. І не просто повiсити, а на свинячих кишках, якщо Адонай – нехай благословиться Цар Всесвiту! – за цей час якимось чином не виявить свою волю. І, мабуть, таки зробив би те опудало, якби ранком третього дня козацький загiн не втрапив у польську засiдку. Всi козаки загинули у сутичцi, а хто не загинув, тих поляки посадили на вкопанi обабiч дороги палi. Врятувалися ж у тiй сутичцi лише двое – козацький ватажок i молодий шинкар Берко. Щоправда, ватажок втратив i усi вiдiбранi в шинкаря грошi, й свого коня – усе те перейшло до полякiв. Але ж вони обидва лишилися живi… Вiдтодi дiд молодого панича нiколи вже не насмiлювався розпитувати Берка бен-Шмуля про волю Всемогутнього. Бiльш того, Берко бен-Шмуль завжди перебував поруч iз дiдом молодого панича, вiддано служив йому, добував йому i золото, i срiбло, а також давав дорогоцiннi поради, коштовнiшi за будь-яке золото та срiбло. Потiм так само вiддано служив його старшому синовi. А згодом заповiв своему синовi – себто менi, Моше – служити нащадкам великодушного козака, який врятував наш рiд вiд повного й остаточного винищення. Знаючи, що я пов'язаний батьковим заповiтом, пан сотник не тiльки довiрив менi усi своi грошi, але й перед самiсiньким арештом… Занадто пiзно Мошка зрозумiв, що бовкнув зайве: почувши про батькiв арешт, Степан застогнав настiльки тужливо, що еврей розгублено зойкнув: «Ой-вей! Ой-вей!..» – сплеснув руками та благально мовив: – Нехай молодий панич вибачить старого дурня Моше, але ж Всемогутнiй тому свiдок: Моше не хотiв казати цього паничевi! Не слiд було дiзнаватися про таке, не зцiлившись повнiстю вiд тяжких ран. Але ж старий Моше прохопився – вейз мiр! Як погано, як погано!.. Ракович дихав важко, тихесенько стогнав, тому еврей продовжив: – Так, так, в усьому винен той-таки Іван Богданович, котрий занапастив молоду панянку Гелену Каплю. Це вiн вигадав таку дурницю, буцiмто сотник Ракович е таемним помiчником молодого панича i його посередником на службi в ясновельможного гетьмана Яна Мазепи. А оскiльки московити нiяк не могли вполювати молодого панича, то заарештували його батька: либонь, подумали, що на допитi сотник вкаже, де й коли можна пiдстерегти молодого панича. Вiд безсилоi лютi Степан заскреготав зубами, та еврей одразу ж заперечив, немовби й насправдi знав, що вiн хоче, але не може сказати: – Нi-нi, нехай молодий панич не вважае, буцiмто Моше забув про клятву вiддано служити роду Раковичiв. Моше не забув ту клятву, нi! Моше знав, що так i буде, тому щиро й наполегливо радив пану сотнику десь сховатися. Та пан сотник вiдповiв Моше: «Якщо я не вiддамся на поталу шулiкам-московитам, вони можуть заарештувати iнших Раковичiв – моiх братiв з iхнiми сiм'ями! І так триватиме, доки не винищать весь наш рiд пiд корiнь. Тому буде лiпше, якщо заарештують тiльки мене одного». Пан сотник так хотiв: це була його воля, якiй Моше мусив скоритися, – бо воля пана сотника е для Моше святою! Натомiсть пан сотник примусив Моше заприсягатися усiм, що е святим для Моше i на цьому свiтi, й на тому, що Моше будь-що вiдшукае единого сотникова сина – молодого панича i будь-що врятуе вiд довгоi руки iмператора Петра та вiд його всюдисущих нишпорок. Тому коли шведськi вояки програли битву… Втiм, Степан не слухав розповiдi Мошки про те, як вiн примудрився довiдатись вiд iнших сердюкiв про ганебну поведiнку молодшого Раковича на полi бою, як пiсля того всю нiч гнав коня, як змiею пробирався поруч з п'яними як чiп московитами, що святкували перемогу, як уже на свiтанку знайшов напiвмертвого юнака й пiд прикриттям вранiшнього туману встиг вiднести його за хирлявий лiсок, де чекав стриножений кiнь. Якби не багатоденна дiя зiлля, Степан вже почав би буянити, зриваючи дбайливо накладенi пов'язки, а потiм, мабуть, просто придушив би Мошку. Але вiд почутого юнак тiльки стогнав, сичав крiзь зуби й закочував очi пiд лоба. Пити лiкувальне зiлля знов вiдмовився, проте Мошка повторив трюк iз затисканням рота й носа пораненого. Проковтнувши добру порцiю трав'яноi настоянки, Ракович за деякий час притих. Тут i мiсяць виповз з-за небокраю, осяявши рiвний мов стiл степ загадковим срiблястим свiтлом. Пересвiдчившись, що поранений дихае рiвно, Мошка винiс iз брички старi пов'язки, вкинув iх у багаття, ретельно спалив ганчiр'я, декiлька разiв перемiшавши розпашiлий жар. Потiм дiстав з брички великий бiлий талес[9 - Молитовна накидка в юдеiв (iдиш).], накрився ним, деякий час читав молитви, а далi затоптав вогнище й заходився запрягати коней. Їхати було все ще далеченько, тож i цю нiч лiпше не спати на твердiй землi, а дрiмати на передку брички… Глава 6 Краще вже померти – Але ж, Ваша милосте, так не бувае! – Як саме, хробачок?.. – Якщо у твоему життi з'являеться Вчитель, його впiзнаеш вiдразу! – Що за дурницi ти верзеш?! – Чому ж дурницi?.. – вiдкинувши нарештi незручнiсть, спричинену перебуванням при особi Великого Магiстра, Пауль почав смiливо розмiрковувати: – От взяти хоч би й мене… Тiльки-но Ваша милiсть з'явились у моему життi, я одразу ж зрозумiв, що Ви, поза сумнiвом, – Великий Вчитель, найбiльший вiд усiх iнших! Найменших вагань щодо цього в мене не виникало. Нiколи-нiколи… Сухий старечий смiх та тихеньке поплескування у долонi перервали цей захоплений слововилив. – Браво, хробачок, браво! Я щиро вражений! Це просто чудово, що ти нiколи у життi не мав жодних сумнiвiв щодо моеi скромноi персони. – Ну що ви, Ваша милосте! Хiба ж можна таке казати?! – Можна, хробачок, можна! – Та нiзащо у свiтi!.. – І тим не менш. – Але ж… – Послухай-но, маленький мiй хробачок, – при цих словах посмiшка сповзла з обличчя принца, – якщо все й насправдi е саме так, як ти кажеш, то як же нам бути з прямими вказiвками самого Христа? Невже ж я бiльший навiть за Ісуса?.. – Ісус?! – Пауль несподiвано розгубився. – До чого тут Ісус?.. – Згадай Нагiрну проповiдь: адже Вiн недарма наказував апостолам випробовувати вчителiв, котрi приходять у Його iм'я! Хiба ж нi? – Здаеться, що… так, – Пауль не був цiлком впевнений, проте заперечувати графовi не насмiлився. – Точно так, юний мiй хробачок, точно так! – твердо мовив Великий Магiстр i перехрестився, промовляючи: – До того ж, я сам на власнi вуха чув цю проповiдь i пiдтверджую слова Христа усiм своiм авторитетом – якщо мiй авторитет для тебе насправдi важливий. – Так, Вчителю, – схилив голову юнак, – я й забув, що Ваша милiсть мали велику честь особисто знати нашого Господа. Даруйте. – Нiчого, нiчого, пусте… – Я не повинен забувати про такi речi!.. – Кажу ж тобi: пусте! – в голосi принца брязнуло невдоволення, i Пауль слухняно замовк. Магiстр продовжував: – Ти ставишся до мене без належноi критичностi, хробачок. А це засвiдчуе, що i вся вiра твоя, i довiра до мене слiпi. А слiпота у вiрi – то е фанатизм! Чи люблю я фанатикiв, як ти вважаеш? – Я не вважаю, але точно знаю, що Ваша милiсть дуже-дуже не люблять фанатикiв, – упевнено мовив Пауль. – Вiрно, – похвалив його граф. – Нумо продемонструй знання найпершого основоположного принципу нашоi таемноi ложi. – Просто зараз?! – здивувався Пауль. – А у чiм рiч? – ледь помiтно всмiхнувся Великий Магiстр. – Але ж принцип цей належить до першого внутрiшнього кола знань, а вiдтак уголос його можна проголошувати лише у присутностi не менш нiж трьох посвячених третього ступеня… – Знаю, знаю, – кивнув граф. – Хоча можна вважати, що лише моя присутнiсть для тебе е достатньою, оскiльки я не хтось iнший, як Великий Магiстр, засновник нашоi таемноi ложi. – Так, Ваша милосте, – юнак шанобливо вклонився. – Але тим не менш, давай-но справдi дотримуватись нашоi формальноi вимоги – нехай так! І все ж, хробачок, ти маеш змогу продемонструвати менi знання, не вимовивши жодного слова. – Як саме, Ваша милосте?.. – здивувався Пауль. – І таке каже людина, що вмiе писати… Пхе! – зневажливо зiтхнув принц. – О Ваша милосте!.. – у розпачi юнак ляпнув себе по макiвцi. – Папiр i каламар на столi в сусiднiй кiмнатi, – нагадав граф. Юнак побiг туди, хвилини пiвтори рипiв пером, пiсля чого швиденько принiс i передав написане принцу, шанобливо вклонившись. Великий Магiстр не читав усього тексту, а лише ковзнув поглядом по початку: «Найперший основоположний принцип – не вiдступати перед пiтьмою невiгластва, якою б нездоланною вона не видавалась, а дiево розганяти ii свiтлом iстинного знання, тим самим наближаючись до Великоi Істини…» Задоволено кивнувши, граф вказав на камiн. Пауль негайно вкинув туди папiрця й деякий час перемiшував жар коцюбою. – От бачиш, хробачок, – повчально мовив принц, коли юнак повернувся на свое мiсце, – наближення до Великоi Істини можливе лише через конкретну дiю. Бо якщо душа твоя буде просякнута найкращими принципами, немов губка водою, але ти сидiтимеш склавши руки, то так i загинеш у крижанiй пiтьмi! Втiм, помиляються також тi, хто приймае знання бездумно, не осмислюючи iх, зi слiпою довiрливiстю – бо вони також ховають руки вiд дiла, хоча для непосвяченого й виникае враження, нiбито такi люди дуже-дуже мудрi. Чи пам'ятаеш ти принцип зернятка, хробачок? Уже без зайвих нагадувань Пауль знов збiгав до сусiдньоi кiмнати та принiс звiдти нову коротеньку записку: «Насипане у лантух зерно лишаеться мертвим, скiльки б його у тiм лантусi не було i скiльки б воно там не пролежало. Проте одне-едине зернятко оживае, тiльки-но потрапивши у землю». – Ну от, бачиш: зерно можна насипати й насипати у мiшок, але вiд того воно нiколи не оживе, – продовжував повчання Великий Магiстр, поки Пауль знищував черговий клаптик паперу. – Адже життя – це не просте колекцiонування знань, а iх осмислення, внутрiшня переробка. То що, ти й досi вважаеш, буцiмто учень може… навiть так – мае право неосмислено приймати слова Вчителя?! – Нi, Ваша милосте… – Чому? – Бо в такому разi людина, котра лише називаеться Вчителем, стае подiбною до скнари, що ховае лантухи з зерном у коморi. Тодi як справжнiй Вчитель мусить бути подiбним до сiвача, котрий кидае зерна на рiллю, щоби вони проростали й давали ряснi сходи. – Ну от, нарештi чую вiд тебе вiрнi слова, – принц тихесенько поплескав у долонi. – Тому навiть найбiльший з усiх Вчителiв людства – сам Господь Ісус Христос – наказував неодмiнно перевiряти слова Вчителя, а не вiрити iм iз фанатичною слiпотою. Бо будь-який Вчитель – i навiть найталановитiший, – усе ж таки менший вiд Великоi Істини. А якщо слова Вчителя розходяться зi знанням про Істину, учень мае повне право покинути Вчителя – бо то е облудник, котрий нiчого доброго навчити не здатен. Чи згоден ти iз цим, хробачок? – Так, Ваша милосте. – І якщо я навчатиму тебе й iнших членiв нашоi таемноi ложi неправедних речей… – …тодi i я, i будь-хто iнший не просто маемо право, але зобов'язанi будемо залишити Вашу милiсть. – Вiрно, хробачок. То скажи, чому, знаючи все це, ти все ж таки сприймаеш моi слова без належноi критичностi? – Пробачте, Ваша милосте! – Чи розумiеш, що пiсля такого прикрого випадку я можу… – обличчя графа посуворiшало. – Не треба! Будь ласка, благаю… – Ну гаразд, – принц трохи пом'якшав. – Тим паче, ти, хробачок, видаешся менi доволi здiбним початкiвцем. Тiльки май на увазi: основоположнi принципи iснують не для того, щоб лежати у твоiй душi мертвим вантажем, а для постiйного слiдування ним та повсякденного, повсякчасного застосування у життi. Зрозумiв? – Так, Ваша милосте! Я теж мушу сiяти здобуте зерно, а не тримати його у лантусi власноi душi. Тодi я з часом стану подiбним до Вашоi милостi. – То не кажи бiльше дурниць, симпатичний мiй хробачок. – Не буду. – Отож… Тим паче, можу тебе запевнити: тобi тiльки здаеться, нiби ти одразу повiрив своему наставниковi, котрий привiв тебе до мене. За iнших умов ти б нiзащо не повiрив йому одразу, але ж у тiм-то й рiч, що умови звичайними не були: ти сам сказав, що вiдчув величезне розчарування, коли кохана Гретхен вислизнула з твоiх обiймiв. Отже, на час зустрiчi з наставником ти вже фактично шукав зустрiчi з ним – чи не так? Пауль мовчки похнюпився. – Бачиш, тобi нема чого заперечувати! Хто цiлеспрямовано шукае, той знаходить. Тому ти й зустрiв наставника, який привiв тебе сюди – до мене. Але тобi лише здаеться, що все вiдбулося саме собою, що ти раптом одразу повiрив i наставниковi, й менi, що нiколи не сумнiвався у нас i словах наших. Ти просто забув усю правду! Повiр менi, хробачок: попервах усi вагаються, мають сумнiви щодо Вчителя та Великоi Істини. Знання нiколи не даеться легко. Нiколи!.. Рiк 1709 вiд Р. X ., Європа На власнiй шкурi Степан Ракович засвоiв просте правило: якщо дуже палко бажаеш вмерти – помри негайно! Бо варто лише забаритись, i палке бажання спалить тебе iзсередини, а потому все життя ходитимеш чорною обвугленою головешкою, будеш нi тим, анi сим, нi мертвим, нi живим, а так – бозна-чим. Чи то за час дороги подiяли притирання та трав'яна настоянка, якою Мошка щедро напував юнака, чи незалежно вiд прагнень душi, «ув'язненоi» в понiвеченому тiлi, тiло це прагнуло вижити – коротше, Степан почав одужувати. Зрадiлий Мошка вливав у хворого дедалi меншi дози настоянки, отже, Степан усе рiдше впадав у забуття, а вiдтак у його серцi все дужче розгоралась едина пристрасть – померти якнайшвидше, причому байдуже, у який саме спосiб! І у напiвснi, i наяву юнак просто марив смертю. Справдi, навiщо жити, коли наймилiша його серцю дiвчина давно чекае на нього в раю, та й рiдний батько, мабуть, вже опинився там?! iхнi душi вже на Небi, прогулюються яскравими луками й квiтучими садами безкрайнього Царства Божого серед сонмiв янголiв – а вiн досi мучиться на землi… Так, був у нього колись товариш зi спудеiв Іван Богданович, але ж той байстрюк перетворився на смертельного ворога, став юдою з юд, нагромадив довкола Степана цiлий мур облудноi брехнi й оманою занапастив усе, що було в Степана цiнного. Сам вiн, до речi, теж не святий – бо зрадив свого гетьмана, забувши про сердюцьку присягу… Тож чи варто лишатись серед живих, зазнавши такого нищiвного й ганебного програшу?! Разом iз похмурими думками, що роiлись у головi, до рук, нiг i всього тiла поступово поверталася здатнiсть рухатись. Вiдтак Степан почав усерйоз обдумувати, як накласти на себе руки. Дiяти можна було по-рiзному. Найлегше дочекатися, коли Мошка пожене коней галопом, i вистрибнути з брички, щоб на скаку розбитися об землю. Аби загинути напевно, можна обрати момент переправи через якусь рiчку i кинутись у воду – от тодi неодмiнно потонеш. Можна було вiдмовлятися вiд питва та лiкiв, щоби все-таки не одужати… або померти вiд спраги. Можна битися головою об дошки брички, щоб спробувати розкроiти собi череп. Можна пошукати в Мошки якоiсь отрути. У скриньцi, де вiн тримав лiкувальнi притирання, неодмiнно мае лежати щось подiбне: недарма ж бо у вертепних виставах обов'язково розiгруеться сценка про те, як огидний брехливий еврей-шинкар пiдмiшуе до горiлки отруту й намагаеться напоiти нею козака… То як Мошка може обiйтися без смертельноi отрути, прихованоi у скриньцi серед лiкiв?! Мабуть, також можна вiдшукати в його речах мотузку… або розiрвати на смужки рядно i скрутити мотузку зi смужок, а потiм удавитися: теж вихiд. І нарештi, у еврея е господарський нiж, вiдтак можна знайти його та зарiзатись. Утiм, для здiйснення задуму сили в руках i ногах було ще замало, тож Степановi лишалося цiлими днями трястись у бричцi й уявляти, як вiн перекочуеться усе ближче до бортика, перехиляеться через нього й на повному скаку летить на кам'янисту землю… або як ковтае знайдену у скриньцi гидоту… Або… Та дивна рiч: чим частiше Степан уявляв сцени самогубства, тим бiльше переконувався у нездiйсненностi подiбних планiв. Справдi, розбитися на смерть при падiннi з брички йому би, швидше за все, не вдалося: очевидно, вони вже вiдiрвались вiд переслiдувань московитiв, тож Мошка бiльш не гнав коней галопом, а iхав значно повiльнiше. Крiм того, часто заглядав пiд навiс, аби сказати Степановi декiлька пiдбадьорюючих слiв. Звiсно, за таких умов еврей одразу помiтить, як юнак вистрибне з брички, i повернеться за ним. А позаяк розбитися або звернути в'язи на малiй швидкостi навряд чи вдасться, Мошка незабаром вилiкуе Степана. Впасти у воду, щоб потонути? Але на переправах через рiчки еврей сходив з передка й уважно слiдкував за кiньми та бричкою. Не помiтити при цьому Степанового падiння вiн просто не мiг! Битися головою об дошки? Але ж це не тверде камiння, голову з першого ж удару не розкроiти. Та й еврей почуе стукiт i поцiкавиться, а що ж там робить недолугий молодий самогубця?! Шукати отруту у скриньцi? Подiбне могло спасти йому на думку, лише коли Степановi часто марились рiзнi жахи. Коли ж у головi прояснилося, юнак одразу зрозумiв, що Мошка не вивозив би його з поля бою та не лiкував би весь цей час тiльки задля того, щоб одного дня напоiти смертельним зiллям. Значно простiше було кинути тяжкопораненого подихати там, де вiн впав посеред битви… Знов-таки, еврей навряд чи допустив би, щоб Степан пiд його доглядом не iв, не пив нi лiкувальноi настоянки, анi води. Бо навiщо тодi юнака рятувати… Удавитися? Степан навiть сiсти у бричцi не мiг – де вже йому шукати мотузку, робити на кiнцi удавку, видиратись на дерево, прив'язувати знаряддя для самогубства i стрибати униз!.. Надто складно, надто довго. Й непосильно для хворого. Спробувати заволодiти господарським ножем? Оце якраз було би цiлком реально… якби Мошка не тримав ножа у торбинцi пiд передком брички. Доповзти туди Степан ще не мав сили. Але то не головне, питання в iншому: хiба не вiдчув би Мошка, що пiд навiсом брички не все гаразд, хiба не зупинив би руку самогубця в останнiй момент?! Отак думав Степан, думав… Чекав, поки достатньою мiрою набереться сил, чекав… І нарештi дочекався: коли поздоровiшав настiльки, що змiг так-сяк сидiти у бричцi, то зрозумiв раптом, що просто не здатен шукати ножа та рiзати собi горлянку або рвати на смужки ряднину й робити удавку! Вiн так довго планував свою смерть, так довго смакував уявнi видовища скорого й вiрного кiнця, що тепер подiбнi думки зробились нестерпно-огидними… Нi, жити Степановi зовсiм не хотiлося. Проте варто було уявити себе лежачим з перерiзаною горлянкою або повiшеним на гiлляцi, як на душi робилось бридко. От у чiм загадка: тепер, переживши важке одужання у дорозi, йому не хотiлось зовсiм нiчого – нi жити, анi вмирати! Зависнути б десь посерединi мiж життям i смертю, щоб нi iсти, нi пити, а просто цiлу вiчнiсть нiчого не робити! Та це теж було неможливо, отже Степан сидiв собi пiд навiсом брички, потрошку цiдив воду та цiлющу трав'яну настоянку, навiть почав жувати й ковтати хлiб та шматочки курячого м'яса… І чим далi, тим бiльше тупiшав вiд нескiнченноi iхньоi поiздки. Інодi оглядав свое нове незвичне вбрання, та поступово еврейський каптан перестав привертати його увагу. Степан не заперечував навiть, коли пiд час зупинок на ночiвлю Мошка надягав йому на голову таку ж саму ярмулку, яку носив сам, – хiба не все одно?! Люди скрiзь дурнi, вони не здатнi упiзнати справжнього козака, якщо вiн вдягнений по-еврейськи, якщо його обличчя змарнiло, колись палаючi енергiею юностi очi зовсiм згасли, а верхня губа та пiдборiддя вкрились рiденькою рослиннiстю. То хай все йде так, як iде… Інодi Степан обережно визирав з-пiд навiсу, збайдужiлими очима оглядав незнайомi селища й мiстечка, через якi проiжджала бричка, ковзав поглядом по вдягнених у чудернацький одяг людях, якi зустрiчалися iм на постоялих дворах, дослухався до незнайомоi мови… І знов ховався пiд навiс, лягав на дно брички, з головою кутався у драну ряднину. З останньою надiею прислухався до своiх вiдчуттiв – але навiть «внутрiшнiй голос» безпорадно мовчав. Степана абсолютно не цiкавило, де саме i куди вони iдуть, що за люди тут живуть… І загалом, навiщо все це?! Сiра каламутна байдужiсть заполонила його душу, заповнила мозок, стиснула крижаними клепками серце. Степан анiтрiшечки не зрадiв, коли Мошка зовсiм виключив з його щоденного рацiону трав'яну настоянку, а вiдтак скованiсть язика та щелеп послабла настiльки, що вiн нарештi почав сяк-так патякати. Користi вiд того не було жодноi: тутешнi люди не розумiли нi шляхетноi польськоi мови, нi народноi украiнськоi, анi нiмецькоi. А спiлкуватися з селюками та бiдними городянами латиною, давньогрецькою чи давньоеврейською… Про це навiть думати смiшно! Тобто було би смiшно, якби Степан зберiг iще здатнiсть всмiхатись. Нарештi вони доiхали до похмурого сiрого мiста, де повiтря було просякнуте досi незнаними пахощами солi та йоду. Зупинились у вбогiй халупi. Тiльки-но еврей вiдрахував ii господарю декiлька золотих монет i сказав декiлька слiв невiдомою мовою, як той одразу ж позадкував до дверей, вирячивши на Мошку очi й вклоняючись обом мало не до землi. Бiльше вони господаря не бачили. Про джерело невiдомого запаху Степан дiзнався значно пiзнiше. Одного нiчим не прикметного дня, такого ж похмурого, як i все це похмуре сiре мiсто, Мошка уперше вивiв заслаблого юнака на вулицю та повiв прогулятись на дамбу. Тодi Степан уперше в життi побачив безкрайнi океанськi простори… Але навiть це величне видовище не збудило його цiкавостi. Як i досi, сiра iмла стискала серце, що вже не скнiло тугою, а загалом немовби зникло iз грудей. Так, Степан абсолютно збайдужiв до оточуючого свiту. А заразом i до свiту внутрiшнього, який абсолютно спорожнiв. Паскудно-похмуре одноманiтне буття з паскудними похмурими ранками, що змiнювались не менш паскудними похмурими днями, захололими вечорами та монотонними ночами, в усьому вiдповiдало летаргiчному спокою його душi. Ну що поробиш: така вже зима у цих краях… Але ж, Господи, навiщо жити?! Навiщо i надалi вiдбувати день за днем у тюрмi власного тiла?! Кому потрiбне рослинне iснування донедавна ще сповненого сил юнака – невже ж Тобi, о Господи?! То навiщо?.. Рiк 1710 вiд Р. X ., Голландiя Зарипiли й гримнули вхiднi дверi. За хвилину до кiмнати увiйшов Мошка, та Степан навiть не озирнувся на нього. Справдi, навiщо озиратись? Єврей був таким самим, як i завжди: сiрооким, худорлявим, довготелесим, у спiлкуваннi – вкрай ввiчливим. Що там цiкавого… – Як сьогоднi почуваеться молодий панич? Веселий голос еврея неприемно рiзав Степанове вухо: Мошка просто кипiв вiд надлишку життевоi енергii, а юнаковi так хотiлося цiлковитого спокою! Бажано навiть… спокою замогильного. – Чому молодий панич досi не поснiдав? Уже день давно, невдовзi час обiдати, – продовжував тим же веселим тоном Мошка, жваво жестикулюючи. Степан навiть не поворухнувся. – Отже, молодий панич продовжуе мовчати?.. Степан не вiдреагував. Тодi еврей пiдiйшов до нього упритул, опустився поруч на незастелене лiжко i спитав тихесенько-тихесенько, майже пошепки: – Гаразд, поговоримо про iнше… Ну, то що ж молодий панич мае намiр робити далi? Як стане жити? Вiд несподiвано тихого, надзвичайно легенького шепотiння Степан чомусь здригнувся, немовби то був громоподiбний крик, i нарештi обернувся до еврея. За мить перед тим рухливий, немов кулька ртутi, Мошка тепер завмер на лiжку й пильно вдивлявся юнаковi у самiсiнькi вiчi, загадково посмiхаючись. – А що саме я маю робити?.. – нарештi повiльно мовив Степан. – Жити. Або померти. Молодий панич дуже-дуже хоче вмерти, тiльки нiяк не наважуеться, еге ж? Промовляючи це, Мошка хитро пiдморгнув Степановi та знов завмер, вичiкуючи. Слова еврея подiяли на юнака, як раптовий укол голкою у чутливе мiсце: сердега скочив з лiжка й скрикнув. – Овва, чом це раптом молодому паничевi… – почав було Мошка. – Ах ти ж чаклун бiсiв!!! Як це ти примудряешся читати в людських душах, немов у вiдкритiй книзi?! – гнiвно перервав його Степан… та раптом затулив очi рукою, бо йому здалося!.. Нi, нi, то щось неймовiрне: не може людське обличчя випромiнювати свiтло! Це ж клятий еврей, нечиста iстота, нащадок вбивць Христа, сам христопродавець – а обличчя свiтиться або як у святого, або я в Божого янгола! Але ж так не бувае… Це… Це!.. Мабуть, у нього в головi вже паморочиться. Може, Мошка таки пiдпоiв його отрутою, що почала дiяти лише тепер?! Юда, юда!.. Геть знесилений, Степан впав на лiжко. Немовби здалека до нього долинув схвильований голос еврея: – Моше не чаклун i не вiдьмак, дарма молодий панич так вважае. У людських душах i серцях Моше також не читае, на це здатен лише сам Га-Шем[10 - Бог, Всевишнiй (давньоевр.).] – як же можна людинi пiдмiняти Його?! – І завжди ваше плем'я когось боiться, – зневажливо мовив Степан. – Ось, будь ласка: тепер ти злякався свого власного божка. Хто б мiг подумати… – Всемогутнiй мае достатньо можливостей, аби запобiгти зазiханням на Його владу будь-кого з людей, – з достоiнством вiдповiв еврей. – Та дарма молодий панич вважае, що Моше боiться Всемогутнього. – Отже ти, виявляеться, герой? – стомлено процiдив Степан. – Не знав, не знав… – Всевишнього не треба боятись, – уточнив Мошка, – потрiбно боятись лише не образити Його. Навiть ненавмисно скривдити чимось. Навiть думкою, негiдною Його неосяжноi милостi. Юнаковi здалося, що при цьому в голосi еврея пролунали зовсiм недоречнi радiснi нотки, тож одразу спитав: – Що ж це тебе так звеселило? Ти, часом, не надi мною смiешся?.. – Моше тiшиться тим, що молодий панич все-таки бiльше прагне до життя, нiж до могили. Навмисно обраний людиною шлях у небуття ображае Адоная, зате шлях до життя – веселить. Шлях до життя – то е дуже добре: адже молодий панич неодмiнно одужае. – Знов ти за свое?! – Але ж то е правда. – Ти все-таки або вiдьмак, або не знаеш майбутнього, помру я чи… – Моше не знае майбутнього, проте очi Моше можуть бачити печатку Всемогутнього, якою позначений молодий панич… – Брешеш, свиното!.. – Так палко виявляють почуття лише живi, а не мерцi. Отже, молодий панич житиме. – Нi, – юнак знов знiтився. – Краще вже померти, нiж отак страждати. – Молодий панич не здатен сказати правду навiть собi самому… – Що-о-о?! То я, по-твоему, брехун? – Степан спiдлоба позирнув на еврея. Але Мошка мав цiлковито серйозний вигляд, у його сiрих очах не було найменшого натяку на презирство… або на кепкування. – Моше переконався, що молодий панич прагне зовсiм iнших речей – не тих, про якi говорить. Доля молодого панича – жити, щоб здiйснити волю Всемогутнього, а не лежати в холоднiй могилi. Це дуже-дуже радiсна новина для Моше. – А я кажу: краще удавитись або зарiзатись… – Нiчого в молодого панича не вийде. – А як раптом?.. – Гаразд, перевiримо. Мошка пiдвiвся, легкою ходою вийшов до сусiдньоi кiмнати й за декiлька хвилин повернувся з довгою мiцною мотузкою у лiвiй руцi та з ножем у правiй. Кинув принесене на лiжко поруч iз Степаном. – Нехай молодий панич робить, як вважае за потрiбне. А Моше навiть заважати не стане. – Невже?.. – Моше присягаеться, що не заважатиме! – Нiзащо? – Нiзащо! – Чим заприсягнешся? – Святим престолом Всемогутнього, на який Вiн сiдае i в день суду, i в день радощiв. – Гаразд. Не зводячи очей з пiдступного еврея, котрий справдi здавався абсолютно байдужим, Степан спочатку взяв ножа. Мошка не реагував. Степан перевiрив, чи добре нiж заточений (лезо було гостре, як коса дбайливого селянина), повертiв його так i сяк, вiдклав на лiжко. Далi руки потягнулися до мотузки, юнак випробував ii на мiцнiсть, намотав на руку, щоб дiзнатися приблизну довжину. Мае вистачити, щоби… А може, це все ж таки хитромудре випробування?! Не iнакше… Степан спiдлоба позирнув на еврея. Незворушний Мошка спокiйнiсiнько сидiв на лiжку й зосереджено розглядав кiнчики пальцiв, щось бубонячи собi пiд нiс. Степан узяв обидва знаряддя самогубства одночасно… але наступноi ж митi вони впали на пiдлогу. – Мошка, Мошка, свиняча твоя пика, – мовив юнак розчаровано, – ти маеш рацiю: я настiльки слабкодухий, що не можу наважитись на останнiй крок. На «свинячу пику» еврей анiтрохи не образився. Вiн миттево заштовхнув ногою i мотузку, й ножа пiд лiжко та радiсно констатував: – Ну от, Моше не помилився! – Навiщо кидати речi на пiдлогу? Чому б загалом не прибрати iх звiдси? – Нехай будуть пiд лiжком, аби молодий панич удень i вночi мiг пам'ятати про найбiльший вiдчай свого життя, який щойно поборов. – Жидiвська твоя душа!.. Що ти знаеш про вiдчай?.. – сумно зiтхнув Степан. – Нехай молодий панич не сумнiваеться: багато чого. – Та ну! – Авжеж. – Либонь, найбiльший вiдчай тобi довелось пережити, коли хтось вiдкопав твоi червiнцi, надiйно прихованi на чорний день, – криво всмiхнувся юнак. – Молодий панич помиляеться, – майже рiвним голосом вiдповiв Мошка. – Втрачаючи грошi, Моше нiколи не втрачав заразом i голови. А от коли селяни втопили молоду дружину Моше – а вона вже п'ять мiсяцiв носила пiд серцем нашу першу i едину дитину… – Що-о-о?! Степан аж похолов вiд несподiванки… але головним чином вiд того, яким тоном Мошка розповiдав про це! Хiба може людина при здоровому глуздi так спокiйно… – Ой-вей, молодий паничу, то дуже, дуже давня iсторiя. Однiй селянцi примарилось, нiбито вночi хтось заподiяв лихе ii коровi, в якоi на ранок зникло молоко. Потiм те саме сталося в iншоi селянки, потiм у третьоi. Почали шукати вiдьму – знайшли Мар'ям, молоду дружину Моше, скрутили руки й ноги, пов'язали на шию намисто з трьох великих каменiв та й кинули до рiчки. І все… – То вiдьмак не ти, а… твоя жiнка? – здивувався Степан. – Хiба молодий панич вiрить у сказане ним? – спитав у вiдповiдь еврей. Юнак тiльки очi опустив долу… невiдомо чому. Справдi, це ж усього лише жалюгiдний, пiдступний юда, котрий свавiльно полонив його, посилаючись на батькiвський наказ, завiз бозна в якi землi… – а як перевiриш його слова?! Мiж тим, не зводячи зi Степана пронизливих сiрих очей, Мошка зневажливо посмiхнувся й мовив: – Вейз мiр! Моше тепер зрозумiв, що молодий панич зовсiм необiзнаний на народних прикметах щодо вiдьом. – Якi там iще прикмети?.. – Якби ж Мар'ям була вiдьмою, вона б не потонула, а плавала би навiть з камiнням на шиi… Принаймнi так стверджували селяни. – А-а-а, точно… Щось пригадую, – погодився Степан. – Просто це я знав колись давно, дуже давно… Тепер же воно не мае для мене значення. – Так от, вагiтну Мар'ям втопили, а молоко в корiв продовжувало зникати. Це припинилось, лише коли втопили ще трьох жiнок з того самого селища. Простих селянок тобто, – бо всi нашi повтiкали до лiсу i там переховувались. Тож нехай буде благословенною добра пам'ять Мар'ям – ii провини у зникненнi молока не було. Степан вiдвiв очi убiк. Мимоволi йому зробилось нiяково… i соромно… Але ж не стане вiн вибачатись перед жалюгiдним нащадком христопродавцiв! Ще чого… «Кров його на нас i на дiтях наших…» От нехай i не скиглять з приводу такоi своеi нiбито несправедливоi долi! Але зовсiм промовчати юнак не мiг, тому спитав: – А де ж був ти сам? Чом не захистив свою Мар'ям? Либонь, перелякався й разом з iншими жидами сховався у лiсi, полохливий ти шкурник… – Моше не злякався, нi. Просто на той час перебував надто далеко – батько молодого панича якраз вiдiслав Моше у справах. – Мiй батько? – Так. Мар'ям лишилася вдома сама, за неi нiкому було вступитись. Степан знiяковiв ще бiльше, але не знайшов гiдних почутого слiв, крiм непевного вигуку: – Ну-у-у… Єврей лише кивнув у вiдповiдь, але швидше власним думкам, а не Степановому «нуканню». – От тодi справдi було кепсько. І саме тодi Моше справдi хотiв померти, бо бiльш за все прагнув потрапити до своеi Мар'ям та нашого ненародженого сина. А молодий панич чомусь вважае, буцiмто для Моше найбiльша втрата у життi – це грошi… – Так усi вважають, – спробував виправдатися Степан. – Мiж iншим, нашi благословеннi мудрецi кажуть: «Якщо прагнеш iстинноi величi, то мусиш день i нiч просиджувати над книжками, а не торгувати у крамницi». Важливо, аби життя було наповнене мудрiстю, а тодi грошi самi до рук прийдуть! Молодий панич ще надто молодий, аби зрозумiти це… – Та все я розумiю, все, – Степан вiдiйшов до протилежноi стiни i став довкола неi, тiльки б ненароком не глянути еврею у вiчi. – Так-так, молодий панич, звiсно, все розумiе. Крiм одного: що Моше та iншi нащадки благословенних довiку Абрахама, Іцхака та Якова-Ізраiля – зовсiм не страхiтливi демони, а теж люди, як, примiром, молодий панич та iншi гоi.[11 - Неевреi.] Юнак мiцно замружився, але промовчав, бозна-чому проковтнувши образу недостойноi iстоти, яка мала за честь пiклуватися про нього. Так, дивна рiч: раптом еврей… перестав здаватися надто вже огидним, як звик думати про нього Степан!.. Але натомiсть поведiнка Мошки стала для юнака ще загадковiшою. Навiщо все-таки вiн порятував Степана, з якоi ласки так довго опiкувався ним, лiкував, годував? Невже тiльки тому, що Степанiв дiд колись врятував Моткового батька?! Нi-нi, так не бувае, тим паче мiж евреем та чесним християнином… Не може такого бути! – Моше також мае людське серце з плотi, в його жилах тече така сама гаряча червона кров, як i в молодого панича, – продовжував мiж тим еврей. – І Моше так само сприймае бiль втрати. Бо розлучившись зi своею Мар'ям, Моше нiколи бiльш не одружувався. – Чому ж ти все-таки не шубовснув у воду слiдом за дружиною? – Вейз мiр, попервах Моше дуже-дуже хотiлося зробити це! Молодий панич i не знае, як хотiлося… – Знаю, – буркнув Степан. – Нi! Проте потоплення стало би найбiльшою, найжахливiшою помилкою у життi. Гам зе ле тов – Моше стримався. І добре, що так! – Чом ти такий впевнений, що справдi вчинив добре? – спитав юнак доволi прохолодно: все-таки його дратувала спесива самовпевненiсть еврея. – Бо Всемогутнiй Га-Шем справедливо вважае тих, котрi вбивають себе, недостойними перебування в Шехiнi.[12 - Буквально «перебування» (давньоевр.) – одне з iмен трансцендентного i всюдисущого Бога, що втiлюе iдею Його постiйноi дiевоi присутностi у свiтi.] – Як… Що ти сказав? – юнак анiчогiсiнько не зрозумiв у цих загадках. – Повтори-но знов, мудрагелю. – Доступною молодому паничевi мовою можна сказати так: Всевишнiй не потерпить пiд своiм покровом самогубцiв, а вони нiзащо не витримають сяяння слави Всемогутнього, тому не потрапляють пiд Його чистий покров. Юнак кивнув. Але Мошка по iнерцii продовжував говорити – а сказав вiн те, вiд чого Степановi очi потихеньку полiзли на лоба: – І добре, що не тiльки сам Га-Шем милостиво пояснив це ображеному на злу долю Моше, але що сам Моше також дiстав пiдтвердження й вiд своеi дружини Мар'ям, i вiд нашого ненародженого сина. Так, то е дуже-дуже добре… Кiлька хвилин юнак жалюгiдно тремтiв, клiпав очима, мовчки вiдкривав i закривав рота, перш нiж змiг видушити з себе розгублене: – Я-а-а-а… Я-а-а-а… Я-а-а-ак?! Як ти сказав?! Правду кажучи, вiн було подумав, що, згадавши пережиту трагедiю, еврей, раптом збожеволiв, не iнакше. Втiм, Мошка вiдповiдав абсолютно спокiйно i, що найдавнiше, з непохитною впевненiстю: – Моше пiднявся до найвищих сфiрот[13 - В однинi – сфiра: одне з кабалiстичних понять, частковий прояв першопричини у духовному свiтi.], де зустрiвся зi своею коханою Мар'ям та нашим ненародженим сином. Тож Мар'ям пiдтвердила за них обох, за себе й за сина: якби пiсля ii загибелi Моше не втримався i втопився слiдом, вiн би став на шлях занепаду, тодi як iхнi невиннi душi, навпаки, перебувають на стежинцi сходження. Рухаючись у протилежних напрямах, в iншому свiтi душi Моше, Мар'ям i нашого сина нiколи б не зустрiлися. А так… Моше лишилось тiльки дiждатися свого часу – Мар'ям i син очiкуватимуть на нього в одному з вищих свiтiв, щоб разом iти до престолу Всемогутнього. – Що ти верзеш?! – схопився за голову бiдолашний Степан. – Це ж богохульство!!! «Хоча чого iще, крiм богохульства, можна очiкувати вiд нащадка христопродавцiв, якi самi ж накликали на своi голови Божу кару?!» – раптом подумав ошелешений юнак. У той же час таемничий внутрiшнiй голос тихесенько нашiптував Степановi: «Прислухайся до нього, прислухайся уважно! Може, ти дожив до цього дня лиш затим, щоб несподiвано дiстати надiю зараз! Саме зараз – коли вже остаточно втратив ii?! Чого тiльки не трапляеться у цiм дивнiм свiтi!..» – У чому, на думку молодого панича, полягае богохульство? – перепитав незворушний Мошка. – Ти розмовляв iз мертвими! – Хiба ж?.. – Не бреши, хитрий юдо, це твоi слова! – Хiба молодому паничевi невiдомо, що людська душа не помирае разом iз тiлом, а пiдноситься у вищi свiти? Тi, хто за порогом цього свiту, зовсiм не мертвi… – Так, але… Степан затнувся, бо не знав напевно, як краще заперечити евреевi. Можна було презирливо кинути йому в обличчя тираду про те, що Бог давно вже вiдвернувся вiд юдеiв, i пiсля пiдлого вбивства Христа всi вони, вiд найменшоi малечi до старезного дiдугана, недостойнi навiть розпеченi сковорiдки у пеклi разом з чортами лизати. Можна було процiдити крiзь зуби, що еврейський божок – це гаманець iз червiнцями, а тому пiсля смертi вони вiдправляються не на небо, а до компанii свого «святого» – Юди Іскарiота. Можна було… Так, багато чого можна було би сказати, та одне-едине юнак розумiв твердо: не може душа загиблого еврея йти до Божого престолу! Адже це суперечило абсолютно всьому, що знав Степан, чого навчали в академii та що говорили всi його знайомi. Втiм, поки юнак пiдшукував пiдходящi слова, Мошка несподiвано запропонував: – А що сказав би молодий панич, якби Моше допомiг йому пересвiдчитись у тому, що все ним почуте – правда? – Тобто?.. – Степана настiльки спантеличили попереднi зiзнання еврея, що тепер вiн навiть не мав сили обуритися по-справжньому. – Правда все, що Моше казав про вищi свiти та людськi душi, котрi перебувають там, як душi Мар'ям та нашого ненародженого сина. – То ти все ж таки чаклун? – Вейз мiр! То не е чаклунство, то е свiтле Божественне знання. – Людина не може того знати… – Тi, хто практикуе кабалу, – вони можуть. – Що-о-о?! Тiльки-но Мошка згадав кабалу, як жива Степанова уява одразу намалювала щось середне мiж жахливим вiдьомським шабашем та людським жертвоприношенням. І його бiдолашний батько пригрiв коло себе отаку-от жахливу змiюку!.. Та цей Мошка… вiн же сам справжнiсiнький дiдько! Годi й дивуватись, що батьковi днi скiнчилися десь у московському казематi. Боже ж мiй… – Тi, якi мандрують у вищi свiти, перебуваючи у вищому духовному станi, вони знають: немае живого та мертвого – е душi в людських тiлах i душа у вищих свiтах; немае минулого, теперiшнього та майбутнього – е лише п'ять свiтiв, що вiддiляють людину вiд престолу, на якому сидить Га-Шем. То чом би двом або трьом люблячим душам не зустрiтися в одному з вищих свiтiв? Мошка говорив надто спокiйно та розмiрено, без жодноi тiнi хвилювання або слабкостi, що зазвичай супроводжують брехню. І все ж таки Степан ну нiяк не мiг повiрити еврею! Не мiг – i край!!! – Вищий свiт – це небо, рай. А нижчий – пекло. Окрiм них нема нiчого, анiчогiсiнько! – юнак вирiшив не здаватися нiзащо. – Вищi свiти – це Асiя, Єцира, Брiя, Ацилут, Адам Кадмон. А далi – свiт Безкiнечностi[14 - Згiдно з кабалiстичною традицiею, назви вищих свiтiв у порядку сходження вiд земного до небесного.], або ж сам Всемогутнiй, благословенне святе iм'я Його. – Боже, Ти чуеш це – чом же не скараеш нечестивця?! – скрикнув Степан у розпачi. – Запевняю молодого панича: Га-Шем слухае нашу вчену бесiду дуже-дуже уважно, – посмiхнувся Мошка. Побачивши ту безневинну посмiшку, Степан вiдчув, що абсолютно програв суперечку, тому лиш знесилено мовив: – І як ти тiльки не боiшся говорити менi подiбнi речi!.. – А чому Моше мусить боятися? – Бо кабала – то ваша велика жидiвська таiна, от чому! Єврей лише всмiхнувся: – Вейз мiр, то справдi велика таiна… Але для тих лише, хто не бажае проникнути пiд ii покрови. – Тобто?.. – Близько пiвтора столiття тому великий ребе Арi[15 - Повне iм'я: Іцхак Лурiя Ашкеназi (1534—1572) – один з великих кабалiстiв, що жив у XVI ст.] сказав: вiднинi таемне знання стане вiдкритим для кожного, хто не полiнуеться подолати цю мудрiсть. Молодий панич здатен на це, тож Моше вказуе йому гiдний шлях. У Степанових очах застигло нiме питання, тож Мошка повiв далi: – Всемогутнiй Га-Шем допустив, щоб серце молодого панича було розбите… – Брешеш: люди розбили мое серце, а не твiй жидiвський божок. – Розбили серце i справдi люди, та якщо не буде на те волi Всемогутнього, жоден волосок не впаде з голови молодого панича! Що вже казати про людське серце… Степан змушений був промовчати. – Отож, Га-Шем допустив, щоб серце молодого панича було розбите, та бiда в iншому: молодий панич так i не зрозумiв, чому Га-Шем допустив таке!.. Хоча це свiдчить про велику любов Всемогутнього до молодого панича… – Нiчого собi – «любов»!.. Юнак не зумiв втриматись вiд сповнених болю зiтхань. – Лише впавши у прiрву вiдчаю та розбившись об ii кам'янисте дно, можна прагнути таемного знання: адже тiльки воно дасть можливiсть зцiлити кровоточивi рани на розбитому серцi!.. Тiльки таемне знання й нiщо iнше. Оволодiвши ним, молодий панич дiстане змогу вiльно подорожувати мiж усiма вищими свiтами, зазирати у минуле та в майбутне… i навiть наближатись до трону самого Адоная, що стоiть на хмарах iстинноi Слави та iстинноi Сили. – Рани мого серця нiщо й нiколи не зцiлить, – Степан безнадiйно махнув рукою. Заперечуючи, Мошка замотав головою, немов кiнь, що вiдганяв причепливих мух: – Милiсть Всевишнього та Його знання – кращих лiкiв молодому паничевi не потрiбно! Рани на тiлi вже майже загоiлись. З ранами у душi, звiсно, гiрше, але теж не так погано, як могло би бути. От молодий панич тiльки-тiльки хотiв накласти на себе руки – а тепер i думати забув про удавку! Моше часом не помиляеться?.. Юнак здригнувся, розчаровано зiтхнув i безбарвним голосом пiдтвердив: – Ти маеш рацiю, свиняче вухо: я настiльки слабкодухий, що навiть свою журбу за нареченою не можу втримати у серцi… – Нi-нi-нi, то не е слабкодухiсть. Це навпаки вiдродження сили духу – бо продовжувати жити, маючи на серцi горе, значно важче, нiж померти вiд горя. Просто молодий панич вхопився за руку, яку Га-Шем простягнув до нього на саме дно прiрви вiдчаю. Моше тiльки допомiг молодому паничевi упiймати руку Всевишнього – а надалi все пiде саме собою, згiдно з волею Адоная. Замислившись, Степан смикав себе за вуса, посилено тер пiдборiддя, заросле довгою м'якою щетиною – передвiсницею майбутньоi бороди. За словами еврея майорiло щось величезне… щось настiльки величне, що юнак… просто боявся повiрити в реальнiсть почутого! – Якщо тiльки молодий панич побажае засвоiти таемне знання, Моше стане його наставником. Так, це потребуватиме багато часу – але куди молодому паничевi поспiшати? Попереду в молодого панича довге життя – нехай благословить його Га-Шем!.. «Ну, ось ти й заробив благословiння жидiвського бога, вiтаю!» – всмiхнувся подумки Степан. Але також зрозумiв, що бодай в одному клятий еврей правий: якщо вiн такий слабкодухий, якщо не мае сил негайно звести рахунки з життям – отже, попереду в нього i справдi сiре безбарвне життя. Довге чи коротке, значення не мае – але то буде життя без родини, без коханоi, без друзiв. Та на чужинi. Отже, мабуть, таки треба чимось заповнити сiру порожнечу майбуття! Бо якщо й надалi день за днем сидiти в цьому будиночку – це ж збожеволiти можна… Тож нiчого кращого, нiж навчання таемноi науки, просто не придумати! Тiльки от проблема… – А на що я житиму? Чиiм коштом? Невже твоiм?.. – раптом спитав Степан в еврея. Той охоче пояснив: – Батько молодого панича, пан сотник якось позаторiк викликав Моше до себе i сказав, що передоручае йому вивезти з Украйни все свое багатство. Тобто не маетнiсть, а лише грошi… – Чого це раптом?! – здивувався Степан. – Бо хоча пан сотник всiляко намагався уникнути участi у майбутнiй вiйнi, що невiдворотно насувалась на Гетьманщину, Моше заздалегiдь попередив його, що молодий панич рветься служити гетьману Мазепi, який вже повiв переговори з королем Карлом… – То що, ти наперед знав про це?! – Тепер здивування юнака стало просто безмiрним. – У вищих свiтах можна багато про що дiзнатись, i Всемогутнiй милостиво дозволив Моше зазирнути одним оком у майбутне. – То як посмiв ти, свиняча пика, не попередити мого батька про небезпеку?! Що ж ти за вiрний радник, якщо промовчав, знаючи… – Хiба ж пан сотник не намагався вiдмовити молодого панича найматись на гетьманську службу? – Так, але… Зненацька Степан подавився словами, бо згадав, як усе було… Немов живий, перед його внутрiшнiм поглядом намалювався покiйний батько, котрий скорботно мовив: «Не думай, що я благословлю единого свого сина на авантюру, я просто не стану заперечувати. Бо вiн про це теж казав…» Безперечно, батько мав на увазi Мошку! – Моше попередив пана сотника про все, – мовив мiж тим еврей. – Попередив, що молодий панич вже загорiвся iдеею найнятись до ясновельможного гетьмана Мазепи сердюком, що не вiдступиться вiд своiх намiрiв нiзащо у свiтi. І що через це над усiма Раковичами нависне смертельна небезпека. Пан сотник вирiшив: «Ну, нехай тодi помру тiльки я один, а до братiв моiх та до любого мого Степана нехай кривавi руки московитiв не дотягнуться. Що для цього потрiбно?» Моше порадив якнайдорожче заставити всю маетнiсть, яку лише вдасться заставити, додати сюди всi коштовностi й сотниковi грошi, за виключенням необхiдних для ведення господарства, а зiбравши скарб докупи – вивезти подалi вiд Гетьманщини та вкласти у вигiдну прибуткову справу. Пан сотник схвалив цю пропозицiю. Тодi Моше подбав про заставу маетку, а потiм вивiз довiрений йому скарб до Голландii – як i було наказано. А тепер привiз сюди й молодого панича. Отже, завдяки мудрим завбачливим розпорядженням свого батька, молодий панич не мусить пiклуватися про день сьогоднiшнiй та день завтрашнiй, не думатиме про те, що iсти та що пити. Тепер молодому паничевi можна скiльки завгодно займатися вивченням таемноi науки! – Але ж… – Про все iнше подбае Моше, котрий через своiх вiддалених родичiв дуже вигiдно розмiстив довiрене його опiцi панське золото, срiбло й коштовностi в надiйних купцiв, що ведуть торгiвлю iндiйськими тканинами, китайським та японським фарфором. А зараз, кажуть, з'явилась нова мода: чай – то е напiй такий. З дуже-дуже далеких земель той чай завозять, а коштуе вiн ой як недешево!.. Уже тепер в молодого панича багато грошей, а завдяки старанням надiйних купцiв буде ще не в одну тисячу разiв бiльше. Багато-багато золота в нього буде – ой-вей, нехай молодий панич вже якось повiрить старому нащадку Абрахама!.. А може, й не повiрить, але тодi просто зачекае й сам пересвiдчиться в усьому. – А що ти собi урвав вiд нашого багатства? – поцiкавився Степан. – Не урвав, а взяв виручку за клопоти. – Ну, ще б пак… Жид свого нiколи не впустить! – Молодий панич тим не задоволений? – скоромовкою спитав еврей. – Нi, чому ж… – юнак знизав плечима. – Навпаки: все стало на своi мiсця! Тiльки… – Про що бажае дiзнатись молодий панич? – Куди ти дiв нажитi на нашому нещастi грошi? Либонь, прилаштував iще вигiднiше, нiж батькове золото… – Так-так, значно вигiднiше! – погодився еврей. – Ну, то куди ж? – У молодого панича. – Тобто?! – На вирученi грошi я придбав бричку та коней. За них ми жили весь цей час, купували iжу та питво, сплачували подорожнi. На них Моше купив оцей дiм. – І ти називаеш це вигiдним вкладанням?.. – Степан геть нiчого не розумiв. – Звiсно, що так. – Але чому?.. – В Моше все одно немае сiм'i, про яку вiн мусить пiклуватись. Тому Моше iз задоволенням взяв пiд свою опiку молодого панича. – Ти що, хочеш, щоб жид став рiдним батьком козацькому сину, нащадку славного роду Раковичiв?! – Степану було зовсiм невесело, та вiн був готовий розреготатись просто в обличчя старому. – Моше зовсiм не збираеться замiнити молодому паничевi рiдного батька. Але наставником та опiкуном молодого панича бути може. – Пхе! Ну й фантазii в тебе… – Час доведе, що Моше не збрехав: один бездiтний купець готовий продати свою частку в прибутках Ост-Індськоi компанii, а про надiйного управителя Моше завчасно подбав! Тож рокiв через десять молодий панич матиме стiльки золота, скiльки деяким правителям тутешнiх краiн не снилося. Але не на майбутньому багатствi мае зосереджуватись увага молодого панича, а на оволодiннi таемним знанням. Бо тiльки якщо грошi пiдмурованi неосяжним знанням – тiльки тодi вони дають незбориму могутнiсть. Отож Моше iз задоволенням подiлиться з молодим паничем усiма своiми знаннями. – Отже, старий йолопе, ти хочеш зробити з мене вченого жида?! – Нi. Але оскiльки великий ребе Арi дозволив навчати кабали усiх охочих, Моше хотiв би заохотити до цих занять молодого панича. – Нiяк не можу зрозумiти: навiщо це тобi?! Вибери якогось свого… якогось молодого жида та й навчай собi на здоров'я! До чого тут я?.. – Нi-нi, не так. Моше завжди хотiв, щоб у нього був такий незвичайний учень, котрого нi в кого iншого немае. І от Всемогутнiй милостиво послав Моше учня-гоя: хто iще може похизуватись таким?! Тут Степан вiдчув, що на сьогоднi занадто втомився. Тепер уже нi райдужнi перспективи стати надзаможною людиною, анi обiцянки незмiрноi могутностi внаслiдок опанування таемним знанням його не цiкавили. З невидимих сердечних ран, якi все ще остаточно не загоiлись, линули й линули виснажливi спогади про страшну загибель коханоi Гелени, про сумну долю батька, про пiдле зрадництво Івана Богдановича, про програну шведами й козаками вiйну i про власну негiдну поведiнку пiд час битви… Тож Степан впав на лiжко i махнув на еврея рукою: мовляв, замовкни й заберись куди подалi. – Молодий панич не бажае слухати Моше?.. – Залиш мене на самотi, – тихенько попросив юнак. – Молодий панич зовсiм не бажае слухати Моше або не бажае слухати тiльки зараз?.. – Йди геть, – стомлено прошепотiв Степан. – А може, все-таки… – Не намагайся спокусити мою чесну християнську душу своiми хитромудрими жидiвськими витiвками, клятий юдо. – Гаразд. Не зараз. Потiм… Рипнули дверi, й усе в домi стихло, тiльки з двору долинав ледь чутний гамiр мiськоi вулицi. Не скидаючи чобiт, Степан заповз на лiжко попiд саму стiнку й забувся важким безбарвним сном. Глава 7 Сьоме Небо У кiмнатi запала тиша, тiльки дрова у камiнi час вiд часу потрiскували. Нарештi Пауль наважився мовити: – Ваша милосте… – Що? – Дозвольте ще запитання… – Навiщо питати дозволу замiсть того, щоб одразу перейти до дiла! – граф знизав плечима. – Ми вже, здаеться, декiлька годин розмовляемо. За твоiми мiрками то е цiла вiчнiсть. І принц посмiхнувся – в цiлому поблажливо, але все ж трiшечки глузливо. – Нехай Ваша милiсть вибачать мене за те, що вiдволiкаю дорогоцiнну увагу… – Пусте, пусте! – Великий Магiстр поблажливо кивнув. – Спати зовсiм не хочеться, попереду решта ночi, то що ж нам iще лишаеться, крiм довiрчоi бесiди? – Ваша милiсть дуже прихильно поставились до мене… – Облиш, – перервав Пауля принц, – краще принеси попити: вiд довгоi бесiди у горлянцi все пошерхло. Юнак миттю зiрвався з мiсця, принiс iз сусiдньоi кiмнати наповнену поталою водою високу кришталеву карафу на срiбнiй тацi, налив по вiнця срiбну чашу й подав спiвбесiдниковi з шанобливим уклоном. – Ну, то про що ж ти хотiв спитати, але так i не наважився? – Слово честi, не знаю, як Ваша милiсть поставиться до такого… такого… – Нумо, хробачок, давай, годi вагатися! – Менi здаеться, Ваша милосте… це може здатись Вашiй милостi… – Ну?! – …не надто розумним. – Отакоi! Граф обернувся й присунувся до юнака якомога ближче, чекаючи на продовження. Та Пауль розгублено мовчав. – Ти ще зовсiм юний, мiй хробачок, але мушу вiддати тобi належне – не без внутрiшнього нахабства та самовпевненостi. Пауль проковтнув слину, але продовжував мовчати. – Отже, з твоiх слiв виходить, що ти можеш запитати про щось таке, на що навiть сам Великий Магiстр, засновник такоi високоповажноi ложi, як наша, не зможе дати тобi вiдповiдь? Так, чи що?.. Юнак зашарiвся, остаточно засмутився i навiть розгублено захлюпав носом, а принц смiявся довго й весело, немовби скинув з плечей незлiченну кiлькiсть прожитих столiть. – Ну, хробачок, ти мене дiйсно насмiшив! Нечасто, справдi нечасто доводиться менi веселитись так щиро й безтурботно… – Я… Я дуже втiшаюся тим… що Ваша милiсть тiшаться з моiх слiв… – вичавив нарештi Пауль. – Та кажи вже нарештi, про що хотiв довiдатись! – весело гукнув граф. – Ваша милосте, скажiть, якщо буде на те Ваша воля: а що робити учневi з таемним знанням, яке вiн дiстае вiд свого Вчителя? Особливо якщо це не простий вчитель, а Великий Вчитель… – Що-о-о?! Як?.. Було у цьому скрикуваннi щось таке, вiд чого Пауль розправив плечi та, дивлячись графовi у вiчi, повторив твердо: – Що належить учневi робити iз необмеженим таемним знанням, яке вiн дiстае пiд час навчання? Теплий плед сковзнув убiк. Великий Магiстр зiпнувся на ноги з юнацькою легкiстю й навис над Паулем, немов струнка сосна над маленьким пеньочком. Юнак навiть не встиг здивуватися легкостi рухiв, яку не варто було очiкувати вiд тисячолiтнього старця (а якщо принц особисто бесiдував на рiвних з Ісусом Христом, вiн мусив прожити щонайменше вiсiмнадцять вiкiв!), як граф заговорив скоромовкою: – А знаеш, юначе, ти не такий вже телепень, яким здаешся на перший погляд! Запевняю, далеко не кожному пiдмайстровi подiбне спадае на думку, далеко не кожному… Дiйсно, коли твiй Вчитель у змозi передати тобi безмежне знання – що з ним робити?! Передати великi, величезнi… по-справжньому неосяжнi знання… Та-а-ак!.. Примруживши лiве око, немовби прицiлюючись, принц мiряв Пауля рухливим поглядом правого ока вiд макiвки до п'ят, при цьому обличчя Великого Магiстра осяяла м'яка приязна посмiшка, а пальцi лiвоi руки немовби шукали бiля куточка рота вуса… хоча, наскiльки було вiдомо юнаковi, принц завжди ретельно голив обличчя. Нарештi граф винiс вирок: – Ти далеко не телепень, о нi… Одна з найважливiших якостей справжнього мислителя, причому притаманна далеко не кожному смертному – це вмiння задавати потрiбнi запитання у потрiбний час. Зверни увагу: не просто будь-якi запитання, а саме потрiбнi. І не просто будь-коли, а у доречний саме для них час… Великий Магiстр витримав таку довгу паузу, що Пауль вiд напруги майже припинив дихати, тодi проговорив скоромовкою: – Отже, юначе, якщо ти тiльки не втратиш хисту до оволодiння таемним знанням, то маеш змогу злетiти високо, дуже високо! Далi принц загадково всмiхнувся, кивнув юнаковi, повернувся на свое мiсце i вже рiвним спокiйним голосом продовжив: – Ось що вiдповiм тобi: учень на те й перебувае в учнiвствi, щоб наполегливою щоденною, щомиттевою працею над собою розвинути розумовi здiбностi до того стану, коли зможе осягнути навiть Велику Істину, а не лише окремi ii часточки. Для будь-якого Вчителя найважливiшим, найрадiснiшим моментом у життi стае мить, коли ввiренi його опiцi учнi… ба навiть котрийсь один iз них стае здатним осягнути й засвоiти Велику Істину. Бо означае це, юний мiй друже, що вчитель вiдбувся саме як Учитель Істини. А отже, коли настане його час вiдiйти у вiчнiсть, справа його не загине. Пауль вiдзначив подумки, що Великий Магiстр уперше звернувся до нього зi словами «юний мiй друже» замiсть давно звичного «хробачок». Це здалось юнаковi добрим знаком, тож вiн наважився на ще одне запитання: – Ваша милосте… – Що, юний мiй друже? Зрадiвши ще бiльше, Пауль мовив: – А Ваша милiсть теж колись потiшили отак свого Вчителя, коли… ну-у-у… коли одного разу виявили здатнiсть осягнути Велику Істину? Цiеi митi Паулю чомусь здалося, що високоповажний спiвбесiдник зовсiм не слухае його, а перебувае десь дуже далеко-далеко, може, навiть в iнших мiсцях i часах… Попри сподiвання на скору вiдповiдь, граф довго мовчав, нарештi мовив: – Ти не повiриш, юний мiй друже, але мушу тебе розчарувати: хоча колишнiй Вчитель дуже пишався мною, проте на це я так i не спромiгся. – Як це?! – сторопiв Пауль. – Що ж, так теж бувае, причому значно частiше, нiж здаеться на перший погляд, – знизав плечима принц. Дiставшись серцевини смолистого полiна, полум'я в камiнi на мить спалахнуло дуже яскраво, осяявши гладко-бiле, немов маска, обличчя графа. Цiеi митi Паулю чомусь здалося, що високоповажний спiвбесiдник зовсiм не слухае його, а перебувае десь дуже далеко-далеко, може, навiть в iнших мiсцях i часах… Тим не менш, юнак наважився продовжити: – То ваш вчитель… вiн що, не був Великим Вчителем? – Але одразу поспiшив пом'якшити можливу образу: – Тобто я хотiв сказати, що коли вiн не зумiв виховати… – Облиш, юний мiй друже, не виправдовуйся, – зупинив Пауля принц, – я розумiю, що лихих намiрiв у твоему серцi та словах немае. Ти не хотiв образити нi мене, анi свiтлу пам'ять мого Вчителя. – Саме так, Ваша милосте! Але ж… – Нi-нi, мiй Вчитель таки був по-справжньому Великим хоч би з однiеi причини: вiн нiколи серйозно не розраховував, що я пiду проторованим ним шляхом, пiдхопивши всi запропонованi його школою знання. Вiн вiд початку знав, що рано чи пiзно мiй шлях розiйдеться з його шляхом. – І тим не менш… – Пауль розгублено замовк, бо все це просто не вкладалося в головi. Чи можливе таке, щоб не хто iнший, як сам Великий Магiстр, чогось там не знав або не змiг здолати якусь науку?! – Тебе дивуе, юний мiй друже, чому попри це розумiння мiй Вчитель усе-таки взявся навчати мене? – Так, Ваша милосте… Граф примружив очi, сухо всмiхнувся й мовив загадково: – Справдi, був час, коли я теж не розумiв поведiнки свого Вчителя. Але… – Великий Магiстр знов посмiхнувся. – Але, юний мiй друже, найбiльшим виявом земноi величi, найтитанiчнiшим подвигом людського духу стае момент, коли людина розумiе, що мусить поступитися своiми мiзерними iнтересами Божiй волi. – Ваша милосте!.. – Так. Мiй Вчитель знав, що я неодмiнно пiду iншим шляхом – але на те була воля не його, а Всевишнього. Тому, юний мiй друже, iстинна велич мого Наставника полягае в тому, що вiн виконав не свою людську забаганку, але волю Божу. А на таку самопожертву, погодься, пiде далеко, далеко не кожен… Поза часом i простором Навколишнiй спокiй буквально гiпнотизував, пiдхоплював людську душу на невидимi духмянi хвилi й зовсiм непомiтно заколисував. І скiльки Степан не прогулювався Долиною Тисячi Зiрок, все одно не мiг опиратися ii гiпнотичному впливу. Тож незважаючи навiть на безпосередню присутнiсть самого Ісуса, вiн рано чи пiзно втрачав орiентацiю, i тодi неслухнянi ноги несли його просвiтлене тiло разом з душею у вiдомому лише iм (тобто неслухняним ногам) напрямi. Втiм, Христос анiтрохи не ображався на нього за це. Щоразу виявляючи бiльш нiж янгольське терпiння, Син Божий припиняв говорити i спокiйно чекав, коли ж Степан оговтаеться, озирнеться навкруги i почне шукати свого Господа. Максимум, на що був здатен Ісус, – це випустити просто з-пiд Степанових нiг зграйку трiскотливих зелених коникiв або ж послати до нього бiленьке ягнятко, котре тоненьким беканням повертало мрiйника до тями. Точнiсiнько так сталося й зараз. Ноги самi понесли Степана до вкритих рясним цвiтом вишень. Серце одразу тужливо защемило, бо за бiлоснiжним кипiнням садочка вже примарились йому контури великого старого будинку, у розкритому навстiж вiконцi якого промайнув милий серцю дiвочий профiль… Та несподiвано дорогу загородило вгодоване вайлувате левенятко, що зовсiм по-котячому муркотiло й терлося об ноги. – Пробачте, Ребе![16 - У даному контекстi, на вiдмiну вiд наведеного вище значення, «ребе» означае «духовний вчитель». Це повнiстю вiдповiдае зафiксованому в Євангелiях зверненню до Ісуса: «Раввi!» («Вчителю!»)] – запрокинувши голову, гукнув Степан у безкрайню небосинь, потiм озирнувся й широкими кроками попрямував за левенятком, яке спокiйно трусило до нiжно-сонного струмочка, що дзюркотiв у вкритiй сизим серпанком лощинi. Там, де потiк вигинався широким закрутом, у тiнi розлогоi смокiвницi на нього очiкував Христос. Степан попрямував до Ісуса, котрий стояв, спершись спиною на величезний замшiлий камiнь. Левенятко ж дременуло собi до виводку сiреньких пухнастих кроликiв й заходилось борсатися з ними, уривчасто рикаючи та смикаючи за довгi вушка то одного, то iншого. Кролики верещали вiд задоволення i у свою чергу стрибали через спину товариша по забавках. Хвилин за п'ять до них приедналась юна лань, потiм з ожинових кущiв вистрибнув однолiтнiй вовк, котрий ще бiльше пожвавив метушню молодняка… – Скiльки разiв бачив таке, а все нiяк не звикну, – чесно зiзнався Степан, нарештi дiставшись каменя. – Що ж, чоловiче, Я тебе розумiю, – вiдгукнувся Ісус. – Не тiльки ти – нiхто з людей не бачив такого аж вiд шостого дня свiтотворення. Але що поробиш: надто вже милий Моему серцю лагiдний мир, який колись таки запануе на багатостраждальнiй землi. Тому й полюбляю Я саме це мiсце понад усi iншi мiсця в усi iншi часи iсторii… До речi, ти не заперечуеш, що ми й цього разу прогулюемось саме тут? – Ну що Ви, Ребе, як би я насмiлився заперечувати Вам?! Звiсно, зовсiм не проти… – Степан усiм тiлом подався до Христа, але несподiвано завмер. Ісус розслабленим повiльним рухом поправляв ремiнчик, що утримував на головi широку свiтло-блакитну хустину, а жест цей завжди свiдчив про якiсь Його вагання. Вiдтак Степан спробував якомога непомiтнiше змiнити тему: – Авжеж, шкода, що Любов i досi не запанувала у свiтi. Та варто Вам, Ребе, тiльки забажати… варто ще наполегливiше докластися до цього… Досi Христос стояв майже спиною до спiвбесiдника, але наступноi ж митi опинився прямо перед Степаном, лицем до лиця. Вiд Його свiтло-карих очей, вiд божественно-чистого обличчя невимовноi краси вiяло холодним внутрiшнiм спокоем… й водночас божественне це обличчя всмiхалось кожною порою шкiри настiльки жваво й весело, що Степан швидко вiдвiв погляд убiк, не витримавши такоi суперечливоi «сумiшi». – Ти мусиш розумiти, чоловiче: про час, коли вселенський мир обiйме й заколише людський свiт, невiдомо навiть Менi… У голосi Христа не було й натяку на докiр, проте Степановi чомусь зробилось дуже соромно. Наступноi ж митi вiн зрозумiв, чому саме: продiрявленими долонями Ісус розсунув на своiх грудях складки блакитного хiтона, й звiдти сяйнуло гаряче, нестерпно-яскраве для людських очей свiтло. Степан рвучко вiдвернувся й затулив рукою обличчя, щоб сяяння найчистiшого божественного свiту ненароком не спопелило його грiшну душу, та все одно крiзь мiцно притиснутi до очей пальцi бачив дивнi переплетiння райдужних хвиль, кiл та лiнiй. – Тiльки сам Га-Шем знае про той день i час, тiльки Йому це вiдомо. Не забувай про це, чоловiче, – м'яко, проте наполегливо мовив Христос, причому Степан… бачив кожен звук Його чистого голосу, що змушував танцювати райдужнi хвилi, кола та лiнii перед Степановими очима, заплетав iх у чудернацькi вiзерунки дивноi краси. – Нi-нi, Ребе, бiльш не забуватиму! Нiзащо й нiколи. – Скiльки разiв ти обiцяв не забувати, чоловiче!.. Скiльки разiв обiцяли iншi… – на мить у голосi Ісуса прорiзалася втома. – Варто лише пригадати одного з найвiдданiших Моiх учнiв – Шимона, котрий присягався нiзащо не зрiкатись Мене… На мить мирна Долина Тисячi Зiрок зникла, все довкола обiйняла досвiтня iмла, яку ледь-ледь посунуло, не в силах розiгнати остаточно, полум'я невеличкого вогнища. З тьмяноi iмли долинули брязкiт зброi, кiнське iржання, вибухи шаленого реготу п'яних легiонерiв, потiм незнайомий голос промимрив: «Та шо ти там нявкаеш?! Хай менi повилазить, хай в мене на дулi чиряк вискочить, хай вiдсохне моя чоловiча жила – та я оцими своiми блимавками бачив тебе разом iз Назареем! Тобi не вiдкараскатися, клятий боягузе – ти з його шайки-лiйки!!! Ну шо, зiзнаешся, падлюко?!» І новий вибух п'яного реготу. І ревнi благання жалюгiдного, смертельно переляканого чоловiчка, у серцi якого ясно читаеться одна-едина думка – величезне небажання вiдповiдати за вiдрiзане вухо храмового охоронця Малха згiдно iз законом: «Око за око, зуб за зуб». Бо буде йому… вухо за вухо! А може, вiдплатять й за iншi якiсь грiхи, реальнi чи уявнi, – бо якщо добряче пошкребти минуле будь-якоi людини, сякi-такi грiшки знайдуться обов'язково… Та наступноi ж митi вартовi проконвоювали повз вогнище Ісуса – ще не розiп'ятого, з непробитими ще долонями та ступнями. А iнший (хоча насправдi – той самий!), давно вже страчений та чудесним чином воскреслий Ісус, як i доти, стояв поруч iз Степаном та дивився на Себе колишнього… На Того, Котрий був до страти… А ще за мить закукурiкав пiвень, смертельно переляканий чоловiчок, на якого бiльш нiхто не звертав уваги, у розпачi схопився за голову й заплакав – i видiння безслiдно зникло. І знов поруч дзюркотiв ручай, бавився звiриний молодняк… На найнижчу гiлку розлогоi смокiвницi всiвся яструб, гачкуватим жовтим дзьобом почав чистити розкiшне пiр'я, не звертаючи жодноi уваги на пару павиних голубкiв, що милувалася поруч iз ним. Ідилiя. Райське блаженство. Всепроникний, всеохоплюючий шалом[17 - Мир (давньоевр.).]… Христос дуже часто приводив сюди Степана, проте чоловiк i досi не надто вiрив у реальнiсть iснування цього чарiвного мiсця: Долини Тисячi Зiрок. Навiть колись давно… або навпаки – колись у дуже вiддаленому майбуттi. От i зараз раптом схилився, зiрвав якусь травичку, пiднiс до обличчя, почав недовiрливо роздивлятися й принюхуватись. Трава була справжньою i навiть пахла, як належить – свiжозiрваною травою. Рай земний – це не омана: це все насправдi!.. Тiльки дуже давно вiн був. Або надто нескоро настане… Голос Ісуса остаточно висмикнув його зi свiту думок назад до неможливоi, казковоi, проте все ж реальностi: – Крiм того, Я просив бути зi Мною щиросердим завжди й повсякчасно. Хiба так важко виконати отаке-от просте прохання?.. – Неважко, – погодився Степан, – але хто я такий, аби суперечити Сину Божому… – Я люблю тебе, як люблю все творiння Всемогутнього, – лагiдно посмiхнувся Ісус, – як усю землю. І цей ii куточок, яким вiн стане колись, – i всi iншi земнi краiни в усi часи. Подумай лишень i зрозумiеш: якщо в Мене е одне-едине найулюбленiше мiсце на землi обiтованiй, це нiяк не означае, нiбито iншим краiнам за iнших часiв не знайдеться мiсця у Моему серцi. Ось, будь ласка… Майнув на яскравому сонцi край блакитного хiтона, розлетiлось i зникло пiд хустиною хвилясте каштанове волосся – й замiсть сонного струмочка Степан побачив свiжозорану, щойно засiяну пшеницею чорну рiллю, фiгури селян, що майорiли десь на протилежному кiнцi широкого, вiд небокраю до небокраю лану. У недосяжнiй блакитi неба змагались у спiвочiй майстерностi жайворонки, а над далекою, майже нерозрiзненною звiдси дорогою здiймалася курява – мабуть, то iхали чумацькi вози… – Ваша правда, Ребе. Вiд щемливоi туги в Степана сiпнулись губи, почало пощипувати очi. Вiн шанобливо вклонився, насправдi намагаючись у тому поклонi приховати обличчя вiд Ісуса. Хоча й розумiв повну безглуздiсть цього: Христос все одно бачить не тiльки вираз потупленого додолу обличчя, а значно бiльше – стан людського серця й думки у ньому! Інакше б Вiн не розмотав Степановi пiд ноги свiжозораний чорнозем… Не огорнув би його такими знайомими пахощами, що нагадували про недосяжно-далекий рiдний дiм. – Якщо правда Моя, чом тодi твоi вуста постiйно кажуть неправду? І кому?.. Менi! – Ваша правда, Ребе, – знов пробурмотiв Степан. – Так, правда Моя. Але мовили це вуста людськi, вуста твоi. Лише вуста – чомусь не серце. У Христових словах не було жодного осуду, навiть натяку на осуд – тiльки сум, тiльки глибокий до нескiнченностi тужливий жаль. – Здаеться, мова вуст i мова серця для тебе, чоловiче, – то е двi рiзнi речi. Так було, так е. Либонь, так i буде завжди. Із цими словами Христос вiдвернувся та почав пильно вдивлятись у бiк, де здiймалася до неба курява. Степан знiяковiв. Бiльш за все на свiтi йому хотiлося впасти перед Господом на колiна i благати про прощення за те, що вiн такий мiзерний, нiкчемний, брехливий… – Нi-нi, облиш, – заспокоiв його Ісус, навiть не повернувшись до розгубленого спiвбесiдника. – Я пробачив тобi всi грiхи дуже давно. Усе й вiдразу. І майбутнi теж. А отже, i твою малесеньку брехню. Степан стулив губи, так i не сказавши геть нiчого. Та й що тут скажеш, коли Вiн читае в людському серцi швидше, нiж грамотiй у вiдкритiй книзi… – Ти, чоловiче, все нiяк не збагнеш, що не Менi робиш боляче, не Мене караеш додатковим стражданням, а себе й лише себе! От за це тебе справдi шкода. – І це правда, Боже мiй… – Ну от, знов! – пробита цвяхом Ісусова десниця потягнулась до ремiнця на чолi. – Коли ти нарештi припиниш називати Мене Богом? Ой, народи, народи земнi… Я та Га-Шем единi, Ми е одним цiлим – але ж Я все-таки не Га-Шем! Інакше б Його пречисте свiтло умить би спопелило тебе… – Не треба, не треба! Степан напружився, готуючись продемонструвати повне розумiння такого нового для нього поняття, як «Господь – мiй щит». Утiм, Ісус единим жестом зупинив слова, готовi зiрватися з його язика: – Кажу тобi, чоловiче: мова вуст i мова серця для тебе – речi рiзнi. Тож нехай вуста твоi запам'ятають: Машiах[18 - Першопочаткова – давньоеврейська форма слова «Месiя», означае «помазаник» та вiдповiдае грецькому «Христос».], Месiя, Христос, Син Божий – але не Бог, не Га-Шем, не Адонай. І ще раз повторив, немов старенький викладач Закону Божого у Киево-Могилянськiй академii: – Машiах, Месiя, Христос, Син Божий – але не Бог, не Га-Шем, не Адонай. У крайньому разi, Господь. Але годi вправлятися у мовних тонкощах. Поглянь-но краще о-о-он туди, чоловiче!.. Христос вказав на далеку дорогу. Туди, де здiймалась курява. Тепер Степан ясно розгледiв тих, хто iхав. І нiякi не чумаки то були, а дюжини три вершникiв у дуже знайомих, давно ненависних мундирах… – О Господи! Поясни менi, чом вони повсякчас з'являються у моему свiтi?! – простогнав Степан, скрегочучи зубами вiд жорстокого розчарування. – Бо кожному – свое, – мовив Ісус спокiйно, без жодноi тiнi роздратування чи насмiшки. – Я прагну миру глибокого, найглибшого з можливих, тож там, куди йду Я i веду за Собою iнших, пануе шалом. Зате у твоему людському серцi, чоловiче, жодного мiсця для миру немае. Ти мрiеш тiльки про день i час, коли тобi випаде нагода знов зчепитися з ворогом у смертельному двобоi. То чого ж ти хочеш, чоловiче? Будь ласка, твоi вороги – до твоiх же послуг! Зараз Степан спiлкувався не iз земним наставником Моше, сином Берка, а iз самим Ісусом Христом, та попри це бiльше не мiг слухати Його уважно: бо тепер серце до краю сповнилось ненавистю та праведним лютим гнiвом. Тiльки ненавистю й лютим гнiвом… Бо там, серед цих людей, iхав головний його ворог! І тi, кому вiн служив! Вороги, довкола вже самi вороги!.. – Люди, люди… Чом ви не розумiете простих очевидних речей? Але цих сумних слiв Ісуса вiн вже зовсiм не чув… Натомiсть сталося те, що й мало статися. Те саме, чим неодноразово закiнчувались миролюбнi Степановi бесiди з Господом: вiн не змiг утриматись i почав каменем провалюватися в нижчi свiти. Образ Христа враз затягнувся в'язким iмлистим киселем, що з кожною миттю уповiльнював рухи. А баритися мiж тим не доводилось, бо з усiх бокiв (i навiть, здаеться, зверху та знизу!) на нього мчали вовками, летiли круками, неслися яструбами усi вороги, яких вiн тiльки зустрiчав у земному життi, – причому саме iм в'язкий кисiль чомусь анiтрохи не заважав – тiльки Степановi! Вороги були добряче озброенi, вони шаленiли вiд лютi та дурiли вiд перспективи легкоi перемоги… Та Степан теж не барився: в його руках знов-таки самi по собi виникли крива шабля й довгий спис (були б iще двi руки – вихопив би з-за широкого поясу пару пiстолiв). Тож долаючи в'язкий кисiль, Степан раз за разом вiдбивав шаленi атаки. Вiдбивав не тiльки тому, що бився за власне життя: адже позаду була рiдна земля, батькiвський дiм… i наймилiша у свiтi дiвчина, його наречена… Хоча вiн чудово знав та розумiв, що i кохану Гелену, й старого батька давно вже закатували. Хоча в якомусь iз вищих свiтiв на власнi очi неодноразово бачив здалеку iхнi змученi душi… Хоча з-за спини, де, здавалось, була рiдна земля, до нього наближалися пiхотинцi московитiв, наставивши рушницi зi скривавленими багнетами… Бiльше того – хоча саме десь за спиною був той пагорок, на верхiвцi якого стояв клятий вилупок Іван Богданович, котрий не поспiшав скакати до нього, а лише зневажливо й глузливо реготав… …тим не менш, Степан все одно рубав, бив, колов на всi боки, ризикуючи задихнутися пiд купою навалених ним самим трупiв! І тiльки ясний голос Христа долинав звiдкiлясь iз недосяжноi давно височини, яку затягнув непроникно-чорний дим далеких пожеж: – Степане, Степане! Чом ти так поводишся?! Чом не можеш заспокоiти душу, приборкати пристрастi навiть у Моiй присутностi?! Степане, Степане, Менi тебе просто шкода, i серце Мое кровить… Стiльки непiдробного жалю було в Ісусовому голосi, стiльки справжнього сердечного болю, що руки мимоволi опустились, спис i вiрна шабелька впали пiд ноги. Натхненнi таким проявом слабкостi, вороги посилили натиск так, що пiд копитами коней вершникiв та важкими чобiтьми пiших застогнала сира земля… Рiк 1721 вiд Р. X ., Португалiя …i Степан прокинувся там же, де й впав у забуття, – за столом у свiтлицi. Тобто у найкращiй кiмнатi iхнього з Моше тутешнього дому. Прокинувся – й вiдразу ж до його вух долетiв реальний, не уявний вже стогiн справжнього Моше, а не його душi, з якою вiн теж зрiдка зустрiчався у вищих свiтах. – Панич, панич… – кликав Моше. Розминаючи на ходу замлiлi руки, Степан кинувся до лiжка. У такiй ситуацii годилось би бодай з порога кiмнати поцiкавитись самопочуттям старого вчителя, та вiн не стерпiв й одразу ж вигукнув: – Ти тiльки уяви собi, мiй ребе, яка прикрiсть: знов я не втримався на Сьомому Небi поруч з Ісусом! І чом це вiдбуваеться щоразу, тiльки-но я туди потрапляю?! Ну, що тут вдiеш?.. Стiльки щирого розпачу було в його словах, що старий еврей навiть не наважився осудити Степана за неповагу до свого ребе. Хоча, правду кажучи, зробити це було б варто… Натомiсть тiльки й мовив зажурено: – Молодий панич i досi занадто вже переймаеться iдеею помсти ворогам, як справжнiм, так i надуманим. На жаль, в Моше лишилось не так уже й багато земного часу, як може здатися… На жаль – бо старий Моше й досi змушений вкотре вже витрачати останнi своi днi на те, щоб навчити молодого панича простоi iстини: якщо не позбутися хибних думок, годi й мрiяти навiть про перебування поруч iз Тiею людиною! І вже зовсiм не можна розраховувати опинитися поруч iз троном Всемогутнього у свiтi Безкiнечностi… Попри неприемне враження, Степан все-таки дослухав сентенцiю наставника до кiнця: – Слово старого ребе Моше незмiнне. Бiда в тому, що ставлення молодого панича до слiв Моше також не змiнюеться – попри все, нiзащо не слухати добрих порад… Моше дивився кудись убiк, та Степан напевно знав: краем ока хитрий еврей пильно спостерiгае за учнем. Перевiряе, чи образився вiн, що старий упертюх традицiйно назвав Ісуса Христа зневажливим прiзвиськом «Та людина». Вони до хрипоти сперечалися щодо свiтлоi постатi Сина Божого – i все дарма: Моше нiзащо не бажав визнавати справедливiсть християнськоi точки зору! При цьому еврей завжди вiрив дивним розповiдям свого учня про побачене пiд час подорожей у вищi свiти – отже, мав би повiрити й описам Сьомого Неба! А якщо так, чом би не погодитись, що Ісус – не «Та людина», а Син Божий?! Ох, правду каже приказка: старого собаку не перевчиш. – Молодий панич навiть зараз продовжуе гнiватись на Моше, еге ж! Сердиться, хоча Моше врятував молодого панича вiд вiрноi загибелi, вилiкував рани на тiлi, а потiм поступово сповнив бажанням жити. І пiсля всього молодий панич не може вибачити старому Моше такоi мiзерноi дрiбнички… – Ребе!.. – Здаеться, Моше неодноразово доводив, що не е ворогом молодому паничевi, тож молодий панич мiг би й вибачити старому цю малесеньку примху: називати того чоловiка саме Тим чоловiком, а не iнакше… Зробити такий привiлей… – Дорогий мiй ребе! – оскiльки вчитель сам торкнувся слизькоi теми, Степан сповнився палкоi рiшучостi довести власну правоту раз i назавжди. Та еврей не дозволив переривати себе: – Зважаючи на вiк старого Моше, це дуже й дуже незначна поступка. Та молодий панич, здаеться, на таке не здатен. – Послухай-но, ребе… – Гевулт! Моше анiтрохи не ставить пiд сумнiв слiв молодого панича. Молодий панич вважае Того чоловiка Машiахом? Молодий панич бачив Його на Сьомому Небi? Гаразд, молодому паничевi виднiше. Та нехай при цьому старий Моше лишиться при своiй правдi, нехай кожен з нас лишиться при своему! Молодий панич може як завгодно довго спiлкуватися з Тим чоловiком – але у свiтi Безкiнечностi старого Моше зустрiчатиме не Той чоловiк, а сам Га-Шем. І чому ж це молодий панич нiяк не зрозумiе, що у свiтi вiд того анiчогiсiнько не змiниться?! «Визнай нарештi Ісуса Христом, впертий дiдуган!!!» – так i вертiлося на язику. І все ж замiсть черговоi образи Степан тiльки спитав уiдливо: – Цiкаво, чи довго ще триватимуть нашi суперечки?.. – Нехай молодий панич заспокоiться: недовго, – пообiцяв старий. – Але ж!.. – Якби Моше назвав Ту людину Машiахом, це була би зрада. – Чому?! – Зрада себе. Зрада свого народу. Зрада тих, кого так i не змiг викупити в козакiв батько Моше – шинкар Берко бен-Шмуль. Нехай молодий панич зрозумiе старого ребе!.. Єврей не на жарт розхвилювався. Степан намагався зупинити його, але марно: – У майбутнiх матерiв вирiзали з черев ненароджених дiтей, аби iншi злякалися й назвали Ту людину Машiахом! – преривчасто дихаючи, мовив Моше. – Здирали шкiру, вичавлювали по краплi усю кров, що е душею тiла, топтали кiньми та палили живцем, прирiкали на найрiзноманiтнiшi муки – аби тiльки нащадки Абрахама назвали Ту людину Машiахом. І все ж проти совiстi та волi Всемогутнього йшли одиницi, а десятки, сотнi, тисячi, ба навiть сотнi тисяч помирали лютою смертю, тiльки б не вимовити фатальних слiв! Я ж розповiдав… Вiн натужно захрипiв та на деякий час знесилено заплющив очi. – Занадто ти впертий, дорогий мiй ребе, – сумовито мовив Степан. – Так, усi ми упертi. І нехай молодий панич не сподiваеться, що Моше без будь-якоi загрози тортур, всього лише за тиждень до смертi вимовить фатальнi слова!.. Нiколи, нiзащо. – За тиждень до смертi?! – здивувався Степан. – Ти впевнений?.. – Так – недарма ж Моше пообiцяв, що суперечки нашi триватимуть недовго… А чом це дивуе молодого панича? – Бо нiхто не може знати майбутнього! – Нiхто, так. – Тодi… – Нiхто iз смертних. Але не людина – Всемогутнiй Га-Шем знае! І перш нiж учень встиг щось заперечити, старий забуркотiв: – Ось у цьому й полягае рiзниця мiж нами. На вiдмiну вiд молодого панича, Моше безперешкодно долае усi сто двадцять п'ять схiдцiв до Всемогутнього, й нiяка сила не зiштовхуе його униз. Сьогоднi Моше теж побував бiля Нього i ясно почув голос, котрий мовив: «Лиш сiм днiв iще перебувати на землi тобi, потiм назавжди повернешся до Мене й до прабатькiв своiх – Абрахама, Іцхака та Якова-Ісроейля!» Опiсля Моше побачив також дружину свою Мар'ям з нашим ненародженим сином: вони весело всмiхались, махали руками та кликали: «За тиждень, за тиждень приходь! Чекаемо на тебе…» Степан як стояв, так i впав на невеличкий ослiнчик бiля лiжка. – Ну, так, так, – посмiхнувся еврей. – Певна рiч, молодий панич надто занепокоений словами старого вчителя… – Ще б пак! – процiдив Степан крiзь зуби. – А чому? – запитання було цiлком безневинне, проте Степан здригнувся, немов вiд дотику розпеченого залiза, але промовчав. – Що ж, молодий панич мовчить, – iронiчно мовив еврей, – тодi замiсть нього вiдповiдатиме старий Моше: молодому паничевi боязко лишатись у цьому свiтi сам на сам з невiдкритими ще вищими таемницями… i зi своiми страхами також. Вiд сорому в Степана розшарiлися навiть кiнчики вух. – Адже що б там не ставалось мiж нами, Моше нiколи не позбавляв молодого панича доброi поради. Примiром, коли десять рокiв тому новообраний козацький гетьман Пилип Орлик зiбрав шiстнадцятитисячне вiйсько, щоб воювати проти московитiв, хто вiдмовив молодого панича вiд безумноi iдеi приеднатись до походу? – Але ж розпочалась та вiйна вдало! І попервах… – Неважливо, як вiйна розпочинаеться, значно важливiше, як вона закiнчуеться, еге ж, – посмiхнувся еврей. – Та Моше каже про iнше: хто попередив молодого панича, що бачив крах козацького походу, перебуваючи у вищих свiтах?.. – Так-так, пам'ятаю, – погодився Степан. – Саме того року я й зголосився нарештi брати в тебе уроки таемних наук, щоби побачити на власнi очi вищi свiти такими, як iх бачиш ти, ребе. – Вiн зiтхнув i додав тихо: – Хоча пiсля того, як минуло десять рокiв, я так i не досяг результатiв, яких давно досягнув ти… – Моше попереджав: усе залежить виключно вiд самого молодого панича. – Але ж!.. – Нехай молодий панич навчиться зосереджуватись на головному, а не вiдволiкатися на другоряднi дрiбнички. Наприклад, молодий панич вперто домагаеться, щоб Моше почав називати Ту людину iнакше – так, як подобаеться молодому паничевi. Це ж нiяк не головне… – Ти помиляешся, мiй ребе!.. – Здаеться, молодий панич та Моше давно вже усе вирiшили, та молодий панич знов i знов береться за свое. Є ще й значно серйознiшi речi. Наприклад, у серцi молодого панича ще й досi не вщухла спрага помсти. Ой-вей! Молодий панич давно вже не юнак, яким був колись, молодий панич давно змужнiв, але й понинi поводиться занадто нерозважливо… – Ребе! Ну скiльки можна, справдi?.. – Можна стiльки, скiльки треба. Хоча все марно – бо молодому паничевi всього замало… Але нехай молодий панич погодиться: Моше завжди був йому добрим радником. От хоч би вдало почата, але ганебно провалена кампанiя Пилипа Орлика… – Так, мiй ребе, саме ти вiдмовив мене тодi вiд моiх планiв. І що?.. – Примусити iмператора Петра вiдмовитись вiд претензiй на Украйну – а на завершення битись разом з королем Карлом i трьома сотнями найвiдданiших бiйцiв проти двадцятитисячного османського вiйська! Нi, такий катастрофiчний занепад означае одне: на те була воля Всемогутнього, тож iти проти неi – просто дурiсть. От Моше й не дозволив молодому паничевi… – Але ж ти змусив мене поводитись так, нiбито я – справжнiй боягуз!!! – не стерпiв Степан. – Ухилитись вiд участi у безнадiйнiй вiйнi – то не боягузтво, а лише розсудливiсть. – Е-е-ет, брехня! – Степан сумовито зiтхнув. – Ти, ребе, звiсно, дуже розумний, та звитяжну козацьку душу тобi не зрозумiти. Бо ти належиш до племенi боягузiв. – Хiба ж?.. – здивувався старий Моше. – Так. – Ти певен? – Пробач, мiй ребе, – певен! Нехай це тобi й дуже неприемно… Степан гадав, що старий еврей образиться на його слова. Втiм, Моше лиш загадково посмiхнувся й попросив: – Чи може молодий панич зробити таку ласку й зазирнути своему ребе у вiчi? – Знов твоi витiвки!.. – Невже молодому паничевi то важко? – Нi… Мабуть, що нi. – Тодi нехай буде так. Степан неохоче нахилився над Моше й почав вдивлятись у його потьмянiлi сiрi очi… * * * – А я кажу: всi ви – боягузи! Жалюгiднi боягузи!!! Могутнiй велетень здiйняв високо над головою списа, бронзове вiстря якого слiпучо сяйнуло на сонцi, а потiм так гупнув ратищем об кам'янисту землю, що вiд удару деревина розлетiлась на трiски, i знов проревiв: – Нумо, зас. нцi, кому там набридло його мерзенне життя?! Хто хоче померти вiд руки такого уславленого воiна, як я?! Нумо виходь!!! Оскiльки знов нiхто не вийшов, зухвалець проревiв: – Обiцяю довго не мучити: я всього лише зламаю хребта, а потiм скручу в'язи! Оцими руками – навiть без зброi!!! Розчепiривши пальцi, вiн продемонстрував руки, якими збирався ламати хребта та скручувати в'язи. Потiм стиснув кулаки, стукнув себе у груди так, що нашитi на шкiряну сорочку надраенi мiднi пластини зiгнулись вiд удару, та вже вкотре зухвало розреготався, промовляючи: – Ну от, що я казав?! Нiхто з вас, боягузiв, не захоче обезсмертити навiки свое iм'я, загинувши вiд… Як раптом зовсiм не воiн – усмiхнений молодий вiвчар – вийшов i став перед шеренгою. Переляканi воiни загомонiли: – Давиде, куди?! – Назад, вiвчаре! – Не будь дурником! – Ти що, з глузду з'iхав?! – Вiн же удвiчi вищий! – Вiн же наймогутнiший з них! – Вiн же тебе одним мiзинцем! – Це тобi не вовкiв вiдганяти – це справжня битва! – Битва на смерть! – Боротьба без правил!.. Та юнак лише посмiхнувся й кинув через плече: – Без правил – то без правил. Не вчiть мене, як… Та наступноi ж митi усе перекрив басистий могутнiй рик, немов ревiння великоi сигнальноi сурми: – Що-о-о?! Либонь, ти насмiхаешся надi мною, комашко?! Та я ж тебе!.. Я тебе!.. – Нi – це я тебе!.. – дзвiнко вигукнув юнак. І оскiльки його слiв нiхто не очiкував, обидвi ворогуючi армii так i вибухнули реготом… Хоча, якщо чесно, всiм було не до смiху. Адже питання стояло руба: або iсроейлiм[19 - Ізраiльтяни.] – або пелештим![20 - Бiблiйнi фiлiстимляни, яких наука ототожнюе з фiнiкiйцями. Мiж iншим, «близькосхiдна» назва цього народу дала iм'я сучаснiй Палестинi.] Але кому було зовсiм не смiшно, то це воiну-велетню. Поведiнка вiвчара розлютила його страшенно i вiн загорлав: – Та я тебе навпiл розiрву!!! Велетень побiг до юнака. Вiд його могутнiх широких крокiв-стрибкiв загула земля. Ісроейлiм затамували подих, перелякано очiкуючи неминучоi смертi iхнього самозваного «поединщика». Велетень усе ближче, ближче… Ось останнiй стрибок: зараз вiн схопить зухвальця!.. Та в останню мить вiвчар кинувся на землю, вертлявим дрейдлом[21 - Тобто дзигою.] вiдкотився убiк. А коли схопився на ноги, всi побачили, що у його лiвiй руцi з'явився невеличкий, з куряче яйце камiнець (мабуть, вхопив при падiннi), а у правiй – праща, швидко видобута з-пiд тунiки. Доки велетень озирався та клiпав очима, не в змозi збагнути, куди подiвся зухвалець, юнак вклав каменя до пращi й декiлькома рухами розкрутив над головою. Почувши за спиною свист пращi, велетень озирнувся… І пiд переляканi зойки пелештимського вiйська з силою випущений камiнь вцiлив йому точно промiж очей… * * * – Ну, то Моше належить до племенi боягузiв? – Облиш! Степан буквально вiдскочив вiд старого ребе, затулив очi рукою й з-пiд рукава пробурмотiв: – То було давно, дуже давно. Вiдтодi уся ваша смiливiсть виродилась, залишилась сама тiльки хитрiсть. – Чом молодий панич так вважае? – Бо Давид просто обдурив велетня Голiафа. – Тодi було едине правило: битися на смерть i без правил! – Ну, не знаю… – Степан нарештi опустив руку й мовив: – Тiльки одне поясни менi, будь ласка: до чого тут я, навiщо ти нагадав менi про той поединок? – Бо Га-Шем хоче, щоби Московська iмперiя була розбита спочатку на iншому теренi. – Як це? – не зрозумiв Степан. – Фiлiстимляни билися з вашим племенем, отже, це була вiйна… – Ой-вей! Молодий панич так i не зрозумiв, що велетня-пелештимлянина майбутнiй цар наш Давид перемiг спочатку духовно, а вже потiм фiзично! Вiн, нетренований для вiйни юнак-вiвчар, спочатку не злякався стати на двобiй проти дужого ворожого солдата – i от коли вiн виявив силу свого духу, Га-Шем дарував йому перемогу. – Якщо навiть так, то завдяки тобi й тiльки тобi, ребе, я вже виявив слабкiсть духу, не приеднавшись до вiйська Пилипа Орлика. Отже, виходячи з твоiх власних слiв, вiдтепер моя помста не буде успiшною. – Зовсiм нi: ухилитись вiд небезпеки… – Давид не ухилявся вiд бою з Голiафом! – Благословенний юнак Давид був наймужнiшим в усьому вiйську iсроейлiм, але попри те вiн не очолив це вiйсько! Хiба ж нi?.. І поки Степан обмiрковував почуте, еврей мовив: – Нехай молодий панич зрозумiе: безоглядний вияв доблестi у будь-який момент, незалежно вiд мiсця й обставин, – то е дурiсть. Для вияву кожноi душевноi якостi iснують своi мiсце й час. Хоробрiсть та звитяга доречнi на вiйнi, любов та щиросердiсть – у сiм'i, кмiтливiсть та спритнiсть – на службi в господаря… – Хитрун ти, ребе, ой хитрун! – лише зiтхнув Степан. – Скiльки можна повторювати молодому паничевi: вiд хитростi до iстинноi мудростi дуже далеко… Якби десять рокiв тому молодий панич вгрузнув в авантюру Пилипа Орлика, цiкаво, що б з ним сталося зараз? Не кажучи про те, що старi товаришi – колишнi сердюки померлого гетьмана Мазепи – одразу могли б засудити його за ту давню зраду… А так молодий панич живий, здоровий, набрався вiд старого ребе Моше розуму й мае повнi кишенi грошей. – Але ж справа наша програна!.. – у розпачi вигукнув Степан. – Невтомна рука молодого панича й одна-едина зайва шабля нiчого б самi по собi не вирiшили. Авантюра гетьмана Орлика закiнчилась би катастрофою навiть за участi молодого панича, як закiнчилась катастрофою i без його участi. Тепер же Францiя вiдмовилась вiд союзу зi Швецiею, хоча потайки надае притулок ворогам Московii. Польща стрiмко втрачае колишню могутнiсть. Пилип Орлик – бранець Османськоi Порти. Амбiтний союзник гетьмана Яна Мазепи – король Карл – мертвий. А уклавши Нiштадтський мир, iмператор Петро остаточно перетворився на господаря ситуацii. Заперечити бодай щось було важко. Вiдчуваючи це, ребе вирiшив поставити у суперечцi крапку: – Отже, молодому паничевi корисно мати поруч старого Моше! Бо з Моше можна сперечатися, думки Моше можна iгнорувати, але зрештою все-таки переконуватись у правотi вiрного Моше… – Либонь, я просто перейняв упертiсть вiд тебе, мiй ребе, – зiтхнув Степан. – Нi-нi, – старий хитрун погрозив йому пальцем. – Моше впертий, як а'iд[22 - Єврей.], а молодий панич – як а'гой.[23 - Нееврей.] Рiзниця ж мiж нашою впертiстю та, що молодий панич iгноруе Всемогутнього, а Моше не зробить цього нiзащо в свiтi. – Та що ти таке кажеш, мiй ребе?! – здивувався Степан. – Оце я та й раптом Бога iгнорую?! Ти просив мене згадати дещо – отже, i ти теж пригадай: здаеться, це саме в тебе язик не повертаеться назвати Христа по iменi й нарештi визнати Його Богом! – Бо Той чоловiк – не Га-Шем! І чомусь перед Степановими очима вмить постала картина з сьогоднiшнiх видiнь, а чистий мов струмок голос нагадав: «Машiах, Месiя, Христос, Син Божий – але не Бог, не Га-Шем, не Адонай. У крайньому разi, Господь…» – Ну… не знаю, не знаю, – пробурмотiв вiн розгублено. – Нехай молодий панич зрозумiе: рiзниця наша не тiльки у впертостi. Ось iнша вiдмiннiсть: серце Моше давно очистилось вiд зайвих почуттiв, а серце молодого панича й досi переповнюють гордiсть та жага помсти! Вона поглинае усе – навiть любов молодого панича до Бога! Оце бiльш за все iнше заважае молодому паничевi досягти нарештi iстинноi мудростi. Степановi хотiлося сказати у вiдповiдь дуже й дуже багато: що пiсля принизливоi поразки козакiв у битвi, яку тепер називали Полтавською, пiсля неодноразово пережитого сорому за власну ганебну поведiнку на полi бою в його душi нiякоi гордостi не лишилося; що якби в його душi й досi збереглась бодай краплиночка гордостi, вiн називав би старого як i ранiше – Мошком, а не з нинiшньою повагою – ребе Моше; що про будь-яку помсту ворогам вiн давно вже не мрiе – ну, хiба у мареннях, перебуваючи у вищих свiтах… але хто ж серйозно рахуеться з примарами; що найлютiший його ворог Іван Богданович давно вже недосяжний i для нього, i для його помсти – бо давно здобув милiсть у московитiв та, либонь, переселився жити у iхню Московiю; що… Втiм, старий не дав сказати Степановi анi слова, бо заговорив сам: – Уже десять рокiв Моше навчае молодого панича древнiх премудрощiв – але молодий панич мало чого навчився. І не дивно: бо щоб опанувати кабалу всiм серцем, треба звiльнити його вiд решти бажань. Та серце молодого панича й досi переповнене прагненням помсти! Як же молодий панич хотiв подолати усi сто двадцять п'ять сходинок до трону Адоная?.. Це неможливо, нiяк неможливо. – Неможливо?! – обурився Степан. – Старий Моше весь час наполягав, щоби молодий панич пробачив своему ворогу давню образу, як того вимагае вiд молодого панича проповiдь Тiеi людини. І щоб бiльше не мислив про помсту. – І ти, старий прозорливцю, не мiг передбачити, що я не забуду… – Старий Моше завжди це знав, – безбарвним голосом мовив ребе. – Тобто?.. – Моше завжди знав, що молодий панич нiколи й нiзащо у свiтi не вiдмовиться вiд планiв помсти. Бо а'гой не зможе пiдкоритися волi Всемогутнього всупереч власнiй волi. – То ти свiдомо пiдманув мене!.. Все ж таки Степан втримався вiд того, щоб додати «негiдний брехун». Та вiдчувши певну недомовленiсть, еврей сумно зiтхнув. – Моше нiколи не пiддурював молодого панича. Вiн обiцяв навчити його таемноi науки, от i навчив. І хiба Моше винен, що молодий панич i досi бажае помститися, а не проторувати шлях до нiг Всемогутнього?.. – Але… – Дванадцять рокiв тому молодий панич геть зневiрився, бо втратив усе, що любив, i всiх, кого любив. Молодий панич навiть ладен був накласти на себе руки – хiба нi? Тьмянi сiрi очi старого несподiвано звузились i спалахнули дивним внутрiшнiм свiтлом, пiд впливом якого Степан миттю знiтився й неохоче пробубонiв: – Так… – Батьковi молодого панича Моше заприсягався усiм святим, що не кине единого його сина у бiдi, що не дозволить померти наглою смертю. Чи говорив про це Моше молодому паничевi? – Так. – То що мусив робити Моше: наповнити спустошену душу молодого панича щирим прагненням жити, поступово вiдволiкаючи всю його увагу на таемну науку, яку вiн не здолав би нiколи в життi, – чи лишити на поталу лихим думкам про самогубство? Степан мовчав. – Нехай молодий панич вiдповiсть! – Ну, гаразд, – неохоче погодився Степан, – припустимо, ти як завжди маеш рацiю, мiй дорогий ребе. Але скажи, мудрагелю: що ж робити менi тепер? – Жити, – хитро посмiхнувся Моше. – Тiльки жити. Іншого евреi не навчатимуть нiкого й нiколи. Улюблений всiма а'iдами тост проголошуе: «Лехаiм!..[24 - Буквально: «До життя!..» – тобто «[Прагнемо] життя!»]» – Як менi жити з марною спрагою помсти у серцi?! Як, старий?! Ти невдовзi пiдеш у кращий свiт, а я лишатимусь тут… сам по собi… – То треба позбутися спустошливоi спраги. – Це можливо лише… – …лише помстившись реальним ворогам насправдi, а не подумки, – спокiйно завершив Моше. – Але ж… – Може, молодий панич боiться, що це остаточно розлучить його iз Всемогутнiм? Що пiсля того душа молодого панича буде приречена на пекло? Ой-вей, цього слiд було чекати вiд а'гоя! – i старий процитував: – «А Я кажу вам: не чини спротиву злому…» – А якщо навiть так?! – вiдчайдушно скрикнув Степан. – Молодий панич i справдi так нiчого й не навчився, – iронiя в голосi старого змiнилася спiвчуттям. – Нехай вiн зверне увагу хоч би на Того чоловiка: проповiдь непротивлення злому не завадила Йому проклясти Єрусалим, Капернаум та iншi еврейськi мiста. Степан вiдчув, що пiдлога пiд ногами захиталася. – І смокiвницю, яка не давала плодiв, Той чоловiк теж прокляв. І дерево всохло. Хiба Моше не правий?.. Щоб не впасти, Степан змушений був повернутись на ослiн. – Молодий панич i справдi так нiчого й не навчився, – констатував еврей, – тож чи не варто все-таки дослухатись до порад старого Моше? Ну хоч би зараз – коли старому лишилось вже недовго?.. Московська iмперiя мае зазнати поразки не на полi битви, а на iнших теренах: це Моше не сам вигадав, а зрозумiв, подорожуючи вищими свiтами… – Ти, мiй ребе, постiйно заводиш мову про iмперiю, тодi як я прагну звести рахунки всього лише з Іваном Богдановичем. – Гетьман Пилип Орлик розпочав воювати саме проти iмперii, а не проти якихось конкретних людей – хоча людина завжди потерпае вiд людини, не вiд держави. А молодий панич вважав його боротьбу справедливою, бо iнакше не прагнув би приеднатися до нього! Хiба нi? – Але ж, ребе, ти не дозволив цього! Щось нiчого не розумiю… – Помилка гетьмана Орлика в тому, що вiн вирiшив бездумно воювати зброею, тодi як iмперiю спочатку потрiбно перемогти духовно, – тому Моше й утримав молодого панича вiд помилкового кроку. Степан помовчав трохи й попрохав: – Поясни. – Так, ворог молодого панича – Іван Богданович – давно вже перебрався жити до новоi iмперськоi столицi – Санкт-Петербурга. Вiдколи iмперiя поглинула людину, вiдтодi молодий панич не мае вибору й мусить подолати силу всiеi iмперii! – Багатотисячне козацьке вiйсько разом з польськими й татарськими вояками… – Коли зiйшлися два вiйська, iсроейлiм та пелештим – хто воював спершу? Хiба всi проти всiх? – i ребе додав розчаровано: – Невже ж молодому паничевi так важко зрозумiти… Це ж просто! Степан глибоко замислився, навiть почав погладжувати лiвого вуса. – Ти натякаеш, що спочатку у двобоi зiйшлися два найсильнiших воiни, еврей Давид та фiлiстимлянин Голiаф? – мовив нарештi. – Так. – Але ж я щиро прагнув розшукати Івана Богдановича… – Хiба ж то найсильнiший ворог серед ворогiв молодого панича? Знов Степан замислився, потiм сказав, розтягуючи слова: – Найсильнiшим в iмперii… це може бути… тiльки iмператор… Імператор Петро, котрого вже почали називати Великим… – Отже, Га-Шем зберiг життя й сили молодому паничевi, не дозволив витрачати збереженi сили на помсту якомусь Івану Богдановичу саме для того, щоб молодий панич помстився iмператору Петру! – загадково посмiхнувся Моше. – Адже для того в молодого панича е усе необхiдне: таемнi знання, грошi та людське забуття. – Ти жартуеш, мiй ребе?! Як я хоч би доберусь до iмператора?.. Степан гадав, що ребе або з'iхав з глузду вiд старостi, або просто кепкуе зi свого учня. Та еврей був абсолютно серйозним: – Моше передав молодому паничевi таемнi знання. Вiрний даному пану сотниковi слову, Моше вивiз молодого панича до Голландii – туди, де нiхто i нiзащо не здогадався б шукати козацьку душу: адже тут навчаеться корабельноi справи сила-силенна московитiв! Тут бувае стiльки петербурзьких вельмож, пильнуе стiльки шпигунiв, що просто жах!.. Проте молодий панич та Моше аж п'ять рокiв спокiйнiсiнько прожили у самiсiнькому ворожому кублi. А потiм iще сiм рокiв – у Португалii. Хiба не так? – М-м-м… Ну, припустимо. – Отже, московськi шпигуни давно вже втратили слiд молодого панича, а усi вороги давно вважають, що молодий панич давно загинув бозна-де i як. Сама пам'ять про молодого панича, про сина прилуцького сотника Степана Раковича, давно вже стерлася… – А про грошi заздалегiдь попiклувався ти, мiй ребе! – у Степановому голосi вiдчувався смуток. – Насамперед, батько молодого панича. Це пан сотник довiрив Моше усе свое багатство, дозволив заздалегiдь вивезти його сюди та вкласти у тутешнi торговельнi компанii. Тож стараннями покiйного батька та вiрного Моше в молодого панича грошей тепер удосталь! – Знаю, знаю… – Молодий панич багатий i всiма забутий. Молодий панич не досягнув вершин мудростi, проте все ж володiе знаннями, недоступними iншим гоям. Тож остання порада вiд Моше: придбавши пристойну маетнiсть будь-де, молодий панич придбае разом з маетком також належний титул. А титул та грошi – Це вже пiвсправи. – А далi?.. – Далi молодий панич може назватися нащадком якогось славетного роду, шанованого в усiх краiнах. – Ти вважаеш подiбний вчинок чесним та пристойним? – То краще назватися справжнiм своiм iм'ям, аби московськi шпигуни умить перерiзали молодому паничевi горлянку? – вiдповiв запитанням на запитання Моше. – Мабуть, що нi… – Отож. – Але… – Якби молодий панич назвався сином його свiтлостi Ференца Ракоцi?..[25 - Ференц II Ракоцi (Ракошi) [27.03.1676, Боршi, Угорщина – 08.04.1735, Родосто (нинi Текiрдаг), Туреччина] – вiдомий полiтичний дiяч Угорщини, борець проти габсбурзького поневолення краiни. Очолював визвольне повстання у Верхнiй Угорщинi 1703—1711 рр. У 1704 р. обраний князем Трансiльванii, у 1707 р. став на чолi Угорськоi держави. У своiй боротьбi намагався знайти пiдтримку в европейських дворiв, посилаючи монархам багатi дарунки, зокрема, знамените токайське вино – по декiлька його дiжок отримали Петро І та Луi ХIV. Створив регулярнi збройнi сили Угорщини. Пiсля того, як у 1711 р. угорське дворянство за його спиною уклало мир iз Габсбургами, змушений був утекти до Росii, згодом до Францii та Туреччини. Залишив по собi «Записки про вiйну в Угорщинi з 1703 року до ii кiнця» та автобiографiчний «Життепис». Мав двох синiв.] Було б зовсiм непогано. До того ж, прiзвище колишнього угорського володаря трохи скидаеться на родове прiзвище молодого панича! Можливо, це зовсiм недарма? Можливо, на то е вища воля?.. – Але ж князь Ракоцi досi живий та здоровий! – Ясновельможний князь переховуеться на чужинi, як i молодий панич. Не в його iнтересах привертати загальну увагу скандалом, тож якщо молодий панич назветься сином його свiтлостi князя Ракоцi, вiн, швидше за все, не протестуватиме. – У Ференца Ракоцi е своi сини, – зiтхнув Степан, – i вони поки що теж живi-здоровi… – Ну то й на здоров'я княжим синам! – знизав плечима Моше. – Але ж хiба у високородних персон не бувае байстрюкiв? – То ти пропонуеш менi добровiльно назватися незаконнонародженим?! – обурився Степан. – Краще живий байстрюк, нiж мертвий син мертвого батька, за якого ще належить помститися, – осадив його Моше. – До того ж, у молодого панича все-таки е певне право вважати себе бодай духовним нащадком угорського князя: адже Ференц Ракоцi прагне звiльнення рiдноi Угорщини так само, як молодий панич – звiльнення рiдноi Украйни… Нi, то не е велика провина. – Але ж свого часу князь Ракоцi втiк до Московii! А як мене раптом спитають, чом я не поiхав разом iз батьком? – Молодий панич забувае, що Ференц Ракоцi так само втiк звiдти до Францii… І загалом, чому син мае всюди супроводжувати батька? Молодому паничевi краще удавати, нiбито вiн виконуе таемнi доручення старого Ракоцi, тож навпаки мае перебувати не в тiй краiнi, де на даний момент переховуеться князь. Зараз це Францiя – отже, молодий панич може перебувати де завгодно, окрiм Францii! – Що ж, припустимо… – зiтхнув Степан iз полегшенням. – А кого менi назвати своею матiр'ю? – Старий Моше над цим теж подумав. – Як завжди, ти дуже передбачливий… – Дякую, молодий паничу! – Ну, то кого ж? – Примiром, графиню Текелi. – А графиня не протестуватиме? – Нi. Жоден чоловiк з роду Ракоцi не брав собi жiнку з роду Текелi. – Ти певен? – Здаеться, молодий панич не перший рiк знае старого Моше. Знае, що вiн нiколи не бреше й усе перевiряе… – Ну ти ж i пройдисвiт, мiй ребе! – мимоволi зiрвалося зi Степанового язика. – Моше заприсягався пану сотнику всiм святим, що нiколи й нiзащо не полишить молодого панича у бiдi та в розпачi. То як же мiг Моше пiти з цього свiту, покинувши молодого панича безпорадним? – Старий пройдисвiт… – зiтхнув Степан i почав тинятися по кiмнатi, смикаючи себе за вуса та знов i знов обмiзковуючи почуте. Нарештi переконався: кращого, мабуть, не придумати… – Нехай молодий панич не хвилюеться: якщо вiн зробить так, як порадив Моше, все буде гаразд! Молодий панич може назватися принцем Ракоцi – це по-перше. По-друге, молодий панич придбае собi титул, а це ще одне iм'я. І по-трете, i в Голландii, й тут молодого панича знають як мого небожа Хаiма. – А чи не занадто це? – Степан пiдозрiло покосився на еврея. – Не занадто. Якщо молодий панич представлятиметься у рiзних мiсцях пiд рiзними iменами, тодi той, хто почне з'ясовувати правду про молодого панича, змушений буде добре посушити собi мiзки. Але правди вiн насамкiнець не дiзнаеться! Отак… Степан нерозбiрливо мугикнув. – Молодий панич мусить зрозумiти: не так вже й важливо, як себе називати. Можна вигадати безлiч iмен – це все дурниця! Головне – грошi: якщо дзвiнка монета не переводитиметься у кишенях молодого панича, на його походження нiхто не звертатиме особливоi уваги. – А про грошики подбають голландськi купцi… – Так. Степан деякий час дивився спiдлоба на старого еврея, потiм спитав: – Послухай-но, ребе… якщо ти такий впевнений, що я маю мститися не своему колишньому товаришевi, а саме росiйському iмператору Петру… І якщо ти справдi певен, що на те е Божа воля… Можливо, в тебе знайдеться декiлька цiнних порад, як саме здiйснити цю помсту? Що цiкавого угледiв ти, перебуваючи у вищих свiтах?.. Старий Моше дивився на Степана впевнено та спокiйно. І мовчки посмiхався… Глава 8 Орлине гнiздо – Ваша милiсть так вважають? – Звiсно, юний мiй друже. Звiсно, що так! Пауль сумно зiтхнув. – А от я… – юнак розгублено замовк. – Юний мiй друже, якщо ти мовчки зберiгатимеш своi думки при собi, чим тодi зможу я тобi зарадити? – якомога м'якше запитав граф. – Я не знаю, в чому полягае Божа воля вiдносно мене, – похмуро пробурмотiв Пауль, вiдвернувшись вiд принца. – Менi хотiлось би знати, коли Ви, Ваша милосте, зрозумiли свое iстинне – тобто вище свое призначення? І знов обличчя принца осяяла снiжно-чиста приязна посмiшка, знов вiн повторив: – Так-так, юний мiй друже, ти на вiрному шляху i маеш усi шанси пiти дуже далеко… Юнак вклонився, висловлюючи графовi подяку. Проте все ж таки повторив: – То коли ж Ваша милiсть зрозумiли Божу волю? – А от це облиш, – не змiнюючи виразу обличчя, сказав Великий Магiстр. – Гаразд, Ваша милосте, – покiрно мовив Пауль. – Юнiсть нетерпляча, – зiтхнув принц, – це ii недолiк. – Повнiстю погоджуюся з Вашою милiстю, – неохоче пiдтакнув юнак. – А якщо погоджуешся, то будь досконалим! Викорiни цей свiй недолiк, мiй юний друже! Пауль ще раз вклонився, цього разу мовчки. – Втiм, властива юностi нестриманiсть минае надто швидко, як i сама юнiсть, – граф знов зiтхнув. – Свого часу мiй Вчитель i мене навчав стриманостi так само, як от я навчаю тебе зараз. Причому, кажучи вiдверто, тiльки з часом я оцiнив його мудрiсть, а попервах теж все поривався дiяти, причому якнайшвидше! Бажано навiть – негайно. Нiчого доброго з того не виходило, i я таки набив декiлька гуль, перш нiж перестав квапитись. Отакi справи, юний мiй друже… – Вашiй милостi легко говорити, – зiтхнув Пауль. – Ваша милiсть прожили двi тисячi рокiв, ба навiть бiльше, а от скiльки менi вiдмiряв Всевишнiй… – Заспокойся: тобi Вiн вiдмiряв часу достатньо, аби ти здiйснив покладену на тебе мiсiю, у чому б вона не полягала. – Ви певнi, Ваша милiсть? – Пауль допитливо вдивлявся принцевi у вiчi. – А ти сумнiваешся у безкiнечнiй мудростi Всевишнього? – Нi! Звiсно, нi… – То як може безкiнечно мудрий Бог помилитися щодо мiри вiдведеного людинi часу? – розвiв руками граф. Юнак знов вклонився, пробурмотiвши: – Ваша милiсть мене дуже втiшили. – Якщо так, то давай-но зiграемо в одну непросту гру, – в очах принца раптом спалахнули iскорки лукавства. – Як це?! – Пауль був ошелешений подiбною пропозицiею. – Хiба ж ми дiти, щоб витрачати життя на забавки… – Нi, юний мiй друже, гра ця зовсiм iншого роду, – всмiхнувся Великий Магiстр. – У що ж ми гратимемо? – У мовчанку, друже. У мовчанку. – Навiщо?! – Бо то е справжнiй iспит на витривалiсть. Ти, молодий i нестриманий, спробуй-но посеред ночi якнайдовше мовчки просидiти тут, бiля мене – i при цьому не ворухнутись та не заснути. – А як же Ваша милiсть?.. – Я зроблю те саме: сидiтиму мовчки й нерухомо, здiймаючись у вищi свiти та спостерiгаючи за образами минулих епох. То як, згода? – Якщо Ваша милiсть накажуть… – Зважаючи на виявленi тобою, юний друже, особистiснi якостi, зараз я не хочу тобi наказувати. Ти мусиш погодитись сам – цiлковито добровiльно. Пауль подумав трохи, потiм кивнув: – Охоче погоджуюсь, Ваша милосте. – Тiльки вкинь до камiна побiльше дров, бо до ранку ще декiлька годин, – i почнемо… Доки юнак порався бiля камiна, принц якнайзручнiше влаштувався у своему крiслi, поправив теплий плед i ледь чутно прошепотiв: – Насамперед, у вищих свiтах менi б хотiлося знов побачитись iз нащадком роду, що мав таке ж саме горде, по-справжньому орлине серце, як i його предки. Щоправда, разом з тим вiн, на жаль, не уникнув i деяких iхнiх помилок… Рiк 1735 вiд Р. X ., Францiя, замок Орлi Вiдсунувши убiк шторку з вiконця карети, граф уважно придивлявся до маетку, що стрiмко летiв назустрiч. Принаймнi здалеку вiн справляв добре враження: проста й велична, при цьому без зайвих примхливих забаганок снiжно-бiла будiвля палацу в центрi гармонiйно розпланованого парку… Хоча все ще можливо – адже нова паризька мода на занадто пишнi й химернi лiпнi орнаменти та iншi витребеньки торкнулась в основному внутрiшнього убранства та меблiв. «Гарне iззовнi, загниваюче зсередини – така ця епоха. Що ж принесе нам вiсiмнадцяте столiття вiд Рiздва Христового? Якi пiдточенi гниллю «дуби» зламаються пiд натиском майбутнiх буревiiв, що несподiвано здiймались в усi часи, в усiх землях?..» – мимоволi подумав граф. Проте наступноi ж митi в нього радiсно й схвильовано защемило серце: адже поряд з ошатною гравiевою дорiжкою, по якiй мчала карета, вiн побачив череду до болi знайомих дерев, дещо нехарактерних для цiеi краiни… Але ж стривайте, люб'язний графе! Ви ж не бували… пам'ятайте – нi-ко-ли не бували у тiй землi!!! Навiщо ж вашiй високостi звертати увагу на чужинськi дерева?! Не можна, нiяк не можна… Напустивши на обличчя кам'яний вираз, вiн ретельно прикрив вiконце карети шторкою, немовби й гадки не мав дивитись назовнi, та вiдкинувся на подушки сидiння. Справдi, навiщо у вiкно висуватись, дорожну куряву ковтати?.. Втiм, на мiсце карета прибула вже хвилин за десять. Дверцята розчинились, i граф побачив, що на чолi почту з дюжини служникiв, котрi вишикувались неподалiк у двi шеренги, зустрiти гостя вийшов сам господар. – Доброго дня, ваша високосте! Дуже пишаюся приемнiстю особисто познайомитись iз нащадком славетного роду Ракоцi та приймати його у своему скромному маетку. Одразу ж приймiть моi спiвчуття з приводу нещодавньоi смертi вашого шляхетного батька… – Доброго дня i вам, графе! Красно дякую, але прошу: будь ласка, принаймнi тут i зараз не титулуйте мене принцем – гаразд? – Чому, ваша високосте? Їхнi погляди схрестились. У глибинi свiтло-карих пронизливих очей господаря маетку гiсть побачив добре приховану пiдозрiлiсть. Одразу ж згадав, що його вважають найкращим шпигуном сучасноi Європи – й недарма, мiж iншим… – Просто не хочу, – мовив гiсть якомога спокiйнiше. – Пробачте, ваша високосте, та менi якось навiть не вiриться… Продовження фрази гiсть прочитав у пильних свiтло-карих очах: «Просто не вiриться, що ваша високiсть – син трансiльванського князя, угорського короля Ференца Другого Ракоцi,– цураеться свого славетного роду!» – Рiч у тiм, що як i ви, шевалье, я теж маю графський титул. Отже погодьтесь, коли у гостi до графа де Лазiскi завiтае принц Ракоцi, це саме по собi створить ситуацiю нерiвностi мiж нами: адже ви мимоволi пiдкреслюватимете, що я, ваш гiсть, вищий вiд вас. Я не хочу цього, бо приiхав сюди просто, по-дружньому. Як граф до графа. Отже, будь ласка, титулуйте мене графом Сен-Жерменом. – Як рiвний рiвного? – Так, прошу. – Ну, що ж… – Пiдозрiлiсть у свiтло-карих очах не зменшилась, але ретельно заховалась. – Якщо ваша високiсть бажае цього, не насмiлююсь заперечувати… Отже, графе, iз прибуттям! Дуже радий привiтати вас у своему скромному маетку! – Щиро дякую, графе! Вони церемонно вклонились один одному. – Дозвольте запросити вашу свiтлiсть до замку! – Будь ласка. Вони пройшли повз служникiв та повiльно попрямували широкою пiщаною дорiжкою до головного входу, пiсля чого челядники господаря кинулись допомагати челядникам гостя знiмати багаж з карети, а потiм понесли його до палацу боковими стежками. – Ви не заперечуете стосовно легкого обiду, графе? Адже ви, мабуть, притомились та зголоднiли у дорозi. – Чи прочитали ви мого листа, графе? – у свою чергу спитав гiсть. – Звiсно, так. – Але ж я писав, що завжди дотримуюсь дiети… – Обiд буде зовсiм легким! – Графе, графе!.. – Отже, ви вiдмовляетесь? Вони зупинилися на пiвдорозi до замку, i знов iхнi напруженi погляди схрестились. «Е-е-ет, йому пальця до рота не клади», – подумав гiсть та розсмiявся якомога невимушенiше: – Ну що ви, графе! Просто нехай вашi люди покажуть моему кухаревi, де тут у вас кухня, – i за годину ми пообiдаемо разом. – Тiльки кожен за власним меню? – Так. – А продукти у вас теж своi? – Ви натякаете, нiбито я гребую вашими продуктами? – Нi-нi, що ви! – господар ковзнув швидким поглядом по обличчю гостя. – Просто чув, нiбито ви багато подорожували, у тому числi на Схiд. А схiдний звичай забороняе iсти будь-що у домi ворога… – Можу вас заспокоiти, графе: я iз задоволенням дiзнаюсь, чи смачна ваша вiвсянка, а також наскiльки вгодованi курчата бiгають у вашому пташнику. І вашого, графе, червоного вина ми також вип'емо удвох – за знайомство. – Моi слуги закупили вiвсянку спецiально до вашого приiзду, що ж до курки та вина… – Отже, ви таки прочитали мого листа! – А також декiлька листiв, написаних месье Вольтером, котрий дуже високо цiнуе вас, шановний мiй гостю. Тепер вони розсмiялися вже разом i значно невимушенiше. Недарма, виходить, вiдчували взаемну симпатiю ще до очного знайомства… Господар зробив знак одному з челядникiв i дав вказiвки щодо приiжджого кухаря. Коли ж залишились удвох, гiсть тихо мовив: – Люб'язний графе, я чудово розумiю причину вашоi стурбованостi щодо моеi персони. Але запевняю, вам нема чого мене боятись. – Он як? – тепер свiтло-карi очi господаря сяйнули гнiвом. – Звiдки ви взяли, нiбито я взагалi чогось або когось боюся? – Нi-нi, люб'язний графе, я зовсiм не те мав на увазi! – Тодi що ж? – Я не шпигун росiян, можете не турбуватися щодо цього. Повiрте: доки в Росii не скiнчиться чергова доба неспокою, що настала пiсля смертi iмператора Петра, тамтешнiм шпигунам е на кого полювати, окрiм вас. Господар промовчав, але його свiтло-карi очi й досi палали гнiвом. – Так, я детально поiнформований про долю вашого дядька месье Григора Гьерцiка, а також месье Андре Войнаровскi, племiнника козацького господаря… Е-е-е… М-м-м… Гiсть зробив вигляд, нiбито докладае неймовiрних зусиль, щоби згадати потрiбне iм'я. – Івана Мазепи, – пiдказав господар. – О-о-о, так! Дякую – козацького господаря Жана Мазьепи. Так от, я знаю, що месье Григор Гьерцiк та месье Андре Войнаровскi багато рокiв томились у темних вологих казематах Петропавлiвськоi фортецi, розташованiй у новiй iмперськiй столицi – Санкт-Петербурзi. А також враховую, що турки дуже довго утримували вашого шляхетного батька, месье Фiлiiша Орлi в Салонiках пiд домашнiм арештом. З приводу чого, графе, також висловлюю вам свое щире спiвчуття – за вiдсутностi тут самого месье Фiлiппа Орлi, котрий змушений переховуватись, навiть отримавши свободу… – Он як? Дякую, шановний графе, – господар стурбовано наморщив чоло. – Скажiть, будь ласка… – Прошу?.. – Як на вашу думку, чи зможу я колись побачити свого шановного батька хоч би тут – на французькiй землi? – Мабуть, що так, мiй дорогий графе, мабуть, що так! Повiрте менi. Менi – котрий в результатi ворожих iнтриг втратив батька… – Тут голос гостя мимоволi здригнувся. – Повiрте, графе: месье Фiлiiтл Орлi живий, отже, разом з тим живе й надiя на майбутню зустрiч люблячих сердець. Бо тiльки смерть вбивае надiю, графе, тiльки смерть… Трохи помовчали, потiм господар мовив: – У ваших словах не вiдчуваеться нещиростi, ваша високосте… пробачте – мiй графе. І хоч ви попрохали титулувати вас саме так, але не можу не зазначити, що ви е достойним сином свого батька – його свiтлостi Франца Ракошi, як називали його у цiй краiнi. – Так, мого батька називали тут саме Францем Ракошi… – гiсть дуже старанно вимовив iм'я, немовби боявся помилитись. Решту вiдстанi до палацу подолали мовчки, лише пiд рипiння жовтуватого рiчкового пiску пiд чобiтьми. Тiльки бiля самого входу господар мовив, немовби пiсля тривалих роздумiв: – Шановний мiй гостю, чи можна вас попросити про дещо? – Про що саме, люб'язний мiй графе? Вони зупинились буквально за декiлька крокiв до входу в палац. – Як написав менi в одному з листiв месье Вольтер, ви приiхали до мене, щоб, так би мовити, iз обiзнаного першоджерела поглибити своi знання з iсторii украiнського козацтва… – Так-так, графе! Мене дуже зацiкавила iсторiя козакiв – цiеi дивноi нацii, яка ще донедавна iснувала у самiсiнькому центрi Європи i про яку месье Вольтер пише зараз цiлу книгу. – Знаю, знаю: це я постачав його необхiдними вiдомостями. – Особисто ви, графе? – Саме так – адже я е нащадком славетного козацького роду. – Справдi, месье Вольтер дуже люб'язно пояснив менi, що рiд Орлi належить до найшляхетнiших родiв козацькоi нацii. – Отже, я попросив би вас, якщо це можливо… – господар на мить замовк, потiм продовжив: – На початку нашоi зустрiчi ви назвали мене «шевалье», потiм попросили титулувати себе не принцем Ракоцi, а графом Сен-Жерменом. Так от, шановний мiй гостю, у вiдповiдь я теж прошу вас титулувати мене, якщо можливо, трохи по-iншому. – Як саме, любий мiй графе? – Шевалье Орлик. – І щиро посмiхнувшись, додав: – Будь ласка, зробiть менi таку саму приемнiсть, яку я щойно зробив вам. Іменуйте мене моiм справжнiм iм'ям, а не титулом графа де Лазiскi! Бо хоч я його й заслужив[26 - Титулом графа де Лазiскi нагородив Григорiя Орлика французький король Луi XV за сприяння поверненню на польський трон свого тестя – Станiслава І Лещинського (див. Хронологiчну таблицю).], проте це не мое родове iм'я. Понад хвилину гiсть пильно вдивлявся у свiтло-карi очi: а раптом найкращий шпигун сучасноi Європи все ж таки щось запiдозрив?.. Утiм, звiдкiля в нього вiзьмуться докладнi вiдомостi про козацький рiд Раковичiв з далеких Прилук, зокрема про такого собi Степана Раковича?! Та й щоб упiзнати колишнього гетьманського сердюка, треба мати бодай його портрет чвертьвiковоi давнини… Насамкiнець, нинiшнього графа де Лазiскi вивезли з рiдноi сторони ще дитиною… – Що ж, iз задоволенням зроблю вам таку приемнiсть, мiй графе… Даруйте – шевалье д'Орлi! – Нi-нi: просто шевалье Орлик! Григорiй Орлик, якщо хочете. – Як-як? Гри-гор Ор-лiк?.. – Гiсть старанно, по складах вимовляв це iм'я… як i належить iноземцевi. – Нi-нi, графе: Гри-го-рiй Ор-лик. – Гри-го-рiй Ор-лик, – старанно повторив гiсть, для правдоподiбностi все-таки зробивши наголос на останньому складi прiзвища. – Ну, нехай хоч би так… А батька мого звуть по-справжньому: Пилип Орлик. – Пi-лiп Ор-лi… Ор-лик?.. – Нi, iм'я в нас… у козацькоi нацii, як називае це месье Вольтер, вимовляеться по-iншому: не Пi-лiп, а Пи-лип. – Пи-лип Ор-лiк… Ор-лик? – Так. Дуже тiшусь тим, що нарештi почув з вуст iноземця нашi козацькi iмена. – Я теж дуже радий, шевалье Гри-го-рiй Ор-лик, дуже радий! – життерадiсно скрикнув гiсть i додав так само життерадiсно: – Знаете, пiсля цього вашого мовного уроку я вже й себе вiдчуваю бодай трiшечки приналежним до вашого дивного народу. – Я теж дуже щасливий вiд цього, – трохи прохолодно мовив шевалье. І гiсть потiшився цими прохолодними нотками у його голосi: нi, все-таки нiчого вiн не зрозумiв… От i добре. Нехай буде так. Достатньою мiрою задоволенi враженнями вiд першого знайомства, господар та гiсть увiйшли до палацу крiзь параднi дверi, завбачливо прочиненi двома лакеями. * * * Дзвiнко дзенькнули карафи, й вино потекло до високих келихiв з богемського скла, доки не заповнило iх по самiсiнькi вiнця. Виконавши свою роботу, служники вiдступили на крок i завмерли позаду стiльцiв господаря та його гостя. – Ваше здоров'я, шановний графе Сен-Жермен! – Ваше здоров'я, дорогий шевалье Орлик! Повiльно, аби просмажувати чудовий букет, господар випив келих до дна. Зате гiсть зробив один-единий ковток та одразу ж поставив недопитий келих на стiл. – Хiба вам не сподобалось вино, графе? – мовив шевалье Орлик розчарованим тоном. – Навпаки: воно просто чудове. – Найкраще, що зберегаеться в моему палацi саме для найдорожчих гостей. А ви для мене не просто дорогий гiсть, а двiчi дорогий. – Чому так?.. – Оскiльки ви, по-перше, друг дуже й дуже шанованого мною месье Вольтера, а по-друге – бо спецiально прибули сюди, аби докладнiше ознайомитися з iсторiею козацтва. – О, так – вашоi дивноi нацii… – Так от, шановний мiй графе, маю зауважити, що справжнi козаки кажуть: коли п'ють за чиесь здоров'я, випивають чарку до дна. Інакше, мовляв, рештки, що лишаються на днi чарки пiсля побажань здоров'я, – це мiра хвороб, яка впаде на того, за кого виголошено тост. Цi стiни е свiдком, що я не брешу! І шевалье зробив широкий жест рукою. – Дорогий месье Орлик, повiрте, я жодним чином не бажаю вам анi хвороб, анi нещасть… – Вiрю, графе. – Менi дуже подобаеться i ця ваша вiтальня, i весь ваш замок. Бо, чесно кажучи, я трохи побоювався, що всерединi ви поналiплювали, знаете, оцих витребеньок… як, знаете, модно робити зараз у Парижi, особливо при королiвському дворi… – Це в нас називаеться рокайль.[27 - Rocaille(фр., буквально – мушля) – назва орнаменту з мушлiв, вiд якоi згодом утворилась назва провiдного стилю мистецтва XVIII ст. – рококо.] – Так-так, шевалье… Отже, менi все тут подобаеться, а найбiльше – сам господар, котрий так шанобливо ставиться до своiх коренiв… до цiеi дивноi нацii… – Дякую, графе! Але… – Але, дорогий шевалье, я давно вже обрав один-единий девiз, яким керуюсь за будь-яким столом: помiрнiсть i ще раз помiрнiсть – тодi довго житимеш! А тому… – Але ж, шановний графе!.. – А тому давайте знов пiднiмемо келихи й цього разу вип'емо за вашу дивну нацiю – за козакiв! – О-о-о, дякую, графе, красно дякую! – Менi дуже незручно, що не маю можливостi дотримуватись ваших козацьких звичаiв, шевалье… проте нехай у моему келихi лишиться цього чудового вина якнайменше. – Дякую, графе! За козакiв! – Так, за незвичайну козацьку нацiю. Шевалье Орлик пiдхопив келиха, якого хутко наповнив вправний служник, i знов випив. Потiм почав спостерiгати, як худорлявий граф Сен-Жермен вправно вiдрiзае манюсiнькi шматочки бiлого курячого м'яса, наколюе кожен на виделку та ковтае, добре пережовуючи. Їсть зовсiм потрошку, немовби дзьобае. І час вiд часу позирае на господаря сiрими, з легкою прозеленню очима. – Ризикую видатись неввiчливим, дорогий графе… – Нi-нi, що ви! – Мене дивуе, як при подiбнiй дiетi вам вдаеться так довго зберiгати чудову фiзичну форму… – Що саме вас дивуе, шевалье: моя фiзична форма або той час, про який ви згадали? – І те, й iнше. Адже на вигляд я в жодному разi не дав би вам бiльше тридцяти п'яти… Мiж тим, менi самому невдовзi виповниться тридцять три. Отже, ви виглядаете як мiй однолiток. – Ну то й що? – Але ж подейкують, нiбито ви живете довше, значно довше… Може, двiстi рокiв… а може, й усi п'ять сотень вiкiв?! – Невже ви вiрите плiткам, люб'язний шевалье? – Звiсно, нi! Зокрема тому, що у такому разi ви аж нiяк не можете бути принцем Ракоцi, сином Ференца Ракоцi Угорського, – а я нiзащо не дозволю собi ображати сумнiвами та пiдозрами у нещиростi такого поважного гостя… двiчi поважного, як от ви. – Ну, то й iгноруйте собi чутки! – Але ж диму без вогню не бувае, i я мушу бодай брати iх до уваги… Тож ви все-таки старiш за мене, так? Гiсть на мить вiдiрвав погляд вiд тарiлки з курятиною, приязно всмiхнувся: – Так, ваша правда, шевалье. Вiк Христа для мене минув уже давненько. – Але ж виглядаете ви… – Як ви вiрно зауважили на початку нашого знайомства, я декiлька разiв подорожував на Схiд. Так от, тамтешнi мудрецi кажуть: людина, котра живе духовним, а не плотським життям, завжди виглядае молодшою, нiж насправдi. – Кгм-м-м… Якщо подивитись на нашого епископа, цього не скажеш. – На жаль, не маю честi бути знайомим iз месье епископом. – Вiн мало не зомлiвае пiд час проповiдей, а ще ж i не старий зовсiм. – Ну то не дивiться на вашого епископа – дивiться на мене! – Оце й вражае. Особливо якщо врахувати не тiльки ваш зовнiшнiй вигляд, але й деякi чутки про силу ваших рук та спритнiсть… Виделка з крихiтним шматочком курчатини застигла над тарiлкою. – Все-таки ви, дорогий шевалье, надто велику увагу… – Вибачте, шановний графе, проте, враховуючи рiд моiх занять, я просто змушений приймати до уваги все – навiть розповiдь про чотирьох паризьких грабiжникiв, котрих… – А-а-а, он ви про що! Гiсть вiдправив до рота шматочок бiлого м'яса, ретельно прожував, проковтнув i мовив далi: – Якщо чесно, то ця iсторiя лише свiдчить, що я й досi не дозрiв до найвищого ступеня досконалостi. – Що ви маете на увазi, графе? – Мiй любий вчитель, якому я дуже багато чим зобов'язаний у життi… – в голосi гостя несподiвано з'явились дуже теплi нотки, – так от, вiн навчав мене: найвище мистецтво полягае не в тому, щоб виходити сухим з-пiд дощу, а в тому, щоб загалом не потрапляти пiд дощ! А ще краще – робити так, щоби дощ оминав тебе стороною. – Мiй шановний гостю, це неможливо! – Чому? – Бо не вiд людини залежить, йти дощу чи не йти, а також де саме йти. Керування подiбними речами… – Люб'язний шевалье, я ж кажу: це мистецтво, досягти вершин якого пiд силу далеко не кожному! – Мушу зазначити, це дивне мистецтво, менi невiдоме… Втiм, якщо ви, за вашим власним виразом, ще не досягли найвищого ступеня досконалостi, вам корисно розвивати й iншi таланти. Наприклад, володiння шпагою… – Ну, вважатимемо, того разу менi просто пощастило. У супроводi слуги я повертався вночi iз засiдання нашоi таемноi ложi, як раптом… До речi, шевалье, ви часом не належите до ордену розенкрейцерiв? – Нi-нi, я у таке не граюся! – доволi енергiйно заперечив господар, проте одразу ж вибачився: – Втiм, даруйте за рiзкiсть, графе, я… – Нiчого, пусте, – махнув порожньою виделкою гiсть. – Так от, iх було всього лише четверо, а нас аж двое. – Проте я чув, що вашому слузi мало не одразу перерiзали горлянку, отже, ви самотужки билися проти всiх нападникiв! Й лише за допомогою коротенькоi шпаги, захованоi всерединi вашого цiпка. – Але ж я проштрикнув не всiх… – Так, лише трьох – бо той, що лишився в живих останнiм, дременув щодуху, волаючи про зустрiч мало не з самим дияволом. – Ви дуже добре обiзнанi, дорогий шевалье! Браво! – Дякую. – Проте я обiзнаний не гiрше вiд вас i можу стверджувати, що особисто ви перевершили мене хоробрiстю, причому дуже давно. – Тобто?.. – Тобто я згадав про випадок у Бендерах, що трапився з вами понад двадцять рокiв тому. – Отакоi!.. Тепер уже господар здивовано позирав на гостя, який мiж тим знов пiдняв келиха та зробив з нього ковток, мовивши: – Згадав юного козака, що став один проти сотнi! І навiть не про юнака, а ще про хлопця… – Я вийшов лише проти десятка, графе… – Не вдавайте скромнiсть, шевалье! Моi вiдомостi надiйшли з першоджерела. – Цiкаво, графе, дуже цiкаво! І що ж це за першоджерело? – Це не хто iнший, як сам Каплан-Гiрей. Господар так i просяяв обличчям. – Отже, подорожуючи Сходом… – Так, я мав честь познайомитися з товаришем вашого дитинства. – Перепрошую, графе, я й забув, що ваш батько провiв останнi роки у Туреччинi. – Нiчого, шевалье, пусте. – Скажiть… а ви часом не вiдвiдували Ясси? – пiсля короткоi паузи спитав господар. – Нi. На жаль, я не мав честi особисто познайомитися з месье Фiлiппом Орлi, вашим шляхетним батьком… – Не з Фiлiппом Орлi, а з Пилипом Орликом… – Звiсно, так! У свою чергу перепрошую, шевалье. – Шкода, що ви так i не познайомились. – Так, дуже шкода… Але ми вiдволiклись, а мiж тим, я хотiв би особисто почути цю давню iсторiю вiд iншого ii учасника – вiд вас. – Вам же усе розповiв Каплан-Гiрей… – Але розповiдав вiн зi своеi точки зору, не з вашоi! Господар подумав трохи, потiм погодився: – Гаразд, слухайте. Король Карл Шведський перебував на той час у Бендерах, куди солдати вивезли його разом з гетьманом Мазепою пiсля поразки пiд Полтавою. На той час справи союзникiв значно погiршились, росiйський посол почав вимагати вiд туркiв, щоби Карл покинув мiсто сам-один. Порта продиктувала своi умови союзникам, i поляки вiдвернулись вiд короля Карла – але ж не мiй батько! Розумiете, графе? Їх було лише три сотнi: жалюгiдна купка шведiв та козакiв проти двадцятитисячного османського вiйська… – Так-так, недарма месье Вольтер перебувае у величезному захватi вiд козацькоi нацii! – не втримався вiд комплiмента гiсть. – Але ж ви розповiдаете про вашого батька, шляхетного Фiлiппа… тобто Пилипа Орлика… – Оскiльки мiй батько порушив вимогу Росii, прийняту Портою, сотня розлючених мамлюкiв вирушила до нашого дому, щоби всiх заарештувати. Не знаю, шановний графе, що на мене найшло… Пригадую, я вирiшив, що турки збираються не заарештувати, а вбити всiх, хто трапить пiд руку. Коротше, я побачив лише авангард з десятка озброених туркiв, тож кинувся до батьковоi кiмнати, схопив одну з шабель, розвiшаних по стiнах, вилетiв назустрiч мамлюкам – та як гримну на них: «Нумо геть звiдси, пройдисвiти нехрещенi!!!» – Так i крикнули?! – гiсть не змiг утриматись i щиро розсмiявся. – Так i крикнув! – господар теж посмiхнувся. – Але ж, дорогий шевалье Орлик, тим самим ви далеко перевершили свого шляхетного батька! – Тобто?.. – Якщо три сотнi шведiв i козакiв протистояли двадцяти тисячам туркiв, це означало, що на кожного припадало приблизно шiстдесят шiсть супротивникiв. Ви ж не злякалися вийти один проти сотнi! – Повторюю, шановний графе, я виходив проти десяти, що йшли в авангардi. – Але ж тодi вам було лише десять чи одинадцять рокiв! – Гнiв застлав менi очi, мiж тим, треба було дiяти розсудливiше. Я ледь не наклав за цю дурiсть юною своею головою. – Нi, шевалье, ви б не стримались. Нiчого б не вийшло: у вас заговорила кров вашоi нацii. Козацькоi нацii, дорогий шевалье… – Можливо. Але ж тодi фехтувальник з мене був нiякий. Мамлюки дуже легко обеззброiли мене i прив'язали вже до кiнського хвоста, щоби протягти по вулицям Бендер, а потiм вигнати коня у степ. Тож якби не турецький принц Калга-Султан та польський сенатор Сапега… Гiсть щиро розсмiявся i зааплодував, не давши засмученому господаревi завершити думку. Потiм раптом посерйознiшав i попрохав: – Я вмiю поводитись iз шпагою, захованою у цiпок, проте не з козацькою шаблею. Чи не будете ви, дорогий шевалье, настiльки люб'язним, щоб навчити фехтуванню на козацьких шаблях?.. – Ну-у-у… В моiй колекцii зброi, звiсно, зберiгаеться декiлька пристойних шаблюк… – розгублений господар знизав плечима й запитав: – А навiщо це вам, графе? – Тобто як навiщо?! Я ж хочу досконально вивчити козацьку нацiю! Як же можна без фехтування?.. – Загалом-то шаблею краще рубати, коли скачеш верхи, – така особливiсть ii клинка… – А все-таки, шевалье?.. Господар якось здивовано поглянув на гостя, помовчав i нарештi погодився: – Гаразд, графе. Я дам вам декiлька урокiв. – От i добре! – зрадiв гiсть, пiднiмаючи свого келиха. – За вашу невтомну руку, шевалье Орлик!.. * * * – І тепер – випад! – Браво, дорогий графе! Ви дуже здiбний учень. – Дякую… Вiдсалютувавши один одному шаблями, вони вклали зброю у пiхви, передали служникам, натомiсть взявши в них широкi бiлi рушники. Далi пiшли у бiк палацу через зелену лужайку, втираючи спiтнiлi обличчя й потилицi. – Нема за що дякувати, графе, бо це нiякий не комплiмент: ви й насправдi надто вже здiбний учень… Можна навiть сказати, пiдозрiло здiбний. – Що ви маете на увазi, шевалье?.. – Ще не зустрiчав нiкого, хто б так швидко засвоiв специфiчнi прийоми бою на шаблях. Сен-Жермен лише голосно розсмiявся: – Не забувайте, шевалье, що я неодноразово подорожував на Схiд. А там кривий клинок – рiч дуже розповсюджена. – Он воно що… – Так. Зокрема, перебуваючи в гостях у вашого товариша дитинства Каплан-Гiрея, я попросив зробити таку люб'язнiсть та звести мене з тамтешнiми вчителями фехтування. Вiд них я багато чого засвоiв… – То навiщо пiсля такоi чудовоi школи ви звернулись до мене?.. – Бо зараз я вдосконалюю знання з iсторii козацькоi нацii – а Каплан-Гiрей хоч i ваш товариш дитинства, але все ж таки не козак. До речi, ви таки справдi зумiли показати менi щонайменше пiвдюжини незнайомих прийомiв. – Хм-м-м… Ну що ж, припустимо. – Вас щось не влаштовуе у моiх поясненнях, люб'язний шевалье? – Боронь Боже, шановний графе! – Тодi як розумiти вашi слова… Орлик трохи помовчав, потiм пояснив якомога делiкатнiше: – Вибачте, шановний графе, та пiд час наших урокiв я помiтив дещо справдi незвичайне… – Що саме? – Крiзь комiр вашого апаша[28 - Чоловiча сорочка з вiдкритим широким комiром.] час вiд часу ставали видимими два чи три застарiлих шрами. Наскiльки я розумiюсь на пораненнях, то були смертельнi удари… ну-у-у, враховуючи, що ви й досi живi, – майже смертельнi. Де й коли ви iх дiстали, якщо не секрет? – Ну що ж, любий шевалье, ви на власнi очi переконалися, що з ворогами менi щастило не завжди. Далеко не завжди! – Але ж ви так хвацько впорались iз тими нiчними злодюгами… – Я ж казав: iх було всього лише четверо. – Отже, тих, хто лишив майже смертельнi шрами на вашому тiлi… – Тих було значно бiльше. – Якщо не секрет, наскiльки бiльше? – Не знаю точно. Легiони й легiони. – Тобто ви брали участь у справжнiй битвi, графе? – свiтло-карi очi шевалье Орлика так i сяйнули непiдробним iнтересом. – Так. – Дозвольте поцiкавитись, у якiй саме? – Ви надто допитливий, дорогий шевалье… – І все-таки? – Ви самi сказали: за однiею з почутих вами версiй, я живу чи то двiстi, чи п'ятсот, як не всi тисячу рокiв. – То це була Грюнвальдська битва чи Столiтня вiйна? Чи, може, навiть бiй Аттiли з давнiми римлянами – оскiльки ви згадали про легiони?.. – Люб'язний мiй шевалье, то була така давня битва, що ви вже точно не брали у нiй участi! – Ну що ж, дякую бодай за таку вiдповiдь. Вони саме пiдiйшли до палацу та присiли трохи перепочити на елегантнiй лавi у тiнi розкидистого дуба. Меткi служники одразу пiднесли два кухлi з холодною джерельною водою – освiжитися. – Вас задовольнили моi пояснення, дорогий шевалье? Чи ви й досi пiдозрюете в менi шпигуна росiян? – Нi-нi, що ви, графе! Цю версiю я давно вже вiдкинув. – Тодi у чiм рiч? – З ваших слiв можна зробити два важливих висновки. – Чи не подiлитесь ними? – Із задоволенням. По-перше, це зайвий раз пiдтверджуе, що ви мали достатньо часу на оволодiння iншими видами зброi, – тож не дивно, що з такою легкiстю вправляетесь тепер i з козацькою шаблею. А по-друге, шрами спростовують одну з версiй про ваше, шановний графе, походження. – Он як! А що говорять iз цього приводу? – З цього приводу, графе, ходять рiзноманiтнi й абсолютно суперечливi чутки… Зокрема дехто натякае, нiбито ви зовсiм не шляхетного роду. – Ну що ж… Я нi вiд кого не приховую, що просто придбав титул графа Сен-Жермена разом з маетком в iталiйському Тiролi. – Нi-нi, ви не зрозумiли! Подейкують, що ви не просто новоявлений безрiдний багатiй, а навiть бiльше: нiбито ви син голландського чи португальського торгiвця-жида. Звiдси й вашi таемнi знання, що дозволили вам заснувати масонську ложу, яка надто швидко набула великого авторитету, а також ваш незмiрний капiтал… – Люб'язний мiй шевалье, я все нiяк не можу зрозумiти, яким чином вам вдалося визнати стiльки подробиць про мене та мою ложу?! Треба буде все ж перевiрити, хто не вмiе тримати язика за зубами. – Не хвилюйтесь, шановний графе. Мати гостре око та знати якнайбiльше – це мiй святий обов'язок, бо непоiнформований дипломат – то не дипломат. – Ви не тiльки дипломат, ви ще й чудовий розвiдник, дорогий шевалье. – Ну от, бачите – ви теж знаете про мене багато чого зайвого. Вони обмiнялись задоволеними поглядами, i Сен-Жермен мовив: – Ну, говорячи вашими ж словами – дякую бодай за таку вiдповiдь… А яка ваша особиста думка з приводу, скажiмо так, португальськоi версii мого походження? – Оскiльки у християнських та мусульманських краiнах жидам заборонено користуватися зброею, у такому разi ви не могли брати участi у вiйнi. Отже, це помилкове припущення. – Але якщо це була вiйна гуннiв проти давнiх римлян… – Дорогий графе, давайте будемо реалiстами. Сен-Жермен посмiхнувся: – Є ще одна версiя, дорогий шевалье: я й насправдi син португальського жида, але я просто вихрестився з цiеi вiри. – Оце й справдi було б можливо… якби не одне «але»: у такому разi батько не дав би вам, як новонаверненому християнину, жодного мiдяка. – Так, ваша правда! – А тому i цю можливiсть доведеться вiдкинути. Хоча, я би сказав, це до певноi мiри схоже на iстину: вихрест справдi може брати участь у вiйнi на рiвних з iншими. Взяти хоч би моiх близьких предкiв… – Тобто?.. – А ви хiба не знали? – Але ж месье Вольтер завiрив мене, а ви пiдтвердили, що рiд Орликiв… – Нi-нi, я про материнську лiнiю: адже мiй дiд, батько моеi дорогоi матусi Ганни, полтавський полковник Павло Герцик – вихрест. – Тобто ваш дядько… той, котрого було ув'язнено у Петропавлiвськiй фортецi… – Так, мiй дядько Григорiй Герцик, генеральний осавул гетьмана – син вихреста. – Отакоi! Григор Гьерцiк, котрий супроводжував козацького господаря Жана Мазьепу у вигнання i, як кажуть, виявляв чудеса мужностi… Подумати тiльки! Помовчали. – Шановний мiй графе… – Що? – Шановний графе, якщо, збираючи вiдомостi про козацьку нацiю, ви зустрiчатиметесь з iншими людьми… – шевалье Орлик нерiшуче замовк, а на його обличчя немовби налита грозова хмара набiгла. – То що тодi? Вiн нiби оговтався вiд глибокого забуття: – Пробачте, графе, я надто замислився у присутностi свого шановного гостя. – О-о-о, пусте! – Так от, якщо ви зустрiчатиметесь з iншими людьми й почуете вiд них, нiбито козаки-вихрести та iхнi нащадки не е достойними людьми, бо схильнi до зради, виявiв користолюбства та боягузтва… – Шевалье, шевалье! – Але ж дехто i справдi так вважае. От навiть коли ми, козаки, жили ще на своiй землi, а не у вимушенiй емiграцii, то подеколи таким, як ми – тобто вихрестам, – намагалися заборонити обiймати команднi посади в козацькому вiйську. – Та що ви кажете!.. – На превеликий жаль, це правда. – У такому разi, я неодмiнно розповiдатиму всiм про вашого дiда, полковника Поля Гьерцiка, про героiчного дядька Григора та про вас, мiй дорогий шевалье. Ви трое – просто зразки хоробростi та козацькоi звитяги! Шевалье зiтхнув i мовив: – Маете рацiю, шановний графе: зi згуртованiстю в козацьких рядах таки справдi не надто добре… – Дякую, графе… Тiльки знов уточнюю як для людини, котра прагне вивчити iсторiю козацькоi нацii: прiзвище треба вимовляти не Гьерцiк, а твердо – Герцик. І наголос на першому складi, а не на останньому. – Гер-цик… Так? – Так. Знов помовчали. – Скажiть от що, дорогий шевалье… – Прошу? – Я так бачу, мiж козаками трапляються прикрi непорозумiння, що призводять до розбрату. А iнодi, можливо, i до ворожнечi. А загалом, наскiльки згуртована козацька нацiя? Грозова хмара з обличчя шевалье Орлика не зникла, проте свiтло-карi очi знов зробилися дуже пильними. – Навiщо вам це знати, графе? – Я питаю як друг, повiрте… – Вiрю. І все ж… – Я щиро хочу збагнути, чом росiяни взяли над вами гору, коли ви жили ще на своiй землi. – Ну, що ж… Шевалье зiтхнув i мовив: – Маете рацiю, шановний графе: зi згуртованiстю в козацьких рядах таки справдi не надто добре… * * * У бiблiотецi палацу Орлi було прохолодно й дуже затишно – особливо у порiвняннi з липневою спекою надворi. Видовище довгих полиць з рiзноколiрними корiнцями книг мимоволi налаштовувало на неспiшну вчену бесiду. Тож намальований на високiй стелi сховища вiковiчноi мудростi похмурий Марс мiг би видатись недоречним… але тiльки не сьогоднi! Адже зараз давньоримський бог вiйни з непiдробним iнтересом спостерiгав за сперечальниками, котрi нiяк не могли дiйти обопiльноi згоди. Справдi, господар палацу та його гiсть розвоювались не на жарт. Приводом для палкоi суперечки стали не твори Цицерона, Плутарха чи Еразма Роттердамського – улюблених авторiв шевалье Орлика, – а духовна спадщина флорентiйця Нiколо Макiавеллi. Виявляеться, саме ii, а понад усе – твiр «Il Principe»[29 - «Правитель» (iт.) – найвiдомiший твiр Макiавеллi.] – дуже цiнував покiйний козацький гетьман Іван Мазепа, якого гiсть вперто називав Жаном Мазьепою. До речi, от дивина! Перебуваючи в гостях у шевалье, Сен-Жермен все-таки навчився вiрно й абсолютно без жодного акценту вимовляти козацькi прiзвища Орлик, Герцик, Хмельницький, Наливайко, Дорошенко, Богун, украiнськi iмена. Навiть Петро Конашевич-Сагайдачний вже мiг виговорити! І при цьому нiяк не позбувся звички називати гетьмана Мазепу – Жаном, що просто спантеличувало шевалье Орлика. Утiм, зараз йшлося не про iм'я чи титул, а про переконання давно спочилого у Бозi козацького лiдера. І якщо шевалье Орлик вважав, що провiднику нацii виднiше, яких принципiв дотримуватись – тим паче, у надзвичайнiй ситуацii або у вирiшальний для краiни час, – то граф Сен-Жермен рiзко заперечував: мовляв, нерозбiрливо вдаючись до будь-яких методiв об'еднання, а потiм збереження едностi держави, державу як таку неможливо зберегти у принципi. Мовляв, рано чи пiзно вищi сили пригадають злочини, здiйсненi тиранами на шляху до влади, i тодi кров жертв вiдiллеться тиранам стократно. А якщо правителi на той час вже зiйдуть до могили – помста наздожене iхнiх нащадкiв. Ба навiть цiлу державу, заради якоi все затiвалось. – Шановний графе, я у захватi вiд нашого знайомства та ваших незлiченних чеснот, – мовив нарештi шевалье Орлик, – проте тут не можу погодитися з вами ну нiяк! – Чому, дорогий шевалье? – здивувався Сен-Жермен. – Оскiльки в такому разi свiтова iсторiя не побачила би жодноi пристойноi за розмiрами iмперii – от чому! Ми не знали б нi про Давню Грецiю, нi про Давнiй Рим, нi про Вiзантiю, нi про велич Арабського халiфату, анi про завоювання грiзних моголiв. – Але ж… – Та вiзьмiть от хоч би iмперiю Росiйську, котра ще три десятки рокiв тому iменувалась Московщиною. Власне, на рубежi вiкiв Петро Перший назвався iмператором зовсiм недарма: у нього просто вистачило духу сказати свiтовi правду, бо самодержавну iмперiю почали вибудовувати задовго до нього московськi царi, розсуваючи кордони держави на швнiч та схiд. А загарбання Гетьманщини поклало край приборканню i нашоi багатостраждальноi землi, яка вiдтодi теж опинилась пiд владою Москви, точнiше – тепер уже Санкт-Петербурга. Вiдтодi Украйна припинила iснування як держава, зате Росiйська iмперiя щороку тiльки мiцнiе. – Але ж хiба деякi характернi риси десятилiття, що минуло пiсля смертi Петра, не дають уяви про жахливе майбутне цiеi iмперii? – Ви маете на увазi новiтню смугу неспокою? – Так. Причому, шевалье, звернiть увагу: удари долi, що падають бозна-звiдки, вражають не тiльки нащадкiв iмператора Петра, але i його найближчих сподвижникiв. Хiба це не дивина? – Невже ви станете стверджувати, що наближаеться крах iмперii… Шевалье Орлик навiть скептичну посмiшку заготував на випадок ствердноi вiдповiдi графа, проте Сен-Жермен несподiвано мовив: – А от це, любий шевалье, залежить вже не стiльки вiд кривавих неправедних правителiв, як вiд iнших людей. І насамперед вiд козакiв. – Як це?! – Орлик був щиро i (чого там приховувати!) неприемно здивований. – А так: коли гнiв Божий виливаеться на голови поневолювачiв, хiба це не знак для скривджених, що настае час помсти? – Тобто, шановний графе, ви натякаете, що саме зараз… – Зараз, шевалье, саме зараз! – А якщо нi… – От тодi вже не скоро: може, через сотню рокiв – а може, вже й не через одне столiття. Тiльки в жодному разi не треба повторювати гнобителiв. Треба по можливостi зберiгати руки чистими вiд кровi праведникiв, а душу – вiд пiдлостi, брехнi та зради. – Вам не здаеться, графе, що ви суперечите собi самому? – Тобто? – Адже перемогти слабкого супротивника – честi мало! А якщо iмперiя заслабла… – Люб'язний мiй шевалье, я недарма звернув вашу увагу на Божий гнiв… Отже, не люди, а насамперед Господь вiдбирае сили в супостата, щоби пригнобленi перемогли його. А вiдтак, на подiбну перемогу е Божа воля. Тому все залежить вiд того, чи зумiють люди реалiзувати вищу волю. – Чи можна вашi слова застосовувати до Росiйськоi iмперii? Тобто до тронних нащадкiв Петра Першого та козакiв у вигнаннi? – Цiлком i повнiстю. – Гадаете, зараз настав час завдати iмперii рiшучого удару? – А ви хiба iншоi думки, шевалье?.. Орлик деякий час уважно придивлявся до Сен-Жермена, потiм обережно мовив: – Що ж, графе, маете рацiю. П'ять рокiв тому, невдовзi по смертi юного iмператора Петра Другого, я недарма вiдвiдав Стамбул… – Де ваш товариш дитинства Каплан-Гiрей обiцяв повну пiдтримку вашим планам? – Укотре вражений вашою обiзнанiстю, шановний графе! – Дякую… – А два роки тому наш король Луi недарма видiлив мiльйон флоринiв на польську справу, в результатi чого на тамтешнiй трон тимчасово повернувся його тесть – король Станiслав. – Так-так, шевалье, я дещо чув про вашу участь i у цiй справi… нехай вона й завершилась невдало. Сен-Жермен наблизився до невеличкого, iнкрустованого слоновою кiсткою столика посеред кiмнати й почав уважно оглядати покладений там жiночий портрет, оздоблений самоцвiтами. Орлик посмiхнувся: – Так, шановний графе, це той самий особистий дарунок королеви – маленька ознака ii глибокоi вдячностi за участь у долi ii батька. – Знаю, шевалье, знаю. – Невже особисто вiд ii величностi?! – Так, вiд неi. – А чи е у свiтi такi речi, про якi ви, шановний графе, не вiдаете? – Є, але зовсiм небагато. Сен-Жермен знов повернувся до спiвбесiдника, всiвся у глибоке зручне крiсло бiля вiкна й мовив: – Що ж до моеi поiнформованостi… Так, я не приховую iнтересу до справ козацькоi нацii! Наприклад, я чув, що торiк ви ризикнули пробратись у Гетьманщину, i хоча Санкт-Петербург давно вже оголосив вас поза законом, ви якимось чином уникнули арешту. – Якби в мене на головi був капелюх, то я б iз задоволенням зняв його на знак пошани перед вами, графе! А так лише схиляю голову перед тим, талант якого за певних обставин мiг би вважати рiвним своему таланту… якщо не бiльшим, – Орлик шанобливо вклонився. – Не перебiльшуйте, шевалье, не треба, – зiтхнув Сен-Жермен. – Ви наважилися з'явитись у тих мiсцях, де вас могли упiзнати. А от я не можу собi цього дозволити… Але ми вiдволiклись вiд теми, тож давайте повернiмось до козацькоi нацii та Росiйськоi iмперii. Як на мене, шевалье, вашi слова не надто обнадiйливi. – Чому вам так здаеться? – Не здаеться, шевалье: рiч у тiм, що я в цьому щиро впевнений. – Невже?.. – Так. Зi сказаного мною та пiдтвердженого вами поки що вимальовуеться наступна тактика дiй: створити чи вiдродити – називайте як завгодно! – коалщiю Францii, Османськоi iмперii, Швецii та Польщi, додати ще козакiв у вигнаннi та всiма об'еднаними силами вдарити по Росiйськiй iмперii. Для остаточноi реалiзацii такого плану вам лишаеться тiльки вiдвiдати Стокгольм… Ризикну припустити, що це ви зробите найближчим часом. – Знаете, любий графе… не хотiв би я мати вас своiм ворогом! – щиро зiзнався Орлик. – Тож дякуйте Боговi, що маете у моiй скромнiй персонi щирого друга козацькоi нацii, – так само серйозно запевнив Сен-Жермен. – І як щирий друг, звертаю вашу увагу от на що: ви дещо прорахувались. – Нiяк не збагну, в чому ж той прорахунок? – У тому, що мститися iмперii мае не коалщiя, а безпосередньо скривдженi – тобто самi лише козаки! – Але ж!.. – Будь ласка, шевалье, вислухайте мене уважно, як щирого друга! – Перепрошую… – Так от, згуртуватись i нанести рiшучого удару мають насамперед вигнанцi, а не хтось iнший. Пiд час наших бесiд ви неодноразово зiзнавалися, що вашу нацiю роздирають найрiзноманiтнiшi суперечки. Це погана ознака: бо хто роз'еднаний, тому важко воювати проти ослабленого, але все ще згуртованого, внутрiшньо монолiтного ворога. – Ось тому для пiдтримки козацького повстання i потрiбна коалiцiя декiлькох краiн! – Обережно, друже, обережно: своiми дiями по створенню коалiцii ви втягуете в орбiту помсти правителiв щонайменше чотирьох краiн – Францii, Османськоi iмперii, Швецii та Польщi. Отже, якщо помста, а через неi й Божа воля не здiйсняться, вiд цього постраждають усi цi правителi або iхнi нащадки! Або навiть усi народи… Орлик деякий час мовчки дивився на гостя, потiм спитав: – Ви серйозно чи жартома? Чи, може, перевiряете мене?.. – Я серйозний, любий шевалье. Серйозний, як нiколи. – Щось слабко у таке вiриться, – господар вiдкинувся у своему крiслi й заплющив очi. – Крiм того, шевалье, де гарантii, що, позбувшись нав'язливоi опiки Росiйськоi iмперii, ваша козацька Украйна не опиниться у сферi iнтересiв котроiсь iз чотирьох згаданих держав? Наприклад, Османськоi iмперii або тiеi самоi Польщi… – Ви натякаете на те, що Богдан Хмельницький колись шукав вiйськового союзу з Московщиною проти Польщi, а знайшов лише майбутню неволю? – Саме так. – Що ж, графе, мушу визнати: ця загроза значно реальнiша… – Тому запитую вже вкотре: чи самi козаки готовi до повстання? Чи повстануть вони одночасно у Кримськiй Сiчi, Гетьманщинi, Пiдляшшi – на всiх цих територiях? Чи готова ваша нацiя боротись, навiть якщо ви дiзнаетесь, що вашу боротьбу нiхто не пiдтримае?! Ось якоi вiдповiдi я домагаюсь вiд вас, дорогий шевалье!.. – Можу сказати одне-едине: i у Кримськiй Сiчi, i в Гетьманщинi люди й досi пам'ятають i шанують мого батька, шляхетного гетьмана Пилипа Орлика. – Але ж чи добра пам'ять переважить солодке забуття рабства? Що обиратимуть люди: небезпеку боротьби за визволення – чи добрi iмперськi закони, котрi завтра можуть змiнитись законами поганими? Господар лише руками розвiв. – От саме про це я й кажу, – сумно зiтхнув гiсть. – Побачимо… * * * – Шановний графе, ви не повiрите, як шкода, що король термiново викликае мене до Парижа! – Так-так, дорогий шевалье, дуже шкода… – Ми багато про що говорили, але тепер здаеться, що значно бiльше лишилось недомовленого. – Ну, що поробиш, дорогий шевалье: така вже рiч – королiвська служба!.. Зате тиждень, проведений у палацi Орлi, я iз величезним задоволенням згадуватиму все життя. – Так само i я нiколи не забуду вiзиту принца Ракоцi, котрий все ж таки швидше скидаеться… щиро перепрошую, графе… на «людину нiзвiдкiля». – І щоб слова його не були сприйнятi як образа, Орлик схилився у глибокому поклонi, додавши: – Приймiть, ваша свiтлосте, глибоке шанування графа де Лазiскi! – Найкмiтливiшого шпигуна сучасноi Європи!.. – в тон йому вiдповiв Сен-Жермен, теж вклоняючись. Вони наблизились до карети, готовоi до подорожi. – Чи будете найближчим часом у Парижi, шановний графе? – На жаль, дорогий шевалье, справи ордену розенкрейцерiв вимагають моеi присутностi зовсiм в iншому мiсцi. – Шкода, графе, шкода… Дверi мого паризького дому завжди прочиненi перед вами, – господар подумав i додав: – Я б iз задоволенням… Тим паче, мою карету подадуть за пару годин… – Нi-нi, шевалье! Вас викликае король, на мене чекають справи ордену – отже, нинi нашi шляхи розходяться на рiзнi боки. А тому не треба опиратись долi… – Все-таки ви жахливий фаталiст, шановний графе. – Не в тому рiч. Просто я бачив у життi бiльше вашого… – За ту саму сотню чи тисячу рокiв?.. На цей раз Сен-Жермен не посмiхнувся, не пожартував у вiдповiдь, а мовив тихо: – Чи бажаете вислухати мою прощальну пораду, любий шевалье? – Так, прошу. – Отже, колись давно… може, чверть столiття тому, а може, й цiле тисячолiття… в моему iншому – попередньому – життi був у мене затятий ворог, зусиллями котрого я був позбавлений всього кращого, що мав у своему молодому тодi життi. Понад усе я жадав помсти – але Бог не дав менi помститись! Тодi я вважав це найбiльшою у свiтi несправедливiстю, такою нестерпною ганьбою, що ладен був руки накласти на себе од вiдчаю. Проте з часом зрозумiв просту рiч… – Тут Сен-Жермен зробив Орликовi знак пiдiйти ближче i прошепотiв: – Так от, шевалье, причина цiеi нiбито «несправедливостi» дуже проста. Бог не допустив моеi маленькоi помсти тiльки тому, що вищою своею волею призначив мене для помсти зовсiм iншому… – Кому, якщо не секрет? – не втримався шевалье. – Тому, хто стояв за моiм ворогом, – от кому! І здiйнявши над головою праву руку з вiдстовбурченим вказiвним пальцем, Сен-Жермен мовив уже голосно: – Я би дуже зрадiв, якби чудова козацька нацiя, саму душу котроi протягом цього тижня я пiзнав у вашiй шляхетнiй особi, шевалье… Так от, якби ця чудова козацька нацiя забула нарештi про дрiбну ворожнечу та спрямувала свiй праведний гнiв на здiйснення Божоi помсти – от тодi я би дуже зрадiв! Таке мое прощальне слово, дорогий шевалье. Мовивши це, граф кивнув, легко скочив у карету i вже iз-за зачинених служником дверцят вигукнув: – Сподiваюсь, нашi життевi шляхи iще не раз перетнуться!.. Карета рушила з мiсця. Господар постояв деякий час, проводжаючи поглядом екiпаж, а далi поквапився повернутись до палацу: адже йому теж потрiбно було збиратися в дорогу. Що ж до Сен-Жермена, то вiн не мiг вiдмовити собi у малесенькiй примсi: кинути прощальний погляд на дюжину дерев, рясно вкритих стиглими соковитими вишнями. Позавчора вони оглядали цей куточок парку, i шевалье Орлик пiдтвердив гостю, що вишневi саджанцi справдi привезенi сюди, у Францiю, з самоi Гетьманщини. Сен-Жермен дивився на високi вже дерева, але насправдi бачив iнший вишневий садочок, розбитий довкола iншоi оселi. І цiеi митi виразно чув голоси далекого минулого та милi серцю слова, сказанi мовою зовсiм iншоi землi… Глава 9 Термiново потрiбна iмператриця… Вважаючи, що Великий Магiстр нарештi заснув, Пауль тихесенько пiдвiвся з мiсця i зробив крок до його крiсла – бо хотiв тiльки поправити теплий плед… Утiм, принц одразу ж викинув убiк лiву руку й махнув нею, вказуючи на юнакове мiсце. Тож Пауль повернувся на свiй стiлець, аби не заважати графовi подорожувати подумки у вищих свiтах, вдивляючись одним оком у тiнi минулого, iншим – у майбуття. Грудень 1742 року вiд Р. X ., Санкт-Петербург Навiть не розплющуючи очей, Сен-Жермен визначив подумки: «Це мае бути Бестужев-Рюмiн», – а тому якомога впевненiше мовив: – Проходьте, графе, будь ласка! – Ви справжнiй ясновидець, графе, – мовив Бестужев-Рюмiн, наближаючись до крiсла бiля вiкна, де дрiмав Сен-Жермен. – І загалом, як на мене, аж занадто дивовижна персона. – Чи достатньо дивовижна, аби помiстити мене до Камери кунштiв[30 - Себто до Кунсткамери.], заведеноi тут вашим iмператором Петером? – О-о-о, сьогоднi ви, графе, у доброму гуморi! – Бестужев-Рюмiн посмiхнувся, але швидше iз ввiчливостi. – Хоча за деяких обставин, звiсно, можливо навiть i таке… – Вже уявляете мене пiд скляним ковпаком, припнутим булавками до оксамитовоi подушечки, i вiдчуваете душевну втiху? Чи не так, графе?.. Бестужев-Рюмiн наморщив чоло, пiдiбгав губи й мовив доволi стримано: – Це вашi слова, графе, не моi… – Але ж зiзнайтесь, ви б iз задоволенням споглядали на це – тобто на припнутого до подушечки самозваного принца Ракошi, цього злонамiреного чародiя, котрий обертае мiдь на золото! Та ще й французького шпигуна до того ж… Сен-Жермен вiдверто насолоджувався роздратованiстю незваного, хоча й очiкуваного гостя. А все пiсля позавчорашньоi перепалки, пiд кiнець якоi було переконливо доведено, що граф Сен-Жермен прибув до Росii саме як граф Сен-Жермен, що вiн жодним чином не претендуе на титул принца з роду господарiв угорських Ракошi, а грошi дiстае зi скриньки. І головне: що вiдповiдати за плiтки – рiч невдячна… Тим паче, про безчеснi вчинки самого графа Олексiя Бестужева-Рюмiна, члена Конференцii при найвищому дворi, теж ходить достатня кiлькiсть злостивих плiток, якi у середовищi шляхетних людей навiть не варто повторювати… Саме тому гiсть вiдверто дратувався, та все-таки змушений був стримуватись. Вiн лише дозволив собi зазначити: – Ви несправедливi до нас i наших порядкiв, графе. – Овва! Наскiльки менi вiдомо, дорогий графе, у вас в Росii iз самозванцями поводяться без зайвих церемонiй. – Тобто?.. – Пригадайте посадженого на палю Івана Миницького. Це ж так нагадуе припинання булавками до подушечки… – По-перше, графе, це було за правлiння навiженоi Анни Іоаннiвни, а не Єлизавети Петрiвни, володарки мудроi та просвiченоi. Сен-Жермен подумки вiдзначив, що у тi часи Бестужев-Рюмiн був резидентом у Данii й не ризикував у присутностi iноземцiв називати Анну Іоаннiвну «навiженою». Але промовчав, вважаючи за краще дослухати сердиту тираду гостя: – По-друге, то був недостойний уваги малорос, а не освiчений европеець, як от ви. А по-трете, ви не видаете себе за спадкоемця нашого трону. Тобто… – Бестужев-Рюмiн скривив губи й додав iз пiдкресленою ввiчливiстю: – Тобто не видаете себе нi за кого, графе Сен-Жермен. І загалом, що нам тут за дiло до угорських справ… – Не враховуючи того, що претендента на трон Угорщини можна пiднести у подарунок Габсбургам. Уявляете, як вони зрадiють? Бестужев-Рюмiн не прийняв iронii Сен-Жермена. Вiн лише наблизився до затягнутого морозним вiзерунком вiкна та мовив: – Ми все нiяк не перейдемо до справи, що привела мене до вас… – О-о-о, так, так! Перепрошую, графе! Мене, певна рiч, бажае бачити Їi Імператорська Величнiсть, а я все не даю вам шансу повiдомити про це. Ще раз перепрошую. Бестужев-Рюмiн рiзко обернувся й спитав скоромовкою: – З чого ви взяли, що вас волiе бачити ii Величнiсть?.. – Ну-у-у, це надто просто. Ви навряд чи прийшли б до мене в особистих справах – отже, вам доручили запросити мене або на збори Конференцii при найвищому дворi, або ж безпосередньо до Їi Імператорськоi Величностi. Оскiльки ваш голос аж нiяк не останнiй у Конференцii, ви навряд чи прибули iз запрошенням вiдвiдати це шановне зiбрання: завдання викликати мене туди можна передоручити якомусь служниковi. Отже, лишаеться виклик персони настiльки високоi, що i граф, i простий служник для неi – одне й те саме: тобто йдеться про запрошення до iмператрицi… – Так, графе, маете рацiю. Отже, якщо не маете зараз iнших термiнових справ i якщо не заперечуете… – Що ви, графе, як можна заперечувати?! Я у вашому повному розпорядженнi. – Тодi прошу за мною, графе! Карета чекае на нас. – Дякую, графе. Вони вийшли з кiмнати, спустились по сходах. Служнику, який чекав на розпорядження господаря, Сен-Жермен пояснив, що повернеться вже по обiдi, а також велiв подати шубу та решту теплого одягу. Вулиця зустрiла iх тьмяними сутiнками, що мало нагадували ранок (навiть зимовий), та неприемним вогким морозом. Стулений вiтер поривами задував iз затоки, тому Сен-Жермен поквапився прикрити обличчя кошлатим хутряним комiром. – Так, графе, наш клiмат значно суворiший вiд того, до якого звикли ви, – недбало кинув Бестужев-Рюмiн. – У Санкт-Петербурзi я вiдчуваю це кожного дня, графе. І мiж нами кажучи, було б зовсiм непогано, якби свiтлоi пам'ятi iмператор Петер збудував свою столицю бодай трохи пiвденнiше… Сен-Жермен спробував ввiчливо посмiхнутись, та його зупинив крижаний (як вiтер) тон Бестужева-Рюмiна: – Воля iмператора Петра Великого не може оскаржуватись, графе. – Ну, звiсно, звiсно! Перепрошую, я не мав жодних намiрiв… – Вашi вибачення прийнятi до уваги. Тiльки дивiться, не скажiть чогось подiбного у присутностi Їi Імператорськоi Величностi. – Що ви, графе! Я безкiнечно поважаю… – Гаразд, поiхали. Четвiрка сiрих коней прудко потягнула карету на санних полозах заметеними петербурзькими вулицями. Дорогою зовсiм не розмовляли. Сен-Жермен закутався у хутряний комiр шуби й намагався триматись якнайдалi вiд дверцят карети, Бестужев-Рюмiн час вiд часу зиркав на нього зверхньо i трохи презирливо. У царському палацi на Сен-Жермена вже чекали, бо одразу ж, без жодних зволiкань вiдвели до невеличкоi потаемноi кiмнати, де на стiльцi з високою рiзною спинкою сидiла на самотi Їi Імператорська Величнiсть Єлизавета Петрiвна. Як завжди, вона була усмiхнено-привiтною, велично-поважною та непоборно-жiночною водночас. До Сен-Жермена звернулась зi щирим вигуком по-французьки: – Месье граф, ви вже iз самого ранку такий смурний, немовби снiгова туча! – i вказуючи на другий стiлець, спитала: – Що сталось? – Клiмат, Ваша Величносте! – також по-французьки вiдповiв Сен-Жермен, шанобливо цiлуючи простягнуту до нього руку вiнценосноi дочки Петра. – Для незвичноi людини клiмат цей непереносимий… – А-а-а, розумiю, – кивнула iмператриця й додала: – Бо я грiшним дiлом подумала, що ви, можливо, знов посварилися з графом Бестужевим. «Тодi навiщо було посилати до мене саме цього гiнця?» – подумав Сен-Жермен, але уголос мовив: – В жодному разi, Ваша Величносте, в жодному разi! Навпаки, сьогоднi його свiтлiсть Бестужев-Рюмiн – то сама люб'язнiсть. – Не сердьтесь на нього, прошу! – Єлизавета Петрiвна посмiхнулась найбезневиннiшою посмiшкою. – Граф Бестужев дуже милий, просто вiн надто болiсно сприймае спроби Францii забезпечити своi iнтереси тут, в Росii. Тож i ставиться до вас надто сторожко. – Ваша Величносте! Хiба ж я або хтось iз моiх служникiв був помiчений у контактах з послом французького двору месье Шетардi?! – Нi-нi, графе, що ви! Проте… – Проте що?.. – Ви ж так багато подорожували, графе, а ваша французька мова така досконала… Менi iнодi навiть здаеться, що вона досконалiша, нiж була у месье Рамбура1. Я би сказала, найчистiша лiтературна мова. – Неймовiрно точне спостереження, Ваша Величносте. Але воно зайвий раз засвiдчуе, що я не француз. – Чому? – Бо мова кожного корiнного ii носiя не е досконалою. Тiльки коли людина вивчала мову по книжках, вона скидатиметься на лiтературну. – Переконливо, месье, дуже переконливо. Гадаю, граф Бестужев рано чи пiзно теж зрозумiе це, а вiдтак бiльш не пiдозрюватиме вас у тому, в чому ви нiколи не були виннi. – Я теж на це сподiваюсь, Ваша Величносте. – Але ж пiд час ваших подорожей ви бували у Францii? Париж вiдвiдували, чи не так? – Авжеж, Ваша Величносте. Загалом я багато подорожував найрiзноманiтнiшими краiнами… – І вiд цього маете величезну користь, якою, на щастя, iнодi дiлитесь з iншими! – Ваша Величнiсть мають на увазi подарованi мною притирання та iншу косметику? – Так, графе, так! Близько години теревенiли про чудодiйнi засоби омолодження, що iх Сен-Жермен люб'язно пiднiс у подарунок Єлизаветi Петрiвнi ще торiк пiд час знайомства. Їi Величнiсть визнавала, що косметика мае просто чудодiйну силу впливу на здоров'я. Потiм почала обережно випитувати, чи не привiз Сен-Жермен з таемничого Сходу ще якихось засобiв. О-о-о, так, звiсно – це елiксир молодостi, який i сам месье граф вживае час вiд часу! Тому вiн i прожив декiлька столiть, тодi як виглядае рокiв лиш на сорок… А чи не згоден месье граф подiлитися рецептом диво-елiксиру з росiйською iмператрицею?.. – Нi, Ваша Величносте, перепрошую – це неможливо. – Нiяк? – Нiяким чином, Ваша Величносте! – А якщо я накажу схопити вас, ув'язнити у Петропавлiвськiй фортецi та утримувати там, доки ви не видасте таемницю елiксиру? 1 Гувернер-француз, що у дитячi роки Єлизавети І виховував ii. – Це нi до чого не призведе, Ваша Величносте: адже компонентiв елiксиру тут, в Росii, не дiстати! – Де ж ви iх берете? Може, цi трави ростуть у вашому тiрольському маетку Сен-Жермен? То в мене е армiя, i я накажу завоювати Альпи, чи де там той Тiроль знаходиться!.. Сен-Жермен лише посмiхнувся: – Це також нi до чого не призведе, бо понад три дюжини компонентiв елiксиру завозять iз двох десяткiв краiн Сходу, включаючи окремi iндiйськi князiвства i Китай. – То я накажу завоювати Схiд! – Це, Ваша Величносте, не вдалося ще нiкому – навiть Александру Великому. А пiд його рукою перебувало пiвсвiту… – Подумати тiльки: пiвсвiту!.. Вiн переможно пройшов таку вiдстань! Ви теж пiвсвiту об'iздили, вам теж пощастило. А от я, знаете, бачила зовсiм небагато… Бiльше того, все дитинство прожила то у Преображенському, то в Ізмайлшському. – Перепрошую, Ваша Величносте, що це за мiста? – Це села, графе, всього лише пiдмосковнi села… Вам так поталанило побачити заморськi дива не просто на власнi очi, але, так би мовити, у iх природному середовищi. І загалом, свiт такий великий та несподiвано розмаiтий… Тiльки уявiть, графе: нещодавно менi доповiли, що Велика Британiя – це, виявляеться, острiв! А я й не здогадувалась. – Ваша Величнiсть, либонь, жартують… – Аж нiяк. Просто месье Рамбур та отець Дубянський[31 - Духiвник Єлизавети І у дитячi роки.] були добрими вихователями, проте не навчали мене таких мудрених речей. – Ну, Росiя – то далеко не острiв. І теж величезна держава… Ну, може, трохи менша, нiж колишня iмперiя Александра Македонського. – Зiзнаюся по секрету, графе: керувати такою величезною державою – це так важко, так важко, що без допомоги добрих моiх конферентiв Шувалова, Воронцова, Бестужева, Черкаського, Трубецького та iнших я би нiзащо не впоралась! Адже то Кабiнет мiнiстрiв, вiд якого лише суцiльнi прогрiхи у справах, лiквiдувати треба, то Сенату права повертати, то у справах Берг-колегii чи Мануфактур-колегii розбиратися… То те то се… – Як же Вашiй Величностi не пощастило: весь час у справах та й у справах… – зiтхнув Сен-Жермен. – Нi, графе, все ж таки ви не уявляете, наскiльки це складно! Це вам не якийсь тiрольський маеток… – Ним керуе найнятий мною управитель, доки я подорожую. – І непогано керуе, менi здаеться. – Що Ваша Величнiсть мають на увазi? – Маеток Сен-Жермен приносить вам, графе, непоганi прибутки… якщо ви й справдi не варите золото з мiдi, як стверджуе мiй добрий граф Бестужев. Погляд iмператрицi на мить загострився, проте Сен-Жермен лише розсмiявся: – Треба мати кмiтливого управителя… як, наприклад, граф Бестужев – i тодi навiть з маленького клаптика землi у горах матимеш великий зиск! Єлизавета Петрiвна теж розсмiялась у вiдповiдь. Ще хвилин сорок розмовляли про прикрi труднощi державного управлiння. Мiж iншим, iмператриця напiвсерйозно запропонувала: – А ви, графе, не погодились би найнятись до мене придворним алхiмiком, як це бувало в минулому? – Навiщо? – Аби варити менi елiксир молодостi та видобувати золото з мiдi. – По-перше, сучасна наука заперечуе iснування алхiмii та рiзноманiтних чудодiйних елiксирiв, – резонно заперечив Сен-Жермен. – Але ж ви, графе, власноруч виготовляете такi засоби, як… – Я, Ваша Величносте, не вчений, а всього лише слухняний учень багатотисячолiтньоi премудростi Сходу. А по-друге, у такому разi наш друг граф Бестужев ще чого доброго приревнуе мене як особистого постачальника Вашоi Величностi, бо елiксир молодостi та дармове золото – речi дуже й дуже серйознi. От тодi я вже точно скiнчу своi днi в одному з казематiв Петропавлiвськоi фортецi. А ваш тутешнiй клiмат, боюся, вб'е мене дуже швидко. – Якщо вам не давати вашого елiксиру, графе? – А як же я готуватиму його у в'язницi?! Обидва ще трохи посмiялись. Далi поговорили про петербурзький клiмат, про архiтектуру Пiвнiчноi Пальмiри й можливостi ii покращення, потiм знов повернулись до управлiнських справ, потiм бесiда перекинулась на iсторiю блискучо-трiумфального сходження Єлизавети Петрiвни на росiйський трон. Сен-Жермен терпляче чекав, коли ж iмператриця перейде до головного – адже заради пустопорожнiх теревенiв вона навряд чи стала би викликати його iз самого ранку… Тим паче, у вищих сферах його заздалегiдь попередили трохи про iнше. І лише коли спливла третя година невимушеноi бесiди, Єлизавета Петрiвна раптом мовила: – А знаете, графе, в мене до вас серйозна справа. – Я весь до послуг Вашоi Величностi! – Попереджаю: справа ця дуже й дуже конфiденцiйна. – У такому разi чом би Вашiй Величностi не довiрити ii комусь iншому – наприклад, графу Розумовському чи графу Лестоку, чи комусь iз членiв Конференцii при найвищому дворi?.. – Бо краще вiд вас ii нiхто не виконае. – Але ж, Ваша Величносте, всi вони – люди перевiренi, а я – ненадiйний чужоземець, котрого пiдозрюють у шпигунствi на користь ворожо налаштованоi Францii… – Облиште, графе, – доволi рiзко обiрвала Сен-Жермена iмператриця, i вiн слухняно замовк. – Для людини, котра живе не одну тисячу рокiв (а я у це щиро вiрю, попри зрозумiлi сумнiви графа Бестужева), нинiшнi iнтереси усiх нинiшнiх краiн не вартi виiденого яйця. У той час як кожен iз згаданих вами сановникiв мае свiй iнтерес. Наприклад, вiзьмемо графа Лестока: вiн суцiльно вiдданий менi, проте той-таки граф Бестужев пiдозрюе в ньому таемного французького агента. З iншого боку, сам Бестужев надто тяжiе до Австрii, у якоi в Росii теж е власнi прихованi iнтереси. Навiть граф Розумовський як малорос може раптом виявитись таемним ворогом Великоросii! – Ну що ви, Ваша Величносте! Як можна навiть помислити про таку зраду?! – Ах, облиште, облиште! – Єлизавета Петрiвна замахала на графа руками. – Частина малоросiв зрадила нашi iнтереси хто зi Швецiею, хто iз Францiею, тож вiд них можна чекати будь-чого. – Але ж не вiд морганатичного чоловiка Вашоi Величностi… – Зараз я просто змушена говорити не як жiнка, а як правителька Росiйськоi iмперii, – жорстко мовила Єлизавета Петрiвна. – Отож прошу вас як Божою милiстю Їi Імператорська Величнiсть: допоможiть пiдшукати пiдходящу дружину принцевi Карлу-Петеру-Ульрiху! – Але ж, Ваша Величносте!.. – Так, графе, саме для цього я й запросила вас на конфiденцiйну розмову. Деякий час вони мовчки вивчали поглядами одне одного, нiби зустрiлись уперше, потiм Сен-Жермен мовив: – І все-таки, Ваша Величносте, чому саме я? – Розумiете, графе… Менi й самiй дуже непросто пояснити це, – Єлизавета Петрiвна на мить вiдвела очi убiк, – але ви погодитесь, що Карл-Петер-Ульрiх мае дуже особливий… дуже своерiдний характер, я би так це назвала. Отже, принцевi потрiбна особлива жiнка. «Щодо його коникiв, то це точно!» – подумав Сен-Жермен, але дипломатично промовчав. Єлизавета Петрiвна тим часом витримала паузу, потiм продовжила: – Такими вже нас, жiнок, створив Господь Бог…. Ми – iстоти слабкi, тендiтнi й дуже нетямущi щодо чоловiчих забаганок. Вiрите, я багато думала, перш нiж звернутись до вас. І так нiчого путящого й не надумала. От вiзьмемо для прикладу моiх вiнценосних батькiв. Адже покiйна моя матiнка, свiтлоi пам'ятi iмператриця Катерина – вона ж була простою селянкою, батьки, дiди та прадiди якоi були незаможними лiфляндськими селянами. До того ж, пiд час штурму Марiенбурга вона потрапила у полон – а ви, графе, знаете, як брат-мужчина поводиться з нашою сестрою у таких випадках… Імператриця мило почервонiла, знов зробила багатозначну паузу. Загадкова тiнь промайнула в сiрих з прозеленню очах Сен-Жермена, та вiн мовив абсолютно рiвним голосом: – Слухаю Вашу Величнiсть дуже уважно. – От i скажiть на милiсть: як i чим змогла неписьменна селянка, вдова шведського драгуна, що прислуговувала спочатку Шереметеву, потiм Меншикову, причарувати мого вiнценосного батька?! Тим паче, на той час iмператор уже мав свою царицю… Нi, що не кажiть, а забаганки та примхи, якi сповнюють серця чоловiкiв, для нас, бiдолашних жiнок – таiна за сiмома печатками! – Я дуже добре розумiю Вашу Величнiсть, – Сен-Жермен схилив голову на знак пiдтвердження. – Але чом ви вирiшили, що потаемнi прагнення принцевого серця найлiпше зрозумiлi саме менi? – Можу тiльки повторитись. По-перше, ви прожили дуже й дуже довге життя, тож не маете жодних симпатiй або антипатiй серед будь-яких владних фамiлiй Європи, тодi як будь-хто з наближених до мене осiб обов'язково гратиме ту чи iншу партiю, – а я ж бо анiчогiсiнько не тямлю в iнтригах… По-друге, ви не маете i корисливих iнтересiв, бо невеличкий тiрольський маеток забезпечуе вам прибутки, яким можуть позаздрити не тiльки князiвськi, а навiть деякi королiвськi родини. – О-о-о, Ваша Величносте!.. – Вислухайте мене уважно, будь ласка! – Авжеж… – Сен-Жермен приклав до вуст пальця й заплющив очi. Єлизавета Петрiвна продовжила: – По-трете, ви об'iздили пiвсвiту, якщо не весь сучасний свiт. І насамкiнець, ви справжнiй ясновидець, в чому переконана не тiльки я, але й усi iншi. От взяти хоч би графа Бестужева: якщо подiбне говорить ваш вiдвертий ненависник, то це так i е. А для ясновидця зосередженi в чужому серцi помисли – не проблема. Тож я й вирiшила довiрити цю надделiкатну справу вам, графе… Вам – i нiкому iншому. Сказавши це, Єлизавета Петрiвна пiдвелась. Сен-Жермен теж пiдвiвся зi стiльця й вислухав останнi слова iмператрицi стоячи: – Справа ця як дуже делiкатна, графе, так i надто важлива i для Росii, й для мене особисто. Адже якби Карл-Петер-Ульрiх не жив протягом усiх смутних часiв за кордоном, то моi недруги давно домоглись би або мого замiжжя, або ж мого постригу. Отже, в такому разi я, дочка Петра Великого, нiзащо б не стала росiйською iмператрицею. І не мала би приемностi зараз розмовляти з вами. – Безперечно, запросивши принца Голштинського до себе та проголосивши спадкоемцем iмперii саме його, Ваша Величнiсть вчинили дуже мудро. – Тож зрозумiйте: менi дуже-дуже хочеться бути послiдовною до кiнця й вiддячити його високостi, пiдiбравши йому достойну дружину. Насамкiнець, йдеться не просто про одруження, а про майбутне росiйського столу: навiть якщо Господь Бог милостиво пошле менi дiтей, я все одно вже проголосила торiк спадкоемцем Карла-Петера-Ульрiха. Заради безпеки своеi та, можливо, моiх майбутнiх дiтей. Отже, графе, саме нащадки порекомендованоi вами особи займуть мое нинiшне мiсце. Ви все зрозумiли? – Так, Ваша Величносте, – Сен-Жермен шанобливо вклонився. – Крiм того, треба поквапитись, оскiльки ця вперта дурепа Анна Леопольдiвна й досi не зрiкаеться права на престол замiсть своiх малолiтнiх дiтей. Тому хоча становище Брауншвейзькоi фамiлii на засланнi незавидне, проте все ж таки принцу Карлу-Петеру-Ульрiху варто якнайшвидше подбати про спадкоемця. – Я все розумiю, Ваша Величносте. – І ви згоднi взятись за виконання мого доручення? – Дозвольте менi все-таки трiшечки подумати. Очi iмператрицi недобре заблищали, та вона мовила доволi м'яко: – Гаразд, графе, подумайте. Добре подумайте. За тиждень я наказала влаштувати полювання на вовкiв. Ви коли-небудь брали участь у подiбнiй забавi? – На превеликий жаль, такоi щасливоi нагоди, як зимовi лови хижих звiрiв тут, у пiвнiчнiй землi Росiйськiй… – От i добре: побачите, як ми розважаемось. А заодне й вiдповiдь дасте. – За тиждень, я зрозумiв, – Сен-Жермен вклонився вдруге. – Тож побачимось за тиждень. І Їi Імператорська Величнiсть вийшла з кiмнати, кивнувши графовi на прощання. Служник проводив його й допомiг влаштуватися в казенному екiпажi, що чекав бiля одного iз виходiв. Але попри те, що на вулицi так i не розпогодилось, додому Сен-Жермен не поiхав, а велiв пустити екiпаж заснiженими мiськими вулицями. До себе повернувся пiзно увечерi. Їсти звичну вiвсянку, заздалегiдь приготовану кухарем, не схотiв, натомiсть легко забiг по схiдцях на другий поверх, ретельно зачинив дверi та впав на колiна просто посеред кiмнати. Сен-Жермен безперервно молився весь вечiр, усю нiч i навiть весь наступний ранок, iнодi пiдносячись думкою до вищих свiтiв. Але якби хтось ризикнув пiдслухати його палку молитву, то знайшов би ii занадто дивною – адже граф раз за разом промовляв наступнi слова: «Господи, щиро дякую Тобi, що вiддав долю моiх ворогiв у руки моi!..» Лiто 1743 року вiд Р. X ., князiвство Цербст, нiмецькi землi Великий дрiзд всiвся на гiлку розкидистоi акацii, хитро поглянув на чоловiка й жiнку, що стояли на галявинi посеред старого занедбаного парку. Очевидно, пара ця чимось не сподобалась пташцi, бо дрiзд одразу ж полетав геть, навiть дзьоба не розтуливши. – Нiчого, ваша високосте, нiчого: все владнаеться… – i щоб заспокоiти спiвбесiдницю, граф Сен-Жермен мовив повчально, вказуючи на гiлку, котра й досi трохи розгойдувалась: – Коли мене вiдвiдують подiбнi думки, я згадую слова Спасителя нашого з Нагiрноi проповiдi: «Погляньте на пташок небесних: вони не сiють, нi жнуть, анi збирають до житниць; i Отець ваш Небесний годуе iх». Чудовi, дуже мудрi слова, чи неправда? Але принцеса Йоганна-Єлизавета, схоже, не подiляла його ентузiазму, оскiльки мовила, сумно зiтхнувши: – Вам, шановний графе, легко говорити подiбнi речi… – Цитувати, ваша високосте, цитувати! Адже цi слова – не моя власна вигадка, а вiрш iз шостоi глави Євангелiя вiд Матвiя… – Все одно, графе, все одно, – принцеса знов зiтхнула. – От у тiм-то й рiч, що ми, сiмейство шляхетного принца Христiана-Августа Анхальт-Цербстського, живемо саме як отi пташки: тут подзьобали суху скоринку, там дзьобнули випадково розсипане зерно – та й на iнше мiсце полетiли. Добре, що Фрiдрiх Великий взяв мого Христiана-Августа на службу, бо як би ми iнакше зводили кiнцi з кiнцями?.. Йоганна-Єлизавета зiтхнула утрете та продовжила бiдкатись: – Ви ж бачили, шановний графе, як ми живемо, у що вдягаемось i що iмо! А дочка наша, спадкоемна принцеса Софiя-Фрiдерiка-Августа, весь день бавиться з дiтлахами наших служникiв. Соромно навiть говорити про таке пристойним людям… хоча, з iншого боку, вони навряд чи повiрять у подiбнi речi. – Але його високiсть принц Христiан-Август знаменитий своiм благочинством та шляхетнiстю, – продовжив заспокоювати ii Сен-Жермен. – Тому не втрачайте надii на краще, ваша високосте, i рано чи пiзно всемогутнiй Господь простягне вашiй сiм'i свою руку. – Ох, шановний графе, хай би Вiн простягнув руку свою якнайшвидше! – А от нарiкати на те, що Бог не квапиться вам допомагати… Вибачте, ваша високосте, – та оце вже грiх! – Так нема вже сил терпiти цi жахливi злиднi, неприпустимi для такоi шляхетноi родини, як наша! – Може, саме тому Всемогутнiй досi не допомiг вам, що бажае випробувати? Треба навпаки дякувати Йому за це. – Та що ви таке кажете, графе?! Нам з Христiаном-Августом багато не треба, ми свое вже побачили. От би тiльки принцесу вигiдно замiж видати – ото й була б нам добра допомога на старiсть! «Еге ж, ясна рiч, сидiли б ви за заможненьким зятьком, немов за кам'яним муром!» – подумав Сен-Жермен, а вголос мовив: – Знаете що, ваша високосте? – Що!.. – одразу скрикнула Йоганна-Єлизавета, немов навiжена. – Про мене подейкують, нiбито я вмiю виготовляти золото з мiдi. Чи не бажаете, щоб я вам отаким-от чином «зварив» трiшки золота? Щоправда, я насправдi того не вмiю, та як спробувати, добре помолившись, раптом щось та й вийде… – Все жартуете, графе, все жартуете, – принцеса видавалась явно розчарованою. – У нас-то й мiдi небагато, а ви… – А якщо добре пошукати? – Краще пiдшукайте пiдходящу партiю для нашоi юноi Софiхен. Ви ж, подейкують, весь свiт уздовж та впоперек об'iздили, у вас такi зв'язки, такi знайомства… – Якi ще знайомства? – пiдозрiло спитав Сен-Жермен, але вiдповiдi так i не отримав. Адже саме цiеi митi на галявину вилетiла захекана молоденька служниця. Не встиг граф вiдзначити подумки, що вбрання хазяйки та служницi не надто вiдрiзняеться, оскiльки сукнi обох надто зношенi та штопанi-перештопанi, як дiвчина звернулась до принцеси, жахливо заiкаючись: – Ва… Ва… Ва… ша… Ваша… – Ну, що там сталося?! – несподiвано суворо гримнула Йоганна-Єлизавета на служницю. – Ва… Ва… Ва… – Ну?! – Ва… Ва… – Та я тобi зараз!.. – принцеса гнiвно замахнулась на дiвчину. Та вiдсахнулась i скрикнула: – Ваша високосте, але ж гер граф!.. – Що «гер граф»?! Що «гер граф»?! – Ну-у-у… – служниця нерiшуче розвела руками. – Що поганого зробив тобi наш шановний гiсть?! – Нiчого, ваша високосте! Та я не наважуюсь говорити при ньому… у присутностi його свiтлостi. Тiльки-но Сен-Жермен хотiв сказати щось принцесi, як вона закричала на служницю з новою силою: – Ах ти ж паскудниця невихована! Ти що, вважаеш, нiбито його свiтлiсть граф – то якийсь недостойний селюк?! Ану кажи негайно, у чiм рiч, бо я тобi зараз же всi коси повисмикую!.. – Ну гаразд, ваша свiтлосте, скажу, – й зiбравши всю свою рiшучiсть, служниця мовила: – ii свiтлiсть принцеса Софiхен тiльки-но розсунула ноги перед нашим конюхом, перед рябим Гансом. Просто на конюшнi… – Що-о-о-о?!! Обличчя та шия Йоганни-Єлизавети так жахливо налилися кров'ю, що Сен-Жермен злякався, як би ii тут же, на мiсцi, не трафив шляк. Та наступноi ж митi обличчя жiнки навпаки побiлiло, вона кинулась на служницю, на ходу зламавши довгу гiлку з куща й заволавши: – Та стули ти пельку, дурепо!!! Хiба ж можна казати такi речi при!.. От я тобi!!! Служницю немовби вiтром здуло, i весь запал Йоганни-Єлизавети одразу ж зник. Вона зробила ще крок, потiм зупинилася, вронила лозину та похитнулась, i якби Сен-Жермен не пiдтримав ii, то неодмiнно впала би у буйну невикошену траву. – Заспокойтеся, ваша високосте… – почав було граф. Не слухаючи його, принцеса вiдчайдушно заголосила: – Господи Боже мiй, за що?! За що, я питаю?! Адже була в мене одна-едина надiя: видати дочку замiж!!! І щоб одразу все зруйнувати!.. Одним-единим дурнуватим вчинком!.. Моi останнi надii!.. – Ваша високосте… – прошепотiв граф несподiвано тихо. Здивована цим шепотiнням, принцеса простогнала: – О-о-о, дорогий графе, я остаточно розбита. Знищена. Спаплюжена – немовби цей клятий конюх навалився на мене, а не на мою непутящу дочку… Менi так соромно, так соромно!.. Яке падiння, яке жахливе падiння!.. І розридалась. – От що я скажу вашiй високостi, – мовив Сен-Жермен спокiйно. – Мабуть, Господь Бог недарма спрямував мiй шлях саме сюди, до Цербста. – Щоб ви стали свiдком ганьби нашого конаючого у злиднях роду?! – трагiчним голосом скрикнула принцеса. – Щоб допомогти i вашiй високостi, i вашiй шляхетнiй сiм'i. – Та що ви таке кажете, графе?! – принцеса несподiвано роздратувалася. – Хiба ж ви бабка-повитуха або вiдьма, що беретесь повернути дiвчинi втрачену цноту?! – Нi те, анi iнше. Я просто граф Сен-Жермен… – Але ж за все ваше золото!.. – Повiрте, принцесо: якби я нiчим не мiг зарадити у цiй ситуацii, я б нiчого не обiцяв. – А ви можете зарадити? – потiк слiз, що лився з очей Йоганни-Єлизавети, миттю припинився. – Спробую, ваша високосте. Але… – Але?! Ви все-таки в чомусь сумнiваетеся, графе? Вагаетесь?.. – Але все залежить вiд знайомства iз юною принцесою Софiхен. Тож прошу познайомити нас. І негайно. – Ну, гаразд. За допомогою графа Йоганна-Єлизавета розпрямилася, потiм як могла привела до ладу свою зовнiшнiсть, i вони рушили через «дикий» парк до напiвзруйнованого замку, обшарпанi будiвлi якого потопали серед буйноi рослинностi. Та по мiрi наближення до мiсця «розбiрок» оптимiзм принцеси й надii на обiцяну графом допомогу все бiльше танули. Тож коли Йоганна-Єлизавета побачила на невеличкiй галявинi перед замком юну «злодюжку», брудну сукню якоi та розпатлане волосся три наполоханi служницi (оце й був весь штат обох принцес!) так i не здогадались почистити вiд прiлоi соломи, то гримнула на дочку, вже анiскiльки не стидаючись графа: – Ах ти ж негiдниця клята! Шльондра! – Ваша високосте… Матiнко… – почала було принцеса. – Що-о-о?! – Та не переймайтесь ви так, прошу. Було очевидно, що юна Софiхен щосили намагаеться заспокоiти Йоганну-Єлизавету. Та досягла вона прямо протилежного результату. – Хвойда!!! – вереснула стара принцеса, аж пiдскочивши на мiсцi. – Матусю… – Паскуда!!! Не в змозi бачити материнський гнiв, Софiхен вiдвернулась. Забувши про будь-яку пристойнiсть, Йоганна-Єлизавета кинулась до дочки, лiвою рукою схопила ii за плечi, а правою залiпила дзвiнкого помордаса. Сен-Жермен, котрий уважно спостерiгав за процедурою розправи, не без внутрiшнього захвату побачив, як очi юноi принцеси сяйнули непiдробним гнiвом, i вона скрикнула по-французьки (очевидно, щоби служницi не зрозумiли): – Але ж великi просвiтники вчать, що все природне не е негiдним! І якщо я вiдчула природний потяг, якщо схотiла нарештi пiзнати… – Нiкчема! Наволоч!! Поганка!!! І ти ще насмiлюешся шукати аргументи на свое виправдання?! – заволала у вiдповiдь Йоганна-Єлизавета. Втiм, вона теж завбачливо перейшла на французьку i, зовсiм забувши про це, гримнула на служниць: – Де той клятий конюх?! Кажiть!!! Служницi здивовано перезирнулись, явно не зрозумiвши господиню. – Е-е-ех, от був би вдома його високiсть Христiан-Август, вiн би попри все свое благочинство точно звелiв викопати цього бахура хоч би з-пiд землi й зашмагати шомполами до смертi!.. – Йоганна-Єлизавета стиснула кулаки. Служницi перелякано зойкнули, але змiстовноi вiдповiдi на запитання розлюченоi принцеси так i не дали. Тож замiсть них вiдповiла юна Софiя-Фрiдерiка-Августа: – Ганс утiк, злякавшись вашого гнiву, матiнко… i я бачу, вiн таки мав рацiю! А що такого, ваша високосте?! Чого це ви так розкричались, немов зараз кiнець свiту настане?! – А того, що ти, дурепа мала, в одну-едину мить, навiть не замислюючись, втратила найцiннiше свое багатство – от чого!! – Але ж великi просвiтники!.. – Софiхен, помовч!!! – Але ж месье Вольтер!.. Месье Руссо!.. – Нi Вольтеру, нi Руссо, анi будь-кому з них не потрiбно виходити замiж!!! Ти хоч би подумала про те, якому йолоповi буде потрiбна твоя спаплюжена дiвочiсть, паскудна ти курва?! – Пхе! Йолоп знайдеться! Сказавши це, юна принцеса гордовито пiдняла пiдборiддя й уперла руки в боки, а бiдолашна мати, схопившись за голову, тiльки промимрила: – Софiе-Фрiдерiко-Августо, ви хоч би думаете, що кажете?.. – Авжеж думаю! – не розгубилася дiвчина. – Йолоп знайдеться – такий самий, як мiй батько! – Софiе-Фрiдерiко-Августо!.. – Чи то ви, ваша високосте, вважаете, нiби я не знаю, скiльки разiв ви наставляли роги нашому шляхетному батечковi, доки вiн вiддано служить iмператоровi Фрiдрiху?! Йоганна-Єлизавета побiлiла лицем, здригнулась усiм тiлом, потiм зiщулилась та безпомiчно забелькотала: – Фiхе!.. Фiхе!.. З нами граф!.. – Та плювати менi на всiх! І на вас, i на графа вашого!!! – юна принцеса тупнула нiжкою та продовжила собi знущатись над бiдолашною матiр'ю: – Ах, бiдний мiй батечко! Вони ж такi шляхетнi, такi благочиннi, але зовсiм дурнуватi! Вони вибиваються з останнiх сил на iмператорськiй службi, а iхня самотня дружина мiж тим тiльки й робить, що скаче у гречку! І щоб остаточно закрiпити перемогу у достойнiй словеснiй баталii з матiр'ю, мовила: – Теж менi, накрутили солоденьких моральних байок: заборонений плiд, заборонений плiд… І нiякого особливого смаку у цьому вашому плодi немае – отак!!! Нiчого такого – кисленьке яблучко! Скуштувала – пху!.. І злiсно плюнула пiд ноги. Йоганна-Єлизавета знов здригнулася й мовила, тепер уже звертаючись до Сен-Жермена: – От що стаеться, шановний графе, коли шляхетна дiвчина щодня тiльки й робить, що вештаеться iз селюками. Господи, що ж це буде?.. – Для початку, ваша високосте, поговоримо сам на сам, – спокiйно мовив по-французьки Сен-Жермен, який з непiдробним iнтересом стежив за розвитком невеличкого сiмейного скандалу. – Але ж… – Будь ласка, ваша високосте, заспокойтесь та вислухайте мене. Але наодинцi. І тихо додав: – Вважайте, нiчого образливого на вашу адресу я не чув. – О-о-о, графе!.. Сен-Жермен послав принцесi багатозначущий погляд, та цiеi митi юна Софiхен кивнула на гостя: – А це ще хто такий – отой ваш граф, чи що?.. Втiм, пiсля обнадiйливих слiв Сен-Жермена принцеса вже оговталась i не слухала непутящу дочку. Вона нарештi знов перейшла на нiмецьку, суворо кинувши служницям: – Вiдведiть цю негiдницю додому, перевдягнiть у чисте, причешiть та не зводьте з неi очей. Потiм iще поговоримо… І дивiться менi: нiкому нi про що анiчичирк! Коли ж вони з графом лишились на галявинi самi, мовила: – Ну, то що скажете на все це, ваша свiтлосте? – Не скажу, а для початку спитаю… – Так, прошу! – Я вiрно зрозумiв, що принцеса Софiхен знайома з роботами французьких просвiтникiв? – Так, знайома… – i перевiвши дух, Йоганна-Єлизавета додала: – Познайомилась на свою голову, начиталася… – Наскiльки я зрозумiв, вона вiльно володiе французькою? – Так, графе. – А чого iще ii навчали, дозвольте поцiкавитись? – Танцiв, музики… – Танцi, музика, спiви та етикет – це зрозумiло. Мене цiкавить те, що в нинiшню епоху вважаеться серйозними науками. – Начаткам iсторii, географii та богослов'я, – але ображена до глибини душi мати знов-таки не втрималась вiд уiдливого коментаря: – Втiм, як бачите, непутящiй моiй дочцi уроки богослов'я не додали жодного благочинства. – Я так вiдчуваю, характер у неi… М-м-м… – Так, характеру принцеси просто жахливий, – заздалегiдь погодилась Йоганна-Єлизавета й додала: – Бiльш того, паскудний! – Я сказав би, твердий та незалежний. – Ну, як хочете, графе, так i кажiть. Так нехай i буде… І позаяк Сен-Жермен не вiдповiв, принцеса не втрималась: – А що, ваша свiтлосте?.. Та граф уперто зберiгав мовчанку хвилин п'ять, доки не спитав: – Як би ваша високiсть поставились до того, що я спробував би просватати юну принцесу Анхальт-Цербстську, нашу твердохарактерну Софiю-Фрiдерiку-Августу, за Карла-Петера-Ульрiха, принца Голштинського? Спочатку вона не зрозумiла. Потiм Сен-Жермен побачив, як розширенi очi принцеси наливаються абсолютним божевiллям, тож поквапився уточнити: – Тобто перепрошую за неточнiсть! Власне, вiднедавна вiн уже не е наслiдним принцем Голштинським Карлом-Петером-Ульрiхом. Якщо точнiше, тепер вiн – Великий князь Петро Федорович, котрий iз часом мае успадкувати престол Росiйськоi iмперii. Нещасна принцеса Иоганна-Єлизавета позадкувала, не зводячи вирячених очей iз графа, доки не вперлася спиною в одне з розлогих дерев. Потiм ii лiва рука повiльно поповзла до серця. – Ну, то чого ж ви мовчите, ваша високосте? – щиро здивувався Сен-Жермен. – Ну, будь ласка, скажiть, чи до вподоби вам моя пропозицiя. Нумо?.. Та Йоганна-Єлизавета вбито мовчала. Осiнь 1743 року вiд Р. Х., Петергоф – Ну, графе, сподiваюсь, ви привезли добрi вiстi? – Я теж сподiваюсь на це, Ваша Величносте! Адже не маючи добрих новин, я просто не насмiлився би приiхати в Росiю. Вони зупинились бiля статуi мармуровоi Данаiди, з дiжки якоi лився нескiнченний потiк води. Тут, у затишному Петергофi, Сен-Жермен почувався значно комфортнiше, нiж у чудовому майже льодяною, застигло-пекельною красою Санкт-Петербурзi, котрий навiть посеред бiлого дня здавався мертвим попри кипiння й вирування столичного життя. Чи це вiдчуття виникало тому, що пiд дерев'яними настилами тротуарiв, пiд фундаментами пишних будiвель i величних храмiв графовi постiйно ввижались цiлi шари кiстякiв та напiвз'iдених хробаками трупiв? А що доброго може вирости на кiстках!.. У Петергофi все було теж не надто справжнiм, але, на вiдмiну вiд столицi – теплим, чарiвливо-казковим… І Сен-Жермен вкотре щиро подякував вищим силам, що хоч би цього разу йому не довелося занурюватись у черево мiста, котре вiн порiвнював подумки з кiстяком бiблiйного Лев'ятана.[32 - Згiдно iз ТаНаХом, або оригiнальним текстом Старого Заповiту, пророка Йону проковтнув зовсiм не кит, а морське чудовисько Левiафан, по-давньоеврейськи – Лев'ятан. Рiзниця мiж цими тваринами стае бiльш очевидною, якщо взяти до уваги цiкаву обставину: з iнших священних еврейських текстiв випливае, що м'ясом Лев'ятана колись ласуватимуть праведники Божi – тобто, на вiдмiну вiд китового, це м'ясо е кошерним! Отже, Лев'ятан – то насправдi нiякий не кит.] – Слухаю вас уважно, графе. Сен-Жермен набрав повнi груди повiтря й видав заздалегiдь заготовану фразу: – Я об'iздив усю Європу, намагаючись виконати дружне прохання Вашоi Величностi. От якою е моя скромна думка: пiдходящою партiею для Великого князя Петра Федоровича мае стати Софiя-Фрiдерiка-Августа, принцеса Анхальт-Цербстська. Пiсля цих слiв на алейцi бiля фонтану iз мармуровою Данаiдою запанувала мовчанка, яку порушували тiльки м'який плюскiт струменiв води та шелестiння вiтру в золотавих кронах осiннiх дерев. – Так, мушу визнати, логiка у вас, чоловiкiв, i справдi дивна, – мовила нарештi iмператриця, коли мовчанка стала нестерпною. – Але ж Ваша Величнiсть так… – Я пам'ятаю, графе, пам'ятаю, – кивнула Єлизавета Петрiвна. – Я сама вирiшила довiритись вибору чоловiка. Причому чоловiка, вiддаленого як вiд мене, так i вiд справ усiх европейських дворiв. Але це аж нiяк не означае, що я не вимагатиму вiд вас жодних пояснень та обгрунтувань вашого рiшення. Оскiльки рiшення це видаеться менi щонайменше дивним – якщо не сказати… – Зробивши ще суворiше обличчя, iмператриця коротко мовила: – Пояснiться, графе. – Із задоволенням надам Вашiй Величностi будь-якi необхiднi пояснення, – граф шанобливо вклонився. – Облиште, будь ласка, етикет… – Слухаюсь, Ваша Величносте! – Для початку скажiть, чом ви обрали кандидатку, що належить до, з дозволу сказати, такоi збiднiлоi… нi, чого там – злиденноi фамiлii? – Якщо Великий князь Петро Федорович удався у свого дiда, то його, як i великого iмператора росiйського Петра, мають приваблювати дiвчата саме з незаможних родин. – Хм-м-м… Ви натякаете на мою венценосну матiнку, iмператрицю Катерину? – Але ж Ваша Величнiсть самi згадували пiд час минулоi нашоi розмови, що iмператриця Катерина з'явилась на свiт не в розкiшному палацi, а у бiднiй селянськiй хатинi… – Ваша правда, графе, я справдi про це говорила. То ви вважаете… – Як кажуть у вашiй землi, яблучко вiд яблуньки недалеко падае. У так званих примхах Великого князя Петра Федоровича доволi легко вгадуються схильностi його великого дiда. – Що ви маете на увазi, графе? – Молодий цар Петро починав з «потiшних» солдатських полкiв та iграшкових корабликiв, а закiнчив славетними вiкторiями[33 - Перемогами.] на полях численних битв. Так само й Великий князь Петро Федорович бере за приклад одного з найславетнiших воякiв сучасностi – прусського iмператора Фрiдрiха Великого. – Ваша правда, графе: Фрiдрiх – то його справжнiй кумир… До речi, наскiльки менi вiдомо, батько принцеси Анхальт-Цербстськоi, принц Христiан-Август, перебувае на службi в iмператора? – Це справдi так, Ваша Величносте. – А чи принцеса Анхальт-Цербстська не перетягне чашу терезiв долi Росiйськоi iмперii на бiк Пруссii? – Не треба боятись цього, Ваша Величносте. – Ви так вважаете? – Вважаю. – Чому? – Бо, по-перше, принцеса Анхальт-Цербстська порiднена не тiльки з королiвськими сiм'ями ворогiв Росii – Пруссii та Швецii… – До речi, про цю спорiдненiсть, графе!.. – Але й Англii також. А наскiльки менi вiдомо, навiть граф Бестужев-Рюмiн вважае союз з Англiею вкрай корисним для вашоi держави. – Як на мене, графе, цього занадто мало. Лише це не гарантуватиме невтручання принцеси у справи Росii пiд кутом зору Пруссii. – Але, по-друге, Ваша Величнiсть завжди зможуть нагадати принцесi, що вона походить iз збiднiлого роду. Отже у разi найменшоi непокори волi Вашоi Величностi принцесу можна буде не тiльки постригти у монахинi, але й ганебно вiдiслати додому. А це для неi та для ii немолодих уже батькiв найгiрше. – Так, мабуть, ви маете рацiю… – мовила Єлизавета Петрпша, наморщивши чоло. – Багатiй завжди керуватиме незаможником. – Так влаштований цей свiт, – кивнув Сен-Жермен. – І насамкiнець, Ваша Величносте, варто сподiватись, що служба шляхетного принца Христiана-Августа в iмператора Фрiдрiха Великого зробить принцесу Софiю-Фрiдерiку-Августу Анхальт-Цербстську ще привабливiшою в очах Великого князя Петра Федоровича. – Справдi – адже Великий князь обожнюе все, пов'язане з Фрiдрiхом Прусським… – І навiть саме ii iм'я немовби мiстить у собi частиночку Фрiдрiха: адже одне з iмен принцеси – Фрiдерiка! Єлизавета Петрпша трохи подумала й обережно спитала наостанок: – Ну а як у нашоi кандидатки з темпераментом? Бо знаете, графе, Великий князь Петро Федорович, м'яко кажучи… м-м-м… щось не надто… І його, знаете, потрiбно було б розтопити… – Темперамент у принцеси Софii-Фрiдерiки-Августи такий само бездонно-невичерпний, як дiжка данаiд, – i ховаючи очi, граф вклонився iмператрицi, водночас вказуючи рукою на мармурову статую фонтану. – Ви впевненi? – Я ж особисто зустрiчався з нею. Повiрте, Ваша Величносте, це всепоглинаючий пламiнь, а не дiвчина! Тепер Єлизавета Петрпша замовкла надовго, тодi як Сен-Жермен ввiчливо очiкував рiшення. Нарештi iмператриця мовила: – Ну гаразд, графе. Визнаю, ви попрацювали на совiсть. Гадаю, тепер з обраною вами претенденткою варто зустрiтись особисто менi. – А потiм додала: – До речi, графе, як на мене, мармурову Данаiду на цьому фонтанi варто було б замiнити бронзовою. Вам так не здаеться? – І те, й iнше у волi Вашоi Величностi, – граф знову вклонився. Щоправда, тепер вiн ховав вiд Єлизавети Петрiвни не очi, а легеньку задоволену посмiшку, що мимоволi напросилась на губи. Грудень 1747 року вiд Р. Х., Версаль Дочекавшись початку чергового танцю, в якому закружляли i сам король Луi, i маркiза де Помпадур, i щаслива молода дружина мадам Луiза-Єлена, шевалье Орлi пiдвiвся з мiсця та пiдiйшов до Сен-Жермена, котрий скромно примостився в тiнi однiеi з бiчних колон. – Якщо ви не проти, давайте вiдiйдемо трохи подалi, – крикнув граф на вухо шевалье. Той кивнув, i вони пiшли на iнший кiнець довгого коридору, куди лише долинало вiдлуння веселоi музики. Та й шляхетного панства тут було поменше…. Коли зупинились, шевалье Орлi мовив розчулено: – Шановний графе, ви сьогоднi потiшили мене не тiльки тим, що як завжди виглядаете дуже молодо – тепер навiть ви здаетесь молодшим за мене, – а й чи не найлiпшим подарунком з усiх, що я отримав… Ясна рiч, за виключенням драгунського полку, що його купила менi моя люба прекрасна Єлена! – Так, дорогий шевалье, я цiлковито згоден: жiнки на iм'я Єлена – чи, як кажуть в iнших землях, Хелен, Гелена, – притягують чоловiка немов магнiтом. У коридорi було доволi темно, тож шевалье не бачив, як очi графа раптом посумнiшали. – Обiцяю, що привезена вами «Історiя життя Карла XII»[34 - На честь весiлля Вольтер подарував польному маршалу Григору Орлi авторський примiрник «Історii життя Карла XII» у червонiй шкiрянiй оправi з родовим гербом Орликiв (див. Хронологiчну таблицю).] посяде достойне мiсце у моiй бiблiотецi. – Поруч iз вiдомим менi портретом? – Так, в мене е iнший столик, так само iнкрустований слоновою кiсткою, – так би мовити, до пари. Але я досi не знав, яку дорогоцiннiсть розмiстити на ньому… – Але ж, дорогий мiй шевалье, це не мiй особистий подарунок. Я лише виконав доручення месье Вольтера… – Нiчого, графе, нiчого! Пiднесена особисто вами турецька шабля, оздоблена сапфiрами… – Сподiваюсь, вона хоч трохи нагадуе справжню лицарську зброю – шаблю козацьку? – Так, графе, я зрозумiв ваш натяк! – Втiм, це лише найменший мiй подарунок, дорогий шевалье. – Он як? А де ж тодi бiльший? – Я приготував для вас одну цiкаву iсторiю. – Невже ця iсторiя цiннiша, нiж добрий клинок? – Набагато цiннiша, дорогий шевалье! Але перш нiж викласти ii, скажiть менi от що: як там вашi звитяжнi плани щодо козацького повстання? – Моi плани… – Орлик сумно зiтхнув. – Усiм планам настав край, шановний мiй графе. Головна препона полягае в тому, що помер мiй шановний батько, гетьман Пилип Орлик. Що ж до так званого гетьмана Кирила Розумовського, то нiякий це не гетьман, а так… марiонетка в руках iмператрицi Єлизавети. – Але ж живий син шляхетного гетьмана Орлика… – Я, шановний графе, навiть не тiшу себе надiями замiнити покiйного батька. Свого часу в Юрка Хмельниченка[35 - Син Богдана Хмельницького, один з украiнських гетьманiв.] це не вийшло, навряд чи вийде i в мене. – Але ж… – Нiяких «але», графе! Не треба… – Ну гаразд. – Так от, на польському тронi мiцно вкорiнився росiйський ставленик. Нi Туреччина, анi Крим не смiють навiть голови пiдняти. Швецiя й та примирилася з апетитами володарiв росiйських, якi у нинiшнiй вiйнi зумiли урвати собi частину фiнських земель. На додачу до всього, наш славетний король Луi зовсiм вiддалився вiд королеви Марii Аделаiди й мiняе фавориток, немов красна краля – рукавички. Про що тут iще мрiяти!.. – Але ж козацька нацiя мае мудре прислiв'я: «Терпи, козаче, – отаманом станеш!» – якщо не помиляюсь, воно пов'язане з процедурою вибору козацького гетьмана?.. – Ви добре засвоiли iсторiю козацтва, графе! – Вашими та месье Вольтера зусиллями… – Та якби ж менi було заради чого терпiти, я би терпiв, шановний графе! Не сумнiвайтесь, прошу. А так… – Орлик лише рукою махнув. – Коротше, я все частiше згадую вашi мудрi слова про те, що не варто втягувати сильних свiту сього у справи украiнського козацтва. Отже, менi лишаеться вдовольнитися становищем польного маршала. – Ну-у-у, ще б пак: святкувати весiлля у Версалi, у присутностi самого короля!.. Такiй честi багато хто може лише позаздрити. – Тiльки мiж нами, графе… – Ну, ясна рiч, шевалье! – Ця честь – нiщо у порiвняннi з повним крахом украiнськоi справи. Сен-Жермен кивнув, немовби пiдтверджуючи iстиннiсть цих слiв, i мовив: – Повiрте, дорогий шевалье, всi правителi, котрi кинули вашу козацьку державу на поталу Росii, свого часу будуть покаранi з Неба. Вони або iхнi нащадки, або iхнi держави. – Що ви таке кажете?! – здавалось, Орлик навiть трохи обурився. – Я поки що бачу, що в Росii безроздiльно володарюе некоронований цар – призначений канцлером граф Бестужев-Рюмiн. А вiн, мiж iншим, з легкiстю користуеться макiавеллiвськими принципами, якi ви, графе, так енергiйно засуджували… – І всесильний канцлер свого часу сьорбатиме горе повною ложкою, – загадково всмiхнувся Сен-Жермен, – адже Великий князь люто ненавидить його… До речi, шевалье! Перш нiж перейти до своеi iсторii, скажiть iще от що: як вам подобаеться iдея проголошення спадкоемцем росiйського трону Великого князя Петра Федоровича? – Бiльшого iдiотизму неможливо й вигадати! – тепер Орлик помiтно повеселiшав. – Адже принц Карл-Петер-Ульрiх виховувався як шведський спадкоемець, котрий люто ненавидить усе росiйське. Крiм того, вся Європа знае, що вiн обожнюе iмператора Фрiдрiха. І знаючи все це, приводити його до влади в Росiйськiй iмперii?! Як кажуть у нещаснiй нашiй Украйнi, пусти вовка до вiвчарнi… – Цiлковито погоджуюся з вами, шевалье. Останне запитання: як ви розцiнюете шлюб Великого князя Петра Федоровича з принцесою Анхальт-Цербстською, що у православному хрещеннi дiстала iм'я Катерини Олексiiвни? Сен-Жермен так i прикипiв очима до обличчя шевалье, котрий замислено тер пiдборiддя. – Хм-м-м… Знаете, шановний графе, я нiколи навiть до уваги не брав мiкроскопiчне князiвство Цербст – аж надто воно незначуще. – Так от, шевалье, моя вам добра новина: iдею одружити Великого князя Петра Федоровича з принцесою Анхальт-Цербстською пiдказав Їi Імператорськiй Величностi Єлизаветi Петрiвнi не хто iнший, як ваш покiрний слуга… Навiть попри погане освiтлення було помiтно, що на обличчi Орлика зобразилось повне розчарування, змiшане з огидою. – Ви, графе?.. – Так – оскiльки за таемним особистим дорученням iмператрицi пiвтора року пiдшукував наречену для Великого князя. – Щось я не розумiю, чому це ви вважаете цю звiстку… – Скажiть, любий мiй шевалье: сьогоднi, у день вашого весiлля, ви хоча б трiшечки щасливi? – Навпаки, не трiшечки – сьогоднi я дуже щасливий! Але… – Це тому, що ваша шляхетна душа поедналася з такою самою шляхетною душею. Ви, шевалье Григор Орлi, граф де Лазiскi, та Луiза-Єлена ле Брюн де Дентевiль – що називаеться, одного поля ягоди. Але Великий князь i спадкоемець Росiйськоi iмперii Петро Федорович нiколи й нiзащо не буде щасливим з дружиною своею Катериною. – Але чому?.. – Та тому, що вона… як би це пом'якше сказати… Коротше, шевалье, вона е тим, що польською мовою зветься «курва». – Та ви що?! – Бiльш того, я впевнений, що рано чи пiзно, але вона зжере свого чоловiка й не подавиться. – Тобто?.. – Повiрте менi, Велика княгиня Катерина мае такий характер, що не зупиниться нi перед чим, якщо щось або хтось стане iй поперек горла. – Отже ви хочете сказати, що спочатку Великий князь Петро Федорович покарае Росiю, а потiм його власна дружина, Велика княгиня Катерина… – Так, шевалье, саме так! Бiльше того, я буду не я, коли просватана мною за Великого князя принцеса не нагуляе дiтей вiд iншого! А це означатиме, що царському дому Романових, якi вiд самоi Переяславськоi ради й до Полтавськоi битви поступово пiдiм'яли пiд себе вашу нещасну Украйну, настане кiнець. Адже iнших прямих нащадкiв iмператора Петра, окрiм його дочки Єлизавети Петрiвни та онука Петра Федоровича, не лишилося. І доки Орлик мовчки перетравлював почуте, Сен-Жермен тихо мовив: – Як я й казав, за все мають вiдповiдати правителi. Тож вважайте цю новину, любий шевалье, головним подарунком до вашого весiлля… i моiм скромним внеском в украiнську справу! А правий я чи неправий, побачимо згодом. – Коли саме? – пробелькотав Орлик неслухняними губами. – Якщо пiсля всього вчиненого мною вищi сили дозволять здiйснитись iще однiй маленькiй-малесенькiй помстi, тодi знатимемо: на те справдi була воля Божа!.. – iз загадковим виглядом пояснив Сен-Жермен. Хоча шевалье Орлик, ясна рiч, не зрозумiв анiчогiсiнько. Глава 10 Чого захоче жiнка… Ну от, нарештi заснув! Скiльки б вiн не жив на свiтi, сотню рокiв чи тисячу, але ж рано чи пiзно лiта беруть свое… Пауль обережно пiдвiвся: на це Великий Магiстр не вiдреагував. Отже, справдi заснув. Юнак навшпиньки наблизився до камiна, обережно пiдклав туди одне за одним три полiна… І тут щось примусило його озирнутися. Так i е: сiрi з легенькою прозеленню очi принца пильно дивляться на нього! А може, граф все ж таки спить, тiльки з розплющеними очима?! А як раптом!.. Та блiдi губи Великого Магiстра вже розтягнулись у батькiвськи-лагiднiй посмiшцi, а вiдстовбурчений палець вказав на його, Пауля, стiлець. Юнак лише руками розвiв, але був змушений повернутись на мiсце та продовжити запропоновану принцем дивну гру в мовчанку. Лiто 1754 року вiд Р. Х., Петергоф Все складалось дуже погано (принаймнi, так мусив думати нишпорка, що причаiвся в густих паркових кущах): Сен-Жермен не змiг знайти слiв настiльки переконливих, аби вони проникли у саме серце Великоi княгинi. Тож вiн лише безпорадно повторив: – Ваша високосте, я вже не прошу… я молю – розумiете?.. – Не розумiю! Не бажаю розумiти! – презирливо кинула Катерина, не удостоiвши нав'язливого надоiду навiть побiжним поглядом. – Не знаю, графе, скiльки вам насправдi рокiв: хоча виглядаете ви не бiльше, нiж на сорок, дехто плiткуе, буцiмто ви були таким уже в епоху Господа нашого Христа. Не знаю, чи вiрити цiй нiсенiтницi, – адже месье Вольтер щиро висмiюе iснування богiв та всякоi iншоi чортiвнi… – Але ж менi достеменно вiдомо, що ваша високiсть е доброю християнкою… – Це не стосуеться предмета нашоi бесiди, графе! – раптом Велика княгиня розвернулась до Сен-Жермена занадто рвучко, при цьому ii спiдниця на одну-едину мить рiзко окреслила роздуте вагiтнiстю черево. – Не намагайтеся збити мене з пантелику, от що! У будь-якому разi, ви занадто старий, щоб як слiд зрозумiти моi почуття. – Чому ваша високiсть так вирiшили? – Бо за тисячу рокiв ви забули, що таке бiль розлуки з коханим! А може, взагалi не кохали нiкого й нiколи, продавши душу дияволовi за безкiнечне життя?! Отакоi, графе!.. – Ну, можливо, я й не кохав нiколи… – Сен-Жермен мимоволi потупив очi. – У будь-якому разi кажу як щирий ваш друг: ваша високосте, з ним або без нього, але життя тривае i триватиме надалi. – А без нього я жити не хочу! Не хочу!! Не хочу!!! Велика княгиня тупнула нiжкою i вперто задерла пiдборiддя, та наступноi ж митi розридалась i промимрила крiзь сльози: – Адже вiн – справжнiй батько моеi дитини… – Тш-ш-ш! Тихiше, ваша високосте, молю – тихiше! – Ви чоловiк, звичайнiсiнький черствий чоловiчок зi звичайнiсiньким черствим чоловiчим серцем, сповненим нiкчемних забаганок та дурних почуттiв! Нiколи вам не зрозумiти, як доводиться самотнiй жiнцi, батька дитини якоi!.. – Ваша високосте, ваша високосте! Ви зараз у такому станi, що маете узяти себе в руки i подбати перш за все… – А я не хочу!.. Тобто, навпаки, хочу!.. Я хочу, щоби месье Салтикова негайно повернули – бо без нього не хочу дбати про нашу дитину!.. Чуете ви, нiкчемо?! – Ваша високосте, не мае жодного значення, хто насправдi е батьком вашоi дитини… – Вiн! Вiн, вiн i тiльки вiн – таке достеменно знае лише жiнка!!! – Тихiше, ваша високосте, тихiше!.. – Не хочу тихiше! І не буду тихiше!!! – От месье Салтиков казав це саме усiм i кожному – i що з того вийшло?.. Не забувайте, у цьому парку вуха мае кожне деревце, кожен кущик… – А менi байдуже – нехай всi чують!!! Нехай i вона теж чуе!!! Нехай iй складають розлогi ябеди[36 - Доноси.], що я про неi кажу та думаю, – менi плювати! Пху!!! …Сен-Жермен не змiг знайти слiв настiльки переконливих, аби вони проникли у саме серце Великоi княгинi. Тож: вiн лише безпорадно повторив: – Ваша високосте, я вже не прошу… я молю – розумiете?.. Анiтрохи не соромлячись, Катерина плюнула просто на чистеньку паркову дорiжку й мовила: – Можете так i переказати Їi Імператорськiй Величностi, що доки месье Салтикова не повернуть… – Але ж насамперед ви мусите подбати про вашу майбутню дитину. Вiдколи ваша високiсть завагiтнiли – вiдтодi все! Вiдтодi ви мусите жити iнтересами майбутньоi крихiтки, цiеi живоi душi… – Так от, графе: доки месье Салтикова не повернуть до Санкт-Петербурга, я не заспокоюся!!! Оце i е мiй единий iнтерес!.. – Але ж зрозумiйте, нарештi: незалежно вiд питання про батькiвство, ви, найiмовiрнiше, виношуете зараз спадкоемця трону величезноi Росiйськоi iмперii! Подумайте хоч би про це… – А як раптом народиться дiвчинка?.. – Катерина на мить змiнила гнiвний вираз напрочуд миленького цiеi митi личка на хитрий. – Навряд чи так. Адже повитуха, яка мiсяць тому оглядала вашу високiсть, сказала, що бiльшiсть зовнiшнiх ознак – за народження хлопчика. – Так, i ви вже про це знаете… Змовились! Ви всi тут в огиднiй змовi проти мене та мого кохання!!! – Я щирий друг вашоi високостi… – Тут у мене немае друзiв, самi лиш вороги! І ви теж ворог, графе!.. Отже, ви заодно з Їi Імператорською Величнiстю, а тому можете переказати iй: доки месье Салтикова не повернуть до Санкт-Петербурга, ii високiсть Катерина Олексiiвна поводитиметься нерозважливо! Либонь вирiшивши, що iм бiльш нема про що говорити, Велика княгиня вiдвернулась вiд Сен-Жермена та пiшла геть, недбало кинувши через плече: – Так i перекажiть, графе… якщо ви тiльки не останнiй боягуз! Коли ii кроки стихли, iз протилежного боку алеi зашелестiли та ледь помiтно сколихнулись кущi: нишпорка побiг доповiдати начальству про пiдслухане… Ну, що ж – усе йде точнiсiнько так, як i мае йти. Отже, все гаразд! Але перш нiж задоволено посмiхнутися, Сен-Жермен про всяк випадок сховав обличчя у долонях: збоку це виглядало так, немовби вiн у розпачi розтирае лице, аби прогнати втому й розчарування. Насправдi ж сьогоднiшнiй день граф вважав таким щасливим, що!.. Так, давно вже вiн не одержував одразу декiлька добрих знакiв, як от нинi. Втiм, тепер треба мати вигляд засмучений i стурбований – бо треба й собi показатись на очi Єлизавети Петрiвни. Отож Сен-Жермен завбачливо зiгнав з губ посмiшку, скорчив кислу мармизу та попростував на призначене мiсце побачення – до римських фонтанiв. Звiсно, Їi Імператорськоi Величностi вiн там не зустрiв. Граф змушений був чекати добру годину, доки нечiткий силует Єлизавети Петрiвни замайорiв в однiй з бокових алей. Тодi Сен-Жермен пiшов назустрiч iмператрицi, жалобним тоном промовляючи на ходу: – Ах, Ваша Величносте, Ваша Величносте! Я просто в розпачi, бо не знаю навiть, що й робити з ii високiстю… – А що пiдказуе вам тисячолiтнiй досвiд? – сердито звернулась до графа iмператриця, жодним жестом не вiдповiдаючи на його шанобливий уклiн. Сен-Жермен тiльки руками розвiв: – Мiй багатовiковий досвiд виявився безсилим проти цiеi навiженоi iстоти в сукнi – нехай Ваша Величнiсть вибачать менi рiзкi слова, вжитi по вiдношенню до Великоi княгинi. Я цiлком i повнiстю збентежений, бо жодного уявлення не маю, що робити. – Е-е-ет, пусте! – iмператриця махнула на нього складеним вiялом. – Можете не перепрошувати, графе, бо вiд коникiв Великоi княгинi я теж не в захватi. Хоча… – Тут обличчя Єлизавети Петрiвни скам'янiло, й вона рiзко мовила: – Хоча, графе, це ж ваша протеже! Отже, насамперед ви i тiльки ви мусите пiдказати вихiд iз цiеi iдiотичноi ситуацii. – Але ж я не знаю… – А хто ж тодi знае?! – так i скрикнула iмператриця. – Хто порекомендував нам цю гонорову перекiрливу дiвицю?! А?! – Хiба ж Ваша Величнiсть не влаштували особистоi попередньоi зустрiчi з принцесою – спецiально для того, аби… – Що я чую?! – обурилась Єлизавета Петрiвна. – Як ви смiете перекладати на мене вiдповiдальнiсть за власнi помилки?! – Нi-нi, Ваша Величносте, своеi частки вiдповiдальностi я з себе в жодному разi не знiмаю… – Ну то й вiдповiдайте, коли вам наказують!!! – обличчя iмператрицi пiшло червоними плямами, й вона додала з неприхованим презирством: – Бо я так бачу, графе, вiд ваших порад проку зовсiм нiякого. – Чом це нiякого?.. – Ну як же… Спочатку порекомендували видати цю навiжену дiвку за Великого князя: мовляв, оскiльки ii батько, принц Христiан-Август служить iмператоровi Фрiдрiху Прусському, це зробить наречену бiльш привабливою в очах Петра Федоровича, – казали таке? – Казав, Ваша Величносте. – Казали, що коли Великий князь вдався у свого дiда Петра Великого, то його мають приваблювати дiвчата з незаможних родин? – Правда Вашоi Величностi – казав. – Але ж як Петро Федорович лишався байдужим до Великоi княгинi, так байдужий до неi й понинi… Скiльки довгих мiсяцiв пiсля шлюбноi ночi Катерина Олексiiвна лишалась незайманою – хiба вже забули?! – І це правда. – То це ви так знаетесь на чоловiчих забаганках i жiночих серцях?! – Мiж iншим, про жiночi серця я не казав анi слова, – наважився мовити Сен-Жермен. – І навiть пiсля таких грубих помилок ви ще насмiлюетесь перечити менi?! – знов гримнула iмператриця. – Ще тодi ви не змогли порекомендувати нiчого путящого… – Перепрошую, саме тодi я запропонував Вашiй Величностi найдiевiший у таких випадках засiб – пригостити молоде подружжя любовним елiксиром, спецiально привезеним мною з далеких краiн, – хiба ж не так? – Так, але… – попри те, що граф дуже неввiчливо перервав iмператрицю, вона трохи засмутилась. – Але Ваша Величнiсть послухались не мене, а канцлера Бестужева-Рюмiна, котрий не вiрить у дiевiсть любовних елiксирiв. – Так – бо сучасна наука спростовуе… – Канцлер Бестужев-Рюмiн порекомендував Вашiй Величностi приставити до великокняжого двору спецiальну людину, – жорстко продовжив Сен-Жермен, – котра спостерiгала б за молодятами, за тим, скiльки часу вони проводять разом, наскiльки лагiднi та прихильнi одне до одного i таке iнше. Ваша Величнiсть довiрились канцлеру Бестужеву-Рюмiну та приставили до великокняжого двору гвардii офiцера Сергiя Салтикова. Але оскiльки Великий князь продовжував придiляти молодiй дружинi рiвно стiльки уваги, скiльки й торiшньому снiговi, Велика княгиня швиденько завела шури-мури з месье Салтиковим, у результатi чого понесла явно не вiд Великого князя, а вiд молодого привабливого офiцера… – Отут ви й справдi мали рацiю, графе! – презирливо мовила Єлизавета Петрiвна. – Флiртувати та скакати у гречку – це у Великоi княгинi виходить дуже добре! – А що ж Ваша Величнiсть хотiли вiд молодоi темпераментноi жiнки, якщо власний чоловiк абсолютно iгноруе ii?.. – О, так, так! Темперамент у Великоi княгинi справдi невичерпний, немов дiжка данаiд, – здаеться, це теж вашi слова? – Моi. – Тож майте мужнiсть належним чином вiдповiдати за своi висновки та дii, а не вiдмежовуватись вiд припущених помилок!.. – Ваша Величнiсть хотiли оженити Великого князя Петра Федоровича на темпераментнiй особi? А також хотiли, щоби молода дружина Великого князя якнайшвидше завагiтнiла та народила спадкоемця престолу Росiйськоi iмперii? – Так, але… – Насамкiнець Ваша Величнiсть досягли того результату, якого й домагались: ii високiсть Катерина Олексiiвна завагiтнiла… – Але ж скандал!.. – Ваша Величнiсть домоглись очiкуваного результату: вагiтностi Великоi княгинi. Тiльки результат досягнуто за методом канцлера Бестужева-Рюмiна, а не графа Сен-Жермена. Тодi до чого тут я?! Якби Ваша Величнiсть послухались мене, то не мали б зайвих клопотiв нi з питанням про батькiвство майбутньоi дитини, нi з висилкою за кордон месье Салтикова, анi з протестами ii високостi. – Якби ви пiдшукали Петру Федоровичу iншу наречену, результат теж був би iншим! Гадаете, з Катериною мало клопоту i без цього ганебного скандалу?! Ви чудово знаете, що вiд першого ж дня вона розпочала таемну гру на користь Пруссii… – Мiж iншим, я передбачав таку можливiсть заздалегiдь. І заздалегiдь порекомендував Вашiй Величностi у разi чого пригрозити Великiй княгинi монастирем або ж ганебним висиланням додому. – Ну… припустимо, – неохоче погодилась Єлизавета Петрiвна. – Бозна-чому Ваша Величнiсть дослухались до моiх порад, i все швиденько владналось – хiба ж нi? Тож треба було Вашiй Величностi й надалi не мiняти радника… Або як кажуть у вас в Росii – коня на переправi. – Ну от що, графе: менi набридла ця пустопорожня безцiльна бесiда! – рiзко мовила iмператриця, чудово розумiючи, до чого веде Сен-Жермен. – Кого менi краще слухати, це вирiшувати менi й тiльки менi. Але якщо ви не знаете, як поводитись у ситуацii, створенiй нехай не вами, але ж не без вашоi участi… Єлизавета Петрпша суворо глянула на графа, очiкуючи заперечень. Проте Сен-Жермен лише уважно слухав i заперечувати не збирався. – Отже, графе, я вбачаю единий прийнятний вихiд iз ситуацii: у вас е двадцять чотири години, щоб полишити Санкт-Петербург i його околицi. На вас уже чекае карета, що негайно довезе вас додому, там ви знайдете подорожню на безперешкодний проiзд до кордону Росiйськоi iмперii. Але якщо надалi тiльки насмiлитесь повернутися!.. – Я все зрозумiв, Ваша Величносте! – Сен-Жермен шанобливо вклонився, тихо мовивши при цьому: – Либонь, Вашу Величнiсть напоумив на таке канцлер Бестужев-Рюмiн. Не iнакше, вiн… Виникла пауза, пiсля якоi Єлизавета Петрпша заговорила з неприхованим сарказмом: – Мiж iншим, графе, нещодавно Бестужев розповiв менi цiкаву iсторiю. Мовляв, вiрнi люди донесли йому, нiбито ви, графе, якось нещодавно почули iм'я, котре здалось вам надто знайомим… Іван Богданович – чи можете ви все-таки пригадати бодай щось про цю людину? Чи, може, встигли вже щось згадати?.. – Нi, Ваша Величносте! Знаете, я й сам дивуюсь: ну, найменшоi гадки не маю, де я бачив або де чув про того Богдановича… – Зате вiн пригадав! – Хто? – Вiн сам – цей Іван Богданович. Виявилось, вiн був, що називаеться, дрiбною сошкою в однiй з колегiй. На Богдановича можна було б не звертати уваги, але канцлер бозна-чому вирiшив усе-таки таемно доправити його в один з пiдвалiв до катiв, щоби тi здiйснили допит з тортурами, звiдки це iноземному графовi вiдомо його iм'я. І знаете, який результат? – Який же, Ваша Величносте? – Сен-Жермен зiбрав у кулак всю силу волi, аби зобразити на обличчi здивування. Насправдi ще п'ять годин тому вiн вже довiдався про результати допитiв особисто вiд Бестужева-Рюмiна: канцлер не мiг вiдмовити собi в задоволеннi особисто покепкувати над «прикрою помилкою» ненависного суперника… – Перш нiж померти на дибi, цей Іван Богданович зiзнався, що таемно шпигував на користь Французькоi корони. Ви, графе, бували у Францii неодноразово, отже, пiсля зiзнання Богдановича в канцлера Бестужева руки чешуться взятись i за вашу особу… – Тодi я не розумiю, чому… – тепер Сен-Жермен вдавав розгубленiсть. – Бо враховуючи нашi попереднi стосунки та вашу чудодiйну косметику й iншi засоби, що так добре впливають на самопочуття, я наполегливо порекомендувала канцлеровi вислати вас, графе, за межi Росiйськоi iмперii. Розумiете? Порекомендувала. Особисто я. Всього лише вислати за кордон. – А не могли б Ваша Величнiсть порекомендувати канцлеру Бестужеву-Рюмiну дозволити менi хоча б час вiд часу повертатися сюди, якщо я й надалi постачатиму Вашу Величнiсть своiми чудодiйними засобами?.. Єлизавета Петрiвна кинула на графа надмiнний погляд, вiдвернулась i спитала: – Невже ви, графе, розраховуете пiдкупити мене так дешево? – Але ж дорогоцiнне здоров'я Вашоi Імператорськоi Величностi… – Мое здоров'я – це ще не здоров'я iмперii. Врештi-решт, графе, ви таки маете рацiю: хто б не був батьком майбутньоi дитини Великоi княгинi, саме це немовля колись успадкуе корону. Отже, без iмператора або принаймнi без iмператрицi Росiя не лишиться. – Зрозумiло, – мовив граф доволi прохолодно. – Менi все зрозумiло: спочатку канцлер Бестужев домiгся висилки звiдси посла Шетардi, тепер домагаеться моеi висилки. – Можете вважати i так, графе. Але дякуйте менi та Боговi, що ви вiдбулись лише висилкою за кордон, а не засланням до Сибiру – як це сталося з родиною цього вашого… як його?! О – Івана Богдановича! – Дякую, Ваша Величносте! До речi, яка в нього була сiм'я? – Я не повинна вникати у такi подробицi. Здаеться, двое синiв, один одружений, з дiтьми, iнший самотнiй… А вам що за дiло, графе? – Та Господь з ними, Ваша Величносте! Менi б зi своiми справами розiбратися… – Сен-Жермен зiтхнув iз показною сумовитiстю. – Отже, я Вашiй Величностi бiльш не потрiбен? – Не потрiбнi, графе. – А може, колись… – Нi. – Але ж я так хотiв дочекатися завершення будiвництва нового Зимового палацу для Вашоi Величностi! Так хотiв подивитись на завершену роботу вашого Растреллi – адже вiн обiцяв справжне… – Це абсолютно виключено, графе. – Ну що ж, – Сен-Жермен вдягнув на обличчя маску образи. – В такому разi не насмiлююсь i надалi затримуватись тут. На все добре, Ваша Величносте! Вiн церемонно вклонився. – Прощавайте, графе, – не вiдповiвши на поклон, iмператриця розвернулась та пiшла бiчною алеею геть. Сен-Жермен не пiшов – майже побiг до карети. Всю дорогу до столицi провiв, всмiхаючись так весело, нiби нiчого й не сталося. Нiби всесильний канцлер могутньоi iмперii зовсiм не гнiвався на нього. Нiби вiн не уникнув ув'язнення лише завдяки втручанню самоi iмператрицi. Нiби й на мить не втрачав прихильностi Їi Імператорськоi Величностi… Вдома i справдi знайшов офiцiйного листа за особистим пiдписом канцлера Бестужева-Рюмiна про висилку з Росii та довiчну заборону вертатися сюди, а також обiцяну подорожню до кордону. Уважно перечитавши папери, Сен-Жермен велiв служникам негайно збиратися в путь, але вiд обiду не вiдмовився. За обiдом же з'iв звичайну порцiю вiвсянки з бiлим м'ясом курчати й випив трохи бiльше червоного вина, нiж зазвичай, – уперше за багато рокiв зi справжньою насолодою. Весна 1762 року вiд Р. X ., Санкт-Петербург Як i обiцяв Растреллi, Зимовий палац був блискуче-розкiшним: всюди золото, блакить, рiзноколiрний мармур, вiтiюватi вiзерунки, мозаiка, iнкрустацii, пишнi, але якiсь бляклi настiннi розписи, статуi та бюсти, Амури та Психеi, Венери i Тритони, надраена до блиску ажурна бронза, пухнастi килими… Втiм, Сен-Жермен був поцiновувачем бiльш солiдного та виважено-стриманого стилю, який нинi остаточно вiдходив у небуття. Тож краса i велич нового царського палацу, котрий iмператриця Єлизавета Петрiвна замовляла на свiй смак, але яким вже нiколи не милуватиметься (з причини переходу ii душi до вищих небесних сфер, де е значно прекраснiшi вiд земних хороми Царя Небесного), лишили графа байдужим. Такими самими байдужими були й суворого вигляду набундюченi лакеi, котрi зверхньо, з неприхованим презирством оглядали його притрушений пилом скромний дорожиш каптан. Але поглянувши також на чоловiка, що крокував попереду Сен-Жермена, розумiли: це всього лише вiдвiдувач царицi – то що з нього взяти?! – Чи нам довго ще плутати коридорами, месье Панiн? – спитав нарештi граф, коли «оглядини» йому остаточно набридли. – Зараз, уже майже прийшли, – тихо мовив супроводжувач. Вони звернули у наступний коридор, пройшли його наскрiзь. – ii Царська Величнiсть чекае на вас. І говорiть, будь ласка, тихiше. Зробивши це трохи дивне попередження, майбутнiй автор Декларацii про озброений нейтралiтет, а в коротку епоху iмператора Петра III – просто месье Панiн – прочинив перед гостем дверi, запускаючи його до невеличкоi, погано освiтленоi кiмнати. Втiм, попри слабке освiтлення, Сен-Жермен вiдразу оцiнив ситуацiю: Їi Царська Величнiсть Катерина Олексiiвна знов опинилась у «дуже цiкавому», а вiдтак безвихiдному для неi становищi. Вагiтнiсть була дуже помiтною, хоча за вiсiм рокiв, протягом яких вони не бачились, цариця до всього ще й значно погладшала. Втiм, чогось на кшталт вагiтностi слiд було чекати… Тим паче, граф i справдi розраховував побачити щось подiбне. – Ваша Величносте, – тихо мовив вiн, згинаючись у поклонi. – А-а-а, графе… – Катерина, яка зацьковано забилась у найтемнiший куточок кiмнати, озирнулась на гостя й автоматично простягнувши руку для поцiлунку, недбало кинула: – Як завжди, анiтрохи не постарiшали та виглядаете рокiв на сорок… ну, можливо, трохи бiльше – але це жахливе освiтлення… А може, просто притомились у дорозi? Я би запросила вас сiсти, але тут, як бачите, немае нi крiсел, нi стiльцiв, анi лав. Отак-от живе росiйська цариця! – Нiчого, постоiмо, – бадьоро мовив Сен-Жермен та поспiшив зробити спiвбесiдницi комплiмент: – Зате Ваша Величнiсть з примхливоi дiвчини перетворились на по-справжньому прекрасну зрiлу жiнку. А враховуючи те, що я пам'ятаю Вашу Величнiсть iще зовсiм юним дiвчиськом… – Ви натякаете на першу нашу зустрiч? Це саме тодi, коли я втратила цноту з нашим конюхом? – Катерина мимоволi опустила очi й подивилась на округле свое черевце. – Так-так, графе, я теж пам'ятаю першу симпатiю мого серця – Рябого Ганса… Як тодi розлютилась моя бiдолашна матуся, ii високiсть принцеса Йоганна-Єлизавета!.. – Ваша Величнiсть настiльки безсоромно-вiдвертi зi мною, наскiльки це можуть дозволити собi лише дуже сильнi особистостi, – мовив Сен-Жермен i знову вклонився. – А-а-а, навiщо вдавати iз себе сором'язливу скромницю!.. – махнула рукою Катерина. – Ви й без того знаете про мене все, що тiльки може знати людина… i навiть трохи бiльше. Інодi менi навiть здаеться, що за чутками про вiчно молодого Сен-Жермена ретельно приховуеться справжня чортiвня… хоча великi просвiтителi й заперечують таку можливiсть, як iснування Вiчного Жида, котрий лишатиметься живим i молодим до самого Страшного суду. – Про мене чого тiльки не плiткують! – всмiхнувся граф iз загадковим виглядом. – Про мене теж плiткують, хоча я, як бачите… Катерина знов кинула побiжний погляд на свое роздуте черево та повернулась до попередньоi думки: – Слухайте, графе, якщо ви той самий Вiчний Жид, то скажiть, будь ласка: коли ви уперше зустрiлися iз Сином Божим? – Коли нашому Спасителю виповнилося тридцять три роки. – Але ж якщо ви – Вiчний Жид, або проклятий самим Богом апостол-зрадник Юда Іскарiот, то мусили знати Христа ранiше! – Що поробиш, Ваша Величносте, людський поголос не завжди точний, – Сен-Жермен лиш руками розвiв. – Утiм, з багатьма iншими видатними людьми я також зустрiчався уперше, коли iм виповнялося саме тридцять три, – а то були переламнi моменти iхньоi долi. – Тобто?.. – Наприклад, з Їi Імператорською Величнiстю Єлизаветою Петрiвною. – Справдi?! З тiткою мого чоловiка, котра фактично запросила його на царювання до Росii?! – Так, з нею, – Сен-Жермен вiдзначив про себе, що цариця назвала iмператора Петра не на iм'я, а лише «своiм чоловiком», та продовжив: – Або взяти iнший приклад – польного маршала Григора Орлi… – Цього iнтригана й затятого ворога нашоi iмперii?! Знов-таки вiдзначивши про себе, як владно прозвучали слова про «нашу iмперiю», граф поквапився уточнити: – Польний маршал Григор Орлi – це мертвий ворог, котрий бiльше не загрожуе нi Вашiй Величностi, анi Росiйськiй iмперii. Кажу це тому, що Вашiй Величностi пiде лише на користь, якщо Ваша Величнiсть навчаться по достоiнству цiнувати не тiльки друзiв, але також i ворогiв. Тут Сен-Жермен раптом пожвавiшав i мовив: – До речi, Вашiй Величностi зараз також майже тридцять три… Скажiть на милiсть, хiба це не мiстичний прояв вищоi – Божоi волi?! – Але ж ми з вами бачимось не вперше… – Це ще, знаете, як сказати, – посмiхнувся граф. – Адже вiсiм рокiв тому всемогутнiй канцлер Бестужев-Рюмiн виставив мене з Росii, згiдно з його власноруч пiдписаним наказом, назавжди! Тобто це вiн тодi вважав, що висилае мене навiчно… Отже, я з'явився у Пiвнiчнiй Пальмирi, так би мовити, через вiсiм рокiв довiчного вигнання. Можна вважати, це сталося вперше, бо ще давньогрецькi фiлософи вчили: двiчi увiйти в одну й ту саму рiчку неможливо. Тим паче – пiсля безкiнечно довгоi вiдсутностi. – Але тепер ви знову тут, у Санкт-Петербурзi… – Оскiльки граф Бестужев-Рюмiн зараз перебувае на засланнi, милуючись краевидами свого пiдмосковного маетку, – так, я справдi маю змогу приiхати сюди… за термiновим викликом Вашоi Величностi. – Сен-Жермен ще раз шанобливо вклонився й мовив: – Пiд час останньоi нашоi зустрiчi Ваша Величнiсть… а тодi ще ваша високiсть висловили небажання дослухатись до моiх скромних, проте щирих i дружнiх порад. – Можливо, я була не права… – сором'язливо зiзналась Катерина. Зрадiвши подумки цим словам, граф тим не менш зупинив царицю владним жестом: – Тепер Ваша Величнiсть термiново викликають мене до столицi. Отже, мушу спитати, розраховуючи на таку ж вiдвертiсть, що ii Ваша Величнiсть проявили вiд самого початку нашоi короткоi поки що бесiди: що трапилось?.. Катерина хотiла щось сказати, та граф знов зупинив ii: – Тiльки, будь ласка, для початку – двi умови. – Якi саме? – швидко мовила цариця. – По-перше, нехай Ваша Величнiсть не приховують вiд мене абсолютно нiчого. По-друге, Ваша Величнiсть мусять дослухатись моiх порад i сумлiнно виконати iх, якими б дивними вони не здалися Вашiй Величностi. – Тут нема чого приховувати, – Катерина сумно зiтхнула, в той же час iз надзвичайною нiжнiстю приголубивши опукле черево. – Невже ж цього разу все настiльки серйозно? – Ви навiть не уявляете, наскiльки саме! – скрикнула Катерина у вiдчаi, та мимоволi прикрила долонями рота, зацьковано озирнулась на всi боки й мовила вже значно тихiше, майже зашепотiла: – Мiй чоловiк також мае коханку, цю ненависну мадемуазель Воронцову, з якою з'являеться скрiзь та всюди… Мене ж вiдкрито зневажае. Уявiть собi, нещодавно при всiх: при гостях та при слугах, – просто за обiднiм столом обiзвав мене дурепою! Згадуючи цей прикрий епiзод, Катерина мимоволi схлипнула й повторила: – Мене, свою власну дружину й царицю, – i так вiдверто!.. При всiх!.. – Нехай Ваша Величнiсть заспокояться… – Та як тут лишатимешся спокiйною, коли тебе ось-ось або у монахинi пострижуть, або прирiжуть потихеньку вночi?! – Катерина знов зацьковано озирнулась i додала: – Знаете, графе, я навiть по ночах тепер погано сплю, так боюся пiдiсланих убивць… – Ну, це облиште: адже не Ваша Величнiсть мусять боятися когось або чогось – навпаки, усi вороги Вашоi Величностi мусять боятись одного невдоволеного погляду своеi царицi! – Та що ви таке кажете, графе?! – злякалась Катерина. Сен-Жермен владно перервав ii: – Здаеться, Ваша Величнiсть обiцяли уважно вислухати мене… – Так-так, графе, я слухаю, слухаю!.. – І щодо монастиря можна не боятися: вагiтних туди не беруть. – Але ж я не буду вагiтною вiчно… – Коли Вашiй Величностi час народжувати? – Десь за мiсяць. – Цього цiлком вистачить. – Але для чого?! – Нехай Ваша Величнiсть дослухають мене до кiнця. – Так-так, графе… – Отже, хто на цей раз батько дитини Вашоi Величностi? Сподiваюсь, тiльки не Його Імператорська Величнiсть… То що, знов якийсь дипломат?[37 - Натяк на польського дипломата Станiслава-Августа Понятовського, згодом – польського короля Станiслава-Августа (див. Хронологiчну таблицю).] – Нi, цього разу гвардiйський офiцер Григорiй Орлов. – О-о-о, знов офiцер, як i месье Салтиков, без якого Ваша Величнiсть все ж таки змогли не тiльки прожити, але й кохати пiсля нього iнших мужчин!.. – Ваша правда, графе, – Катерина потупилась, але одразу ж здригнулася вiд слiв Сен-Жермена: – Але ж то е добре, дуже добре! – Чому, графе?.. – Нехай Ваша Величнiсть пригадають, що тiтка вiнценосного вашого чоловiка, покiйна Єлизавета Петрiвна, в'iхала на трон саме на плечах гвардii.[38 - Натяк на переворот 25.11.1741 р.: о 2-й годинi ночi супроводжувана вiдданими людьми Єлизавета Петрiвна увiйшла до казарми гренадерськоi роти Преображенського полку й, нагадавши, що вона – дочка Петра Великого, повела воякiв за собою, втiм заборонивши застосовувати зброю. Гренадери швидко й без будь-яких жертв заарештували Брауншвейзьку фамiлiю у повному складi (див. Хронологiчну таблицю).] – Та що ви таке кажете, графе?! – жахнулась бiдолашна цариця. – То невже Ваша Величнiсть хочуть замiсть трону якнайшвидше опинитись за височезними й товстелезними монастирськими мурами? А може, Вашiй Величностi буде краще спати вiчним сном у могилi з перерiзаною горлянкою?.. – Нi-нi, що ви!.. – То Ваша Величнiсть згоднi слухати далi? – Гаразд, я слухаю. – Чи вiдома Вашiй Величностi приказка: «Чого хоче жiнка, того хоче Бог»? – Так, вiдома… – То хiба ж Ваша Величнiсть не жiнка? Цариця подумала трохи, потiм мовила: – Ви натякаете на те, що я дiю не вiд себе… тобто не зовсiм по своiй волi?.. Що моi прагнення – це вияв волi Божоi? Замiсть вiдповiдi Сен-Жермен мовчки кивнув. – Ви спокушаете мене, графе, – коротко кинула Катерина, вiдвернулась та пробурмотiла: – Геть звiдси, сатано! – Господи, i до чого жiнка, вихована у традицiях просвiтителiв, може дiйти у станi вiдчаю! – граф заговорив якомога серйознiше та переконливiше: – Ваша Величнiсть помилились, я далеко не сатана. – Юда-зрадник, Вiчний Жид, сатана – все едино… – Зараз я просто граф Сен-Жермен, щирий друг Вашоi Величностi. Тож i запитую як щирий друг: чого хочуть Ваша Величнiсть? – Вiд самого початку перебування в Росii, ще коли я вперше зустрiчалася з Їi Імператорською Величнiстю Єлизаветою Петрiвною, – ще вiдтодi я захотiла одного-единого: сподобатись усiм! Хотiла сподобатися своему майбутньому чоловiковi, його тiтцi-iмператрицi i всьому росiйському народовi – от чого я хотiла… – А зараз? – А що зараз!.. – все ще не повертаючи голови до графа, Катерина вкотре вже зiтхнула. – Я швидко збагнула, що Єлизавету Петрiвну цiкавлю не я сама по собi, а лише моя дiтородна спроможнiсть… перепрошую за подiбну вiдвертiсть, графе. – Нiчого, нiчого, Ваша Величносте… – Чим плодючiшим е мое лоно, тим краще, – приблизно так розмiрковувала покiйна iмператриця. І коли я нарештi народила хлопчика, цесаревича та майбутнього спадкоемця росiйськоi корони Павла Петровича, вона втратила до мене будь-який iнтерес. А щоб визнати малюка спадкоемцем, навiть заплющила очi на ту саму пiкантну обставину… Ну, ви пам'ятаете, графе… – Ще б пак! Месье Салтиков кричав про свое батькiвство так настирливо, що його швиденько витурили з Росii. – Так. Отже, для Єлизавети Петрiвни важливим було лише народження у великокняжiй родинi хлопчика – i все. Що ж до мого чоловiка, то Петровi Федоровичу було, е й буде абсолютно байдуже, злягаюсь я з iншими чоловiками чи не злягаюсь, а також – з ким саме злягаюся. Його цiкавили самi лише дурнуватi витiвки, казарменна дисциплiна та свiтлий образ iмператора Фрiдрiха Великого. Ну, i останнiм часом – звiсно, принади мадемуазель Воронцовоi… – Ну, а росiйський народ? – Для Росii я – чужинська принцеса-нiмкеня. Нею була, нею лишаюсь i досi. А нiмцiв тут, в Росii, я так розумiю, не надто вже шанують. Та подивiться хоч би на тутешнiх лакеiв: вони ж усi вiдкрито зневажають мене, свою царицю!.. – Лакеi, Ваша Величносте, прислуговуються вашому вiнценосному чоловiковi, Його Імператорськiй Величностi Петровi Третьому. І загалом, лакей – це майже завжди хамське бидло: такими iх робить лакейська служба, яка вимагае придушення власних почуттiв, а згодом – поступового перетворення чоловiка на живу машину. Все майже як у Декарта… Тож запевняю: тiльки-но Ваша Величнiсть зiйдуть на трон, як лакеi плазуватимуть перед Вашою Величнiстю, вилизуючи iй п'яти. – Отже… – Отже, не слiд брати до уваги цих «живих машин». – Кого ж тодi брати до уваги? – Гвардiю, Ваша Величносте! – Гвардiю?.. – Наскiльки я розумiю, Ваша Величнiсть мають коханця… – А-а-а, славний мiй воiн Григорiй Орлов!.. Так, вiн справжнiй мужик, i його брати теж. – То в нього е брати? – Так, i всi – такi самi гвардiйцi, як вiн. Такi ж, без перебiльшення, орли, як i мiй Григорiй. – Якби тiльки Ваша Величнiсть знали покiйного польного маршала Григора Орлi, вони би переконались, що подiбне прiзвище i справдi надае його носiевi особливих чеснот. – Покiйний месье Орлi – ворог… – Знов повторюю: Вашiй Величностi варто навчитися цiнувати по достоiнству не тiльки друзiв, але й ворогiв теж. – Чому? – Бо раптом сьогоднiшнiй ворог завтра перетвориться на друга!.. Єдиний приклад: Францiя та Росiя ворогували давно, але зараз воюють разом проти Пруссii. – Ваша правда, графе, – погодилась Катерина й додала: – Що ж, спробую бути слухняною вашою ученицею. А щодо якостей, котрих надае людинi ii iм'я, то в мене е iнший прихильник – малоросiйський гетьман Кирило Розумовський, рiдний брат морганатичного чоловiка покiйноi iмператрицi Єлизавети Петрiвни. Я досi як слiд не вивчила росiйську мову, та менi якось пояснювали, що прiзвище його походить вiд слова «розум»… – Справдi, наскiльки менi пояснював месье Вольтер… – О-о-о, невже ви знайомi особисто?! – Так – причому багато рокiв. – Як неймовiрно вам поталанило, графе! – Так… Отже, месье Вольтер прискiпливо вивчав козацьку нацiю, зокрема козацькi родоводи. Тож вiн пiдтвердив, що рiд братiв Розумовських справдi походить вiд козака на прiзвисько Розум. – Та що ви кажете!.. – Отже, Розумовськi теж за вас? Це добре. А хто ще? Все ж таки у вас мають бути й iншi симпатики… – Є, але небагато. – І все-таки, Ваша Величносте… – Навiщо це вам? – Бо момент дуже пiдходящий. Адже наскiльки менi вiдомо, вiнценосний чоловiк Вашоi Величностi, iмператор Петро Третiй, нерозважливо повернув iз заслання так званих «нiмцiв», якi давно набридли всiй Росii: герцога Бiрона, графа Лестока, графа Мiнiха… Що ж до армii, то вона стогне вiд жорстокого свавiлля, з яким iмператор насаджуе прусськi порядки. Отже, Росiя та особливо армiя будуть за того, хто ризикне виступити проти iмператора Петра Третього. Тому давайте подумаемо, кого ще можна включити до партii пiдтримки Вашоi Величностi. – Наприклад, месье Панiн – той самий, котрий проводжав вас сюди. Або княгиня Дашкова. – Ну от, Ваша Величносте: якщо добре подумати, можна й наскрести пiвдюжини друзiв! – Пiвдюжини – це так мало… – Вистачить i пiвдюжини друзiв i двох-трьох мiсяцiв, щоби звести Вашу Величнiсть на трон. – Графе, графе! Ви весь час зводите все до заволодiння троном… – Так. Ну i що? – Але ж це черговий переворот, яких у бiдолашнiй Росii в цьому буремному столiттi й без того вистачае… – Ну, то буде ще один переворот! Можливо, останнiй, який нарештi завершить смугу смутних часiв. – Але ж… – Переворотом бiльше, переворотом менше… Що саме непокоiть Вашу Величнiсть? – Мого чоловiка необов'язково вбивати – правда ж, графе? – Звiсно, так! Навiщо Вашiй Величностi, котрiй вiд природи притаманне м'яке жiноче милосердя, копiювати цього недостойника – iмператора?! Гадаю, домашнього арешту й висилки зi столицi пiд нагляд надiйних людей вистачить цiлком i повнiстю: наш поки що вiнценосний Петро Третiй – особа надто нерiшуча. – Отже… – Отже, якщо Ваша Царська Величнiсть оберуть росiйський трон замiсть вiддаленого монастиря або сироi одинокоi могили, то Росiя i весь свiт невдовзi побачать, якими благодiяннями може осипати свою державу Катерина Друга – справжня монархиня, iмператриця Божою милiстю, вихована на гуманних iдеях просвiтникiв. У кiмнатi запанувала тиша, доки Сен-Жермен не спитав нарештi: – Чом Ваша Величнiсть мовчать? – Менi нелегко наважитись на таке – адже то буде зрада моiх щиросердих прагнень! – Чом Ваша Величнiсть кажуть про зраду? – Бо iмператор – це не коханець. Це все ж таки мiй чоловiк перед людьми та Богом… – Котрий спить i бачить, як позбутися Вашоi Величностi! – Ваша правда, графе… – Катерина стомлено прикрила очi. – Хоча… це його право! Як iмператора та чоловiка. – Невже Ваша Величнiсть здадуться без бою?! Невже продадуть свое життя та життя майбутньоi дитини без найменшого опору?.. – Хто захистить чужоземну царицю-нiмкеню? Кому вона потрiбна тут, в iншiй краiнi – у цiй незбагненнiй Росii? – Насамперед, самiй Росii. А захистить Вашу Величнiсть гвардiя. – Нехай гвардiйцi стогнуть вiд нових, прусських порядкiв, але ж вони пiд присягою. Вони – люди пiдневiльнi. Тож не забувайте, графе, що я не можу просто так пiти у казарми й крикнути гвардiйцям: «Солдати, з вами дочка Петра Великого – уперед, за мною!..» Так, росiйськi солдати могли порушити присягу, принесену нiмкенi Аннi Леопольдiвнi, заради дочки Петра Великого, а от навпаки… – Ваша Величнiсть хочуть сказати, що солдати навряд чи порушать присягу, принесену онуку Петра Великого, заради царицi-нiмкенi? – Саме так, графе. – Справдi, Вашiй Величностi не слiд самiй пiднiмати гвардiю. Але замiсть Вашоi Величностi гвардiю пiднiмуть брати Орлови, насамперед ваш коханець Григорiй, батько дитини, яку Ваша Величнiсть носять зараз пiд серцем. Заради вас, своеi високородноi коханки, та майбутнього життя вашоi дитини. – Яким чином Орлови пiднiмуть гвардiю? – В усi вiки люди продавались i купувались за золото. А солдати – люди бiднi. Навiть гвардiйцi. Даси iм рубль на горiлку – i те добре! – Ваша правда, графе: брати Орлови справжнi солдати – тобто вони дiйсно бiднi. Отже, й солдатiв пiдкупити не зможуть. – Чи мае котрийсь iз них можливiсть дiстатися полковоi каси?.. – Але ж це казнокрадство! – Чому?! – Бо грошi полку призначенi для його утримання. Для державноi справи, графе! – Якщо грошi з полковоi каси допоможуть вашому сходженню на трон, це буде найлiпша, найголовнiша державна справа, якiй вони служитимуть. До того ж, пiсля перемоги у Вашоi Величностi буде можливiсть повернути позиченi з каси грошi назад – за рахунок державноi казни. – Хм-м-м… Ну, припустимо. Але полковоi каси все одно буде замало: грошей потрiбно набагато, набагато бiльше! – Нiчого, на перший час вистачить i цього. До того ж, на вiдмiну вiд братiв Орлових, княгиня Дашкова та брати Розумовськi, мабуть, люди небiднi… Ну, а далi я пiдкину трiшечки свого золота. – Ви, графе?! – Я, Ваша Величносте. Не забувайте, що… – Так, хто ж iще може мати незлiченну кiлькiсть золота, як не Вiчний Жид!.. – Нi, не те. Я маю на увазi поголосок, нiбито я варю золото з мiдi. – Скiльки часу пiде на це чаклунство? – Небагато: саме стiльки, щоби з'iздити до мого тiрольського маетку Сен-Жермен i знов повернутися сюди. – З каретою, навантаженою золотом? – Яке я iз величезним задоволенням витрачу на справу Вашоi Величностi. Катерина довго й мовчки вдивлялась у сiрi з легкою прозеленню очi Сен-Жермена, перш нiж спитати: – Знаете, графе, що протягом всього часу нашого знайомства бентежить мене найбiльше? – Що саме, Ваша Величносте? – Навiщо вам менi допомагати? Навiщо ви взялися висватати бiдну юну принцесу з карликового князiвства за спадкоемця величезноi iмперii? Чому весь час надаете менi слушнi поради? І нарештi, чому за першим моiм вiдчайдушним викликом примчали сюди, у далекий Санкт-Петербург, в'iжджати куди вам категорично заборонено? – Ваша Величнiсть дуже розумнi, – нарештi мовив Сен-Жермен пiсля тривалого мовчання. – Облиште комплiменти, графе… – Нi, справдi. – Я вже не маленька дiвчинка. І добре засвоiла, що задурно у цьому свiтi нiхто нiкому й нiчого не дае. – От саме розум, а ще кмiтливiсть та щирiсть Вашоi Величностi й пiдкорили мене пiд час нашоi першоi зустрiчi. – Розум?! Облиште, графе: за будь-якими моральними канонами, на той час я поводилась дуже нерозважливо, а отже, нерозумно. – Головне, Ваша Величносте, не поводитись розумно завжди й усюди – тобто, за вашим визначенням, згiдно з так званими моральними канонами. Головне – вмiти якнайшвидше знайти вiрний та ефективний вихiд iз ситуацii, що здаеться безвихiдною: ось головна ознака розумноi людини! Ваша ж Величнiсть у тiй складнiй ситуацii не розгубились, i хоча проти Вашоi Величностi були матiр, служницi та всi обставини, адекватна i, можливо, едино вiрна вiдповiдь була швидко знайдена. Так на моiх очах Ваша Величнiсть впевнено виграли цiлковито програшну суперечку… Я вже не кажу про те, з якою iстинно царською щедрiстю Ваша Величнiсть подарували свою дiвочiсть якомусь рябому конюховi, здавалось би, недостойному найменшоi уваги шляхетноi принцеси. – Отже… – Отже я вирiшив, що маленька Фiхе, ця нiкому невiдома бiдна принцеса Софiя-Фрiдерiка-Августа Анхальт-Цербстська, неодмiнно мае стати повелителькою саме Росiйськоi iмперii: адже така дiвчина здатна обдарувати росiйську землю плодами просвiтництва з такою самою щедрiстю, з якою колись обдарувала своею дiвочою цнотою простого конюха, – а це був дуже щедрий дарунок!.. Бо без просвiти росiйська земля назавжди лишиться зануреною в темряву невiгластва й рабства. Це свята мiсiя Вашоi Величностi, Божа воля, яку належить виконати. – І якщо мiй чоловiк заважатиме моiй святiй мiсii… – Тодi Ваша Величнiсть мають наважитись на бунт проти чоловiка, нехай це навiть сам iмператор! Бо я не можу повiрити, що материнське серце Вашоi Величностi лишиться байдужим не тiльки до майбутньоi долi ваших дiтей, Великого князя Павла Петровича та ще ненародженого немовляти, якого Ваша Величнiсть зараз виношують. Я вiрю, що материнське серце Вашоi Величностi небайдуже також до страждань гiгантськоi iмперii, яку тiльки Ваша Величнiсть i можуть виховати в гуманному дусi вiку Просвiтництва. – Так, графе, це достойна мета, заради якоi варто боротися… навiть з моiм чоловiком-iмператором! – погодилась нарештi Катерина. – А потiм Ваша Величнiсть, можливо, будуть мати ласку зробити дуже корисну справу для однiеi з земель, що входить до складу iмперii, ввiреноi турботам Вашоi Величностi. – Яка це земля, графе? – А от про це я поговорю з Вашою Величнiстю згодом: адже для початку потрiбно зробити головне – зайняти стiл Росiйськоi iмперii. – Так, ваша правда… Цариця вийшла зi свого закутка у центр кiмнати й мовила, гордовито задерши пiдборiддя: – Месье граф Сен-Жермен, ви мене нарештi переконали у необхiдностi дiяти, причому дiяти з максимальною рiшучiстю. Ви справжнiй друг i корисний порадник, тож я готова дослухатись до ваших порад, прийняти запропонованi вами плани дiй та допомогу. Доручаю вам провести переговори з моiми симпатиками, котрих я завчасно повiдомлю про нашi намiри. На сьогоднi все, наша аудiенцiя завершена. Граф шанобливо поцiлував руку царицi та вийшов геть. * * * Вiдомо, що наступного дня Сен-Жермен у супроводi скромного месье Панiна вiдвiдав братiв Орлових, а ще через день мав зустрiчi з Кирилом Розумовським та княгинею Дашковою. З усiма граф бесiдував не надто довго – не бiльше години. Пiсля цього покинув Санкт-Петербург, велiвши кучеру щодуху гнати коней до кордону iмперii. Через мiсяць Їi Царська Величнiсть успiшно народила хлопчика, якому згодом був наданий титул графа Бобринського. А ще за пару мiсяцiв, 28 червня 1762 року вiд Рiздва Христового, онук Петра Великого – iмператор Петро Третiй – був скинутий з престолу, на який керованi братами Орловими гвардiйцi звели iмператрицю Катерину Другу. Граф Сен-Жермен весь час тримався у тiнi, проте дiево допомагав черговому перевороту грiшми… Старший син Катерини Другоi – майбутнiй iмператор Павло Перший – номiнально носив прiзвище Романова. Втiм, деякi iсторики небезпiдставно вважають, що насправдi з 1762 року в Росiйськiй iмперii царювала Голштин-Готторпська династiя. Адже зi смертю Петра Третього, котрий загинув у Ропшi за загадкових обставин, перебуваючи пiд домашнiм арештом, династiя Романових урвалася. Пiслямова Лютий 1798 року вiд Р. X ., Дармштадт – Ну що, юний мiй друже? Чи добре спалось тобi цiеi ночi? Пауль миттю скочив зi стiльця, протираючи заспанi очi. Великий Магiстр стояв бiля одного з вiкон i дивився на вулицю, де поступово набирав сили запiзнiлий сiрий свiтанок. – То як спалося? – iронiчним тоном повторив принц та повернувся до Пауля. Був вiн свiжовмитий, пiдтягнутий, веселий. І головне, на обличчi графа не помiчалося жодних ознак втоми – немовби вiн тихо-мирно проспав усю нiч у своему крiслi. Але ж все-таки, мабуть, не спав! На вiдмiну вiд Пауля… – Ваша милосте!.. – Юний мiй друже, можеш не вибачатися за свiй вчинок. Врештi-решт, якось пiд час довгоi молитви Ісус Христос просив двох присутнiх при тому апостолiв не спати. Просив сам Христос – але тi все одно не витримали й поснули… Я не бiльший вiд Сина Божого. Отож не дивно, що мiй юний учень теж не витримав випробування безсонням. – Все одно, ваша милосте: вибачте! – З радiстю вибачаю, юний мiй друже, з радiстю вибачаю. Тим паче, менi вже недовго лишилось перебувати на грiшнiй землi, а забирати з собою до Царства Небесного ненависть чи хоч би образу на когось – величезний ризик! Бо небажання вибачити грiх своему ближньому – то е прояв гординi. Великий Магiстр замовк, i Пауль одразу скористався цим, спитавши обережно: – Ваша милосте… – Що, юний мiй друже? – Ваша милiсть сказали, що… Язик не повертався продовжити фразу. – Ну-ну, я слухаю, слухаю!.. – Ваша милiсть сказали, що вам уже недовго лишилось перебувати на цiй землi? – Так, мiй друже: полишивши нiчний морок, сьогоднi я перебував у вищих сферах. І почув могутнiй голос, котрий мовив: «Чоловiче, на тебе вже чекають, щоб судити справи твоi судом вищим, праведним i визначити подальшу долю душi твоеi!» Колись мiй покiйний вчитель теж почув голос, подiбний до чутого мною. І сталось це рiвно за тиждень до його смертi… – Великий Магiстр м'яко всмiхнувся Паулю: – Отже, навряд чи й менi вiдмiряно бiльше часу. – Але ж, Ваша милосте!.. – Ти хочеш сказати, що я виглядаю надто бадьоро? – Так, Ваша милосте… – Це нiчого не означае. Мiй час настав – треба готуватись у далеку путь. Готуватись ретельно, бо пiти туди слiдом за мною не зможе нiхто. – Але ж, Ваша милосте!.. – Врештi-решт, я зробив коло довкола Числа Унiверсуму[39 - Сен-Жермен туманно натякае, що насправдi йому виповнилося 108 рокiв: адже Число Унiверсуму – це 108=1x2x2x3x3x3.] – отже, менi справдi час… – Не розумiю, Ваша милосте! – І не треба розумiти, мiй друже. Втiм, так бувае: iнодi вчитель вимагае вiд учнiв не розумiння, а простого виконання. Вчись, мiй юний друже, i звикай. Бо надалi тебе вчитимуть iншi. Пауль тiльки зiтхнув. – Тобi щось незрозумiло? Чи, можливо, ти з чимось не згоден? – І те й iнше, – тихо пробурмотiв Пауль. – І про що ж ти хотiв би дiзнатись? – Про все-все! – «Все-все» просто неможливо охопити жалюгiдним людським розумом. – Так, звiсно… Але ж ми багато про що говорили вночi. – Нiч скiнчилась, мiй юний друже. Попереду перший день з останнiх, вiдпущених менi, – тож у мене не надто багато часу… А тому краще забудь нашу бесiду. Забудь вiд початку й до кiнця. – Забути?! Але чому?! – Бо це – лише химера. – Не можу, Ваша милосте. – Отакоi! Чому це раптом не можеш? – Бо саме цiеi ночi Ваша милiсть уперше назвали мене не хробачком, а своiм юним другом… Така велика честь для мене!.. – Один-единий слiд химери у денних реалiях. – Я не забуду про виказану менi честь… – Гаразд, припустимо. Але решта… – Так – про решту! Чи Ваша милiсть помстилися своiм ворогам? Коли та в який спосiб? І що з ними сталося? – Так-так, бачу, твоя допитливiсть не зменшилась анiтрохи… Дивись, мiй юний друже, як би ця якiсть колись не стала тобi на завадi! – І все-таки, Ваша милосте?.. Великий Магiстр пройшовся по кiмнатi, всiвся у крiсло й мовив: – Ну гаразд. Тому ворогу… «малому» ворогу, котрий вбив мою кохану та позбавив мене останньоi надii на спокiйне родинне життя, я помстився: його закатували на смерть, а його родину вiдправили у вигнання. Правителю краiни, що завоювала мою батькiвщину, я теж помстився: усi його нащадки померли, нiкчемний рiд урвався. Але моя краiна, мiй народ, з лона якого я вийшов, волi так i не побачили… – Чому? – Уяви, юний мiй друже: я не знаю! – Великий Магiстр знизав плечима. – Я теж, мабуть, накоiв помилок, i перебування мого народу в солодкому забуттi поневолення… Можливо, то е моя провина, менi й покарання. – Ваша милiсть надто справедливi… – почав було Пауль. – Я далеко не святий, отже, не завжди бував i справедливим. Наприклад, я не певен, що заслання сiм'i мого «малого» ворога – це надто справедливо: адже я мусив поквитатися з ним, а не з його нащадками… Крiм того, смерть нареченоi лежить на моiй совiстi такою ж мiрою, як i на совiстi мого «малого» ворога. – І що ж далi? – Правителька, що прийшла до влади пiсля винищення роду володаря, котрий загарбав мою рiдну землю, так i не побажала дати волю останнiй. Правителька вчинила несправедливо, юний мiй друже, тому зараз ii нащадок нищить все надбання власноi матерi, до якого тiльки може дотягнутись. Отже, ii недбалiсть та невмiння дотримуватись даноi обiцянки без покарання також не лишились. Але то не головне. Однiею з краiн, що так i не побажали допомогти моiй землi вибороти волю, е Францiя. Ти пам'ятаеш, що сталося з тамтешньою королiвською династiею? – Так… – Пауль здригнувся. – Отже, тепер до влади у Францii прийшов Наполеон Бонапарт, який невдовзi стисне в кулацi горлянку всiеi Європи. Насамкiнець вiн вдарить по краiнi, що загарбала мою рiдну землю. І тодi, можливо, саме Бонапарт визволить ii…[40 - Швидше за все, Наполеон Бонапарт не збирався допускати утворення незалежноi Украiнськоi держави, оскiльки бачив себе не менше, нiж iмператором усiеi Європи, об'еднаноi, ясна рiч, пiд своею владою. Але iнститут гетьманства збирався вiдновити… хоча i призначив украiнським гетьманом француза – свого генерала Мюрата!] – Ваша милiсть впевненi в тому? – Впевненiсть у словах правителiв – це все одно, що впевненiсть у незмiнностi вранiшнього вiтерця. Отак, юний мiй друже! Хоча… Великий Магiстр розстебнув верхнi гудзики сорочки, витягнув звiдти на мить вкритий масонською символiкою перстень на тонесенькому золотому ланцюжку, потiм сховав персня й мовив: – Хоча я зробив усе вiд мене залежне, щоби поставити нового правителя Францii пiд контроль нашоi ложi. Якщо ж вiн вiдмовиться звiльняти мою землю, то всi сили Небеснi повстануть проти нього, – i тодi я не позаздрю його долi… Пiсля цих слiв Великого Магiстра у кiмнатi надовго запанувала тиша. Та виявилось, що Пауль усе ще не вгамував своеi цiкавостi: – Ваша милосте… – Що, мiй друже? – Ваша милосте, а все-таки… Скажiть, з якоi землi родом Ваша милiсть? Хто Ваша милiсть насправдi? Ну, все-таки… Великий Магiстр лише розсмiявся. – Ну, чом ви нiяк не хочете сказати того? Навiщо ви двiчi розповсюджували хибнi чутки про свою смерть, коли ви й досi живi?! – Юний мiй друже! Ти ж i сам добре знаеш вiдповiдь. – Але ж… – Я – Великий Магiстр таемноi масонськоi ложi. Я – принц Ракоцi, один iз синiв Ференца Другого Ракоцi, володаря угорського та графинi Текелi. Я – граф Сен-Жермен, володар маетку в iталiйському Тiролi. Я – син голландського або португальського еврея-торговця. І насамкiнець я – Вiчний Жид, апостол-зрадник Юда Іскарiот. От хто я такий. Що ж до рiзних дат смертi… В моiй особi сумiщаються одразу декiлька персон – отже, менi конче потрiбно померти мiнiмум тричi! Двi смертi були уявними, третя стане справжньою – отак-от, друже. – Але ж сумiстити все це докупи просто неможливо… – Вiрно, друже, цiлком слушне зауваження. – А отже… – А отже, я не е нiким зi згаданих персон. – Але ж Ваша милiсть зараз тут, передi мною, у цiй кiмнатi… – Тут я – жива людина, а не моi iмена й титули! Знов помовчали, тодi Пауль зробив останню спробу: – А може… – Нi. Я не виконав свою мiсiю до кiнця, оскiльки рiдна моя земля лишилася в рабствi, з якого звiльниться невiдомо коли. Тому я, Великий Магiстр масонськоi ложi, принц Ракоцi, граф Сен-Жермен, син торговця-еврея i Вiчний Жид, хочу пiти у небуття таким i тим, яким i ким е зараз. Натомiсть мое справжне iм'я нехай помре разом зi мною. Я так бажаю, мiй юний друже! – І пiсля невеличкоi паузи граф суворо повторив ще раз: – Нехай таемниця мого iменi й походження лишиться нерозкритою. Я так бажаю… Розчарований Пауль зрозумiв: цього рiшення вже не змiнити… А Великий Магiстр, принц, граф, купецький син i апостол, сидiв у своему крiслi, дивився прямо у вiчi спантеличеному учневi… й мовчки всмiхався. Було очевидно, що вiн насолоджуеться нерозгаданою загадкою, яку лишав по собi. Лишав назавжди. 30.08.2004—27.06.2005рр., Киiв Додаток Хронологiчна таблиця до роману «Помститися iмператору» 27.12.1595 Народився Богдан (Зiновiй-Абданк) Хмельницький. 05.09.1638 Народився майбутнiй французький король Луi XIV. 20.03.1640 Народився Ян (Іван) Мазепа. 25.01.1648 Починаеться козацьке повстання пiд проводом Богдана Хмельницького. 08.01.1654 Переяславська рада: Украiна укладае договiр з Московiею. 27.07.1657 Помирае Богдан Хмельницький. 27.08.1666 Народився росiйський цар Іоанн V Олексiйович. 11.10.1672 Народився Пилип Орлик. 30.05.1672 Народився росiйський iмператор Петро І Великий. 27.03.1676 Народився Ференц II Ракоцi. 17.06.1682 У Стокгольмi, в сiм'i короля Карла XI та Ульрiки-Елеонори, принцеси Датськоi, народився майбутнiй шведський король Карл XII. 25.06.1682 Іоанн V та Петро І урочисто вiнчаються на царство Росiйське – виникае дуумвiрат. 09.01.1684 Іоанн V одружуетья з Прасковiею Федорiвною Салтиковою. 05.04.1684 У Лiфляндii в селянськiй родинi народжуеться Марта Скавронська – майбутня росiйська iмператриця Катерина І. 25.07(04.08)1687 Іван Мазепа стае гетьманом. 1690 У прилуцького сотника Раковина народжуеться син Степан Раковин – центральний герой роману.[41 - Позначенi сiрим тлом ячейки стосуються головного героя роману Степана Раковича.] 28.01.1693 У царя Іоанна Олексiйовича та Прасковii Федорiвни народилася середня дочка Анна – майбутня росiйська iмператриця Анна Іоаннiвна. 1700 Помирае Павло Герцик – полтавський полковник, вихрест з евреiв, дiд Григорiя Орлика через дочку Ганну; син Павла Герцика Григорiй (брат Ганни, дядько Григорiя Орлика – майбутнього польного маршала Григора Орлi) був козацьким полковником в Івана Мазепи та супроводжував його у вигнаннi. Павло Герцик мав також iще двох синiв – Івана та Опанаса. 1700 Починаеться Пiвнiчна вiйна (Швецiя проти Пiвнiчного союзу – Росii, Саксонii, Польщi, Данii). 1700 Пилип Орлик стае старшим канцеляристом генеральноi вiйськовоi канцелярii. 05.11.1702 У Батуринi народився Григорiй Орлик, майбутнiй дипломат i найталановитiший шпигун XVIII ст. у Європi – син Пилипа Орлика i Ганни Герцик; його хрещеними батьками були Іван Мазепа та Любов Кочубеiвна – дружина генерального писаря Василя Кочубея. 1703 У майбутнього польського короля Станiслава Лещинського народилася дочка Марiя Аделаiда, принцеса Савойська – майбутня французька королева, дружина короля Луi XV. 1703 Починаеться повстання пiд проводом Ференца II Ракоцi. 1704 Ференц II Ракоцi обираеться князем Трансiльванii. 1704 За iнiцiативою Карла XII у Варшавi збираеться сейм, що усувае короля Августа II Сильного (водночас вiн е також курфюрстом Саксонii) й замiсть нього обирае королем Польщi Станiслава І (Лещинського). Надалi Август II та Станiслав І по черзi займають польський трон залежно вiд того, хто бере гору у Пiвнiчнiй вiйнi. 1705-1706 Вiдбуваються таемнi переговори мiж Іваном Мазепою та Карлом XII. 1706 Пилип Орлик стае генеральним писарем Вiйська Запорозького. 1707 Ференц II Ракоцi стае на чолi Угорськоi держави. – I. 1707 Початок сюжету: Степан Раковин прибувае додому пiсля навчання у Киево-Могилянськiй академii на лiтнi вакансii. 27.01.1708 Народжуеться Анна Петрiвна – дочка Петра І та Катерини І, цесарiвна та майбутня герцогиня Голштинська, мати майбутнього росiйського царя Петра III. 2-4.11.1708 Вiдбуваеться рiзанина у Батуринi. ХІ.1708 Гине Гелена Капля, наречена Степана Раковина. ХІ.1708 Іван Мазепа з 4000 вiйська та 8000 запорозьких козакiв на чолi з кошовим отаманом Костем Гордiенком приеднуються до шведського вiйська Карла XII. 6.05.1709 Шведи розпочинають облогу Полтави. 27.06.1709 Степан Раковин бере участь у Полтавськiй битвi гетьманським сердюком. Лiто-осiнь 1709 Ребе Моше вивозить Степана Раковина з Украiни до Голландii. 21.09.1709 Поблизу Бендер (тогочасна Туреччина, iсторично – Трансiльванiя) помирае Іван Мазепа. 18(29).12.1709 Народилася Єлизавета Петрiвна – дочка Петра І та Катерини І, майбутня iмператриця Єлизавета І. 15.02.1710 Народжуеться праонук короля Луi XIV – Луi, герцог Анжуйський, майбутнiй король Францii Луi XV. 31.03.1710 Росiя та Швецiя пiдписують у Гаазi зобов'язання не вести военних дiй у шведських володiннях у Нiмеччинi. 05.04.1710 Пiсля смертi Івана Мазепи козацька рада в м. Бендерах обирае Пилипа Орлика гетьманом. 05.04.1710 Затверджуються «Пакти й конституцii законiв та вольностей Вiйська Запорозького», автором яких е Пилип Орлик. 1711-1712 Несподiвано помирають одразу трое Бурбонiв: французький дофiн Луi, його син герцог Бургундський та герцог Бретаньський. Завдяки цьому претендентом на трон Францii стае праонук короля Луi XIV – дворiчний Луi, герцог Анжуйський. 1711 Починаеться вимушена емiграцiя Ференца II Ракоцi. 1711 Пилип Орлик очолюе зiбрану 16-тисячну украiнську армiю (з польськими частинами Й. Потоцького та татарським вiйськом) i здiйснюе невдалу спробу звiльнити Украiну вiд росiйського панування. 1711 Козацький полковник Григорiй Герцик обираеться генеральним осавулом на емiграцii. 1711 Степан Раковин починае навчатися в ребе Моше кабали. 05.04.1712 Ущент розбитий над рiчкою Прут вiйськами Довлат-Гiрея, Петро І укладае мирний договiр, згiдно з яким Москва вiдмовлялася вiд претензiй на Украiну: «Його Царська Величнiсть свою руку вiдбирае вiд козакiв iз прадавнiми iхнiми рубежами», – але згодом договiр був кардинально переписаний… 1712 Пилип Орлик пише трактати «Вивiд прав Украiни» та «Манiфест до европейських урядiв». 1712-1714 За допомогою Росii ii союзники дiстають у Європi ряд перемог. 1713-1714 Росiя окуповуе частину територii Фiнляндii. 1713 Росiя вимагае вiд Османськоi Порти, щоби Карл XII покинув м. Бендери без союзникiв; утiм, Пилип Орлик лишився разом з королем, коли той на чолi 300 осiб прийняв бiй iз 20-тисячним вiйськом туркiв i татар, – тож 11-рiчний Григорiй Орлик iз шаблею в руках захищае дiм вiд розлючених турецьких воякiв. 5-7.08.1714 Росiйський флот розбивае шведський поблизу миса Гангут. 1714 Степан Раковин та ребе Моше переiздять до Португалii. 12.10.1715 У цесаревича Олексiя Петровича та принцеси Софii-Шарлотти Бланкенбурзькоi народжуеться син Петро – майбутнiй росiйський iмператор Петро II. 25.08.1715 Помирае король Францii Луi XIV. Королем стае його праонук – Луi XV, якому виповнилось лише 5 рокiв. Регентом при юному королi стае його двоюрiдний дiд – герцог Орлеанський. VII.1717 Росiйський десант висаджуеться на островi Готланд. VIII.1717 Францiя вiдмовляеться вiд союзу зi Швецiею, Росiя переносить бойовi дii на територiю Швецii. 30.11.1718 Пiд стiнами фортецi Фредриксен у Норвегii гине Карл XII Шведський. 07.12.1718 У м. Росток в сiм'i герцога Карла-Леопольда Меклен-бург-Шверинського та цесарiвни Катерини Іоаннiвни народилася дочка Єлизавета-Христина – майбутня правителька Росiйськоi iмперii Анна Леопольдiвна. 1719 Виконуючи доручення Пилипа Орлика, генеральний осавул Григорiй Герцик переiздить iз Стокгольма до Варшави, де люди росiйського посла заарештовують його, перевозять до Петропавлiвськоi фортецi та ув'язнюють там. 07.08.1720 Росiйський флот перемагае у Гренгамському бою. 30.08(10.09).1721 Укладанням Нiштадтського миру завершуеться Пiвнiчна вiйна. 1721 Помирае ребе Моше, Степан Раковин подорожуе на Схiд. 1723 Завершуеться перiод регентства принца Орлеанського: король Францii Луi XV досягае повнолiття. 1723 Степан Раковин пiд iменем Сен-Жермен повертаеться до Європи, засновуе масонську ложу. 28.01.1725 Помирае росiйський iмператор Петро І. 28.01.1725 Катерина Олексiiвна, удова росiйського iмператора Петра І, стае росiйською iмператрицею Катериною І. 21.05.1725 Герцог Фрiдрiх-Карл Голштин-Готторпський одружуеться з цесарiвною Анною Петрiвною. 05.09.1725 Французький король Луi XV одружуеться з Марiею Аделаiдою Савойською – дочкою польського короля Станiслава І. 1726-1743 Першим мiнiстром Францii стае абат Флерi, котрий був наставником короля Луi XV з 6-рiчного вiку i до повнолiття. 1727-1737 Королева Марiя Аделаiда народжуе французькому королю Луi XV десятеро дiтей. 06.05.1727 Помирае росiйська iмператриця Катерина І. 07.05.1727 Росiйським iмператором стае Петро II Олексiйович – онук Петра І. 1727 Колишнiй генеральний осавул Григорiй Герцик звiльняеться з Петропавлiвськоi фортецi. Надалi його залишено на поселеннi у Москвi. 10(21).02.1728 У м. Кiль (герцогство Голштин, Пiвнiчна Нiмеччина) народжуеться майбутнiй росiйський цар Петро III – принц Карл-Петер-Ульрiх, син герцога Карла-Фрiдрiха Голштин-Готторпського, племiнника Карла XIIШведського, та цесарiвни Анни, дочки росiйського iмператора Петра І та Катерини І. 04.03.1728 Помирае Анна Петрiвна, герцогиня Голштинська, мати майбутнього росiйського царя Петра III. 21.04(02.05). 1729 У родинi принца Христiана-Августа Анхальт-Цербстського та Йоганни-Єлизавети, урожденоi принцеси Голштин-Готторпськоi, народилася дочка Софiя-Фрiдерiка-Августа Анхальт-Цербстська – майбутня росiйська iмператриця Катерина II. 1730 Григорiй Орлик передае Вольтеру документи про протистояння Івана Мазепи та Петра І. 18.01.1730 Вiд вiспи помирае 15-лiтнiй росiйський iмператор Петро II. Сiчень 1730 Росiйською iмператрицею стае Анна Іоаннiвна. VI.1730 Григорiй Орлик прибувае до Стамбула, проводить переговори з послом Францii, а пiзнiше i з ханом Каплан-Гiреем – своiм товаришем дитинства, який колись порятував Орлика вiд розправи, i домовляеться про союзницькi дii в разi виступу на Москву. 01.02.1733 Помирае польський король Август II. 11.09.1733 На сеймi, що розпочався 25.08.1733 p., королем Польщi одноголосно було обрано Лещинського – короля Станiслава І. Таемними шляхами через ворожу Нiмеччину (союзника Австрii та Росii) Станiслава Лещинського супроводжував до Варшави Григорiй Орлик, який привiз 1 млн флоринiв на пiдкуп сенаторiв. 22.09.1733 Пiсля появи 20 вересня на правому березi Вiсли 20-ти-сячного росiйського вiйська Станiслав І Лещинський втiкае у Данциг (Гданськ), де розраховуе дочекатись допомоги вiд Францii та заступництва Швецii, Туреччини i Пруссii. 24.09.1733 Сейм обирае Августа, курфюрста саксонського, польським королем Августом III. 1733 За активну участь у польськiй справi Луi XV нагороджуе Григорiя Орлика дiамантом вартiстю 10 тисяч екю й титулом графа де Лазiскi, королева Марiя Аделаiда даруе свiй портрет, оздоблений самоцвiтами; а найголовнiше – король домагаеться вiд Порти звiльнення Пилипа Орлика, який мае очолити козацьке повстання. 1734 Григорiй Орлик наважуеться пробратись на Гетьманщину; з невiдомих причин комендант росiйського вiйська в Украiнi генерал Кейт не тiльки не затримуе його, а, навпаки, допомагае безперешкодно покинути Украiну. 08.04.1735 Помирае Ференц II Ракоцi. Липень 1735 Сен-Жермен зустрiчаеться з Григорiем Орликом у палацi Орлi (Францiя). Пiсля 1735 На поселеннi у Москвi помирае Григорiй Герцик – дядько Григорiя Орлика, сподвижник Івана Мазепи. 1737 Оскiльки у стосунках королеви Марii Аделаiди та французького короля Луi XV настае рiзке охолодження (королева бiльше не бажае виконувати подружнi обов'язки), Луi XV вiддаляеться вiд дружини. Розпочинаеться перiод фаворитизму – першою фавориткою Луi XV стае графиня де Мальi, потiм король захопився ii старшою сестрою, герцогинею де Вантiмiль, потiм молодшою – маркiзою де Латурнель, яку згодом зробив герцогинею де Шатору. 1738 У пiдкоренiй Украшi з'являеться самозванець Іван Миницький, що видае себе за покiйного цесаревича Олексiя Петровича. Згодом заарештованого Миницького та священика Гаврилу Могилу, котрий шанував самозванця як царя, посаджено на палi. 03(14).07.1739 Племiнниця росiйськоi iмператрицi Анни Іоаннiвни – Анна Леопольдiвна – одружуеться з принцем Антоном-Ульрiхом Брауншвейг-Беверн-Люнебурзьким. 17(28).10.1740 Помирае росiйська iмператриця Анна Іоаннiвна, росiйським iмператором проголошуеться двомiсячний Іоанн Антонович ь регентом при якому стае курляндський герцог Ернст Иоганн Бiрон (Бюрен). 09(20).11.1740 Пiсля нiчного арешту регента Бiрона правителькою Росiйськоi iмперii стае Анна Леопольдiвна з титулом Великоi Княгинi та Імператорськоi Високостi. 1741 Швецiя оголошуе вiйну Росii; на той час Григорiй Орлик – польний маршал Григор Орлi та член «Таемноi ради» короля Луi XV – переконуе короля вiдновити коалiцiю Порти, Швецii, кримського хана та Украiни проти Росii, iде в Стокгольм i докладае всiх можливих зусиль, щоб iз переходом влади в Росiйськiй iмперii до iмператрицi Єлизавети І ця вiйна тривала. 25.11.1741 Уночi за допомогою гвардii Єлизавета Петрiвна усувае Анну Леопольдiвну, правительку Росii при малолiтньому синi Іванi VI Антоновичi (1740—1741), та стае iмператрицею Єлизаветою І. 1742 Єлизавета І бере морганатичний шлюб з Олексiем Розумовським, котрий разом з братом Кирилом Розумовським, гетьманом Украiни у 1750—1764 рр., допомагав сходженню Єлизавети на трон. 24.06.1742 Помирае Пилип Орлик. 07.11.1742 Єлизавета І проголошуе ранiше запрошеного нею до Санкт-Петербурга племiнника Карла-Петера-Ульрiха Голштинського, сина Анни Петрiвни та онука росiйського iмператора Петра І, спадкоемцем росiйського трону. Грудень 1742 Сен-Жермен зустрiчаеться з Єлизаветою І, котра прохае пiдiбрати «вигiдну партiю» для Петра Федоровича. 1743 Єлизавета І укладае мирний договiр зi Швецiею, за яким Росiя отримуе Пiвденну Фiнляндiю. Лiто 1743 Сен-Жермен стае мимовiльним свiдком першого роману (у 14-рiчному вiцi) юноi Софiхен Анхальт-Цербстськоi. 1744 Принцеса Анхальт-Цербстська прибувае до Росii на «оглядини» до iмператрицi Єлизавети І. 1744-1758 Канцлером Росiйськоi iмперii стае граф Олексiй Бестужев-Рюмiн, який протягом 16 рокiв керував Росiею практично одноосiбно. 1744 Вiдвiдавши Киiв, Єлизавета І розумiе необхiднiсть вiдновлення гетьманства в Украiнi для заспокоення населення. Згодом гетьманом був обраний Кирило Розумовський. 1745 Пiсля смертi герцогинi де Шатору та перiоду затяжноi депресii французький король Луi XV захоплюеться мадам д'Етiоль, якiй невдовзi надае титул маркiзи де Помпадур. 1745 Принцеса Анхальт-Цербстська, охрещена у православ'i Катериною Олексiiвною, виходить замiж за Великого князя Петра Федоровича – майбутнього царя Петра III. 1746 Пiсля чергових пологiв помирае на засланнi колишня правителька Росiйськоi iмперii Анна Леопольдiвна. 03.12.1747 Григорiй Орлик у Версалi в присутностi короля одружуеться з Луiзою-Єленою ле Брюн де Дентевiль. На весiлля Вольтер подарував йому авторський примiрник «Історii життя Карла XII» у червонiй шкiрянiй оправi з родовим гербом Орликiв. Наречена купила чоловiковi драгунський кiнний полк, який дiстав назву «Синi шведи короля». Сюди ж увiйшла й козацька сотня, де служили два племiнники Орлика. 03.12.1747 Сен-Жермен присутнiй на весiллi Григорiя Орлика. Початок 1750-х Велика княгиня Катерина починае роман з гвардiйським офiцером Сергiем Салтиковим. 1753-1754 Сен-Жермен стежить за розвитком чергового роману Великоi княгинi Катерини. 20.09.1754 Велика княгиня Катерина народжуе вiд Сергiя Салтикова сина – майбутнього iмператора Павла І. 1754 На вимогу канцлера Олексiя Бестужева-Рюмiна, iмператриця Єлизавета І «навiчно» висилае Сен-Жермена з Росiйськоi iмперii. 23.08.1754 Народився майбутнiй французький король Луi XVI – онук короля Луi XV. Друга половина 1750-х Велика княгиня Катерина розпочинае роман з польським дипломатом Станiславом-Августом Понятовським, майбутнiм польським королем Станiславом-Августом. 02.11.1755 Народилася майбутня французька королева Марiя-Антуанетта – дочка Франца І Австрiйського та Марii-Терезii. 1756 Росiя, Францiя та Австрiя вступають у Семилiтню вiйну проти Англii та Пруссii. При цьому всi прошарки французького суспiльства незадоволенi змiною традицiйного союзника – Пруссii на нового союзника, Австрiю. 1758 Помирае королева Францii Марiя Аделаiда Савойська. 27.02.1758 Позбавлений чинiв та вiдзнак, опальний канцлер Олексiй Бестужев-Рюмiн висилаеться з Санкт-Петербурга до села Горстово (Московська губернiя), що належить йому. 1759 Прусська армiя Фрiдрiха II Великого пiд Кунерсдорфом зазнае поразки, пiсля чого Пруссiя була розгромлена; росiйськi вiйська займають Берлiн. 14.11.1759 Генерал-поручник, кавалер шведського ордена Меча й ордена Святого Луi Григорiй Орлик (Григор Орлi) помирае пiсля пораження в бою бiля мiста Мiндена над Рейном. Початок 1760-х Починаеться роман Великоi княгинi Катерини з Григорiем Орловим. 25.12.1761 (05.01.1762) Помирае Єлизавета І. Березень 1762 Скориставшись опалою Олексiя Бестужева-Рюмiна, граф Сен-Жермен повертаеться до Санкт-Петербурга й радить царицi Катеринi скинути чоловiка з престолу Росiйськоi iмперii. 11.04.1762 Цариця Катерина народжуе вiд Григорiя Орлова сина Олексiя, графа Бобринського. 28.06.1762 Скинувши з престолу Петра III, його дружина стае росiйською iмператрицею Катериною II. 1762 Імператриця Катерина II викликае iз заслання опального Олексiя Бестужева-Рюмiна, повертае йому всi чини та нагороди, а на додачу робить генерал-фельдмаршалом. 1762 Посилаючись на внутрiшню ситуацiю, Росiя виходить iз Семилiтньоi вiйни. 1763 Пiдписанням Паризького миру завершуеться Семилiтня вiйна, в результатi якоi Францiя втратила всi колонii на користь Англii. Всi прошарки французького суспiльства клянуть маркiзу де Помпадур, яка вважаеться головним «каталiзатором» укладання союзу Францii та Австрii. 1764 Катерина II лiквiдуе гетьманство на територii Украiни. 1764 Помирае маркiза де Помпадур, найулюбленiша фаворитка французького короля Луi XV. 1770 Майбутнiй французький король Луi XVI одружуеться з Марiею-Антуанеттою Австрiйською. 1772 Перший розподiл Польщi. 10.05.1774 Пiсля зараження вiспою вiд дочки якогось теслi, що сталось у квiтнi, помирае французький король Луi XV. 1774 Королем Францii стае Луi XVI. 1775 Катерина II лiквiдуе Запорозьку Сiч. 1775 Помирае Луiза-Єлена ле Брюн де Дентевiль – вдова Григорiя Орлика. 30.05.1778 Помирае Жан-Франсуа Вольтер. 1783 Катерина II затверджуе наказ про закрiпачення голоти. 1784 «Перша смерть» Сен-Жермена (Шлезвiг, Ютландiя). 14.07.1789 Штурмом Бастилii починаеться Велика французька революцiя. 18.09.1789 Французький король Луi XVI затверджуе декрет щодо знищення решткiв феодалiзму. VІ.1791 Французький король Луi XVI разом iз сiм'ею намагаеться втекти до Лотарингii, але iх затримано та пiд конвоем доправлено до Парижа. 14.09.1791 Французький король Луi XVI присягае новiй конституцii. 22.04.1792 Французький король Луi XVI оголошуе вiйну Австрii. 21.09.1792 Падiння французькоi монархii: короля Луi XVI з сiм'ею заарештовують та ув'язнюють у замку Тампль. 11-20.01.1793 У Конвентi вiдбуваеться суд над Луi XVI. 21.01.1793 Страчуеться французький король Луi XVI. 15.10.1793 Страчуеться французька королева Марiя-Антуанетта. 1793 Другий розподiл Польщi. 1795 «Друга смерть» Сен-Жермена (Кассель, Гессен). 1795 Третiй розподiл Польщi. 06(17).11.1796 Помирае iмператриця Катерина II, пiсля чого на росiйський трон сходить ii син – iмператор Павло І. – I.1798 Останнi днi Сен-Жермена (Дармштадт). notes Примечания 1 Свята простота! (Лат.) 2 Боже мiй! (Ідиш) 3 Все, що робиться, – на краще… (Ідиш) 4 Караул! (iдиш) 5 Єврейське мiстечко (iдиш). 6 Маеться на увазi рабин – мiсцевий духовний та громадський лiдер еврейськоi общини. 7 М'ясник, навчений прийомiв приготування кошерного м'яса (такого, що повнiстю вiдповiдае законам кашрута); нерiдко вважався другою пiсля рабина персоною в еврейськiй общинi. 8 Слово, що замiнюе в уснiй мовi Святе Ім'я еврейського Бога, котре заборонено вимовляти. 9 Молитовна накидка в юдеiв (iдиш). 10 Бог, Всевишнiй (давньоевр.). 11 Неевреi. 12 Буквально «перебування» (давньоевр.) – одне з iмен трансцендентного i всюдисущого Бога, що втiлюе iдею Його постiйноi дiевоi присутностi у свiтi. 13 В однинi – сфiра: одне з кабалiстичних понять, частковий прояв першопричини у духовному свiтi. 14 Згiдно з кабалiстичною традицiею, назви вищих свiтiв у порядку сходження вiд земного до небесного. 15 Повне iм'я: Іцхак Лурiя Ашкеназi (1534—1572) – один з великих кабалiстiв, що жив у XVI ст. 16 У даному контекстi, на вiдмiну вiд наведеного вище значення, «ребе» означае «духовний вчитель». Це повнiстю вiдповiдае зафiксованому в Євангелiях зверненню до Ісуса: «Раввi!» («Вчителю!») 17 Мир (давньоевр.). 18 Першопочаткова – давньоеврейська форма слова «Месiя», означае «помазаник» та вiдповiдае грецькому «Христос». 19 Ізраiльтяни. 20 Бiблiйнi фiлiстимляни, яких наука ототожнюе з фiнiкiйцями. Мiж iншим, «близькосхiдна» назва цього народу дала iм'я сучаснiй Палестинi. 21 Тобто дзигою. 22 Єврей. 23 Нееврей. 24 Буквально: «До життя!..» – тобто «[Прагнемо] життя!» 25 Ференц II Ракоцi (Ракошi) [27.03.1676, Боршi, Угорщина – 08.04.1735, Родосто (нинi Текiрдаг), Туреччина] – вiдомий полiтичний дiяч Угорщини, борець проти габсбурзького поневолення краiни. Очолював визвольне повстання у Верхнiй Угорщинi 1703—1711 рр. У 1704 р. обраний князем Трансiльванii, у 1707 р. став на чолi Угорськоi держави. У своiй боротьбi намагався знайти пiдтримку в европейських дворiв, посилаючи монархам багатi дарунки, зокрема, знамените токайське вино – по декiлька його дiжок отримали Петро І та Луi ХIV. Створив регулярнi збройнi сили Угорщини. Пiсля того, як у 1711 р. угорське дворянство за його спиною уклало мир iз Габсбургами, змушений був утекти до Росii, згодом до Францii та Туреччини. Залишив по собi «Записки про вiйну в Угорщинi з 1703 року до ii кiнця» та автобiографiчний «Життепис». Мав двох синiв. 26 Титулом графа де Лазiскi нагородив Григорiя Орлика французький король Луi XV за сприяння поверненню на польський трон свого тестя – Станiслава І Лещинського (див. Хронологiчну таблицю). 27 Rocaille(фр., буквально – мушля) – назва орнаменту з мушлiв, вiд якоi згодом утворилась назва провiдного стилю мистецтва XVIII ст. – рококо. 28 Чоловiча сорочка з вiдкритим широким комiром. 29 «Правитель» (iт.) – найвiдомiший твiр Макiавеллi. 30 Себто до Кунсткамери. 31 Духiвник Єлизавети І у дитячi роки. 32 Згiдно iз ТаНаХом, або оригiнальним текстом Старого Заповiту, пророка Йону проковтнув зовсiм не кит, а морське чудовисько Левiафан, по-давньоеврейськи – Лев'ятан. Рiзниця мiж цими тваринами стае бiльш очевидною, якщо взяти до уваги цiкаву обставину: з iнших священних еврейських текстiв випливае, що м'ясом Лев'ятана колись ласуватимуть праведники Божi – тобто, на вiдмiну вiд китового, це м'ясо е кошерним! Отже, Лев'ятан – то насправдi нiякий не кит. 33 Перемогами. 34 На честь весiлля Вольтер подарував польному маршалу Григору Орлi авторський примiрник «Історii життя Карла XII» у червонiй шкiрянiй оправi з родовим гербом Орликiв (див. Хронологiчну таблицю). 35 Син Богдана Хмельницького, один з украiнських гетьманiв. 36 Доноси. 37 Натяк на польського дипломата Станiслава-Августа Понятовського, згодом – польського короля Станiслава-Августа (див. Хронологiчну таблицю). 38 Натяк на переворот 25.11.1741 р.: о 2-й годинi ночi супроводжувана вiдданими людьми Єлизавета Петрiвна увiйшла до казарми гренадерськоi роти Преображенського полку й, нагадавши, що вона – дочка Петра Великого, повела воякiв за собою, втiм заборонивши застосовувати зброю. Гренадери швидко й без будь-яких жертв заарештували Брауншвейзьку фамiлiю у повному складi (див. Хронологiчну таблицю). 39 Сен-Жермен туманно натякае, що насправдi йому виповнилося 108 рокiв: адже Число Унiверсуму – це 108=1x2x2x3x3x3. 40 Швидше за все, Наполеон Бонапарт не збирався допускати утворення незалежноi Украiнськоi держави, оскiльки бачив себе не менше, нiж iмператором усiеi Європи, об'еднаноi, ясна рiч, пiд своею владою. Але iнститут гетьманства збирався вiдновити… хоча i призначив украiнським гетьманом француза – свого генерала Мюрата! 41 Позначенi сiрим тлом ячейки стосуються головного героя роману Степана Раковича.