Тимур Литовченко 
 
ГОП-СТОП! 
 
Оповідання 
---------------------
 
	Прибуття пасажирського поїзда "Москва-Київ" очiкували троє мiлiцiонерiв. Звiсно, почесний ескорт зустрiчає тiльки вельми поважних осiб. Це або якiсь президенти, прем'єр-мiнiстри чи всякi iншi делегати, або... Втiм, делегати навряд чи їздитимуть пасажирським поїздом. Тому зважаючи на здоровезну вiвчарку бiля нiг одного з мiлiцiонерiв, неважко було зрозумiти, що правоохоронцi готуються виконати дещо iншi обов'язки.
	
	Мiлiцiонери трошечки не розрахували, i тринадцятий вагон повiльно проплив повз них, постукуючи колесами на стиках рейок. Проте наймолодший одразу побiг заснiженою платформою, вправно стрибнув на пiднiжку, легенько турнув назад сонну провiдницю, що саме вiдчиняла дверi, i прошепотiв:
	
	- Хтось є на вихiд?
	
	- Нi-i-i... всi сплять, - перелякано клiпаючи очима, жiнка вiдступила у глиб тамбуру i тiльки коли за сержантом у дверi скочив лейтенант, наважилася запитати: - А що... що сталося?
	
	- Тихо ти! - шалено вирячивши очi, лейтенант висунувся на вулицю, махнув рукою i прослiдкував, щоб його пiдлеглий з вiвчаркою зайшов до сусiднього чотирнадцятого вагону. Тодi присунувся упритул до провiдницi, вийняв з її тремтячих пальцiв вiдмикачку на сталевому ланцюжку та просипiв: - Отримано сигнал, що у четвертому купе вашого вагона кордон перетнули два злочинця. Мiсця тринадцяте та п'ятнадцяте зайнятi?
	
	- Так... - здавалося, провiдниця досi не вiрить. - Але у Бахмачi стоянка маленька.
	
	- Потяг стоятиме, скiльки нам потрiбно, - повчально зауважив лейтенант. - Чотирнадцяте та шiстнадцяте вiльнi?
	
	- Здається, так...
	
	- Здається?!
	
	- Ну, точно вiльнi.
	
	- Тодi усе збiгається, - i лейтенант грiзним шепотом наказав: - Савченко, за мною!
	
	- Та... та як... - перелякано белькотiла провiдниця.
	
	- Що вам незрозумiло? - у напiвтемному коридорi купейного вагону не було видно виразу лейтенантового обличчя, iнакше жiнка перелякалася би ще бiльше.
	
	- Та нас же перевiряли двi митницi, росiйська i наша... i нiчого! Без претензiй!
	
	Лейтенант тiльки рукою махнув, а Савченко пояснив:
	
	- Вони не везуть нiчого забороненого: нi валюти, нi зброї, анi наркотикiв. Звичайнi злодюги, зрозумiло? Так що цитьте, бо зараз весь вагон прокинеться, операцiя зiрветься, - i шугонув за лейтенантом. Той вже стояв пiд дверима купе, проте не четвертого, а шостого. Бiля нього знаходився третiй мiлiцiонер з вiвчаркою, позаду маячив провiдник чотирнадцятого вагона.
	
	Спершу важко було зрозумiти, чому вони скупчилися саме тут, проте винний у всьому був собака. Пес лiг на пiдлогу, затулив морду переднiми лапами, немов захищався вiд неводимої небезпеки, витягнув хвоста та тихенько скавучав. Здавалося, грiзна вiвчарка прагне перетворитися на малесеньке цуценя, заповзти у кубельце та надiйно сховатися там пiд захистом матерi. Мiлiцiонери намагалися привести собаку до робочого стану, та вiн лише притискав вуха до голови та натягував повiдок. Зрештою лейтенант розчаровано скомандував:
	
	- Зварич, давай звiдси iз цiєю тварюкою! Стань пiд вiкном i пильнуй, щоб вони надвiр не вистрибнули.
	
	- А ви...
	
	- Їх двоє, нас двоє. Впораємося. Бо з цим вольтанутим Валетом до ранку прововтузимося, - i оскiльки пiдлеглий завагався, коротко рикнув: - Р-руш!
	
	Мiлiцiонер кинувся назад, i зрадiлий пес потягнув його вздовж коридора. Провiдники вже встигли зникнути. Лейтенант показав Савченку на четверте купе, прислухався, чи тихо довкола, розмiреною ходою пройшовся коридором i постукав у дверi.
	
	- Хто там? - долинув звiдти глухий голос. У повiтрi мовби промайнули i вiдразу зникли тiнi надзвичайної природи. Пугачем прокричав тепловоз, якiй проїжджав сусiдньою колiєю.
	
	- Бригадир, - збрехав лейтенант, лiниво цiдячи слова крiзь зуби. - Вiдчинiть.
	
	- А що, третi пiвнi проспiвали чи вже Київ? - поцiкавився з-за дверей другий, цього разу якийсь замогильний голос.
	
	- Нi, Бахмач, - поважно вiдповiв лейтенант, намагаючися в той же час встромити вiдмикачку у замкову шпарину.
	
	- То якого дiдька...
	
	- Вiдкрийте, будь ласка, - в голосi лейтенанта зазвучали металевi нотки.
	
	- Ну, що ж... - металево клацнув замок, i так само металево клацнули наручники, що їх приготував Савченко. Лейтенант ледь встиг вiдсмикнути руку з вiдмикачкою вiд дверей i сховати iнструмент у кишеню. У його лiвiй руцi опинився пiстолет. Савченко напруживсь, приготувавшися вскочити до купе.
	
	Там спалахнуло нiчне свiтло, блiде, як лампочка у iнфекцiйному боксi. З гучним гуркотом дверi вiд'їхали убiк, у натоплений коридор вiйнуло лиховiсним смородом душогубства. Обидва мiлiцiонера вiдважно кинулися усередину, та замiсть традицiйного: "Руки вгору!" - тiльки невиразно вереснули, мов зайчатка, що потрапили у пастку. Дверi з тим же гуркотiнням зачинилися. I якби позаду мiлiцiонерiв знаходився хтось iще, вiн неодмiнно помiтив би усерединi якiсь незграбнi чорнi предмети, що стояли на нижнiх сидiннях. Та побачити не було кому...
	
	Протягом декiлькох хвилин з-за зачинених дверей долинало сопiння та звуки боротьби, потiм якесь смоктання чи чавкання, немов там цiлувалися по-французьки вщент сп'янiлi коханцi. Жодного пострiлу. Нарештi вибухнув ситий регiт, дверi знов розчинилися, i в коридор вивалилися обидва мiлiцiонера, обсмикуючи шинелi та намагаючися привести до ладу скуйовджене волосся. Зi службового купе визирнула перелякана провiдниця. Впившися у жинку почервонiлими очима, Савченко потягнувся до неї, проте лейтенант спiймав пiдлеглого за комiр i суворо нагадав:
	
	- Не зараз, Валеро, не тут i не зараз.
	
	Обернувшися до четвертого купе, махнув рукою, зауважив: "А переноснi домiвочки - це просто модерн..." - та коротко пiвiдомив провiдницi:
	
	- Прошу вибачення, усе гаразд. Сталася помилка. Поїзд може слiдувати далi.
	
	- Авжеж може, - пiдтвердив Савченко i вищирив величезнi гострi iкла. Лейтенант наказав йому "закрити рота" та пiти на дiльницю, аби зв'язатися з начальством. Невдоволений Савченко стрибнув на платформу та почимчикував геть. Лейтенант на прощання махнув провiдницi, теж стрибнув i намагаючися не всмiхатися вiд передчуття раннього снiданку, пiшов до Зварича. Валет знов скавучав i натягував повiд, намагаючися втекти. Тепер вже вiд лейтенанта, котрий оглядав пiдлеглого, як вовк оглядає малесеньке вгодоване ягня.
	
	А тим часом у четвертому купе один iз пасажирiв спокiйно лагодив каркас переносної домовини, який було трiшки пошкоджено пiд час бiйки, а пiсля знов натягнув на нього чорну церковну парчу. Тодi потяг здригнувся, брязкнули буфери, i чергова по станцiї прогугнявила про вiдправлення поїзда "Москва-Київ".
	
	- Рушили? - спитав йог товариш, який вже давно вiдпочивав у своїй пересувнiй трунi на п'ятнадцятому мiсцi.
	
	- Поїхали, - пiдтвердив перший пасажир, вимкнув свiтло, лiг до своєї домовини i запитав, немов звертаючися до себе: - Як ти вважаєш, яке це падло мєнтам настучало?
	
	- Мабуть, Кнур, - другий пасажир всмiхнувся i пояснив: - Кнуряка - вiн завше Кнуряка. Ач, стерво, боїться, що "гастролюючi" вампiри з Брянщини Хрещатиком погуляють! I наскiльки точно усе розрахував: нас заарештують, ми не встигаємо прибути на хазу до третiх пiвнiв, тож сонячне промiння вб'є нас на мiсцi.
	
	- Ясно, конкуренцiї боїться, - пiдсумував перший. - Ну нiчого! Ми його на гоп-стоп вiзьмемо ще швидше, нiж цих лохiв-ментiв. Чи не так?
	
	Проте товариш не вiдповiв. Перетравлюючи випиту з шиї лейтенанта кров та накрившися стареньким саваном, вiн мирно сопiв у пересувнiй домовинi.
 
--- КІНЕЦЬ ---
 
Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво":
www.chtyvo.org.ua