Сергій Квіт УКРАЇНСЬКА ПЕРСПЕКТИВА: Понад часом Публіцистика ----------------------------- Сергій Квіт (1965) — доцент Інституту журналістики Київського університету Імені Тараса Шевченка, головний редактор журналу «Українські проблеми», автор книжок «Свобода стилю» (1996), «Основи герменевтики» (видання 1998 і 1999 рр.), «В межах, поза межами і на межі» (1999). До нової книжки автора увійшли есеї та статті, що друкувалися в часописах «Світовид», «Політика і культура», «Національна трибуна» та розділ з монографії «Дмитро Донцов», яка незабаром вийде друком. Рецензенти: Дашкевич Я.Р. — доктор історичних наук, професор Дончик В.Г. — доктор філологічних наук, член-кор. НАН України Українська Видавнича Спілка Тираж 900 примірників; м. Київ, вул. Ярославів Вал, 9 ----------------------------- 1. Початок століття Для українців XX століття розпочалося і потім відбувалося під знаком промови Миколи Міхновського «Самостійна Україна», в якій він проголосив насамперед дві сакраментальні фрази: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі». Також: «Україна для українців». З того часу наше суспільно-політичне думання практично не виходило поза рамки цієї парадигми національної і державної самодостатности. А коли виходило, українці нічого не здобували, а навпаки — втрачали. Однак поза нашою увагою опинився дуже суттєвий момент, пов'язаний з практичним втіленням українського міфологічного почування. Український міф повинен здійснитися у цьому світі, у цьому часі і на цій землі. Тільки тоді він позбавиться тягара трагічности і стане одним з найцікавіших способів світо- і Богопізнання. А українці, несумнівно, зможуть зосередитися на вічності й стати народом філософів. Міркуючи про майбутнє Української держави, треба повністю відмежуватися від міфологічно-поетизованої традиції. Політика не може бути синонімом інфантильности. Україна є дійсністю, яка складається не лише з історично-культурної спадщини та мистецького буття, але також з вповні реальних потреб, прав і бажань її громадян та в цілому національних інтересів держави, що мають бути задоволені і запевнені. Національна міфотворчість розвивається не просто як продовження історичної міфології. Вона є наслідком політичного діяння. Саме так перед тим виникали міфи попередніх епох. Тоді загальний принцип виглядатиме таким чином: міф — чин — новий міф. Досвід українського націоналізму і зокрема творча спадщина Дмитра Донцова дозволяють нам застосувати ідеологічний, іншими словами, — міфотворчий, підхід до теперішнього державотворення. Донцовська методологія може бути застосована не лише в якості певної історичної критики. Хоч головною причиною поразки українських визвольних змагань на початку XX століття можна вважати саме ідеологічну безпорадність демократичного проводу, якому не було з чим звернутися до всього народу. Тобто українські демократичні, а переважно — соціалістичні середовища не запропонували суспільству перспективного бачення державотворчої проблематики. Відповідно широкі верстви населення не сприйняли ідею Української Народної Республіки (УНР) всерйоз, як власну державу, що бере на себе відповідальність за майбутнє народу. Так само недозрілими виявилися державотворчі потуги гетьмана Скоропадського. До речі, набагато більшою історичною провиною виглядає небажання українських соціалістів співпрацювати з урядом Скоропадського на національній основі, ніж спілка гетьмана з німцями. Дмитро Донцов справедливо закидає українським демократичним провідникам ідеологічну залежність від ворожих національним інтересам сил, а відтак — неспроможність протиставити яскраве, виразне і загальнозрозуміле національне гасло як соціалістичному інтернаціоналізмові, так і націоналізмові найближчих сусідів, включно з Росією, Польщею, Угорщиною, Румунією і Чехословаччиною. А кожний політичний аутсайдер, типу Володимира Винниченка, закидає масам політичну невиробленість, мовляв, «нас не зрозуміли». Проте для того, щоб політик був зрозумілий народові, він щонайменше сам повинен знати, що хоче осягнути у своїй діяльності. По-друге, він повинен знати, чого прагне народ. По-третє, — має звернутися до народу зрозумілою мовою. І, по-четверте, бути саме тією людиною, яка може і повинна вести за собою людей. Репрезентанти УНР не виконали жодної з цих умов. Вони тільки констатували факт революційного піднесення, але не змогли використати жодної з історичних можливостей. Якось Борис Антоненко-Давидович, який з дитинства виховувався в російськомовному середовищі і послуговувався російською в побуті, пояснював, чому він ніколи не пише російською мовою. Його бабуся, прикро вражена національним невіглаством онука, при першій нагоді пояснила йому, хто такі українці, яку славну вони мають історію і права на майбутнє, також чим завинили перед ними москалі. Бабуся видатного українського письменника не закінчувала університетів, тим більше, не мала політологічної освіти. Тому вона не була поінформована і про «прогресивні» соціалістичні ідеї. Модними вони були не серед народу, а серед політикуючого загалу. Серед того, який не сприйняв Миколу Міхновського навіть після перемоги більшовиків. Очевидно, до цього загалу належав і Михайло Грушевський. Українській революції не бракувало істориків, письменників і літературних критиків, але обмаль було професійних політиків, типу нашого земляка Льва Троцького (Бронштейна), які окрім освіти мали відповідні політичні інстинкти і зокрема розуміли роль політичної ідеології. Коли руйнується старий світ, перше, що необхідно зробити, — обґрунтувати необхідність народження нового. Адже саме руйнування відбувається в ім'я майбутнього. Як воно виглядатиме? — Без однозначної відповіді на це питання не можна було навіть думати про перемогу. Внаслідок політичної анемічности й безвідповідальності українського демократичного проводу, нація не змогла згуртовано виступити на захист своїх інтересів. Українці намагалися заповнити ідеологічний вакуум стихійно, об’єднуючись довкола яскравих особистостей, як Василь Чучупака, Нестор Махно, отаман Зелений і багатьох інших. Проте українські повстанці були організаційно й ідеологічно роз'єднані. Вони не мали спільної візії майбутнього. Відсутність спільного національного хотіння призвело до поразки української революції, а пізніше — до безпрецедентних в історії людства трагедій, перша з яких — голодомор 1932-1933 років. Бабуся Бориса Антоненка-Давидовича послуговувалася власним, а не позиченим розумом. Вона не могла передбачити всю глибину ідеологічного збочення освічених згідно «духу часу» українських соціалістів. А на часі тоді був грандіозний експеримент над українцями. Одне стало зрозумілим беззаперечно; національна ідеологія — не порожній звук і не «вчорашній день» історії. Вона апелює відразу до всієї нації і сприяє її мобілізації. Власне це і є національні інтереси, втілені у романтичній формі. Ідеологія є одночасно метою і виправданням національного буття, що також багато в чому надає сенс людському існуванню. Заперечення ідеології також є ідеологією. Якщо людина заперечує Бога, це означає не більше того, що вона молиться іншому богові. Другий урок поразки у визвольних змаганнях — проблема представлення власної національної справи. Адже світ розмовляє лише з тим, кого знає і розуміє. Так було завжди, так є сьогодні. Смерть громадянина Великобританії, США чи Ізраїлю неспівмірна за своїм значенням із сотнями хорватів і боснійців, тисячами філіппінців і десятками тисяч африканських негрів. Світ не може уявити себе без незалежних Франції та Німеччини, але кого цікавлять проблеми державної незалежності курдів чи якутів? Одна справа — реально щось зробити і зовсім інша, але не менш важлива, — належним чином представити зроблене. Тому особливого значення набуває поширення належної інформації про себе та власний ідеологічний експорт. 2. Український терор Одним із головних завдань Дмитра Донцова була розробка теорії національної еліти. Він приходить до орденської концепції національного проводу. Виправити помилки попередників можна було лише ціною надлюдських зусиль. За Донцовим, національна еліта — це люди, здатні до вирішення передусім трьох справ: формулювання інтересів нації, їх відстоювання та організація цілої нації під гаслами цих інтересів. Кажуть, історія вчить того, що вона нічого не вчить. Тільки не Дмитра Донцова. Він міркує таким чином: якщо українці не здобули власну державу, на сторожі їхніх інтересів повинен стати новий національний провід, що керуватиметься у своїх діях не політичними програмами, а спільним світоглядом. Це має бути організація однодумців, де всі мають спільну мету і розбіжності в поглядах зводяться практично до одного питання: як краще спільну мету осягнути? Донцов ніколи не був абстрактним мрійником. Його ідеї знаходили сприятливий ґрунт в українському суспільстві. Головний редактор «Літературно-Наукового Вісника» (ЛНВ) і «Вістника» найбільше спричинився до створення в Галичині специфічної атмосфери реваншу, в якій виростала активна націоналістична молодь, що стала ядром Організації Українських Націоналістів (ОУН), а пізніше — Української Повстанської Армії (УПА). Організаційний геній Євгена Коновальця реалізувався спільно з ідеологічним генієм Дмитра Донцова. Україна була розділена між кількома сусідніми державами і покинута демократичним світом напризволяще. Проте такий стан справ і подібні правила гри не могли бути прийнятними для українців. Дмитро Донцов виходить з того, що не може існувати такої поважної причини, яка б заперечила право українців мати власну національну державу. Першими це відчули на собі поляки. Бойовики Української Військової Організації (УВО), а пізніше ОУН, дестабілізували політичну ситуацію в цілій Польщі. До демократичних політичних акцій, як-от мітинги, маніфестації, святкування визначних дат національної історії, виступів у пресі, українські націоналісти додали засоби політичного терору, а саме політичні вбивства, силовий тиск на антиукраїнських діячів та експропріації. Відголос націоналістичних ексів і атентатів розійшовся по всьому світі. ОУН виставила ворогам власні правила гри: війна на смерть усіма можливими засобами, аж до створення Української Самостійної Соборної Держави (УССД). Один український ветеран з містечка в Західній Україні ще 1992 року висловив мені сумнів щодо обґрунтованості підстав самостійницької ейфорії, адже «зло зникає тільки разом з носіями зла». Не буду розвивати дивовижну філософію бойовика, який, знищивши чергового ворога і несучи після цього труну на похоронах, повинен думати: «Хто буде наступним?» Це конкретна психологія солдата, що знає свою мету, не бачить перешкод до її здійснення і не вірить перевертням. Хоч кожна людина має один шанс у житті зробити власний вибір і стати із Савла Павлом. Чи можемо назвати такий спосіб мислення тоталітарним? Думається, він не підпадає під подібні категорії, оскільки формувався в межовій добі, коли європейській нації відмовлено в праві на існування і весь «цивілізований світ» ніби з цим погодився. Тож які саме закони мали б шанувати українці? — Кожен окупант приходив із своїми. Велике значення має усвідомлення того, що мова йде про європейську націю, коли в боротьбі необхідно осягнути певний правовий статус, а не винищити національних ворогів як не-людей. Часи зміняться, і з кожним сусідом можна буде жити по-людськи (по-європейськи). Тільки треба змусити інших поважати себе і своє право. Християнська доктрина є невід'ємною частиною українського націоналізму, а це передбачає єдину духовну основу для майбутнього порозуміння між усіма людьми. Тобто метою боротьби є не помста, а створення іншої ситуації. Без відчуття справедливості революційна практика ОУН не мала б жодного успіху. Ця Організація нікому не була б потрібною. Українці йшли на порушення законів держав окупантів лише з переконання, що діють в ім'я українських законів — існуючих чи майбутніх. Українці ніколи не використовували систему заручників, український терор був завжди адресним і вповні легітимним. Проблема полягала у ставленні до подій. Якщо поляки, мадяри, німці та росіяни, кожен у свій час, трактували сприятливу для себе ситуацію на окупованих українських землях як мирну, то націоналісти ніколи не припиняли бойових дій — вони перебували у стані війни за власну державу, за майбутнє свого народу. Вони, зрештою, відстоювали українські національні інтереси в умовах бездержавності. І саме під проводом ОУН українці вступили у другу світову війну. Таким чином, терористична практика ОУН мала певні особливості. По-перше, націоналісти ніколи не ставили потреби власної корпорації над потребами нації. Ідеалізм ідеології поєднувався і врівноважувався органічним зв'язком з народним буттям і часто жорстокими вимогами часу та, з другого боку, — з християнською традицією. Тобто революціонізм ОУН був конструктивним щодо майбутнього України і не мав нічого спільного з тероризмом як способом мислення та існування. По-друге, терор був вимушеною формою боротьби. За відсутністю власних державних інституцій ОУН самочинно перебирає на себе роль національного проводу. По-третє, терор був особливою формою відповідальності проводу перед нацією за її майбутнє. Не тільки словом, але також чином. Було засвідчено, що нація не загинула, що вона має силу боронитися, наступати і перемагати. Десь поруч заховувалася ще одна визначальна істина: для держави-окупанта український чинник завжди буде дестабілізуючим. По-четверте, терористичною практикою був осягнутий величезний комунікативний резонанс в українському суспільстві і світі, від 20-х років у Польщі, до другої половини 50-х в СРСР. Відгомін цих подій — величезна кількість анекдотів про бандерівців, які розповідаються по всьому Радянському Союзу. Метою бандерівського руху по другій світовій війні було не тільки створення УССД. Бандерівці хотіли підняти на боротьбу проти імперії зла всі поневолені народи СССР. Хоч тоді українці зазнали невдачі, розподіл Росії (як про це писав Юрій Липа) залишається справою часу. По-п'яте, в такому гідному і модерному вигляді відновлювалася давня українська традиція боротьби за незалежність. По-шосте, якщо діяльність ОУН відбувалася в багатьох країнах світу, на різних континентах, то власне бойова практика поширювалася тільки на українській етнічній території. 3. Теорія нормальності! Спадщину Дмитра Донцова можна назвати теорією визначеності. Він виходить з того, що людина робить певний вибір і таким чином проживає своє життя. Вона така, а не інакша, її особистість є запорукою неповторної індивідуальності: у судженнях, вчинках, творчості. Відбувається зіткнення різних точок зору з шаленими пристрастями довкола цього. Різні доктрини, різні погляди. Так було завжди і, очевидно, ніколи не знайдеться однієї точки зору на всіх. Людина знаходить своє покликання і деколи — призначення, тоді вона стає символом стилю. Вона живе в певній культурі, в середовищі певної мови, в соціальному оточенні, що також впливає на її поведінку. В будь-якому разі — вона чогось прагне, домагається й відстоює. Такий стан справ можемо назвати нормальним. На противагу цьому існує ненормальність, коли з погляду самовираження під питання ставиться людяність самої людини, тобто чи взагалі існує людина? Ось приклад, що став банальним: представники т.зв. нетрадиційного сексу, а саме гомосексуаліста і лесбіянки, настільки агресивно заявили про свої демократичні права, що виникає сумнів, що ж дійсно нормальніше? — Кому як хочеться. Тоді далі на шляху самовираження і розкріпачення людини на черзі — легалізація зоо-, некро- тощо-філій. Мабуть, дійсно, секс — справа інтимна і нормально так, як кому до вподоби. Однак повинна існувати межа між власним самовираженням і пропагандою його як способу життя для інших. Зокрема для дітей інших людей, які вповні демократично мають право не бажати ставати об'єктами такого роду пропаганди. Мистецтво — зовсім інша, відмінна від життя реальність. Розглянемо «Голий сніданок» Берроуза, одного із фундаторів руху бітників. Автор — колишній наркоман з цілим «букетом» самовираження, що потім абсорбували його послідовники. І незрозуміле, що ми зустрічаємо власне у Берроуза: діагноз хвороби чи її пропаганду. Він пише: «Після Хвороби я отямився у віці сорока п'яти років, при здоровому розумі, також зберігши певне здоров'я (...). Очевидно, я залишив докладні записки про хворобу й гарячковий стан. Добре не пам'ятаю, як я писав те, що тепер опубліковано під назвою «Голий сніданок», назву запропонував Джек Керуак. До недавнього свого одужання я не розумів, що вона означає саме те, про що говорять ці слова: ГОЛИЙ сніданок — застигла мить, коли кожний бачить, що перебуває на вістрі кожної виделки». Це надзвичайно цікавий літератор, починаючи від метафори «голого сніданку». Він також ніби заперечує зло. «Обличчя зла — це завжди обличчя тотальної потреби. Наркоман — це людина, яка відчуває тотальну потребу в наркотиках». Але людина влаштована таким чином, що все в неї йде до останньої межі. Захищаючи «Голий сніданок» на суді, Норман Мейлер порівнює Берроуза з Ієронімусом Босхом. «При читанні «Голого сніданку» виникає відчуття умервщлення духу, і з сильнішим відчуттям я не стикався в жодному сучасному романі. Перед очима постає картина, на якій зображено, як поводило би себе людство, якщо б людина повністю була б відлучена від віри». Від такого собі мистецького експерименту гомосексуалізм, політична лівизна, наркотики, лесбіянство, дзен-буддизм, расизм (саме в такій послідовності) постають способом існування бітників на тлі загального протесту, а тому під портретами Маркса, Леніна і Троцького. За висловом Леся Подеревлянського, Беккет іде спати. Поруч із цим навіть збочена радянська свідомість виглядає традиціоналістською. Тому ми не можемо недобачити наступний крок. Він зроблений у бік свободи не мати ніякої точки зору, бути ніким, не мати жодного вибору. Це не означає, що Ленін знову канонізується. Кінцевою метою такого мислення є деструкція і девальвація людських цінностей — щоб не було ніяких ідеалів. Це втеча від життя і заперечення життя, заперечення людської пристрасти. На прикладах подібного духовного жебракування і зросла доктрина постмодернізму. Мовляв, людина самовиражається по-різному і кожне самовираження ми повинні сприймати всерйоз, розглядаючи його як тексти, а не як графоманію, оскільки це суперечитиме демократичним принципам. Отже, продовженням цієї логіки — невиправдане переплетення мистецьких та ідеологічних принципів. Імітація стилю відбувається з певною корисливою метою. Невизначеність постмодернізму характеризує одночасно духовне і політичне життя сучасного світу, що не може не суперечити як критеріям науковости, так і Біблійним точкам відліку. Ми живемо у світі глобальних ідеологічних протистоянь. Націоналізм перебуває на протилежному боці. Це романтизм, сама пристрасть у «чистому» вигляді. 4. Тепер і сьогодні Найголовніше завдання сьогодення — державне самоусвідомлення України. Уряд повинен адекватно відповісти на питання: хто ми є у цьому світі? Чого ми хочемо? На що здатні? Звідси — стратегія і тактика. Україна не зможе дати собі раду з внутрішніми проблемами без усвідомлення власних національних інтересів, а передусім — свого геополітичного призначення. Необхідно створити загальну картину, в якій би знайшли своє місце всі політичні фрагменти, а не навпаки. Узалежнення окремих ланок робить непотрібним існування як проводу, так і всієї системи. Навіть монументальна мозаїчна творчість передбачав рух до естетичного втілення не від броунівського розташування яскравих кольорових частинок, а від творчого задуму, хоч би й інтуїтивного, — до завершення. Тобто діяльність керівництва нашої держави характеризує навіть не брак, а відсутність перспективного мислення. Проголошення 1991 року державної незалежності України співпало з величезними геополітичними перемінами і перерозподілом сфер впливу. Кінець століття й одночасно — тисячоліття також наближає нас до справжньої ідеологічної революції. Зникнення з міжнародної арени СРСР створює принципово інший розклад сил. Сполучені Штати Америки залишилися єдиною в світі супердержавою з дедалі яскравішими імперськими претензіями. Через міжнародні структури типу НАТО вони нарощують свої впливи в Європі. Другий геополітичний центр тяжіння розташований на Далекому Сході. Він включає в себе Японію, Китай, Корею та інші держави регіону. Особливо збільшиться роль Китаю. Сьогодні навіть важко передбачите його майбутні можливості й претензії. Третій геополітичний центр — мусульманський світ. Він активно виходить на світову арену вже з початком наступного тисячоліття, спираючись на величезні фінанси й енергоресурси та потужну політичну ідеологію, базовану на живій релігії. Тому особливої уваги потребує «Чорноморська доктрина» Юрія Липи, що вказує на одну з можливих геополітичних орієнтацій України. Росія являє собою агресивну міні-імперію із враженим шовіністичним психозом населенням, яка претендує на статус супердержави, не маючи до цього належних підстав. Захід продовжує боятися її застарілих ядерних потенціалів, але назагал зневажає її забаганки, зберігаючи при цьому чемний вираз обличчя. Згадаємо хоча б оцінки Збігнєва Бжезінського у «Великій шахівниці». Індокитай, Африка, Австралія та Латинська Америка поки що не виявляють ознак самостійної геополітичної сили. Однак великою самодостатньою потугою повинна стати об'єднана Європа. Звичайно, французи ніколи не стануть німцями, а італійці іспанцями. Мова йде про об'єднання економічних, політичних, фінансових та, найголовніше, — ідеологічних і культурних зусиль. Колись у Середньовіччі Європа була єдиною, об'єднаною довкола католицької Церкви. В наш час ідея об'єднання повинна бути знову обговорена й ідеологічно оформлена. Тут своє вагоме місце може посісти Україна, серед інших країн Середньої Європи. Мова йде про певну ідеологічну місію. Саме звідси слід чекати потужного консервативного інтелектуального імпульсу. Україна ніколи не стане геополітичним суб'єктом без власного ідеологічного експорту. А міжнародний інформаційний простір є настільки контрольованою і комерціоналізованою цариною, що потрапити туди надзвичайно важко. Там більше, що сьогодні наша держава неспроможна контролювати власний. Світові інформаційні тенденції беруть початок у Вашингтоні та Нью-Йорку з вкрай несприятливих для України середовищ. Однак інтелектуальні моди досі народжуються в Європі. Тому нашим першочерговим завданням є стати певними інтелектуальними законодавцями. Поруч із цим — українці повинні відчути смак у масовій інформаційній діяльності та в опануванні іноземних мов. Цьому неможливо навчитися — так треба жити. В ряд першочергових політичних і геополітичних чинників висунулася екологічна проблематика. Людина вже не повернеться у первісну природу, але — повинна віднайти в собі мудрість співіснування з нею. Світ знемагає від екологічних катастроф, локальних війн, біженців, хвороб, голоду. Цивілізація може вижити тільки спільними зусиллями всіх людей, що уможливиться через поширення ідеї людяності (не гуманізму!). Ця ідеологія формуватиметься не через нав'язування всім одного способу мислення на зразок сучасної тоталітаризації ліберальної доктрини. Власне спільну мову люди можуть знайти не через якусь нову ідеологію, а через нове мислення, в основу якого будуть покладені релігійні цінності. Для того, щоб вижити і вийти на якісно інший рівень, цивілізація повинна змінити мету свого існування. Не безнастанне задоволення потреб, а віра в Бога дасть надію на загальне порозуміння. Саме з цією ідеєю об'єднана Європа знову може вийти на головну арену історії. Не азіатська агресивність і плодючість, не північноамериканський імперіалізм, а озброєність вищою ідеєю людяності дають підстави для майбутнього. Відповідно осердям новітнього консервативного європейського мислення стане європейський націоналізм, коли всі виступають разом і, одночасно, — всі відмінні. Не дарма Дені де Ружемон назвав Європу «батьківщиною творчої незгоди». Відтак треба вести мову про поширення та пропаганду ідей європейського консерватизму і традиціоналізму. Ми мусимо вирватися поза межі парадигми лібералізму та модернізації. Спосіб облаштування світу шляхом модернізації, який уможливив виникнення такого феномену, як США, вичерпав себе сучасною ідеологією постмодернізму, коли стало неможливим дати відповідь на жодне конкретне питання. Це другий після вольтеріанського лібералізму приклад повної підміни змісту поняття. Так само, як лібералізм остаточно перетворився на ворога свободи, теорія модернізації в наш час стала прикриттям для міждержавної корупції. Макс Вебер у своїй відомій праці «Протестантська етика і дух капіталізму» справедливо вбачав виникнення духу капіталізму з християнської аскези, яка на Заході (на відміну від східного чернецтва) ще в античні часи вже мала раціональний характер. «Вона стала систематично розробленим методом раціональної життєвої поведінки, метою якої було подолати status naturae, звільнити людину від влади ірраціональних інстинктів, залежності від впливу природи і світу речей і підпорядкувати її життя планомірній волі, а її дії — постійному контролю і перевірці в їх етичній значимості; таким чином чернець об'єктивно перетворювався на трудівника на ниві Господній, суб'єктивно ж він переконувався цим самим у своїй обраності». Пізніше у протестантів виникає ідея професійного покликання, у праці та інтенсивній підприємницькій діяльності вони вбачають свій обов'язок перед Богом. Мова йде передусім про етику протестантизму, однакову в застосуванні щодо всіх людей. Спадщина Вебера мала суттєвий вплив на становлення теорій модернізації. У первісній моделі модернізація пов'язується із збільшенням раціональності, втіленій у західному ринку, бюрократичному управлінні та правовому суспільстві. Традиційним суспільним інститутом приписувався низький ступінь раціональності і навіть ірраціональність, яка повинна була викорінюватися в ході поступу. До речі, сам Дмитро Донцов захоплювався активістичним духом американських бізнесменів, вбачаючи в ньому добрий приклад для українців. «А тепер, коли ми схочемо обійняти одним словом різнорідні енергії американського життя, що тремтять і в божевільнім темпі буденности, і на срібнім екрані, і в літературі, і в філософії янкі, і в колосальних проектах бізнесменів, і в його націоналізмі, і навіть імперіялізмі — то кращого слова не доберемо, як так часто профановане слово ідеалізм!» Цей дух здобування, несумнівно, повинен стати важливою складовою нашого сучасного духовного життя. Теорія модернізації, однак, втратила свої релігійні підстави і практично обґрунтовується вульгарним атеїстичним лібералізмом Вольтера з якого, як відомо, ідеологічно походять тоталітарні режими XX століття з гаслами типу «людина — цар природи». Логіка модернізації є такою: якщо всі народи світу приймуть правила гри західної технократичної цивілізації, всі вони колись стануть багатими і щасливими. Під цей ідеологічний прес сьогодні потрапила й Україна. Парадокс у тому, що не стануть. Михайло Павловський вказує на те, що у світі зформувався певний розподіл праці. «Всі держави світу поділяються на країни елітаризму і країни периферії світового господарства (...). Теорема Перетга звучить так: через обмежені ресурси земної кулі, якщо якась країна збагачується, вона може це робити тільки за рахунок збідніння інших». Етика протестантизму є тепер не так історією, як культурологічною підвалиною капіталізму. Для тих держав, які не потрапили у «розклад цивілізованого світу» після другої світової війни, перед технологічною революцією, тепер зробити це майже неможливо. Повинен виконуватися ряд умов. Внутрішні мобілізаційні ресурси мають бути самодостатніми до рівня окремої геополітичної потуги (Китай); держава опиняється в певній економічно-господарській ніші, коли вона не становить конкурентної загрози для геополітичних лідерів регіону (Південна Корея); коли інтеграція держави в «цивілізований світ» є ідеологічно вигідною для нього (країни Прибалтики). Саме цей «ідеологічний шлях» найбільш прийнятний для України сьогодні. І саме ідеологічний бік є найбільш нетривкий у нашій державі, такий, що розвивається лише від виборів до виборів (президентських, парламентських) у пародійному іміджмейкерському варіанті. Чомусь вважається, що професійні політики чи найвищі посадові особи повинні не практично втілювати й відстоювати українські національні інтереси, а лише виглядати таким чином, — як кажуть, мати певний імідж. Ніби достатньо, щоб виборці сприймали його таким чином. Реалії державного життя об'єднують концепції Дмитра Донцова та В'ячеслава Липинського саме з погляду національних інтересів. Національні інтереси держави співпадають з інтересами власне українців. Категорія антиукраїнського стає одночасно антидержавною. Разом з тим, це також інтереси всіх громадян України, включаючи інші етнічні групи, якщо вони хочуть жити в стабільній державі, спроможній забезпечувати всі необхідні права і свободи своїх громадян. В новому часі Українська держава повинна набувати нової якості, знаходячи нові оптимальні форми сучасного суспільства, а не перебираючи наявні у світі способи людського співжиття бездумно, тому потрапляючи на гачок чужої риторики й демагогії. Олег Сичивиця пише про пошуки нових форм організації суспільства, які мають умовну назву меритократій (на противагу власне демократії), до чого свого часу максимально долучилися Донцов і Липинський. «Сутність цієї суперечки полягає у прагненні поєднати майже несумісне: з одного боку — максимально повне волевиявлення народу і пов'язане з ним широке народне представництво в органах державної влади, а з другого — вимогу високого професіоналізму і компетентности керівництва суспільними процесами». Новим у нас повинен бути не зужитий кимось мотлох, а все найкраще — не лише для нас, але також для всіх. Найголовніше: ми повинні не дати поставити себе в чергу за добробутом. Як це хоче зробити з нами «цивілізований світ». Невідомо, що б сталося з будь-якою іншою нацією, якщо б обставини її історії бодай віддалено нагадували те, що пережили українці у XX столітті. Для нас тут лише один урок: політична, передусім геополітична самодостатність, В усіх своїх діях маємо керуватися тільки власними національними інтересами. Ще є надія оформлення цієї концепції державними інституціями. Повинно відбутися ідеологічне зрощення ідеології українського націоналізму та державної ідеології. Досі ж відбувається протилежне: українці займаються своїми проблемами, держава — своїми. Українці дуже багато віддали за власну незалежність, щоб тепер держава працювала не на них. Україна перебуває в стані перманентного пограбування мафіозними кланами, ближчими й дальшими сусідами, транснаціональними корпораціями. Тільки національна мобілізація може врятували: ситуацію. Держава повинна звернутися до всього народу одночасно, а не апелювати до певних соціальних груп чи груп тиску. Інакше наша державність перебуватиме в загроженому стані. Маємо негативні приклади підміни національної ідеології клановою (Афганістан) чи релігійною (Чеченія), коли страждає внутрішня громадянська єдність в державі, Український націоналізм повинен залишатися суб'єктом українського політикуму, але не може надалі задовольнятися самодостатністю власного руху. Ця доба вимагає нових підходів до чину. Про це пише і Василь Іванишин - «Сліпе наслідування лозунгів і виявів героїчної боротьби 30-50 років нічого доброго не дасть: плагіат тут не допоможе — не можна двічі увійти в ту саму річку. З таким же успіхом можна запозичити методику часів Коліївщини. Правда, з косами і рогачами зараз трохи складно». «Народ має право жити, коли він має силу жити», — казав на початку століття Микола Міхновський. Через сто років його слова зросли на вазі й набули особливо актуального змісту. Сучасна держава досі не довела українцям, що вона є саме тим утворенням, яке вони хотіли бачити, що на неї протягом століть були звернені всі їхні помисли. Відповідно впливаючи на власну державу, ми не можемо довірити тільки їй одній захист українських національних інтересів. Необхідна потужна громадська дія, яка в разі потреби не допустила б до комуністичного та імперського реваншу. Теорія модернізації зумовила таке мислення, що все можна купити або знищити, забуваючи, що на силу завжди знайдеться інша сила. Дійсно, можна перемогти державу, армію, політичну організацію. Але неможливо перемогти людину і націю. Ті чи інші противники політичного курсу наддержави, згідно тих же правил гри, можуть купити найсучасніші технології й використати їх проти самої наддержави. Андрій Яцько зауважує, що «тероризм використовується як в революційних (перетворювальних), так і в консервативних цілях. (...) Світ стоїть на порозі нової доби, доби занепаду абсолютної могутности держави». Теорія підкупу і сили перетворюється на бумеранг. Тероризм як метод стає практикою обох сторін. Перед початком військової операції проти Іраку один з найвищих офіцерів ВПС США заявив: «Цивільне населення не можна вважати безвинним. Воно живе у цій країні і несе в кінцевому підсумку відповідальність за те, що там відбувається». Очевидно, цей офіцер не знав, що на початку 70-х один з ідеологів сучасного тероризму Еміль Анрі казав, маючи на увазі всіх тих, хто терпимо ставиться до «політичного режиму капіталізму»: «БЕЗВИННИХ НЕМАЄ», — пише Андрій Яцько. В будь-якому разі, ефективна політика можлива тільки за умови власної ідеологічної визначеності й виробленості. В разі реальної загрози державі український націоналізм знову повинен провести загальнонаціональну мобілізацію й перетворити несприятливу ситуацію в максимально агресивну до кожного окупанта або «міжнародного арбітра», який не буде впевнений у доцільності українського державного життя. Використовуючи для цього всі необхідні засоби. Принцип «тепер або ніколи» в усі часи залишається принципом націоналізму. 5. Понад часом Ідеологічний підхід Дмитра Донцова заслуговує на пильну увагу сучасних гуманітаріїв, політиків і політологів. «Творчість Донцова — не політичний посібник. Тому й не старіє. (...) Кажуть: Донцов суперечливий. Таким для багатьох був і Шевченко. Але суперечливі не Шевченко і Донцов: шукайте причину не в них, а в роздвоєнні власної душі», — читаємо у Василя Іванишина. Настав час буттєвого втілення українського міфу. Тривалий час Україна існувала поза дійсною історією, а тому поза часом. Незалежність 1991 року не змінила реального стану справ. Відчуття тимчасовости й непевности стає постійною ознакою життя, зміцнюючись з кожним роком. З міжчасся ми дуже швидко опинилися у безчассі, коли так само нічого не відбувається. Сталося найстрашніше: столітні мрії українців про власну ідеальну державу виглядають утопією. Проте не є ілюзією сам романтизм: Українська держава — це держава української нації. Ситуація зміниться на краще лише в тому випадку, якщо ми всі спільно цього захочемо. Українську перспективу можемо визначити як понадчасся, коли міф не замінятиме собою історію, а буде її основою, обґрунтуванням і виправданням. УКРАЇНА І СВІТ АБО МАРКЕС ПРОТИ МАРКЕСА Люблю подорожувати. Однак мої подорожі не можна назвати мандрами. Це завжди було щось систематичне і заплановане. Колись на спортивні змагання, тепер — на наукові конференції. Єдиний момент невизначеності був пов'язаний з моїми земляками: чи то на Байкалі, чи то в Москві, чи в Західній Європі, чи за океаном, я зустрічав їх набагато більше, ніж міг собі уявити. Дивуватися я перестав з тих пір, коли в глухій тайзі Тайшетського району Іркутської області, неподалік від того місця, де в 40-х роках відбував у таборі ув'язнення Йосип Квіт, мій дід, я натрапив на українське село Квіток, засноване ще за царя. Не думаю, що в цій далекій чужині наше земляцтво, світогляд і побут якого так суттєво відрізняється від оточення, слід розглядати як відрубану гілку українства. Тоді ми б суттєво недооцінили потенціал його життєспроможності. Інша річ, що тамтешні українці ніяк не можуть ототожнити з Україною власні інтереси, їхня історична батьківщина досі не залишала їм жодних надій. Українці поза Україною являють собою надзвичайно цікавий культурний та політичний феномен, який ще чекає на своїх дослідників. Вони складають етнічну більшість на Далекому Сході і Кубані, півдні сучасної Білорусі, проживають компактно в Сибіру, Казахстані, на сході сучасної Польщі, півдні сучасної Росії, на території сучасних Угорщини, Румунії та Словаччини. У т.зв. «східній» діаспорі українці мають недостатню кількість власних громадських, освітніх, наукових і культурних установ, проте мають досить потужні державотворчі традиції, започатковані або відновлені у XX столітті. Не зважаючи на безпрецедентний тиск з боку різних режимів, більшою чи меншою мірою тут вони почуваються на своїй землі і в перспективі, за умови зміцнення Української держави, заявлятимуть про свої особливі права — в яких би державах не проживали. Українці в Західному світі, т.зв. «західна» діаспора, були і залишаються найбільш інтелектуально стійкою національною спільнотою з найбільш структурованим і впорядкованим громадським життям. Для порівняння, втрачаючи батьківщину, німці швидше за інших, а китайці найповільніше асимілюються. При цьому останні не відчувають потреби в організованому громадському житті і, очевидно, майже не займаються його розбудовою. Італійці та євреї виявляють значну активність в суспільно-політичному житті поза батьківщиною, скажімо, в США, тому навіть втративши або майже втративши рідну мову, продовжують гуртуватися за національною ознакою. Змінюючи коло спільних інтересів, вони не втрачають зв'язків із своїм материком. Те саме можна сказати про ірландців-католиків, т.зв. «білих протестантів» і багатьох інших. Цього літа я мав можливість в черговий раз майже місяць спостерігати українське життя США зблизька, затримавшись у Нью-Йорку після щорічної українознавчої конференції в Іллінойському університеті. Українці в Америці, як і скрізь на Заході, часто нарікають на свою відмежованість, головним чином, інформаційну, від інтелектуального та культурного життя своїх країн поселення. На Захід тавро «національне гетто» було привезене з батьківщини і продовжує вживатися українцями щодо самих себе. Багато в чому таке визначення способу існування українців у західній діаспорі відповідає дійсності, проте досі практично нічого не зроблено задля того, щоб змінити такий стан справ. Також майже зовсім не враховується той факт, що поруч з негативними, він має свої позитивні сторони. Ось надзвичайно актуальна концептуальна проблема: одержуючи національно-патріотичне виховання в молодіжних організаціях, зокрема в Спілці Української Молоді та «Пласті», українська молодь з різних причин, підростаючи, не йде працювати до українських громадських установ. «Замість американців українського походження ми виховували українців американського походження і зазнали невдачі», -— можна почути від старшого покоління, яке є власне емігрантським, що потрапило на Захід з України. Це міцні люди, які в будь-якій ситуації знали, що і як їм слід робити. Багато що можна побачити у погляді легендарного однолітка Степана Бандери Миколи Климишина, який проходив з ним по Варшавському процесу і мешкає зараз у Детройті. Але вимоги дня теперішнього дещо інші. Хоч сьогодні колишні сумівці очолюють найбільші українські громадські організації на різних континентах, проблема не знята. Ті українці, які народилися в Америці, є одночасно американцями і національне життя нашої діаспори надалі не може залишатися українським в усій своїй чистоті, як було дотепер. У цьому випадку його духовна українськість не повинна заперечувати американськість життєвих умов. Дуже велику допомогу, як це не парадоксально, могла би надати нова, т.зв. четверта хвиля (після першої, заробітчанської, початку століття та двох політичних, у 20-х і 40-х роках) української еміграції, що прибула до Америки, шукаючи заробітків і кращої долі. Але тут інша проблема — досі немає нормального контакту між організованим українством, яке виховало в діаспорі дітей і внуків, і новоприбулими емігрантами. Можливо, рація полягає в тому, що немає нормального взаємообміну взагалі між Україною і діаспорою. З одного боку, вже немає потреби створювати міні-модель батьківщини на чужині, бо власна держава стала реальністю. Україну можна відвідати, започаткувати ділові контакти чи віддати туди дитину на навчання. З другого боку, ця держава, яка має назву Української, не ставиться до українців діаспори як батьківщина, вона їх відштовхує і зневажає. Отож, як українець може існувати поза материком, залишаючись українцем? З перспективи такого питання наша національна кухня, наші співи і танці не виглядають несерйозно, якщо вони стають важливим об'єднуючим чинником і тішать самолюбство інакшості, складову частину почуття власної гідності. Українці ніколи не йшли проти закону й ніде не створювали мафії, хоч по закінченні другої світової війни велика кількість наших емігрантів мала величезний бойовий досвід і вміла вбивати професійно. Українці ставали вчителями, священниками, лікарями, юристами, бізнесменами, але ніколи — злодіями і бандитами. Вони як правило знаходили спільну мову між собою й організовувалися не на практичній, а на якійсь ідеалістичній, ірраціональній основі. Проте вони можуть бути дуже практичними в інших середовищах, як громадяни тих чи інших країн. Навіть виступаючи від імені українських громад. Прикладом може служити громадсько-політична активність, зокрема у формуванні впливового українського лоббі в США, голови Українського Конгресового Комітету Америки Аскольда Лозинського та федерального судді США Богдана Футея. Українець почуває себе комфортно у своєму відмежованому «м'якому» світі, позначеному ідеалізацією, поетизацією, міфологізаціею та стилізацією. Постає питання: це добре чи погано? — Однак така парадигма є некоректною: так є — і по всьому. Тут захований незримий «позитив» українського «гетто» — українці не йдуть на компроміс з реальним світом, якщо це вимагає відступу від їхнього ідеалу. Вони живуть у тому світі, яким хочуть його бачити. У цьому полягає феноменальність українства як світового явища. Проте живий міфологічний світ вимагає посвяченості, а коло таких людей поза материком дедалі звужується. В той же час, лібералізація свідомості як руйнування українського міфу також є хибним шляхом. Виступаючи антитезою консерватизму, лібералізм не витворює атмосфери вільної думки — він торує шлях для іншого, але вже неукраїнського міфу. Українці вмирали за свій міф і навіть не могли собі уявити, що їхні нащадки міркуватимуть над доцільністю або недоцільністю їхньої смерті. Тож чи не розпочати нам пошуки сенсу нового способу життя через пізнання власного міфу? Насильницька смерть у XX столітті понад 50 мільйонів українців дисциплінує нас як сама вічність і не дозволяє уникнути власної традиції. Найстрашніше, що в політичному мисленні ми досі не можемо вийти з парадигми трагедії, яка, за Євгеном Пашковським, триває; голодомор. Чорнобиль, втрата ядерної зброї. Нам слід розглядати наші перспективи не з позицій фальшивих актуальностей, а з погляду вічності. Заради чого все? Час не рятує нас від вічності, а лише дозволяє уникнути нікчемність суєтності. Дуже цікавим є досвід професора Іллінойського університету, члена Нью-Йоркської групи українських письменників ліберала Богдана Рубчака. З «гетто» він тікає у власний інтелектуалізм. Вигадавши собі власну Україну на зразок екзотичного Голема чи Франкенштайна, які в будь-якому випадку були ущербними каліками та інвалідами, професор учить українців жити, не розуміючи, що насправді загнав себе у дійсно безпросвітне гетто. Центральним тут стає питання нещасності. Можна говорити українською мовою, але не по-українськи. Живучи у «вільному світі», але не розуміючи що є українське, а що — несправжнє, потворне, маргінальне, Рубчак стає професором-анекдотом: «Ви там, в Україні, нарешті повинні зрозуміти...» Принципово нову — інтерпретаційну, а не констатаційну українську традицію започаткувала щорічна (вже вісімнадцята) конференція в Урбані-Шампейн побіля Чікаґо, організатором і незмінним керівником якої є інший професор Іллінойського університету, Дмитро Штогрин. Тут істини не лише стверджуються, але осмислюються, проблеми, явища і тенденції сучасного українського життя передусім обговорюються. Це найпопулярніша трибуна українських інтелектуалів з новою традицією і досвідом міркування, чого нам завжди бракувало. Український міфологічний світ буде одночасно традиційним і сучасним, якщо він віднайде ідею власного призначення! Питання стоїть так: українство — це ностальгія чи мета? Український світ повинен визначити свою місію, інакше він залишиться у вічності, але поза життям, як писав про міф послідовник Гоголя, один з найбільших міфотворців XX століття Ґабріель Ґарсіа Маркес. Мені здається, що кривлять душею ті люди, які кажуть, що зрозуміли його метафору самотності, приховану в назві роману «Сто років самотності». Є така думка, що диктатор з «Осені патріарха» пішов далі — у самотність — від Авреліано Буендіа, який зупинився перед безглуздістю тоталітаризму. Але життя революціонера Буендіа було наповненим, повнокровним. Згадаймо романтичне закінчення повісті «Полковнику ніхто не пише». Гідність старого солдата, який воював під прапором Буендіа, не розмінюється і не продається: «Жінка дійшла до розпачу. — А що ми будемо їсти? Полковнику треба було прожити сімдесят п'ять років — рівно сімдесят п'ять років, хвилина у хвилину, — щоб дожити до цієї миті. І він відчув себе непереможним, коли чітко і ясно відповів: — Лайно». Можливо, справа у беззмістовності ідеї — Авреліано Буендіа зрозумів, що йшов у війні за утопією, в якій не було і краплі конструктивності. Проте, разом з кращими північноамериканськими письменниками, Маркес також виступає проти «американської мрії», яка є логічною, такою, що прагне розшифрування, а не осягнення міфу і не співвідноситься з вічністю. Але знову ж таки, міф — це сама вічність, і в останніх словах з «Осені патріарха» письменник ховає міф: «Безмірний час вічності нарешті скінчився». Хто ж тут самотній? Маркес заперечив сам себе. Подібна літературна метафоризація заперечує визначеність вибору. Через те вона є виправданою стосовно української Історії, але зовсім не потрібна нашому майбутньому. МИСТЕЦТВО. ВІЧНІСТЬ. ЧЕРЕШНЬОВСЬКИЙ. Так сталося, що книжка «Михайло Черешньовський», видана по його ретроспективній виставці у Нью-Йорку 1991 року, потрапила мені до рук через вісім років. Це не було відкриттям, бо деякі роботи нашого видатного скульптора і різьбяра були відомі мені раніше. Але тут вони зібрані разом, в одному виданні. Тому мої враження (саме від враження) можна вважати дещо припізнілою рецензією. Михайло Черешньовський — це мистець пошуку, що є невпинним і безмежним, як сама вічність, як просвітлений і врівноважений світ художника. Можемо віднайти в його роботах елементи стародавньої (від єгипетської до класичної) скульптури, також елементи народного примітиву із символічним навантаженням, реалізму та найсміливішого модерну. Українську магію різьбярства можна потрактувати як певне теоретичне обґрунтування його творчості. Всі скульптури Черешньовського немов вихоплені з вічності. Вони об'єднані внутрішньою енергетикою і духом мистця — його готовністю до бою, до самопожертви (він був бійцем УПА) — і безмежною, аж до святості, добротою. Це та сама душа, але виявлена в різних обставинах. Так і твори Черешньовського: в кожній скульптурі захований весь огром його пристрастей. Так, роботи «Приречений» (1948) і «Косар» (1951) розкривають символізм призначення людини. За мить до страти, коли мотузка вже обхопила шию, але ще звисає звичайною шматою донизу, хребет у приреченого випростаний, він дихає на повні груди. І те, як його тіло виглядатиме за мить, уже не має значення, бо випросталася душа, яка є вічною. Призначення ж косаря в більшому, ніж косити. Він, як і мистець, спілкується з природою і вічністю, а тому сповнений самоповаги і задивляється у цей світ. Тут же — «Сівач» (1954), в якому вгадуються расові українські риси, він спокійно і просто йде у майбутнє. Модерні композиції Черешньовського мають епічний характер. «Втеча до Єгипту» (1952) — ціла оповідь з Біблії, коли динаміка скульптурного втілення (Божа Мати виставляє наперед руку, немов би намагаючись зупинити жах загрози, навислої над дитиною) оживляє сюжет, надаючи йому людської пристрасності. В цьому ж річищі виконана плоскорізьба по дереву «Біженці» (1951). Жінка стрімголов мчить на коні до сонця, тримаючи в руці смолоскип того, що не може бути сплюндрованим ворогом. Зайвим буде нагадувати, що мотив порятунку українського світу був надзвичайно близький мистцеві, який вповні зміг розкрити свій талант не вдома, а на еміграції. У дещо іншому стилі виконані «Модерна композиція» (1952), «Совість» (1953) і «Модерна Мадонна» (1953). Тут схематизм зображення залишає нам лише жіночі контури, виходячи в іншу якість — загострення певної ідеї-метафори, яка одноосібно впливає на свідомість глядача. Це щось близьке Ваґнерівській ідеї синтезу мистецтв: скульптура у своєму впливаючому враженні наближається до музики. Є в Михайла Черешньовського твори, що їх можемо зарахувати до поетичного реалізму, такі, як «Генерал Тарас Чупринка» (1950 та 1952); до реалізму: «Обличчя брата» (1944), «Степан Бандера» (1948), «Дмитро Донцов» (1962) та ін. Цих людей треба запам'ятати такими, якими вони були в дійсності. Це сучасники Черешньовського, він хоче донести до нащадків їхній правдивий вигляд. Кожний з них символізував частину української історії, тому в такому реалізмі також є поезія. Нарешті жіночі образи: «Жіночий портрет» (1949), «Нуся» (1949), «Рут» (1950), «Мати Божа рятівниця» (1952), «Мати Божа стояча» (1952), «Мадонна на колінах» (1955), «Леся Українка» (1960, 1961, 1975), «Оксана» (1962), «Артистка Віра Лівицька» (1974), «Мисткиня Марія Стиранка» (1982), тощо — сповнені внутрішнього реалізму, згідно з внутрішньою логікою краси і правди, без зла і насильства. Жінка завжди гарна, але гарна по-різному. Натхнення Михайла Черешньовського могло явити багато портретів тієї самої людини, які були б, мабуть, не дуже подібні між собою візуально, хіба за своїм внутрішнім світлом. Пам'ятник Лесі Українці в Торонто є особливим. Тут спостерігаємо виразні елементи класицизму, рух і динаміку романтизму, обличчя живої Лесі гарне, вдумливе, з засмученими очима; водночас — урочисте. Це скульптурне втілення генія, яким Леся Українка є і залишиться назавжди. Це персонаж із Дантового Раю. Звичайно ж, про справжнього мистця неможливо сказати все — ні в короткій рецензії, ні у величезній монографії. Михайло Черешньовський — художник Божої правди. Він належить Україні, вічності і нашій пам'яті. ЖАРТ СВЯТОГО АВГУСТИНА Хтось дійсно вважає, що доля України залежить від нового Президента, народних депутатів чи від уряду, також — від іноземної допомоги, геополітичної ситуації. Від багатьох інших об'єктивних і суб'єктивних причин. Погодити, узгодити і полагодити. Хто може допомогти нам розібратися у перипетіях сучасного складного і сповненого протиріч світу? Мабуть, ті, хто вже замислювалися над цим у подібній ситуації, шукали істини і намагалися дати відверту відповідь. Серед них — релігійний філософ та есеїст Святий Августин, «Сповідь» якого побачила світ у видавництві «Основи» і якому восени виповнюється 1645 років. На українську мову цей твір був перекладений Юрієм Мушаком у Тернополі. Переклад завершено 22 червня 1939 року, незадовго перед «визволенням» Галичини радянською армією. Св. Августин (354-430) народився у Північній Африці наприкінці доби античності, яка відходила у небуття, втративши, чи не знайшовши, людяну мету для свого поступу і навіть для звичайного історичного тривання. Він належить стародавньому Риму і, разом з тим, — Середньовіччю. Його творчість, зокрема «Сповідь», відкрила новий відлік часу, втілила саму людяність, стала самоусвідомленням християнської цивілізації. «Сповідь», — перший есеїстичний твір, — написаний у формі невпинного звертання до Бога як до найбільшої можливої духовної інтимності. Теза про те, що Св. Августин завжди незадоволений дійсністю буде нічого не вартою без розуміння того, як він розуміє дійсність. Він радше неспокійний. Що означає неспокій Св. Августина? Не лише те, що він задивляється у сутність речей, а інші, довкола нього, — ні. Хоч тут він безжалісний; «Мерзенна та душа, яка відривається від Твоєї підпори, щоб перетворитися на руїну, а в ганьбі не бажає нічого іншого, як самої ганьби». Він також намагається збагнути цю сутність, і в цьому виявляється спроба вирішення конфлікту, який спонукає процес пізнання. «Бо що ж такого я хочу сказати, Господи, як не те, що я не знаю, звідкіля я сюди прийшов, у це, так би мовити, смертне життя, чи, радше, живу в смерть?» Отже, Св. Августин шукає сутність, а не приймає її як певну, хоч би й релігійну, догму. Вираженням сутності й одночасно першою сутністю є для нього Слово. «Споконвічне Слово — це єдиний наш учитель. Так, в Євангелії воно промовляє до нас голосом тіла ззовні, і це Слово ззовні дійшло до людських вух, щоб повірили в нього, щоб кожен шукав його в собі самому, а знайшов його у вічній Правді, де Добрий і Єдиний Учитель навчає всіх Своїх учнів». Тому, поєднавши напруженість пошуку з обожествленням Слова, ми вийдемо на людську відповідальність за сказане і зроблене. Перше поєднується з другим у точці Істини. Але очевидне ще не є істинним. Наука, як втілення активного розуму, не дає нам сутності. «Я обернувся спиною до світла, а лице звернув на освітлені предмети, тим-то очі мої, хоч і бачили освітлені предмети, самі не сприймали променів світла». Пізнання довколишнього світу може бути лише засобом., а не метою. Душа первинна щодо розуму, а не навпаки. Для Св. Августина нічого не вартими є також літературні пристрасті, бо вони випливають з факту наявності іншого ідеалу краси, створеного безпосередньо людиною, а тому грішного у співвіднесенні з Богом: «Бо чи є щось жалюгідніше від нещасливця, який не милосердиться над самим собою й оплакує смерть Дідони, спричинену любов'ю до Енея, а не плаче над своєю власною смертю, що її спричинила нестача любові до Тебе, Боже, Світло серця мого, «хлібе внутрішній уст душі моєї» (Ів.УІ, 35; 48; 59), Сило, що запліднюєш мій розум і лоно думки моєї?». Однак гріховність зухвалості самовираження зникає в процесі пошуку Бога як Абсолютної Істини. Св. Августин неспокійний, проте водночас цільний, а тому врівноважений, що ні в якому разі не є інфантильністю. Це дійсний спокій просвітлення, який приходить через усвідомлення радості вибору єдино можливого шляху здобування Істини. Вибір, тобто стиль і щирість виправдовують наше існування. Можливі три шляхи здобуття Істини — релігія, філософія і мистецтво. Св. Августин пройшов першим до кінця, давши поштовх Мішелю де Монтеню для другого, де Істина коріниться в самому шуканні. Вільяма Шекспіра можемо вважати символом мистецького вибору, Екзистенційна перейнятість Св. Августина власними міркуваннями не допускає сумніву й іронії щодо об'єкту мислення. Є можливою самоіронія щодо власної особи, але до Співрозмовника — ніколи. Не існує жодного полеміста, який зміг би, бодай ідеологічно чи стилістично, «перебити» іронією урочистість Св. Августина. На тлі «Сповіді» такі твори, як-от «Євангеліє від Ісуса» Жозе Сарамаго (Нобелівська премія за 1998 рік), завжди виглядатимуть звичайним непорозумінням. Журналіст може вважати, що Біблію писав інший журналіст, якого можна схопити за руку. Звертаючись до Бога, Св. Августин часто повторює: «А Ти завжди Той Самий, «Ти Той Самий» (Пс.102, 28)». Надзвичайно важливим є аспект відтінення, або ж тла. У цьому випадку відтінення — не те саме, що відлуння чи відокремлення, тобто сприйняття цілого за певним відображенням, відбиттям чи помноженням. Відтінення тут — це найбільш реальне й чітке усвідомлення себе на тлі абсолютного. Всі ми живемо на тлі Св. Августина. Засновник ордену «Опус Дей» Хосе Марія Ескріва де Балаґер казав, що молитва ніколи не може бути монологом, — це завжди діалог з Богом. «Ти змінюєш свої діла, але не постанови», — каже автор «Сповіді». Сучасна людина, усвідомлюючи дріб'язковість і нікчемність власного існування, боїться не ляше співвіднести себе з вічністю, але бодай поглянути у той бік, ніби їй не треба вмирати. Св. Августин для сучасної людини — це тло вічності, а тому й певна точка відліку сенсу життя. Наш пересічний сучасник захищає себе подібно до страуса, ховаючи голову в пісок, — під маскою цинізму. Натомість Св. Августин — це самий стиль як висловлення індивідуальності — на шляху до мети. І найголовніше у Св. Августина — його розуміння дійсності. Найправдивіша дійсність для нього не та, серед якої він живе, а та, якою вона повинна бути. Думаймо про вічне і нам відкриється Істина. Св. Августин пожартував з нами, посіявши серед нас неспокій пошуку і здобування. БЛАГОСЛОВЕННА ЧЕРКАЩИНА. ПОДОРОЖ КРАЄЗНАВЧА І НЕ БЕЗ МОРАЛІ Поетичні українські краєвиди з творів Тараса Шевченка та Івана Нечуя-Левицького лежали за вікном пошарпаного «Ікаруса» на під'їзді до відчутно занедбаної Сміли у серпні 1999-го. А на установчі збори Народного руху за перебудову, які відбувалися десять років перед тим у смілянському міському будинку культури, т.зв. ГДК (від «городской дом культури»), я потрапив у статусі журналіста і виступаючого у дискусії. Тоді я вчився на факультеті журналістики Київського університету і проходив літню практику в газеті «Червоний стяг». Тепер вона має назву «Смілянські обрії», в народі — «Червоні обрії». Від того часу у Смілі мало що змінилося. Окрім назви міськрайонної газети — зупинилися величезні заводи, які працювали на «оборонку», з'явилися вуличні реклами і «супермаркети», люди шукають роботу в Москві та Підмосков'ї, трудяться на «фазендах» і присадибних ділянках і — мовчать, навіть не нарікаючи на незалежність. Більшість з учасників установчих зборів Народного руху за перебудову десять років тому були простодушними робочими людьми з великими порепаними мозолястими руками, які сиділи прямо, насуплено, вдягнуті у чисті сорочки, застебнуті до верхнього ґудзика. Своє ставлення до «робітничо-селянської» комуністичної влади вони виразили мовою, далекою від езопової, запропонувавши за ноги підвісити її провідників. Це був не екстремізм, а стихійно сформульована народом вимога прийняття закону про люстрацію. Але згодом, побачивши, що діла не буде, довіри до нових, «демократичних» демагогів не виявили. Парадокс полягає в тому, що влада ця, навіть у кадровому складі, практично не змінилася протягом восьми років незалежності й до цього часу зробила максимум для її дискредитації. Навіть святкування 24 серпня проходить «пунктиром», йому протиставлений «день міста», що символізує комуністичне минуле — і сучасне. Краєзнавчий музей вшановує лише тих, хто встановлював радянську владу на Смілянщині, а пізніше руйнував церкви й організовував голодомори. Досі центральні вулиці всіх населених пунктів Черкащини — імені Леніна. Класичний для всіх районних міст центр — пошта, міська влада, міліція, ощадний банк, готель, базар — розташований десь довкола пам'ятника вождеві світового пролетаріату, який досі уособлює «червоне», або ж «ліве» політичне обличчя тих, які не випустили владу з рук. Дещо інший вигляд мають Черкаси, обласний і культурний центр з прогресивним, як то кажуть, мером. Своїм порівняно розвиненим комунальним господарством і житловим фондом місто завдячує хімічним комбінатам, які взамін робочих місць знищують благодатну природу. Ту, що не дає спокою Олександрові Солженіцину. В образі черкаських фруктів, поруч з кримськими пляжами, він її хтиво згадує в романі «Архіпелаг ГУЛАГ». У Черкаському краєзнавчому музеї — не тільки флора, фауна, корисні копалини й доволі безособова історія (на одному із стендів зазначено, що Коліївщиною керував Максим Кривоніс!), але й ціла експозиція, присвячена Холодному Яру 20-х років та зокрема отаманові Василеві Чучупаці. Дивлячись на фотографії наших отаманів, які наводили смертельний жах на різного роду окупантів та колаборантів і які, попри свою, так би мовити, політичну невиробленість, вписали героїчну сторінку в історію України, починаєш розуміти — найцінніше, що має Черкащина — психологічні типажі. Дійсність приземленіша. На автовокзалі в Черкасах, де розклад руху автобусів більше нагадує карти Таро, на прохання пояснити, як можна дістатися до Чигирина, рядові службовці, а пізніше і начальство, не хочуть видавати цієї таємниці, натякаючи, що вони не бачать, перед ким повинні звітуватися. Тут же — від'їжджає на село десятикратно від можливого втрамбований старенький ЛАЗ. Трьом жінкам з неймовірними клунками, які, можливо, пам'ятають царя і напевне — колективізацію, не вистачило місць, але не гумору: «Тю, а найгарніших дівчат і залишили..,» Вулична російськомовність ріже вухо по багатьох містах і містечках Черкащини. Не лише в самих Черкасах, а, що дуже прикро, — у тому ж Каневі. Бутафорщина офіційних величань Кобзаря нікого не може обдурити. Ось і в цьогорічному травневому парламентському наїзді його знову було названо «інтернаціоналістом». Тарас Шевченко багато дивовижного наслухався про себе і свою творчість, дивлячись на Дніпро, покинуті під Чернечою горою після нічної пиятики і перед черговим фуршетом пароплави й іномарки. Цей національний театр ганьби, з іншого боку, засвідчує статус Канева як центру міжнародного туризму. Тут бажаючим демонструється Україна, якої не існує. Звичайні будні для місцевих мешканців, можливість знайти хоч якусь роботу. Життя безрадісне — головний інженер заводу підробляє, виловлюючи на своїх недобитих «жигулях» пасажирів по автобусних зупинках, випускники вузів торгують на базарах турецькими лахами, селяни бояться втратити колгоспи, бо заробити просто ніде, а то й не буде де вкрасти. Нікому не відомо, як виживають учителі та пенсіонери, коли запастися вугіллям на зиму коштує на сьогодні вісімсот гривень. У Чигирині ж за цілий спекотний день на вулицях міста ніхто жодного разу не звернувся до мене по-російськи. Та й українська була чудова, без суржикових інтерпретацій. Добре враження справляє історичний центр старовинної козацької столиці, включно з парком, музеєм та меморіальним комплексом. Поруч у Суботові — діюча Іллінська церква (Київський партріархат), зображення якої можна побачити на купюрі, вартістю п'ять гривень, побудована за планом великого гетьмана, також розкоп замчища, власне, поки що однієї вежі замку Богдана Хмельницького та фрагменту підземного ходу. Звідси почалася визвольна війна, тут формувалася внутрішня і зовнішня політика України, тут гетьмана було отруєно, замок зруйновано, а його кістки, найвірогідніше, викинено з церкви, немов сміття. Чим не метафора всієї української історії? Цегла і каміння замку пізніше було використано для будівництва Мотронинського монастиря, центру Гайдамаччини і Холодноярської республіки. Тепер монастир належить православній церкві Московського патріархату. Це вже — наші будні. Дуже вже різняться між собою два простори: дійсний та історичний. Гонта із Залізняком перевертаються в труні, бачачи свою вмиротворену Умань з рукотворною красою Софіївського дендропарку. З пояснень екскурсоводів неможливо збагнути це славне місто. Передусім — чим воно славне? Не сумніваймося, — не один майбутній Гонта, поки що у коротких штанцях, голосно сміючись пробігає повз нас по вулиці, граючи в «квача» з «пацанами». Ось він, побачте, знайдіть його! Черкащина досі нагадує пам'ятник Леніна із смілянського міського парку, тулуб якого був приставлений до ніг, що колись належали Сталіну. Але зроблені вони з різного матеріалу й різниця кидається в очі. Ситуацію можна зрозуміти: не міняти ж цілий постамент при єдності метафізичної сутності. Проте така естетика не гармоніює з природою, людьми і вічністю. Навіть сьогодні українці зберігають гідність. --- КІНЕЦЬ --- Оригінальний текст взято з сайту МНК: www.ukrnationalism.org.ua У *.txt форматував Віталій Стопчанський Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво" www.chtyvo.org.ua