Пантелеймон Олександрович Куліш

Січові гості

(Споминки старого діда)

    

    Еге, доб­родію! си­ди­мо оце ми з ва­ми на пасіці - ні гад­ки!.. Бо­жа бджо­ла гу­де, кру­гом греч­ки біліють… а ко­лись гу­ли кру­гом ме­не не такі бджо­ли: ко­зи­ки гу­ли, не­бо­жа­та, да ще не гетьманці - са­ма січо­ва во­ля, доб­родію… Пе­реїв я вся­ко­го хліба: по­ма­гав і па­нам па­ну­ва­ти, по­ма­гав нав­послі і гай­да­ма­кам-брат­чи­кам. Ге! вже то­го не бу­де, що бу­ло, а бу­ло ж во­но на­щось. Тим-то, нічо­го гріха таїти, приз­на­юсь вам, доб­родію, який я був дур­ний ко­лись… на свою рідну брат­тю ста­вав до бою! Да­лебі!..

    Родився я на По­доллі,- то моя рідна Вкраїна, а се вже мені на старість чу­жа сто­ро­на рідною ста­ла,- шиб­ну­ла до­ля, ку­ди схотіла. Ро­див­ся ж я в дер­жа­вах кня­зя

    Любомирського, ко­ли чу­ли, під По­пон­ним. Ста­росвітське місто, доб­родію. До­бу­ва­ли ко­лись йо­го ко­за­ки і зли­ли вся­кий ступінь землі кров'ю жидівською,- он яке місто

    Полонне! Ну, ро­див­шись у підданстві, му­сив тим ро­бом і хо­ди­ти. Взя­ли ме­не ще хлоп­цем ма­лим до зам­ку, до панів, зви­чи­ли ме­не до ко­ней, до ко­зацько­го обо­ро­ту, а далі і в надвірні ко­за­ки за­пи­са­ли, бо зрос­ту був я хо­ро­шо­го, та­ких у надвірні ко­рог­ви й підби­ра­ли. Ве­ли­чавсь я ко­зацькою зброєю пе­ред хлібо­ро­ба­ми, і дум­ки не бу­ло в ме­не, про­тив ко­го во­на на­го­тов­ле­на… Не хут­ко мені очі одк­ри­лись, а все ж, хва­ли­ти бо­га, одк­ри­лись. Ніхто ме­не не вмов­ляв: отак і так во­но бу­ло, отак во­но єсть, ота­ке бу­де; сам я по­чув ду­шею, що во­но й як во­но, і до чо­го во­но… та не так-то хут­ко до­сяг са­мо­го дна. Гли­бо­ке дно й ка­ла­мут­не! Чую бу­ло ще змал­ку

    - гайдамаки та гай­да­ма­ки, ніби ска­за­ти - ле­дарь яка невірна. Па­ни на їх як на вовків по­лю­ють; се­ля­не їх жа­ха­ються, а жид аж плю­не, як по­чує. То, бу­ло, й сер­диш­ся, як хто гай­да­ма­кою на­лає. Який я гай­да­ма­ка?.. А гай­да­ма­ки з не з ко­го й бра­лись, як з та­ких же панських підда­них. Інший не вго­дить шляхті на об­лаві, чи на бен­кеті, чи на по­сил­ках чо­го не вто­ро­пає - втікає од ба­тогів. Іншо­го не злюб­лять панські похлібці,- од них утікає. А хто, то й так не схо­че по най­мах ти­ня­тись або в пансько­му дворі довічним груб­ни­ком про­па­да­ти,- і сей, на­ду­мав­шись, дмух­не на Січ манівця­ми.

    А там тільки й піджи­да­ють бо­жо­го літа, щоб завіта­ти в гості до вельмож­но­го панст­ва. Знаєте, вся та Вкраїна, по­чав­ши од Дніпра, аж геть під Зба­раж, під

    Замостя, все те бу­ло ко­лись ко­зацьке. Ку­пи­ли всю ту зем­лю ко­за­ки в ляхів, не за гроші ку­пи­ли, а, ка­жуть, зап­ла­ти­ли са­мою щи­рою кров'ю ко­зацькою. А ля­хи-то, мов­ляв, лю­де лу­каві - умо­ви не до­дер­жа­ли, собі ізнов усю Вкраїну аж по са­ме

    Дніпро за­гар­ба­ли. Так ко­за­ки й ка­жуть: “Ну, ко­ли ж так, па­но­ве, то вже ви тут гос­по­да­рюй­те з жи­до­вою, а нам у Січ платіть чинш”.

    Ото ж, бу­ло, й хо­дять із Січі ко­за­ки за чин­шем. От їм са­ме та­ких бу­ло й тре­ба, що всі вхо­ди й ви­хо­ди по панських дер­жа­вах зна­ють-зна­ють усі стеж­ки й манівці по

    Вкраїні. Пригріє вес­ня­не со­неч­ко, ше­лес­не мо­ло­дим лис­тям де­ре­во,- ізнімуться роєм не­бо­жа­та, в ко­го оде­жа вже наскрізь світиться - по­ра міня­ти на саєти!.. От збе­реться їх до­ку­пи де­сятків або й со­тень скільки, ви­бе­руть собі ва­таж­ка, ха­рак­тер­ни­ка та­ко­го, що вже йо­го хіба срібна ку­ля візьме, що ко­за­ки за ним і в огонь, і в во­ду… гай­да на Вкраїну!

    У Гетьман­щи­ну во­ни не хо­ди­ли, бо там па­ни свої,- хоч і по­од­да­ва­ли інші чор­ту ду­шу, да все ж із жи­до­вою не бра­та­лись. Хо­дять, бу­ло, ко­ли не по­над Дніпром, то по­над Бо­гом-річкою, да й до Случі до­би­ра­ються за січо­вим чин­шем своїм. Де бай­рак глу­хий та гли­бо­кий, що тільки звір да пти­ця йо­го знає, де ху­то­рець або пасіка стоїть на од­шибі, во­ни там пе­ред­ню­ють, а вночі як смик­нуть - вов­ки вов­ка­ми по по­лю ри­щуть.

    Польщею вся та Вкраїна зва­лась, тим що по­ля­ки нею ору­ду­ва­ли. І сто­яла та Польща, як го­рох при до­розі: ліни­вий тільки й не скуб. Роз­дав ко­роль усі се­ла своїм па­нам: ко­рис­туй­тесь ни­ми да й бе­режіть же своє доб­ро, щоб мені військом про ту

    Вкраїну не тур­бу­ва­тись. А в ко­ро­ля і в са­мо­го гу­ло в ки­шені, бо тоді вік був та­кий на ко­ролів та на панів, що у всіх ки­шені поп­ро­ди­ра­лись. Ну, па­ни ж ко­рис­ту­ва­тись зуміли, а щоб до ла­ду військо спо­ря­ди­ти, ту ук­раїнську партію… еге! то в їх посліднє бу­ло діло. Спис­ко­вих бу­ло ба­га­то па­не­нят, що тільки ве­ли­ча­лись ротмістра­ми та по­руч­ни­ка­ми, а до пот­ре­би не так-то бу­ло їх гус­то при пол­ках. Га­са­ли во­ни по панських дво­рах, до пан­но­чок за­ли­ця­лись або з со­ба­ка­ми нав­ви­пе­ред­ки біга­ли. Од­бу­ва­ли та­тар або січо­вих гос­тей самі надвірні панські ко­рог­ви - з на­шо­го ж та­ки бра­та, з підданст­ва.

    Отож, бу­ло, як наїдуть січові гості, то по­ха­зяй­ст­ву­ють у панів та в жидів, як у се­бе в гос­поді, нав'ючать уся­ким доб­ром ба­тов­ню ко­ней та й гай­да на­зад!

    Покажуться і слиз­нуть так жи­во, як ніби вві сні прис­ни­лось; тільки й зна­ку, що в ляхів та в жидів скрині по­рожні, та ще хіба що в іншо­го душі в тілі не­має.

    Отакі-то бу­ли!

    Рідко, рідко ко­ли вда­ва­лось жовнірству зас­ту­ка­ти їх са­ме на ха­зяй­сті, хіба зра­дою. А то. бу­ло, прибіжить ко­рог­ва гу­сарні чи рей­тар на чут­ку, що гай­да­ма­ки де­руть, та полічить тільки сліди од підків на шля­ху, та з тим і вер­неться. Та вже, бу­ло, як і зас­ту­ка­ють, то й їм, сер­деш­ним, доб­ре, бу­ло, дос­та­неться.

    Довелось і мені бу­ти разів зо два у тій справі, бо я - собі на ли­хо - слу­жив у надвірних, по­ма­гав па­нам па­ну­ва­ти. Отож раз сто­яли ми цілою ко­рог­вою в По­пон­но­му зам­ку; кня­зя Лю­бо­мирсько­го за­мок був. Жи­ли тоді па­ни Лю­бо­мирські, як ко­ролі, дар­ма що Хмельницький їх був тро­хи по­по­ло­хав і во­ро­та к чор­товій ма­тері виніс, як то­рох­нув із гар­ма­ти-си­ро­ти. Отож ми там і вар­туємо не знать чо­го, а більш для панської пи­хи. Аж ось од­но­го дня, тільки що взя­лись за лож­ки, ле­тить гінець.

    Кінь під ним аж хи­тається, ніздрі роз­ду­ло, як ріжок. За­раз йо­го, так як був у грязі і в пи­лу, пе­ред кня­зя.

    - Що та­ке?

    - Гайдамаки на По­дол­лю. Про­сить ле­мен­тар по­дольський по­сил­ку, бо самі нічо­го не вдіють.

    - А ба­гацько ж їх?

    - Сто кілька­над­цять комінни­ка.

    - Добре, завт­ра сам з військом ру­шу. За­раз йо­му дру­го­го ко­ня і вип­ра­ви­ли на­зад.

    Заворушився увесь за­мок: са­мо­па­ли пе­ре­чи­ща­ють, кульба­ки спо­ряд­жа­ють, уюки, пат­рон­таші па­ку­ють. На­завт­ра, ско­ро світ, заг­ра­но в тру­би, ру­ши­ли з зам­ку.

    Піхоту і гар­ма­ти вез­ли підво­да­ми. Третього дня ста­ли ко­ло Ял­тушків: там гай­да­ма­ки обсілись у гаю. Ото ста­ли ла­ва­ми. Пан ле­мен­тар приїхав, по­ди­вивсь.

    - Ну, те­пер од­ди­хай­те та бу­де­те го­тові на ніч. Тре­ба доб­ре пильну­ва­ти, а то вис­ко­чать з рук, як ми­ло в во­ду.

    Ото відпо­чив­ши, як нас­тав вечір, пильнуємо ми. Кру­гом гаю пос­тав­ле­но му­жиків кілька ти­сяч із ціпа­ми, а де­котрі і з руш­ни­ця­ми, а за ни­ми, одс­ту­пив­ши ступнів сто чи й більш, ста­ло військо: те, що прий­шло з са­мим ле­мен­та­рем, своїм че­ре­дом, а на­ше своїм че­ре­дом; а бу­ло всіх ти­сяч зо дві: і гу­са­ре, і пан­цер­ни­ки, і піхо­та

    - чого там не бу­ло! І всі на ту жме­ню тих гольтя­пак!

    Сидимо, ба­гат­тя скрізь розікла­ли, ба­ла­каємо де­що сти­ха, бо за­ка­за­но бу­ло од стар­шин, щоб, бо­же бо­ро­ни, яко­го ґвал­ту, а щоб доб­ре чу­ва­ли. Я ще тоді був мо­ло­дий, не знав ще, що то за гай­да­ма­ки, то див­но мені ста­ло, що та­ке військо на них зібра­но. От і пи­таю у од­но­го ста­ро­го гу­са­ри­на, що вже йо­му уси рос­ли-рос­ли та аж за уха зак­ру­ти­лись:

    - Що оце, дядьку,- ка­жу,- за ди­во та­ке сі гай­да­ма­ки, що ось на них усі ко­рог­ви стляг­ли­ся?

    - Еге,- ка­же,- а ти, хлоп­ку, ще не знаєш, що то за звіря­ки? Ко­ли б у кож­но­го з нас бу­ло по де­сять рук, то ще на їх ма­ло, бо ті гал­га­ни обо­ро­ня­ються, мов ска­жені. Зна­ють, що вже їм по­ми­лу­ван­ня не бу­де, то ки­да­ються на лю­дей, як іро­ди,

    і ча­сом проб'ються крізь цілий повк; не то вте­чуть самі, та й здо­бич ум­чать. Ось завт­ра по­ба­чиш, які во­ни пов­би­рані. Се в нас так спо­ря­ди­лись, бо з Січі поп­ри­хо­ди­ли в од­них лоєвих со­роч­ках та в те­ля­чих ша­ро­ва­рах.

    - А який же,- ка­жу,- ва­таж­ко те­пер їми до­во­дить?

    Каже:

    - Іван Чуп­ри­на. П'ятнад­цять разів уже ви­хо­дить він на здо­бич, разів скільки про­би­вав­ся крізь на­ших жовнірів; та вже те­пер, здається, да­мо ми йо­му пер­цю.

    Отак ми­ну­ла й ніч. Ста­ло на зо­рю зай­ма­тись. Ко­ли ж по той бік лісу, де сто­яла піхо­та, са­мо­па­ли - пук! пук! - пер­ше зрідка, а далі раз по раз. А тут з гар­ма­ти

    - гу! - пішла грю­кот­ня по лісу. Де­ре­во тріщить та па­дає. Крик, гам! Гар­ма­ти ре­вуть, а гу­на по ранній росі так і роз­ля­гається. Наші за­раз на ко­ней, а се­ля­не, зля­кав­шись, навтіка­ча. А ми тільки що ру­ши­ли їх пе­рей­ма­ти, аж тут із лісу душ со­рок гай­да­мак, всі в кар­ма­зині та в бла­ва­та­сах, такі гетьма­ни вис­ко­чи­ли, що аж очи­ма на їх не згля­неш; і ко­ней за со­бою нав'юче­них з двад­ця­те­ро ве­дуть.

    Вискочили та як уда­рять ізра­зу на чо­ти­ри ко­рог­ви во­лоські, що сто­яли спе­ре­ду, так їх і розідра­ли над­воє. І от, як ба­чиш ча­сом, лис­кав­ка з гро­му впа­де на ду­ба або на гус­ту та ста­ру сос­ну та як роз­чах­не її од го­ри до ни­зу, то од­но гілля на сей бік, а дру­ге на той бік важ­ко впа­де і затріщить: отак ті гай­да­ма­ки роз­ва­ли­ли ве­ли­ку ку­пу во­лохів, а самі, як вес­ною огонь по су­хих оче­ре­тах, так і по­нес­лись по по­лю, аж по­ле зак­ра­си­ли. А во­ло­хи як су­ну­лись на ком­пу­то­вих, а тут ще й се­ля­не побігли, ку­ди хто втра­пив, то все так зміша­лось, як ка­ша, що вже чорт би й знай­шов свою ла­ву: вер­тиш­ся кру­гом, як ко­за у че­реді, та й годі! Опісля вже де­котрі опам'ята­лись і побігли за ни­ми, та в пус­тий слід - хоч ту­пи­цею.

    Гайдамаки вже за се­лом, а се­ло за ни­ми до не­ба па­лає…

    А тим, що бу­ли на другім кінці лісу, ви­па­ла інша до­ля. Ще, ка­жуть, зве­чо­ра ва­таж­ко Іван Чуп­ри­на, гріючись ко­ло ба­гат­тя, пос­теріг, що вся ну­жа з со­роч­ки зібра­лась йо­му до коміра, та й ка­же:

    - Отепер же, па­но­ве, бу­де нам ли­хо з вра­жи­ми ля­ха­ми: ба­чи­те, як уся ну­жа зібра­лась мені до коміра!

    То вже гай­да­ма­ки, по­чув­ши сеє, повіси­ли но­си і за­пи­са­ли собі про­па­ло. Тільки ж за­по­ро­жець не так про­па­дає, як прос­тий чо­ловік. У них вов­ча на­ту­ра: уміє доб­ре шар­па­ти, уміє ж і вмер­ти, не скиг­ля­чи дар­мо.

    Отаман і ка­же:

    - Розділімось же, па­но­ве, на три ба­то­ви, то ко­му-не­будь і по­мо­же гос­подь вис­ко­чи­ти з за­падні, а вкупі - всі про­па­де­мо. Че­кай­те,- ка­же,- мо­го гас­ла з пісто­ля. А як по­чуєте гас­ло, за­раз два ра­зи з ян­ча­рок на ляхів грюкніть, та й з бо­гом нап­ро­лом!..

    От, як ста­ло зай­ма­тись на зо­рю, він і поліз рач­ки на край лісу, щоб по­ди­ви­тись, що ля­хи роб­лять. А за ним по­рач­ку­ва­ло з де­ся­ток мо­лодців. І за­че­пись один, лізу­чи, руш­ни­цею за гілляч­ку. Руш­ни­ця - бех! - а на фальши­ве гас­ло по лісу - то­рох! трах! - пішла гур­кот­ня. Піхо­та на­ша за­раз до лісу та з са­мо­палів і за­то­пи­ла. Чуп­ри­на ліг, ка­жуть, од пер­вої кулі, а гай­да­ма­ки ще не встиг­ли впас­ти на ко­ней і пот­ра­пить до ла­ду, а тут ще й ва­таж­ка не­має. Зби­лись во­ни зовсім з пан­те­ли­ку. От же жва­во не­бо­ра­ки бо­ро­ни­лись: уби­ли підпол­ков­ни­ка ляцько­го, скількось офіцерів і з сот­ню лей­тар. Та й їм же доб­ре бу­ло: раз те, що грю­ко­ва кру­гом, а тут з гар­мат що рев­нуть, то де­ре­во по­по­лам або і усе в скіпці розс­ко­читься і па­да на них. Жар­ко бу­ло ду­же сіро­ма­хам. Ви­би­то їх ма­ло не всіх, а реш­ту по­ра­не­них і постріля­них заб­ра­то у по­лон. Знай­шли са­мо­го Чуп­ри­ну мерт­во­го.

    Здоровий та ши­ро­коп­ле­чий та­ти. Ле­жить, ви­вер­нув­шись, як бик, що дов­го ри­кав під різницькою довб­нею та зав­да­вав усім стра­ху, а далі-та­ки, хоч який ду­жий, упав сер­деш­ний і зем­лю гли­бо­ко вда­вив, ле­жить, як го­ра, і на мерт­во­го ще страш­но ди­ви­тись. Отак же й той Чуп­ри­на, ве­ли­кий та страш­ний, ле­жав у пиш­них кар­ма­зи­нах ря­дом із ста­рим ду­бом, що зва­ле­но гар­ма­тою; а бронь при ньому і на коні збруя та­ка, що нез­чис­ленні гроші кош­тує: срібло та зо­ло­то, а ро­бо­та, ро­бо­та ж та­ка, що аж очі бе­ре! На обох ру­ках у нього до­ро­гих перстнів, по ки­ше­нях зо­ло­тих дзи­гарків скільки, а гро­шей, то і злічи­ти не мож­на. Та й на всіх гай­да­ма­ках, і ко­ло са­мих, і ко­ло ко­ней, знай­де­но срібла, зо­ло­та і вся­ких до­ро­гих су­конь на ве­ликі ти­сячі. Усе те поділи­ли між се­бе жовніри і лей­ст­рові ко­за­ки. Дос­тавсь і мені ріг з по­ро­хом у срібній оп­раві та ладівни­ця під срібною бля­хою. Та все те, як прий­шло, так і пішло: про­па­ло в Уманську руїну.

    Ото, поділив­ши здо­бич, по­ра­не­них одісла­ли у Кам'янець на стра­ту, а мерт­вих за­ко­па­ли у Ял­ту­шевсько­му-та­ки лісі, над шля­хом, і мо­ги­лу над ни­ми на­си­па­ли ви­со­ку.

    Ото бу­ла пер­ва моя спра­ва з гай­да­ма­ка­ми. А зно­ву років че­рез два пішла по

    Вкраїні по­го­лос­ка, що з-за Си­ню­хи-річки вий­шла доб­ра ку­па гай­да­мак з ва­таж­ком

    Чортовусом та прой­шла аж на Поділля, наг­ра­бу­ва­ла срібла, зло­та і вся­ко­го доб­ра, скільки уюкові коні зне­суть, і по­вер­тає на­зад ліса­ми та бай­ра­ка­ми. Тільки ніхто не знав, де са­ме во­ни те­пер і в яко­му місці витк­нуться на сте­пи з лісу. Три­во­га зро­би­лась усю­ди та­ка, що бо­же твоя во­ля! Не бу­ло іншої роз­мо­ви, як про гай­да­мак.

    Оце сьогодні по­чуєш, що там і там спа­ли­ли па­на з панією і з дітка­ми, а завт­ра - що на­па­ли на кляш­тор і всіх ченців ка­то­лицьких виріза­ли. Той ка­же, що ба­чив лю­дей якихсь чуд­них, а той, що в однім шин­ку натк­нувсь на са­мо­го Чор­то­ву­са: си­дить за сто­лом в чер­вонім жу­пані, ру­ки по ло­коть за­су­кані, по кар­ма­зи­но­вих ру­ка­вах чор­на кров жидівська стікає; кру­жає відром горілку і ніко­го не боїться, бо вміє так зро­би­ти, що оце є, а схо­че, то й не­ма. Що день, то все страшнійші чут­ки: сьогодні оце ска­жуть, що в нього три сотні мо­лодців, а завт­ра - три ти­сячі. По до­ро­гах, знай, тов­четься жи­до­ва, з усім збіжжям утіка­ють то до за­мочків, то до місте­чок. Вис­лав князь Лю­бо­мирський з По­пон­но­го двох чи трьох жидів на розвідки, обіщав ве­ли­ку пла­ту; та жи­до­ва так бо­ялась гай­да­мацьких лап, що по­вертілась тро­хи по­за містеч­ком та й вер­ну­лась ні з чим. Тоді при­зи­ває князь ме­не та Ла­су­на, та Глад­ко­го, та ще Ло­бо­ду.

    - А що,- ка­же,- ко­за­ки! Чи пос­лу­жи­те ви мені по вірі й по правді?

    - Послужимо,- ка­жем,- ми­лос­ти­вий кня­зю і батьку.

    - От же,- ка­же,- вам по де­сять червінців на до­ро­гу. їдьте та при­везіте мені пев­ну звістку, де гай­да­ма­ки і скільки їх.

    Взяли ми, вкло­ни­лись і поїха­ли усі чет­ве­ро різни­ми шля­ха­ми. Дов­го бив­ся я по пу­щах та без­доріжжях, аж по­ки при­бивсь до од­но­го ху­то­ра. Ліс навк­ру­ги гус­тий та­кий, що тільки не­бо та зем­лю вид­ко, а ха­тин­ка стоїть од­ним од­на і набік уже по­хи­ли­лась і в зем­лю врос­ла, а со­ло­ма на їй уся од мо­ху та од бур'яну аж за­зе­леніла. Ні до­ро­ги, ні стеж­ки до тії хат­ки не­ма; тільки по­уз са­мий причілок те­че не­ве­лич­кий рівчак. Ду­маю собі: вид­но ж, тут не­ма ніко­го. Ко­ли див­люсь, аж у піддашші за ха­тою си­дить дід, си­вий-си­вий. Бро­ви йо­му по­на­ви­са­ли аж на очі, а бо­ро­да до по­яса. Си­дить і стру­же стру­гом дер­жал­но на ра­ти­ще, а біля йо­го під повіткою стоїть з де­ся­ток ра­то­вищ зовсім го­то­вих. От я, злізши з ко­ня, прий­шов до нього, а він ме­не й не ба­чить, що я йду: стру­же собі та бур­чить щось. Я прий­шов та­ки бли­зенько та й став: пос­лу­хаю, що він бур­чить. Ко­ли чую, аж то він пісню ста­росвіцьку хо­че співа­ти, та вже го­лос йо­му дри­жить і не ви­ве­де, тільки мур­ко­че:

    Перебийніс про­сить нем­но­го -

    Сімсот ко­заків з со­бою.

    Рубає ме­чем го­ло­ви з пле­чей,

    А реш­ту то­пить во­дою

    “Ой пий­те, ля­хи, во­ди ка­люжі,

    Води ка­люжі бо­ло­тянії,

    А що пи­ва­ли по тій Вкраїні

    Меди та ви­на ситнії”.

    - Здоров, діду­сю!

    - Здоров,- ка­же,- здо­ров, син­ку!

    Та й не ди­виться-та­ки на ме­не. Я ду­маю собі, як би з ним за­го­во­ри­ти, та й мов­чу.

    А він тоді підняв свої важкі білі бро­ви та глядь на ме­не.

    - Е! - ка­же.- А ти що за чо­ловік?

    - Отак,- ка­жу,- як бач: чо­ловік хре­ще­ний, во­ло­чусь по світу та долі шу­каю.

    - А чи на­ша віра?

    - Наша,- ка­жу.

    - Чого ж тобі, син­ку, тре­ба?

    - Треба,- ка­жу,- мені на­пе­ред усього по­поїсти.

    - Правда,- ка­же,- син­ку, прав­да. По­пе­ре­ду на­го­дуй чо­ловіка, а тоді вже роз­пи­туй.

    

    Зараз пішов, не­се мені хліба, са­ла, ме­ду, бо й пасічка в нього тут не­ве­лич­ка за­го­род­же­на. По­поївши, я ка­жу йо­му, що хотіли ніби ме­не ля­хи повіси­ти за те, що я згу­бив панський дзи­га­рок, а я втік та хо­чу прис­тать у гай­да­ма­ки, тільки го­ре моє, що не знаю, де їх знай­ти. Тоді він мені й ка­же:

    - Добре, син­ку, їдь же оту­ди й ту­ди, ми­мо та­ко­го й та­ко­го ду­ба, то там їх і знай­деш на уро­чищі Обо­зо­вищі.- А сам сів та й по­чав стру­га­ти ра­ти­ще.

    Поїхав я, аж так: у яру попід гус­ти­ми ду­ба­ми коні хо­дять і де-не-де жу­па­ни чер­воніють. Приїхав я ближ­че, аж стоїть під ду­бом ко­зак з ра­ти­щем на варті. Я за­раз по-за­по­розькій: “Пу­гу!” А він мені: “Пу­гу! Пу­гу!” А я знов: “Ко­зак з

    Лугу!”

    - А де той ко­зак з Лу­гу? - крик­нув хтось товс­то із лісу.- А їдь ли­шень сю­ди!

    Я й їду. Див­люсь, аж суп­ро­тив ме­не їде здо­ро­вен­ний за­по­ро­жець з уси­ма, що я ще й зро­ду не ба­чив: чорні, чорні та довгі та розкішні такі, що аж ви­лис­ку­ються.

    Жупан на йо­му шов­ко­вий чер­во­ний, аж світиться, як огонь; шап­ка чер­во­на, по­хи­лис­та; по­яс зо­ло­тий; за по­ясом пістолі; при бо­ку шаб­ля; кульба­ки і стре­ме­на

    - все те в щирім зо­лоті, аж го­рить. А кінь під ним пре­чу­дов­ної вро­ди: білий, як лебідь, так і од­би­ває од зе­ле­но­го лісу й тра­ви; ти б ска­зав, що й землі не до­тор­кається. Зняв я шап­ку та й пок­ло­нивсь аж до кінської гри­ви; за­був, що то й гай­да­ма­ка; так би, здається, взяв та й підос­лавсь йо­му під но­ги: стою пе­ред ним, як пе­ред гетьма­ном.

    - А що,- ка­же,- бра­те? Чи на­ша віра?

    - Наша,- ка­жу,- вельмож­ний па­не…

    - А ну, пе­рех­рес­тись.

    Перехрестивсь я, ока­ян­ний. По­тер­ло ме­не тро­хи, чес­на ко­зацька кров у ме­не обізва­лась, а про­те пе­рех­рес­тивсь.

    - Ну, їдь же,- ка­же,- собі до куріня.

    Приїхав я, аж той курінь увесь об­си­па­ний ва­лом. Впу­ще­но ме­не че­рез рів у во­ро­та.

    Як уїхав я та гля­ну, то в ме­не і в очах за­рябіло. Пов­но ко­заків, та все ж то пов­би­рані так, що й не роз­ка­за­ти: кар­ма­зин ко­ло кар­ма­зи­на, срібло ко­ло срібла, зо­ло­то ко­ло зо­ло­та. Так як-от ча­сом зи­мою зай­деш у вин­ни­цю та при­ся­деш ко­ло печі погрітись та по­ди­ви­ти­ся, що там у тій печі ро­биться то­го жа­ру: і чер­во­не, і жов­те, і синє, го­рить, хо­дить, миг­тить і мріє, аж ніби во­ру­шиться все; так у тім та­борі хо­ди­ли один по­уз од­но­го гай­да­ма­ки: той у чер­во­но­му, той у жов­то­му, той у бла­кит­но­му, а зо­ло­то на їх як огонь сяє, що очи­ма не згля­неш. На­си­лу я тро­хи освійчивсь, що вже не так ди­ко мені між ни­ми ста­ло. Пос­та­вив я сво­го ко­ня до ясел. Ніхто ме­не не пи­тає, що я за чо­ловік. Веш­та­юсь я поміж ни­ми, як до­ма.

    Дивлюсь, аж Ла­сун уже тут: хо­дить, зак­лав­ши ру­ки за по­яс, тільки вильота­ми по­ма­хує; з стар­ши­ми вже за­панібра­та, а ме­не буцім і не ба­чить: тільки пог­ла­див уса та бро­вою морг­нув, по­ди­вив­шись на ме­не зу­бо­ча. А ме­не зно­сять такі дум­ки:

    “Викажу їм Ла­су­на! Приз­на­юсь, хто я та­кий! Зос­та­нусь між за­по­рож­ця­ми!” Так і то­ва­риш же Ла­сун: як то­ва­ри­ша зра­ди­ти? А про те в ме­не й дум­ка не зво­рух­ну­лась, що се ж наші брат­тя?.. Тоді ще я так не зміг ра­ху­ва­ти - щи­ро пос­лу­жив шляхті. А во­ни ж то, го­ро­па­хи, мені радіють, як рідно­го бра­та віта­ють; до­ро­га оде­жа в них ку­па­ми,- надівай яку хоч оде­жу. Звісно, страш­ний суд нас­тає; бог знає, ко­му жи­ти, а ко­му вми­ра­ти, то не­хай, ка­жуть, ко­зак хоч пе­ред смер­тю пок­ра­сується, як у го­роді ро­жа, а ви­не­се бог із ог­ню в до­ро­гих саєтах - не­хай ко­рис­тується на здо­ров'я.

    На дру­гий день приїжджає й Ло­бо­да з Глад­ким. Поп­ри­би­ра­лись му­жи­ка­ми і при­ве­ли ніби­то ко­ней про­да­ва­ти. Ла­сун сам і тор­гу­вав у їх, і мо­го­рич із ни­ми пив, та ниш­ком і ска­зав, що Чор­то­вус жде, по­ки пос­тя­га­ються йо­го ча­ти, бо те­пер ще тільки дві ча­ти зійшлось, а ще дві злу­чаться з ним у Ма­зе­пиній Мо­гилі, що завт­ра ми ту­ди ру­ши­мо, то щоб князь був го­то­вий і дер­жав но­гу в стре­ме­нах, а з нас або

    Ласун, або я да­мо дро­па­ка та кня­зеві до­ро­гу по­ка­же­мо. Вип­ра­ви­ли тих ко­но­водів, а самі дру­го­го дня пішли у Ма­зе­пи­ну Мо­ги­лу. А та Ма­зе­пи­на Мо­ги­ла та єсть то острів, увесь у бо­ру, а кру­гом та­ке грузьке баг­но, що щ чо­ловік, ні кінь, ні со­ба­ка не пе­реб­ре­де; а на той острів че­рез баг­но ви­си­па­но три греблі. Не­за­ба­ром підійшла ще од­на ча­та з ве­ли­кою здо­бич­чю. От, як зро­бивсь під той час га­лас і кру­та­ни­на в та­борі, то я улу­чив щас­ли­ву го­ди­ну та на ко­ня та дра­ла. Прибіг у

    Полонне під за­мок, під Київську бра­му, стук­нув,- не пус­ка­ють ме­не, бо не пізна­ли: жу­пан на мені пер­ло­вий, ґудзи­ки рубінові, по­яс ли­тий, шап­ка со­бо­ле­ва,- та на­си­лу вже впус­ти­ли. За­раз ме­не до кня­зя. “Так і так, ми­лос­ти­вий кня­зю, ще тільки однії ча­ти до­че­ка­ються та й ру­шать під Кос­тян­тинів, бо чу­ються на си­лах.

    Треба поспіша­ти, щоб не ви­пус­ти­ти їх з то­го ост­ро­ва”.

    Зараз усе військо на ко­ней, а піхо­та на підво­ди; заб­ра­ли гар­ма­ти й по­ро­хи, поїха­ли. А я ко­нем по­пе­ре­ду, до­ро­гу по­ка­зую. Бу­ло то по­лю­ван­ня на страш­но­го звіра, що й очі, й уха, і чут­тя доб­ре має, а ще луччі - ла­пи. За­ка­за­но під ве­ли­кою ка­рою, щоб ніхто не го­монів і люльки не ку­рив. Звер­ну­ли з шля­ху; по­тяг­лись лісом мовч­ки, ти­хо; тільки ко­ли-не-ко­ли ко­ле­со гар­мат­не чи во­зо­ве стук­не, наїхав­ши на корінь, або трісне су­ха гілля­ка. Ішли день і ніч з ма­лим од­по­чив­ком, а далі влізли у та­ку гу­щи­ну, у такі нетрі, вер­те­пи та ви­бої, що ледві-ледві ви­тя­га­ли во­зи та гар­ма­ти з то­го ков­ту­на. А тут ніч тем­на та­ка, що тільки нав­ман­ня вга­дуєш до­ро­гу. Далі та­ки, дя­ку­ва­ти бо­гу, вий­шли без при­го­ди з тії баг­ню­ки і виб­ра­лись у рідкий бір. Я зліз з ко­ня та з ра­дощів аж зем­лю поцілу­вав. Про за­по­рожців уже і бай­ду­же. Ска­за­но, мо­ло­дий, хист­кий - ніко­му бу­ло покріпи­ти… Ото ж ско­ро вже дійшли і до то­го пасічни­ка, що ра­ти­ща стру­же.

    Обскочили йо­го кру­гом і взя­ли в свої ру­ки. А він тільки по­ди­вивсь, підняв­ши вго­ру бро­ви, та ска­зав: “От же вражі ля­хи та­ки про­ню­ха­ли!” - а потім знов на­су­пивсь та й бай­ду­же: знає вже, що ко­ли не сьогодні, так завт­ра смерть. Та та­кий же ста­рий та си­вий був пасічник, що ніхто йо­го не бив і не ла­яв. По­са­ди­ли йо­го на віз, ще й сіна підмос­ти­ли - та й поїха­ли до Ма­зе­пи­ної Мо­ги­ли.

    Переночувавши в не­ве­личкім сільці, вранці поз­га­ня­ли му­жиків з око­лиць з ра­ла­ми та з со­ки­ра­ми. Бу­ло їх душ, ма­буть, з ти­ся­чу. Ру­ши­ли дальш, і вночі прий­шли до яко­гось уро­чи­ща. Там, вид­но, ко­лись бу­ла та­бор­щи­на, бо лісу некільки го­ней ви­ру­ба­но і по­зос­та­ва­лись ро­ви й ва­ли. Усовіту­вав тут один ко­зак пе­ре­го­ди­ти, аж по­ки на небі зай­дуть Ко­зарі. А не­бо бу­ло чис­те, як хуст­ка, і скрізь зо­ря­ми заіскре­не. Та князь бо­явсь, щоб гай­да­ма­ки тим ча­сом не довіда­лись.

    - Не бійтесь,- ка­же,- ніхто сю­ди не прий­де, бо ка­жуть, що се місце зак­ля­те: тут, ка­жуть, по но­чах відьми та упирі виг­ра­ва­ють свої шту­ки; з то­го-то во­но й зветься: Ку­цо­го Чор­та Сло­бо­да.

    От, як пе­реж­да­ли го­дин зо три, то по­ча­ли зни­ка­ти з не­ба зорі, а на небі чер­воні пля­ми од ба­гат­тя, що горіло в гай­да­мацько­му та­борі. Ру­ши­ли ми ти­хо і, прий­шов­ши до са­мих гре­бель, по­розс­тав­ля­ли пе­ред кож­ною греб­лею по шес­ти гар­мат і ро­ви пе­ред гар­ма­та­ми по­ви­ко­пу­ва­ли, а ок­ру­ги гар­мат піхо­та ста­ла. Се­лян з со­ки­ра­ми розс­тав­ле­но кру­гом попід сос­на­ми, і ско­ро гук­нуть по ра­зу гар­ма­ти, за­раз щоб ру­ба­ли сос­ни. А реш­ту піхо­ти по­розс­тав­ля­ли з руш­ни­ця­ми по­над баг­ном, щоб стріля­ти, як­що хто витк­неться з лісу. По­ча­ло вже сіріти. Сер­дешні гу­ля­ки сплять собі, і не сниться їм, що вже їх пійма­но в мат­ню.

    Аж ось за­раз із са­мої більшої греблі шість гар­мат - то­рох! - аз дру­гої ув одвіт

    - гу-гу! - аз третьої знов - гу-у! Затріща­ли і за­гу­ли по лісу сос­ни; а тут враз зас­ту­ка­ло ти­ся­ча со­кир об де­ре­во. Ой не ве­се­ло ж бу­ло січо­вим мо­лод­цям про­ки­да­тись під та­кий гук і тріскіт! Утих­ли гар­ма­ти, дав­ши по два ра­зи ог­ню; пе­рес­та­ли й со­ки­ри. Я взяв морську тру­бу і зак­ри­чав: “Зда­вай­тесь на лас­ку панську, бо об­гор­нуті кру­гом”.

    Жодного одвіту. Ти­хо; тільки дим ку­рить по­над баг­на­ми, підійма­ючись уго­ру. Аж ось на греблі за­ту­потіли коні і крик: “Го­ни, ло­ви! Пос­той, Ки­ри­ло!” - і по­ки піхо­та ви­па­ли­ла, як ось ле­тить бісом щось на коні і прос­то проміж гар­ма­ти. Тоді тільки пізна­ли Ла­су­на. По­го­ня гай­да­мацька за­вер­ну­лась, бо жар­ко повіяла піхо­та з са­мо­палів; чо­ловік з де­ся­ток по­ко­ти­ло­ся з кульбак.

    От і день роз­виднівсь. Ок­рик­нув я їх тричі, щоб зда­ва­лись. Аж за третім ра­зом гук­ну­ли з лісу, доб­ре час­ту­ючи й нас і на­ших батьків. Знов за­гур­котіли гар­ма­ти, затріщав ліс, зас­ту­ка­ли со­ки­ри. Го­дин за три по­ро­би­ли кру­гом баг­на засіки, а сос­на­ми за­ва­ли­ли кру­гом гай­да­мацький та­бор і са­мих на­ду­ши­ли ги­бель. Про­бу­ва­ли сер­де­ги одстрілю­ва­тись, по­ви­ла­зив­ши на сос­ни, а на­ша піхо­та собі бра­ла їх на ціль. Та баг­но бу­ло ду­же ши­ро­ке, то не­ба­га­то во­ни Нам шко­ди­ли.

    Отак і день цілий ми­нув. Стук, та грім, та ку­ря­ва по­над лісом. А як стемніло, усовіту­вав Ла­сун по­ро­би­ти тай­но на греб­лях за­ва­ли з гілляк, пеньків, каміння й хво­рос­ту, щоб кінно че­рез них не мож­на бу­ло пе­реб­ра­тись, бо за­пев­не знав, що гай­да­ма­ки підуть нап­ро­лом. Здав­ся нам на доб­ре йо­го совіт, бо справді Чор­то­вус, розділив­ши свою ва­та­гу. на три ку­пи, зду­мав уда­ри­ти ра­зом трьома греб­ля­ми і про­чис­ти­ти собі до­ро­гу.

    Чатували ми всю ніч під оруж­жям, прис­лу­ха­лись до вся­ко­го ше­лес­ту. Як ось опівночі за­ту­потіли коні, пер­ше глу­хо, а далі все чутніш, як ста­ли підхо­дить до греблі, а на­решті за­гу­ла греб­ля од ко­пит, а гай­да­ма­ки за­гу­ка­ли: “Ну­те, брат­ця: або до­бу­ти, або до­ма не бу­ти!” - і при­пус­ти­ли нав­за­во­ди. Да­но їм збли­жи­тись, щоб стяг­нуть усіх на греб­лю, а потім - гу! - за­рев­ли гар­ма­ти. Отоді вже зро­би­ло­ся справжнє пек­ло. Що хви­ли­на, то й гук­нуть гар­ма­ти, не з то­го, то з сього бо­ку. А по­ра­нені кри­чать, коні іржуть та б'ються поміж по­на­ва­лю­ва­ним гіллям, де­ре­во скрізь тріщить та па­дає, а по бо­ру гу­на так і роз­ля­гається. А ніч же то тем­на-тем­на! Тільки раз по раз сяє крас­ний огонь з гар­мат: сяй­не, ока­же кру­гом лю­дей, ко­ней, блис­ку­чу збрую і ру­дий дим хма­ра­ми звер­ху, та знов і по­гас­не, тільки ре­ве та стог­не кру­гом у тем­ряві. Прав­ди­ве бу­ло пек­ло. Цілу ніч стріля­ли пуш­карі, мов зав'язав­ши очі; тільки чу­ли, що на греблі во­ро­чається все і ки­пить, як у ка­зані. А як роз­видніло, тоді тільки по­ба­чи­ли, яке ли­хо ста­лось гай­да­ма­кам.

    Думали про­би­тись, сіро­ма­хи, че­рез греб­лю, та по­за­би­вав­шись у за­ва­ли, про­па­ли там, як бджо­ли в бочці під пасічною дов­беш­кою… Як бджо­ли ка­раб­ка­ються, то­нуть

    і в'язнуть у густій па­тоці, як ви­вер­не пасічни­ку боч­ку важкі та повні за­боцні; так во­ни, сер­де­ги, в'язли поміж гіллям і то­ну­ли в баг­нах. Ле­жа­ло їх ба­га­то. Аж жаль бу­ло ди­ви­тись! На­род усе здо­ро­вий та розкішний і коні добрі; та все ж то те по­роз­ди­ра­не кар­те­ча­ми і пок­ри­вав­ле­не. Ле­жать, біда­хи, по­ви­вер­тав­шись, гус­то, як сно­пи на хо­рошій ниві. Як мо­лот­ни­ки, встав­ши зран­ня, ста­нуть у два ря­ди на дов­го­му то­ку і б'ють ду­бо­ви­ми ціпа­ми сніп за сно­пом, аж по­ки роз­ле­титься увесь со­ло­мою, так і їх по­роз­би­ва­но кар­те­ча­ми, по­роз­ди­ра­но ча­ун­ни­ми ку­ля­ми на шмат­ки і пе­реміша­но з пот­ро­ще­ни­ми гілля­ка­ми і ко­лод­дям. На ве­ликій греблі, у за­валі, знай­шли і са­мо­го Чор­то­ву­са на ко­лоді. Навз­нак ле­жав сер­деш­ний го­ло­вою на ко­лоді, роз­ки­дав­ши кри­жем ру­ки, а ву­си, мов дві чорні га­ди­ни, роз­тяг­лись по ко­лоді, у крові всі та й по­за­си­ха­ли. Кар­те­ча вда­ри­ла сіро­ма­ху са­ме в гру­ди і вис­ко­чи­ла в спи­ну, роз­по­ров­ши пиш­ний кар­ма­зин. Кров із ра­ни по­тек­ла і по всьому жу­па­нові, і по зо­ло­то­му по­ясу, за­ли­ла і до­ро­го­го біло­го ко­ня, що ле­жав під ним уби­тий. Шаб­лю при Чор­то­ву­сові і оруж­жя знай­шли пре­чу­дов­не, та ба: ніхто не схотів йо­го но­си­ти, бо Чор­то­вус був, ка­жуть, чарівник і все те на­го­во­ре­не ча­ра­ми. Один князь

    Любомирський не бо­явсь ніяких чар і взяв собі ту шаб­лю і зброю. По­ра­не­них душ трид­цять заб­ра­ли і по­вез­ли до По­пон­но­го на стра­ту, здо­бич поділи­ли поміж військом, а тру­пи чет­вер­ту­ва­ли і розс­тав­ля­ли на па­лях по се­лах і шля­хах. Тільки з то­го лю­де ще більш на­би­ра­ли собі гай­да­мацько­го ду­ху: як по­ка­жуться, бу­ло, де січові гості,- во­ни їх кри­ють по пасіках, да­ють їм ос­то­ро­гу, а ко­му не­ма жит­тя од еко­номів та до­зорців панських, ті й самі з гай­да­ма­ка­ми панські бу­дин­ки руй­ну­ва­ли. Тільки ми, надвірні, бу­ло, за панським при­во­дом, хо­ди­мо на гай­да­мак.

    Здавалось: ку­ди, яке доб­ро чи­ни­мо, а ми тільки по­ма­га­ли заг­нуз­ду­ва­ти на­ших братів.

    

This file was created with BookDesigner program

bookdesigner@the-ebook.org

02.07.2008