Пантелеймон Олександрович Куліш

Поезії

ГУЛЬВІСА

    

    Ой ішов я до дівчи­ни -

    Од воріт вер­нув­ся:

    Піду луч­че до шин­кар­ки

    Горілки нап’юся!

    

    Нехай добрі лю­де слав­лять,

    Що в шин­ку но­чую,-

    Що за тиж­день за­го­рюю -

    За ніч про­гай­ную.

    

    Лучче мені од гро­ма­ди

    Наругу прий­ма­ти,

    Аніж собі вольні ру­ки

    Навіки зв’яза­ти.

    

    Твої ча­ри, дівчи­нонько,

    Я по лю­дях знаю:

    Тому щас­тю, то­му раю

    Віри не діймаю.

    

    Ой ко­ли б нас не в’яза­но -

    Може б нам жи­ло­ся,

    Що во­лею моє сер­це

    З твоїм по­ня­ло­ся.

    

    Ой яке там щас­тя-до­ля,

    Де в хаті не­во­ля?

    Моя до­ля - се­ред по­ля

    Нев’язана во­ля!

    

    Ой заг­рай мені коб­за­рю,

    Про ті ча­си давні,

    Як у Січі про­жи­ва­ли

    Наші пред­ки славні.

    

    Ой заг­рай мені, коб­за­рю,

    Нехай я зап­ла­чу,

    Нехай до­лю - вольну во­лю

    Крізь сльози по­ба­чу.

    

    Ой зап­ла­чу-за­ри­даю,

    Рутою ут­ру­ся…

    До лю­бої дівчи­ноньки

    Повік не вер­ну­ся.

    

    (1861)

    

LAGO MAGGIORE

    

    Хожу бе­ре­га­ми,

    Та й не на­хо­жу­ся;

    Дивлюсь на са­ди зе­лені,

    Та й не на­див­лю­ся,

    

    Сади-виногради

    В во­ду по­ри­на­ють;

    Поуз бе­рег ясні сму­ги,

    Як срібло, сіяють.

    

    Шукаю-питаю

    Зеленої ру­ти,

    Щоб те­бе, мій рідний краю,

    Навіки за­бу­ти.

    

    В тобі, рідний краю,

    Люди ту­маніють;

    По сте­пах твоїх роз­ло­гих

    Будяки красніють.

    

    Тобі, рідний краю,

    Не дав Гос­подь долі.

    Розкинулась твоя до­ля

    Могилами в полі.

    

    Зійду на мо­ги­лу,

    Гляну на Вкраїну…

    Помандрую в чужі землі,

    Та там і за­ги­ну.

    

    (1861)

    

ДО РІДНОГО НАРОДУ

    

подаючи йому український переклад Шекспірових творів

    

    Народе без пут­тя, без чес­ти і по­ва­ги,

    Без прав­ди в письме­нах, завітах предків ди­ких,

     Ти, що пос­тав єси з бе­зум­ної од­ва­ги

    Гірких п’яниць, сіпак і роз­би­шак ве­ли­ких!

    

    Єдиний в те­бе скарб - прап­ра­щурівське сло­во,

    Закляв йо­го Бо­ян від кражі й чу­до­ядст­ва:

    Одно во­но тво­го жит­тя міцна ос­но­ва,

    Певніша над усі по­ту­ги і ба­гатст­ва.

    

    Це го­лос пра­вед­ний до те­бе з до­мо­ви­ни,

    Промова душ свя­тих, що мар­но по­ги­ба­ли

    В стра­шен­них зли­год­нях двоїстої Руїни…

    Останню ко­за­ки твоїм тріюмфом зва­ли.

    

    О вар­ва­ре сліпий! По­кинь тріюмфо­ва­ти,

    Потуп ся, счер­воній од со­ро­ма тяж­ко­го:

    Бо ма­ють всі твої сусіди що наз­ва­ти

    Своїм, а ти своїм не на­зо­веш нічо­го.

    

    Що не здо­був єси ме­чем се­ред Руїни,

    Все взяв у те­бе з рук пре­муд­ро твій доб­родій:

    Шукаєш по­мац­ки десь іншої Вкраїни,

    І з ма­те­риз­ною хо­ваєшся мов злодій.

    

    На-ж дзер­ка­ло: во­но всесвітнє, ви­зи­рай­ся,

    І зро­зумій, який ти азіят мізер­ний,

    Розбоєм по світах ши­ро­ких не пи­шай­ся,

    Забудь свій манівець, ко­зацький про­лаз тем­ний,

    І на культур­ну путь Вла­ди­мерську вер­тай­ся.

    

    1882

    

ДО КОБЗИ

    

    Кругом тісно­та, і не­во­ля, На­род за­ко­ва­ний мов­чить.

    

    Шевченко

    

    Кобзо моя, не­по­роч­на утіхо!

    Чом ти мов­чиш? Задз­во­ни мені сти­ха!

    Голосом прав­ди свя­тої дзво­ни,

    Нашу тісно­ту гірку спом’яни.

    Може чиє ще не спідле­не сер­це

    Важко заб’ється, до сер­ця оз­веться,

    Як на бан­дурі стру­на до стру­ни.

    

    Хто не здоліє оз­ва­тись діла­ми,

    Хай обізветься німи­ми сльоза­ми;

    Ти ж своє сло­во дзво­ни-про­мов­ляй,

    Душам бра­терським зас­нуть не да­вай.

    Хай не­довірки твої кам’яніють,

    Хай во­ро­ги твої з жа­лю німіють,-

    Ти рідну сем’ю до­ку­пи зли­вай.

    

    Гей, хто на сум бла­го­род­ний ба­га­тий,

    Сходтеся мовч­ки до рідної ха­ти,

    Та посідай­мо по го­лих лав­ках,

    Та по­су­муй­мо по мерт­вих бра­тах.

    Темно над­ворі, зо­ря не зоріє,

    Вітер хо­лод­ний від півночі віє,

    Квилять вов­ки по сте­пах-обло­гах.

    

    Кобзо! Ти на­ша відра­да єди­на…

    Поки із мерт­вих воск­рес­не Вкраїна,

    Поки діждеться жи­вої вес­ни,

    Ти нам про на­шу тісно­ту дзво­ни!

    Стиха дзво­ни, не­хай му­че­не сер­це

    Важко заб’ється, до сер­ця оз­веться,

    Як на бан­дурі стру­на до стру­ни.

    

1882

    

ЧОЛОМ ДОЗЕМНІЙ МОЇЙ ЖЕ ТАКИ ЗНАНІЙ

    

    Я знав те­бе ма­ленькою, різвою

    І бу­де вже то­му з півсотні літ.

    Ми ба­чи­ли ба­гацько див з то­бою,

    Ми ба­чи­ли і зна­ли доб­ре світ,

    Боролись ми не раз, не два з судьбою,

    І в бо­ротьбі оси­пав­ся наш цвіт.

    Од світу ми пре­гор­до­го відби­лись,

    Та в ста­ро­щах ще кра­ще по­лю­би­лись.

    

    Скажи, ко­ли б вер­нувсь ізнов той день,

    Як ба­чи­лись упер­ве ми з то­бою.

    Чи знов би ти співа­ла тих пісень,

    Що по світах ле­тять бу­ло за мною?

    Чи знов би ти, за­чув­ши "дзень-дзе­лень",

    На му­розі ля­га­ла го­ло­вою

    І слу­ха­ла му­зи­ку тих ко­пит,

    Що до твоїх нес­ли ме­не воріт?

    

    О! Знаю, що ко­ли б єси із раю,

    Конця й вінця усіх зем­них роз­лук,

    Почула, що доріженьку верс­таю

    До те­бе крізь ди­ми пе­кельних мук,

    І сер­деньком на си­лах зне­ма­гаю,

    І па­дає зне­мо­же­ний мій дух,-

    Позичила б ти крил у се­ра­фи­ма

    І ри­ну­лась к мені світ за очи­ма.

    

    І в мо­рок зла зі світу чис­то­ти

    Метнулась би од­ним од­на ду­шею…

    Перемогла б не­чис­ту си­лу ти

    Пречистою по­ту­гою своєю -

    І в парі, ми в чу­довні ви­со­ти

    Знялись би знов по­над жит­тя гря­зею,

    І після всіх три­вог і завірюх

    Були б один бла­жен­но ти­хий дух.

    

(1893)

    

This file was created with BookDesigner program

bookdesigner@the-ebook.org

02.07.2008