Пантелеймон Олександрович Куліш

Маруся Богуславка

    Староруська по­ема

    (1620 - 1621)

    «Нет царст­ва, ко­то­рое не ра­зо­ри­лось бы, бу­ду­чи в об­ла­да­нии кли­ри­ков».

    Иоанн Гроз­ный

    «Ой, бо­ро­да­чи!.. Мно­го­му злу ко­рень - стар­цы и по­пы!»

    Петр Ве­ли­кий

    

ПРИСВЯТ

    

    Тобі… О! Де ж те сло­во гар­не, чис­те,

    Блискуче, як срібло, роз­топ­ле­не в гор­нилі,

    Щоб світу возвістить про свя­то уро­чис­те

    Твоєї пох­ва­ли, мій ду­ху світлок­ри­лий?

    Ні, не землі, не нам те­бе бла­гос­лов­ля­ти,

    Пречисту в по­мис­лах, у за­ду­мах ве­лич­ну!

    Не знаєм, як те­бе, яким ім'ям наз­ва­ти,

    На пам'ять між, людьми, на ша­ну віковічну.

    Там, де, меч­та душі, ви­та­ють хе­ру­ви­ми,

    Дадуть ім'я тобі, зорі но­во­рож­денній…

    Як пер­ло між пе­рел, між ду­ша­ми свя­ти­ми

    Сіятимеш в своїй красі бла­гос­ло­венній.

    Сіяй і про­ли­вай в сер­ця людські відра­ду;

    Нехай твою тро­пу, спа­сен­ну стеж­ку зна­ють,

    Нехай над світ увесь воз­люб­лять щи­ру прав­ду,

    Про неї ро­дяться, за неї по­ми­ра­ють.

    А я, ко­ли твоя бо­жест­вен­на при­ро­да

    Вселилась у мій дух і я твоїм ди­ханнєм

    Повіну на сер­ця, як рай­ська про­хо­ло­да,

    Як жизні вічний хір, вес­ни бла­го­уханнє.

    Се не моя хва­ла, твоя се бу­де сла­ва,

    Твоя се ісповідь, твоє сер­деч­не сло­во,

    Посланнице не­бес, Ма­дон­но ве­ли­ча­ва,

    Натхненне пра­вед­не ви­со­ко­го й свя­то­го!

    

ПІСНЯ ПЕРВА

    

ДУМА ПЕРВА

    

    Музо, прав­ди ста­ро­руської вовік жи­ва бо­ги­не,

    Серця чис­то­го і ро­зу­му сво­бод­но­го свя­ти­не!

    Ми по­ки­ну­ли з то­бою шлях ши­ро­кий суєвірства,

    Відцурались візантійсько­го і римсько­го попівства.

    Занедбали й ті пе­ре­ка­зи, ті спо­мин­ки кри­ваві,

    Що діди вва­жа­ли за вінець своєї честі й сла­ви.

    Ми пут­тя собі в ко­зацько­му зав­зятті не шу­каєм,

    Щастя й долі в єзуїтсько­му лу­кавстві не вба­чаєм.

    Дай же нам, бо­ги­не, тільки щирій правді пок­ло­ня­тись

    І в ім'я твоє свя­те дітьми тер­пи­мості оз­ва­тись.

    Нехай інший хто в каз­ки письмацькі давні по­ри­нає,

    Хитромовну їх імлу, мов чис­ту прав­ду, прос­лав­ляє.

    Ми про давні дав­на без гніву й лу­кавст­ва спо­га­дай­мо,

    Про без­ладдє на­ших бідо­лаш­них предків заспівай­мо.

    Заспіваймо ж перш усього про по­па, попів ок­ра­су,

    Дивовижу сво­го тем­но­го розбійницько­го ча­су:

    Як він чес­но ду­хом бод­рим про­ти крив­ди под­ви­зав­ся,

    Хоч наслідним суєвірством по­над інши­ми й не зняв­ся.

    

***

    

    Був сей піп коліна пансько­го, з Підгір'я Ярос­ла­вець,

    А на прізви­ще, по спо­ми­ну й пе­ре­ка­зу, Дер­жа­вець '

    Бо йо­го шля­хетні пред­ки за ве­ли­ку ма­ли сла­ву,

    Що з да­вен дав­нез­них зас­лу­жи­ли в ко­ро­ля дер­жа­ву.

    І бу­ло незгірш па­нам Дер­жав­цям на Підгір'ї жи­ти,

    Поки в Русь не по­на­ла­зи­ли га­дю­ки єзуїти.

    Був Дер­жа­вець ру­син з ог­ня­ною щи­рою ду­шею:

    Не по­ла­див він з тією злою, в'їдли­вою тлею.

    Кинув на по­та­лу єзуїтам рід свій і ро­ди­ну,

    Заволікся пішки на ко­зацьку вольну Ук­раїну.

    Не зля­кавсь шляхів та­тарських і пус­тинь тих ук­раїнських,

    Рятував і сер­це, й ро­зум од підходів єзуїтських.

    Волив луч­че вся­ку нуж­ду і тяж­ку біду прий­ма­ти,

    Ніж з ля­ха­ми по на­уці єзуїтській па­ну­ва­ти,

    З ру­синів лях­ву та не­до­ляшків штуч­но ви­роб­ля­ти,

    Правду-матір, честь, і во­лю, й ду­шу Ри­му про­да­ва­ти.

    Приблудивсь до річки Росі єзуїтський не­на­вид­ник,

    Підступної про­повіді польсько-римської про­тив­ник.

    Приблудивсь до узг­ра­нич­но­го містеч­ка Бо­гус­ла­ва,

    Де ко­зак не знав і не пи­тав, чия во­но дер­жа­ва.

    Уродливий, мо­ло­дий, мо­тор­ний, хоч і не­ба­га­тий,

    Приймаком прис­тав до вдо­ви­ної нуж­ден­ної ха­ти.

    Ущасливив бідо­лаш­ну вбо­гу вдівоньку ко­зач­ку,

    Як по­няв у неї безп­ри­дан­ку доч­ку-оди­нач­ку.

    Жили-пробували у старій оселі хоч не вельми пиш­но,

    Та хва­ли­ти Бо­га і Свя­ту Пок­ро­ву що бу­ло за­тиш­но.

    

ДУМА ДРУГА

    

    Уподобали на на­шо­му По­россі Ярос­лав­ля,

    З-над Дністра, із русько­го Підгір'я шлях­ти­ча Дер­жав­ця.

    Був-бо він мис­тець ве­ли­кий по вер­хах з кни­жок чи­та­ти,

    Алілую, кон­да­ки, ірмо­си й тро­парі співа­ти,

    І па­ни йо­го й усі міща­не вельми по­лю­би­ли,

    Напідпитку й по тве­ре­зу оди­на­ко­во хва­ли­ли,

    Що по­па, приб­луд­но­го во­ло­ха, в хи­бах поп­рав­ляє,

    І дя­ка гуч­ним Апос­то­лом за по­яс за­ти­кає.

    І зібра­лась у них у неділю ра­но чор­на ра­да,

    Врадила на чорній раді од­нос­лов­но вся гро­ма­да:

    Із не­тяг зібрать по де­нежці, а з дуків - по півко­пи,

    І тим скар­бом вис­вя­тить йо­го в Пе­черсько­му на по­пи.

    А во­ло­ши­на-приб­лу­ду з Бо­гус­лав­щи­ни прог­на­ти,

    Бо не вмів ста­рий га­разд ні служ­би пра­вить, ні співа­ти.

    Вихваляло все По­рос­ся но­во­го по­па - й ми­ря­не,

    І па­ни, і кра­марі, і всі це­хо­ви­ки-міща­не.

    «Хоч у нас, - мов­ля­ли, - церк­ва ша­та­ми не зна­ко­ми­та,

    Да по­по­вим ро­зу­мом, мов зо­ло­том, кру­гом ок­ри­та».

    Тільки ко­за­кам Дер­жа­вець був не так-то до впо­до­би:

    Бо не мав до них при­хильності, по­ва­ги, ні ша­но­би.

    На бен­ке­ти суті в ку­рені до них не поспішав­ся,

    Горілок їх доб­рих і медів п'яних не­мов цу­рав­ся.

    А най­більше тим ко­зацт­ву піп сей був не до лю­бові,

    Що ка­зав, як ду­мав, щи­ру прав­ду ко­за­кові.

    Він кар­тав у церкві ко­заків докірни­ми сло­ва­ми,

    Соромив їх дуків хи­жи­ми, кри­ва­ви­ми діла­ми.

    І пол­ков­ни­ка ко­зацько­го, й обоз­но­го, й гетьма­на

    Поважав не вельми більш, як нех­рис­та і бу­сур­ма­на.

    «Бо во­ни, - ре­че, - Дніпром на мо­ре вип­ли­ва­ли,

    Та й ку­пецьким суд­нам хрис­ти­янським пільги не да­ва­ли;

    Християн-купців, як і невірних турків, пліндру­ва­ли,

    А наг­ра­бив­ши ту­рецько­го не­мов доб­ра, гу­ля­ли.

    В по­гу­лян­ках сла­ви­лись морським по­хо­дом та хва­ли­лись,

    Що за віру б то бла­го­чес­ти­ву хрис­ти­янську би­лись.

    І п'яне коб­зарст­во, шин­ко­ве ни­щунст­во, підкуп­ля­ли,

    Щоб у коб­зу про ли­царст­во їх розбійницьке бряж­ча­ли.

    А про­пив­шись

    І, мов крем'ях той, об­бив­шись,

    Свою рідну Ук­раїну пліндру­ва­ли,

    Милосердного гріха­ми прогнівля­ли;

    Божий бич, та­тар, на се­ла нак­ли­ка­ли,

    Много хрис­ти­янських душ за­на­па­ща­ли»…

    На по­па за се ко­зацт­во наріка­ло,

    І на час­точ­ку йо­му не по­да­ва­ло;

    По чу­жих церк­вах акафісти най­ма­ло,

    Роківщиною йо­го ніже не об­мис­ля­ло.

    Не пізнав роз­кошів бо­гус­лавський чес­ний піп-тіма­ха,

    На попівстві жив мов греч­косій-до­ма­тор сіро­ма­ха.

    Проста ха­та в нього ся­ла тільки гар­ни­ми бо­га­ми,

    Та па­ху­щи­ми на бож­ни­ках квітка­ми й руш­ни­ка­ми,

    Та хо­ро­шою, як Бо­жий рай, врод­ли­вою доч­кою,

    Що всім бра­ла очі див­ною яко­юсь кра­со­тою.

    Байдуже бу­ло ста­ро­му про ба­гатст­во:

    «Не від сього, - ре­че, - ми­ру на­ше царст­во»…

    І на те з ста­рою не вва­жа­ли,

    Що по­пи їх із по­па­дя­ми ми­на­ли,

    Інде по­па­су ве­се­ло­го собі шу­ка­ли,

    Від убо­гої гос­ти­ни по­тай утіка­ли.

    Один тільки й пан при­хильний обібрав­ся,

    Товстогубим між ко­за­ка­ми звав­ся.

    Не лю­бив та­кож і сей бен­ке­ту­ва­ти,

    А лю­бив з по­пом у Біблії чи­та­ти.

    До по­па час­тенько став сей пан хо­ди­ти,

    І без чар­ки про спа­сен­не го­во­ри­ти.

    Хто ка­зав: лю­бив він по­па­дю ста­рую,

    Хто ка­зав: ще й більш попівну мо­ло­дую.

    Замолоду він якось не оже­нив­ся,

    І в літа, ля­хи мов­ля­ли, pans­ki вбив­ся:

    Дак ли­зав ста­рий до мо­ло­дої губ­ки,

    Буркотав, як си­вий го­луб до го­луб­ки.

    

ДУМА ТРЕТЯ

    

І

    

    «І не ка­жи мені,

    І не тур­чи мені:

    Не хо­чу слу­хать-зна­ти,

    Щоб за не­лю­бо­го

    Да товс­то­гу­бо­го

    Марусеньку відда­ти». -

    

II

    

    «І не про­си ме­не,

    І не гри­зи ме­не:

    Шкода про се й ка­за­ти,

    Щоб із зли­ден­ни­ком

    Та без­зе­мельни­ком

    Марусеньку звінча­ти.

    

III

    

    І батько, й дід йо­го,

    І рід, і плід йо­го

    Се все бу­ло ле­да­що:

    Бо ко­за­ку­ючи,

    Статки гай­ну­ючи,

    Позводились ніна­що».

    Так ста­ренький із ста­рою

    День у день сва­рив­ся,

    А ко­зак із їх доч­кою

    Тайкома лю­бив­ся.

    Була гар­на вбо­га пан­на,

    Краля-королиця:

    Як яс­на зо­ря, рум'яна,

    Як сніг, біло­ли­ця.

    Народила ма­ти до­ню -

    Мов на­ма­лю­ва­ла;

    Надала їй щастє-до­лю,

    Щоб біди не зна­ла.

    А біда не за го­ра­ми,

    Ходить проміж на­ми…

    Очі з чор­ни­ми бро­ва­ми

    Миготять сльоза­ми.

    Миготять, мов блис­ка­виці,

    З-під гус­тої тучі,

    Як стоїть ко­ло кри­ниці,

    Свою до­лю жду­чи.

    «Не хо­ди вже, до­ле й во­ле,

    Вранці до кри­ниці:

    Продають ме­не за по­ле,

    За важкі червінці». -

    «Ні, покіль на небі зорі

    Місяця стріча­ють,

    Покіль на безк­раїм морі

    З вітром хвилі гра­ють,

    Товстогубу не прид­ба­ти

    Чорних брів діво­чих!

    Завтра бу­де­мо єдна­ти

    Козаків охо­чих,

    І по­ли­не­мо з вітра­ми

    На безк­рає мо­ре,

    І по­ро­би­мось па­на­ми,

    І за­бу­дем го­ре.

    Побудуєм собі пишні

    Хати на по­мості,

    І вча­ща­ти­муть ве­лишні

    До нас ду­ки в гості.

    Оксамити, зла­тог­ла­ви

    Будемо но­си­ти,

    Килимами кри­ти ла­ви,

    Меди-вина пи­ти.

    Бо ме­не стар­шим об­ра­ли

    Над всіма ста­ри­ми,

    Щоб на мо­ре я чов­на­ми

    Вилітав, мов крильми.

    А у ме­не - як заг­рає

    Моречко з вітра­ми,

    Мені ду­ха підіймає

    Вгору, мов ру­ка­ми.

    Грають, гра­ють-при­мов­ля­ють

    Кобзарі ве­ликі:

    Будуть гра­ти-при­мов­ля­ти

    По всі вічні віки.

    О, се див­на коб­за - мо­ре!

    Дивні в коб­зи й стру­ни!

    Як заг­рає, відчи­няє

    Предковічні тру­ни.

    І ви­хо­дить з них ли­царст­во,

    Що на морі би­лось,

    Більшою, ніж пиш­не панст­во,

    Славою пок­ри­лось.

    І я, Ма­ню, бу­ду сла­вен

    Проміж ли­ца­ря­ми,

    Проміж ду­ка­ми-па­на­ми,

    Проміж коб­за­ря­ми.

    Будуть Лев­ка Ко­чу­бея

    По Вкраїні зна­ти,

    І під стру­ни про Му­рея,

    Що він бив, співа­ти.

    Будуть Лев­ка Ко­чу­бея

    Знати й за мо­ря­ми,

    Споминати, мов Енея,

    Перед ко­ро­ля­ми.

    Бо Лев­ко твій до сул­та­на

    Знайде шлях-до­ро­гу

    І всю ша­та­ми зо­дяг­не

    Україну вбо­гу.

    Бо Лев­ко твій бе­сур­ме­на

    Спліндрує-зруйнує

    І са­мо­го ко­ро­леві

    В'язнем по­да­рує».

    

ДУМА ЧЕТВЕРТА

    

    І ве­се­ла, і щас­ли­ва

    Мріями ко­хан­ка,

    І ясніша урод­ли­ва

    Весняного ран­ка.

    Як на світі лю­бо жи­ти,

    Милого лю­би­ти,

    З йо­го мис­ля­ми навіки

    Душу й сер­це зли­ти!

    «Чи ти чуєш, паньма­ту­сю,

    Що Лев­ко го­во­рить?

    До твоєї він Ма­русі

    Мов у дзво­на дзво­нить.

    Каже ми­лий, є десь мо­ре,

    Гонище безк­рає,

    Що, мов жи­том доб­ре по­ле,

    Золотом сіяє.

    Каже ми­лий, що здо­бу­де

    Здобич нам ве­ли­ку;

    Златоглав но­си­ти бу­де,

    Покіль йо­го й віку.

    Каже ми­лий, що ми бу­дем

    Жити-панувати,

    І ве­личні з на­ми ду­ки

    Знай бен­ке­ту­ва­ти». -

    «Моє щастє, моя до­ня,

    Радуюсь від сер­ця,

    Що мені на старість до­ля

    Молода всміхнеться.

    Буде ма­ти в вас сидіти

    Хоч ко­ло по­ро­гу

    Та на вас обох гледіти,

    Дякуючи Бо­гу.

    Буде хоч щод­ня по­мос­ти

    Шарувати-мити,

    Аби в панській ви­со­кості

    З ва­ми й їй по­жи­ти». -

    «Ні, до те­бе ще й над нього,

    Мамо, при­хи­лю­ся,

    Що з ко­за­ченьком ззир­ну­ся,

    До те­бе всміхну­ся.

    Будеш па­вою, ма­ту­сю,

    В пар­чах по­ход­жа­ти

    І в шов­ки свою Ма­ру­сю,

    В жем­чу­ги вби­ра­ти».

    

ДУМА П'ЯТА

    

    Старосвітська кров ко­зацька

    В вет­хих жи­лах вра­ла:

    Попадя пок­ло­ни кла­ла,

    Всіх свя­тих бла­га­ла:

    Козакові по­ма­га­ти

    Турка во­юва­ти,

    Кораблі йо­го прок­ляті

    На по­жар пус­ка­ти.

    «Ти ж, вла­ди­чи­це не­бес­на, -

    Слізно про­мов­ля­ла, -

    Що на полі і на морі

    Нашим по­ма­га­ла!

    Покривай твоїм пок­ро­вом

    Байдаки ко­зацькі,

    Розбивай не­бес­ним гро­мом

    Судна бу­сур­манські,

    А з них зброю, срібні куб­ки,

    Сукна, зла­тог­ла­ви

    Козакам по­дай у ру­ки

    Для своєї сла­ви!»

    Старосвітська кров шля­хетська

    В вет­хих жи­лах вра­ла,

    І в по­па про­тивні дум­ки

    З сер­ця вик­ли­ка­ла.

    Бо не з шаблі, з плу­га жи­ти

    Його пред­ки вчи­ли,

    Рідну зем­лю бо­ро­ни­ти

    Щоснаги, що­си­ли.

    За ко­зацт­во він час­тенько

    З жінкою сва­рив­ся,

    А пог­ри­мав­ши, жу­рив­ся

    Та бо­гам мо­лив­ся.

    Від слад­чай­шо­го Ісу­са

    До Кузьми свя­то­го

    З-під йо­го гус­то­го ву­са

    Буркотіло сло­во.

    Звав і він богів із не­ба

    Против азіатства,

    Та цу­рав­ся, мов Ере­ба,

    Бурліїв-козацтва.

    На ко­ханнє ж за­ли­цяннє,

    На сло­ва Лев­кові

    Дав із жінкою в роз­мові

    Присуд ко­за­кові:

    І

    «І не тур­буй ме­не,

    І не дра­туй ме­не

    Ти мріями своїми!

    Сі без­зе­мельни­ки -

    Чорти-пекельники;

    Пропадемо ми з ни­ми.

    ІІ

    З мо­ря вер­та­ються,

    Знов про­пи­ва­ються,

    Знов хо­дять без со­роч­ки.

    Хай їх цу­ра­ються,

    З ни­ми не зна­ються

    Отецькі чесні доч­ки.

    ІІІ

    Бо за п'яню­га­ми

    Та во­ло­цю­га­ми

    Орда сю­ди вга­няє,

    І не од­но у нас

    (Скажемо в доб­рий час)

    Село від них па­лає».

    «Я довідав­ся, чо­го се,

    Козаки охочі

    Пропивають у шин­кар­ки

    Нащадки жіночі,

    І дзиж­чать, мов злющі оси,

    І гу­дуть шерш­ня­ми,

    Будять нас по­се­ред ночі

    Гуком та пісня­ми.

    Знай, моя го­луб­ко, ли­хо

    Та й ве­ли­ке ста­лось:

    На Цо­цорі без­го­лов'є и

    Над па­на­ми скла­лось.

    Кликав пан гетьман ко­рон­ний

    За Дністро й охо­чих, -

    Обізвалась ку­па си­вих

    Та підпа­ру­бо­чих;

    А се­редні за­гу­ка­ли,

    Мов ба­зар жіноцький:

    «Нехай знає-пам'ятає

    Ясний пан Жов­ковський

    Як па­ни нам на Вільшанці

    Леєстри пи­са­ли,

    Козаків ста­рих до плу­га,

    До ко­си вер­та­ли»…

    «Як же, злющі, одібра­ли

    Із Цо­цо­ри вісті,

    Миттю до ко­ша зібра­ли

    Тисячу і двісті». -

    «Які ж вісті, мій па­нот­че»? -

    «Дикі, же­но ми­ла!

    Розметала нас, мов клоччє,

    Бесурменська си­ла.

    Стяте го­ло­ву з гетьма­на

    Великорозумну,

    Що всю Русь обо­ро­ня­ла

    Та й Лях­ву бе­зум­ну.

    Стято й по­да­но гос­тин­ця

    У Стам­бул страш­но­го,

    І ви­сить во­на в во­ро­тях

    У ца­ря гнівно­го». -

    «Ох, мій Бо­же»! -

    «Не ля­кай­ся:

    Се не все ще го­ре,

    А ось ли­хо, що зібра­лись

    Козаки на мо­ре!

    Будуть мо­ре пліндру­ва­ти,

    Пити да гу­ля­ти,

    А нас кляті азіати

    У по­лон зай­ма­ти.

    Будуть пи­ти, в коб­зи гра­ти,

    Здобич прос­лав­ля­ти,

    А ми - той Стам­бул зав­зя­тий

    Бранцями спов­ня­ти!

    Вирвавсь я із рук єхид­них,

    В хи­жих єзуїтів,

    Та й по­павсь в кри­ваві ла­пи

    Наших лю­доїдів.

    Як ті душі по­губ­ля­ють,

    Так сі людське тіло,

    Та ще й дя­куй, мов за доб­ре,

    За спа­сен­не діло!

    Подивись, он над ворітьми

    Значка-комишина:

    Се зас­лу­же­на попівська

    Плата-роківщина.

    Повтикають ко­ми­ши­ни,

    Ратища по дво­рах

    Та й шу­ка­ють на горілку

    Жита по ко­мо­рах.

    Човнове се в них зо­веться…

    Хто не йде на мо­ре,

    Приймай мовч­ки від гультяй­ст­ва

    І на­ру­гу, й го­ре!

    Ой ви, пра­вед­ни­ки Божі!

    Де ж шу­ка­ти прав­ди?

    Всюди крив­да, лжа, тісно­та,

    Всюди пов­но зра­ди».

    І ог­ля­нув піп, зітхнув­ши,

    Божники з бо­га­ми:

    Мріють мовч­ки чу­дот­ворці

    Попід руш­ни­ка­ми.

    «Знаєш що, моя Па­ла­зю?

    Тяжко нам тут жи­ти,

    Харцизякам, мов бо­лячці,

    Без пут­тя го­ди­ти.

    Є Моск­ва, на­род за­мож­ний,

    Кажуть, і прав­ди­вий…

    Править нею цар по­бож­ний

    І бла­го­чес­ти­вий.

    Haші пред­ки про­ти ха­на

    Їй до­по­ма­га­ли,

    Козаки ж ца­рю з ля­ха­ми

    Тяжко допіка­ли.

    Чув я, в Києві говівши,

    Дехто з Ук­раїни

    До Моск­ви втіка­ти хо­че

    При лихій го­дині.

    Бо до­ку­чи­ли вже на­шим

    Ниці єзуїти,

    А до гур­ту їх прис­та­ли

    Ще й вов­ки-уніти.

    Хоч і топ­лять за­по­рожці

    Клятих су­пос­татів,

    Та аби в них по ко­мо­рах

    Скрині жа­ку­ва­ти.

    Хочуть наші зай­ман­щи­ни

    У ца­ря про­си­ти,

    Щоб ко­зацт­ва й жи­до­ви­ни

    В се­ла не впус­ти­ти [a].

    Позбуваймо всю ско­ти­ну

    І ста­ру ха­ти­ну,

    Та втікай­мо, покіль цілі,

    У царську країну,

    Бо я ба­чу, не бу­ва­ти

    Правді тут між. на­ми,

    Покіль бу­де па­ну­ва­ти

    Жидова з ля­ха­ми.

    А ко­зацт­во, хоч з ор­дою

    Б'ється і воює,

    Її оком по­зи­рає,

    Її сер­цем чує.

    Як доз­навсь я про Цо­цо­ру,

    Сон мені прис­нив­ся:

    Що Дніпро під зим­ню по­ру

    Широко роз­лив­ся.

    Ох, роз­лив­ся не во­дою,

    Кров'ю він людською,

    І ко­зацт­во на­ше плав­ле

    По крові з ор­дою.

    О святії чу­дот­ворці!

    Умоліте Бо­га,

    Щоб ся кров не пок­ро­пи­ла

    Нашого по­ро­га».

    

ДУМА ШОСТА

    

    Не вер­нувсь Лев­ко з чов­на­ми

    На ли­ман із мо­ря,

    А вже лю­де доз­на­ва­ли

    На Вкраїні го­ря.

    Вже кру­гом па­ла­ють се­ла,

    Гонять скот, ота­ри…

    Людський плач і го­лосіннє -

    Під самії хма­ри.

    Кинувсь піп з дя­ком у церк­ву,

    Слізно Бо­га про­сять,

    А піддячі не співа­ють,

    Голосно го­ло­сять.

    Зачинивсь Гос­подь на небі

    З усіма свя­ти­ми:

    Мабуть, лю­де прогніви­ли

    Вчинками ли­хи­ми.

    Налетіла з Кри­му бу­ря

    На се­ло щас­ли­ве:

    Гумна па­лять, ха­ти граб­лять,

    Ясирять, що жи­ве.

    І по-на­шо­му го­во­рять,

    Хвалячи Ал­ла­ха,

    Що ясир сей їм да­рує

    Лицар-сіромаха[b].

    «Не схотів, - мов­ля­ють, - з панст­вом

    Вийти на Цо­цо­ру,

    А мет­нув­ся на ку­пецт­во

    Проти до­го­во­ру.

    І Ал­лах, за­щит­ник прав­ди,

    Покарав невірних:

    Оддав їх нові оса­ди

    В ру­ки пра­вовірних.

    І Ал­лах, го­ни­тель зра­ди,

    Подав з не­ба го­лос:

    Попалив ог­нем оса­ди

    Ще й на ни­вах ко­лос.

    І Ал­лах, помс­ти­тель крив­ди,

    Простер з не­ба ру­ку,

    І пійшли гур­том єхи­ди

    У ясир­ну му­ку.

    Через лю­тих лю­до­морів

    І бла­гих ка­рає:

    На Цо­норі, мов на морі,

    Хляби од­вер­зає.

    Позирнувши в ті бе­зодні,

    Сліпнуть ваші очі,

    Обіймає і хо­роб­рих

    Пополох жіно­чий.

    І Зу­луш, ко­му в ли­царстві

    Рівного не­має,

    Головою на­ше царст­во,

    Порту прос­лав­ляє…» [c]

    

ДУМА СЬОМА

    

І

    

    І чує се не­мов крізь сон ста­ренька,

    І тру­сяться у неї ру­ки й но­ги.

    Тремтить, як лист, Ма­ру­ся мо­ло­денька,

    Поблідли що­ки й гу­би у не­бо­ги.

    «Аллах! Ве­лик єси в твоїй щед­роті, -

    Промовив бо­ро­да­тий та­та­рю­га, -

    Тепер хо­ди­ти­му я ввесь у злоті:

    Се па­ди­ша­ху Рок­со­ла­на дру­га,

    Гаремне бо­жест­во, відра­да у тур­боті».

    

II

    

    Спасибі, коб­зарі, вам за співаннє

    Про див­ну кра­со­ту, якої звіку,

    Мовляли, ба­чи­ти і без ко­ханнє

    Не сни­лось-бо й вві сні ще чо­ловіку!

    Я сер­цем віщим чув, що тільки в нашій

    Співочій се­ред сліз гірких пус­тині

    Так на­ро­диться, чо­го ще очі

    Людські не ба­чи­ли на Ук­раїні.

    І сер­це при­ве­ло ме­не д' оселі очей.

    

III

    

    Попаде! З ра­дощів тобі приз­на­юсь»

    Що я - твій брат Івась. Ме­не вхо­пи­ли

    Січовики в ясир, і я зби­ра­юсь

    Давно по­ба­чить сей ку­то­чок ми­лий,

    Сю ста­росвітську низько­рос­лу ха­ту,

    Де ти ме­не, ма­ленько­го, учи­ла,

    Як слу­хать ма­тері, ко­ри­тись та­ту,

    Де ма­ти няньчи­ла ме­не, пес­ти­ла,

    І спат­ки на ру­ках од­но­си­ла в кімна­ту». -

    

IV

    

    «Івасю! Бра­ти­ку!.. Про що ж ля­каєш

    Словами нас ти хи­жи­ми й зви­чаєм?

    Хіба ж не ба­чиш ли­ха і не знаєш,

    Що й так уже душі в собі не маєш?

    О! Як же се Гос­подь із рук по­ганських

    Тебе ос­ло­бо­нив? А ненька з го­ря…» -

    «Поганських, навісна? Ні, з хрис­ти­янських!

    Бо не ор­да бу­ла то із-над мо­ря

    Набігла, а свої у баш­ли­ках та­тарських». -

    «Як? Що?.. Ка­жи-бо! Я мов зо сну чую»,-

    «Кажу тобі, по­па­де; пов­би­ра­лось

    Татарами ко­зацт­во. Гна­та Шую

    Я й знав: бо вже не раз мені трап­ля­лось

    Сидіти в нього на коні і в по­ле

    З ним із се­ла летіть по-за­по­розьки,

    «Гала! Га­ла!» - кри­чать, а я, на го­ре

    Нещасній ма­тері, прибіг і «коськи»

    Прошусь. Він і про­дав ме­не в ясир за мо­ре». -

    

VI

    

    «Як! Що ти ка­жеш? Він? Та він же в ченці

    Збирався цілий вік!» -

    «Воно й не шко­дить,

    Як биті та­лярі бряж­чать в ки­шеньці:

    Такий-то й мо­нас­тир скоріш зна­хо­дить». -

    «Так ти оце з не­волі вже втікаєш»? -

    «Ні, там-то й во­ля: там моя домівка.» -

    «О, що ти ка­жеш! На­що нас ля­каєш?

    Хіба ж бо з тур­чи­ном, з ор­дою нак­ла­даєш?!» -

    

VII

    

    «Не нак­ла­даю, ні! Бо я між ни­ми

    Немов на світ уд­ру­ге на­ро­див­ся

    І дум­ка­ми про бо­жест­во свя­ти­ми,

    І прав­дою без хи­би просвітив­ся.

    Аллах один; не­ма у нього ро­ду.

    Всесилен він, не тре­бує підмо­ги;

    Цурається мер­зен­но­го на­ро­ду,

    Що об­би­ває у царів по­ро­ги

    І вно­сить прах зем­ний в не­беснії чер­то­ги». -

    

VIII

    

    «Коли ти дум­ка­ми свя­ти­ми справді

    Там просвітивсь, то дай же нам за­ши­ту

    Від та­тар­ви у нашій рідній хаті,

    Щоб не спліндро­ва­но нас, не по­би­то». -

    «О, ні! Не­хай джа­вур го­рить-па­лає

    Із ідольством своїм гид­ким, мізер­ним;

    Нехай огонь зрад­ли­вих по­жи­рає,

    Що роб­лять крив­ди пра­вед­ним, спа­сен­ним

    І пра­вовірни­кам сер­ця воз­ве­се­ляє»! -

    

IX

    

    «Мій бра­ти­ку!..» -

    «Попаде! Нас навіки

    Розділено з то­бою. Ся ха­ти­на

    Мені сест­ра й рідня; а ви, каліки

    Умом, чужі мені, не­мов ско­ти­на». -

    «Так хоч ха­ти­ну по­ща­ди свя­тую,

    Де вмер­ла ма­ти, по тобі жу­рив­шись»! -

    «Ні, я по-свой­ому її вша­ную:

    Мов дух, пе­ред Ал­ла­хом засвітив­шись,

    Нехай пе­ре­ле­тить в оби­тель не­зем­ную!

    Х

    Там сльози ма­тері, як Божі зорі,

    Засяють у ме­не пе­ред очи­ма,

    Як сер­цем по­то­ну в бла­женстві, в морі

    Серед утіх, дос­той­них се­ра­фи­ма.

    А на землі - зем­не…

    Моя ца­ри­це!

    Сідай зо мною на ко­ня-бах­ма­та,

    Полинемо в Стам­бул уд­вох, як пти­ця.

    Нехай го­рить ста­ра, мізер­на ха­та:

    Ти ма­ти­меш та­ке, про що тобі й не сниться».

    

XI

    

    У по­паді в очу по­зе­леніло…

    Дочка, та­та­рин, бож­ни­ки з бо­га­ми,

    Усе пішло кру­гом і за­шуміло,

    Мов гай гус­тий під бу­рею-вітра­ми…

    Кудись во­на біжить чи завірю­ха

    Її на дикі кри­ла підхо­пи­ла

    І мчить крізь по­лом'є та дим, і ду­ха

    У гру­дях бідо­лаш­них за­хо­пи­ло

    І сер­це, й пам'ять, мов у морі, по­то­пи­ло.

    

ПІСНЯ ДРУГА

    

ДУМА ПЕРВА

    

    Смерте, ба­бо-спо­ви­ту­хо,

    Лікарю людський ос­танній!

    Ти од­на нам гоїш ду­ха

    В нашій долі без­та­ланній.

    Утомившись зак­ри­ва­ти

    В Бо­гус­лаві лю­дям очі,

    Димом схо­ви­ща спов­ня­ти

    І ду­ши­ти крик жіно­чий.

    Понагачувала тру­пу

    Повні сіни ко­ло ха­ти

    Та й пійшла жи­во­го лу­пу*

    В дикім полі дог­ля­да­ти.

    І за­бу­ла про еди­ну

    Непридушену лю­ди­ну,

    Мов у полі на роз­доллі

    Про нес­ко­ше­ну би­ли­ну.

    Не би­ли­на в чистім полі

    З-під ко­си твоєї вста­ла:

    Сирота ста­ра в не­долі

    Пам'ять-розум уте­ря­ла.

    Підвелась і по пус­тині

    Диким пог­ля­дом блу­ка­ла…

    Опинившись на мо­гилі,

    Серед сте­пу про­мов­ля­ла:

    «Де се я, і що се з на­ми

    Сталось-приключилось?

    Ні світлиці, ні кімна­ти…

    Се мені прис­ни­лось.

    Се я сплю… О, як же сер­це

    Тяжко за­ми­рає!..

    Степ, мо­ги­ла… і кри­ва­ве

    Сонечко сідає.

    У ди­мах сідає сон­це

    Чи в кров по­ри­нає?

    Вітер з по­лом'єм по по­лю,

    Мов по мо­рю, грає.

    Ні се­ла кру­гом, ні ду­ха…

    Скрізь гал­ки літа­ють,

    І со­ба­ки, мов на звіра,

    Скиглять-завивають.

    Що ж се за по­же­жа ста­лась

    Серед Ук­раїни?

    Потонуло все, по­чез­ло…

    Нігде ні ха­ти­ни!

    О, нев­же б то се та­та­ре

    Наших по­зай­ма­ли,

    Села й ни­ви по­па­лив­ши,

    У по­лон пог­на­ли?

    Ні! Під дзво­ном ко­ролівським

    Сплю я на мо­гилі…

    Чи то ж лю­де, як горіли,

    В дзво­на б не дзво­ни­ли?

    Задзвоню, чи не про­ки­нусь…» -

    Встала й задз­во­ни­ла.

    Затремтіло вет­хе тіло;

    Серденько за­ни­ло.

    І оз­ва­ло­ся до дзво­на

    Скигленнє со­ба­че, -

    Мов ду­ша в пе­кельних му­ках

    Під зем­лею пла­че…

    О, мов­чи, стра­шен­ний дзво­не!

    Збудиш хир­не сер­це…

    Як прос­неться-стре­пе­неться,

    Кров'ю розіллється.

    Я за­бу­ла, як зас­ну­ла,

    Чим бу­ла, жи­ву­чи…

    Темна тем­ря­ва бгор­ну­ла

    Мізок мій бо­лю­чий.

    Ніби я ко­гось лю­би­ла,

    Гарна, мо­ло­денька;

    Ніби нас бла­гос­ло­ви­ла,

    Радуючись, ненька.

    Чи доч­ка бу­ла се в ме­не,

    Чи се я, Ма­ру­ся?

    По ко­му се я так пла­чу,

    По ко­му жу­рю­ся?

    А, зга­да­ла!… Я з'єдна­ла

    Доню за сул­та­на,

    За всесвітнього гетьма­на,

    Злющого ти­ра­на.

    Таж він хлеп­че кров людськую,

    Мов со­ба­ка во­ду, -

    І за пот­вар сю ли­хую

    Видать пиш­ну вро­ду!

    За не­лю­ба-товс­то­гу­ба

    Утопить ди­ти­ну,

    Що ро­би­ла Бо­жим раєм

    Нам ста­ру ха­ти­ну!

    Мов за змія-лю­до­же­ра

    Дочок од­да­ва­ли,

    Що ченці там у пе­че­рах

    Страшно зма­лю­ва­ли…

    От чо­го я так жу­рю­ся,

    Чого рев­но пла­чу,

    Мов бе­ре­за, слізьми ллю­ся,

    Світонька не ба­чу.

    От чо­го я так жу­рю­ся,

    Аж у зем­лю б'юся…

    Полечу до неї в пек­ло

    Та хоч по­див­лю­ся!

    О, ко­ли б її по­ба­чить,

    Глянути й умер­ти!

    Викупила б та хви­ли­на

    Муки жизні й смер­ти…

    Я знай­ду в ту­рецьку віру

    Кучман, шлях Та­тарський:

    Як вез­ли, во­на все дер­ла

    Подарунки панські, -

    Подарунки ті кри­ваві,

    Що та­та­рин кля­тий

    Засліпив го­лубці очі,

    Щоб її пійма­ти.

    Він кар­ма­зин зла­тог­ла­вий,

    Гаптуваннєм ши­тий,

    Розіслав у нас по лаві,

    Щоб її зло­ви­ти.

    Загорілась тогді церк­ва,

    Дзвони задз­во­ни­ли,

    Китайки да бла­ва­та­си

    Всю світли­цю вкри­ли.

    Дери, до­ню, ту оги­ду,

    Парчі й ок­са­ми­ти

    Да по Куч­ма­ну роз­ки­дуй

    Неньці для приміти.

    Буду в ру­ки зла­тог­ла­ви

    Прокляті ха­па­ти

    І зна­ки твої кри­ваві

    Слізьми об­ли­ва­ти.

    А по­жар собі під но­ги

    Слати-підгортати,

    В зо­лоті твої чер­то­ги

    Путь гірку верс­та­ти.

    Бачу, як во­ни зіяють.

    Вирлами дра­ко­на,

    На Вкраїну по­зи­ра­ють,

    Мов бе­зод­ня чор­на,

    Не бо­юсь вас, кляті вир­ла,

    Кров'яна пу­чи­но!

    Нам по­мо­же Бо­жа си­ла

    Проти них, ди­ти­но.

    Вже во­на мені сти­хенька

    Світить свічку-зо­рю

    І ве­де ме­не яс­ненька

    На страш­ну Цо­цо­ру.

    Там, я чу­ла, пан Жов­ковський

    Згинув од шаб­лю­ки,

    І дос­та­лось йо­го тіло

    Татарюзі в ру­ки.

    А ве­ли­ка го­ло­ви­ще

    Котиться по по­лю…

    Я піймаю та й схо­ваю

    Диво під по­лою.

    За се ди­во бу­ду пи­во,

    Меди-вина пи­ти,

    В зла­тог­ла­вах да в бла­ва­тах

    Павою хо­ди­ти.

    Бо повісить цар-невіра

    Диво те під зорі,

    Щоб і Польща, й Ук­раїна

    Потонули в горі.

    Прикує йо­го невіра,

    Ланцюгом узяв­ши,

    Щоб йо­го прок­ля­та віра

    Побивала на­ших.

    «Хто мені, - ре­че, - те ди­во

    Знайде на Цо­цорі,

    Той у ме­не засіяє

    Високо, як зорі.

    Буде пер­вим чо­ловіком

    По царі-сул­тані

    І бли­ща­ти­ме, як сон­це,

    В зо­лотім жу­пані»…

    Ой чо­го ж се побіліла,

    Чорная до­ли­на?

    Бо вся Польща обомліла

    І вся Ук­раїна.

    Побіліла ти, до­ли­но,

    Панським білим тру­пом:

    Збагатила вра­жу си­лу

    Жакуваннєм-лупом.

    Побіліла тру­пом панським

    Поруч із ко­зацьким,

    І вквітчав­ся труп не ма­ком,

    Порубом ли­царським.

    Я по мерт­вих не ри­даю.

    Голошу-співаю,

    З сіро­ман­ця­ми-вов­ка­ми

    Квилю-проквиляю.

    Годі, вовці-сіро­манці,

    Труп ли­царський рва­ти:

    Я жи­ве вам ки­ну сер­це,

    Бідолашна ма­ти.

    Ухопіте, розірвіте,

    Бо во­но го­ло­сить,

    І в глу­хих богів ря­тун­ку

    Від ор­дин­ця про­сить.

    Погоріли всі світлиці

    І церк­ви з бо­га­ми,

    Залягло під по­пе­ла­ми

    Поле об­ло­га­ми.

    Сіймо-сіймо зду­ру сльози

    По сте­пу-облозі:

    Ані прав­ди, ні відра­ди,

    Ні надії в Бозі».

    Не ма­ра вночі блу­кає,

    Щоб лю­дей ля­ка­ти:

    За доч­кою уга­няє

    Божевільна ма­ти.

    То ри­дає, то співає,

    То з пе­чалі рветься,

    То на Бо­га нарікає,

    В зем­лю грудьми б'ється.

    І, не зна­ючи до­ро­ги,

    До Дністра прос­тує…

    Мов кри­латі в неї но­ги,

    Пузирів не чує.

    Старосвітська кров ко­зацька

    В вет­хих жи­лах вра­ла;

    В тілі му­ченім юнацька

    Сила воск­ре­са­ла.

    Ясувала бідна ма­ти

    Бідної Ма­русі -

    Дух по­туж­ний і зав­зя­тий

    Нужденної Русі.

    І мов давнього ва­рязт­ва,

    Невгавуща си­ла,

    Мов ска­же­ний дух ко­зацт­ва,

    Бурею летіла.

    Довгий, мов бун­чук гетьманський,

    Волос роз­ви­вав­ся;

    Сам со­бою шлях та­тарський

    Їй під но­ги слав­ся.

    

ДУМА ДРУГА

    

І

    

    О Дністре, зна­ний проміж ли­ца­ря­ми,

    Порогу руської землі кри­ва­вий!

    Колись дав­но ми з Стру­ся­ми-бра­та­ми

    Поза то­бою здо­бу­ва­ли сла­ви:

    Волощину, мов щит, із рук ту­рецьких

    Ми дов­го рва­ли вкупі з по­ля­ка­ми,

    За при­во­дом Серп'яг та Виш­не­веньких

    Блукали в полі вов­чи­ми сліда­ми,

    Шуганнєм по світах рівня­лись із ор­ла­ми.

    

ІІ

    

    Тепер ти, Дністре, став гни­лим по­то­ком

    Гидоти вся­кої, що наз­би­ра­лась

    У пос­вар­ках За­хо­ду із Вос­то­ком,

    І лю­тос­тю обох їх про­во­ня­лась.

    О Му­зо! Од­вер­ни від неї очі:

    Нехай ля­хи гри­зуться з ру­си­на­ми,

    Втікай із їх куб­ла го­лод­на й бо­са,

    Як бігла бідна ма­ти манівця­ми,

    Обдерта по тер­нах, бліда, прос­то­во­ло­са.

    

ІІІ

    

    Обдерта по тер­нах… Зи­ма упа­ла

    На го­ло­ву зли­денній за го­ди­ну.

    Тепер її й Ма­ру­ся б не впізна­ла,

    Коли б вер­ну­лась звідти на Вкраїну,

    Де «чо­тир­ма кон­ця­ми світу» пра­вить

    Той цар, що ве­ли­ча­ють тінню Бо­га,

    Той, що й Моск­ву, й лях­ву, і німця да­вить,

    І Ри­му гор­до­го вти­рає ро­га,

    Дарма, що ко­ролі там товп­ляться в по­ро­га.

    

IV

    

    О сер­це матірне! Ти б не зля­ка­лось

    І Лю­ци­фе­ра у йо­го по­тузі,

    Бо в те­бе вже нічо­го не зіста­лось,

    Нічого у твоїй ва­женній тузі…

    Дивується во­ло­шин, стрівши ба­бу,

    Як се Дністро пе­реб­ре­ла ста­ренькаї

    І, сміючись, го­во­рить, бур­ку­ла­бу*:

    «Води їй по коліно: бо п'яненька,

    Дарма, що змор­щи­лась і зсох­лась, як опенька.» -

    

V

    

    «Не смійся, - ка­же той, пе­рех­рес­тив­шись, -

    Се відьма з Ли­сої го­ри втікає.

    Мов се­ре­да на п'ятни­цю скри­вив­шись,

    Дивись, як сльози ку­ла­ком вти­рає.

    Не зу­пи­няй, не­хай її лу­ка­вий

    Несе від нас на Буд­жа­ки та­тарські.

    Там Кан­те­мир, мов­ля­ли. Міч Кри­ва­вий

    Прости нас, Гос­по­ди, про­рок сул­танський,

    Сю відьму вер­не знов до чор­то­вої ла­ви.»

    

VI

    

    Глузує бур­ку­лаб. Вер­тавсь до­до­му

    Зі Льво­ва са­ме, від попів по­бож­них.

    Подав на ша­ту Юрові Свя­то­му

    Срібла від зем­ляків, бо­яр вельмож­них;

    Так мислі вже бла­го­чес­тиві в нього

    На язиці ве­се­ло­му вертілись

    І гла­див жи­во­та сво­го товс­то­го,

    Жартуючи з очей, що не ди­ви­лись

    На Бо­жий світ од сліз і в чор­ну зем­лю ври­лись.

    

VII

    

    Не див­ляться на Бо­жий світ, а зна­ють,

    Як манівця­ми втра­пить до Царг­ра­да,

    Звідкіль їм зорі-оче­ня­та ся­ють

    Із об­му­ро­ва­но­го міцно са­ду.

    Високий мур! Во­на про нього чу­ла…

    Хто не чу­вав про нього на Вкраїні?

    Страшні бу­дин­ки кля­то­го Стам­бу­ла

    Ввижались ма­тері й малій ди­тині.

    Кобзарська пам'ять їх і досі не за­бу­ла.

    

VIII

    

    Коли б до­би­тись їй ту­ди жи­вою,

    Вона б зуміла крізь той мур про­би­тись…

    Вона б йо­го роз­би­ла го­ло­вою

    Жовковського, - аби їй по­ди­ви­тись,

    Аби заг­ля­ну­ти в ті очі-зорі

    І, не спи­тав­ши ні про що, вто­ну­ти

    У нес­ка­зан­но­му бла­женстві-морі,

    І до страш­но­го су­ду так зас­ну­ти,

    І про все го­ренько, про всю біду за­бу­ти.

    

ІХ

    

    «Ось-ось во­на! Ось, ко­титься по по­лю

    Розумна го­ло­ва, що ря­ту­ва­ла

    Всю Польщу й Русь! Я під по­лою

    Її схо­ваю, і, як роз­би­ва­ла

    Вона страш­но­го ка­та-су­пос­та­та,

    Так розіб'ю той мур стра­шен­ний нею»

    О до­ню, утікай сю­ди від ка­та;

    Сховайся під наміткою моєю, -

    Я в Київ про­ве­ду те­бе попід зем­лею.,

    

X

    

    Святі ченці там хо­ди по­ко­па­ли

    Аж до самісінько­го Ру­са­ли­ма,

    Щоб лю­де від невір ту­ди втіка­ли,

    Ховались із до­бут­ка­ми своїми.

    Там на Ве­лик­день сти­ха дзво­ни дзво­нять,

    І лю­де го­мо­нять, і щось співає.

    Нема на світі лю­дям обо­ро­ни, -

    Сира зем­ля їх од біди хо­ває,

    І су­ду Бо­жо­го страш­но­го до­жи­дає.

    

XI

    

    Як та­то вер­неться з Моск­ви, ми бу­дем

    В мос­ковській зай­ман­щині ти­хо жи­ти

    І го­рю­ваннєчко своє за­бу­дем…

    О, як­би тільки до те­бе добігти!…

    Вже не­да­леч­ке. Ось біліють му­ри,

    По му­рах кров га­ря­ча чер­воніє…

    Сади кру­гом у во­ду по­то­ну­ли…

    О, ви­зир­ни ж із них, моя надіє!

    Се ж із твоїх садів так лю­бо вітер віє!..

    

ХІІ

    

    Чого ж ти, зем­ле, так за­ко­ли­ха­лась?

    Чого ти, не­бо, зра­зу по­чорніло?..

    Імла пе­ред очи­ма розісла­лась,

    І сер­це, мов той камінь, заніміло…

    Хитається зем­ля… Іде кру­гом… Не встою».

    Де ж му­ри під са­да­ми по­хо­ва­лись?

    Се я крізь зем­лю йду… О до­ню, до­ню!»

    І па­дає, і по землі пос­ла­лись

    Ті пат­ли сиві, що відьомськи­ми зда­ва­лись.

    

ДУМА ТРЕТЯ

    

І

    

    «Аллах! - ре­че над нею та­та­рю­га,

    Високий, ог­ряд­ний і бо­ро­да­тий, -

    Се ми­ло­сердію твой­му на­ру­га,

    Щоб лю­дям без вой­ни так по­ги­ба­ти.

    Ахмете! По­ди­вись, яке об­дер­те

    І зак­ри­вав­ле­не ста­реньке тіло.

    Мабуть же не з доб­ра, а з стра­ху смерті,

    Воно че­рез сте­пи й тер­ни летіло.

    Так по­хо­вать йо­го спа­сен­не бу­де діло.

    

ІІ

    

    Махай до юр­ту, бра­вий мій ко­за­че,

    Звели сю­ди приїха­ти гар­бою:

    Бо он, ди­вись, вже чор­ний во­рон кря­че

    Над білою ста­рою го­ло­вою.

    Нам сто три­над­цять раз по­веліває

    Святий Ко­ран на вбо­гих і не­щас­них

    Дивитись так, як з не­ба по­зи­рає

    Аллах на нас, ко­зя­вок бідо­лаш­них,

    І ми­ло­сердія єлей в сер­ця вли­ває».

    

ІІІ

    

    Помчавсь Ах­мет і ку­ря­вою вкрив­ся,

    Зсів із ко­ня та­та­рин бо­ро­да­тий

    І ву­хом стран­ниці до сер­ця на­хи­лив­ся…

    «Ні, ще зли­ден­ної своєї ха­ти

    Душа не ки­ну­ла!..» І здо­бу­ває

    Бальзам з саків ло­вецьких і трос­тин­ку

    В смажні і мертві вже ус­та вправ­ляв,

    І сти­ха влив лікарст­ва ка­пе­лин­ку.

    «Благословен Ал­лах од­нині і довіку»!

    

IV

    

    Сим сло­вом іскру жизні він вітає.

    Стара про­ки­ну­лась і гост­рим згля­дом

    У вічі, мов но­жем, йо­му штир­хає.

    Морщини, мов га­дю­ки, в'ються адом.

    «Де, кор­ша­ку, ти дів мою го­луб­ку?» -

    Промовила, і знов по­гас­ли очі.

    Татарин, із саків дос­тав­ши губ­ку,

    Холодною во­дою з дзбан­ка мо­чить

    І, ви­тер­ши їй вид, оз­на­ки жизні со­чить.

    V

    «О, знаю, знаю! - ка­же сти­ха. - Шко­да,

    Що я збу­див те­бе! Не­хай би згас­ла

    Остання іскор­ка… Про що при­ро­да

    Знов ули­ла у твій ка­ган­чик мас­ла?

    Я ба­чу об­раз ма­тері моєї…

    Так на землі без пам'яті ле­жа­ла,

    Як вир­ва­но ди­ти­ну з рук у неї,

    А ва­ша ха­та по­лом'єм па­ла­ла

    І навк­ру­ги зем­ля, мов пек­ло, го­го­та­ла.»

    

VI

    

    Скрипить гар­ба в сте­пу… Ах­мет вер­нув­ся,

    І ми­ло­серд­ний батько си­на по­си­лає,

    Щоб сіна де на доб­рий в'юк здо­був­ся.

    З ним лой­тра­ка він гар­но вис­ти­лає;

    Кладуть ста­ру на сіно і ти­хенько

    Везуть у ба­ли­ще на во­допійло.

    Спускалося вже со­неч­ко ни­зенько,

    Проміннєм степ чер­во­ним зо­ло­ти­ло,

    І, мов дріма­ючи, на не­бе­са гледіло.

    

VII

    

    Над во­допійлом в ба­лищі ко­чу­ють

    Татаре з кіньми, з вівця­ми й во­ла­ми…

    Кругом їх юр­та, по гор­бах ча­ту­ють

    Їх сто­рожі з лу­ка­ми й сай­да­ка­ми.

    Земля чу­жа та длань міцна Ал­ла­ха

    Незримо скрізь прос­тер­та над хо­роб­рим.

    Не відає жіно­чо­го він стра­ха;

    З своїм ме­чем, кинд­жа­лом, лу­ком доб­рим

    Лякає во­ро­га, мов сте­по­во­го пта­ха.

    

VIII

    

    Втікай, во­ло­ши­не, важ­кий, бо­ка­тий,

    Із зай­ми­ща сво­го на ти­хих во­дах

    Од сте­по­вої на ко­ле­сах ха­ти:

    Се по­па­сається ор­да на пе­ре­хо­дах!

    Ввесь тук твоїх до­лин і згір'я злачні

    Оддав Ал­лах під та­бу­ни та­та­рам…

    А ви, купці, джа­ву­ри не­обачні,

    Платіть за ча­ту доб­ре яни­ча­рам,

    Щоб не згу­би­ти вам лічби своїм то­ва­рам!

    

ІХ

    

    Дурних невір за їх гріхи ве­ликі,

    За ідольство їх і об­ман на­ро­ду

    Віддав Ал­лах своїм си­нам навіки

    З вос­хо­ду сон­ця до йо­го за­хо­ду.

    І по­велів їх зем­лю на­зи­ра­ти

    З її до­бут­ка­ми і всім ба­гатст­вом,

    Як на­зи­рає з хмар орел кри­ла­тий

    Дрібне, дур­не і по­лох­ли­ве птаст­во,

    Щоб жи­вот­вор­ний тук з їх зай­ман­щи­ни сса­ти.

    

Х

    

    Так си­на сей са­ма­ря­нин нав­чає,

    Бистрого, як лег­ка стріла, Ах­ме­та,

    І ми­ло­сер­де він, і злість яв­ляє

    В ім'я сво­го про­ро­ка Ма­го­ме­та.

    Сусід страш­ний для Польщі й Ук­раїни!

    Бог та про­рок; не хо­че більш він зна­ти

    Ніякої свя­щен­ної докт­ри­ни…

    Світ, прав­да, честь - оце йо­го дог­ма­ти:

    Світ у Ко­рані, честь і прав­да у бу­латі.

    

XI

    

    «Мечем Кри­ва­вим я зо­вусь, мій си­ну,

    В ім'я То­го, хто ми­ло­серд без міри,

    Хто за­повідав нам ме­ту єди­ну -

    Всю зем­лю по­ко­ри­ти правій вірі.

    Тяжкі гріхи впи­ни­ли предків на­ших

    Од нас­ту­пу на землі хрис­ти­янські:

    За брехні на­ших гетьманів най­стар­ших

    Аллах вер­нув їх під царів по­ганських,

    І, мов об ске­лю, ми б'ємось об му­ри лядські.

    

XII

    

    Колись дав­но, мій си­ну, на За­ході,

    Де не­бо на­хи­ли­лось над зем­лею,

    І мо­ре-оке­ан гу­ляє на сво­боді,

    Облігши світ бе­зод­нею своєю, -

    Ми всі царст­ва бу­ли за­во­юва­ли,

    Розкішне Біле мо­ре*, мов ру­ка­ми,

    З За­хо­ду і Вос­то­ку обійма­ли,

    Під гор­дий Рим хо­ди­ли бай­да­ка­ми,

    Із пиш­них ба­зи­лик прес­то­ли срібні бра­ли.

    

XIII

    

    Тепер у тих царст­вах си­дять по­га­не,

    І ко­ролі їх ли­жуть папі но­ги,

    А пра­вовірні наші му­сульма­не

    І від ко­зацт­ва доз­на­ють три­во­ги.

    Но прий­де час, що, мов на морі хвилі,

    Ми вста­не­мо страшні пе­ред джа­ву­ром.

    Не обо­ро­няться по­ганці не­чес­тиві

    Ні шаб­лею, ні по­ро­хом, ні му­ром…

    На по­жа­рищі в них ми ста­не­мо аву­лом.

    

XIV

    

    Осман, ви­со­кий учень мій в ли­царстві,

    В ко­го я ду­шу влив по­лом'яную,

    Тепер си­дить, як бо­жест­во, на царстві

    І на­го­то­вив їм вой­ну страш­ную.

    Про се ж то ми й ру­шаєм до Ду­наю…

    Я матір по­ве­зу до ро­ду в гості,

    А ти з Доб­руджі та з лісно­го краю

    Отабориш во­юв­ників при мості.

    Сю пра­цю я тобі з бра­та­ми по­ру­чаю.

    

XV

    

    Вже наш ясир дійшов до Ца­рег­ра­да,

    А всі до­бут­ки, пев­но, за Ду­наєм…

    Жде від Ос­ма­на щед­ра нас наг­ра­да,

    Та й по ба­за­рах гро­шей наз­би­раєм…

    Простуй, Ах­ме­те, в юрт, щоб за­раз ма­ти

    Відхаяла сю бідо­лаш­ну жінку,

    А я проїду повіз наші ча­ти,

    І бу­ду в юрті за ма­лу хви­лин­ку.

    Всіх мурз із їх кошів ве­че­ря­ти поз­ва­ти.

    

XVI

    

    Сьогодні по ве­чері бу­де ра­да

    Про все, як нам до­ро­гу сю верс­та­ти.

    Кликни по ча­ба­ну до нас із ста­да…

    Та щоб відха­яла сю ба­бу ма­ти.

    Нам сто й три­над­цять раз по­веліває

    Святий Ко­ран на вбо­гих і не­щас­них

    Дивитись так, як з не­ба по­зи­рає

    Аллах на нас, ко­зя­вок бідо­лаш­них:

    Він ми­ло­сердієм нам ду­шу на­ди­хає».

    

ПІСНЯ ТРЕТЯ

    

ДУМА ПЕРВА

    

    Над сте­па­ми сон­це сяє,

    Вітер по­ди­хає,

    Подихає, мов у коб­зу

    Тихострунну грає.

    Поначіплювано гус­то

    Струни зо­лотії

    На сте­пи, бал­ки з річка­ми,

    Байраки крутії.

    Сяє сон­це, вітер віє,

    Тирсу на­хи­ляє,

    До стру­ни стру­на на кобзі

    Стиха про­мов­ляє.

    Бачиш оком, чуєш ухом,

    Серцем ро­зумієш,

    А ска­за­ти-заспіва­ти

    Голосно не вмієш.

    Несказанно, не­ви­мов­не

    Кобза про­мов­ляє,

    І свя­ти­ми по­чут­тя­ми

    Серце на­ди­хає,

    І воз­но­сить сер­це вго­ру

    Від зем­но­го ло­на,

    Мов кри­латі ду­хи-коні

    Бога Апол­ло­на

    Щоб спог­ля­ну­ло з-під не­ба

    На се жизні мо­ре,

    Де, мов хви­ля го­нить хви­лю,

    Віра віру бо­ре;

    І ши­ро­кої наб­ра­лось

    Правди та сво­бо­ди,

    Що на­сильство витісняє

    З людської при­ро­ди;

    І по­езії спа­сен­ним

    Надихом спов­ни­лось,

    До всіх вір і всіх язиків

    Рівно при­хи­ли­лось.

    І по­езії, й бра­терст­ва

    Праведним натх­неннєм

    До всіх крот­ких ду­хом крот­ким

    І бла­го­во­леннєм.

    

ДУМА ДРУГА

    

    Рушив табір, і в кон­церті

    Скрип коліс гар­бо­вих

    Злився з ко­по­том і ржаннєм

    Коней та­бу­но­вих

    І, мов ста­до го­лу­би­не

    Замигтіло крильми,

    Крутять в полі ве­ремія

    Делібаші кіньми.

    Кругом та­бо­ру тан­цю­ють

    Той та­нець та­тарський,

    Що не раз кру­тив-мо­ро­чив

    Голови ли­царські.

    На юнаків-делібашів

    Старці по­зи­ра­ють,

    Про свою юнацьку сла­ву

    Любо спо­ми­на­ють.

    І хо­лод­не в гру­дях сер­це

    Гріє кров га­ря­ча,

    І зав­зятість ожи­ває

    У душі ко­за­ча.

    На юнаків-делібашів

    Дивляться дівча­та,

    І мов іскра­ми стріля­ють

    Зорі-оченята.

    Познають своїх ле­ту­чих,

    Що, мов блис­ка­ви­ця,

    В сте­по­вих пи­лах, у ту­чах

    Зникне й за­го­риться.

    Про юнаків-делібашів

    Кобзарі співа­ють,

    Дзвонять в стру­ни, нев­ми­раків

    Хвалять-прославляють.

    Обгорнула юрт мо­лодіж,

    Мов густії тучі,

    Що вітра­ми го­нить-кру­тить

    Гуррикан ле­тю­чий.

    Серед юр­ту гар­би-буд­ки

    Стиха ко­ли­ва­ють;

    Білі по­ли, мов лебіддє,

    Крила на­ди­ма­ють.

    І кри­чать ко­ле­са в буд­ках

    Серед співу й дзво­ну,

    Як ко­лись в нас на По­суллі

    Заволоки з До­ну.*

    Се доспіву­ва­лась пісня,

    Що діди Бо­яни

    Древнім ру­си­чам, нам рідним,

    Голосно співа­ли.

    Під перс­та­ми в них живії

    Струни про­мов­ля­ли

    І хо­роб­рим зо­лотії

    Славу ро­ко­та­ли.

    І, мов ста­до ле­бе­ди­не,

    Співи розліта­лись,

    Не в одній во­ни лю­дині

    Любо відзи­ва­лись.

    І ли­царське на Вкраїні

    Серце за­лу­на­ло

    І лу­ну із сер­ця в сер­це

    Аж до нас дос­ла­ло.

    І яс­ним, нез­лоб­ним оком

    Світ ми обіймаєм,

    Між За­хо­дом і Вос­то­ком

    Бучі спо­ми­наєм.

    І вба­чаємо в тих бу­чах

    Спільну жизнь єди­ну:

    Про Гор­дин­щи­ну су­муєм

    І про Ук­раїну.

    Лях, мос­каль, та­та­рин, тур­чин

    Проміж се­бе браттє:

    Розлучило їх попівське

    Нависне зав­зяттє,

    Як лю­бові й прав­ди Бо­га

    Без по­па поз­наєм, -

    Всіх братів ми до од­но­го

    Серцем привітаєм.

    Як ту­ман попівський зник­не

    В сяєві на­уки,

    Міліонам по всім світі

    Буде мен­ше му­ки.

    

ДУМА ТРЕТЯ

    

І

    

    Коло своєї на ко­ле­сах ха­ти

    Кривавий їхав Міч з людьми близьки­ми,

    І по­руч нього жінка. Два бах­ма­ти,

    Гривасті сту­па­ки, ішли під ни­ми.

    Бунчук чер­во­ний віяв-роз­ви­вав­ся

    Над го­ло­вою в нього: стяг по­ну­рий!

    І го­ло­сом по­туж­ним за­ли­вав­ся

    Кобзар ізза­ду, ро­ко­тав і в стру­ни,

    Та до пісень йо­го гетьман не дос­лу­хав­ся.

    

ІІ

    

    «Моя Заїро! Ти моя єди­на,

    Так як ду­ша у тілі, сер­це в гру­дях…

    Нехай па­ру­ються, мов та ско­ти­на,

    Перелюбком: гид­ка ги­до­та в лю­дях!

    Той, хто нам дав Ко­ран, сього не вво­див

    (Жінок між нас по­ганський вік нам­но­жив).

    Ніколи він із рук не пе­ре­хо­див

    У другі ру­ки на свя­то­му ложі:

    Бо про­повіду­вав за­ко­ни чисті Божі».

    

ІІІ

    

    Так Міч Кри­ва­вий мо­вив до дру­жи­ни,

    Що зо­ло­тим во­лоссєм і очи­ма

    Являла тип най­кра­щий Ук­раїни.

    Той крот­кий тип, що сер­це хе­ру­ви­ма

    Заніс до нас із Тігра до Євфра­та, -

    Не той, що у жа­лю ва­ги не знає,

    Що, мов ко­зацька кров ли­ха, зав­зя­та

    В лю­бові вре, в не­на­висті па­лає

    І цілий Бо­жий світ ні за що не вва­жає.

    

ІV

    

    «Ти бо­жест­во моїм очам яв­ляєш, -

    Рече Заїра, між людьми лю­ди­на, -

    Бо блис­кав­ка­ми на войні ме­таєш,

    А. до­ма, мов до ма­тері ди­ти­на,

    До ме­не го­ло­ву на ло­но хи­лиш,

    Палкому сер­цю жаж­деш про­хо­ло­ди,

    Всім та­бо­ря­нам доб­родійства чи­ниш

    І на­го­род­жуєш по­ходні шко­ди

    І всі кри­ва­вої вой­ни тру­да й при­го­ди». -

    

V

    

    «О, де ж би я знай­шов спо­чи­вок лю­бий

    Після літан­ня ди­ки­ми по­ля­ми,

    Приятелів і слуг безцінних згу­би

    Та бо­ротьби за жизнь із во­ро­га­ми?

    В са­ду в «сест­ри», що, мов стеб­ло, ка­ди­ла,

    Що, мов лелія, воз­нес­лась із пра­ха,

    [І раєм нам зем­ну юдоль зро­би­ла,]

    По бла­гості до нас, людців. Ал­ла­ха, -

    В твоїм са­ду, моя лю­бов і сест­ро ми­ла!..

    

VI

    

    Пророче Бо­жий! Ти Ме­чем Кри­ва­вим

    Звелів твой­му слузі іме­ну­ва­тись,

    Щоб на землі твоєї прав­ди й сла­ви

    Войною та яси­ром до­пев­ня­тись;

    І, мов той гур­ри­кан ши­ро­кок­ри­лий,

    Я мчусь, ку­ди мій дух по­веліває…

    Дає мені твоє натх­нен­не си­ли

    Губить ли­хе, що прав­ду зне­ва­жає…

    Не мій. Ал­лахів міч, невірних по­губ­ляє.»

    

VII

    

    І чис­тий сніг-за­ви­ва­ла схи­лив­ся

    Над чор­ною, як во­рон, бо­ро­дою;

    І вид йо­го яс­ний за­ту­ма­нив­ся

    Якоюсь по­га­дан­кою тяж­кою.

    «О не­не! - сти­ха, мов ма­ла ди­ти­на,

    Промовив Кан­те­мир. - Про що ти,

    Свята, пре­чис­та, ан­гельська лю­ди­но.

    Погибла від ко­зацької го­ло­ти?

    Невже ж се за гріхи тво­го пал­ко­го си­на?

    

VIII

    

    Ніхто не ря­ту­вав те­бе від смер­ти,

    Як я з ме­чем кри­ва­вим на джа­вурів,

    Мов Бо­жа помс­та, ри­нув­ся, щоб стер­ти

    З ли­ця землі невірних гай­да­бурів…

    Тепер знов об­раз твій мені з'явив­ся

    У тім об­личчі, як пе­чаль, гірко­му…

    Про що?.. Нев­же ж за те­бе не помс­тив­ся

    Твій син пла­чу­щий на цім кодлі зло­му,

    На во­розі сьому, в зав­зя­тості страш­но­му?

    

ІХ

    

    А ти, про що ж і ти з'явив­ся, бра­те,

    Мені вві сні вже воїном до­рос­лим?..

    Ти ка­жеш, се у те­бе дру­га ма­ти?

    Вона тобі со­су­дом бо­го­нос­ним

    Зробилась… Див­не в те­бе сло­во!

    Побачимось, ре­чеш, і Бо­га в серці

    Я по­ка­жу тобі мо­го свя­то­го…

    Ним я жи­ву, ним сер­це в ме­не б'єтся…

    О, сне! Ти по­ка­зав мені ме­не са­мо­го…

    

Х

    

    Невже ж ти жив, мій бра­те, іскро світу,

    Що з ма­тернього сер­ця засвіти­лась,

    І се бу­ло угод­но Ма­го­ме­ту,

    Щоб жінка та, мов тінь, мені яви­лась,

    Та тінь свя­та, що і в юдолі смер­ти

    Свого син­ка, зітха­ючи, шу­кає?

    О, не да­вай­мо їй, Заїро, вмер­ти!

    Нехай роз­ка­же нам про все, що знає,

    Яких близьких лю­дей там на Вкраїні має». -

    

XI

    

    

    «Як по­са­ди­ли, бра­те, в сон­ну во­ду

    Сю справді тінь жи­вої ще лю­ди­ни,

    Вона про­бовк­ну­ла щось про при­го­ду,

    Про втра­ту бідо­лаш­ної ди­ти­ни;

    Та сон-во­да все го­ре по­ту­ши­ла,

    Тепер ста­ренька лю­бо спо­чи­ває.

    У довгім сні воск­рес­не жизні си­ла,

    Прокинеться від сну аж над Ду­наєм:

    Тоді про все життє в гіркої роз­пи­таєм».-

    

XII

    

    «Мій сон мені, сест­ру­ню, не дос­нив­ся…

    Я ки­нувсь братнє вид­мо обійма­ти,

    Дивлюсь - ча­вуш до ме­не на­хи­лив­ся

    Від бек­лер­бе­ка пос­ла­нець кри­ла­тий:

    «Хвала Ал­ла­хові! На Чорнім морі,

    Коло Кілії слав­ної, джа­вурів

    Побито, і Ред­шид-ба­ша в Бос­форі

    До па­ди­ша­хо­вих блис­ку­чих мурів

    Галерами приг­нав з чов­на­ми гай­да­бурів».

    

ХІІІ

    

    Заїро, спо­га­дай те­пер про Бу­шу

    Про до­го­вор свя­тий і ляцьку зра­ду…

    Я на Цо­цорі го­ло­ву Зу­лу­шу

    Відтяв моїм ме­чем за їх неп­рав­ду.

    Редшид же пов­ти­нав те­пер їм ру­ки,

    Що Ле­хис­тан зрад­ли­вий бо­ро­ни­ли.

    О, зав­да­мо ж ли­хим невірам му­ки,

    Покрушимо од­ним по­хо­дом си­ли,

    Що пра­вовірну кров із ро­ку в рік то­чи­ли.

    

XIV

    

    Зовуть ме­не Ос­ма­но­вим про­ро­ком…

    Так, сам про­рок на те ме­не пос­та­вив,

    Щоб ги­ду­вав пе­ре­люб­ним по­ро­ком

    І уч­ня на свя­тий за­кон нас­та­вив.

    І дасть йо­му Ал­лах ор­лові кри­ла,

    Щоб зняв­ся він над усіма ца­ря­ми,

    Щоб ідольство бо­ро­ла на­ша си­ла,

    Щоб Міч Кри­ва­вий мстивсь над во­ро­га­ми

    І пе­ред ним тремтів ко­зак і лях-невіра!

    

XV

    

    Кобзарю! Задз­во­ни в гучнії стру­ни,

    Щоб і гро­ми те­бе не заг­лу­ша­ли…

    Нехай по­ки­нуть мов­чазнії тру­ни

    Всі, що з Ме­чем Кри­ва­вим во­юва­ли,

    І сла­вою свя­тою засіяють,

    Мов над сте­па­ми пу­те­водні зорі,

    І ду­ха нам під хма­ри підійма­ють,

    Як гур­ри­кан страш­ний ти­фо­на в морі,

    І тре­пе­том сер­ця не­довіркам спов­ня­ють!

    

XVI

    

    Гей, підведіть до ме­не бой­ово­го!

    Повчу я мо­ло­дих ор­лят літан­ня…

    Не вдер­жу в гру­дях сер­ця ог­ня­но­го,

    Не вдер­жу в серці по­лом'я-па­лан­ня!"

    І на бас­ко­му ско­ком опи­нив­ся,

    Такий же, як і кінь, пал­кий, зир­ка­тий.

    Заржавши, огир над зем­лею звив­ся,

    Огонь же­ру­щий, аквілон кри­ла­тий, -

    І блис­кав­кам йо­го в сте­пу не пе­рег­на­ти.

    

XVII

    

    Заграли в тру­би, за­гу­ли в тим­па­ни,

    Кобзар по­туж­ним го­ло­сом за­лив­ся,

    І стру­ни ніби гро­мом ро­ко­та­ли:

    То піня­вий Бос­фор у скелі бив­ся,

    Душа в ста­рих мов кри­ла роз­пус­ка­ла,

    За Кан­те­ми­ром по по­лю но­си­лась.

    Велично навк­ру­ги Заїра по­зи­ра­ла,

    Її об­личчє сяєвом ок­ри­лось,

    І сльози ка­па­ли, і сер­це ве­се­ли­лось.

    

ДУМА ЧЕТВЕРТА

    

    Невмируща іскра жизні

    Жевріє по­ма­лу

    В тілі, що тяж­ким дос­та­лось

    Мукам на по­та­лу.

    По пе­ре­ка­зу, з дав­нез­них

    Аравійських да­вен

    Ліками рід Кан­те­мирів

    Широко був сла­вен.

    З ку­пе­лю сад­жа­ли в купіль,

    Як ма­лу ди­ти­ну,

    Полумертву, нев­ла­ду­щу,

    Нетямну лю­ди­ну.

    І по­ма­лу, по­во­леньки

    Стала во­ло­да­ти

    І ру­ка­ми, і но­га­ми

    Безталанна ма­ти.

    І вер­нувсь до неї ро­зум,

    Скрушений бідою,

    І мов зо сну роз­мов­ля­ла

    Голосно з со­бою:

    «Се вже на то­му я світі,

    Та ні рай, ні пек­ло…

    Мов у пеклі, тем­ну­ва­то;

    Мов у раї, теп­ло.

    Тепло й ти­хо, тільки чу­ти

    Щось у коб­зу грає

    І до струн жи­вих не­на­че

    Голос про­мов­ляє.

    Се, ма­буть, тай­ник-пе­че­ра,

    Що йде під зем­лею,

    Де схо­ва­лись наші пред­ки,

    Та й жи­вуть сім'єю.

    Надо мною склеп не­на­че…

    Звідки ж вітер ди­ше

    І стіною зем­ля­ною,

    Мов ряд­ном, ко­ли­ше?

    Коло ме­не щось мов хо­дить…

    Чи тінь, чи лю­ди­на?

    Може, се моя Ма­ру­ся,

    Кругла си­ро­ти­на?

    Може, вмер­ла, як і ма­ти,

    Від жур­би тяж­кої.

    І впро­си­лась дог­ля­да­ти

    Неньки не­жи­вої.

    Бо не чу­ти, як сту­пає

    По землі се вид­мо,

    І йо­го людське об­личчє

    Ледве-ледве вид­но.

    Ні пе­чалі, ні зітхан­ня…

    Бачу, се ж бо й прав­да:

    Бо не­мов і я жу­рю­ся,

    Немов тро­хи й ра­да». -

    «Рада, не­не, що вер­ну­лась

    Божа іскра в тіло.

    Над то­бою со­вер­ши­лось

    Благодатне діло». -

    Сі сло­ва про­мо­вив сти­ха

    Дуже див­ний го­лос…

    В бідо­лаш­ної ба­бусі

    Зів'яв білий во­лос.

    «Чи се й ти вже під зем­лею,

    Синку мій, ко­ро­лю,

    Що один дух був з моєю

    Бідною доч­кою?» -

    «Ні, паньмат­ко, - відка­зав їй, -

    Ще ти між жи­ви­ми,

    Хоч тобі людьми чу­жи­ми,

    Може, ще й страш­ни­ми.

    Відчепи, Заїро, по­лу,

    Хай за­сяє сон­це,

    І до нас, як Бо­же око,

    Зазирне в вікон­це».

    І роз­лив­ся по на­ме­ту

    Світ бла­гос­ло­вен­ний,

    Що ціну йо­му зло­жи­ти

    Тільки в ямі темній.

    Килимами вся долівка

    Вислана ба­га­то,

    І бли­щить ор­динська ха­та,

    Мов царська па­ла­та.

    Пишна зброя, куб­ки, таці,

    Намиста сіяють;

    Сутозолоті жу­па­ни

    З сон­цем в жмур­ки гра­ють.

    Да не ди­виться не­бо­га,

    Чим ор­да пи­ша­лась,

    Через що за Сян до­ро­га

    Золотою зва­лась.

    І зня­лась на лікоть з ло­жа

    На м'якій долівці,

    І вліпи­ла в Кан­те­ми­ра

    Злякані зірниці.

    «Які Лев­ко? - на­си­лу шеп­че, -

    Обріс бо­ро­дою?..

    Обвив го­ло­ву га­бою?..

    Знається з ор­дою?» -

    «Ой, Заїро! Не га­разд ми,

    Не га­разд вчи­ни­ли,

    Що яр­ко­го світу сон­ця

    Зразу на­пус­ти­ли». -

    «Не втікай же бо, Ле­ву­сю!

    Дай хоч по­див­лю­ся…

    Може, знаєш, де шу­ка­ти…

    Де моя Ма­ру­ся».

    І за по­лу Кан­те­ми­ра

    Безталанна ло­вить,

    І трем­тить, і за дрібни­ми

    Слова не про­мо­вить.

    «Що тобі зда­лось, го­луб­ко?

    З на­ми чис­та си­ла!

    Не ля­кай­сь-бо, сіра ут­ко,

    Гоголице біла! -

    До ста­ренької Заїра

    Стиха про­мов­ляє

    Голоском лагідним, лю­бим,

    Мов сопілка грає. -

    Се мій муж, мій рай цвіту­щий,

    Радощі й утіхи:

    На войні він лев же­ру­щий,

    Дома - го­луб ти­хий». -

    «Як! Лев­ко твій муж? Чи справді?

    І про­тер­ла очі,

    Чи се вдень їй уви­жа­лось,

    Чи по­се­ред ночі? -

    Ти ж до неї за­ли­цяв­ся,

    Орле мій, ко­ро­лю!

    І по­ки­нув? І спізнав­ся?..

    І жи­веш з ор­дою?» -

    «Паньматусю!» -

    «Ні, Заїро,

    Сон мій був про­ро­чий…

    Дивні речі, не­ви­мовні

    Бачать людські очі». -

    «Нене! Го­во­ри по­ряд­но,

    Хто ти, і ко­го ти

    Звеш Лев­ком так не­до­лад­но,

    Тремтячи з тур­бо­ти?

    Він ко­хавсь, як ти мов­ля­ла,

    Десь там із доч­кою,

    І якась при­го­да ста­лась

    З ни­ми і з то­бою?..» -

    «Дак се не Лев­ко? Се мрія?

    Ні! Йо­го се го­лос:

    То гри­мить, то на­че віє

    Вітерець між ко­лос…

    Він гримів про во­юваннє,

    Віяв про ко­ханнє,

    Про щас­ли­ве па­ну­ваннє

    І роз­ко­шу­ваннє.

    Серед хвиль морських ре­ву­чих,

    Галасу та кри­ку

    Чуло го­лос той все військо,

    Мов тру­бу ве­ли­ку.

    І за те стар­шим об­ра­ли

    Над всіми чов­на­ми,

    Над ста­ри­ми стар­ши­на­ми,

    Над ота­ма­на­ми.

    І, як сокіл в чистім полі

    Голуби га­няє,

    Так він на ту­рецькі в морі

    Судна налітає.

    Налітає - тур­ка бо­ре,

    Здобич здо­бу­ває

    І про на­ше лю­те го­ре,

    Про біду не знає».

    Сумно Кан­те­мир спог­ля­нув:

    «Так, се він, Заїро!

    Тепер всю при­го­ду знаю

    Вашу, бідна віро…

    Ти Ма­русі Бо­гус­лав­ки,

    Мабуть, ма­ти рідна?..»

    Затремтіла, се по­чув­ши,

    Мов лис­то­чок, бідна.

    «Не пи­тай, звідкіль се знаю,

    А ска­жи, де взяв­ся

    Сей ко­зак, і де жив, по­ки

    З ва­ми запізнав­ся?» -

    «Де йо­го зро­ди­ла ма­ти,

    В нас про се не зна­ють,

    А що батько був зав­зя­тий,

    Добре пам'ята­ють.

    Був та­тарсько­го він ро­ду,

    Кочубеєм звав­ся;

    Та невірно­го на­ро­ду

    Здавна відцу­рав­ся.

    І во­див ко­зацт­во на­ше

    Під ор­ду в улу­си,

    І в крові ку­павсь, мов­ля­ли,

    По самії ву­си.

    І з'охо­тивсь він під старість

    Богу ро­бо­та­ти,

    У чер­нечій рясі ду­шу

    Від гріхів спа­са­ти.

    А із Січі вис­лав си­на

    На свою гос­по­ду,

    І впо­до­бав­ся він ду­же

    Нашому на­ро­ду,

    Бо нав­чив йо­го чов­на­ми

    По мо­рю гу­ля­ти,

    Вразькі суд­на пліндру­ва­ти,

    Слави здо­бу­ва­ти…» -

    «Так, се він! Бо Ко­чу­беєм

    Звав ча­вуш гетьма­на,

    Що Ред­шид йо­го чов­на­ми

    Звеселив Ос­ма­на».

    І Кри­ва­вий Міч об­личчєм

    В зем­лю по­хи­лив­ся

    І, до ки­ли­ма при­пав­ши,

    Тяжко за­жу­рив­ся.

    «Нене! - ка­же. - Знаю пев­но,

    Де твоя Ма­ру­ся,

    Та що пла­кать бу­деш рев­но,

    Виректи бо­юся.

    А по­ба­чи­ти по­ба­чиш:

    Ось тобі по­ру­ка -

    Моя жінка, лю­ба люб­ка,

    Тихая го­луб­ка». -

    «Справді я її по­ба­чу?» -

    «Так, як Бог на небі,

    І жи­ве во­на не в пеклі,

    Не в страшнім Еребі».

    Повалилась йо­му в но­ги

    Мучениця ма­ти

    І, со­лод­ки­ми об­лив­шись,

    Стала про­мов­ля­ти:

    «Чоловіче! Чи ти тур­чин,

    Чи хто ти, не знаю…

    До твоїх ніг ру­ки хирні

    Ревно прос­тя­гаю.

    Дай, об­няв­ши, поцілую

    Добрі, любі но­ги,

    Що прий­ма­ють стран­ню неміч

    У свої по­ро­ги!» -

    «Не мені, ма­ту­сю, дя­куй,

    Богові свя­то­му,

    Що привів те­бе в не­щасті

    До ти­хо­го до­му». -

    «Що за ніжне в те­бе сло­во!

    Якої ж ти віри?

    Хіба ж так, як ми, го­во­рять

    І тур­ки невіри?» -

    «В ме­не ма­ти, лю­ба не­не,

    Була хрис­ти­ян­ка,

    Із Гу­ся­ти­на, з Підгір'я,

    Бранка-полонянка.

    Над ко­лис­кою моєю,

    Так, як ви, співа­ла,

    І по-ва­шо­му про Бо­га

    З хлоп­цем роз­мов­ля­ла.

    А про­рок наш поб­ра­тав­ся

    З розп'ятим Про­ро­ком,

    Як ог­нем свя­тим зай­мав­ся

    Над усім Вос­то­ком.

    Він Маріїно­го Си­на

    Мав за пу­те­вод­ню

    Ясну зо­рю, як спус­кав­ся

    У гріхів бе­зод­ню.

    А цу­равсь тих душ мер­зен­них,

    Що з йо­го на­уки,

    3 йо­го прав­ди на­ро­би­ли

    Всім на­ро­дам му­ки,

    Передвічного сім'єю,

    Родом наділи­ли

    І лу­кавст­вом та брех­нею

    Небеса затьми­ли…

    І моя Заїра - бран­ка,

    І її на кри­ла

    Наша бу­ря-не­га­дан­ка

    З-над Су­ли вхо­пи­ла.

    І як Бог сест­ру Ада­му

    Виліпив із гли­ни,

    Мені з неї та­то-ма­ма

    Подругу зро­би­ли.

    Освітили її ро­зум

    Чистим сло­вом прав­ди -

    У не­щасті до відра­ди,

    В щасті до по­ра­ди.

    І твоя доч­ка, впо­ваю,

    Зрозуміє Бо­га,

    І ви­со­ко­го дос­той­на

    Зробиться по­ро­га». -

    «Вона Бо­га ро­зуміє, -

    Прорекла ста­ренька, -

    Бо мо­ли­тись, бу­ло, вміє

    В ме­не ще й ма­ленька.

    Знає змал­ку руш­ни­ка­ми

    Божники вкри­ва­ти

    І па­ху­щи­ми квітка­ми

    Всі бо­ги квітча­ти». -

    «Всі бо­ги? Мов­чи, ба­бу­сю,

    Про бо­ги між на­ми;

    Бо єдин той, хто вкри­ває

    Землю не­бе­са­ми». -

    «Ні, доб­родію, мов­ча­ти

    Не в си­лах про віру,

    Хоч би й шию мені клас­ти

    Кату під со­ки­ру». -

    «Так! - по­ну­ро усміхнув­ся

    Кантемир. - Со­ки­ра

    Не страш­на - хто не здо­був­ся

    Більш як на ку­ми­ра.

    Слухай, ба­бо. Русь я знаю

    Не де­ся­ток років…

    Де спіткаю, всіх сти­наю

    Ваших лжеп­ро­років.

    І те­бе, по­па­де, стяв би

    Зе без­бож­ну ду­шу,

    Та впи­няє ме­не ма­ти…

    Милувати му­шу.

    Моя ма­ти так ди­ти­ну,

    Як і ти, вте­ря­ла,

    І твоє во­на об­личчє,

    І твій пог­ляд ма­ла.

    Не зне­важ її, Заїро,

    Не гор­дуй ста­рою:

    Бо бе­зумст­во з неї здіймеш

    Тільки з го­ло­вою.

    У тих ро­зум, в сих бе­зумст­во,

    Так по­пи зро­би­ли,

    Що царст­ва вве­ли в без­путст­во

    І пе­ред­ро­чи­ли.

    Та не ся, ще гірша дум­ка

    Мені сер­це кру­шить,

    Кров са­му­мом і гар­ку­ром

    Без су­ши­ла су­шить.

    Чого брат мені прис­нив­ся

    З див­ни­ми ре­ча­ми,

    Як до ме­не на­хи­лив­ся

    Вістовець з лис­та­ми?

    О Заїро, сест­ро! Чую,

    Лихо не­ви­мов­не,

    Що та іскра по­ту­хає,

    Що та кров хо­ло­не.

    Іскра Бо­жа, кров пре­чис­та

    З пра­вед­но­го сер­ця…

    І по­гас­не, за­хо­ло­не,

    З Бо­гом не зіллється.

    Люба сест­ро і дру­жи­но!

    Мусимо не кіньми

    До Стам­бу­ла ми летіти,

    А бист­ри­ми крильми».

    

ПІСНЯ ЧЕТВЕРТА

    

ДУМА ПЕРВА

    

І

    

    Стамбул… Яке страш­не, по­туж­не сло­во!

    Європо! Ти бу­ла йо­го зля­ка­лась,

    І пус­то­та жит­тя тво­го ли­хо­го

    В три­возі дес­потів твоїх оз­ва­лась…

    Два ра­зи вже ти прав­ду на Бос­форі

    Безумством хрис­ти­ян твоїх га­си­ла,

    Аж ось на Біло­му й на Чорнім морі

    Ще раз но­ва за­па­ну­ва­ла си­ла

    І дав­ню бо­ротьбу з лу­кавст­вом по­но­ви­ла.

    

II

    

    Як згас­ло світло, що з го­ри Сінаю

    Від гро­мо­во­го сло­ва засвіти­лось,

    І вістю крот­кою, бла­гою з раю

    Між галілей­ських ри­баків яви­лось, -

    Тоді ду­ша про­ро­ка Ма­го­ме­та

    Серед ома­ни прав­ди воз­жа­да­ла,

    Огонь її ди­ханієм по­ета

    У тем­ряві по­ганст­ва роз­ду­ва­ла

    І чо­ловічест­во від крив­ди ря­ту­ва­ла.

    

Ill

    

    I си­ла прав­ди, чис­то­ти, сво­бо­ди

    Базар-Єрусалим опа­ну­ва­ла

    І лжею оту­ма­нені на­ро­ди

    Культурою но­вою осіяла.

    Обман і лжа вка­за­ли їй до­ро­гу

    В чет­вер­тую сто­ли­цю хрис­ти­янст­ва,

    Де всі хра­ми не­ви­ди­мо­му Бо­гу

    Сповнились тем­ним ідольством по­ганст­ва,

    Затулою гріхів, пок­ро­вом ту­не­ядст­ва.

    

IV

    

    Стамбул… Пе­ред сим іме­нем по­туж­ним

    Народи За­па­ду возт­ре­пе­та­ли

    І, прав­ду бо­рю­чи ка­га­лом друж­ним,

    Свої царст­ва від па­гу­би спа­са­ли

    У Римі но­во­рож­де­ним по­ганст­вом…

    їх дес­по­ти ма­го­ме­тан псу­ва­ли,

    І, гроші сип­ля­чи між му­сульманст­вом,

    Потужний дух роз­ко­ша­ми всип­ля­ли,

    Кругом сул­та­на честь і прав­ду пот­реб­ля­ли.

    

V

    

    «Великоліпного», як мур, підми­ли*,

    І по­хи­ливсь ко­лос, і яни­ча­ри

    Та спа­ги навк­ру­ги йо­го мо­ги­ли,

    Мов дикі ни­зовці, за­бун­ту­ва­ли.

    І бо­реться іслам з єхид­ним Ри­мом,

    І шар­пає йо­го ли­хе ко­зацт­во,

    І за­ту­ма­нює по­жежі ди­мом

    Жадне крові й руїни гай­да­мацт­во.

    Стамбуле! Де ж твоє прос­лав­ле­не ли­царст­во?

    

VI

    

    У бе­бе­хи буй­ни­ми го­ло­ва­ми

    Твої вожді прес­лавні пов­ри­ва­лись,

    Танцями бра­нок, ви­на­ми, ме­да­ми,

    Перелюбством пас­куд­ним пов­пи­ва­лись.

    А буй-ту­ри, кот­рих во­ни во­ди­ли

    На хрис­ти­янст­во, со­ро­ми­ли Бо­га,

    Гірких вдо­виць, сиріт, не­тяг ду­ши­ли»

    Постали злидні, ґвалт, жур­ба, три­во­га.

    Коло сул­тансько­го ви­со­ко­го по­ро­га.

    

VII

    

    Редшиде й Кан­те­ми­ре! На Вос­тоці

    Ви зо­ря­ми но­ви­ми заб­ли­ща­ли.

    Істочник жизні об­ре­ли в про­році,

    Ісламу сла­вою і чес­тю ста­ли.

    Од ва­шо­го ме­ча не­дав­но на Цо­цорі

    Ліг тру­пом без­го­ло­вим лях ол­жи­вий,

    А на тім руськім нев­покійнім морі

    Втеряв свій пиш­ний цвіт ко­зак зрад­ли­вий,

    І по­лом'єм взя­лись йо­го по­сел­ки й ни­ви.

    

VIII

    

    Як по­ле в них буяє бо­дя­ка­ми,

    Так за­бу­яли се­ред Ца­рег­ра­да

    Невольницькі ба­за­ри ко­за­ка­ми:

    Очам од­ра­да, воїнам наг­ра­да!

    І, мов гряд­ки в са­дах цвітуть ма­ка­ми,

    Гареми му­сульманські заб­риніли

    Дівчатами врод­ли­ви­ми й жінка­ми,

    А руські діти ве­се­ло обсіли

    З пи­ла­вом ми­соч­ки, мов го­луб'ята білі.

    

IX

    

    Султанськими дітьми во­ни зо­вуться…

    Чи раб, чи пан був батько не­чес­ти­вий,

    На всіх їх рівно ми­лості пол­лються.

    Тут не ору­ду­ють па­ни лес­тиві

    Людьми, як бид­лом. Прав­да і од­ва­га

    Дорогу сте­лять кож­но­му од­на­ко.

    За прав­ду й віру ша­на і по­ва­га

    Жде і те­бе, ко­за­че-гай­да­ма­ко,

    Гультяю без ума, без совісті бур­ла­ко!

    

X

    

    Проспись, п'яни­це, й ро­зу­мом мізер­ним

    Урозумій, ко­му ти пок­ло­няв­ся!

    Яким об­ман­щи­кам, сіпа­кам сквер­ним

    З ду­шею й тілом у по­лон од­дав­ся!

    Не для то­го ми гре­ка зво­юва­ли,

    Щоб кров га­ря­чу із лю­дей то­чи­ти,

    А щоб єди­но­го Все­вишнього поз­на­ли;

    Батьків бе­зум­них не­обачні діти

    І мерт­вим ідо­лам по­ки­ну­ли слу­жи­ти.

    

XI

    

    Дивись, ле­да­що, як у нас гу­ляє

    Народ ве­се­лий у святій сво­боді.

    А в вас раює і дос­та­ток має

    Хіба па­ли­во­да, хар­циз­ник, злодій…

    Чи чуєш? Се сліпі старці співа­ють

    Про ва­ших ли­царів і в коб­зи дзво­нять.

    У нас невіри вольності вжи­ва­ють

    Більш, ніж у вас ті, що мерці хо­ро­нять.

    І в пек­ло до чор­тяк ста­да­ми душі го­нять.

    

XII

    

    Споглянь: у нас батьки із матірка­ми,

    Прибувши з Ле­хис­та­ну, з Ук­раїни,

    Розпитують собі між ко­за­ка­ми,

    Де їм шу­кать у по­лоні ди­ти­ни.

    І ні один із нас ні бран­ця не по­таїть,

    Ні бран­ки: бо в Ко­рані зо­ло­ти­ми

    Словами нам про­пи­са­но, щоб навіть

    До во­рогів бу­ли ми ми­лос­тиві,

    Не ви­ма­га­ючи ве­ли­кої по­жи­ви.

    

XIII

    

    Споглянь на сих тур­кень, що по ба­за­рах,

    В пок­ри­ва­ла за­ку­тані стид­ли­во

    При спа­гах, муфтіях і яни­ча­рах

    Розпитують зем­ляч­ку не­щас­ли­ву,

    Яке життє і го­ре на Вкраїні?

    Чи дов­го ще во­на дер­жа­тись бу­де?* І чом не ки­нуть при лихій го­дині

    Гірких тих зай­мищ бідо­лашні лю­де

    Та не осе­ляться в якій чужій країні?

    

XIV

    

    Споглянь: он ко­за­кам-вов­кам тур­ке­ня

    Червінці роз­дає в ім'я про­ро­ка…*

    Не ос­кудіє ми­лос­ти­ва жме­ня

    Прибутками з За­хо­ду і з Вос­то­ка.

    На го­ло­ву - хто нам шу­кає згу­би -

    Ми сип­лем жар своїм за­по­ма­ганнєм;

    А ви про ми­лость тру­би­те у тру­би,

    Самі ж об­ма­на­ми та ви­ма­ганнєм

    Щодня ба­га­ти­тесь, не­на­ситні стя­жаннєм.

    

ДУМА ДРУГА

    

І

    

    І се ти чуєш, бідо­лаш­на ма­ти

    Марусі Бо­гус­лав­ки, по ба­за­рах, -

    По тих, де му­сять матірки шу­ка­ти

    Своїх дітей, мов ярок по ота­рах.

    Тебе ве­де по го­ро­ду Заїра,

    Голубка ти­ха, що у зо­ло­то­му

    Сидить в гнізді в страш­но­го Кан­те­ми­ра,

    Мов у ков­чезі Ноєвім свя­то­му,

    І не за­ви­дує на всій землі ніко­му.

    

ІІ

    

    Страшним ім'ям йо­го дітей ля­ка­ють

    В ба­гатій Польщі і на Русі вбогій.

    Кривавого Ме­ча на Віслі зна­ють;

    Ревуть про нього Дніпрові по­ро­ги…

    І лев сей лю­тий, сей дра­кон кри­ла­тий

    Найкращим ділом в пишнім Ца­рег­раді

    Вважав собі джа­вур­ку про­вод­жа­ти

    В бу­ди­нок, що вто­нув у вер­тог­раді,

    В так наз­вані те­пер Ца­ри­цині Па­ла­ти.

    

ІІІ

    

    Ув ок­са­мит ста­реньку на­ря­ди­ли,

    У зо­ло­том гап­то­вані па­тин­ки,

    І до впо­до­би у всьому го­ди­ли,

    Як гос­пожі вельможній і ве­ликій.

    Корилась мовч­ки ма­ти не­щас­ли­ва:

    Байдуже їй про по­зо­ло­ту су­ту,

    Ждала од­но­го: щоб, покіль жи­ва,

    Побачити доч­ку хоч на ми­ну­ту,

    А що їй ка­за­но, прий­ма­ла, як от­ру­ту.

    

IV

    

    Попереду ка­ва­си вис­ту­па­ли,

    Цяцьковані, страшні, як уголь чорні…

    Зуздрівши їх, до­ро­гу всі да­ва­ли,

    Вірмене, гре­ки і жи­ди про­ворні.

    А зза­ду йшли під бун­чу­ком чер­во­ним

    Татаре гур­мом, сте­пові ор­ля­та,

    Що загнізди­лись по­над мо­рем Чор­ним, -

    Орда лег­ка, на гроші не­ба­га­та,

    Багата во­лею, нез­на­ниєм по­тен­та­та.

    V

    «Чи ба­чиш, не­не, му­ри сі кри­ваві,

    Що пе­ред на­ми не­ба до­ся­га­ють?

    Вони за предків на­ро­би­ли сла­ви;

    Про них ба­гацько коб­зарі співа­ють».,

    Стара здриг­ну­лась: бо крівця чер­во­на

    Стікала з му­ру, де га­ки стир­ча­ли.

    На них го­лод­на кря­ка­ла во­ро­на,

    А долі пси у шматтє тру­па рва­ли

    І, страш­но гри­зу­чись, гар­ча­ли і ви­ща­ли.

    

VI

    

    «Се ши­бе­ни­ця в нас, Мос­ток Мерт­вецький…

    На ній, за гак залізний за­че­пив­шись,

    Висів ваш Бай­да, Мит­рик Виш­не­венький,

    На зрад­ницькім учин­кові вло­вив­шись.

    Служив сул­та­нові, та мов ска­жен­ний

    Утік від нього і здо­був­ся лас­ки

    У во­ро­га йо­го, в Москві мер­зенній,

    Мов кач­ка на став­ку гни­ло­му ряс­ки,

    Да й став нас во­ювать сей пин­да навіже­ний.

    

VII

    

    І на Мос­ток Мерт­вецький пхну­ли

    Його з ви­со­ких підне­бес­них мурів,

    Щоб мук йо­го стра­шен­них не за­бу­ли

    Зрадливі ваші ко­за­ки-джа­ву­ри,

    Бо не схотів приз­на­ти за про­ро­ка

    Посланника Ал­ла­ха, Ма­го­ме­та,

    І не спас­ла йо­го ру­ка ви­со­ка

    Ісуса ва­шо­го із На­за­ре­та,

    І по­летіла в ад йо­го ду­ша жорс­то­ка». -

    

VIII

    

    «Ні, пев­но, в рай!» - про­мо­ви­ла ста­ренька,

    Не бо­ячись ту­рецької по­ту­ги. -

    «Коли б ме­не не зу­пи­ня­ла ненька, -

    Рече той глу­хо, - я б не чув на­ру­ги.

    О бо­жевільна Русь! Який би з те­бе

    Великий світ пос­тав се­ред на­родів…

    Коли б у темній тем­ряві у те­бе

    Сліпорожденний піп не вер­хо­во­див

    І ро­зу­му твой­му єхид­но не заш­ко­див!..

    

IX

    

    Стара яго! В мою гли­бо­ку ду­ту

    Ти сер­цем ма­тері чуй­ним прозріла,

    Що сло­ва я сво­го до­дер­жать му­шу,

    Хоч би, мов лю­тий ад, у ме­не кров кипіла».

    «Невіро! - знов рек­ла не­щас­на ма­ти, -

    Щоб знав єси, що в нас Ісус наш зна­чить

    І з ним со­суд пре­чис­тий бла­го­да­ти,

    То дай мені доч­ку мою по­ба­чить,

    Тоді го­то­ва й я від те­бе смерть прий­ня­ти». -

    

X

    

    «О ро­де лю­тий, ро­де не­щас­ли­вий! -

    Промовив Кан­те­мир, з гніву поблідши, -

    Нехай те­бе ти­ран не­ми­лос­ти­вий

    У ру­ки візьме, у залізні кліщі!

    Живи, як пес у нього на при­кові,

    Вищи та скиг­ли, пот­ва­ре пе­кельна!

    Не мав­ши волі і в людсько­му слові

    Біснуйся, мов за ґра­та­ми гієна,

    І мук твоїх не­хай жа­хається все­лен­наї

    

XI

    

    Заїро, сон­це лю­бе, рай­ське, ти­хе!

    Пожалься над дур­ною по­па­дею:

    Вона зро­би­ла діло в нас ве­ли­ке

    З Ма­ру­сею врод­ли­вою своєю.

    Увесь па­рад­ний шмат своїх га­рем­ниць

    Порозсилав Ос­ман, ку­ди схотіли;

    Зоставив тільки трид­цятьох слу­жеб­ниць,

    Щоб їй у вічі, мов ті пси, гледіли

    І ви­пов­ня­ти все, що по­ве­лить, летіли.

    

XII

    

    Хасеки-Хуррем се но­ва в нас бу­де;

    Нові зви­чаї пійдуть у се­ралі;

    Нові за­ся­дуть у ди­вані лю­де;

    Нові по­ряд­ки за­ве­дуться в краї.

    Одна біда: ся дру­га Рок­со­ля­на

    Х а с е к и - Х у р р е м наз­вою гор­дує*,

    Без лас­ки по­зи­рає на Ос­ма­на,

    їсть не­хо­тя і знай су­мує;

    Но су­мом тим ще більш ви­со­кий дух ча­рує.

    

XIII

    

    При ній він, ка­жуть, мов ди­ти­на смир­на,

    До неї до­торк­ну­ти­ся не сміє,

    І, мов убо­га, бо­яз­ка лю­ди­на,

    Перед ца­ри­цею по­туж­ною німіє.

    Коли б ти ба­чи­ла, як зве­се­лив­ся,

    Як став ме­не при­люд­но обійма­ти,

    Довідавшись (Ред­шид мені хва­лив­ся),

    Що у ме­не Ха­се­ки-Хур­рем ма­ти… -

    «Вези її, ве­зи в Ца­ри­цині Па­ла­ти!»

    

XIV

    

    І, мов за пок­ли­ком гуч­ним Ос­ма­на,

    Галера зо­ло­та під бун­чу­ка­ми

    Назустріч прип­лив­ла і привіта­ла

    З гар­мат гетьма­на із дво­ма жінка­ми.

    «Одна яса гетьма­ну та гетьманші,

    А дру­га - рідній ма­тері Ха­се­ки,

    Великої й мо­гу­щої сул­танші». -

    Так до­нес­ли га­лерні гре­ки,

    Хибкі по­тур­на­ки, в ісламі не­до­пе­ки.

    

XV

    

    Босфорські во­ди, мов срібло, кипіли

    Під вес­ла­ми га­ле­ри зо­ло­тої,

    І очі оча­ро­вані гледіли

    На го­род Софії, ко­лись свя­тої,

    Тепер слу­жеб­ки грішної про­ро­ка,

    Покутниці за лжу на аріанство,

    На ту звізду ту­ман­но­го Вос­то­ка,

    Та за го­неннє на нес­торіанство,

    Котрим спас­ти свій ум хотіло хрис­ти­янст­во.

    

XVI

    

    «Заїро! На всьому ши­рокім світі

    Нема й не бу­де дру­го­го Стам­бу­ла.

    Мов зо­лоті Ал­лах розвішав сіті

    Вподовж сво­го квітчас­то­го аву­ла.

    Крізь зо­ло­то са­ди бла­го­уха­ють.

    Понад сніга­ми мурів зе­леніють,

    І міна­ре­ти, міся­цем вінчанні,

    На го­рах рай­ських, бла­го­дат­них мріють!»

    А во­ди дзер­ка­лом про­зир­час­тим леліють!» -

    

XVII

    

    «Благословен Ал­лах! - ре­че Заїра, -

    Вінець землі віддав він пра­вовірним.

    Хранителям прав­ди­вості і ми­ра,

    Служителям своїм не­ли­цемірним». -

    «Так, міч наш прав­ду й мир обо­ро­няє;

    Жезлом желізним па­се­мо на­ро­ди,

    І покіль він в ру­ках у нас сіяє,

    Не хли­нуть із не­бес по­топні во­ди

    І за людські гріхи не зніве­чать при­ро­ди.

    

XVIII

    

    Коли ж підіймуться джа­ву­ри з пра­ху

    Та зав­да­дуть Ос­ман­ли­сам зне­ва­гу

    Мечем і прав­дою, тогді Ал­ла­ху

    Зістанеться од­дать їм пе­ре­ва­гу.

    І ска­ла­му­титься Ду­най ши­ро­кий

    Від на­шо­го без­чес­но­го втікан­ня…

    І Пор­ти пиш­ної поріг ви­со­кий

    Страшенного доз­нає по­ру­га­ния…

    Аллаху! Не впи­няй тво­го ме­ча-ка­ран­ня!

    

XIX

    

    Нехай над світом той гос­по­да­рює,

    В ко­го ду­ша міцна в міцно­му тілі,

    Хто прав­ду сер­цем чис­тим, чес­ним чує,

    Хто в слові вірен, не­по­хи­бен в ділі.

    А ви, фальшиві мідя­ки-червінці,

    П'яниці, бабії та ле­же­бо­ки,

    Блудні з пар­ши­вої ота­ри вівці,

    Занепаду Ос­ман­лисів про­ро­ки!

    Да бу­де ваш уділ кри­ва­вий і жорс­то­кий!» -

    

XX

    

    «Не го­во­ри так страш­но про не­до­лю,

    Мій со­ко­ле, мій ор­ле си­зок­ри­лий!

    Не зу­пов­няй да­рем­ною жур­бою

    Душі твоєї вірної Заїри.

    Дивись, які кар­ти­ни пе­ред на­ми

    Над во­да­ми не­бес­но-го­лу­би­ми!

    Як у воді ви­сять до­ми з са­да­ми,

    З піддаш­шя­ми, з те­ра­са­ми своїми,

    А білі го­лу­би, не­мов сніги над ни­ми!

    

XXI

    

    Дивись, які ме­четі мар­му­рові!

    Які легкі кіоски та стрільниці!

    Мов пар­ча­ми оку­тані дібро­ви,

    З них зо­лоті ле­тять уго­ру шпиці.

    Над ни­ми хма­ри ти­хим раєм ся­ють

    На небі чис­то­му, як дух про­ро­ка:

    То хе­ру­ви­ми з не­ба ви­зи­ра­ють,

    Промінне Бо­жо­го бла­го­го ока,

    Едемські сто­рожі спа­сен­но­го Вос­то­ка!»

    

ДУМА ТРЕТЯ

    

І

    

    Тим ча­сом, як Заїра лю­бо­ва­лась

    Священної при­ро­ди ма­лю­ваннєм,

    Душа, при­му­че­на не­до­лею, оз­ва­лась

    Новим стра­да­ни­ем на чу­же стра­даннє.

    Не зо­ло­том га­ле­ра ве­ли­ча­лась,

    Не дов­ги­ми хва­ли­лась бун­чу­ка­ми:

    Вона цвіла, пи­ша­лась і втіша­лась

    До по­яс­ниці го­ли­ми греб­ця­ми,

    Здобутими в бою ра­ба­ми, ко­за­ка­ми.

    

ІІ

    

    Кругом срібло і зо­ло­то бли­ща­ло,

    І сон­цем рай із не­ба осміхав­ся,

    А в хирнім тілі сон­це за­ми­ра­ло,

    Що так язик із язи­ка зну­щав­ся.

    Стара не зна­ла й не хотіла зна­ти,

    Що ко­за­ки на морі ви­роб­ля­ли

    І чим би ста­лись ме­четі й па­ла­ти,

    Коли б во­ни Стам­бул опа­ну­ва­ли

    Та свій за­кон невірам по­ка­за­ли.

    

III

    

    В тій цер­ковці, в то­му ба­бинці-раю,

    В ку­точ­ку тім не­бес­но­го жи­ли­ща,

    Де чо­ловік її, по давньому зви­чаю,

    Благословляв різню та по­жа­ри­ща,

    Аби чу­жа бу­ла, не на­ша віра,

    Аби не наш язик звав Бо­га прав­ди, -

    В тій цер­ковці за­пек­ла злість кипіла

    В сер­цях зав­зя­тих тем­ної гро­ма­ди,

    Що адом ди­ха­ла на пишні ца­рег­ра­ди.

    

IV

    

    До по­яса нагі, пле­чисті чуп­рин­ди­ри,

    Леви По­рогів, ли­царі Ли­ма­ну,

    Сиділи в ряд, без волі і без си­ли

    Метнутись на грізно­го бу­сур­ма­на.

    Залізні кай­да­ни їм пов­пи­ва­лись,

    Мов зу­би Цер­бе­ра, у голі но­ги;

    Гребли всі влад, аж по­том об­ли­ва­лись,

    Бо по­тур­нак хо­див між ни­ми стро­гий

    І кар­ба­чем кру­тим їм до­да­вав підмо­ги.

    

V

    

    «О чо­ловіче, - про­рек­ла ста­ренька, -

    Невже ти в сер­це Гос­по­да не чуєш?

    В нас і на скот по­ма­ху­ють зле­генька,

    А ти сих в'язників, мов кат, ка­туєш!

    Дивись, які страшні, кри­ваві сму­ги

    На пле­чах, мов вужі, по­наб­ря­ка­ли!

    Такої без­сер­деч­ної на­ру­ги

    Ще людські очі звіку не ви­да­ли.

    Вони ж на вес­ла й так що­сил по­на­дя­га­ли». -

    

VI

    

    «Вельможна пані, - ка­же той по-лядськи. -

    Шкода тобі над ни­ми вболіва­ти:

    Бо пад­ло се, сі тру­пи гай­да­мацькі

    Однаково со­ба­ки бу­дуть рва­ти.

    Мені ще й ксьондз ка­зав, щоб ко­за­кові

    У при­ся­ганні віри не дійма­ти,

    А як сидіти­ме вже на при­кові,

    Дак жа­лощів до злю­що­го не ма­ти:

    «Бо, - ка­же, - на розбій йо­го рож­дає й ма­ти". -

    

VII

    

    «Яка ж тогді се бу­де в те­бе віра,

    Щоб, як на пад­ло, на лю­дей ди­ви­тись

    І, пе­ре­ва­жив­ши німо­го звіра,

    Своїм за­пек­лим вар­варст­вом хва­ли­тись?

    Ні піп, ні ксьондз нас на та­ку на­уку,

    На звірство нас та­ке не нас­тав­ляє,

    Щоб чо­ловіку зав­да­ва­ти му­ку,

    Коли своє він діло ви­пов­няє.

    За се ж те­бе Гос­подь су­дом своїм ска­рає». -

    

VIII

    

    «Аллах те­пер суд­дя мій, мосціпані!

    Покинув я ваш при­суд хрис­ти­янський.

    Тепер моя на­ука вже в Ко­рані:

    Я тур­чин і слу­га рай­за сул­танський».

    І сму­ги знов по спи­нах прос­тяг­ли­ся,

    Нові рубці кри­ваві наб­ря­ка­ли.

    Котилися го­ро­хом і ли­ли­ся

    Гіркі по що­ках, да не ути­ра­ли, -

    Робити вес­ла­ми біда­хи пильну­ва­ли.

    

Іх

    

    Поглянула з пла­чем на Кан­те­ми­ра

    Старенька по­па­дя і про­мов­ляє:

    «А ти ж мені ка­зав, що ва­ша віра

    Вам ми­ло­сердіє по­веліває!» -

    «Повеліває, не­не, навіть і до злю­ки,

    Та не до зрад­ни­ка, кот­рий здіймає

    На нас хи­жацькі, роз­би­шацькі ру­ки:

    Таких наш суд без ми­лості ка­рає

    І віддає но­вим по­тур­на­кам на му­ки.

    

Х

    

    Сей з тих ляхів, що ост­рах на Цо­цорі

    Віддав мені у ру­ки, мов ота­ру,

    А ко­за­ки, з тих, що на Чорнім морі

    Редшид заг­нав під шаб­лю яни­ча­ру…

    Немилостивий кат! Бо тяж­ко мститься,

    Що ко­за­ки панів ляхів не люб­лять.

    Нехай ка­тує: дух наш ве­се­литься,

    Як во­ро­ги один од­но­го губ­лять

    І про свою враж­ду між му­сульманст­вом труб­лять.

    

XI

    

    Попи й ксьондзи се дві не­чисті си­ли,

    Що підня­ли­ся душі всім спа­са­ти

    І ми­ром ва­шим так за­ко­ло­ти­ли,

    Що бу­де­те вовіки ра­бу­ва­ти…

    Ти кри­виш­ся, тобі се гірко чу­ти:

    Дак знай же, що й мені гірка ся ча­ша, -

    Така гірка, мов ви­пив я от­ру­ти.

    Однакова з то­бою до­ля на­ша.

    Той Ко­чу­бей - мій брат єди­ний. Ти вжах­ну­лась?

    

XII

    

    І є тобі чо­го жа­ха­тись, не­не.

    Я був у нього в тій страшній хур­дизі,

    І син моєї ма­тері від ме­не

    Так од­вер­нувсь, мов був я син тиг­риці.

    Аллах дав нам обом свій об­раз чис­тий,

    Вложив обом у гру­ди щи­ре сер­це, -

    І насміявсь із Бо­га дух не­чис­тий,

    Що ду­хом тьми, от­цем ол­жи зо­веться:

    Душі моєї цвіт у тьму кромішню пнеться.

    

XIII

    

    Він хо­че вмер­ти в тій по­ганій вірі,

    Що ідольством наз­вав про­рок ве­ли­кий,

    Що нею дурнів ду­рять ли­цеміри,

    Сповняючи їх кров'ю мо­ре й ріки.

    Він хо­че го­ло­дом се­бе уби­ти,

    Мов той орел, що крильми не вла­дає:

    Не хо­че го­ло­ви під нас хи­ли­ти,

    І смерті, як верб­люд во­ди, жа­дає, -

    Готов хоч на га­ках стра­шен­них тих висіти.

    

XIV

    

    Сьогодні вранці на Мос­ток Мерт­вецький

    Козацького зіпхну­ли оса­ву­ла,

    І він по­вис, як Мит­рик Виш­не­венький,

    І до чор­тяк ду­ша йо­го шуг­ну­ла.

    Левко ж на лю­ту смерть бай­де ди­вив­ся,

    Мов на яку мальова­ну кар­ти­ну,

    За ду­шу пра­вед­ну, мов­ляв, хрес­тив­ся

    І прос­лав­ляв щас­ли­ву ту го­ди­ну,

    Що ля­же й сам в та­ку ж кри­ва­ву до­моіину». -

    

XV

    

    «О ду­ше бідної доч­ки моєї! -

    Простерши ру­ки, по­па­дя ска­за­ла. -

    Не зна­ючи ще до­леньки своєї,

    Достойне сер­це ти собі ізбра­ла…

    О, не на те, Ма­ру­сенько, уздріти

    Тебе ба­жаю, щоб ті зла­тог­ла­ви,

    Одежу пиш­ну на тобі хва­ли­ти,

    Дівоцької оги­ду чес­ти й сла­ви,

    І встря­ти у твої роз­коші та за­ба­ви!

    

XVI

    

    Ні, сер­це рідне, ду­ху мій не­бес­ний,

    Моя мо­лит­во ран­ня і вечірня!

    Мій об­ра­зе свя­тий, мій віку чес­ний,

    Моя надіє рай­ськая надзірня!

    Навчу те­бе ба­гатст­вом гор­ду­ва­ти,

    Як пра­хом тим, що топ­че­мо но­га­ми,

    В убо­жестві та в му­ках уми­ра­ти,

    Гнушаючись Гос­подніми вра­га­ми,

    Як неп­ро­щен­ни­ми пе­кельни­ми гріха­ми!»

    

XVII

    

    Мов та стру­на тон­ка трем­тить на лірі,

    Від го­ло­су сум­но­го Аз­раїла,

    Так зат­ремтіло сер­це у Заїри,

    Душа таємним го­рем за­боліла…

    «Попаде! - ка­же Кан­те­мир. - Не знаю,

    Чи зло­бою кипіть, чи пла­кать му­шу,

    Бо на Заїрі сльози помічаю…

    Росою Бо­жою ки­пу­чу ду­шу

    Сі сльози хо­ло­дять, і я твій жаль про­щаю».

    

XVIII

    

    Попи, се все по­пи та­ке в вас ко­ять,

    Що рідний брат не хо­че зна­ти бра­та,

    Що лю­де лю­дям смерті в Бо­га мо­лять

    І див­ляться на нього, як на ка­та».

    Оце бли­щать Ца­ри­цині Па­ла­ти,

    Дивись, у во­ду мар­му­ром сту­па­ють,

    Мов до­рогі пиш­но­бар­висті ша­ти

    Від по­ро­ху зем­но­го об­ми­ва­ють.

    І па­хощі кру­гом, і щастє роз­ли­ва­ють.

    

XIX

    

    А он твій брат на­зустріч нам ви­хо­дить.

    В ве­ликій ласці він те­пер в сул­та­на.

    Увесь у зо­лоті, як ба­чиш, хо­дить:

    Нема в нас більшо­го над нього па­на.

    Твоєї се доч­ки бу­ди­нок влас­ний,

    І зветься він Ца­ри­цині Па­ла­ти…

    Іди; а я - ту­ди, де брат не­щас­ний

    На світ ши­ро­кий ди­виться крізь гра­ти,

    Мов пу­гач сте­по­вий, ра­рогів брат кри­ла­тий».

    

XX

    

    На мар­мур і пор­фир ста­ра сту­пає

    В пе­редвірку царських па­лат Ма­русі

    І до землі чал­мою при­па­дає

    Той брат Івась, що з рук у паньма­тусі

    Сестра ма­ленько­го на руч­ки бра­ла,

    Саджала в купіль з ма­ку й ма­те­рин­ки,

    Обмивши гар­но, у кімнаті кла­ла

    На пу­хові біле­сенькі пе­рин­ки

    І пісеньок, покіль зас­не, йо­му співа­ла.

    

XXI

    

    «Геть, Каїне, ан­тих­рис­те від ме­не, -

    Промовила, і очі од­вер­ну­ла. -

    Амінь! Ще­зай, чу­до­ви­ще пе­кельне!»

    І, мов го­луб­ка, ми­мо по­ли­ну­ла.

    Летить, а пе­ред нею пишні двері

    Немов ру­ка нез­ри­ма відчи­няє…

    її Ма­ру­ся, мов едемська пері,

    Летить на­зустріч, вся, мов рай, сіяє,

    І до колін своїй ма­тусі при­па­дає.

    

ПІСНЯ П'ЯТА

    

ДУМА ПЕРВА

    

    Тихий ан­гел ви­би­рає

    Душу го­лу­би­ну,

    Крильми сти­ха осіняє

    Мовчазну лю­ди­ну.

    І всі віри тій лю­дині

    Приступні зда­ються:

    Теплі сльози ми­ло­сер­дя

    В неї з сер­ця ллються.

    Ні сло­ва­ми не ска­за­ти,

    Ні в псал­тир заг­ра­ти,

    Як ди­ти­ну обійма­ла

    Бідолашна ма­ти.

    Тільки ан­гел ти­хий знає

    Ту свя­ту хви­ли­ну,

    Що не­бес­ний ви­рос­тає

    Цвіт з зем­но­го кри­ну.

    Знає і не­се до Бо­га

    Серця цвіт жи­во­го

    І вітає цвітом жизні

    Тричі Трис­вя­то­го:

    «Веселися, Бо­же прав­ди,

    Праведним соз­да­ни­ем,

    Як лилії чис­тим цвітом

    І бла­го­уханнєм!

    Як гар­монія по­ету

    Серце зве­се­ляє,

    Від Тво­го свя­то­го світу

    Дух йо­го сіяє:

    Так ім'я Твоє ве­ли­ке

    Між людьми свя­титься,

    Що лю­бов пре­чис­та в серці

    Без кон­ця таїться.

    І хва­ли­ти­муть вовіки

    Всі земні язи­ки

    І стіка­ються від Те­бе

    Благодатні ріки».

    Не стру­на д'струні на кобзі

    Стиха про­мов­ля­ла,

    Не псал­тир свя­та се сло­во

    Псальмою співа­ла:

    Світлий ан­гел лег­кок­ри­лий,

    Чистий дух лю­бо­ви,

    В серці ти­хо­му в Заїри

    Слово се про­мо­вив.

    Не спус­ка­ла люб­ка ока

    У царських па­ла­тах

    З ма­тері, що ни­ла-мліла

    В ок­са­мит­них ша­тах.

    Як зустрілось око з оком,

    Рученьки з ру­ка­ми

    І вус­та смажні з пух­ки­ми,

    Свіжими вус­та­ми,

    І в один дух, в од­но сер­це

    Дві душі зли­ло­ся,

    І все го­ре на ча­син­ку

    Забуттєм взя­ло­ся. -

    За ко­ло­ну зас­ту­пи­ла

    Любка Кан­те­ми­ра,

    Золотоволоса фея,

    Знахарка Заїра.

    Повна лас­ки й бла­гос­ти­ни

    Невидима ста­ла,

    Божих свя­тощів хви­ли­ни

    Конця до­жи­да­ла.

    

ДУМА ДРУГА

    

    Привела Ма­ру­ся матір

    У царські па­ла­ти…

    Затрусилась, за­ри­да­ла,

    Озирнувшись, ма­ти.

    «Дак оце ті, сер­це до­ню,

    Хати на по­мості,

    Що вча­ща­ти­муть на бен­кет

    Санувиті гості?

    Де ж той стіл попід бо­га­ми,

    Що з гостьми сидіти,

    За со­лод­ки­ми ре­ча­ми

    Меди-вина пи­ти?

    Де ж твоє ко­ханнє лю­бе?

    Покажи невіру!

    Я го­то­ва прос­тяг­ну­ти

    Шию під со­ки­ру». -

    «Тут ко­ха­но­го не маю, -

    Прорекла Ма­ру­ся, -

    В са­мо­тині про­бу­ваю,

    Богові мо­лю­ся». -

    «Богові? О сер­це до­ню!

    Як йо­му мо­ли­тись,

    Коли му­сиш на ту­рецьке

    Ідольство ди­ви­тись?» -

    «Хай спо­коїться ма­ту­ся!

    Ось ходім в кімна­ту…

    Має там чу­жа Ма­ру­ся

    Християнську ха­ту.

    Там з ліванської кед­ри­ни

    Божники з бо­га­ми,

    Як у нас на Ук­раїні

    Попід руш­ни­ка­ми.

    Я па­ху­щи­ми квітка­ми

    їх щод­ня вби­раю

    І, вби­ра­ючи, сльоза­ми

    Мию-обливаю.

    Згадую ма­ту­сю й та­та…

    Де ж та­тусь наш, ма­мо?

    Де він дівся-опи­нив­ся?

    Що йо­го спітка­ло?» -

    «Не пи­тай: бо­юся, до­ню,

    Думати і зна­ти…

    І язик німіє в ме­не,

    Щоб ко­го спи­та­ти.

    Я, ма­буть, на Бо­жих кри­лах

    За Дністро летіла,

    Ні тер­ни­ни, ні бай­раків

    Темних не гледіла.

    Божі кри­ла, до­ню ми­ла,

    Мчали, як лис­то­чок,

    Щоб умер­ти, як по­чую

    Знов твій го­ло­со­чок». -

    «Ні, ма­му­ню, бу­дем жи­ти,

    Господа хва­ли­ти

    Та у зем­лю хрис­ти­янську

    Визволу про­си­ти.

    І в Ту­реч­чині, ма­ту­сю,

    Є спа­сенні лю­де.

    Поживем тут і по­ба­чим,

    Що то далі бу­де!

    До ме­не свя­ще­ник сербський

    Рано й вечір хо­дить…» -

    «Чи йо­му ж се в бе­сур­ме­на,

    Доню, не заш­ко­дить?» -

    «Ні, сам цар по­веліває…» -

    «Як! Отой невіра?» -

    «Ні, ма­ту­сю, в нього на­ша

    У по­вазі віра.

    Він, ко­ли ти хо­чеш зна­ти,

    Змалку в злій на­пасті,

    Крився хлоп­цем між ор­дою,

    Вівці му­сив пас­ти.

    Кантемир йо­го спро­ва­див

    У якісь На­гаї…

    Там знай­шов він на­шу мо­ву,

    Віру і зви­чаї.

    Дак по-на­шо­му й мо­лив­ся, -

    (Сам се ка­же), - Бо­гу,

    І но­сив сви­ти­ну на­шу

    Латану та вбо­гу». -

    «Дак з то­бою і го­во­рить,

    Кажеш, як лю­ди­на?..

    О бо­дай йо­го по­би­ла

    Пагубна го­ди­на!» -

    «Не ка­жи-бо так, ма­му­ню!

    Куди ж Бо­жа во­ля

    Кочубея швир­го­ну­ла..?

    Чи смерть, чи не­во­ля?» -

    «Ох!.. Про ту ли­ху го­ди­ну

    Я ніже не знаю

    І те­пер вже про ди­ти­ну

    Тільки рідну дбаю». -

    «О ря­туй йо­го, Пре­чис­та!

    Коли ж роз­лу­чи­ла

    Нас си­ра зем­ля, чи мо­ре,

    Чи во­ро­жа си­ла,

    За йо­го ли­царську ду­шу

    Я щод­ня мо­лю­ся

    І гірки­ми пе­ред Бо­гом,

    Як бе­ре­за, ллю­ся.

    Слухай, не­не, яс­на зо­ре,

    Щастє, до­ле, втіхо!

    Чи з сього доб­ро, чи го­ре…

    І ве­ли­ке ли­хо?» -

    «Що ж та­ке?» -

    «Шепну на ву­хо.

    Цар - лю­ди­на справді…» -

    «Як, щоб ти з ца­рем укупі

    Потонула в аді?» -

    «Не по­то­не­мо: бо хо­че

    Потай ох­рес­ти­тись

    І моїм бо­гам зо мною

    День у день мо­ли­тись». -

    «Да воск­рес­не Бог! - гук­ну­ла,

    Хрест кла­ду­чи, ма­ти. -

    Лучче б я в Дністрі вто­ну­ла,

    Ніж сього дож­да­ти!

    Се ж ди­явольська спо­ку­са…

    Доню! Сла­ва Бо­гу,

    Що він іншу нам з то­бою

    Показав до­ро­гу!

    Ось яку… Ходімо, до­ню,

    В об­раз­ну кімна­ту…

    Хоч по­ба­чу й там з то­бою

    Пагубу ба­га­ту…

    Пагуба - чер­тог ба­га­тий.

    Знаймо се. Ходімо

    І богів нас ря­ту­ва­ти

    З пек­ла умолімо».

    

ДУМА ТРЕТЯ

    

    Увіходять у кімна­ту,

    В хрис­ти­янську ха­ту.

    Там при­га­ше­но ок­ра­су,

    Мов той жар, ба­га­ту.

    Ніби в Київських пе­че­рах,

    Темнувато в хаті.

    Против лам­пи в зла­то-сріблах

    Образ пре­ба­га­тий.

    То бу­ла Пре­чис­та Діва;

    На ру­ках ди­ти­на:

    До кон­ця в ви­со­ких співах

    Люба нам кар­ти­на, -

    До кон­ця ж бо ми впо­ваєм

    На лю­бов свя­тую,

    Що чу­дов­ним ро­бить раєм

    Нашу жизнь зем­ную.

    Поза нею з бож­ни­ка­ми

    Всі бо­ги й бо­гині,

    Під квітка­ми й руш­ни­ка­ми,

    Ледве-ледве мріли.

    Темнота пе­чер­на ро­зум

    Хмарою вкри­ва­ла

    І про щось не­довідо­ме

    Серцю про­мов­ля­ла.

    Аромат квіток трав­ча­тих

    З мир­рою зли­вав­ся,

    І ку­то­чок сей в па­ла­тах

    Церквою зда­вав­ся.

    І, мов їм обом не­бесні

    Святощі за­ся­ли,

    Доня й не­ня безс­ло­весні

    На коліна впа­ли.

    Образ чис­то­ти зем­ної

    Мовчки їм го­во­рить,

    Що він справді чу­дот­ворні

    Речі в серці тво­рить.

    «О Пре­чис­та Діво - Не­не! -

    Прорекла Ма­ру­ся, -

    Се зро­би­ла Ти, що в ме­не

    У гос­тях ма­ту­ся.

    Принеси ж іще од­но­го

    Гостя до­ро­го­го,

    Панотця мо­го бла­го­го,

    Чесного, свя­то­го!

    І ко­ли Лев­ку су­ди­ла

    Всемогуща во­ля,

    Щоб спо­чи­ла див­на си­ла

    В гли­бо­кос­тях мо­ря.

    І йо­го ко­за­ку­ваннє,

    Дивне всім ли­царст­во,

    Не ля­ка­ло пліндру­ваннєм

    Темряве по­ганст­во;

    Коли Ти мені су­ди­ла

    В сих чер­то­гах жи­ти

    І то­му, що вся­ка віра

    Кориться, го­ди­ти, -

    Дай мені з Твоєї лас­ки,

    Світ йо­му відкри­ти,

    Тихий мир у хрис­ти­янських

    Землях вод­во­ри­ти!

    Нехай віру пе­рес­та­не

    Побивати віра

    І в омані не ско­нає

    Дивний сей невіра!»

    Як стру­на д' струні на кобзі

    Стиха про­мов­ляє,

    Так мо­лит­ву чис­ту доні

    Мати до­пов­няє:

    «О не­бес­ная ца­ри­це!

    Ти ще й не ро­ди­лась,

    Як звізда твоя на грішних

    Із не­бес ди­ви­лась,

    І хоч ма­те­ринські му­ки

    Ще в за­чатті зна­ла,

    Та до нас пре­чисті ру­ки

    З не­ба прос­ти­ра­ла.

    І звізда твоя на зем­лю

    Сяєвом спус­ти­лась

    І на всю людську все­лен­ну

    Сонцем засвіти­лась.

    Ти сіяла, та й стра­да­ла,

    І те­пер сіяєш:

    Милосердєм бла­го­дат­ним

    З не­ба по­зи­раєш.

    Подивися ж оком чис­тим

    В ма­те­ри­ну ду­шу:

    Що терпіла я, терпіти

    Наново не му­шу!

    Не життє, мо­лю, не втіху,

    Смерть пош­ли нам ти­ху,

    Дай за­мовк­ну­ти навіки

    В труднім серці ли­ху!»

    

ДУМА ЧЕТВЕРТА

    

    На се сло­во хтось зах­ли­пав,

    Здержуючи го­лос…

    Зтуманіли тут обидві,

    Ув обох зв'яв во­лос.

    І яснішим світом на­че

    Лампа засвіти­ла…

    Озирнуться - рев­но пла­че

    Коло них Заїра.

    В гарні ру­ки го­ло­вою

    Русою схи­ли­лась,

    І сльози­на за сльозою

    Перлами ко­ти­лась.

    Як по­ба­чи­ла ста­ренька

    Сльози ревні, тихі,

    Сповнилось гірке сер­денько

    Над все зле утіхи.

    Обняла її, як ма­ти,

    Стала цілу­ва­ти

    І до ло­на, мов ди­ти­ну

    Рідну, при­гор­та­ти.

    «О моя ж ти доб­ра! Се ти

    Матері Пре­чистій

    Вкупі з на­ми прис­вя­ти­ла

    Дар ша­но­би чис­тий?» -

    «Так, го­лу­бонько моя ти!

    Мене ма­ти вчи­ла

    І нав­колішках сто­яти,

    І богів бла­га­ти.

    Я люб­лю вас, хрис­ти­яне:

    Мов тра­ву ро­сою,

    Ви нам скроп­люєте ра­ни

    Щирою лю­бов'ю.

    І не­бес­ную Ца­ри­цю,

    І свя­тих ша­ную,

    Бо від них од­ра­ду в серці

    Невимовну чую». -

    «Доню! - про­рек­ла ста­ренька. -

    Щира ся лю­ди­на

    Так ме­не, мов дру­га ненька,

    Наново зро­ди­ла.

    Я ле­жа­ла, до­ню ми­ла,

    Мертвою ма­рою

    І Заїра воск­ре­си­ла

    Мене сон-тра­вою». -

    «Дай, - ре­че тогді Заїра, -

    Чесно привіта­ти

    Ту, ко­му над цілим ми­ром

    Дано ца­рю­ва­ти».

    До чо­ла во­на й до сер­ця

    Руку прик­ла­дає

    І, вкло­нив­шись в са­му зем­лю,

    Оддалік вітає:

    «О щас­ли­ва із щас­ли­вих,

    Пишна квітко вро­ди!

    Да обійме твоя си­ла

    Всі царст­ва й на­ро­ди!

    Чиста си­ла ми­ло­сер­дя,

    Царственості пер­ла,

    Некрушимого вовіки

    Праведного бер­ла!» -

    «Я не­щас­на із не­щас­них, -

    Прорекла Ма­ру­ся, -

    Царювання й благ до­час­них

    Боязно бо­юся.

    Сестро! Дай се­бе об­ня­ти

    І розцілу­ва­ти,

    Що воск­рес­ло в те­бе в хаті

    Серце моє, ма­ти!»

    Но при слові цім Заїра

    Мовчки відсту­пи­ла

    І пок­ри­ва­лом ши­ро­ким

    Вид собі зак­ри­ла.

    Бо завіса про­ти неї

    На шну­рах розк­ри­лась

    І кімна­та світом ден­ним

    Зразу освіти­лась.

    З-під завіси хтось у пиш­них

    Шатах по­явив­ся,

    Сумовитий і ве­лиш­ний

    На жінок ди­вив­ся.

    Перед ним во­на, трем­тю­ща,

    Низько пок­ло­ни­лась

    І, мов тінь лег­ка, мов­чу­ща

    Із бож­ниці скри­лась.

    

ДУМА П'ЯТА

    

    «Мамо, цар!» - ре­че Ма­ру­ся,

    І ти­хеньким сло­вом

    Стрепенулась паньма­ту­ся

    Мов неж­дан­ним гро­мом.

    Обізветься сти­ха гла­сом

    Кротко су­мо­ви­тим

    Той, ко­го ста­ра вва­жа­ла

    Звіром ядо­ви­тим.

    «Не про вас я цар… Прий­шов я

    Гістю привіта­ти

    І тобі, ко­ха­на, сло­во

    Радісне ска­за­ти:

    Патріарх сьогодні слу­жить

    Всім своїм со­бо­ром

    В Сербській церкві, і співа­ти

    Будуть гар­ним хо­ром.

    Вас обох ту­ди га­ле­ра

    Повезе мо­ли­тись

    І на служ­бу хрис­ти­янську,

    На на­род ди­ви­тись». -

    «Царю! - про­рек­ла ста­ренька. -

    Ті га­лерні му­ки

    Гірко ба­чить, мов са­ма я

    Впала ка­ту в ру­ки». -

    «Та га­ле­ра, панімат­ко,

    Зветься тріумфо­ва:

    Наготовлена к тріумфу

    Славного ге­роя.

    Не го­ди­лось би ца­риці

    На та­ке ди­ви­тись,

    Ідучи до церк­ви Бо­гу

    Руському мо­ли­тись». -

    «А ко­му ж во­но го­диться?» -

    «Бідному на­ро­ду,

    Що тер­пить од гай­да­мацт­ва

    Незчисленну шко­ду,

    Да то­му, хто нас­ти­гає

    Хижаків у полі,

    Розбиває-потопляє,

    Їх чай­ки на морі.

    Се йо­му хва­ла в на­роді,

    Що ко­зак прок­ля­тий

    На га­лері, мов у пеклі,

    Мусить по­ги­ба­ти.

    Про сю сла­ву наші коб­зи

    Дзвонять по ба­за­рах,

    Мов гро­ми грим­лять на небі

    У блис­ку­чих хма­рах.

    Бо ще й досі в нас у Кафі

    Головешки тліють,

    А в Си­нопі й Тра­пе­зонті

    Попели біліють.

    І крівцею над Бос­фо­ром

    Червоніють му­ри,

    Що річка­ми роз­ли­ва­ли

    Хижі гай­да­бу­ри». -

    «Ми мсти­мось за крив­ди, ца­рю,

    За ясир, по­жа­ри,

    Що Вкраїну ро­зо­ря­ють

    Турки да та­та­ре». -

    «Ваш за­кон ве­лить не мсти­тесь:

    Бо на небі Мсти­тель;

    Коли ж не­ба вам не тре­ба,

    То й прав ро­зо­ри­тель.

    Наш за­кон ве­лить нам прав­де

    Під ме­чем шу­ка­ти:

    Поки прав­ди не до­ка­жем,

    Поти во­юва­ти.

    Ви мсти­тесь, а ми ка­раєм

    Волею свя­тою,

    Що дає нам ца­рю­ва­ти

    Сили пра­во­тою.

    А над на­ми і над ва­ми

    Той са­мий Соз­да­тель,

    Всіх на­родів цар вер­хов­ний

    І за­ко­но­да­тель.

    Коли Він за вас не мститься,

    Дак не вам би й мсти­тись:

    Перед при­су­дом не­бес­ним

    Лучче б вам сми­ри­тись.

    Греки, сер­би, і бол­га­ре,

    І жи­ди, й вірме­не,

    І ал­банці, й мол­да­ва­не

    Хиляться під ме­не.

    А ви що? Ви з Са­гай­даш­ним

    І на хрис­ти­янст­во

    Так по-вов­чо­му рве­те­ся,

    Як на му­сульманст­во.

    І не­ма між ва­ми прав­ди

    Ані щас­тя-долі,

    Опріч п'янства, да гультяй­ст­ва,

    Та дур­ної волі.

    Ви мсти­тесь, го­во­риш, не­не, -

    І повік так бу­де?..

    О за­пеклі, без­сер­дечні

    І бе­зумні лю­де!

    Не повік вам пліндру­ва­ти

    Кафи та Си­но­пи,

    Трапезонтом прос­лав­ля­ти

    Козака в Європі.

    Мов той вітер попід не­бом

    Чорні хма­ри го­нить,

    Так про ва­шу мар­ну сла­ву

    Темна коб­за дзво­нить.

    Поти ди­ки­ми по­ля­ми

    Будете ски­та­тись,

    Покіль ко­за­ки хи­жацт­вом

    Будуть ве­ли­ча­тись,

    Вже бун­чук царський у ме­не

    Має за ворітьми:

    Двину з усіма ба­ша­ми,

    Як орел із дітьми.

    Рушимо в ко­зацьку зем­лю

    Під пок­ро­вом Бо­жим

    І кінець пас­куд­ним ва­шим

    Подвигам по­ло­жим!»

    Слухає ста­ренька ма­ти,

    І язик німіє;

    Кров пал­ка у вет­хих жи­лах

    Гусне, хо­лодіє.

    Затрусились ру­ки й но­ги…

    «Не ля­кай­сь, ма­ту­сю, -

    Каже цар, - і не тур­буй­ся

    За свою Ма­ру­сю.

    Я не го­ре їй го­тую,

    Вічну сла­ву й ша­ну,

    Що во­на лю­бов свя­тую

    Принесла Ос­ма­ну;

    Що во­на йо­му не­бес­ним

    Світом засвіти­ла,

    Його ду­ха, мов на чисті

    Крила підхо­пи­ла.

    Тим і хо­че він здо­бу­ти

    Вашу Ук­раїну,

    Що та­ку вро­ди­ла див­ну,

    Неземну лю­ди­ну».

    Із яс­них очей в ца­риці

    Іскрами сип­ну­ло,

    І ли­це пал­ким рум'янцем,

    Як ог­нем, спах­ну­ло.

    Мов кинд­жал, во­на в Ос­ма­на

    Погляд за­то­пи­ла,

    До по­туж­но­го сул­та­на

    Так за­го­во­ри­ла:

    «І се, ца­рю ми­лос­ти­вий,

    Зветься в вас лю­бов'ю,

    Щоб мої сте­пи та ни­ви

    Позливати кров'ю;

    Щоб мій рідний край ко­ха­ний

    Скрізь по­во­юва­ти,

    Попалити вбогі ха­ти,

    І церк­ви, й па­ла­ти?» -

    «Ні, сього не бійсь від ме­не,

    Дніпрова Ца­ри­це,

    Зоре осяй­на, чер­во­на,

    Сонце біло­ли­це!

    Вирушу я так по­туж­но,

    Що бе­зумст­вом бу­де

    Проти ме­не во­юва­ти…

    Схаменуться лю­де.

    І по­ник­нуть го­ло­вою

    Всі пе­ре­до мною.

    Я на Кам'янець, на Київ

    Наступлю п'ятою.

    На Дніпрі-Сла­вуті й Рос»

    Помурую баш­ти,

    Щоб з Моск­ви вам ані з Польщі

    Не бу­ло на­пас­ти.

    Обгородимо Вкраїну,

    Зробим Бо­жим раєм,

    Віру вірою по­ки­нем

    І зви­чай зви­чаєм.

    І сей рай від су­пос­та­та

    Буде ваш, сул­та­на,

    Рідного по Бозі бра­та

    І слу­ги. Ос­ма­на.

    Я тобі й ту обо­ро­ну,

    Башти по­да­рую,

    Мов на го­ло­ву ко­ро­ну

    Пишну, до­ро­гую.

    І бли­ща­ти­меш ти з ро­дом

    Над своїм на­ро­дом,

    Як ве­сел­ка між вос­хо­дом

    Сонця і за­хо­дом.

    І не бу­де вже ко­зацт­во

    Бурею літа­ти

    Та моє впокійне царст­во

    Дерти-руйнувати.

    А за­ся­де по ле­ва­дах,

    По са­дах співо­чих,

    Беручи по­жи­ву з ста­да

    Та з волів ро­бо­чих.

    Не су­муй, моя лиліє,

    Про вой­ну во­ро­жу;

    Уповай на сло­во щи­ре

    Та на ми­лость Бо­жу.

    А те­пер ідіть, молітесь

    Богу предків ва­ших,

    Да при­хи­лить до нас душі

    Ненавидців на­ших!»

    І зле­генька до Ма­русі

    Турчин ук­ло­нив­ся,

    Приложив до сер­ця ру­ку,

    Стиха відда­лив­ся.

    

ДУМА ШОСТА

    

    Мати мов німа сто­яла,

    Вельми ди­ву­ва­лась:

    Не та­ким во­на сул­та­на

    Бачити ля­ка­лась:

    «І те­бе він не зай­має

    І не обіймає?» -

    «Ні, ма­ту­сю: ко­ло ме­не

    Навіть не сідає.

    Він ца­рює, вер­хо­во­дить

    За моїм по­ро­гом:

    Тут пос­тоїть, по­го­во­рить

    І відійде з Бо­гом.

    Їдьмо, ма­мо, по­молімось

    За сю ти­ху ду­шу,

    Що й по­ду­ма­ти про крив­ду

    Від її не му­шу». -

    «О! Молімо­ся, ди­ти­но,

    Ще за двох до Бо­га…

    Коли ж сер­це се по­ки­не

    Мука да три­во­га?»

    І, схи­лив­шись на Ма­ру­сю,

    Мати за­ри­да­ла…

    А чо­го Лев­ко здо­був­ся,

    Ніже не ска­за­ла.

    

ПІСНЯ ШОСТА

    

ДУМА ПЕРВА

    

І

    

    «Чого ти, паньма­ту­сю, так зітхну­ла,

    Мов ра­дощі зга­да­ла мо­лодії

    Або в той край ду­шею по­зир­ну­ла,

    Де зник­ли в нас надії до­рогії?

    Чого очиці так по­за­па­да­ли

    І го­ло­со­чок твій пе­ремінив­ся?

    Чи піддан­ки що бовт­ну­ли-ска­за­ли,

    Чи, мо­же, сон страш­ний тобі прис­нив­ся?

    Із чим від ме­не ти, ма­ту­сенько, таїшся?» -

    

ІІ

    

    «Моя ти зо­ре в ту­мані гус­то­му!

    Моя ти квітко пиш­на на мо­розі,

    Гірка сльози­на в куб­ку зо­ло­то­му,

    Тиха надіє в пра­вед­но­му Бозі!

    Так, я літа зга­да­ла мо­лодії

    І в край сум­ний ду­шею по­зир­ну­ла,

    Де тліють кісточ­ки йо­го святії,

    До нього б я і в пек­ло по­ли­ну­ла…

    О, луч­че б я про се не зна­ла і не чу­ла!»

    

ІІІ

    

    «Про що ж ти чу­ла, сер­де­нят­ко бідне,

    Мій до­ро­гий, роз­ко­ле­ний криш­та­лю,

    Моє ти щастє, нес­ка­зан­но бідне,

    Гірка потіхо і со­лод­кий жа­лю!

    Про що доз­на­лась? Вже ж ми в до­мо­вині,

    І ні пе­чалі нам, ні воз­ди­хан­ня!

    Там, у зем­но­му раї на Вкраїні,

    Про нас ні чут­ки, ані спо­ми­нан­ня!

    Не плач, ма­ту­сенько, моя ти ро­со ран­ня!» -

    

IV

    

    «Про та­ту­ся я, до­ню, пе­ре­чу­ла…» -

    «О ма­мо!..» -

    «Так, не­ма йо­го на світі…

    Нема вже сон­ця; хма­ра об­гор­ну­ла

    Ввесь світ. По­ра й мені ту­ди летіти». -

    «Умер?» -

    «Згорів із церк­вою свя­тою…

    Сьогодні Товс­то­гу­ба я зустріла…

    Піймавсь і він та­та­рам у не­во­лю…» -

    І не скінчи­ла речі, обомліла,

    І очі зап­ли­ли хо­лод­ною сльозою.

    

V

    

    То не ро­са з очей, гірка от­ру­та,

    Мов та смо­ла з прок­ля­то­го ан­ча­ру,

    Що нею жаль сліпий і помс­та лю­та

    Намазують кинд­жа­ла яни­ча­ру.

    Вже не те­че сльоза, ні! Кап­ле ти­хо,

    Як мерт­ва кров хо­лод­на, по­чорніла.

    Не доз­нає від неї пільги ли­хо:

    Бо сер­це сук­ро­ва­тою 'бкипіло

    І в болістях своїх зотліло й заніміло.

    

VI

    

    Обнявшись, літо пла­ка­ло з зи­мою;

    Мішалися га­рячі з льодя­ни­ми…

    Якою ж ти зда­ва­ла­ся сум­ною,

    Царська па­ла­то, із гостьми своїми!

    О, не про те ве­ликі будівничі

    Твої цяцьки на мар­му­рах те­са­ли,

    Щоб у тобі від сер­ця щирі речі

    Не ви­на­ми - сльоза­ми за­пи­ва­ли,

    І «пам'ять вічную» замість пісень співа­ли!

    

VII

    

    «Сьогодні я бу­ла на тім ба­зарі,

    Де коб­зарі по-на­шо­му співа­ють…

    І ба­чи­ла, як двох ве­ли у парі…

    О, не пи­тай, ку­ди!.. Во­ни й не зна­ють,

    Хто ди­виться на них! На голім тілі

    Пошарпані жу­па­ни. Бо­ро­даті

    Обидва, мов ченці, і білі-білі,

    Як віск: бо, вид­но, все сиділи в хаті

    З віко­неч­ком ма­лим, в хур­дизі тій прок­лятій»…

    

VIII

    

    «Матусю, хто ж то був?» -

    «Ох, Товс­то­гу­бий!»

    «Мій Бо­же! Дак се він і був?» -

    «Як чуєш…

    А дру­гий… Дру­гий був… Ко­зак твій лю­бий…

    Що ж ти мов­чиш? Чом ди­вом не ди­вуєш?..

    Ой, Бо­же! Хи­литься! Ря­туй­те! Пробі!»

    На крик страш­ний збіга­ються тур­кені,

    Грекині, ляхівки і, як особі

    Великій, слу­жать бідо­лашній нені,

    Сераля пиш­но­го не­вольниці мізерні.

    

ДУМА ДРУГА

    

І

    

    Нездужає Ха­се­ки-Хур­рем, і сул­та­на

    Два різанці без­вусі сповіща­ють.

    Серальські лікарі із Ле­хис­та­на

    Книжки лікарські, суп­ля­чись, гор­та­ють.

    Іде сул­тан, по­ки­нув­ши в ди­вані

    Башей та візирів ши­ро­ко­мов­них,

    І до Ма­ру­си­ної по­чи­вальні

    Шле на­пе­ред ра­бинь своїх без­мов­них,

    А сам стоїть сум­ний, хмур­ний, як у ту­мані.

    

ІІ

    

    Його не хо­че ба­чи­ти Ма­ру­ся

    І лікарів до се­бе не пус­кає.

    Над нею мо­лит­ви святі ма­ту­ся

    Немовби вже над мерт­вою чи­тає.

    Священик сербський пра­вить од­ход­ную.

    Вона ле­жить, як цвіт лелії пиш­ний,

    Косою ско­ше­ний. Пе­чаль німую

    Світ ув очах ви­яв­лює ог­нис­тий

    Та ви­раз на лиці по­ну­ро-уро­чис­тий.

    

ІІІ

    

    Велить Ос­ман пок­ли­кать Кан­те­ми­ра

    І, за­чи­нив­шись, ра­диться з ним дов­го.

    На дру­гий день га­ле­рою Заїра

    Пливе з Ску­тар до Ро­гу Зо­ло­то­го.

    До мар­мурів при­ча­лює бар­вис­тих…

    Іде пе­ред­двірком… її стрічає

    Новий ба­ша у ша­тах поз­ло­тис­тих

    І на її пи­таннє об'являє,

    Що вже Абаз-ба­ша десь інде про­бу­вав.

    

IV

    

    Донесено про нього па­ди­ша­ху,

    Що він очам ца­ри­ци­ним не­лю­бий,

    І за­раз фірма­ном йо­го, тіма­ху,

    Відставлено від осяй­ної служ­би:

    «Як з не­ба й грім гри­мить, і сон­це сяє,

    Так гнів і ми­лость в оці у ца­риці.

    До неї вся все­лен­на притікає,

    Мов ка­ра­ван в пус­тині до кри­ниці».

    Щасливить пог­ля­дом і пог­ля­дом ка­рає».

    

V

    

    Перед ца­ри­ци­ним блис­ку­чим ліжком

    Навколішки Заїра при­па­дає,

    Недужній щось на ву­хо шеп­че ниш­ком…

    Рум'янець на лиці в ца­риці грає.

    Обнявши лікар­ку, в ус­та цілує,

    Зове ма­ту­сю, пла­че і сміється:

    «Він жив, - ре­че, - і віще сер­це чує,

    Що жизнь йо­го, як нит­ка, не пор­веться…

    О ма­мо, зіронько! Як лю­бо сер­це б'ється!» -

    

VI

    

    «Так, жив, і я не з тим яви­лась,

    Щоб тільки вас про се оповісти­ти,

    Ні, в нас те­пер страш­на тру­са зро­би­лась…

    Ви му­си­те ве­ли­ке щось вчи­ни­ти,

    Велике і страш­не, ко­ли з не­волі

    Своїх братів вам лю­бо ря­ту­ва­ти,

    Коли вам лю­бо, щоб у чистім полі

    Вони мог­ли, мов со­ко­ли, гу­ля­ти,

    По мо­рю Чор­но­му чай­ка­ми знов літа­ти». -

    

VII

    

    «Заїре! - про­рек­ла тогді Ма­ру­ся. -

    Нема нічо­го так мені страш­но­го,

    Щоб я са­ма і до­ро­га ма­ту­ся…

    Кажи, Заїро, прос­то… Я го­то­ва

    Скікнути за­раз на Мос­ток Мерт­вецький,

    І на га­ку залізно­му висіти,

    І му­чи­тись, як Бай­да Виш­не­вецький,

    І пси го­лодні тілом на­кор­ми­ти,

    І в морі по­то­пать, і на огні горіти!»

    

VIII

    

    Заїра по по­кою по­зир­ну­ла,

    Послухала з ми­ну­ту під две­ри­ма,

    Від сер­ця су­мо­ви­то­го зітхну­ла,

    І сте­лю, й стіни об­ве­ла очи­ма.

    «Чи піп у вас сьогодні був?» - спи­та­ла.

    «Був». -

    «Слухайте ж: при нім ні сло­ва!

    Щоб і кри­лом, і вітром не тор­ка­ла

    Сієї речі пе­ред ним роз­мо­ва:

    Попівський-бо язик всім злам зем­ним ос­но­ва»,-

    

ІХ

    

    «Заїро! Не клеп­ли на Бо­га прав­ди! -

    Марусина про се оз­ва­лась ма­ти. -

    Стидись та­ке ка­за­ти, щоб нам зра­ди

    Найперш усього у по­па шу­ка­ти». -

    «О, не гнівись на мне, паньма­ту­сю!

    Я не своє про­мо­ви­ла вам сло­во;:

    Мій муж звелів ос­те­рег­ти Ма­ру­сю,

    Царицю на­шу від по­па ли­хо­го:

    Бо він, - ре­че, - про­дасть і Гос­по­да са­мо­го. х

    Попи, - ре­че, - зап­ро­да­ли Про­ро­ка,

    Того, що возсіяв із На­за­ре­та

    Ще пер­ше, ніж яс­ну звізду Вос­то­ка

    Аллах явив на­ро­ду Ма­го­ме­та.

    І навіть ко­за­ки не довіря­ють

    Ні язи­ку попівсько­му, ні оку:

    Ніколи ж бо по­па не до­пус­ка­ють

    В коші до се­бе, мов джу­му жорс­то­ку,

    І мо­лит­ви, - ре­че, - самі собі чи­та­ють». -

    

XI

    

    «Заїро, годі вже про чо­ловіка.

    Кажи про діло. Не йо­му се зна­ти:

    Бо він - невіра, ро­зу­мом каліка». -

    «Каліка сей вас бу­де ря­ту­ва­ти,

    І ро­зу­му в ря­тун­ку стільки явить,

    Що воз­ве­ли­чить ваш на­род нікчем­ний

    І се­ред вас ім'я своє прос­ла­вить

    Не тим, чим мот­лох сла­виться кор­чем­ний,

    Безощадний палій, кро­во­то­чи­тель тем­ний». -

    

ХІІ

    

    «Не ро­зуміємо те­бе, Заїро». -

    «Мій муж із Ко­чу­беєм рідне браттє.

    Ваш Ко­чу­бей Лев­ко - брат Кан­те­ми­ра.

    Одно у них об­личчє і зав­зяттє,

    Одна на світ їх ма­ти по­ро­ди­ла».

    Маруся ди­виться на матір…

    «Доню, -

    Промовила ста­ренька, - се Заїра

    Говорить щи­ру прав­ду. Ми з то­бою

    Не зна­ли, що Левків отець та був невіра.

    

ХІІІ

    

    Його ма­лим ухоп­ле­но в На­га­ях,

    І за По­ро­га­ми у хрис­ти­янстві

    Згодовано і в ри­царських зви­ча­ях». -

    «Дак мій Лев­ко ро­дивсь у му­сульманстві?..

    О, хто б не був отець йо­го і ма­ти,

    За кож­ну іскру жизні до­ро­гої

    І за од­но слов­це йо­го відда­ти

    Готова я царські мої па­ла­ти

    І жизні сот­ню літ щас­ли­вої зем­ної!» -

    

XIV

    

    «Коли го­то­ва, то й віддай, ца­ри­це,

    Як од­да­ла б і я за Кан­те­ми­ра!

    На не­бе­сах твій дух воз­ве­се­литься», -

    Рече по­важ­ним го­ло­сом Заїра.

    «Готова, о, го­то­ва, сест­ро!.. Бо­же!

    Ти чуєш з не­ба… О Пре­чис­та Ма­ти!

    Нехай твоя свя­та ру­ка по­мо­же

    Мені Лев­ка з не­волі ря­ту­ва­ти!»

    І, зняв­шись, по­ча­ла со­лод­ки­ми ри­да­ти.

    

XV

    

    «Моя ца­ри­це! - ка­же їй Заїра. -

    Година до­ро­га. Я сповісти­ти

    Про все не­гай­но му­шу Кан­те­ми­ра,

    Щоб діло по­чи­нав своє ро­би­ти.

    Учора він про­сив, бла­гав сул­та­на

    Подарувати жизнь йо­му Лев­ко­ву,

    Та не вбла­гав за­пек­ло­го Ос­ма­на.

    Звелів собі на блюді ко­за­ко­ву

    Прислати го­ло­ву у ба­ню мар­му­ро­ву.

    

XVI

    

    Та не блідій, не зціплюй рук, ца­ри­це.

    Він пійде в ба­ню ще аж завт­ра вранці,

    А вве­чері, як Гес­пер за­го­риться,

    На волі вже з Лев­ком всі бу­дуть бранці.

    їх со­рок душ са­мо­го ота­ман­ня

    Сидить у Чорній башті над во­дою,

    Ждучи сво­го стра­шен­но­го ка­ран­ня.

    Попливемо ту­ди уд­вох з то­бою,

    І бу­деш ти са­ма Лев­ко­вою судьбою». -

    

XVII

    

    «Як се, Заїро? Я не ро­зумію». -

    «Ось як. Історія се вже дав­няш­ня,

    Та роз­ка­за­ти доб­ре не зумію.

    Розмова му­жа із ца­рем вчо­раш­ня

    Йому відкри­ла на Ос­ма­на очі:

    Що він у нього не гетьман ве­ли­кий,

    А па­ру­бок ма­лий, підпа­ру­бо­чий.

    І ганьбою бу­ло б йо­му навіки -

    Про турків роз­ли­вать крові людської ріки.

    

XVIII

    

    Не хо­че більш Ос­ма­нові слу­жи­ти,

    А ввійде в мир і лад із ко­за­ка­ми

    І вкупі бу­дуть мос­ка­ля ду­ши­ти,

    Ляха й во­ло­ха би­ти й пліндру­ва­ти». -

    «Як! - про­рек­ла на се ста­ренька ма­ти, -

    Сього вовік не мо­же бу­ти-ста­тись,

    Щоб нам на хрис­ти­ян із ва­ми вста­ти

    І вкупі у людській крові ку­па­тись!..

    То чим же нам тогді, яким на­ро­дом зва­тись?» -

    

XIX

    

    «А ста­неться, - відка­зує Заїра, -

    Бо не да­дуть ля­хи са­мим вам зня­тись

    І без ор­ди страш­ної Кан­те­ми­ра

    Од во­рогів своїх обо­ро­ня­тись». -

    «Марусю! Ви­би­рай, моя ди­ти­но:

    Чи в Києві ца­ри­цею наз­ва­тись

    І рідну ущас­ли­ви­ти країну,

    Чи од вінця царсько­го відка­за­тись

    І хрис­ти­янськую прий­ня­ти тут кон­чи­ну?» -

    

XX

    

    «Я виб­ра­ла, ма­ту­сю, яс­на зо­ре!

    Не знаю, що з то­го бра­терст­ва бу­де:

    Чи лю­дям щастє, чи ве­ли­ке го­ре,

    Чи сла­ви­ти­муть, чи кляс­ти­муть лю­де

    Мого Лев­ка і з ним невіру-бра­та:

    Я знаю тільки те, що жизнь і во­лю

    Йому даю, обо­ро­ню від ка­та,

    І він помс­титься за свою не­во­лю,

    Про те ж не ду­маю, що ста­неться зо мною». -

    

XXI

    

    «О сер­це прес­вя­те! - ре­че Заїра. -

    На ди­во Бог явив те­бе на­ро­ду…

    Не для од­но­го, ба­чу, Кан­те­ми­ра

    Він дав та­ку в пе­ча­лях осо­ло­ду.

    О сест­ро рідна! Ні, ти не ца­ри­ця:

    Ти, сест­ро, ви­ща всіх ца­риць ве­ли­ких!

    Ім'я твоє на не­бе­сах свя­титься,

    І ан­гельські те­бе прос­лав­лять ли­ки…

    Покинь сей грішний мир, сум­ний, кри­ва­вий, ди­кий!»

    

XXII

    

    І сльози добрі, пер­ла мно­гоцінні,

    Живущою, зцілю­щою во­дою

    Лились, при­ро­ди дар свя­тий, безцінний,

    І обійма­ла­ся сест­ра з сест­рою…

    «Покину, о, по­ки­ну, як тер­но­вий

    Вінок, і там, на небі, па­нот­цеві

    Скажу: «Ти був пре­мудр і свят у слові.

    Бери ме­не на руч­ки, і От­цеві

    Небесному хва­лись: «Ось мій вінець лав­ро­вий!»

    

XXIII

    

    А ти, ма­ту­сю, ти, мов го­лу­би­ця,

    Мов дух свя­тий, на не­бо воз­не­сеш­ся,

    І возсіяєш, і воз­ве­се­лиш­ся,

    І сміхом хе­ру­вимським возсмієшся:

    Бо по­ро­ди­ла ду­шу чес­ну, чис­ту,

    Що не схотіла грішно ца­рю­ва­ти…

    Побачу там я і Хрис­та, й Пре­чис­ту

    І при­па­ду їй до по­до­лу ша­ти:

    «Ти, Ти ме­не лю­бить нав­чи­ла і стра­да­тиі» -

    

XXIV

    

    «О раю! Де ти? Що ти? Як ти сяєш? -

    Промовила зта­та­ре­на ру­син­ка. - -

    Коли ти так цвіта­ми процвітаєш,

    Як на землі лю­бов'ю вірна жінка, -

    Воістину ти ди­во не­ви­мов­не,

    Ти - доб­рості Гос­подньої пу­чи­на!

    І, як стеб­ло ка­ди­ла бла­го­вон­не,

    До те­бе ли­не ся свя­та лю­ди­на…

    Се чис­ту дань дає Ал­ла­хові Вкраїна».

    

ПІСНЯ СЬОМА

    

ДУМА ПЕРВА

    

    Дивна чут­ка по Стам­бу­лу,

    Дивна вість літає:

    Падишах своїй ца­риці

    Берло довіряє!

    Берло, жизні знак і смерті,

    Власті над війська­ми,

    Над га­ле­ра­ми, скар­ба­ми,

    Землями й мо­ря­ми.

    І не мо­ре на Бос­форі

    Вре та в бе­рег пле­ще:

    Від то­полі до то­полі

    Чадра чадрі шеп­че…

    І не вітер по дібро­вах

    Чинарі гой­дає:

    До чал­ми чал­му роз­мо­ва

    Тиха на­хи­ляє.

    «Мабуть, вже кон­чи­на світу,

    Що сул­тан ве­ли­кий

    Догоджає без завіту

    Норовам ру­син­ки.

    Повеліла - і знак смерті,

    Жизні, ба й по­ту­ги

    У ру­ках бли­щить у неї,

    Турку для на­ру­ги.

    На коліна (о про­ро­ку!)

    Став пе­ред блідою,

    І наз­вав (о стид Вос­то­ку!)

    Дівою свя­тою.

    І своє наслідне бер­ло

    (О си­ни й уну­ки!),

    Мов жіно­че ве­ре­те­но,

    їй по­дав у ру­ки».

    

ДУМА ДРУГА

    

    Віє вітер, повіває,

    Синє мо­ре грає;

    Золотом йо­го з за­хо­ду

    Сонце за­ли­ває.

    Та ні зо­ло­та на морі,

    Ні на небі сон­ця

    Не вба­чає бідний бра­нець

    Із сво­го вікон­ця.

    Угорі над го­ло­вою,

    Мов ка­ган­чик, сяє,

    Мутним світом кост­ру­баті

    Мури об­ли­ває.

    Бо не дар­мо Чор­ною та баш­та зветься

    Чорно, тем­но, сум­но, гірко там жи­веться.

    О, яке ж во­но й життє у до­мо­вині!

    Серце ниє у не­волі на чу­жині;

    Думка во­ро­ном літає по Вкраїні,

    Кряче-плаче, пок­ла­няється ро­дині,

    Та не­ма ря­тун­ку при лихій го­дині.

    Сорок їх си­дить у башті без од­но­го,

    Що ко­ня в сте­пу сідла­ли во­ро­но­го,

    Не пи­та­ючись, не бо­ячись ніко­го, -

    Тих, що бу­рею на мо­ре наліта­ли,

    На ли­ман, мов ста­до ле­бедів, спа­да­ли,

    Кого стріли, жа­ку­ва­ли-пліндру­ва­ли,

    Супротивного у полі тру­пом кла­ли,

    В Чор­не мо­ре ка­ме­нем німим ме­та­ли.

    Не од­ну га­ле­ру на по­жар пус­ка­ли,

    Попелами бе­рег не один вкри­ва­ли,

    На не­вольницькі ба­за­ри наліта­ли,

    Козаків-братів з не­волі виз­во­ля­ли,

    По Вкраїні рідній сла­вою сіяли,

    Мов квітки в го­роді, пиш­но процвіта­ли.

    

***

    

    І по­ну­ро мов­чать мо­лодці ни­зові чуп­рин­ди­ри…

    Без од­но­го си­дить їх у башті де­сятків чо­ти­ри…

    Вже від ну­жи об­ла­зи­ли в хир­них обірванців гирі,

    І в ку­лак, як мов­ляв той коб­зар, з го­лод­нечі тру­би­ли.

    

ДУМА ТРЕТЯ

    

    У віко­неч­ко їм ми­ло­серд­на ру­ка по­да­ва­ла

    Трохи хліба свя­то­го, а ча­сом кри­ше­ник і са­ла.

    А про борщ в'язни­ки, вже який в нім і смак, за­бу­ва­ли,

    Сировцем да по­тап­ця­ми ду­шу гіркую пи­та­ли.

    Повпивались кай­да­ни біда­хам і в но­ги, і в ру­ки;

    Дознають на при­кові ко­роткім стра­шен­ної му­ки.

    На со­ломі гнилій, мов той пес-во­ло­цю­га, ля­га­ють,

    Полягавши, сльоза­ми один од­но­го об­ли­ва­ють,

    Україну прос­то­ру та вольну, свій рай, спо­ми­на­ють:

    «Ой ти, краю, наш раю! Ти сяєш сте­па­ми-по­ля­ми,

    Повбиравши сте­пи та по­ля, мов стрічка­ми, річка­ми.

    Ой ти, Дніпре-Сла­ву­то, наш давній ти шля­ху ко­зацький!

    Ізжили на тобі ми свій вік мо­ло­децький-юнацький.

    Наші пред­ки в твоїх во­дах чис­тих свя­тих ох­рес­ти­лись,

    А діди у твоїх по­ка­ян­них пе­че­рах мо­ли­лись,

    А батьки на тобі за ко­зацькії вольності би­лись.

    Ой ти, Ро­се, по­рад­ни­це на­ша! Ти, втіхо Ро­са­во!

    Честе на­ша й по­ва­го, ве­ли­ка ко­зацькая сла­во!

    Ти, Су­ло на­ша, Су­ли­це! По­лем да­ле­ко гу­ляєш,

    Із Ром­на та в Чер­ка­си з ту­генько­го лу­ка стріляєш,

    Ненавидників на­ших ли­хих хоч не б'єш, то ля­каєш.

    І ти, Ворск­ло, ба­бу­сенько лю­ба; ста­ренька, ти­хенька,

    Як щас­ли­ва ди­ти­на яс­ненька, як рай ве­се­ленька!

    І ти, До­не, наш бра­те, то­ва­ри­шу вірний в не­долі,

    Пристановище пев­не ста­рої ко­зацької водії

    Воздихання та сльози гіркі ми до вас по­си­лаєм,

    Як батьків, матірок, як сест­риць-жалібниць, вас вітаєм:

    Ми щод­ня, що­го­ди­ни й хви­ли­ни про вас пам'ятаєм.

    А ти, Ма­ти ко­зацька! Ти, Батьку ко­зацький Ве­ли­кий!

    Процвітайте між людьми хва­лою вовіки і віки,

    Щоб хи­ли­лись до вас помічниці Дніпрові, всі ріки,

    Посилаючи бо­рош­но вам і з боч­ка­ми горілки!

    Нам не їсти вже хліба у вас, горілок тих не пи­ти,

    Споминаючи вас, тільки пла­ка­ти гірко, ту­жи­ти».

    

***

    

    Так мов­ля­ли старі ко­за­ки, січові ко­зар­лю­ги,

    Молоді ж підійма­ли гур­том плач не­вольницький дру­гий;

    «Ой чо­го нам бу­ло в ко­за­ки сі охочі хо­ди­ти!

    Чи не луч­че б нам хліб свя­тий в полі на волі ро­би­ти?

    Чи не луч­че б нам во­ли­ки, йду­чи шля­хом, по­га­ня­ти,

    Поганяючи, співа­ми степ або гай зве­се­ля­ти?

    Сидимо, ги­не­мо тут, ні буд­ня, ні свя­та не знаєм,

    І про Бо­га, про об­раз йо­го прес­вя­тий за­бу­ваєм.

    Хоч би дав нам Гос­подь уві сні свя­ту церк­ву уздріти

    І в ди­му тім ка­дильно­му свічку йо­му засвіти­ти,

    І за­бу­ти, зас­нув­ши, сей смо­род стра­шен­ний, сю ну­жу,

    В го­ло­вах ков­тя­хи, у но­гах пов­сяк­ден­ну ка­лю­жу.

    Ні, не сниться вам церк­ва свя­та, об­ра­зи з ко­рог­ва­ми,

    І на со­неч­ку дим зо­ло­тий та па­ху­щий клуб­ка­ми,

    І співаннє спа­сен­не цер­ков­не з попівським чи­таннєм,

    І при­частє ве­ли­ке, сум­не і страш­не з упо­ваннєм.

    Сниться нам і вночі лан­цюгів та кай­дан бряз­ко­таннє,

    Мов пе­кельний той плач і стра­шен­не зубів скре­го­таннє.

    Сняться нам на залізних га­ках без­ко­нечнії му­ки

    Та по­ги­бельний крик і жа­даннє з ду­шею роз­лу­ки.

    Завтра ти, наш гетьма­не хо­роб­рий, наш со­ко­ле, ка­жеш,

    Від ме­ча без­за­кон­но­го тут пе­ред на­ми по­ля­жеш.

    А ми бу­дем щод­ня по­один­цю над мо­рем висіти,

    А зірвем­ся з га­ка, пси нас бу­дуть тер­за­ти да їсти.

    О, тяж­ким ми гріхом, ми­ле браттє, в чо­мусь про­ви­ни­ли,

    Чи не тим, що в ка­бак охотніщ, ніж до церк­ви, хо­ди­ли?

    Чи не тим, що по­пу на мо­ле­бень ша­гом ску­по­ва­ли,

    А в шин­ку й та­ля­ра, мов ша­га, на ме­дах про­пи­ва­ли?

    Чи не тим, що неділі свя­тої в по­хо­дах не шти­ли

    І по п'ятни­цях буб­ни, цим­ба­ли по рин­ках во­ди­ли?

    Може, тим, що от­ця, матір, сес­тер, братів зне­ва­жа­ли,

    Проти церк­ви ша­пок че­рез пин­ду дур­ну не здійма­ли

    І свя­то­го хрес­та на се­бе ми­мо­хо­дом не кла­ли?

    Може, й тим, що сусід хліба-солі й ху­до­би збав­ля­ли

    Старих жен і си­веньких дідів в гру­ди стрем'ям штов­ха­ли,

    Немовляток-дітей се­ред гу­лиці кіньми топ­та­ли

    І з піском чис­ту кров не­по­вин­ну, мов з жар­ту, міша­ли?

    Або й тим, ли­бонь, браттє ко­ха­не, ко­ли про­ви­ни­ли,

    Що дівчат мо­ло­дих та врод­ли­вих до се­бе ма­ни­ли,

    Заманивши, в ясир та в га­ре­ми орді про­да­ва­ли,

    Їх дівоцькою кров'ю сліпих коб­зарів на­повз­ли,

    По ба­за­рах під коб­зи, під буб­ни й ба­си тан­цю­ва­ли,

    Не горілку, ту кров не­по­вин­ну ли­ли-про­ли­ва­ли,

    В горілча­них ка­лю­жах, в грязі го­па­ка ви­би­ва­ли,

    Дорогі зла­тог­ла­ви, саєти із жар­ту ка­ля­ли.

    За те Бог ми­ло­серд­ний те­пер нас в не­волі ка­рає,

    Від гріхів на­шу ду­шу ве­ли­ких, тяж­ких очи­щає,

    Тихий рай без­пе­чальний за му­ки страшні відчи­няє».

    

ДУМА ЧЕТВЕРТА

    

    Обізветься на се ти­хим гла­сом Лев­ко: «Гей, па­но­ве!

    Ви - ко­зацт­во хо­роб­ре й пал­ке, та, шко­да, без­го­ло­ве.

    Вас по­пи та дя­ки напідпит­ку ма­ло­го нав­ча­ють,

    А ве­ли­ко­го вчи­ти й на путь нас­тав­лять за­бу­ва­ють.

    Мене Бог спо­до­бив без по­па й без дя­ка просвіти­тись

    І зви­чаїв ко­зацьких без пляш­ки та чар­ки нав­чи­тись.

    Непитущого ви за гетьма­на собі обібра­ли,

    Через п'янство ж своє у не­во­лю по­ги­бельну впа­ли.

    То я ва­ших гріхів на свій пай не бе­ру й не прий­маю:

    Через ва­ше без­бож­ницт­во сла­ву ли­царську те­ряю.

    Коли б ви горілок у чов­нах од ме­не не таїли,

    По домівках те­пер би в добрі та в ша­нобі сиділи.

    Не так гірко мені з мо­ло­ди­ми літа­ми про­ща­тись,

    Як в Пет­ра Са­гай­даш­но­го пен­тю­хом з ва­ми наз­ва­тись.

    Вже ніхто з вас не вер­неться в Січ і на слав­ну Вкраїну

    І не ска­же: «За те Ко­чу­бей у не­волі за­ги­нув,

    Що не ки­дав п'яниць із чай­ок у бе­зод­ню морськую:

    Через зра­ду гультяй­ську вте­ряв ко­ро­гов зо­ло­тую.

    І не ко­жен по страті в оби­тель Гос­под­ню по­ли­не:

    Відопхне без­за­кон­ни­ка Бог, в преіспод­ню за­ки­не.

    Дак не­хай він і в пеклі з'ясує, що в слові і ділі

    Був я чес­тен, ста­те­чен, і пля­ми не маю на тілі.

    Бо не знавсь із жіноцт­вом дур­ним; по­лю­бив­ши ж Ма­ру­сю,

    Шанував її матір так, як би й рідненьку ма­ту­сю, -

    Шанував так, як Січ: бо я ро­ду між ва­ми не маю…

    Кантемира ж невіру за бра­та собі не вва­жаю

    І не хо­чу з фур­ди­ги й кай­данів один сло­бо­ни­тись:

    З ва­ми сла­вен я був, з ва­ми бу­ду і смер­тю діли­тись.

    Шанував я Ма­ру­си­ну матір, па­но­ве, свя­тую,

    То й не зво­див з ума, не ту­ма­нив доч­ку мо­ло­дую.

    Я ні ра­зу, па­но­ве, й за ру­ченьки з нею не взяв­ся:

    Мов зо­рею яс­ною на небі з землі лю­бо­вав­ся.

    До кри­ниці, па­но­ве, хо­див я що­ран­ку світоч­ком

    І втікав по­тай ми­ру виш­не­вим са­доч­ком.

    Перечувши ж те­пер, що во­на вже ве­ли­ка ца­ри­ця,

    Моє сер­це стра­шен­но бо­лить, а ду­ша ве­се­литься.

    Бо те­чуть із ца­ри­ци­них рук ми­ло­сердія ріки,

    І Гос­подь її ду­шу за се не ос­та­вить вовіки.

    Я й на небі її не ба­жаю за ру­ченьки бра­ти,

    І в ус­та бла­го­датні, зцілющі святі цілу­ва­ти.

    Оддалік там на неї лю­бов­но я бу­ду ди­ви­тись

    І ко­ханнєм її пе­ред Гос­по­дом жизні хва­ли­тись».

    

ДУМА П'ЯТА

    

    По сій мові зам­ки пу­дові у две­рей заб­ряж­ча­ли,

    І за­со­ви у ку­нах залізні, важкі за­ви­ща­ли.

    І дві по­ли ши­ро­ких ду­бо­вих две­рей роз­чи­ни­лись,

    На по­розі два ян­го­ли з не­ба в сіянні з'яви­лись.

    Бо сіяло у две­рях, мов рай, по Бос­фо­ру са­да­ми,

    Пречудовними баш­та­ми, зо­ло­том, склом, мар­му­ра­ми.

    Червоніло на за­ході сон­це… Ма­ру­ся й Заїра,

    Ся го­луб­ка в лю­бові ти­ха, ся ду­ша світлок­ри­ла,

    На ко­зацьку біду та на нуж­ду стра­шен­ну ди­ви­лись

    І, вжах­нув­шись, од­на до 'днієї пле­чем при­ту­ли­лись.

    «Ой ви, бідні не­вольни­ки! Як се ви й живі зос­та­лись,

    Що в та­ку пре­ве­ли­ку біду та в не­во­лю по­па­лись?

    Я прий­шла вам ди­ханнє здо­ро­ве та й очі відда­ти,

    Божий світ в бла­го­вонній красі й чис­тоті по­ка­за­ти». -

    Так про­мо­ви­ла, ро­ню­чи сльози, як жем­чуг, Ма­ру­ся.

    «О! Те­пер я, - ре­че, - ні царів, ні катів не бо­юся». -

    «Хто ж єси ти, чу­дов­на лю­ди­но? Звідкіль ти взя­ла­ся,

    Що нам сон­цем, і світом, і раєм не­бес­ним зда­ла­ся?»

    «Я Ма­ру­ся, - ре­че, - Бо­гус­лав­ка, ко­ли ви чу­ва­ли,

    Що та­та­ре в ясир, у по­лон, у не­во­лю заб­ра­ли».

    Затрусились не­вольни­ки бідні з жур­би та з пе­чалі

    І від ту­ги тяж­кої ли­цем до землі при­па­да­ли.

    «О, бо­дай же, Ма­ру­сю, ти щас­тя та долі не ма­ла,

    Що ти нам ца­рю­ваннє своє осяй­не по­ка­за­ла!» -

    «Ні, не лай­те ме­не, зем­ля­ки, не кленіть, не коріте,

    А за ду­шу мою ми­ло­серд­но­го Бо­га моліте.

    Дарував мені цар ціле царст­во, та я не схотіла,

    У тем­ни­цю до вас не­по­роч­ни­ми крильми летіла.

    Се у ме­не в руці царське бер­ло, дивітесь, сіяє:

    Всіх лю­дей під моє по­веліннє во­но на­хи­ляє.

    Бо поїхав да­ле­ко на вло­ви сул­тан із ба­ша­ми,

    І до ран­ку вла­ди­чи­ця я над зем­лею й мо­ря­ми.

    Тріумфову га­ле­ру тобі, мій Лев­ко, я да­рую,

    Киндяки, зла­тог­ла­ви, і ут­вар, і снасть до­ро­гую.

    І не­вольників тих по­роз­ко­вуєш сам ти на морі,

    І звірю­ку ля­ха зос­тав­ляю на всій твоїй волі.

    У га­ле­ру червінців я безліч із скар­бу наб­ра­ла,

    Поставами без міри кар­ма­зи­ну й су­кон нак­ла­ла,

    І га­бою ту­рецькою доб­ре звеліла прик­ри­ти,

    Щоб не вельми стам­бульцям за­вид­ливі очі драж­ни­ти.

    Випливай, мій ле­бе­ди­ку, з вітром по­пут­ним ти­хеньким,

    Уклонись там од ме­не всім лю­дям пок­ло­ном ни­зеньким».

    І вол­шеб­ним жез­лом, царським бер­лом, Ма­ру­ся мах­ну­ла

    І кай­да­ни залізні з Лев­ка, мов со­ло­му, струс­ну­ла.

    Від кай­дан Ко­чу­бей, мов прис­ни­лось йо­му, сло­бо­нив­ся.

    На Ма­ру­син він лик, мов на об­раз чу­до­вий, ди­вив­ся.

    «Духу мій! - про­рек­ла во­на, зблідлій і зціпив­ши ру­ки. -

    Наступила хви­ли­на гіркої зем­ної роз­лу­ки…

    Знай, ніко­ли те­бе, о! Ніко­ли я так не лю­би­ла,

    Як у нужді стра­шенній, в багні та в кай­да­нах уздріла,

    Приступи, щоб у нас по Вкраїні та сла­ва пос­та­ла,

    Що ве­ли­ка ца­ри­ця в ус­та ко­за­ка цілу­ва­ла!»

    Приступив та й упав на коліна, і сер­це за­мер­ло…

    Покотилось із рук у Ма­русі Ос­ма­но­ве бер­ло.

    «З твоїх уст я п'ю смерть, - про­рек­ла во­на, - доб­ре се знаю,

    І кон­чи­ну мою поцілун­ком со­лод­ким вітах».

    І зак­ри­лась по­лою своєї царської порфіри,

    І побігла, по­ки­нув­ши бер­ло в ру­ках у Заїри.

    «О, спа­сибі ж тобі, пох­ва­ло Ук­раїни ве­ли­ка,

    Що ти нас сло­бо­ни­ла з сього бе­сур­менсько­го ли­xa!»

    Козаки, стре­пе­нув­шись, як мурі вед­меді, ка­за­ли

    І хрес­ти ве­ли­чезні на се­бе, ри­да­ючи, кла­ли.

    «Хоть по­тур­чи­лась ти ра­ди ла­комст­ва й панст­ва, не­бо­го,

    Та пісень по шин­ках, мо­ли­тов по церк­вах бу­де мно­го.

    Спасемо від гріхів ми гур­том твою ду­шу убо­гу,

    А до тур­чи­на знай­де­мо луч­чу, тве­ре­зу до­ро­гу».

    Обізветься Лев­ко Ко­чу­бей, і гу­де йо­го го­лос,

    Мов той дзвін ве­ли­кодній, і зв'яв у ко­миш­ників во­лос.

    «О сліпе ви бур­лацт­во! Не вам її ду­шу спа­са­ти:

    Її жде на небі Пре­чис­та Ісу­со­ва Ма­ти.

    Ось га­ле­ра бли­щить зо­ло­та пе­ред на­ми: ру­шай­мо.

    І Ма­ру­си­ну сла­ву із ро­ду та в рід пе­ре­дай­мо».

    

ДУМА ШОСТА

    

    Дивна чут­ка по Стам­бу­лу,

    Дивна вість літає:

    Кантемир га­ле­ру в мо­ре

    Сам вип­ро­вод­жає!

    Тріумфову про­вод­жає

    Пинду пра­вовірних,

    І на ній із вітром грає

    Корогов невірних!

    І не хви­ля на Бос­форі

    Мармури зми­ває,

    Чадра чад­ру зустрічає,

    За ру­ки ха­пає.

    І не вітер кру­тить хви­лю,

    В ку­чері зви­ває:

    До чал­ми чал­ма белько­че,

    Стиха про­мов­ляє:

    «Кінець світу нас­ту­пає:

    Серце-бо жіно­че

    Всім Стам­бу­лом по­вер­тав,

    Як са­мо за­хо­че.

    У ру­ках в джа­вурів кля­тих

    Шабельки блис­ка­ють.

    На на­ру­гу нам з гар­ма­ти,

    Пливучи, гри­ма­ють.

    І не­се їх вітер буй­ний,

    Мов стрілу по мо­рю,

    І співа­ють гай­да­бу­ри

    Про ко­зацьку во­лю.

    Ні, не нам, не тур­кам пра­вить

    Світом сим ши­ро­ким:

    Переважила ру­син­ка

    Нас умом гли­бо­ким».

    Як на­ро­диться між ни­ми

    Цар її удачі,

    Наш Вос­ток не раз гірки­ми

    На морі зап­ла­че.

    Як на­ро­диться ж ца­ри­ця

    З ро­зу­мом Ма­русі,

    Не од­на тогді прис­ниться

    Нам біда й на суші».

    

ПІСНЯ ВОСЬМА

    

ДУМА ПЕРВА

    

І

    

    Горить лам­па­да яр­ко, аж па­лає,

    Неугасима жерт­ва, дар лю­бові,

    Що й тур­чи­нові ду­шу просвіщає.

    Дає ви­сокі мислі й ко­за­кові…

    Се чис­те сер­це так го­рить-сіяє

    У мо­році гли­бокім ізувірства,

    Що з Бо­га прав­ди лю­дям ви­роб­ляє

    Чудовище не­на­висті да звірства.

    Ума й на­уки бич, ко­ро­ну суєвірства.

    

ІІ

    

    Постила цілий день ста­ренька ма­ти,

    Крижем пе­ред Пре­чис­тою ле­жа­ла,

    Щоб не­по­роч­ну трис­вя­ту вбла­га­ти,

    Немов яко­го тур­ка-яни­ча­ра,

    Послать її дочці ти­ху кон­чи­ну.

    «А на ме­не, ста­ру, - ре­че, - всі му­ки,

    Що ма­ли впас­ти на мою ди­ти­ну,

    Перенеси - аж до душі роз­лу­ки…

    Нехай за доч­чи­ну ви­ну стра­шен­но ги­ну!

    

ІІІ

    

    Нехай до Бо­га я, мов дим од жерт­ви

    Кривавої, здіймусь і преб­ла­го­го

    Умилосерджу, щоб сі кості мертві

    Воскресли для бла­женст­ва не­зем­но­го,

    І вкупі з ним, вовіки не­за­бу­тим,

    І бідною Ма­ру­сею моєю

    В Твоїм чер­тозі свя­топ­рес­ло­вутім

    Жили й цвіли щас­ли­вою сім'єю…

    О Бо­же! Не ка­рай нас помс­тою твоєю!

    

IV

    

    Се, мо­же, нас біда за те пос­тиг­ла,

    Що я доч­ку в ко­ханні пок­ри­ва­ла,

    її лю­бов, мов не­мов­ля, пес­ти­ла

    І рідним си­ном бе­сур­мен­ця зва­ла.

    Чи, мо­же, я Тобі не до­го­ди­ла,

    Що і в неділю де­щи­цю ро­би­ла, -

    Не кож­ну п'ятінку пос­том пос­ти­ла,

    Не кож­не свя­то при­но­са­ми шти­ла…

    Ой, чи не тим же я доч­ку мою згу­би­ла!»

    

V

    

    І, впав­ши ниць, хрес­том ста­ра ле­жа­ла,

    Стогнала сти­ха, мов уже кінчи­лась,

    І, як лис­ток осінній, тре­пе­та­ла:

    Бо їй Пре­чис­та в ом­ряці з'яви­лась.

    Мережаний бож­ник зро­бивсь прес­то­лом;

    Божниця тем­на зо­ря­ми ок­ри­лась,

    І ян­го­ли, злетівшись там со­бо­ром,

    Співали, ніби ар­хи­рей­ський кри­лас;

    А се­ред них якась лю­ди­на засвіти­лась.

    

VI

    

    О Бо­же! Се ж сіяв не­бес­ним світом

    Той, хто явив їй об­раз Твій пре­чис­тий.

    Як сон­це пра­вед­не бар­вис­тим літом,

    Блищить на нім оде­жа снігом чис­тим.

    Возносить він мо­лит­ву, мов ка­ди­ло,

    І воздіяніє ру­ку своєю тво­рить…

    Ущухло все кру­гом і заніміло:

    Бо Прес­вя­та, мов сти­ха грім, го­во­рить:

    Тим, як лис­ток, трем­тить за­пос­ту­ва­не тіло.

    

ДУМА ДРУГА

    

І

    

    «Матусю, зіронько! - ре­че Ма­ру­ся,

    До ма­тері при­пав­ши го­ло­вою. -

    Чого ви трем­ти­те? Я не бо­юся

    Тепер і пек­ла, й са­та­ни са­мо­го». -

    «О до­ню!.. - І встає мов з мерт­вих ма­ти. -

    Я ба­чи­ла свя­те, пре­див­не ди­во…

    Не маю сло­ва, щоб оповіда­ти…

    Боюсь про­мо­ви­ти що-не­будь кри­во

    Про те, що про­рек­ла Ца­ри­ця ми­лос­ти­ва». -

    

ІІ

    

    «Яка ца­ри­ця?» -

    «Пресвята, пре­чис­та

    І по­ки світу преб­ла­гос­ло­вен­на.

    Тепер уже в квітках тро­па тер­нис­та;

    Тепер бли­щить, мов рай, тем­ни­ця тем­на.

    Я ба­чи­ла й йо­го в вінці свя­то­му,

    Кому не­ма в ме­не іме­ну­ван­ня, -

    Отця твой­ого у житті зем­но­му…

    Сподобивсь він на небі царст­ву­ван­ня.

    О до­ню! Вже не­ма пе­чалі й воз­ди­хан­ня». -

    

III

    

    «І не по­вин­но бу­ти!» -

    Чий се го­лос?

    Чи з-під землі, чи з не­ба?..

    Стуманіли

    Обидві, і за­во­ру­шив­ся во­лос

    В обох на го­лові, і поніміли…

    І нез­ри­мою ру­кою

    Занавіс одк­ри­лась;

    Мов зо­рею ог­ня­ною

    Хата освіти­лась.

    Сонечко, мов жар, горіло,

    Жевріло над мо­рем,

    Як надія в серці тихім

    Над без­дон­ним го­рем.

    Освітило теп­лим світом

    Божники з бо­га­ми,

    Що сто­яли під квітка­ми

    Та під руш­ни­ка­ми.

    А Пре­чис­та в ту хви­ли­ну

    Як жи­ва сто­яла,

    І ди­ти­ну, мов кар­ти­ну,

    На ру­ках дер­жа­ла, -

    Вірної лю­бові й жизні

    Символ бла­го­датній…

    Його й прос­тий ро­зуміє

    Серцем ро­зум хатній.

    І в тім світі теплім, тихім,

    Що мов з не­ба лив­ся,

    Вісник ми­ра і утіхи

    Ангелом явив­ся.

    Став і до Ма­русі ру­ки

    Простирав, мов кри­ла,

    І мов­чав: са­ма за нього

    Постать го­во­ри­ла.

    І не­мов­би їй мо­лив­ся,

    І не­мов жу­рив­ся:

    Бо до неї якось лю­бо

    Стиха по­хи­лив­ся…

    Се був той, хто дав їй бер­ло

    Власті над війська­ми,

    Над га­ле­ра­ми, скар­ба­ми,

    Землями й мо­ря­ми, -

    Берло, жизні знак і смерті,

    Ключ, що відми­кає

    Всі в'язниці і на во­лю

    В'язнів ви­пус­кає.

    І взя­ла той ключ Ма­ру­ся,

    І поцілу­ва­ла,

    І з пла­чем ца­реві в но­ги

    Мовчазна упа­ла.

    Мовчазна, бо пов­на дя­ки

    За мож­бу ве­ли­ку,

    У не­волі по­вер­та­ти

    Волю чо­ловіку…

    «Встань, свя­та, не­бес­на діво! -

    Прорече він ти­хо. -

    Встань, сер­дець ве­ли­ких ди­во,

    Чистих душ утіхо!

    Я у те­бе сей знак власті

    І мож­би зос­тав­лю,

    І се­бе, мов той прес­лав­ний

    Аль-Рашид, прос­лав­лю.

    Положи йо­го, ко­ха­на,

    У но­гах в бо­гині,

    Що твій ро­зум осіяла,

    На чужій чу­жині.

    І не­хай ди­ва він тво­рить,

    Тюрми відчи­няє,

    Про мій дух тобі го­во­рить

    І на­по­ми­нає». -

    «О гро­зо і ка­ро ми­ру! -

    П ро­рек­ла Ма­ру­ся. -

    Я тобі ска­за­ти ти­ру

    Правду не бо­юся.

    Смерть мою я, ца­рю, зна­ла,

    Знала, що ро­би­ла:

    Я йо­го поцілу­ва­ла,

    Бо й люб­лю, й лю­би­ла.

    І люб­лю, й лю­би­ти бу­ду

    Над уся­ку ду­шу:

    Покіль сер­це б'ється в гру­дях,

    Перестать не му­шу!»

    Осміхнеться цар: «Ко­ха­на!

    Ти ме­не не знаєш,

    І к о з а ц ь к о ю сул­та­на

    Лютостю спов­няєш.

    Тільки по­мис­ли від ме­не

    У сер­цях зак­риті:

    Я все доб­ре і мер­зен­не

    Знаю скрізь по світі.

    Щирого й єхи­ду знаю,

    Друга й су­пос­та­та

    І на вся­ку крив­ду маю

    І суд­дю, і ка­та.

    Се ж не крив­ду ти вчи­ни­ла».

    О ти наш ве­ли­кий!

    Дай нам прав­дою Твоєю

    Дихати вовіки!

    Ти йо­го тогді лю­би­ла,

    Як ме­не й не взріла…

    За йо­го лю­бов ти царст­ва

    Взяти не схотіла.

    Чи мені ж те­бе ка­ра­те,

    Ясноока зо­ре,

    Діво, пов­на бла­го­даті,

    Правди й честі мо­ре!

    Дай мені на те­бе сер­цем

    Праведним ди­ви­тись,

    Образом твоїм не­бес­ним,

    Тільки ве­се­ли­тись!»

    Ще ца­реві не діймає

    Українка віри,

    Думку дум­кою впи­няє,

    Каже до невіри:

    «Я в га­ле­ру тріумфо­ву

    Золота пок­ла­ла

    І йо­му, мов ту по­ло­ву,

    Все по­да­ру­ва­ла». -

    «Коли б ти в моєму домі

    Всі скар­би заб­ра­ла

    І на спо­мин ко­за­кові

    їх по­да­ру­ва­ла;

    Коли б царст­во все заб­ра­ла

    З зем­ля­ми, мо­ря­ми,

    І Стам­бул по­па­юва­ла

    Проміж ко­за­ка­ми,

    А зо мною ста­ла жи­ти

    У му­жичій хаті, -

    Не схотів би я й гледіти

    На царські па­ла­ти.

    Моя зо­ре, моя до­ле!

    Відай щи­ру прав­ду:

    Ми дер­жа­ли з Кан­те­ми­ром

    Таємничу ра­ду,

    І звелів я в таємничій

    Раді Кан­те­ми­ру,

    Щоб він, так як ти б хотіла,

    Обманив Заїру.

    Заслужив ко­зак твій смерті,

    Но йо­го ска­ра­ти

    Се бу­ло б най­кра­ще в світі

    Серце роз­тер­за­ти.

    Ні, Ос­ман твоїм ве­ли­ким

    Саном не жар­тує:

    П о л о в и н у власті й си­ли

    Він тобі да­рує.

    Ти чи­ни­ла, що хотіла,

    Як вер­хов­на си­ла,

    І мені да­ра­ми ти­ми

    Духа ве­се­ли­ла». -

    «Знай же й ти, ве­ли­кий ца­рю,

    Щиру й пов­ну прав­ду…

    Не прий­ми сього за зра­ду

    Ні в тяж­ку до­са­ду:

    Коли б хто мені ко­ро­ни,

    І царськії тро­ни,

    І всі бер­ла, і всі пер­ла,

    І всі міліони,

    Міліони міліонів

    Дав із рук у ру­ки, -

    Не взя­ла б я під умо­ву

    З люб­ле­ним роз­лу­ки.

    У гіркій, мізерній долі

    З ним воліла б жи­ти,

    Ніж на пиш­но­му прес­толі

    Над цар­ми сидіти». -

    «Ой, мій ца­рю, ти прав­ди­вий! -

    Прорече тут ма­ти. -

    Нехай світить Бо­жа прав­да

    На твої па­ла­ти!

    І не­хай те­бе нас­та­вить,

    Як у світі жи­ти:

    Що лю­бові ні ку­пи­ти,

    Ані зас­лу­жи­ти.

    Бо за гроші - всі роз­коші,

    За тру­да - наг­ра­да,

    А лю­бов… Із нею й жи­ти,

    І вми­рать од­ра­да.

    Ся ве­ли­ка Бо­жа тай­на

    Цілим світом пра­вить

    І ту­рецько­го сул­та­на

    Рівно з на­ми сла­вить.

    Зрозумій сю тай­ну, ца­рю,

    Серця гли­би­нею:

    Розлучися, не ли­цяй­ся

    З до­нею моєю.

    Нехай лю­бить не­по­роч­на,

    Кого сер­це ка­же,

    З ким її ру­ка Гос­под­ня

    Без при­му­су в'яже!» -

    «Щира прав­да! Ти сер­деч­на

    І ро­зум­на ма­ти:

    Мова в те­бе чо­ловічна,

    Повна бла­го­да­ти.

    Знай же: во­лею моєю

    Править інша во­ля.

    І з доч­кою в нас твоєю

    Нероздільна до­ля.

    В людські душі ще за предків

    Два ду­ха все­ли­лись

    І вла­ди­ка­ми сер­дець їх

    Тайними вчи­ни­лись:

    Дух лю­бові і дух зло­би,

    Правди і неп­рав­ди,

    Дух при­хильності бла­гої

    І дух ни­ций зра­ди.

    Один хо­че по всіх зем­лях

    Світло засвіти­ти,

    Всі на­ро­ди, ніби сім'ї,

    Рідними зро­би­ти.

    Другий хо­че мра­ком ночі

    Божий світ ок­ри­ти,

    Посліпити лю­дям очі,

    Душі по­ка­зи­ти.

    І бе­ре дух зло­би ди­кий \

    Гору над лю­бов'ю,

    І ввесь Бо­жий світ ве­ли­кий

    Заливає кров'ю.

    І воює, і руй­нує

    Всюди ду­ха прав­ди,

    І не­ма людсько­му сер­цю

    Між людьми відра­ди.

    Я од­ну відра­ду маю,

    Що ме­ча стис­каю,,

    Світ ши­ро­кий ози­раю

    І за лжу ка­раю.

    Сим ме­чем я по­ка­ра­ти

    Хочу в Римі па­пу,

    Що кри­ва­ву прос­тя­га­ти

    Звик по світу ла­пу.

    І най­перш усього вда­рю

    В пе­ред­мур'є церк­ви,

    Баламутниці на­родів,

    За жи­вих і мерт­вих, -

    В пе­ред­мур'є, де ру­ка­ми

    Русь ля­хові слу­жить»

    З єзуїта­ми ксьондза­ми

    Накладає-дружить.

    Ми чо­ти­ри вже сто­лиці

    Взяли в хрис­ти­янст­ва,

    В ни­цо­го сього уб­люд­ка

    Древнього по­ганст­ва,

    Що своїм ко­щунст­вом в Римі

    Вірі в Бо­га шко­дить

    І га­рем в Єру­са­лимі

    Для про­чан за­во­дить*.

    Гроб за­му­че­но­го Бо­га

    Кров'ю об­ли­ває,

    Чистоту йо­го чер­то­га

    Торгом оск­вер­няє.

    А я п'яту за­во­юю,

    Як ля­ха зруй­ную,

    І тобі, ца­ри­це лю­ба,

    Київ по­да­рую.

    Слухай же, моя надіє,

    Правди чис­те око!

    Зазирни Ос­ма­ну в ду­шу

    Розумом гли­бо­ко.

    Зваж обох нас ду­хом щи­рим,

    Серцем ди­вом див­ним:

    Від ко­го доб­ра пос­та­не

    Більше не­щас­ли­вим, -

    Тим, що в тьмі си­дять і в сіні

    Смертній по­ги­ба­ють,

    Ні впо­кою на Вкраїні,

    Ні пут­тя не ма­ють.

    Я в твоїх ру­ках прес­тольну

    Цеху зос­тав­ляю:

    І те­бе, ца­ри­цю вольну,

    Чтить по­веліваю.

    Вже од­на в нас Рок­со­ля­на

    Розумом світи­ла,

    Мого пред­ка Со­ли­ма­на

    Над усе лю­би­ла.

    Полюби ме­не за ду­шу,

    Що жа­дає прав­ди:

    В те­бе я шу­ка­ти му­шу

    Щирої по­ра­ди.

    Я з усіх до те­бе зе­мель

    Буду по­си­ла­ти

    На пок­лон пос­ли з їх поч­том

    У твої па­ла­ти.

    Розпитайте в них обидві,

    Де які зви­чаї,

    Де такі ви­да­ли злидні,

    Як у вашім краї.

    Де та­ке ви­да­ли п'янство,

    Дике грубіянство,

    Всегубительне ко­зацп­во,

    Люте гай­да­мацт­во?

    Ти лю­дей між ни­ми знай­деш,

    Що світ обліта­ли,

    Навкруги землі до­ро­гу

    По мо­рю верс­та­ли.

    Може, й інше ста­неш мис­лить

    Про свою країну

    І не рай по­ба­чиш до­ма,

    А страш­ну руїну.

    Може, так як я, по­ба­чиш,

    Хто ваш край пліндрує

    І та­тарськи­ми ру­ка­ми

    Рік у рік руй­нує,

    Бо пісня­ми хи­жу здо­бич

    Славить-вихваляє,

    По ста­рих нові не­щас­тя

    В се­лах засіває.

    Ще ти по світу, сер­денько,

    Оком не ши­ря­ла,

    У віко­неч­ко ма­леньке

    З ха­ти ви­зи­ра­ла.

    За віко­неч­ком же світу

    Крильми не зліта­ти,

    Мислями не пе­ремірять,

    В кни­гах не спи­са­ти.

    Ще не вповні сад роз­вив­ся

    У твоїй ог­раді,

    І не все бла­го­ухає

    В пишнім вер­тог­раді.

    Пасучи щас­ливі очі,

    Будем літа жда­ти,

    Як на со­неч­ку за­кап­лють

    З нар­ду аро­ма­ти.

    А тим ча­сом, о ца­ри­це!

    Глянь на Ук­раїну,

    Спогадай свою ос­тан­ню

    В тій землі го­ди­ну.

    Побіч сер­ця зо­ло­то­го,

    З ро­зу­мом ви­со­ким

    Ти не вдіяла б нічо­го

    В тім багні гли­бокім,

    Де од­но од­но­го то­пить,

    Одно 'дно­го да­вить,

    Собі сла­ву з то­го ро­бить,

    Чим се­бе безс­ла­вить.

    Тут жи­веш ти в упо­кої,

    Пані пов­на до­му,

    Не підвлад­на в нім ніко­му

    І мені са­мо­му.

    А щоб жи­ти й не ту­жи­ти

    По тій Ук­раїні,

    Ти собі зна­хо­диш пільгу

    В щедрій ми­лос­тині.

    Паніматко! Я й до те­бе

    Річ мою 'бер­таю:

    Вас обох до діл спа­сен­них

    Добрих при­зи­ваю.

    Серце чис­те, ми­лос­ти­ве -

    Дар най­кра­щий Бо­га:

    Найповніша, най­простіша

    До не­бес до­ро­га.

    Ти з Письма Свя­то­го знаєш,

    Що си­ни Ада­ма

    Прийдуть од вос­ток і за­пад

    В рай до Ав­ра­ама

    І воз­ля­жуть опо­чи­ти

    На свя­то­му лоні,

    У яко­му б не ро­ди­лись

    Темному за­коні.

    Серце чис­те, без лу­кавст­ва -

    Дар най­кра­щий Бо­га,

    До не­бес­но­го нам царст­ва

    Всім од­на до­ро­га».

    Тут Ос­ман мій до Ма­русі

    Стиха по­хи­лив­ся,

    Приложивши к сер­цю ру­ку,

    Тихо відда­лив­ся.

    

ДУМА ТРЕТЯ

    

    «Мамо, зіронько! Пре­чис­та

    Нас обо­ро­няє:

    Люте сер­це азіатське

    Кротостю спов­няє». -

    Так про­мо­ви­ла не­бо­га,

    І обидві впа­ли,

    І, мов діти, до німо­го

    Лику про­мов­ля­ли:

    «Чудотворная свя­ти­не,

    Божа бла­гос­ти­не,

    Нам прибіжи­ще в невірній

    Стороні єди­не!

    Сохрани нас, зас­ло­ни вас,

    Благодатна Ма­ти!

    Дай нам чу­де­са, мов кри­лас,

    Дивні воспіва­ти!

    О Пре­чис­та! Ти все мо­жеш:

    Можеш скелі-го­ри

    Розкопати і до­ро­гу

    Проложити в морі;

    Кам'яне, не­си­те кров'ю

    Серце обер­ну­ти

    І не­бес­ною лю­бов'ю

    До лю­дей натх­ну­ти.

    Ти вже чу­до сот­во­ри­ла

    Між чу­дес ве­ли­ке:

    Несподівано зро­би­ла

    Кротким сер­це ди­ке.

    Сотвори ж, да спа­се­мо­ся

    3-між сього по­ганст­ва,

    В рідний пе­ре­не­се­мо­ся

    Край до хрис­ти­янст­ва!

    Дай крилі нам. Бо­жа Ма­ти,

    Крилі го­лу­бині,

    Як ви­та­ли, знов ви­та­ти

    В рідній Ук­раїні!

    І не­хай твій лик яв­лен­ний

    В край наш завітає

    І на­род бла­гос­ло­вен­ний

    Навкруги зби­рає!

    Нехай людські очи­щає

    Душі там од сквер­ни

    І від Росі од­вер­тає

    Нарід сей мер­зен­ний.

    І не­хай усі тру­дящі,

    Всі об­ре­ме­ненні

    Веселяться, мов гу­лящі,

    О Твоїм спа­сенні!

    І, за­був­ши всі три­во­ги,

    В мо­лит­вах зіллються,

    І в бо­жест­венні чер­то­ги

    Духом воз­не­суться!

    Ти, свя­та, всепіта Ма­ти,

    Повна бла­го­да­ти;

    Дай нам рідний край вба­ча­ти,

    Бога прос­лав­ля­ти!»

    

ПІСНЯ ДЕВ'ЯТА

    

ДУМА ПЕРВА

    

І

    

    О Києве, оман­на прос­торік свя­ти­не,

    Безодне мідяків дур­них мо­зольних!

    В тобі ос­танній глузд на­ро­ду ги­не

    По ка­пи­щах бе­зум­но-бо­го­мольних…

    По ка­пи­щах твоїх мно­гоп­рес­тольних

    Теряють ро­зум вкупі з мідя­ка­ми

    Ті, що в своїх ро­бо­тах по­то­гон­них

    Бідують-б'ються по ріллях з во­ла­ми

    І хлібом діляться з по­па­ми-ту­ма­на­ми.

    

ІІ

    

    О Києве! Ти іде­али віри

    Старої нам в ділах но­вих яв­ляєш,

    Що по­ночі сну­ва­ли суєвіри,

    Ти по­вид­ну уто­ком за­ти­каєш:

    Основину, що древні ізувіри

    Тобі, мов ди­ку мрію, завіша­ли, -

    Ту, що ченці й по­пи по­нап­ря­да­ли,

    Мережиш зра­да­ми без­пут­но­го ко­зацт­ва

    І бе­зо­щад­нос­тю ли­хо­го гай­да­мацт­ва.

    

ІІІ

    

    Що поп'яну тобі в шин­ках співа­лось,

    Ти по-тве­ре­зу книж­ним скла­дом пи­шеш

    І, щоб ли­хе знов тліло та зай­ма­лось,

    На по­пе­ли руїнним ду­хом ди­шеш.

    Нам з Му­зою те­пер од­но зіста­лось:

    Твоїм сліпим письменст­вом гор­ду­ва­ти

    Твою наслідню мрію зне­ва­жа­ти,

    І зло, що ти хотів би вих­ва­ля­ти,

    Таким, яким во­но бу­ва­ло, зма­лю­ва­ти.

    

IV

    

    Співай же. Му­зо, про ту лжу ве­ли­ку,

    Що ва­го­нить над Схо­дом і За­хо­дом,

    Збиває письмаків із пан­те­ли­ку

    І ту­ма­ном ля­гає між на­ро­дом.

    Нехай з святійшим тим, мов­ляв, си­но­дом

    Та з па­пою безгрішним вер­хо­во­дять

    І свій кукіль всіва­ють год за го­дом:

    Твої посіви всі ко­лись пос­хо­дять:

    Письмацькі ку­колі пше­ниці не заш­ко­дять.

    

ДУМА ДРУГА

    

І

    

    Не чор­на хма­ра су­не-нас­ту­пає

    На тем­но-си­ву неп­рог­ляд­ну хма­ру:

    Чабан до­бутків папських при­ду­ває

    У патріаршу київську ота­ру.

    Отари сте­ре­жуть бров­ки куд­латі,

    Гавкущі, злющі, хоть і не го­лодні:

    Ченці, жерці ро­таті та пу­заті,

    Умом сухі, мов ті сте­пи без­водні, -

    Блукаючі огні бо­лот­ної бе­зодні.

    

ІІ

    

    Сі пас­тирі кла­дуть за вівці душі,

    Та не свої чер­нечі, а ко­зацькі:

    Бо, по­чи­на­ючи від до­го­во­ру в Буші,

    Благословляють ку­пи гай­да­мацькі;

    Підучують за пра­вос­лав­ну віру

    Стояти кріпко, сиріч пліндру­ва­ти

    Ксьондза-уніта і ля­ха-невіру,

    А жи­ду пільги й спус­ку не да­ва­ти:

    Бо він од Гос­по­да і від лю­дей прок­ля­тий.

    

ІІІ

    

    Релігія любві тут обер­ну­лась

    В релігію не­на­висті гид­кої,

    І в темнім бо­гомільстві злість прос­ну­лась

    Варязької ста­ро­ви­ни страш­ної,

    Як ми Бол­гарію в крові то­пи­ли,

    На кіллє по­ло­нян своїх стром­ля­ли,

    А з на­ших че­репів ковші ро­би­ли

    І на кос­тях кри­ва­вих пи­ру­ва­ли-

    Герої, що се­бе ти­ранст­вом прос­лав­ля­ли.

    

IV

    

    Чабан до­бутків папських Обор­ницький,

    Гладенький, чис­то го­ле­ний, блис­ку­чий,

    Ізвивстий ота­ман єзуїтський,

    Під язи­ком хо­ває яд га­дю­чий

    І кра­деться до сон­ної ота­ри

    У за­го­родь, у Лав­ру чу­дот­вор­ну,

    Де наші пред­ки сотні літ ку­ня­ли

    Під гук ірмосів, кон­даків, трез­во­ну,

    Знайшовши в них собі від пек­ла обо­ро­ну.

    

V

    

    Тихенько кра­деться ота­ман єзуїтський,

    Мов чо­бо­том проміж яєць сту­пає,

    Дарма, що з ним вельмож­ний пан Брольницький

    Як півень, вго­ру но­са за­ди­рає,

    Як хи­жий раріг, зир­кає очи­ма,

    Сап'янцями скри­пить, в підко­ви кре­ше,

    Пишається ши­ро­ки­ми пле­чи­ма,

    Перснями бо­ро­ду-ло­па­ту че­ше

    І про свій древній рід за кож­ним сло­вом бре­ше.

    

VI

    

    І ри­ба не­ма­ла сей пан Брольницький:

    За ним шля­хет­ний по­чет вис­ту­пає

    Він, каш­те­лян і рай­ця ко­ролівський,

    Послом чен­цям се­бе тут об'являє.

    Ведуть пос­ла в тра­пе­зу і ме­да­ми,

    Ще з Ту­ровських пив­ниць, гос­тей ша­ну­ють* Бо, хоть Потія виг­на­ли ки­ями,

    А ко­ро­леві все-та­ки гол­ду­ють

    І хо­чуть зна­ти, що від реч­ни­ка по­чу­ють.

    

VII

    

    «Се, ма­буть, Рутсько­му, так як Потію,

    Дає ко­роль чу­же доб­ро й над­баннє…

    Та є в нас чим йо­го тур­ну­ти в шию

    І ни­зо­ве ку­пи­ти ота­маннє.

    Святі отці пе­чорські та Ус­пеннє,

    Наш древній об­раз, тем­ний, чу­дот­вор­ний,

    Не през­рять на­шо­го до них мо­лен­ня,

    Коли б ізнов на нас прий­шов день чор­ний…

    Втікатимеш од нас, ву­жа­ко ти про­вор­ний!»

    

VIII

    

    Так по­шеп­том ченці ксьондза віта­ють,

    Що справді, мов той вуж, між ни­ми в'ється…

    До нього повні куб­ки ви­хи­ля­ють.

    Він, мов сріблом дзве­нить, сміється…

    «Се мій реч­ник, - про­мо­вив пан Брольницький, -

    Бо я по­сольських прав не ро­зумію.

    Я каш­те­лян і рай­ця ко­ролівський,

    Но ра­яти в обозі тільки вмію,

    А в спра­вах по­тай­них ту­ма­ном ту­манію.

    

ІХ

    

    Хоч мій отець на По­лоцькім вла­дицтві

    Давно мені нагрів був місце теп­ле,

    Та ні, не­хай в цер­ков­но­му дідицтві

    Кунцевич в дзво­ни дзво­нить, в би­ло клеп­ле;

    А я ме­чем во­лю собі дзво­ни­ти,

    Як славні пра­щу­ри мої дзво­ни­ли,

    Що за­мок наш, Брольник Ве­ли­кий,

    Від Ба­тия над мо­рем бо­ро­ни­ли

    І флот йо­го з гар­мат роз­би­ли й по­то­пи­ли». -

    

Х

    

    «Оце ж то й го­ре, що місця в вас гріють

    На всі вла­дицт­ва та й архіманд­ритст­ва

    І всо­биці між Рус­сю й Рус­сю сіють

    По хи­жо­му на­ка­зу єзуїтства», -

    Так відка­зав пос­лові Пле­те­не­цы­сий,

    Колись юр­кий мар­ша­лок повіто­вий,

    Тепер свя­тий архіманд­рит Пе­чорський,

    До бою за своє доб­ро го­то­вий,

    Як се по­ка­зує й покій йо­го сто­ло­вий.

    

XI

    

    Скрізь по стінах Тра­пез­ної світлиці

    Під скле­пом ста­росвітської будівлі

    Пищалі се­мип'ядні, гаківниці,

    Луки, са­гай­да­ки, шаблі висіли.

    Бо й Тур-архіманд­рит хо­див вой­ною

    З ко­зацт­вом гро­шо­вим в Лит­ву шу­ка­ти

    Печорського над­бан­ня, і свя­тою

    Підмогою Пре­чис­та Бо­жа Ма­ти

    Дала йо­му доб­ро своє в ляхів од­ня­ти.

    

XII

    

    А Пле­те­нецький Єли­сей по­туж­но

    Успенія свя­то­го «хліб ду­хов­ний»

    Хранив і бо­ро­нив. Сто­яли друж­но

    Ченці та ко­за­ки за чин цер­ков­ний,

    За ту бла­го­чес­ти­ву древ­ню віру,

    Котра нічо­го більш не ви­ма­гає,

    Як пліндру­ва­ти вся­ко­го невіру

    І кож­но­го, хто лишні гроші має,

    Та з єзуїта­ми й ля­ха­ми нак­ла­дає.

    

XIII

    

    Поглядує на нього Обор­ницький

    З-за куб­ка срібно­го, мов лис хвос­та­тий,

    Не знає, що ска­за­ти пан Брольницький,

    Посел, на ро­зум ду­же не­ба­га­тий.

    «Вельможний па­не мій архіманд­ри­те! -

    Озвавсь реч­ник. - Не час про те га­да­ти,

    Як нам «хліби ду­ховні» поділи­ти, і

    По правді «сто­лиці» по­роз­да­ва­ти

    І над­ба­не з ми­рян доб­ро по­па­юва­ти.

    

XIV

    

    Не час і не по­ра: бо з-за Ду­наю

    Погрожує, мов Бо­жий суд, руїна

    І на­шо­му, і Дніпро­во­му краю…

    Заллється по­лом'єм вся Ук­раїна,

    Почезнуть се­ла й го­ро­ди з церк­ва­ми,

    В мо­нас­ти­рях медів не бу­дуть пи­ти,

    І там, де ми бесідуємо з ва­ми,

    По пуст­ках со­ви тільки бу­дуть ви­ти

    Проміж німих мо­гил свої пісні кви­ли­ти». -

    

XV

    

    «Сіль на язик тобі! Пе­чи­на в зу­би! -

    Гукне ста­рий чер­нець, ру­дий і си­вий,

    Обтерши чор­ною по­лою гу­би. -

    Що се нам лях про­ва­дить не­чес­ти­вий?»

    І, мов дріму­чий бір, за­ко­ли­ха­лись

    Чернечі го­ло­ви під намітка­ми,

    У пеклі тка­ни­ми. Ченці шеп­та­лись

    Один з од­ним, не­мов ду­би з ду­ба­ми

    Або роз­пат­лані вночі відьми з відьма­ми.

    

XVI

    

    Ворожий дух між Рус­сю і ля­ха­ми,

    «Лукавий» дар гни­лої Візантії*,

    Владикував над ни­ци­ми ума­ми

    І в ду­шах покріпляв інстинк­ти злії.

    За куб­ка­ми со­лод­ки­ми сиділи,

    А д' сер­ця кров не­доб­ра при­ли­ва­ла,

    І, мов вов­ки, із-за пеньків гледіли…

    Гостей та­ка ж не­на­висть роз­би­ра­ла,

    А шлях­та мо­ло­да аж ша­бельки стис­ка­ла.

    

XVII

    

    Один реч­ник, як місяць по­над хма­ри,

    Угору над тем­но­тою здіймав­ся.

    Достав з ки­шені срібні оку­ля­ри,

    Надів, блис­нув і мовч­ки осміхав­ся.

    Йому Брольницький по­дає ци­ду­лу,

    Інструкцію ре­ко­му ко­ролівську,

    Читає він, по­чав­ши з ар­ти­ку­лу

    Про ту спа­сен­но-муд­ру власть попівську,

    Що вміє ко­за­ка гнуз­да­ти ма­ца­пу­ру.

    

XVIII

    

    «Від оних давніх літ, як при­лу­чи­лась

    З Лит­вою Русь до польської ко­ро­ни,

    Печорська лав­ра сла­вою пок­ри­лась…

    Течуть лю­дей до неї міліони,

    Щоб там мо­щам под­виж­ницьким мо­ли­тись,

    Дарами шти­ти все­чес­не Ус­пеннє,

    Святими мо­лит­ва­ми просвіти­тись,

    Прийняти від гріхів душі спа­сен­не,

    А тіла з тяж­ких не­дугів ісціленнє.

    

XIX

    

    Вважаючи ж на жизнь бла­го­чес­ти­ву

    Печорських іноків, ми прос­ти­ра­ли

    З прес­то­лу на­шу ру­ку ми­лос­ти­ву

    І їм хліби ду­ховні по­да­ва­ли.

    Яко ж і в дальших ча­сах обіцяєм

    У нашій ласці братію дер­жа­ти

    І на Ус­пеніє, ста­рим зви­чаєм,

    Церковні доб­ра щед­ро на­да­ва­ти,

    А чес­на братія нас му­сить пос­лу­ха­ти.

    

ХХ

    

    …

    

XXI

    

    Ченці оск­ла­би­лись і зу­би ска­лять,

    Мов пе­ред луб­кою ведмідь куд­ла­тий…

    Велику ми­лость ко­ролівську хва­лять,

    Готові їй усяк до­по­ма­га­ти.

    Питають: що ж чи­ни­ти з ко­за­ка­ми,

    Як прий­дуть у пе­че­ри сповіда­тись?

    Якими по­си­ла­ти їх шля­ха­ми,

    Щоб здо­бичі та сла­ви на­би­ра­тись,

    І вповні, мов бджо­ла, у мо­нас­тир вер­та­тись?

    

XXII

    

    Киплять ме­ди по куб­ках дже­ре­лас­тих.

    Премудрі над­пи­си ченці чи­та­ють…

    Із-за борід, мов кущ ло­зи, мет­лас­тих,

    Раз по раз кубків служ­ки до­ли­ва­ють…

    За ко­ро­ля і за йо­го на­даннє,

    Хлібів ду­хов­них іно­кам сми­рен­ним,

    Іде гуч­не по­за сто­лом вітаннє

    І роз­ля­гається під скле­пом тем­ним,

    Як гомін мерт­вих душ у тар­тарі підземнім.

    

XXIII

    

    І, мов «ко­зацьке сон­це» се­ред ночі,

    Що світить ни­зов­цям у гай­да­мацтві,

    Блищали хижі єзуїтські очі

    У темнім з ро­ду в рід чер­нечім царстві.

    «Панове! Я ска­жу вам щи­ру прав­ду, -

    До грецьких ни­цаків ре­че ла­тинський, -

    У таємни­чу ко­ролівську ра­ду

    Зібрались біску­пи і нунцій римський:

    Бо пи­ше патріарх до них єру­са­лимський,

    

XXIV

    

    Що хрис­ти­янст­ву вже кінець при­хо­дить.

    Уся зем­ля по­над трьома мо­ря­ми,

    Котрою цар ту­рецький вер­хо­во­дить,

    Здвигнулась, ніби во­ди під вітра­ми.

    Ввесь му­сульманський світ за­ко­ли­хав­ся,

    Як оке­ан ко­ли­шеться ре­ву­чий:

    Народ невірний на вой­ну підняв­ся,

    Гогоче, мов та безд­на безд­ну зву­чи,

    Рикає, на­че лев но­га­ми зем­лю рву­чи». -

    

XXV

    

    «Воістину, - рек­ли ченці, - се діло

    Не людське, са­та­нинське, лю­те, ди­ке!..

    І грецьке хрис­ти­янст­во до­пус­ти­ло

    Таке на­сильство віри пре­ве­ли­ке?» -

    «Се бу­де не над гре­ка­ми тво­ри­тись:

    Вони вже й так у тур­ка під но­га­ми.

    Солома силі му­сить по­ко­ри­тись…

    А розпічнеться ся біда над ва­ми, -

    Над чу­дот­вор­ни­ми пе­чорськи­ми мо­ща­ми». -

    

XXVI

    

    «Не діжде плід Ага­ри навісної, -

    Загомоніли бо­ро­ди-ло­па­ти, -

    Коснутись віри на­шої свя­тої!

    Заступить нас чу­дов­на Бо­жа Ма­ти.

    Вона й од хи­жо­го Менг­ли-Гірея

    Серед мо­щей нетлінних при­таїлась

    І знов на вопль юро­ди До­си­фея

    У шаті но­во­ко­ваній яви­лась,

    І Лав­ра знов її ди­ва­ми зба­га­ти­лась». -

    

XXVII

    

    «Так, так! - ре­че по­ну­ро Обор­ницький

    Серед ченців, мов у гус­то­му гаї,

    І за­пи­ває жаль свій єзуїтський

    На схиз­ма­тицьку віру і зви­чаї. -

    Но, чу­да іще, бач­те, рід лу­ка­вий,

    Прелюбодійіний рід, гла­сить Пи­са­ние:

    Тим нас Гос­подь зад­ля своєї сла­ви

    Підводить час­то і під іспи­таннє…

    Тут от яке зай­шло між нас пи­та­ние:

    

XXVIII

    

    Чи мис­ли­те сидіти все за му­ром,

    Покіль Ос­ман з по­ту­га­ми надійде,

    Розправиться по-свійськи із джа­ву­ром

    І по­топ­том по Ук­раїні пійде:

    Чи на­шим ро­бом про­тив азіата,

    Прийнявши міч і щит свя­тої віри,

    Ще за Дністром стріча­ти су­пос­та­та,

    Хрестом йо­му за­го­ро­ди­ти двері

    І внівець обер­нуть усі йо­го хи­ме­ри?

    

XXIX

    

    Бо знай­те, що на вас Ос­ман пря­мує,

    Не в Польщу йде, а в ва­шу Ук­раїну,

    І, як Подільський Кам'янець зруй­нує,

    Тогді йо­му нігде не бу­де впи­ну.

    Тим скли­кать му­си­те ви все ко­зацт­во:

    Нехай во­но здо­бич­ну путь по­ки­не,

    Нехай по­ки­не хи­же гай­да­мацт­во

    І до Дністра всіма пол­ка­ми дви­не:

    Бо зник­не так, як дим, як іскра, в полі зги­не". -

    

XXX

    

    «Не на­ше діло ко­заків скли­ка­ти:

    Рої ко­зацькі ши­ро­ко літа­ють.

    Як в та­бо­ри їх та в коші зби­ра­ти,

    Про се гро­мадські тільки мужі зна­ють.

    Нас приз­ва­но на те, щоб мо­лит­ва­ми

    Пречисту да свя­тих уго­ноб­ля­ти,

    Щоб не да­вать не­чис­то­му гріха­ми,

    Мов повіддю, всі душі за­ли­ва­ти

    І в морі ог­нянім навіки по­топ­ля­ти».

    

XXXI

    

    Так, ски­нув­шись по сло­ву, чес­на брат­тя

    Понурилась у мед бла­го­чес­ти­во.

    Цураючись ла­тинською зав­зят­тя,

    На єзуїта інші по­зи­ра­ли скри­ва.

    «Гаразд го­во­риш, ксьондзе па­не-бра­те,

    А в серці в те­бе пре­по­га­на дум­ка! -

    Чернецтво сти­ха мим­рить во­ло­ха­те

    І ви­пи­ває все до каплі з куб­ка. -

    Ні, не знай­ти тобі між на­ми не­до­ум­ка!

    

XXXII

    

    Ти - по­лом'є, ми - дим: нас не підпа­лиш;

    Не підой­ти з то­бою нам під па­ру.

    Ти на землі се­бе між людьми сла­виш,

    Ми ли­не­мо на не­бе­са, за хма­ру».

    Озветься знов го­ляк до бо­ро­да­тих:

    «Панове! Час нас­тав страш­ний, ве­ли­кий:

    На нас ідуть по­туж­но азіяти,

    Що до­пов­ня­ють кров'ю мо­ре й ріки

    І хи­лять, мов тра­ву, під се­бе всі язи­ки». -

    

XXXIII

    

    «Се не ля­кає нас. Не раз ми вже сто­яли,

    Як смок­ва та Іони­на в пус­тині.

    До ко­ре­ня нас бурі сок­ру­ша­ли,

    Живими нас хо­ва­ли в до­мо­вині,

    Но ри­зою Ус­пеніє своєю

    Монастирище на­ше прик­ри­ва­ло,

    Хранило нас чу­дов­но під зем­лею,

    Мов Ла­за­ря із гро­бу вик­ли­ка­ло,

    І па­ки ту­ком стад і ме­дом на­си­ща­ло». -

    

XXXIV

    

    «Коли б не страш­но вам, мої па­но­ве,

    Як оди­но­ка смок­ви­на в пус­тині,

    Як воїнство воісти­ну Хрис­то­ве,

    Стояти се­ред бурі на Вкраїні:

    Дак спо­га­дай­те кня­зя Кос­тян­ти­на,

    Що пам'ять по собі свя­ту зос­та­вив,

    Що по­би­вав та­тар і моск­ви­ти­на,

    Міцну гра­ни­цю від Моск­ви пос­та­вив

    І трид­цять три бої побіда­ми прос­ла­вив.

    

XXXV

    

    Сей Кос­тян­тин, хо­роб­рий князь Ост­розький,

    Із руськи­ми охо­чи­ми пол­ка­ми,

    Воістину був пре­док за­по­розький,

    Хоч і не звав їх спрос­та ко­за­ка­ми.

    Ще й сотні літ не­ма, як ви віта­ли

    Його тріумфом за по­ход та­тарський,

    Як у Ве­ликій церкві возд­ви­га­ли

    Йому прес­лав­ний пам'ятник ли­царський;

    З усіх вождів се був най­більший вождь ко­зацький.

    

XXXVI

    

    Придивимся ж, па­но­ве, оком пильним,

    Як на войні він з Рус­сю обер­тав­ся,

    І що ро­би­ло дух йо­го все­сильним,

    І че­рез що він ди­вом світу став­ся.

    Memoria всіх sa­ecu­lo­rum prin­ceps

    Dignissimus*, хо­див він у по­хо­ди

    Так, як з не­заз­на­них вре­мен при­вик­ли

    Чинити в хрис­ти­янстві всі на­ро­ди

    І як чи­ни­ти­муть у всі гря­дущі ро­ди.

    

XXXVII

    

    Брав із со­бою об­ра­зи чу­довні,

    І мощі, і ченців ста­рих, по­бож­них,

    І ри­зи, й ан­ти­мин­си нап­рес­тольні,

    Як ліки про­ти по­мислів три­вож­них.

    І два коші, слов'янський і ла­тинський,

    Усяк по-свой­ому Все­вишнього бла­га­ли:

    «Те De­um»*, - хір гримів у полі римський,

    «Тебе, ми Бо­га хва­лим», - ви співа­ли,

    А спільні во­ро­ги суміли й тре­пе­та­ли…» -

    

XXXVIII

    

    «Отим-то й ба! - оз­вав­ся тут ста­ренький

    Чернець, стро­итель «царст­вен­ної" Лав­ри.

    Вже впо­равсь ко­ло куб­ка, був п'яненький,

    Не до­ба­чав га­разд і в оку­ля­ри. -

    Те De­um ва­ше нас пе­респіва­ло:

    Було во­но, ма­буть, аж геть ро­та­те,

    Що всю Ост­рож­чи­ну мов по­ков­та­ло, -

    Усі хліби ду­ховні, всі па­ла­ти,

    А нам зос­та­ви­ло му­жичі тільки ха­ти.

    

XXXIX

    

    Колись з Ост­ро­га, з Дуб­но­го, з Зас­ла­ва

    До Лав­ри панські їзди­ли рид­ва­ни,

    І се бу­ла їй і ко­ристь, і сла­ва,

    Що йшли возів за ни­ми ка­ра­ва­ни.

    Колись чен­цям червінця­ми пла­ти­ли

    За па­на­хи­ди та со­ро­ко­вус­ти,

    Що над мо­ща­ми шлях­ти­чам слу­жи­ли.

    Тепер панів чорт­ма; пе­че­ри пусті:

    Одна муж­ва со­пе, на­ло­пав­шись ка­пус­ти.

    

XL

    

    А ко­за­ки хо­ва­ються з гро­ши­ма,

    Акафістів не вельми-то ба­жа­ють.

    Їм не сверб­лять гріхи їх за ву­ши­ма:

    Своє й чу­же бай­дуж­но про­пи­ва­ють.

    Про церк­ву рідко хто з них спо­га­дає

    Після му­зик, танців та по­гу­лян­ки,

    Да й сей до нас на про­щу при­бу­ває,

    Однісши гріш ос­танній до шин­кар­ки…

    Не з роз­коші ко­зак і шлях­ту об­ди­рає.

    

XLI

    

    Це все Те De­um ва­ше на­ро­би­ло,

    Пекельне сло­во, мов огонь же­ру­ще…

    Із Русі щед­рої во­но нам по­ро­ди­ло

    Перевертнів за­пек­лих код­ло злю­ще.

    Воно й під кня­зя Ва­си­ля нак­ла­ло* Чу­жих яєць, мов під дур­ну сіду­ху,

    В йо­го синів і до­чок на­ди­ха­ло

    Латинського не­на­вид­но­го ду­ху,

    Труїло бідну Русь, як не­обач­ну му­ху.

    

XLII

    

    З Зас­ла­ва й Ост­ро­га зро­би­ло двері,

    Щоб ни­ми про­вес­ти до нас ла­тинст­во,

    Гидкі, без­божні, ідольські хи­ме­ри

    І підгор­ну­ти Русь під єзуїтство.

    Один ще тільки хліб зіставсь ду­хов­ний, -

    Ви хо­че­те й йо­го в ченців од­ня­ти,

    Щоб в унії ди­явольській цер­ковній

    Одступникам стольці по­роз­да­ва­ти

    І се­ред Лав­ри в нас Те De­um заспіва­ти!»

    

XLIII

    

    Погладив голі що­ки Обор­ницький:

    Се був умов­ле­ний знак. До­га­дав­ся

    Гербований по­пи­хач єзуїтський

    І, куб­ком стук­нув­ши, за шаб­лю взяв­ся.

    Рече: «Вельмож­ний па­не Пле­те­нецькийІ

    Се ко­ро­леві ганьба і всій шляхті,

    Що так пе­ред пос­лом язик чер­нецький

    Розляпавсь у твоїй чесній па­латі,

    Мов пе­ред хло­па­ми у простій хлопській хаті. -

    

XLIV

    

    І вда­рив­ши се­бе в па­церні гру­ди, -

    Клянусь моїми пред­ка­ми, мій па­не,

    Котрим ніхто не зав­да­вав огу­ди,

    Се привітаннє в вас гос­тей по­га­не!

    Коли б йо­го не ря­са зак­ри­ва­ла,

    Сього чен­ця ста­ро­го і п'яно­го,

    Моя б шля­хетська шаб­ля так ска­ра­ла,

    Що і до су­ду б не за­був су­да страш­но­го…

    Чи в вас в мо­нас­тирі та­ких бу­яків мно­го?» -

    

XLV

    

    «Чудні у те­бе, па­не бра­те, речі, -

    Озвавсь до нього спрос­та Пле­те­нецький, -

    Спитай, чи мно­го ко­заків у Січі;

    Козацький зви­чай там, а тут - чер­не­чий.

    Коли б ми не бу­ли такі бу­яни,

    Давно б у Лаврі в дзво­ни в нас дзво­ни­ли

    Короткохвості римські обізя­ни,

    А го­ля­ки такі, як ти, слу­жи­ли

    І пра­вос­лав­ний мир ан­тих­рис­том ду­ри­ли». -

    

XLVI

    

    «Бунт! Зра­да! Ґвалт! - гук­не тут Обор­ницький,

    Покинувши хо­ду ти­ху ко­ше­чу

    І всі свої зви­чаї єзуїтські, -

    Чернець роз­бу­до­ра­жив кров чер­не­чу. -

    Антихристом!.. О, ро­де суєвірний!

    Невіжества Со­до­ме ока­ян­ний!

    Kлeвeт пас­куд­них мот­ло­ху невірний!

    Сліпого бе­зувірства слу­го п'яний!

    Да сни­дуть на те­бе всі бурі й гур­ри­ка­ни!..»

    

ДУМА ТРЕТЯ

    

І

    

    І справді, навк­ру­ги мов бу­ря за­шуміла,

    Мов ви­хор-гур­ри­кан в мо­нас­тирі підняв­ся…

    Якийсь не­пев­ний гук мно­го­го­ло­сий щав­ся…

    Злякалась братія і мов пот­ве­резіла.

    Та се був гур­ри­кан ве­се­лості свя­тої:

    Вітали но­ви­ну ве­ли­ку бла­го­дат­ну,

    Що з за­по­розької фор­теці ни­зо­вої

    Принесено чен­цям, мов жерт­ву аро­мат­ну.

    Святе Ус­пеніє знов чу­до сот­во­ри­ло:

    Козацьку стар­ши­ну з не­волі сло­бо­ни­ло.

    

ІІ

    

    Іде п'ять ко­заків, чуп­рин­дирів уса­тих,

    Блищать од­да­ле­ки в ту­рецьких зла­тог­ла­вах,

    В кар­ма­зи­нах ряс­них, при пірна­чах-бу­ла­вах,

    У хут­ря­них шли­ках, пре­пиш­них, пре­ба­га­тих…

    Покидали шли­ки на зем­лю і бу­ла­ви,

    До ніг ігу­ме­ну сми­рен­но при­па­да­ють

    І для ве­ли­кої мо­нас­ти­реві сла­ви

    Чубами си­ви­ми долівку заміта­ють.

    Стоять нав­колішках, чен­цям цілу­ють ру­ки

    І оповіду­ють свої при­го­ди й му­ки.

    

III

    

    «П'яних нас мов п'яна хур­то­ви­на но­си­ла

    Та й за­нес­ла бу­ла в те пек­ло бе­сур­менське,

    У те вла­ди­чест­во без­бож­ницьке ту­рецьке,

    Котрим ору­дує са­ма пе­кельна си­ла.

    Сиділи, братія свя­та, ми на при­кові,

    У смо­роді, в багні, в тісноті мно­го­люд­но,

    І до­ве­лось та­ке там зна­ти ко­за­кові,

    Що в Бо­жо­му до­му і ви­мо­ви­ти труд­но.

    Щодня по од­но­му нас на га­ки во­ди­ли,

    На Бай­дині га­ки, і страш­но там гу­би­ли.

    

IV

    

    І, ги­ну­чи ми так, що­ден­но сповіда­лись

    В своїх пе­рес­ту­пах чес­но­му ота­ман­ню

    І нуж­ди, го­ло­ду, тяж­ко­му без­та­лан­ню

    Спасенного кон­ця від Бо­га сподіва­лись.

    Нас п'яте­ро бу­ло пол­ков­ників ста­рин­них,

    Таких, що про ди­ва ве­ликі пам'ята­ли,

    Які, бу­ва­ло, нам ченці на бо­гоміллі

    З кни­жок своїх свя­тих чи­та­ли й тов­ку­ва­ли.

    І що мо­лодші там про се­бе не ка­за­ли,

    Ми знай Ус­пеніє на поміч при­зи­ва­ли.

    

V

    

    І се… О Гос­по­ди! Чу­дов­на в те­бе си­ла!..

    Отверзлись двері в нас ду­бові у хур­дизі…

    Явилась Прес­вя­та у світо­зарній ризі

    І сяєвом своїм нам очі посліпи­ла;

    Попадали ми ниць і чу­ли чу­дот­вор­ний

    Небесний глас її, мов ян­гольське співаннє,

    І смо­род, і баг­но, і мрак вер­теп­ний чор­ний -

    Почезло все, мов сон; і чес­не ота­маннє

    З при­ковів і кай­дан, мов з сміття, от­ру­си­лось,

    І, на­че на сте­пу, на морі опи­ни­лось.

    

VI

    

    Не ска­жем до­ла­ду, як чу­до со­вер­ши­лось:

    Бо ми всі п'яте­ро без пам'яті ле­жа­ли,

    Козацьких го­лосів і лиць не впізна­ва­ли:

    Усе за­по­ми­ном і не­тя­мом ок­ри­лось.

    Аж чуєм, віте­рець над на­ми по­ди­хає…

    Поглянемо - кру­гом на морі хви­ля грає…

    Над мо­рем сон­це, мов бро­вар­на піч, па­лає

    І хма­ри зо­ло­тить, не­мов по­жар лу­нає;

    А той страш­ний Стам­бул над синьою во­дою

    Увесь по­чер­вонів, не­мов об­лив­ся кров'ю.

    

VII

    

    Перехрестились ми і за­раз обіця­ли

    Два тижні на свя­те Ус­пен­ня ро­бо­та­ти.

    Про се ми під свої здо­бичні пишні ша­ти

    Полатані свит­ки те­пер по­на­да­ва­ли…»

    І тут же по­ча­ли «оброч­ни­ки» ски­да­ти

    Кармазини рясні, саєти, зла­тог­ла­ви,

    І все, мов прах зем­ний, но­га­ми по­пи­ра­ти,

    Ченцям на ша­ну й честь, Ус­пенію для сла­ви.

    І, обер­нув­шись так із дуків у го­ло­ту,

    Просили од­вес­ти їх за­раз на ро­бо­ту.

    

VIII

    

    Тим ча­сом як ченці із служ­ка­ми своїми

    Кругом пол­ков­ників, мов гай гус­тий, сто­яли,

    Їх гості з-за сто­ла ти­хенько повс­та­ва­ли

    І зник­ли, як ма­ра, з тра­пе­зи по­за ни­ми.

    Побачив єзуїт, що тут і без на­уки

    Незгірша у ченців дав­но ве­деться мушт­ра,

    Що доб­ре куд­лаї заб­ра­ли Русь у ру­ки,

    І сам собі шеп­тав: «Ні, па­по, frust­ra!* Тут схиз­ма гли­бо­ко в ко­зацт­во вко­ре­ни­лась,

    Його роз­бо­ями в ве­ли­ку сла­ву вби­лась.

    

IX

    

    Ні-ні! Тут, Ри­ме, ти з ро­бо­тою спізнив­ся…

    Даремно тра­ти­ти ро­зумні з ни­ми речі.

    Хоч би й по­роз­би­вав макітри сі чер­нечі,

    Нічого путнього від них би не до­бив­ся.

    Тут ан­гел тьми вра­та міцні спо­ру­див аду:

    Сих врат намісни­ку Хрис­та не одоліти,

    На радість са­тані, а папі на до­са­ду

    Впотужнились навік ди­яво­лові діти.

    Єдиний пас­тир душ, єди­не ста­до вірних

    Противні ро­зу­му ченців сих бе­зувірних.

    

X

    

    Ні, Ри­ме, ні! Шко­да про се вже й го­во­ри­ти…

    Коли б ти хоч на рік воск­рес­нув, Торк­ве­ма­до,

    Грозо єре­тиків, спа­сен­них душ од­ра­до,

    Та попід Лав­рою по­чав кост­ри па­ли­ти,

    То б, мо­же, тим ог­нем сі душі просвіти­лись,

    Ся тьма кромішня, се геєнство пра­вос­лав­не, -

    Наміснику Хрис­та сми­рен­но пок­ло­ни­лись,

    Покинули своє вер­зя­каннє безс­лав­не

    Про чу­де­са мо­щей пе­черських, про Ус­пеннє

    І виб­ра­ли собі Лой­олу на хва­леннє».

    

ПІСНЯ ДЕСЯТА

    

ДУМА ПЕРВА

    

І

    

    Далеко від тра­пез­ної па­ла­ти,

    В яру, проміж мох­на­ти­ми ду­ба­ми,

    Де го­ло­ву людсько­го не чу­ва­ти,

    Де ти­хи­ми свя­ти­ми мо­лит­ва­ми,

    Мов чис­ти­ми нез­ри­ми­ми кри­ла­ми,

    Душа в чер­то­ги горні возлітає, -

    Схилившись під ва­жен­ни­ми літа­ми,

    Анахорет мов­чу­щий про­бу­ває І грішну плоть свою пос­та­ми умерщв­ляє.

    

II

    

    Літа вже пе­рей­шли за труд­ну по­ру,

    Котру Псальмист приз­на­чив на­шим си­лам…

    «Труд і болізнь» взя­ли над ни­ми го­ру…

    Ровесники дав­но вже по мо­ги­лам,

    І вже роз­мо­та­но по мо­то­ви­лам

    Ту пря­жу, що во­ни по­нап­ря­да­ли;

    Шумує кров їх по но­вим ба­ри­лам,

    Нові там зверх­ни­ки по­нас­та­ва­ли, Де між дрібно­тою во­ни ко­лись бу­яли.

    

Ill

    

    Сто двад­цять літ жи­ве чер­нець мов­чу­щий,

    І звуть йо­го Мов­чальни­ком спа­сен­ним,

    Та він в своїй мо­литві нев­га­ву­щий:

    На по­ученнє прибіжа­нам тем­ним,

    Знай, мим­рить го­ло­сом глу­хим, підзем­ним:

    «О Гос­по­ди, о Гос­по­ди, по­ми­луй!» -

    І покріпляє річ зітханнєм рев­ним.

    Давно ста­рий зійшов би вже в мо­ги­лу,

    Та сі сло­ва да­ють йо­му жи­ву­щу си­лу.

    

IV

    

    Мов чарівник мо­гу­щий чор­ну хма­ру

    Наодмаш ру­ка­ва­ми роз­ма­ває,

    Так сей чер­нець свя­тий од Бо­га ка­ру

    Заслужену в чер­нецтві відхи­ляє,

    Тим всяк йо­го боїться й по­ва­жає,

    І навіть сам вельмож­ний Пле­те­нецький

    Перед Мов­чальни­ком гла­ву схи­ляє

    І вис­лу­хо­вує оби­чаєм чер­нецьким,

    Як п'янством той йо­го да сном ко­рить мерт­вецьким.

    

V

    

    З ве­ли­ко­го коліна він по­хо­див,

    Що па­ну­ва­ло по Десні й Су­лою,

    І рід йо­го па­на­ми вер­хо­во­див,

    Стягав їх під свій слав­ний стяг до бою,

    А він дав­но сми­ривсь пе­ред судьбою,

    Презрів ба­гатст­во й суєту мирськую,

    Душею в Бозі воз­жа­дав по­кою

    І проміняв пи­ху і вдасть зем­ную

    На жизнь мов­чальни­ка і ти­ши­ну свя­тую.

    

VI

    

    Судьба ж бу­ла та­ка, що він в по­ході

    Танця та­тарсько­го пе­ре­ля­кав­ся

    І, сти­дя­чись ганьби собі в на­роді,

    Під ря­сою в мо­нас­тирі схо­вав­ся.

    Тут за чер­нецт­во ду­же цуп­ко взяв­ся,

    Дарма, що був мо­ло­ди­ком без­ву­сим.

    Ніхто з йо­го мо­лит­ви не сміявся:

    Бо се­ред братії в своїм на­вуссі русім

    В сто­янні був рівен мо­на­хам дов­го­ву­сим.

    

VII

    

    Вистоював афонські літургії,

    Єрусалимські все­ночні без краю

    І ви­пов­няв усі пос­ти святії

    По древньому чер­не­чо­му зви­чаю;

    Найбільше ж тим дос­лу­жу­вав­ся раю,

    Що знай шеп­тав: «О Гос­по­ди, по­ми­луй»

    Сим од­га­няв всі по­мис­ли лихії,

    Сим побіждав ди­яво­ло­ву си­лу

    І чу­дот­вор­ною зро­бив свою мо­ги­лу.

    

VIII

    

    В мо­гилі-бо сто літ уже спа­сав­ся,

    У ямі, що сам ви­ко­пав ру­ка­ми.

    Без зас­ту­па в цій праці под­ви­зав­ся:

    Копав са­ми­ми тільки па­зу­ра­ми

    І си­ли до­да­вав собі сло­ва­ми:

    «О Гос­по­ди, по­ми­луй!» - і до­рив­ся

    До тих пе­чер, що йдуть попід мо­ря­ми

    В Єру­са­лим, і чу­да спо­до­бив­ся:

    Бо по­ночі з йо­го мо­ги­ли світ світив­ся.

    

IX

    

    Князь Ли­ко він ко­лись у мирі звав­ся:

    Доводивсь прав­ну­ком Се­ме­ну Ли­ку

    Що у Ве­ликій церкві спа­ти вклав­ся,

    Мечем собі здо­був­ши честь ве­ли­ку.

    Сього лег­ко­ду­ха і не­доріку

    Господь пре­ви­ще прадіда пос­та­вив,

    Сподобивши йо­го та­ко­го віку,

    Яким нем­но­гих пра­вед­них прос­ла­вив

    І від усіх гріхів за жи­во­та ізба­вив. х

    Святий под­виж­ник сей не по­яв­ляв­ся

    На Бо­жий світ уже дав­но з мо­ги­ли.

    Шептали іно­ки, що вже дав­но скон­чав­ся,

    Да прис­ту­пить к йо­го мо­щам не сміли,

    А тільки, ме­лю­чись, кру­гом хо­ди­ли

    І обо­ня­ли за­пах бла­го­вон­ний.

    Бо ян­го­ли нез­ри­мо їм ка­ди­ли

    Там, де по­чив от­шельник бо­го­мольний,

    За грішну братію мо­лит­вен­ник без­мов­ний.

    

ДУМА ДРУГА

    

І

    

    Де труп зотлів про всіх лю­дей ро­зум­них

    І мля­ва жизнь в пал­ку пе­ре­ро­ди­лась,

    Там про ченців, о Гос­поді бе­зум­них,

    Вона не­бес­ним світом засвіти­лась.

    Перед при­ро­дою нез­на­ною зми­ри­лась

    Душа чер­не­ча, в бо­гомільстві сон­на,

    І в тем­ряві без­донній уто­пи­лась,

    Як дум­ка кня­зя тьми, в омані чор­на,

    У вірі безвірна, в за­коні без­за­кон­на.

    

ІІ

    

    Сю ду­шу мерт­вен­ну гальванізує

    Великий гук і стук в Святі во­ро­та.

    Про се­бе так зав­зя­то не ясує

    Козацька чернь і це­хо­ва го­ло­та.

    Се, ма­буть, завітав сам воєво­да

    Або ж гетьман ко­зацький Са­ган­даш­ний,

    Котрого знає і сільська прос­то­та,

    І міський мот­лох ди­кий, не­обач­ний,

    Що ди­виться на світ, як на га­ман ясач­ний.

    

ІІІ

    

    Він, він! Йо­го за ворітьми се го­лос,

    Гетьманське зна­не й іно­кам гу­каннє…

    Хоч побілів на ко­за­кові во­лос,

    Та знявсь він ви­со­ко над ота­маннє.

    Орлине чу­ти зда­ле­ку клек­таннє…

    Кричить-клектить, ор­лят на бен­кет зву­чи,

    На лю­до­жер­не в полі пи­ру­ваннє,

    І ки­дається на до­ли­ну з кручі,

    Мов той Зе­весів грім із до­що­вої тучі.

    

IV

    

    Чернече сер­це зат­ремтіло в гру­дях,

    Як вов­че на при­зив ор­ли­ний в полі:

    Красна йо­му й біда, і смерть на лю­дях,

    Він рад при­годі так, як хлібу-солі…

    Чи ко­за­ки опи­няться в не­волі,

    Чи по­ля­га­ють під ме­ча­ми тру­пом,

    Чи зба­га­тяться здо­бич­чю на морі,

    Чи повк­ри­ва­ються зли­ден­ним стру­пом, -

    Чернець по­жи­виться своїм з усіх їх лу­пом.

    

V

    

    Святі Во­ро­та відчи­ня­ють настіж».

    Готові ниць пе­ред ве­ли­ким па­ном

    І воїном кап­ту­ро­носці впас­ти, -

    Тих ко­заків-руїнників гетьма­ном,

    Що, насміявшись над страш­ним сул­та­ном,

    На царст­во пра­вос­лав­ницьке Мос­ковське

    З ля­ха­ми на­летіли гур­ри­ка­ном,

    Прославили різнею панст­во польське

    І шар­па­ни­ною - ко­зацт­во за­по­розьке.

    

VI

    

    «Увесь у зо­лоті по­ви­нен бу­ти

    І мо­ря, і землі страх, Са­гай­даш­ний…

    Не вгай­мо, братіє, ніже ми­ну­ти!

    Се час воісти­ну при нас ясач­ний!

    Син Ко­на­ша, ко­за­ко-не­обач­ний,

    Все те на церк­ву Бо­жу нак­ла­дає,

    Чого у нього знач­ний і не знач­ний

    На су­тих бен­ке­тах не пот­реб­ляє…

    Достатку він сво­го ніко­ли й сам не знав.

    

VII

    

    Козацтво прос­те й знач­не се­го ра­ди

    Його, як батька, сер­цем воз­лю­би­ли,

    І зельно руй­ну­ва­ли весі й гра­ди,

    І де­же на вразі під ним хо­ди­ли», -

    Так пу­зані між се­бе го­во­ри­ли,

    Обтерши піну ме­до­ву на ву­сах.

    Держались на но­гах з усеї си­ли

    І ве­се­ли­лись у чер­не­чих ду­шах,

    Що Ко­на­ше­ви­ча до се­бе за­лу­чи­ли.

    

VIII

    

    Врата от­верз­лись… О пре­див­не ди­во!

    Не зрять во­ни то­го пе­ред со­бою,

    Хто грав ко­нем так буч­но-гор­де­ли­во,

    З гетьманською зла­тою бу­ла­вою.

    Над білов­ла­сою йо­го гла­вою

    Пернатий пиш­ний шлик не кра­су­вав­ся;

    А за со­бою він не мав кон­вою

    Гетьманського, що поч­том панським звав­ся

    І кіньми гор­ди­ми, й рон­да­ми ве­ли­чав­ся.

    Перед ни­ми бо­сий ста­рець…

    Костур суч­ко­ва­тий;

    Ветхе різзє обтріпа­лось,

    І на лат­ках ла­ти.

    За пле­чи­ма у про­яви

    Латана тор­би­на;

    Під тор­би­ною ду­гою

    Гнеться в діда спи­на.

    Де гетьманська ділась пос­тать,

    Де ор­ли­не око,

    Що з Си­но­пу аж до Моск­ви*

    Зиркало ши­ро­ко,

    В хрис­ти­ян собі і в турків

    Здобичі шу­ка­ло,

    Про ко­зацький хліб на­сущ­ний

    Всюди пант­ру­ва­ло.

    Тільки зик зіставсь по­туж­ний,

    Що скли­кав дру­жи­ни,

    Мов дзвінкий щит ха­ра­луж­ний,

    До боїв-руїни.

    Із-під рам'я зи­ком-кри­ком

    Босий дід гу­кає

    І чер­не­че мля­ве сер­це

    Голосом ля­кає:

    «Відчиняйте да впус­кай­те

    Грішника страш­но­го,

    Що до пек­ла вже не­гай­но

    Піде ог­ня­но­го!

    Відчиняйте: бо во­ро­та

    Костуром підва­жу,

    Потрощу за­ту­лу ва­шу,

    Мов ту бро­ну вра­жу!

    Відчиніте-відомкніте

    Церкву ту Ве­ли­ку,

    Що спа­са­ти­ме нас, грішних,

    Довіку і віку!

    Відомкніте да впустіте,

    Щоб я не наб­рав­ся

    Знов гріха, та ще у глиб­ше

    Пекло не по­пав­ся.

    Нехай грішник на чу­дов­не

    Позирне Ус­пеннє,

    На прибіжи­ще гріхов­не,

    Від чор­тяк спа­сен­не.

    Та й віддасть Ус­пе­нию кля­тий

    Здобич тяж­ко-грішну:

    З об­разів мос­ковських ша­ти,

    Срібну ут­вар пиш­ну,

    І червінці, що скла­да­ли

    Люде пра­вос­лавні

    По церк­вах, як набіга­ли

    Ми, кри­ва­во славні, -

    Набігали та й не зна­ли,

    Що в гріхи впа­да­ли:

    Бо Русь Рус­сю руй­ну­ва­ли,

    Москву в пень ру­ба­ли!»

    І до церк­ви са­ну­ви­тий

    Дідуган прос­тує,

    І чер­не­чий дух не­си­тий

    Здобич доб­ру чує.

    Брязкотять ключі цер­ковні,

    Дід у двері преться,

    І чер­не­че хи­же сер­це

    З ра­дощів сміється.

    «Чудотворне ти Ус­пеннє! -

    Промовляє си­вий. -

    Сотвори нам во спа­сеннє

    Благодатне ди­во:

    Щоб я вкупі не су­див­ся

    З кля­ти­ми ля­ха­ми,

    Що в Мос­ков­щині глу­мив­ся

    З ни­ми над церк­ва­ми.

    Щоб ме­не не­си­те сер­це,

    Очі за­ви­дющі

    І на луп у чу­жо­зем­ця

    Руки заг­ре­бущі

    Не вто­пи­ли у гли­бокім

    Пеклі, як Іуду!

    О! Ря­туй! Тобі об­ро­ки

    Вічно ви­нен бу­ду». -

    «Не сум­нись!» - оз­веться го­лос

    З-за іко­нос­та­са…

    І в гетьма­на в'яне во­лос,

    Мов у сви­но­па­са.

    І ле­жить він, і Ус­пеннє

    Диво по­ка­за­ло:

    Під йо­го ти­хе мо­леннє

    Приносу не ста­ло.

    Так! Бо­ги­ни­но­му до­му

    Був уго­ден при­нос,

    І Ус­пенію свя­то­му

    Реве сла­ву кри­лос.

    

ДУМА ТРЕТЯ

    

І

    

    Ревуть ба­си кон­дак, не­на­че з боч­ки,

    І тру­ситься в ста­ро­го гай­да­бу­ри

    На голім тілі риззє без со­роч­ки,

    Як дикі стру­ни на п'яній бан­дурі,

    П'яний він без горілки, по на­турі,

    Палкий, зав­зя­тий, лю­то-вих­рю­ва­тий,

    Мов під сьома пе­чатьми де­мон бурі

    Ненависті дра­кон ог­нек­ри­ла­тий,

    Жадібний день у день па­ли­ти й руй­но­ва­ти.

    

II

    

    Сам бог пе­кельний, він боїться Бо­га,

    Лютійшого й по­туж­но­го над нього.

    В душі й надія в нього, і три­во­га…

    Жадає раю ти­хо­го, свя­то­го,

    Боїться пек­ла, пе­чи­ща страш­но­го,

    Де жизні черв ніко­ли не вми­рає,

    Де огнь сірча­ний вічно не вга­сає,

    Де Всеб­ла­гий вовіки не про­щає

    І са­та­на лю­дей о Гос­поді тер­зає.

    

ІІІ

    

    «Так, не сум­нись! - ре­че архіманд­ри­та

    Чудовного Ус­пен­ня Пле­те­нецький. -

    Тепер нам во­ля Вишнього відкри­та:

    За те, що ти пус­то­шив край ту­рецький,

    Що пліндру­вав на­род невірний шведський,

    До те­бе глас Ус­пен­ня про­мов­ляє:

    Не сни­деш в пек­ло, де тіла мерт­вецькі

    І грішні душі са­та­на тер­зає,

    Як суд Все­вишнього бла­гий оп­реділяє.

    

IV

    

    Теци ще й ко Мов­чальни­ку свя­то­му,

    Одкрий йо­му гріхи твої сми­рен­но

    І при­об­щи­ся світу не­зем­но­му

    В оби­телі йо­го бла­гос­ло­вен­ной.

    Во бла­гості своєй неізре­чен­ной

    Успеніє те­бе землі да­ра­ми,

    Сріблом і зла­том угоб­зить пре­зельно.

    І па­ки воз­ли­куєш куп­но з на­ми,

    Всечудотвірного Ус­пенія ра­ба­ми».

    

v

    

    І грішник бо­со­но­гий притікає

    До схо­ви­ща Мов­чальни­ка свя­то­го

    І, ниць по­верг­нув­шись над ним, віщає,

    Благаючи те­пер уже німо­го:

    «Угодниче Твор­ця землі бла­го­го!

    Ти, що своє за­му­чив мовч­ки тіло

    Для вічно­го бла­женст­ва не­зем­но­го!

    Тепер во­но, як сон­це, просвітліло

    І вірним чу­де­са прем­ногі сот­во­ри­ло.

    

VI

    

    До те­бе притікаю з упо­ва­ниєм:

    Рятуй ме­не від прок­лят­тя страш­но­го,

    Що я своїм бе­зум­ним во­юваннєм

    Од патріарха зас­лу­жив свя­то­го.

    Набравшись в Січі ду­ху ог­ня­но­го,

    Москву ру­бав я в пень, мов лях невірні;

    Не раз по­па в огонь ме­тав жи­во­го,

    Паливши церк­ву, на­че бе­зувірний

    Татарин, тур­чи­на-по­ган­ця раб покірний.

    

VII

    

    Накинь на ме­не яку хоч по­ку­ту:

    Бо патріарха, з Моск­ви по­вер­нув­ши,

    Рече до ме­не в привітну ми­ну­ту,

    На ме­не якось див­но по­зир­нув­ши:

    «Петро-гетьмане! Хрис­ти­янські душі

    На те­бе вопіють за кров без­вин­ну,

    Що про­ли­вав єси, на все за­був­ши:

    На пра­вос­лав­ну зем­лю Ук­раїну

    І на Мос­ковську Русь, по пра­от­цях ро­ди­ну.

    

VIII

    

    Се на тобі, - ре­че, - пе­чать я вид­жу

    Того вла­ди­ки, що сми­рен­ним ду­хом

    Однаково стра­шусь і не­на­вид­жу…

    Ісполнь, - ре­че, - зем­ля про те­бе слу­хом,

    Но внем­лю славі сій сму­щен­ним ухом:

    За не…» Тут сло­во пра­вед­не пор­ва­лось.

    Мене мов по го­лові хто обу­хом

    Заїхав. Все кру­гом за­ко­ли­ха­лось

    І сам не тям­лю, що тогді зо мною ста­лось.

    

IX

    

    «Рятуй!» -

    І глас із гли­би­ни пе­че­ри,

    Небесний глас таїнствен­но-по­ну­рий

    Воззвав, і мов­би про­чи­ни­лись двері

    У ти­хий рай для сер­ца гай­да­бу­ри:

    «О гетьма­не наш прес­лав­ний,

    Воїне ве­ли­кий!

    Да восх­ва­лить пра­вос­лав­ний

    Мир те­бе вовіки!

    Ти гріхи з се­бе мос­ковські

    Здіймеш мов ру­кою,

    Як по­ту­ги за­по­розькі

    Поведеш до бою.

    З ага­ря­на­ми ли­хи­ми,

    З де­мо­ном Ос­ма­ном,

    Що за­ду­мав над свя­ти­ми

    Землями буть па­ном.

    І на Дністер нас­ту­пає

    Лютим фа­ра­оном,

    Православний мир ля­кає

    Демонським за­ко­ном.

    Проливав єси річка­ми

    В Москві кров без­вин­ну:

    Розливай те­пер мо­ря­ми

    Пасоку невірну.

    Як Дніпро за­чер­воніє

    Рівен з бе­ре­га­ми,

    З раю на те­бе повіє

    Дух свя­тий кри­ла­ми.

    Як на морі піна кров'ю

    Зашумить-заграє,

    Узриш, як те­бе ру­кою

    Божий Син вітає.

    Як зап­ла­чуть над Бос­фо­ром

    Старці, же­ни й діти,

    Бог Отець з не­бес­ним хо­ром

    Славу бу­де пи­ти.

    І вся Трой­ця цілих три дні

    Буде ли­ку­ва­ти,

    Як зіллєш в Стам­булі слізьми

    І ха­ти, й па­ла­ти».

    Тут, мов по манію волх­ва, заг­ра­ли

    Під ворітьми свя­ти­ми жо­ломійки,

    Козацькі коні го­лос­но зар­жа­ли,

    Заголосили сур­мові сопілки.

    Перед гетьма­ном ко­за­ки з'яви­лись,

    Гетьманські ша­ти у ру­ках світи­лись.

    На стар­цеві бла­ва­ти вже сіяють,

    Турецька шаль аж трийчі стан об­хо­дить;

    Штани ши­рокі жа­ром чер­воніють,

    Немов ко­зак в крові по по­яс бро­дить,

    Підкова срібна об підко­ву б'ється;

    По шапці пір'є стра­усо­ве в'ється.

    На пле­чах лук з са­гай­да­ком; при боці

    Дамаський міч мо­ло­ди­ком сіяє,

    Червона стьонжка в га­бовій со­рочці

    З-під бо­ро­ди, з-під снігу ви­зи­рає.

    Драконом кінь під ним гри­вас­тий в'ється.

    Крилатим діду­ган те­пер здається.

    Шугнув з вер­те­пу хит­рощів чер­не­чих;

    За ним шуг­ну­ли ко­за­ки ор­ла­ми,

    Мов де­мо­ни з ди­явольської печі,

    З пе­че­ри мо­ро­ку, ол­жи, ома­ни.

    Баби й діди з дітво­рою, хо­вай­тесь,

    Під кінські ко­пи­ти не по­па­дай­тесь!

    

ПІСНЯ ОДИНАДЦЯТА

    

ДУМА ПЕРВА

    

І

    

    Шумить-гуде наш град пер­воп­рес­тольний,

    Свята руїна Русі і Моск­ви,

    Принада Польщі, ста­рець бо­го­мольний

    Заможної Во­лині і Лит­ви,

    Гіркий п'яни­ця, гай­да­ма­ка вольний,

    Чудовищна ма­ра без го­ло­ви,

    Завзяття ди­ко­го не­чис­та си­ла,

    Що пиш­ний край руїною зро­би­ла.

    

ІІ

    

    Шумить-гуде, мов Дніпрові по­ро­ги…

    Вигукують чу­баті ко­за­ки,

    Буяючи, мов ту­ри кру­то­рогі,

    Варязькі кня­же­нецькії би­ки.

    Танцюють по май­да­нах бо­со­ногі,

    Закладують ос­танні ка­жан­ки.

    І пох­ва­ля­ються по­жа­ку­ва­ти

    Крамні ко­мо­ри, і шин­ки, й па­ла­ти.

    

ІІІ

    

    «Ні, не жа­куй­мо ні міщан за­мож­них,

    Ні підступ­них вірмен і жи­до­ви,

    Ні гос­по­дарст­ва по па­нах вельмож­них,

    Що на­би­ра­ються ума в лях­ви.

    Зоставмо се про гай­да­мак без­бож­них,

    Що пло­дяться між тем­ної муж­ви:

    Нас кли­че Ко­на­ше­вич во­юва­ти

    Татар і турків ра­зом пліндру­ва­ти».

    

IV

    

    Так оса­ву­ли по шин­ках гу­ка­ють,

    Що Са­гай­даш­ний скрізь по­роз­си­лав,

    П'яниць дур­не зав­зяттє зу­пи­ня­ють,

    Мов греб­ля на­весні ши­ро­кий став…

    «Шкода! - п'яниці згор­да про­мов­ля­ють. -

    Він тор­бу зо­ло­та чен­цям од­дав:

    Нехай же кап­турі з ним ко­за­ку­ють,

    А ко­за­ки без гро­шей не во­ю­ють.

    

V

    

    Тепер Бо­ро­дов­ка вже гетьма­нує:

    Бо вивіз в Бор­щагівку сто бо­чок

    Горілки доб­рої і всіх час­тує,

    Хто про сей бен­кет має ко­ря­чок.

    І зброю, ка­жуть, про та­ких го­тує,

    Що про­пи­лись в шин­ках до со­ро­чок.

    Його гро­ши­ма наділив Брольницький,

    Посел і стар­ший ран­ця ко­ролівський.

    

VI

    

    Сей не па­тя­кає про гай­да­мацт­во

    Та про без­бож­них, п'яних му­жиків,

    А за­тя­га го­ло­ту у ко­зацт­во,

    Щоб доб­ре пе­реб­ра­ти всіх панків:

    Бо по­за­во­ди­ли, мов та лях­ва, па­харст­во,

    Понастявляли всю­ди вітряків,

    Нас, ко­заків, руїнни­ка­ми ла­ють

    В свої о с а д и й в о л і не прий­ма­ють».

    

VII

    

    Тогді рек­ли їм оса­ву­ли: «Не­обачні!

    Забули, хто во­див вас під Си­ноп,

    І чим зда­вавсь вам ли­цар Са­ган­даш­ний,

    Як шар­па­ли ви Ка­фу й Тра­пе­зонт.

    До нього й знач­ний ку­пивсь і нез­нач­ний:

    Великий, пиш­ний, слав­ний хо­ро­воді

    З ним і в Москві ви здо­бичі наб­ра­ли:

    На осяй­ну йо­го звізду впо­ва­ли». -

    

VIII

    

    «Оце ж на ту звізду впо­ває й шлях­та, -

    Відказували гуч­но ко­за­ки, -

    Зробила з нього не суд­дю, а ка­та,

    Щоб ї й ми зос­тав­ля­ли ка­ду­ки*.

    У ко­за­ка стоїть невк­ри­та ха­та,

    А в панст­ва по шля­хах нові шин­ки,

    І бідо­ла­ха тре в них го­лу спи­ну,

    Не дба­ючи про жінку й про ди­ти­ну.

    

IX

    

    Були зібра­лись наші на Вільшанці

    Подякувати гар­но всім ля­хам,

    Що й са­ла в ко­за­ка чорт­ма в ков­ганці,

    А панський скот га­ня­ють по шля­хам

    У Венг­ри, в Шльонське 100 жи­до­ва-по­ганці

    І жив­ляться з па­на­ми по­по­лам

    Од німців грішми, ви­на­ми сит­ни­ми,

    Коріннєм і то­ва­ра­ми крам­ни­ми.

    

Х

    

    Хотілось, не вда­лось. По-лядськи грав­ся

    З ко­зацт­вом ваш вельмож­ний пан гетьман:

    Він по­ти прав од панст­ва до­пев­няв­ся,

    Поки на­бив ду­ка­та­ми га­ман.

    Тоді з лях­вою під Моск­ву заг­нав­ся 101,

    Мов з яни­ча­ра­ми та­тарський хан,

    І чим на лу­пах доб­ре по­жи­вив­ся,

    Тим од гріхів у Лаврі відку­пив­ся.

    

XI

    

    Тепер свя­тий: не­хай же йде до не­ба.

    Ми бу­де­мо й без нього во­ювать.

    Нам грішно­го, як ми, гетьма­на тре­ба,

    Щоб з ним і в пеклі ра­зом біду­вать»… -

    «І вам Бо­ро­дов­ка, той не­до­те­па,

    Що вміє тільки жи­да обідрать,

    Тепер любіший став, ніж Са­гай­даш­ний?

    О ро­де тем­ний! Ро­де не­обач­ний!»

    

XII

    

    Так оса­ву­ли ко­за­кам ка­за­ли

    І сло­вом до­ко­ря­ли їм гірким:

    «Давно б уже ля­хи вас осідла­ли,

    Коли б не Ко­на­ша пре­муд­рий син.

    Не раз йо­го й до ко­ро­ля ви сла­ли,

    Щоб ла­го­див те ро­зу­мом своїм,

    Чого на­коїте бу­ло міща­нам,

    Осадчим, діди­чам і вся­ким ста­нам.

    

XIII

    

    Гаман червінців… О, брех­ня мер­зен­на!

    Ніхто сього на світі не ви­дав,

    Щоб Ко­на­ше­вич, ся ду­ша спа­сен­на,

    З ко­зацт­вом здо­бичі не про­гу­ляв.

    Тепер же чернь і стар­ши­на письмен­на

    Вбачає доб­ре, що про вас він дбав,

    Як патріарсі у всьому піддав­ся,

    Латинців і унітів не зля­кав­ся.

    

XIV

    

    Стольці цер­ковні й ти­ту­ли вла­дичні

    Віддав без ко­ро­ля чен­цям своїм

    І бла­го­честіє на віки вічні

    Від Потіїв да Рутських ох­ра­нив». -

    «Байдуже нам про се. Ми г р і ш н і, -

    Нам нічо­го ро­би­ти з ним, с в я т и м», -

    Козацтво напідпит­ку го­моніло,

    Про Ко­на­ша вже й слу­хать не хотіло.

    

XV

    

    «Коли такі ви, що душі спа­сен­не

    І вам, і діткам ва­шим, і жінкам

    Байдужня річ у вас і прос­лав­леннє

    Святої віри не потрібне вам,

    І патріархо­ве бла­гос­ло­вен­не

    Пригідне на щось тільки гетьма­нам:

    Дак вас Пет­ро і ми всі по­ки­даєм

    І до ца­ря на служ­бу від'їжджаєм.

    

XVI

    

    Вже і Ко­синсько­го доб­ром мос­ковським

    Цар об­си­лав, а в гра­мо­тах своїх

    Титулувавсь Чер­каським, За­по­розьким

    І бла­годіте­лем цер­ков свя­тих.

    Да по­ку­ма­лись ви з ко­зацт­вом польським

    Задля Ди­митріїв тих підстав­них.

    Тепер звелів свя­тий нам патріарха

    Шукати на Москві собі мо­нар­ха». -

    

XVII

    

    «Шукайте. Ми ж бла­го­чес­ти­ву віру

    Зуміємо й без вас обо­ро­нять,

    І не по­пус­тим тур­ку-бе­зувіру

    Монастирі ко­зацькі руй­но­вать,

    А для на­уки лю­дям і приміру

    У Білій Церкві хо­чем жи­да драть.

    Там Ост­ро­рогів жид, ран­дар ба­га­тий,

    Почав Свя­то­го Спа­са зне­ва­жа­ти.

    

XVIII

    

    Повиколуповав із ло­ба очі

    Для глу­му бе­зувірно­го й сміху

    І до долівки гвіздєм се­ред ночі

    Прибив йо­го в оранді у льоху.

    Та на­го­дивсь на це підпа­ру­бо­чий

    І ба­тюшці відкрив­ся на ду­ху,

    Що в Спа­са сам на гру­дях ба­чив ра­ну,

    Пробиті руці й нозі для до­га­ну»…

    

ДУМА ДРУГА

    

    Тут зем­ля за­го­готіла,

    Наче суд нас­тав ос­танній…

    Чутка див­на про­летіла

    По руїні пра­вос­лавній.

    Не бу­ло та­ко­го ди­ва

    І за пра­щурів ве­ли­ких:

    Козакам Пре­чис­та Діва

    Помогла на турків ди­ких,

    Що не зна­ють Бо­га в Тройці

    З Бо­го­матір'ю й свя­ти­ми

    І в безвірно­му про­році

    Чтять ол­жу сер­ця­ми зли­ми.

    Золоту га­ле­ру, пов­ну

    Оксамиту й зла­тог­ла­ву,

    Наші при­вез­ли до­до­му

    Богородиці на сла­ву.

    Безліч їм Пре­чис­та зла­та

    В бе­сур­мен ли­хих нак­ра­ла,

    Осліпивши су­пос­та­та,

    Талярів на­ла­пу­ва­ла.

    «Поки сон­ця, по­ки світу,

    Буде лю­дям за що пи­ти -

    Не вкло­ня­ти­ме­мось жи­ду,

    Дуків бу­де­мо лу­пи­ти!»

    І без­ро­зум­на тем­но­та

    До Дніпра про­жо­гом ри­не,

    Заморочена го­ло­та

    Прославляє ди­во див­не.

    І ввесь Київ іздриг­нув­ся,

    Всі міща­не й підзам­ча­не;

    Тільки ти чо­гось на­дув­ся,

    Конашевичу-гетьмане!

    Спогадав єси про Бай­ду,

    Незабутнього вовіки,

    Про тяж­ку йо­го до­са­ду

    І про жаль йо­го ве­ли­кий.

    Не один він з ко­за­ка­ми

    Показав тобі до­ро­гу

    Придонецькими шля­ха­ми

    Ід' мос­ковсько­му по­ро­гу.

    Спогадав ти й про Ос­та­па,

    Запорозького гетьма­на,

    Як йо­го скар­бо­ва ла­па

    У Мос­ковську Русь пог­на­ла.

    І са­мо­го На­ли­вая,

    Що ца­рем зо­вуть п'яниці,

    Спогадав єси, як злая

    Доля мча­ла ті гря­ниці,

    «Там, - ре­чеш ти, - цент­ре жизні

    Староруської зро­би­лось,

    А в моїй дурній от­чизні

    Гайдамацтво загнізди­лось.

    І гнізди­ти­меться, по­ки

    Пожари та шар­па­ни­на,

    Голод, мір, крові по­то­ки

    І пов­сюд­ная руїна

    Навчать нас в Моск­ву втіка­ти

    Від братів своїх ко­ха­них,

    Рідним батьком ве­ли­ча­ти,

    Кого дер­ли гірш по­га­них…»

    

І

    

    Сидить один. Вся стар­ши­на май­ну­ла

    Назустріч мо­ло­до­му Ко­чу­бею.

    Його проміннєм сла­ва об­гор­ну­ла

    І зо­ря­вою ри­зою своєю.

    «Се цар но­вий сер­дець низько­пок­лон­них.

    Тепер ніщо Пет­ро в них Са­гай­даш­ний.

    Одніс чен­цям дві ти­сячі чер­во­них,

    Козак, в своїй щед­роті не­обач­ний.

    Левко сто ти­ся­чей чер­во­них має,

    І всіх ки­ян до се­бе при­вер­тає.

    

ІІ

    

    А міліони, що ко­зацт­во здав­на

    За при­во­дом Пет­ра напліндру­ва­ло,

    В Си­нопі й Тра­пе­зонті здо­бич слав­на

    І в Кафі - се пи­ши те­пер про­па­ло!

    Що Ка­фа? За­бав­ка нікчем­на, мар­на,

    Козацтво з жар­ту ру­ки в Кафі гріло.

    Велике ог­ни­ще там про гетьма­на,

    Не про ко­зацькі че­ре­си горіло.

    Тепер Пет­ро не п'є, не бен­ке­тує:

    Він ду­шу на Гос­по­день суд го­тує.

    

ІІІ

    

    Тепер ко­зацт­во вже йо­го не лю­бить:

    Бо не час­тує зграї горілка­ми.

    Тепер Бо­ро­дов­ка їм в тру­би тру­бить,

    Що «світ увесь трем­тить пред ко­за­ка­ми»*,

    І бай­ду­же їм, що для патріарха

    Зробив я те, чо­го во­ни не сміли:

    Нові пос­та­ли в Русі ієрар­хи,

    І на стольцях апос­тольських посіли,

    І Русі Русь прос­тер­ла братні ру­ки,

    Щоб не бу­ло між ни­ми вже роз­лу­ки.

    

IV

    

    Мізерне сміттє! Темні гай­да­ма­ки!

    Покіль вас мав чим доб­ре трак­ту­ва­ти,

    Ви ла­щи­лись до ме­не, як со­ба­ки:

    Тепер - хвос­том до іншо­го ма­ха­ти!

    Махайте; я піду Москві слу­жи­ти,

    Гріхи свої ме­чем по­ку­ту­ва­ти,

    Цареві бла­говірно­му го­ди­ти

    І ви­со­ко наш руський стяг дер­жа­ти.

    Знайду й без вас до­ро­гу до Ос­ма­на:

    Султан царсько­го зна­ти­ме гетьма­на!»

    

ДУМА ТРЕТЯ

    

    Знов зем­ля за­го­готіла,

    Мов Дніпро прог­нав по­ро­ги,

    Наче бу­ря на­летіла

    На гетьманський кіш убо­гий, -

    На бу­ди­нок, що був кра­сен

    Не уг­ла­ми, пи­ро­га­ми,

    Де ко­зацт­во си­тих бра­шен

    Наїдалось за сто­ла­ми.

    Наїдалось-напивалось

    Досхочу, аж до зне­мо­ги,

    І тан­ця­ми вго­ноб­ля­лось,

    І пісня­ми про по­ро­ги;

    І про Ка­фу, про «пу­чи­ну

    Християнських сліз і крові»,

    Що зро­би­ли там руїну,

    Вічну сла­ву ко­за­кові;

    І про те, як мо­ре вра­ло

    Мов ре­ву­чи­ми ле­ва­ми

    І бе­зодні роз­вер­за­ло

    Під ко­зацьки­ми чов­на­ми;

    І як Юр Свя­тий по хма­рах

    Грав ко­нем над ни­ми білим,

    Сліпив очі яни­ча­рам,

    Додавав ко­зацт­ву си­ли*,

    Як «обро­ки» й обітниці

    Козаки на се­бе кла­ли

    І в не­бес­ної ца­риці

    У Пе­чорськім ро­бо­та­ли…

    

І

    

    Не бу­ря, гомін, співи го­лоснії!

    Кругом ко­ша-бу­дин­ку роз­ля­га­лись:

    То Ко­чу­бею пох­ва­ли новії

    Безкраїм мо­рем гуч­но хви­лю­ва­лись.

    Іде тріумфом ли­цар між ли­царст­вом;

    За ним ве­зуть га­ле­ру зо­ло­тую,

    Везуть, тан­цю­ють. Навк­ру­ги з коб­зарст­вом

    Ченці співа­ють гур­мом трис­вя­тую.

    Волів два­над­цять пар, всі під стрічка­ми,

    їх ро­ги вквітчані, як май, квітка­ми.

    

ІІ

    

    «Стій» - крик­не Ко­чу­бей.

    «Чого сто­яти? -

    Рекли ченці. - Гей, друзі, до Ус­пен­ня!

    Галери жде Пре­чис­та Бо­жа Ма­ти,

    Як да­ру за ко­зацьке виз­во­леннє». -

    «Ні, се від ме­не бу­де дар ге­рою,

    Що вчив ме­не, мов со­ко­ла, літа­ти

    Через по­ро­ги по Дніпру й по мо­рю

    І на ту­рецькі рин­ки набіга­ти». -

    «О свя­то­татст­во!.. Вас ос­во­бо­ди­ла

    Пречиста, преб­ла­гос­ло­вен­на Діва,

    

ІІ

    

    А ви, в ду­ховній вашій тьмі, го­тові

    Дари її щед­рот і бла­го­да­ти

    Приносити у при­нос ко­за­кові

    І смерт­но­го над вічну поск­ла­да­ти!» -

    «Пречиста, не­по­роч­на Діва… Прав­да,

    Такої чис­то­ти й не зна­ють лю­де…

    І се, в її ім'я свя­те, наг­ра­да

    Тому між на­ми ве­лет­неві бу­де,

    Що вміє си­лу де­монську кру­ши­ти

    І тур­чи­на в йо­го крові то­пи­ти…»

    

IV

    

    «Ні, дя­ка не наг­ра­да! -

    Загукали

    Ченці, тер­за­ючи з до­са­ди ря­си. -

    Такого ще ко­щунст­ва не чу­ва­ли

    Не тільки ко­за­ки, та й сви­но­па­си,

    Щоб не­по­роч­ною ко­гось наз­ва­ти,

    Якусь мізер­ну, брен­ную лю­ди­ну,

    Що «во гре­сях ро­ди­ла грішна ма­ти!» -

    «Шкода те­ря­ти до­ро­гу го­ди­ну:

    До ме­ду лож­ки вам у нас не бу­де! -

    Відрізав їм Лев­ко. -

    Гей! Стіймо, добрі лю­де!»

    

ДУМА ЧЕТВЕРТА

    

    Розчинились у гетьма­на

    Рундукові двері

    Проти тої зо­ло­тої

    Пишної га­ле­ри.

    На рун­дук, мов го­луб, вий­шов

    Сивий, во­ло­ха­тий.

    Се не го­луб во­ло­ха­тий -

    Велетень кри­ла­тий.

    Перед ним Лев­ко ли­царське

    Приклонив коліно:

    Так хо­роб­ро­му юнацьке

    Серце по­веліло.

    «Батьку! Привітай ма­ло­го

    Чуру ни­зо­во­го,

    Що, бу­ло, тобі сідлає

    «Лева» во­ро­но­го*.

    Привітай, кри­ла­тий ор­ле,

    Козака-понуру*,

    Що, бу­ло, тобі на морі

    Грає у бан­ду­ру.

    Під твоїм пал­ким натх­неннєм

    Я співа­ти вчив­ся,

    За твоїм бла­гос­ло­веннєм

    З бе­сур­ме­ном бив­ся.

    Речі нес­ка­зан­но дивні

    Сталися зо мною;

    Бо під батьківськи­ми крильми

    Я з'учивсь до бою.

    І твоя звізда щас­ли­ва

    Козакам світи­ла,

    Бо не людська. Бо­жа си­ла

    їх чов­ни во­ди­ла,

    Духом си­ли прес­вя­тої

    Й та ду­ша горіла,

    Що з ту­рецької не­волі

    Нас ос­ло­бо­ни­ла.

    Се в о н а тобі га­ле­ру

    З чу­жи­ни прис­ла­ла,

    Щоб ру­ка твоя невіру

    Тяжко по­ка­ра­ла.

    Ми ж, стра­тенці бе­сур­менські,

    Обреклись об­ро­ком

    Нищити краї ту­рецькі

    Під ор­ло­вим оком.

    Тридцять нас братів спряг­ло­ся

    Превеликим го­рем,

    В поб­ра­тимстві пок­ля­ло­ся

    Перед Чор­ним мо­рем. -

    Потіль пла­ва­ти й літа­ти

    По мо­рю й по по­лю,

    Покіль нас орел кри­ла­тий

    Водить за со­бою.

    По де­сят­ку ми до се­бе

    Невмирак з'єдна­ли*,

    Щоб гетьма­на опріч те­бе

    На войні не зна­ли.

    Маєш нас та­ких три сотні

    Як од­ну лю­ди­ну,

    Що кля­лись і в преіспод­ню

    Лізти до за­ги­ну.

    Заточи гар­ма­ту, та­ту,

    На ска­лу кру­тую:

    Вергай азіату-ка­ту

    Нас у пельку злую.

    Ми пе­рер­ве­мо ди­ханнє

    Демону Ос­ма­ну,

    Над уся­ке ди­во­ваннє

    Лютому ти­ра­ну».

    І ра­ро­гом оди­но­кий

    Старець стре­пе­нув­ся,

    Очі гра­ють, стан ви­со­кий

    Стрімко розігнув­ся.

    Навкруг нього повіз ха­ту

    Старшина пос­та­ла.

    Корогов над ним хре­ща­ту

    І бун­чук дер­жа­ла.

    Озирнувся, усміхнув­ся,

    Мовив: «Доб­ре, си­ну!

    Ти до ме­не при­гор­нув­ся

    У са­му го­ди­ну.

    Гей, ко­ня! Ру­ша­ти війську!

    Порохи й гар­ма­ти

    На до­ро­гу Бор­щагівську

    Зараз ви­ряд­жа­ти!»

    «Не тур­буй­сь, гетьма­не-батьку!

    Старшина оз­ва­лась, -

    Вже Бо­ро­дав­чи­на зграя

    У сте­пи заг­на­лась.

    В Білій Церкві в Ост­ро­ро­га

    Корчму спліндру­ва­ла,

    Вбила ран­да­ра ста­ро­го,

    Дочок зґвал­ту­ва­ла.

    Вбила й пса йо­го, й яко­гось

    Німця-землеміра

    І всіх трьох пе­ред по­ро­гом

    Рядом по­че­пи­ла

    Та ще й над­пись по­ло­жи­ла:

    «Жид, лях і со­ба­ка -

    Все ди­яво­ло­ва жи­ла,

    Віра все од­на­ка». -

    «Кочубею, син­ку! Го­ре!

    О гірка го­ди­на!

    Бач, яке гультяй­ст­во пло­дить

    Мати Ук­раїна?

    Козаки! Ми ба­чим, як ви

    Всі поп­ро­пи­ва­лись:

    Ледве де в ко­го ха­ля­ви

    Да шта­ни зос­та­лись.

    Гайда, во­ле, в Ди­ке По­ле,

    Воле звірю­ва­та!

    Покіль знай­дем по­над мо­рем,

    По зас­лузі ка­та.

    Вже ваш карб і жи­да су­шить,

    Стоя на пристінку:

    Позакладували й душі

    Чорту за горілку…

    Геть від ме­не! Я не хо­чу

    Більш гетьма­ну­ва­ти…

    З трьома сот­ня­ми охо­чих

    Буду во­юва­ти.

    І ко­ли Гос­подь по­мо­же

    Довше в світі жи­ти,

    Проти тур­ка бу­ду, мо­же,

    Ще й ца­рю слу­жи­ти.

    Буду в нього, мов на чаті,

    Від ля­ха сто­яти,

    Татарву в сте­пах жа­ха­ти,

    Дону пильну­ва­ти…

    Геть від ме­не!» - За­ри­да­ли

    Голі чуп­рин­дирі

    І чу­ба­ми зем­лю всла­ли

    Гирі-макотирі.

    «Батьку! Не ка­рай нас грізно

    Під та­ку го­ди­ну:

    Не зас­му­чуй на­шу рідну

    Матір Ук­раїну!

    Ми Бо­ро­дов­ку-по­ган­ця

    У сте­пах піймаєм

    І ме­чем твоїм, як лан­ця

    Хижого, ска­раєм.

    Тільки б ти об­мис­лив штаньми

    Нуждену го­ло­ту,

    Воюватимеш із на­ми

    У свою охо­ту.

    Чи на вітря­но­му морі,

    Чи на су­хо­долі

    Накладати го­ло­вою

    Раді в твоїй волі.

    І кар­тай нас, і ка­рай нас:

    Ти - наш батько рідний,

    Ти суд­дя у нас єди­ний,

    В суді не­по­хиб­ний». -

    «Так і бу­ти, - про­мов­ляє

    Сагайдашний сти­ха. -

    Більш ко­пи не бу­де з ва­ми

    У по­ході ли­ха.

    Чури, гов! По­розп­ря­гай­те

    Волики квітчасті:

    Більш не бу­де­те ро­га­тих

    По до­ли­нах пас­ти.

    Мій Лев­ко та­ку не з жар­ту

    Жертву нам при­но­сить,

    Всіх ки­ян - міщан і шлях­ту -

    На тра­пе­зу про­сить.

    Просить їсти хліба-солі

    З трид­цятьма бра­та­ми,

    Що спа­сен­ний шлюб на морі

    Побратимський бра­ли.

    І в тім шлюбі пе­ред мо­рем

    Руським пок­ля­ли­ся,

    Що на смерть ве­ли­ким го­рем

    Бойову спряг­ли­ся.

    Будемо ж бен­ке­ту­ва­ти,

    В коб­зи виг­ра­ва­ти,

    І пісня­ми по­над хма­ри

    Духа підійма­ти.

    Ой, не­хай же коб­зи гра­ють,

    Нехай дзво­нить сла­ва,

    Нехай чу­ють нас і зна­ють

    І Моск­ва, й Вар­ша­ва!»

    Уклонивсь Лев­ко з бра­та­ми

    За хо­ро­ше сло­во

    І, зітхнув­ши, до гетьманських

    Так гос­тей про­мо­вив:

    «Бенкетуйте, любі гості,

    Я з бра­та­ми му­шу

    Пожуритись-помолитись

    За ве­ли­ку ду­шу.

    Що з не­волі прест­раш­ної

    Нас по­виз­во­ля­ла

    І на тур­чині помс­ти­тись

    Нам завіту­ва­ла.

    За сей бен­кет во­на злюці

    Жизню зап­ла­ти­ла

    І навіки ме­не в тузі,

    У жа­лю вто­пи­ла».

    

ПІСНЯ ДВАНАДЦЯТА

    

ДУМА ПЕРВА

    

І

    

    Навіки, так, навіки уто­пи­ла

    Вона те­бе, ко­за­ченьку, в жа­лю, -

    Не смер­тю, ні! А тим, що по­но­ви­ла

    На чу­жині лю­бов і жизнь свою.

    За матір'ю всепітую мо­ли­ла

    Вселити їх у рідно­му раю,

    А за ца­рем скрізь по світах літа­ла

    І мис­ля­ми квітки ума зри­ва­ла.

    

ІІ

    

    Не знай про се… Су­муй, мо­лись бо­гам,

    Лежи кри­жем, розп'явшись, се­ред церк­ви

    І на­ди­хай в сер­ця своїм бра­там

    Невидані за­упокійні жерт­ви.

    Задай та­ку ро­бо­ту ко­за­кам,

    Щоб ки­да­лись у до­мо­ви­нах мертві.

    Молись, лю­туй і помс­тою ки­пи,

    Турещину в людській крові то­пи.

    

III

    

    Не знай… Ко­ли ж доз­наєшся, ко­за­че,

    То бур­ний дух твій по­лом'єм риг­не,

    Гарматою твоє пал­ке-га­ря­че

    Розірветься, всю зем­лю стру­со­не,

    І са­та­на у тар­тарі зап­ла­че,

    Як про твою кон­чи­ну спом'яне:

    Бо му­сить з три де­сят­ки років жда­ти,

    Щоб ви­явивсь та­кий ко­зак зав­зя­тий.

    

IV - Х

    

- - - - - - - - - - - - - -

    

ДУМА ДРУГА

    

    Над Бос­фо­ром ніч со­лод­ким

    Ароматом ди­ше;

    По са­дах не віє вітром,

    Листєм не ко­ли­ше.

    І не ди­ше, й не ко­ли­ше

    Листочка зле­генька,

    Бо зас­лу­ха­лась тем­ненька

    Співів со­ло­вей­ка.

    Зазирає в тихі во­ди

    Божими оча­ми

    Небо, спов­не­не ог­ня­ми,

    Дивними ди­ва­ми.

    На не­бесні дивні тво­ри

    Очі за­ди­ви­лись,

    Думки в гли­бо­ченнім [морі]

    Тихих зір вто­пи­лись.

    Пахощі со­лодкі й співи

    Серце д' сер­цю кло­нять, -

    Не сло­ва­ми, цілу­ваннєм

    Любощі го­во­рять;

    А дівочі чисті очі,

    Тихі, оди­нокі,

    Задивились се­ред ночі

    На ди­ва ви­сокі.

    Обізветься з сво­го ло­жа

    До доч­ки ма­ту­ся:

    «Що ти ро­биш, сер­це до­ню?» -

    «Богові мо­лю­ся». -

    «Як! Без об­ра­за й пок­ло­на,

    Без хрес­та свя­то­го?» -

    «Я з бал­ко­на, як з ам­бо­на,

    Бачу, ма­мо. Бо­га,

    І в хра­му моїм сер­дечнім

    Перед ним хи­лю­ся

    Безначальнім, без­ко­нечнім», -

    Прорекла Ма­ру­ся.

    «Доню, сер­це! Ти го­во­риш

    Мов не хрис­ти­ян­ка:

    Ти яко­гось Бо­га тво­риш,

    Наче, - тьфу! - по­ган­ка». -

    «Не тво­рю: пе­ре­до мною

    Всемогущий сяє,

    Серце й ро­зум прес­вя­тою

    Думкою спов­няє.

    Тільки бе­рег оке­ану

    Зорявого ба­чу, -

    І щас­ли­ва, і мов та­ну,

    І в вос­торзі пла­чу.

    І мо­ли­лась би й не вмію…» -

    «Чудотворний ли­ку! і

    Одверни від неї мрію

    Бесурменську ди­ку!» -

    «О, не вмію!.. Ко­ли б гуслі

    З мо­ря й гір зро­би­ти

    І на них не стру­ни, ду­ми

    Серця по­че­пи­ти,

    І зефіро­ви­ми крильми

    В них за­ро­ко­та­ти, -

    Може, й я б тогді зуміла

    Глас до Бо­га зня­ти…

    Молючись, те­пер німую…» -

    «З на­ми хрес­на си­ла!» -

    «Тільки ти­хим сер­цем чую

    Херувимські кри­ла,

    Що на ме­не ніби з раю

    Пахощами віють…

    Вгору ру­ки прос­ти­раю

    А ус­та німіють». -

    «Бачу, до­ню! Це все роб­лять

    Із ца­рем роз­мо­ви

    На тій башті без­го­ловій,

    Що хіба ор­лові

    Із-за хмар ту­ди спус­ка­тись

    Та сові з півночі

    Звідти хижі витріща­ти

    Невсипущі очі.

    Я ка­за­ла: «Не ди­ви­ся,

    Доню, в мідні тру­би;

    Не ди­ви­ся, до­ню, бійся

    Розумові згу­би». -

    «То не зорі, людські душі

    Попід не­бом ся­ють,

    І кот­ру Гос­подь по­ту­шить -

    На землі зга­са­ють.

    Зорі ті не нам лічи­ти,

    Як і засвіти­ти,

    То шко­да то­го й вчи­тись

    Господа гніви­ти.

    Бо й за те (са­ма се знаєш)

    Всеблагий на­ка­же,

    Як хто пуч­кою на місяць

    Чи на зо­рю вка­же.

    Се все цар-невіра ро­бить,

    Він те­бе від Бо­га!

    Одвертає, від за­ко­ну

    Нашого свя­то­го». -

    «Ні, ма­ту­сю! Він до Бо­га

    Душу при­вер­тає:

    Просторою» йо­го чер­то­га

    Розуму яв­ляє.

    Я сліпа бу­ла, не зна­ла,

    Що за храм ве­ли­кий

    Без кон­ця і без на­ча­ла

    В міріяд вла­ди­ки.

    І глу­ха: не чу­ла хо­ру

    Сфер не­бес­них вічних,

    Горньої му­зи­ки тво­ру

    Мислей пе­редвічних.

    Бог те­пер мені відкрив­ся,

    Бо роз­па­лась лу­да

    На очах, і він явив­ся

    В не­ви­мов­них чу­дах.

    Бачу, ма­мо, чом те сер­це

    Лютості не знає,

    Що в нас азіятом зветься, -

    Любить і про­щає.

    Розумію, ма­мо, й ди­во

    Над ди­ва чу­дов­не,

    Що в гніву мені яви­ло

    Всепрощеннє пов­не.

    Що, ко­ха­ючи, ко­ханнє

    Давнє зро­зуміло

    І, рев­ну­ючи, про­щаннє

    Козаку прос­ти­ло». -

    «Доню, до­ню! Що ти ка­жеш?

    Чи твої се речі?» -

    «О, мої! Се вже не марні

    Видумки чер­нечі.

    Се той світ, що на Сінаї

    Людям засвітив­ся,

    В галілей­ськім тихім краї

    Рибалкам одк­рив­ся,

    Від про­ро­ка до про­ро­ка

    Вічно пе­ре­хо­дить:

    Ним од­на ду­ша ви­со­ка

    Другу ду­шу во­дить…

    Ним і я вод­жу­ся, ма­мо, -

    Духом жизні чис­тим;

    Тихий світ од світу пра­вить

    Серцем но­ро­вис­тим.

    Я під но­ги ко­за­кові

    Деспота пос­ла­ла,

    Ворогу йо­го лю­бові

    Знак по­да­ру­ва­ла;

    В дес­поті те­пер вба­чаю

    Знов звізду Вос­то­ка

    І ду­шею в нім вітаю

    Нового про­ро­ка.»

    Устає з пос­телі ма­ти,

    Ніби з до­мо­ви­ни,

    І страш­на, мов дух прок­ля­тий,

    Суне до ди­ти­ни.

    «Дочко! Се ж мені не сниться,

    Се я справді чую

    Від те­бе ху­лу на Бо­га!

    О! В го­ди­ну злую

    Я га­дю­ку по­ро­ди­ла,

    І бла­гос­ло­ви­ла,

    І хре­щеннєм пер­во­род­ний

    Гріх із те­бе зми­ла!» -

    «Мамо! Зо­ре яс­на!..» -

    «Ні, вже

    Годі нам ясніти!

    Погасаймо, доч­ко, гиньмо

    В тем­ряві кромішній!»

    Проклинає те­бе ма­ти,

    Лежа в до­мо­вині…

    О, як гірко по­ми­ра­ти

    На чужій чу­жині!

    Та не діждеш па­ру­боцький

    Чесний вік ска­ля­ти,

    Рутвяний вінок дівоцький

    Турчину відда­ти!

    Ні, сього не бу­де, до­ню!

    Непорочна згас­неш:

    Об каміннє го­ло­вою

    Розіб'єшся й зас­неш…

    Падай!..» -

    І но­жа­ка блис­нув

    Проти зір, і очі,

    Від но­жа лютіші, світять

    В су­тем­ряві ночі.

    «Се я, до­ню, на безвір'ї

    Про слу­чай ку­пи­ла,

    Коли б ро­зум твій згу­би­ла

    Демонова си­ла.

    Чуло сер­це… Па­дай, до­ню!

    Я тобі ка­за­ла,

    Щоб ти де­монсько­му код­лу

    Віри не дійма­ла;

    Щоб ти зло­го ка­то­лицт­ва,

    Аріан прок­ля­тих,

    Лютерського єре­тицт­ва

    І кальвін зав­зя­тих 110

    Не пус­ка­ла в ті по­кої,

    Де святії ли­ки

    Світом істи­ни свя­тої

    Гонять мо­рок ди­кий».

    І га­дю­ка­ми-очи­ма

    Доню ска­ме­ни­ла:

    Матерньої зло­би си­ла -

    Найлютіша си­ла.

    Та не ва­житься ру­кою

    Рідну кров про­ли­ти:

    Об каміннє го­ло­вою

    Хоче до­ню вби­ти.

    Та но­жа­ка, як зміюка,

    Серця сам шу­кає

    І кон­цем хо­лод­ним в гру­ди

    Мов жо­лом тор­кає.

    «Падай! Не хрис­тись! Пре­чис­та

    Чула злющі речі:

    Віра про ввесь світ єди­на -

    Видумки чер­нечі…»

    Ще хви­лин­ка, і стра­шен­не б

    Діло со­вер­ши­лось,

    Та дівчат і баб на ле­мент

    Із півсотні збіглось.

    Ухопили, мов ско­ва­ли

    Костянії ру­ки;

    Тільки пат­ли диб­ки ста­ли,

    Мов живі га­дю­ки;

    А Ме­ду­зи 111 злющі очі

    В підлоб'ї скле­пи­лись,

    В су­дор­гах пе­кельних що­ки

    І вус­та скри­ви­лись.

    Обомліла й заніміла,

    Нерухома ста­ла…

    Як над мерт­вою, над нею

    Сирота ри­да­ла.

    

ДУМА ТРЕТЯ

    

    Знов ти­хо-ти­хенько на пишнім Бос­форі…

    Співають щось див­не в са­дах со­лов'ї,

    Щось див­не го­во­рять, жахтіючи, зорі

    І сльози сирітські, Ма­ру­сю, твої.

    Говорять сирітські про жизнь без­ко­неч­ну:

    Не вби­ти жи­ву­щу ані за­ду­шить

    Вселенського тво­ру час­ти­ну предвічну,

    Що сяє й па­лає, го­рить і ки­пить.

    Говорять про об­раз ца­ря і про­ро­ка,

    Такого, як славні Да­вид, Со­ло­мон,

    Що в темнім лу­кавстві сліпо­го Вос­то­ка

    Зробили світи­лом сер­деч­ним Сіон.

    «Ґирлиґою пас ти з на­га­ями вівці,

    Пасеш нині бер­лом на­ро­ди й царі:

    Татаре, й слав'яне, і кельти, і німці,

    Се все в те­бе слу­ги, піддані твої.

    В тем­ноті лу­каві, в сліпоті кри­ваві,

    Гризуться зав­зя­то, мов пси за мас­лак

    Од них на­ро­див­ся, в їх віру хрес­тив­ся

    Народів бич лю­тий, сіпа­ка ко­зак»…

    І пор­ва­лись ду­ми-су­ми

    Про свій край ко­ха­ний,

    Де ко­зак лю­дей юр­тує,

    Темний, хи­жий, п'яний.

    Інші ду­ми, інші співи

    В серці заспіва­ли, -

    Ті, що сер­це їй щас­ли­ве

    Потай ча­ру­ва­ли.

    Як во­на в царській світлиці,

    Названій всесвітній,

    Слухала, як слід ца­риці,

    Гімни ті завітні, -

    Що з Да­ви­да слав­них часів,

    З часів Со­ло­мо­на

    Пронеслись по всій все­ленній

    З віщо­го Сіона…

    І се в се­ре­деньку оз­ва­лось,

    Мов стру­на ти­хенька,

    Що гарніш усіх співа­ла

    Бранка мо­ло­денька:

    «Чую-чую лю­бий го­лос:

    Ой се ж в і н біжить по го­рах,

    В і н се ска­че по узгір'ях!

    Милий мій - мов олень в полі,

    Мов су­гак на вольній волі…»

    Справді ж бо хтось під бал­ко­ном,

    Під ве­лич­ним тим ам­бо­ном,

    Тупотів, мов олень в полі,

    Мов су­гак на вольній волі.

    Се був в і н, що в серці в нього

    Те ж са­ме тогді співа­лось,

    І по­дав їй го­лос сло­вом,

    Що ко­лись їй спо­до­ба­лось,

    І в тім слові, в любій мові

    Невимовне ви­яв­ля­лось:

    «Що се, що се­ред пус­тині

    Димовим стеб­лом зня­ло­ся,

    Миррою кру­гом віну­ло,

    Пахощами роз­ли­ло­ся?»

    Пісень до неї пісня обізва­лась

    З хо­лод­но­го каміння, де б ва­ля­лась

    Вона, цвіт жизні, тру­пом без­ди­хан­ним,

    Коли б своїм царським чо­лом, вінчан­ням

    Наукою, не дбав він пов­сяк­ден­но

    Про неї… Знав-бо доб­ре, як зли­ден­но

    В землі кри­вавій Бо­га ро­зуміють,

    Як лю­де там косніють, ту­маніють…

    

І

    

    І но­сив у серці мовч­ки

    День у день три­во­гу

    Та мо­лив­ся ду­хом бод­рим

    Просвіщення Бо­гу,

    Щоб хра­нив йо­му ве­ли­ку

    Душу на підмо­гу.

    

II

    

    Ендеру-ага, прид­вор­ний

    Комендант, зро­бив­ся

    За дбай­ливість трьохбун­чуж­ним,

    Високо підбив­ся

    Вгору міся­цем, мов сон­це

    Золотом об­лив­ся.

    

III

    

    Як по­чув від нього в тайні

    Що Ха­се­ки жи­ва,

    Наробив Ос­ман ри­даннєм

    У се­ралі ди­ва,

    І бу­ла тогді го­ди­на

    Про всіх слуг щас­ли­ва.

    

IV

    

    Як ле­тить до струм'я олень,

    Як су­гак на во­лю,

    Полетів Ос­ман, мов крильми,

    Із своїх по­коїв

    І при­пав аж до каміння

    Білою чал­мою.

    Ніколи ще чал­ма каліфа не схи­ля­лась*

    У но­ги жен­щині, ніко­ли го­ло­ва

    Царя, що всій землі за­кон йо­го сло­ва,

    І пе­ред звізда­ми не­бес не при­ни­жа­лась.

    Так, він те­бе в свіди­телі зо­ве,

    О світе лю­бої звізди Альде­ба­ра­на!

    Що тільки ми­лою і ди­ше, і жи­ве

    Після свя­тих сло­вес не­бес­но­го Ко­ра­на.

    І ра­дощі, й пе­чаль з од­ної чаші п'є:

    Сміється сер­цем він, очи­ма сльози ллє.

    І мов ан­гельськая си­ла

    Понад ним сяй­ну­ла,

    І чут­ку при­ро­ду див­но,

    Як стру­ну здвиг­ну­ла.

    Гляне - чис­та рай­ська пе­ри

    Перед ним сіяє,

    Мов од лю­тої хи­ме­ри

    З не­ба ох­ра­няє.

    Простягла з не­бес на зем­лю

    Чисті ру­ки-кри­ла

    І мов­ча­ла: бо за неї

    Постать го­во­ри­ла.

    Німували. Око в око

    Зорями ди­ви­лось;

    Тихо, ти­хо і ви­со­ко

    В гру­дях сер­це би­лось.

    І ре­че Ма­ру­ся: «Ца­рю!

    Я од­на під не­бом

    Між дво­ма про­тив­нос­тя­ми -

    Раєм і ере­бом.

    Ти мій рай, едем пресвітлий,

    Праведная си­ло!

    Сяєво твоє спа­сен­не

    Інший світ зат­ми­ло.

    Царю! Я твоя навіки,

    Нехай зна­ють лю­де,

    І твій Бог, тво­рець ве­ли­кий,

    Моїм Бо­гом бу­де.

    І ко­ли б уся все­лен­на

    З зо­ря­ми-світа­ми

    Опинилась, як підніжок,

    В ме­не під но­га­ми, -

    За твоє од­но ди­ханнє

    Я віддам все­лен­ну,

    І на вічне біду­ваннє

    Нізийду в геєну.

    Нарізно не знаю раю,

    Господа не маю,

    До колін твоїх ра­бою

    Низько при­па­даю».

    Не схи­ливсь Ос­ман до неї;

    Тихою ру­кою

    Дав їй знак, як цар всесвітній

    З ви­со­ти прес­то­лу:

    «Ти, ра­ба, - ре­че, - й Ос­ма­на

    Вище всіх воз­но­сиш

    Земнородних: бо не рабст­во,

    Рай йо­му при­но­сиш.

    Я вступ­лю в моє вла­дицт­во

    Мудрим Со­ло­мо­ном:

    Не доз­во­лю пері жи­ти

    З матір'ю-дра­ко­ном.

    Вже її не­суть но­сил­ки

    До по­па в гос­ти­ну:

    Нехай мо­лит­ва­ми лічить

    Біса, не лю­ди­ну.

    Охраняти світло жизні

    Більше ока му­шу:

    Бо но­жа­ка по­гу­бив би

    Твою й мою ду­шу».

    І схи­лив­ся по сім слові,

    Мов дуб до бе­ре­зи,

    І в роз­мові, і в лю­бові

    Пламенно тве­ре­зий.

    Не світіте, ясні зорі!

    Солов'ї, німуй­те!

    Душ бла­жен­но-чисті хо­ри,

    В не­бе­сах ли­куй­те!

    

ПІСНЯ ТРИНАДЦЯТА

    

ДУМА ПЕРВА

    

І

    

    Премудрість в нуж­денній, убогій долі

    Проміж людьми рідка: се ди­во з див;

    Ще ж рідша бо­ротьба своєї волі

    Проміж зем­них, мов­ляв, богів-царів.

    Ся бо­ротьба в душі в ца­ря Ос­ма­на

    Робила з нього то ра­ба, то па­на:

    На царстві бо т и м був, чим і в орді:

    Знав і по­ко­ру, і тяжкі тру­ди.

    

II

    

    Потомок Ма­го­ме­та, що пи­тав­ся

    Ввесь вік фініка­ми та мо­ло­ком,

    На троні він роз­ко­шам не віддав­ся,

    Не ту­ма­нив ума сво­го ви­ном;

    Його ру­ка за вся­ку пра­цю бра­лась,

    Душа - в ве­ли­ких за­ду­мах ко­ха­лась.

    Не за­бав­ляв­ся царст­вен­ним жез­лом,

    Алкав на­ук не­на­сит­ним умом.

    

Ill

    

    Щасливий, хто, як наш Пет­ро Ве­ли­кий,

    І вмер­ши, над тим царст­вом ца­рю­вав,

    Де вар­варст­ва ста­ро­го мот­лох ди­кий

    На нього, мов на во­ро­га, вста­вав, -

    Хто, як Ве­ли­ка на­ша Ка­те­ри­на*,

    Царської муд­рості жи­ва кар­ти­на,

    Своїм та­лан­том на­ди­хає лю­дей

    Про нуж­ду і біду гря­ду­щих дней.

    

IV

    

    Не мав Ос­ман соз­да­тельної си­ли,

    Як той, хто в царст­во дух но­вий вди­хав

    І древ­ню сла­ву, як мер­ця з мо­ги­ли,

    В сер­цях сво­го на­ро­ду воск­ре­шав.

    Йому юр­ма по­туж­на не ко­ри­лась,

    Дарма, що низько пе­ред ним хи­ли­лась.

    Серед га­рем­ників сто­яв один,

    Як де­ре­во жи­ве се­ред руїн.

    

v

    

    Мов га­ди, во­ро­ги в клу­бок зви­ли­ся,

    Позлазившись із тем­ря­вих кутків,

    Тихцем труїти царст­во зав­зя­ли­ся,

    Мов сер­це, пов­не втаєних гріхів…

    Приліз і до по­па мул­ла се­ральський,

    Так зва­ний в світі ду­хов­ник сул­тан­сы­сий, -

    До сер­би­на, жер­ця сліпих слов'ян,

    Під хрис­ти­янським іме­нем по­ган.

    

VI

    

    Піп жив на од­шибі, не­мов аву­лом;

    Мав тем­ний, бо гус­тий, мов гай, са­док,

    Обведений кру­гом ви­со­ким му­ром.

    Туди проб­равсь, у змові з ним, про­рок

    Страшного всім «без­бож­ни­кам» Ал­ла­ха,

    Небесного й зем­но­го па­ди­ша­ха,

    Що пра­вовірним їх в яр­мо віддав,

    Як Ма­го­мет в Ме­ди­ну ще втікав.

    

VII

    

    Та му­сив на той час мул­ла за­бу­ти,

    Як тяж­ко він «по­ганців» прок­ли­нав:

    Призначеної тай­ко­ма ми­ну­ти

    Нетерпеливим сер­цем до­жи­дав

    І, як по­ба­чив по­па­дю ста­реньку,

    Невірної Ха­се­ки рідну неньку,

    В роз­мові тихій із її по­пом

    Оддав їй честь ру­кою і чо­лом.

    

VIII

    

    Рече: «Паньмат­ко! Ти но­жа ку­пи­ла

    Про бе­зувірку, про свою доч­ку.

    Тебе Все­вишнього натх­ну­ла си­ла,

    Безвірство ї х і нам не до сма­ку:

    І на­шу, й ва­шу віру в д в о х руй­ну­ють,

    Із на­ми й ва­ми рівно во­ро­гу­ють,

    Умом і сер­цем в один дух зли­лись,

    Нечистому слу­жи­ти зав­зя­лись».

    

IX

    

    Стара за білі па­ко­си вхо­пи­лась,

    Що з-під очіпка ви­би­лись, мов сніг,

    На жмут во­лос­ся вир­ва­ний ди­ви­лась,

    З пла­чем у неї лив­ся злю­щий сміх.

    «О! Дай­те під сі па­зурі сул­та­на,

    Кривавого на хрис­ти­ян ти­ра­на!

    Я в сер­це де­сятьма йо­му ввоп'юсь»

    Сама - до тху от­ру­тою візьмусь!»

    

Х

    

    Мулла з по­пом на неї по­зи­ра­ли,

    І сер­це ра­до­ща­ми в них рос­ло,

    Що з бо­жевільної її пе­чалі

    Таке стра­шен­не ви­рос­та­ло зло.

    «Ся не зля­кається, - шеп­та­ли сти­ха, -

    Найгіршого з-між лих не­людських ли­ха.

    Хоч на хресті ска­жен­ну роз­пи­най,

    Хоч на га­ку залізно­му чіпляй». -

    

XI

    

    «Ножа ку­пи­ла, - знов той до ста­рої, -

    Но се зна­ряддє у твоїй руці

    Пошкодило всім ру­син­кам з то­бою,

    А волі не да­ло твоїй дочці». -

    «їй во­ля тільки смерть! - ре­че зав­зя­та. -

    Смерть, тільки смерть спа­се її від ка­та,

    Що очі зо­ло­том їй засліпив,

    Обіцянками сер­це підку­пив.

    

XII

    

    Всезнание обіцяв ди­явол Єві,

    Як за­му­тив їй ро­зум у раю

    Звиваючись на тім зап­ретнім древі:

    Всезнанием сей вло­вив доч­ку мою». -

    «Так, не­не, - піп собі про­мо­вив сти­ха, -

    Всезнаннє - се по­чин і корінь ли­ха,

    Що всю все­лен­ну древ­ле об­ня­ло,

    Гріх, і проклін, і смерть нам при­нес­ло». -

    

XIII

    

    «Бог дав нам світ, - оз­вавсь тоді сповідник

    Султанський, - а ди­явол дав нам тьму.

    Оце ж і шеп­че з пек­ла про­повідник

    Про Бо­жий світ мізер­но­му уму;

    А наш мізер­ний ум, не­мов та ри­ба,

    Хапає вуд­ку за кри­ше­ник хліба,

    За ту при­на­ду… Так Са­та­наїл

    Вловляє грішні душі в Бо­га сил!

    

XIV

    

    Вловив лу­ка­вий і мо­го Ос­ма­на.

    Тепер йо­му бай­ду­же про всіх мул,

    Про всіх імамів з Мек­ки й Тур­кес­та­на:

    Нас по­вер­нув у мот­лох, ув огул.

    Боговідступні лют­ри да ла­тинці,

    Оце йо­го і гості, й поб­ра­тимці,

    Що за­бу­ва­ють Бо­га для на­ук,

    Сміються й з раю, й з без­ко­неч­них мук.

    

XV

    

    Іде вой­ною про­ти Ле­хис­та­на,

    А в нього, не­не, на умі не те:

    Його мо­ро­чить дум­ка ока­ян­на -

    І в нас, і в вас зне­ва­жи­ти свя­те:

    «З кай­данів му­шу ро­зум роз­ку­ва­ти

    І кожній вірі пра­во рівне да­ти.

    Нема ж бо й Бо­га, тільки ро­зум єсть:

    У ро­зумі і сла­ва на­ша й честь».

    

XVI

    

    Рятуймо ж, не­не, предківщи­ну лю­бу,

    Як тур­чин, сер­бин, так і сам ко­зак!

    Одна до­ро­га нам че­рез цю згу­бу,

    Один про всіх спа­сен­ний, слав­ний шлях!

    Нехай іде на­ро­ди во­юва­ти,

    З не­волі їх, мов­ля­ли, виз­во­ля­ти,

    А ми зробімо, щоб він там поліг,

    Щоб зник­нув, як із гір вес­ною сніг!»

    

XVII

    

    «Зробімо, - мирк­ну­ла, - та як зро­би­ти?»

    «Ось слу­хай, не­не: ми вже знаєм як.

    Від Ца­рег­ра­ду шлях до вас не би­тий,

    Та й не ко­рот­кий, ка­жуть лю­де, шлях.

    На довгій ниві й на віку бу­ває

    Всього з лю­ди­ною. Не­хай впо­ває

    Наш бе­зувір на до­лю, що йо­му

    Всміхається, пре­гор­до­му уму.

    

XVIII

    

    Ми ж із по­пом-письмен­ни­ком сми­рен­но,

    Як по­велів за­кон і вам, і нам,

    Сю змірку­ва­ли річ, і пов­сяк­ден­но

    Мольби воз­но­сим к Бо­жим не­бе­сам,

    Щоб світ був світом, тьма зіста­лась тьмою,

    І щоб та­кою кля­тою вой­ною

    Безбожник нас під нозі не по­дав

    Тому, хто й древ­ле про­ти світу встав.

    

XIX

    

    Мольби мольба­ми, не­не… Ти се знаєш

    І на собі, що ло­ба на­товк­ла

    Поклонами до­зем­ни­ми, та й чаєш

    Від рук л ю д с ь к и х ря­тун­ку і доб­ра…

    Мольби мольба­ми, а ру­ка ру­кою.

    Зорудуєм про­тив обох вой­ною,

    Против обох обер­не­мо той міч,

    Що хо­че з дня зро­би­ти тем­ну ніч…»*

    

ПОСПІВ

    

І

    

    Так Му­за ху­тор­на, в роз­луці з рідним краєм,

    Із ду­мок, мов з пе­рел, на­мис­теч­ко ни­за­ла:

    Тиняючись од­на по­над чу­жим Ду­наєм,

    Забутими се­бе пісня­ми роз­ва­жа­ла.

    Втішалася во­на своїм сер­деч­ним раєм,

    Коханим спо­мин­кам вінки густі зви­ва­ла,

    І, звив­ши за­паш­ний, пус­ка­ла по Ду­наю:

    Пливи, віноч­ку мій, пли­ви з чу­жо­го краю!

    

ІІ

    

    Прямуй до русько­го прос­лав­ле­но­го мо­ря,

    Де славні под­ви­ги нес­ла­вою нам ста­ли,

    Де зав­да­ва­ли ми тяж­ко­го лю­дям го­ря,

    І греків, і бол­гар, як турків пліндру­ва­ли.

    Скажи всім яго­дам сво­го й чу­жо­го по­ля,

    Що ми пе­ред­су­ди дав­няшні за­нед­ба­ли,

    Що ди­ви­мось на світ, як нам ве­лить при­ро­да

    І сер­ця пра­во­та, і ро­зу­му сво­бо­да.

    

ІІІ

    

    Народи сла­ви­лись ве­ли­ки­ми му­жа­ми

    Войни й політи­ки, на­уки і іскуст­ва,

    А ми пи­шаємось дівча­та­ми й жінка­ми,

    Вінцями кра­со­ти, скарбівни­ця­ми чувст­ва.

    Розкішне жи­ву­чи ра­ями-ху­то­ра­ми,

    Столичного во­ни не зна­ють ду­шо­губст­ва,

    Мов зорі, в чис­тоті круг жизні со­вер­ша­ють,

    Піснями вічни­ми сер­ця нам просвіща­ють.

    

IV

    

    Ні пин­да ба­гачів, ні ди­ка злість го­ло­ти,

    Ні ба­ла­мут­но­го попівства тем­на си­ла,

    Ні без пу­тя війна, наслідни­ця тісно­ти,

    Ні шко­ла ду­ху в них жи­во­го не вга­си­ла.

    Дознавши мук гірких, не­долі і тур­бо­ти,

    Душа їх в не­бе­са в самій собі зро­би­ла;

    Мов рай­ське бо­жест­во, на нас во­ни взи­ра­ють

    І сер­цем ма­тернім всі про­ви­ни про­ща­ють.

    

V

    

    Поезія й лю­бов з ко­лис­ки до мо­ги­ли

    Серед без­пу­тиці на путь їх нас­тав­ля­ли,

    їх душі привітні від лю­тості хра­ни­ли,

    І нам їх чис­ти­ми, без пля­ми, завіша­ли.

    Гуляв-буяв ко­зак, - во­ни йо­го лю­би­ли,

    Мов жерт­ву ідольську, квітка­ми зук­ра­ша­ли,

    Сльозами від грязі об­мив­ши і від крові,

    Вікам но­вим нес­ли бла­гую вість лю­бові.

    

VI

    

    І се вже по­ча­ли по­ма­лу ви­ми­ра­ти

    Сліпі про­во­дирі сліпо­го гай­да­мацт­ва:

    Перестають вой­ну хи­жацьку прос­лав­ля­ти,

    Хвалитись ди­кос­тю і зра­дою, ко­зацт­ва.

    І га­сить, мов по­жар, культу­ра дух зав­зя­тий,

    Насліддє тем­но­го і зло­го азіатства;

    Пророчиці люб­ви но­ву нам жизнь віщу­ють,

    До інших под­вигів і сла­ви нас го­ту­ють.

    

VII

    

    Настане час ко­лись яс­ний, бла­гос­ло­вен­ний,

    Що наші зіроньки все не­бо осіяють

    І жизні іде­ал, сво­бо­ди дар спа­сен­ний,

    Умом по­езії і сер­цем привіта­ють.

    І зник­не, мов ту­ман, навіки мо­рок тем­ний,

    Що блазні сла­вою та чес­тю ве­ли­ча­ють,

    І, при­об­ща­ючись релігії на­уки,

    До всіх на­родів ми прос­тяг­нем братні ру­ки.

    

ПІСНЯ ОДИНАДЦЯТА

    

ДУМА ПЕРВА

    

І

    

    Шумить-гуде наш град пер­воп­рес­тольний,

    Свята руїна Русі і Моск­ви,

    Принада Польщі, ста­рець бо­го­мольний

    Заможної Во­лині і Лит­ви,

    Гіркий п'яни­ця, гай­да­ма­ка вольний,

    Чудовищна ма­ра без го­ло­ви,

    Завзяття ди­ко­го не­чис­та си­ла,

    Що пиш­ний край руїною зро­би­ла.

    

ІІ

    

    Шумить-гуде, мов Дніпрові по­ро­ги…

    Вигукують чу­баті ко­за­ки,

    Буяючи, мов ту­ри кру­то­рогі,

    Варязькі кня­же­нецькії би­ки.

    Танцюють по май­да­нах бо­со­ногі,

    Закладують ос­танні ка­жан­ки.

    І пох­ва­ля­ються по­жа­ку­ва­ти

    Крамні ко­мо­ри, і шин­ки, й па­ла­ти.

    

ІІІ

    

    «Ні, не жа­куй­мо ні міщан за­мож­них,

    Ні підступ­них вірмен і жи­до­ви,

    Ні гос­по­дарст­ва по па­нах вельмож­них,

    Що на­би­ра­ються ума в лях­ви.

    Зоставмо се про гай­да­мак без­бож­них,

    Що пло­дяться між тем­ної муж­ви:

    Нас кли­че Ко­на­ше­вич во­юва­ти

    Татар і турків ра­зом пліндру­ва­ти».

    

IV

    

    Так оса­ву­ли по шин­ках гу­ка­ють,

    Що Са­гай­даш­ний скрізь по­роз­си­лав,

    П'яниць дур­не зав­зяттє зу­пи­ня­ють,

    Мов греб­ля на­весні ши­ро­кий став…

    «Шкода! - п'яниці згор­да про­мов­ля­ють. -

    Він тор­бу зо­ло­та чен­цям од­дав:

    Нехай же кап­турі з ним ко­за­ку­ють,

    А ко­за­ки без гро­шей не во­ю­ють.

    

V

    

    Тепер Бо­ро­дов­ка вже гетьма­нує:

    Бо вивіз в Бор­щагівку сто бо­чок

    Горілки доб­рої і всіх час­тує,

    Хто про сей бен­кет має ко­ря­чок.

    І зброю, ка­жуть, про та­ких го­тує,

    Що про­пи­лись в шин­ках до со­ро­чок.

    Його гро­ши­ма наділив Брольницький,

    Посел і стар­ший ран­ця ко­ролівський.

    

VI

    

    Сей не па­тя­кає про гай­да­мацт­во

    Та про без­бож­них, п'яних му­жиків,

    А за­тя­га го­ло­ту у ко­зацт­во,

    Щоб доб­ре пе­реб­ра­ти всіх панків:

    Бо по­за­во­ди­ли, мов та лях­ва, па­харст­во,

    Понастявляли всю­ди вітряків,

    Нас, ко­заків, руїнни­ка­ми ла­ють

    В свої о с а д и й в о л і не прий­ма­ють».

    

VII

    

    Тогді рек­ли їм оса­ву­ли: «Не­обачні!

    Забули, хто во­див вас під Си­ноп,

    І чим зда­вавсь вам ли­цар Са­ган­даш­ний,

    Як шар­па­ли ви Ка­фу й Тра­пе­зонт.

    До нього й знач­ний ку­пивсь і нез­нач­ний:

    Великий, пиш­ний, слав­ний хо­ро­воді

    З ним і в Москві ви здо­бичі наб­ра­ли:

    На осяй­ну йо­го звізду впо­ва­ли». -

    

VIII

    

    «Оце ж на ту звізду впо­ває й шлях­та, -

    Відказували гуч­но ко­за­ки, -

    Зробила з нього не суд­дю, а ка­та,

    Щоб ї й ми зос­тав­ля­ли ка­ду­ки*.

    У ко­за­ка стоїть невк­ри­та ха­та,

    А в панст­ва по шля­хах нові шин­ки,

    І бідо­ла­ха тре в них го­лу спи­ну,

    Не дба­ючи про жінку й про ди­ти­ну.

    

IX

    

    Були зібра­лись наші на Вільшанці

    Подякувати гар­но всім ля­хам,

    Що й са­ла в ко­за­ка чорт­ма в ков­ганці,

    А панський скот га­ня­ють по шля­хам

    У Венг­ри, в Шльонське 100 жи­до­ва-по­ганці

    І жив­ляться з па­на­ми по­по­лам

    Од німців грішми, ви­на­ми сит­ни­ми,

    Коріннєм і то­ва­ра­ми крам­ни­ми.

    

Х

    

    Хотілось, не вда­лось. По-лядськи грав­ся

    З ко­зацт­вом ваш вельмож­ний пан гетьман:

    Він по­ти прав од панст­ва до­пев­няв­ся,

    Поки на­бив ду­ка­та­ми га­ман.

    Тоді з лях­вою під Моск­ву заг­нав­ся 101,

    Мов з яни­ча­ра­ми та­тарський хан,

    І чим на лу­пах доб­ре по­жи­вив­ся,

    Тим од гріхів у Лаврі відку­пив­ся.

    

XI

    

    Тепер свя­тий: не­хай же йде до не­ба.

    Ми бу­де­мо й без нього во­ювать.

    Нам грішно­го, як ми, гетьма­на тре­ба,

    Щоб з ним і в пеклі ра­зом біду­вать»… -

    «І вам Бо­ро­дов­ка, той не­до­те­па,

    Що вміє тільки жи­да обідрать,

    Тепер любіший став, ніж Са­гай­даш­ний?

    О ро­де тем­ний! Ро­де не­обач­ний!»

    

XII

    

    Так оса­ву­ли ко­за­кам ка­за­ли

    І сло­вом до­ко­ря­ли їм гірким:

    «Давно б уже ля­хи вас осідла­ли,

    Коли б не Ко­на­ша пре­муд­рий син.

    Не раз йо­го й до ко­ро­ля ви сла­ли,

    Щоб ла­го­див те ро­зу­мом своїм,

    Чого на­коїте бу­ло міща­нам,

    Осадчим, діди­чам і вся­ким ста­нам.

    

XIII

    

    Гаман червінців… О, брех­ня мер­зен­на!

    Ніхто сього на світі не ви­дав,

    Щоб Ко­на­ше­вич, ся ду­ша спа­сен­на,

    З ко­зацт­вом здо­бичі не про­гу­ляв.

    Тепер же чернь і стар­ши­на письмен­на

    Вбачає доб­ре, що про вас він дбав,

    Як патріарсі у всьому піддав­ся,

    Латинців і унітів не зля­кав­ся.

    

XIV

    

    Стольці цер­ковні й ти­ту­ли вла­дичні

    Віддав без ко­ро­ля чен­цям своїм

    І бла­го­честіє на віки вічні

    Від Потіїв да Рутських ох­ра­нив». -

    «Байдуже нам про се. Ми г р і ш н і, -

    Нам нічо­го ро­би­ти з ним, с в я т и м», -

    Козацтво напідпит­ку го­моніло,

    Про Ко­на­ша вже й слу­хать не хотіло.

    

XV

    

    «Коли такі ви, що душі спа­сен­не

    І вам, і діткам ва­шим, і жінкам

    Байдужня річ у вас і прос­лав­леннє

    Святої віри не потрібне вам,

    І патріархо­ве бла­гос­ло­вен­не

    Пригідне на щось тільки гетьма­нам:

    Дак вас Пет­ро і ми всі по­ки­даєм

    І до ца­ря на служ­бу від'їжджаєм.

    

XVI

    

    Вже і Ко­синсько­го доб­ром мос­ковським

    Цар об­си­лав, а в гра­мо­тах своїх

    Титулувавсь Чер­каським, За­по­розьким

    І бла­годіте­лем цер­ков свя­тих.

    Да по­ку­ма­лись ви з ко­зацт­вом польським

    Задля Ди­митріїв тих підстав­них.

    Тепер звелів свя­тий нам патріарха

    Шукати на Москві собі мо­нар­ха». -

    

XVII

    

    «Шукайте. Ми ж бла­го­чес­ти­ву віру

    Зуміємо й без вас обо­ро­нять,

    І не по­пус­тим тур­ку-бе­зувіру

    Монастирі ко­зацькі руй­но­вать,

    А для на­уки лю­дям і приміру

    У Білій Церкві хо­чем жи­да драть.

    Там Ост­ро­рогів жид, ран­дар ба­га­тий,

    Почав Свя­то­го Спа­са зне­ва­жа­ти.

    

XVIII

    

    Повиколуповав із ло­ба очі

    Для глу­му бе­зувірно­го й сміху

    І до долівки гвіздєм се­ред ночі

    Прибив йо­го в оранді у льоху.

    Та на­го­дивсь на це підпа­ру­бо­чий

    І ба­тюшці відкрив­ся на ду­ху,

    Що в Спа­са сам на гру­дях ба­чив ра­ну,

    Пробиті руці й нозі для до­га­ну»…

    

ДУМА ДРУГА

    

    Тут зем­ля за­го­готіла,

    Наче суд нас­тав ос­танній…

    Чутка див­на про­летіла

    По руїні пра­вос­лавній.

    Не бу­ло та­ко­го ди­ва

    І за пра­щурів ве­ли­ких:

    Козакам Пре­чис­та Діва

    Помогла на турків ди­ких,

    Що не зна­ють Бо­га в Тройці

    З Бо­го­матір'ю й свя­ти­ми

    І в безвірно­му про­році

    Чтять ол­жу сер­ця­ми зли­ми.

    Золоту га­ле­ру, пов­ну

    Оксамиту й зла­тог­ла­ву,

    Наші при­вез­ли до­до­му

    Богородиці на сла­ву.

    Безліч їм Пре­чис­та зла­та

    В бе­сур­мен ли­хих нак­ра­ла,

    Осліпивши су­пос­та­та,

    Талярів на­ла­пу­ва­ла.

    «Поки сон­ця, по­ки світу,

    Буде лю­дям за що пи­ти -

    Не вкло­ня­ти­ме­мось жи­ду,

    Дуків бу­де­мо лу­пи­ти!»

    І без­ро­зум­на тем­но­та

    До Дніпра про­жо­гом ри­не,

    Заморочена го­ло­та

    Прославляє ди­во див­не.

    І ввесь Київ іздриг­нув­ся,

    Всі міща­не й підзам­ча­не;

    Тільки ти чо­гось на­дув­ся,

    Конашевичу-гетьмане!

    Спогадав єси про Бай­ду,

    Незабутнього вовіки,

    Про тяж­ку йо­го до­са­ду

    І про жаль йо­го ве­ли­кий.

    Не один він з ко­за­ка­ми

    Показав тобі до­ро­гу

    Придонецькими шля­ха­ми

    Ід' мос­ковсько­му по­ро­гу.

    Спогадав ти й про Ос­та­па,

    Запорозького гетьма­на,

    Як йо­го скар­бо­ва ла­па

    У Мос­ковську Русь пог­на­ла.

    І са­мо­го На­ли­вая,

    Що ца­рем зо­вуть п'яниці,

    Спогадав єси, як злая

    Доля мча­ла ті гря­ниці,

    «Там, - ре­чеш ти, - цент­ре жизні

    Староруської зро­би­лось,

    А в моїй дурній от­чизні

    Гайдамацтво загнізди­лось.

    І гнізди­ти­меться, по­ки

    Пожари та шар­па­ни­на,

    Голод, мір, крові по­то­ки

    І пов­сюд­ная руїна

    Навчать нас в Моск­ву втіка­ти

    Від братів своїх ко­ха­них,

    Рідним батьком ве­ли­ча­ти,

    Кого дер­ли гірш по­га­них…»

    

І

    

    Сидить один. Вся стар­ши­на май­ну­ла

    Назустріч мо­ло­до­му Ко­чу­бею.

    Його проміннєм сла­ва об­гор­ну­ла

    І зо­ря­вою ри­зою своєю.

    «Се цар но­вий сер­дець низько­пок­лон­них.

    Тепер ніщо Пет­ро в них Са­гай­даш­ний.

    Одніс чен­цям дві ти­сячі чер­во­них,

    Козак, в своїй щед­роті не­обач­ний.

    Левко сто ти­ся­чей чер­во­них має,

    І всіх ки­ян до се­бе при­вер­тає.

    

ІІ

    

    А міліони, що ко­зацт­во здав­на

    За при­во­дом Пет­ра напліндру­ва­ло,

    В Си­нопі й Тра­пе­зонті здо­бич слав­на

    І в Кафі - се пи­ши те­пер про­па­ло!

    Що Ка­фа? За­бав­ка нікчем­на, мар­на,

    Козацтво з жар­ту ру­ки в Кафі гріло.

    Велике ог­ни­ще там про гетьма­на,

    Не про ко­зацькі че­ре­си горіло.

    Тепер Пет­ро не п'є, не бен­ке­тує:

    Він ду­шу на Гос­по­день суд го­тує.

    

ІІІ

    

    Тепер ко­зацт­во вже йо­го не лю­бить:

    Бо не час­тує зграї горілка­ми.

    Тепер Бо­ро­дов­ка їм в тру­би тру­бить,

    Що «світ увесь трем­тить пред ко­за­ка­ми»*,

    І бай­ду­же їм, що для патріарха

    Зробив я те, чо­го во­ни не сміли:

    Нові пос­та­ли в Русі ієрар­хи,

    І на стольцях апос­тольських посіли,

    І Русі Русь прос­тер­ла братні ру­ки,

    Щоб не бу­ло між ни­ми вже роз­лу­ки.

    

IV

    

    Мізерне сміттє! Темні гай­да­ма­ки!

    Покіль вас мав чим доб­ре трак­ту­ва­ти,

    Ви ла­щи­лись до ме­не, як со­ба­ки:

    Тепер - хвос­том до іншо­го ма­ха­ти!

    Махайте; я піду Москві слу­жи­ти,

    Гріхи свої ме­чем по­ку­ту­ва­ти,

    Цареві бла­говірно­му го­ди­ти

    І ви­со­ко наш руський стяг дер­жа­ти.

    Знайду й без вас до­ро­гу до Ос­ма­на:

    Султан царсько­го зна­ти­ме гетьма­на!»

    

ДУМА ТРЕТЯ

    

    Знов зем­ля за­го­готіла,

    Мов Дніпро прог­нав по­ро­ги,

    Наче бу­ря на­летіла

    На гетьманський кіш убо­гий, -

    На бу­ди­нок, що був кра­сен

    Не уг­ла­ми, пи­ро­га­ми,

    Де ко­зацт­во си­тих бра­шен

    Наїдалось за сто­ла­ми.

    Наїдалось-напивалось

    Досхочу, аж до зне­мо­ги,

    І тан­ця­ми вго­ноб­ля­лось,

    І пісня­ми про по­ро­ги;

    І про Ка­фу, про «пу­чи­ну

    Християнських сліз і крові»,

    Що зро­би­ли там руїну,

    Вічну сла­ву ко­за­кові;

    І про те, як мо­ре вра­ло

    Мов ре­ву­чи­ми ле­ва­ми

    І бе­зодні роз­вер­за­ло

    Під ко­зацьки­ми чов­на­ми;

    І як Юр Свя­тий по хма­рах

    Грав ко­нем над ни­ми білим,

    Сліпив очі яни­ча­рам,

    Додавав ко­зацт­ву си­ли*,

    Як «обро­ки» й обітниці

    Козаки на се­бе кла­ли

    І в не­бес­ної ца­риці

    У Пе­чорськім ро­бо­та­ли…

    

І

    

    Не бу­ря, гомін, співи го­лоснії!

    Кругом ко­ша-бу­дин­ку роз­ля­га­лись:

    То Ко­чу­бею пох­ва­ли новії

    Безкраїм мо­рем гуч­но хви­лю­ва­лись.

    Іде тріумфом ли­цар між ли­царст­вом;

    За ним ве­зуть га­ле­ру зо­ло­тую,

    Везуть, тан­цю­ють. Навк­ру­ги з коб­зарст­вом

    Ченці співа­ють гур­мом трис­вя­тую.

    Волів два­над­цять пар, всі під стрічка­ми,

    їх ро­ги вквітчані, як май, квітка­ми.

    

ІІ

    

    «Стій» - крик­не Ко­чу­бей.

    «Чого сто­яти? -

    Рекли ченці. - Гей, друзі, до Ус­пен­ня!

    Галери жде Пре­чис­та Бо­жа Ма­ти,

    Як да­ру за ко­зацьке виз­во­леннє». -

    «Ні, се від ме­не бу­де дар ге­рою,

    Що вчив ме­не, мов со­ко­ла, літа­ти

    Через по­ро­ги по Дніпру й по мо­рю

    І на ту­рецькі рин­ки набіга­ти». -

    «О свя­то­татст­во!.. Вас ос­во­бо­ди­ла

    Пречиста, преб­ла­гос­ло­вен­на Діва,

    

ІІ

    

    А ви, в ду­ховній вашій тьмі, го­тові

    Дари її щед­рот і бла­го­да­ти

    Приносити у при­нос ко­за­кові

    І смерт­но­го над вічну поск­ла­да­ти!» -

    «Пречиста, не­по­роч­на Діва… Прав­да,

    Такої чис­то­ти й не зна­ють лю­де…

    І се, в її ім'я свя­те, наг­ра­да

    Тому між на­ми ве­лет­неві бу­де,

    Що вміє си­лу де­монську кру­ши­ти

    І тур­чи­на в йо­го крові то­пи­ти…»

    

IV

    

    «Ні, дя­ка не наг­ра­да! -

    Загукали

    Ченці, тер­за­ючи з до­са­ди ря­си. -

    Такого ще ко­щунст­ва не чу­ва­ли

    Не тільки ко­за­ки, та й сви­но­па­си,

    Щоб не­по­роч­ною ко­гось наз­ва­ти,

    Якусь мізер­ну, брен­ную лю­ди­ну,

    Що «во гре­сях ро­ди­ла грішна ма­ти!» -

    «Шкода те­ря­ти до­ро­гу го­ди­ну:

    До ме­ду лож­ки вам у нас не бу­де! -

    Відрізав їм Лев­ко. -

    Гей! Стіймо, добрі лю­де!»

    

ДУМА ЧЕТВЕРТА

    

    Розчинились у гетьма­на

    Рундукові двері

    Проти тої зо­ло­тої

    Пишної га­ле­ри.

    На рун­дук, мов го­луб, вий­шов

    Сивий, во­ло­ха­тий.

    Се не го­луб во­ло­ха­тий -

    Велетень кри­ла­тий.

    Перед ним Лев­ко ли­царське

    Приклонив коліно:

    Так хо­роб­ро­му юнацьке

    Серце по­веліло.

    «Батьку! Привітай ма­ло­го

    Чуру ни­зо­во­го,

    Що, бу­ло, тобі сідлає

    «Лева» во­ро­но­го*.

    Привітай, кри­ла­тий ор­ле,

    Козака-понуру*,

    Що, бу­ло, тобі на морі

    Грає у бан­ду­ру.

    Під твоїм пал­ким натх­неннєм

    Я співа­ти вчив­ся,

    За твоїм бла­гос­ло­веннєм

    З бе­сур­ме­ном бив­ся.

    Речі нес­ка­зан­но дивні

    Сталися зо мною;

    Бо під батьківськи­ми крильми

    Я з'учивсь до бою.

    І твоя звізда щас­ли­ва

    Козакам світи­ла,

    Бо не людська. Бо­жа си­ла

    їх чов­ни во­ди­ла,

    Духом си­ли прес­вя­тої

    Й та ду­ша горіла,

    Що з ту­рецької не­волі

    Нас ос­ло­бо­ни­ла.

    Се в о н а тобі га­ле­ру

    З чу­жи­ни прис­ла­ла,

    Щоб ру­ка твоя невіру

    Тяжко по­ка­ра­ла.

    Ми ж, стра­тенці бе­сур­менські,

    Обреклись об­ро­ком

    Нищити краї ту­рецькі

    Під ор­ло­вим оком.

    Тридцять нас братів спряг­ло­ся

    Превеликим го­рем,

    В поб­ра­тимстві пок­ля­ло­ся

    Перед Чор­ним мо­рем. -

    Потіль пла­ва­ти й літа­ти

    По мо­рю й по по­лю,

    Покіль нас орел кри­ла­тий

    Водить за со­бою.

    По де­сят­ку ми до се­бе

    Невмирак з'єдна­ли*,

    Щоб гетьма­на опріч те­бе

    На войні не зна­ли.

    Маєш нас та­ких три сотні

    Як од­ну лю­ди­ну,

    Що кля­лись і в преіспод­ню

    Лізти до за­ги­ну.

    Заточи гар­ма­ту, та­ту,

    На ска­лу кру­тую:

    Вергай азіату-ка­ту

    Нас у пельку злую.

    Ми пе­рер­ве­мо ди­ханнє

    Демону Ос­ма­ну,

    Над уся­ке ди­во­ваннє

    Лютому ти­ра­ну».

    І ра­ро­гом оди­но­кий

    Старець стре­пе­нув­ся,

    Очі гра­ють, стан ви­со­кий

    Стрімко розігнув­ся.

    Навкруг нього повіз ха­ту

    Старшина пос­та­ла.

    Корогов над ним хре­ща­ту

    І бун­чук дер­жа­ла.

    Озирнувся, усміхнув­ся,

    Мовив: «Доб­ре, си­ну!

    Ти до ме­не при­гор­нув­ся

    У са­му го­ди­ну.

    Гей, ко­ня! Ру­ша­ти війську!

    Порохи й гар­ма­ти

    На до­ро­гу Бор­щагівську

    Зараз ви­ряд­жа­ти!»

    «Не тур­буй­сь, гетьма­не-батьку!

    Старшина оз­ва­лась, -

    Вже Бо­ро­дав­чи­на зграя

    У сте­пи заг­на­лась.

    В Білій Церкві в Ост­ро­ро­га

    Корчму спліндру­ва­ла,

    Вбила ран­да­ра ста­ро­го,

    Дочок зґвал­ту­ва­ла.

    Вбила й пса йо­го, й яко­гось

    Німця-землеміра

    І всіх трьох пе­ред по­ро­гом

    Рядом по­че­пи­ла

    Та ще й над­пись по­ло­жи­ла:

    «Жид, лях і со­ба­ка -

    Все ди­яво­ло­ва жи­ла,

    Віра все од­на­ка». -

    «Кочубею, син­ку! Го­ре!

    О гірка го­ди­на!

    Бач, яке гультяй­ст­во пло­дить

    Мати Ук­раїна?

    Козаки! Ми ба­чим, як ви

    Всі поп­ро­пи­ва­лись:

    Ледве де в ко­го ха­ля­ви

    Да шта­ни зос­та­лись.

    Гайда, во­ле, в Ди­ке По­ле,

    Воле звірю­ва­та!

    Покіль знай­дем по­над мо­рем,

    По зас­лузі ка­та.

    Вже ваш карб і жи­да су­шить,

    Стоя на пристінку:

    Позакладували й душі

    Чорту за горілку…

    Геть від ме­не! Я не хо­чу

    Більш гетьма­ну­ва­ти…

    З трьома сот­ня­ми охо­чих

    Буду во­юва­ти.

    І ко­ли Гос­подь по­мо­же

    Довше в світі жи­ти,

    Проти тур­ка бу­ду, мо­же,

    Ще й ца­рю слу­жи­ти.

    Буду в нього, мов на чаті,

    Від ля­ха сто­яти,

    Татарву в сте­пах жа­ха­ти,

    Дону пильну­ва­ти…

    Геть від ме­не!» - За­ри­да­ли

    Голі чуп­рин­дирі

    І чу­ба­ми зем­лю всла­ли

    Гирі-макотирі.

    «Батьку! Не ка­рай нас грізно

    Під та­ку го­ди­ну:

    Не зас­му­чуй на­шу рідну

    Матір Ук­раїну!

    Ми Бо­ро­дов­ку-по­ган­ця

    У сте­пах піймаєм

    І ме­чем твоїм, як лан­ця

    Хижого, ска­раєм.

    Тільки б ти об­мис­лив штаньми

    Нуждену го­ло­ту,

    Воюватимеш із на­ми

    У свою охо­ту.

    Чи на вітря­но­му морі,

    Чи на су­хо­долі

    Накладати го­ло­вою

    Раді в твоїй волі.

    І кар­тай нас, і ка­рай нас:

    Ти - наш батько рідний,

    Ти суд­дя у нас єди­ний,

    В суді не­по­хиб­ний». -

    «Так і бу­ти, - про­мов­ляє

    Сагайдашний сти­ха. -

    Більш ко­пи не бу­де з ва­ми

    У по­ході ли­ха.

    Чури, гов! По­розп­ря­гай­те

    Волики квітчасті:

    Більш не бу­де­те ро­га­тих

    По до­ли­нах пас­ти.

    Мій Лев­ко та­ку не з жар­ту

    Жертву нам при­но­сить,

    Всіх ки­ян - міщан і шлях­ту -

    На тра­пе­зу про­сить.

    Просить їсти хліба-солі

    З трид­цятьма бра­та­ми,

    Що спа­сен­ний шлюб на морі

    Побратимський бра­ли.

    І в тім шлюбі пе­ред мо­рем

    Руським пок­ля­ли­ся,

    Що на смерть ве­ли­ким го­рем

    Бойову спряг­ли­ся.

    Будемо ж бен­ке­ту­ва­ти,

    В коб­зи виг­ра­ва­ти,

    І пісня­ми по­над хма­ри

    Духа підійма­ти.

    Ой, не­хай же коб­зи гра­ють,

    Нехай дзво­нить сла­ва,

    Нехай чу­ють нас і зна­ють

    І Моск­ва, й Вар­ша­ва!»

    Уклонивсь Лев­ко з бра­та­ми

    За хо­ро­ше сло­во

    І, зітхнув­ши, до гетьманських

    Так гос­тей про­мо­вив:

    «Бенкетуйте, любі гості,

    Я з бра­та­ми му­шу

    Пожуритись-помолитись

    За ве­ли­ку ду­шу.

    Що з не­волі прест­раш­ної

    Нас по­виз­во­ля­ла

    І на тур­чині помс­ти­тись

    Нам завіту­ва­ла.

    За сей бен­кет во­на злюці

    Жизню зап­ла­ти­ла

    І навіки ме­не в тузі,

    У жа­лю вто­пи­ла».

    

ПІСНЯ ДВАНАДЦЯТА

    

ДУМА ПЕРВА

    

І

    

    Навіки, так, навіки уто­пи­ла

    Вона те­бе, ко­за­ченьку, в жа­лю, -

    Не смер­тю, ні! А тим, що по­но­ви­ла

    На чу­жині лю­бов і жизнь свою.

    За матір'ю всепітую мо­ли­ла

    Вселити їх у рідно­му раю,

    А за ца­рем скрізь по світах літа­ла

    І мис­ля­ми квітки ума зри­ва­ла.

    

ІІ

    

    Не знай про се… Су­муй, мо­лись бо­гам,

    Лежи кри­жем, розп'явшись, се­ред церк­ви

    І на­ди­хай в сер­ця своїм бра­там

    Невидані за­упокійні жерт­ви.

    Задай та­ку ро­бо­ту ко­за­кам,

    Щоб ки­да­лись у до­мо­ви­нах мертві.

    Молись, лю­туй і помс­тою ки­пи,

    Турещину в людській крові то­пи.

    

III

    

    Не знай… Ко­ли ж доз­наєшся, ко­за­че,

    То бур­ний дух твій по­лом'єм риг­не,

    Гарматою твоє пал­ке-га­ря­че

    Розірветься, всю зем­лю стру­со­не,

    І са­та­на у тар­тарі зап­ла­че,

    Як про твою кон­чи­ну спом'яне:

    Бо му­сить з три де­сят­ки років жда­ти,

    Щоб ви­явивсь та­кий ко­зак зав­зя­тий.

    

IV - Х

    

- - - - - - - - - - - - - -

    

ДУМА ДРУГА

    

    Над Бос­фо­ром ніч со­лод­ким

    Ароматом ди­ше;

    По са­дах не віє вітром,

    Листєм не ко­ли­ше.

    І не ди­ше, й не ко­ли­ше

    Листочка зле­генька,

    Бо зас­лу­ха­лась тем­ненька

    Співів со­ло­вей­ка.

    Зазирає в тихі во­ди

    Божими оча­ми

    Небо, спов­не­не ог­ня­ми,

    Дивними ди­ва­ми.

    На не­бесні дивні тво­ри

    Очі за­ди­ви­лись,

    Думки в гли­бо­ченнім [морі]

    Тихих зір вто­пи­лись.

    Пахощі со­лодкі й співи

    Серце д' сер­цю кло­нять, -

    Не сло­ва­ми, цілу­ваннєм

    Любощі го­во­рять;

    А дівочі чисті очі,

    Тихі, оди­нокі,

    Задивились се­ред ночі

    На ди­ва ви­сокі.

    Обізветься з сво­го ло­жа

    До доч­ки ма­ту­ся:

    «Що ти ро­биш, сер­це до­ню?» -

    «Богові мо­лю­ся». -

    «Як! Без об­ра­за й пок­ло­на,

    Без хрес­та свя­то­го?» -

    «Я з бал­ко­на, як з ам­бо­на,

    Бачу, ма­мо. Бо­га,

    І в хра­му моїм сер­дечнім

    Перед ним хи­лю­ся

    Безначальнім, без­ко­нечнім», -

    Прорекла Ма­ру­ся.

    «Доню, сер­це! Ти го­во­риш

    Мов не хрис­ти­ян­ка:

    Ти яко­гось Бо­га тво­риш,

    Наче, - тьфу! - по­ган­ка». -

    «Не тво­рю: пе­ре­до мною

    Всемогущий сяє,

    Серце й ро­зум прес­вя­тою

    Думкою спов­няє.

    Тільки бе­рег оке­ану

    Зорявого ба­чу, -

    І щас­ли­ва, і мов та­ну,

    І в вос­торзі пла­чу.

    І мо­ли­лась би й не вмію…» -

    «Чудотворний ли­ку! і

    Одверни від неї мрію

    Бесурменську ди­ку!» -

    «О, не вмію!.. Ко­ли б гуслі

    З мо­ря й гір зро­би­ти

    І на них не стру­ни, ду­ми

    Серця по­че­пи­ти,

    І зефіро­ви­ми крильми

    В них за­ро­ко­та­ти, -

    Може, й я б тогді зуміла

    Глас до Бо­га зня­ти…

    Молючись, те­пер німую…» -

    «З на­ми хрес­на си­ла!» -

    «Тільки ти­хим сер­цем чую

    Херувимські кри­ла,

    Що на ме­не ніби з раю

    Пахощами віють…

    Вгору ру­ки прос­ти­раю

    А ус­та німіють». -

    «Бачу, до­ню! Це все роб­лять

    Із ца­рем роз­мо­ви

    На тій башті без­го­ловій,

    Що хіба ор­лові

    Із-за хмар ту­ди спус­ка­тись

    Та сові з півночі

    Звідти хижі витріща­ти

    Невсипущі очі.

    Я ка­за­ла: «Не ди­ви­ся,

    Доню, в мідні тру­би;

    Не ди­ви­ся, до­ню, бійся

    Розумові згу­би». -

    «То не зорі, людські душі

    Попід не­бом ся­ють,

    І кот­ру Гос­подь по­ту­шить -

    На землі зга­са­ють.

    Зорі ті не нам лічи­ти,

    Як і засвіти­ти,

    То шко­да то­го й вчи­тись

    Господа гніви­ти.

    Бо й за те (са­ма се знаєш)

    Всеблагий на­ка­же,

    Як хто пуч­кою на місяць

    Чи на зо­рю вка­же.

    Се все цар-невіра ро­бить,

    Він те­бе від Бо­га!

    Одвертає, від за­ко­ну

    Нашого свя­то­го». -

    «Ні, ма­ту­сю! Він до Бо­га

    Душу при­вер­тає:

    Просторою» йо­го чер­то­га

    Розуму яв­ляє.

    Я сліпа бу­ла, не зна­ла,

    Що за храм ве­ли­кий

    Без кон­ця і без на­ча­ла

    В міріяд вла­ди­ки.

    І глу­ха: не чу­ла хо­ру

    Сфер не­бес­них вічних,

    Горньої му­зи­ки тво­ру

    Мислей пе­редвічних.

    Бог те­пер мені відкрив­ся,

    Бо роз­па­лась лу­да

    На очах, і він явив­ся

    В не­ви­мов­них чу­дах.

    Бачу, ма­мо, чом те сер­це

    Лютості не знає,

    Що в нас азіятом зветься, -

    Любить і про­щає.

    Розумію, ма­мо, й ди­во

    Над ди­ва чу­дов­не,

    Що в гніву мені яви­ло

    Всепрощеннє пов­не.

    Що, ко­ха­ючи, ко­ханнє

    Давнє зро­зуміло

    І, рев­ну­ючи, про­щаннє

    Козаку прос­ти­ло». -

    «Доню, до­ню! Що ти ка­жеш?

    Чи твої се речі?» -

    «О, мої! Се вже не марні

    Видумки чер­нечі.

    Се той світ, що на Сінаї

    Людям засвітив­ся,

    В галілей­ськім тихім краї

    Рибалкам одк­рив­ся,

    Від про­ро­ка до про­ро­ка

    Вічно пе­ре­хо­дить:

    Ним од­на ду­ша ви­со­ка

    Другу ду­шу во­дить…

    Ним і я вод­жу­ся, ма­мо, -

    Духом жизні чис­тим;

    Тихий світ од світу пра­вить

    Серцем но­ро­вис­тим.

    Я під но­ги ко­за­кові

    Деспота пос­ла­ла,

    Ворогу йо­го лю­бові

    Знак по­да­ру­ва­ла;

    В дес­поті те­пер вба­чаю

    Знов звізду Вос­то­ка

    І ду­шею в нім вітаю

    Нового про­ро­ка.»

    Устає з пос­телі ма­ти,

    Ніби з до­мо­ви­ни,

    І страш­на, мов дух прок­ля­тий,

    Суне до ди­ти­ни.

    «Дочко! Се ж мені не сниться,

    Се я справді чую

    Від те­бе ху­лу на Бо­га!

    О! В го­ди­ну злую

    Я га­дю­ку по­ро­ди­ла,

    І бла­гос­ло­ви­ла,

    І хре­щеннєм пер­во­род­ний

    Гріх із те­бе зми­ла!» -

    «Мамо! Зо­ре яс­на!..» -

    «Ні, вже

    Годі нам ясніти!

    Погасаймо, доч­ко, гиньмо

    В тем­ряві кромішній!»

    Проклинає те­бе ма­ти,

    Лежа в до­мо­вині…

    О, як гірко по­ми­ра­ти

    На чужій чу­жині!

    Та не діждеш па­ру­боцький

    Чесний вік ска­ля­ти,

    Рутвяний вінок дівоцький

    Турчину відда­ти!

    Ні, сього не бу­де, до­ню!

    Непорочна згас­неш:

    Об каміннє го­ло­вою

    Розіб'єшся й зас­неш…

    Падай!..» -

    І но­жа­ка блис­нув

    Проти зір, і очі,

    Від но­жа лютіші, світять

    В су­тем­ряві ночі.

    «Се я, до­ню, на безвір'ї

    Про слу­чай ку­пи­ла,

    Коли б ро­зум твій згу­би­ла

    Демонова си­ла.

    Чуло сер­це… Па­дай, до­ню!

    Я тобі ка­за­ла,

    Щоб ти де­монсько­му код­лу

    Віри не дійма­ла;

    Щоб ти зло­го ка­то­лицт­ва,

    Аріан прок­ля­тих,

    Лютерського єре­тицт­ва

    І кальвін зав­зя­тих 110

    Не пус­ка­ла в ті по­кої,

    Де святії ли­ки

    Світом істи­ни свя­тої

    Гонять мо­рок ди­кий».

    І га­дю­ка­ми-очи­ма

    Доню ска­ме­ни­ла:

    Матерньої зло­би си­ла -

    Найлютіша си­ла.

    Та не ва­житься ру­кою

    Рідну кров про­ли­ти:

    Об каміннє го­ло­вою

    Хоче до­ню вби­ти.

    Та но­жа­ка, як зміюка,

    Серця сам шу­кає

    І кон­цем хо­лод­ним в гру­ди

    Мов жо­лом тор­кає.

    «Падай! Не хрис­тись! Пре­чис­та

    Чула злющі речі:

    Віра про ввесь світ єди­на -

    Видумки чер­нечі…»

    Ще хви­лин­ка, і стра­шен­не б

    Діло со­вер­ши­лось,

    Та дівчат і баб на ле­мент

    Із півсотні збіглось.

    Ухопили, мов ско­ва­ли

    Костянії ру­ки;

    Тільки пат­ли диб­ки ста­ли,

    Мов живі га­дю­ки;

    А Ме­ду­зи 111 злющі очі

    В підлоб'ї скле­пи­лись,

    В су­дор­гах пе­кельних що­ки

    І вус­та скри­ви­лись.

    Обомліла й заніміла,

    Нерухома ста­ла…

    Як над мерт­вою, над нею

    Сирота ри­да­ла.

    

ДУМА ТРЕТЯ

    

    Знов ти­хо-ти­хенько на пишнім Бос­форі…

    Співають щось див­не в са­дах со­лов'ї,

    Щось див­не го­во­рять, жахтіючи, зорі

    І сльози сирітські, Ма­ру­сю, твої.

    Говорять сирітські про жизнь без­ко­неч­ну:

    Не вби­ти жи­ву­щу ані за­ду­шить

    Вселенського тво­ру час­ти­ну предвічну,

    Що сяє й па­лає, го­рить і ки­пить.

    Говорять про об­раз ца­ря і про­ро­ка,

    Такого, як славні Да­вид, Со­ло­мон,

    Що в темнім лу­кавстві сліпо­го Вос­то­ка

    Зробили світи­лом сер­деч­ним Сіон.

    «Ґирлиґою пас ти з на­га­ями вівці,

    Пасеш нині бер­лом на­ро­ди й царі:

    Татаре, й слав'яне, і кельти, і німці,

    Се все в те­бе слу­ги, піддані твої.

    В тем­ноті лу­каві, в сліпоті кри­ваві,

    Гризуться зав­зя­то, мов пси за мас­лак

    Од них на­ро­див­ся, в їх віру хрес­тив­ся

    Народів бич лю­тий, сіпа­ка ко­зак»…

    І пор­ва­лись ду­ми-су­ми

    Про свій край ко­ха­ний,

    Де ко­зак лю­дей юр­тує,

    Темний, хи­жий, п'яний.

    Інші ду­ми, інші співи

    В серці заспіва­ли, -

    Ті, що сер­це їй щас­ли­ве

    Потай ча­ру­ва­ли.

    Як во­на в царській світлиці,

    Названій всесвітній,

    Слухала, як слід ца­риці,

    Гімни ті завітні, -

    Що з Да­ви­да слав­них часів,

    З часів Со­ло­мо­на

    Пронеслись по всій все­ленній

    З віщо­го Сіона…

    І се в се­ре­деньку оз­ва­лось,

    Мов стру­на ти­хенька,

    Що гарніш усіх співа­ла

    Бранка мо­ло­денька:

    «Чую-чую лю­бий го­лос:

    Ой се ж в і н біжить по го­рах,

    В і н се ска­че по узгір'ях!

    Милий мій - мов олень в полі,

    Мов су­гак на вольній волі…»

    Справді ж бо хтось під бал­ко­ном,

    Під ве­лич­ним тим ам­бо­ном,

    Тупотів, мов олень в полі,

    Мов су­гак на вольній волі.

    Се був в і н, що в серці в нього

    Те ж са­ме тогді співа­лось,

    І по­дав їй го­лос сло­вом,

    Що ко­лись їй спо­до­ба­лось,

    І в тім слові, в любій мові

    Невимовне ви­яв­ля­лось:

    «Що се, що се­ред пус­тині

    Димовим стеб­лом зня­ло­ся,

    Миррою кру­гом віну­ло,

    Пахощами роз­ли­ло­ся?»

    Пісень до неї пісня обізва­лась

    З хо­лод­но­го каміння, де б ва­ля­лась

    Вона, цвіт жизні, тру­пом без­ди­хан­ним,

    Коли б своїм царським чо­лом, вінчан­ням

    Наукою, не дбав він пов­сяк­ден­но

    Про неї… Знав-бо доб­ре, як зли­ден­но

    В землі кри­вавій Бо­га ро­зуміють,

    Як лю­де там косніють, ту­маніють…

    

І

    

    І но­сив у серці мовч­ки

    День у день три­во­гу

    Та мо­лив­ся ду­хом бод­рим

    Просвіщення Бо­гу,

    Щоб хра­нив йо­му ве­ли­ку

    Душу на підмо­гу.

    

II

    

    Ендеру-ага, прид­вор­ний

    Комендант, зро­бив­ся

    За дбай­ливість трьохбун­чуж­ним,

    Високо підбив­ся

    Вгору міся­цем, мов сон­це

    Золотом об­лив­ся.

    

III

    

    Як по­чув від нього в тайні

    Що Ха­се­ки жи­ва,

    Наробив Ос­ман ри­даннєм

    У се­ралі ди­ва,

    І бу­ла тогді го­ди­на

    Про всіх слуг щас­ли­ва.

    

IV

    

    Як ле­тить до струм'я олень,

    Як су­гак на во­лю,

    Полетів Ос­ман, мов крильми,

    Із своїх по­коїв

    І при­пав аж до каміння

    Білою чал­мою.

    Ніколи ще чал­ма каліфа не схи­ля­лась*

    У но­ги жен­щині, ніко­ли го­ло­ва

    Царя, що всій землі за­кон йо­го сло­ва,

    І пе­ред звізда­ми не­бес не при­ни­жа­лась.

    Так, він те­бе в свіди­телі зо­ве,

    О світе лю­бої звізди Альде­ба­ра­на!

    Що тільки ми­лою і ди­ше, і жи­ве

    Після свя­тих сло­вес не­бес­но­го Ко­ра­на.

    І ра­дощі, й пе­чаль з од­ної чаші п'є:

    Сміється сер­цем він, очи­ма сльози ллє.

    І мов ан­гельськая си­ла

    Понад ним сяй­ну­ла,

    І чут­ку при­ро­ду див­но,

    Як стру­ну здвиг­ну­ла.

    Гляне - чис­та рай­ська пе­ри

    Перед ним сіяє,

    Мов од лю­тої хи­ме­ри

    З не­ба ох­ра­няє.

    Простягла з не­бес на зем­лю

    Чисті ру­ки-кри­ла

    І мов­ча­ла: бо за неї

    Постать го­во­ри­ла.

    Німували. Око в око

    Зорями ди­ви­лось;

    Тихо, ти­хо і ви­со­ко

    В гру­дях сер­це би­лось.

    І ре­че Ма­ру­ся: «Ца­рю!

    Я од­на під не­бом

    Між дво­ма про­тив­нос­тя­ми -

    Раєм і ере­бом.

    Ти мій рай, едем пресвітлий,

    Праведная си­ло!

    Сяєво твоє спа­сен­не

    Інший світ зат­ми­ло.

    Царю! Я твоя навіки,

    Нехай зна­ють лю­де,

    І твій Бог, тво­рець ве­ли­кий,

    Моїм Бо­гом бу­де.

    І ко­ли б уся все­лен­на

    З зо­ря­ми-світа­ми

    Опинилась, як підніжок,

    В ме­не під но­га­ми, -

    За твоє од­но ди­ханнє

    Я віддам все­лен­ну,

    І на вічне біду­ваннє

    Нізийду в геєну.

    Нарізно не знаю раю,

    Господа не маю,

    До колін твоїх ра­бою

    Низько при­па­даю».

    Не схи­ливсь Ос­ман до неї;

    Тихою ру­кою

    Дав їй знак, як цар всесвітній

    З ви­со­ти прес­то­лу:

    «Ти, ра­ба, - ре­че, - й Ос­ма­на

    Вище всіх воз­но­сиш

    Земнородних: бо не рабст­во,

    Рай йо­му при­но­сиш.

    Я вступ­лю в моє вла­дицт­во

    Мудрим Со­ло­мо­ном:

    Не доз­во­лю пері жи­ти

    З матір'ю-дра­ко­ном.

    Вже її не­суть но­сил­ки

    До по­па в гос­ти­ну:

    Нехай мо­лит­ва­ми лічить

    Біса, не лю­ди­ну.

    Охраняти світло жизні

    Більше ока му­шу:

    Бо но­жа­ка по­гу­бив би

    Твою й мою ду­шу».

    І схи­лив­ся по сім слові,

    Мов дуб до бе­ре­зи,

    І в роз­мові, і в лю­бові

    Пламенно тве­ре­зий.

    Не світіте, ясні зорі!

    Солов'ї, німуй­те!

    Душ бла­жен­но-чисті хо­ри,

    В не­бе­сах ли­куй­те!

    

ПІСНЯ ТРИНАДЦЯТА

    

ДУМА ПЕРВА

    

І

    

    Премудрість в нуж­денній, убогій долі

    Проміж людьми рідка: се ди­во з див;

    Ще ж рідша бо­ротьба своєї волі

    Проміж зем­них, мов­ляв, богів-царів.

    Ся бо­ротьба в душі в ца­ря Ос­ма­на

    Робила з нього то ра­ба, то па­на:

    На царстві бо т и м був, чим і в орді:

    Знав і по­ко­ру, і тяжкі тру­ди.

    

II

    

    Потомок Ма­го­ме­та, що пи­тав­ся

    Ввесь вік фініка­ми та мо­ло­ком,

    На троні він роз­ко­шам не віддав­ся,

    Не ту­ма­нив ума сво­го ви­ном;

    Його ру­ка за вся­ку пра­цю бра­лась,

    Душа - в ве­ли­ких за­ду­мах ко­ха­лась.

    Не за­бав­ляв­ся царст­вен­ним жез­лом,

    Алкав на­ук не­на­сит­ним умом.

    

Ill

    

    Щасливий, хто, як наш Пет­ро Ве­ли­кий,

    І вмер­ши, над тим царст­вом ца­рю­вав,

    Де вар­варст­ва ста­ро­го мот­лох ди­кий

    На нього, мов на во­ро­га, вста­вав, -

    Хто, як Ве­ли­ка на­ша Ка­те­ри­на*,

    Царської муд­рості жи­ва кар­ти­на,

    Своїм та­лан­том на­ди­хає лю­дей

    Про нуж­ду і біду гря­ду­щих дней.

    

IV

    

    Не мав Ос­ман соз­да­тельної си­ли,

    Як той, хто в царст­во дух но­вий вди­хав

    І древ­ню сла­ву, як мер­ця з мо­ги­ли,

    В сер­цях сво­го на­ро­ду воск­ре­шав.

    Йому юр­ма по­туж­на не ко­ри­лась,

    Дарма, що низько пе­ред ним хи­ли­лась.

    Серед га­рем­ників сто­яв один,

    Як де­ре­во жи­ве се­ред руїн.

    

v

    

    Мов га­ди, во­ро­ги в клу­бок зви­ли­ся,

    Позлазившись із тем­ря­вих кутків,

    Тихцем труїти царст­во зав­зя­ли­ся,

    Мов сер­це, пов­не втаєних гріхів…

    Приліз і до по­па мул­ла се­ральський,

    Так зва­ний в світі ду­хов­ник сул­тан­сы­сий, -

    До сер­би­на, жер­ця сліпих слов'ян,

    Під хрис­ти­янським іме­нем по­ган.

    

VI

    

    Піп жив на од­шибі, не­мов аву­лом;

    Мав тем­ний, бо гус­тий, мов гай, са­док,

    Обведений кру­гом ви­со­ким му­ром.

    Туди проб­равсь, у змові з ним, про­рок

    Страшного всім «без­бож­ни­кам» Ал­ла­ха,

    Небесного й зем­но­го па­ди­ша­ха,

    Що пра­вовірним їх в яр­мо віддав,

    Як Ма­го­мет в Ме­ди­ну ще втікав.

    

VII

    

    Та му­сив на той час мул­ла за­бу­ти,

    Як тяж­ко він «по­ганців» прок­ли­нав:

    Призначеної тай­ко­ма ми­ну­ти

    Нетерпеливим сер­цем до­жи­дав

    І, як по­ба­чив по­па­дю ста­реньку,

    Невірної Ха­се­ки рідну неньку,

    В роз­мові тихій із її по­пом

    Оддав їй честь ру­кою і чо­лом.

    

VIII

    

    Рече: «Паньмат­ко! Ти но­жа ку­пи­ла

    Про бе­зувірку, про свою доч­ку.

    Тебе Все­вишнього натх­ну­ла си­ла,

    Безвірство ї х і нам не до сма­ку:

    І на­шу, й ва­шу віру в д в о х руй­ну­ють,

    Із на­ми й ва­ми рівно во­ро­гу­ють,

    Умом і сер­цем в один дух зли­лись,

    Нечистому слу­жи­ти зав­зя­лись».

    

IX

    

    Стара за білі па­ко­си вхо­пи­лась,

    Що з-під очіпка ви­би­лись, мов сніг,

    На жмут во­лос­ся вир­ва­ний ди­ви­лась,

    З пла­чем у неї лив­ся злю­щий сміх.

    «О! Дай­те під сі па­зурі сул­та­на,

    Кривавого на хрис­ти­ян ти­ра­на!

    Я в сер­це де­сятьма йо­му ввоп'юсь»

    Сама - до тху от­ру­тою візьмусь!»

    

Х

    

    Мулла з по­пом на неї по­зи­ра­ли,

    І сер­це ра­до­ща­ми в них рос­ло,

    Що з бо­жевільної її пе­чалі

    Таке стра­шен­не ви­рос­та­ло зло.

    «Ся не зля­кається, - шеп­та­ли сти­ха, -

    Найгіршого з-між лих не­людських ли­ха.

    Хоч на хресті ска­жен­ну роз­пи­най,

    Хоч на га­ку залізно­му чіпляй». -

    

XI

    

    «Ножа ку­пи­ла, - знов той до ста­рої, -

    Но се зна­ряддє у твоїй руці

    Пошкодило всім ру­син­кам з то­бою,

    А волі не да­ло твоїй дочці». -

    «їй во­ля тільки смерть! - ре­че зав­зя­та. -

    Смерть, тільки смерть спа­се її від ка­та,

    Що очі зо­ло­том їй засліпив,

    Обіцянками сер­це підку­пив.

    

XII

    

    Всезнание обіцяв ди­явол Єві,

    Як за­му­тив їй ро­зум у раю

    Звиваючись на тім зап­ретнім древі:

    Всезнанием сей вло­вив доч­ку мою». -

    «Так, не­не, - піп собі про­мо­вив сти­ха, -

    Всезнаннє - се по­чин і корінь ли­ха,

    Що всю все­лен­ну древ­ле об­ня­ло,

    Гріх, і проклін, і смерть нам при­нес­ло». -

    

XIII

    

    «Бог дав нам світ, - оз­вавсь тоді сповідник

    Султанський, - а ди­явол дав нам тьму.

    Оце ж і шеп­че з пек­ла про­повідник

    Про Бо­жий світ мізер­но­му уму;

    А наш мізер­ний ум, не­мов та ри­ба,

    Хапає вуд­ку за кри­ше­ник хліба,

    За ту при­на­ду… Так Са­та­наїл

    Вловляє грішні душі в Бо­га сил!

    

XIV

    

    Вловив лу­ка­вий і мо­го Ос­ма­на.

    Тепер йо­му бай­ду­же про всіх мул,

    Про всіх імамів з Мек­ки й Тур­кес­та­на:

    Нас по­вер­нув у мот­лох, ув огул.

    Боговідступні лют­ри да ла­тинці,

    Оце йо­го і гості, й поб­ра­тимці,

    Що за­бу­ва­ють Бо­га для на­ук,

    Сміються й з раю, й з без­ко­неч­них мук.

    

XV

    

    Іде вой­ною про­ти Ле­хис­та­на,

    А в нього, не­не, на умі не те:

    Його мо­ро­чить дум­ка ока­ян­на -

    І в нас, і в вас зне­ва­жи­ти свя­те:

    «З кай­данів му­шу ро­зум роз­ку­ва­ти

    І кожній вірі пра­во рівне да­ти.

    Нема ж бо й Бо­га, тільки ро­зум єсть:

    У ро­зумі і сла­ва на­ша й честь».

    

XVI

    

    Рятуймо ж, не­не, предківщи­ну лю­бу,

    Як тур­чин, сер­бин, так і сам ко­зак!

    Одна до­ро­га нам че­рез цю згу­бу,

    Один про всіх спа­сен­ний, слав­ний шлях!

    Нехай іде на­ро­ди во­юва­ти,

    З не­волі їх, мов­ля­ли, виз­во­ля­ти,

    А ми зробімо, щоб він там поліг,

    Щоб зник­нув, як із гір вес­ною сніг!»

    

XVII

    

    «Зробімо, - мирк­ну­ла, - та як зро­би­ти?»

    «Ось слу­хай, не­не: ми вже знаєм як.

    Від Ца­рег­ра­ду шлях до вас не би­тий,

    Та й не ко­рот­кий, ка­жуть лю­де, шлях.

    На довгій ниві й на віку бу­ває

    Всього з лю­ди­ною. Не­хай впо­ває

    Наш бе­зувір на до­лю, що йо­му

    Всміхається, пре­гор­до­му уму.

    

XVIII

    

    Ми ж із по­пом-письмен­ни­ком сми­рен­но,

    Як по­велів за­кон і вам, і нам,

    Сю змірку­ва­ли річ, і пов­сяк­ден­но

    Мольби воз­но­сим к Бо­жим не­бе­сам,

    Щоб світ був світом, тьма зіста­лась тьмою,

    І щоб та­кою кля­тою вой­ною

    Безбожник нас під нозі не по­дав

    Тому, хто й древ­ле про­ти світу встав.

    

XIX

    

    Мольби мольба­ми, не­не… Ти се знаєш

    І на собі, що ло­ба на­товк­ла

    Поклонами до­зем­ни­ми, та й чаєш

    Від рук л ю д с ь к и х ря­тун­ку і доб­ра…

    Мольби мольба­ми, а ру­ка ру­кою.

    Зорудуєм про­тив обох вой­ною,

    Против обох обер­не­мо той міч,

    Що хо­че з дня зро­би­ти тем­ну ніч…»*

    

ПОСПІВ

    

І

    

    Так Му­за ху­тор­на, в роз­луці з рідним краєм,

    Із ду­мок, мов з пе­рел, на­мис­теч­ко ни­за­ла:

    Тиняючись од­на по­над чу­жим Ду­наєм,

    Забутими се­бе пісня­ми роз­ва­жа­ла.

    Втішалася во­на своїм сер­деч­ним раєм,

    Коханим спо­мин­кам вінки густі зви­ва­ла,

    І, звив­ши за­паш­ний, пус­ка­ла по Ду­наю:

    Пливи, віноч­ку мій, пли­ви з чу­жо­го краю!

    

ІІ

    

    Прямуй до русько­го прос­лав­ле­но­го мо­ря,

    Де славні под­ви­ги нес­ла­вою нам ста­ли,

    Де зав­да­ва­ли ми тяж­ко­го лю­дям го­ря,

    І греків, і бол­гар, як турків пліндру­ва­ли.

    Скажи всім яго­дам сво­го й чу­жо­го по­ля,

    Що ми пе­ред­су­ди дав­няшні за­нед­ба­ли,

    Що ди­ви­мось на світ, як нам ве­лить при­ро­да

    І сер­ця пра­во­та, і ро­зу­му сво­бо­да.

    

ІІІ

    

    Народи сла­ви­лись ве­ли­ки­ми му­жа­ми

    Войни й політи­ки, на­уки і іскуст­ва,

    А ми пи­шаємось дівча­та­ми й жінка­ми,

    Вінцями кра­со­ти, скарбівни­ця­ми чувст­ва.

    Розкішне жи­ву­чи ра­ями-ху­то­ра­ми,

    Столичного во­ни не зна­ють ду­шо­губст­ва,

    Мов зорі, в чис­тоті круг жизні со­вер­ша­ють,

    Піснями вічни­ми сер­ця нам просвіща­ють.

    

IV

    

    Ні пин­да ба­гачів, ні ди­ка злість го­ло­ти,

    Ні ба­ла­мут­но­го попівства тем­на си­ла,

    Ні без пу­тя війна, наслідни­ця тісно­ти,

    Ні шко­ла ду­ху в них жи­во­го не вга­си­ла.

    Дознавши мук гірких, не­долі і тур­бо­ти,

    Душа їх в не­бе­са в самій собі зро­би­ла;

    Мов рай­ське бо­жест­во, на нас во­ни взи­ра­ють

    І сер­цем ма­тернім всі про­ви­ни про­ща­ють.

    

V

    

    Поезія й лю­бов з ко­лис­ки до мо­ги­ли

    Серед без­пу­тиці на путь їх нас­тав­ля­ли,

    їх душі привітні від лю­тості хра­ни­ли,

    І нам їх чис­ти­ми, без пля­ми, завіша­ли.

    Гуляв-буяв ко­зак, - во­ни йо­го лю­би­ли,

    Мов жерт­ву ідольську, квітка­ми зук­ра­ша­ли,

    Сльозами від грязі об­мив­ши і від крові,

    Вікам но­вим нес­ли бла­гую вість лю­бові.

    

VI

    

    І се вже по­ча­ли по­ма­лу ви­ми­ра­ти

    Сліпі про­во­дирі сліпо­го гай­да­мацт­ва:

    Перестають вой­ну хи­жацьку прос­лав­ля­ти,

    Хвалитись ди­кос­тю і зра­дою, ко­зацт­ва.

    І га­сить, мов по­жар, культу­ра дух зав­зя­тий,

    Насліддє тем­но­го і зло­го азіатства;

    Пророчиці люб­ви но­ву нам жизнь віщу­ють,

    До інших под­вигів і сла­ви нас го­ту­ють.

    

VII

    

    Настане час ко­лись яс­ний, бла­гос­ло­вен­ний,

    Що наші зіроньки все не­бо осіяють

    І жизні іде­ал, сво­бо­ди дар спа­сен­ний,

    Умом по­езії і сер­цем привіта­ють.

    І зник­не, мов ту­ман, навіки мо­рок тем­ний,

    Що блазні сла­вою та чес­тю ве­ли­ча­ють,

    І, при­об­ща­ючись релігії на­уки,

    До всіх на­родів ми прос­тяг­нем братні ру­ки.

    

ПРИМІТКИ

    

    [a] Як зай­няв цар Олексій Ми­хай­ло­вич за Хмельнич­чи­ни Білу Русь, дак виз­во­лені з-під ляхів міща­не перш усього про­си­ли в ца­ря та­ко­го при­су­ду, щоб у го­ро­дах не жи­ли в них ні жи­ди, ні ко­за­ки. (Чи­тай про се, охо­чий, в дру­ко­ва­них ак­тах.) [b] Що та­та­ре по-на­шо­му насміха­лись із на­шо­го лю­ду, про се пи­сав ще в XVI столітті зна­ко­ми­тий ко­лоніза­тор Фас­то­ва, во­юв­ник і політик, біскуп київський

    Юзеф Ве­ре­щинський. [c] Прес­лав­ний ко­рон­ний гетьман Жов­ковський зветься в ту­рецьких літо­пи­сях Зу­луш.

    Голову йо­го, стя­ту на Цо­цорі, повіше­но в Стам­булі під ти­ми ворітьми, що по ним ту­рецьке царст­во проз­ва­ло се­бе Ви­со­кою Пор­тою, Блис­ку­чою Пор­тою і Щас­ли­ви­ми

    Ворітьми.* У ав­тог­рафі - тру­пу. Це оче­вид­на опис­ка: у по­пе­редній ре­дакції маємо лу­пу. -

    Ред.* Бур­ку­лаб - са­нов­ник во­лоський, гу­бер­на­тор і ко­мен­дант.* Білим мо­рем зва­ли тур­ки мо­ре Сре­ди­зем­не з йо­го Іонікою.* Кри­чать те­лю­ги по­лу­но­щи, рци, ле­бе­зи роз­пу­ще­ни («Сло­во о пол­ку Іго­ре­ве»).* Со­ли­ман II Ве­ли­коліпний ца­рю­вав од 1520 до 1566 рo­ку.* Стілько по­ло­нян, бранців і бра­нок при­во­ди­ли та­та­ри в Крим раз по раз, що жид мит­ник у Пе­ре­копі, ди­ву­ючись, пи­тав: «Чи на­дов­го ще ста­не лю­ду на Вкраїні? Чи й досі, - мов­ляв, - не спустіла во­на? (Про се чи­тай, охо­чий, у Ми­ха­ло­на Лит­ви­на, що пи­сав уч­неві свой­му, ко­ро­ле­ви­чеві Сигізмун­дові-Авгус­тові фак­то­ве оповідан­ня про Київщи­ну і інші руські землі.)* Навіть по тюр­мах, по фур­ди­гах значні тур­кені хо­ди­ли з ми­лос­ти­нею. Чи­тай оповідан­ня ко­рон­но­го польово­го гетьма­на Конєцпольсько­го, що впав у не­во­лю на

    Цоцорі ж та­ки (Pa­mi­et­ni­ki о Ko­ni­ec­pols­kich, przez Przylec­ke­go.) «Пам'ятни­ки про

    Конєцпольських, ук­ла­дені Пши­лецьким» (польськ.). - Ред.* Сло­ва сі по-на­шо­му бу­дуть т в о р я щ а р а д о щ і.* Сей га­рем су­щест­во­вав під кри­шею так наз­ва­но­го Хра­му Гос­под­ня, спо­рож­не­но йо­го не­дав­но, вже за на­шо­го ча­су. (Чи­тай во­яжу­ваннє в Па­лест­ну фран­цу­за Габріеля

    Шарма.).* Тур був ко­за­ку­ва­тий архіманд­ри­та Пе­черської лав­ри: не по­пус­тив її унітові-мит­ро­по­ли­тові Потієві.* «Суть-бо Гре­ци лук­ви до се­го дня» (Нес­те­ро­ва літо­пись).* Сло­ва Кро­ме­ра: "Prin­ceps om­ni­um sa­ecu­lo­rum me­mo­ria dig­nis­si­mus" (князь, най­дос­той­ніший пам'яті всіх віків.)* Ка­то­лицький цер­ков­ний спів, що ви­ко­нується як вдяч­ний Бо­гові; мо­ле­бень (лат.).

    - Ред.* Кня­зем Ва­си­лем зва­но Кос­тян­ти­на Ва­си­ля Кос­тян­ти­но­ви­ча Ост­розько­го.* Да­рем­но (лат.). - Ред.* У нас і досі го­во­рять: поїхав до Моск­ви.* Ви­мо­рочні маєтності.* Обор­ницький пи­сав до ко­ро­ля: «Bro­daw­ka in ora­ti­one sua, in con­si­lio sua di­xit hoc in ca­ete­ra: Przed wo­js­ki­em Za­po­roz­kim drzy Zi­emia Pols­ka, Tu­rec­ka і wszystek swi­at». Він же до­но­сив ко­ро­леві і про біло­цер­ковсько­го жи­да. (Бо­ро­дав­ка в своїй про­мові у раді зок­ре­ма ска­зав: (лат.). - Ред. «Пе­ред військом за­по­розьким трем­тить зем­ля Польська, Ту­рецька і весь світ» (польськ.). - Ред.)* Ко­зацт­во на­ше, як і Го­ме­рові Да­наї, вба­ча­ло своїх богів і бо­гинь про тихій го­дині, оповіду­ва­ло про ди­ва чен­цям, а ті впи­су­ва­ли в «Те­ра­тур­ги­му» і в та­ке

    інше.* У Са­гай­даш­но­го коні зва­лись то Ле­ва­ми, то Бар­са­ми, то Ту­ра­ми. * Ніхто з но­вичків на Ни­зу не звав­ся тим ім'ям, що в го­ро­дах.* Нев­ми­ра­ка­ми зва­лись такі ко­зар­лю­ги, що в бою до дев'яти раз ожи­ва­ли би­тись.* Ту­рецький сул­тан - те са­ме на Вос­тоці, що римський па­па на За­ході той - намісник про­ро­ка Ма­го­ме­та, а сей - намісник Ісу­са Хрес­та.* Лібе­ральна ніби пре­са но­во­руська не хо­че приз­на­ти за Ка­те­ри­ною Дру­гою ти­ту­ла

    В е л и к а. Ми ж, ста­ро­ру­си, со­вер­ша­ли їй хва­лу із уст її во­рогів, слав­ле­них ос­таннім коб­за­рем ко­зацьким. Як зруй­ну­ва­ла во­на Січ (се бу­ла не най­мен­ша з її зас­луг пе­ред по­томст­вом), самі зруй­но­вані про­ло­жи­ли їй пісню:

    В е л и к и й с в і т на­ша ма­ти

    Напуст на­пус­ти­ла:

    Славне військо за­по­розьке

    Та й за­на­пас­ти­ла.* Кінець по­еми згорів під ху­тор­ну по­же­жу.* Ви­мо­рочні маєтності.* Обор­ницький пи­сав до ко­ро­ля: «Bro­daw­ka in ora­ti­one sua, in con­si­lio sua di­xit hoc in ca­ete­ra: Przed wo­js­ki­em Za­po­roz­kim drzy Zi­emia Pols­ka, Tu­rec­ka і wszystek swi­at». Він же до­но­сив ко­ро­леві і про біло­цер­ковсько­го жи­да. (Бо­ро­дав­ка в своїй про­мові у раді зок­ре­ма ска­зав: (лат.). - Ред. «Пе­ред військом за­по­розьким трем­тить зем­ля Польська, Ту­рецька і весь світ» (польськ.). - Ред.)* Ко­зацт­во на­ше, як і Го­ме­рові Да­наї, вба­ча­ло своїх богів і бо­гинь про тихій го­дині, оповіду­ва­ло про ди­ва чен­цям, а ті впи­су­ва­ли в «Те­ра­тур­ги­му» і в та­ке

    інше.* У Са­гай­даш­но­го коні зва­лись то Ле­ва­ми, то Бар­са­ми, то Ту­ра­ми. * Ніхто з но­вичків на Ни­зу не звав­ся тим ім'ям, що в го­ро­дах.* Нев­ми­ра­ка­ми зва­лись такі ко­зар­лю­ги, що в бою до дев'яти раз ожи­ва­ли би­тись.* Ту­рецький сул­тан - те са­ме на Вос­тоці, що римський па­па на За­ході той - намісник про­ро­ка Ма­го­ме­та, а сей - намісник Ісу­са Хрес­та.* Лібе­ральна ніби пре­са но­во­руська не хо­че приз­на­ти за Ка­те­ри­ною Дру­гою ти­ту­ла

    В е л и к а. Ми ж, ста­ро­ру­си, со­вер­ша­ли їй хва­лу із уст її во­рогів, слав­ле­них ос­таннім коб­за­рем ко­зацьким. Як зруй­ну­ва­ла во­на Січ (се бу­ла не най­мен­ша з її зас­луг пе­ред по­томст­вом), самі зруй­но­вані про­ло­жи­ли їй пісню:

    В е л и к и й с в і т на­ша ма­ти

    Напуст на­пус­ти­ла:

    Славне військо за­по­розьке

    Та й за­на­пас­ти­ла.* Кінець по­еми згорів під ху­тор­ну по­же­жу

    

This file was created with BookDesigner program

bookdesigner@the-ebook.org

02.07.2008