© Сергей Козлов. Ёжик в тумане, 1989.
© Іван Андрусяк (переклад з російської), 2007. Джерело: Машинопис тексту люб'язно надано автором перекладу. HTML-форматування: Віталій Стопчанський, 2007.
* ОСІННЯ ПІСНЯ ТРАВИ *
Їжачок у тумані
Звуки й голоси
Коли ти ховаєш сонце, мені сумно
Дозвольте з вами посутінкувати
Як відтінити тишу
У рідному лісі
Соснова шишка
Осіння пісня трави
Веселка
Їжачкова гора
Птах
* ТЕПЛОГО ТИХОГО РАНКУ ПОСЕРЕД ЗИМИ *
Вільний осінній вітер
Ми будемо приходити й дихати
Лисичка
Не дивися на мене так, Їжачку
Як Їжачок із Ведмедиком приснилися Зайцеві
Ворон
Якщо мене взагалі немає
Теплого тихого ранку посеред зими
Тридцять комариків вибігли на галявину й заграли на своїх писклявих скрипках.
Із-за хмар вийшов місяць і, посміхаючись, поплив по небу.
"Ммм-у!.." — зітхнула корова за рікою. Загавкав собака, і сорок місячних зайців побігли по доріжці.
Над рікою здійнявся туман, і печальний білий кінь потонув у ньому по груди, і тепер здавалося, що велика біла качка пливе в тумані й, пофиркуючи, опускає в нього голову.
Їжачок сидів на гірці під сосною й дивився на залиту місяцем долину, усю в тумані.
Красиво було так, що він час від часу здригався: чи не сниться йому все це?
А комарики не втомлювалися грати на своїх скрипочках, місячні зайці танцювали, а собака вив.
"Розповім — не повірять!" — подумав Їжачок, і почав дивитися ще уважніше, щоб запам'ятати до останньої травинки всю красу.
"Ось і зірка впала, — завважив він, — і трава нахилилися ліворуч, і від ялинки зосталася лише вершина, і тепер вона пливе поруч із конем... А цікаво, — думав Їжачок, — якщо кінь ляже спати, чи вона захлинеться в тумані?"
І він почав повільно сходити з гори, щоб теж потрапити в туман і поглянути, як там усередині.
— Ось, — мовив Їжачок. — Нічого не видно. І навіть лапи не видно. Коню! — покликав він. Але кінь не сказав нічого.
"Де ж кінь?" — подумав Їжачок. І поповз прямо. Навколо був глухо, темно й вогко, лише високо вгорі сутінок слабко світився.
Повз він довго й раптом відчув, що землі під ним нема, і він кудись летить. Бульк!..
"Я в ріці!" — зміркував Їжачок, похолодівши од страху. І почав бити лапами навсібіч.
Коли він вигулькнув, було так само темно, і Їжачок навіть не знав, де берег.
"Нехай ріка сама несе мене!" — вирішив він.
Як міг, глибоко зітхнув, і його понесло вниз за течією.
Ріка шаруділа очеретами, вирувала на перекатах, і Їжачок відчував, що весь промок і незабаром потоне.
Раптом хтось торкнувся його задньої лапи.
— Вибачте, — беззвучно сказав хтось, – хто ви і як сюди потрапили?
— Я — Їжачок, — теж беззвучно відповів Їжачок. — Я впав у ріку.
— Тоді сідайте мені на спину, — беззвучно мовив хтось. — Я відвезу вас на берег.
Їжачок сів на чиюсь вузьку слизьку спину й за хвилину опинився на березі.
— Спасибі! — уголос сказав він.
— Та, пусте! — беззвучно вимовив хтось, кого Їжачок навіть не бачив, і почез у хвилях.
"Оце так історія... — міркував Їжачок, обтрушуючись. — Хіба хто повірить?!"
І побрів у тумані.
— Дрімаючи, Ведмедику, можна уявити все, що хочеш, і все, що уявиш, буде як живе. І тоді-і...
— Що?
— Тоді-і...
— Та кажи вже!
— І тоді-і... чутно звуки й голоси. – Їжачок дивився на Ведмедика великими круглими очима, начебто цієї миті, саме зараз, він здогадався про щось дуже важливе.
— І кого ти чув? — пошепки запитав Ведмедик.
— Сьогодні?
— Ага.
— Зяблика, — сказав Їжачок.
— А вчора?
— Жабу.
— А що вона сказала?..
— Вона — співала. — І Їжачок заплющив очі.
— Ти її й зараз чуєш?
— Чую, — сказав Їжачок із заплющеними очами.
— Ану я теж заплющу очі. — Ведмедик заплющив очі й став ближче до Їжачка, щоб теж чути.
— Чуєш? — запитав Їжачок.
— Ні, — сказав Ведмедик.
— А ти задрімай.
— Треба лягти, — сказав Ведмедик. І ліг.
— А я — біля тебе. — Їжачок сів поруч. – Ти лише уяви: вона сидить і співає.
— Уявив.
— А ось зараз... Чуєш? — І Їжачок, мов дириґент, змахнув лапою. — Заспівала!
— Не чую, — сказав Ведмедик. — Сидить, очі витріщила й мовчить.
— Поговори з нею, — сказав Їжачок. – Щоб зацікавилася.
— Як?
— Скажи: "Ми з Їжачком із далекого лісу прийшли на ваш концерт".
Ведмедик поворушив губами.
— Сказав.
— І що?
— Мовчить.
— Зачекай, — мовив Їжачок. — Ану ти сядь, а я ляжу. Та-ак. — І він забубонів щось, умощуючись поруч із Ведмедиком на траві.
А день розгорався, і висока струнка осінь розхитувалася соснами й кружляла пошерхлим листям.
Ведмедик давно розплющив очі й дивилися тепер на руді дерева, на вітер, що брижив калюжу, а Їжачок усе бурмотів і пошептував, лежачи поруч на траві.
— Послухай, Їжачку, — сказав Ведмедик, — навіщо нам ця жаба, га? Ходімо назбираємо грибочків, насмажимо! А я для тебе яблучко припас.
— Ні, — не розплющуючи очей, сказав Їжачок. — Вона заспіває.
— Хай і заспіває. А навіщо?
— Тю! — сказав Їжачок. — Грибочки! Яблучка!.. Якби ти тільки знав, як це — звуки й голоси!
Над горою туман і рожево-жовтогарячі відсвіти. Весь день лив дощ, тоді перестав, виглянуло сонце, зайшло за гору, і ось тепер була така гора.
Було дуже красиво, так красиво, що Їжачок із Ведмедиком тільки дивилися й нічого не казали один до одного.
А гора увесь час мінилася: жовтогаряче перемістилося ліворуч, рожеве — праворуч, а блакитне стало сизо-синім і залишилося вгорі.
Їжачок із Ведмедиком давно полюбляли цю гру: заплющуєш очі, а коли розплющуєш — все по-іншому.
— Розплющуй скоріше, — шепнув Їжачок. — Дуже красиво!
Тепер жовтогаряче розтеклося вузькою облямівкою по всій горі, а рожеве й блакитне пропало.
Туман був там, вище, а сама гора була начебто оперезана жовтогарячою стрічкою.
Вони знову заплющили очі, й коли за мить розплющили, знову все змінилося.
Жовтогаряче спалахувало подекуди ліворуч і праворуч, рожеве раптом з'явилося праворуч, рожево-блакитне зникло, і гора вся стала такою темною, врочистою, що від неї просто не можна було відвести очей. Їжачок із Ведмедиком знову заплющили й розплющили очі: гора була супокійною, мрячною, із легеньким рожевуватим відсвітом праворуч, але вони не встигли знову заплющити очі, як цей відсвіт пропав.
Мрячна, дуже красива гора дивилася на Їжачка й Ведмедика.
І раптом, – чи це Їжачкові з Ведмедиком здалося, – хтось заговорив:
— Вам подобається на мене дивитися?
— Так, — сказав Їжачок.
— А хто? Хто це говорить? — пошепки запитав Ведмедик.
— Я гарна?
— Так, — сказав Їжачок.
— А коли я вам більше подобаюся — зранку чи увечері?
Отут і Ведмедик зрозумів, що це говорить гора.
— Мені — зранку, — сказав Ведмедик.
— А чому?
— Тоді попереду цілий день і...
— А тобі, Їжачку?
— Коли ти ховаєш сонце, мені сумно, — сказав Їжачок. — Але я більше люблю дивитися на тебе ввечері.
— А чому?
— Коли дивишся ввечері, начебто стоїш там, на вершині, й далеко-далеко видно.
— Що ж ти бачив сьогодні, Їжачку? — запитала гора.
— Сьогодні так ховалося сонце, а хтось так не хотів, аби воно йшло, що я ні про що не думав, я лише дивився.
— А я... Ми... То розплющимо очі, то заплющимо. Ми так граємося, — сказав Ведмедик.
Швидко згущувалися сутінки.
І коли майже зовсім стемніло, синювато-зелене небо раптом відірвалося від гори, і її всю стало виразно видно, чорну на блідо-голубій смузі, що відокремлювала її від темного неба.
— Заєць проситься посутінкувати.
— Нехай сутінкує, — сказав Їжачок і виніс на ґанок іще одне плетене крісло.
— Можна увійти? — запитав Заєць. Він стояв під ґанком, доки Ведмедик розмовляв із Їжачком.
— Заходь, — сказав Їжачок.
Заєць піднявся сходами й акуратно витер лапи об постілку.
— Витирай-витирай! — сказав Ведмедик. — Їжачок любить, щоб було чисто.
— Можна сісти? — запитав Заєць.
— Сідай, — сказав Ведмедик. І Їжачок із Ведмедиком теж сіли.
— А як ми будемо сутінкувати? — запитав Заєць.
Їжачок промовчав.
— Сиди в сутінку і мовчи, — сказав Ведмедик.
— А розмовляти можна? — запитав Заєць. Їжачок знову промовчав.
— Говори, — сказав Ведмедик.
— Я вперше сутінкую, — сказав Заєць, — тому не знаю правил. Ви не сердіться на мене, гаразд?
— Ми не сердимося, — сказав Їжачок.
— Я коли довідався, що ви сутінкуєте, я прибігав до твого, Їжачку, дому й дивився о-он із-під того куща. Бач, думаю собі, як красиво вони сутінкують! Ото б і мені так! І побіг додому, й дістав із горища старе крісло, сів і сиджу...
— І що? — запитав Ведмедик.
— А нічого. Темно стало, — сказав Заєць. — Ні, думаю собі, це не просто так, це не просто сиди й чекай. Щось тут є. Попрошуся, думаю собі, посутінкувати з Їжачком і Ведмедиком. Може, дозволять?
— Угу, — сказав Ведмедик.
— А ми вже сутінкуємо? — запитав Заєць. Їжачок дивився, як повільно опускаються сутінки, як заволікає низини туман, і майже не слухав Зайця.
— А можна, сутінкуючи, співати? — запитав Заєць. Їжачок промовчав.
— Співай, — сказав Ведмедик.
— А що?
Ніхто йому не відповів.
— А можна веселої? Нумо я веселої заспіваю, бо воно мерзлякувато якось?
— Співай, — сказав Ведмедик.
— Ля-ля! Ля-ля! — заволав Заєць. І Їжачкові стало зовсім сумно. Ведмедикові було ніяково перед Їжачком, що ось він привів Зайця, і Заєць меле сім мішків гречаної вовни, а тепер ще завиває пісню. Але Ведмедик не знав, як бути, і тому заволав разом із Зайцем.
— Ля-ля-лю-лю! — волав Ведмедик.
— Ля-ля! Ля-ля! — співав Заєць. А сутінки згущувалися, і Їжачкові аж боляче було все це чути.
— Краще помовчимо, — сказав Їжачок. — Послухайте, як тихо!
Заєць із Ведмедиком замовкли й прислухалися. Над галявиною, над лісом пропливала осіння тиша.
— А що, — пошепки запитав Заєць, — тепер робити?
— Цссс! — сказав Ведмедик.
— Це ми сутінкуємо? — прошептав Заєць. Ведмедик кивнув.
— До темряви — мовчати?..
Стало геть темно, і над верхівками ялинок зринула золота долька місяця.
Від цього Їжачкові з Ведмедиком раптом на мить стало тепліше. Вони глянули один на одного, і кожен відчув у темряві, як вони один одному посміхнулися.
— Я дуже люблю осінні похмурі дні, — сказав Їжачок. — Сонечко тьмяно світить, і так туманно-туманно...
— Спокійно, — сказав Ведмедик.
— Ага. Начебто все зупинилося й стоїть.
— Де? — запитав Ведмедик.
— Ні, взагалі. Стоїть і не рухається.
— Хто?
— Та як ти не розумієш? Ніхто.
— Ніхто стоїть і не рухається?
— Ага. Ніхто не рухається.
— А комарі? Он як літають! Пі-і!.. Пі-і!.. — І Ведмедик замахав лапами, показуючи, як летить комар.
— Комарі тільки ще дужче, — тут Їжачок зупинився, щоб підшукати слово, - в і д т і н я ю т ь непорушність, — нарешті сказав він.
Ведмедик сів:
— Як це?
Вони лежали на травичці біля обриву над рікою й грілися на тьмяному осінньому сонечку. За рікою, палахкочучи осиками, темнів ліс.
— Та ось поглянь! — Їжачок устав і побіг. — Бачиш?
— Що?
— Який непорушний ліс?
— Ні, — сказав Ведмедик. — Я бачу, як ти біжиш.
— Ти не на мене дивися, на ліс! — І Їжачок побіг знову. – То як?
— Отже, мені на тебе не дивитися?
— Не дивися.
— Гаразд, — сказав Ведмедик і відвернувся.
— Та навіщо ти взагалі відвернувся?
— Ти ж сам сказав, щоб я на тебе не дивився.
— Ні, ти дивися, тільки на мене й на ліс о д н о ч а с н о, зрозумів? Я побіжу, а він буде стояти. Я в і д т і н ю його непорушність.
— Гаразд, — сказав Ведмедик. — Спробуємо. — І вп'явся очима в Їжачка. — Біжи!
Їжачок побіг.
— Швидше! — сказав Ведмедик. Їжачок побіг швидше.
— Стій! — крикнув Ведмедик. — Почнімо спочатку.
— Чому?
— Та я ніяк не можу подивитися на тебе й на ліс одночасно: ти так смішно біжиш, Їжачку!
— А ти дивися на мене й на ліс, розумієш? Я — біжу, ліс — стоїть. Я відтіняю його непорушність.
— А ти не можеш бігти більшими стрибками?
— Навіщо?
— Спробуй.
— Хіба я кенґуру?
— Та ні, але ти — ніжками, ніжками, і я не можу відірватися.
— Це не важливо, як я біжу, зрозумів? Важливо те, що я біжу, а він — стоїть.
— Гаразд, — сказало Ведмедик. — Біжи!
Їжачок побіг знову.
— То як?
— Такими маленькими крочками не відтіниш, – сказав Ведмедик. — Тут треба стрибати ось так!
І він стрибнув, як справжній кенґуру.
— Стій! — крикнув Їжачок. — Слухай!
Ведмедик завмер.
— Чуєш, як тихо?
— Чую.
— А якщо я крикну, тоді я криком в і д т і н ю тишу.
— А-а-а!.. — закричав Ведмедик.
— Тепер зрозумів?
— Ага! Треба кричати й перекидатися! А-а-а! — знову заволав Ведмедик і перекинувся через голову.
— Ні! — крикнув Їжачок. — Треба бігти й підстрибувати. Ось! — І застрибав по галявині.
— Ні! — крикнуло Ведмедик. — Треба бігти, падати, підхоплюватися й летіти.
— Як це? — Їжачок зупинився.
— А ось так! — І Ведмедик плигонув із обриву.
— І я! — крикнув Їжачок і покотився з обриву слідом за Ведмедиком.
— Ля-ля-ля! — заволав Ведмедик, видряпуючись назад.
— Ге-ге-ге! — по-пташиному заверещав Їжачок.
— Ой-йой-йой! – на все горло закричав Ведмедик і стрибонув із обриву знову.
Так аж до вечора вони бігали, стрибали, плигали з обриву й репетували на все горло, відтіняючи непорушність і тишу осіннього лісу.
Заєць уранці як вийшов із дому, так і загубився в неосяжній красі осіннього лісу.
"Давно вже час снігові випасти, — думав Заєць. — А ліс стоїть теплий і живий".
Зустрілася Зайцеві Лісова Миша.
— Гуляєш? — сказав Заєць.
— Дихаю, — сказала Мишка. — Надихатися не можу.
— Може, зима про нас забула? — запитав Заєць. — До всіх прийшла, а в ліс і не заглянула.
— Напевно, — сказала Мишка й поворухнула вусиками.
— Я ось що думаю, — сказав Заєць. — Якщо її досі нема, то вже й не загляне.
— Та ні! — сказала Мишка. — Так не буває! Не було ще такого, щоб зима оминула нас.
— А якщо не прийде?
— Навіщо говорити про це, Зайцю? Бігай, дихай, стрибай, доки лапи стрибають, і ні про що не думай.
— Я так не вмію, — сказав Заєць. — Я все мушу знати наперед.
— Багато будеш знати – скоро постарієш.
— Зайці не старіють, — сказав Заєць. — Зайці вмирають молодими.
— А це ще чому?
— Ми біжимо, розумієш? А рух — це життя.
— Хі-хі! — сказала Мишка. — Ще яким стареньким будеш.
Вони разом ішли по стежці й не могли намилуватися своїм лісом.
Він був аж прозорий, м'який, рідний. І тому, що в ньому було так добре, на душі в Зайця й Мишки стало сумно.
— Ти не сумуй, — сказав Заєць.
— Я не сумую.
— Сумуєш, я бачу.
— Та зовсім не сумую, просто сумно.
— Це минеться, — сказав Заєць. — Насипле снігу, треба буде плутати сліди. З ранку до вечора бігай і заплутуй.
— А навіщо?
— Дурна ти. З'їдять.
— А ти бігай задом наперед, — сказала Мишка. — Ось так! — І побігла по доріжці спиною вперед, мордочкою до Зайця.
— Чудово! — крикнув Заєць. І помчав слідом.
— Бачиш? — сказала Мишка. — Тепер ніхто не зрозуміє, хто ти.
— А я... А я... Я знаєш тебе чому навчу? Я тебе навчу їсти кору, хочеш?
— Я кору не їм, — сказала Мишка.
— Тоді... Тоді... Тоді я тебе навчу бігати!
— Не треба, — сказала Мишка.
— Чим же мені тобі відплатити?
— А нічим, — сказала Лісова Миша. — Було б добре, якби тобі допомогла моя порада.
— Спасибі тобі! — сказав Заєць. І побіг від Мишки задом наперед, посміхаючись і ворушачи вусами.
"Чудово! — думав Заєць. — Тепер мене ніхто не піймає. Треба лише гарненько натренуватися, доки не випав сніг".
Він біг задом наперед через свій улюблений ліс, спускався в яри, піднімався на пагорби. "Виходить!" – волав про себе Заєць і мало не плакав від радості, що тепер уже ніхто й ніколи не відшукає його в рідному лісі.
Світлий вечір в осінньому лісі. Заверещала й змовкла невідома птаха. Заєць вибіг до струмка, сів і наслухав, як дзюрчить вода.
— Водо, водо, куди ти біжиш? — запитав Заєць.
— Із камінця на камінець по камінцях біжу!
"По камінцях. Добре їй! — подумав Заєць. — Ось якби й мені так!"
Прийшла Мураха.
— Чого ти нипаєш? — запитав Заєць. — Скоро зима, а ти по лісу валандаєшся?
— Треба, — сказала Мураха. Зачерпнула відром води й пішла.
— Зачекай! Поговоримо, — сказав Заєць. Мураха зупинилася:
— Про що?
— Про що хочеш.
— Ніколи мені розмовляти, — сказала Мураха. — Воду треба нести. — І пішла.
— Ото життя! — зітхнув Заєць. — Мурахи по воду ходять, поговорити ні з ким. Раніше бодай сякий-такий гриб трапиться, з ним поговориш. А тепер і гриби кудись поховалися.
— А ти зі мною поговори, — сказала Соснова Шишка. Вона лежала поруч біля струмка. — Я — стара, багато всього набачилася.
— Що ж ти бачила? — запитав Заєць.
— Небо, — сказала Шишка.
— Хто ж його не бачив? Он воно!
— Ні-і, я там була, високо, — зітхнула Шишка. — Мене Вітер любив. Прилетить, бувало: "Привіт, Шишко!" — "Привіт, кажу, де тинявся?" — "До моря літав, кораблі хилитав". Он як! А ти чого нудний такий?
— Не знаю, — сказав Заєць.
— Ох, і життя в мене було! Ранесенько прокинешся — весь ліс у тіні, а в нас уже сонечко! Сонечко пригріє. Вітер прилетить — галасуємо-веселимося!.. А вночі — зірки. Так у вічі й зазирають. Я любила одну. Зелена така, ласкава. Тільки зрине, а вже Вітерець мій тут як тут. "Полетімо, каже, до зірки, Шишко!" — "Та далеко ж!" — "Це нам дрібниці!" Схопить в обійми й понесе.
— Гарно розказуєш, бабусю, — зітхнув Заєць.
— Жили гарно, Зайцю. А що слова? Ти ж бо чого нудний, молодий же?
— А де ж він тепер, Вітер?
— Літає. Вітер, він завжди молодий. А я, бач, стара, упала. Кому потрібна?
— Сумно тобі, бабусю?
— Ні-і, Зайцю. Лежу, на небо дивлюся, водичку слухаю, зірочку зелену побачу — Вітра згадую.
Холодно, тихо стало в лісі. Заєць прислухався — ані звуку. Лише осичка на тому березі тремтіла останнім листком.
Заєць зійшов до ріки. Ріка повільно вела за поворот важку, темну воду. Заєць устав стовпчиком і поворушив вухами.
— Холодно? — запитала в нього Травинка.
— Бр-р-р! — сказав Заєць.
— Мені теж, — сказала Травинка.
— І мені! І мені!
— Хто це говорить? — запитав Заєць.
— Це ми — трава.
Заєць ліг.
— Ой, як тепло! Як тепло! Як тепло!
— Погрій нас! І нас! І нас!
Заєць узявся стрибати й лягати. Стрибне — і притулиться до землі.
— Агов, Зайцю! — гукнув із пагорба Ведмедик. — Що це ти робиш?
— Грію траву, — сказав Заєць.
— Не чую!
— Грію траву! — крикнув Заєць. — Іди сюди, будемо гріти разом!
Ведмедик зійшов із пагорба.
— Зігрій нас! Зігрій! Зігрій! — кричали травинки.
— Бачиш? — сказав Заєць. — Їм холодно! — Знову стрибнув і ліг.
— До нас! До нас!
— Сюди! Сюди! — кричали з усіх боків.
— Чого ж ти стоїш? — сказав Заєць. — Лягай!
І Ведмедик ліг.
— Як тепло! Ой, як тепло!
— І мене погрій, Ведмедику!
— І нас! І нас!
Заєць стрибав і лягав. А Ведмедик почав потихеньку перекочуватися: зі спини — на бік, із боку — на живіт.
— Зігрій! Зігрій! Нам холодно! — кричала трава. Ведмедик качався. Заєць стрибав, і незабаром зігрівся весь луг.
— Хочете, ми проспіваємо вам осінню пісню трави? — запитала перша травинка.
— Співайте, — сказав Заєць.
І трава почала співати. Ведмедик – качався, а Заєць — стрибав.
— Агов! Що ви там робите? – гукнув із пагорба Їжачок.
— Гріємо траву! — крикнув Заєць.
— Що?
— Гріємо траву! — крикнуло Ведмедик.
— Ви застудитеся! — закричав Їжачок. А травинки позводилися на весь зріст і голосно заспівали.
Співав весь луг над рікою.
І останній листок, що тріпотів на тому березі, почав підтягувати.
І соснові голки, і ялинові шишки, і навіть павутина, забута павуком, — усе розпрямилося, запосміхалося й затягло щодуху останню осінню пісню трави.
Ведмедик притулився спиною до печі. Йому було тепло-тепло й не хотілося ворушитись.
За вікном свистів вітер, шуміли дерева, барабанив по склу дощ, а Ведмедик сидів із заплющеними очами й думав про літо.
Спочатку Ведмедик думав про все одразу, і це "все одразу" було для нього сонечко й тепло. Але потім під яскравим літнім сонечком, у теплі, Ведмедик побачив Мураху.
Мураха сиділа на пеньку, витріщивши чорні очі, і щось говорила, говорила, але Ведмедик не чув.
— Чи ти чуєш мене? — нарешті долинув до Ведмедика Мурашиний голос. — Працювати треба щодня, щодня, щодня!
Ведмедик похитав головою, але Мураха не зникала, а кричала ще голосніше.
— Лінь, ось що тебе погубить!
"Чого вона до мене пристала? – подумав Ведмедик. — Я й не пам'ятаю взагалі такої Мурахи".
— Геть заледащіли! — кричала Мураха. — Чим ви займаєтеся день у день? Відповідай!
— Гуляємо, — уголос сказав Ведмедик біля печі. – Та ж літо.
— Літо! — заволала Мураха. — А хто працювати буде?
— Ми й працюємо.
— Що ж ви зробили?
— А тобі що до того, — сказав Ведмедик. І ще дужче притулився до боку печі.
— Ні, ти мені кажи — що?
— Шпаківню.
— Ще?
— Грубку склали.
— Де?
— Біля ріки.
— Навіщо?
— Вечорами сидіти. Вогнище розпалиш — і сиди.
І Ведмедикові уявилося, як вони з Їжачком сидять уночі під зірками біля ріки, варять чай у чайнику, слухають, як плещеться риба у воді, і чайник спершу гурчить, а тоді клекоче, і зірки падають просто в траву й, великі, теплі, ворушаться біля ніг. І так Ведмедикові запраглося в ту літню ніч, так захотілося полежати в м'якій траві, дивлячись у небо, що Ведмедик сказав Мурасі:
— Ходи сюди, сідай біля грубки, а я піду туди, в літо.
— А соломинку ти за мене понесеш? — запитала Мураха.
— Я, — сказав Ведмедик.
— А шість соснових голок?
— Я, — сказало Ведмедик.
— А дві шишки й четвірко пташиних пір’їн?
— Усе віднесу, — сказав Ведмедик. — Лише йди сюди, сядь біля грубки, га?
— Ні, ти зачекай, — сказала Мураха. — Працювати — обов'язок кожного. — Вона підняла лапку. — Щодня...
— Стій! – скрикнув Ведмедик. — Слухай мою команду: до грубки бігцем, марш!
І Мураха вибігла з літа й сіла до грубки, а Ведмедик ледве протиснувся на її місце.
Тепер Ведмедик сидів на пеньку влітку, а Мураха пізньої осені біля печі у Ведмедика вдома.
— Ти посидь, — сказав Ведмедик Мурасі, — а прийде Їжачок, пригости його чаєм.
І Ведмедик побіг по м'якій теплій траві, й забіг у ріку, й почав бризкатися водою, і якщо глянути прищулившись, у бризах щоразу виникала справжня веселка, і щоразу Ведмедикові не вірилося, і щоразу Ведмедик бачив її знову.
— Агов! — крикнула Мураха в літо. — А хто обіцяв працювати?
— Зачекай! — сказав Ведмедик. І знову взявся, жмурячись, бризкатися й ловити крізь вії веселку.
— Обов'язок кожного — трудитися, — говорила Мураха, притулившись до гарячої печі. — Щодня...
"Ото зануда, — подумав Ведмедик. — І як вона не розуміє, що це — літо, що воно — коротке, що воно ось-ось закінчиться й що кожного разу у мене в лапах блищить веселка".
— Мурахо! — крикнув зі свого літа Ведмедик. — Не бубони! Хіба я не працюю? Хіба я відпочиваю?
І він знову вдарив по воді лапою, прищулився й побачив веселку.
Давно вже Їжачок не бачив такого великого неба. Давно вже не було такого, щоб він ось так зупинявся й завмирав. І якби хто в нього запитав, навіщо він зупиняється, чому завмирає, Їжачок однаково б не зміг відповісти.
— Ти куди дивишся, Їжачку? — запитала Білка.
— А, — сказав Їжачок. І махнув лапою.
— Ти що там побачив? — запитала Мураха.
— Мовчить, — сказала Білка.
— Задумався, — пробурчала Мураха й побігла у своїх справах.
А Їжачкові раптом здалося, що він уперше побачив цей ліс, цей пагорб, цю галявину.
Що ніколи досі нічого подібного він не бачив.
"Як же це так? — думав Їжачок. — Адже я стільки разів біг по цій стежці, стільки разів стояв на цьому пагорбі".
І дерева були такі незвичайні — легкі, прозорі, мовби бузкові, й сповнені такої внутрішньої тиші й спокою, що Їжачок не впізнавав знайомі з дитинства місця.
— Що ж це? — бурмотів Їжачок. – Як же я раніше не бачив усього цього?
І птахи, ті нечисленні птахи, що залишилися в лісі, здавалися тепер Їжачкові незвичайними.
"Це не Ворона, це мовби якийсь Орел кружляє над лісом, — думав Їжачок. — Ніколи не бачив такого величезного птаха".
— Усе ще стоїш? — запитала Мураха. — Я вже он яку соломину відволокла, а він усе стоїть.
— Не заважай йому, — сказала Білка. — Він думає.
— Думає, думає, — пробурчала Мураха. — Що б учинилося в лісі, якби всі думали.
— Подумає, і все, — сказала Білка. — Не заважай.
— Усі ви ледарі, — сказала Мураха. — Усі ви однакі, ворон воронові око не видовбе. — І побігла собі.
А Їжачок про себе подякував Білці, бо він чув розмову десь далеко, начебто говорили у хмарах, а він — на дні моря.
"Яка вона добра, — подумав про Білку Їжачок. — Чому я раніше ніколи її не зустрічав?"
Прийшов Ведмедик.
— То що? — сказав він. — Що робити будемо?
Їжачок дивився на ліс, на пагорб, на Ворону, яка кружляла за рікою, і раптом зрозумів, що йому так не хочеться відповідати, так не хочеться спускатися зі своєї гори... І він вдячно подумав про те, з чиєї доброти на цій горі опинився.
Усе літо Заєць плів мотузку, і до осені вона в нього стала завдовжки до неба.
"Прилаштую гачок, — думав Заєць, — закину на зірку і..."
Прибігла Білка:
— Ти що робиш, Зайцю?
— Мотузку сплів, — сказав Заєць.
— А навіщо?
— Залізу на небо, — сказав Заєць.. — Хочеш, тебе візьму з собою?
— Візьми, — сказала Білка.
Уночі висипали зірки.
Заєць закинув гачок на найбільшу зірку, і мотузка тонкою павутинкою простягнулася від землі до неба.
— Лізь, — сказав Заєць.
— А ти?
— Я за тобою.
І Білка побігла на небо.
Заєць поліз слідом, але він не вмів лазити по мотузці й тому добряче відстав.
— Ти де? Лізь швидше! — кричала Білка з темряви. А Заєць ліз, і ліз, і вже почав відчувати втому.
— Де ж ти? — квапила Білка. Вона давно забралася на зірку й чекала Зайця. А Заєць розгойдувався посередині, між небом і землею, і в нього не було більше сил ані лізти вгору, ані спуститися на землю.
— Та де ж ти там? — запитала з темряви Білка.
— Сил немає. Не можу, — сказав Заєць.
— Ти — як по гілочці, як по гілочці, — сказала Білка.
Заєць розгойдувався в пітьмі, вуха його розтріпував нічний вітерець, він бачив далеко внизу рідний ліс, а вгорі — велику зірку й розумів, що зараз розтисне лапи й упаде.
"Усе літо плів мотузку, — печально думав Заєць, — і ось..."
— Агов! — раптом почув він знайомий голос із землі. — Хто це там висить?
І ще один знайомий голос відповів:
— Далеко. Не видно.
— Як ти гадаєш, Їжачку, хто це може бути?
— Птаха, — сказав Їжачок.
— Яка ж птаха висить посеред неба?
"Поодинока", — хотів сказати Заєць. Але промовчав.
— Це Заєць! — крикнула із зірки Білка. — Поліз на небо і ось застряг.
— Ведмедику, його треба рятувати!
— Урятуйте мене, — тихо сказав Заєць.
— Відколи це Зайці почали залити по небу? — пробурчав Ведмедик і смикнув за мотузку.
— Ой, — тихо сказав Заєць.
— Як будемо рятувати? — запитав Їжачок.
— Зараз, — сказав Ведмедик. І побіг.
— Зайцю! — крикнув Їжачок. — Це ти?
— Я, — тихо сказав Заєць.
— Не чую!
— Я, — голосніше сказав Заєць, бо якби він крикнув на повен голос, він би впав.
— Це він, він! — крикнула із зірки Білка.
— Тримайся, Зайцю! — гукав Їжачок. — Ведмедик щось придумав!
І тут повернулося Ведмедик із простирадлом.
— Тримай, — сказав він. І подав два кінці Їжачкові.
— Зайцю! — закричав у темряву Ведмедик. — Під тобою ми натягнули простирадло, чуєш? Стрибай!
— Я боюся, — сказав Заєць.
— Він боїться! — крикнула Білка. Їй із зірки чутно було краще.
— Стрибай, кажу тобі! — ще голосніше крикнув Ведмедик, і, відкинувшись назад, вони з Їжачком, як могли, розтягли простирадло. — Ану!
— Стрибай! — крикнула Білка.
Заєць розтиснув лапи й полетів, полетів, полетів, лише чорний нічний вітер засвистів між вухами.
"Де ж простирадло? Де ж земля?" — думав Заєць і не знав, що він, як велика птаха з широкими крилами, летить над землею й уже не може впасти.
Ранесенько до Їжачка й Ведмедика прибіг Заєць.
— Агов! — закричав він. — Гей! Еге-ге-гей!
— Що? Кажи, — сказав Ведмедик.
— Еге-ге-ге-гей! — волав Заєць.
— Та говори ж! — Їжачок почав сердитися.
— Еге-ге-ге-гей! Гей! Гей! — І Заєць побіг собі.
— Чого це він?
— Не знаю, — сказав Ведмедик. А Заєць птахом летів по лісу й волав нестямним заячим голосом.
— Що це з ним? — запитала Білка.
— Збагнути не можу, — сказала Мураха. А Заєць зробив повне коло й знову вибіг на ведмежу галявину.
— Скажеш чи ні? — крикнув Ведмедик. Заєць раптом зупинився, завмер, устав на задні лапи й...
— Кажи! — крикнув Їжачок.
— Ха-ха-ха-ха-ха! — розреготався Заєць і помчав, мов звіявся.
— Може, він збожеволів, збожеволів, збожеволів? — тараторила Сорока.
— Та ні, він при своєму розумі, при своєму розумі, при своєму розумі! — довбав Дятел.
І лише Заєць ні в кого нічого не запитував, нікому нічого не говорив, а вільний, як вітер, мчав по лісу.
— Знаєш, — сказав Ведмедик. — Мені здається, він уявив себе... вітром. Він мені якось сказав: "Уявляєш, Ведмедику, що буде, якщо я стану вітром?"
— Це чудово, — сказав Їжачок. – Ось лише Заєць ніколи до такого не додумається.
І помилився.
Бо Заєць цього легкого сонячного дня справді ранесенько відчув себе вільним осіннім вітром, що літає полями й лісами.
Ось уже кілька днів не було сонця. Ліс стояв порожній, тихий. Навіть ворони не літали, — ось який був порожній ліс.
— Ото й усе, готуйся до зими, — сказав Ведмедик.
— А де птахи? — запитав Їжачок.
— Готуються. Утеплюють гнізда.
— А Білка де?
— Дупло сухим мохом вистеляє.
— А Заєць?
— Сидить у норі, дихає. Хоче надихати на всю зиму.
— Ото дурний, — посміхнувся Їжачок.
— Я йому сказав: перед зимою не надихаєшся.
— А він?
— Надихаю, каже. Буду дихати й дихати.
— Гайда до нього, може, чимось допоможемо.
І вони пішли до Зайця.
Заяча нора була по третій бік від гори. З одного боку – дім Їжачка, з іншого боку — дім Ведмедика, а з третього — нора Зайця.
— Ось, — сказало Ведмедик. — Тут. Агов, Зайцю! — крикнув він.
— Га, — глухо почулося з нори.
— Ти що там робиш? — запитав Їжачок.
— Дихаю.
— Багато надихав?
— Ні ще. Половиночку.
— Хочеш, ми подихаємо зверху? — запитав Ведмедик.
— Не вийде, — почулося з нори. — У мене — двері.
— А ти зроби щілинку, — сказав Їжачок.
— Відчини ледь-ледь, а ми будемо дихати, — сказав Ведмедик.
— Бу-бу-бу, — донеслося з нори.
— Що?
— Зараз, — сказав Заєць. — Ось, дихайте!
Їжачок із Ведмедиком лягли голова до голови й почали дихати.
— Ха!.. Ха!.. — дихав Їжачок.
— Ха-а!.. Ха-а!.. — дихав Ведмедик.
— То як? — крикнув Їжачок.
— Теплішає, — сказав Заєць. — Дихайте.
— А тепер? — за хвилину спитав Ведмедик.
— Дихати — нічим, — сказав Заєць.
— Виходь до нас! — крикнув Їжачок.
— Двері зачини і вилазь!
Заєць ляснув дверима й виліз.
— То як?
— Як у лазні, — сказав Заєць.
— Ось бачиш, утрьох-бо краще, — сказав Ведмедик.
— Ми тепер усю зиму будемо до тебе приходити й дихати, — сказав Їжачок.
— А замерзатимеш, приходь до мене, — сказав Ведмедик.
— Або до мене, — сказав Їжачок.
— Спасибі, — сказав Заєць. — Я обов'язково прийду. Тільки ви до мене не ходіть, гаразд?
— А чому?..
— Сліди, — сказав Заєць. — Натопчете, і тоді хто-небудь мене обов'язково з'їсть.
Це був незвичайний осінній день! Було стільки блакиті, стільки вогненного листя, стільки сонця, що до вечора Ведмедик заплакав.
— Ти чого це? — запитав Їжачок.
— Не знаю, — сказав Ведмедик. — Плакати хочеться.
— Та ти поглянь...
— Я бачив, — сказав Ведмедик. — Тому й плачу.
— Чого ж тут плакати? Радіти треба, — сказав Їжачок.
— Я від радості плачу, — сказав Ведмедик.
— Хіба від радості плачуть?
— Ще й як! — І Ведмедик розридався.
— Заспокойся, чого ти! — Їжачок погладив Ведмедика лапою. — Завтра знову буде сонце, і знову буде летіти листя й відлітати птахи.
— Відлітати, — схлипнув Ведмедик. І розревівся ще дужче.
— Але вони прилетять, — сказав Їжачок. — Вони повернуться. Промине зима, сніг розтане, і вони повернуться.
— Зима. — Ведмедик гірко плакав і весь здригався.
— Звісно, зима. Але вона минеться, і все буде знову.
— Не хочу! Не хочу, чуєш?
— Чого ти не хочеш?
— Щоб усе відходило, відлітало! — крикнув Ведмедик.
— Це ж ненадовго, — сказав Їжачок. — Ти ж сам знаєш. А як красиво взимку!
— Узимку я теж буду плакати.
— Узимку? Та чому?
— Мені буде її шкода. — І Ведмедик аж так розплакався, що Їжачок збагнув: словами тут не зарадиш.
— Біжімо! — крикнув він.
— Куди? — підвів заплакані очі Ведмедик.
— Біжімо, кажу! — І Їжачок схопив Ведмедика за лапу й потягнув у ліс.
— Куди ти мене тягнеш?!
Вони пробігли повз стару зламану березу, перейшли по прогнилому містку струмок, перелізли через зрубану осику й, петляючи поміж обгорілих пнів, зійшли на гору.
— Поглянь! — сказав Їжачок і показав Ведмедикові гриба-лисичку.
Маленький золотий гриб, підтиснувши коліна, у сутінках сидів у моху.
— Бачиш? — сказав Їжачок. — У нього немає ні тата, ні мами, ні Їжачка, ні Ведмедика, він сам-самісінький — і не плаче.
— Я обов'язково, ти чуєш? Я обов'язково, — сказав Ведмедик. Їжачок кивнув.
— Я обов'язково прийду до тебе, що б не трапилося. Я буду біля тебе завжди.
Їжачок дивився на Ведмедик тихими очами й мовчав.
— Чого ти мовчиш?
— Я вірю, — сказав Їжачок.
Їжачок провалився у вовчу яму й просидів там тиждень. Його випадково знайшла Білка: вона пробігала мимо й почула слабкий Їжачків голос.
Ведмедик тиждень шукав Їжачка по лісу, збився з ніг, і коли до нього прибігла Білка, дістав Їжачка з ями й приніс додому.
Їжачок лежав, аж до носа вкритий ковдрою, і дивився на Ведмедика тихими очами.
— Не дивися на мене так, — сказав Ведмедик. — Не можу, коли на мене так дивляться.
Їжачок заплющив очі.
— Маєш тобі, тепер ти начебто вмер.
Їжачок розплющив очі.
— Посміхнися, — сказав Ведмедик.
Їжачок спробував, але не те щоб зумів.
— Зараз я тебе буду напувати бульйоном, — сказав Ведмедик. — Білка принесла свіжих грибків, я зварив бульйон.
Він налив бульйон у чашку й підняв Їжачкові голову.
— Ні, не так, — сказав Ведмедик. — Ти сідай.
— Не можу, — сказав Їжачок.
— Я тебе подушкою підіпру. Ось так.
— Мені важко, — сказав Їжачок.
— Терпи.
Ведмедик притулив Їжачка спиною до стіни й підклав подушку.
— Мені холодно, — сказав Їжачок.
— Зара-зара. — Ведмедик знайшов на горищі кожух і обгорнув ним Їжачка. — Як ти не замерз? Ночі ж які холодні! — приговорював Ведмедик.
— Я стрибав, — сказав Їжачок.
— Сім днів?
— Я вночі стрибав.
— Що ж ти їв?
— Нічого, — сказав Їжачок. — Ти мені даси бульйону?
— Ага, так! Пий, — сказав Ведмедик.
Їжачок зробив кілька ковтків і заплющив очі.
— Пий-пий!
— Утомився, — сказав Їжачок.
— Ні, пий! — І Ведмедик узявся напувати Їжачка з ложечки.
— Не можу більше.
— За мене!
Їжачок сьорбнув.
— За Білочку!
Їжачок випив.
— За Зайця! Він знаєш як допомагав!
— Зачекай, — сказав Їжачок. — Відпочину.
— Випий за Зайця, він старався.
Їжачок ковтнув.
— За Хом'ячка!
— А Хом'ячок що зробив?
— Нічого. Щодня прибігав і запитував.
— Нехай почекає. Сил нема, — сказав Їжачок.
— Іноді й зранку прибігав, — сказало Ведмедик. — З'їси ложечку.
Їжачок проковтнув.
— Тепер — за Пугача!
— А Пугач тут до чого?
— Як це до чого? Ні, за Пугача ти вип'єш три ложки.
— Та чому?
— Я ж на ньому три ночі літав. Тебе шукали.
— На Пугачі?
— Так!
— Брешеш, — сказав Їжачок.
— Щоб мені з місця не зійти!
— А як ти на нього видерся?
— Він знаєш який міцний? Сів на шию й полетів. Ти б бачив, як Заєць нас злякався.
— Як?
— Ось випий — скажу.
Їжачок випив поспіль три ложки й знову заплющив очі.
— Як? — запитав він.
— Що?
— Як Заєць вас злякався?
— А! Заєць? Уявляєш? Я лечу. А тут — він. Ану ще ложечку. Чуєш, як пахне? Ух!
Їжачок випив.
— Ось так. Сидить, вухами вертить. А тут ми.
— Із Пугачем?
— Ага. Він я-ак підскочить, я-ак побіжить! Пугач мало на дерево не налетів. Іще за Пугача.
— Ні. Уже геть не можу, — сказав Їжачок. — Краще я ляжу.
Ведмедик уклав Їжачка й укрив кожухом.
— То як, — запитав Ведмедик, — тепло?
— Угу, — сказав Їжачок. — А про Пугача придумав? Кажи.
— Та що ти? Ось видужаєш, разом політаємо.
— Політаємо, — ледь чутно промурмотав Їжачок, засинаючи.
По першому снігу Заєць прибіг до Ведмедика.
— Ведмедику, ти найкращий з усіх, кого я знаю, — сказав Заєць.
— А Їжачок?
— Їжачок теж хороший, але ти — найкращий!
— Та що з тобою, Зайцю? Ти сядь, заспокойся. Чого ти стрибаєш?
— Я сьогодні прокинувся й зрозумів, — сказав Заєць, — що кращого від тебе немає на світі.
Увійшов Їжачок.
— Привіт, Ведмедику! — сказав він. — Привіт, Зайцю! Ви чого сидите в будинку — на вулиці сніг!
— Я зібрався йти до тебе, — сказав Ведмедик. — А тут прибіг він і каже, що я найкращий від усіх.
— Це правда, — сказав Їжачок. — А ти хіба не знав?
— Справді, він найкращий? — сказав Заєць.
— Іще б пак! — Їжачок посміхнувся Ведмедикові й сів за стіл. — Нумо чай пити!
Сіли пити чай.
— Ось послухайте, що мені сьогодні приснилося, — сказав Заєць. — Начебто я залишився сам-саміський у лісі. Начебто нікого-нікого немає — ні птахів, ні білок, ні зайців, — нікого. "Що ж я тепер буду робити?" — подумав я уві сні. Й пішов по лісу. А ліс — весь у снігу, і — нікого-нікого. Я туди, я сюди, три рази весь ліс оббігав, і ні душі, уявляєте?
— Страшно, — сказав Їжачок.
— Ага, — сказав Ведмедик.
— І навіть слідів нема, — сказав Заєць. — А на небі — вата.
— Як — вата? — запитав Їжачок.
— А так — ватяне, товсте небо. І глухо. Наче під ковдрою.
— Звідки ти знаєш, що глухо? — запитав Ведмедик.
— А я кричав. Крикну й прислухаюся... Глухо.
— Ого! — сказав Їжачок.
— І тут... І тут...
— Що?
— І тут... Уявляєте? Із-під старого пня, що на узліссі...
— За пагорбом?
— Ні, біля ріки. З-під старого пня, що на узліссі біля ріки, виліз...
— Ну ж бо! — сказав Ведмедик.
— Ти, — сказав Заєць. — Ведмедик!
— Що ж я там робив, під пнем?
— Ти краще запитай, що ти зробив, коли виліз?
— А що я зробив?
— Ти виліз і так тихенько сказав "Не горюй, Зайцю, всі ми — самі". Підійшов до мене, обійняв і буцнувся чолом об моє чоло... І так мені зробилося добре, що я — заплакав.
— А я? — запитав Ведмедик.
— І ти, — сказав Заєць. — Стоїмо й плачемо.
— А я? — запитав Їжачок.
— А тебе не було, — сказав Заєць. — Більше нікого не було. Уявляєш? — Заєць обернувся до Ведмедика. — Порожній ліс, ватяне небо, нема ні-ко-го, а ми стоїмо й плачемо.
— Так не буває, — сказав Їжачок. — Я обов'язково повинен був з'явитися.
— Та це ж у сні, — сказав Ведмедик.
— Однаково. Просто ви плакали й не помітили, як я вийшов із-за куща. Вийшов, стою, бачу — ви плачете; що ж, думаю, плачуть, отже, є причина, і не став заважати.
— Не було тебе, — сказав Заєць.
— Ні, був.
— Не було!
— А я кажу — був! — сказав Їжачок. — Просто я не хотів заважати вам плакати.
— Звичайно, був, — сказав Ведмедик. — Я його бачив краєм ока.
— А чого ж мені не сказав? — сказав Заєць.
— Та бачив, що ти геть носа повісив. Спершу, думаю, заспокою, а тоді вже й скажу. І взагалі – що казати? Їжачок, він же завжди зі мною.
— А по-моєму, ми все-таки самі були, — сказав Заєць.
— Тобі здалося, — сказав Їжачок.
— Привиділося, — сказало Ведмедик.
— А якщо так, то що у мене було?
— А в тебе що-небудь було?
— Ага.
— Мішечок, — сказав Їжачок.
— Із морквиною, — сказав Ведмедик.
— Правильно! — відповів Заєць. — Ви знаєте, хто ви для мене? Ви для мене най-най-кращі з усіх, хто лише є на землі!
Потрусив дрібний сніжок, тоді перестав, лише вітер слабко розгойдував верхівки дерев.
Трава, неопале листя, гілки — усе поблякло, посвітліло від холоду.
Але ліс стояв іще великий, красивий, ось лише порожній і сумний.
Ворон сидів на суку й думав свою стародавню думу. "Знову зима, — думав Ворон. — Знову снігом усе замете, захурделить; ялинки вкриються памороззю; гілки беріз стануть тендітними від морозу. Спалахне сонце, але ненадовго, неяскраво, і в ранніх зимових сутінках будемо літати тільки ми, ворони. Літати й каркати".
Насунулися сутінки.
"Політаю", — подумав Ворон. І несподівано легко зісковзнув із насидженого місця.
Він летів майже не рухаючи крильми, ледь помітним рухом плеча вибираючи дорогу між дерев.
"Нікого, — зітхав Ворон. — Куди вони всі поховалися?"
І справді, ліс був порожній і вогкий.
— Сер-р-р! — уголос сказав Ворон. Він опустився на старий пень посеред галявини й повільно повернув голову із синіми очима.
— Ворона, — сказав Їжачкові Ведмедик.
— Де?
— Он на пні.
Вони сиділи під великою ялинкою й дивилися, як ліс заливають сірі сутінки.
— Ходімо з нею побесідуємо, — сказав Їжачок.
— А що ти їй скажеш?
— А нічого. Покличу чай пити. Скажу: "Скоро стемніє. Ходімо, Вороно, чай пити".
— Ходімо, — сказав Ведмедик. Вони вилізли з-під ялинки й підійшли до Ворона.
— Скоро стемніє, — сказав Їжачок. — Вороно, ходімо чай пити.
— Я Вор-р-рон, — повільно, хрипко сказав Ворон. — Я чаю не п'ю.
— А в нас — малинове варення, — сказало Ведмедик.
— І грибочки!
Ворон дивився на Їжачка й Ведмедика древніми, кам'яними очами й думав: "Ох-ох-ох!.."
— Я чаю не п'ю, — сказав він.
— Медом почастую, — сказав Ведмедик.
— А в нас і брусниця, і журавлинка, — сказав Їжачок. Ворон нічого не сказав.
Він тяжко змахнув крилами й поплив над галявиною. У густих сутінках із розпростертими крилами він здавався таким величезним, що Їжачок та Ведмедик навіть присіли.
— Оце птаха! — сказав Ведмедик. — Буде вона з тобою чай пити!
— Це він, Ворон, — сказав Їжачок.
— Однаково птаха. "Покличемо, покличемо!" — передражнив він Їжачка. — Покликали.
— То й що? — сказав Їжачок. — Він звикне. Уявляєш, усе сам та й сам. А наступного разу — обов'язково погодиться...
Уже майже в темряві Ворон летів над полем, бачив якісь далекі вогники і майже ні про що не думав, лише широко й дужо піднімав і опускав крила.
Ще зовсім трішки — і загоряться зірки, і зрине місяць і попливе, погойдуючись, над тихими осінніми полями. Потім місяць загляне в ліс, постоїть трохи, зачепившись за верхівку найвищої ялинки, і тут його побачать Їжачок із Ведмедиком.
— Поглянь, — скаже Їжачок.
— Угу, — скаже Ведмедик. А місяць підніметься ще вище й заллє своїм холодним, тьмяним світлом усю землю.
Так було щовечора цієї ясної холодної осені. І щовечора Їжачок із Ведмедиком збиралися чи в Їжачка, чи у Ведмедика й про що-небудь розмовляли. Ось і сьогодні Їжачок сказав Ведмедикові:
— Як усе-таки добре, що ми один в одного є!
Ведмедик кивнув.
— Ти лише уяви собі: мене нема, ти сидиш сам і поговорити ні з ким.
— А ти де?
— А мене немає.
— Так не буває, — сказав Ведмедик.
— Я теж так гадаю, — сказав Їжачок. — Але раптом ось — мене взагалі немає. Ти сам. І що ти будеш робити?
— Піду до тебе.
— Куди?
— Як — куди? Додому. Прийду і скажу: "Чого ж ти не прийшов, Їжачку?" А ти скажеш...
— Ото дурний! Що ж я скажу, якщо мене немає?
— Якщо немає вдома, отже, ти пішов до мене. Прибіжу додому. А-а, ти тут! І почну...
— Що?
— Лаяти!
— За що?
— Як за що? За те, що не вчинив, як домовилися.
— А як домовилися?
— Звідки я знаю? Але ти повинен бути або в мене, або у себе вдома.
— Але мене ж узагалі немає. Розумієш?
— Та ось же ти сидиш!
— Це я зараз сиджу, а якщо мене не буде взагалі, де я буду?
— Або в мене, або в себе.
— Це якщо я є.
— Звісно, — сказало Ведмедик.
— А якщо мене взагалі немає?
— Тоді ти сидиш на ріці й дивишся на місяць.
— І на ріці немає.
— Тоді ти пішов куди-небудь і ще не повернувся. Я побіжу, обнишпорю весь ліс і тебе знайду!
— Ти все вже обнишпорив, — сказав Їжачок. — І не знайшов.
— Побіжу в сусідній ліс!
— І там немає.
— Переверну все догори дриґом, і ти знайдешся!
— Немає мене. Ніде немає.
— Тоді, тоді... Тоді я вибіжу в поле, — сказав Ведмедик. — І закричу: "Ї-і-іжа-а-ачку-у-у-у!", і ти почуєш і закричиш: "Ведмедику-у-у!.." Ось.
— Ні, — сказав Їжачок. — Мене ані крапельки немає. Розумієш?
— Чого ти до мене причепився? — розсердився Ведмедик. — Якщо тебе немає, то й мене немає. Зрозумів?
— Ні, ти — є; а ось мене — немає.
Ведмедик замовк і насупився.
— То що, Ведмедику!..
Ведмедик не відповів.
Він дивився, як місяць, піднявшись високо над лісом, ллє на них із Їжачком своє холодне світло.
"Буває ж таке — палиш у печі, дивишся на вогонь і думаєш: он вона яка велика зима!
І раптом прокидаєшся вночі від незрозумілого шуму. Вітер, думаєш, розгулялася хуртовина, але ні, звук не такий, а далекий якийсь, дуже знайомий звук. Що ж це?
І засинаєш знову. А зранку вибігаєш на ґанок — ліс у тумані й ні острівця снігу не видно ніде. Куди ж вона поділася, зима?
Тоді збігаєш із ґанку й бачиш... калюжу.
Справжню калюжу посеред зими. І від усіх дерев іде пара. Що ж це? А це вночі пройшов дощ. Великий, сильний дощ. І змив сніг. І прогнав мороз. І в лісі стало тепло, як буває лише ранньої восени".
Ось як думав Ведмедик тихого теплого ранку посеред зими.
"Що ж тепер робити? — думав "Ведмедик. — Палити в печі чи ні? Колоти на розпал скіпок чи не треба? І взагалі, як це так — знову літо?"
І Ведмедик побіг до Їжачка порадитися. Їжачок ходив навколо свого дому в глибокій задумі.
— Не розумію, — бурмотів Їжачок, — як це так — злива посеред зими?
І тут прибіг Ведмедик.
— То що? — іще зоддаля крикнув він.
— Як що? У печі напалив? — запитав Їжачок.
— Ні, — сказав Ведмедик.
— Скіпок наколов?
— Ні-і, — сказав Ведмедик.
— А що ж ти робив?
— Думав, — сказав Ведмедик.
— Я теж.
І вони почали ходити навколо Їжачкового дому й думати разом.
— Як ти гадаєш, — сказав Їжачок. — Якщо пройшов дощ і тепер туман, може ще бути мороз?
— Не думаю, — сказало Ведмедик.
— Отже, якщо морозу бути не може, отже, може бути тільки тепло.
— Виходить, що так, — сказав Ведмедик.
— А щоб було тепло — мусить з'явитися сонце.
— Мусить, — сказав Ведмедик.
— А коли сонечко, добре бути на ріці.
— Я б ніколи в житті не здогадався, — сказав Ведмедик.
— Тоді й поснідаємо біля ріки, — запропонував Їжачок.
— Угу, — сказав Ведмедик.
І вони склали в кошик гриби, мед, чайник, горнятка й пішли до ріки.
— Куди ви це йдете? — запитала Білка.
— До ріки, — сказав Їжачок. — Снідати.
— А можна й мені з вами?
— Гайда!
І Білка захопила горішків та горня й поспішила слідом.
— Ідемо, — сказав Ведмедик.
Вибіг із трави Хом'ячок.
— А я вже заснув, — сказав він. — А тут — вода! Куди це ви?
— Снідати, до ріки, — сказав Заєць. — Ходімо з нами!
— У мене їжа з собою, — сказав Хом'ячок і постукав лапою по роздутому мішку за щокою, — лише горняти немає, — і пішов слідом.
Пришли до ріки, розпалили вогнище, сіли снідати. Виглянуло сонце.
Сонце освітило ріку, і той берег, і друзів, що снідали. Туман розтанув.
— Якби не дощ, — мружачись, сказав Хом'ячок, — так би й не побачилися до весни.
— Якби не дощ, — сказала Білка, — так би й не попрощалися.
— Якби не Їжачок, — сказав Ведмедик, — ніхто б не здогадався в таку теплінь поснідати на ріці.
А Їжачок, прикривши очі, пив чай, слухав тишу, птаху, яка раптом тонко й чисто заспівала за рікою, і думав, що якби не всі вони, навіщо б знадобилося тепло цьому зимовому лісові?
© ae-lib.org.ua, 2007.