© Сергей Козлов. Ёжик в тумане, 1989.
© Тетяна Савченко (переклад з російської), 200?. Джерело: http://www.zsu.zp.ua/99/sh/jizhachok.htm Форматування: Віталій Стопчанський, 2007.
* Теплого тихого ранку посеред зими *
Ця казочка перекладена з російської на українську, щоб батьки, які турбуються про своїх маленьких синів і дочок, трохи більше давали їм українського слова, бо рятівник-телевізор з тим завданням не впорається.
Одразу кажу: то радше переспів, ніж переклад, бо в ньому часом трапляються діалектні слівця і звороти. Нехай пильні матусі і татусі гарненько пояснять малим усі незнайомі слова, їх буде не так багато — обіцяю. Подаруйте мені також і те, що в останній казочці я замінила одного персонажа іншим (йдеться про казку з другої книги про Їжачка - прим. В.С.).
Такі варіації — всього лиш моя примха, вони не мають жодного іншого пояснення крім як: мені так подобається. Вважайте, що я старанно викопала героїв цієї казки і пересадила до нашої діброви. Прижилися вони там, чи ні — оцінить читач.
— На межі сну, Ведмедику, можна уявити все, що схочеш, і все, що уявив, буде як живе. І вже тоді...
— Ну!
— Вже тоді...
— Та кажи ж-бо!
— І вже тоді... почуєш звуки й голоси. — Їжачок дививсь на Ведмедика великими круглими очима, неначе цієї миті, оце просто зараз, збагнув щось найвагоміше.
— І кого ти чув? — пошепки спитав Ведмедик.
— Сьогодні?
— Еге.
— Щиглика, — сказав Їжачок.
— А вчора?
— Жабку.
— А що вона сказала?..
— Вона — співала. — І Їжачок заплющив очі.
— Ти її і тепер чуєш?
— Чую, — сказав Їжачок із закритими очима.
— Давай-но я теж заплющу очі. — Ведмедик заплющився і став коло Їжачка, щоб теж чути.
— Чуєш? — спитав Їжачок.
— Ні, — сказав Ведмедик.
— Ти так, куняй помаленьку.
— Треба влягтися, — сказав Ведмедик. І ліг.
— А я — біля тебе. — Їжачок сів поряд. Тільки уяви: вона сидить і співає.
— Уявив.
— А тепер... Чуєш? — І Їжачок, наче диригент, змахнув лапою. — Заспівала!
— Не чую, — сказав Ведмедик. — Сидить, вибалушила очі і мовчить.
— Поговори з нею, — сказав Їжачок. — Зацікав.
— Як?
— Скажи: "Ми з Їжачком із далекого лісу прийшли на Ваш концерт".
Ведмедик поворушив губами.
— Сказав.
— Ну?
— Мовчить.
— Чекай, — сказав Їжачок. — Давай ти сядеш, а я ляжу. Та-ак.— І він забубонів щось, вмощуючись поряд з Ведмедиком у траві.
А день розквітав, і висока струнка осінь блукала поміж соснами і кружляла у зсохлому листі.
Ведмедик давно розплющив очі і тепер бачив руді дерева, вітер, що бгав калюжу, а Їжачок усе мурмотів і шепотів, лежачи поряд у траві.
— Послухай, Їжачку, — сказав Ведмедик, — нащо нам та жабка, га? Ходімо назбираємо грибів, підсмажимо! А я для тебе яблучко сховав.
— Ні, — не відкриваючи очей, сказав Їжачок. — Вона співатиме.
— Ну й співатиме. Що з того?
— Тю на тебе! — сказав Їжачок. — Гриби! Яблучка!.. Якби ж ти тільки знав, як то — звуки й голоси!
Над горою туман і рожевувато-помаранчеві відблиски. Цілий день періщив дощ, потім перестав, визирнуло сонце, зайшло за гору, і ось тепер була така гора.
Було дуже гарно, так гарно, що Їжачок із Ведмедиком просто дивилися і нічого не казали одне одному.
А гора безперервно мінялася: помаранчеве перемістилось ліворуч, рожеве — праворуч, а блакитне стало сизувато-синім і лишилось угорі.
Їжачок з Ведмедиком давно засмакували ту забавку: заплющуватися, а як розплющиш очі — все по-іншому.
— Дивися, мерщій, — шепнув Їжачок. — Таке чудне!
Тепер помаранчеве розтеклося вузькою стьожкою по всій горі, а рожеве і блакитне зникло.
Туман був там, вище, а сама гора була немов оповита жовтогарячою стрічкою.
Вони знов заплющилися, а за мить, коли відкрили очі, знов усе змінилося.
Помаранчове спалахувало раз-по-раз то зліва, то справа, рожеве несподівано опинилося праворуч, рожевувато-блакитне зникло, і гора вся стала такою темною, урочистою, що від неї просто неможливо було очей відвести, Їжачок з Ведмедиком ізнов заплющилися і відкрили очі: гора стала погідною, туманною, з легким рожевуватим відблиском праворуч, але не встигли вони знов заплющитися, як той відблиск зник.
Імлиста, дуже гарна гора дивилася на Їжачка з Ведмедиком.
І раптом... чи то Їжачкові з Ведмедиком вчулося, але наче як хтось промовив:
— Вам подобається на мене дивитися?
— Так.., — сказав Їжачок.
— Це хто? Хто це сказав? — пошепки спитав Ведмедик.
— Я гарна?
— Так.., — сказав Їжачок.
— А коли я вам більше подобаюся — рано чи надвечір? Тут і Ведмедик збагнув, що то промовляє гора.
— Мені — вранці, — сказав Ведмедик.
— А чому?
— Тоді попереду цілий день і...
— А тобі, Їжачку?
— Коли ти скрадаєш сонце, мене переймає смуток, — сказав Їжачок. — Та я волів би дивитись на тебе надвечір.
— А чому?
— Коли дивишся ввечері, здається, стоїш отам, на верхівці, і далеко-далеко видно.
— Що ж ти бачив сьогодні, Їжачку? — спитала гора.
— Сьогодні ховалося сонце, а хтось так боронив йому іти, що я вже ніц не думав, тільки дивився.
— А я... Ми... То розплющимо очі, то заплющимося. Ми так бавимося, — сказав Ведмедик.
Швидко спадали сутінки.
І коли майже зовсім смеркло, синє-зелене небо зненацька відкраялося від гори, а сама вона стала різко помітна, чорна на світло-блакитній смузі, що відокремлювала її від темного неба.
Заєць проситься посутінкувати.
— Нехай сутінкує, — мовив Їжачок і виніс на ґанок ще одне плетене крісло.
— Можна зайти? — спитав Заєць. Він стояв біля ґанку, поки Ведмедик говорив з Їжачком.
— Заходь, — сказав Їжачок.
Заєць піднявся сходинками і чемно витер лапи об ганчірочку.
— Витирай-витирай! — сказав Ведмедик. — Їжачок любить, щоб було чистенько.
— Можна сісти? — спитав Заєць.
— Сідай, — сказав Ведмедик. І Їжачок з Ведмедиком теж сіли.
— А як ми будемо сутінкувати? — поцікавився Заєць.
Їжачок промовчав.
— Сиди в сутінках і мовчи, — сказав Ведмедик.
— А говорити можна? — спитав Заєць. Їжачок знову нічого не сказав.
— Говори, — сказав Ведмедик.
— Я вперше оце сутінкую, — сказав Заєць, — й через те не знаю правил. Ви не сердитесь, ні?
— Ми не сердимося, — сказав Їжачок.
— Я коли дізнався, що ви сутінкуєте, я почав бігати до твоєї, Їжачку, хатки і дивитися о-он з-під того куща. От, думаю, як гарно їм сутінкується! Оце б і мені! І побіг додому, і дістав на горищі старе крісло, сів і сиджу...
— І як? — спитав Ведмедик.
— А ніяк. Темно стало, — сказав Заєць. — Ні, думаю, це не просто так, це не просто сиди й чекай. Щось тут є. Попрошуся, думаю, посутінкувати з Їжачком і Ведмедиком. Раптом візьмуть?
— Еге, — сказав Ведмедик.
— А ми вже сутінкуємо? — спитав Заєць. Їжачок дивився, як поволі спадають сутінки, як оповиває низини туман, і майже не слухав Зайця.
— А можна, сутінкуючи, співати? — запитав Заєць. Їжачок промовчав.
— Співай, — сказав Ведмедик.
— А що?
Ніхто йому не відповів.
— А можна веселої? Давайте я веселої заспіваю, бо щось зимно, га?
— Співай, — сказав Ведмедик.
— Ой-гой! Шиди-риди! — зарепетував Заєць. І Їжачку зробилося зовсім сумно. Ведмедик чувся незручно перед Їжачком, що оце він притяг Зайця і Заєць меле казна-що, а тепер оце ще й горлає пісню. Але Ведмедик не знав, як йому вчинити, і тому зарепетував разом із Зайцем.
— Сідай-рідай-дана-гей! — волав Ведмедик.
— Гей-гей! чи-ля-гей! — співав Заєць. А сутінки спадали, і Їжачкові просто боляче було все це чути
— Давайте помовчимо, — сказав Їжачок. — Послухайте, як тихо!
Заєць з Ведмедиком замовкли й прислухалися. Над галявиною, над лісом бриніла осіння тиша.
— А що, — пошепки запитав Заєць, — тепер робити?
— Тссс! — сказав Ведмедик.
— Це ми сутінкуємо? — прошепотів Заєць. Ведмедик кивнув.
— Поки смеркне — мовчати?..
Стало геть темно, і простісінько над верхівками ялин показався золотий окрайчик місяця.
Від цього Їжачку з Ведмедиком раптом стало на мить тепліше. Вони перезирнулися, і кожен відчув у темряві, як одне одному усміхнулися.
— Я дуже люблю осінні похмурі дні, — сказав Їжачок. — Сонечко тьмяно світить, і такий туман-туманом...
— Спокій, — сказав Ведмедик.
— Еге. Наче все зупинилося і стоїть.
— Де? — спитав Ведмедик.
— Та ні, безвідносно. Стоїть і аніруш.
— Хто?
— Ну, як ти не розумієш? Ніхто.
— Ніхто стоїть і не рухається?
— Еге. Ніхто не рухається.
— А комарі? Онде як літають! Дззззум!.. Дзззззум!.. — І Ведмедик замахав лапами, показуючи, як летить комар.
— Комарі тільки ще дужче, — тут Їжачок зупинився, аби підшукати слово, — в і д т і н я ю т ь нерухомість, — врешті сказав він.
Ведмедик сів:
— Як то?
Вони лежали на травичці біля кручі над річкою і грілися під тьмяним осіннім сонечком. За річкою пломенів осиками темний ліс.
— Ну от дивися! — Їжачок звівся й побіг. — Бачиш?
— Що?
— Який ліс нерухомий?
— Ні, — сказав Ведмедик. — Я бачу, як ти біжиш.
— Ти не на мене дивися, на ліс! — І Їжачок знов побіг. — Ну?
— Отже, мені на тебе не дивитися?
— Не дивися.
— Гаразд, — сказав Ведмедик і відвернувся.
— Та нащо ж ти зовсім відвернувся?
— Ти ж сам сказав, щоб я на тебе не дивився.
— Ні, ти дивися, тільки на мене й на ліс одночасно, збагнув? Я побіжу, а він стоятиме. Я відтінятиму його нерухомість.
— Гаразд, — сказав Ведмедик. — Спробуймо. — І втупився в Їжачка скільки міг. — Біжи!
Їжачок побіг.
— Швидше! — сказав Ведмедик. Їжачок побіг швидше.
— Стій! — гукнув Ведмедик. — Давай почнемо спочатку.
— Чого?
— Та я ніяк не можу подивитися на тебе й на ліс одночасно: ти так кумедно бігаєш, Їжачку!
— А ти дивися на мене і на ліс, розумієш? Я — біжу, ліс — стоїть. Я відтіняю його нерухомість.
— А ти не міг би бігти більшими стрибками?
— Нащо?
— Спробуй.
— Хіба я кенгуру?
— Та ні, але ти — ніжками тупця-тупця, — і я не можу відірватися.
— То не важливо, як я біжу, розумієш? Суть у тому, що я біжу, а він — стоїть.
— Гаразд, — сказав Ведмедик. — Біжи!
Їжачок побіг знов.
— Ну?
— Такими дрібненькими крочками хіба відтіниш, сказав Ведмедик. — Тут треба плигати ось так! І він стрибнув, немов справжнісінький кенгуру.
— Стій! — гукнув Їжачок. — Слухай! Ведмедик завмер.
— Чуєш, як тихо?
— Чую.
— А якщо я крикну, то я криком відтіню тишу.
— А-а-а!.. — закричав Ведмедик.
— Тепер зрозумів?
— Аякже! треба кричати й перекидатися! А-а-а! — знов загорлав Ведмедик і перекинувся через голову.
— Ні! — закричав Їжачок. — Треба бігати й підстрибувати. Отак! — І застрибав по галявині.
— Ні! — гукнув Ведмедик. — Треба бігти, падати, падати і підстрибувати, й летіти.
— Як то? — Їжачок спинився.
— А ось так! — І Ведмедик стрибнув з кручі.
— І я! — вигукнув Їжачок і покотився з кручі навздогін Ведмедикові.
— Ля-ля-ля! — заволав Ведмедик, деручись назад.
— У-лю-лю! — по-пташиному запищав Їжачок.
— Е-ге-гей! — на все горло загорлав Ведмедик і зіскочив з кручі знов.
Так аж до вечора вони бігали, стрибали, злітали з кручі і репетували на все горло, відтіняючи нерухомість і тишу осіннього лісу.
Заєць вранці як вийшов із дому, так і загубився в неосяжній красі осіннього лісу.
"Давно вже мав би сніг лягти, — думав Заєць. — А ліс стоїть теплий і живий".
Зустрів Заєць Лісову Мишу.
— Гуляєш? — сказав Заєць.
— Дихаю, — сказала Мишка. — Надихатися не можу.
— Може, зима про нас забула? — спитав Заєць. — До всіх прийшла, а до лісу не зазирнула.
— Мабуть, — сказала Мишка й поворушила вусами.
— Я так собі гадаю, — сказав Заєць. — Якщо її досі нема, значить, вже не зазирне.
— Що ти! — сказала Мишка. — Так не буває! Не було ще такого, щоб зима мимо пройшла.
— А коли ж і пройде?
— Чи варто про то говорити, Зайче? Бігай, дихай, стрибай, доки лапи стрибають, і ні про що собі не думай.
— Я так не вмію, — сказав Заєць. — Я мушу все знати наперед.
— Багато знатимеш — старий станеш.
— Зайці старі не бувають, — сказав Заєць. — Зайці помирають молодими.
— Це ж чому?
— Ми біжимо, розумієш? А рух — це життя.
— Хі-хі! — сказала Мишка. — Іще й яким стареньким будеш.
Вони разом ішли стежкою і не могли натішитися своїм лісом. Він був увесь наскрізний, прозорий, м'який, рідний. Й через те, що в ньому було так хороше, на серці у Зайця і Мишки зробилося смутно.
— Ти не журися, — сказав Заєць.
— Я не журюся.
— Журишся, я бачу.
— Та зовсім не журюся, простий смуток.
— То минеться, — сказав Заєць. — Насипле снігу, треба буде плутати слід. З ранку до ночі бігай і заплутуй.
— То нащо?
— Дурненька ти. З'їдять.
— А ти бігай навспак, — сказала Мишка. — Ось так! — І побігла стежкою, вперед спинкою, писочком до Зайця.
— Краса! — вигукнув Заєць. І помчав слідом.
— Бач? — сказала Мишка. — Тепер ніхто не здогадається, хто ти є.
— А я... А я... Я знаєш тебе чого навчу? Я тебе навчу їсти кору, хочеш?
— Я кори не їм, — сказала Мишка.
— Тоді... Тоді... Давай я тебе навчу бігати!
— Не треба, — сказала Мишка.
— Тоді чим же я тобі віддячу?
— А нічим, — сказала Лісова Миша. — Було би добре, якби тобі стала в пригоді моя порада.
— Дякую тобі! — сказав Заєць. І побіг від Мишки навспак, ще й сміявся і ворушив вусами.
"Краса! — думав Заєць. — Тепер мене ніхто не зловить. Треба тільки гаразд потренуватися, доки не нападало снігу". Він біг наопак через любий свій ліс, спускався у яри, забігав на горбочки... "Виходить!" — горлав подумки Заєць і трохи не плакав з утіхи, що тепер уже ніхто й ніколи не відшукає його у рідному лісі.
Світлий вечір у осінньому лісі. Затріскотів і стих невідомий птах.
Заєць вибіг до потоку, сів і став слухати, як дзюрчить вода.
— Водо, водо, куди ти біжиш? — спитав Заєць.
— З камінчика на камінчик камінчиками біжу! "Камінчиками... Добре їй! — подумав Заєць. — Оце б і мені так!"
Прийшов Мураха.
— Ти чого блукаєш? — спитав Заєць. — Скоро зима, а ти по лісі волочишся?
— Треба, — сказав Мураха. Зачерпнув відерцем води і пішов.
— Стій! Давай поговоримо, — сказав Заєць. Мураха зупинився:
— Про що?
— Про що хочеш.
— Ніколи мені розбазікувати, — сказав Мураха. — Воду треба нести. — І пішов.
— От життя! — зітхнув Заєць. — Мурахи по воду ходити стали, поговорити нема з ким. Раніше хоч такий-сякий гриб трапиться, з ним побазікаєш. А тепер і гриби десь поховалися.
— А ти зо мнов поговори, — сказала Соснова Шишка. Вона лежала близенько коло потоку. — Я — стара, багато всякого бачила.
— Що ж Ви бачили? — спитав Заєць.
— Небо, — сказала Шишка.
— Хто ж неба не бачив? Онде воно!
— Нє-ее, я там була, горі, — зітхнула Шишка. — Із Вітерцем любилисьмо. Прилетит, бува: "Здрастуй, Шишко!" — "Здрастуй, кажу, де був-літав?"
— "До моря літав, човни рухав". — Ба який! А ти чого такий млявий?
— Не знаю, — сказав Заєць.
— Єх, життє було! Рано пробудив-єм — весь ліс у тіні, а в нас уже сонечко! Сонечко зогріє. Вітер прилетит — из ним гомонимо-бавимо!.. А к ночі — звіздочки. Так у вочі й зазиравут. Я любила їдну. Зелена така, лагодна. Лем вигулькне, а вже Вітерець мій де й повзявся. "Полетімо, каже, до звіздочки, Шишко!" — "Та йой, далеко!" — "А нам заіграшки!" Була ся ймила за него — і літаємо.
— Гарно розповідаєте, бабусю, — зітхнув Заєць.
— Жили гарно, Зайче. А що слова? Сам чого си нудиш, такий молодий?
— А де ж він тепер, Вітер?
— Літає. Вітер, він вшистко молодий. А я, бач, стара, впала. Кому тра'?
— Сумно Вам, бабусю?
— Нє-ее, Зайче. Лежу, на небо си дивлю, водичку слухаю, звіздочку зелену зобачу — Вітра згадаю.
Холодно, тихо стало в лісі. Заєць прислухався — анішелесть. Лиш осика на іншому березі тремтіла жменькою листя.
Заєць спустився до річки. Річка повільно відносила за поворот важку, темну воду. Заєць став стовпчиком і повів вухами.
— Зимно? — спитала у нього Стеблинка.
— Бр-р-р! — сказав Заєць.
— Мені теж, — сказала Стеблинка.
— І мені! І мені!
— Хто каже? — спитав Заєць.
— Це ми — трава. Заєць ліг.
— Ой, як тепло! Як тепло! Як тепло!
— Погрій нас! І нас! І нас! Заєць став стрибати й лягати. Плигне — і притулиться до землі.
— Гей, Зайче! — гукнув з гірки Ведмедик. — Ти що то робиш?
— Грію траву, — сказав Заєць.
— Не чую!
— Грію траву! — гукнув Заєць. — Ходи сюди, будемо гріти разом!
Ведмедик зійшов з гірки.
— Зігрій нас! Зігрій! Зігрій! — кричали билинки.
— Бач? — сказав Заєць. — Їм зимно! — Знов скочив і ліг.
— До нас! До нас!
— Сюди! Сюди! — гукали зусібіч.
— Чого ж ти стоїш? — сказав Заєць. — Лягай! І Ведмедик ліг.
— Як тепло! Ох, як тепло!
— І мене зігрій, Ведмедику!
— І нас! І нас!
Заєць плигав і лягав. А Ведмедик став потроху качатися: зі спини — на бік, з боку — на живіт.
— Зігрій! Зігрій! Нам холодно! — кликала трава. Ведмедик качався. Заєць стрибав, і скоро зігрілася уся лука.
— Хочете, ми заспіваємо вам осінню пісню трави? — спитала перша стеблинка.
— Заспівайте, — сказав Заєць.
І трава заспівала. Ведмедик качався, а Заєць — стрибав.
— Гей! Що ви там робите? — гукнув з гірки Їжачок.
— Гріємо траву! — гукнув Заєць.
— Га?
— Гріємо траву! — гукнув Ведмедик.
— Ви застудитеся! — закричав Їжачок. А билинки піднялися на весь зріст і заспівали гучними голосами.
Співала уся галявина понад річкою.
Ще й останній листок, що тріпотів на тому березі, став підтягувати.
Ще й соснові голки, ще й ялинові шишки, і навіть павутиння, що його полишив павук, — всі випросталися, усміхнулися і завели щосили останню осінню пісню трави.
Ведмедик притулився спиною до грубки. Йому було тепло-тепло й не хотілося ворушитись. За вікном свистів вітер, шуміли дерева, тарабанив у скло дощ, а Ведмедик сидів із заплющеними очима і думав про літо.
Спочатку Ведмедик думав про все одразу, і це "все одразу" було для нього сонечком і теплом. Та далі під яскравим літнім сонечком, в теплі, Ведмедик побачив Мураху. Мураха сидів на пні, вирячивши чорні очі, і щось говорив, говорив, але Ведмедик не чув.
— Та ти мене чуєш чи ні? — нарешті прорвався до Ведмедика Мурашиний голос. — Працювати треба щодня, щодня, щодня!
Ведмедик струснув головою, але Мураха не зникав, а кричав ще гучніше.
— Байдики, саме вони зведуть тебе на манівці!
"Чого він причепився? — подумав Ведмедик. — Я й не пригадую такого Мурахи зовсім".
— Геть зледачіли! — кричав Мураха. — Чим ви займаєтеся день у день? Відповідай!
— Гуляємо, — вголос сказав Ведмедик коло грубки. — Так літо ж.
— Літо! — скипів Мураха. — А працюватиме хто?
— Ми і працюємо.
— Що ж ви зробили?
— Хіба мало, — сказав Ведмедик. І ще тісніш притулився до гарячого боку печі.
— Ні, ти мені кажи — що?
— Шпаківню.
— Ще?
— П'єцик склали.
— Де?
— Коло річки.
— Навіщо?
— Вечорами сидіти. Вогонь розпалиш — і сиди. І Ведмедикові уявилося, як вони з Їжачком сидять уночі попід зорями, біля річки, гріють чай у чайнику, слухають, як плюскоче риба у воді, і чайник спершу вуркоче, а тоді клекотить, і зірки падають просто в траву і, великі, теплі, ворушаться біля ніг.
І так Ведмедикові закортіло в ту літню ніч, так закортіло полежати у м'якій траві, дивлячись у небо, що Ведмедик сказав Мурасі:
— Ходи сюди, сідай коло грубки, а я піду туди, в літо.
— А трісочку ти за мене понесеш? — спитав Мураха.
— Я, — сказав Ведмедик.
— А шість соснових голок?
— Я, — сказав Ведмедик.
— А дві шишки і чотири пташині пір'їни?
— Все віднесу, — сказав Ведмедик. — Тільки ходи сюди, сядь коло пічки, га?
— Ні, ти постривай, — сказав Мураха. — Трудитися — обов'язок кожного. — Він звів лапку. — Щодня...
— Стій! — гукнув Ведмедик. — Слухай мою команду: до грубки бігом руш!
І Мураха вибіг з літа і сів голо грубки, а Ведмедик ледь-ледь протиснувся на його місце.
Тепер Ведмедик сидів на пні влітку, а Мураха пізньої осені коло печі у Ведмежій хаті.
— Ти посидь, — сказав Ведмедик Мурасі, — а як прийде Їжачок, почастуй його чаєм.
І Ведмедик побіг м'якою теплою травою, і заскочив у річку, і почав бризкатися водою, і, якщо дивитися примружившись, у бризках щораз виникала справжнісінька веселка, і щораз Ведмедикові не вірилось, і щораз Ведмедик бачив її знов.
— Гей! — гукнув Мураха в літо. — А хто обіцяв працювати?
— Зачекай! — сказав Ведмедик. І знову почав, мружачись, бризкатися й ловити крізь вії веселку.
— Обов'язок кожного — трудитися, — твердив Мураха, притиснувшись до гарячої грубки. — День у день...
"Завів пісню, — подумав Ведмедик. — Ну як він не розуміє, що це — літо, що воно — коротке, що воно ось-ось і мине, і що кожного разу у мене в лапах виблискує веселка".
— Мурахо! — гукнув зі свого літа Ведмедик. — Не бурчи! Хіба я не працюю? Хіба я відпочиваю?
І він знов ударив по воді лапою, примружився і побачив веселку.
Давно вже Їжачок не бачив такого великого неба. Давно вже не бувало такого, щоб він оце так зупинявся і завмирав. І якщо хтось його питав, чого він зупиняється, нащо завмирає, Їжачок все одно б нізащо не зумів відповісти.
— Ти куди дивишся, Їжачку? — спитала Білка.
— Та, — сказав Їжачок. І махнув лапою.
— Що ти там побачив? — спитав Мураха.
— Мовчить, — сказала Білка.
— Замріявся, — пробурчав Мураха і побіг у своїх справах.
А Їжачкові раптом здалося, що він уперше побачив цей ліс, цю гірку, цю галявину. Що ніколи-ніколи досі нічого схожого він не бачив.
"Як то так? — думав Їжачок. — Адже я стільки разів біг цією стежкою, стільки разів стояв на цій гірці".
І дерева були такі незвичайні — легкі, прозорі, нібито бузкові, і сповнені такої внутрішньої тиші і спокою, що Їжачок не впізнавав знані змалку місця.
— Як то? — бурмотів Їжачок. — раніше не бачив усього?
І птахи, та невелика частина птахів, що лишились у лісі, здавалися тепер Їжачкові незвичайними.
"То не Ворона, то якийсь Орел кружляє над лісом, — думав Їжачок. - Ніколи не бачив такого велетенського птаха".
— Все стоїш? — спитав Мураха. — Я вже он яку тріску відволочив, а він усе стоїть.
— Не заважай йому, — сказала Білка. — Він думає.
— Думає, думає, — пробурчав Мураха. — Що б то було в лісі, якби всі думали.
— Подумає, і гаразд, — сказала Білка. — Не заважай.
— Всі ви нероби, — сказав Мураха. — Всі ви одне за одного горою. — І втік.
А Їжачок подумки подякував Білці, бо він чув розмову десь далеко-далеко, наче говорили на хмарках, а він — на дні моря.
"Яка вона добра, — подумав про Білку Їжачок. — Чому я раніше ніколи її не зустрічав?" Прийшов Ведмедик.
— Ну що? — сказав він. — Що робитимемо?
Їжачок дивився на ліс, на гірку, на Ворону, що кружляла за річкою, і раптом відчув, що йому так не хочеться відповідати, так не хочеться спускатися зі своєї гори... І він вдячно став думати про того, чиєю добротою на цій горі опинився.
Ціле літо Заєць плів мотузок, і на осінь мав уже довгого, до неба.
"Прилаштую гачок, — думав Заєць, — закину на зірку і..."
Прибігла Білка:
— Що то робиш, Зайче?
— Мотузок сплів, — сказав Заєць.
— Навіщо?
— Виберуся на небо, — сказав Заєць. — Хочеш, тебе візьму з собою?
— Візьми, — сказала Білка.
Вночі висипало зірок. Заєць закинув гачок на найбільшу зірку, і мотузка тонкою павутинкою простяглася від землі до неба.
— Лізь, — сказав Заєць.
— А ти?
— Я за тобою.
І Білка пострибала на небо.
Заєць поліз услід, але він не вмів видряпуватися мотузкою, а через те помітно пас задніх.
— Ти де? Лізь швидше! — гукала Білка з темені. А Заєць ліз і ліз і вже починав відчувати втому.
— Де ж ти? — квапила Білка. Вона давно видряпалася на зірку й чекала Зайця. А Заєць розхитувався посередині, між небом і землею, і не мав більше сили ані лізти нагору, ані спуститися долі.
— Ну де ти там? — спитала з темряви Білка.
— Сили нема. Не можу, — сказав Заєць.
— Ти — так як ніби по гілочках, по гілочках, — сказала Білка.
Заєць розхитувався у темряві, його вуха тріпав нічний вітрець, він бачив далеко внизу рідний ліс, а вгорі — велику зірку, і розумів, що зараз розтиснуться лапи і він впаде.
"Ціле літо плів мотузок, — гірко думав Заєць, — і ось..."
— Гей! — зненацька почув він знайомий голос із землі. — Хто там висить? І ще один знайомий голос відказав:
— Далеко. Не видно.
— Як ти гадаєш, Їжачку, хто там може бути?
— Птаха, — сказав Їжачок.
— Яка ж то птаха зависне на середині неба? "Не всяка", — хотів сказати Заєць. Та змовчав.
— То Заєць! — вигукнула з зірки Білка. — Поліз на небо і, бач, застряг.
— Ведмедику, його треба рятувати!
— Рятуйте мене, — тихо сказав Заєць.
— Відколи це Зайці стали лазити небом? — пробурчав Ведмедик і смикнув за мотузок.
— Ой, — тихо сказав Заєць.
— Як будемо рятувати? — спитав Їжачок.
— Чекай, — сказав Ведмедик. І десь побіг.
— Зайче! — погукав Їжачок. — Це ти?
— Я, — тихо сказав Заєць.
— Не чую!
— Я, — голосніше сказав Заєць, адже, коли б гукнув зовсім голосно, впав би.
— То він, він! — вигукнула з зірки Білка.
— Тримайся, Зайче! — гукнув Їжачок. — Ведмедик щось придумав! І тут повернувся Ведмедик з простирадлом.
— Хапай, — сказав він. І дав два ріжки Їжачкові. — Зайче! — погукав у темінь Ведмедик. — Просто під тобою ми напнули простирадло, чуєш? Стрибай!
— Я боюся, — сказав Заєць.
— Він боїться! — гукнула Білка. Їй із зірки було краще чути.
— Стрибай, кому кажу! — ще гучніше крикнув Ведмедик, і, випроставшись, вони з Їжачком, скільки стало сили, напнули простирадло.
— Ну!
— Стрибай! — гукнула Білка. Заєць розтиснув лапи і полетів, полетів, полетів, тільки чорний нічний вітер засвистів поміж вух.
"Де ж простирадло? Де ж земля?" — думав Заєць і не відав, що він, наче великий птах з широкими крилами, летить над землею і вже не може впасти.
Рано вдосвіта прибіг Заєць до Їжачка з Ведмедиком.
— Гей! — погукав він. — Егей! Еге-ге-гей!
— Ну що? Кажи, — сказав Ведмедик.
— Еге-ге-ге-ге! — волав Заєць.
— Та кажи вже! — Їжачок почав сердитися.
— Еге-ге-ге-ге! Ге-гей! Ге-гей! — І Заєць утік.
— Чого це він?
— Не знаю, — сказав Ведмедик. А Заєць, наче птах, летів лісом і волав несамовитим заячим голосом.
— Що то з ним? — спитала Білка.
— Гадки не маю, — сказав Мураха. А Заєць зробив коло і знов вибіг на ведмежу галявину.
— Скажеш уже, чи ні? — гукнув Ведмедик. Заєць раптом зупинився, завмер, підвівся на задні лапи і...
— Ну бо! — гукнув Їжачок.
— Хе-хе-хе-хе-хе! — розреготався Заєць і дав дропака щодуху.
— Може, він з глузду з'їхав, з глузду з'їхав, з глузду з'їхав? — сокотіла Сорока.
— Та ні, він глузду не втрррратив, глузду не втрррратив, глузду не втрррратив! — довбав Дятел.
І тільки Заєць ні в кого нічого не питав, нікому нічого не казав, а вільний, як вітер, летів лісом.
— Знаєш, — сказав Ведмедик. — Мені здається, він уявив себе... вітром. Він мені якось сказав: "Уявляєш, Ведмедику, якби мені стати вітром?"
— Це чудово, — сказав Їжачок. — Тільки Заєць ніколи до такого не додумається.
І помилився.
Бо Заєць цього легесенького сонячного дня справді від самого ранку відчув себе вільним осіннім вітром, що летить полями й лісами.
Вже кілька днів як не було сонця. Ліс стояв спорожнілий, тихий. Навіть ворони не літали, — такий був ліс порожній.
— Ну все, готуйся до зими, — сказав Ведмедик.
— А де птахи? — запитав Їжачок.
— Готуються. Гнізда облаштовують.
— А Білка де?
— Дупло сухим мохом вистилає.
— А Заєць?
— Сидить у норі, дихає. Хоче надихати на цілу зиму.
— От дурненький, — осміхнувся Їжачок.
— Я йому сказав: перед зимою не надихаєшся.
— А він?
— Надихаю, каже. Буду дихати й дихати.
— Гайда до нього, може, чим зарадимо. — І вони рушили до Зайця.
Заяча нора була по третій бік від гори. По один бік — хата Їжачка, по другий — хата Ведмедика, а по третій — нора Зайця.
— Осьде, — сказав Ведмедик. — Тут. Гей, Зайче! — погукав він.
— Га, — глухо долинуло з нори.
— Ти що там робиш? — спитав Їжачок.
— Дихаю.
— Багато надихав?
— Ще ні. Половинку.
— Хочеш, ми згори подихаємо? — спитав Ведмедик.
— Не вийде, — долинуло з нори. — У мене — двері.
— А ти зроби шпарку, — сказав Їжачок.
— Прочини трішечки, а ми будемо дихати, — сказав Ведмедик.
— Бу-бу-бу, — почулося з нори.
— Га?
— Зараз, — сказав Заєць. — Ну, дихайте!
Їжачок з Ведмедиком лягли голова до голови і почали дихати.
— Ху!.. Ху!.. — дихав Їжачок.
— Ху-у!.. Ху-у!.. — дихав Ведмедик.
— Ну то як? — гукнув Їжачок.
— Теплішає, — сказав Заєць. — Дихайте.
— А тепер? — за хвильку спитав Ведмедик.
— Дихати — нема чим, — сказав Заєць.
— Виходь до нас! — гукнув Їжачок.
— Двері зачини і вилазь!
Заєць гепнув дверима і виліз назовні.
— Ну як?
— Як у лазні, — сказав Заєць.
— От бач, утрьох воно краще, — сказав Ведмедик.
— Ми тепер цілу зиму будемо до тебе приходити й дихати, — сказав Їжачок.
— А змерзнеш, — гайда до мене, — сказав Ведмедик.
— Чи до мене, — сказав Їжачок.
— Спасибі, — сказав Заєць. — Я обов'язково прийду. Тільки ви до мене не ходіть, добре?
— Та чого ж?
— Слід. — сказав Заєць. — Натопчете, і тоді мене неодмінно хто-небудь з'їсть.
То був незвичайний осінній день! Було стільки синяви, стільки вогнистого листя, стільки сонця, що надвечір Ведмедик заплакав.
— Чого це ти? — спитав Їжачок.
— Не знаю, — сказав Ведмедик. — Плакати хочеться.
— Та ти поглянь...
— Я бачив, — сказав Ведмедик. — Того й плачу.
— Чого ж тут плакати? Радіти треба, — сказав Їжачок.
— Я з радості плачу, — сказав Ведмедик.
— Хіба з радості плачуть?
— Ще б пак! — І Ведмедик заридав.
— Заспокойся, ти чого? — Їжачок погладив Ведмедика лапою. — Завтра знов буде сонце, і знов летітиме листя, і відлітатимуть птахи.
— Відлітатимуть, — схлипнув Ведмедик. І розридався ще дужче.
— Але вони прилетять, — сказав Їжачок. — Вони повернуться. Мине зима, сніг розтане, і вони повернуться.
— Зима. — Ведмедик гірко ридав аж весь здригався.
— Та так, зима. Але вона мине, і все буде знов.
— Не хочу! Не хочу, чуєш?
— Чого ти не хочеш?
— Щоб усе відходило, відлітало! — скрикнув Ведмедик.
— То ж ненадовго, — сказав Їжачок. — Ти й сам знаєш. Але як гарно взимку!
— Взимку я теж плакатиму.
— Взимку? Та чого ж?
— Мені буде її шкода. — І Ведмедик вже так захлипав, що Їжачок зрозумів: словами тут не зарадиш.
— Біжімо! — гукнув він.
— Куди? — підняв зарюмсані очі Ведмедик.
— Біжімо, кажу! — І Їжачок вхопив Ведмедика за лапу й потяг до лісу.
— Куди ти мене тягнеш?!
Вони пробігли повз стару зламану березу, перейшли зогнилим містком потічок, перелізли через зрубану осику і, плутаючи поміж горілих пнів, піднялись на гору.
— Диви! — сказав Їжачок і показав Ведмедикові гриб-лисичку.
Маленький золотий гриб, підібгавши колінця, в сутінках сидів серед моху.
— Бачив? — сказав Їжачок. — У нього нема мами, нема неня, ані Їжачка, ані Ведмедика, він геть один — і не плаче.
— Я неодмінно, ти чуєш? Я неодмінно, — сказав Ведмедик. Їжачок кивнув.
— Я неодмінно прийду до тебе, хай там що. Я буду коло тебе завжди.
Їжачок дивився на Ведмедика тихими очима і мовчав.
— Ну чого ти мовчиш?
— Я вірю, — сказав Їжачок.
Їжачок впав у вовчу пастку і просидів там тиждень. Його випадково знайшла Білка: вона пробігала мимо і почула слабкий Їжачків голос.
Ведмедик тиждень шукав Їжачка в лісі, збився з ніг і, коли до нього прибігла Білка, витяг Їжачка з пастки і приніс додому.
Їжачок лежав, по самі вуха закутаний у ковдру, і дивився на Ведмедика тихими очима.
— Не дивися на мене так, — сказав Ведмедик. — Не можу, коли на мене так дивляться.
Їжачок заплющив очі.
— Ну от, тепер ти як наче вмер. Їжачок розплющив очі.
— Усміхнися, — сказав Ведмедик.
Їжачок спробував, але у нього не дуже вийшло.
— Тепер я тебе частуватиму юшкою, — сказав Ведмедик. — Білка принесла свіжих грибочків, я зварив юшку.
Він насипав юшки в полумисок і підвів Їжачкові голову.
— Ні, не так, — сказав Ведмедик. — Ти сядь.
— Не можу, — сказав Їжачок.
— Я тебе подушкою підтикаю. Ось так.
— Мені важко, — сказав Їжачок.
— Терпи.
Ведмедик прихилив Їжачка спиною до стінки і підтикав подушку.
— Мені зимно, — сказав Їжачок.
— Зара-зара. — Ведмедик забрався на горище і обіклав Їжачка кожухом. — Як ти не замерз? Ночі ж які холодні! — примовляв Ведмедик.
— Я стрибав, — сказав Їжачок.
— Сім днів?
— Я вночі стрибав.
— Що ж ти їв?
— Нічого, — сказав Їжачок. — Ти мені даси юшки?
— Ох, так! Пий, — сказав Ведмедик.
Їжачок зробив кілька ковтків і заплющився.
— Пий-пий!
— Втомився, — сказав Їжачок.
— Ні, пий! — І Ведмедик став поїти Їжачка з ложечки.
— Не можу більше.
— За мене!
Їжачок сьорбнув.
— За Білочку!
Їжачок випив.
— За Зайця! Він знаєш як допомагав!
— Чекай, — сказав Їжачок. — Спочину.
— Випий за Зайця, він старався...
Їжачок ковтнув.
— За Хом'ячка!
— А Хом'ячок що зробив?
— Нічого. Кожен день прибігав і питав.
— Хай почекає. Сили нема, — сказав Їжачок.
— Часом і вранці прибігав, — сказав Ведмедик. — З'їж ложечку.
Їжачок проковтнув.
— А тепер — за Пугача!
— А вже Пугач тут до чого?
— Як так? Ні, за Пугача ти мав би виїсти три ложки.
— Та чого?
— Та я на ньому три ночі літав. Тебе шукали.
— На Пугачеві?
— Атож!
— Брешеш, — сказав Їжачок.
— Щоб мені з місця не зрушити!
— Та як ти на нього зліз?
— А знаєш яий він дужий? Сів на шию і полетів. Коли б ти бачив, як Заєць нас сполохався.
— Як?
— От випий — скажу.
Їжачок випив підряд три ложки і знов заплющився.
— Як? — спитав він.
— Що?
— Як Заєць вас сполохався?
— А! Заєць? Уявляєш? Я лечу. А тут — він. Давай ще ложечку. Чуєш, як пахне? Ух!
Їжачок виїв.
— Ото таке. Сидить, вухами пряде. Тут ми.
— Із Пугачем?
— Еге. Він я-ак скочить, я-ак побіжить! Пугач трохи в дерево не влетів. Давай за Пугача.
— Ні. Вже ніяк не можу, — сказав Їжачок. — Давай я ляжу.
Ведмедик знову вклав Їжачка й накрив кожухом.
— То як, — спитав Ведмедик, — тепло?
— Еге, — сказав Їжачок. — А про Пугача вигадав? Кажи.
— Та чого ти? От видужаєш, разом політаємо.
— Політаємо, — ледь чутно пробурмотів Їжачок, засинаючи.
За першим снігом Заєць прибіг до Ведмедика.
— Ведмедику, ти кращий за всіх, кого я знаю, — сказав Заєць.
— А Їжачок?
— Їжачок теж хороший, але ти — найкращий!
— Та що тобі сталося, Зайче? Ти сядь, заспокойся. Чого ти скачеш?
— Я сьогодні прокинувся і збагнув, — сказав Заєць, — кращого за тебе нема на весь світ.
Зайшов Їжачок.
— Здрастуй, Ведмедику! — сказав він. — Здрастуй, Зайче! Ви чого сидите в хаті — на вулиці сніг!
— Я збирався йти до тебе, — сказав Ведмедик. — А тут прибіг він і каже, що я кращий за всіх.
— Справді, — сказав Їжачок. — А ти хіба не знав?
— Правда, він найкращий? — сказав Заєць.
— Ще б пак! — Їжачок усміхнувся Ведмедикові й сів до столу. — Нумо чай пити! — Стали пити чай.
— То ви слухайте, що мені сьогодні наснилось, — сказав Заєць. — Нібито я лишився геть сам у лісі. Наче нікого-нікого нема — ані пташок, ані білок, ні зайців, — нікого. "Що ж я тепер робитиму?" — подумав я уві сні. І пішов лісом.
А ліс — весь засніжений і — ніде нікого. Я туди, я сюди, тричі весь ліс оббіг, ну, ані душі, уявляєте?
— Страшно, — сказав Їжачок.
— Еге, — сказав Ведмедик.
— І сліду нема навіть, — сказав Заєць. — А в небі — вата.
— Як — вата? — спитав Їжачок.
— А так — ватяне, грубе небо. І глухо. Наче під ковдрою.
— Звідки ти знаєш, що глухо? — спитав Ведмедик.
— А я кричав. Крикну і прислухаюсь... Глухо.
— Ну! Ну! — сказав Їжачок.
— І тут... І тут...
— Що?
— І тут... Уявляєте? З-під старого пня, того що на узліссі...
— За гіркою?
— Ні, біля річки. З-під старого пня, що на узліссі біля річки, виліз...
— Ну ж-бо! — сказав Ведмедик.
— Ти, — сказав Заєць. — Ведмедик!
— Що ж я там робив, під пнем?
— Ти ліпше спитай, що ти зробив, коли виліз?
— А що я зробив?
— Ти виліз і так тихесенько-тихесенько сказав "Не журись, Зайче, кожен із нас — сам". Підійшов до мене, пригорнув і ткнувся мені в чоло... І так мені зробилося... що я — заплакав.
— А я? — спитав Ведмедик.
— І ти, — сказав Заєць. — Стоїмо і плачемо.
— А я? — спитав Їжачок.
— А тебе не було, — сказав Заєць. — Більше нікого не було. Уявляєш? — Заєць повернувся до Ведмедика. — Порожній ліс, ватяне небо, ні-ко-гі-сінь-ко, а ми стоїмо і плачемо.
— Так не буває, — сказав Їжачок. — Я обов'язково мусив з'явитися.
— Так то ж уві сні, — сказав Ведмедик.
— Все одно. Просто ви плакали і не помітили, як я вийшов з-за куща.
Вийшов, стою, бачу — ви плачете; ну, думаю, плачуть, — певно, мають причину, — і не став заважати.
— Не було тебе, — сказав Заєць.
— Ні, був.
— Не було!
— А я кажу — був! — сказав Їжачок. — Просто я не хотів заважати вам плакати.
— Звісно, був, — сказав Ведмедик. — Я його бачив краєм ока.
— А чого ж мені не сказав? — сказав Заєць.
— Та бачу, ти розгублений. Спершу, думаю, заспокою, а вже потім скажу. І потім — що там було казати? Їжачок, він же завжди зі мною.
— А як на мене, ми були все ж самі, — сказав Заєць.
— Тобі здалося, — сказав Їжачок.
— Примарилося, — сказав Ведмедик.
— А коли так, що я з собою мав?
— А в тебе щось із собою було?
— Еге.
— Торбинка, — сказав Їжачок.
— З морквою, — сказав Ведмедик.
— Вірно! — сказав Заєць. — Ви знаєте, хто ви для мене? Ви для мене най-найкращі з усіх, хто є на землі!
Посипався дрібний сніжок, згодом перестав, тільки вітер ледь гойдав верхівки дерев. Трава, неопале листя, гілки — все зблякло, посвітлішало від холоду.
Та ліс стояв іще великий, гарний, тільки порожній і смутний.
Ворон сидів на гілці й думав свою прадавню думу. "Знов зима, — думав Ворон. — Знову снігом все замете, захурделить; ялини торкне іній; гілки беріз стануть ламкими від морозу. Спалахне сонце, але ненадовго, тьмяно, і у ранніх зимових сутінках будемо літати тільки ми, ворони.
Будемо літати і крякати".
Лягли сутінки.
"Політаю", — вирішив Ворон. І несподівано легко ковзнув з насидженого місця. Він летів майже не рухаючи крильми, ледь помітним порухом плеча вибираючи дорогу поміж деревами.
"Нікого, — зітхав Ворон. — Де вони все поховалися? " І справді, в лісі було порожньо й мокро.
— Мор-р-р-ок! — уголос промовив Ворон. Він спустився на старий пень посеред галяви і повільно повернув голову з синіми очима.
— Ворона, — сказав Їжачкові Ведмедик.
— Де?
— Оно на пні.
Вони сиділи під великою ялиною і дивилися, як на ліс спадають сірі сутінки.
— Ходімо, поговоримо з нею, — сказав Їжачок.
— А що ти їй скажеш?
— А нічого. Покличу пити чай. Скажу: "Скоро смеркне. Ходім-те, Вороно, пити чай".
— Ходім, — сказав Ведмедик. Вони вилізли з-під ялини і підійшли до Ворона.
— Скоро смеркне, — сказав Їжачок. — Вороно, ходім-те чай пити.
— Я Вор-р-рон, — повагом, хрипко промовив Ворон. — Я чаю не п'ю.
— А ми маємо малинове варення, — сказав Ведмедик.
— І грибочки!
Ворон дивився на Їжачка з Ведмедиком прадавніми, кам'яними очима і думав: "О-хо-хох!.."
— Я чаю не п'ю, — сказав він.
— Медом почастую, — сказав Ведмедик.
— А ми маємо ще й брусницю, і журавлину, — сказав Їжачок. Ворон нічого не промовив. Він важко змахнув крилами і поплив над галявиною. У густих сутінках з розпростертими крильми він скидався на такого велета, що Їжачок з Ведмедиком аж присіли.
— Оце птаха! — сказав Ведмедик. — Стане вона з тобою чай пити!
— Це він — Ворон, — сказав Їжачок.
— Все одно пташка. "Покличемо, погукаємо!" — передражнив він Їжачка. — Погукали. — Ну то й що? — сказав Їжачок. — Він звикне. Уяви, все сам та сам. А наступного разу — неодмінно погодиться...
Вже майже у темряві Ворон летів над полем, бачив якісь далекі вогники і майже ні про що не думав, тільки широко й сильно піднімав і опускав крила.
Ще трішечки — і спалахнуть зорі, і вийде місяць і попливе, погойдуючись, над тихими осінніми полями. Потім місяць зазирне до лісу, постоїть трохи, зачепившись за верхівку найвищої ялини, і тут його побачать Їжачок з Ведмедиком.
— Диви, — скаже Їжачок.
— Еге, — скаже Ведмедик — а місяць підніметься ще вище і заллє своїм холодним, блідим сяйвом усю землю.
Так було щовечора цієї ясної холодної осені. І щовечора Їжачок з Ведмедиком збиралися або в Їжачка, або у Ведмедика і про щось гуторили. Оце й сьогодні Їжачок сказав Ведмедикові:
— Все ж таки, як добре, що ми одне в одного є!
Ведмедик кивнув.
— Ти лишень уяви: мене нема, ти сидиш сам і поговорити нема з ким.
— А ти де?
— А мене нема.
— Так не буває, — сказав Ведмедик.
— Я теж так гадаю, — сказав Їжачок. — Але раптом — гоп! — і мене зовсім нема. Ти сам. Ну, що ти робитимеш?
— Піду до тебе.
— Куди?
— Як то — куди? Додому. Прийду і скажу: "Ну чого ж ти не прийшов, Їжачку?" А ти скажеш...
— От дурний! Що ж я скажу, як мене нема?
— Якщо нема вдома, значить ти пішов до мене. Побіжу додому. А-а, ти осьде! І почну...
— Що?
— Сварити!
— За що?
— Як то за що? За те, що не вчинив, як домовлялися.
— А як домовлялися?
— Звідки мені знати? Але ти мусив бути або у мене, або в себе вдома.
— Але ж мене зовсім нема. Розумієш?
— Так оно ж ти сидиш!
— То я зараз сиджу, та якщо мене не буде зовсім, де я буду?
— Або в мене, або в себе.
— Це якщо я є.
— Ну, так.., — сказав Ведмедик.
— А якщо мене зовсім нема?
— Тоді ти сидиш коло річки і дивишся на місяць.
— І біля річки нема.
— Тоді ти кудись пішов і ще не повернувся. Я побіжу, обнишпорю весь ліс і знайду тебе!
— Ти вже все обнишпорив, — сказав Їжачок. — І не знайшов.
— Побіжу до сусіднього лісу!
— І там нема.
— Переверну все догори дригом, і тебе відшукаю!
— Нема мене. Ніде нема.
— Тоді, тоді... Тоді я вискочу в поле, — сказав Ведмедик. — І закричу: "Ї-іжа-ачку-у-у-у-у!", й ти почуєш і загукаєш: "Ведме-е-е-едику-у-у-у!.." От!
— Ні, — сказав Їжачок. — Мене аніскілечки нема. Розумієш?
— Чого ти причепився? — розсердився Ведмедик. — Як тебе нема, то й мене нема. Збагнув?
— Ні, ти — є; а от мене — нема.
Ведмедик замовк і насупився.
— Ну, Ведмедику!..
Ведмедик не відгукнувся.
Він дивився, як місяць піднявся високо над лісом і ллє на них із Їжачком своє холодне сяйво.
"Буває ж таке — розпалиш грубку, дивишся на вогонь і думаєш: он вона яка, велика зима! І раптом прокидаєшся уночі від незрозумілого шуму. Вітер, гадаєш собі, буяє хуртовина. Але ні, звук не такий, а далекий якийсь, дуже знайомий звук. Що ж то є?
І засинаєш знов. А вранці вибігаєш на ґанок — ліс оповитий туманом і жодного острівця снігу не видко ніде. Куди ж вона поділася, зима?
Тоді зістрибуєш з ґанку і бачиш... калюжу.
Справжнісіньку калабаню посеред зими. Й від усіх дерев іде пара. Що же це? А то уночі пройшов дощ. Великий, сильний дощ. І змив сніг. І прогнав мороз. І в лісі стало тепло, як буває хіба ранньої осені".
Ось так міркував Ведмедик тихого теплого ранку посеред зими.
"Що ж тепер робити? — думав Ведмедик. — Топити грубку чи ні? Нарізати на розпалювання трісочки чи не треба? І взагалі як це — знову літо?"
І Ведмедик побіг до Їжачка порадитися. Їжачок ходив навколо своєї хатки в глибокій задумі.
— Не розумію, — бурмотів Їжачок, — як то так — злива посеред зими? І тут прибіг Ведмедик.
— То як? — ще здалеку гукнув він.
— Що-як? Грубку розпалив? — спитав Їжачок.
— Нє, — сказав Ведмедик.
— Трісочок нарізав?
— Нє-е, — сказав Ведмедик.
— А що ж ти робив?
— Думав, — сказав Ведмедик.
— Я теж.
І вони стали ходити навколо Їжачкової хатки і думати разом.
— Як ти гадаєш, — сказав Їжачок. — Якщо пройшов дощ і тепер туман, може ще бути мороз?
— Не думаю, — сказав Ведмедик.
— Отже, якщо морозу бути не може, це означає, що може бути тільки тепло.
— Означає, — сказав Ведмедик.
— А щоб було тепло — мусить з'явитися сонце.
— Мусить, — сказав Ведмедик.
— А коли сонечко, гарно бути коло річки.
— Я стільки б думав — і такого б не придумав, — сказав Ведмедик.
— Тоді давай зберемося й поснідаємо коло річки, — запропонував Їжачок.
— Еге, — сказав Ведмедик.
І вони склали в козубок гриби, мед, чайник, горнятка і пішли до річки.
— Куди це ви йдете? — спитала Білка.
— До річки, — сказав Їжачок. — Снідати.
— Візьміть мене з собою!
— Гайда!
То Білка взяла горішків і горнятко та й поквапилась навздогін.
— Ходім, — сказав Ведмедик.
Вибіг з трави Хом'ячок.
— А я вже задрімав, — сказав він. — А тут — вода! Куди це ви?
— Снідати, до річки, — сказав Заєць. — Гайда з нами!
— Мої харчі зі мною, — сказав Хом'ячок і постукав лапою у роздутий мішок за щокою, — хіба горнятка не маю, — і пішов услід.
Прийшли до річки, розпалили багаття, сіли снідати. Визирнуло сонце.
Сонце осяяло річку, й інший берег, і друзів, що снідали. Туман розтанув.
— Якби не дощ, — мружився Хом'ячок, — так би й не спіткалися до весни.
— Якби не дощ, — сказала Білка, — вже так не попрощалися б.
— Якби не Їжачок, — сказав Ведмедик, — ніхто б не здогадався такого теплого дня поснідати коло річки.
А Їжачок, примружившись, пив чай, слухав тишу, пташку, що раптом заспівала за річкою, чисто й тонко, і думав, що, якби не всі вони, для чого було б тепло цьому зимовому лісові?
© ae-lib.org.ua, 2007.