Віктор Коваль 
 
СТЕРЕОТИПИ МОСКОВСЬКОЇ ПРОПАГАНДИ 
 
Стаття 
--------------------------------------
 
	Тим, хто служив у дивізії, довелося пройти великий і важкий шлях. Люди, котрих ми бачимо тут, котрі зібралися з різних країн (я маю на увазі тих, що служили в дивізії), самі собою свідчать про те, який добрий людський матеріал пішов у дивізію. Які то були гарні українські хлопці! 1 це потвердилося згодом в їхньому життєвому шляху, чи в життєвих шляхах, тому що вони навіть на чужині зуміли побудувати своє життя, зуміли добитися особистої перемоги. Але та подія, яку ми зараз тут оце відбуваємо, на мій погляд, є перша велика перемога самої дивізії, тому що не вдалося їй здобути великих перемог на полі бою, і про саму доцільність цієї ідеї можна висловлювати різні думки, але те, що зрештою, незважаючи на всі перепони, ветеранам дивізії "Галичина" вдалося зібратися у столиці України Києві, це, повторюю, велика перемога. Однак перемога ще не остаточна, тому що, як ви репрезентували в основному маленький західноукраїнський край — Галичину, то це ще не значить, що так, як вас, скажімо, зустрічали в Галичині, так би вас зустрічали в усій Центральній та Східній Україні. Остаточну перемогу буди здобуто тоді, коли ідеї, що рухали хлопцями, які йшли добровольцями в дивізію, стануть надбанням усього українського народу, ба навіть більше, й тих неукраїнців, які живуть в Україні, бо завдання наше в тому, щоб створити єдину Україну, котра поєднувала б людей усіх національностей, які б вільно будували Українську суверенну державу. 
	
	Тема мого виступу — подолання стереотипів московської імперської пропаганди проти українських легіонових формацій, тобто тих, що служили у чужих арміях. Це пекуче питання. І пан Іван Драч, і пан генерал Володимир Мулява говорили про ті складності, які доводиться долати нам тут. Ці складності головним чином містяться у свідомості людей. І кожен з тих, що виступатимуть на цю тему (маю на увазі таких, як я сам), пережив ці труднощі. Пан Іван Драч говорив про це, і я можу засвідчити, що ставлення до "Галичини" було майже одним з найостанніших бастіонів того упередження, яке нам натоптували у свідомість протягом десятиліть. І яке я теж, як історик, колись повторював, тому що не розумів усієї складності тієї ситуації. 
	
	Тож не дивно, що оголошення про те, що в Галичині, а потім у Києві відзначатимуть 50-ліття дивізії "Галичина", викликало справжній алярм тут, у нас. Ті, хто походить із Західної України, з Галичини, знають, що то таке є алярм, а для тих, що живуть тут, це слово, може, й нове, воно значить — тривога. Алярм б'ють, коли треба гасити пожежу або відбивати напад ворога. От коли стало відомо про те, що буде відзначено 50-ліття дивізії, то преса, велика частина преси у всякому разі, вдарила у справжній алярм. Я вам трохи зацитую із тих виступів. 
	
	Ось одна з таких газет, "Правда Украиньї", подала редакційний коментар на самій горі, буквально під назвою газети. Там розпачливо сповіщалося: "Дожилися, громадяни! В Україні пропонується пишно відсвяткувати Дивізію СС". А далі говорилося: 
	
	"У всьому світі нема вибачення для СС-ців, їхнім кривавим злочинам. Весь світ здригається лише при самій згадці про польський "Освенцім", білоруську Хатинь, українські Кортеліси Забула тільки газета, що до всіх тих назв — до Освенціма, до Хатині, до Кортелісів — дивізія "Галичина" не мала аніякісінького відношення. Але оскільки до СС-ців узагалі ставлення було негативне, бо всю цю організацію визнано у Нюрнбергу злочинною, то у цей гаму з пхали і "Галичину". Адже вона — через те, що не могла служити у вермахті, була зарахована до СС. куди входили й іноземні частини, — значить, і вона злочинна. Промовчали ця й інші газети, що поряд з Освенцімом, Хатинню, Кортелісами, очевидно, не потрібно забувати ані комуністичного ГУЛАГу, ані Дем'янового Лазу, ані Биківні під Києвом, ані безлічі інших місць, де комуністичними катами було знищено тисячі, десятки, сотні тисяч, мільйони українців. Саму Хатинь білоруську вигадала (не вигадала, бо там справді знищено людей, а вибрала^ радянська пропаганда, щоб вона суголосністю своєї назви заступила Катинь, де було знищено польських офіцерів. 
	
	І ця пропаганда сидить у головах, працює. Не можна забувати, що людину взагалі важко в чомусь переконати, коли вона не хоче цього. Люди люблять слухати й чути те, в чому. вони самі переконані. І змінити цю свідомість дуже нелегко. Ось послухайте далі, що писалося: "На парламент, на президента Леоніда Кравчука йде відкритий тиск з вимогою реабілітації У ПА, чекайте тепер, що вимагатимуть визнати героями ще й вояків Дивізії СС". У "Правдо Украиньї", мабуть, забули, який рік надворі. Їм усе ще ввижається, що хтось може чекати "реабілітації У ПА". Не про реабілітацію УПА вже йде мова. Героїв боротьби за визволення своєї Батьківщини не треба реабілітувати. Це вони можуть судити, кого треба реабілітувати. 
	
	Йдеться тільки про те, щоб надати права, рівні з усіма іншими ветеранами. Але з 'дивізією "Галичина" все ж таки справа стоїть дещо інакше. У цьому складність для нас. Я, може, не все скажу те, що вам сподобається і за що могли б мені аплодувати. Наприклад, я скажу, що не довелося дивізії послужити Україні, як хотілося б. Склалася доля її так, що побитися за волю України по-сііравжньому, як билася УПА, їй не довелося. Про це не можна забувати. Вони були різними формаціями. Але ми, коли говоримо про ті події, повинні думати про всіх, хто ставав до зброї, щоб битися за волю України. Отже, долі їхні склалися по-різному. Бо різні було обрано шляхи. Ще раз повторюю: я не чекаю, що всі ви погодитеся з тим, що я скажу, я й сам шукаю ще істину і не володію нею до кінця, зовсім ні. Усі ми її шукаємо. Так от, мені здасться, що люди, які йшли у ці формації, — маю на увазі і дивізію "Галичина", і УПА, — були спонукувані одним прагненням: боротися за волю і незалежність України. Але лідери спрямовували їхні зусилля в різних напрямках. 1 тому результати цих зусиль були різні. 
	
	Провід УПА вів боротьбу, непримиренну боротьбу, і проти коричневих, і проти червоних окупантів України. Українські лідери, котрі допомагали німцям створити "Галичину", тільки сподівалися, що на останній стадії війни та після її закінчення наявність національної військової формації сприятиме політичним інтересам України. Але сталося інакше, сталося так, що досягти такої стадії не вдалося і те, що відбувалося далі, загалом не було дуже вдале. Тому в України так багато ворогів: це і Москва, це і поляки — історичні вороги, з якими тільки зараз починаємо знаходити справжню мову, це і євреї, котрі ще, якщо офіційно, ведуть дружню політику, але ще дуже багато мають зла до українців, тому що вбилося їм у свідомість, що начебто українці допомагали німцям нищити євреїв. Жодного доказу немає: були поліцаї, але це зовсім не значить, що то був оунівець, чи то був поліціянт із військових. Немає таких доказів, але пляма кладеться на весь український народ. От недавно був тут з Ізраїлю високий урядовець і причислив український народ до таких, що йшли слідом за німцями-нацистами. Цього не було, це — неправда. Але таке враження у світі створилося, і наше завдання — це враження ламати. 
	
	Для сучасної України проблема оцінки минулого е надзвичайно гострою. Вона вимагає дуже виваженого підходу. Тут, на мою думку, слід керуватися такими принципами: 
	
	1) кожного політичного діяча, партію, рух, кожну установу, кожне політичне гасло, кожну шкільну програму й підручник оцінювати з погляду того, наскільки вони сприяли або перешкоджали здобуттю та зміцненню незалежності України; 
	
	2) розглядати минуле не з точки зору інтересів Російської імперії, білої чи червоної, чи 9/10 населення України, а з точки зору Києва, з позицій інтересів України. (Ще не навчилося населення з Центральної та Східної України так дивитися на життя, яке нас оточує. Це є дуже велика проблема. І Західна Україна, Галичина, — вона на десять кроків попереду тут стоїть); 
	
	3) шукати національну єдність, тобто гуртування різних верств українського суспільства у побудові Української держави не шляхом замовчування правди, а шляхом її знаходження і поширення. Адже тільки на міцному підґрунті фактів, точних, вивірених, непорушних, можна зрештою будувати злагоду в державі, єдність її народу. 
	
	Оцінки минулого робляться на кожному кроці, свідомо ч» навіть несамохіть. Ми робимо це щоразу, коли зустрічаємося з новою людиною: ми тоді прокручуємо в пам'яті, що знаємо про її минуле. Оцінюється минуле, коли ми зустрічаємося з політичним діячем чи з партіями: весь час пригадуємо, а що ж було раніше, аби зробити правильну оцінку і спрогнозувати найбільш вірогідну лінію поведінки цієї людини, чи цього діяча, чи цієї партії у майбутньому. Це — необхідно. 1 тут нам дуже заважають ще й зараз не викорінені у свідомості людей стереотипи мрсковсько-імперської пропаганди. Які це стереотипи? Постараюся коротко: 
	
	1. Український націоналіст — це фашист. 
	
	Це дуже міцно сидить ще у свідомості багатьох людей, із цим доведеться ще довго воювати. Люди не можуть зрозуміти, не можуть збагнути, що фашизм, як явище, котре виникло у XX столітті, спершу з'явився саме в Росії. Тому що. коли взяти німецький націонал-соціалізм, італійський фашизм, іспанську фалангу, російський більшовизм, усіх їх об'єднує одна типологічна характеристика: це — тоталітарні держави, тоталітарні режими, тоталітарні рухи, тоталітарні ідеології. Так от, незабутній Ленін та його найближчий і вірний учень Сталін створили першу у світі фашистську державу — тоталітарну державу. Уже всі інші — італійська, португальська фашистські держави, німецький націонал-соціалізм — будувалися за штабом отих більшовицьких здобутків, які створили і Ленін, і Сталін. 
	
	Тим часом у свідомість людей це не вкладається, вони звикли до того, що як ворог, то кажуть: фашист, як фашист, то — ворог, а що самі ми жили у фашистській державі, це доходить дуже з великим трудом. Відторгається це свідомістю людей. 
	
	Істина пізнається у порівнянні. Так от, наприклад, я вам скажу: 
	
	націонал-соціалістська Німеччина розпочала другу світову війну, маючи у всіх своїх концтаборах 24 400 ув'язнених. І все. А в Радянському Союзі, який виступав прапороносцем світової боротьби проти фашизму, за демократію, з 35-го року до початку того, що ми називаємо Великою Вітчизняною війною, було заарештовано десь понад 20 мільйонів людей. Із них 7 мільйонів було відразу знищено, розстріляно, а решта майже повністю погинула там. Оце вам масштаби. Що було гірше — фашистська Німеччина чи більшовицький режим, хто був страшнішим зразком 
	фашизму? А у свідомості людей сидить, що ото фашисти, оті кляті і т.ін. З цим боротися важко, але треба: поки ми не розкриємо людям очі на це питання, нам багато чого не вдасться зробити. 
	
	2. Українські націоналісти — це воєнні злочинці. Я вже казав, що жодного доказу немає. Але склалися •стереотипи, і люди йдуть за цими стереотипами, повторюючи нісенітниці, не думаючи. Ось наприклад, 1991 року відзначалося 50-ліття трагедії у Бабиному Яру. 1 там виступає режисер, київський, який зробив фільм "Бабин Яр", — добрий фільм. добрий режисер, — і перше, що він заявляє, це таке: 300 років спільного життя українців і євреїв і дали Бабин Яр. Ну ви бачили таке? Не німці-окупанти загнали у ті могили євреїв, а українці, З якого діла, чого раптом? Я потім з ним говорив, і він каже: 
	
	"Це в мене так, вислизнуло". Але ж десь воно було у підсвідомості. І оцей стереотип сидить. І наше завдання — його викорінювати, руйнувати. На кожному кроці. Ніхто не хоче знати, що Шентицький, великий наш митрополит, рятував євреїв. Хто ще може похвалитися таким душпастирем?
	
	3. Українці — це зрадники батьківщини. Чому? Тому, що воювали в УПА, служили у "Галичині", здавалися німцям у полон. Та німцям здавалися у полон всі, в перйюму році — 4 мільйони, і тільки, може, чверть із них становили українці, а може, й менше, тому що відпустили їх значно менше, коли німці три місяці відпускали українців восени 1941 року. Але "українці — то зрадники". 
	
	Трагедія України і українців полягала в тому, що Україну було розз'еднано між чужими державами — Росією, Польщею, Румунією, Чехословаччиною. 1 тому, коли українець хотів стояти і виступав за свою державу, то він для всіх оцих чужих хазяїв України виявлявся зрадником. Вони його так і судили. Ось цей стереотип ще й досі не подоланий, бо залишки імперської психології у нашій свідомості ще дуже міцні. Нам багато доведеться робити. 1 коли підходиш до газетного кіоска й там бачиш оцей розмай російських газет: і "Правда", і "Российская газета", і бозна-що ще, і жодної такої української газети, щоб була десь у Москві чи по всій Росії, то ясно, під яким страшним ідеологічним пресом ще живе українська людність, українська свідомість. Це дуже складна проблема, її дуже нелегко буде розв'язувати й вирішувати. 
	
	Я ще хотів висвітлити одне наукове питання. Це, так би мовити, фундаменти всього того, на чому у Москві будують решту - і те, що українці — зрадники, і те, що фашисти, і те, що... Чому? Тому, що Москва завжди обурюється, що українці, принаймні національно-свідомі, не хочуть жити разом із Москвою, разом із Росією. Як не хочуть, значить — зрадники! А чому вони повинні хотіти? Тому, ию існує, як ви знаєте (ті, що виховувалися на Заході, може, цього не знають), уже мабуть півтора століття теорія походження трьох народів з однієї колиски — українського, російського і білоруського. Кажуть, що український і російський народи — це народи-брати єдинокровні. Це була залізна теза радянської пропаганди, яка й досі сидить, як стрижень, у свідомості, може, більшості українського населення. А це неправильна теза. Чому? Тому що основою української нації, українського етносу, який складався у VIII, ЇХ, X, XI століттях, стали ті східнослов'янські племена, що жили на території сучасної України, плюс великий додаток тюркських кочовиків. 
	
	З якого етнічного матеріалу 4'»ормувалася великоруська нація, ядром котрої було населення межиріччя Волги та Оки? За даними археологічних розкопок, за топонімічними назвами виявилося, що вихідцями слов'янськими у межиріччі Волги та Оки були не люди, які йшли з Київщини та Чернігівщини, з півдня, з нинішньої України, зовсім ні, а ті, що йшли з Новгородщини, із Псковщини, тобто з північного заходу. Вони йшли у межиріччя Оки і Волги і там змішувалися з місцевими угро-фіпськими племенами. Це був інший за своїм етнічним характером субстрат-підоснова тієї нації, яка виросла у великоруську. Тобто глибоко неправильно казати, що український і російський народи — це єдинокровні народи-брати. 
	
	Я не хочу сіяти і межи вас, і межи тих людей, яким я це товкмачу, якусь ворожість до росіян. Зовсім ні. Це справді дуже близький до нашого народ. Ми згодні жити з ними як брати, принаймні я, але через кордон, дуже чітко обмежений, тому що саме близькість є найбільш небезпечною. Коли б ми були грузини або вірмени, нам не було б страшно. A or коли така мовна близькість, що українець без усілякої підготовки розуміє росіянина, а росіянин розуміє українця, це є нойбільш небезпечним. тому що немає на світі агресивнішого фактора, ніж культура. Вона діє м'яко, ласкаво, затишно, але одна культура неминуче нищить іншу культуру, коли вони співдіють поруч. Не буває зрощення: або виживає одна, або друга. 1 в нас унаслідок оцього співжиття весь час торжествувала російська культура, тому що її підтримувала держава. 
	
	Що нам дала Росія, коли Богдан Хмельницький вчинив свій не дуже вдалий політичний крок і поставив Україну під високу руку московського царя? Вона по суті віддала Україну під орду. Річ у тім, що казочки про монгольську навалу, вірніше — монгольське ярмо, побудовані на нерозумінні тих фактів. Коли прийшли монголи, оце нашестя, оця навала, вони й справді багатьох убили, багато поруйнували. Та вони б підкотилися собі на схід і більше ні; з'являлися, вони тільки брали данину і затверджували чергового князя на його ж. таки місці, коли вмирав його батько. Князь мусив їхати до орди, там йому давали пайдзух, і він собі знов сідав на свій престол. Більше вони не втручалися. Тому не монголи були винні у тому, що так відстала Росія. Скажімо, тридцятилітня війна в Німеччині винищила більше люду, ніж ті монголи та всі інші напасники на Росію. Але вона не спинила Німеччину у розвитку. А Росія була спинена. Я особисто вважаю, що головним винуватцем у цьому е російська православна церква. Чому? Тому, що вона протягом багатьох століть виховувала національне самовдоволення. Ми є свята Русь. Ми є найкращі. Ми навчимо увесь світ, усе людство, як треба жити. Тобто нам не треба чогось учитися, ми ж і так кращі за всіх. Це нехай інші приходять і від нас вчаться. А ми добрі такі, як є. 
	
	Це самовдоволення, що його виховувала російська церква, і є теорія отого третього Риму. Вона завдала Росії величезної шкоди, тому що виховала російський народ у такому усвідомленні, у ментальності, як тепер кажуть, національного самовдоволення і небажання щось запозичувати, вчитися у інших. 1 силою довелося ламати цей настрій за Петра, а потім уже — за Леніна-Сталіна. Заламали страшною кров'ю, жертвами мільйонів людей. 
	
	Так от, у цю країну Богдан Хмельницький нас упхав у XV11 столітті, коли Україна в культурному відношенні навіть під поляками йшла врівень з усією Західною Європою. У 1654 році, як, мабуть, багато з вас знають, Павло Алопський, учений монах, був на Україні 100 днів, проїхав її з півдня на північ і з півночі на південь і казав, що в цій країні козаків майже немає безграмотних людей, навіть жінки й дівчата знають грамоту, а в кожному селі — школа. Усе це було втрачено. Коли кажуть, що через російську культуру народи Радянського Союзу залучалися до культури світової, то це нахабний обман. Тому що без цього союзу, без цього спілкування ми стояли б на значно вищому культурному рівні. 
	
	І ще. Я найліпшої думки про російську культуру, але нехай вона буде собі в Росії. Треба, щоб Україна мала змогу розвивати свою власну національну культуру, тому що інакше вона загине і не спиниться той процес, який іде вже сотні років, коли українців перетворюють на додаткову біомасу російського народу. А тих, хто з цим не погоджується, оголошують зрадниками, фашистами і злочинцями. З оцими стереотипами всі ми мусимо (це стосується, звичайно, тих, що тут живуть) вести боротьбу роз'яснювальну, бо інакше незалежну Україну не побудувати.
 
--- КІНЕЦЬ ---
 
 
Оригінальний текст взято з резервної копії е-бібліотеки "Чарівний жираф": 
http://web.archive.org/web/20020529184559/tech77.hypermart.net/ 
 
У *.txt форматував Віталій Стопчанський 
 
 
Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво"
www.chtyvo.org.ua