Іван Корсак
Тіні і полиски
БАМБОР
     Він обережно згріб у пригірщ два сірі, м’які клубки, що тривожно вовтузилися і безпорадно тицялися сліпими ще мордочками в долоні, в його заношену куфайку: вовченятам, мабуть, хотілося їсти, відчуття голоду не давало їм спокою з перших хвилин появи на білому світі, змушувало уже дбати про харч, вічний їхній клопіт, що гнатиме їх відтепер крізь усі незлагоди вовчої долі, і звірята тоненько скавуліли, марне шукаючи теплого материнського живота. «Ото пощастило»,— втішався подумки лісник, приємно мружачись: неспокійні клубки лоскотали долоні. Йому давно уже загадував лісничий впіймати двійко вовченят на зимову виставку в лісгоспзаг, та все якось не випадало. Лісник хотів було забрати з лігва ще й третє вовченя, але воно встигло заповзти за бороду покрученого коріння.
- Живи, якщо ти таке... незаплановане, — буркнув урешті.
   Лісником Петро працював здавна, відколи скинув армійську гімнастерку, і, звісно, міг би дістатися до вовченяти, але спокійно, без жалю дивився, як заповзає за підірване корінняччя сотенна премія за вовчу душу. Він не полінувався б вигребти його з торішнього прілого листя, яке пахло горобиною і забутою вже осінню, просто йому не загадували третього, а зайвого з лісу, вважав він, людина не повинна брати нічого. До браконьєрів Петро був лихий, не одному потрощив рушницю об стовбур, жінка навіть застерігала, що колись таки знайдуть його, уже холодного, десь у корчах. Він не вважав себе великим законником, просто бридився плем’ям цим зависним, шкідливим: не встрелить зайця, То все одно пальне по сойці чи дятлові, хоч вони йому потрібні; як тому самому ж дятлові окуляри.
   У гурті Петро не вівся відлюдьком, але все ж уважався мовчазним, однослівним: так або ні, чого без діла язиком молоти. Єдину, чию терпів він балачку, то дитячу, бо для дитини вона така ж природна, як щебет для птаха.
   Розказувала жінка: вчора менша, Оленка, крутилася-крутилася по хаті, чекала-чекала тата з його лісовими гостинцями — він завжди то горіхів приносив, то жменю суниць, а пізньої осені — журавлини, крупної, як вишня, злегка підмерзлої і тому солодкувато-терпкої — а врешті почала допитуватися:
- Ма, а де тато досі?
Жінка мила дійницю, їй ще треба було попорати теля, що вродилося таке смішне: усе чорне, як вуглина, а ніжки до колін білі, мов узулося в чобітки, і вона, аби відчепитися, відказала:
   - Заладила: тато й тато! Твій тато знайшов собі іншу маму, де ж би так барився...
   Оленку те насторожило, і вона, щось своє помізкувавши, почала смикати маму за спідницю:
- А як знайшов?
- Отак і знайшов. Ожениться на іншій.
- А весілля буде? — зблиснули вогники в очах у малої.
- Мабуть, буде...— невпевнено знизала плечима мати.
   - Ура-а! — гукнула Оленка і застрибала навколо матері. — Підемо на весілля! Мам, і ти підеш? Ой, ходи, я скажу таткові, він і тебе покличе.
   До села від зваленої ялини, де Петро знайшов лігво, було, мабуть, кілометрів із шість, і він, поправивши листя під виворотом, налаштувався в дорогу. Вовченят лісник узяв під полу куфайки, вони ще трохи пововтузились і затихли, покірні долі, зігріті теплом людського тіла, що хоч і не було таким знайомим, як схудлі, запалі материні боки, які пахли вітрами й молоком, але все ж то було тепло, вовченята вчували його крізь коротку ще сіру шерсть і довірливо тулилися до людини.
   Петро йшов негустим, незвично просторим напровесні осичняком, що неквапно збігав у долину, крізь оголене гілля спадала й розтікалася незаймана синь весняного неба. Ліс о цій порі був навдивовижу чутливий — навіть тріснута під ногою гілка відгукувалася лунко удалині, і йому добре було чи то від цієї сині, від світлолісся, чи від нехитрої удачі з вовченятами, а може, просто від гострого запаху сірих осикових бруньок, в яких причаїлися крихітні липкі листочки, нестримні у прагненні до життя, що тільки чекали своєї пори, щоб за одну теплу, по-справжньому теплу, весняну ніч урочисто випурхнути в світ.
   Петро йшов неквапно, ступаючи м’яко і майже нечутно, і думав, як ці дві крихітні грудочки життя, безпорадні й мерзлякуваті, двоє звичайних цуценят, як вони не схожі на грізних звірів з дужими, налитими силою хижими щелепами. А ще він думав, де ж йому прилаштувати несподіваний набуток: жінку уже другу весну мучить радикуліт, вона й так ледве дітям дає раду, та ще корова з телям, та порося, а сам він у хаті гість нечастий, домашнім постояльцем дражнять... Хай би перелітували, думав ВІН, за річкою на лісовому кордоні в Гриця — як-не-як, приятелі вони давні, та ще й куми, у сільраді Гриць за почесного батька в Оленки записаний. Хай і він постраждає за громаду, під одним лісгоспзагом ходять.
   А другого дня Петро запріг Орлика, сивого в яблуках жеребця, і вибоїстою весняною дорогою, весело розбризкуючи калюжі, подався на кордон.
   Гриць довго роздивлявся вовченят, скоса і недовірливо мружачись, мов прицінявся до них, як на ринку, коли за товар запросили не в міру, полоскотав їх за вухами, а врешті мирно згодився:
- Хай живуть, не переїдять... У мене й клітки підходящі є, з-під нутрій.
   Він любив возитися з усякою дикою й домашньою звіриною, годував бичків — бички бродили околишнім лісом на кордоні і влітку, і взимку, вителенькуючи повішеними на шиї дзвіночками; в загорожі у нього другий рік вистрибувала косуля, а білка не знайшла собі кращого місця, як влаштуватися під причілком. Підживившись і настрибавшись по деревах, білка невдоволено попирхувала, коли до хати господаря підходили незнайомі люди.
   За клопотами збігав час. Весною Петро як запрігся, то перевів дух, аж коли розв’язав руки з лісопосадками, згодом його запроторили на курси, і пригода з вовченятами призабулася. За літо разів зо два зустрічався з Грицем, питався про лісових бранців, та й годі. А як повернувся з курсів, захворіла меншенька. Звечора ще торохтіла, вистрибувала по хаті він привіз їй смішний гостинець, справжнісіньку тобі залізницю, і мала катала на ній усі свої ляльки. Плюшевий ведмедик з одним вухом - - друге відкусила, як була ще меншою — при цьому ділі служив кондуктором, а заєць, як і водиться, все хотів проїхати «зайцем».
Вранці в дівчинки здобрадива перекосило ротика і перестало заплющуватися око, мов вона перекривляла когось та так і застигла з жаскою гримасою, Петро глянув — і йому як хто жару в душу сипнув. Він зібрався уже в лікарню і пішов запрягати Орлика, що за місяць знудився за господарем і тихенько підгігікував у хліві, ледь зачувши господарів голос. А жінка вибігла на поріг і проказала:
- Зачекай лишень, мо, і без лікарів минеться.
   Петро глянув на дружину, що витирала руки об фартушок, ЗНІЧСІЇО опустивши очі, наче у чомусь завинила.
   - Нам би знаючу людину...— вела далі жінка. — Я досі тобі не казала нічого, бо на смішки братимеш. Хтось давно нам капості робить, всяке стерво і кості у двір підкидає. Бамбор якийсь...
   - Начебто ми з тобою одну школу кінчали,— обережно поспитав, глипнувши на жінку, Петро. — Відколи де ти в дурниці повірила?
     Увечері Петро сидів край Оленчиного ліжка і стиха, мов таємницю, розказував, як сьогодні на лісосіці, поки він обміряв зрізані дерева, у його сумці білка робила ревізію. Руда злодійка тихцем забрала сало, і він ще довго зачудовано крутив сумку в руках, шукаючи й не знаходячи дірки, аж поки високо над головою не почув її цокотіння: виглядаючи з-за смолистого стовбура, вона аж тряслася від сміху на гілці.
   - Добрий вечір! — через поріг, переставивши спочатку одну ногу, товсту, як тумба, потім другу, повільно перелазив недалекий сусід, старий Пшотка.
   - Добрий...— неохоче відказав Петро, холодно ковзнувши поглядом по огрядній, тлустій, як в опасистої жінки, поставі гостя. Обвислі товсті щоки його спадали салистою шиєю і підборіддям, якось, здавалося Петрові, гидливо розтікалися рідким тістом, і він аж розсердився на себе: ну чого бридитися старою людиною, та ще й за те, в чому вона сама не винна! Дід Пшотка знаний був колись на кутку своїм знахарським ремеслом, непомітно призабутим, хіба тільки лишалися ще згадки в сільських побрехеньках і небилицях.
   Жінка стала розводитися перед гостем про напасті, які чинить невідома ворожба, і Петро, аби при чужих людях не знімати рейваху (не виженеш же старого чоловіка з хати), вийшов відразу у другу кімнату. Він чув тепер тільки бурмотіння діда та ще як дзеленькала ложка у склянці — щось нею колотили. Петро намагався не слухати, та його несамохіть забирала цікавість, що ж нашолотає старий пройда. «Помагаєш ти, вода явлена, очищаєш ти, вода живлюща, і луки, і береги, і середину... Очищаєш ти, вода явлена, народженого від прозору: надуманого, погаданого, встрічного, водяного, вітряного, парубоцького, дівоцького... Подіте, уроки, на сороки, на луки, на очерета, на болота, на моря...»
   - За день-два як рукою зніме, — сказав наприкінці старий, коли жінка зашелестіла газетами, лаштуючи йому гостинця.
   - Зняло,— сказав уранці Петро, глянувши на малу з перекошеним так само личком, тоді на жінку й одвернувся: — Три кілограми сала зняло і півлітру...
   Жінка спочатку ображено гикнула, а тоді заголосила, що йому, іроду нещасному, шкода заради дитини шматок смердючого прогірклого сала і що ж не вона ті кості собі під поріг носила. Петро, не слухаючи, вдягнув дитину і повіз у район. Тижнів за три малу виписали здоровою. А щоб відбити, в жінки віру у шептання, на ніч кілька разів на подвір’ї поставив петлі. Приблудних собак, що приносили кості, він, щоправда, не впіймав, але одного разу, видно, в петлю якась попалася: біля розірваного дроту лишився жмуток сірої, грубої, як у вівчарки чи вовка, шерсті. «Вовк не вовк,— похитав головою, роздивляючись,— а від якогось нехлюя порядний цуцик драпонув».
   Він показав той жмут шерсті жінці, і вона, присоромлена, про бамборів більше не заїкалася, а він, як справжній переможець, великодушно не став нагадувати їй про це.
   Вертаючись якось поночі із розсадника, Петро помітив, як поміж кущами ліщинника зблиснув зеленкуватий вогник. «Світлячок»,— спочатку промайнула байдужа думка. Лісом він не боявся ходити за будь-якої пори, тим більше такої теплої літньої ночі. З видолин наповзала нічна бадьориста прохолода, легшим ставало наморене за день тіло, веселіше, наче молодіючи, ступали утоптаною стежкою ноги. Незабаром з кущів знову блиснули зелені вогники, вони загорілися і згасли, мов причаїлися: у попутники йому набивався якийсь звір. Лис — лякливий, ке тої вдачі, щоб затівати гру з людиною, і думка про вовка неприємно кольнула у спину холодними, як крига, голками. Петро, як і часто, був без рушниці — зайвий тільки вантаж у його тривалих мандрівках лісом, а з браконьєром, навіть злісним, небезпечним, Петро звик мати діло без зброї. Пара зелених вогників то з’являлася, то зникала, немов дражнилася, і він полегшено перевів подих, лише коли вийшов з лісу на поле, що запаморочливо пахло квітучим люпином.
   А вранці до нього зайшов сусід, вайлуватий і неповороткий Ваврищуків Степан, що пас колгоспну череду.
   Чоловік він добродушний, і до нього прихильно ставилися на кутку всі, окрім тим, чиї городи край вигону — вони вічно були підпасені.
   - Плати мені за бичка,— замість вітання сказав Степан ще з порога таким тоном, ніби вони дав¬но уже про все домовились і тепер залишалося тільки порахувати гроші.
- Якого в дідька бичка? — від здивування в Петра аж заворушилися вуха.
   - Та от, розумієш, минулої ночі твої вовки мого бичка роздерли. А мене бригадир матюками зранку обклав, та ще й вирахує наприкінці місяця.
   - Правильно зробить. Хочеш спати на роботі і платню брати? — засміявся Петро. «Таки справді не казна-що привиділося вчора в лісі»,— подумалося йому.
   - Ні, то з тебе треба вирахувати,— сердився сусід. — Бички по моїй лінії, вовки — по твоїй. Тобі й відпустку більшу дають за те, що лісовим повітрям дихаєш...
   Погомонівши і поспівчувавши невезучому сусідові, Петро запряг коня і поїхав на ділянку. Орлик, вгинаючи голову, мов тішачись своєю молодістю і силою, тягнув прудко, тільки пісок сичав за колесами. «Раз уже до того діло дійшло, — думав Петро,— доведеться зібрати мисливців і відстріляти сіроманців».
   Наступного досвітку, виганяючи щойно подоєних, ще млявих із ночі корів, жінки вже обмінювалися свіжою новиною: у Ваврищука знову пропав бичок. Щоправда, цього разу зі скаргою Степан не приходив. Як це трапилося, Петро почув від дівчат, які пололи на розсаднику.
   Після пропажі бичка Степан пішов на нічне сторожування із старою, тріснутою на прикладі і перев’язаною мідним дротом рушницею. Звечора він пильно вдивлявся в синювату темінь, боячись прогавити злого напасника, але з пасовиська чулося лише мирне ремигання тварин, та зрідка тихо подзвякували ланцюги, якими припинали бичків. Зорі поховалися, було тепло й сиро, сінокоси, що починалися відразу за пасовиськом, так пахли прив’яленими травами, що аж лоскотало в носі. «Припарює. Мабуть, на дощ»,— подумав Степан, зручніше вмощуючись під копичкою ситняку, вкошеного кимось з краю вигону. З видолинків витікали тумани і повільною білою повінню розливалися пасовищем. Степан потихеньку покльовував носом, під досвіток і зовсім заснув, але все-таки почув, як до нього хтось підкрадається. «Вовк, — промайнуло лихе, і він з широко розплющеними від жаху очима пальнув з рушниці навмання, навіть не встигши схопитись на ноги.
   «Вовк», здивовано мекнувши і забряжчавши ланцюгом, глухо гепнувся додолу, а коли згодом, отямившись, Степан зважився підійти ближче, то побачив свого ж чорно-рябого річняка, що так необачно зірвався з прив’язі.
   Смішки і пересмішки з Ваврищука прожили ще кілька днів, а там і затихли, й тільки вже на початку зими у Петра трапилася нагода згадати літню пригоду.
   Звечора взявся морозець, тихий, але шпаркий, і калюжі під ногами дітлашні, що вертала із школи, задзвеніли тоненькими скалками першої криги, збуджуючи й звеселяючи давно очікуваною зимовою втіхою. Вночі на оголені гілки дерев, на жмутки шарудкого, причерствілого листя випав сніг, м’який і тендітний, мов зима своїм приходом не хотіла нікого розбудити й потривожити. Досвітком, ледь виглянувши із веранди, Петро аж примружився від несподіваного сяйва снігів, яких не встигли ще зачовгати люди, розписати лапками птахи. Петро вийшов укинути по наруччю сіна Орликові й корові. Він ішов по свіжому снігу обережно, скрадаючись, шукаючи і не відразу знаходячи, де б поставити ногу на цій незайманій білині, і вже на півдорозі до хліва нараз помітив незвичні у селі сліди: чотири вмятини від подушечок пальців, схожі на собачі, але крупніші і видовженіші. «Вовчі», — похолонув він і мимоволі кинув оком на хлів. Але лапаті сліди вели не до хліва, а завертали до хати. Петро, бокуючи, пішов понад слідом, силкуючись здогадатися, що ж привело нічного гостя до його обійстя,— у село вовки не заходили уже кілька десятиліть. Сліди, чіткі і виразні, завертали за ріг будинку, біля комірчини звір постояв, потупцювався і риссю, бо задні ноги точно попадали слід у слід переднім, подався через сад і картоплище до лісу. Петро уважно роззирнувся і тільки тоді помітив під комірчиною щось червонувате — на закривавленому снігу лежав шмат козячої лапи.
   Петро, спантеличено зсунувши шапку на лоба, довго стояв над несподіваною знахідкою, прикидав і сяк і так, аж поки прийшла в голову проста і ясна відгадка: знайшовши весною вовченят, він приніс їх не в хату, аби не дражнити дітлашню,— мало яка пошесть може водитися серед дикого звіра, — а сховав у комірчину. Вовчиця, мабуть, першої ж ночі прийшла його слідом і весь цей час, гнана тугою непереборного материнською інстинкту, приносила сюди якусь поживу, не знаючи, що її вовченят наступного дня перевезли на лісовий кордон, і ще довго лякала Петрову жінку вигадками злих ворожбитів.
   Наприкінці тижня Петра викликали в лісгоспзаг. День видався нікудишній: за лісовивезення заробив прочухана — сльозлива цьогорічна осінь розродилася потопом, і техніка рвала собі кишки кільканадцять разів на добу, на додачу запізнився на останній автобус і тепер мусив лісом теліпатися до села. Він ішов обсадженою ялинами греблею, сердито повискував під підошвами мерзлий сніг, і він думав, що хрін із ним, з тим начальством, хай собі лає, а ялини он ростуть — він посадив їх ще за першого року свого лісникування. «Життя, — думав він,— місяці і дні треба вкладати в якесь путнє діло, щоб воно росло і-потішало людську душу, як ці ялини, що он шугонули в морозяне, дзвінке, аж страшно, щоб не покололось, високе нічне небо». Десь він читав, що в молодості ми щедро обдаровані життям і охоче роздаємо свої скарби, але коли під старість йдемо збирати борги — ніхто не віддає. «А лісові позичати можна, — всміхнувся до себе, — за ним не пропадає».
   Зелені вогники засвітилися справа в гущавині. «Цього тільки сьогодні бракувало»,— невдоволено подумав Петро. Він вирішив не подавати знаку, а якось відбити в звіра охоту дражнитися. Він і далі йшов навмисне впевнено, твердо наступаючи на п’яти, і сніг під каблуками повискував ще голосніше.
   Вогники ще довго пливли гущавиною обіч ялинової алеї, час од часу спалахували і нарешті згасли. «Мабуть, я узяв їх змором»,— подумав Петро. Вовки рідко зважуються першими напасти на людину, він їх звичай вивчив давно, ще як служив на Півночі. Не раз у тривалих мандрах йому спадало на думку, що вовки могли бути давніми супутниками ще древніх людей: ідучи вовчими слідами, людина сподівалася швидше відшукати здобич, яку сама не в силі була виявити, почути чи побачити — вовк же уловлює запах навіть за півтора кілометри. Вовча зграя й собі бралася вивчати поведінку людей, довгими зимовими ночами кружляла в непроглядній пітьмі навколо мерехтливого багаття, жадібно втягуючи вологими ніздрями лоскітливий запах смаженого м’яса. Вовки звикли, що на тому місці, де людина вполювала оленя, лишаються якісь недоїдки, і зграя подовгу йшла витоптаними первісною людиною стежками.
   Петро ще раз зиркнув у гущавину, яка від розлитого місячного сяйва здавалася ще густішою й ворожішою, і полегшено перевів дух. Але коли глянув уперед, вздовж вузької просіки, то мимоволі спинився: піднявши голову, наче внюхуючись у морозяне, іскристе від снігової потерухи повітря, ВОВК сидів кроків за п’ятдесят, прямо у машинній колії, що ледве виднілася на снігу. Колись Петрові доводилося стрічатися із вовком злобним, з вишкіреними зубами і загрозливо піднятим важким хвостом, з настовбурченою на загривку шерстю, такий звір ладен був кинутися в першу-ліпшу хвилю, рвати і шматувати все міцними кігтями і зубами. Бачив і вовка, що огризався роззявленою хижою пащею. Доводилося бачити вовка і нажаханого, з принизливо притисненими вухами і хвостом.
   Звір, що сидів на дорозі, дивився на Петра радше запитально і вичікувально, мовби хотів і не міг щось сказати. Тікати, звісно, було б безглуздо, лізти на дерево — теж, ніч цієї пори на дереві не пересидиш, і Петро намірився йти просто дорогою, сподіваючись, що його погляду звір не витримає і збочить. Але враз з-під ялин виплигнув на дорогу ще один вовк, трохи менший, очевидячки, з молодого виводка, проте вже зміцнілий, плигнув знехотя, плавно вигинаючи спину, мовби не чуючи усієї своєї нагуляної на привіллі зрілої сили.
   «Ба,— звів брови Петро, і здогад нагнав йому холоду в спину. — А чи не цього лісового пірата вигрібав я весною з прілого листя, з-під вивороту, і таки не вигріб на свою голову?»
   Він обережно звернув з просіки в гущавину і продирався лісовим підростком, пильнуючи за обома непроханими попутниками і надивляючись, про всяк випадок, поблизу товсте дерево. Вовчиця, ображено крутнувши головою і м’яко ступаючи пухким снігом, рушила слідом, а за нею слухняно пішов і молодий вовк. Підібравши сукувату замашну гілляку, Петро ішов, глибоко провалюючись у сніг на невидимих ямах, крізь поросль густої крушини, що рвала на ньому одяг і боляче дряпала обличчя. А коли вибрався на вузьку стежку, що вилася поміж корчами, обидва вовки вже спокійно сиділи попереду.
   Петро знову пірнув у гущавину і, важко дихаючи та пересмикуючи плечима під мокрою від поту сорочкою, побрів снігом. Цього разу вовчиця не відразу рушила за ним, довго й докірливо дивилася вслід своїми жовтими, злегка розкосими очима, а тоді, завмерши на місці, завила.
   Завивання, несподівано тонке для старої широкогрудої вовчиці, здіймалося над синіми від місячного сяйва снігами, над нічним лісом, жахаючи принишклого десь під кущем зайця чи полохливу косулю. Якась древня, щемка материнська туга чулася в цьому завиванні, стискаючи груди і холодячи серце. Молодий вовк за якусь хвилю, ніби виждавши мить, теж зняв у небо довгасту морду і несміливо став підвивати. Неясний здогад ворухнувся у Петра в голові. «Чорт з вами, не мучте мене і себе, — зі злістю подумав він, мало не перечепившись через гілляку, що ледве виднілася із глибокого снігу,— віддам я двох ваших, тільки відчепіться, дайте спокій душі». І, хоч як не хотілося — до сільських полів уже рукою подати — він круто завернув праворуч, до лісового кордону.
   Вовки ще два рази перебігали йому дорогу, він знову обходив їх корчаками, і години за дві, весь мокрий і знесилений, постукав у вікно Грицькової лісничівки.
   - Ти звідки звалився? — постав на порозі в нижній білизні Гриць і сонно почухав волохаті груди.
   - Вовки, брате, пригнали...— засапано проказав Петро, знімаючи шапку з мокрої від поту, змиленої голови. — Мабуть, з того виводка, що весною приніс тобі двох. Я навмисне сюди завернув, аби відчепилися, може, знайдуть тут своїх.
   - Не пішов би ти, куме, в монахи! — визвірився Гриць, з якого ураз зійшов сон. — Тепер вони мені віддячать за тебе, я ж бичків і взимку випускаю. Та заходь уже... — буркнув, за рукав тягнучи через поріг зніченого Петра. — Якщо відправити тебе зараз додому, то вдосвіта хіба підметки знайдуться.
   За пізньою вечерею при гасовій лампі вони, балакаючи упівголоса, щоб не розбудити жінку з дітьми, згадували різні бувальці за довгі роки лісникування, і господар усе не міг заспокоїтися.
   - Ох, і удружив!..— крутив головою Гриць. — А я, дурень, узяв тих вовченят — он вишелестіли які, худоба боязко помекує, як підходить до кліток. Таж поруйнуй буслове гніздо, і бусол принесе головешку на хату, а то ж хижак...
   Врешті за вечерею умовилися в найближчу неділю зібрати єгерів та мисливців і обкласти сіроманців.
   Напередодні Петро впряг Орлика в сани і примчався на кордон. Гриць зустрів його уже приязніше, приятелі добряче пообідали, не забувши наперед пом’янути вовчі душі. Бичкам на кордоні вовчиця шкоди не завдавала, хоча ранками біля кліток з лісовими бранцями було густо втоптано вовчими слідами, а одного разу Гриць знайшов розтерзаного зайця під самою кліткою. Навчений недавньою пригодою, Петро уже не чекав сутінок, а рушив додому ще завидна.
   Орлик біг бадьоро, і Петро, уткнувшись у комір кожуха, дрімав на м’якому сіні, яке пахло червневими луками і літнім сонцем. Повискували полоззя, за саньми сніг розлітався віялом, коли сани заточувались, і його хилило в сон. На перехресті, вже дрімаючи, він вирішив не об’їжджати через міст, а пустив коня навпростець, як їздив щозими, коли замерзала ріка.
   У легкі хвилі сну він поринув раптово. Зігрітий теплом кожуха, Петро не знав, скільки проспав, заколихуваний м’яким шелестом снігу під полозками, тільки прокинувся так само раптово — сани шарпонуло, і він мало не вивалився в рівчак. Петро неохоче розплющив очі: ліс закінчувався, і сани вилітали на вигін до ріки, Орлик ішов ускач, шалено відкидаючи сніг копитами; здавалося, якась дика і зла сила вселилася в коня і тепер безоглядно несла з лісу. Віжки, коли він спав, зсунулися з саней і обірвалися, біля вудил теліпалися тільки куці обривки. Петро оглянувся.
   Дорогою за ним величезними стрибками гнало два вовки. «Ті самі»,— подумав він і мимоволі зашарудів сіном, шукаючи і не знаходячи рушницю, а коли згадав, що поставив її у Грицьковій хаті, у кутку біля рогачів і забув забрати, враз протверезів.
   Першою йшла вовчиця. Трохи збоку, легко, мов граючись, витягнувши довгий хвіст за вітром, біг молодий вовк. «Я, може, відіб’юся,— подумав Петро, ще раз роззираючись,— аби не напали спершу на коня».
   До річки лишалося з півсотні метрів. І тут він відчув, як спиною пробігли, лоскочучи, холодні краплини поту — посеред ріки, звиваючись, виднілася неширока смуга. «Труби, Грицю, в рукавицю,— злостиво подумав собі, — попрацював, то й купайся тепер в проталині з учорашньої відлиги, тобі ніяк не минути купелі — чи й далі дрімав би, загорнувшись в кожух, а кінь проламався б на тонкольодці, чи тепер на повному скаку влетиш у чорну вирву, під лід, ніде не дінешся, влетиш, бо не завернути одурілого з жаху коня і не вистрибнути ж безоружному в лапи двох хижаків». Петро якось обм’як і байдуже скидав кожух, чекаючи миті, коли затріщить лід і з усього маху кінь провалиться у чорну воду.
   Нараз вовчиця стрімко взяла ліворуч і майже порівнялася з саньми, Орлик, косячи безумним, налитим кров’ю оком, мимоволі забирав правіше: вовчиця, низько стелячись, наддала іще, і знову кінь мусив бокувати; витягнувшись, вовчиця сірою стрілою ішла понад самою землею, вихором закручуючи навколо себе сухий сніг, відсікаючи коня від чорної вирви, в останню мить даруючи такий негаданий уже порятунок. І лише коли Орлик помчав уздовж ріки і хвилин за десять лунко прогримів дерев’яним настилом мосту, Петро оглянувся знову. Ні вовчиці, ні молодого вовка не було видно — здавалося, все, що він пережив, примарилося йому на хмільну голову, і він ладен був повірити у це, якби не обривки віжок, що розвівалися на вітрі і били коня по змилених боках.
   А наступного раннього ранку його розбудив гомін на подвір’ї — дядьки збиралися на облаву. Прийшли вони завчасно, бо до лісового кордону дорога неблизька. Накинувши поверх майки кожуха і вступивши на босу ногу у кирзаки, Петро почовгав до людей. Чоловік п’ять тупцювали під верандою і смалили цигарки.
   - А ми думали, що ти на зимову сплячку заліг,— ущипнув Ваврищуків Степан, який прителіпав з тріснутою, перев’язаною дротом рушницею першим, збираючись помститися вовкам за літню кривду. 
   - Хлопці, того-во, — прокашлював Петро, вітаючись з кожним за руку. — Полювання відкладається.
   Нараз усі примовкли, і тільки Льоня-завгар, невисокий і жвавий, як білка, завзятий мисливець, спересердя чвиркнув крізь зуби.
   - Де Крим, де Рим, а де попова груша... Ти ж сам, ковінька твоїй матері, на сьогодні замовляв.
   - Не слухайте його, хлопці,— зріс і собі як на дріжджах Степан. — Він ще не прочумався від учорашньої гостини в кума.
   «А дудки, — холод крався Петрові попід кожух, і він неприємно щулився, відчуваючи, як тіло його скипає пухирцями гусячої шкіри. — Аби тільки ви з двору, як гайну на кордон і випущу тих обох. Недобре, звісно, що людей збаламутив, але хай пробачать...»
   Дядьки, обурені тим, як нагло вислизає на очах така розкішна зимова втіха, разом узялися за господаря.
   - Він щось крутить! Мабуть, начальство приїжджає, то ми йому заважатимемо...
- Чхав я на його начальство, сьогодні законний день полювання.
   - А може, йому вовків шкода зробилося? — враз засумнівався Ваврищуків Степан, згадавши, як не встеріг улітку колгоспне стадо. — Мені начебто двох бичків не шкода.
   - Вгамуйся, Степане,— втрутився Льонько.— Чого на сірого марне клепаєш: один бичок його, один твій — давай по-чесному.
- Степанові гріх губу дути, він полювання почав ще влітку.
   - Добре, що хоч рушницю тоді бригадир відібрав, а то б усе стадо перебив. І цілити по таких мішенях легко.
- Чого б то не вцілити — бичок же прив’язаний.
   - А що ти за мисливець такий знатний, — Степан огризнувся до Льонька. — Подумаєш, забив на віку одного зайця й півтори качки...
   Дядьки ще трохи постояли, позубоскалили, висмалили по сигареті, не знаючи, що ж далі чинити, аж поки Льонько закинув рушницю на плече.
   - Ходімо, хлопці, до мене снідати. Якщо ранок з неладу починається, то й полювання порядне не вдасться.
   Порипуючи снігом, дядьки подалися з двору, а Петро ще довго стояв під верандою, кутаючись у кожух. Поки хлопці розпатякували, почало світати, над лісом удалині виткнувся окраєць сонця, й зблиснули снігові шапки сосон, зблиснули загадково й таємниче, як в новорічній казці, що десь там зароджувалася в лункій гущавині.

БАБА ФЕДОРА
     Баба Федора сиділа на стільці у приймальні біля самих дверей, вона знала, що коли надійде черга заходити, молодшим і проворнішим совісно буде обійти її, стару і втомлену життям жінку. Вона сиділа зсутулившись, ледь спираючись на ціпок, ніби ціпок той зараджував їй перед силою, що ламала її впоперек, придавлюючи довгими, як жнивний день, роками, згинала в три погибелі, наче хотіла вдавити в землю, з якої виходить усе на світі і куди все вертається, куди і їй, відчувала вона, пора уже потроху збиратися. 
     Люду в приймальні прибувало. Хто прийшов жалітися в райвиконком, що городом обділили, хто просив шиферу на хату чи хлів, а хто лісу — у всякого, знай, своя болячка. Баба Федора байдуже слухала, як секретарка, руда дівка з підмальованими очима, вправно сортувала народ. Одному говорила йти в сільраду, другому — в якусь комісію, третього просила зачекати, а четвертого і зовсім відправляла додому. Баби Федори вона не чіпала, сказала тільки, що доведеться довго ждати — неприйомний день, засідає виконком.
     Баба Федора сиділа уже з годину. Затерпли ноги, здавалося, їй насипав хтось у бурки дві пригорщі розлючених лісових мурах, ті мурахи копошилися там, повзали по ногах, по холодних, покручених, вузлуватих пальцях, лоскотали й кусали зморхлу, як кирза, шкіру. «Добре живеться начальникам,— думала баба Федора,— набудували собі теплих кабінетів, позачинялися від людей подвійними дверима, а ти сиди, і сиди тихо, бо ще за поріг випхає отака руда краля, і думай, чи схоче хто говорити з тобою, чи ні — від цього платня з нього не поменшає». Вона-бо вивчила уже те начальство. Ще попервах, як тільки із звичайної людини зроблять начальника, то ще якось підніме очі на тебе. Якщо збираєшся просити помочі якої, ото й біжи мерщій до нього, поки не розсобачився, не приріс сідницею до стільця. Вона на собі те спізнала.
     Колись сюди по коліна ноги стоптала... Хата валилась, ніхто не хтів помогти, начальники все носом крутили. А прийшов Тищенко —і відразу хату пересипав, прийшов Попенко — хлівця зліпив. Потім, щоправда, як позвикали та зажиріли, то й упізнавати перестали, на вулиці десятою дорогою обходили. І оцьой-во, що за дверима балакає, дай йому боже здоров’я, теж поміг — колодязя викопав. Де ж би то старій бабі, далечею такою відра носити; руки від роботи за вік і так повитягувались, мало не по землі сунуться... Може, й зараз поможе, не дасть на здивки сусідам стару людину.
     Хоч, правда, тепер свій поспівчувати не хоче, рідна дитина, що чужим дивуватися... їй згадався син, і щось защеміло в грудях, дригіть за душу взяла, мов у її коли топлену, а коли нетоплену хату хтось дорешти напустив холоду. Не мала вона щастя за чоловіком — не хазяїн небіжчик був, сім разів треба було одне й те казати, поки надумається та зробить, по війні і зовсім лишилася вдовою. А син — він теж серце не нагрів. Дровець навіть не приїде матері нарубати, то мусить сама цюкати, згорбившись і сапаючи, або алкоголікам яким могорич дбати. З роботи сина давно погнали, невістка забрала дитину і пішла до своєї матері. Третій рік син приблудою в райцентрі тиняється: то в кочегарці десь зиму переб’ється, то ще десь.
     Воно й невістка добра птиця, не могла чоловіка в руках тримати, як уміла свого тримати баба Федора. Ще й слова їй, бувало, ке скажи.
     Як же — вона з такої захваленої родини, жалільників копа знайшлася, як розписувалися в сільраді, все стогнали та охкали: «Ой, куди ж вона йде?» Хай буде з родини хваленої та перехваленої, але що ж вона в хату бабі Федорі принесла і привела — корову, чи кабана, а чи телицю? Присунула тільки шафу, як кормика. А що в тій шафі?.. Порожньо, хоч свисни. Лежало там, щоправда, пару простирадл і підодіяльників, та й ті білі, замість того, щоб рябенькі. Нажила собі невістку, тільки прала, більш нічого й не робила. Ага, ще пару суконь на себе мала. Де то бачено: по півкорови кожна коштує, хіба в таких людей гріш зачепиться...
     Хазяйкою прийшла на готове, слова їй не скажи. Наварить дармового і ставить на стіл, а ти свого напнися. Ще й губу кривила, що комору із салом на замок взяла і молока не дала. Настарайся молока для своєї дитини. Ото мої каструлі, мої ложки і виделки, купиш свої, тоді матимеш. Плакала, з розкоші плакала.
     А чого ж син такий став — через неї, більш не через кого, звела сина, від матері відбила.
     Чоловіка глядіти треба. Я, бувало, ставлю чарку синові на снідання, а вона мені вичитує, вчить розуму, як жити. Одного разу додумався, правда, вилив їй межи очі — і правильно зробив. Бачиш, поголився і бритву об фіранку витер! А що ж тут такого, яку біду робиш? Випери, клопоту один чорт ніякого, все на моїх руках.
     Не до шмиги їй, бачиш, пішла на квартиру до чужих людей, перед кутком усім осоромила. А як забила кабанчика, всейким сусідам рознесла, тільки свекруха лишилася ні з чим.
     Подумаєш, кажуть, син знайшов якусь. Була б хазяйка, не шукав би іншої.
     Дав бог невісточку, що звела сина. Лежала оце недавно баба Федора в лікарні, кості закрутило, мов свердло там яке. По обіді якось чує начебто синів голос у коридорі. З медичками ціпи в’яже, а сам п’яненький, чути, хоч викручуй і вішай сушитися..
   - Я передачу рідній матері, може, хочу віддати... А ви мене, понімаєш, не пускаєте. Нема такого права — до матері не пускати.
   - Тиха година зараз, добродію,— совістили медички. — А ви б краще проспалися пішли.
   - Нема такого права, нема, я в прокурора питав. 
   Виглянула баба Федора з палати і сказала дівчатам, щоб не мучились та впустили, бо не відчепиться.
   Зайшов зарослий, губа розбита і сітку в руках тримає.
   - Де ж та передача? — питає баба Федора, кутаючись у халат, бо щось у грудях здавило.
   - А ось,— і викладає п’ять головок капусти. Заплакала тоді вона так гірко, як, мабуть, ніколи ще не плакала.
- Чого очі зразу на мокре місце? Де ж ти тої капусти тепер візьмеш?..
   Вигнали його медички, то він ще з годину навколо лікарні вештався та приказував:
- П’ять головок їй мало... А витрішків з набілками не хочеш?
   Нарешті сів на лавочці під вікном палати й захропів.
   А сьогодні приїхала ото баба Федора в район, аж дивиться, — іде вулицею. Бубна якогось на живіт начепив, черевики розлізлися, штани блищать, мов наваксовані.
- А, здоров, мамо! З приїздом.
   Глянула сумно на його штани, на черевики, що каші просять.
   - Ти не дивись, то я по-походному. Не п’ю вже, грошей повно маю. Дочці платтячко купив.
- А який же вона розмір носить?
   - То не важно. Ну, спішу, мамо. Дуже спішу, женюсь я. Ото ховали, то я в бубон б’ю. Але я й на весіллі барабаню, ти не думай.
   Звела невісточка їй дитину й покинула.
   Баба Федора вже втомилася чекати. І що можна, думала вона, стільки говорити там, за дверима? Балакають і балакають, лише он той молодий взад - вперед шнуркує, якісь папери то вносить, то виносить. Чи вони в карти посідали грати, та молодого не приймають, а мо’, програвся уже...
   Нарешті відвідувачі, розпашілі й злі, виходять з кабінету.
   Постукуючи ціпком і насилу розмішуючи затерплі ноги, зирячи боком, щоб ніхто не обійшов, суне баба Федора до кабінету.
   - Дай вам боже здоров’я, помогли мені, старість мою облегшили. Хороша вода в тому колодязі. Поможіть і ще раз, як рідного сина прошу. Щоб вашим діткам судилося здоров’я та щастя...
   - Слухаю вас,— господар кабінету запитально дивився на бабу Федору, силкуючись згадати, коли й чого вона вже приходила до нього, і йому було ніяково, що не може згадати її обличчя з-поміж сотень інших, які пропливають за довгий день.
   - Збудували-таки колодязь, близько тепер воду носити. Але сусідів клятих маю, жити не дають: Не йдуть до колодязя стежкою, а все грядками, щоб їм ноги повикручувало, увесь город, як тік, витовкли, хоч навприсядки танцюй. А як слово якесь скажу, то байстрюченя своє наведе, щоб камінням кидалось... Та ще дражниться «Федора-комора, скажи, коли буде погода». Чого з мене здивки робити, я жінка стара вже, в колгоспі після війни з першого дня роблю, а чоловіка німці забили... Нема такого права, щоб здивки з живої людини...
   Господар кабінету ніби ненароком опустив руку під стіл і крадькома — щоб не образити жінку — зиркнув на годинника. Через двадцять п’ять хвилин нарада на будівництві заводу, через дванадцять днів завод здавати, а роботи в нього ще — ніякою лопатою не перегорнеш. І все ж йому не хотілося перепиняти цю немолоду жінку, попри все дріб’язкове, що наговорить балакуча старість, може виявитися якась кривда...
   Він сказав секретарці зв’язати його з сільрадою.
   - Петро Григорович? — перепитав втомлено, як задзвонив телефон. — Тут у мене на прийомі Федора Климівна з вашого села. Знаєте таку? Що там з неї сусіди збиткуються? Насміхатися з старої людини великого розуму не треба.
   Баба Федора не могла чути, що розповідала про неї телефонна трубка, але вона помічала, як змінювалося обличчя цього чоловіка.
   - Ну ось що, Федоро Климівно,— господар кабінету нарешті поклав трубку і підняв розчервонілі від кон’юнктивіту очі — позавчора протягло у не засклених ще цехах, заробив запалення, а до лікарні, відчував, йому ще не скоро пощастить. — Ви теж трохи не праві. Хату вам поставили? Поставили. Хлів збудували? Збудували. Пенсію дали, колодязь викопали. А тепер вам шкода сусідові ту нещасну склянку холодної води?
   Баба Федора увібрала голову в плечі, як горобець на холоді, і сердито зиркнула на господаря кабінету:
   - Хай би вони собі добилися, як такі розумні... А мене от послухали, бо я в колгоспі з першого дня...
   Він не дивився вже на годинника, хоч відчував, що стрілка підійшла до критичної межі, він просто шукав і не знаходив, що сказати цій старій жінці, бо те, що думав і знав, сказати не міг, не наважувався. Але ж розмову кінчати чимось треба. І йому раптом спало на думку сказати усе відверто, пересилити себе, хоча б заради того, щоб подивитися, як поведеться тоді ця людина.
   - Так-то воно так, Федоро Климівно... Тільки щодо колгоспу ви трохи неточні. Пам’ятаєте? — Він упіймав нервовий, прудкий погляд зеленкуватих бабиних очей. — Одного дня вас прийняли в колгосп, наступного — призначили пташницею, а третього дня ви якісь там кури... покрали, то вас і попросили звідти. Більше ви на громадську роботу й ногою не ступили. Вважайте, пенсію вам незаконно платять.
   «Знає цей чорт, знає все»,— аж зашкварчали очі у баби Федори, вона похолонула вся, пальців на застиглих руках навіть не могла розпрямити, але то було тільки якусь мить. Вона зібралася на силі, випросталася і тепер сиділа, високо звівши голову, ладна відчайдушно боронитися — їй такого досі ніхто не насмілився сказати, думати, може, й думали всяке, ховаючи очі, мов самі у чомусь завинили, але сказати духу бракувало. Вона таки вивчила начальницьку натуру і знала напевне, що чим більший начальник, тим менше доскіпується, тим охочіше старається помогти, бо від добра, думає, не шукають добра. І коли, скажімо, бабі Федорі треба була підвода дров, вона не йшла в сільраду, не йшла в район, а їхала просто до голови облвиконкому чи його заступників і поки верталася додому, на подвір’ї чекали її вже готові дрова. А цей, що перед нею сидить, думає, що він мудріший за інших.
   - Мого чоловіка німці забили,— твердо, уже оговтавшись, сказала баба Федора. — На мене таки ліпше око повинне бути, бо я все одно що жінка фронтовика.
   Господар кабінету довго мовчав, і баба Федора подумала, що таки загнала його на слизьке, але він нарешті одізвався, докинув наче знехотя і чомусь дуже тихо:
   - Ви ж краще від мене знаєте, як то було... Коли чоловік утік від вас і пристав до тої молодиці, ви самі донесли в поліцію. З партизанами зв’язаний — сказали...
   Уперше за довгі роки ходіння по службових кабінетах баба Федора розгубилася і не відразу здобулася на слово.
   - Я нічого... Тільки налякати. Хотіла, щоб вернувся...
   Уже не криючись, він глянув на годинника і, скривившись, як від гіркої таблетки, став поквапом складати у течку папери.
   - Поліцаї його вночі взяли у тої молодиці. Вивели за хлів, поставили під стіну і... налякали.
   Баба Федора вставала зі стільця повільно, мов піднімала її якась неспішна, але владна сила.
   - От і не ходитимуть по воду сусіди! — несподівано для самої себе верескнула вона. — А на вас я в облсполком партії жалобу напишу. Не думайте, по головці не погладять.
   Круто повернувшись та плутаючись у довгій спідниці, швидко прочимчикувала до виходу, грюкнувши дверима.
   - Хіба то начальство? — визвірилася баба Федора на дівчину за друкарською машинкою, що здивовано блимнула підмальованими очима. — От в області — так то люди, то начальство! Там мені секретарка черевики витерла і три рублі на дорогу дала.
   І вона пішла довгим, як життя, коридором, сердито постукуючи ціпком і згорбившись, мов їй хтось іще на плечі поклав зайвий десяток років...
   
ПРЕДСІДАТЕЛЬ
     Минулої ночі, під самісінький досвіток, їй приснився сон, що тільки роз’ятрив і так уже зболену душу. Начебто заходить Миколка до хати, вішає шапку у кутку, де вішав щоразу, сідає край столу і довго дивиться на неї, дивиться якось докірливо, а вона ніяк не може здогадатися, чим же невдоволений син.
   - І чого ви, мамо, того меду не їсте, — нарешті говорить Миколка, хмуриться і (як кумедно виходило в нього!) збирає поміж брів складки, мов хоче розсердитися, та Ганна одразу здогадується, що син тільки вдає сердитого.
   Вона лежить і мовчки дивиться на синювату від досвітнього світла стелю, боячись ворухнутися й розбудити чоловіка. Хай поспить, камінь на його душі не легший. Вона скоса, не повертаючи голови, зиркнула на чоловіка, на його зів’яле і посіріле обличчя, що взялося гіркими зморшками, як береться тріщинами земля у тривалу, немилосердну спеку. Півроку уже, як вони поховали сина і зосталися вдвох у своїй новій і без того великій, а тепер неймовірно величезній, страхітливо спорожнілій хаті. І коли будувалися, і коли заселялися, нове житло було на радість, Ганна тішила себе тут онуків діждатися та голову прихилити на сиву старість, зараз же хата зробилася щоденною мукою, кожне слово, навіть мовлене пошепки, глухо відлунювалося у бездушній пустці, і в тому відлунні їй не раз жаско вчувався Миколчин голос. Ні, вона не боялася сина, як бояться мерця, то було б неприродно, і вона стидалася б навіть подумати про це, просто голос той жив у ній, у матері, і, вимучена болем, вона боялася самого болю.
   «Ой, сину, сину,— ворушила порепаними, білими губами,— та я ж до того меду й раніше ласою не була, а тепер, мабуть, і зовсім заціпить». Ганна лежала й думала, що може означати сон. Попораюся, думала вона, і знову занесу слоїк меду на могилу, як водиться у їхньому селі. За давнім тутешнім звичаєм, що зберігся чи не з язичеських іще часів, ідучи на кладовище, люди завжди замотували у вузлик якийсь харч, здебільшого той, що за життя був до смаку покійнику.
   Цілу ніч падав тихий сніг, і коли Ганна, вирядивши на роботу чоловіка, прийшла на кладовище, то здалося воно несподівано урочистим і святковим у своїй незайманій білині. Пишні снігові шапки важко лягли на верховіття дерев, вгинаючи своєю вагою розмашисте гілля сосон. Глибокий, пухкий сніг заліг і поміж могилами, де не було ще жодного сліду, навіть пташиного. І все ж, на подив Ганни, сюди вже хтось приходив. Лапаті відбитки, очевидно, чоловічих підошов, петляли поміж могильних горбиків, мовби хтось бродив тут без певної мети і потреби. Обминаючи стару, порослу зеленим мохом капличку із зсунутою набік покрівлею, мов набакир надягнутою шапкою, що надавала каплиці легковажного, неспівмірного з її призначенням вигляду, Ганна мало не зіткнулася з якимось чоловіком у старому, заношеному кожусі і з ляку та несподіванки аж присіла. Чоловік теж сторопів, і на якусь мить в його сивих, мов вимерзлих на морозі, очах промайнув переляк, але тільки промайнув і згас. «Предсідатель! — впізнала Ганна. — Чорт старий, не на кладовищі кажучи. Не сидиться йому, тільки людей лякає». В селі його так всі і звали — Предсідатель, давно забувши справжнє ім’я,— прикипіло до чоловіка слівце: давно вже, літ двадцять тому, ще як головою колгоспу був, і ніякими обценьками його не відірвати.
   Ганна не знала, як їй пережити зиму, усім тілом, кожною клітинкою його вона відчувала, як холоне земля, у якій лежав її син, той холод залізними лещатами зчавлював серце, і не було від цього ніякого порятунку — навіть поплакати не вдавалося, бо за півроку збігло, мабуть, уже все до сльозини. З дерев’яної лави біля синової могили Ганна змахнула пухкий сніг і присіла, як сідають у рідному домі з далекої і трудної дороги.
   Ганна здавалася собі безпомічною рибиною, викинутою на берег, що марне ловить ротом повітря і безпорадно б’ється в піску. Все, що вона досі робила, чого хотіла, чим жила, до чого шкрябалася з останніх сил, тільки заради одного — ростила сина, збивала якусь копійчину, будувалася. Будувались вони довго і важко, але змучили-таки хату, на своє горе, як дзвіницю, у два поверхи, і в хату уже настаралися.
   Біда впала несподівано. Вертався Миколка увечері додому мотоциклом і наїхав на коток: п’яний тракторист уже смерком, як втоптував асфальт, так і заснув за кермом.
   Мед у баночці з-під сливового повидла Ганна прикопала в узголів’ї — раніше просто лишала принесене на могилі, а потім стало пропадати — і взялася змітати сніг з могили. На роковини, думала вона, поставиться пам’ятник, їздила аж у Житомир замовляти.
   За спиною у Ганни під чиїмись ногами захрумтів рипучий, як осіннє яблуко на зубах, сніг. Їй не хотілося зараз нікого бачити, ні з ким говорити, будь - яка третя людина, навіть найближча, була би обтяжливою, і Ганна невдоволено озирнулась. 
   До могили підходила, припадаючи на ліву ногу, григорівська Настя, що поховала торік свого чоловіка.
   А що, Ганно, син каже? — спитала, зіпершись на металеву огорожу, жінка. — Е, вже, людино, чи рватимеш, чи не рватимеш душу, материної ради і поради він більше не спитає.
   Ганна нічого не відказала, хоч і не сердилася на неї, знаючи, що то не пусті слова, аби зачепити балачку, відчуваючи в них знайомий уже, звичний біль.
   Сама собі дивуюся,— говорила Настя таким тоном, ніби Ганна відказувала їй, — Як гляну на тебе, то нізащо дякую своїй злій долі, що я отака непотрібна, порожня вдалася, нездатна сплодити дитину. Бо якби на мене впало це горе, то сама себе закопала б. У мене чоловік був, чого кривити душею, п’яничка й мучитель мій, а коли загнувся, то зразу як сирота стала.
   - Хто ж про покійного зле згадує, — підвела голову Ганна і взялася витирати носовичком бурячкові від холоду і мокрого снігу руки. — Я вже гадала, що в селі черствішої від Предсідателевої не знайти душі. На ній, як на випаленій землі, ніщо, здавалося, не росте, а сьогодні зустріла його на кладовищі.
   - Хіба він на жінчину могилу прийшов? — розтягуючи слова, крутнула головою Настя. — Не віриться, людино, у цього чоловіка замість серця грудка мерзлої глини. Я його видивилася вже однієї осені...
   Ганна знала, про що говорить Настя і що вона видилася. Тої осені діла в колгоспі не ладились, бульбу копати взялися пізно, а шуму й гвалту наробили, як вже досвітками пришерхла земля встелялася сизим, іскристим інеєм. Все-таки якось ту картоплю перекопирсали п’яте через десяте і при перших морозах зателефонували в район, що урожай зібрано.
   Але люди на поле ще ходили, особливо на болото за каналом, де пухке торфовище не піддавалося морозу. З-під мерзлих, шкарубких кавалків жінки ще накопували по кілька відер, а хто й по мішечку. Ті чорні від торфу, мерзлі бульбини до столу не годилися. Варили їх здебільшого поросятам. Одного дня і Настя пішла на картоплище і до обіду, хукаючи в застиглі пальці, надлубала три відра картоплин, які торохтіли в мішку, як каміняччя. Може б, і ще по відру вдалося надлубати, але раптом якась із жінок злякано гукнула:
- Тікайте, баби, Предсідатель!
   І справді, полем, сердито поганяючи коня, до них летів вершник. Жінки з брязкотом кидали відра, бігли до каналу і стрибали у чорну крижану воду, що взялася вже льодком, той льодок тонко дзвенів і ламався, боляче дряпав розчервонілі литки, а мокрі спідниці враз робилися бляшаними і гупали об коліна.
   Настя зірвалася спочатку і собі за жінками, наче забула про свою криву ногу, але нараз схаменулася. «А мені чого? — подумала з несподіваною байдужістю. — Ніхто мене вже не зробить нещаснішою».
   Настя добре пам’ятає, як підлетів до неї Предсідатель, як стрибнув з коня і взявся ногами перекидати відра й мішки.
   А які в нього були очі! То були очі справді щасливої людини, в них світилася радість, справжня, непідробна.
   - Посаджу! Усіх к чорту пересаджаю! — загорлав тоді Предсідатель, копнувши, як м’яча, її плетеного кошика, і кошик, описавши зі свистом дугу, плюхнувся в кришиво льоду.
   - Воно ж гноєм однаково стане,— важко видихнула, стримуючи себе, Настя.
- Хай і гноєм, а не руш! Звелю на ферму завезти.
   Як налетів вихором, так і щез. Жінки, втомлено ідучи додому, ще довго кляли, щоб він так побачив свого сина, як та картопля побачить ферму. Звісно, ніхто з ферми не збирав ті мерзляки на торфовищі, а сина він таки одного разу побачив, відколи той зійшов з дому і років десять не давав про себе знати.
   Викликали Предсідателя в район паспорт поміняти, і як вже виходив з паспортного столу, мимохідь ковзнув оком по стенду «їх розшукує міліція» — зліва вгорі першою була синова фотографія. Він довго стояв перед стендом, з натугою перекладаючи незграбні і важкі, як каміння, думки, нарешті, навіть не прочитавши, що написано під фотографією, невдоволено крутнув головою і рушив додому, пробубонівши сам до себе крізь зуби:
- Ти ба, вуса завів.
   Ганна з Настею ще якусь хвилю помовчали, згадуючи сільські бувальці з Предсідателем. У зимовому повітрі, пролітаючи високо над кладовищем, раптом скрикнула ворона, скрикнула деренчливо, як колеться намерзле в скажену стужу дерево, і від цього надтріснутого звуку з верховіття сосни зірвалися і в незворушній тиші закружляли волохаті сніжинки.
   - В цій сім’ї ніхто нікого не любив,— вернулася до своєї мови Настя. — І шкодувати нікому і ні за ким, жодного путнього.
- Чого ж,— не згодилася Ганна. — Невістка людиною була.
   Ганна добре знала колись цю сім’ю. Поки не побудувалась, жила вона в свекра, від Предсідателя в недалекому сусідстві. Не раз і не два увечері, чи вдосвіта, чи в найглухішу ніч, коли тільки чорти навкулачки б’ються, дзеленчало вікно свекрової хати і застраханий голос Предсідателевої невістки просив порятунку. Не хотіла вона, розказували люди, ох, як не хотіла вона йти в цю сім’ю. Але якось увечері приїхав до них Предсідатель. Не привітавшись, він сів за столом під покутньою стіною і мовчки, тільки білки очей поблискували з-під густих брів, дивився то на хазяїна, то на хазяйку, що заметушилася і забряжчала горшками та сковорідками, то на дочку, що забилася в куток і нажахано тулилася спиною до холодної стіни. І коли господиня виставила на стіл все краще, що знайшлося у цю пору в домі, скрива посміхнувся.
   - Я не прийшов твоє смердюче сало їсти. — І недбало докинув, дивлячись у знічені очі хазяїна: — Не віддаси дочки — в порошок зітру, на макуху, на потеруху...
   І з усієї сили вдарив кулаком по столу, що задеренчав посуд, а він вихором вилетів з хати.
   Бити невістку син почав на третій день після весілля, бив роками, але жодного разу на ній люди не бачили навіть найменшого синця. Чого воно так, Ганна дізналася через багато часу, коли одного разу вбігла, рятуючись, до них невістка і відразу ж упала, хапливо ловлячи повітря широко розтуленим ротом.
- Що ж вони, недолюдки, з тобою зробили? — кинулася Ганна до неї.
   - У груди ногами бив... Через подушку, щоб знаку не було, — крізь немічний кашель відказала невістка.
   Коли на деякий час вгамовувався молодший, концерти для всього кутка влаштовував старший. Його привозили п’яного і вивалювали з воза чи з машини, здавалося, напівживого, але він швидко оклигував, бодай настільки, щоб ганяти жінку навколо хати. А коли і це набридало, брав рушницю, бабахкав у чорне глухе небо і вигукував:
- Я предсідатель!
   Одного дня щезла в них невістка, її шукали, та не знаходили, ніхто не знав, де вона поділася. Думали, може, втопилася, але потім люди переказували, що бачили її в районі на вокзалі. Призналася комусь із односельців, що втекла з дому, назавжди втекла: весела була така і все не вірила, що живе вона не в свекровій хаті. Син і собі подався тоді під три вітри і за всі роки навіть два слова не черкнув батькові й матері, тільки й того, що фотографію його Предсідатель випадком побачив у міліції. Зоставшись удвох в хаті, що враз наче побільшала, Предсідатель не озивався до жінки місяцями. Тільки однієї неділі, ще лежачи в ліжку, буркнув на жінку:
- Чом поратися не встаєш?
   Предсідатель недбало штовхнув жінчину руку, і та рука, холодна і заклякла, раптом спружинила, мов гумова, а він, відчуваючи, як з мимовільного жаху починає його крутити і перекошувати правець, зібрався нараз з останніми силами і, як з крижаної води, вихопився з постелі від мертвої жінки.
   Так лишився один він у порожній хаті, що притулилася край села, мов вагалася: приставати їй по гурту сільських хат чи не приставати, і тепер уже зовсім не мав до кого обізватися.
   - Досі дивуюся, як його люди терпіли,— перекладаючи з руки в руку вузлик, який принесла на чоловікову могилу, сказала Настя і зібралася іти. — Пам’ятаєш, як його знімали?
   Чому ж не пам’ятала, добре вклімився Ганні той день. Головування Предсідателя обірвалося ранньою весною, раптово, несподівано для нього самого і для всенького села. Якось уранці він збирався їхати в район, і заведена машина вже бурчала під конторою, як прибіг Яшка Теребейчиків, що підвозив корм на фермі, і, мнучи засмальцьованого картуза, попросив машину завезти жінку в пологовий будинок.
    - Весь транспорт по роботах розписаний, і я не зриватиму його для тебе. Хочеш — садови жінку наверх, — показав Предсідатель рукою на кузов вантажної машини, якою збирався їхати, і, ховаючись від занудливої мжички, докинув: — Ні чорта не роблять, тільки дітей плодити ласі.
    Яшка якось довіз жінку до лікарні, то притримуючи її, коли вже корчилася у пологових потугах, то прикриваючи хусткою-накидухою від дощу і вітру, а то відбиваючись від двох порожніх бочок з-під мастил, що качалися по кузову, немилосердно гриміли і загрожували йому й жінці попереламувати ноги.
    Увечері жінка народила дочку, а наступного дня їй погіршало, під обід вона знепритомніла, і з області спеціальним літаком прилетіли консультанти. Метаючись в маренні, вона пролежала три дні і померла, не приходячи до пам’яті.
    Ще через день на колгоспних зборах знімали Предсідателя. Він сидів не в президії, на звичному місці, яке хтось інший досі не наважувався зайняти, а вже в залі і тільки здивовано крутив головою, час від часу приказуючи до себе: «За що?»
    Представник з району, немолодий чоловік, який вів збори врівноважено і по-діловому, не стримався і мало не верескнув:
- Та поясніть же, люди, за що, бо я вже терпцю не маю говорити з ним!
   Відтоді усі ці роки десятою дорогою Предсідатель обходив колгосп, стидаючись працювати у полі чи на фермі, здебільшого ж перебивався сезонними підробітками. І тільки недавно, минулої осені, сталася у нього притичина з колгоспом і селом.
   Під обід приїхали до нього додому обоє голови — колгоспний і сільрадівський, довго стукали в сінешні двері, аж поки вони відчинилися і з них виглянула заспана, розкошлана голова Предсідателя, що хрипко пробасила:
- Ну, чого?
   Гості, ніби змовившись, засміялися.
   Предсідатель, гмикнувши, невдоволено переступив поріг.
   - Делікатне до вас діло маємо, — почав здалеку голова сільради. — Тут така гарна околиця, отож по генплану села маємо будувати спортивний комплекс — зали там всілякі, плавальний басейн...
   Предсідатель нічого не збагнув, глипнув спочатку на того, що говорив, потім на його товариша, а тоді відвернувся. Якийсь час, коли зняли з голови, його ще пробували совістити, виховувати, і відтоді він навчився не встрявати у сварку, тільки відвертатись.
   - Вашу хату доведеться знести. Хочете — сплатимо за неї і дамо колгоспну квартиру, а хочете — нову допоможемо збудувати. Тільки тут зносити конче.
   Шкіра на лобі в Предсідателя якось кумедно заворушилася, ніби десь там, під шкірою, тільки-но просиналися думки.
- Отак би й зразу, а то лапшу на вуха вішають.
- Ми по-людськи домовитись хочемо.
   - Все до людей підлизуєтесь, демократію розводите, — не слухав Предсідатель, і товсті губи його великого рота нараз роз’їхалися в багатозначній посмішці, яка, проте, відразу ж згасла. — Нікуди я звідси не піду. Не діждетесь!
   - Причому тут підлизування, люди самі заробили собі. І за свій труд мають право порядно жити.
   - Будуйте, будуйте! Я картинної галереї і плавательного басейну, як ви, не затівав, але в мене робили всі і боялися, бо я село отак у руках тримав, — Предсідатель підніс мало не до обличчя голові сільради свій великий, важкий кулак, і від того, що пальці були стиснуті з усієї моці, рідке, злегка покручене, посивіле волосся на руці розправилось і стирчало вусібіч.
   - Марна наша мова,— виділяючи кожне слово, протяжно, але категорично, як остаточний діагноз, проказав голова колгоспу, який досі відмовчувався, і витяг з кишені ключика від машини. — 3 ним треба говорити інакше.
   - Розумаки знайшлися, вигадують невідь-що!— немов прорвалася загата у душі в Предсідателя, він навіть не намагався себе спинити. — Носитесь з технічним прогресом коло корови. Бика їй треба, а не ваш прогрес! Ви ще вернетесь до сідниці по розум і перепросите таких, як я.
   - Не перепросимо, — голова колгоспу відчинив дверцята уазика. — Бо ви ніколи не були з людьми, і що далі, то далі вас відносило. Це по-перше. А по - друге: якщо до квітня ви не прислухаєтесь до нашої пропозиції, тоді знесемо примусово, на законній підставі. Все.
   Буркнув уазик і рвучко рушив з місця, розганяючись асфальтовою стрічкою, і ще довго дивився йому вслід скляним поглядом Предсідатель...
   Ганна змела сніг з могили, витерла хустиною на дерев’яній піраміді скло, під яким помістили синову фотографію — від сирості вона краями затекла. «Треба буде, — подумала,— замінити на керамічну».
   - А ти кажеш: у Предсідателя душа, — знову озвалася Настя, мов увесь цей час Ганна її в чомусь переконувала.
   - Насте, — не витримала нарешті Ганна, обережно закриваючи дверцята металевої огорожі. Вона збиралася уже додому. — Чи ми сюди обмовляти когось прийшли?
   - А так, так, людино добра, то я сьогодні розбалакалась, як сорока, — закивала головою Настя, і Ганна подумала, що на неї розсердитися важко.
   Вертаючи до воріт, жінки приспинилися коло могили Настиного чоловіка Юхима, що пропав із горілки, відмучивши жінку, відмордувавши, і за яким, на подив села, щиро побивалася Настя.
   - Може, хто й сміятиметься з мене, — якось соромлячись, розв’язувала вона вузлика. — Але якщо йому та проклятуща горілка була така солодка, то й ношу сюди час від часу четвертинку і щось із їжі.
   Постоявши і помовчавши на Юхимовій могилі, жінки ще походили кладовищем, за неписаним звичаєм відвідали своїх односельців, що упокоїлися останнім часом, з просвітлілими душами подалися додому. Настя хилиталася попереду, незграбно закидаючи свою довшу ногу і викреслюючи нею дуги на пухкому снігу, а Ганна плелася за нею. Вже на краю села, порівнявшись з Предсідателевою хатою, одним вуглом вгрузлою в землю, мов її спочатку щось хитнуло добряче та так і залишило кривобокою, Настя раптом зупинилася, здивовано підняла голову, а тоді прислухалася. Ганна і собі приспинилась — від Предсідателевої хати долинав якийсь спів, щоправда, невиразний, слів не розібрати, одне завивання, але все ж хтось співав.
   - Чуєш? — блиснула враз помолоділими очима Настя. — То на слово до сусіда роками не здобудеться, а то розспівався, як тетеря на токовищі. Е, вже давай подивимось...
   Чикиндуючи по зораному з осені полю, вона стала забігати до Предсідателевих вікон з боку сіней. Настя, поспішаючи, перевалювалася, як вгодована качка, і Ганні зробилося аж смішно від того, що звичайна цікавість може отак змусити людину забути про свій гандж. «О боже,— жахнулася водночас Ганна. — Таж я над калікою сміюся». А Настя тим часом скоса зазирала крізь намерзлі, злегка розмальовані морозом шибки, і коли їй удалося щось там визирити, замахала руками, кличучи до себе. Дивакувата вона все-таки жінка, чисто як мала дитина, незле подумала Ганна, не збираючись підходити. Але Настя і далі розмахувала руками і показувала щось, як німа, на мигах.
   Ганну збивав з пантелику тільки непідробний переляк, яким взялося Настине обличчя, і вона, повагавшись і лаючи саму себе (от щоб таки вискочив Предсідатель та обабурив полінякою) стала скрадатися і собі полем до хати.
   - Диви-диви, — тицяла пальцем з чорним од роботи нігтем збуджена, Настя. — То ж твоя банка з медом он на столі, а он пляшка моя, копчене сало, що Юхимові сьогодні носила...
   Ганна справді упізнала на столі свою баночку з-під сливового повидла, і їй зробилося не по собі, з жаскою, хворобливою цікавістю вона дивилася і не могла відірвати очей від Предсідателя, що сидів за столом, зіперши на руку важкувату голову з неголеним, вкритим сивою щетиною лицем, з давно немитим волоссям.
   - І коли ж він устиг, ірод триклятий? — аж заїкалася з подиву та серця Настя. — Чудо якесь, та й годі!
   Приплющивши очі і поволі розхитуючись, Предсідатель знову затягнув у хмільному напівзабутті:
За туманом нічого не видно...
     Ганна колись вже чула, як співав він цю пісню, тільки давно, дуже давно. Миколка ще був у колисці, на кір саме захворів, а тут і мати злягла. Пізно ввечері матері погіршало, треба було її в лікарню везти. Ганна сама не своя металася між материною постіллю та синовою колискою, а чоловік ще не прийшов з роботи — він возив тоді легковою Предсідателя, як і досі возить голів. Десь коло другої ночі не витримала, збудила сусідку і попросила наглянути свій лазарет, а сама побігла селом шукати чоловіка. І знайшла-таки, бригадирова хата ще здалеку світилася, як клуб, а з вікон виривалася гвалтована у кілька п’яних голів пісня.
...Тільки ви-и-дно дуба зелено-о-го-о...
     Машина стояла під бригадировою хатою, і коли вона відчинила дверцята, то збиралася накинутися на чоловіка, але навіть у пітьмі побачила, що він сам аж зелений від люті.
   - Я просився... — упівголоса проказав чоловік, мов боявся, що там, у хаті, можуть почути. — Хворими, сказав, хай лікарі займаються, їм за те гроші платять, а я на службі в нього — як треба, то й до ранку ждатиму.
   У нешироку шибку Ганна ще раз глянула на баночку меду, порізане уже на шматки сало та почату пляшку і торкнула Настину руку:
- Ходімо вже, що тут скажеш.
   І вони пішли на дорогу не полем, скрадаючись, а вуличкою, яку Предсідатель ніколи не розчищав од снігу — Настя першою, припадаючи на свою криву ногу, а за нею Ганна, згадуючи недавно почуту біля сільської лавки розмову. Хтось, видно, спитав у Предсідателя, як же йому тепер живеться, і той, п’яненький, відповів з колишнім, забутим уже в селі гонором, притискуючи, як і в давні, золоті його часи, кожне слово:
- Я ще ніколи, братцю, так не жив. Навіть як був предсідателем.
   А ще згадала Ганна сільський поговір, нібито на кладовищі останнім часом щось лякає. Люди чули на свої вуха, як у дні похорону, уже після заходу сонця, на могилках не то гуло, не то співало, завиваючи протяжно і моторошно, мов у димоході заметільної ночі. «А, мало що наплещуть люди», — подумала зрештою Ганна, ідучи непрочищеною вуличкою і намагаючись попадати у сліди кривої Насті.
   
   ПОЗАШТАТНИЙ ІНСПЕКТОР
   Пилип Калістратович вийшов із служби на гомінку райцентрівську вулицю і легко вдихнув весняної надвечірньої прохолоди на всі свої величенькі, як в опасистої жінки, груди: робочий день, слава богу, позаду, і сьогодні ним уже ніхто потикати не буде. Те, що він робив протягом дня, здавалося йому здебільшого заняттям прісним, без солі і смаку, а справжнє життя в нього зараз тільки починалося. Звівши високо голову, він постояв кілька хвилин, із щемливою втіхою внюхуючись у повітря, ніби сповнений тремтливим хвилюванням гончак, що відчув раптом тягу, але не знав ще, в який бік і якою дорогою поведе його випадок.
   Пилип Калістратович ішов вулицею, розминаючись із завше заклопотаними, засмиканими мешканцями райцентрівського містечка, із звичною солідністю, поважно і значуще несучи своє обважніле тіло та злегка розмахуючи грубим портфелем. Минаючи магазини, він деколи вкрадливо зиркав на своє відображення в голубих від весняного неба вітринах і щоразу лишався задоволений: Пилип Калістратович скидався на солідного керівного товариша.
   Все життя він зараховував себе до керівної еліти, і коли на службі хтось звертався до нього з якоюсь дрібницею, то мав звичку знехотя відказувати:
- Порадимось і вирішимо.
   Усім, звісно, було зрозуміло, що йому ні з ким радитися і нічого вирішувати — за все життя його ні разу, навіть на один день, не висунули бодай на найменшу керівну посаду — проте до його примовки на роботі давно вже звиклися, як звикають до старої тумбочки.
   Пилип Калістратович не раз уявляв себе значним керівником, в персональному кабінеті, де зблискували лискучою поліровкою столи для засідань, рад і нарад, рядком стояли телефони для зв’язку з вищестоящими і нижчестоящими, з довжелезною килимовою доріжкою через весь кабінет — ідучи по ній, відвідувач матиме час усвідомити, яка відстань відділяє його від Пилипа Калістратовича. А він, і де не раз бачилося йому мов наяву, тільки одним недбалим порухом здатен вирішити або не вирішити долю прохача. Ці жести, коли дружини не було вдома, він з насолодою розучував перед дзеркалом цілими годинами.
   Особливо вдавався йому один епізод. Він запрошує в кабінет свого підлеглого, що чимось завинив, той стоїть на килимовій доріжці і трясеться, як на різдвяному морозі, боячись навіть підвести голову, а в цей час Пилип Калістратович, спираючись на злегка зігнуті в ліктях руки, повільно й грізно підводиться з-за столу, його масивне тіло зависає над підлеглим, мов скеля, ладна ось-ось розчавити, змішати з чорною, глевкою землею; в погляді з-під суворо насуплених брів спалахують і перехрещуються жовті звивисті блискавиці, здатні спопелити в одну мить, здавалося, він піднімається з-за столу під звуки грізної суворої музики, в якій тривожно і заклично гримлять фанфари, сповіщаючи про початок праведного суду й розправи над нещасною повинною головою, від якої врешті-решт лишиться тільки сірий порох і тлін.
   Пилип Калістратович гідно переносив кривду фортуни, яка обділила його посадою. Але він аж ніяк не збирався заривати свій яскравий талант у землю. Його керівні задатки помічали в багатьох організаціях і цінили. Поступово, крім своїх безпосередніх службових обов’язків, він ніс нелегку ношу обов’язків позаштатного інспектора місцевої пожежної частини, товариства мисливців і рибалок, райсанепідстанції, товариства рятування на водах...
   Урочистим святом для Пилипа Калістратовича ставав кожен той день, коли йому вручали чергове посвідчення позаштатного інспектора. Він ладен був ніжно й трепетно гладити лискучі картонки, яких назбиралося уже в нього, мабуть, біля десятка. Такого дня він ходив ще гордовитіше, крокував ще поважніше, уявляючи, як недбало вийме новеньке посвідчення і лясне ним перед носом ошелешеного порушника, грізно відрекомендувавшись:
- Позаштатний інспектор Пилип Калістратович, товариш Пищик.
   З картонками він почувався людиною, людиною значущою, яка має право перевірити і дати вказівку.
   Інколи його посилали у відрядження в село. Коли поставою, керівними нотками в голосі Пищик справляв враження і його навіть частували, Пилип Калістратович полюбляв говорити, що в нього така ж влада, як і в голови райвиконкому: тільки в того влада вкупі, разом, а в Пищика — роздрібнена.
   Пилип Калістратович був твердо переконаний, що без нього багато справ робилося не так, як слід, не там і не тоді, коли треба. І справді, в когось біля подвір’я знаходив купу сміття, а то, дивись, кілька оберемків сіна господар примудрився скласти прямо під хлівчиком — теж непорядок з пожежної точки зору. Ось тоді в хід ішло одне з посвідчень і глибока за змістом керівна нотація. Усунувши таким чином непорядок, Пилип Калістратович з почуттям виконаного обов’язку простував собі далі, не зважаючи на лайку, побажання «а щоб тобі штатна болячка вплуталася», на клятьби, які осіннім листям шелестіла за ним, — така вже його доля. Він навіть привчив себе, зустрічаючись з людиною, дивитися на неї якимось особливим поглядом, що немов із сумнівом і зловтіхою говорив: «То ще невідомо, брат, що ти за птиця і чим ти займаєшся потай од людей».
   Пилип Калістратович, чинно несучи своє розповніле тіло, що на ходу колихалося салистими грудьми, ішов надвечірньою райцентрівською вулицею і шпигав очима по боках, вишукуючи собі поживу, аж поки погляд його вперся в зелену з нетутешнім номером «Волгу», що, пискнувши гальмами, зупинилася біля ресторану. Серце Пилипа Калістратовича тихенько тьохнуло і похолонуло, сподіваючись на удачу, і він тепер уже невідступно пас її замилуваним поглядом. Двоє — чоловік та жінка — вийшли з машини і, весело перемовляючись, піднімалися східцями ресторану.
   Гамуючи хвилювання, він вичекав якусь мить і теж, ніби ненароком, зайшов до ресторану та, як людина з усіх боків правильна, замовив собі лише мінеральну. Ті двоє вечеряли, і чоловік у високий фужер поволі наливав пиво, що підростало на очах і знову спадало, пінило та колихалося, як ячмінне поле у переджнивну пору під легким подувом вітру, і від того вітру Пилип Калістратович мимоволі облизався, а тому зробився ще зліший. Він був певен, що ці двоє вже нікуди не дінуться, випустити їх з чіпких, як обценьки, рук Пилип Калістратович вважав би для себе образою і безчестям.
   А досвід контролера він мав таки пристойний, роками служіння у всіляких комісіях і громадських радах зрощений. Особливо охоче його включали в інвентаризаційні комісії, комісії по списанню всілякого державного майна, і чиновники з фінвідділу наперед були певні, що з того майна уже не буде добра і нікому воно тепер не придасться — кремінна душа Пилипа Калістратовича в таких випадках робилася ще твердішою. В лікарні недавно списували постільну білизну, і одна санітарка, горласта, як півень, все кричала, що не треба рубати та палити ту білизну, а краще лишити бодай на ганчір’я мити підлогу. Пилип Калістратович всміхався та хитрувато кивав головою — знає, мовляв, він те ганчір’я, адже списувалися годящі простирадла.
   - Рубати,— аж зігнувшись під тягарем особистої відповідальності, сказав він. — Якщо немає інших думок.
   Йому дуже подобалася ця фразочка, і він незмінно вивершував нею свої короткі, але такі яскраві промови, незалежно від того, погоджувалися з ним чи ні, були інші думки чи такі не передбачалися.
   - Та в тебе, чоловіче, ніякої думки нема і ніколи не було, окрім хіба паскудної! — верескнула санітарка і вихопила-таки з купи кілька простирадл. Але завгосп, злякано зиркнувши на Пилипа Калістратовича, вихопив у неї з рук і знову кинув у вогонь. Облиті бензином простирадла і наволочки спалахнули високим стовбом, трохи погоріли, а потім ще довго чаділи смердючою купою.
   Особливо Пилип Калістратович полюбляв перевіряти їдальні, цехи заготконтори та гастрономи. Він лишав свій грубий, добряче пошарпаний портфель біля входу, а сам довго варив воду з першого - ліпшого працівника, що потрапляв йому на очі, і той, винувато опустивши голову та нетерпляче переминаючись з ноги на ногу, на мигах показував своїм товаришам, що їм слід зараз зробити. А коли Пилип Калістратович вертався додому, руку його приємно обтяжував замашний портфель з десятком кілець ковбаси чи шматом свіженької печінки.
   Пилип Калістратович не без підстав вважав себе ревізором не тільки досвідченим, а й справедливим та принциповим. І таким пам’ятав себе ще з дитинства, коли по війні за трудгуж посадив у тюрму рідного брата. Власне, починалося те не з трудгужа, а з того, що малий Пилипко робив на дорозі «провальчики» — прямо в колії копав ями і ретельно їх замасковував. Дядьківські вози ламалися в провальчиках із смачним хряскотом, і цей хряскіт та матюки розлючених дядьків несказанно тішили малого Пилипка, що з жадібною цікавістю підглядав все те із схованки, давлячись радісним сміхом, і очі його тоді горіли й світилися такою втіхою, таким непідробним щастям, якого він не часто потім уже звідував у своєму житті. Старший брат, помітивши його витівки, взявся наново було вихрещувати Пилипка. Він хрестив його батогом по ногах,- і батіг, з підсвистом обкручуючись навколо босих порепаних ніг, впивався у тіло, а Пилипко несамовито підстрибував і, як щеня, скавулів, обіцявся, що більше не буде. Він і справді більше не робив шкоди, але коли брат, що замість спаленої у війну хати будував нову, якось привіз вночі крокву — лісничий не захотів йому виписати, бо брат не пішов косити для нього — Пилипко згадав йому ті хрестини. Слинячи хімічного олівця, він написав куди треба, що брат не хоче відробляти трудгуж, натомість ночами краде державний ліс. І брат заробив собі строк.
   Потім уже, як виріс і зробився позаштатним, Пилип Калістратович не раз, виступаючи на зборах, говорив, що коли йдеться про державне, для нього нема і брата.
   Писав він не один раз, траплялося, писав з такою наполегливістю, як крапля точить камінь.
   А якось, після одної перевірки, Пилип Калістратович, облизуючи від смальцю губи, зізнався було, що за своє життя зняв дев’ятнадцятеро начальників, і семеро з них сіло.
   Та все ж Пилип Калістратович не міг би себе віднести до злостивих людей, бо навіть пишучи на когось, він любив свою жертву і щиро жалів її. Коли один його керівник мав необережність назвати Пилипа Калістратовича ледацюгою, три роки на нього ішли скарги, приїжджало одинадцять комісій — врешті таки зняли цього мудрагеля, і сидів він без роботи півроку, доглядаючи хвору, паралізовану жінку. Всі забули тоді про нього, тільки Пилип Калістратович не забув і надіслав на Новий рік поштову листівку з побажаннями здоров’я і успіхів у роботі — симпатичну таку листівку з рожевощокою Снігуронькою і Дідом-Морозом, що нагадував їхнього двірника, хронічного алкоголіка Петрушу.
   Одне слово, Пилип Калістратович знав свою справжню силу і відчував, що зміг би звалити будь - якого начальника. Лише перед власного невісткою він був безсилий: та затялася, що не ступить і ногою в хату після того, як він, щоб не робити весілля, сказав:
- Ото прийдуть, позжирають усе ліпше...
   ...Пилип Калістратович урвав свої роздуми і, не чекаючи, поки ті двоє розрахуються за вечерю, вийшов з ресторану — тип, що цмулив пиво, здався йому досить нахабним і хитрим. Обійшовши навколо зеленої «Волги», він взявся мізкувати, щоб ті двоє його не обхитрили і не дременули часом, а тоді, всміхнувшись лише кутиками рота, як він всміхався деколи в універмазі, удаючи, що не помічає, як в його череватий портфель пхають якісь дефіцити, нагнувся і відкрутив спочатку з одного заднього колеса золотник, а потім і з другого.
   Збігши східцями з ресторану, чоловік та жінка підійшли до машини, і чоловік здивовано крутнув головою, мов хотів за вітром вгадати, хто ж то спустив колеса, які все ще голосно шипіли.
- Хто це зробив? — від подиву в нього аж зелені іскри змигували в очах.
   - Позаштатний інспектор товариш Пищик,— покірно і сумно, з видимим жалем і співчуттям, ляснувши картонками посвідчення, сказав Пилип Калістратович, хоч у самого на душі, грала маршова музика і били лункі барабани.
   Жінка, супутниця того типа, порилася в сумочці, дістала і тицьнула йому документи.
- За кермом — я,— сказала вона.
   Тим часом тип поліз в багажник, дістав помпу.
- Качай, як там тебе... позаштатний, — кинув помпу до ніг.
   У Пилипа Калістратовича засвербіла права долоня, мов хто збирався у нього просити у позичку гроші, музика чулася уже не маршова, а тривожна, бубни ж, мов засоромившись, і зовсім змовкли.
   - Швидше, швидше,— притупував ногою тип. — А то міліцію зараз викличу.
   Пилип Калістратович повільно, наче вві сні, взяв помпу і зробив один качок, другий... А навколо вже і зіваки збираються, і знайомі є, і ті, кого перевіряв не раз...
- Керуй, керуй, Пилипе Калістратовичу! — кидає хтось із натовпу.
- Частіше б йому таку позаштатну!
- Як накерується, то й вечері не схоче.
   Пилип Калістратович відчув, як по спині скочуються чи не перші в житті краплини поту, музика грала якусь похоронну мелодію, і барабан бив так гулко, як забиваються цвяхи в труну. Душа його наче ділилась надвоє: одна половина гірко й пронизливо шкодувала за тим, що передчасно в’яне його керівний позаштатний талан, бо можуть ще й посвідчення, чого доброго, відібрати, а друга половина злобно зиркала спідлоба у натовп, видивляючись горлопанів і беручи їх на замітку, з якої їм не зійти й до поминального обіду — Пилип Калістратович ще підніметься на ноги і покаже декому, де козам роги правлять і де раки зимують.
   
   
   
ЛИСТ НЕЗНАЙОМОГО
     Він зручніше вмостився за столом і по-школярськи ретельно вивів перші рядки листа, вивів з болем і з жалем...
     «Шановна Євдокіє Михайлівно! Пише Вам незнайома людина, колишній друг Вашого чоловіка, що поїхав на заробітки і ось уже півроку був одірваний від дому, від гаряче любимої жони і діток, друг усім нам такого дорогого і незабутнього Василя Полікарповича Бабляка. В мене серце обливається кров’ю, коли я пишу ці рядки, — Ваш муж і мій друг безвременно вмер наглою смертю».
     Він відклав ручку і якийсь час сидів у глибокій задумі, згадував того, кого найбільше любив у цьому заплутаному, такому складному й химерному світі, і вперше за багато років, а може, й уперше за все життя спробував заглянути собі в душу, як у стару, забуту криницю, з якої вже давно не черпнули навіть кухлика свіжої води, у криницю, яка заростала мохом та пліснявою.
     «То була людина доброго серця, якій боліли його сім’я і діти», — писав він тремтячою рукою, і тугий клубок передавлював йому горлянку, писав і, порівнюючи себе з покійним другом, щиро і тяжко карався, що йому так далеко до чеснот свого друга.
     Йому згадалося раптом, як він уперше вертався до жінки, вертався вимушено і неохоче, бо, приїхавши у рідне містечко, не відразу пішов додому, а, щоб ще хоч трохи відсунути обтяжливу і гнітючу зустріч, присів на витертий до блиску вокзальний диванчик.
     По станційній залі вистрибувало дівча років чотирьох, вистрибувало, не звертаючи ні на кого уваги, мов гуляло десь у лісі чи в лузі, тільки два білих банти пурхали метеликами над її чорнявою голівкою, то складаючи, то розгортаючи легкі крила, аж поки дівча скікнуло до нього і, перехиливши від цікавості, мов синичка, голову, раптом спитало:
- Дядьку, а як тебе звати?
   Щось знайоме змигнуло йому у великих, темних, як весняні ночі, очах, привиділось у порухах злегка вередливих дитячих губ, наче він десь чи колись уже бачив оцю синичку з білими бантами, але, маючи щонайменше охоти зараз вести пусту балачку, тільки буркнув під ніс, невдоволено скосивши око;
- Гуляй.
   Дівча пострибало далі собі, ніби на таку відповідь тільки й сподівалося, стрибало то на одній нозі, підхопивши в руку зігнуту другу, то так само на другій, а коли легко й невимушено, тільки змахуючи бантами-метеликами, обійшло поступово коло, знову підскікнуло до нього:
- Дядь, як звати тебе?..
   Полінувавшись навіть цикнути на неї, хоч дмухни, здавалося, і полетить геть разом із своїми метеликами, він просто як від набридлої мухи у літню спекоту, байдуже і знехотя відвернувся.
- Дядь!..
   Він поволі розвертався, сповнений дражливого бажання дати ляща цій причепі, але вперше в ньому, який не терпів цього шмаркатого племені, котрим здебільшого бридив, як і праними та перепраними пелюшками й колготами, які й після прання відгонять дитячою сечею, вперше в ньому ворухнувся інтерес до цієї кумедної комашки, і він несподівано для себе перепитав:
- А тобі воно треба?
   - Та треба... Жду тата, а не знаю, який він,— дівча потупило очі і винувато теребило спідничку. — Маринка я...
   Раптовий здогад по-зрадницьки кольнув його, і він не відразу здобувся на слово, мимохіть відшукуючи на личку малої знайомі риси, що мали бути для нього близькими і рідними, але все ж прогнав те вагання, неприпустиме, незнане досі, вернув звичний, відгороджений від усіх затишок; і в ту ж мить його ще раз неприємно і боляче шпигонуло — шпигонув дзвінкий і заливистий регіт за спиною, регіт його власної жінки, від якої накивав п’ятами уже кілька років тому, не так від неї, як від аліментів, аж поки несподівано і нагло застукали і обложили, наче вовка червоними прапорцями, виконавчі судові листи, що відшматували чималий кавалок його лісозаготівельної платні та змусили оце вертатися і бодай спробувати сімейної житухи, прісної, як на нього, мов трава. Регіт боляче шпигонув ще й тому, що не було у жінки звичного запобігання перед ним, а чулася якась нова, негадана раніше впевненість, набута чи то роками самотності, чи остаточною відчуженістю, і ота її духовна вищість образливо вжалила і принизила його.
- А що, блудний чоловіче, познайомивсь нарешті з дочкою?
   Він писав зараз листа тій іншій жінці і уявляв, як шкодуватимуть покійника і побиватимуться по ньому в далекій його домівці. У покійному другові він зараз знаходив все більше і більше такого, чого бракувало йому самому, чим він карався і через що заздрив покійному.
   «На столі у Вашого чоловіка завжди стояла жінчина фотокарточка, а в вільну годину він ходив по магазинах, видивлявся діткам гостинці...»
   Він писав і згадував, як, шкодуючи аліментів, вернувся тоді до жінки і як, бувало, спішив з роботи додому, щоб бодай на кілька хвилин, але першому вскочити в хату. Тоді він хапливо, колотячи ложкою в кастрюлі, вивуджував собі ласий шматок і за кілька хвилин, облизуючись, виглядав у вікно, чи лиха година не несе когось із домашніх. А коли у вихідний всі домашні нікуди не розходилися, дружина, подоївши корів у колгоспі, теж сиділа вдома, він так само поспішав до столу, щоб першому попоїсти, бо, кривлячись, говорив, що від неї вічно фермою тхне.
   З жінкою його бачили двічі на рік, коли вони разом сідали в машину, куплену за нажите на лісозаготівлях та врятоване від аліментів, і їхали на ярмарок, щоб придбати дітям обновки на літній чи то зимовий сезон. Вернувшись, жінка сплачувала йому за бензин, а він, підозріливо примружуючи сиві очі, пильнував, як вона порепаними від силосу пальцями шелестить зім’ятими карбованцями та бряжчить копійками.
   «Покійний Василь Полікарпович ніколи не сидів без роботи, віриться, за доброго господаря був і вдома»,— взявся знову за ручку.
   Тим прикріше було йому самому, що за доброго господаря вважати він себе не міг. Коли треба було рубати дрова, він щоразу знаходив собі якесь займисько біля машини, і жінка, по-чоловічому гехкаючи, колола об дровітню сукуваті поліна. І тільки одного разу він сам взявся було за сокиру і заходився порядкувати у хлівчику. Жінка спантеличено дивилася на нього подивованими очима, мов щось у лісі здохло, а він огризнувся:
- Чого витрішки продаєш, загороду для бичка городитиму.
- Де ж той бичок? — дивувалася жінка.
- Мати, казали, дадуть.
- Так нема ж в неї ні бичка, ні телички.
- А сьогодні до бугая корову погнала.
   Він відклав ручку, притомлений описом життя свого друга, і подумав, чи не піти йому сьогодні хоч трохи розвіятися до Ганьки-буфетниці. Він беріг себе і до Ганьки ходив лише по вівторках — ті жінки здатні підірвати яке завгодно здоров’я.
   Він думав і ніяк не міг надумати, що б ще такого написати про покійного світлого і хорошого, аби побивалися за ним якнайсильніше, а коли, нарешті, завершив свою многотрудну роботу і заадресував конверта, то смачно, з хрустом занімілих кісток потягнувся — тепер він усією своєю душею, розм’яклою і мов добрішою від цього листа, освітленою щирою любов’ю до покійника, він, Василь Полікарпович Бабляк, був упевнений: рідна дружина, вельми шанована Євдокія Михайлівна, від якої знову накивав п’ятами, тепер шукати його не здогадається і на аліменти, напевне, не подасть.
   
   
   
   НАКЛЕП
   Він засидівся за величезним робочим столом і, щоб трохи розім’яти кості, встав і пройшовся кабінетом, нечутно ступаючи товстим ворсистим килимом. Анатолій Олексійович любив свій просторий, дбайливо обставлений кабінет, сяючий білим ясеновим паркетом і бездоганною поліровкою меблів. До кабінету він ішов довго, йому доводилося усміхатися тоді, коли полинова гіркота кривила і коробила душу, тиснути руку і мило заглядати у вічі тому, ким потаємно бридився, говорити компліменти про чесности начальства в ту мить, коли його шофер з легкою посмішкою клав у багажник начальницької машини грубі, туго набиті портфелі. А коли досяг цього кабінету, то враз приспинився — чи то не розраховував, тверезо оцінюючи свої можливості... на більше, чи схаменувся, а може, й просто втомився од дрібної суєти, тільки надалі твердо вирішив жити чесно. Він багато їздив у справах служби, бував на полях і в цехах, умів поговорити з людьми і привернути їх до себе, так що незрідка, коли за його машиною знімалася курява, люди тільки хитали головами і захоплено прицмокували: «Оце свій чоловік!» Але справжнім, самим собою, Анатолій Олексійович почувався лише в цих стінах, де не треба було вдавати з себе наського хлопця, ладнатися під когось, і він, повернувшись з дороги і дбайливо помивши і без того чисті, з гладенькою не по роках, наче в дівчини, шкірою, руки, нарешті міг полегшено, задоволено зітхнути.
   Анатолію Олексійовичу особливо подобалося працювати тут вечорами, коли поступово гамувалися денні клопоти, в коридорах з новими килимовими доріжками влягалася тиша і змовкали нарешті обридлі телефони. Цієї пори він здебільшого розбирав пошту та розписував, підсліпувато мружачись на незнайомі почерки, листи та скарги.
   Сьогодні йому працювалося залюбки ще й тому, що то був останній день перед відпусткою, і завтра він, струснувши із себе весь службовий клопіт, як струшує селезень на березі із себе воду, разом з жінкою і сином сяде на поїзд до Кисловодська. Жінка то дріматиме всю дорогу, то трохи наївно тішитиметься видами із вікна, і чим далі від дому, тим вони здаватимуться їй звабливішими, а от з сином вони таки наговоряться. Дивні якісь взаємини склалися між ними: вдома вони могли годинами, наче граючи в пінг-понг, перекидатися жартами, вправлятися в дотепах, дбайливо ховаючи взаємну приязнь у добродушному кепкуванні.
   Анатолій Олексійович розбирав пошту швидко, надписуючи резолюції чітким почерком, автоматично, а думав про інше; резолюції на паперах він намагався ставити якнайкоротші, а коли вдавалося обійтися одним словом, то й зовсім лишався вдоволений. Деякі прохання і скарги йому здавалися примітивно простими, а з висоти його становища навіть мізерними. Знічев’я він прочитав кілька листів. «Протікає дах...», «Перекопали ще місяць тому вулицю...». Анатолій Олексійович тільки журно зітхнув і подумав, що йому б отакі клопоти, він упорався б з ними одним телефонним дзвінком чи навіть просто порухом брови. Він так само швидко пробіг очима ще одного листа, але не зрозумів, про що йдеться, а тому, заплющивши на хвильку очі і крутнувши головою, аж зачесане, вгору волосся спало на скроні, взявся читати вдруге.
«Бобруйчуку Анатолію Олексійовичу.
Копія: голові народного контролю
Сидорчуку Інокентію Петровичу.
Копія: редакції газети.
     Доводжу, до відома, що в городському промкомбінаті завелись злодії. Краде сам директор Гальчинський, без перевірки через прохідну возить дошки жовтим пиріжком. Головбух Бідзюра краде гроші і купляє жінці дорогі шуби.
     А ще директор гуляє з чужими жінками. Прошу прийняти міри, бо буду жалуватись.
Митрощук В. В. 
вул. Коперника, 6/4».
     Анатолій Олексійович спантеличено покрутив листа в руках: пожовтілий, вицвілий папір та ще недоладна писанина викликали в нього мимовільну неприязнь, і він, знехотя відкинувши той аркуш паперу, вийняв носовика й старанно витер спітнілі долоні. «Возить дошки пиріжком... Причому тут пиріжки, та ще й жовті? Чортівня якась...». Він заглянув у негласний супровідний лист, що спеціально готувала для нього секретарка. «Не анонімка. Прізвище і адреса справжні. Пенсіонер, колись працював на промкомбінаті і мав конфлікт з дирекцією».
     Ага, «пиріжком», себто напіввантажним «москвичиком»... Навряд, щоб Гальчинський не зумів вивезти оберемок нещасних дощок, навіть якщо й припекло для чогось. Пожовтілий, вицвілий аркуш паперу, здавалося йому, пахнув давно не митим пітним тілом, запущеною комунальною кухнею із суміщеним санвузлом, і він помалу впевнювався, що в листі відголосок якоїсь давньої чвари, примітивний мстивий наклеп, який найкраще було б зараз же зіжмакати і викинути в корзину. Маленьким черв’ячком, щоправда, ворухнувся сумнів, адже прізвище і адреса автора не вигадані і цей Митрощук справді може скаржитися й далі, а він матиме мороку, якщо не дасть паперові ходу. До того ж в цьому кварталі має бути перевірка з області по листах...
     Треба берегти себе.
     Важко видихнувши, Анатолій Олексійович у кутку аркуша розмашисто і сердито надписав: «Тов. Ситняку. Уважно розібратись». Маючи себе за порядну людину, він почувався зараз трохи незручно, що змушує людей копирсатися в цьому безсумнівному багні, комусь завдати прикрості, хтось марне нервуватиметься і переживатиме, але, зрештою, він тут ні при чому, порядок є порядок, просто хай Гальчинський, чи ще хто там, не бере близько до серця. А заступник, на якого він звично перекладав усі каверзні справи, людина правил твердих, розбереться об’єктивно, розкопає усе незгірш крота. Анатолій Олексійович згадав, як колись, на початку спільної служби, доручав йому перевірити скаргу, і мимоволі всміхнувся.
     Писала стара бабця з віддаленого села. Людина вона одинока, нікому за неї заступитися, і сусіди часто чинять їй зло й кпини: то з курми якась історія трапиться, то ще з чим. Ситняк виїжджав на місце, совістив сусідів, з властивою йому принциповістю докоряв їм у сільраді і про все це детально доповів Анатолію Олексійовичу. А через тиждень надійшла нова скарга, цього разу на Ситняка: «Нащо ви присилали мені такого начальника,— писала бабця, — толку з нього однаково ніякого. Мої кури й далі не несуться, а півень як ходив не до своїх, а до сусідських курей, так і ходить, нечисть така».
     Коли Анатолій Олексійович прочитав йому скаргу, Ситняк не розсердився і не образився, тільки довго кліпав очима і жмурився на світ, який жив не за його твердими правилами.
     «Ситняк, — думав Анатолій Олексійович, — таки докопається». І все ж щось муляло і заважало йому, і він, повагавшись хвильку, після слів «Уважно розібратись» дописав: «Якщо факти не підтвердяться — автора притягнути до відповідальності».
     За тихі і неклопіткі насичені сонцем і приємним неробством дні, Анатолій Олексійович забувся зовсім про той пожовклий аркуш паперу, про свої хвилинні вагання і сумніви, як і про інші дрібніші і серйозніші діла, яких він вмів миттєво позбуватися, ледве виходив з кабінету; натомість засмаг і посвіжішав, йому здавалося, що по його тілу навіть кров запульсувала енергійніше, а тіло своє він знав досконало, мов добрий водій знає автомобіль, до свого організму він завжди сторожко прислухався, вловлюючи бодай найменший збій, і негайно звертався до лікарів; тепер йому здавалося, що й м’язам вертається колишня пругкість і міць, як в кращі літа, вертається здоровий апетит, свіжість думок і душевна рівновага впевненої у собі людини.
     Про скаргу йому після відпустки нагадав пунктуальний, мов електронний годинник, Ситняк.
   - Ви просили поінформувати про справу Гальчинського, — говорив заступник таким тоном, в якому підкреслювалася і шаноба до начальства, але і власна гідність: — На всі вивезені матеріали, в тому числі і на дошки, є виправдальні документи. Чи директор, як пише скаржник, «гуляв з чужими жінками», довідатися не вдалося. Встановлено лише, що був колективний культпохід у кіно. Інші факти також не підтвердилися.
   - Все йде на краще в цьому найліпшому із світів, — показав білі зуби Анатолій Олексійович. Із заступником він розмовляв здебільшого трохи іронічно та зверхньо й не вважав за потрібне навіть приховувати це. — Посміявся, певне, Гальчинський?
   - Навряд чи йому до сміху, — з видимим вдоволенням відказав Ситняк. — Гальчинський розлучився з дружиною.
   Анатолій Олексійович, що зібрався вже було комусь телефонувати, поклав на апарат телефонну трубку так обережно, мов була вона кришталева.
   - Факти ж того... не підтвердилися... — невдоволено блимнув він з-під насуплених брів на заступника, відчуваючи, як вочевидь вертається призабута відраза до пожовклого паперу, прогірклі запахи смаженої мойви на спільній комунальній кухні, чад пригорілих сковорідок. — Гальчинський, певно, вже внуків має, а йому ще дурниці в голові.
   Тепер уже Ситняк, відчуваючи перевагу на своєму боці, зміг відказати з недбалою двозначною усмішкою:
   - Перевірка, як водиться, плодить чутки і плітки... От і почалася колотнеча у їхній хаті. Він поцапався з жінкою за якийся давній гріх, ще в молоді, поговорюють, літа, а скінчилося все нарсудом.
   - Ідіть,— буркнув Анатолій Олексійович так, наче то Ситняк заколотив усю веремію, яка вибила його з душевної рівноваги, до якої звик, як до службового крісла: він ішов від посади до посади, міняв кабінети, але своє старовинне, з вигадливою різьбою і високою урочистою спинкою крісло щоразу перевозив за собою.
   «А, чорт!.. — лайнувся Анатолій Олексійович, коли заступник, виходячи, обережно причинив дубові двері. — От і спробуй прожити чесно, не творячи марно зла». Він надовго вкляк за столом, зіперши голову на руки, і марне намагався зосередитися. Зрештою, здригнувшись, як від холоду, він натиснув кнопку селектора і промовив до заступника:
   - Закон передбачає покарання «від» і «до». — Анатолій Олексійович помовчав якусь хвилю, і біля рота його залягли дві жорсткі складки. — Отого старого за наклеп на Гальчинського потурбуйтесь підвести під верхню риску.
   - Зрозумів,— відповів динамік знайомим, завше вдоволеним голосом.
   Через якийсь час заступник, поважно розгорнувши папку, а він умів це робити елегантно і солідно, доповідав про виконання його розпоряджень. Анатолій Олексійович слухав Ситняка і одночасно шелестів паперами, сортуючи свіжу пошту.
   - Достатньо, — перебив Анатолій Олексійович заступника на півслові, і той слухняно, як кінь у шорах, спинився. — А як покарали отого старого наклепника?
   - Тяжко його буде покарати, — знайома двозначна усмішка легкою хвилею пробігла обличчям Ситняка, і Анатолій Олексійович враз насторожився. «Ну що за характер у чоловіка, — подумав він. — Говорити людям капості для нього, мабуть, насолода».
   - Чому це тяжко? Він що за птиця така — Герой Соцпраці, ударник, сват міністра?
   - Не сват і не ударник, — якось ліниво відказав Ситняк. — Просто помер понад місяць тому.
- Це найкраще, що він зробив за своє життя.
   «Хай мене вкрадуть, — мерзлякувато зіщулився Анатолій Олексійович, і йому зробилося не по собі. — Треба ж таке: написав гидоту, сам спокійнісінько помер, а тепер його писанина розбиває чужі сім’ї. Містика, й годі». І він пошкодував, що не викинув відразу ту скаргу в сміття.
- Припинити розбір, скаргу повернути мені негайно.
- Зрозуміло. Скаргу поверну завтра — вона ще в міліції.
   Наступного дня телефон у його кабінеті задзеленчав незвично рано, і Анатолій Олексійович скоса і невдоволено зиркнув на апарат: цей дзвінок йому чимось не сподобався. За довге службове життя Бобруйчук зробився забобонним, йому здавалося, наприклад, що він навчився по дзеленчанню телефона визначати, добру чи погану йому скажуть вість.
   Анатолій Олексійович неохоче підняв трубку: телефонував начальник міліції.
- Сьогодні вночі застрелився бухгалтер промкомбінату Бідзюра.
   Бобруйчук відповів не одразу, йому раптом запахло смаженою дешевою рибою, від того запаху його нудило ще з часів нужденної студентської молодості, коли він знімав куток у квартирі із спільною комунальною кухнею, цим пеклом, що лишився в пам’яті відразливим гаром мойви вперемішку з вічною злісною сваркою між сусідами; відчуття огидного запаху було настільки реальне, що Анатолій Олексійович, втягуючи тонкими ніздрями повітря, здивовано оглянувся.
   - Ви чуєте мене, Анатолію Олексійовичу? — втомлено і хрипко перепитав начальник міліції.
   - Чую. — Крізь легкий шум у телефонній трубці пробивалася музика, і високий дівочий голос сумовито виводив: «Ой чий то кінь стоїть...» Він подумав чомусь не про жахливу новину, принесену раннім дзвінком, а про начальника вузла зв’язку, якому слід дати прочухана, аби радіо не лізло в телефон. — Як — застрелився?
   - Приставив рушницю до горлянки і вистрілив, але мізки опинилися на стелі...
   - Та не. те, — роздратовано, зажмуривши на мить очі, крутнув він головою. — Я хотів сказати — чому?
   - Перевірка скарги в промкомбінаті виявила нестачу семи тисяч карбованців. Пояснення головбуха було по-дитячому наївним — загубив документи. Його мали притягати...
   - А що, він і справді ці гроші... привласнив? — Анатолій Олексійович перед останнім словом зробив вимушену паузу, добираючи підходяще слово, аби не сказати про померлого «вкрав».
   - З’ясувалося, ні. Дівчата з бухгалтерії щойно розшукали усі папери, які він умудрився десь засобачити. Хай уже пробачить покійник: якщо людина — гава, до того ж псих, от і мізки на стелі.
   Анатолій Олексійович поклав трубку з таким настроєм, який мав лише раз у житті, в дитинстві, коли пішов по гриби і серед білого дня заблукав у лісі. Знайомий ліс зробився тоді враз незнайомим, дороги і стежки — дивовижно чужими.
   Коли Ситняк приніс скаргу, він узяв її так обережно, мов була вона під електричним струмом, і, мовчки зіжмакавши, кинув у попільницю й підпалив.
   Сизий ядучий димок, звиваючись вужем, важко знімався вгору, по кабінету розповзався немилосердний запах горілої ганчірки, пожовклий аркуш поволі чорнів і скручувався, мов його хапали перед-смертні судороги, а він з останніх сил, не бажаючи обернутися попелом, противився вогню. А коли все-таки вогонь доконав його і в попільниці лишилася тільки зжужвеліла купка, Анатолій Олексійович потовк на порох і ці жалюгідні рештки, наче упевнював себе, що із злом, яке встиг учинити цей клапоть паперу, покінчено назавжди і більше він не розіб’є нічию сім’ю, не згубить безневинного і не кине ні на кого тіні лихої підозри.
   А ввечері на Бобруйчука чекала сімейна біда — пропав син. Коли він, повернувшись додому, спитав, де Ігор, замість відповіді жінка, винувато кліпаючи очима, подала йому аркушик із шкільного зошита з наспіх написаними сином кількома рядками.
   «Тату і мамо! Я не буду вдома днів три-чотири. Так треба.
Ігор».
     Цього у їхній сім’ї ще не було ніколи, щоб отак покинути дім і забратися невідь-куди, не зблаговоливши сказати і слова!.. Анатолій Олексійович відчував, що на нього, мов грозова хмара, насувається якесь лихо. Він узявся уже було за телефонну трубку подзвонити в міліцію, але, повагавшись, облишив її — не знав навіть, як пояснити. Та й Ігоря образити можна...
     Наступні дні він ходив, як сонний, став неуважний і дратівливий. Найгірше дошкуляла невідомість, Анатолій Олексійович почувався так, наче йшов нічним лісом, спотикаючись на покрученому вузлуватому корінні і натикаючись на вороже настовбурчені гілки дерев...
     Син повернувся в неділю по обіді, коли Анатолій Олексійович, думаючи перехитрити самого себе, із силуваним інтересом гортав газети триденної давності. Ігор зайшов у кімнату тихо і, втомлено скинувши сумку з плеча, опустився на стілець біля столу.
   - А де моя мати, батьку? — нараз спитав він, дивлячись у спантеличені батькові очі.
   Анатолій Олексійович спочатку було сіпнувся, наче його шмагонуло електричним струмом, як колись у молодості, у студзагоні, коли він виливав з бетономішалки розчин і в цей час «закоротило» на корпус — дика, садистська сила трясла його щомоці, і він, не здогадуючись, що з ним трапилося, тільки кричав і лаявся під регіт хлопців та дівчат, які не збагнули смертельної загрози, несподівано навислої над ним, — він сіпнувся було, але неймовірним зусиллям волі і виробленою за багато літ витримкою все ж таки опанував собою. «Дурень,— холодно подумав у ту ж мить про себе, відчуваючи на спині під сорочкою відворотний піт. — Таж він про матір, Майю Степанівну... Треба ж уздрітися такому».
   Він пильно і сторожко вдивлявся в зеленкуваті синові очі, в таємницю чорних зіниць, марно сподіваючись віднайти там відповідь на загадку, що пекла і судомила, ту відповідь, від якої так багато залежало тепер у його житті.
   - Я був у дитячому будинку, батьку, — тихим вироком прозвучали Ігореві слова, і поникло, опустилося в нього серце.
   Цілу ніч сьогодні снилися Анатолію Олексійовичу якісь жахи: чи то війна, чи землетрус, він навіть напевне не міг сказати, тільки все ще в запалених очах вирували клуби диму й вогню, падали багатоповерхові цегляні будинки, і в міру того, як ламалися і беззвучно осідали поверхи, велетенськими сплесками знімалися вгору хмари червоного цегляного пороху, він і зараз відчував у роті їдучий присмак цегляної пилюки, що хрумтіла на зубах і пекла піднебіння.
- А де ж моя мати, батьку? — повторив знову син.
   Вони сиділи за столом біля вікна, навпроти один одного і не могли тепер розминутися, уникнути чи відкласти на потім розмову — надто тісно зробилося їм у цьому домі, і пік їхні душі вогонь, якому судилося або очистити пережите, або спопелити.
...І знову зробився він молодим, і знову — першокурсником, і знову у перерві поміж лекціями ділилися друзі вчорашнім.
   - Хлопці, ой що я вам скажу... — солодко мружив Толик очі і хитав головою. — Ото дівка, що я познайомився, ото дівка... Цілується — хай мене вкрадуть!
   Друзі підсміювалися, а в ньому все ще жив вчорашній вечір, п’янив і колобродив тіло, аж млость у нігті бралася. Оксана розкривала рота, як молоде голодне зозуленя; нижча за Толика на голову, дівчина тягнулася на пальчиках гнучкою стебелиною до його уст і цілувала хапливо, невправно й невміло, а коли язичком лизнула по його жадібних, спраглих губах, він, відчуваючи усе її туге і налите соком, як вишня в пору, п’янке і співуче тіло, нараз затремтів осиковим листком на вітрі і згріб дівчину в оберемок; вони задихалися в поцілунках, на мить встигали хапнути ковток весняного, пропахлого молодою травою і черемхою, ще прохолодного повітря і знову віддавалися на волю хвиль, що колихали і несли їх поза часом і простором.
   Але після ще одного побачення він уже не хвалився хлопцям про Оксану — між ними відбувалося щось більше, аніж випадкові зустрічі хлопця з дівчиною, напівжартома, для розваги зірваний поцілунок, зрештою, справа була навіть не в природному потягу молодого і дужого, із збуреною кров’ю самця,— він про це став найменше думати, бо вважав би уже образою для неї і для себе самого. А смішки і пересмішки товаришів образили б те чисте і світле, до чого зась було будь-кому сторонньому.
   Поступово Оксана робилася для нього не тільки дівчиною, з якою приємно бавити час, вона була йому радше доброю товаришкою, що розуміла його, вболівала за нього. Він горнувся до неї, бо в дитинстві не зазнав ні батьківської, ні материнської ласки. Байстреня, вигодуване матір’ю в голодні повоєнні роки, він не злюбив матір, відколи сільські доброзичливці нашептали, як ходила вона, нагулявши дитя, до хутірської повитухи, аби стравити його іще в утробі і уникнути неминучої ганьби. Не було в нього любові до неї ні в дитинстві, коли верталася з ферми, брудна і зла на весь світ, та так і засинала на примості в ряднах, що тхнули стійким духом хліва; не було любові і зараз, коли зрідка приїжджала до нього, і він, соромлячись її куфайки й гумових чобіт, сердито шарпав з материних рук торбину з салом та картоплею.
   - Ну, йди, чого прийшла... — говорив тоді він і, хапливо оглядаючись, чи не побачив хто з однокурсників, швидко біг східцями вгору. Але в особовій справі про матір так написав: «Передова колгоспниця, занесена на Дошку пошани...»
   Оксана стала йому спочатку за матір, а незабаром — і за жінку. Всі роки студентства вона прала йому сорочки, купляла не на таку вже й розгонисту медсестринську платню костюми, він жив, не криючись, переважно у її лікарняному гуртожитку, а не у своєму кутку на квартирі із спільною комунальною кухнею, прокопченою ядучим чадом сковорідок. Велося Толику тепер добре, він жив з Оксаною, не задумуючись, користуючись нею, як дармовим яблуком, що зірвав із дерева над дорогою і з яким міг учинити на власний розсуд чи забаганку: захотів — з’їв усе, захотів — надкусив і викинув. Він тільки не міг би, напевне, відвикнути від неї як від жінки — з першої ночі, коли узяв її, з першого доторку до неї, коли до п’ят пекучою блискавицею пронизав його шал — він уже був приречений; не один раз клявся, що більше й ногою не ступить до неї, женитися на першому або другому курсі однаково зарано, він подовгу блукав вечірніми вулицями, але щоразу вертався в Оксанину кімнату, і все починалося спочатку: кинувши на ліжко, він поволі роздягав її, з терпкою насолодою милуючись, як вона червоніє, і знічується, і заплющується, а він, цілуючи зажмурені повіки, знову і знову змушував розплющити їх; до знеможення, мов рибини об лід, билися їхні тіла, і коли він відчував себе з нею, як єдине і неподільне ціле, у нього самого нараз мимовільно заплющувалися повіки, і він поволі вмирав, провалюючись в солодке безпам’ятство.
   Анатолій не мислив і не уявляв себе з іншою жінкою.
   Таке безхмарне і безтурботне життя тривало до останнього курсу, коли попереду замерехтіло направлення в село. Треба було підставляти шию під хомут, який давитиме відтепер все життя. Своїм хитрим, практичним розумом — в дитинстві його, захарчоване і захайдакане байстреня, добряче лупцювали ситіші й дужчі однолітки, і тому йому доводилося вдаватися до хитрощів — Анатолій мізкував і сяк, і так, і не знаходив путнього виходу, аж поки не накинув оком на однокурсницю Майю, дівчину дебелу і немов сонну. Її батько був начальником в одному з недалеких районів. Вона аж ніяк не подобалася йому, але він потихеньку підбивав до неї клинці, обережно розпитував про батька. А коли приходив до лікарняного гуртожитку й жалівся Оксані, що кінчаються гроші, то вона давала йому десятку, а іноді й сам брав у шафі на горішній поличці під білизною і водив Майю в кіно чи, купивши морозива, гуляв з нею людним містом.
   За місяць перед державними екзаменами Анатолій з Майєю згуляли бучне весілля, і він знав уже, що йому заготовлене солідне призначення відразу в районний центр.
   - Так, мабуть, на віку написано, — журно хитаючи головою і відводячи очі, говорив Анатолій Оксані, коли по весіллі прийшов до неї у гуртожиток забрати сорочки, які залишив колись випрати. Воно б то й зовсім можна було забутися за те ношене-переношене, імениті тестеві гості дарували на весіллі розгонисто, і вперше в житті він не знав, куди дівати гроші, просто Анатолій не звик розкидатися. Оксана не сказала нічого, подивилася тільки новим, незнаним раніше поглядом, і ще довго, ідучи вулицею і винувато оглядуючись, він помічав у вікні притулену до шалівки знайому і рідну до щему постать...
   Збігали роки, як води напровесні, і багато чого встиг досягти Анатолій, тільки тепер уже Анатолій Олексійович, перед яким, коли ішов поміж люду, розступалися поспішно й шанобливо. Де тестів дзвінок, де особиста вправність, вміння сказати потрібне слово, підтакнути, зустріти і провести — як швидкісним ліфтом несло його службовими щаблями вгору, не даючи навіть часу оглянутись і перевести дух. По службове щастя гнався він жадібно, роботи не цурався, отож вертався до квартири здебільшого пізнім вечором. Він так і звав її квартирою і рідко, напрочуд рідко — домом, бо й поводився тут, як у тимчасовому якомусь пристанищі: поспіхом, наче усе ще на службі, вечеряв, а тоді без видимої охоти м’яв, мов подушку, розповнілу дружину,— ще першого їхнього вечора він порівняв її поцілунок з дистильованою, що не гамує спраги, водою, — і знову спішив до кабінету.
   У нього було все — службове становище, ощадкнижки, чужі жінки, будь-яку примху він міг задовольнити з першого телефонного дзвінка, не було тільки дітей і ще чогось, що він, промовець, вправний і показний, не вмів, навіть і назвати. Оте, чого йому бракувало, находило на нього рідко, находило неспокоєм і нервозністю, інколи здобрадива, без найменшого, здавалося, приводу і брало за душу так, що хотілося вити на місяць. Тоді він зачинявся в своїй кімнаті і вщент напивався. Деколи це помагало, а деколи й ні.
   Все життя Анатолій Олексійович тримався обачно поміж людьми, умів поберегтися од небезпеки, вигадливо і тонко перекладав якусь біду на чужі плечі. Але одного разу він зірвався по-справжньому, на нього найшло оте, що й сам не вмів чи не хотів вимовити, найшло і враз осліпило, як неперемкнуте зустрічним водієм дальнє світло на нічній трасі, і його, нездатного уже опиратися, захопило і понесло незнайомою вируючою течією. За два дні оформивши відпустку і не сказавши жінці й тестеві ні слова, опинився він у місті своєї молодості і постав на порозі невеличкої Оксаниної квартири, яку вона дочекалася після гуртожитку.
   За стільки літ вони вперше, розділені порогом, наче долею, повклякали і дивилися одне одному в вічі — Оксана, все така ж молода, мов бачена вчора, все така ж зваблива, як і колись, тільки погляд узявся легким смутком прожитого та скроні прихопили незвичні приморозки; він також був ще ставним, трохи розповнілим чоловіком, але все ж в очах у нього проглядався задавнений сум.
   Вони стояли так довго, мов зважувалися зробити той єдиний, найтяжчий крок; ні вона, ані він не були певні, хто і як вчинить в наступну мить: може, він заблукав і, вибачившись, що подзвонив не в ті двері, повернеться зараз і, безтурботно насвистуючи, спуститься східцями; не знала й Оксана, чи разом з ним, впускаючи в дім свою молодість, млость першого і єдиного кохання, гірку радість і кривду, чи не впустить тепер іскру, здатну зродити нове полум’я і спопелити дощенту усе, що колись якимось дивом не обернулося в присок. І коли Анатолій Олексійович переступив поріг, то враз відчув себе зовсім іншим — чистішим, помолоділим, на ньому, наче на сухому дереві, тріскалася стара, поточена жужелицею, кора і шкарубкими шматами спадала на землю, а замість неї наростала молода, пругка і тендітна; він наче ступив у чуже життя, де свіжий вітер і розкутий простір.
   То був місяць всілі, коли дихалося легко, на повні груди, і вперше після молодих літ він почувався людиною: не треба було ні перед ким принижуватись, комусь заглядати в вічі, не треба й самому дивитися на підлабуз, що заглядали йому у вічі.
   За місяць Анатолій Олексійович не прочитав жодної газети й не подивився жодної телепередачі: вони просто ледарювали, ледарювали безбожно і відчайдушно, підставляючи боки шпаркому сонцю на річковому пляжі, чи, як в молоді літа, вешталися містом. А вечорами лежали в ліжку й балакали, наче в них бракувало часу наговоритися за довгий день. Потім знову тіло її текло лагідною рікою, і в нього, охопленого теплими хвилями, перехоплювало подих, як в дитинстві на гойдалці, коли з найвищої точки, зависнувши мало не вниз головою, він разом із гойдалкою стрімко летів до землі; охоплений і заполонений цими хвилями, він тільки шепотів: «Ти мені подаруєш сина...» Йому не хотілося пройти життям, як сухий вітер, що знімає легку куряву, та й годі.
   Місяць минув, як один день. Анатолій Олексійович вернувся додому по речі з рішучим наміром нарешті розпочати нове, тепер уже справжнє життя. Він розказав усе, не криючись, жінці, і Майя Степанівна, як крізь сон, схлипнула і вибігла з кімнати. З тестем розмова була довшою, той не гарячкував і не збирався робити поспішних для себе висновків, а, пригладивши за звичкою лисину, як пригладжував в давні часи чуприну, майже байдуже відказав:
   - Дивись, це твоє життя, і за тебе його ніхто не проживе. Прикривати в такім ділі не зможу й не стану, бо я ще не ворог своїй дитині, а тут, сам знаєш, пахне персоналкою...
   Анатолій Олексійович добре розумів, що означали байдужі зовні слова цього літнього чоловіка, який вміло використає давні, перевірені в різних бувальцях зв’язки, запустить уже завтра, якщо не сьогодні, бездоганно налагоджений механізм нещадної помсти.
   - Може, ти й будеш щасливішим з тою, другою, аніж з Майєю, — говорив тихо, ніби між іншим цей чоловік, одвернувшись від Анатолія Олексійовича і дивлячись кудись у вікно, мов усе, що там відбувається, цікавило його куди сильніше, ніж зятеві наміри. — Я ілюзій не мав щодо дочки... Але бачили, очі, що купували, тепер, як кажуть, їжте, хоч повилазьте. Ну, з тріском виженуть тебе, — а ти сам розумієш, що ці діла інакше не кваліфікуються, як побутова розпуста, — куди дінешся? З милою і в курені рай? Дудки... Ти звик до чотирикімнатної квартири і своєї платні, почестей і персонального авто. І потроху заточить черв’ячок сумніву, і врешті-решт від того, що зветься високим і гарним словом, лишиться тільки жменя трухи... Дивись сам, ти не вчорашній, півщастя все-таки більше, аніж його немає зовсім.
   Він встав і, заклавши руки за спину, пройшовся кімнатою.
   - Кляте життя, я ж не приїхав до вас лектором, а поки що — батьком, — гірко всміхнувся він, і зморшки на його лиці ожили і розповзлися, роблячи широке, вилицювате обличчя ще ширшим. — А приїхав, хай вам грець, на річницю вашого весілля і думав подарувати оте, — тесть кивнув на вікно, за яким, вилискуючи на сонці боками, стояла новенька машина.
   І він, діставши з кишені, кинув на стіл ключі від машини з вигадливим брелком-медальйоном. — Я вже старий, два місяці до пенсії, то на біса вона мені... А ти бери, не соромся, якщо і розлучишся з Майєю, то не прибіжу забирати — я від своїх слів не відрікався.
   І, нараз змахнувши якось незграбно рукою та ковтнувши так важко, мов горлянку йому перехопила ангіна, він вийшов з кімнати.
   Як зачумлений, Анатолій Олексійович непорушно сидів, певно, з годину, незмигно дивлячись на двері, за якими щез його тесть, а тоді, машинально взявши зі столу ключі від машини, і собі подався з квартири.
   Спустившись на подвір’я, Анатолій Олексійович сів у машину і виїхав на вулицю. Маючи добрячий досвід за кермом, бо не раз і не два навмисне відпускав шофера службової автомашини, аби позбавитися зайвих очей, він перемикав швидкості, натискував педалі зчеплення і гальм, як добре відрегульований автомат, і за місто вибрався без будь - якої пригоди. Нова ще машина — тесть навіть обкатати її не встиг — слухняно набирала обертів, дерева й будинки обабіч дороги мигтіли все швидше, і оте миготіння, натужний гул двигуна помалу давали Анатолію Олексійовичу несподівану втіху і вертали душевну рівновагу.
   Він вискочив на трасу поміж полів і натиснув педаль акселератора, і машина, ображено ревнувши, рвонула ще швидше; шалений посвист вітру, грімкотіння коліс об асфальт тепер заглушували навіть двигуна, а він все ще тиснув педальку. Відчуття небезпеки давало йому злостиву відраду, яка полегшувала і розковувала душу, мов робив він комусь ненависному: «Ось я тобі на зло...»
   Анатолій Олексійович не скинув газ і перед віражем, мстиво всміхаючись сам до себе, але коли невблаганна сила притисла його до дверцят, то хапливо натиснув на гальма, аж налягаючи грудьми на кермо; він ще почув, як верескнули гальмівні колодки, і побачив, як зблиснуло сонце в оглядовому склі, зірвавшись нараз з орбіти, і більше нічого не чув і не бачив.
   Згодом, прийшовши до тями від легкого удару чиєїсь руки по щоці, він, не розплющуючи налитих свинцем повік, почув невдоволене над собою:
- Набамбуриться, а тоді сідає в машину!..
   - Та ні, — відказав, повагавшись, інший голос, очевидно, схиленої над ним людини, — Спиртного не чути. 
- Тоді ще гірше, так гнати на повороті...
   - Буде наукою. На його щастя, машина майже цілісінька, а памороки відійдуть.
   Два дні по тому він пролежав у ліжку, терпляче переносячи компреси, які жінка, скрадливо, на пальчиках заходячи в кімнату, ставила до його синців. Анатолій Олексійович лежав, женучи від себе думки, тільки наче прислухаючись до того, що пекло його зсередини, власне, вже й не пекло, а так собі, ледве теплилось, бо жар його колишніх надій і намірів непомітно згасав, присипаний попелом невмолимих обставин, і не було в нього вже ні сил, ні відваги знову роздмухувати те хирляве жевріння і видобути свіжий, дужий вогонь. Перші дні він просто втікав із квартири, крадькома ховаючись від жінчиного погляду, мов боявся обпектися, а там притерпівся, і більше вони ніколи не згадували про цей місяць, наче його й зовсім не було в їхньому житті.
   А років через два вони, все ще бездітні, поїхали в дитячий будинок оформляти папери на батьківство.
   - Давай візьмемо он того карапуза, — показала пальцем дружина на хлопчика, що, хилитаючись на кривих ніжках, підійшов до краю манежика і насторожено розглядав чужих людей. — Він навіть чимось на тебе схожий.
   І знову збігали роки. Непомітно підростав Ігор, як назвали малого, і їхня простора квартира перестала скидатися на музей, напханий імпортними гарнітурами, кришталями та іншим, здебільшого дефіцитним хатнім начинням, від якого охали й ахали гості, а дзвеніла дитячим сміхом і лунким вереском. Анатолій Олексійович з дитбудинку брав малого про людське око, аби їхня сім’я не вважалася неповноцінною, він терпіти не міг принизливого співчуття, яке чи не найдужче дратувало і виводило його з рівноваги. Але, на чималий свій подив, Анатолій Олексійович швидко прив’язався до малого, як і малий до нового свого батька, і не раз уночі Бобруйчук проймався незвичною ніжністю, коли, прокинувшись і вилізши з дитячого ліжка, малий босими ногами лопотів не до Майї Степанівни, а до нього і, забравшись під ковдру, тулився, і тузав холодними п’ятами Анатолія Олексійовича в живіт і в груди, аж поки засинав. Анатолій Олексійович ще довго лежав, боячись ворухнутися і терпнучи від однієї думки, що в малого вистигнуть ноги і вчепиться простуда чи якась інша напасть, а коли і справді траплялося малому прихворіти, то вовтузився з ним сам, не допускаючи жінку і сердячись, як йому здавалося, на її невправні руки. Бобруйчука незабаром перевели в інший район, підсадивши ще на одну службову щаблину, і тепер ніхто навіть не знав, що син у нього не кровний.
   Ігор виростав уже на ставного парубка, тішачи серце Анатолія Олексійовича, який не раз подумував, що коли б мав і свого, як мовиться, єдинокровного сина, то й тоді б навряд чи жалів сильніше. Давня душевна рана в Анатолія Олексійовича потроху переставала нити, затягувалася майже непомітним рубцем, він якось навіть охолов до служби і подобрішав з людьми — до останніх днів жилося гладенько й безхмарно.
   ...Вони сиділи з сином віч-на-віч і не мали змоги розійтися, відкласти розмову на потім після таких простих і немислимо важких, фатальних синових слів: «А де ж моя мати, батьку?» Чиясь злостива душа, спало найперше на думку Анатолію Олексійовичу, встигла вже, облизуючись і ковтаючи від утіхи слину, донести, певно, синові, що він у них з дитбудинку. Бобруйчукові не хотілося, над усе не хотілося, щоб Ігор довідався про це з чужих, байдужих, а то й просто недобрих вуст, він давно вже збирався поговорити з ним і був певен, що Ігор зрозуміє його і не зречеться, не відрине, не обірве того, що не можна відторгнути без муки і болю.
   Але водночас Анатолію Олексійовичу видавалося, що за синовими словами, як хитка тінь від нічного багаття, мерехтить щось болюче, щось тривожне.
   - Якщо знаєш — розказуй, — після довгої мовчанки проказав нарешті Анатолій Олексійович, проказав таким тоном, ніби ставав під розстріл.
   Син також не відразу здобувся щось відказати, спочатку зітхнув, як перед далекою дорогою, і тільки тоді силувано видавив з себе:
   - Що там уже казати... Я дізнався від Олі, дочки промкомбінатівського бухгалтера, я з нею дружу... Дружив, — нараз поправився, наче спіткнувшись, Ігор.
   З того дня минув майже тиждень, але й зараз, в цю мить, припікав її погляд, коли випадком зустрівся з нею в день смерті її батька і, сповнений співчуття, хотів якось втішити дівчину, аж в очах, в яких помічав досі хіба пустування, тепер же побачив сліпучий спалах негаданої, несподіваної ненависті.
   - Йди... йди з очей, я не можу дивитися на тебе. То твій татусь шанований звів у могилу мого батька... І ти таким же будеш, хоч і дитдомівський...
   Ігор спантеличено дивився на дівчину, що хлипала і задихалася при кожному слові, важкому, як камінь, а коли все-таки збагнув, про що йдеться, то крутнувся і з панічним поспіхом побіг додому; не заставши ні батька, ні матері, черконув кілька слів і подався на автостанцію — він твердо вирішив об’їхати найближчі міста і таки знайти свій дитбудинок.
   І знову Анатолію Олексійовичу привидівся запах горілої ганчірки з попільниці. Димок той од засмальцьованої скарги лінивим вужем звивався і вкручувався в повітря, охоплюючи дедалі більший і більший простір, і Бобруйчук нараз зайшовся ядучим кашлем, що вивертав і пік легені. Він знову подумав, що міг би не пустити тоді в світ той смердючий папірець, якби не полінувався помізкувати, якби доручив його комусь розумнішому, зрештою, якби просто жбурнув його на смітник... Анатолій Олексійович почувався зараз, певне, так, як почувався старий ворон за вікном, що всівся на тополиній гілці і, незважаючи на нудну мжичку та рвучкий вітер, який розгойдував дерево і змушував птаха напружувати всі сили, аби якось втриматися на гілці, — так і він почував себе: беззахисно і незатишно.
   - Я знайшов свій дитячий будинок, — сказав Ігор раптом чомусь поспішно, хапливо, мов боявся не встигнути і забути сказати щось важливе. — І хоч ви колись не схотіли дізнатись і крихти про моїх батька й матір, бо боялися їхніх хвороб, поганої спадковості чи ще чогось, аби вберегти власний спокій, я розшукав і їх — рідну матір свою, Оксану, і рідного батька — вас.
   З дерев, що росли навпроти будинку, за цей день облетіло листя, і, дивлячись у вікно, Ігор подумав: як не хочеться такої, гнилої пори покидати теплу кімнату...
   - А,., а де ж твоя мати? — гарячково, аж легені здіймалися, хапав ротом повітря Анатолій Олексійович.
   - Вона померла після пологів, — Ігор повільно встав, закинув сумку за плече й рушив до дверей.
   Вітер за вікном дужчав, нудно виючи в ринвах, хльоскаючи по склу дощем та жмутами мокрого листя. Рвучкі пориви його дедалі сильніше розхитували оголену тополю, вітер немов намірився таки вихитати її з корінням та повалити на землю, і ворон, що все ще гойдався на ній, впившись чорними чіпкими пазурами в гілку, тепер уже не балансував, помагаючи собі помахом крил, а припадав грудьми до дерева, силкуючись не піддатися новому пориву вітру, щоб не зірвав мокрого і знесиленого птаха з гілки і насмішкувато не пожбурив, як жмути отого жовтого, мокрого листя.
   Анатолію Олексійовичу, що стояв біля вікна, тримаючись за спинку крісла, здавалося, що то не бідолашного птаха розхитує безжальний осінній вітер, а його самого, і він з останньої моді тримається за життя, як за спинку цього крісла, і вже не може втриматися, його пальці, втрачаючи силу, невмолимо розщіплюються, і він зривається й летить під пронизливим завиванням осіннього вітру і розпачливі зойки оцього чорного ворона кудись у страшну безодню. І знову Анатолію Олексійовичу відчувся запах горілої ганчірки у попільниці, димок од засмальцьованої скарги, що не кориться ніяким приписам глузду, бо, обернувшись навіть нікчемним попелом, все ще гуляв широким світом, але поки нарешті досяг і його, свого натхненника; мабуть, так і треба; а ще він подумав, що в їхньому житті міг бути не один такий папірець, і не з одного папірця знімається чорна віхола.
   Ігор ішов вулицею простоволосий — шапки він ніколи не носив, промоклими кросівками ступаючи навмання по калюжах, і його висока, трохи незграбна постать танула і розмивалася за скісними пасмами дощу, як за імлою немилосердного часу, аж поки щезла за поворотом.
   
НІКУДИШНІЙ ЛЮД
     Теща лежала в труні під покутньою стіною, і на її знекровлене, зморщене обличчя спадала тінь тихого вдоволення, наче вона, насовавшись по хатніх клопотах, натовкшись з його вічно шмаркатими дітьми, нарешті заробила таки на увагу і може дозволити собі, не криючись, ось так тихо і безборонно, склавши патички жовтих рук на усохлих грудях, полежати тепер навіть серед білого дня. З вимушеною шанобливістю стоячи над труною, Петро Власович вдивлявся в набридле за багато літ обличчя, у якому смерть нічого не змінила, хіба що тільки скувала його легкою памороззю, тихо й непомітно зняла зніченість і вічний страх перед зятем. Цей страх в’ївся в її сірі зморшки з першого дня, відколи перевіз до себе тещу. Шугав над нею невидимим кажаном, коли вона, боячись скрипнути дверима, брязнути каструлею чи шкребнути ложкою, готувала сніданок, доки зять з дочкою ще сплять, а коли пізнім вечором приходив п’яний або невдоволений, страх заганяв її й зовсім у мишачу нірку. Чи то від ледь помітної зміни, що сталася з жінчиною матір’ю на порозі життя і смерті, чи від чогось іншого, але він чітко відчував, як, вдаючи з себе уважного до небіжчиці — заради дружини, заради дітей — в нього десь з нутра виповзало глухе роздратування, наче вона, досі тиха і непомітна, навмисне завдавала йому мороки і клопотів, яких і без неї ниньки в нього не бракувало. 
     Круто обходилося життя з Петром Власовичем в останні часи, круто і жорстко. Після смуги удач і везіння, що возносила його все вище по службовій драбині, аж дух перехоплювало, він раптом опинився як на зимовому, колючому протязі.
     Спочатку прогнали з роботи. Турнули з посади у районі — видної, впливової. Дали, було, в обласному центрі, аби зовсім не добивати чоловіка, незначну, але престижну службу, але не встигли затвердити.
     Анонімка про останній, зовсім незначний хабар Петра Власовича остаточно обрізала волосину, на якій трималося його службове щастя.
- Виїдемо звідси — не переживу, — сказав дружині першого ж вечора.
   Вірилося йому, що й жінка не зможе бути більше в цьому районному містечку, зустрічатися з тими, хто копав і таки викопав йому яму, навіть зичити їм, вітаючись, доброго здоров’я, а в очах людей, які ще недавно самі запобігливо ловили зверхній, суворий і неприступний погляд Петра Власовича, тепер помічати втіху або ще гірше — принизливе співчуття.
   - Ні, Петре, — тихим, якимось безбарвним, дерев’яним голосом відповіла тоді дружина. — Наїздилася я з тобою за вік, більше нікуди не поїду. Люди скрізь однакові.
   Два тижні він лежав на дивані, ні до кого не озивався і читав один і той же номер районної газети, хтозна-якої давності. З-поміж інших, у замітках надибував і своє прізвище: «В роботі наради взяв участь і виступив...» Було колись у нього життя: місце у всіх президіях, промови, гучні оплески, зустрічі й проводи начальства... Відшуміло все, з’їли, в ложці води утопили. 
   А через два тижні встав з дивана і так само мовчки пішов просити нової служби. Він знав, що такої посади, як була у нього, йому тепер вже не бачити — люди навіть вищого становища і то мило заглядали йому у вічі, випрохували якийсь дефіцит, а коли треба було налаяти, то починали зі слів «дозвольте вас покритикувати...». Хтось зглянувся над ним і відрекомендував начальником зовсім мізерної контори — як-не-як чоловік довгенько був поважною номенклатурною одиницею. У глибині душі Петро Власович все ще вірив у незгасність своєї службової зірки, бо навіть покійний батько любив хвалитися сусідам: «Мій син у начальницьких штанях народився...» Але ці давні слова були тепер слабкою втіхою. Колись на запитання: «Як життя?» — знайомим він радив відповідати «Так собі». Бо, жартував, коли скажеш — погано, то не повірять — тепер ніхто погано не живе. А коли вже занадто добре, то ще відділ по боротьбі з розкраданням соцвласності поцікавиться, а чи по кишені... Тепер би на це запитання Петро Власович і сам ніяк не відповів.
   Нило серце за минувшиною, життя для нього втратило кольори і смак, зробилося низкою більших чи менших прикрощів.
   А сьогодні на сім’ю несподівано звалилася нова біда.
   Раптово, не прохворівши і дня, з сердечного приступу померла жінчина мати. Смерть увійшла в дім тихо, принісши з собою запах свіжогебльованих дощок, ялинової глиці і мерця.
   Сутеніло. У великій кімнаті над труною, скричавшись за кілька годин, відколи матір привезли з лікарні, вже помиту й наряджену, мовчки заламувала руки й плакала жінка. Петро Власович відчував, що вона говорить з недомовкою, її тривожить, звичайно, не тільки те, чи встигнуть вони як слід попоратись до жалобного обіду, і був вдячний за цю недосказаність, що поберегла і не черконула гострим словом зайвий раз його і так уже зранене самолюбство. Двійко дітей, десятирічні хлопчики - близнята, притулившись до неї, вдивлялися в знайомі з незапам’ятства риси бабиного обличчя, тихого і лагідного, як при житті, не зболеного і не вимученого хворобою, з печаттю великого, тепер уже вічного спокою, який не здатен порушити навіть кривий зятів погляд.
   - Ой, Петре, а чого то люди досі не йдуть, — говорила жінка. — Коли ж воно все до похорону зробиться, наготується?
   - Зробиться. Вдосвіта і твоя, і моя рідня приїде. Я всім телеграми розіслав, — заспокоюючи дружину, відказав з невластивим йому поспіхом.
   Невисловлені жінчині докори пекли йому по-своєму, і він не знав, чим зарадити. Так уже здавна повелося, що в дім покійника приходили родичі, сусіди та знайомі, останню ніч вони проводили біля домовини, статечно ведучи мову про житейську суєту, про те, що всі ми там будемо, згадували тільки добре, що полишав покійник по віку, і навіть коли добре важко було згадати, воно обов’язково знаходилося, сумували за небіжчиком, хоч у глибині душі й відчували над ним перевагу, бо ж таки вони живі допоки, і самі соромилися цієї непрошеної думки, милостиво пробачали покійному огріхи, якщо траплялися такі, впівголоса шкодували покійника, немов втішали його перед тим, як мав він вирушити в свою останню земну путь.
   Сьогодні в їхній дім не прийшов ніхто.
   Рідні він тут не мав, сусідів сторонився, а друзів у нього не було ніколи. Були тільки знайомі по чарці, з якими щось організовував, вибивав і діставав, були підлеглі і ті, кому сам підлягав. Петро Власович вважав себе керівником принциповим і вимогливим, як він часто повторював, панібратства не розводив, і рідко кому з відвідувачів вдавалося на прийомі зустрітися з ним очима — вони або були завше опущені, або холодно ковзали повз людину. Не мала тут справжніх друзів і жінка. Ще коли його тільки призначили на посаду і до неї забігали знайомі по роботі, Петро Власович застеріг:
- Заводь собі друзів по моєму становищу.
- Хіба ж то коні, щоб їх заводити, Петре?
   Більше він ні разу не застав цих знайомих у своєму домі.
   У просторій кімнаті одиноко плакала жінка. Коли внесли покійницю і деякі речі винесли, кімната здалася ще більшою, і голоси, і жінчине ридання відлунювали в ній, як в глибокому колодязі.
   - Он, Петре, Петре, як же нам бути?..— стиснувши долонями скроні, голосила жінка. — Невже до нас так ніхто і не прийде?.. Мамочко, ви ж любили людей, а тепер доводиться без людей останню нічку в цих заклятих стінах ночувати...
   Тонкий, вимучений жінчин голос як по живому різав Петра Власовича, і нікуди від цього болю він не міг подітися, зійти, заховатись, щезнути.
- Іди, Петре, проси сусідів, бо не витерплю, до світу не доживу.
   Заходила ніч, і на Петра Власовича находила незрозуміла злість на себе, на всіх, на покійницю і на цю моторошну ніч.
   - Ти думаєш, що говориш? У нас не весілля, щоб просити і випрошувати. Хто має совість, прийде.
   Жінка хотіла ще щось сказати, але стрималася, як стримувалася щоразу перед самовпевненим Петром Власовичем. Вона швидко переймалася його поглядами і думками, до неї прилипали навіть окремі його слова, зараз же горе немов звільнило її від цього щоденного гніту, і вона, нічого не кажучи, глянула на нього так, як досі не сміла дивитися, і цей погляд без звичного остраху відштовхнув Петра Власовича до дверей, в тиху й теплу весняну ніч.
   Спливав травень, яблуні цвіли щедро, як ніколи за пам’яті Петра Власовича, рясно встилаючи землю сліпучо-білими пелюстками. Найменший подув вітру знімав справжнісіньку віхолу, від якої люди добрішали, у молодших лункіше билися серця, а старші лише сумирно всміхалися.
   Під місячними, ледь зеленкуватими променями яблуневі пелюстки відсвічували ще сильніше, тому і дерева, і будинки, і обличчя запізнілих перехожих від цього подвійного сяйва здавалися немов вихопленими з темені яскравим спалахом електрозварки.
   Петро Власович аж примружився, ошелешений сліпучим торжеством весняної ночі. Несподівано в нього над головою, на вершечку яблуні, тьохнула якась пташка, тьохнула ще дуже несміло, мов пробуючись на силі, а тоді залилася, підсьорбуючи і захлинаючись, на всю міць невеличких, але таких дужих і дзвінких пташиних легень. «Соловей, мабуть»,— подумав Петро Власович, і його піднудило, як від солодкого колива, що його куштують, повернувшись з кладовища на жалобний обід по покійнику. Через хвилю на сусідньому подвір’ї витьохкував ще один бунтівник весняної нічної тиші, ще десь відгукувався третій, четвертий... Завзятий пересвист перекочувався над цілою округою, аж виляск ішов, і Петро Власович відчув, як з жаху в нього по спині стягується шкіра.
   Багато років не чув він щебетання, хоч у лісі нерідко бував і увечері, і вночі. То їхав десь з колгоспу, а в машині ж не почуєш, то вивозив на природу вищестоящих начальників, то, звісно, за кришталевим передзвоном келихів було не до солов’їв. Як навмисне, сьогоднішнього вечора ціле юрмище солов’їв зібралося в найближчих садах. Спересердя він нагнувся, намацав грудку землі і, розлючено шпурнувши нею у верховіття яблуні, рушив до хвіртки.
   Що ж, він піде просити сусідів. За довгі роки, правда, Петро Власович просити відвик, як відвик від самого цього слова, впевнено вживаючи натомість «дозволяю» і «вимагаю». І все ж він зважився... А кого просити?
   Найближчий його сусіда — приземкуватий, з червоним плямистим обличчям Грицько Курчик, про якого на кутку кажуть, що має чоловік золоті руки — і столяр, і тесля, і муляр, всякий інструмент його слухає, як скрипка грає. Але Петру Власовичу він здавався чомусь несерйозною, неповажною людиною. Ще тільки Петро Власович з сім’єю обживався в цьому домі та придивлявся до найближчих сусідів, понадобилося йому топорище, бо старе тріснуло. Пам’яталося, що найкраще його робити з клена, от і спитав сусіда, чи не багатий він часом на сухе кленове поліно.
   - Чом ні, — з хитруватим усміхом відказав Грицько, кудись вельми поспішаючи. — Моя жінка поняття не має іншими дровами розпалювати, тільки кленовими.
   Коли ж на порозі з’явилася дружина, в тої спересердя аж очі покругліли:
   - Чи ви бачили, люди? Чи ви чули? То я не те що кленового, будь-якого сухого поліна зроду не мала. А коли той сірник розпалиш, то й долю свою прокленеш... Щоб його самого висушило на скіпку, щоб його зчистило, баламута такого, лобуряку, халамидника нещасного, ледацюгу, волоцюгу!..
   Одне слово, несерйозний він чоловік — такі жарти дозволяти собі з людиною високої посади! Правда, тепер уже в Петра Власовича посада зовсім інша, але ж тоді він ще був особою...
   А може, піти до Кушніренка? Он через дорогу його вікна зеленими абажурами світяться. І знайомі вони давно, в одній установі колись працювали. Однак в Петра Власовича було таке відчуття, що легше він би зайшов по груди в крижану воду, аніж переступив поріг Кушніренкового дому.
   Доручив якось Петро Власович Кушніренку підготувати один нехитрий документ для області і, коли підписував, знайшов помилку.
   - Ви що, такий тупий, що не знаєте обстановки?— звів на Кушніренка погляд, від якого в районі присідали.
   Кушніренко якось незрозуміло гикнув від несподіванки, крутнувся і хряпнув дверима.
   Другого дня Петро Власович підписував заяву Кушніренка про звільнення за власним бажанням. «Психопат, — сказав секретарці, подаючи папір. — Слова йому не можна сказати».
   А може, зайти до Гущака? Випивати любить цей мельник, в усіх напозичав грошей і нікому не віддає.
   Нікудишній люд пішов... Петро Власович розчаровано махнув рукою і звернув до Купчиків. «Не в президію ж»,— подумав, мимохіть згадавши жінчин погляд, який, здавалося, застряв десь у ньому, муляв нестерпно.
   ...Коли прийшли з кладовища і сіли за поминальний обід, Петро Власович якось розгубився, не знаючи, як же звернутися до присутніх. «Товариші», «друзі», «колеги» — жодне з досі уживаних ним слів не було до ладу.
   - Спасибі вам, люди, — мовив нарешті глухо, з деренчливим скрипом у душі, мов там зламалося щось іржаве, і він відчув полегшення від цього, відчув себе колишнім, давнім, яким уже майже не пам’ятав. — Спасибі, що прийшли поховати нашу матір.
   Вперше в житті тещу назвав він матір’ю, і вихопилось це в нього несподівано щиро, наче в останню мить своєю смертю вона відкрила йому щось таке, що лишалося для нього десятки літ нерозгаданою таємницею.
   Петро Власович почувався як людина, що винесла на високу гору тяжкий вантаж і нарешті скинула його із спітнілих плечей. Йому здавалося, що тепер повинно було статися щось особливо значне, якось інакше повинні подивитися на нього всі, що зібралися за цими довгими столами, густо заставленими стравами, його слова зустріти хай і не оплесками, а все ж якось оцінити його самоприниження, таке трудне для нього і болісне. Він навіть обвів поглядом обличчя присутніх. Але люди за столами тільки покивали головами і мовчки взялися за питво і наїдки. «Даремно старався, — нараз гірко подумав Петро Власович, — їм байдуже до твоїх переживань, хіба щодня став би перед ними принижуватись... А не діждуться». Не буде він принижуватись перед отаким Купчиком, що розчервонівся он як, наливаючи собі вже третю чарку, ні перед Гущаком, що ходить на всі похорони в околиці, аби дали підхмелитися, ні перед Кушніренком, що навіть їсти не навчився як культурна людина, виделку тримає, наче патичку, а губами плямкає, набиваючи рот, мов три дні не їв... Він тепер був остаточно певен, що люд здрібнів та перевівся, і цього душевного переконання в ньому ніхто й. ніколи не похитне.

ПРОЩАЛЬНИЙ КОНЦЕРТ
     Ірину ще змалку прозивали Дикою: вона сміялася рідко, і то — мов ненароком, здебільшого дивилася на знайомих і незнайомих людей докірливим вовкуватим поглядом, наче сподівалася від них чогось недоброзичливого чи й зовсім злого, негаданого підступу, і тільки хіба один раз на рік, забуваючись, дівчина могла засміятися щиро, не криючись, і тоді вся вона розцвітала в посмішці, але то було лише якусь мить; наче спам’ятавшись, вона злякається самої себе і пошкодує за таким необачним вчинком і швидко причинить, замкне в собі ту посмішку. її, може, й прозвали Дикою через цей відлюдкуватий погляд.
     У школі Ірина здебільшого сторонилася гурту, а коли вчителька чи вожата і затівали щось веселе та втягували і її у гру, то вона, щоправда, не відпиралася, але поводилася так скуто і силувано, що діти тільки пирскали зі сміху, як їжачки, і від цього в дівчини й зовсім переставало ладитися. А найбільше Ірина жахалася вечорів, коли приходив п’яний батько і дзеленчали по підлозі черепки битого посуду, тихо, в кулак, плакала мати, боячись, щоб гармидеру не почули сусіди; Ірина ж не могла заснути всю ніч, а коли й засинала, то важким болісним сном, який не давав відради і спочинку, тільки додавав у тіло свинцевий тягар, з яким ранком вона ледве вставала з ліжка.
     Сьогодні знову вони весь вечір просиділи з матір’ю самі. Батько прийшов пізно, його важкі, невпевнені кроки по східцях сонного вже будинку відлунювали як у церкві і, як щоразу, п’яний батько роздягатися брався ще з порога: один черевик зняв у коридорі, другий у вітальні, а в спальні, бабраючись з примхливим галстуком, що плутався в пальцях і ніяк не злізав з шиї, він втомлено і недбало зривав з себе решту одягу. Ірина з матір’ю сиділи перед телевізором, стежачи за спритним і кмітливим зайцем на екрані, якому не один раз вдавалося пошити у дурні підступного, злого вовка, і навіть не ворухнулися, коли повз них проходив батько, заточуючись і лапаючи руками по стінах.
   - Їсти! — крикнув батько з кухні і, гикнувши, невдоволено забряжчав каструлями. — Чи за мою зарплату, зрештою, у цьому домі можуть порядно погодувати мене?
   - Вдавишся,— не повертаючи голови, відказала мати не дуже голосно, щоб він усе ж не дочув. — Смоли ти б напився й наївся...
   Коли отаке заварювалося в хаті, Ірині хотілося чимдуж утекти звідси, бігти не оглядаючись, щоб аж вітер лопотів у вухах, зникнути, щезнути, забитися в найменшу шпарину, але їй шкода було лишати матір, завше засмикану і перевтомлену — вона майже весь час працювала на двох, а то й на трьох роботах, аби лиш батько не дорікав малою зарплатою, вечорами ще шила чи в’язала і вчора, наприклад, заснула за сніданком, засвистівши носом, як чайник на плиті, і розсмішивши до кольок батька; Ірина шкодувала матір і не втікала з кімнати, тільки непомітно, прикрившись рукою, зажмурювала очі, і чим більше роздмухувалося багаття сімейної колотнечі, тим сильніше вона жмурилася, а все тільце її від напруги й ляку, наче на холоді, бралося гусячою шкірою.
   - Смоли-и-и? — чоловік все-таки почув жінчине зичення і, прочалапавши кілька кроків, ступив у їхню кімнату. З хвилину він стояв мовчки і згори вниз дивився на жінку й дочку, мов розглядаючи щось мізерне, тоді свиснув роздутими ніздрями, набрав повні легені повітря, ще хитнувся, а тоді нарешті важко, ніби скинув з плечей неймовірний тягар, голосно видихнув, враз наповнивши кімнату запахом дешевої ковбаси і цибулі: — М-ме-ні смоли? За те, що на світі вас тримаю?
   Жінка не повернула голови і не відірвала очей від телевізора, тільки злегка здригнулася, наче її знобило.
   - Ти ще б молилася богу за такого чоловіка, на моїй шиї сидячи, — проказав він і ляснув себе долонею по широкій червоній потилиці. Йому, очевидячки, сподобалася ця думка, бо наступної миті шарпонув її за рукав і крізь зуби докинув: — Молись, кажу тобі, богу!
   Ірина занепокоєно вслухалася в батьків голос, в якому наростала погроза, вона здогадувалася, що знову починається вчорашня комедія, знову він биту годину чіплятиметься до матері і, як зіпсований програвач, до оскоми дозолюватиме одним і тим. Учора отак він силував матір співати, і, доки здужувала, вона відсварювалася, аж поки, знесилена, спробувала чи то схитрувати, чи звести усе на жарт:
- А що ж тобі, чоловіче, заспівати?
   - Співай... — прикрив він набряклими повіками великі, з червоними прожилками, білки очей і так ще довго стояв, очікуючи, коли заспіває жінка. Мати всміхнулася, було, а врешті махнула рукою і, мов підлещуючись, завела якимось не своїм, незвичним для дочки, догідливим голосом: «Тече вода каламутна...»
   - Низько береш, — покрутив він товстим пальцем перед жінчиним лицем, так і не розплющивши очей.
   Мати спробувала взяти тонше, але їй не вдалося, і завела вона знову «Тече вода каламутна» таким писклявим і невдатним голосом, що чоловік аж за боки від сміху взявся:
   - І-гі-гі! О-го-го! Ото правду хоч раз на віку сказала! — Він показував на неї, як на рідкісне видиво, і аж пританцьовував від утіхи. А тоді несподівано посерйознів, зігнав до перенісся насуплені кошлаті брови і гримнув кулаком по столу так, що сполохано зойкнув і жалібно задзвенів посуд у серванті. — Ото ти, шкура невичинена, каламутиш весь вік воду в хаті!
   Не чекаючи, коли чоловік і справді візьметься вчити її отченашу, як учора викладав вокал, жінка встала і мовчки пішла до спальні — за нею двічі сухо клацнув замок.
   Батько й собі пошвендяв до спальні, хитро, задоволено всміхаючись, і шарпнув за ручку дверей.
   - Ану, відчини! — Очі його люто зблиснули, і він смикнув за двері вдруге, тепер уже сильніше. — Я навчу тебе молитви незгірш пани римського...
   Мовчання у спальні тільки підливало масла у вогонь, що бурхав у його розпашілій душі, йому кортіло скарати на корені жінчин непослух, і він, облизавши спраглі, шорсткі губи, з веселою відчайдушністю ударив кулаком у засклені двері. Ірина, що кинулася було за батьком, мимоволі заплющила очі, коли вусібіч дзвінко сипонули скалки битого скла. В останню мить вона встигла лише побачити, як по лискуче білих, кілька днів тому фарбованих матір’ю дверях побігла, звиваючись, червона змійка і не відразу здогадалася, що то кров із батькової руки.
   - Не смій! — крикнула вона, крикнула з усіх сил, і той голос її видався жалюгідно тонким. — Не смій, кажу тобі!..
   Батько поволі повертав своє завше червоне, а тепер фіолетове од злості лице, і в глибині його сивих водянистих очей, як у грозовій хмарі, загрозливо змигували їдкі блискавиці, коли він важко рушив на неї.
   - Не смій! — скрикнула знову дочка так само пронизливо, її лихоманило, у скронях тисло немилосердно, аж червоні, зелені і жовті кола попливли перед очима, і в ту ж мить в кімнаті погасло світло.
   - Світло! Мамо, ввімкни світло, — майже пошепки попросила дочка, задкуючи од батька, аж поки вперлася в стіну. — Я боюся його...
   Через хвилину світло знову спалахнуло, але вона мало пам’ятала, що було потім, лише коли два міліціонери виводили за руки батька, нараз присмирілого, з покірними телячими очима, третій, літній вже міліціонер, присів до столу і став щось записувати.
   - Скажіть спасибі сусідам, що нас викликали, а то б і досі терзав, — з-під сивих брів він кинув докірливий погляд на матір, а тоді на Ірину. — А тебе як звати, мамина заступнице?
   «Ірина»,— хотіла відповісти вона, але чомусь не змогла, тільки вимовила перший звук, їй нараз перехопило дихання, наче тоді, позаминулої зими, коли вона впала спускаючись з гірки на лижах і кілька хвилин, сапаючи, не спромоглася навіть відізватися; зараз же вона так само силилась і не могла проштовхнути крізь задерев’янілу, наче не свою, наче схоплену правцем горлянку, жодного звуку, окрім цього заїкуватого «і-і-і»; раптово електричним струмом її шпигонув страх, що вона взагалі не зможе більше ніколи вимовити й слова, і цей страх мовби холодною кригою сковував їй обличчя.
   - І-і-і,— болісне й конвульсивне виривалося в неї замість власного імені і раптом, несподівано для самої себе, вона сказала:
- Галя.
   - Що з тобою? Та заспокойся вже, доню, — жахнулася матір, легенько тулячи малу до себе. — Ірина вона...
   Міліціонер тільки крутнув головою.
   - Скільки їй? Десять? Покладіть, хай засне. На ранок минеться. А батько за два роки лікування, може, знову зробиться людиною, — йому хотілося втішити бодай чимось.
   Але на ранок минуло не все. Ірина стала тепер заїкатися. Кожне слово, особливо початок кожного слова, давалося важко, дівча жадібно ковтало повітря, вона широко розтуляла рота, губи в неї конвульсивно пересмикувалися від марної натуги, вона, аж нахилялася вперед, силкувалася і не могла вимовити найпростіше «мамо», а ім’я вчительки Раїси Прокопівни і зовсім зробилося нездоланним. Мати водила дочку до лікарів, і вони з Іриною подовгу займалися, інколи це помагало, і вона говорила трохи спокійніше, особливо, коли забувалася про свою ваду. Але як тільки їй спливало це на думку, до неї відразу ж вертався давній страх, страх, того вечора, коли батько, люто усміхаючись, обіцяв навчити матір молитви незгірш папи римського, верталася боязнь перед кожним словом. Ірина була впевнена, що не вимовить нічого, і справді не вимовляла, і чим більше старалася, тим глибше задихалася в конвульсіях, замість звичних слів з горла вилітали лише клекотливі потворні звуки, які їй самій нагадували клекотіння розгніваного індюка.
   Найгірше велося їй у школі. Замкнута, відлюдкувата й до цього, тепер вона зовсім сторонилася однолітків, відповідаючи на уроках, старалася не говорити, а більше писати на дошці — Ірині тут таланило, вчителька Раїса Прокопівна чомусь тільки тоді й викликала її, коли треба щось написати. У перші тижні школярі поводилися уважно, але ж до всього люди звикають, звиклися і з її заїканням, а згодом знайшлися й такі, що при найменшому неладу піддражнювали її в’їдливо і жорстоко. Вона втікала і ховалася на перерві від злостивців, інколи, як надто допікали, билася з ними, билася відчайдушно і безоглядно, ненавиділа їх, але тих, хто брався заступатися за неї, ненавиділа ще сильніше. Вона нічого не розказувала матері, тільки вечорами беззвучно плакала в ліжку, і минали довгі години, доки вдавалось, нарешті заснути важким сном.
   І вже зовсім виводив із себе однокласник Мишко, прозваний за малий зріст Котигорошком, перший забіяка на всю школу, який ніколи не втрачав нагоди посміятися і з учнів, і з учителів, і з найближчого друга, хлопець вмів насміхатися неабияк вигадливо, знаходячи у кпинах хворобливу втіху. Того разу Ірина вернулася в клас з великої перерви ще задовго до дзвінка, і коли відчинила двері, то побачила Мишка-Котигорошка біля дошки: картинно відставивши одну ногу і заклавши ліву руку за спину, він читав з товстого зеленого зошита якісь вірші, підвиваючи і немилосердно блазнюючи:
Напевне, берег знає,
Що річці спать пора,
Іде собі, співає 
Весела дітвора...
     На обличчі в нього не було жодного спокійного м’яза, маленькі хитрі очі бігали, все лице кривлялося, навіть тонкі, що аж просвічувалися, червоні прожилки вуха і ті ворушилися: з десяток хлопчаків і дівчаток покотом падали від сміху. Ірина з жахом упізнала в його руках свій зошит, який вона нікому, навіть матері і вчительці, досі не показувала і який Мишко, очевидно, викрав з портфеля, доки її не було в класі, впізнала свої вірші і аж остовпіла від розгубленості.
     Помітивши її, Мишко став кривлятися ще дужче, заохочуваний реготом, очі його аж світилися жорстокою втіхою, і він, не в силі вже зупинитися, показував однією рукою на Ірину і декламував буцімто з зошита:
У поета, у Крилова,
Чорно-ряба є корова...
     Не тямлячись, Ірина плигнула на Мишка, силкуючись вихопити зошита, але він, крутнувшись, встиг по-котячому вправно вистрибнути на парту. Вона й собі вихопилася за ним, та припізнилася на якусь мить: Мишко знову опинився на підлозі і, вихором викотившись з класу, помчав довгим коридором. Наздогнала вона його аж у спортзалі, де, не маючи куди подітися, враз видряпався по канату мало не під стелю.
   - В-ві-ві-д-да-й! — чи то від шпаркого бігу, чи від хвилювання, в неї тряслось підборіддя.
   Почуваючи себе у безпеці, Мишко став знову кривлятися, а коли Ірина спробувала розгойдати каната, тільки потішався і показував язика. Нарешті він удавано мирно згодився:
- Віддам. Тільки скажи: «Карл украв у Клари корали...»
   Вона розуміла, що то знущання і глум, бачила це в його зеленкуватих очах, що аж світилися, потішаючись, злим сміхом, і все ж несподівано в ній ворухнулася неймовірна надія вимовити важкі слова скоромовки, не зваживши на приниження, вона ладна була будь-якою ціною вернути зошита, що не призначався для чужих недобрих рук.
   Мишко, із потаємною радістю рибалки, що відчув кльов, остаточно вирішив не упустити здобич і, сприйнявши її мовчанку як вагання, милостиво полегшим умову.
- Та нехай вже... Скажи: «Раїса Прокопівна».
   Ірина, оглянувшись, як злодій, чи немає нікого поблизу, наче збиралася вчинити щось стидке, врешті зважилася на спробу, хоч давно вже не вимовляла це важке ім’я, і глибоко вдихнула повітря.
- Р-р-ра-а-а...
   Їй вдавалося інколи вимовити слово без заїкання тільки коли не думала про це, тоді ж, коли дуже хотілося, здебільшого траплялося навпаки; і зараз замість такого звичного імені у неї вирвалося хрипке гарчання, а звук «а» і зовсім застряв, вона наче похлинулася ним і тепер не могла ні вдихнути, ні видихнути, а на очах, застилаючи все туманом, виступили їдкі, прогірклі сльози.
   Мишко угорі на канаті викручувався мавпеням і заливався сміхом, тішачись, як легко її ошукав, а що був недосяжним на висоті і тому безкарним, то й зовсім почувався щасливим. Нарешті, перевівши якось дух, вона занишпорила навколо очима і таки знайшла, що шукала: схопивши з-під стіни тенісну ракетку, щомоці жбурнула її в напасника. Ракетка вцілила в щиколотку, і хлопець завив від болю, а тоді спересердя кинув той зошит і, показуючи язика, подражнився:
- Німа Дика, без’язика...
   Увечері вона сказала матері, що більше й ногою не ступить ні в цей клас, ні в цю школу.
   У сполоханому погляді материних очей, погляді винуватому, як у завше засмиканої і забитої істоти, вона побачила раптовий переляк і їй зробилося шкода матір, але Ірина не могла вже пересилити себе, бо при одній лише згадці про школу вона здригалася, як від крижаного холоду.
   Мати довго сиділа в кутку на кухні, обхопивши голову руками, — вона забивалася в цей куток щоразу, коли напідпитку пізно приходив чоловік, — потім раптово зібралася і пішла, а повернулася, здивувавши дочку, з Раїсою Прокопівною.
   Того вечора дівчинка довго розмовляла з учителькою. Раїса Прокопівна не втішала її, не вмовляла лишатися в класі, просто вони сиділи за столом одна навпроти другої, і вперше вчителька вела з нею мову, як з дорослою. Ірина спочатку сиділа, напружившись і поклавши руки на стіл, як першокласниця; тоді Раїса Прокопівна поклала свої руки поверх її рук, і дівчинці зробилося спокійніше, їй робилося приємно від цих рук з довгими пальцями і гарними, доглянутими нігтями, приємним було тепло дотику, і це тепло непомітно переходило в неї і зігрівало її. Дівчинка, напевне, ніколи б не змогла переповісти, про що йшлося в їхній розмові, просто вони розмовляли, і вона вимовляла слова легше і менше затиналася. І тільки оті слова, сказані вчителькою, залишалися в пам’яті: «Коли за зло віддаватимеш злом, то однаково не позбудешся його, воно твоє, в тобі назавжди». А ще залишалася їхня таємниця.
   Ірина пішла назавтра в школу, пішла й післязавтра, учбовий рік вона таки закінчить, але не більше. А після школи верталася з вчителькою не додому, а на квартиру до Раїси Прокопівни, де кожного дня займалися аж до вечора. Часто Раїса Прокопівна сідала за піаніно, і тоді час минав ще швидше, наче стрілки годинника зговорилися бігти наввипередки.
   Сонячного весняного ранку на шкільному подвір’ї пролунав урочистий останній дзвінок, а Ірину дзвінок рятував од тяжкого, неймовірного тягаря.
   Коли всі школярі зайшли до актового залу на традиційний концерт, яким завершувався навчальний рік, Ірина, поборовши вагання, сіла поряд з Раїсою Прокопівною, без якої, здавалося їй, не осилити тих останніх півтори години.
   На сцені лунали вірші і музика, ведучий, циганкуватий семикласник Жоржик оголошував номер за номером, але Ірина нічого не бачила і не чула; їй все ще здавалося, що навчальний рік не закінчився, що ось-ось встане суворий і похмурий директор і скаже знову приходити завтра в школу, в ненависний їй клас, що був одночасно і кабінетом хімії, де з неї сміялися навіть портрети, здавалося дівчинці, цих зарозумілих і пихатих учених, тільки з вихованості вони ховали посмішки за широкими бородами.
   Коли до завершення концерту лишалося два номери, Раїса Прокопівна змовницьки шепнула: «Пора...» Ірина встала і, супроводжувана здивованими поглядами, вийшла із залу, завернувши у гримувальну кімнату.
   Кирпатий Жоржик з чорного гарахатою, як у негра, чуприною, злегка схилившись над мікрофоном, зібрався вже було оголосити наступний номер і для певності зиркнув у друковану програмку, але на якусь мить затнувся. Щось його збентежило у тій програмці, і він здивовано глипнув очима у залу, мов хотів у чомусь переконатися; час же ішов, і розгублений хлопець не знав, що робити, аж поки, нарешті зважившись, виголосив завченим дикторським тоном:
- «Айстри». Лірична пісня у виконанні Ірини Третяк!
   Ось і настало твоє прощання, подумала Ірина, ти чекала його довгих два місяці. Вона ступила перший крок із-за жовтих важких куліс на освітлену прожекторами сцену, як на просторе поле, що лякало її безмежжям, і те поле, залите сліпучим сяйвом і прострілюване зусібіч сотнями здивованих і спантеличених очей, здавалося їй, хиталося під ногами, йшло легкою хвилею, і вона, зробивши крок, ставила ногу так обачно, мов ось-ось мала провалитися під нею ця ненадійна і підступна твердь.
   В першу мить по словах циганкуватого ведучого зал завмер, а через мить то тут, то там заскрипіли стільці і залом, немов осінній вітер по висохлому листі, пробіг смішок.
   Ірина йшла повільно і важко, їй здавалося, сотні злих і колючих очей бризкали глузливим сміхом, але вона, стиснувши до болю маленькі кулачки, крок за кроком долала той безмежно сліпучий простір. «Тільки б осилити перший рядок,- стиха пульсувала у неї єдина думка, яку Раїса Прокопівна, не знаючи втоми, тлумачила всі останні дні. — Тільки б перший рядок...» А коли нарешті вона зупинилася на краю сцени і перевела дух, хтось на задніх стільцях несподівано чмихнув, давлячись сміхом, а з-під вікон, пустуючи, пискнув тонкий, очевидно Мишка - Котигорошка голос: « Гоп-скіки-скіки, соло Дикої заїки...» В кінці залу знову чмихнули, той тамований сміх, як вогонь по сухій траві, розбігався .зусібіч великим залом, хтось з учителів зашикав, соромлячи пустунів, але марно: сміх знову вибухав, як клуби вогню, він охоплював все більший простір залу і чим сильніше одні його боронили, а інші тамували, тим очевидніше він робився нестримним, обертаючись в якийсь хворобливий, утробний тваринний сміх, сміх на останній межі, без жалю і сорому...
   «Ти не бійся, — напливали Ірині слова Раїси Прокопівни, — вони зовсім не злі, вони добрі,: тільки кожна людина повинна щось перемогти у собі, минути якийся поріг. І тоді люди зрозуміють тебе». Вона ненавиділа зараз Раїсу Прокопівну, що штовхнула її на повільний розстріл цих жорстоких очей, ненавиділа такою пекучою ненавистю, якої не мала навіть до своїх однолітків, що не криючись, сміялися зараз з її біди.
   З несподіваною для себе байдужістю вона стояла на краю сцени і чекала, доки схолоне сміх, а ще вона відчувала, як у ній народжується виклик, і коли в залі зробилося так тихо, що далеко на ріці, яка бралася уже сивим туманом, чувся протяжний гудок пароплава, тоді Ірина глибоко, мов збиралася пірнати в крижану воду, вдихнула повітря:
Опівночі айстри в саду розцвіли...
Умились росою, вінки одягли...
     Пісня вхопилася в лункий зал птахою із давньої, забутої казки, вона розмашисто шугала поміж б-тонними стінами, і, здавалося, ті стіни поступово ставали теплішими, а що Ірина не спіткнулась, осилила ті перші, найважчі для неї, рядки, то далі співала вже легко, розкуто, як ніколи ще не співала, кудись далеко відходили усі її прикрощі і страхи, танули, як остання крига по весні, великі і малі людські кривди, відходило і забувалося все, навіть напуття Раїси Прокопівни, і не було нічого на світі, окрім цієї пісні і цієї мелодії...
Опівночі айстри в саду розцвіли...
Умились росою, вінки одягли,
І стали рожевого ранку чекать,
І в райдугу барвів життя убирать...
     Вона не бачила зали, не бачила здивованих очей своїх однолітків, зате наяву поставали квіти, вкриті холодною, кришталевою вранішньою росою, що аж іскриться і переливається при найменшому порухові, бачила повінь квітів, що хиталися на легкому вітрі обіч затишної алеї в саду, а над ними стиха гули золотаві бджоли.
І марили айстри в розкішнім півсні
Про трави шовкові, про сонячні дні,
І в мріях ввижалась їм казка ясна,
Де квіти не в’януть, де вічна весна...
     А коли відбриніли останні акорди і пісня змовкла, раптова, як обвал, тиша знову впала в принишклу залу. Спочатку Ірина не збагнула, дивлячись великими, здивованими і змученими очима у занімілу залу: ну чого вони ще від неї хочуть? І так само сотні очей з мовчазної напівосвітленої зали заціпеніло і зачудовано дивилися на її худу і незграбну постать в легкому нейлоновому платтячку, вона нагадувала зляканого метелика, що ось-ось спурхне з величезної, залитої вогнями сцени, місця її страти, її муки і страждання, її перемоги; сотні очей дивилися, не розуміючи, де бралися в цьому тендітному тілі неймовірні звуки мелодії, від якої світ робився новим і вмитим, як після грозової ночі встає ясний ранок, і де ділася недуга, раптово поступившись такій нездоланній силі...
     Ще якусь мить стояла, мов вагаючись, тиша, а тоді лунко гримнули несподівані, як гроза у сніги, оплески, і зала в її очах попливла: Ірина бачила і впізнавала знайомі обличчя — завше суворого, насупленого директора школи Івана Мироновича, а зараз якогось незвично розгубленого, мов хотів він щось важливе сказати, та нараз забувся, силкувався і ніяк не міг згадати; просвітлілі обличчя багатьох своїх однолітків, навіть Мишка - Котигорошка, чомусь принишклого і спантеличеного, упізнала під вікном.
     «Мабуть, справді вони не злі», змигнула і згасла думка, яка ще недавно завдавала їй болісного щему, а тепер була геть далекою.
     Легко, не чуючи землі під ногами, Ірина, сповнена знайомого вже відчуття розкутості, що не полишало її, відколи поминула пороги тих перших трудних рядків, збігла східцями сцени і втрапила просто в руки учительки, що всміхалася самими лише вологими очима.
   - Раїсо Прокопівно, — впівголоса видихнула вона несподівано легко таке важке ще зовсім недавно ім’я.
- Ще, — сказала вчителька, нітрохи не здивувавшись.
- Раїсо Прокопівно, — тихо повторила, всміхаючись, дівчинка.
- І ще, — знову вимагала одними лише очима вчителька.
   І дівчинка знову вимовила її ім’я.
   Мовчки вони вийшли із зали, лишаючи за собою хвилі оплесків. Спільниками, об’єднаними щойно пережитим, учениця з учителькою повільно спускалися довгими шкільними східцями.
   Сутеніло, весняне місто бралося примарними неоновими вогнями, і свіжа, ще незаймана зелень дерев у їхньому нереальному світлі здавалася ще яскравішою.
- Я не переходитиму, мабуть, в іншу школу, — сказала дівчинка.
- Ти не переходитимеш в іншу школу, відповіла вчителька.
- Я лишатимуся в тому ж класі, — Ірина злегка стиснула руку вчительки.
- Ти лишатимешся в тому ж класі, — знову відказала вчителька.
   В бузковому надвечір’ї низько над землею, не знаючи втоми і не помічаючи ночі, що насувалася, все ще носилися ластівки, розсікаючи білими грудьми загустіле, пройняте цвітом акацій повітря. І так само шкільною алеєю йшли вчителька та учениця, не помічаючи ані перших тихих краплин дощу, що падали на трави, спраглі нестримної жаги рости, жити, зеленіти і цвісти, ані запаморочливого духу акацій, ані далеких, що несміливо прокашлювалися і пробували ламкий голос, молодих громів.

МОЗОЛЬ
     Допливши до рятівного берега, лось рвучко вистрибнув із каналу на дорогу і глибоко вдихнув вранішнього, морозяного повітря. По тому він стрепенувся увесь, обтрушуючи з себе воду, його крупне тіло били дрижаки від тривалої, виснажливої погоні, і він ніяк не міг погамувати себе, запалі боки ходили ходуном і парували. Лось озирнувся: його вороги лишилися по той бік широкого магістрального каналу і нерішуче топталися на місці, вагаючись, стрибати чи не стрибати у холодну, ще майже крижану воду. Двоє собак, розпалених гоном, звісивши довгі червоні язики, ніяк не могли отямитися від щемливої втіхи погоні і люто зиркали на здобич, відділену від них несподіваною перепоною, але так само не наважувалися кинутися в цей іржавий і каламутний потік. Під’юджувані двома мотоциклістами, очевидно, своїми господарями, собаки гарчали і безпорадно рвалися, наче були на ланцюгах, і так само гарчали неглушені двигуни, наче й мотоцикли розпалилися в погоні.
     Уже більше двох годин тривало це жорстоке випробування на витривалість лосевих ніг, мотоциклів і собачої затятості: лось якось вплутався в поля на меліоративній системі і натрапив на цих незнайомців, яких і гадки не мав вважати недругами, і тепер марне силкувався відірватися од них, пробитися до рятівного лісу, синя смужка якого мріла не на такому й далекому обрії. Собаки, скалячи зуби і норовлячи гризонути, легко бігли по ріллі, лось же, провалюючись в пришерхлий грунт і боляче ранячи ноги, відбивався то передніми, то задніми ногами, зрештою кожного разу змушений був рятуватися втечею; мотоциклісти ж у млосному очікуванні тої миті, коли звалиться нарешті захеканий звір, з рота якого клаптями падала біла піна, їхали собі назирці стежками понад каналами і тільки під’юджували та підцьковували собак. І саме тоді, коли здобич була майже в руках, ось-ось підломляться — не залізні ж — лосині ноги, лишиться тільки черконути ножем по змиленій шиї, саме тоді й треба ж було трапитися цьому каналу.
     Мотоциклісти погукували на собак, а коли ті, шкірячи зуби, лише гарчали і не збиралися пливти на той берег, взялися жбурляти в них мерзлим груддям; собаки відскакували, скавуліли, але стрибати у воду, в якій ще пливли останні уламки крихких крижин, мов затялися.
     Лось постояв ще якусь хвилю, а тоді, глибоко зітхнувши, повагом рушив дорогою, не звертаючи ані найменшої уваги на собак, що аж заливалися і рвали землю по той бік каналу; він ішов, час від часу скрушно хитаючи головою, ішов, задоволено відчуваючи під собою нарешті твердь, туди, де синіла удалині смужка лісу з налитими хмільним соком березовими бруньками і де він легко, мов граючись, міг би, розсікаючи дужими грудьми мілколісся й кущі, відірватися од будь-якого напасника.
     Знесилений довгою, виснажливою втечею, він не відразу почув за собою гул ще одного двигуна. А коли почув і, скосивши розчервоніле око, побачив нову небезпеку, то, навчений, не збирався довірятися й чекати, а негайно звернув з дороги на пасовище і побіг втомленим підтюпцем. Бензовоз, що йшов за ним, несподівано теж звернув з дороги і, ревнувши, посунув у тому ж напрямку. Небезпека враз виструнчила його, і лось, високо і тривожно піднявши голову, швидше перебирав ногами, з кожною хвилиною зменшуючи віддаль до лісу, що наближався і немов підростав на очах.
     У якусь мить звірові здалося, що він настрахався даремне, оте залізне брязкотливе страховисько женеться не за ним, бо звернуло нараз трохи вбік. І справді, хвилин п’ять вони йшли паралельно, поки бензовоз випередив лося, бо лось підрізав ногу осколком розбитої пляшки на пасовищі й накульгував, і відсік звіра від лісу.
     Директор радгоспу Корчук, що повертався удосвіта від однієї своєї знайомої, — в таких випадках він залишав «уазика» в гаражі, а брав бензовоза, — побачив лося ще здалеку і подивувався, як той, мов знічев’я, на недільній прогулянці, дефілює дорогою вздовж магістрального каналу. «Ще один із гульок вертається», — промайнула у нього спочатку грайлива думка. Але через хвилю Корчука шпигонула спокуса розім’ятися, підбадьорити стомлене тіло гострими відчуттями — не часто таке випадає — і він, додавши газку, звернув з дороги. Перейнявши лосеві дорогу до лісу, Корчук спочатку смішком, для розваги, тішачи себе вправністю водіння машини поміж купин, швидко, не на жарт втравився в погоню. Старенький бензовоз бряжчав і стогнав, здавалося, то був передсмертний стогін його охлялих циліндрів, ще сотня-друга метрів — і машина спиниться назавжди; і все ж бензовоз без упину гнав підмерзлим дзвінким пасовищем, як і задурманений, нажаханий звір, що припадав на підранену ногу все помітніше.
     «Ну й дурень, хтось побачить — загримиш під вісім чортів», — подумав нараз Корчук, але другий голос втішав, що нікого тут не носитиме лиха година, а як, зрештою, хто і побачить, то спишеться все на шоферів, і ця впевненість додавала обертів двигуну і веселила душу директора. Він сам не знав, чого хоче: м’яса — так у нього холодильник переповнений, а як не стане, то негайно заріжуть свиню, порося чи навіть бичка центнерів на п’ять; він ніколи не вважав себе садистом, вдома навіть курей рубала жінка, але зараз Корчук не міг чомусь зупинитися, вимкнути просто так двигуна, не наздогнавши звіра; дика, незрозуміла сила осліплювала іі наливала кров’ю очі.
     Лось уже знав, що йому не добігти до лісу, такого рідного й затишного, такого близького, здавалося, аж пахло вересом і молодою крушиною; і тоді він зважився на останнє — повернув до села, тішачи себе надією бодай тут знайти порятунок, як знайшов уже одного разу — не в цьому, в іншому селі, коли ось-ось мали його наздогнати вовки і він уже чув їхнє засапане і гаряче, жадібне дихання...
     Лісничий Гришко приїхав в село, коли повержений лось лежав під чиїмось плотом і, витягнувши довгі ноги, поволі доходив, час од часу здригаючись у конвульсіях, мов життя, що стікало з нього краплина по краплині, ще не вірило в смерть і боронилося з усіх сил. Гришко менше, як за дві години з’ясував обставини: у селі, де все і про всіх знають, розповіли, як бензовоз пригнав сюди змиленого лося — за кермом дітлахи упізнали Корчука — і як ганяли ще звіра околицями; хтось пожбурив у нього вилами, і вони застряли у боці — довгий держак бився об мерзлу землю, підстрибував і ятрив у лосевих нутрощах пекельний вогонь.
     Коли лісничий ще раз підійшов до лося, вже оточеного натовпом цікавих зівак, він був живий, і бік його живота з чотирма ранами від вил зрідка піднімався і опускався від чимдалі боліснішого і млоснішого подиху. Лось розплющив око, і у великій півкулі його з розширеною зіницею відбилася несподівано чиста, незаймана голубінь весняного неба, що обіцяло невдовзі тепло, цвіт зілля і дерева, воскресіння усього зеленого життя; відбились і постаті людей, викривлені і жалюгідно дрібні на сферичній поверхні: око розплющилося лише на якусь мить, а тоді звір знову заплющив його, мов не хотів і дивитися на людей.
     Гришко сів на мотоцикл і, щулячись від прохолодного потоку зустрічного повітря, погнав у район. В прокуратурі, згодом у ветлікарні він упорався швидко, а тоді зателефонував, цікавлячись обстановкою, до себе у лісництво.
   - Все гаразд, — відповів помічник лісничого. — Правда, приїхали отут із школи копати спірею на живопліт, а грошей наперед не перерахували.
   - Доведеться відпустити, — звелів Гришко, думаючи все ще не про спірею і розрахунки, його й досі щемив останній лосів погляд і колола пронизлива образа, здавалося, звернута тільки до нього.
   - Як відпустити? Спірея, щоб ви знали, теж матеріальна цінність, — несподівано вперся помічник, і в голосі його, звично запобігливому, прорізалося щось схоже на непокору. «Яка його муха вкусила?» — подивувався лісничий.
- Відпустити, — притиснув на слові Гришко.
   - Не буду, — затято буркнув помічник. — А те ви одного дня повчаєте робити все по закону, а другого — самі силуєте порушувати ці закони.
   - Як працюєте, то працюйте, — Гришко не знав, чи йому розсміятися, чи розсердитися — недавно він виявив оформлені помічником «липові» наряди, і той довго червонів і виправдовувався, що потратився на ревізора. «Ревізору дають два шістдесят добових, — сказав тоді Гришко. — Підлабузників же й без нас досить». — А не хочете в нас працювати — шукайте іншу роботу.
   «Ти ба, який законник знайшовся», — подумки вилаявся лісничий і грюкнув телефонною трубкою. Тепер він здогадувався, чого це так осмілів досі тихий і сумирний, хоч до рани клади, помічник.
   Після другої догани у лісництві, як дим понад землею, поповзли чутки, що Гришка знімають.
   Першу догану він заробив ще від старого директора лісгоспзагу, бо на добу запізнився здати звіт. Власне, то була причіпка, Гришко дав тоді офіційний хід ділу, коли сирзавод, якому мали вручати республіканський прапор, скинув стоки в річку і кілометрів на десять за течією риба попливла білими животами догори, а раки, вип’явши витрішкуваті очі, що соловіли від трутизни, полізли на берег. Сирзавод, щоправда, відбувся легким переляком, сплативши п’ятнадцять тисяч штрафу і втративши прапора, а Гришку після марних допитувань, патріот він району чи ні, таки вкотили догану.
   Ну, ти не дуже дми губу, — заспокоював його, знайомлячи з наказом, сам директор, чоловік веселий і добродушний, що доживав на роботі останні передпенсійні місяці і не хотів псувати стосунки з районним начальством. — Догана не болячка, з нею жити можна. І взагалі, будь трохи дипломатом, не кокошися, а то ти весь якийсь... незручний.
   Друга догана була свіженька, ще пахла для Гришка ялиною далекосхідною, а для нового директора, що не любив зайвих балачок, — непослухом і розпустою. Кілька років тому на віддаленому хуторі, закинутому і забутому з тих часів, як добровільно, зриваючи солом’яні стріхи і валяючи комини, хуторяни перебиралися у більші села, надибав лісничий на рідкісне у їхніх краях дерево — ялину далекосхідну. Він давно вже записав би її у переселенці, якби то було молоденьке деревце, а не тридцятирічна красуня, що зеленим фонтаном вибухнула в небо, і знайшов би пристойне місце у своєму дендрарії, де збирав рідкісні дерева, що росли у їхніх широтах, і де витрачав увесь вільний час і кошти лісництва, які всякими правдами і неправдами міг нашкребти. «Мало тобі клопоту з виробництвом, то возися», — посміявся добродушно попередній директор і хоч не заборонив затію, але й спеціальні кошти не виділив.
   Хто зна, якими вітрами занесло сюди ялину, гостю з таких неблизьких країв, чи то хтось з тамтешніх мешканців в повоєнні роки прибився на Полісся і, як часточку рідної з дитинства тайги, посадив це дерево, а може, хто із поліщуків поріднився з тим краєм і, повернувшись, посадив його на щемливу згадку — хто зна, і Гришко, страхаючись пересаджувати ялину у такому віці, час од часу наглядав за нею, проїжджаючи поблизу. На хуторі було порожньо, з вигаслої давно печі лишилася тільки глина, розквашена і розплескана дощами, лише дерева — два дубки і ця ялина — міцніли і тяглися вгору. А наприкінці нинішньої зими одного дуба не стало. Чиясь хижа рука зрізала його біля самого кореня і, щоб замести сліди, присипала зріз торішнім листям і потерухою, сподіваючись лишити чорне діло у таємниці і поживитися рештою нічийних дерев в одну з темних передвесняних ночей.
   Тоді й зважився лісничий на ризиковане діло — пересадити немолоду, вкоренілу ялину. Трапилася саме нагода, бо в останніх числах місяця, щоб витягти план, на підмогу прислали їм автокран. Гришко цілий досвіток телефонував по всіх усюдах, щоб вициганити в директора, кран для доброго, як він вважав діла, але, так і не знайшовши директора, зважився сам припинити вантаження лісоматеріалу, а зайнятись ялиною.
   Коли кран поставив на кузов машини дерево з величезною брилою біля одземка ще мерзлої, лункої землі, машина аж застогнала й присіла. Ялину везли урочисто, мов князівну до вінця, навіть незговірливі електрики познімали електролінії, а зв’язківці — телефонні дроти, робітники лісництва попереду й позаду машини несли сигнальні прапорці з такою поважністю, наче й справді належали до князівського почту.
   А через день лісничий одержав з лісгоспзагу короткий і вичерпно зрозумілий документ. «Наказ № 48. За невиконання розпоряджень диспетчерської служби, самоуправство і зрив державних поставок лісодеревини лісничому тов. Гришку оголосити сувору догану». Вішаючи на дошку оголошень наказ, де, окрім догани, ще значилося, як і чим його зобов’язати та про що попередити, лісничий тихенько хихикнув сам над собою і спробував порахувати усі догани, які за діло й без діла нажив за чималий уже робочий стаж. «Восьма, здається, голубонька,— подумав він. — Альбом спеціальний завести хіба...»
   Гришко повернувся з району в лісництво і, впевнившись, що помічник таки охолонув і відпустив той живопліт, взявся за заняття, яке шанував, як собака цибулю, — підганяти папери. Але майже відразу невдоволено тренькнув телефон.
   - Хто? — владно і розкотисто прогула мембрана, ніби той, хто підняв трубку, чимось завинив.
   - А я думав, що прийнято спочатку вітатися і самому представитись, — неспішно відказав лісничий.
   Телефон обурено помовчав, але, повагавшись, трохи полагіднішав.
   - А, то ви, Гришко... Заступник голови райвиконкому Кривенко, якщо ви такий формаліст.
   «О, подобрішав, щось йому потрібно, — подумав лісничий, — мабуть, сухих грибів чи ягід випрохуватиме».
   - Я ось у якій справі. Ми тут порадились і вирішили, що вашу заяву з прокуратури на Корчука треба забрати.
- Хто радився і вирішував, той хай і забирає. Хіба я бороню?
   - Не вдавайте з себе наївного, — розкотисто рокотала мембрана. — Корчук скоро в передовики вийде, господарство вгору тягне.
- Не знаю, чи буде він передовиком. Знаю, що він негідник.
   - Ну, погарячкував чоловік, захопився... Ми його якось покараєм. А вам хіба легше стане, якщо район втратить доброго організатора? — у владному голосі заступника голови бриніли нотки справедливого, хоч і старанно тамованого до пори до часу гніву. — Чи ви хочете, аби вас попросили?
   - А при чому тут я? Не я вчиняв кримінальний злочин, а злісне браконьєрство інакше не зветься, не мені його розбирати. Бо то прокурорський хліб, прокуророві його і їсти. Моє діло ростити ліс та стерегти у ньому все живе.
- Не розумію, що вам заважає забрати заяву?
- Цього я не зроблю.
- Чому?
- Бо на дідька я потрібен як лісничий?
   Телефон знову помовчав, а тоді розлючено крякнув.
   - Що ви за людина така? — Голос у трубці поліз, як по щаблях, угору і мало не зірвався. — Забагато берете на себе!
   Лютуй-лютуй, подумав лісничий, спокійно кладучи телефонну трубку (до таких дзвінків він притерпівся), і знову взявся за папери. Гришко покрутив у руках конверта з лісгоспзагівським штемпелем, не поспішаючи розкривати його, мов там після недавньої догани могла чекати на нього нова напасть. Позавчора у лісництво приїжджав директор, лісгоспзагу, але Гришко з ним якось розминувся, оповідали тільки, що той походив по дендрарію, покрутив носом і, хряпнувши дверцятами, сів у машину й поїхав. Гришко розірвав конверта і повільно перечитав коротенький текст: «Наказ № 49. Відмінити догану лісничому тов. Гришку як необґрунтовану. За створення дендрарію тов. Гришку оголосити подяку. Плановому відділу і бухгалтерії вишукати кошти на подальші роботи.
   У лісничого тов. Гришка прошу вибачення за необ’єктивний наказ».
   Ти ба, ще є правда на світі, подумав лісничий і знову перечитав наказ. Цікавий чоловік, цей новий директор, з ним, судячи з усього, нудьгувати не доведеться.
   Ще двічі з району дзвонили про Корчука, і врешті, попоравши найнеобхідніші документи, він залюбки гайнув до лісу, де мав справді невідкладне діло. Його старенький мотоцикл жалібно бряжчав на корчах (нового вже котрий рік обіцяють, та все не доходить черга), звичний до таких доріг, вправно вивертав поміж дерев вузькою кінною колією, аж поки присапано зупинився біля знайомої розлогої сосни. Гришко вийняв ключик із замка і, розминаючи тіло, пішов поміж високими торішніми папоротями, уважно придивляючись навколо.
   Раптом його щось стукнуло по плечу, мов хто злегка, по-приятельськи поплескав долонею, і Гришко здивовано озирнувся. На плечі сиділа, поблискуючи маленькими прудкими очима, давня знайома — білка, що не вперше перестріває його в цьому лісі, біля старої розлогої сосни. Гришко звично поліз у кишеню, шукаючи щось для гостинця — здебільшого він клав на долоню заздалегідь припасеного горіха чи просто, як забувався, хлібну шкорину, і тоді білка, вправно схопивши гостинець, вистрибувала на дерево і ласувала, а тоді знову наздоганяла лісничого, стрибала на плече і циганила ласощі. Він і зараз поліз у кишеню, аби надлубати бодай хлібних кришок, але білка, окрунувшись дзигою на плечі, раптом злякано пискнула і, мов вистрілена, враз вилетіла на дерево. Лісничий здивовано оглянувся, але ні людини, ні звіра поблизу не побачив, тільки сосни гули верховіттями на весняному вітрі та десь оддалік скрикнув самотній крук. Гришко тихо свиснув, підкликаючи білку до себе, як не раз він вітався з нею, але вона, заховавшись за стовбур, тільки ображено цокотіла, мов лаяла його і вичитувала за якісь прогріхи.
   Гришко спантеличено ще раз оглянувся навколо себе і тільки тоді зрозумів — рушниця, у нього на плечі висіла рушниця. Рідко брав він її до лісу, але сьогодні взяв. «Ти ба, — глипнув лісничий на ошелешеного звірка, який так і не дався в руки. — Все, що живе, не терпить зброї».
   А рушницю його змусила взяти вчорашня пригода, коли надвечір’ям вертався він цими краями додому з лісником Григоровичем і раптом метрів за п’ятдесят побачив вантажену колодою підводу, що в поспіху майнула в кущі. Гришко пригальмував, скочив з мотоцикла і шпарким кроком наздоганяв підводу, що ледве чутно клекотала на вибоях. Коня впідбіги, спотикаючись, поганяв високий, судячи із спини, ще не старий чоловік; він ні разу не спинявся й не озирався, зовсім поряд чуючи чужі кроки.
- Стій! Документи! — гукнув Гришко.
   І тільки тоді, різко смикнувши віжки, чоловік повернувся і вперся в лісничого незмигним поглядом: він дивився так, мов не розумів, що від нього хочуть, чи навіть більше — не розумів: перед ним людина, дерево чи стовп. «П’яний до погибелі», — похолонув Гришко.
   - На, — чоловік витягнув з нагрудної кишені асигнацію в п’ятдесят карбованців і простягнув її, ледве ворушачи пересохлими губами.
   - Розпрягай, — тихо сказав Гришко. Він обійшов чоловіка, що все ще тримав гроші у витягнутій руці, шарпонув за супоню і взявся було за дугу, як різкий окрик лісника, що підходив слідом за ним до підводи, змусив його озирнутися.
- Тікайте!
   Двоє — один з сокирою, а другий з поперечною пилкою в руках — плигнули із кущів на дорогу за десяток кроків од лісничого; Григорович рвонувся назад, а Гришко якусь мить ще вагався, він таки встиг за цю мить розпізнати, що ці двоє теж п’яні і, відволікаючи їх на себе, метнувся вбік.
   Він чув за спиною лише важке гупання ніг та ще п’яне сапання. Гришко вискочив на невеличку галявину і, відірвавшись від погоні на десяток метрів, на бігу озирнувся: той, що з сокирою, трохи відстав, а другий, з вовчим зблиском очей на неголеному обличчі, біг з веселим гиком і розмахував пилкою над головою; в ту ж мить Гришко спіткнувся і покотився сторчма, та, мабуть, на щастя — над самісінькою головою просвистіла запущена в нього пилка, рвучи повітря відточеними зубами. Він знову схопився на ноги і на бігу гукнув лісникові:
- Григоровичу, заводь!
   А за спиною перебреханим відлунням сапало задихане:
- Я тобі покажу Григоровичу, я тобі, мать, дам Григоровичу...
   Мотоцикл, що заводився завше прошено, а здебільшого із буксира, цього разу завівся з півоберта і, чмихнувши, рвонув з місця, лишаючи позаду себе дядьків, що сукали кулаками в повітрі і гнули матюки.
   Як тільки повернулися в село, лісничий відразу зателефонував у міліцію, але ніч — кревна посестра браконьєра...
   Уранці лісник пішов свіжим слідом і вийшов аж до асфальту, а там — шукай вітра в полі. Але Григорович лісник не з молодих, битий (і в прямому розумінні не один раз), мало хто пам’ятав його прізвище, зате вся округа звала просто по батькові, вітра шукати не збирався, а крутнув насамперед по навколишніх селах, і воза із надщербленою оковкою переднього колеса він напевне знайде. Гришко ж не вірив, що після усього злодії зважаться крадене везти далі, ймовірніше, десь його приховають до кращих часів, коли, мовляв, перемелеться... Години три лісничий бродив поміж деренчливих лапатих папоротей, які пережили самі себе і нагадували дивовижних сонних птахів, що, розпустивши віялом крила, знехотя розхитувалися під подихом вітру, обшастав околишні лісові дороги, заплутані, мов нитки, якими гралося пустотливе кошеня, тренованим поглядом обмацував кожен горбик шарудкого торішнього осикового листя, що за довгу зиму втратило усі кольори — від криваво-червоного до жовтуватого і навіть білого. І коли хотів уже махнути спересердя на усі свої здогади і версії, то знайшов ті крадені колоди в рівчаку майже біля самого асфальту, присипані наспіх сухим гіллям, листям і потерухого.
   Вдома, вже надвечір’ям, жінка удостоїла його похвала: завалився в хату брудним, хіба тільки трохи менше вчорашнього — учора він довго виправдовувався і ніяково м’явся, нашвидкуруч вигадуючи, як буксували вони з Григоровичем у баюрі. Перевдягнувшись, Гришко якийсь час сидів на кухні і мовчки дивився у вікно, деколи вертаючись додому перевтомленим, він хотів, аби лиш до нього не відзивалися. Жінка клопоталася коло газової плитки, лаштуючи йому вечерю, а він у вікно спостерігав, як на комині радгоспної котельні хазяйновито порався лелека. Цікавий то був лелека, Гришко за ним спостерігав уже тижнів зо два. Виявилося, що мало йому високих дерев, мало покрівель у селі, то він пригледів собі для гнізда високий мурований комин котельні.
   Гніздо, так дбайливо складене по цурпалці, два рази горіло, кілька разів його скидали роздратовані кочегари, та щоразу після погрому і погорілля через день з відбудованого гнізда чувся переможний гортанний клекіт. Врешті кочегари навідріз одмовилися від ризикованих мандрівок на високий комин і не захотіли більше воювати з настирливим птахом, але їхнє місце тут же зайняли двоє сільських п’яничок, які приходили на подвір’я ранками і, задерши вгору фіолетові носи, нетерпляче видивлялися, чи не вивершив бусел знову гніздо і чи не пора уже їм у завгоспа видурювати ще одну двадцятьп’ятку.
   Аби якось переселити небажаного квартиранта, кочегари змайстрували поряд на пласкій покрівлі щось схоже на велике пташине гніздо, але птах, зневажливо і скептично зиркнувши на цю примітивну підробку, не збирався відступати від свого. Дивлячись, як вдоволено хазяйнує лелека на майже готовому гнізді, Гришко подумав, що слід підказати завгоспу просту і нехитру ідею, щоб і котельні не заважало, і з лелекою не воювати, але так і не завершив своєї думки, як задзвонив телефон.
   Дружина запитально зиркнула на Гришка, і коли той крутнув головою так, мов вивільнявся із затісного комірця, сама підняла трубку. Вона майже не розмовляла, а тільки кивала, наче повністю погоджувалася із співрозмовником, і нарешті, поспіхом попрощавшись, засміялася до чоловіка:
   - Ой, як же я забула таку річ інтересну... Вчора на базарі продавалося, що тебе знімають з лісничого, а сьогодні по обіді там само купила: забирають тебе у район головним лісничим. А жінка твого помічника, яка, до речі, вранці не привіталася, оце зараз телефонує з превеликим вболіванням, чи не треба мені песцевої шапки нового фасону... Що там у тебе за магнітні бурі такі? Іди вечеряти.
   Вечеряти він не сів, бо знову озвався дзвінок, теленькнув коротко і вимогливо, тільки цього разу дверний дзвінок.
- До тебе, — вернулася жінка із вітальні, здивовано піднявши брови.
   Коли зайшов господар, Корчук мовчки ступив кілька кроків від порога і, невимушено виставивши пляшку коньяку, сів біля столу.
   - Розмова у мене, — твердо і невдоволено сказав він, не піднявши очей. Господар чекав, не маючи наміру починати розмови, Корчук звично сподівався на увагу до себе, і вони довго сиділи, випробовуючи один одного хисткою мовчанкою.
   - Ви не забрали заяви, — чітко вимовляючи слова, з великими паузами поміж них, ще більше невдоволено, що доводиться починати йому, озвався нарешті Корчук.
- Я не у вас у кабінеті,— знехотя докинув Гришко.
   - Дарма ви заколотили, вам ні чорта довести не вдасться. — Гість зашелестів папером і, розвертаючи аркуш, підсунув його співрозмовнику. — Ось копія акту з ветлікарні. Лось того... від ожиріння серця.
   «Звичайно, від ожиріння, — подумав Гришко, — а від чого ж інакше, треба, бач, було придумати такий діагноз...» Він немов зрадів і зацікавлено глипнув на папір із жирною печаткою і твердим, розмашистим, майже на півсторінки, підписом людини, яка, певно, ніколи не знала вагань і гризоти совісті. Як просто усе на світі може траплятися — від ожиріння вила в бік — і скаче, підстрибує по мерзлому грудді держак, від ожиріння втомлений болісний погляд, а в оці — незаймане небо і викривлені та скарлючені постаті спраглих на дармове видовище цікавих — певне, від ожиріння і те, що він ходить по одній землі та сидить за одним столом з цією людиною, без сумніву, ожиріння...
   - Хіба вам стане легше, якщо я зароблю догану і викладу з кишені тисячу? Стане, питаю?
- Легше від ожиріння, — відказав Гришко.
- Я можу ту тисячу викласти і зараз — не такий я уже скнара.
   - Від ожиріння, — ще раз повторив Гришко, мов зіпсований програвач, ту фразу, що так здивувала і спантеличила його.
- Ви що, глумитесь із мене? Зрештою, не я вбивав того лося...
   «Звісно, не він, — думав лісничий, — він такий веселий і дотепний у компанії чоловік — був з ним одного разу. І не він підбурював тих, хто гасав по вулицях з вилами».
   - Звісно, не ви, — втомлено відказав нарешті Гришко. — Але ви подавали вила.
   Важко відкинувшись на спинку стільця, Корчук зверхньо глянув на нього.
   - До чого ж ви людина незручна, наче мозоль, що всім муляє... Перебудовуйтесь, любий мій.
- Горбатого могила виправить.
- Мені шкода вас. Вас втоплять у першій же калюжі.
   - Вирину, я живучий, — Гришко нараз наче прокинувся із важкого сну, важкого, болісного, як буває лише од наркозу. — Мене не в калюжі — в озері уже раз топили... Оглушили спочатку веслом, а як до тями прийшов — то голову в воду і поки не перестану булькати. Виймуть: «Ну, тепер бачив, хто рибу ловив?» — і знову туди ж... Але, як пересвідчуєтесь, і досі топчу ряст, а ті на казенних харчах, з одним уже те... ожиріння.
   - Достатньо, — Корчук звично ляснув долонею по столу. — Я вам не артист музкомедії, а ділова людина. І мені ніколи теревені правити. Не вдавайте з себе святого, бо й на вас знайдемо болта з лівою різьбою. Коли в меліораторів брали екскаватора - не скажете, чим розраховувались?
   - Скажу — деревиною. Тільки вартість її точно дорівнює земляним роботам.
   - Ви чи занадто хитрий, чи дуже наївний. Той ліс виконроб меліораторів, не будучи ідіотом, прибуткувати і не збирався. Він просто, щоб ви знали, віддав його швагерку на хату. І ви такий же злодій, як і він.
   Гришко встав, ступив кілька кроків до порога і широко прочинив двері навстіж.
- Ідіть. Від вас, знаєте погано тхне.
   Доли він повернувся на кухню і з веселою жадобою узявся за вечерю, на нього тривожно і співчутливо дивилися жінчині очі.
- Уже й з Корчуком об’ївся?
   - Нізащо, то милий чоловік. Просто він деколи гарячкує — переживає за державне.
   Він вечеряв і час од часу зиркав у вікно, де на тлі призахідного неба лелека уже вивершував гніздо. Птах не переставав поратися і тоді, коли кочегари докинули вугілля і крізь гніздо пішли клуби чорного ядучого диму, що виїдав очі впертому птахові, а ще виривалися і кружляли над ним шпаркі червоні іскри. Лихо його бери, подумав Гришко, якось перемелеться й з виконробом, просто своє діло треба витерпіти, хай і дим виїдає очі.
Перехожі співчутливо хитали головами:
- Бідний лелека...
   А він, витягуючи із млосним задоволенням крило а ніжачись у клубах теплого диму, тільки гортанно заклекотів, мов не згоджувався: «І ніякий не бідний, і не нещасний. Просто в моєму гнізді опалювальним сезон ще не закінчився».

КАРАТ
     Третій день Карат лежав у буді голодний, прим’ятий ненависним залізним ланцюгом, і від млосної порожнечі у запалому животі в нього аж шерсть настовбурчилася на загривку, наче він сердився на якогось ворога і ладен був от-от кинутися в бійку. Зараз він легше переносив спекоту, якої раніше не терпів. Але зовсім робилося йому непереливки вечорами та досвітками, коли із кватирок та прочинених вікон випливали й носились подвір’ям немислимо дражливі, аж памороки забивало, запахи свіжої їжі, яку готували господині.
     Він безпомічно никав і не міг у буді знайти таке місце, де б хоч трохи прихистився від знадливих тих запахів, цього не вдавалось йому навіть тоді, коли тицявся носом у соснові, розпарені за довгий сонячний день стінки буди, однаково у горлянці й животі пекло, наче він наковтався товченого скла, а перед очима пливли жовті та червоні кола.
     Коли робилося геть нестерпно, Карат із сліпим відчаєм брався гризти ланцюга, гриз затято, крутячи з боку у бік головою і пнучись пошматувати залізяку, що ув’язнювала його в тісній остогидлій буді, гриз, доки з блідо-червоних ясен скапувала гіркувата сукровиця.
     Але не тільки голод допікав Карату. Йому муляла ще невідомість, оте незрозуміле, що сталося, як на його собачий глузд, в досить знаному вже начебто світі, де його досі усі любили й гладили по чорній лискучій шерсті, — був він весь, мов з вуглини, тільки кінчик носа білів, наче навмисне хто позначив крейдою. Можливо, за ту білу цяточку і назвали його Каратом.
     Господар, звісно, пропадав отак не вперше, тільки раніше хтось виносив харчі й озивався підбадьорливим голосом. То могла бути господиня, молода ще, трохи неуважна жінка, бо, погодувавши його, забувала, як це робив господар, легенько почухати за вухом, і тоді Карат, припавши до землі, вдоволено потягувався, тішачись млосною насолодою; могла бути наймолодша господиня, дівчинка років десяти, вона високо піднімала в руці шматочок м’яса, і Карат, грайливо заскавулівши, підстрибував, клацав зубами, наче обценьками, і вихоплював мало не з пальців звабливий кусень, за що в нагороду щоразу одержував добавку. Зрештою, то міг бути сусід господарів, чоловік неговіркий і навіть похмурий, проте добрий і нескупий, бо коли ніхто не з’являвся з домашніх, він не шкодував кинути йому замашний шмат ковбаси. Тепер же чомусь до Карата нікому не було діла, всі просто не помічали його.
     Похмурий сусід, проходячи вранці повз буду, невдоволено відвернувся, мов вони зроду були незнайомі, і коли Карат здивовано упівголоса згавкнув, наче дорікнув за неуважність, той тільки зблиснув холодними білками очей і несподівано та зле копнув у бік собачої буди порожню бляшанку.
     Від образи й розпуки Карату захотілося бодай тоненько й неголосно поскавуліти, але він, вткнувши голову у напружено витягнуті уперед лапи, зумів пересилити себе і перемовчати — він знав, що поводитися так непристойно, треба терпіти, і хтось обов’язково згадає про нього і врятує від пекучого голоду. І він терпів, раз по разу ковтаючи нудотну слину, коли вітер із вулиць невеликого містечка приносив з-поміж бензинного гару, цигаркового диму, відразливого запаху розпеченого і поплавленого асфальту пахощі їжі, що лоскотали вологі нервові ніздрі і змушували їх тремтіти.
     Незрозумілі пригоди, що сталися з господарем, спантеличували пса, тривожитися було про що, але Карат не міг знати усіх подробиць людського життя.
     Дві біди звалилися на голову господареві: в його просторому службовому кабінеті, куди відвідувачі заходили сторожко і шанобливо зупинялися, ледве причинивши двері, тепер порядкувала зовсім інша людина, переставляючи на свій смак столи і шафи, а відразу на другий день, коли він мовчки виклав на стіл грубу зв’язку ключів, у господаря в далекому місті помер батько.
     Карат бачив, як удосвіта поспіхом вся сім’я, забувши про нього, сідала в машину, тільки не в ту, білу, яка тихо підкочувалася щоранку до під’їзду, а чомусь в інакшу, жовту з невеличкими шашечками на дверцятах, але він не сподівався, що їдуть вони так надовго.
     Деколи Карату вдавалося відігнати невеселі думки, забути буркотіння у голодному животі. Забившись у куток і приплющивши очі, він примушував себе годинами незрушно лежати і згадувати зовсім недавнє і безпечальне життя.
     Ось господар повертається з роботи, і Карат, ще на східцях зачувши його неспішні, притомлені кроки, б’є хвостом і, припавши животом до підлоги, нетерпляче скімлить, тоді пустотливо летить назустріч і плутається попід ногами, підстрибує і хоче лизнути господаря в лице, нарешті, коли той лагідно відбивається від собачих ніжностей, кидається стрімголов і приносить капці. І хоч би який був утомлений чи роздратований господар, він неодмінно усміхнеться. Карат і собі не зможе стриматися, і на його чорній незлобивій пащі, позначеній маленькою білою цяткою, несподівано розповзеться мимовільна усмішка, оголюючи полив’яні зуби. І тільки одного разу господар, повернувшись з посірілим лицем, на якому злегка посмикувалася права повіка, мов він узявся всім підморгувати, ні сіло ні впало ударив собаку, Карат тільки здивовано пискнув і поволі забрів у куток за вішалкою й увесь вечір пролежав там, навіть не ворухнувшись. Господар, заплющивши очі, щоб погамувати нервове пересмикування повіки, просидів у кріслі мовчки години зо дві і вже пізно ввечері встав, підійшов до собаки і погладив по шиї і довгій лискучій спині, просячи пробачення. Кривда не відразу відпускала Карата, пес поспішно відводив погляд, аби не зустрітися з благальними господаревими очима, але така вже була його натура, що він не міг довго ображатися. Карат зрозумів господаря, не притаїв зла і пробачив йому, як зрозумів і те, що людям живеться, певне, куди важче, аніж йому, собаці.
     Незабаром він упевнився, що голод легко забувається, якщо згадувати тихі осінні надвечір’я, коли вони ходили на полювання. Карат ішов по болоту легко, мов не торкався пожухлої уже осоки, безшумно перестрибував з купини на купину, відчуваючи, як завмирає його охоплене мисливською пристрастю серце. Ось він спинився і зіп’явся на задні лапи, на мить мов завис у повітрі, сторожко повертаючи головою: в струменях запахів, що пливли трохи вище, йому вчувся той єдиний, неповторний, бентежний запах лискучого пір’я й нагуляного на привіллі пташиного тіла. Карат перейшов на потяжку і, безпомильно відчуваючи, де зачаївся птах, тепер пробирався вперед так сторожко, що й не шелеснула билина; він не бачив і не чув вже нічого, окрім цього щемливого запаху, не було ні болота, що збулькувало інколи, ні високого безхмарного неба, де зрідка пропливали недосяжні, а тому байдужі йому птахи, ні мошкари, що нахабно й набридливо лізла в очі, не відчував, як колола і різала лапи ще торішня ламка трава, він тільки відчував, навіть не оглядаючись, як наближається за ним господар...
     Ще мить — і Карат завмирає у стойці, усім своїм серцем, що билося нестримно й шалено, благає господаря не забаритися, не сполохнути марне птаха в останню, вирішальну мить. Нарешті він робить кілька блискавичних стрибків, і, б’ючи крилами по воді, селезень зривається ввись, востаннє зблиснувши переливом пір’я навпроти призахідного сонця, і оглушливо гримить господарів постріл...
     Деколи на Карата напливали і недобрі спомини, від яких він, як від передсвітанкової прохолоди, злегка здригався і шкрябав пазурями по дощатій долівці буди. Одної ночі сюди прийшло двоє незнайомих, вони якийся час постовбичили біля сусідської клітки з кролями, і Карат спершу подумав, що то так і треба, може, пораються хазяйки, але несподівано один з них підскочив і накинув йому на голову мішок, спритно чіпкими пальцями водночас здавивши горлянку. Карат не встиг навіть згавкнути, він відчував тільки важке сапання цього незнайомця і відворотний горілчаний дух: дихати йому ставало все важче, а перед очима змигували зелені, жовті і червоні іскри.
     Потім Карата, зв’язаного вірьовками, довго везли у машині і недбало скинули у якомусь хлівчику біля дров. Цілу ніч він гриз ті вірьовки, від яких неприємно до рота липло лляне волокно, і таки перегриз, а тоді підрив попід стіною вузьку нору і до ранку, всю дорогу відпльовуючись від налиплих волокон, повернувся додому з шматком вірьовки, що все ще теліпалася на шиї. Відв’язуючи її, господар довго і спантеличено крутив головою.
     Гірше було іншого разу, коли господар на слізне прохання подарував Карата своєму другові у військовій формі. Тоді його знову довго везли, доглядали дуже уважно і чим тільки не пробували годувати. Але минав день, другий, третій, пес був наче сонний, бридливо відвертав голову від кинутого шматка м’яса чи підсмаженої, спокусливої печінки, ні на кличку свою, ні на команди не відгукувався; він просто лежав з потьмянілими очима, Каратові наче щось марилося, крізь напівдрімоту йому вчувалися знайомі голоси, особливо малої господині, яка залюбки бавилася з ним і вигадувала найчудернацькіші здивки — в’язала банти, впрягала у возика і витворяла ще багато чого такого, що він терпів поблажливо, аби лиш їй було приємно.
     Карат не знав, що товариш двічі телефонував господареві:
   - Перестань нудьгувати за собакою, — благав той у телефонну трубку. — Він не тільки нічого не хоче робити з того, чим ти дивував мене, а й їсти відмовляється. Я тобі або поверну його, або він здохне.
   Врешті його таки відвезли додому, і господар спочатку вибачливо розводив руками, а потім, як лишився з собакою наодинці, довго гладив його і заглядав винуватим поглядом у розчулені зустріччю зеленкуваті Каратові очі.
   Відтоді господар не розлучався з Каратом, брав з собою навіть у відпустку, і часто мав з ним чималенько клопоту, а одного разу навіть пригоду.
   Це трапилося у чужому, гамірному місті, де незрівнянно більше, аніж у їхньому містечку, гриміло й бряжчало заліза на вулицях, ще поспішніше метушилися люди. У магазині на кілька поверхів, у натовпі мала господиня якось відбилася від батька і загубилася, а коли вона із заплаканими очима вибігла на вулицю, де Карат терпляче чекав у вказаному йому господарем місці, він враз здогадався про все. Дівчинка спочатку зраділа собаці, але в розпачі вона не знала, що ж вчинити, як розшукати батька, Карат тим більше не відав, а коли мала плакала, він, мов утішаючи, благально вертів хвостом і тихенько підвискував. Коли ж мала не втерпіла і кинулася шукати батька поміж людей, Карат враз посуворів, метнувся за нею і схопив її за одяг.
   Він, власне, не знав, добре то він чинить чи зле, і це його непокоїло, зате твердо знав і вірив у порядок: якщо йому сказали чекати тут, то він має тут і чекати.
   Прововтузилися вони, може, з півгодини — коли мала поривалася йти, він тримав її за одяг, а коли плакала — то ставав на задні лапи і все силкувався лизнути в лице, заспокоїти і розвеселити. Господар врешті здогадався вибігти на вулицю й побачив, що їх уже обступили здивовані і занепокоєні люди.
   ...І все ж як не обманював себе Карат споминами, що миготіли у голові, як дерева і будинки за вікном машини, коли їхали на полювання, голод все одно смоктав живота невідступно; йому здавалося інколи, що з нього лишилася тільки туго натягнута, як на барабані, шкіра та ще настовбурчена шерсть. Коли голод не тамувала навіть полуднева спека, він спробував розірвати ланцюг. Рвонувшись і не здолавши металу, Карат впав у сіру, стовчену його ж ногами куряву.
   Поступово прийшовши до тями, Карат порачкував назад і плигнув удруге, потім, брязкаючи ланцюгом, ще і ще він уже погано пам’ятався і майже не бачив нічого ошалілими з неймовірного болю, налитими кров’ю очима, але відчайдушно плигав, аж поки, обірвавши нашийника, покотився клубком по двору.
   Кілька хвилин він лежав непорушно, згодом встав, і заточуючись, почвалав через подвір’я до смітника, звідки крізь сморід відразливої гнилизни, долинали зманливі запахи. Жадібно принюхуючись, він нетерпляче звівся на задні лапи та спробував заглянути в ящик, але кришка була щільно причинена, і він тільки пошкрябав лапою по зчорнілих дошках. Тоді Карат обійшов навкруг ящика і, перехиливши голову, заглянув у щілину: зовсім поряд, біля якихось черепків, лежала надкушена скибка хліба — він вловив його млосний, ледве чутний запах, і від недосяжності тої скибки Карат тихо і ображено вискнув.
   Поникавши і покрутившись тут ще якийсь час, він неохоче побрів подвір’ям. У вікні сусідського будинку Карат побачив раптом дівчинку, що жувала бутерброд, запиваючи чимось білим, очевидно, молоком, і він раптом спинився, несподівано для самого себе призвівся на задні лапи і, облизнувшись, заглянув дівчинці у вічі. Дівчинка теж побачила його, засміялась і спочатку простягнула булку до шибки, а коли Карат винувато кліпнув очима ї облизнувся вдруге, неприємно скривила рота і показала йому язика.
   Карат поволі опустився на передні лапи, відвернувся і побрів далі, на вулицю, відчуваючи, як під лапами м’якне і злегка прогинається розпарений немилосердним, шпарким сонцем асфальт. Тепер Карат страхався заглядати людям в очі, він просто брів краєчком тротуару, никаючи очима по боках, і йому спало на думку чимскоріше вибратися з цього галасливого міста, де так круто чомусь переінакшуються люди і все життя, вибратися туди, до очеретів над рікою, де полював не раз із господарем, п’яніючи від поспішного і лякливого лопотіння пташиних крил, і де, здавалося йому, ждали воля, простір і харч.
   Ненароком кинувши оком, у невеличкому дворику Карат запримітив на нікельованих, блискучих коліщатках дитячу коляску, і в першу мить вона не привернула його уваги, але щось змусило його вернутися поглядом: з кишеньки в колясці, закрита жовтою соскою, зманливо виглядала пляшечка молока. Він зніяковіло приспинився, і неждана думка спантеличила його. Голод штовхав його до дитячої коляски, йому вже навіть вчувався у пересохлому роті смак того молока, і водночас йому мучили докори собачого сумління, бо ніколи досі він не брав того, що не належало йому чи не давали йому по добрій волі; Карат нараз завагався і геть розгубився, стоячи на цьому роздоріжжі, нарешті він струснув головою так, мов потрапив у добрячий дощ і хотів струсити з себе лоскітливу вологу, проте сумніви і вагання не спадали, як спадають і облітають крапельки дощової, пропахлої теплим вітром води.
   І все ж голод був дужчий за усі його докори, і в кілька стрибків Карат опинився біля коляски, в якій, тихо причмокуючи пустушкою, дрімало рожевощоке, кирпате дитя. Ставши на задні лапи і обхопивши пляшечку передніми, він смоктонув на всю силу, аж злякано вискнула гумова соска, і пахуче молоко, засмоктуване разом з повітрям, із свистом полилося у спраглу собачу горлянку. То було навіть не молоко, а ріденька манка на молоді, але це його не обходило зараз, головне — то був харч, рятівний для його вимордуваного та знесиленого тіла, і від терпкої насолоди в першу мить він лиш крутнув хвостом і приплющив очі.
   Раптом Карат почув галас, високий жіночий голос злітав угору, як злітає наполоханий птах, і він, не відриваючись від пляшки, злодійкувато скосив око. До нього бігли двоє — попереду жінка з побілілим від страху обличчям, а за нею — чоловік. Колючі, мов цвяхи, чоловікові очі Каратові здалися знайомими, і нараз він таки згадав їх.
   Колись цей чоловік полював разом із його господарем, і йому запало у пам’ять, як він гладив Карата, гладив сторожко, силувано, мов його хто приневолював, а ще запали у пам’ять очі, в яких не було тої звичної людської приязні, а зачаївся лиш острах перед незнайомим собакою. Зараз же в очах того чоловіка не було ні страху, ні тодішньої запобігливості, з його обличчя із вишкіреними жовтими зубами сипала синіми іскрами лише злоба, а повз Карата, підстрибуючи і кришачись на червоні осколки, пролетіла запущена на бігу цеглина.
   Карат смоктонув ще раз, востаннє, і, обережно знявши лапи з коляски, нехотя відірвався від пляшки. В кілька розгонистих стрибків він щез за рогом будинку і без вагань подався за місто, подалі від цих пересичених жовтою злобою очей, від таких мінливих людей, мінливих і геть незрозумілих йому тепер.

КАТЕРИНА ІВАНІВНА
     Галина різала помідори, прохолодні, пружні, свіжі, апетитні, і подумала, що вони з Миколою отак могли б іноді приймати гостей, жити як люди, мати друзів, ходити до них і щоб вони не обминали їхнього дому. Вона працювала касиркою в районному кінотеатрі, і людей навколо неї начебто не бракувало, але вони були по той бік касового віконця, та ще на екрані, де сміялися і журилися, любили когось і когось зневажали, але з ними, як і з живими, що поспішно проходили повз неї, подаючи шелесткі паперові карбованці чи сиплючи дзвінкі копійки, звісно, не поговориш і душі не відведеш. І хоч Галина вже не перший рік жила в цьому домі, але й досі вона з чоловіком соромилася і побоювалась запрошувати в гості знайомих — свекруха її, Катерина Іванівна, не була лихою людиною і, напевне, любила їх, однак мала характер крутий, чоловічий: звикла порядкувати в себе на роботі, тож і вдома говорила так, мов давала останні вказівки, не припускаючи й на мить, що хтось не послухає чи дотримається якоїсь іншої думки.
     Сьогодні Катерину Іванівну викликали в область, і Микола з такої нагоди запросив двох своїх давніх друзів, з якими вчився ще у школі і які не раз бували тут дітлахами, а як повиростали — то хіба вряди-годи, хіба крадькома, коли старшої господині не було вдома.
     Гості — розповнілий Віктор і худорлявий, з передчасними залисинами і неспівмірно постарілим лицем Володимир — захопилися магнітофонними записами, а Микола заходився допомагати дружині: він метушився, але Галина не сердилася, куховарила вона залюбки, навіть була, можливо, честолюбною господинею, та її кухарський талант здебільшого нікому, окрім чоловіка і свекрухи, не доводилося оцінювати.
     Микола порався натхненно, сквапно подавав чашки і тарілочки, по-школярськи старанно кришив цибулю, мружачи від її гострого духу повіки, і так само по-школярськи витирав рукою сльози. Він метався із приємним передчуттям хвилини, коли всі вони всядуться за стіл і йому, як гостинному господареві, гоже буде погомоніти з давніми друзями. І все ж щось тривожило його, якась невидима тінь спадала на душу, йому здавалося, що то невидима тінь од матері, якої він боявся і яку шкодував, яку любив гіркою любов’ю і на яку нерідко злився несамовито.
     Не склалося в матері життя з чоловіком, з його батьком. Жили вони під одним дахом, їли з однієї тарілки, спали в одному ліжку і народили сина, а Катерину Іванівну не полишало відчуття, що між ними якась перегородка, і не щоразу вона розуміла, а що ж робиться по той бік перегородки. Чоловік видався якийся потайний, до того ж скупий по натурі, і хоч випити любив, ніколи не випивав за свої, зате на дармоху міг набратись як дим... Микола чистив оселедця, а гості, ганяючи магнітофон, знаходили цікаві записи і лаяли його, останнього жмикрута, що має такі перли і не хоче з людьми поділитися. Оселедці, щойно вийняті з холодильника, вислизали з його невправних рук (раніше все в домі робила мати, а згодом — жінка), пирскали в очі лускою, він витирав ту луску час від часу тильною стороною долоні і думав, що в матері не склалося життя не тільки з батькової провини, а й його, нехай і мимовільної, бо він теж доволі вимучив матір.
     Микола хворів з самого малечку, часто і подовгу. Катерина Іванівна не спала тижнями, коли в немічні вени його обезсиленого, що аж просвічувалося, тільця вдень і вночі вводили ліки, мало не літрами, вона сама дивувалася, куди ж діваються ліки в цій крихітній, блідій, як паросток у льоху, душі. Згодом уже, як підріс і пішов до школи, примудрився якось поковзатися на льоду в самій сорочці — всі тоді пороздягалися та гасали, як чортенята, — і зліг із запаленням легенів. Відтоді, ще тільки по телебаченню передавали про можливе похолодання, а він уже бухикав, те бухикання потроху перейшло в астму, і досить було комусь у кімнаті запалити цигарку чи зайти гостеві, що збризкувався одеколоном або духами, як йому робилося непереливки. Задушливий кашель рвав малому легені.
     Матері несила було дивитися на цю муку, і в неї самої поступово від натуги так само синіло лице, як і в малого, що задихався і, здригаючись у конвульсіях, качався по долівці.
     І все-таки Катерині Іванівні вдалося трохи підлатати сина.
     На зарплату не розженешся, тому вона оформляла фіктивні кредити й забирала гроші собі (продавцям, звісно, лишалася двадцятка-друга) і возила малого на південь, до моря, аж поки у нього з’явився рум’янець на щоках.
     Нова біда приголомшила уже в старших класах. На медичній комісії, на зчудування лікарів, у сина, замість двох, виявили три нирки. Почувши новину, яку приніс Миколин товариш, Катерина Іванівна безтямно бродила порожньою квартирою, не знаходила собі місця. Досі вона вивчила всі ліки і трави для сина, але зараз геть розгубилася саме тому, що не знала, як рятуватися від нової біди, навіть як підступитися до неї. І коли прийшов чоловік, з яким вона уже два місяці не розмовляла, Катерина Іванівна не витримала і, чого ніколи не було, відводячи очі, озвалася першою:
- З Миколою знов біда... Рентген показав три нирки замість двох.
   Чоловік невдоволено фуркнув і роздратовано відказав:
- Більше — не менше. От у мене біда так біда: гроші пропали.
   Два дні тому Катерина Іванівна знайшла у комірчині під мотлохом банку, куди чоловік, криючись од неї, складав тихцем гроші. Вона не здивувалася і навіть не образилася, а просто із цікавості переховала ту банку за диван і чекала, що ж вдіє чоловік, виявивши пропажу: вона зарікалася терпіти і все ж зараз не стрималася, жбурнула банку щомоці йому в лице.
   Чоловік несподівано спритно, в останню мить, устиг одхилитися вбік, і банка дзвінко розлетілася на скалки, а гроші віялом сипонули вусібіч: як на те, крізь прочинені двері ухопився протяг, і асигнації метелицею затанцювали спочатку по хаті, а тоді зграєю сполоханих птахів рвонулися у вікно; безпорадно розставивши руки, чоловік хотів було перепинити ту зграю, але потерті троячки і червінці легко пливли у вікно, буцімто намірились утекти з цього недоладного дому.
   Катерина Іванівна, втомлена і розбита, опустилася на стілець і заплакала, а чоловік ще довго рачкував під вікнами та попід ліжками, поки визбирав гроші. Нарешті він усівся просто на підлозі біля купи грошей і взявся рахувати їх, попльовуючи на пальці і любовно розгладжуючи зіжмакані папірці, як гладять по голові неслухняних, але все ж любих дітей.
   Він рахував поволі, з насолодою, і ця насолода, що світилася і випромінювалася із його тлустого, вдоволеного обличчя, пропікала вологі жінчині очі ще більшою зненавистю.
   А коли з підлоги був піднятий і дбайливо розгладжений останній папірець, чоловік раптом занепокоївся, лапав по долівці, навіть під собою, а тоді здивовано і ображено вигукнув:
- Три рублі, курва, вкрала!
   Вона сиділа нерухомо аж до сутінок, мов прибита цвяхами до стільця, і порожніми очима дивилася, як знову рачкував по долівці чоловік, заглядаючи в кожну шпарину і марне силкуючись відшукати пропажу. Він рачкував ще довго, бурчав на неї й на сина, але все-таки знайшов ту троячку, що невідь-як забилася під доріжку і завдала йому такого переполоху.
   Другого дня її забрала «швидка допомога», і справу про розлучення суд розглядав уже без неї.
   Як і кожна мати, вона зичила синові і невістці добра, якого не довелося самій спізнати на віку. Намучившись з Миколиними болячками у дитинстві і ставлячи його без чоловіка на ноги, вона хотіла, щоб вони прожили, ніде не спіткнувшись і не наколовши ноги, і як вміла, так старалася уберегти сина від лихих друзів, а закінчилося тим, що не лишилося ні одного, бо й шкільних порозгублював; уберегти від лихої компанії, аби не спився, і він сторонився гурту взагалі; Катерина Іванівна панічно боялася холестерину і сердечно-судинних хвороб і постійно мудрувала з усяким зіллям, аж поки він якось дорікнув:
- Мам, таж я м’яса хочу, а не сіна.
   Але найдужче вона чомусь боялася, щоб у Миколи не було багато дітей, бо якщо вона з одним так настраждалась, як же то виходити двоє чи троє, не говорячи вже про сім’ї, де хата аж дзвенить і виляскує від дітлашні. Син з невісткою не розуміли її, сердилися і переконували, що їй нема чого журитися, та Катерина Іванівна відчувала, що говорять вони різними мовами і немає такого тлумача, який поміг би їм порозумітися.
   Боячись невістчиної вагітності і ще дужче — аборту, вона якось завела мову із знайомим гінекологом, і той мало не підняв її на сміх.
   - В епоху ентеер і прогресу — то діло мізерне. Є така спіраль, треба знати тільки розмір.
   І вона, хитруючи, взялася вивідувати у сина й невістки, та хитрість її була примітивна й безпомічна, слово за словом, клубочок розмотався, і вона вже червоніла, як школярка, перед своїми ж дітьми, а син вперше в житті хряпнув дверима, розлючено кинувши за порогом:
- Звихнулася, дурепа стара!
   Але вона простила й це.
   Навчена життям покладатися на власний глузд, Катерина Іванівна на перших порах заборонила у спальні молодих вимикати нічничок. Боячись материної непоступливості, Микола махнув на це рукою, і тепер зеленкуватий нічник, спалахнувши звечора, гас тільки на світанні.
   Якось за північ матері почулося у квартирі підозріле вовтузіння, і вона в самій нічній сорочці, скрадаючись, на пальчиках пройшла до них у кімнату. Нічник чомусь був вимкнений, але вона на те не зважила, хоч і неприємно дряпонув синів непослух; добре пам’ятаючи розміщення меблів, обійшла ріг трюмо і, спинившись біля ліжка, поклала руку на чомусь спітніле синове плече. Син засапано дихав, і мати відчула, як дрібно тремтить його велике, дуже тіло, як не хочеться йому сповзати з гарячих жінчиних грудей. Вона ще раз поторкала за плече, і син так само вдавав, що спить, а тоді ввімкнула торшер, і зеленкувате, примарне, як на дні озера, світло розлилося по кімнаті. Невістка лежала на спині, і на її закам’янілому обличчі нічого не можна було прочитати, зраджували лише тонкі губи, закушені від образи, а син, відірвавшись від невістчиного лиця, раптом обпік матір таким поглядом, якого їй досі не доводилося ще бачити.
   «У, хижак», — промайнула у Катерини Іванівни думка, але не осуд, а захоплення синовою силою і пристрастю відчувалося в ній.
   - Нащо вам ті діти?.. — з тихим докором проказала Катерина Іванівна. — Маєте одну дочку — і досить. Я з своїм чоловіком раз на місяць сходилася.
   Син і невістка лежали мовчки, з усієї сили стримуючи свої розгарячілі тіла.
   - Яке ваше, зрештою, діло?! — відказав син так, мов ненависно пожбурив у неї чимось важким.
   Вона постояла над їхньою постіллю, сумно похитала головою, а тоді так само тихо, як скрадлива тінь, вийшла із спальні.
   ...Коли Галина поставила на стіл останні тарілочки і поклала виделки, Микола широким жартівливим жестом запросив до трапези.
   - Хлопці, до роботи, — він задоволено потер руки, косячи оком на жінку і підмічаючи, що вона теж задоволена столом. — Сідаймо, хлопці.
   Коли узялися за страви, в першу хвилю запала тиша, тільки подзенькували виделки та злегка прицмокував Микола — Галина все своє заміжнє життя відучувала його від цієї звички, та так і не відучила. В цю мить під вікна будинку під’їхав автомобіль, натужно скрипнув гальмами. Микола, запідозривши недобре, прислухався до подвір’я, а Галина не стрималася і виглянула у вікно. Він ще побачив, як витягнулося нараз жінчине лице. Віктор обережно, скрадливо поклав виделку, Володимир же спідлоба по черзі блимав то на Миколу, то на Галину, то на Віктора, начебто вони втрьох змовилися проти нього і збираються підлаштувати якусь каверзу, на які були мастаками ще в школі. «Мати», — вгадав по порухах жінчиних губів Микола.
   Східцями тим часом чулися рішучі, впевнені кроки Катерини Іванівни.
   Володимир, який любив попоїсти, з нетамованою печаллю подивився на підрум’янені боки відбивної, що аж відсвічувала ніжно підсмаженою шкориною і просилася до рота, притому просилася невідкладно, поки не вистигла, — подивився і важко, наче по покійнику, зітхнув.
   Микола почувався зле, він сидів мов на розпеченій пательні, проте навіть не знав, на кого йому сердитися — на себе, на матір з її дивною материнською ревністю чи, зрештою, сердитися і ображатися на своє життя, яке й досі, хоч уже сивина почала вплітатися у волосся, залишалося якимось школярським.
   Так повелося ще з дитинства, коли він за іграшку чи іншу якусь мізерію почубиться, бувало, з однолітками, а мати відразу прибігала, важко колишучи повними грудьми та роздуваючи ніздрі, воювати з кривдниками — з часом вона пересварилася з усіма сусідами, тож діти не наважувалися гратися з ним і обминали його десятою дорогою.
   Навіть коли вже виріс та одружився, Катерині Іванівні все ще здавалося, що він не має права на самостійні вчинки, і Микола не раз помічав насмішливі погляди і лукаве переморгування за спиною. А недавно й зовсім потрапив в історію.
   У їхньому дворі неділями та в свята збиралися сусіди, кожен, чим був багатий, прихоплював щось із питва, з наїдків, і за нехитрим столом з неструганих дощок під старою розлогою яблунею допізна точилась неспішна розмова, яку не переривали навіть жалкі комарі. Боячись материного невдоволення, Микола під всякими приводами уникав того застілля.
   Кілька днів тому, ледве зачувши на східцях лоскітливий запах приправи та брязкіт посуду у сусідів, він з Галиною мерщій дременув у кіно. Фільм випав, на щастя, двосерійний, та ще й з додатком, але коли вони повернулися з кінотеатру, з-під яблуні, наче туман із видолинку осінньої грибної пори, все ще клубочився цигарковий дим, на розгарячілих обличчях у світлі переноски виблискували повеселілі, а в декого і посоловілі очі. Пройти до під’їзду можна було лише понад столиком, і тому Микола церемонно взяв дружину під руку та, обачно ступаючи, аби не підвернути ногу на нерівному хідникові, подався гуляти вечірнім містом. Зробивши чималий круг, вони знову порівнялися зі своїм двориком, але сусіди так само розкалякували, тільки жвавіше махали руками, відбиваючись від затятих і в’їдливих комарів.
   І знову вони бродили вечірніми напівосвітленими вулицями, час від часу спотикаючись на вибоїнах та пересварюючись між собою, і Галина накульгувала вже потроху, бо підвернула ногу, а сусідський гурт ще обмірковував містечкові та світові проблеми, навіть пробував затягти пісню, і та пісня, як молодий птах, спотикаючись і підстрибуючи, ось-ось мала злетіти.
   - То давай уже й заночуємо десь на клумбі, — пирхнула Галина, дивлячись, як він сторожко заглядає з-за рогу на веселий гурт.
   Миколі і без жінчиних шпильок було незатишно, а тому він невдоволено кивнув на грушу, що з протилежного боку простягала гілки над їхнім балконом.
- Лізь, коли вельми поспішаєш.
   - Хай лізе хоробрий, що в свою хату боїться зайти, — сердито одказала жінка.
   Миколу мов хто батогом підстьобнув — він сплюнув на долоні, підстрибнув і, вчепившись за гілляку, поліз угору. Видирався Микола спритно, мов кішка, тільки черевце, що з’явилося останніми роками, трохи заважало. Коли до балкона зосталось лиш кілька разів перехопитися руками, гілляка раптово хряснула, і він з шумом і тріском шугонув униз, аж поки зачепився і завис на нижній гілляці, безпорадно махаючи руками й ногами.
   На той хряскіт, схопившись з-за столика, позбігалися сусіди, а Галина, знічена і присоромлена, мишею шмигонула за будинок.
- Слухайте, щось висить, — мружилися в темряві сусіди.
- Якийсь жук: лапками маталає.
- То жучище!..
- Бугай, а не жук.
- Якби бугай, то ревів би.
   «Бачили, паразити, що я в хату не можу зайти, — безсило скреготав він зубами. — Бачили, а тепер ще й насміхаються».
  - Хіба то не Микола? Чи то ви, сусіде? — солоденьким голосом допитувався Марко, що квартирував на першому поверсі. — Яка лиха година вас туди занесла?
   - Гр... Груші рвав, — не знайшовся на краще Микола, ледве прохрипівши, бо комір сорочки стис за горлянку, аж очі на лоба лізли.
   - Пізно ж вас на фрукту потягло, — задумливо розмірковував Марко, не поспішаючи рятувати сусіда. — Мене, коли чимиргесну, тільки зранку на кисленьке тягне...
   Зараз, коли на східцях чулися рішучі, впевнені, важкі материні кроки, Микола дивився на спантеличені обличчя Віктора і Володимира, на злякане і немов одразу схудле жінчине лице і почувався точнісінько так, як тоді, коли висів на груші, а сусіди шкірилися єхидними посмішками.
   - Драп-марш, — тоненьким голосом пискнув Віктор, голосом, яким проситься дитина тоді, коли уже штаненята мокрі.
   - Яким робом з другого поверху? — стенув плечима Володимир, якого дратували товаришеві смішки і вся ця пригода.
   - Драп-марш під стіл, — тим же жалібним, знущальним тоном докинув Віктор, спокійнісінько вистукуючи пальцями маршову мелодію. — Доки Катерина Іванівна роздягатиметься в сусідній кімнаті, нас із хортами не наздоженеш.
   «Боже, в яку тільки помийницю я викинула життя», — не знаючи, прибирати зі столу чи ні, холодно і спокійно подумала Галина про себе, наче про когось стороннього.
   - За мною, — скомандував Віктор і, скорчивши давню, забуту міну, якою виводив з рівноваги і наймеланхолійніших вчителів, пірнув під великий круглий стіл, накритий скатертиною з довгими китицями, що сягали підлоги, а тоді безшумно і легко, мов справді вернулися шкільні роки, за ним пірнув і Володимир.
   Катерина Іванівна втомлено ступила в кімнату, розстебнула ґудзики плаща і сердито, мов через нього щось не зладилося в неї, буркнула синові:
   - Чортопхайка, а не машина, зламалася на півдорозі. Тепер начальство півроку бурчатиме, що не приїхала.
   Микола нічого не відказав, він як сидів за столом, так скуто й незрушно і сидів, дивлячись на матір винуватим, недорікуватим поглядом.
   - А то що за виставка-продаж? — Мати звела невдоволені брови, і лице її враз посуворішало, а очі, ковзнувши заставленим стравами столом, запитально спинилися спочатку на синові, тоді на невістці, і невістка, стиснувши губи, відвернулася. - Хто тут був?
  - Нікого, — відповів син, але відповів зашвидко, і це тільки насторожило Катерину Іванівну.
   - Когось тут все-таки ждали... — розтягуючи слова і тасуючи здогади, наче гральні карти, повагом проказала вона.
   - Тебе, — несподівано різко, сердито мовив син, і Віктор під столом, давлячись сміхом, похлинувся і чмихнув, як двигун, що заводиться з великою натугою. Володимир загрозливо підсунув йому під самий ніс свого важкого, просякнутого тютюновим димом кулака, але дружня погроза розсмішила Віктора ще нестерпніше, і він чмихнув ще раз, тепер голосніше.
   Жбурнувши плащ на спинку стільця, Катерина Іванівна рішуче підійшла до столу і підняла край скатертини.
- Ану, вилазь!
   Сміх, що закипав і не знаходив виходу, вирвався нарешті на волю, і Віктор реготнув тепер вільно, не криючись; той сміх був дрібний, як гоготання лошати, сміх тряс його, мов пропасниця, і Віктор нездужав не те що вилізти, а й зрушити з місця.
   - Так ви ще й ховатись від мене, шалапути? — Катерина Іванівна смикнула Віктора за рукав — його, як і Володимира, як і свого Миколу, вона все ще сприймала школярами, яких вона знала вже багато років. — То ви мене за городнє опудало маєте?!
   Знесилений сміхом, Віктор якось навкарачки виповз з-під столу і рвонув до порога, за ним клубком викотився Володимир і теж щез за дверима; забачивши таке, за ними вискочила і невістка, давлячись од сміху.
   Микола вибіг за жінкою, що спинилася за дверима передихнути і витерти сльози, але, на його подив, вона не сміялася, а плакала, і коли він обережно торкнувся її руки, Галина сердито шарпнулася від нього:
   - Геть з очей… іди й цілуйся з коханою матінкою. Я більше не можу, я теж людина!
   Мов і справді зібрався цілуватися з матір’ю, Микола злегка відчинив двері. Катерина Іванівна, схиливши голову на руки, сиділа за накритим столом, її опасисте тіло дрібно здригалося, і в такт цим дрижакам здригався і тремтів масивний стіл, на якому хлюпалося у ледве початій пляшці червоне вино і весело дзвеніли вперше вийняті кришталеві келихи, якими так і не встигли поцокатися; здавалося, вони дзвеніли самі по собі, ніби насміхалися з Миколи і з його життя.

ВІТРОГОН
     Увечері, коли Гриць нидів без діла, знічев’я вагаючись, забити йому «козла» у сусідів чи ні, — від кожного удару важких, дужих долонь за стіною, як від рушничного пострілу, мерзлякувато здригалися ведмежата з картини над його ліжком, — в кімнату незвично збуджений вскочив. Василь, з яким слюсарювали в одному цеху.
     Василь не присідав, а бігав по кімнаті, крутячи вусібіч довгим, у ластовинні, носом, бігав без упину з кутка в куток, мов хто йому у взуття сипонув гарячого приску.
- Я, здається, телепень...
   Він постояв трішки, чекаючи, чи не засумнівається хто та не заперечить, але, так і не дочекавшись, взявся знову шнуркувати впідбіги взад - вперед.
- Я, напевне, телепень!
   І така непідробна печаль вчувалася в його голосі, що Гриць навіть не полінувався підвести голову.
   Врешті, якось оговтавшись, Василь взявся оповідати свою пригоду, то забігаючи наперед, то безладно перескакуючи з одного на інше, і йому деколи бракувало повітря, наче рибині на піску. Через день Василь мав віддавати заміж сестру, тож в батьківському домі у селі вже пеклося та смажилося, метушилися заклопотані господині, здебільшого одні й ті ж на будь-якому весіллі у їхньому селі, бо запрошували для такої потреби найславніших хазяйок. Батько ж урочисто чаклував біля коптильні, де в гарячому вишневому диму рум’яніли підвішені на гаку, чутні і за версту звабливим духом ковбаси, і від того духу, мружачи млосно очі, жалібно і протяжно кричали коти по всьому кутку.
   Василь не розказував далі усю придибенцію, а вийняв з кишені вчетверо згорнутий синюватий папірець.
   «Дорога Олено, — Грицько пробігав очима телеграму, спотикаючись, мов на вибоїстій дорозі, на незручних «тчк» і «зпт», — я покохав іншу і з нею одружуюся, а тобі бажаю щастя, здоров’я та успіхів у роботі».
   - От вітрогон!.. А я, телепень, не розкусив цього шалапута, — важко ворухнув щелепою Василь, і зуби його знехотя заскрипіли, мов жорна, у які сипонули жменю піску.
   - Знайшов чим журитись, — Гриць позіхнув смачно, аж вітер колихнувся кімнатою, і ліниво, до хрусту хрящів, потягнувся у ліжку. — Та я радів би, що у швагерки не втрапив паскуда.
   - Нічого собі радість! — вовкуватим поглядом зиркнув той. — Кабанчика — швайкою, бичка — по горлянці... Нехай, де наше не пропадало. То хоч би сестра вже одружена була та розлучалася — не вона перша, не вона остання. Але щоб люди на весілля були запрошені, а молодий не приїхав? Сім літ на найвищих деревах сороки про це тріщатимуть.
   Гриць лежав і підшморгував носом, наче до чогось принюхувався — у повітрі і справді запахло пригодою.
   - А молодий хоч був коли на оглядинах? — ставив слово обачно, виважено, щось своє надумавши.
   - Ага, і носа не показав, — скрипнув зубами ще раз Василь. — Здуру батько сам роздзвонив по селу: зять мій студент, — хвалився, — дохтором буде, хірургом, пиндицити усім повирізує...
   - То чого ж тут квоктати? — глипнув на нетямковитого товариша Гриць. — Якщо весілля призначене — треба гуляти. Через півроку папір на розлучення — от і всі пироги.
   - Дякую,— чемно кивав на те головою Василь. — А за молодого сам хіба сяду чи із бюро добрих послуг, як Діда-Мороза, випишу?
  - А ти мізками трохи поворуши, раз молодого ні в одне око не бачили, — показував пальцями Гриць, як саме треба ворушити.
  ...Через день Грицько сидів за весільним столом, сидів штибно, витягнувши довгу, худу шию і не повертаючи голови, тільки зрідка блаженно скліпував жовтими, наче солом’яними, повіками. В чорному, наспіх підігнаному костюмі молодого, з великою паперовою квіткою на лацкані, повощеною і розмальованою, Гриць сидів незворушно, мов прибитий цвяхами до стільця. Якщо ж треба було йому повернутися до молодої чи дружби, то спочатку скошував по-злодійськи очі, і коли цього виявлялось замало, то повертався усім своїм довгим тілом з негнучкою шиєю. Грицеве обличчя було урочисте, і батько та мати нареченої, впідбіги подаючи свіжі наїдки, побожно зирили на свого не по літах серйозного зятя.
  Весілля саме входило в смак, гуло ще не захриплими голосами, вирувало, виспівувало, дзвеніло глибокими, як тутешні колодязі, гранчастими склянками,сперечалось і перегукувалося.
- Куме, один бог так любить тебе, як я.
- Га-а?
- Глушман, у печінку твою і селезінку! Віриш мені чи ні?
- Ой чий то кі-і-і-нь стоїть...
- А півзахист як вмаже в дев’ятку...
- Как родная мене мать провожала...
- Іду я стежкою і бачу: вовк. Їй-бо, вовк!
   Грицька не вельми обходили пригоди на лісовій стежці, неймовірні удари в дев’ятку чи глибока, до печінки і селезінки, приязнь кумів. Він час від часу меланхолійно зітхав і, скоса глипнувши на молоду, любовно клав свою руку поверх її тоненьких і блідих, аж просвічувалися червоні прожилки, пальців, наречена соромливо опускала очі, і в ту ж мить під столом, невидимий ні для кого, його чекав удар носком зовсім крихітного, але досить дошкульного весільного черевичка.
   - Отаке се ля ві, — нахилявся і журно та докірливо шептав на вухо молодій. — Б’ють ногами з першого сімейного дня.
   - А я вас сюди не просила. Вимітайтесь хоч зараз — разом із своїми телячими ніжностями, — ласкаво всміхнувшись, сичала у відповідь молода.
   «Бачили очі, що купували», — розраджував себе Грицько і щосили ворушив пальцями у затісних, з чужої ноги, черевиках.
   Після столу вирували танці — то молодіжні, під рев учеплених на хаті колонок, від яких тонко дзижчала цинкова бляха на покрівлі, то, коли вимикали колонки, статечний вальс для літніх людей і особисто для молодої та молодого, а то для весільних господинь, повнотілих молодиць, що, підколихуючи знадливими грудьми, переможно змагалися із весільними музиками.
   Підпилі жінки вихором ходили по кругу, зупинившись біля музик, вони наввипередки торохтіли весільні приспівки, а тоді, хвацько іхнувши, заходили на нове коло.
Ой ти, діду-бородіду,
Бородонька сива,
Візьми мене за невістку,
Люблю твого сина...
     Врешті, піддавшись весільному шалу, котрась із жінок виривалася в середину кола і, піднявши над головою носову хустину, бралася дрібно і часто перебирати ногами та скоромовкою, мов кулеметом, вистрілювати одну за одною частівки:
Що на мене зговорили,
Що на мене збаяли.
Два словечки правди було,
А решту добавили.
     Гості молодої, а надто запорожці, шкірили зуби і плескали в долоні, підбадьорюючи розпашілу молодицю.
- Давай, Насте! Жар, Насте! Креши!..
   І жінка в шаленому танку, під’юджувана вигуками, відповідала на оте закличне «давай, Насте!»:
Я давала, я давала,
В саду на скамєєчкі,
Не подумайте лихого —
Із кармана сємєчкі...
     Грицька таки сприймали за студента-медика, бо дядьки, котрі хоробріші, підходили до молодого і поважно заговорювали:
- А операції, того-во, уже робите? На пиндицит, приміром?
   З шанобою до вченості молодого всі весільні, і теща з тестем у тому числі, зверталися до нього тільки на «ви». Однак ні поштивість нової рідні, ані каверзні запитання не вибивали Грицька із незмінного благодушшя.
   - На апендицит? — перепитував він дещо зверхньо, але милостиво далі не поправляв: — Запросто.
   І показував на пальцях, яке то нехитре діло:
- Розрізав, відміряв штангенциркулем і відчухрав.
   - Да-а, медицина — річ точна, — статечно кивали головами, погоджуючись, дядьки і благоговійно відходили. — Таки справді, їхній зять буде дохтором.
   Гриць танцював вишукано, поклавши на стан молодої важку, з лопатоподібною долонею, порепану від мастил і металу руку, витанцьовував, мов ретельний школяр, що виводить перші свої кривуляки, і весь час теревенив:
   - Відгадайте загадку. Летіли два крокодили, один синій, а другий праворуч. Скільки років їжачкові, якщо він лисий?
   - Братові двадцять. А вам — не знаю,— відповідала молода, пильнуючи, щоб молодий не дуже тісно тулився до неї.
- Не відгадали. Ще.
- Навіщо вам оцей балаган?
- З безвихідного становища завжди є вихід. Навіть більше, ніж два.
- Обійшлися б, зрештою, і без вас.
- А я ще люблю вистави.
- І весілля?
- Я гуляка.
- Нікудишній, танцювати як слід не навчились.
- Грубіянка. Я все-таки ваш чоловік. Тещі поскаржусь.
- А я гостям. Розкажу, що ви фальшивий молодий.
- Не шуміть. До розлучення принаймні півроку.
   Гриць відчув, як впійманою рибинкою тіпнулася раптом холодна рука молодої.
   - Невже ви не бачите, як мені зле, — видихнула вона і поспіхом сховала важкі від утоми, змучені, виснажені очі.
   «Цього мені ще бракувало», — подумав настрахано та невдоволено хлопець і здивувався, що не відчуває і трішки жалю. Він одного разу уже мав клопіт з дівчатами.
   В гурті дівчат і хлопців їхнього цеху, що одним табуном ходили на танці, Гриць накидав оком на Нелю, дівчину, як на нього, миловидну. Неля, казали, мала хлопця, і Гриць поводився з нею по-товариськи, боячись навіть доторкнутися.
   А одного разу, серед білого дня, «швидка допомога» забрала Нелю просто із цеху.
- Ви чули? Неля народила дитину, — наглою хвилею пішов поголос.?
- Ви чули?.. — і дівчата вражено перезиралися.
   - А ви не чули? — говорили чомусь напівпошепки, як про значну державну таємницю, за розголошення якої належить чимала кара.
- Невже не чули? — шелестіли то співчутливо, то осудливо.
   - От біда, так біда! — хитали журно, як по покійнику, що вмер без причастя, старші жінки.
   - Яка там біда, — продавав зуби Грицько, — бабське плем’я для того й на світ прийшло.
   Їдучи якось в гуртожиток, він по дорозі навіть заскочив в пологовий будинок, передав з півдесятка апельсинів і постояв кілька хвилин під вікном.
  - Тримай хвіст пістолетом, — мудро радив Грицько товаришці і на мигах показував, як це треба робити.
 Неля розгублено всміхалася, крізь подвійні шиби не чуючи Грицевих настанов, і хлопцеві в останню мить запам’ятався якийся хворобливий, незвичайний зблиск її очей.
 Тижнів через кілька Грицька викликали у комітет комсомолу.
 За довгим полірованим столом поважно сиділи урочисті, як перед сповіддю, члени комітету — всі, немов по команді, підняли голови, коли він переступив поріг, але з жодним Грицько не зустрівся очима, бо погляди їхні, набурмосені і зневажливі, ковзалися по ньому, наче обмерзлі.
   - Зізнавайся,— процідив головуючий у великих, немов січкарняні колеса, окулярах.
   Гриць не знав ще, у чому слід йому зізнаватися, і тому лиш крутив головою та кліпав своїми солом’янистими повіками.
   - А подивишся — начебто не лиходій, що зрікається рідного сина, — маленькими круглими очицями в’їдливо свердлила Грицька білява жіночка, що сиділа поряд з головуючим.
   І тільки тоді хлопець побачив Нелю, що скривджено підібрала губи і, невинно опустивши очі, притулилася скраєчку з немовлям на руках.
   - Він? — знехотя, як останнє поліно у вистигаюче багаття, докинув головуючий.
   Хутенько, мов боячись запізнитися, Неля закивала головою і підшморгнула носом.
   «Ох і Нелечка, ох і вишенька, — від несподіванки облизався Гриць. — Фрукта».
   Тим часом маля на руках спросоння пискнуло і, нахмуривши білі рідкі бровенята, невдоволено пручалося.
   - Викапаний татусь, — заглядали на немовля через Нелине плече члени комітету.
   - І носик такий точнісінько... — свердликом ще раз штрикнула Гриця білява жіночка.
- На ротик гляньте: оригінал і копія.
   Смикнувши руку раз і вдруге, немовля закривило тоненькі, скопійовані, як щойно було остаточно і безповоротно встановлено, губи; воно обурювалося, морщачи носика, повиточною неволею, і нарешті, ображене, на весь світ, заревло густим басом.
- Бригадиром буде, — тішився малим, наче власним, головуючий.
   Гриць стояв посеред кабінету, спантеличено і розгублено роззявивши рота, наче зібрався всмак позіхнути, і тільки крутив вусібіч головою, як флюгер у нестійку погоду.
   - Де ваш гуманізм? — суворо спитав головуючий, ніби запитував посвідку про особу, і Гриць вже лапнув було кишеню, шукаючи оту посвідку.
   - Де ваша батьківська відповідальність? — перепитала білява жіночка, просвердливши нарешті його навиліт двома буравчиками.
   Тильною стороною долоні, мов пробуючи, чи гладко голений, хлопець тернув із обличчя піт; Гриць уже знав, що він егоїст і джигун, ловелас і донжуан, він знав уже майже все про себе, не знав тільки, чий же то син, але сказати про це не встиг.
- Виключити з комсомолу і з роботи мітлою!
   - Виключити... ключити, виключити... чити, — з підскоком стрибало навколо довгого, полірованого стола.
   Може, тому він і не мав жалю до Олени.
   ...А весілля гуло, як осінній ярмарок, після танців знову сідали за стіл, і гості, всідаючись до спокусливих нових страв, врізнобій, наче гуси, що повертаються увечері додому, загелкотіли: «Гірко!»
   Гриць ледь помітно всміхнувся кутиком рота і, зберігаючи урочисту свою статечність, лише скоса, з насмішкуватим вичікуванням накинув оком на молоду.
   Молода сиділа склякло, не піднімаючи голови, і гості, оцінивши по достоїнству її скромність, гукали, підохочувані трунком, дружніше.
   Він неохоче встав, а молода все ще сиділа, і тоді гості загули, витягуючи шиї, дружним, негодований принаймні днів кілька, роздражненим стадом.
   Нарешті молода встала, і Гриць, обхопивши правою клешнею її тендітну спину та перехиливши голову, злегка, як для годиться, торкнувся вуст, але тільки вона зібралася відсторонитися, як соковиті губи молодого нараз немов прилипли до її вуст, клешня все дужче притискувала тіло, і чим більше пручалася молода, тим глибше поринала вона у довгий і зморний цей поцілунок, а він, як чорний джміль над квіткою, важко навис над нею. «Що ви робите?» — нажахано питали її очі, та Грицькові очі лиш мовчки сміялися; нарешті, не врадивши, вона щипонула щомоці хлопця за руку, він було смикнувся, та перетерпів і по хвилі посадив її, як малу дитину.
   - Солодко! — верескнули загоджені гості, вельми жінки, і Гриць розмашисто облизався.
   - Порося, — тихенько подякувала зім’ята і знічена молода. — Ви як... насправді.
   Протягом весілля Гриць таки притомився і ледве діждався, коли підпилі гості нарешті умиротворено встали із-за столів, а музики, подумки вираховуючи платню, заграли марш. Молодих під напутні вигуки і присолені настанови гостей, що весело і добродушно іржали, — якщо потребуватиметься молодому поміч, то нехай кличе, — провели в невеличку продовгувату кімнату, де ледве вміщалося два ліжка, а решту місця було зайнято під нетанучі весільні припаси.
   - Ваше ліжко, — недбало і трохи зверхньо тицьнула наманікюреним пальцем Олена. — І відверніться.
   - Не надто командуйте, — огризнувся Гриць. — Бо ліжка можна й переплутати.
   Молода роздяглася, і тріск наелектризованої синтетики таки спокусив Грицька — не в змозі пересклити себе, він нишком кинув убік шкідливий погляд: молода, злегка вигинаючись, знімала через голову плаття, пружно текла її струнка постать, підсвічувана спалахами холодних іскор, кожен порух крутих стегон і довгих ніг, здавалося, відбувався під нечутну, а точніше — під видиму мелодію, молодістю і звабою, немов у сповільненому східному танці, променився кожен вигин ледве засмаглого на легкому сонці тіла. Гриць відчув, як його злегка трусонуло струмом, напружилася та стужавіла кожна клітина, і йому зробилось аж млосно.
   Вже в ліжку, накрившись мало не з головою і відвернувшись до стіни, він узявся лаяти себе, що встряв здуру в халепу.
   Гриць, може б, і далі чистив себе, але в двері раптом пошкрябався хтось соромливою мишею:
- Мені б чистого посуду...
   Тихий голос старшої весільної господині був несміливий і жалібний, наче вона зажадала хтозна-яку забаганку.
   Після довгої, нерішучої тиші в двері пошкрябали вдруге.
   - Йдіть до мене, — зашелестів, як осіння глиця, незвично ніяковий Оленин шепіт. — Бо то жінка, що обшулює на всеньке село...
   Гриць слухняно схопився і пірнув під її одіяло, витягнувшись при цьому по струнці, наче в строю, і жахаючись, крий боже, торкнутися молодої, мов ненароком міг обпектися.
   Коли господиня з липкими, ніби смальцем намазаними очима, прочалапала із оберемком тарілок, він ще лежав якийсь час, вжалений електричним зарядом близького дівочого тіла, і від тої електрики він сам починав пашіти і дрібно, наче на стужі, труситися.
- Йдіть-бо, — почув тепер уже хоробріший Оленин шепіт.
   Але хлопець і зараз не зрушив із місця, продовжуючи лежати німою жердиною з витягнутими чомусь руками, буцімто перед ним ось-ось мав пройти його грізний армійський старшина, аж поки від несподіваного і досить пружного стусана опинився враз на підлозі.
   - Діждався сімейного життя, — молився Гриць і рачкував по підлозі та бабрався, вибираючись із одіяла.
   Він довго крутився у ліжку, мов на нічліг вмостився на бруківці, і втішав себе, що сімейний хомут, слава богу, начеплений лише до завтра.
   Коли знову постукали в двері, Оленин голос уже не був ніяковий і не був несміливий, вона просто проказала йому із достоїнством:
- Швиденько сюди.
   - Поганяють як купленим, — буркнув хлопець, але, повагавшись, скорився і приречено потеліпав до Олениного ліжка.
   Постукали вдруге і, бухикнувши, нетерплячий Василів голос прогугнів:
- Спите ви там чи ні?
   Гриць, як з окропу, вихопився з ліжка і прудким кажаном ураз перелетів на свою постіль — дівчина аж пирхнула сміхом, як кішка, якій наперчили кинутий кусень.
   - Смішки все в голові! — відкинув невдоволено брат і, підозріло глипнувши па зім’яту подушку поряд з Олениною головою, з мискою пирогів сердито прошвендяв кімнатою.
   «Діла-а», — невизначено сам до себе промимрив хлопець, остаточно упевнившись, як він весело виспиться нинішньої ночі, а тому взявся раз по разу позіхати, мов хотів одурити сон.
   Хвилин через десять у двері знову вибачливо шкреблися, і Грицьку так закортіло добряче забожитися, аж засвербіла ліва долоня.
   - Ну-у? — викличне і протяжне нагадування звучало навіть загрозою. «Задирака», — подумав, скривившись, хлопець.
   - Нема-таки у вас милосердя, — застогнав Грицько. — Якщо я підставний молодий, то й все інше в мене підставне?
   І він знехотя поволочив свої довгі і в’ялі, немов сукняні, ноги, розбито упав біля молодої.
   Коли старша господиня, ступаючи на пальчиках скрадливою кішкою, вийшла з кімнати і навмисне дбайливо, з лукавим та підсолодженим усміхом причинила двері, обоє вони лежали, ледве дихаючи, боячись ворухнутися і порушити невидиму, хистку і ненадійну рівновагу. Гриць нерішуче, кострубатими і невправними, грубо, наче на око, витесаними руками притягнув її до себе, і, на подив, вона не боронилася, невідь-де ділася її півняча задерикувата хоробрість за весільним столом та в гримучому танцювальному колі — коло нього лежала, немов прибита у високій траві холодним дощем, крихітна, намокла пташка; і в ньому ворухнулося щось тепле й кошлате, що вимагало прихистити змерзлу її від холодного дощу, прихистити зім’яте і згиджене цим весіллям, затулити собою від пронизливого, сирого, згубного вітру.
   Вранці, перекинувши рушник через плече, Гриць вийшов умиватися на подвір’я і в першу мить аж зажмурився і труснув головою від повені світла, що вихлюпнулося вицвілими кольорами, утверджуючи сліпуче торжество весняного ранку. Двір був насичений свіжістю пробудженої землі, мов свіжістю молодої жінки щойно з глибокого і безпечального сну, запахом юної, такої зеленої трави і ще злегка клейкого, не огрубілого і не припалого їдкою курявою, листя гінких тополь, якими свого часу обсадили обійстя, духом квітуючого бузку попід вікнами, що синюватим спиртовим полум’ям палахкотів обважнілими китицями. Високо над головою на вершечку тополі раптом озвалася зозуля і взялася хазяйновито кувати літа, їй тут же відповіла ще одна, з протилежного боку обійстя, і обоє заходилися кувати, не скуплячись, на весь віддих своїх пташиних легень; і Гриць подумав, що зозулине плем’я тут таки роботяще, і якби доля збувалась, як пророкують оці сиві оракули, то жили б у цьому селі самі довгожителі.
   - Полити, швагерку? — із відром води у руках, виказуючи рядки білих зубів, вийшов назустріч Василь.
   Гриць мовчки кивнув, і коли перший кухоль холодної, терпкої, щойно з лункої криничної глибини, води пеконув йому спину, він переможно гикнув і взявся люто розтирати лице, груди і шию, немилосердно хлюпаючись і бризкаючись, — у скісних червонуватих променях вранішнього сонця його пругкі, молоді м’язи видавалися мідними, і краплі води з тугого тіла, зблискуючи на сонці, розліталися вусібіч, немов іскри з точила.
   - Виїдеш у місто з Оленою під обід, — сказав діловитий, як завжди, Василь. — Я машину уже замовив.
   Гриць випрямився і, відчуваючи, як від прохолоди стягується шкіра на тілі, недбало поправив опале на скроні мокре волосся.
- Нікуди я не поїду, — буркнув він, не піднімаючи очей.
- Сподобалось за молодого? — все ще шкірив зуби Василь.
- Я справді одружуюся. З твоєю сестрою.
   У Василевих зіницях змигнули недобрі блискавки, змигнули й пустилися у танок; цей танок звивистих блискавиць тривав доти, доки віра в товариську порядність взяла верх над кривдними і підступними, жовчними думками — і тільки тоді блискавиці поволі згасли, а схололі очі повільно відтали, як неохоче відтають на вікнах кошлаті морозяні візерунки у довго нетопленій хаті від першого, ще несмілого подиху тепла.
   - А ти часом не того? — непевно, схиливши голову набік, ляснув пальцем по шиї Василь. — Часом не перебрав учора?
   Гриць лише поблажливо усміхнувся, як до нетямущої ще, малої дитини, і рушив до хати. Усім своїм тілом, вкритим крапельками води, що вигравали на сповнених свіжості і молодої сили тугих м’язах, він відчував зараз лагідність прохолоди повітря, ненав’язливу доброту цього весняного ранку і сам намагався бути таким же; Гриць навіть не зігнав комара, що з тонким писком усівся йому на плече: він був такий добрий, що не хотів скривдити і це створіння.
   - Ото вітрогон... — розкрив широко рота загавленою вороною Василь і пошкріб потилицю: — То й кабанчик з бичком таки не пропали...
   Гриць ішов легко, відчуваючи у собі щось нове, досі незнане, і те нове було надовго; він пружно ступав по голубій траві, що ледве виклюнулася спраглими до сонця шильцями із знудьгованої за довгу зиму землі, він ішов по землі з крупними росами і свіжими травами, і ця земля сама простелялася йому під ноги.

ЖУРАВКА
     Дід Андріян у безпросвітньо прокуреній, аж віконні шиби зжовтіли, бригадній сторожці вже вкотре крутив чорний, надщерблений збоку телефон.
     Лівою, здоровішою рукою він набирав номер «швидкої допомоги», але телефон ковзав по заквацяному мастилами столі, вислизав, і тоді Андріян, перехиливши голову, затискав плечем трубку, а телефон незграбно, як коцюбою, тулив до себе правицею, скаліченою на війні. Номер не набирався, в трубці тоненько попискувало, і десь здалеку, мов з-за гори, з-попід цього писку жіночий голос виводив: «Надейся и жди, все впереди». Але надіятися і чекати дід Андріян не міг ніяк.
     У хаті, залишена з перестраханою сусідкою, на нерозібраному ліжку, як була у куфайці, бо копала картоплю, лежала з приступом баба Олеяна, Андріянова жінка, лежала, як видавалося йому, вже на смертному порозі, і невидющі очі її, вільні вже від усякого клопоту і марновірної суєти, блукали стелею, мов видивлялися отой останній поріг.
     Дід Андріян знову і знову, до запаморочення, торсав кружечок із цифрами, благально глипаючи на мовчазну телефонну трубку; із щербини висовувались різноколірні дротики, і дід культею підштовхував їх, запихаючи назад. «Бач, — думав він, — каменем до тої лікарні докинути, кілометрів сім, не більше, а не доб’єшся, хоч завий!» То був єдиний телефон у начебто й близькому від райцентру, але забутому їхньому бригадному селі.
     Врешті Андріян, ще раз крутнувши диск затятого телефона, схопив старого картуза, що виблискував засмальцьованою підбивкою. В нього лишалася остання і не вельми певна надія — попутна машина, грибники, що могли вертатися додому отаким надвечір’ям з недалекого лісу.
     Скрадливо насувалися сутінки, за спиною темніло небо, і Андріян пішов дорогою до району впідбіги, що мав духу, відпущеного йому літами: він ішов, припадаючи на правицю, пошкоджену під Лібавою, і час від часу озирався. І попереду, і позаду було безлюддя, тиша мостилася і влягалася над осінньою, швидко схололою землею, і гіркуватий, ледве вловимий димок з картоплищ, що долинав від сільських околиць, лишався у надвечір’ї єдиною прикметою вічної людської суєти.
     Мотоцикл зблиснув фарою несподівано, аж серце тенькнуло в Андріяна, та він не спинився чекати, а шкандибав дорогою, і лише коли мотоцикл майже порівнявся з ним, благально замахав руками.
     Мотоцикл зменшив швидкість, і дід подумки дякував щасливій нагоді, але в останню мить фара круто взяла ліворуч; описавши навколо діда дугу, мотоцикл пронісся далі, накривши подорожнього теплою хвилею сірої куряви і бензинового чаду.
     Дід Андріян, провівши червоний вогник довгим, тоскним поглядом, далі зачеберяв, він міг би й ще трохи швидше, та боявся, що не дійде, а дійти він мусив; перед ним стояли Олеянині очі, здивовані раптовим болем, дивилися точнісінько так, як у першу мить їхньої зустрічі, коли повернувся він, зжовтілий і висхлий, із госпіталю додому.
     Олеяна йшла тоді з відром по воду, задивившись на ластівок, що веселими блискавками звивалися у голубому, пропахлому першим липким листям небі; птахи очманіло носилися, то круто врізаючись ввись, то стрілою проносилися майже понад землею, і не було у них, сп’янілих від весняного повітря, ні тих клопотів, що в Олеяни, ні її журби — хліба, хоч підпали, не знайдеш у хаті, тож сьогодні спекла вона дітям коржів із акацієвого цвіту, сірих, землистих, кремінно-твердих коржів, і діти затято їх гризли, аж іскри кресали. А коли Олеяна глянула на дорогу і побачила Андріяна, вона мов спіткнулася і закам’яніла, в зляканих, заціпенілих очах, в погляді з-під крутих, ще дівочого вигину, брів прозирали сум’яття і ляк, невіра і подив; вона стояла запаморочена якусь мить, а тоді жбурнула геть, як непотріб, порожнє відро, яке, голосисто брязкаючи та підстрибуючи, покотилося стежкою поміж молодого споришу, сама ж кинулася навстріч.
   - Цить же, цить, — приказував Андріян і витирав, як малій дитині, сльози на її щоці худою, зашерхлою лівою долонею.
   В хаті, доки неспішно розв’язував речовий мішок і викладав солдатські свої припаси, так пильновані у дорозі та скупердяцьки трачені, два хлопчаки його, семи і п’яти років, хазяйновито обходили навколо негаданого гостя, що звалився, як сніг на голову, і, не вірячи ще очам своїм, пробували на дотик, чи справді то батько: то мацали вже вицвілі, пропахлі нестравним госпітальним духом галіфе, то гладили кирзові, шорсткуваті халяви чобіт.
   - Оце вам пряники, козаки, — виставляв Андріян добро однією рукою, а другу чомусь ховав за себе. — А ото тушонка...
   - А що в тій руці? — старший раптом стрельнув очима, що запалахкотіли жадібною цікавістю.
- Та нічого, — відказував Андріян. — Осьдечки цукор вам, горобці.
   Але хлопець, тільки глипнувши на іскристий, неймовірно спокусливий кавалок, потягнув рукав батькової правиці на себе; Андріян не давався, але син тягнув все настирливіше, бо коли день сьогодні такий, що збувається все, і батька вони вже мають, і в батьковій лівиці небачені дива, то дива ці, може, навіть не всі, і хто зна, що припас для них батько за спиною. Малий смикнув на себе і подужав нарешті, Андріян ніяково якось відвернувся, а з рукава вигулькнула червона, порубцьована культя з геть відбитими пальцями, лише на місці вказівного стирчав обрубок, мов бородавка на гілці.
- От і маєте, діти, гостинець, — тихо мовила Олеяна.
   Олеянині очі, сповнені легкої синяви, мов небо першого весняного дня у щойно вимитих віконних шибах, очі, здивовані раптовим болем, як здивовані були зустріччю після госпіталю, тепер все ще стояли перед Андріяном, і він, шкандибаючи в сутінках, наддав у ході. В тихому повітрі молодої ночі стояв ледь відчутний солонуватий присмак піднятої мотоциклом куряви, дух розігрітої нещедрим осіннім сонцем хвої. Андріяну дихалося легко, тільки нога, нашпигована залізом під Лібавою, немов спросоння, глухо і занудливо занила. Дід, переставляючи ногу, намагався ступати на неї легше, намагався не думати про ногу, ця давня хитрість, випробувана не один раз, особливо в косовицю, коли гнали довгі, зморні для нього ручки, допомагала куди відчутніше.
   Позаду знову зблиснули вогні, примарні тіні ліниво заворушилися поміж гіллям сонних дерев, і Андріян озирнувся: дорогою, похитуючись на вибоїнах, весело гнали два автомобілі. Він ще здалеку, непевно, як на зборах в колгоспі, коли з району привозили чергового голову, підняв ліву руку, бо праву соромився показувати на люди. Дід Андріян, сапаючи, терпляче стояв у мерехтливому світлі фар.
   Перше авто, невдоволено скрипнувши гальмами навпроти діда, спершу пригальмувало трохи, і коли Андріян уже подався вперед, прудко рвонуло й чкурнуло геть; тоді Андріян, незграбно розмахуючи руками, як підбита птаха крилами, зашкутильгав навпереріз другій автомашині, і та, клюнувши носом, круто спинилася.
- А голова є на плечах? — поспитав водій, визирнувши з авто.
   - До району... Може, візьмете...— попрохав, сапаючи і заточуючись, дід Андріян, попрохав непевно й несміло, ніяковіючи у душі, що завдає чужим людям мороки; дід взагалі не любив марне комусь чинити клопіт, просити щось для себе — краще сам якось переб’ється.
   - Нахлявся, пеньок трухлявий, — почув крізь зуби проціджене Андріян, доки оббігав машину, збираючись сісти на заднє сидіння. — В тюрму через такого сідай.
   І ледве він звільнив дорогу, як машина, зневажливо і сердито фуркнувши, аж підскочила, зриваючись з місця; Андріян ще хотів ухопитися за ручку дверцят, та припізнився, і культя його встигла лише ковзнути холодним металом.
   Більше дід Андріян уже не озирався. Він ішов курною дорогою, волочачи, немов чужу, ногу, груди його ходуном ходили, і там щось то схлипувало, то свистіло тоненько вербовим свистком, який викручував він колись, у дитинстві, з молодої, жовтогарячої гілки; на його подив, що швидше ішов він, зриваючись інколи на біг, то менше нила, немов дерев’яніючи, нога, аж поки, укоськана, і зовсім примовкла — і за це Андріян їй дякував подумки. А як засвітилися вогні на околиці міста, дід уже біг, спотикаючись і дивно розмахуючи руками, мов від того мало легшати його старече тіло і гнучкішими робилися крихкі, рипучі кості, він, здавалося, немов підлітав; Андріян тепер не боявся бігти, він напевне вже знав, що таки добіжить, от тільки піт застилав пеленою очі, і перші крупні осінні зорі видавалися ще вродливішими, зблискували і сліпучо мерехтіли, змішуючись з вогнями вже близького міста.
   На порозі «швидкої», що, на щастя, розташувалася на околиці, дід Андріян зняв з сивої голови мокрого кашкета і, хапнувши повітря, лиш видихнув:
- Поможіть, люди добрі...
   Тоненька, як свічка, яку запалюють на щедрець, молодесенька медичка, що писала, схилившись над столом, підняла стривожені, ще не притерпілі до біди, підсинені очі:
- Що з вами, діду?
   - Та мене, дитино, й кілком не добити, — казав, немов журився вельми з того, Андріян. — То жінці моїй недобре. — І, повагавшись, додав: — Таки зо всім недобре.
   - Присядьте і ждіть, машини на виклику, буркнула, брязнувши шприцами, інша, старша віком медичка.
   І дід Андріян слухняно присів у куточку.
   Вулицею мимо «швидкої» проносилися автомашини, шелестіли шини ще теплим асфальтом, те шелестіння раптово, як літній дощ, наростало, потім раптово згасало, і дід Андріян з сторожким нетерпінням вслухався, чи не завертають ті шини в подвір’я; на столі біля медички час од часу вуркотів телефон, а на кушетці обличчям до стіни лежав, глибоко дихаючи і зрідка постогнуючи, наче вві сні рубав сукуваті дрова, нероздягнутий чоловік у дірявих шкарпетках.
   Старша медичка підійшла до нього, послухала пульс:
- Треба до відділення, біди наберемося.
   І обачно стягувала шкарпетки, бридливо беручи їх лише кінчиками білих пальців. З шкарпетки випали раптом дві десятки, ті гроші, з тихим шелестом гойднувшись у повітрі, ковзнули під кушетку.
   Чоловік, що видавався непритомним, дригнув босою ногою, рвучко, немов обпечений, схопився і сів, ошаліло поводячи навкруги побілілими, як у мерзлої рибини, очима.
   «Та він же п’яний в дим», — здогадався дід Андріян.
- Де гроші? — поспитав через силу, мов виригнув, чоловік.
- Добрий же гаманець у тебе, — засміялася медичка. — То від жінки отак?
   Чоловік подивився на неї криво, спідлоба, як на затятого ворога свого.
- Жінка — то хвороба.
   Він поворушив довгими, давно немитими пальцями босої ноги.
- Ото мій банк, мій сейф без ключа...
- А коли в банку скінчиться, то як? — все ще сміялася медичка.
   - Хай не журиться жінка, з-знайду, — слово опиралося трішки, бо чоловіка повело, наче вітром, управо, тоді якось вернуло назад, врешті він випростався і вдарив переконано кулаком себе в груди. — Їй-бо, і в подушці знайду, і в матрасі, і у мисочці з яйцями...
   Медичка нагнулася, підняла з-під кушетки обидві десятки й подала чоловікові.
   - Ото-то, — рвучко вихопив гроші і взявся, киваючи в такт головою, цілитися в кожного тремтячим пальцем, мов пістолетом. — Жінка — моя хвороба, всяка жінка — хвороба, і ти хвороба, і ти...
   Двері раптом прочинилися, і в кімнаті з’явилася кучерява голова та кремезне плече чергового лікаря.
   - Хто тут шумить? — пророкотів загрозливо його бас далеким і лунким громом.
   - Я-а? — чоловік враз зів’яв і поменшав, а круглі очі зробилися ще круглішими. — Я ні-ні, я нічого. Жінка — то здоров’я.
   На знак згоди черговий мовчки кивнув і зачинив двері.
- Хвороба, — послав навздогін переконано чоловік.
   «Боже, — не знаходив собі місця дід Андріян. — Ну де ж та машина?..»
   Але машина нарешті прийшла, і шофер, хапливо ковтнувши кілька затяжок, кинув недопалену цигарку і погнав з молоденькою медичкою і дідом Андріяном у село.
   До лікарні за всю дорогу, розтерзану і гвалтовану тракторами після непривітних осінніх дощів, за всю мучену ту дорогу баба Олеяна так і не опритомніла; Андріян сидів біля неї, і кожен поштовх машини, що тряс хвору, завдавав йому болю — коли кидало «уазика», в нього аж руки мерзли. І тільки в лікарні вже Олеяна отямилася і здивовано роззирнулася.
   - То ти, Андріяне? — потепліли в неї очі, і тепло те розходилося по старечому змерхлому обличчі. Вона помовчала хвилю і знову ворухнула побілілими губами: — А я весілля бачила наше... І дядька Онопрія бачила, кликав він мене до себе.
   Велике й бучне весілля було в Андріяна та Олеяни: буханець чорного, навпіл з товченою соломою та половою хліба лежав на вишитому рушнику, в той голодний рік то було скарбом; гостей же запросили силу-силенну — на лаві сиділи батько й мати молодого, а на місці її покійних батька-матері — дядько Онопрій, один з тих сільських дідів, що видаються вічними, яких однаковими пам’ятали змалечку, такими самими знали, як ішли під вінець, і такі ж лишалися, кремезні, як уже самі дітей споряджали в шлюб; з тих вічних сільських дідів, яких не ламали життєві бурі, не морили морози, з тих кремезних, що скидаються на дерева, об які ламаються блискавиці.
   - Живіть, діти, дружно, — піднявся дядько Онопрій. — Будьте вірними. Бережи, Андріяне, свою суджену, як журавель журавку.
   - Кликав мене дядько Онопрій, — Олеяна ворухнула ще раз пошерхлими від смаги губами.
   Вона знову зайшла в непам’ять, в сон, де літа дивовижно перетасовувалися і весняний день далекої молодості зустрівся з похмурим осіннім днем, старечим; біля хворої заметушилися медички, і врешті бабу Олеяну понесли у палату, а дід Андріян, не потрібний нікому, лишився сидіти в куточку. Його ніхто не чіпав, боячись скривдити ненароком, дід сидів і журився, чого удався такий міцний, його терло і крутило життя, вже він латаний і перелатаний, а ніяка холера от не бере; Олеяну ж схопило, що і не видихнути, — краще б вже його, він таки на півроку старший.
   Нарешті черговий лікар, ковзнувши притомленим, бляклим поглядом, буркнув:
- Їдьте, діду, додому. За годину чи дві ми вам бабу не вилікуємо.
   І Андріян, винувато кивнувши, пошкандибав до дверей.
   Він не збирався нікуди їхати і нікуди йти, він знав, що не зможе цього зробити, хай і не бачитиме Олеяни, нехай не чутиме, і не здатен бодай чимось зарадити та помогти, та все ж буде поблизу, а раптом на щось та придасться, навіть води подати, — і Андріян важко присів на стілець в кінці довгого, лункого коридора.
   ...Дід Андріян сидів у порожньому коридорі, і прожиті з Олеяною роки напливали на нього, верталися довгі зимові вечори під теплою грубкою, за які було говорено-переговорено, і ті хвилі минувшини не тривожив ніхто сторонній. Він сподівався бодай голос Олеяни почути, та все те лишалося марним, Андріян навіть спитати не мав у кого — на коридорі поралася лише санітарка, немолода вже, горблена роками жінка, що сердито ганяла швабру.
   А коли швабра підібралася до Андріяна, він встав і пересів собі далі, потім ще пересів і опинився нарешті в куточку.
   - Вештаються тут до півночі, — буркнула, не піднімаючи очей, санітарка, коли вже Андріяну не було куди пересідати. — Не готель же, лікарня.
   І вона взялася ще лютіше ганяти швабру, ніби мстилася їй за якусь свою кривду.
   Дід Андріян встав і пошкандибав на вулицю, знайшов лаву під розлогим каштаном і всівся, змахнувши рукавом росу.
   Тут було йому навіть краще: вікна палат — мов на долоні, і Андріян пробував угадати, в якій лежить його Олеяна.
   Дід Андріян почував себе зараз так, немов душа його роздвоїлася: одна половина лишалася тут, під розлогим каштаном, що тихо світився вмираючим листям в нічній пітьмі, світився примарно і м’яко; і те загадкове світло, здавалося, зароджувалося десь в глибині густої і дужої крони; час від часу з високих гілок незримо зривалися стиглі і ваговиті плоди, вони падали на асфальтову доріжку, лускали так, як лускає пістолетний постріл, і, звільнившись від непотрібної тепер шкаралупи, весело котилися, підстрибуючи вологим від щедрої роси асфальтом. Друга ж половина Андріянової душі загубилася десь в одному з цих вікон, що миготіли навпроти лави, в одній з цих палат, де люди жили разом, але кожен ішов сам по собі на непростий здебільшого поєдинок з болячкою.
   Дід Андріян зараз якось особливо гостро відчував свою самотність, він всенький свій вік прожив з бабою, нікуди не їздив і ніколи не розлучався з нею. А з фронту він кожнісінький день писав додому листи, і ті його кривуляки, виведені здебільшого поспіхом на випадковому клапті паперу, немало тішили хлопців із його взводу.
- Дивись, Андріяне, писателем станеш, доки до Берліна дотопаєш.
- От, що то грамотний чоловік!..
   - Та хіба він жінці одній? Джигун добрий, видно, був, тепер півсела листів його чекає.
   Зате, коли їхню частину наздоганяла пошта, хлопці світили голодними очима, а Андріян одержував жмут листів.
   - Слухай, твоя жонка кожного разу іншим почерком пише, — хитро щурячи око, чадив махрою білорус Саєвич.
- Певне, наймає писаря.
- Та такого, що не тільки в каліграфії вправний...
   Андріян мовчки перетерплював кпини, хоч і соромився трохи пащекуватих своїх товаришів, проте листи відправляв так само, хіба вже зовсім непереливки траплялося, як отоді, коли навстріч свинцевій зливі стрімко ішли білоруськими болотами, хилитаючись і провалюючись крізь мох, з-під якого проступала протухла, іржава вода та утробно й загрозливо булькав болотний газ, — отоді тільки він не зміг щодня відправляти, і повіз поштовий вагон відразу сімнадцять його листів.
   Дід Андріян сидів на лаві під каштаном, одіж дідова набрякала росою, а тіло його, скоцюрбившись, відчайдушно боронилося від сирості і пронизливої прохолоди; дід сидів і дивився, як гаснуть вікна лікарні, і тільки в одному ще довго метушилися люди: Андріяна не покидала думка, що саме за тим вікном його Олеяна. Він просидів так до світання, не зімкнувши очей, мордований дрижаками.
   Останнє вікно погасло вже досвітком, коли двірники зачовгали мітлами, женучи шорстким асфальтом жмутки зжухлого листя. Двері лікарні прочинилися, і двоє санітарів, обачно ступаючи східцями, винесли на ношах людину, всю накриту простирадлом. Дід Андріян не міг бачити, кого то несуть, але він уже знав, він схопився було на вистиглі ноги, та не зміг навіть зрушити з місця, мов примерз до землі; червоною жалкою жариною обпекла серце образа на долю, затяту і невмолиму, яка забирала тепер найдорожче, а в грудях у нього зароджувалося, пручалося і рвалося глухе, надривне ридання, схоже на завивання самотнього вовка.
   Через день Олеяну ховали, і сини, що поприлітали з далеких країв, куди їх закинула доля, стояли над труною, похиливши голови, з почуттям мимовільної своєї вини, яку їм тепер уже не спокутувати.
   А через три дні, навіть діти не встигли роз’їхатися, раптово помер і дід Андріян. Помер він тихо, нікого не потривоживши, отак собі сидів, зів’ялий та мерклий, сидів під грубкою — і відійшов. На обличчі його тепер розвиднілося, і розгладжувалися різьблені довгими роками зморшки, лице зробилося ще м’якшим та лагіднішим, вдоволеним, що зі своєю бабою Олеяною розлучився таки ненадовго. А руки його лежали на грудях, як стомлені крила,— одне широке, важке, натруджене, друге — потрощене.

НА ЧОРНОМУ ОЗЕРІ
     Озеро тільки-тільки прокидалося. Над завмерлою гладінню темної води низом стелився празниково-білий, наче випраний, туман. Довкола стояла незрушна тиша, лиш інколи в очеретах ненароком спросоння озивалася кряква: скрикне і, спам’ятавшись, враз затнеться. Василь неспішно розмотував жилку з ліщинової вудки і розкладав нехитре рибальське причандалля: знову мало навідатися начальство, і йому, лісникові, наказано зготувати юшку.
     Озеро прокидалося, і озивалися зусібіч його мешканці. В прибережжі, у водорослях, пасучись, почмокували товстими добродушними ротами карасі. «Ти ба,— всміхнувся до себе Василь, — таки не ледаче створіння, з ранечку поратися взялося». З-під очеретів раптом, лопочучи крилами, знявся птах, і на тлі світлого пасма туману Василь чітко, наче на кіноекрані, вирізнив качиний силует. «Ось тобі й осінь у гості», — з легким смутком подумав лісник, дивлячись, як над водою, низько й важко, мов бомбовоз, ніс птах, певне селезень, своє вгодоване на озерних обширах тільце: дужі й тугі крила, що, здавалося, аж рипіли, впевнено розсікали прохолодне, пропахле смолистою сосною і багником повітря.
     Озеро Чорне, що загубилося в лункій лісовій глуші, впівкола обступили розмашисті сосни, які ще ні одного разу не знали підсочки, бо Василь хитромудро вишукував всякі притичини, аби лиш не зачепити їх. Він любив озеро і назву його вважав образливою — озеро чорним було хіба посередині, на запаморочливій глибині, від берега ж вода його, живлена невмирущими джерелами, була завше прозора й дзвінка, як правда, — навіть за добрий десяток метрів від берега дно проглядалося, мовби крізь збільшувальне скло.
     Єдиним, що муляло йому на озері око, був дерев’яний будинок, як писалося в канцелярських паперах, «дім лісової пропаганди». Відколи теслі вручили йому ключі до зведеної без жодного цвяха будівлі, в лісника куди менше стало часу порпатися на просіках, біля мурашників чи дбати про харч на зиму косулям.
     «Провалився б він крізь землю чи хоч здуру згорів», — подумав лісник і кинув оком на той берег, де поволі, наче на фотоплівці, проявлявся крізь туман силует розцяцькованої найвигадливішими тутешніми майстрами будівлі.
     Він кинув оком на той берег і знову взявся наживляти вертлявого і достобіса впертого черв’яка, але, чимось стривожений, вернув погляд назад — йому видалося на тім березі щось незвичне. Пасмо білого туману, що якраз напливло, затулило на хвилю будівлю, і Василь змушений був присісти: у будинку змигували, наче дратуючись, червоні вогники. «А кого там лихий у цю пору носить?» — зчудувався лісник, мружачи очі, і спершу подумав, що то, може, примарилося. Але вогники мерехтіли справді, і що пильніше він вдивлявся, то болісніше недобрий здогад холодив груди, а коли перші язики полум’я злодійкувато вихопилися з будинку і лизнули покрівлю, сумніву не лишилося.
- Тюрма ,— уголос проказав отетерілий Василь.
   Він метнувся було до човна, але нараз приспинився і, змірявши поглядом віддаль, кинувся понад зарослим болотистим берегом. Василь біг, спотикаючись на коріняччі, і перебирав у розпашілій голові здогад за здогадом, звідки міг взятися той вогонь; він біг, хапаючи поспіхом пересохлим ротом, мов викинута з води рибина, прохолодне, зволожене досвітнє повітря, яким ніяк не міг вдосталь наситити спраглі груди; він біг, і гілки безжально хльоскали по обличчю, обдирали до крові руки, а ожинник на шмаття рвав одяг; та лісник нічого не чув, тільки біг і біг, озираючись час від часу на будівлю, де на очах виростала і квітла вогненними бутонами його біда.
   Коли нарешті Василь спинився перед палаючим будинком, вогонь витанцьовував на сухому дереві під дику свою, моторошну мелодію, здавалося, мстиво й знущально гоготів над розгубленим лісником.
Василь зрозумів, що сам нічого не зарадить.
   - Лю-у-ди-и! — посірілий від розпуки і безсилля, щомоці затягнув, а швидше завив лісник.
   Довге і протяжне «у-у» понеслося над тихою озерною гладдю, відбивалося від зелених стін високих і дужих дерев, котилося прямими, як стріли, просіками.
   Лісник зрозумів, що допомоги чекати йому нізвідки. І тоді вій кинувся в палаючу будівлю рятувати бодай щось із добра. У вестибюлі, у клубах сизого ядучого диму, від якого сльозилися очі, він мало не перечепився через муляж лисиці, не роздумуючи, лісник потяг ту лисицю, тулячи до себе, аби ненароком вогонь не пошкодив хутра, і здавалося, не він прихищає звіра, а сам звір, хоч і мертвий та випотрошений, тулиться до людини і борониться від страшного вогняного гоготіння. Слідом за лисицею з пекельної експозиції вибрався на волю заєць і лось, вовк і козуля, єнот і білка; очманілий від диму і гарива, обірваний та закіптюжений, майже в безпам’ятстві, лісник все те добро односив подалі від вогню і знову пірнав у клуби диму, аж поки, хапнувши, напевне, зайвого, покотився по землі, звалений немислимим кашлем, що вивертав легені.
   Він таки довго пролежав у траві, на . якій від жару зійшла роса і яка тут, в прибережжі озернім, не пахла вже водоростями та рибою, а лиш гіркуватим димом і плавленою живицею. Коли ж нарешті Василь прийшов до тями, то повільно звівся на ноги і пошкандибав до води: вмившись, він всівся біля винесеного ним добра і порожніми, стомленими очима дивився на вогненний вируючий бенкет.
   Будинок, що весело потріскував у полум’ї, коштував грубих грошей, і лісник розумів, що відповідати тутечки комусь, певне, доведеться, але він розумів так само, що великі начальники показуватимуть один на одного пальцями, і це робитимуть доти, доки палець не впреться в нього, лісника. А йому вже ні на кого показувати, окрім хіба цих козуль і вепрів.
   Звісно, лісник аж ніяк не міг прийняти вини на себе, бо ж не він тут учора влаштовував гульки — просто йому звеліли відімкнути і щезнути, а ниньки ніяка гадалка не відгадає, хто кинув непогашену цигарку чи залишив вогонь у коминку.
   У дерев’яному вицяцькуваному будинку на березі Чорного один раз на рік, траплялося й на два-три роки, проводився семінар, а частіше сюди у сяючих лакованими боками службових авто під’їжджали потрібні люди. Особливо завізно зробилося після того Указу, коли в ресторанах не розгуляєшся, а тут-бо від гучної пісні могла наполохатися хіба що тлуста качва чи й без того лякливий заєць, що сторожко придрімнув десь під кущем.
   Звісно, люд на озеро приїжджав вельми різний, один, траплялося, ніяковів від сердечної уваги, а інший — навпаки, походжав берегом озера, як молодий задьористий півень, що парубкує своє перше літо.
   Пам’яталося лісникові одне подружжя. Чоловік, хоч і був, казали, велике цабе, а по-людськи погомонів з Василем та цигарками столичними пригостив — смішно вони так називалися, як та скоромовка «Карл украв у Клари», — а тоді за вудочки та мерщій на озеро. Зате жінці спершу не вгодили меблі, то вона закомандувала все переставляти, доки дві лапки викрутили, тоді забракло серванта, і погнали машину у район, сервант привезли, а посуд із ресторану чомусь забули, тож мусили знову вертатися. Нарешті жінка сплеснула пухкими здобними рученятами, буцімто по небіжчику зібралася голосити:
   - А як же тут страву мені зготувати — ні водопроводу, ні колонки...
   - Он, з нього всі у нас варять. — Василь зчудовано стенув плечем, мов поправляв рушницю, і кивнув у бік озера.
   Жінка так витріщилася на лісника фарбованими віями, що мусив Василь сідати на підводу та їхати з бідоном у село.
   Кроків за сто від цього будинку Василь припнув коняку до дерева і хропонув добрячу годину, аж очеретом шелест пішов, а тоді набрав бідон води з озера і подався назад.
   - Ото смакота, — зачерпнувши склянку, тішилась жінка (по її-таки вийшло), і пила дрібненькими ковточками озерну воду, прицмокуючи язиком і облизуючись.
   - Там в мене найліпший колодязь в селі, — божився Василь і простодушно дивився їй у вічі.
   На ранок спантеличений лісник ледве впізнав столичну даму, грішним ділом уже подумав, чи чоловік не виганяв, нарешті, вереду, а виявилося, сердешну вжалив комар. Сім’я спішно відбула з будинку, Василь же два дні розвозив серванти і череп’я.
   Лісничий, якому, як-то водиться, щось та не так переказали, покликав лісника «на килим».
   - Ви даєте собі звіт, яку ви справу зірвали? — він спочатку вичитував стиха, майже пошепки, згодом голос його твердішав, наливався тамованим гнівом.
- Не знаю... — пискнув було лісник і відразу осікся.
   - Помовчте! — Пострілом пролунав виляск долоні по столу, і лісничий поволі, грізно вставав, незмигно вп’явшись у нього очима. — Ви даєте, питаю, звіт?
   Василь не перечив лісничому, тільки нишком сховав у кишенях руки і стулив там дві дулі — в нього була давня, вивірена роками прикмета: стулиш дулі — і ніяка сварка не пристане.
   Лісничий ще довго сварив його, аж поки спіткнувся раптом на півслові.
- Вийміть руки негайно! — гаркнув він несподівано.
   Василь як тримав згорнутими пальці в кишенях, так і вихопив їх.
- Марш з кабінету! — люто верескнув лісничий.
   Василь кулею вискочив у коридор, не втямивши спершу, яка муха вкусила начальника, аж поки у дзеркалі побачив свої стулені в дулі пальці.
   Нерідко в будинку на березі озера зустрічі іменитих гостей тяглися далеко за північ, і Косарі, високо підбившись у нічному небі, здивовано споглядали ще одних припізнілих косарів, що тягли хрипкими, прокуреними голосами:
- Касів Ясь канюшину...
   Ніхто так не вмів припросити за столом, як їхній лісничий. Коли вже, здавалося, дорогі гості були ситі, він підморгував Жанні-офіціантці, яку в найважливіших випадках завше возив із собою, і вона, ласкаво всміхаючись, приспівуючи та пританцьовуючи, тулилася до вередливця спокусливо молодими грудьми і всім тугим тілом, змушувала враз дрібно тремтіти і гостя; і м’якшала тоді душа, і все починалось спочатку.
   А коли вже і Жаннина дригіть не допомагала, він вдавався до коронного номера.
   - Любі гості! — Лісничий змовкав і поволі обводив усіх поглядом своїх сивих, як зводянілий вівсяний кисіль, очей, аж поки змовкали і найгорластіші. — Я пропоную тост за нашого слугу народу, нашого депутата, керівника вимогливого і водночас такого сердечного та чуйного, нашого директора лісгоспу Петра Петровича!
   Звісно, треба бути останнім бовдуром, щоб відмовитися випити за господаря, тож знову гурт гомонів, хтось смішив анекдотами, попискувала, наче миша-полівка, на яку ненароком наступили, розпашіла Жанна-офіціантка, яка не вельми боронилася, коли її нишком підмацували, і знову у відчинені вікна разом з сизими клубами цигаркового диму важко викочувалася перегодована пісня.
   А коли притомлені, обважнілі гості стихали, ще раз вставав лісничий.
   - Любі гості! Я проголошую тост за нашого шанованого Хазяїна!
   Гості гуділи, як рій комарів у червневе надвечір’я, відмовлялися.
   - Так пили вже за Петра Петровича, їй-бо пили! — не погоджувався, гикаючи, котрийсь.
   - Петро Петрович — слуга народу. А справжній Хазяїн — ось він! — І лісничий урочисто показував на Василя, який подавав і підносив, приймав порожні пляшки і ставив свіжі, запітнілі, щойно із холодильника.
   І далі збуджено гудів дружний рій, видзенькували келихи, і, бувало, тільки під ранок Петро Петрович з лісничим проводжали та розціловували гостей, а Василь замітав сміття та прибирав недоїдки.
   А позавчора розказувала Василеві його жінка, як здивувала її Жанна-офіціантка. Побачила жінка на вулиці у райцентрі Жанну та й гукнула. А та озирнулася чомусь злякано — і хутчій від неї, жінка наддала ходу, а Жанна ще швидше.
- Жанно, Жанно! — кричить тоді жінка. — Тож зачекайте!
   Дівчина, завагавшись, приспинилася і зустріла її переляканими, якимись колючими і непривітними очима.
   - Жанно, — питає задихана жінка, — кажуть, твоя сестра кофточки гарно в’яже?
   - О-о-х, — ледве спромоглась відказати Жанна. — А я так злякалася... Думала, знову битимуть, то вже клястися й божитись хотіла, що з вашим Василем таки не спала.
   А одного разу гість трапився якийсь дивакуватий. Полуднувати у будинку не захотів, отож розклалися на березі, просто на пожовклій, пожухлій траві. Лісничий власноруч взявся виставляти горщечки і тарілки, що звабливо лоскотали ніздрі і наддавали апетиту, а директор виймав пляшки із зірками та без зірок.
   - Давайте по-європейському — спершу перекусимо, — скосив око на усе те гість. — А то в мене вже кишка на кишку анонімки пише.
   Коли трохи перекусили, гість нанизав на виделку замашну, як підошва, підрум’янену відбивну і кинув собакам, що терпляче облизувались і світили спраглими очима обік людського гурту. Собаки, підвискуючи, високо плигали і ловили шматки на льоту, весело клацаючи білими, як молода ріпа, зубами; за відбивною кавалками летіли ковбаса та шинка, аж поки директор зітхнув сумовито:
- Та ми ж їм іншого харчу, погодують зараз...
   - Друг людини все-таки, — докірливо і сумовито покивав головою гість. — Чого доброго, Барс подумає, що милосердя немає в нас.
   І Барс, жилавий старий гончак, на знак згоди теж покивав головою, кліпнув і засміявся жовто - зеленими розумними очима.
   А коли в кастрюлях та горщечках не лишилося навіть шматка, тільки непочаті пляшки сиротами стояли серед спустошеного посуду, гість здивувався:
   - Ти ба, закусь скінчилася, — сказав він і з щирим жалем встав. — Значить, прощатися пора. 
   Коли його машина щезла за поворотом, лісничий сів на мотоцикл і гайнув у село по закуску.
   ...Вже розвиднілося, а на березі тихого лісового озера, на просторій галявині, пообіч велетенської купи жару і головешок незрушно сиділа самотня людина, а навколо неї, мов за велінням всесильного чародія, зібралися з неосяжних лісових просторів, німо застигли звірі тутешніх країв: вовк, сірий розбійник з великої лісової дороги, спокійнісінько стояв поряд з косулею, тільки докірливо дивився скляними очима на згарище; вепр, навпаки, весело шкірив могутні ікла, наче радів з пожежі, тішився, що негадано вирвався із будинку на волю, де не чути вже остогидлого перегару і цигаркового диму, а владарює дух вересового цвіту, багнику і прілого листя, під яким причаїлися хрусткі жолуді; червоне зловісне світло з останнього полум’яного подиху падало на зайця та білку, і, здавалося, вони також тішилися й сміялися, змовницьки переморгуючись.
   Лісник незрушно сидів і думав, що цей будинок мав уже колись згоріти, бо не один раз доводилося застерігати, щоб не жартували з вогнем, мав згоріти саме отак, сам по собі.
   Лісник звівся на ноги і, втомлений та розбитий, весь у кіптяві, замурзаний та обдертий, повільно потеліпав додому. Сходило незвично велике, здивоване сонце, і довгі тіні дерев розмашисто пролягли через усю галявину, лісникова тінь теж була видовжена. «Сонце підіб’ється вгору, і тіні покоротшають», — ворушилася в голові в’яла, приморена думка, і він перевів погляд на вереси, які в несміливому вранішньому промінні зблискували добірними, наче ягода в добрий рік, росами, на вмиті дерева, що піднімалися вгору і росли на очах. 

ДО СИНА
     Кричали досвітком поїзди, кричали хрипко й загрозливо, лякаючи світанкову мліч, і вивозили з приміського селища втомлений люд, що полишав осінні поля та їхав у близьке місто.
     Люд злобно штовхався ліктями і, лаючись, ліз нахрапом у напівтемні вагони, пропахлі потом, мастилами, робочим одягом та недоглянутими туалетами — дим нестравним духом приміських поїздів.
     Дебелий молодик у вагоні, залицяючись до двох дівок, все силкувався до них підсісти: ті повискували й манірно поводили підмальованими очима. Молодик тузав дівок плечем, вони ковзали по вичовганій лаві і штурхали бабцю у вигорілому, потертому плюшевому піджачку. Дівки пищали, а бабця за котрим разом видихнула:
- Не тузай мні, дохна, зімнеш.
   І тулила до себе невеликий пакунок.
   Крайня дівка зиркнула на стару зверхньо й насмішкувато:
- Вельми щось дороге, бо вже й не торкнись.
   Стара не образилася, тільки голову опустила побито й винувато.
- Костюма ото синові на смерть.
   Дівки притихли було, а молодик придуркувато кліпнув повіками:
- А що, син у трупарні?
   Молодикове запитання гнітило стару, чавило на серце холодним каменем, і вона ще нижче схиляла голову; вагон хитнуло якраз, і біле пасмо волосся ковзнуло з-під картатої полинялої хустки, затулило від подорожніх її посивілі очі.
- Якби ж у трупарні... Я б знала, що то від бога, то всіх те жде.
   Вона поправила хустку худими пальцями, порепаними від землі, у якій длубала вчора картоплю, повзаючи коліньми, бо невдатна копати вже стоячи.
- Присудили його до вищої кари... Цієї ночі, казали, стрілятимуть.
   Знову вагон хитнуло, і стару, як вітром, повело до вікна; вона похилилась було в один бік, у другий, і врешті повільно, як старе, скрипуче дерево, випрямилася.
- І я винувата, що звіра у світ пустила.
   Дівки, не змовляючись, тихенько посунулися від старої.
   - А чи дадуть ще побачити його?.. От щоб дали, то костюма поміряв би, — легенько тулила стара пакунок до плюшу. — Я ж стільки літ йому хтіла купити, отакового, хтілося, синенького.
   - Доброго ж сина, нівроку, вигодувала, — скоса зиркнувши, буркнула крайня дівка і, підсмикнувши плаття, ще далі відсунулася.
   - А добрий змалечку вдався, добрий, — стара похопилася раптом, мов із спросоння, головою закивала хутенько, і губи її, пошерхлі та шорсткі, мов тертка, заворушилися спішно і нетерпляче. Обличчя, що зорали роки, заволочила біда, а засіяли рясно зморшки, обличчя її негадано проясніло і засвітилося зсередини відсвітом далеких тепер вже літ. Вона говорила неголосно, слова із пошерхлих губ зривалися теж наче пошерхлі, шелестіли осінньою сухою глицею в соснині, шелестіли, спадали й котилися, як листя, за вітром. — Добрий змалечку був, добрий... І очі злові чужі. Мо’, того й заступився за товариша в п’яній бійці у клубі... Ще без бійки у нас не бувало неділі, люди поробилися такі.
   Мова її на мить приспинилася, мов перед якоюсь загатою, та не довго втримала та загата, тільки на мить.
   - Черконув тоді парубок ножем парубка, правда, так собі, не вельми. Похапали їх, двох батьки відкупили, а йому в суді три роки по щирості.
   Стара несподівано розговорилась, їй було байдуже, слухає хто чи ні, вона говорила до себе, до свого минулого, до сина у камері, жаскій і вже недалекій, і її слова тим самим осіннім шелестом неспішно злітали з пошерхлих уст.
   - Прийшов він з тюрми худющий, якийся вовкуватий, днями слова, бувало, не роздобуде, і немов наполоханий, хоч переляк відливай. Злому ворогу, тілько сказав, не зичить побачити те... Боявся тюрми він, але й не вбоявся. Віддала я йому пенсію, сорок один карбованець поштарка мені саме принесла, та й кажу: купи собі одежину. Поїхав у район і вже не повернувся. Забракло тих грошей, муситьки, йому, то він під полою жинси якісь сховав. Рицдивіст, сказали, і ще два роки дали.
   Старій забило подих, і вона сапнула усохлими грудьми, хапонула повітря здивованою рибиною.
   - Прийшов він з тюрми вже зовсім іншим. Я зразу побачила по очах, очі йому підмінили. І щось у ньому бродило... Тихе таке і тухле...
   Старій забракло знов духу, вона закашлялася сухо і деренчливо — чи то від сирої досвітньої мли, чи із зморщених, мілких легень своїх викашлювала ще учорашню городню пилюку. — А втретє повернувся із тюрми вже звіром. Напився першого ж вечора, люто напився, в дим... Уламком склини себе по венах, і кричить на мене, заюшений: «Заріжу, що на світ привела!» Востаннє повернувся він з жінкою і чужою дитиною. Та жінка теж десь там... з ним була... Не злюбив дитину відразу, зав’язував у мішок і бив. Тікай, просила невістку, зі світу зживе і хлопця, і тебе. «Нічого гонку гнати, — дивно якось відказала та, сміючись. — Ще не таким галстуки в’язала».
   Того дня забрав син дитину з собою і пішов у ліс. Бив його там, а малий просився:
- Татку, я більш не можу, я спати хочу.
   Прибив хлопця і загріб у листі.
   А тоді зустрів жінку з поїзда. В тої аж очі круглі з такого дива.
- Ходи по гриби, — каже син.
- Ходімо, — дивується все ще невістка.
   Пішли. У дорозі питає її:
- Ждатимеш мене п’ятнадцять літ?
   Аж приспинилася невістка.
- Знову, хавка, у діло вліз?
   - Сина твого пришив... А ти ша, наволочка, бо й тобі галстук повішу. Марш у село по мої документи, а я до зеленого прокурора, — кивнув на ліс.
   Ну, невістка до телефона, приїхало дві машини... Рвали повіддя вівчарки, стелилися по землі, ідучи по сліду. Зняли під вечір його із дерева — гадав, сховається там.
   Більше дівки із підмальованими очима не слухали старої, вони лиш підвискували, коли їх теребив молодик; на сусідній лаві, поклавши замашний кулак під неголену щоку, циганкуватий дядько голосно захропів — і його тузнули під бік: «Ну, ти, храповик із тріснутого колінвала»; ще на сусідній лаві реготали із карапуза років трьох-чотирьох, допитуючись, де він живе: у баби в селі чи в місті, куди водять в садок і де батьки ждуть квартири. Карапуз сановно надувся, поміркував поважно і відказав: «У поїзді».
   - І знов мні коле, знов мні пече, — хилитався вагон, і хилиталась стара, як старе, скрипуче дерево. — І я винувата, що звіра у світ пустила.
   На мить стара приплющила зморщені, зів’ялі повіки, очі пекли їй, мов хто сипонув гарячого приску, — чи то від безсонних ночей, чи від піску, що надуло на картоплищі.
   - Сусіди казали: не їдь, не ганьбися... Йому й землі на той світ зашкода. А я б йому стілько вділила, стілько, щоб хоч на тій землі себе оправдав.
   І вона розводила руками, натомленими і важкими, з твердими, немов залізо, мозолями, із порепаними, скоцюрбленими пальцями, із покоробленими нігтями, під які навічно уїлась земля; стара розводила і показувала руками, скільки б то вона йому уділила.
   - Чи дадуть ще побачити?... От щоб дали костюма поміряти. Тутово, на плечі, мусить, мулятиме, тутово, де родимка, я ту родимку змалечку пам’ятаю, змалечку, ще як мила тебе у балійці.
   Жебоніла отак стара всю дорогу, клала слово важке до слова, і навіть коли розвиднілось та поїзд пристав до вокзалу, то ще й на пероні хапала молодих сусідок своїх за поли, у вічі благально заглядала.
- А як, дітки, думаєте, вдень чи вночі його стрілятимуть?
   Дівки шарпалися і стидливо втікали боржій від старої, а вона довго стояла під мжичкою, сірою і нудною, як довгі роки, у які з далеких країв виглядала сина; вона дивилася їм услід, мов ті ще мали вернутся, мовити слово до неї і дати раду-пораду. Мжичка сіялася, помалу танула на обличчі, на старому піджаці, важкі краплі збігали з потертого, вигорілого плюшу.
   Люди юрмилися на пероні, штовхалися, сміялися, журилися, виглядали і проводжали, несли величезні валізи, і мордатий чоловік з двома череватими сумками штовхонув стару, що стояла якраз між зустрічних людських потоків.
- Що рота розкрила? Сільпо нещасне...
   Вона стояла у сутолоці серед людського гомону, серед вигуків носильників і різноголосся транзисторів; тут розмашисто обнімалися, припадаючи до рідних грудей з далеких доріг, з довгих розлук, тут червоно вибухали осінні букети, тут чуже щастя всміхалося яскраво, мов спалахи фотобліців.
   Вона стояла серед цього велелюддя, їй вже нікуди більше їхати, нікого проводжати і виглядати і не треба вже від життя нічого — роки за спиною шуміли осіннім похмурим бором; в неї, змученої літами, не було ні надій, ні жадань, крім одного - єдиного, може, останього вже жадання.
- От коб його віддали мені поховати... Я уночі б на могилу ходила.
   Кричали досвітком поїзди.


ІТИ ДАЛІ
     Старовинне містечко на Волині — Камінь-Каширський. Пейзаж його радше сільський, аніж міський. У центрі дво- і триповерхові будинки, а далі — звичайні хати, з садом та городом. А навколо — ліс. Молодий і прадавній. Вікові дуби, берези, гінкі сосни, вільха, ялини, зарості дикої малини, ожини, а вже чорниці, голубиці, брусниці, журавлини — як на виставці. А в лісі — озера карстового походження, утворені ще в доісторичну добу. Краси незвичайної. І назви небуденні, поетичні — Добре, Святе, Люб’язь, Біле...
     Жити серед такої природи й не бути поетом, художником, хоча б у душі, просто гріх. І коли Борис Демків у вірші про волинське село, про дивовижні зоряні ночі над ним пише:
     У час такий у нашому селі
     Народжуються філософи й поети, —
     йому не можна не вірити.
     Автор цієї книжки Іван Феодосійович Корсак живе й працює в Камені-Каширському, а народився неподалік — у селі Заболотті Ратнівського району в 1946 році. Закінчив сільськогосподарську академію в Києві й повернувся додому. І хоч не став він агрономом, зате як прислужилася наука про землеробство в його журналістській і літературній роботі.
     Редагуючи районну газету «Радянське Полісся», І. Корсак достеменно знає все, що треба знати працівникові сільської глибинки. А ще знає людей — багатьох, з якими йому чи не щодня доводиться зустрічатися й жити поміж них.
     З такого знання та при літературних здібностях і виростають люди в письменників.
     Щодо життєвого матеріалу, то він у І. Корсака завжди, як кажуть, напохваті. Варто тільки ступити за поріг хати, і ти вже в дивосвіті поліської природи. Ось іде наш автор із приятелем-лісничим в’юнкою стежкою поміж гінких красунь сосон. Ураз на плече лісничого стрибає звірятко — білочка. Давня знайома. Вона знає, що в цього доброго чоловіка в кишені припасені для неї ласощі. Він іде, а вона сидить і чекає. Лісничий, навіть не дивлячись на гостю, подає їй пригорщу горішків. Білочка тицяє мордочкою в долоню, та небавом, не закінчивши трапезу, стрімголов злітає на дерево. Лісничий обертається й помічає неподалік в ожиннику озброєних людей — браконьєри... Ось із такого цікавого випадку й народилось не менш цікаве оповідання І. Корсака «Мозоль».
     «Мозоль» — таке прізвисько одержав лісничий Гришко. Звісно, від браконьєрів. За непоступливість, принциповість в охороні природи, а точніше — за свою любов до всього живого, за свою відданість лісові і його мешканцям. Він, цей Гришко, дуже «незручний» для місцевого начальства, яке з давніх часів запозичило поведенцію удільних князів, для всіх тих, хто звикло плутає державну кишеню з власною.
     Інший лісоохоронник (оповідання «Бамбор»), може, й не такий затятий, як Гришко, однак і в нього душа відкрита для добра. З ним трапилася пригода, яка стала уроком на все його подальше життя. Призначивши полювання на вовків, які хоч і вряди-годи, а все-таки потрошили колгоспну худобу, лісник несподівано скасував свою постанову. Мисливці довго не сходили з дива — який, мовляв, гедзь укусив чоловіка?
     А почалося все з того, що лісник натрапив на вовче лігво й, не довго думаючи, взяв двійко вовченяток з собою. Відніс їх на лісовий кордон до знайомого. І от ночами почала навідуватися туди вовчиця — винюшила, де її діти опинилися. Та так вила, що душу вивертала у пожильців. Знайомий став наполягати, аби лісник забрав свій товар. Той обіцяв з дня на день приїхати, та за клопотами все було йому ніколи. Якось напровесні повертався він саньми додому, припізнився. Аж тут кінь схарапудився й поніс — почув вовків, що раптом вискочили з лісу. Не розбираючи дороги, летів просто в річку, на якій холодно вилискували проталинки. Лісник уже й з життям попрощався — виходу не було: або стати здобиччю вовків, або втонути. Вовки все ближче й ближче. І тут сталося неймовірне. Сіроманці почали випереджати коня й відтісняти його від річки. І коли кінь звернув і пішов уздовж берега, вовки відстали й зникли в темряві. Чи не голодні були звірі, чи щось інше спрямовувало їхні дії, але життя лісникові вони врятували. От після цієї притичини він і скасував полювання. І — замислився. Багато над чим. Зокрема й над тим, чи вовки тільки винні, що рідшає колгоспна отара?
     А ось іще один герой-лісник з оповідання І. Корсака «На Чорному озері». Так склалося, певне, через м’який характер, що Василь з лісника, якось непомітно перетворився на козачка-служку. Ходив біля високих гостей, яких місцеве начальство привозило в будинок лісгоспу біля озера, аби достойники розважилися, відпочили од трудів праведних. От Василь і старався для них — варив юшку, готував шашлики, збирав лісову ягоду, печерував раків, приносив свіже, з-під корівки, молоко... І поволеньки звик до свого холуйського становища. Ще й кпини на свою адресу вислуховував — п’яні гості полюбляли жарти. Та одного дня, коли будинок відпочивав од гостей і їхніх бучних гульбищ, Василь подався човном до протилежного берега — закортіло побути на самоті. Однак не встиг ступити на берег, як побачив підозрілу сизу хмарку над будинком, що враз вибухла чорним димом. Василь заціпенів. Нарешті дійшло до нього: горить! Але він не кинувся до човна: все, що роками залягало під серцем, — приниження, образи, гнів на високоповажних гультіпак, — ураз викристалізувалося в рішучу і безкомпромісну думку: хай горить!
     Василь повернувся тільки тоді, коли вогонь уже охопив увесь горішній поверх.. Єдине, що він прагнув порятувати, були опудала вовка, лисиці і зайця, які на першому поверсі прикрашали кімнати. А будинок згорів дотла. Разом з цим кублом номенклатурних розваг згоріло і все те, що було з ним пов’язане.
     Мотив очищення — в широкому розумінні — звучить і в інших творах І. Корсака. Незрідка це знаходить вияв у долях конкретних людей, особливо «колишніх» — недавніх можновладців. Так Петро Власович (оповідання «Нікудишній люд»), в недалекому минулому чинодрал районного масштабу, від погляду якого всі аж присідали, тільки перебуваючи вже па пенсії, щось таки втямив. Померла в нього теща. А односельці не пішли до його хати — не могли забути того «погляду», того презирства до них («нікудишній люд»). Та потім таки змінили гнів на милість — віддали шану покійниці. І хоч Петро Власович все ще не міг одмовитися від себе, колишнього, але замислитися йому вже є над чим.
     Відрадно, що молодий прозаїк не уникає гострих проблем, складних колізій життя. В оповіданні «До сина» він розповідає жахну, але реальну житейську історію. Стара жінка справила синові костюм. На смерть — його засуджено до страти. Засуджено справедливо. Був він непутящий, ні за що ні про що убив людину. І от їде вона до сина на останнє побачення. Розуміє, що й вона «винувата, що звіра у світ пустила». Але мати є мати. Її горе безмежне — страшне тим, що нічим сина не виправдати, не спокутувати його гріх. І все ж, і все ж — хіба тільки вона винна в тому, що син став нелюдом?..
     Тут для читача чимало поживи для гірких роздумів.
     Приваблює в оповіданнях І. Корсака прагнення автора знайти нестерте слово, свіжий образ, скористатися народною мовотворчістю. Справді, не можна не порадіти, коли читаєш у нього: «Настя хилиталася попереду, незграбно закидаючи свою довшу ногу й викреслюючи нею дуги на пухкому снігу»; «Колись сюди (у приймальню до начальства. — А. Ш.) по коліна ноги стоптала»; «дригіть за душу взяла»; «Люди вже обказані» (тобто їх уже повідомлено) і т. ін. На жаль, цього ще не так рясно, як хотілося б.
     Іван Корсак у своїй першій книжці, узяв, як кажуть, правильний тон — бути вірним життєвій правді, писати тільки про те, що добре, достеменно знаєш. Ясна річ, йому ще треба працювати й працювати, аби вирости в майстра. Це, звісно, шлях нелегкий. Але Іван Корсак уже ступив на нього — тож треба йти далі.

















ЗМІСТ
Бамбор………………………………..1
Баба Федора…………………………12
Предсідатель…………………………17
Позаштатний інспектор……………..26
Лист незнайомого……………………32
Наклеп………………………………..35
Нікудишній люд……………………...50
Прощальний концерт………………...56
Мозоль…………………………………66
Карат…………………………………..77
Катерина Іванівна…………………….83
Вітрогон……………………………….91
Журавка……………………………….101
На Чорному озері……………………..109
До сина………………………………..115
Іти далі. Післямова Шевченка Анатолія……..119


1