В. Г. Короленко


ДІТИ



ПІДЗЕМЕЛЛЯ

З російської переклала

Оксана Іваненко

Художник

Віктор Глуздов
„ВЕСЕЛКА"
в08—71М
Перекладено за виданням: В. Г. Короленко,«Дети подземеяья».Издательство «Детская литература», Ленинград, 1969.ВИДАВНИЦТВО ДИТЯЧОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ВЕСЕЛКА».Київ 1971

РОЗДІЛ І

РУЇНИм оя мати вмерла, коли мені було шість років. Батько,ввесь віддавшись своєму горю, ніби зовсім забув про моєіснування. Інколи він пестив мою маленьку сестру і по-сво-єму піклувався про неї, тому що вона була схожа трохи наматір.Я ж ріс, як дике деревце в полі,— ніхто особливо не тур-бувався про мене, але ніхто й не обмежував моєї волі.Містечко, де ми жили, називалось Княже-Вено, простішеКняжгородок. Воно належало одному збіднілому, але гордо-витому польському родові і нагадувало перше-ліпше з дріб-них міст південно-західних губерній.Якщо ви під'їжджаєте до містечка зі сходу, вам насампе-ред впадає в очі тюрма — найкраща архітектурна прикрасаміста. Саме містечко розляглося внизу над сонними плісня-вими ставками, і до нього доводиться спускатися пологимшосе, загородженим традиційною заставою. Завжди соннийсолдат-інвалід ліниво підіймає шлагбаум1, і — ви в місті, хочвідразу, може, й не помічаєте цього. Сірі паркани, пустиріз купами різного мотлоху чергуються з підсліпуватими хат-ками, що аж повростали в землю. Далі широкий майдан, пе-рерізаний у різних місцях, зяє темними ворітьми єврейських«заїжджих дворів». Казенні установи наводять сум своїмибілими стінами та казармено-рівними лініями. Дерев'яний1 Шлагбаум — перекладина на заставах міста, що перекриває проїзд абопрохід.міст, перекинутий через вузьку річку, крекче, здригаючисьпід колесами, і хитається, як старезний дід. За мостом по-тяглася єврейська вулиця з магазинами, крамницями, крам-ничками та з ятками калачниць. Сморід, бруд, юрби дітей,що повзають у вуличному поросі. Але от ще хвилина, і вивже за містом. Тихо шепочуть берези над могилами кладо-вища та вітер хвилює хліб на ланах і дзвенить сумною, без-упинною піснею в дротах придорожнього телеграфу.Річка, через яку перекинуто згаданий міст, витікала з од-ного ставка і впадала в інший. Отже, з півночі й півдня містобуло оточене широкими водяними просторами й багнищами.Ставки щороку мілішали, заростали зеленню, а високі густікомиші хвилювалися, як море, на величезних болотах. Посе-редині одного з ставків був острів. На острові — старий на-півзруйнований замок.Я пам'ятаю, з яким страхом дивився я завжди на цей ве-личний старезний будинок. Про нього ходили легенди й опо-відання, одне від одного страшніші. Казали, що острівнасипано штучно, руками полонених турків. «На кісткахлюдських стоїть старе замчище»,— переказували старожили.І моя дитяча налякана уява малювала під землею тисячі ту-рецьких кістяків, що підтримують кістлявими руками острівз його високими пірамідальними тополями й старим замком.Через це, звичайно, замок здавався ще страшнішим, і навітьу ясні дні, коли, бувало, підбадьорені світлом та гомінкимиголосами пташок, ми підходили до нього ближче, він частонаганяв на нас напади панічного жаху, — так страшно диви-лися на нас чорні дірки давно повибиваних шибок; у порож-ніх залах носилося таємниче шарудіння: камінці й штукатур-ка, відриваючись, падали вниз, викликаючи голосну луну,і ми тікали, не оглядаючись, а за нами довго ще стояли грю-кіт, і тупіт, і страшний регіт.А в буряні осінні ночі, коли велетні тополі хитались і гу-ли від вітру, що налітав з-за ставків, жах линув від старогозамку і шугав над усім містом.На західній стороні, на горі, серед зотлілих хрестів тазапалих могил, стояла давно занедбана капличка. У нійде-не-де провалився дах, стіни пообсипалися і, замість гуч-ного, з високим тоном мідного дзвону, сови ночами заводилив ній свої зловісні пісні.Колись старий замок був даровим притулком кожному бі-дакові без будь-яких обмежень. Все, що не знаходило собімісця в містечку, що втратило можливість з якихось причинплатити хоча б жалюгідні гроші за покрівлю й кутокна ніч і в негоду,— все це сунуло на острів і там, серед руїн,прихиляло свої бідолашні голівоньки, а за гостинність пла-тило лише риском бути похованим під горами старого сміт-тя. «Живе в замку» — цей вислів означав найгірші злидні.Старий замок привітно приймав і покривав тимчасово зубо-жілого писаря, і самотинних бабусь, і безрідних бродяг.Всі ці бідолахи роздирали нутро старезного будинку,ламали стелі і підлоги, топили печі, щось варили, чимсь хар-чувалися — взагалі якось підтримували своє існування.Проте надійшли дні, коли серед цього товариства, що ту-лилося під покрівлею сивих руїн, почалися незгоди. Тодістарий Януш, який був колись одним з дрібних службовцівграфа, виклопотав собі щось подібне до звання управителяі взявся до перетворень. Кілька днів на острові стояв такийгалас, лунали такі зойки, що часом здавалося, чи не туркивирвалися з підземних темниць. Це Януш сортував населен-ня руїн, відокремлюючи «добрих християн» від невідомихлюдей. Коли нарешті на острові знову встановився порядок,то виявилося, що Януш залишив у замку переважно колишнюграфську челядь або нащадків цієї челяді, це все були якісьстаригани в потертих сюртуках і «чумарках» з величезнимисиніми носами та сучкуватими палицями, старухи, верескливіта бридкі, які, проте, зберегли в такому цілковитому зубо-жінні свої капори і салопи. Всі вони складали міцно з'єдна-ний аристократичний гурток, що одержав право визнаногожебрацтва. Буднями ці старі ходили з молитвами на вустахпо домах заможніших городян, розносячи плітки, нарікаючина долю, проливаючи сльози та канючачи, а в неділю вонидовгими шерегами вишикувались біля костьолів і величноприймали подачки в ім'я «пана Ісуса» та «панни Богоматері».Приваблені галасом та лементом, що на той час лунализ острова, я та кілька моїх ровесників пробилися туди і, схо-вавшись за товстими стовбурами тополь, стежили, як Янушна чолі цілої армії червононосих стариганів та огидних ста-рух виганяв з замку останніх мешканців, приречених до ви-гнання. Надходив вечір. Хмара, нависла над високими вер-хівками тополь, вже сипала дощиком. Якісь нещасні темніпостаті, загорнувшись подертим по нікуди лахміттям, пере-лякані, жалюгідні, засоромлені, снували по острову, начекроти, вигнані з нір хлопчиськами, і намагались знову шми-гонути в якусь дірку замку. Але Януш і старі відьми з вигу-ками та лайкою ганяли їх звідусюди, загрожуючи коцюбами,палицями, а осторонь стояв мовчазний будочник, також з здо-ровенною ломакою в руках.І бідолашні темні постаті, похнюпившись, зникали за мос-том, назавжди лишаючи острів, і одна по одній губилисяв сльотливій темряві вечора, що швидко спадав.Від того пам'ятного вечора і Януш, і старий замок, щоз нього і раніше віяло на мене якоюсь тривожною величніс-тю, втратили в моїх очах всю свою принадність. Було, я лю-бив приходити на острів і хоча б здалека милуватися йогосірими стінами та замшілим старим дахом. Коли на світанкуз нього виповзали різноманітні постаті, які позіхали, кашля-ли і хрестились на сонце, я й на них дивився з якоюсь пова-гою, як на істоти, наділені такою ж таємничістю, якою булооповито весь замок. Вони сплять там уночі, вони чують все,що там відбувається, коли в величезні зали крізь вибиті вікназаглядає місяць або коли під час бурі в них уривається вітер.Я любив слухати, коли, було, Януш, вмостившись під то-полею, з балакучістю сімдесятирічного діда починає розпові-дати про славне минуле померлої будівлі.Але з того вечора і замок, і Януш з'явились переді мноюв новому освітленні. Зустрівши мене другого дня поблизуострова, Януш став запрошувати мене до себе, запевняти ззадоволеним виглядом, що тепер «син таких шановних бать-ків» сміливо може відвідати замок, зустріне в ньому цілкомпорядне товариство. Він навіть привів мене за руку до самогозамку, але тут я з слізьми вирвав у нього свою руку і кинувсянавтьоки. Замок став мені огидним. Вікна у горішньому по-версі були позабивані, а нижнім заволоділи капори та сало-пи. Старі баби вилізли звідти в такому непривабливому вигля-ді, підлещувались до мене так підсолоджено, лаялись проміжсебе так голосно. Та головне — я не міг забути холодної жор-стокості, з якою торжествуючі пожильці замку виганяли своїхнещасних співмешканців, а на згадку про цих темних людей,що лишилися без притулку, в мене стискалося серце.Кілька ночей після описаного перевороту на острові в міс-ті було дуже неспокійно: гавкали собаки, рипіли двері будин-ків, і обивателі, раз у раз виходячи на вулицю, стукали пали-цями по парканах, даючи комусь знати, що вони на сторожі.Місто знало, що його вулицями в непогожій темряві дощовоїночі блукали люди, яким голодно і холодно, які тремтять 1мокнуть; розуміючи, що в серцях цих людей мусять зароджу-ватися жорстокі почуття, місто насторожилося і назустріч

цим почуттям посилало свої погрози. А ніч, наче навмисне,спускалася на землю серед холодної зливи і відходила, лиша-ючи хмари, що низько бігли над землею. І вітер лютував се-ред негоди, хитаючи верхів'я дерев, грюкаючи віконницями

і наспівуючи мені в моєму ліжку про десятки людей, позбав-лених тепла та притулку.Та от весна остаточно подолала останні пориви зими, сон-це висушило землю, і разом з цим безпритульні мандрівцікудись розійшлись. Собачий гавкіт по ночах вгамувався, оби-вателі припинили стукати по парканах, і життя міста, соннета одноманітне, пішло своєю колією.Лише нещасні вигнанці не знайшли і тепер у місті своєїколії. Правда, вони не тинялися вже вулицями вночі: казали,що вони відшукали собі притулок десь на горі, коло каплиці,але як вони примудрилися влаштуватися там — ніхто не мігдостеменно сказати. Всі бачили тільки, як з того боку, з гірта ярів, що оточували каплицю, сходили в місто ранками най-неймовірніші і підозрілі постаті, які присмерком зникали втому ж напрямку. Своєю появою вони баламутили тиху дрім-ливу течію міського життя, виділяючись на сіренькому тліпохмурими плямами. Обивателі з ворожою тривогою ско-са поглядали на них. Ці постаті аж ніяк не були схожі нааристократичних жебраків із замку,— місто їх не визнавало,та й їхнє ставлення до міста мало суто бойовий характер: во-ни воліли лаяти обивателів, аніж лестити їм, брати самим, ане випрошувати. До того ж, як це нерідко трапляється середцієї обірваної і темної юрби нещасливців, були особи, які ро-зумом і талантом могли б зробити честь найвибранішому то-вариству замку, але не вжилися в ньому і вважали за кращедемократичне товариство каплиці.Крім цих людей, які відрізнялися від решти, коло каплиці .тулилася ще темна юрба жалюгідних голодранців, поява якихна базарі завжди викликала велику тривогу серед перекупок,які поспішали швидше прикрити своє добро руками, зовсімяк ті квочки, що ховають курчат, коли в небі з'явиться шулі-ка. Ширились чутки, що ці бідаки, позбавлені будь-яких засо-бів до існування, відтоді як їх вигнали з замку, склали друж-не товариство і займалися, між іншим, дрібними крадіжкамив місті та околицях.Організатором і керівником цього товариства бідолахбув пан Тибурцій Драб, найвизначніша особа з усіх, що невжилися в старому замку.Походження Драба було вкрито туманом таємничоїбезвісті, дехто приписував йому аристократичне ім'я, якевін вкрив ганьбою і тому примушений ховатися. Але взовнішності пана Тибурція не було нічого аристокра-тичного. На зріст він був високий, з великими, грубовираз-ними рисами обличчя. Коротке, злегка руде волосся стир-чало на всі боки; низький лоб, трохи висунута наперед нижнящелепа та велика рухливість м'язів нагадували щось мав-пяче; але очі, що виблискували з-під насунутих брів, ди-вилися уперто та похмуро, і в них світилися разом з лу-кавством гостра проникливість, енергія та розум. В тойчас, як обличчя кумедно викривлялося, ці очі зберігализавжди лише один вираз, від чого мені, дитині, було якосьнесвідомо моторошно дивитися на кривляння цієї дивноїлюдини. Під ним немов струмився глибокий, постійнийсмуток.Руки пана Тибурція були грубі і вкриті мозолями, великіноги ступали по-мужичому, тому більшість обивателів не ви-знавали за ним аристократичного походження. Але як тодіпояснити його дивовижну вченість, яка була для всіх очевид-ною? Не було корчми у всенькому місті, в якій би пан Тибур-цій, повчаючи селян, що збиралися в базарні дні, не виголо-шував, стоячи на діжці, цілі промови з Ціцерона, цілі розділиз Ксенофонта. Українці, взагалі обдаровані від природи бага-тою фантазією, вміли вкладати свій власний зміст в ці нат-хненні, хоча й незрозумілі промови. І коли, б'ючи себе в гру-ди і блискаючи очима, він звертався до них зі словами:Раїгез сопвсгіріі — вони також супились і казали одне од-ному:— Отож, вражий син, як лається!Коли ж потім пан Тибурцій, звівши очі до стелі, починавдекламувати довжелезні латинські тексти, вусаті слухачі сте-жили за ним з боязким і жалісним співчуттям. їм тоді здава-лося, що душа Тибурція витає десь в невідомих світах, дерозмовляють не по-християнськи, і що вона там зазнає гіркіпригоди. Його голос наче гуркотів так глухо і замогильно, щослухачі, які сиділи по кутках і вже ослабли від горілки, опу-скали долу голови, звішували свої довгі чуприни і починалисхлипувати:— О-ох, матінко, та й жалібно ж, хай йому біс! — І сльо-зи капали з очей і стікали по довгих вусах.І, коли оратор, раптово зскочивши з діжки, заходивсявеселим реготом, зажурені обличчя дядьків раптом проясня-лися і руки тяглися до кишень широких штанів за мідяками.Зрадівши щасливому закінченню трагічних пригод пана Ти-бурція, дядьки частували його горілкою, обіймалися з ним,і в його картуз падали з дзенькотом мідяки.Зважаючи на таку надзвичайну вченість, з'явилася новалегенда, що пан Тибурцій був колись дворовим хлопчиськомякогось там графа, який надіслав його разом з своїм сином дошколи отців єзуїтів , власне для того, щоб він чистив чоботимолодого панича. Проте виявилось, що в той час, як молодийграф байдикував, його лакей перехопив усю мудрість, призна-чену для голови панича.Ніхто не знав також, звідки у пана Тибурція з'явились ді-ти, проте факт був наявним, навіть два факти: хлопчик роківсеми, але величенький і розвинений не по роках, і маленькатрирічна дівчинка. Хлопчика пан Тибурцій привів з собоюперші ж дні, тоді ж, як з'явився сам. Що ж до дівчинки, товін відлучався на кілька місяців, перед тим як вона з'явиласьу нього на руках.1 Єзуїти — католицькі ченці.Хлопчик, на ім'я Валек, високий, тонкий, чорнявий, похму-ро вештався інколи по містечку без усякого діла, заклавшируки в кишені і зиркаючи на всі боки, що бентежило серцякалачниць. Дівчинку бачили лише один чи два рази на рукахпана Тибурція, а потім вона кудись зникла і де була — ніко-му не було відомо.Подейкували про якісь підземелля на горі біля каплиць,а тому що в тих місцях такі підземелля траплялися нерідко,всі вірили цим чуткам, адже жили ж десь усі ці люди. А вонизвичайно на вечір зникали саме в напрямку до каплиці. Тудисвоєю сонною ходою шкандибав напівбожевільний старийжебрак, якого прозвали «професор», крокував рішуче і швид-ко пан Тибурцій. Туди йшли надвечір, потопаючи в присмер-ках і інші ревні особи, і не було хороброї людини, яка б на-важилася йти за ними по глинистих ярах. Про гору, поритумогилами, йшла погана слава. На старому кладовищі вогкимиосінніми ночами спалахували сині вогники, а в каплиці сичікричали так пронизливо й дзвінко, що від криків клятого пта-ха навіть у небоязкого коваля стискалося серце.



РОЗДІЛ II

Я ТА МІЙ БАТЬКОКепсько, юначе, кепсько! — казав мені частенько ста-рий Януш з замку, стрінувши мене на вулицях міста середслухачів пана Тибурція.І старий хитав при цьому своєю сивою бородою.Кепсько, юначе, ви в поганому товаристві!.. Шкода,дуже шкода сина шановних батьків.Справді, з того часу, як померла моя мати, і похмуре об-шччя батька стало ще похмурішим, мене зовсім рідко бачилидома. Пізніми літніми вечорами я крадькома біг по саду, якмолоде вовченя, уникаючи зустрічі з батьком, відчиняв з до-помогою особливого приладу своє вікно, напівзакрите густоюзеленню бузку, і тихо лягав у ліжко. Якщо у сусідній кімнатімаленька сестричка ще не спала в своїй колисці, я підходивдо неї, і ми тихо голубили одне одного та гралися, намага-ючись не розбудити буркотливої старої няньки.А вдосвіта, коли в домі ще всі спали, я вже прокладав ро-сяний слід по густій, високій траві саду, перелазив через пар-кан і йшов до ставка, де на мене чекали вже з вудочкамитакі ж шибеники-приятелі, або йшов до млина, де сонниймірошник тільки-но відсунув шлюзи, і вода, чуйно здрига-ючись дзеркальною поверхнею, спадала в «лотоки» [1] і бадьо-ро починала свою денну працю.Великі млинарські колеса, розбуркані гомінкими поштов-хами води, теж здригалися, якось неохоче посувалися, нібилінуючися прокинутися, але за кілька секунд уже кружляли,бризкаючи шумовинням і купаючися в холодних струменях.За ними повільно і солідно рушали товсті вали, всерединімлина починали гуркотіти шестірні, шаруділи жорна, і білийборошняний порох хмарами здіймався із щілин старого-пре-старого млинарського будинку.Тоді я йшов далі. Мені подобалося стрічати пробудженняприроди. Я радів, коли мені щастило злякати заспаного жай-воронка або зігнати з борозни полохливого зайця. Крапліроси падали з верхівок трясучки, з голівок лугових квіток,коли я пробирався полями до заміського гаю. Дерева стрівалимене шепотом лінивої дрімоти.Я встигав зробити далекий обхід, а в містечку все ще разу раз стрівалися заспані люди, що відчиняли віконниці. Алеось сонце підбилося вже над горою, з-за ставків чути галас-ливий дзвінок, що скликає гімназистів, і голод примушуємене йти додому до ранкового чаю.Взагалі мене звали бродягою, злим, поганим хлопчиськом,і так часто докоряли різними поганими нахилами, що я, на-решті, сам переконався, що це правда. Батько також повіривцьому і робив іноді спроби подбати про моє виховання, алеспроби ці завжди кінчалися невдало. Коли я дивився на суво-ре, похмуре батькове обличчя, на якому лежала сувора печатьневигойного горя, я торопів і замикався в собі. Я стояв передним, переступаючи з ноги на ногу, шарпаючи свої штанці йозираючись. Часом щось нібито ворушилось у мене в грудях:мені хотілося, щоб батько обняв мене, посадив до себе на ко-ліна, приголубив. Тоді б я пригорнувся до його грудей, і,може, ми б разом заплакали — дитина і суворий чоловік —над нашою спільною втратою.Але він дивився на мене затьмареними очима, ніби поверхмоєї голови, і я ввесь зіщулювався під цим незрозумілим длямене поглядом.— Ти пам'ятаєш матусю? — питав батько.Чи пам'ятав я її? О, так! Я пам'ятав її! Я пам'ятав, як ін-коли, прокидаючися вночі, я шукав у пітьмі її ніжні руки йміцно пригортався до них, вкриваючи їх поцілунками. Я па-м'ятав її, як вона сиділа хвора перед відчиненим вікном ісумно оглядала чудову весняну картину, прощаючися з неюв останній рік свого життя.О, так! Я пам'ятав її! Коли вона, вся вкрита квітами, моло-да й прекрасна, лежала з печаттю смерті на блідому обличчі,я, як звірятко, забився в куток і дивився на неї палаючимиочима, перед якими вперше постав увесь жах таємничої за-гадки життя й смерті.І тепер часто, глупої опівночі, я прокидався сповненийлюбові, що стискала мені груди, переповнюючи дитяче серце,прокидався з усмішкою щастя. І знову, як колись, мені зда-валося, що вона зі мною, що я зараз зустріну її люблячу, милуласку.Так, я пам'ятав її!.. Але на питання високої похмурої лю-дини, в якій я жадав, але не міг відчути рідної душі, я весьзіщулювався ще дужче і тихенько висмикував свою маленькуруку з його руки.І він відвертався від мене з досадою та болем. Він відчу-вав, що не має на мене ніякісінького впливу, що між намистоїть якась стіна. Він надто любив її, коли вона була жива,і через своє щастя не помічав мене. Тепер важке горе закри-вало мене від нього.І потроху прірва між нами ставала все ширшою та глибшою.Він дедалі дужче переконувався, що я поганий, зіпсованийхлопчисько, з черствим, егоїстичним серцем, і свідомість,

що він мусить, але не можезайнятися мною, мусить лю-бити мене, та не знаходить цієїлюбові в своєму серці, щезбільшувала його неприязньдо мене.Йому наговорили всі, щоя поганий, зіпсований хлопець,і він все більше й більше сто-ронився мене. А я це почував.Інколи, сховавшися в кущах, ястежив за ним, я бачив, як вінходив по алеях, все прискорю-ючи кроки, і глухо стогнав віднестерпної душевної муки. То-ді моє серце спалахувало жа-лістю й співчуттям. Одного ра-зу, коли, стиснувши рукамиголову, він присів на лаву й за-ридав, я не витерпів і вибіг зкущів на доріжку, піддавшисьпалкому бажанню кинутись нашию батькові. Але, почувшимої кроки, він підвів голову,суворо глянув на мене й оса-див холодним запитанням:— Чого тобі?

Мені нічого не потрібно бу-ло. Я швидко повернувся, со-ромлячись свого пориву, боя-чись, щоб батько не прочитавйого на моєму збентеженомуобличчі. Побігши в гущавину саду, я упав на траву лицемі гірко заплакав від досади й болю.З шести років я зазнав уже всього жаху самотності.Сестрі Соні було чотири роки. Я гаряче любив її, і вонавідповідала мені такою ж любов'ю, але загальна думка промене, як запеклого розбишаку, встигла поставити між намивисоку стіну. Щоразу, коли я починав гратися з нею, по-своєму галасливо й жваво, стара нянька, що завжди була сон-на й завжди з заплющеними очима драла куряче пір'я на по-душки, негайно прокидалася, швидко схоплювала мою Сонюй несла до себе, кидаючи на мене сердиті погляди; в такихвипадках вона завжди нагадувала мені нашорошену квочку,сам я порівнював себе з хижою шулікою, а Соню — з малень-ким курчатком. Мені ставало дуже гірко й прикро. Не див-но ж, що скоро я зовсім припинив усякі спроби розважатиСоню моїми галасливими іграми, а через деякий час меністало душно, тісно у нас дома й у садку, де я не бачив ні відкого привітності й ласки. Я почав бродяжити.Вся моя істота тремтіла тоді якимось дивним передчуттямжиття.Мені все здавалось, що десь там, у тому великому і неві-домому світі, за старою огорожею саду, я щось знайду; зда-валось, що я щось мушу зробити і можу зробити, та тільки яне знав, що саме. Я став інстинктивно тікати від няньки з їїпір'ям, і від знайомого лінивого шепотіння яблунь у нашомумаленькому садку, і від дурного стукоту ножів, що робили накухні котлети. З того часу до інших несхвальних моїх епіте-тів додалися ще назви вуличного хлопчиська та бродяги; тая не звертав на це уваги. Я притерпівся до докорів, і вонистали мені такі ж байдужі, як раптова злива або сонячна спе-ка. Я похмуро слухав зауваження і робив по-своєму. Тиня-ючись вулицями, я вдивлявся по-дитячому цікавими очима вневигадливе життя маленького міста з його халупками, при-слухався до гудіння дротів на шосе, намагаючись вловити, яківісті линуть ними з далеких міст, слухав шелест колосся, ше-піт вітру на високих гайдамацьких могилах.Не раз очі мої широко розкривалися, не раз зупинявся яз хворобливим переляком перед картинами життя. Образ заобразом, враження за враженням лягали на душу яскравимиплямами; я дізнався і побачив багато такого, чого не бачилидіти, старші за мене!Коли всі вулиці міста стали мені відомі до останніх бруд-них закутків, тоді я почав заглядатися на каплицю, що видні-лася на горі. Спочатку я, як полохливе звірятко, підходив донеї з різних боків, все не наважуючись вилізти на гору, прояку йшла така недобра слава. Але в міру того, як я знайомив-ся з місцевістю, передо мною виступали лише тихі могили тазруйновані хрести. Там не було ознак будь-якого життя абоприсутності людей. Все було якесь смиренне, тихе, занедба-не, порожнє. Тільки сама каплиця дивилася, насупившись,порожніми вікнами, ніби думаючи якусь сумну думку. Менісхотілося оглянути її, подивитися всередину, щоб перекона-тися остаточно, що й там нема нічого, крім пороху. Але само-му було і страшно, і незручно починати таку справу, томуя набрав на вулицях міста невеличкий загін з трьох шибени-ків, пообіцявши їм у нагороду булок та з нашого саду яблук.



РОЗДІЛ III

НОВІ ЗНАЙОМІМи вирушили в екскурсію по обіді і, підійшовши до гори,почали видиратися по глинястих проваллях, поритих лопата-ми й весняними струмками. Провалля оголювали схили гір іде-не-де видно було, як з глини стирчали білі зотлілі кістки.В одному місці видно було дерев'яну труну, в іншому — щи-рив зуби людський череп.Нарешті, допомагаючи один одному, ми швидко видряпа-лися на гору з останнього провалля. Сонце починало схиля-тися до заходу. Його косе проміння м'яко золотило зеленутравичку старого кладовища, грало на старих похилених хре-стах, переливалося на уцілілих вікнах каплиці. Було тихо;віяло спокоєм і глибоким миром занедбаного кладовища. Тутми вже не бачили ані черепів, ані кісток, ані трун. Зеленасвіжа трава рівним покровом з любов'ю приховувала жахсмерті.Ми були самі; лише горобці порпалися навколо та ластів-ки безшумно влітали й вилітали у вікна старої каплиці, щостояла, якось тужно похнюпившись, серед порослих травоюмогил, скромних хрестів та напівзруйнованих кам'яних гроб-ниць, оповитих густою зеленню, де майоріли барвисті голів-ки жовтців, кашки й фіалок.Нема нікого,— сказав один з хлопців, що були зі мною.Сонце заходить,— промовив другий, дивлячись на сон-це, яке не заходило ще, а стояло над горою.Двері каплиці були міцно забиті; вікна були високо надземлею; проте з допомогою товаришів я сподівався вилізтина вікно і заглянути всередину каплиці.Не треба! — гукнув один з моїх супутників, раптомвтративши всю свою сміливість, і схопив мене за руку.Іди геть, бабо! — крикнув на нього старший з нашоїармії, охоче підставляючи мені спину.Я сміливо вліз на неї, потім він випростався, і я став найого плечі.Так я легко дістав рукою раму і, переконавшися, що вонаміцна, підтягся до вікна й сів на нього.Ну, що ж там? — питали мене знизу з гострою ціка-вістю.Я мовчав. Перехилившись через підвіконник, я заглянувусередину каплиці: звідти війнула на мене урочиста тиша по-кинутого храму. Середина цієї високої вузької будівлі булапозбавлена будь-яких прикрас. Промені вечірнього сонця,вільно вливаючись у відчинені вікна, розмальовували яскра-вим золотом старі, обідрані стіни. Я побачив внутрішній бікзамкнутих дверей, завалені хори, старі зотлілі колони, щоніби похилилися під надмірною вагою. Кутки були затканіпавутинням, і там було особливо темно, як буває звичайно вкутках старих будівель. Од вікна до підлоги здавалося наба-гато далі, ніж до трави знадвору. Я дивився неначе в глибокуяму і спочатку ніяк не міг розгледіти, що це за дивні речі ва-ляються на підлозі.Тим часом моїм товаришам набридло стояти внизу і чека-ти від мене звісток; тоді один з них, проробивши те саме, щоі я раніше, повис поруч зі мною, тримаючись за віконну раму.А он там що таке? — з цікавістю показав він на темнуріч поряд з престолом.Попівська шапка.Ні, відро.Навіщо ж тут відро?Може, в ньому було колись вугілля для кадила'.Ні, це справді шапка, а проте, можна подивитися. Да-вай прив'яжемо до рами пояс, і ти по ньому спустишся.Аякже! Так і спущуся! Лізь сам, коли хочеш.Ну, що ж! Думаєш, не полізу?І лізь собі!Діючи зопалу, я міцно зв'язав два ремінці, зачепив їх зараму і, віддавши один кінець товаришеві, сам повис на дру-гому. Коли моя нога торкнулася підлоги, я здригнувся, але,глянувши на обличчя мого приятеля, що співчутливо схиля-лося до мене, я знову підбадьорився. Стук підбора задзвенівпід стелею, залунав у порожній каплиці по темних кутках.Кілька горобців пурхнули з насиджених місць на хорах і ви-летіли у велику дірку в даху. Зі стіни, на вікнах якої ми сиді-ли, раптом глянуло на мене суворе обличчя з бородою в тер-новому вінку. Це схилялося з-під самої стелі величезнерозп'яття.Мені було моторошно; очі мого друга блищали жагучоюцікавістю і співчуттям.Ти підійдеш? — спитав він тихо.Підійду,— відповів я також тихо, набираючись сміли-вості. Але в цю хвилину трапилося щось зовсім несподіване.Спочатку почувся гуркіт і шум штукатурки, що обвалила-ся на хорах. Щось завовтузилося вгорі, труснуло в повітріхмарою пороху, і щось велике, сіре, змахнувши крилами, зня-лося до діри в даху. Каплиця на мить неначе потемніла. Ве-личезна стара сова, стурбована нашою метушнею, вилетіла зтемного кутка, майнула на тлі блакитного неба і метнуласягеть.1 Кадило — церковна річ.На мене напав судорожний страх.Піднімай! — гукнув я товаришеві, ухопившись за ре-мінь.Не бійся, не бійся! — заспокоював він, готуючись під-няти мене на світло дня і сонця.Але раптом обличчя його перекосилося від жаху; він зойк-нув і вмить зник, стрибнувши з вікна. Я інстинктивно огля-нувся і побачив дивне явище, що, проте, більше вразило мене,ніж перелякало.Те темне, про що ми сперечалися,— шапка чи відро і, якпотім виявилося, було горщиком,— майнуло в повітрі і намоїх очах зникло під престолом.Я встиг тільки розглянути неясний обрис невеличкої, начедитячої, руки.Важко переказати мої почуття в ту хвилину; почуття, щоя пережив тоді, не можна навіть назвати страхом. Я був натому світі. Звідкілясь, ніби з іншого світу, протягом кількохсекунд долітало до мене швидке, дрібне, тривожне тупотіннятрьох пар дитячих ніг. Але швидко затихло й воно. Я буводин, неначе в труні, серед якихось дивних і незрозумілихявищ.Час для мене не існував, тому я не міг сказати, чи швидкоя почув під престолом стриманий шепіт.Чому ж він не лізе назад?Бачиш, злякався.Перший голос здався мені зовсім дитячим, другий міг на-лежати хлопчикові мого віку. Мені навіть здалося, що в щі-лині старого престолу блиснуло двоє чорних очей.Що ж він тепер робитиме? — почувся знову шепіт.А ось почекай,— відповів голос хлопчика.Під престолом щось дуже завовтузилося, він навіть нібипохитнувся, і в ту ж мить з-під нього виринула постать.Це був хлопчик років дев'яти, більший від мене на зріст,худорлявий і тонкий, як комишинка. Одягнений він був убрудну сорочечку, руки тримав у кишенях вузеньких і коро-теньких штанців. Темне кучеряве волосся куйовдилося надчорними задумливими очима.Хоч незнайомий, що з'явився таким несподіваним та див-ним способом, підходив до мене з тим недбало-задерикува-тим виглядом, з яким завжди на нашому базарі підходилиодин до одногр хлопчаки, збираючись битися, але все ж таки,побачивши його, я дуже підбадьорився. Я підбадьорився щедужче, коли з-під того ж престолу, або, вірніше, з люка в під-лозі каплиці, на якій стояв престол, позаду хлопчика з'яви-лося ще одне брудне личко — обрамлене білявим волоссям,що з дитячою цікавістю блискало на мене блакитними очима.Я трохи відсунувся від стіни і теж сховав руки в кишені.Це було ознакою, що я не боюся ворога і навіть почасти на-тякаю на моє до нього презирство.Ми стали один проти одного й обмінялися поглядами.Оглянувши мене з голови до ніг, хлопчисько спитав:Ти чого тут?Так,— відповів я.— Тобі яке діло?Мій супротивник повів плечем, ніби наміряючись вийнятируку з кишені й ударити мене.Я й оком не моргнув.Ось я тобі дам! — погрозив він.Я випнув груди наперед.Ну, вдар! Спробуй!Момент був критичний; від нього залежало, як складутьсянаші взаємини. Я чекав... але й мій супротивник, окинувшимене таким самим допитливим поглядом, не ворушився.Я, брат, і сам... теж...— сказав я, але вже миролюб-ніше.Тим часом дівчинка, впершись маленькими рученятами впідлогу каплиці, намагалася теж видертися з люка. Вона па-дала, знову підводилася і нарешті попростувала нетвердимикроками до хлопчиська. Підійшовши близько до нього, вонаміцно вхопилася за нього і, пригорнувшись, подивилась намене здивованими і трохи переляканими очима.Це вирішило кінець справи; стало цілком ясно, що в та-кому стані хлопчисько не міг битися, а я, звичайно, теж бувнадто великодушним, щоб скористатися з його незручногостановища.Як тебе звуть? — спитав хлопчик, погладжуючи рукоюбіляву голівку дівчинки.Вася. А ти хто такий?Я Валек... я тебе знаю: ти живеш у саду над ставком.У вас великі яблука.Це правда, яблука у нас добрі. Може, хочеш?Я витяг з кишені двоє яблук, призначених моїй армії, щоганебно втекла; одне я дав Валекові, а друге простяг дівчинці.Але вона заховала своє личко, притулившись до Валека.Боїться,— сказав той і сам передав яблуко дівчинці.—Навіщо ти вліз сюди? Хіба ж я коли лазив у ваш садок? —спитав він потім.Що ж, приходь! Я буду радий,— відповів я привітно.Відповідь ця збила Валека з пантелику; він замислився.Я тобі не компанія,— сказав він сумно.Чому ж? — спитав я, дуже вражений сумним тоном,яким були сказані ці слова.Твій батько — пан суддя.Ну і що ж з того? — здивувався я щиро,— Адже тигратимешся зі мною, а не з батьком.Валек похитав головою.Тибурцій не пустить,— сказав він, і начебто це ім'янагадало йому щось, він раптом схопився.— Послухай... Ти,здається, славний хлопець, та все-таки тобі краще піти. ЯкщоТибурцій тебе застане, погано буде.Я погодився, що мені справді час іти. Останні променісонця відходили вже крізь вікна каплиці, а до міста було не-близько.Як же мені звідси вийти?Я тобі покажу дорогу, ми підемо разом.А вона? — ткнув я пальцем на нашу маленьку даму.Маруся? Вона теж піде з нами,:— Як, у ВІКНО?Валек замислився.Ні, от що: я тобі допоможу вилізти на вікно, а самі мивийдемо іншим ходом.З допомогою мого нового приятеля я видряпався до вікна.Відв'язавши ремінь, я обкрутив його навколо рами і, трима-ючись за обидва кінці, повис у повітрі. Потім, випустившиодин кінець, я стрибнув на землю і висмикнув ремінь. Валекі Маруся чекали мене вже під стіною, надворі.Сонце тільки-но сіло за гору. Місто потонуло в лілово-туманній тіні, і тільки верхів'я високих тополь на островіяскраво вирізнялися червоним золотом, забарвлені останнімпромінням заходу. Мені здавалося, що з того часу, як я при-йшов сюди, на старе кладовище, минуло не менше доби, щоце було вчора.Як гарно! — сказав я, охоплений свіжістю вечораі вдихаючи на повні груди вогку його прохолоду.Сумно тут,— з тугою промовив ВалекВи всі живете тут? — спитав я, коли ми втрьох почалиспускатися з гори.Тут.А де ж ваш дім?Я не міг собі уявити, що такі ж, як і я, діти можуть житибез «дому».Валек усміхнувся з властивим йому сумним виглядом і ні-чого не відповів.Ми обминули круті обвали, бо Валек знав зручнішийшлях. Пройшли між камінням по висохлому болоту, пере-йшовши через струмок по тонких кладках, ми опинилися біляпідніжжя гори, на рівнині. Тут треба було розлучитися. По-тиснувши руку моєму новому знайомому, я простяг ії такожі дівчинці. Вона ласкаво подала мені свою крихітну ручкуі, дивлячися знизу вверх блакитними очима, спитала:Ти прийдеш до нас знову?Прийду,— відповів я,— обов'язково.Що ж,— сказав задумливо Валек,— і справді, приходь,тільки в такий час, коли наші будуть у місті.Хто це «ваші»?Та наші... усі... Тибурцій, «професор»... хоча той, ма-буть, не заважатиме.Добре. Я подивлюся, коли вони будуть у місті, і тодіприйду. А поки що — прощавайте!Гей! Послухай! — гукнув мені Валек, коли я відійшовна кілька кроків.— А ти не будеш базікати про те, що буву нас?

Нікому не скажу,— відповів я твердо.Ну, ось це добре! А цим твоїм дурням-хлопцям, колилізтимуть, скажи, що бачив чорта.Гаразд, скажу.Ну, прощавай!Прощавай!Густі присмерки спустилися над Княжим-Веном, коли янаблизився до паркану нашого саду. Над замком, як намальо-ваний, повис серп місяця, засвітилися зірки.Я хотів уже лізти на паркан, як хтось схопив мене за руку.Васю, друже,— схвильовано зашепотів мій товариш,що утік.— Як же ти!.. Голубчику!А от, як бачиш! А ви всі мене покинули!..Він спустив очі додолу, але цікавість перемогла почуттягорому: він спитав знову:Що ж там було?Що? — відповів я тоном, що не припускав сумнівів.—вичайно, чорти. А ви боягузи...І, відмахнувшись від засоромленого товариша, я поліз напаркан... Через чверть години я вже спав глибоким сном.І вві сні мені ввижалися справжні чорти, які весело вистри-бували з люка. Валек ганяв їх лозиною, а Маруся веселоблищала оченятами, сміялася і плескала в долоні.

РОЗДІЛ IVЗНАЙОМСТВО ТРИВАЄЗ того часу я ввесь захопився моїм новим знайомством.Увечері, лягаючи спати, і вранці, встаючи, я тільки й думавпро те, як піду на гору. По вулицях міста я тинявся теперз єдиною метою — подивитись, чи тут вся компанія, якуЯнуш характеризував словами «погане товариство». І якщоТибурцій розглагольствував перед своїми слухачами, а темніособи сновигали по базару, я відразу ж біг через болото нагору, до каплиці, заздалегідь наповнивши кишені яблуками,які міг рвати в саду без заборони, та ласощами, які завждизберігав для своїх нових друзів.Валек, що взагалі був дуже солідний і викликав у мене по-вагу своїми манерами дорослої людини, приймав ці подарун-ки просто і здебільшого відкладав куди-небудь, зберігаючидля сестри, а Маруся щоразу плескала в долоні, і очі їїблищали щирим захватом; бліде личко дівчинки зашарюва-\.ося, вона сміялася, і цей сміх нашої маленької приятелькилунав у наших серцях нагородою за цукерки, які ми жертву-вали на її користь.Це було бліде, крихітне створіння, схоже на квітку, щозросла без променів сонця. Хоч їй було вже чотири роки,проте вона ходила ще погано, непевно ступаючи кривиминіжками, і хиталася, як билинка: руки її були тонкі й про-зорі, голівка похитувалася на тонкій шиї, як голівка польо-вого дзвіночка, але очі дивилися інколи так не по-дитячомусумно і усмішка так нагадувала мені мою матір в останні дніїї життя, коли вона, бувало, сиділа біля відчиненого вікнаі вітер ворушив її біляве волосся,— що мені ставало самомусумно, і сльози підступали до очей.Я мимоволі порівнював її з моєю сестрою: вони булиодного віку, але моя Соня була кругленька, як пампушка,і пружна, як м'ячик. Вона так жваво бігала, коли, бувало,розгуляється, так дзвінко сміялася, на ній завжди були такікрасиві плаття, а в темні коси її щодня служниця впліталачервону стрічку.А моя маленька приятелька майже ніколи не бігала і смі-ялася дуже рідко; коли ж сміялася, то сміх її бринів, як ма-лесенький срібний дзвіночок, якого за десять кроків уже небуло чутно. Плаття у неї було брудне й старе, в косі не булострічок, але волосся у неї було довше й розкішніше, ніжу Соні, і Валек, на мій подив, дуже майстерно вмів йогозаплітати, що й робив кожного ранку.Я був великий розбишака. «У цього малого,— говорилипро мене старші,— руки й ноги налиті ртуттю»; цьому я йсам вірив, хоч не уявляв собі ясно, хто та яким способомпроробив наді мною цю операцію. У перші ж дні я вніс жва-вість і в товариство моїх нових знайомих. Навряд чи лунастарої каплиці будь-коли повторювала такі голосні вигуки,як у той час, коли я намагався розворушити й захопити сво-їми іграми Валека й Марусю. Проте це вдавалося погано.Валек серйозно дивився на мене й на дівчинку, і якось, колия примушував її бігати зі мною наввипередки, він сказав:— Не треба, вона зараз заплаче.Справді, коли я розворушив її і примусив бігати, Маруся,зачувши мої кроки за собою, раптом повернулася до мене,підвівши рученята над голівкою, начебто для захисту, поди-вилася на мене безпорадним, як піймана пташка, поглядомі голосно заплакала.Я зовсім розгубився.От бачиш,— сказав Валек,— вона не любить гратися.Він посадив її на траві, нарвав квітів і кинув їй. Вона пе-рестала плакати і, перебираючи рослинки, щось говорила,звертаючись до золотистих жовтців, і підносила до губ синідзвіночки. Я теж принишкнув і ліг поруч дівчинки.Чому вона така? — спитав я нарешті, вказуючи очимана Марусю.Невесела? — перепитав Валек і потім сказав тономцілком переконаної людини: — А це, бачиш, від сірого ка-меню...Та-ак,— повторила дівчинка, як слаба луна,— це відсірого каменю.Від якого сірого каменю? — перепитав я не розу-міючи.Сірий камінь висмоктав з неї життя,— пояснив зновуВалек, дивлячись, як і раніше, у небо.— Так каже Тибурцій.Тибурцій добре знає.Та-ак, — знову відгукнулася тихою луною дівчинка.—Тибурцій усе знає.Я нічого не розумів у цих загадкових словах, які Валекповторював за Тибурцієм, проте переконання Валека, щоТибурцій все знає, вплинуло на мене. Я підвівся на ліктіі глянув на Марусю. Вона сиділа так, як посадив її Валек,і так само перебирала квіти; рухи її тонких рук були повіль-ні; глибокі сині очі виділялися на блідому обличчі, довгі віїбули сплющені. Коли я дивився на цю крихітну сумну по-стать, мені стало ясно, що в словах Тибурція, хоч я й не ро-зумів їхнього значення,— багато гіркої правди. Безперечно,хтось висмоктує життя з цієї дивної дівчинки, що плаче тоді,коли інші на її місці сміються. Але як же може зробити цесірий камінь?Це було для мене загадкою, страшнішою за всі примаристарого замку. Хоч і жахливі були турки, які конали під зем-лею, та все ж від них віяло старою казкою. А тут щось.неві-домо страшне було в наявності. Щось безформне, невблаган-не-, тверде й жорстоке, як камінь, схилялось над маленькоюголівкою, висмоктуючи з неї рум'янці, блиск очей та жва-вість рухів. «Напевне, це буває вночі»,— думав я, і почуттяжалю боляче стискало мені серце.Під впливом цього почуття я теж зменшив свою жвавість.Пристосовуючись до тихої солідності нашої дами, ми вдвох зВалеком, посадивши її десь на траві, збирали для неї квіти,різнокольорові камінці, ловили метеликів, іноді робили з цег-лин пастки для горобців. Іноді ж, розлігшись біля неї на траві,дивилися в небо, як пливуть хмари високо над кошлатимдахом каплиці, розповідали Марусі казки або розмовляли.Ці розмови з кожним днем зміцнювали нашу з Валекомдружбу, що росла, незважаючи на різку протилежність нашиххарактерів. Моя поривчаста жвавість була зовсім протилеж-ною його сумній солідності, і він викликав мою пошану своїмнезалежним тоном, яким говорив про старших. Крім того,в'н часто розповідав мені багато нового, про що я раніше йне думав. Чуючи, як він говорить про Тибурція, ніби про то-вариша, я спитав:Тибурцій — твій батько?Не знаю,— відповів він задумливо, наче це питання неспадало йому на думку.Він тебе любить?Так, любить,— сказав Валек вже далеко певніше —Він завжди піклується про мене, і, знаєш, іноді він цілує ме-не і плаче...І мене любить, і теж плаче,— додала Маруся з виразомдитячої гордості.А мене батько не любить,— промовив я сумно.— Вініколи не цілував мене... Він нехороший.Неправда! Неправда! — заперечив Валек.— Ти не ро-зумієш. Тибурцій краще знає. Він каже, що суддя — найкра-ща людина в місті. Твій батько, знаєш... Він засудив навітьодного графа...Так, це правда... граф дуже сердився, я чув.Ну, от бачиш! Адже графа засудити не жарт.Чому?Чому? — перепитав Валек, трохи збентежений.— Томущо граф — не проста людина... Граф робить, що хоче, і їздить[у кареті, і потім... у графа гроші; він дав би іншому суддігрошей, і той би його не засудив, а засудив би бідного.Так, це правда. Я чув, як граф кричав у нас у кварти-рі: «Я вас усіх можу купити й продати!»А суддя що?Батько каже йому: «Йдіть від мене геть!»Ну, от, от! І Тибурцій каже, що він не боїться прогна-ти багатого, а коли до нього прийшла стара Іваниха на ми-лиці, він звелів принести їй стільця. От він який!Все це примусило мене глибоко замислитися. Валек пока-зав мені мого батька з такого боку, з якого мені ніколи неспадало на думку глянути на нього: слова Валека торкнули вмоєму серці струну синівської гордості. Мені було приємнослухати похвали моєму батькові; та ще від імені Тибурція,який «все знає», але разом з тим здригнулася в моєму серцінота щемливої любові, змішаної з гіркою свідомістю, що ні-коли батько не полюбить мене так, як Тибурцій любить своїхдітей.

РОЗДІЛ VМІЖ «СІРИМ КАМІННЯМ»Минуло ще кілька днів. Членів «поганого товариства» небуло видно в місті, і я даремно вештався, нудьгуючи, по вули-цях, чекаючи їхньої появи, щоб бігти на гору. Я зовсім за-нудьгував, бо не бачити Валека і Марусю стало вже для меневеликою втратою. Та от коли якось я йшов, похнюпивши го-\ову, курною вулицею, Валек раптом поклав мені на плечеруку.Чого ти перестав до нас ходити? — спитав він.Я боявся... Ваших не видно в місті.А-а... Я не здогадався сказати тобі: наших нема, при-ходь... А я подумав зовсім інше...А що?Подумав, що тобі уже набридло.Ні, ні!.. Я, брат, зараз прибіжу,— поспішив я, — навітьі яблука зі мною.При згадці про яблука Валек швидко повернувся до мене,ніби хотів щось сказати, але не сказав нічого, а тільки глянувна мене дивним поглядом.Нічого, нічого! — відмахнувся він, бачачи, що я див-люся на нього вичікуючи.— Йди просто на гору, а я тут щезайду кудись — справа є. Я тебе дожену на дорозі.Я пішов тихо і часто оглядався, чекаючи, що Валек менедожене; проте я встиг зійти на гору і підійшов до каплиці, айого все не було! Я зупинився не розуміючи: перед очимабуло лише кладовище, пустинне, тихе, без будь-яких ознаклюдського життя — тільки горобці цвірінчали на волі та густікущі черемхи, козолисту та бузку, тулячися до південної сті-ни каплиці, про щось тихо шепотілися густим темним листям.Я озирнувся навкруги. Куди ж мені тепер іти? Очевидяч-ки, треба дочекатися Валека. А поки що я ходив міжмогилами, знічев'я приглядаючись до них і намагаючись ро-зібрати стерті написи на порослих мохом могильних каменях.Тиняючись отак від могили до могили, я набрів на просторийнапівзруйнований склеп. Дах його був скинутий або зірванийнегодою і валявся тут же. Двері були забиті. З цікавості яприставив до стіни старий хрест і, вилізши по ньому, зазир-нув усередину. Гробниця була порожня, тільки в серединіпідлоги було вроблено віконну раму зі склом, і крізь це склозяяла темна порожнеча підземелля.Поки я розглядав гробницю, дивуючися чудному призна-ченню вікна, на гору прибіг захеканий та стомлений Валек.В руках у нього була велика булка, за пазухою щось випина-лося, по обличчі стікали краплі поту.Ага! — гукнув він, помітивши мене.— Ось де ти! ЯкбиТибурцій тебе тут побачив, ото б розсердився! Ну, та тепервже нема чого робити... Я знаю, ти хлопець хороший і ніко-му не розкажеш, як ми живемо. Ходімо до нас1Де ж це, далеко? — спитав я.А от побачиш. Йди за мною.Він розсунув кущі козолисту та бузку і зник у зелені підстіною каплиці; я пішов туди за ним і опинився на невелич-кому, твердо втоптаному майданчику, що зовсім ховався взелені.Між стовбурами черемхи побачив у землі досить великийотвір з земляними сходами, які вели вниз. Валек спустивсятуди, запрошуючи мене за собою, і за кілька секунд ми обидваопинилися в темряві, під землею. Узявши мою руку, Валек по-
вів мене якимсь вузьким вогким коридором; круто звернув -

и праворуч, ми раптом увійшли в просторе підземелля.
Я зупинився біля входу, вражений небаченим видовись-іом. Два струмені світла різко лилися згори, виділяючисягмугами на темному тлі підземелля; світло це проходило в двамкна: одне — в підлозі склепу, друге, трохи далі, очевидно,було влаштоване так само; сонячне проміння проникало сю-ли не прямо, а спочатку відбивалося від стін старих гробниць;воно розливалося в вогкому повітрі підземелля, падало на ка-м яні плити підлоги, відбивалося і наповнювало все підзе-мелля тьмяними відблисками; стіни теж були складені з ка-міння. Високі широкі колони масивно здіймалися знизу і,розкинувши на всі сторони свої кам'яні дуги, міцно змика-лася вгорі склепистою стелею. На підлозі в освітленому місцісиділо дві постаті. Старий, «професор», схиливши голову іщось бурмочучи про себе, колупав голкою в своєму лахмітті.Він не підвів навіть голови, коли ми зайшли в підземелля, іколи б не легкі рухи руки, то цю сіру постать можна було бвважати за кам'яну статую.Під другим вікном сиділа з купкою квітів, перебираючи їхза своєю звичкою, Маруся. Струмінь світла падав на її білявуголівку, заливав її всю, але, незважаючи на це, вона неясновирізнялася на тлі сірого каміння дивною і маленькою ту-манною плямочкою, що от-от розпливеться і зникне. Колитам, угорі, над землею, пробігали хмари, заступаючи сонячнесвітло, стіни підземелля поринали зовсім у темряві, а потімзнову виступали жорстким, холодним камінням, змикаючисьміцними обіймами над крихітною постаттю дівчинки. Я ми-моволі згадав слова Валека про «сірий камінь», що висмок-тує з Марусі її радість, і почуття забобонного страху закра-\ося в моє серце; мені здавалося, що я відчуваю на ній і насобі невидимий кам'яний погляд, пильний та пожадливий.Валек! — тихо зраділа Маруся, побачивши брата. Ко-ли ж вона помітила мене, в її очах блиснув живий вогникЯ віддав їй яблука, а Валек, розломивши булку, частину подавїй, а другу відніс «професорові». Бідолашний вчений байду-же прийняв цей дарунок і почав жувати, не припиняючисвоєї справи. Я переступав з ноги на ногу і щулився, почу-ваючи, ніби мене давить це сіре склепіння.Ходімо... ходімо звідси! — смикнув я Валека.— Відве-ди її...Ходімо, Марусю, нагору,— покликав Валек сестру.І ми втрьох піднялися з підземелля. Валек був ще сумні-ший і мовчазніший, ніж звичайно.Ти в місті лишився для того, щоб купити булок? — спи-тав я у нього.Купити? — усміхнувся Валек.— Звідки ж у мене гроші?Так як же? Ти випрохав?Еге ж, випрохаєш!.. Хто ж мені дасть? Ні, брат, я по-тяг їх з лотка єврейки Сури на базарі! Вона не помітила.Він сказав це звичайним тоном, лежачи врозтяжку, заклав-ши під голову руки. Я підвівся на лікті і подивився на нього.Ти, значить, украв?Еге ж!Я знову відкинувся на траву, і з хвилину ми пролежалимовчки.Красти недобре,— вимовив я потім в сумній роздумли-вості.Наші всі пішли. Маруся плакала,- бо вона була го-лодна.Так, голодна! — з жалісною простодушністю повтори-ла дівчинка.Я не знав ще, що таке голод, але з останніми словами дів-чинки у мене щось перевернулося в грудях, і я подивився насвоїх друзів, ніби побачив їх уперше. Валек, як і раніше, ле-жав на траві і замислено стежив за шулікою, що ширяв у небі.Поглянувши на Марусю, яка обома руками тримала шматокбулки, у мене защеміло серце.Чому ж, — спитав я з зусиллям, — чому ти не сказав проце мені?Я й хотів сказати, а потім роздумав, адже у тебе своїхгрошей нема.Ну так що ж? Я взяв би булок з дому.Як, потихеньку?Т-так.Значить, і ти б теж украв.Я... у свого батька.Це ще гірше! — з певністю сказав Валек.— Я ніколине краду у свого батька.Ну так я б попрохав... Мені б дали.Ну, може, й дали б раз,— де ж напастися на всіх жеб-раків?А ви хіба... жебраки? — спитав я у палим голосом.Жебраки! — похмуро відрізав Валек.Я замовк і за кілька хвилин почав прощатися.Ти вже йдеш? — спитав Валек.Так, іду.Я пішов, бо не міг уже в цей день гратися з моїми друзя-ми безтурботно, як раніше. Чиста дитяча приязнь моя якосьзатьмарилася. Хоча любов моя до Валека і Марусі не послаб-шала, але до неї приєднався ще гострий струмінь жалю, щодоходив до сердечного болю. Вдома я рано ліг у ліжко.Уткнувшися в подушку, я гірко плакав, поки міцний сонпрогнав своїм повівом моє глибоке горе.



РОЗДІЛ VI

НА СЦЕНУ З'ЯВЛЯЄТЬСЯ

ПАН ТИБУРЦІЙДобридень! А я вже думав, що ти не прийдеш більше,—так зустрів мене Валек, коли я другого дня знову з'явивсяна гору.Я зрозумів, чому він сказав це.Ні, я... я завжди ходитиму до вас,— відповів я рішуче,щоб раз назавжди покінчити з цим питанням.Валек помітно повеселішав, і обидва ми почули себе віль-ніше.Ну що? А де ж ваші? — спитав я.— Все ще не повер-нулись?Ще ні. Чорти їх знають, де вони запропастилися.Ми весело заходилися споруджувати хитромудру пасткудля горобців, для якої я приніс ниток. Нитку ми дали вруки Марусі, і, коли необережний горобець, спокушений зер-ном, безтурботно стрибав у пастку, Маруся смикала нитку,покришка захляпувала пташку, яку ми потім випускали.Тим часом опівдні небо насупилося, насунула темна хма-ра, і під веселий гуркіт грому зашуміла злива. Спочатку менідуже не хотілося спускатися в підземелля, а потім, згадавши,що Валек і Маруся живуть там постійно, я переміг неприємнепочуття і пішов туди разом з ними. У підземеллі було темной тихо, але чути було, як угорі перекочувався гучний гуркітгрози, ніби хтось їздив там на величезному возі бруківкою.За кілька хвилин я призвичаївся до підземелля, і ми весе-ло прислухалися, як земля приймала широкі потоки зливи;гомін, сплески і часті розкоти настроювали наші нерви, ви-кликали пожвавлення, що вимагало виходу.Давайте грати в піжмурки,— запропонував я.Мені зав'язали очі; Маруся дзвеніла слабкими перелива-ми свого жалісного сміху і ляпала по кам'яній підлозі непро-ворними ніжками, а я вдавав, що не можу спіймати її, як рап-том наштовхнувся на чиюсь мокру постать і в ту ж хвилинупочув, що хтось схопив мене за ногу. Міцна рука підняламене з підлоги, і я повис у повітрі додолу головою. Пов'язказ очей моїх впала.Тибурцій, мокрий і лютий, ще страшніший від того, що ядивився на нього знизу, тримав мене за ноги і дико повертавочима.Це ще що, га? — суворо питав він, дивлячись на Вале-ка.— Ви тут, я бачу, весело проводите час... Завели приємнукомпанію...Пустіть мене! — сипів я, дивуючися, що і в такому не-звичному становищі я все-таки можу розмовляти, але рукаТибурція ще міцніше стисла мою ногу.Відповідай! — звернувся він знову грізно до Валека,який в цьому скрутному становищі стояв, засунувши в ротадва пальці, начебто на доказ того, що відповідати йому рішу-че нема чого.Я помітив лише, що він з великим співчуттям стежив замоєю нещасною постаттю, що хилиталась, наче маятник, уповітрі.Пан Тибурцій підняв мене і глянув в обличчя.Еге-ге! Пан суддя, якщо мене не обманюють очі... На-віщо це ви зволили завітати сюди?Пусти! — вимовив я уперто,— Зразу відпусти! — І прицьому я зробив інстинктивний рух, ніби збираючися тупнутиногою, але від цього тільки заборсався в повітрі.Тибурцій зареготав.Ого-го! Пан суддя зволять сердитися... Ну, та ти менеще не знаєш. Я — Тибурцій. Я ось повішу тебе над вогникомі засмажу, як порося.Розпачливий вигляд Валека ніби підтверджував думку проможливість такого сумного кінця. На щастя, на визволеннянаспіла Маруся.Не бійся, Васю, не бійся! — підбадьорила вона мене,підійшовши до самих ніг Тибурція.— Він ніколи не смажитьхлопчиків на вогні... Це неправда!Тибурцій швидким рухом повернув мене і поставив на но-ги; при цьому я трохи не впав, бо в мене закрутилася голова,але він підтримав мене рукою і потім, сівши на дерев'янийоцупок, поставив мене між колін.І як це ти сюди потрапив? — продовжував він допиту-вати.— Чи давно?.. Кажи ти! — звернувся він до Валека, боя нічого не відповів.Давно,—відповів той.А як давно?Днів з шість.Здалося, ця відповідь дала панові Тибурцію деяке задово-лення.Ого, шість днів! — промовив він, повертаючи мене об-личчям до себе.— Шість днів — багато часу. І ти й досі ніко-му ще не розбазікав, куди ходиш?Нікому.Правда?Нікому,— повторив я.Похвально!.. Можна сподіватися, що не розбазікаєш інадалі. А втім, я завжди вважав тебе за порядного хлопця,стріваючи на вулиці. Справжній «вуличник», хоча й «суддя»...А нас судитимеш? Скажи!Він говорив досить добродушно, але я все-таки почувавсебе дуже ображеним і тому відповів сердито:Я зовсім не суддя. Я — Вася.Одне одному не заважає, і Вася теж може бути суд-дею — не тепер, так потім... Це вже, брат, так ведеться здавна.



От бачиш: я — Тибурцій, а він — Валек. Я — жебрак, і він —жебрак! Я, якщо вже казати одверто, краду, і він крастиме.А твій батько мене судить,— ну, і ти коли-небудь судитимеш...ось його!Не судитиму Валека,— заперечив я похмуро.— Не-правда!Він не судитиме,— насупилася і Маруся, переконливовідхиляючи від мене жахливу підозру.Дівчинка довірливо притулилась до ніг цієї потвори, а вінласкаво пригладив жилавою рукою її біляве волосся.Ну, цього ти наперед не кажи,— сказала чудна люди-на, звертаючись до мене таким тоном, ніби вона розмовлялаз дорослим,— Не кажи, друже!.. Кожному своє, кожен ідесвоєю стежкою, і хто знає... може, це й добре, що твоя стеж-ка пролягла через нашу. Для тебе добре, тому що краще матив грудях шматочок людського серця ніж холодний камінь,—розумієш?Я не розумів нічого, та все ж таки вп'явся очима в облич-чя дивної людини, очі пана Тибурція пильно вдивлялисяв мої.Не розумієш, звичайно, бо ти ще малий... Тому скажутобі коротко: якщо колись доведеться тобі судити ось його,то згадай, що коли ви обидва були дурнями і гуляли разом,—то вже тоді ти йшов по дорозі в штанях і з добрим запасомхарчів, а він біг своєю дорогою голодранцем і з порожнімпузом, а втім, — сказав він, різко змінюючи тон,— запам'ятайдобре от що: коли ти прохопишся своєму судді або хоч пти-ці, яка пролітає повз тебе в полі, про те, що ти тут бачив, тоне бути мені Тибурцієм Драбом, якщо я тебе не повішу нацей камінь за ноги і не зроблю з тебе копченого окосту. Цети, сподіваюся, зрозумів?Я не скажу нікому... я... Можна мені знову прийти?

Приходь, дозволяю... Але з умовою... Я вже сказав тобівідносно окосту. Пам'ятай!Він відпустив мене, а сам розтягся із втомленим виглядомна довгій лаві, що стояла біля стінки.Візьми он там,— показав він Валекові на великий ко-шик, який він, увійшовши, залишив біля порога,— та розведивогонь. Ми сьогодні варитимемо обід.Це вже була не та людина, яка за хвилину до цього ляка-ла мене, вирячивши очі, і не блазень, який розважав глядачівза подачки. Він порядкував як господар, голова родини, якийповернувся з роботи і віддавав накази сім'ї.Він здавався дуже втомленим. Одяг його був мокрий віддощу, уся постать виявляла важку втому.Ми з Валеком жваво взялися до роботи. Валек запаливскалку, і ми пішли в темний коридор, що прилягав до підзе-мелля. Там у кутку були звалені куски напівзотлілого дерева,уламки хрестів, старі дошки; з цього запасу ми взяли кількакусків і, кинувши їх у камін, розвели вогник. Потім Валеквже один умілими руками взявся за куховарство. За півгодини у каміні в горщику закипало якесь вариво, і, чекаючи, покивоно поспіє, Валек поставив на триногий, так-сяк збитий сто-лик сковороду, на якій парували шматки смаженого м'яса.Тибурцій підвівся.Готово? — сказав він.—Ну й прекрасно. Сідай, ма-лий, з нами — ти заробив свій обід... Пане вчителю,— гукнуввін потім, звертаючись до «професора»,— кидай голку, сідайдо столу!Зараз,— вимовив тихим голосом «професор», здивував-ши мене цією свідомою відповіддю.Старий встромив голку в лахміття і байдуже, з тьмянимпоглядом сів на один з дерев'яних оцупків, що заміняли в під-земеллі стільці.

Марусю Тибурцій тримав на руках. Вона і Валек їли з жад-ністю, яка ясно вказувала, що м'ясна страва була для них не-баченою розкішшю. Маруся обсмоктувала навіть свої засмаль-цьовані пальці. Тибурцій їв не кваплячись і, підкоряючись,очевидно, непереможній потребі говорити, повсякчас звер-тався до «професора» із своєю розмовою.Бідний вчений виявляв при цьому дивовижну увагу і, схи-ливши голову, слухав усе з таким розумним виглядом, начерозумів кожне слово. Іноді навіть він виказував свою згодукивком голови і тихим мимренням.Ось як небагато треба людині,— казав Тибурцій,— чине правда? От ми й ситі, і тепер нам лишається тільки подя-кувати богові та клеванському ксьондзові...Ага, ага! — підтакував «професор».Ось ти підтакуєш, а сам не розумієш, до чого тут кле-ванський ксьондз,— адже я тебе знаю. А проте, коли б не бу-ло клеванського ксьондза, у нас не було б смаженини і щедечого.Це вам дав клеванський ксьондз? — спитав я, згадавшираптом кругле, добродушне обличчя ксьондза, який бував убатька.У цього малого допитливий розум,— вів далі Тибурцій,звертаючись, як і раніше, до «професора». — Справді, йогосвященство дав нам усе це, хоча ми у нього і не просили, і на-віть, можливо, не лише його ліва рука не знала, що дає пра-ва, але й обидві руки не мали про це найменшого уявлення...З цієї дивної та заплутаної мови я зрозумів лише, що засібпридбання був не зовсім звичайний, а тому не витримав і щераз запитав:Як! Ви це взяли... самі?Малий не позбавлений проникливості, — як і раніше,вів далі Тибурцій.— Шкода тільки, що він не бачив ксьондза:черево у нього, як справжня сорокова діжа і, значить, обжер-ливість йому дуже шкодить. У той же час, ми всі тут страж-даємо від того, що надмірно худі, а тому деяку кількість про-візії не можемо вважати для себе зайвою... Чи не так я кажу?Ага, ага! — замислено промимрив «професор».Ну от! Цього разу ви висловили свою думку дуже до-речно, а то вже я починав думати, що у цього малого розумжвавіший, ніж у деяких вчених... А втім,— звернувся він домене,— ти ще дурний і багато чого не розумієш. А ось вонарозуміє. Скажи, моя Марусю, чи добре я зробив, що приністобі смажене?Добре! — відповіла дівчинка, злегка блиснувши бірю-зовими оченятами.— Маня була голодна.Надвечір цього дня я із затуманеною головою задумливоповертався до себе. Дивні розмови Тибурція на жодну хвили-ну не захитали в мене переконання, що «красти недобре».Навпаки, хворобливе почуття, яке я мав раніше, ще збільши-лося. Жебраки, злодії... у них нема дому!.. Від людей я дав-но вже знав, що з усім цим поєднується презирство. Я на-віть відчував, як з глибини моєї душі підводиться гіркотапрезирства до моїх маленьких друзів, але я інстинктивно за-хищав мою приязнь від цієї гіркоти. І наслідок — жаль доВалека і до Марусі збільшився та загострився, але прихиль-ність не зникла. Переконання, що «красти недобре», лишило-ся. Та коли уява моя малювала жваве личко моєї приятельки,яка обсмоктувала свої засмальцьовані пальчики, я радів її ра-дістю і радістю Валека.У темній алеї саду я ненароком натрапив на батька.. Він,як звичайно, похмуро ходив з кінця в кінець із звичним, див-ним, начебто затуманеним поглядом. Коли я опинився білянього, він узяв мене за плече:Відкіля це?Я... гуляв...Він пильно глянув на мене, хотів щось сказати, але поглядйого знову затьмарився, і, махнувши рукою, він пішов по алеї.Мені здається, що я й тоді розумів значення цього жесту.«А, байдуже. її вже нема!..»Я збрехав ледве чи не вперше в житті.Я завжди боявся батька, а тепер і поготів. Тепер я носиву собі цілий світ неясних питань та почуттів. Чи міг він зро-зуміти мене? Чи міг я зізнатися йому в чомусь, не зраджуючисвоїх друзів? Я тремтів при думці, що батько дізнається коли-небудь про моє знайомство з «поганим товариством», але зра-дити Валека і Марусю я був неспроможний. Якби я зрадив їх,порушив слово, що дав, то не міг би при зустрічі підвести наних очей від сорому.

РОЗДІЛ VIIВОСЕНИНадходила осінь. Були жнива; листя на деревах жовкло.Разом з тим наша Маруся почала хворіти.Вона ні на що не скаржилася, тільки все худла: личко їївсе блідло й блідло, очі потемнішали, стали великими, повікипідіймалися важко.Тепер я міг приходити на гору, незважаючи нате, що члени«поганого товариства» були дома. Я зовсім звик до них і ставна горі своєю людиною. Підозрілі молоді люди робили меніз берестка луки та самостріли; високий юнкер з червоним но-сом крутив мене в повітрі, як тріску, привчаючи до гімнасти-ки. Тільки «професор», як завжди, був заглиблений в своїскладні міркування.Усі ці люди мешкали окремо від Тибурція, який займавз «сім'єю» описане вище підземелля.Осінь все більше набирала своїх прав. Небо частіше вкри-валося хмарами, все навколо тануло в туманних присмерках,і потоки дощу шумно лилися на землю, відгукуючись одно-манітним і сумним гулом у підземеллях. Мені було дуже важ-ко вириватися з дому в таку негоду; а втім, я намагався піти,тільки непомітно. Коли ж повертався додому ввесь мокрий,то сам розвішував одяг проти каміна, смирненько лягав спатиі філософськи мовчав під цілим градом докорів, що лилися намене з вуст няньок та служниць.Щоразу, приходячи до своїх друзів, я помічав, що Марусявсе більше хиріє. Тепер вона зовсім вже не виходила наповітря, і сірий камінь — темне мовчазне страховище підземел-ля — продовжував безперервно свою страшну роботу, висмок-туючи життя з маленького тільця. Дівчинка здебільшого ле-жала в постелі, а ми з Валеком намагалися з усієї сили роз-важити її й потішити, щоб викликати тихі переливи її сла-бенького сміху.Тепер, коли я остаточно зжився з «поганим товариством»,сумна усмішка Марусі була для мене майже такою ж доро-гою, як усмішка сестри, але тут ніхто й ніколи не закидавмені мою зіпсованість; тут не було бурчливої няньки, тут ябув потрібний — я відчував, що моя поява завжди викликаєрум'янець радості на щоках дівчинки. Валек обнімав мене, якбрата, і навіть Тибурцій часом дивився на нас трьох якимисьдивними очима, в яких щось мерехтіло, наче сльоза.На деякий час небо знову прояснилося, зникли хмари, інад просохлою землею, востаннє перед зимою, засяяли со-нячні дні. Ми щодня виносили Марусю нагору, і тут вонанемов оживала; дівчинка дивилася навколо широко розкри-тими очима, на щоках жеврів рум'янець; здавалося, вітер, щообдував її своїми свіжими помахами, повертав їй частинкужиття, вкраденого сірим камінням підземелля. Але це три-вало недовго...Тим часом над моєю головою також стали збиратися хма-ри. Якось, коли я, як звичайно, вранці проходив алеями садка,я побачив на одній з них батька, а поруч з ним старого Яну-ша. Старий улесливо вклонявся і щось говорив, а батько стоявз похмурим виглядом, і на його чолі різко відзначаласязморшка нетерплячого гніву. Нарешті він простяг руку, начевідсторонюючи Януша з свого шляху, і мовив:— Ідіть собі! Ви просто старий плетун!Старий якось заморгав і, тримаючи шапку в руках, зновузабіг наперед і загородив батькові дорогу. Очі батька гнівно

блиснули. Януш говорив тихо, і слів його не було чути, про-те уривчасті фрази батька долітали ясно, падаючи ніби уда-ри нагайки.Не вірю жодному слову... Що вам треба від цихлюдей? Де докази?.. Словесних доносів я не слухаю, а пись-мовий ви повинні довести... Мовчати! Це вже моя справа...Не бажаю й слухати.Нарешті він так рішуче відсторонив Януша, що той біль-ше не насмів набридати йому; батько звернув у бічну алею,а я побіг до хвіртки.Я дуже не полюбляв цього старого пугача, і тепер серцемоє здригнулося від передчуття. Я зрозумів, що підслуханарозмова стосується моїх друзів і, можливо, також і мене. Ти-бурцій, якому я розповів про цей випадок, жахливо скри-вився:У-ух, малий, яка неприємна новина!.. О клята старагієна!Батько його прогнав! — сказав я, щоб утішити Ти-бурція.Твій батько, малий, найкращий суддя на світі. У ньогоє серце; він багато знає... Можливо, він вже знає все, щоможе сказати йому Януш, але він мовчить; він не вважає запотрібне цькувати старого беззубого звіра в його останньо-му барлозі... Але, малий, як би тобі пояснити це? Твій батькослужить панові, ім'я якого — закон. У нього є очі і серцелише до того часу, поки закон спить собі на полицях; ко-ли ж цей пан зійде звідти і скаже батькові: «Ану-бо, суддя,чи не взятися нам за Тибурція Драба, або як там його звуть?»І з тієї миті суддя одразу зачиняє своє серце ключем, і тодіу судді такі тверді лапи, що швидше світ повернеться в іншийбік, ніж гіан Тибурцій вивернеться з його рук... Розумієш ти,малий?.. Усе моє лихо в тому, що з законом вийшла в менеколись уже давно сутичка... себто, розумієш, несподіванасварка... Ох, малий, це була дуже велика сварка!При цих словах Тибурцій встав, узяв на руки Марусюі, відійшовши з нею в найдальший куток, почав цілувати її,пригортаючись своєю потворною головою до її маленькихгрудей. Я лишився на місці і довго стояв не рухаючись, підвраженням дивних слів дивної людини.Незважаючи на мудровані і незрозумілі звороти, я чудо-во схопив суть того, що казав про батька Тибурцій, і постатьбатька в моїй уяві іце виросла, набула ореолу грізної, алесимпатичної сили і навіть якоїсь величності, але разомз тим посилювалося і інше, гірке почуття...«Ось він який,— думав я. — Та, проте, він мене не лю-бить».



РОЗДІЛ VIII

ЛЯЛЬКАЯсні дні минули, і Марусі знову погіршало. Хоч що мивигадували, аби розважити її, вона однаково дивилася бай-дуже своїми великими, потемнілими й нерухомими очима,і ми давно вже не чули її сміху. Я почав носити в підземеллясвої іграшки, але й вони розважали дівчинку лише на корот-кий час. Тоді я вирішив звернутися до своєї сестри Соні.У Соні була велика лялька з яскраво розмальованимобличчям і розкішним лляним волоссям — подарунок покій-ної мами. На цю ляльку я покладав великі надії і тому, від-кликавши сестру в бічну алейку саду, попросив дати менітимчасово цю ляльку... Я так переконливо просив її про це,так жваво змалював їй бідну, хвору дівчинку, у якої ніколине було своїх іграшок, що Соня, яка спочатку міцно пригор-тала ляльку до себе, віддала мені її і обіцяла протягом двох-трьох днів гратися іншими іграшками, нічого не згадуючипро ляльку.Враження від цієї нарядної фаянсової панночки на нашухвору перевищило всі мої сподівання. Маруся, яка в'янула,немов квітка восени, здавалося, раптом знову ожила. Вонатак міцно мене обнімала, так дзвінко сміялася, розмовляючиз своєю новою знайомою!.. Маленька лялька зробила майжечудо: Маруся давно вже не вставала з постелі, а тепер по-чала ходити, водячи за собою свою біляву доньку, і часомбігала, як і раніше, ляпаючи по підлозі слабими ніжкамиЗате я через цю ляльку зазнав дуже багато тривожниххвилин. Насамперед, коли я ніс її за пазухою, прямуючиз нею на гору, по дорозі мені трапився старий Януш, якийдовго проводжав мене очима та хитав головою. Потім днівза два старенька няня помітила пропажу і почала нишпоритигіо кутках, скрізь розшукуючи ляльку. Соня намагалася вга-мувати її, але своїми наївними запевненнями, іцо їй лялькане потрібна, що лялька пішла гуляти, швидко повернеться,тільки викликала сумніви у служниці і породжувала підозру,що тут не проста пропажа.Батько нічого ще не знав, але до нього приходив Януші щось говорив. Батько з ще дужчим гнівом прогнав його;проте в той же день батько зупинив мене на дорозі до садо-вої хвіртки і наказав залишитися дома. Другого дня повтори-лося те ж саме, і лише через чотири дні я встав рано-вранціі махнув через паркан, поки батько ще спав.На горі справи були погані. Маруся знову лежала, і їйстало ще гірше: обличчя її горіло дивним рум'янцем, білявеволосся розкидалося по подушці; вона нікого не пізнавала.Поряд з нею лежала бідолашна лялька з рожевими щокамий дурними блискучими очима.Я сказав Валекові про свої побоювання, і ми вирішили,що ляльку треба віднести назад, тим більше, що Маруся цьо-го й не помітить. Але ми помилилися: тільки-но я взяв ляль-ку з рук дівчинки, яка лежала непритомна, вона відкрилаочі, подивилася тьмяним поглядом, ніби не бачачи мене передсобою, не усвідомлюючи, що з нею робиться, раптом запла-кала тихо-тихо, але разом з тим так жалісно, і на змарніломуличку її майнув вираз такого глибокого горя, що я відразуперелякано поклав ляльку назад. Дівчинка усміхнулася, при-тиснула ляльку до себе й заспокоїлася. Я зрозумів, що хотіввідняти у мого маленького друга першу і останню радістьу її недовгому житті.Валек несміливо подивився на мене.Як же тепер буде? — спитав він сумно.Тибурцій, сидячи на лаві з сумно похнюпленою го\овою.також дивився на мене запитливо. Тому я постарався гюможливості, надати собі безжурного вигляду і сказавНічого! Нянька, напевне, вже забула.Та стара не забула. Коли я цього разу повертався додо-му, коло хвіртки мені знову стрівся Януш. Соню я заставз заплаканими очима, а нянька кинула на мене сердитий гні-тючий погляд і щось шамкотіла беззубим ротом.Батько спитав мене, куди я ходив, і, вислухавши уважнозвичайну відповідь, обмежився тим, що повторив мені на-каз — ні в якому разі не виходити з дому без його дозволу.Наказ був категоричний і дуже рішучий: не послухатисяйого я не смів, але й не насмілювався також звернутися донього гю дозвіл.Минуло чотири нудні дні. Я сумно блукав по саду і з ту-гою поглядав у бік гори, чекаючи, крім того, грози, яка зби-ралася над моєю головою. Що буде, я не знав, але на серців мене було важко. За все моє життя мене ніхто ще не карав:батько мене не тільки пальцем не торкав, а й жодного різ-кого слова я ніколи від нього не чув. Тепер меме гнітиловажке передчуття.Нарешті мене покликали до батька, в його кабінет. Я вві-йшов і несміливо спинився коло порога. У вікно заглядалосумне осіннє сонце. Батько сидів у своєму кріслі передііортретом матері і не повертався до мене. Я чув тривожнийстукіт власного серця.Нарешті він повернувся. Я підвів очі і відразу ж спустивїх додолу. Обличчя батька здалося мені страшним. Минулоз півхвилини, і протягом цього часу я почував на собі важ-кий і непорушний, гнітючий погляд.Ти взяв у сестри ляльку?Ці слова угіали раптом на мене так виразно й гостро, щоя здригнувся.Так,— відповів я тихо.А знаєш ти, що це — подарунок матері, який ти мусишшанувати як святиню?.. Ти украв її?..Ні,— сказав я, підводячи голову.Як ні? — скрикнув раптом батько, відштовхуючикрісло.— Ти украв її і відніс... Кому ти відніс її? Кажи'Він швидко підійшов до мене і поклав мені на гілече важ-ку руку. Я з зусиллям підвів голову і глянув угору. Батьковеобличчя було бліде. Я ввесь зіщулився.Ну, чого ж ти?.. Кажи! — і рука його ще дужчестисла моє плече.Н-не скажу! — відповів я тихо.Ні, скажеш! — відрубав батько, і в голосі його пролу-нала погроза.Не скажу,— прошепотів я ще тихше.Скажеш, скажеш!Він повторював це слово придушеним голосом, наче воновиривалося у нього з болем та зусиллям. Я відчував, як трем-тить його рука, і все нижче схиляв голову; сльози одна поодній капали з моїх очей на підлогу, та я все повторювавледь чутно:Ні, не скажу... ніколи, ніколи не скажу вам... Нізащо!Цієї хвилини в мені виявився син мого батька. Він не до-бився б від мене іншої відповіді найстрашнішими муками.У моїх грудях назустріч його погрозам здіймалось усвідом-лене зневажене почуття дитини, яку покинули, і якась жагу-ча любов до тих, хто приголубив мене там, у старій каплиці.Батько важко зітхнув. Я зіщулився ще дужче, гіркі сльозипекли мої щоки. Я чекав.Я знав, що він страшенно запальний, що цієї хвилини віншаленіє. Що він зробить зі мною? Але мені тепер здається,що я боявся не цього... Навіть цієї страшної хвилини я любивбатька і разом з тим почував, що він зараз своїм шаленимнасиллям розіб'є мою любов вщент. Тепер я зовсім переставбоятися. Здається, я чекав і жадав, щоб катастрофа нарештівибухнула... Якщо так... нехай... тим краще — так, тим краще.Батько знову важко зітхнув. Чи опанував він сам цієюнесамовитістю, що охопила його, я й досі не знаю. Але в цюкритичну хвилину за відчиненим вікном пролунав раптомрізкий голос Тибурція:Еге-ге!.. Мій бідний маленький друг...«Тибурцій прийшов!» — майнуло в моїй голові, але на-віть почувши, як затремтіла рука батька на моєму плечі, я неуявляв собі, щоб поява Тибурція або ще якісь зовнішніобставини могли повстати між мною і батьком, могли відхи-лити те, що я вважав неминучим.У той час Тибурцій швидко відчинив вхідні двері і, зупи-нившись на порозі, в одну мить оглянув нас обох своїми го-стрими, рисячими очима.Ге-ге! Бачу молодого друга у дуже прикрому становищі.Батько зустрів його суворим і здивованим поглядом, алеТибурцій витримав той погляд спокійно. Тепер Тибурцій бувсерйозний, не кривив обличчя, очі його дивилися якось осо-бливо сумно.Пане суддя! — заговорив він м'яко,— Ви людина спра-ведлива... відпустіть дитину! Малий був у «поганому това-ристві», але бачить бог, він не зробив нічого поганого, а якщойого серце лежить до моїх обідраних бідолах, то, клянусь,краще накажіть мене повісити, але я не дозволю, щоб хлоп-чик потерпів через це. Ось твоя лялька, малий...Він розв'язав вузлик і вийняв звідти ляльку.Рука батька, що стискала моє плече, ослабла. На обличчіз'явився гіодив.Що це значить? — спитав він нарешті.Відпустіть хлопчика,— повторив Тибурцій, і його ши-рока рука любовно погладила мою похилену голову,— Винічого не дізнаєтеся від нього погрозами, а проте, я охочерозповім вам усе, що ви хочете знати... Вийдімо, пане суддя,до іншої кімнати.Батько, дивлячись на Тибурція здивованими очима, по-слухався. Обидва вони вийшли, а я лишився пригніченийпочуттями, що переповнювали моє серце. Цієї хвилини я ні-чого не міг усвідомити. Був лише маленький хлопчик, в серціякого зворушили два різних почуття: гнів і любов, так силь-но, що це серце скаламутилося. Цей хлопчик був я, і менісамого себе було немовбито шкода. Та ще були два голоси,неясні, але жваві, що лунали за дверима...Я все ще стояв непорушно, коли двері з кабінету відчи-нилися і увійшли обидва співбесідники. Я знову почув насвоїй голові чиюсь руку і здригнувся. То рука батька ніжногладила моє волосся.Тибурцій взяв мене на руки і посадив у присутності бать-ка до себе на коліна.Приходь до нас,— сказав він,— батько тебе відпус-тив попрощатися з моєю дівчинкою. Вона... вона вмерла.Голос Тибурція затремтів, він чудно заморгав очима, алевідразу встав, поставив мене на підлогу, випростався і швид-ко пішов з кімнати.Я запитливо підвів очі на батька. Тепер гіереді мною сто-яла інша людина, та саме в цій людині я знайшов щось рідне,чого даремно шукав раніше. Він дивився на мене своїм зви-чайним замисленим поглядом, але тепер у цьому поглядівидно було відтінок здивування і нібито запитання. Здава-

лось, буря, яка тільки-но пронеслася над нами обома, розві-яла важкий туман, що навис над душею батька. І батько лишетепер почав пізнавати в мені знайомі риси свого рідногосина.Я довірливо взяв його руку і сказав:Адже я не украв... Соня сама дала мені тимчасово.Та-ак,— відповів він задумливо, — я знаю... Я виннийперед тобою, хлопчику, і ти постараєшся коли-небудь забутипро це, правда?Я хутко схопив його руку й почав цілувати. Я знав, щотепер ніколи вже він не буде дивитися на мене тими страш-ними очима, якими дивився кілька хвилин тому, і так довгостримувана любов линула цілим потоком в моє серце.Тепер я його вже не боявся.Ти відпустиш мене тепер на гору? — спитав я, згадав-ши раптом запрошення Тибурція.Та-ак... Іди, іди, хлопчику, попрощайся! — ласкавопромовив він, все ще з відтінком подиву в голосі. Та, проте,почекай... будь ласка, хлопчику, зажди трохи.Він пішов у свою спальню і через хвилину, вийшовшизвідти, сунув мені в руку кілька папірців.Передай це... Тибурцію. Скажи, що я ласкаво прошуйого... зрозумів?., ласкаво прошу взяти ці гроші... від тебе...Ти зрозумів?.. Та ще скажи, якщо він знає одного тут... Фе-доровича, то нехай скаже, що цьому Федоровичу краще пітиз нашого міста... Тепер іди, хлопчику, іди швидше!..Я наздогнав Тибурція вже на горі, захекавшись, несклад-но виконав доручення батька.Ласкаво просить... батько...— і я почав совати йомув руку передані батьком гроші.Я не дивився йому в обличчя. Гроші він узяв і похмуровислухав дальше доручення щодо Федоровича.У підземеллі, в темному кутку, на лаві лежала Маруся.Слово «смерть» не має ще зрозумілого значення для дитини,і гіркі сльози лише тепер, коли я побачив це бездушне тіль-це, стиснули мені горло. Моя маленька приятелька лежаласерйозна і сумна, з зажуреним витягнутим личком. Закритіочі трохи запали і ще дужче відтінилися синявою. Ротик тро-хи розкрився з виразом дитячої туги. Маруся наче відповіда-ла цією гримаскою на наші сльози.«Професор» стояв у головах і байдужливо хитав головою.Хтось у кутку стукав сокирою, готуючи труну з старих до-щок, зірваних з даху каплиці. Марусю убирали осінніми кві-тами. Валек спав у кутку, здригаючись уві сні всім тілом, ічас від часу нервово схлипував.ЗАКІНЧЕННЯНезабаром після описаних подій члени «поганого това-риства» розвіялись у різні сторони. Тибурцій і Валек зовсімнесподівано зникли, і ніхто не міг сказати, куди вони пода-лись тепер, як ніхто не знає, звідки вони прийшли в нашемісто.Стара каплиця дуже потерпіла від часу. Спочатку у неїпровалився дах, продавивши стелю підземелля. Потім навко-ло каплиці почали утворюватися обвали, і вона зробилася щепохмурішою; ще голосніше виють в ній пугачі, а вогні намогилах темними осінніми ночами спалахують синім зловіс-ним світлом.Тільки одна могила, обгороджена парканчиком, щовеснизеленіла свіжим дерном, рясніла квітами. Ми з Сонею, а інодінавіть з батьком, відвідували цю могилу; ми любили сидітина ній у затінку лопотливої берези, проти міста, що ти- !думали, ділилися своїми першими молодими думками, перши-ми планами крилатої і чесної юності.Коли ж надійшов час і нам залишити тихе рідне місто,тут же, в останній день, ми обоє, сповнені життя і надії, ви-голошували над маленькою могилкою свої обітниці.



34 коп. Видатний російськийписьменник ВолодимирГалактіонович Королен-ко (1853-1921) вирісна Україні в небагатійтрудящій сім'ї. В своїхтворах він завжди бо-ровся за правду. Ко-роленко не міг бутибайдужим до стражданьпростого народу, гарячененавидів усіляке зло,насильство, несправед-ливість.

Короленко написавбагато чудових творів.Однією з перших булаповість «У поганому то-варистві» (1885). Не-вдовзі з невеликими ско -роченнями її надрукува-ли для дітей за назвою«Діти підземелля». Цетвір про дитячу дружбу,про життя бідняків уцарській Росії.ДЛЯ ДОШКІЛЬНОГО ТА МОЛОДШОГО ШКІЛЬНОГО ВІКУ

Короленко Владимир Галактионович. ДЕТИ ПОДЗЕМЕЛЬЯ. (На украин-ском язьіке). Редактор В. Л. Ніколенко. Художній редактор Є.О.Звєздов.Технічний редактор X, М. Романчикова. Коректори Т. О. Крижна,Є. П. Карлаш. Здано на виробництво 3. II. 1971 р Підписано до друку15. VII. 1971 р. Формат 84ХІ08'/іе. Папір офс. № 1. Фіз. друк. арк. 4 5.Обл.-вид. арк. 4,48. Умови, друк. арк. 7,56. Тираж 50 000. Зам. № 219.Ціна 34 коп. Видавництво «Веселка», Київ, Кірова, 34. Друкоофсетнафабрика «Атлас» Комітету по пресі при Раді Міністрів УРСР, Львів,Зелена, 20.



1
 Лотоки — тут: лопаті млинового колеса



          See more books in http://www.e-reading.me