Наталя Конотопець 
 
ДУША РЕЧЕЙ 
 
Повість (фантастика) 
--------------------------------------
 
	Це сталося зі мною тоді, коли я втомилася від безконечного одноманіття старості так, що примара смерті перестала мене лякати. Життя остаточно втратило свій сенс. Близьких мені людей не було на цьому світі, майбутнє попереду не світило. 
	
	Кажуть, у старих людей напрочуд загострюється відчуття давно минулого, на старості воно знову постає, мов реальність, щоб потішити на останку днів. Не вірте. Спогади про молодість притупляються, знебарвлюються і дряхліють так, ніби прожите життя — звідкись вичитане чи підгладжене збоку. Залишається тільки куций окрайчик сьогодення із старечою неміччю, постійним поганим настроєм і малесенькими радощами: вихованою власними руками квіткою амариліса, теплим весняним вітерцем за вікном, щебетом ручних синичок, яких на балконі підгодовую крихтами. Одне слово, з усім тим, по чому в молодості погляд тільки ковзає, не затримуючись. 
	
	Я не впала у старечу слабодумність, дитячу наївність. У глибині душі я кепкувала з оцих своїх радощів, якими, як кисло-солодкою карамелькою, прагла перебити смак задавненої гіркоти свого існування. Тверезості мені було не позичати, а тому, хоч як того не хотілося, а бачила тільки один реальний вихід Із становища, і він уже не лякав мене. 
	
	Лікаря я викликала за інерцією тільки тоді, коли вкладав у ліжко черговий напад стенокардії чи хронічного холіциститу. І, як мені здавалося, теж за інерцією приходив дільничний лікар — тридцятирічна гарна жінка. У неї були такі правильні, суворі й застиглі риси обличчя, ніби й непідвладні часові. Всім своїм виглядом вона мовби запевняла: таке обличчя залишатиметься незмінним і прекрасним завжди, як мармуровий витвір давньогрецьких скульпторів, як вічне життя. У чомусь вона, безперечно, мала слушність. І до того ж, звідки їй було знати, що я людському житті, якщо розбити його на відтинки, які б відповідали дитинству, юності, зрілості, старості, найдовшою буде старість. Нудно і повільно тягнеться нею людина, помалу забуваючи, що було дитинство, молодість, які поступово перетворились в ефемерні, ледь пам'ятні сни. Лікарка ще всього того не скуштувала, і написана в її байдужих очах упевненість у собі була докором моїм хворобам, слабкості, зморшкам, сивині. 
	
	У неуважності її не можна було звинуватити, вона чітко виконувала все необхідне, швидко і вправно, не згаявши жодної зайвої хвилини, поспішала на новий виклик. Скаржитись, розповідати про характер недуг було навіть якось незручно, бо лікарка ніколи не слухала мене. Не змінюючи виразу обличчя і не реагуючи на жодне моє слово, продокжувала писати рецепти, ніби знала не тільки про мене, а й про всіх до мене подібних пацієнтів чисто все і наперед. Я швидко засвоїла стиль її роботи і відтоді була лаконічною, якомога коротше відповідала на її нечисленні запитання та й годі. Коли ж вона, попрощавшись, виходила, я намагалась хоч у якийсь спосіб підняти себе над нею. Ворушила свої зледачілі спомини, зважувала, порівнювала І доходила висновку, що в її віці теж була самовпевнена, бо мала попереду, як здавалося тоді, необмежений запас молодості, сили, краси і, звичайно, в сивих згорблених бабусях не бачила свого майбутнього. Природна жорстокість життя справедлива, нікому й нікуди не подітися від його законів. Навіть самоапевненій лікарці, яка цього ще не знає. У подальшому, коли приходила ця красуня, я уже не так нітилася, уявляла її через тридцять, сорок років, тішилася старечою зловтіхою, і в такий спосіб доплюсовувала до своїх маленьких невинних радостей ще одну. 
	
	Навесні всі мої хронічні болячки ускладнювались, а тому була майже певна, що візиту нещадної дами з щербатою косою слід чекати саме о тій порі. Але власне тоді в мені прокидалося також незбагненне бажання жити, хоча б таким нужденним старечим життям. І я знову викликала лікаря, щоб допоміг мені трохи оклигати. Того дня замість молодої гордовитої цілительки у двері прошмигнув невисокий, щупленький дідусь. Новий ескулап районного масштабу — зрозуміла я. І чомусь відразу уявила собі, яким він був у молодості. 
	
	Є люди, яких старість переінакшує на свій лад до невпізнаності, а такі, яким сипоне у волосся трохи сивини, покладе кілька зморшок на обличчя, піджоятить шкіру й заспокоїться на тому. Мене можна було віднести до першої категорії, дідуся, який зараз в моєму передпокої знімав пальто, певно, до другої. 
	
	"Весна. У місті епідемія грипу, викликів багато, а лікарів не вистачає. Видно, пенсіонера запросили", — подумала тоді. 
	
	Він підбадьорливо усміхнувся до мене, усівся на стілець біля ліжка і впевнено намацав пульс. Молода лікарка завжди починала з того, що прикладала до грудей і спини холодну мембрану стетоскопа, прислухалася хвмлину-другу до мого дихання, стукоту та шурхоту в грудях, а потім з тим же незворушлиаим виглядом згортала слухавки, ховала їх у саквояж і починала писати рецепти та призначення на процедури для медсестри. 
	
	Дідусь теж не затягнув огляду: порахував пульс, відвернувши нижні повіки, заглянув у очі, за тим звелів показати язик, якось неуважно помацав мій правий бік і в такий спосіб покінчив, видно, з найнеприсмнішою частиною своїх обов'язків, бо аж зітхнув полегшено. Тоді відкинувся на спинку стільця і ніби трохи глузливо, але з цікавістю подивився на мене. Пауза настільки затяглася, що я навіть засовалася на ліжку, ніби від ще не усвідомленого болю. 
	
	— Скажіть мені, чи не бувас останнім часом у вас нехоті до життя, чи не відчуваєте ви обтяжливості вашого стану, гнітючості обставин! 
	
	— Не тільки останнім часом, лікарю. У мене це давно. І, щоб якось існувати, кожного разу ніби перемагаю сама себе. 
	
	— Так, так! — недоречно зрадів чомусь старий. — Я так і думав. 
	
	— Старість! — намагалася якось виправдатися я. 
	
	— Е-е, не скажіть, — енергійно заперечив лікар, — старість теж різною може бути, — мовив це так, ніби певною мірою натякав на себе. 
	
	— Хвороби! — не здавалася я. 
	
	— Знову не те, — аж ніби розсердився на мене лікар. — Це стан вашої психіки, наслідок вашого темпераменту, характеру, асе це в старості тільки загострюється, більш яскраво прояв-лясться. 
	
	— Може й так, — погодилася я слухняно, навіть радіючи, що розмова повернула трохи вбік від серця й печінки, що хтось зацікавився моїм душевним станом. Я й справді, наскільки пригадую, завжди мала таке відчуття, ніби мене насильно хтось примушує виконувати не підходящу роль, ніби життя ґвалтом вирвало мене з якогось іншого стану, мені більш властивого. Кожну справу, навіть иайзвичайнісіньку, я починала, долаючи спочатку в собі якийсь опір, якийсь бар'єр. 
	
	— А іншим заздрили, що в них не так. їм, на ваш погляд, усе дасться легко, і оті життєві бар'єри за іграшку. Ну, ну, признайтесь. 
	
	Я пильніше придивилася до дідуся. З якої речі я мушу зізнаватися йому в тому, чого нікому не довіряла взагалі? 
	
	— Я нікому не робила зле. А що думала, то мас значення тільки для мене. 
	
	— Ну добре, добре! — заспокійливо перебив мене лікар, — не сердьтеся. 
	
	І раптом ні сіло, ні впало, без ніякого зв'язку з попередньою розмовою, запитав: 
	
	— А ви хотіли б жити вічно! Спочатку я розгубилася від такого запитання, а потім розсердилася. 
	
	— Ви що, уже зачислили мене до психічно хворих) Навіщо морочите мені голову своїми тестами) Мені психіатри не потрібні, якщо я й не сповна розуму, то вже не встигну вилікуватися. Недовго залишилося ряст топтати... — І чомусь розгублено, ніби виправдовуючись, додала: — Я завжди була впевнена, що в мене урівноважена психіка. 
	
	— Це справді так, шановна, — поспішив заспокоїти мене дідусь. 
	
	На цьому він раптово урвав балачку, відразу попрощався 1 пішов геть, залишивши на туалетному столику рожеву солодкувату мікстуру, якоі раніше серед моіх ліків ніколи не траплялося. У призначений час я випила столову ложку мікстури, запила, як рекомендував лікар холодною перекип'яченою водою і лягла в ліжко. Мимоволі повертаючись думкою до цього не зовсім звичайного візиту, щоразу ловила себе на тому, що шукаю відповіді на лікареве запитання: "А ви хотіли б жити вічно!" 
	
	Тим часом з кожним днем здоров'я моє поліпшувалося, нарешті я відчула себе настільки добре, що замість прислухатися до своїх хвороб почала думати, що життя не таке вже й безпросвітне і в моєму нинішньому становищі не варто поспішати до ями. Лікареве запитання — а воно не йшло мені з голови — про вічне життя не здавалося таким безглуздим, як раніше. Я обмірковувала його то так, то Інак, вимудровуючи таку відповідь, яка б була чесна і щира насамперед перед самою собою. 
	
	Життя і смерть — болючі питання старості, моменту, коли хочеш того чи ні, а підходиш до них упритул. Чи бажала б завжди отак існувати: з постійними приступами болю, з намаганням перемагати гнітючу слабкість, з необхідністю тягнути щоденний тягар старечих обов'язків, вічно споглядаючи і відчуваючи своє старезне обличчя, тіло! Ні, це те, з чим я розлучилася б без особливого жалю. 
	
	А чи хотіла б повернути, як Фауст, молодість! З багажем досвіду, скептичним поглядом на молоду запальність і завзятість прибрати собі юне тіло, яке б вимагало свого: знову відкривати і завойовувати світ, прагнути чогось високого, дивуватися, закохуватися. Коли б забути все те, що раз уже прожила, може, у такому другому житті і був би сенс, але цим самим я втратила б і саму себе, це вже була б інша особистість. Мос сьогоднішнс "я" не спроможне почати ще одне життя спочатку. Вічність була б тільки наругою над ним. 
	
	— Гаразд, — заперечила собі, — а чи не хотіла б ти побачити й почути хоча б красм вуха, що буде на Землі через сотню, тисячу років. Невже тебе цікавить, що станеться з людьми, куди попрямує цивілізація! Певно, цікавить, але заради цього я не хотіла б ні животіти у стані старості, ні починати життя спочатку. От коли б була змога просто бачити й чути. Спостерігати життя і все". 
	
	Тепер на запитання лікаря була у мене готова, виважена відповідь. Вона не схожа на відповідь людини з хворою психікою, і її можна не соромитись. Я не хапаюсь за безсмертя, а висловлюю цілком закономірне бажання розсудливої людини. І якщо це тест... 
	
	Вирішила не чекати нового нападу хвороби й викликати лікаря без крайньої на те потреби (адже мій стан дозволяв звертатися до його послуг хоч кожного дня, тож великого злочину тут не було) і, схитрувавши в такий спосіб, поговорити з ним як рівна з рівним. Думати про те, що замість балакучого пенсіонера може знову прийти холодна красуня, мені не хотілося. Трохи повагавшись, для виклику я вибрала чомусь середу. Вранці після сніданку, як завжди, вийшла на балкон попити квіти, покопирсала паличкою у горщиках, щоб поліпшити доступ повітря до коріння рослин, і повернулася до кімнати. Залишилося ще зачесати сиву добре поріділу кудельку, замінити старий байковий халат на пристойніший одяг і взятися за телефон. Та не встигла я нічого цього зробити, як задеренчав дверний дзвінок. Хто б то міг бути! Останнім часом мене не дуже турбували відвідинами нечисленні знайомі, і кожен прихід когось із них був неабиякою подією. 
	
	Поспішно відчинила двері. На порозі стояв лікар, якого я збиралася викликати, і приязно мені усміхався. Я розгубилася. По-перше, тому, що думала про нього і ніби була спіймана на гарячому, по-друге, тому, що знову постала перед ним таким чуперадлом, як і минулого разу. Без жодного слова пропустила його до кімнати. Коли я слідом зайшла, він уже сидів у кріслі, ніби був тут господарем. З люб'язною і зацікавленою інтонацією у голосі, яка й годилася б ґречному господареві, запитав, ніби ми щойно перервали бесіду: 
	
	— Ну, то що, хотіли б бачити майбутнє життя! 
	
	Можна було б вважати, що його запитання випадково співпало з моїми власними думками, коли б не було особливого, якогось ніби змовницького натиску на слові "бачити", саме "бачити". Певне, від несподіванки обличчя моє скрейдяніло, бо стало мені аж млосно. Дідок, не чекаючи відповіді, підхопився, щоб підтримати мене, обережно посадив на канапу і, як фокусник, миттєво підніс до рота малесеньку скляночку з прозорою, рожевуватою на колір і солодкуватою на смак мікстурою. Ніде правди діти, я уже пройнялася довірою до його ліків, тому без вагань і зайвих питань випила й це. А, певно, даремно. Може, уся річ була саме в ній, у цій рожевуватій мікстурі, бо після неї моя свідомість перестала боронитися від того, що незабаром почула від свого гостя. А може, не в мікстурі була його сила, а в якомусь психологічному впливові на мене чи в гіпнозі! Ніби щось стороннє притупило моє сприйняття реальності і недовіру до подальшої дивної пропозиції старого. В його словах раптом уперше за останні роки мого життя вчула проблиск надіі на порятунок. Який порятунок! Над цим не хотілося думати. 
	
	Побачивши, що я отямилася, він сам за мене відповів: 
	
	— Знаю, хотіли б. Але, на жаль, я не можу запропонувати еліксиру молодості. Думаю, він ще довго не буде винайденим, а коли й додумаються до чогось подібного, то перед людьми з'являться неймовірні ускладнення... У нашому народженні закладена програма життя, кінцевим етапом якої ї смерть. Природа не просто байдужа до існування окремих індивідуумів. Після відтворення ними нового покоління вона цілеспрямовано намагається знищити покоління попереднс. У деяких випадках після дітонародження, як то в лососевих риб, шлях від розквіту сил до повного старіння і смерті вимірюється лише двома тижнями. Таким самовбивчим механізмом природа наділила кожну живу істоту. Все живе вмирає, і це закон. Однак людина не хоче підкорятися йому. Вона бунтує проти цього універсального для усього живого закону, бо вважає, що саме з нею природа вчинила несправедливо, разом із здатністю мислити не подарувала ще й безсмертя на додачу. Людина, бодай навіть підсвідомо, хоче жити вічно і вимагає від природи того, що вона заперечує у самій суті. І тут, усвідомивши непохитність природних законів, настає час підійти до проблеми з іншого, принципово нового боку. Якщо природа не хоче дати безсмертя нашому тлінному організмові, то, може, варто пошукати його на якомусь іншому рівні. Вловлюєте! Безсмертя або майже безсмертя навколо нас скільки завгодно. І я можу запропонувати вам одну з його форм... замість чорного, безповоротного небуття, яке нас досить скоро спіткає, я можу дати безконечну, порівняно з людським життям, можливість бачити і чути все, що відбувається навколо нас. Звичайно, втручатися у перебіг подій ви не зможете. Тільки чути й спостерігати, тобто задовольняти природну людську цікавість. 
	
	Я слухала його ніби в якомусь дивному стані. Видно, саме зараз на повну силу почала діяти його незвичайна мікстура. Моя недовіра до старого притупилася зовсім, більше того — його слова здавалися моїми, давно омріяними, у них завжди жила моя надія на безсмертя. Те несподіване почуття було сильне, молоде, нестримне, воно запалило мої очі сподіваннями, загострило слух, щоб на льоту схоплювати кожне слово дивного лікаря, мій нюх уловлював свіжий запах — ніби озоном потягло в моєму задушливому старечому житлі, у мою кров, здавалося, хтось сипонув вогню. Нове відчуття було таке приємне, що я злякалася, аби не втратити його відразу. Як хижак, що вистежив жертву, причаївся для останнього стрибка, я завмерла в кутку канапи, подумки підганяючи співбесідника: "Говори, говори ще!" 
	
	І він говорив, наче заколисував мене в солодкому сні і відштовхував від реальності все далі й далі: 
	
	— Як уже казав, я не можу дати вашому тілу безсмертя, але можу переселити вашу душу. — Він обвів поглядом навкруг, ніби чогось шукаючи, а тоді легенько встав із канапи, пружною ходою підійшов до протилежної стіни, різко повернувся у втупив у мене очі. — Скажіть, вам ніколи не спадала на думку така невідповідність: жива природа існувала мільйони років, Земля цвіла пишним цвітом життя, створювались величні ландшафти, і ніхто, вдумайтесь — довгі мільйони років ніхто того не міг усвідомити, побачити, сприйняти. Ніхто не милувався, ба, навіть ніхто захопленим оком не кинув на ландшафти величезних кам'яновугільних лісів, не споглядав царства могутніх ящурів, нікому не перехопило подих від краси і довершеності щойно створеної природою квіткової пелюстки. Я ж не міг, усвідомлюючи все це, повірити в неспростовні закони такої логіки. Хіба могла природа існувати, постійно удосконалюватись, будучи не тільки сліпою й глухою, а ніби інвалідом, ідіотом від народження, який знає лише їсти, спати та повертатися з боку на бік. А це ж, якщо тверезо вважати, і є наше уявлення про життя на Землі, до з'яви людини. 
	
	Я ж вірив, що природа завжди мала свідомість, і шукав її. Природа неодмінно в якийсь спосіб мала осягти себе продовж всього часу Існування аж до виникнення людини. Тоді я задумався ось над чим. Розумне життя Землі складається з окремих індивідуумів. Кожен з них, народжуючись, одержує свою свідомість. Цей дар особливий, як би ми не об'єднували зусилля розуму окремих людей, і як би ми не обмінювались знаннями, самосвідомість залишається суто індивідуальною, її не можна з'єднати з іншими чи розділити між кимось. Через науку, мистецтво, життєві контакти ми, власне, тільки обмінюємося враженнями про навколишній світ, порівнюємо себе до кожного, але залишаємося самі собою. Власну свідомість одержуємо в дитинстві і втрачаємо із смертю. Дискретні, суто замкнуті частинки, і загальна наступальна хвиля розуму. Ніби дві форми існування одного й того ж. Вловили! Це закони квантової механіки! Хвиля-частка. Взаємовиключаюче і єдино-ціле. 
	
	Коли я дійшов до цієї аналогії, усе враз стало на свої місця. Прасвідомість слід шукати на атомарному рівні, бо лише там вона могла зберігатися при будь-яких катаклізмах у природі. Звідси й деякі закономірності, що виявляються на кожному рівні. Звідки, думаєте, оті незліченні індивідуальні світлячки самосвідомості, жоден з яких за все існування людства не повторився два рази, не виник знову! Тх запалюють, як вогники, первісні корпускули — кванти розуму. Вони переходять на новий, вищий рівень свого існування, самочинно перестрибують отой незбагненний бар'єр, а вже тоді вступає у дію нам зрозумілий фізіологічний механізм роботи людського організму, і самосвідомість за допомогою органів мислення і чуття пізнає світ. Тут теж закон подібний до квантового — перехід з одного дискретного рівня на інший. Я ж знайшов спосіб, як провести зворотну операцію! 
	
	Тепер він не був схожий на добродушного, старомодного лікаря, який приходив до мене минулого року. Його міцна куца постать ніби налилася сталевою енергією, обличчя випромінювало силу, а очі, що й до того тихо спалахували прихованим вогнем, тепер пойнялися переможним, нелюдським блиском. Коли б я була у своєму звичному стані, то подумала б, що переді мною божевільний, а так мені він видався потойбічним стряпчим, що підписує контракти із своїми земними клієнтами їхньою ж кров'ю. 
	
	"Ну й ну, дочекалася! — пронизала мене думка. — Ти ж завжди заздрила тим, кому вдалося продати душу дияволу в обмін на земні блага, шкодувала, що в наш час подібна операція неможлива, бо прагматичний прогрес загнав казкових спокусників назавжди в їхні тартарари. І от дочекалася! Тільки яку вигоду матиме диявол від душі в такому немічному старому тілі, адже він і так от-от забере її до себе!" 
	
	— Я переселю вашу душу туди, куди ви забажаєте, — продовжував мій гість урочисто-піднесеним голосом, — хочете, у цю картину чи шафу. Вам ніколи не спадало на думку бажання стати гранітним каменем, що вічно лежить край дороги і все бачить, чує! Невже ви ніколи не заздрили могутньому дубові, перед яким прошелестіло стільки сторінок історії! Тільки спостерігай і запам'ятовуй. Скажіть, хотіли б ви бути на їхньому місці! 
	
	— Я, я... не зовсім розумію, про що ви... Все, що ви щойно говорили, занадто складно для мене, — проказала я, затинаючись від хвилювання. 
	
	Лікар швидко повернувся до мене, хитрувато підморгнув, як купець, що розхвалює свій товар: 
	
	— Пропоную найновіший сплав прадавнього чародійства з найостаннішим словом науки! Згоджуйтесь — не прогадаєте. Хіба ви ніколи не чули казки про те, як зачаровували героїв, перетворювали красунь, царів у скелі, гори, дерева. Я вам пропоную майже те саме, тільки не як кару, а як винагороду. Самі подумайте, якщо для людей молодих, повних сил, енергії, честолюбних планів, перетворення у статичну матерію, річ чи навіть рослину було страшною карою, то для людини, яка вже прожила життя, це найкращий вихід. Вічне вікно в живий світ із темряви небуття. 
	
	"Щось подібне і мав би плести сучасний диявол, аби хоч когось заманити у свої тенета", — подумала я, але думка ця не налякала і навіть не насторожила мене. 
	
	— Бачу, що перевтомив вас, і наша дальша розмова виглядатиме так, ніби я змушую вас схилитися до позитивної відповіді. Я ж хочу не тільки цілком добровільної згоди, а більше того — вашого щирого бажання вчинити так, а не інакше, бо тільки тоді задумане переселення може вдатися якнайкраще. Отож, даю вам час на роздуми, щоб ви спокійно і тверезо зважили всі "за" і "проти". Наступного разу ми обговоримо цю операцію детальніше. Але знайте, якщо ви вирішите відмовитись, ніякого зла чи підступу з мого боку вам боятися не слід. Як лікар, навіть допоможу підтримати ще деякий час ваш розхитаний хворобами, здряхлілий організм. Домовились! 
	
	Він по-дружньому потиснув мені руку, а на столі залишив нову склянку з мікстурою: 
	
	— Попийте цього, ваше самопочуття поліпшиться. 
	
	Я покірно хитнула головою, на знак згоди. Тепер мені хотілося тільки одного, аби події, що так несподівано увірвалися а моє одноманітне життя, не припинялися. Я довго роздумувала над пропозицією дивного лікаря, та до остаточного безповоротного рішення мене підштовхнув випадок. 
	
	Мій гість — посланець Мефістофеля — дотримувався слова, не турбував мене з тиждень. За цей час я настільки зміцніла, що в мене навіть з'явився інтерес до активного життя. Одного дня я одягнулася і пішла в магазин за продуктами, але не в маленьку ближню крамничку, як завжди, а у великий гастроном, що був на сусідній вулиці. Погода була гарна, по-весняному тепла, і я помаленьку-потихенько дошкутильгала туди. 
	
	У гастрономі я побачила ЙОГО! Я притулилась між касою і вікном, намагаючись втиснутись у стіну, бо найбільше боялася, що він мене помітить і впізнає. Щоправда, може, цього боятися було й не слід, він не розглядався на всі боки, точніше, зовсім ні на кого не звертав уваги. У товаристві двох значно молодших від себе чоловіків він купував цукерки, торт, вино. Гурт людей, незвичних одягом, поставою і зовнішністю, звертав на себе увагу, а він виділявся між ними білою левиною гривою, високим зростом, патріаршим виразом обличчя. 
	
	Мудрий керівник утопічної держави, великий учений, філософ чи письменник — це були його найвдаліші сценічні амплуа останнім часом. Коли я років п'ять перед цим спостерігала за ним із глядацького залу, мене вразила явна несправедливість природи. Ми ж однолітки, а він ще повен сили, енергії, здоров'я, у нього можна навіть закохатися, а я... Мене вже давно ніби й не було. Правда, тоді я віднесла його молодий вигляд на рахунок гриму, костюму, освітлення. Тепер же, у гастрономі, зрозуміла, що помилилася. Він і в реальному житті виглядав дуже молодо і привабливо, а не тільки на сцені. 
	
	Він із своїми молодшими приятелями давно покинув магазин, сів в авто і поїхав собі, певне, з огляду на його покупку, поспішаючи до якогось приємного товариства, а я усе стояла і думала... Тепер я зовсім не боялася, що лікар занапастить залишки мого жалюгідного життя. Я страшилася іншого, аби в останній момент він не виявився божевільним або шарлатаном, який так уміло мене містифікував. Хай залишиться ким завгодно, ученим-генієм, потойбічною істотою, мені це байдуже, аби лише й справді володів тою силою, про яку говорив мені. 
	
	Я вирішила остаточно: хочу бути річчю, в якій залишу свою самосвідомість навічно. 
	
	Знову лікар прийшов не раніше і не пізніше, а саме тоді, коли моє рішення визріло повністю. 
	
	— Вам не обов'язково бути річчю, — пояснив. — Цей найпоширеніший для перевтілення предмет казок і легенд для моїх перетворень не єдино можливий. Я можу з однаковим успіхом переселити вас не тільки у тверду матерію, а й у всі чотири стани її. Ви за бажанням можете стати сильфідою — духом повітря, саламандрою — душею вогню, наядою — володаркою водної стихії. Я можу перевести вашу самосвідомість із тканинно-клітинного рівня, на якому вона перебуває тепер, на атомарний. У такому разі вас можна записати скрізь, де тільки є атоми. 
	
	Оскільки про перезапис вашої самосвідомості остаточно домовилися, хочу розширити ваше уявлення про фізичний бік нашого експерименту, зупинитись на тих моментах, про які минулого разу говорити вважав передчасно. Ви, напевне, чули про так завні енергетичні рівні електронів, що обертаються навколо атомного ядра! Це вже давно відкрито фізиками і набуло всезагального підтвердження. Я ж, намагаючись добратися до суті прасвідомості природи, відкрив принципово нові властивості атома — наявність у нього рівнів, названих мною інформативними. Про них на сьогодні знаю лише я один. Взагалі про атоми ми знаємо настільки мало, що коли б щезли всі інші об'єкти науки, а залишився тільки атом, його вистачило б науці для пізнання практично на безконечність. 
	
	Інформаційні рівні підлягають дуже складним природним законам, зміну їхню вловити будь-якими технічними приладами сьогодні практично неможливо. Але, вміючи, на них можна закодовувати будь-яку інформацію. Тут усе впирається насамперед у спосіб передачі із системи наших координат у координати мікросвіту, далі передана Інформація уже ніби самоорганізовується, вбудовується в атомарний світ, без будь-якого допоміжного втручання, як його органічна частка. Може бути, що у древніх, яким ми інколи, правда, приписуємо аж надто багато чудесних знань, і були якісь секрети щодо цього, а може, просто інтуїтивна, закладена природою пам'ять про можливість усвідомлення себе на рівні будь-якого предмету втілилася у казках. Віднайти якісь точні залишки старовинних секретів мені не вдалося, а тому користуюся своїми суто науковими методами. 
	
	Тепер ви, певно, зрозуміли, чому я говорив, що для мене об'скт перевтілення не мас особливого значення. Атомів скрізь на землі досить. Для вас же є істотна різниця. Важко передбачити, які перетворення може зазнати вода чи повітря. До того ж тут процес розсіювання атомів дуже значний, отож і обіцяна вічність може значно скоротитися. Річ із постійною атомарною структурою забезпечить більшу стабільність переведеній свідомості. Хоча, з другого боку, статичність речі дещо обмежує можливості вашого сприйняття оточення. Та необмеженість спостерігати в часі дасть вам змогу нагромадити чималу інформацію. До того ж з роками, певно, почнуть відбуватися речі, ще до кінця мною не вивчені. Атоми, як відомо, у якихось мізерних кількостях мігрують Із твердого тіла. Однак це не вбиватиме вашу свідомість, а навпаки — розширюватиме кругозір. Можливо, колись в якомусь дуже далекому майбутньому і почнеться поступове розсіювання, потьмарення і цілковите зникнення свідомості, але ту часову віддаль навіть смішно було б порівнювати з межами людського життя. 
	
	Та й надивитеся, наслухаєтеся ви до того часу до несхочу, практично це триватиме вічність. Тепер я хотів би повернутися дещо назад і перейти до, так би мовити, найнеприємнішого, бо хочу, щоб ви ще раз тверезо зважили всі "за" і "проти". 
	
	Із моїх натяків ви, як людина тверезомисляча, певно, зрозуміли: для того, щоб стати душею речі, жива істота, її плоть мусить зникнути, тобто, іншими словами, померти. 
	
	Ну, звичайно, я чекала такого чи подібного, бо ж мала бути якась розплата, якийсь особливий розрахунок із дияволом, але все одно від його слів мене ніби зненацька вдарили, і кров хлюпнула в голову. 
	
	— Не стану від вас приховувати, — вів далі диявол від науки, — із своїми хворобами при старанному медичному догляді ви ще протягнете два, навіть три роки. Але я так довго чекати не буду. Та й свідомість того, хто бажає стати душею речі, не повинна бути затьмарена передсмертними стражданнями. Отже, це можна зробити тільки зараз. Вибирайте і вирішуйте: 
	
	кілька років отакого животіння, — він із зневагою оглянув мою скоцюрблену на кріслі постать і моє нужденне житло, — чи вічність! 
	
	Цього разу в його обличчі і голові вже не проглядали ні добродушна веселість, ні фанатична одержимість. Тепер це була ділова людина, яка без зайвих емоцій, конкретно, чітко викладала свої пропозиції. Від мене вимагалася така ж ділова, конкретна відповідь! Час, відведений мені на роздуми та вагання, минув. Ну, то хай зрозуміє, що мас теж справу з людиною рішучою. Тим більше, що до відповіді я приготувалася зарання: "Якщо доводиться вибирати між "нічим" і "чимось", то навіть, при умові, що шанс отого "чогось" мізерно малий, я ризикую "нічим", тобто, фактично, нічим не ризикую". 
	
	Лікар, який, тепер я була певна, читав мої думки, кивнув головою, моя рішучість йому сподобалася. 
	
	— Отже, підготуйтесь. Через два дні викличете мене по телефону з поліклініки, як робили це завжди. 
	
	Значить, ще два дні. Цілих два дні, протягом яких я могла змінити рішення: не викликати лікаря, як домовились, не впускати його, коли прийде, просто втекти з дому, пересидіти, на крайній випадок, кілька днів у когось із знайомих. Легенду для такого вчинку завжди можна придумати. І тоді ще два роки звичного, зрозумілого життя. Але змінювати я вже нічого не збиралася. Може, тому, що зжилася з своїм казковим шансом, і коли б хтось зазіхнув на нього, стала б навіть на захист свого вибору: померти раніше, щоб жити вічно. Я почала готуватися до призначеного дня) Перебрала свої нечисленні папери, більшість яких тут же попалила, прибрала в кімнаті, написала заповіт, одяглася в одяг, який уже давно приготувала собі на смерть, подзвонила в поліклініку. 
	
	— Е-е, це нікуди не годиться, — відразу зауважив покупець моєї душі, як тільки зайшов до кімнати. — Ви що на весілля зібралися) — пожартував недоречно. — Усе маг бути природно. Де ваш старенький халат! Одягніть, а це зніміть 1 акуратно складіть в шафу. Ваше тіло одягнуть без вас. І цю процедуру ви побачите власними очима. Гарантую. 
	
	В останній день мого людського існування лікар видався мені занадто черствим, аби не сказати просто жорстоким! Але я була вже в його повній владі, тільки пробелькотіла знічено: 
	
	— Ви ж пам'ятаєте, лікарю, я просила, щоб без розтину... 
	
	— Ми вже про все з вами домовились, я все пам'ятаю. Усе буде влаштовано, як ви того хотіли: без моргу, без розтину, без додаткових медичних експертиз, — увірвав він мене нетерпляче. — Де лист, який я маю передати, заповіт підготували! 
	
	Заволодівши листом і заповітом, відкрив свій саквояж. Начиння в ньому цього разу було не лікарське, а скоріше, технічне. Копирсаючись там, він запитав мене, як здалося, з якоюсь прихованою зловтіхою: 
	
	— То де ж ви хочете поселитися навічно) Уже вибрали! 
	
	— Ось там, — не затримуючись з відповіддю показала я на овальне старовинне дзеркало у різьбленій дубовій рамі, що висіло напроти вхідних дверей — єдину цінну річ у моїй квартирі. 
	
	— У дзеркалі! — здивувався він і зацікавлено блимнув на мене, відірвавшись від свого технічного причандалля. — Але ж воно може розбитися на друзки 1 Ні, ні, — ніби спохолився він, що несамохіть посіяв сумніви в моій голові, — усе, що говорив вам раніше — чиста правда, більше того, забув сказати, що для певності я відтворю вашу свідомість на атомарному рівні не один раз, а продублюю, що гарантуватиме її стійкість у разі якихось несподіванок, забезпечить їй стабільність і довгоживучість у часі. Мене, признатися, здивувала ваша логіка. Людська психологія прагне сталості 1 волить бути душею речі надійної, не такої, що може в перший-ліпший момент розлетітися на скалки. 
	
	— Ну, я таки хочу, якщо можна, в дзеркало, — наполягала я на своєму. 
	
	— Ваше право, ваше право, — заспішив він мене заспокоїти, ніби злякавшись, що я в останній момент передумаю, — ну, а тепер за діло. 
	
	Він допоміг мені привести старанно прибрану кімнату в її буденний, так би мовити, стан. Потім я наділа свій старенький халат, лягла на канапу. Лікар дав мені мікстуру. Цього разу вона була темно-червона, солонувата і тягуча. 
	
	Я здогадувалась, як далі розгортатимуться події. Переселитель душі, завершивши свою справу і впевнившись якимось лише йому відомим способом, що експеримент удався, зіграє роль лікаря, який щойно прийшов за викликом хворої і знайшов двері квартири відчиненими, а свою пацієнтку мертвою. Констатуючи смерть від серцево-судинної недостатності, викличе швидку допомогу, запросить до квартири сусідів покійної, напише медичне заключення для прокуратури. А вже опісля, не з обов'язків лікаря, а з чисто людського співчуття до самотньої старої людини, поклопочеться, щоб похорони відбулися згідно з останньою волею його колишньої пацієнтки, яка ще за життя перейнялася до нього симпатією 1 довірою, а тому й залишила свій заповіт на випадок смерті. Так воно й сталося насправді. 
	
	Від колишньої людини в мене залишилися — пам'ять і згадки. Але навіть це носить тепер зовсім інший характер, ніж за життя, коли спогади могли напливати несподівано 1 так само несподівано зникати, щоб через деякий час знову з'явитися уже дещо зміненими, ніби створеними заново, в залежності від обставин, настроїв, віку. 
	
	Тепер усе не так. Те, що мені передалося від колишньої людини, не може ні потьмяніти з часом, ні навіть на хвилину випасти з пам'яті, щоб потім коли-небудь виникнути знову. Воно будь-який момент лежить ніби на поверхні моєї свідомості. Таким чином, я позбавлена насолоди згадувати, бо саме поняття "згадувати" тут недоречно. Я безперервно знаю, що було тоді, коли була людиною, знаю, що сталося відразу ж після того, як усвідомила себе вже зовсім в іншій якості, не перестаю пізнавати, що творилося далі, і нові мої знання тільки плюсуються до попередніх, не закриваючи, навіть не затуманюючи їх. Тільки не знаю, не можу збагнути механізму свого Існування. Скільки разів я зосереджувалася, намагаючись "пірнути" в глибину своєї матеріальної основи, щоб у такий спосіб зрозуміти феномен свого існування, але це не вдалося мені і до цього часу. А от душею речі, як назвав мій стан той лікар-чародій, я відчула себе одразу, від того самого моменту, як усвідомила себе там. 
	
	Коли я отямилася, то зрозуміла, що оглядаю свою кімнату, тільки під якимось раніше невластивим для мене ракурсом. 
	
	Деякий час між втратою людської свідомості і моїм самоусвідомленням у дзеркалі явно випав. Може, то була організаційна перебудова, чи звикання на атомарних інформаційних рівнях, про як) торочив старий, але самої веремії із спектаклем моєї смерті по нашому сценарію, де дійовими особами мали виступати лікар, сусіди, міліція, я зовсім не пам'ятаю. Коли моє дзеркало розклепило очі і нашорошило вуха, була вже ніч. Весняна, ясна, місячна ніч. Видно, вікно забули закрити шторою, та й це, власне, було зайве, бо в кімнаті нікого не було. Я недовго отямлювалась і згадувала, що до чого. Все в пам'яті виникло відразу. І мої перші розмови з лікарем, 1 наша домовленість, і, нарешті, останній його візит. Отож відбулося... Гільки де ж я! Тобто, не я, а мій труп, похорон якого мені було обіцяно побачити. 
	
	Повертати очі, як то зробила б раніше, щоб роззирнутися навкруги, тепер не було потреби. І так бачила всю кімнату, навіть частину стіни за дзеркалом, цвях, на якому воно висіло, пил і павутину. 
	
	Видно, людські емоції, які навічно завмерли разом з моїм людським існуванням, все ж наклали певний відбиток і на теперішню свідомість. Я спочатку просто не хотіла помічати той продовгуватий предмет, що непорушне лежав на моєму ліжку, вкритий білим простирадлом. Тоді ж уперше відчула обтяжливість і обмеженість речі, ніби лежиш спутаний по руках і ногах з кляпом у роті. У мене з'явилося нагальне бажання підійти до ліжка і зірвати біле простирадло... 
	
	На щастя, виявилося, час у моєму новому стані мав якісь свої особливості. Може, це було пов'язано з природою мікрорівнів, де я тепер перебувала, а може, з моїм своєрідним сприйняттям дійсності. Я не відчувала його монотонного поступального руху, що для людей відлічується секундами, хвилинами, годинами. Час тепер ніби стрибав від однієї події до іншої. Тільки встигли в моій свідомості відбитися картина кімнати, залитої місячним світлом, і білої непорушної постаті на ліжку, ворухнутися неприязнь до старого — казав, потурбується, аби все було, як у людей, а залишив покійницю одну на ніч у порожній квартирі, а так не годиться, — як настав ранок. Двері клацнули і до кімнати зайшли три старенькі бабусі, з якими я особливих стосунків не підтримувала, бо хоч і сама була стара, але старечих розмов не любила, і тому тільки віталася при зустрічі, з ними моя сусідка по площадці Валя, яка інколи мене провідувала, навіть допомагала по господарству, — мій убивця і воскреситель. 
	
	Так я вперше зустрілася з живими людьми у новій подобі. Я на них дивилася з інтересом, вони ж — байдуже ковзали поглядами і не помічали мене. Навіть він, призвідець до мого сучасного стану, теж ніби машинально кинув погляд на дзеркало і відвернувся. 
	
	Правда, одна з бабусь, прибравши діловий, заклопотаний вигляд, так цілеспрямовано попрямувала до дзеркала, ніби справді там побачила мене і бажала почути якісь розпорядження від господині дому. Остаточно я збагнула її наміри аж тоді, коли вона дістала з шафи ї накинула на дзеркало велику чорну хустку. Я згадала, що так велить звичай: погана прикмета, коли покійник відіб'ється в дзеркалі. Як здивувалася б бабця, коли б довідалася, що покійниця не тільки давно відбилася у дзеркалі, а й цілком туди переселилася! Але лікар, хоч і мав надлюдську силу, вчинив чисто по-людськи: підійшов до дзеркала 1 ніби ненароком непомітно підігнув край чорної матерії. Я була йому вдячна за це, бо відчула, що він не забув про мене, а тому й далі виконає усе як домовились. 
	
	Бабусі заходилися біля мого тіла, відкинули простирадло, почали наряджати його. Нарешті я побачила своє обличчя. Дивне відчуття. До тієї жовтої і зсохлої своєї оболонки в мене не було ніяких почуттів. Окрім хіба полегшення, що звільнилася від неї. Правда, було ще відчуття, що це тільки перший етап мого переселення, а далі я знову відчую себе разом із тілом молодим, сильним, відновиться моя здатність рухатися, говорити, спілкуватися... Це мій ще не упокорений нерухомістю дух запросився на волю і тоді мені здалося, що варто тільки трохи потерпіти, і та воля настане. 
	
	Бабусі продовжували порядкувати в кімнаті. Нарешті привезли труну, поставили її на столі і переклали туди мій труп, прикрасивши вбоге ложе живими і штучними квітами. Я ж була зовсім спокійна. Може, це так скоро атрофовувалися усі людські почуття, подумала, і відразу ж захвилювалася, але не від того, що спостерігала, а тому, що, виявляється, про багато нюансів мого теперішнього стану не розпитала вчасно у старого, а тепер уже запізно. 
	
	Власне, те, що дивлюся на себе збоку, мене не дуже дивувало, часто щось подібне мені снилося, і в дійсності я мала звичку глянути на себе збоку. Мене більше хвилювало тоді, аби не відбувалося так, як ми домовились з лікарем. А це означало, що моє дзеркало мало перейти у спадок отому зустрінутому в гастрономі артистові з сивою левиною гривою і ефектною поставою, який колись учився зі мною у школі, а потім писав мені листи і присвячував вірші. В ті далекі часи я ставила йому лише одну умову: залишити театральний і не прагнути артистичної кар'єри. Він тої умови не прийняв. 
	
	Сторонньому могло здатися, ніби він зрадив коханню заради кар'єри і слави, сторонній міг навіть мене пошкодувати як незаслужено покинуту. Я ж знала, що це зовсім не так. Я заздрила його талантові, його життєрадісному характеру, наполегливості, легкості, з якою він сходився з людьми і ніби мимохідь ставав загальним улюбленцем, тобто всьому тому, чого сама не мала. Я хотіла, аби все це було принесено в жертву мені і щезло зовсім чи існувало заради мене одної. 
	
	Потім я обманювала себе, удаючи, що забула про його існування. Тоді я була молода і гарна, і життя охоче мене приймало у свою найвеселішу гру. Але всі пізніші зустрічі й захоплення не залишили сліду в моїй пам'яті, потрібно було зусилля, аби щось пригадати з того часу, ба, навіть переконати себе, що то таки було насправді. Всі, крім нього, виявилися байдужими серцю. Не трималися вони в пам'яті, коли була людиною, не перейшли зі мною й сюди, а спомини про нього свіжі, наче все діялося вчора. Все тут — і любов, і заздрість до його минулого і навіть сучасного. Бери і перебирай, перебирай і милуйся. 
	
	В мене завжди псувався настрій, коли зустрічала його прізвище в газеті чи журналі. Йдучи в театр, я намагалася узяти місце подалі, аби він мене, не дай боже, не пізнав, а звідти, зі свого віддаленого кутка, ревниво перераховувала крики "браво" і букети квітів, піднесені йому. Я, невпізнана ним і всім чужа, поспіхом виходила з театру, а його чекала юрба шанувальників. Я сподівалася, що роки притуплять це божевільне захопленням ним, але цього не сталося. Його продовжували любити. 
	
	За цей час ми з ним ніколи не зустрічалися: 
	
	він відпливав по морю свого бурхливого життя усе далі й далі, а я скніла на тому березі, де колись з ним розсталися, без найменшої надії на його повернення. Та й чи пам'ятає він мене взагалі! Адже в його житті було стільки незвичайних подій, цікавих зустрічей, вражень! Навіть моя пам'ять виштовхує нецікаве, другорядне, то що вже говорити про нього! Може, саме таким незначним випадком було для нього наше кохання! І коли я на старості дурила себе, що мої спогади як стерті, заграні платівки, то лише тому, що не могла відкараскатися від них. Тепер я не людина і ховатися від себе самої не треба і навіть неможливо. Отут вона зовсім поряд, наша остання зустріч, яка все й вирішила остаточно. 
	
	Його голова лежить у мене на колінах, і він дивиться у мої очі: 
	
	— Навіщо ти мене звинувачуєш в моїх акторських здібностях! Адже це вже не залежить від мене, я їм підвладний, а не навпаки. Навіщо хочеш переконати, що ти безталанна і тому мені не пара! Адже ти ще сама не знаєш, де твій талант. А що талан твій поряд зі мною, в цьому гріх сумніватися. Талан і талант! Які схожі слова. І — до тебе причетні обоє! У тобі проявився талант природи. Глянь на себе в дзеркало. Ти ж просто чудо! У нас спільний талан і талант, мила, і це головне. Не ховай очей. Не плач. 
	
	Не вірила йому, не змогла перемогти себе. А потім... 
	
	"Невже ж всі ці довгі роки нашого життя на-різно ти не відчував, як прилітала до тебе моя невидима душа і плакала, і стогнала, і тоскно завивала по-вовчому!" 
	
	Ось чому народилася у мене жорстока мрія: 
	
	хоч в якийсь, хай навіть надприродний спосіб, звищитися над ним, побачити, як він одряхліє, разом із молодістю втрачаючи славу, і нарешті помре в забутті, і слава теж умре, а я все житиму, житиму... 
	
	Для того я й вирішила залишити йому в спадок старовинне дзеркало в різьбленій рамі. Може, це буде трохи несподівано, але, я певна, потішить його самолюбство: мовляв, до могили не забувала мене, на смертному одрі згадала. 
	
	Може, так він подумає, а може, інакше; сподіваюсь, те я зрозумію, хоча властивості читати людські думки я не одержала, але маю іншу перевагу — здатність спостерігати за людьми, коли вони про те не здогадуються, а це теж не абищо. 
	
	Він з'явився на другий день після мого похорону. Так, як ми й домовлялися із старим, я не хотіла, аби він бачив мій труп у домовині і мій старцівський похорон. Навіть тут я порівняла себе з ним і уявила, який пишний та багатолюдний похорон буде в нього. Очевидно, вони про все переговорили раніше, бо коли лікар, якого я залишила довіреною особою, завів його до кімнати, то сказав тільки: 
	
	— Ось це дзеркало. 
	
	Я звернула увагу, як програє поряд з ним мій лікар із потойбічного світу, як він враз ніби поменшав, осів, зробився неоковирним на тлі його благородної, по-молодому стрункої постаті. Як у старого непевно бігають очі, смикаються руки і це, незважаючи на його надприродні сили, володіння секретом безсмертя. Ні, таки я мала талант у молодості, бо безпомилково вибрала серед таких подібних, довготелесих і нескладних юнаків-однолітків цього, кого, без сумніву, торкнувся перст божий. 
	
	Він спочатку, хоча старий і вказав на дзеркало, навіть не подивився у той бік, а почав з цікавістю оглядатися довкола. На обличчі його з'явився якийсь болісний вираз. Підійшовши до дзеркала, уважно в нього задивився. Він розглядав своє відбиття, а мені тоді здавалося, що він пильно 1 вивчаюче дивиться мені у вічі, в мої юні очі, які там бачить... 
	
	— Ну, то що! — дійшло до мене запитання лікаря. 
	
	— Беру. Якщо вона так хотіла, якщо це іі воля... — відповів він, не перестаючи дивитися у мої очі... 
	
	Із-за його спини виткнулося хитре личко старого, на якому було написано задоволення і полегшення. Він непомітно змовницьки підморгнув мені, ніби запитав: "Ну, як! Не обдурив, усі обіцянки виконав! Сама бачиш — передаю Із рук у руки згідно із заповітом. Подарунок... Ах, який наївний оцей неждано-негадано обдарований". 
	
	Мені, ніби живій людині, від його німого монологу стало бридко. 
	
	— Як же з цим дзеркалом, щоб не побити... — Друг мосі молодості, як це бувало з ним і раніше, розгублено і по-дитячому безпомічно розвів руками. 
	
	— А ми його загорнемо, вкутаємо обережненько шматиночкою, шматиночкою, — у голосі лікаря забриніли нотки старозавітного послужливого крамаря. 
	
	Недовго думаючи, він здер із канапи мій новий пухнастий плед, розстелив його на підлозі І почав загортати дзеркало. 
	
	Виявляється, для мене існує і така загроза — можуть силоміць затулити очі і заткнути вуха на який завгодно час, адже зі мною поводяться, як із річчю. Це я зрозуміла, коли дзеркало обережно вклали і закрили над ним багажник автомобіля. 
	
	Світ відкрився для мене знову тільки тоді, коли дзеркало занесли у квартиру, і я почала з цікавістю роздивлятися. Тепер я зрозуміла смисл того болісного виразу, з яким дивився господар цісі квартири на моє житло. Занадто разючий контраст. Це була шикарна квартира, в її оздобленні вгадувались не тільки необмеженість у коштах, а й вишуканий жіночий смак. Саме жіночий, вирішила я, і почала ревно шукати поглядом ту жінку. Вона не примусила себе довго чекати, вийшла з кімнати поряд. Була вона років на двадцять, а то й на всі двадцять п'ять молодша від нього, але це не означало, що виглядала аж надто молодою поряд з ним. Навпаки, ця гарна, дещо екстравагантна, елегантно вбрана жінка, як потім я дізналася, теж актриса, була при тому тільки вигідним тлом для нього. 
	
	Якоїсь антипатії, чи, тим більше, ревнощів я до неї не відчувала. Це була інша жінка, не та, з якою він одружився у молодості, невдовзі після нашого остаточного розриву. З тою він давно розлучився. 
	
	— Це що! — Ти купив, дорогий! — мимохідь глянула на дзеркало, — тобі воно сподобалося! — досить байдуже розпитувала далі. Очевидно, тут покупка й значно дорожчих речей не завдавала помітно! шкоди сімейному бюджету. 
	
	— Так, так, — підтвердив він, — оце думаю, куди б його почепити. 
	
	— А он там біля дверей, де висіла картина, яку ми Стальським подарували. Там і цвях залишився, я давно планувала причепити там що-небудь. Давай допоможу, — додала вона, і я подумала, що характер у жінки непоганий і йому. певне, спокійно поряд з нею. 
	
	— Спасибі, ти ж збиралася йти кудись, то йди, я сам упораюсь. 
	
	Йому, видно, хотілося побути самому. Він почепив дзеркало на вказаному місці, помилувався своєю роботою, вийшов у сусідню кімнату, потім знову повернувся сюди з газетою, сів на диван, але не став читати. Посидів, поклавши поряд газету, а тоді знову підійшов до дзеркала 1 почав задумливо видивлятися щось у моїх очах. Що не кажи, а ні талант, ні слава не годні дати другої юності, а та, що в нього залишилась позаду, була міцно пов'язана зі мною, а не з кимось іншим. Я, незрима, жадібно дивилася на його дороге обличчя, що було тепер так близько від мене. 
	
	"Тепер хоч надивлюся на тебе", — думала. З часом я так звиклася зі своїм новим становищем, що почала вважати себе членом іхньоі сім'ї. Так, певне, вважає себе членом родини собака, який живе в буді й охороняє двір. Так вважає він, але крім нього, ніхто. До того ж собака, хоч у свій собачий спосіб, здатен висловити свою відданість і любов до членів родини. Я й цього не могла. Правда, я досконально вивчила ритм їхнього життя, знала, коли в нього відповідальний спектакль, пізнавала його колишні риси характеру, запам'ятовувала нові і тішилася тим. Щонеділі до них приходив його син від першої дружини з двома дітьми, за віком майже такий, як його нова дружина. Вони сідали обідати у великій кімнаті. Дітей, хлопчика і дівчинку, завжди садовили чомусь так, що вони бачили себе в моєму дзеркалі. Це їх дуже тішило, вони непомітно переморгувалися і через дзеркало показували одне одному язика. Те бачили тільки я і їхній дідусь, але ми обоє мовчали. Мені подобалися його внуки. 
	
	Та це вже аж ніяк не означало, що перебування у стані речі постійно мене не гнітило. Причому гнітило ніби з усіх боків. Іноді страшно хотілося, щоб хоч хтось із людей запідозрив мою присутність, відчув моє існування. Я німо благала про це насамперед його. Він хоча й частенько чи так просто кидав поглядом на дзеркало, чи підходив, аби подивитися на своє обличчя, про справжню суть його не міг здогадуватися. 
	
	Згодом я почала з нетерпінням чекати візиту мого "лікаря". Була певна, що при своїй настирливості він знайде привід, аби проникнути в цей дім. І тоді якщо й не звільнить мене від кайданів дзеркала, то, може, знайде хоч який-небудь спосіб порозумітися зі мною за допомогою своїх хитромудрих пристосувань. А інакше, який для нього сенс у моєму сучасному існуванні! Адже фактично він замкнув мене навічно у глуху темницю, а ключ безтурботно закинув невідомо куди, навіть не переконавшись остаточно — існую я там чи ні. Не може бути, щоб його не тягло в цей дім. Принаймні, будь я на його місці, то вже давно прийшла б. Та відколи він вкутав моє дзеркало у вовняний плед і поклав у багажник авто, я його не бачила, він ніби провалився у своє пекло. 
	
	Не дочекавшись лікаря, я почала думати про таке. Якщо я не здатна спілкуватися з людьми, то, може, варто пошукати свідомість на Іншому співмірному з моїм, рівні. Можливо, я не одна така! Може, ці речі різних епох і стилів, що поназбирувано в кімнаті, теж мають кимось вселену в них душу, або ж залишки прасвідомості і теж німо за всім спостерігають! Почала уважніше придивлятися й прислухатися до речей — до картин, до старовинного буфету, до люстри, до канделябра. Але як їм подати знак, як виявити себе! Я знову спробувала збагнути природну основу свого існування, адже якщо поряд є подібні душі-свідомості, то їх можна збагнути тільки таким шляхом — шляхом самопізнання. Та як я не старалася, мені ніхто не відкривався. У моєму розпорядженні, як і до цього, була тільки точно скопійована подоба думок і відчуттів людської істоти. Ні таємниці життя атомів, ні мови електронів я не розгадала. Інші предмети дивилися на мене так само німо, як і я на них. 
	
	Як я уже говорила, повільний плин часу сам по собі ніби й не пригнічував мене, бо я його не відчувала, для мене події змінювали одна одну й тому дійсність рухалася у значно пришвидшеному темпі, ніж для живої людини. Гнітила мене неспроможність хоча б якось бодай натяком на своє існування втрутитися у плин життя. Тут навіть мій споглядальний склад характеру, як визначив його колись старий, не здатен був мене виручити. 
	
	Час ішов. Господар дому відсвяткував свій восьмидесятилітній ювілей. Дещо з тих торжеств випало побачити й мені, бо в цій кімнаті-вітальні після офіційних урочистостей зібралися найближчі друзі і родичі. Я теж була серед найближчих, тільки не могла побажати йому всього того, що звучало в тостах, вітаннях, компліментах. Чомусь саме тоді до мене дійшло, що це я вже переступила межу в своє безсмертя, бо людиною до цього дня ніяк не дожила б, і тепер я перебуваю в тих роках, у які мені інакшим шляхом ніколи б не потрапити. 
	
	Після бучних торжеств есе якось раптово перемінилось. Він став усе більше й більше занепадати здоров'ям, хоча ще рік-два тому, здавалося, що його енергії вистачить бозна на скільки часу. В театр майже не ходив, став до всього байдужим, враз втратив свою молодечу зовнішність, яка так гарно зберігалась аж до вісімдесяти. І, нарешті, перетворився у звичайного, зігнутого літами дідугана. Не можу сказати, що це приносило мені задоволення. Скоріше навпаки. "Все йде до одного, все до одного", — думала я не так із зловтіхою, як із жалем. 
	
	Я так захопилася спостереженнями за ним, що особа його дружини мене майже зовсім не цікавила. А даремне. Я навіть не завважила, як вона останнім часом теж змінилася, змарніла, зблідла, осунулася. Одного разу, коли він, як завжди, пішов перед сном на вечірню прогулянку, хтось невпевнено відчинив двері і зашарудів у передпокої. Подумала, що він передчасно повернувся, а то була вона. В неї сьогодні спектакль, чому ж так рано! Жінка не роздягаючись, непевними кроками зайшла до кімнати, покликала його, і, не почувши відповіді, знеможено опустилася на стілець. Якусь мить посиділа, потім підвелася, навпомацки, немов сліпа, добралася до буфету. Губи її зашепотіли, ніби вона зверталася до невидимих глядачів зі сцени: 
	
	"Зараз відпустить, трохи потерплю і пройде..." Намацала на звичному місці ліки. Чи ковтнула ті пігулки, чи тільки поклала до рота, як одразу почала осідати, шурхонулася по дивану, що стояв поряд, і зсунулася на підлогу. 
	
	Мені хотілося закричати, кинутися їй на допомогу. Здавалося, зараз дзеркало лусне від мого відчаю, бо я нічим не могла допомогти, а тільки дивилася, як на моїх очах конає людина. Це вразило мене значно сильніше, ніж колись споглядання свого власного трупа. 
	
	"Ось-ось він мас повернутися з прогулянки, — думала, — може, ще встигне, аби ж швидше". 
	
	Та він прийшов хвилин через п'ятнадцять після того, як ніяка допомога вже не була потрібна. І той проміжок часу тягнувся для мене так повільно, як для справжньої людини. "Нічого не відчуває його зашкарубла душа, — подумала я неприязно, — ні того, що я за ним безупинно спостерігала, ні того, що його дружина конала без допомоги". 
	
	Вона лежала між диваном і буфетом, і навіть не відразу помітив її, роздягнувся, увімкнув світло і тільки, прямуючи до телевізора, наткнувся на неї. Якби могла, я в ту мить заплющила б очі, але мені була дарована вічна і безперервна можливість бачити і чути. Довелося спостерігати і його розгубленість, і відчай, і, згодом, глибоку апатію. 
	
	Коли вона жила, здавалося, між ними не було тої взаємної ніжності, в яку переходить палка замолоду любов на старості. Скоріше між ними були дружні, рівні взаємини двох приятелів. А тепер він горював невтішно, може, сумував за нею, а може, передчував близькість власної смерті. Він зліг і лежав десь там, у спальні, з ранку до вечора, так що я його майже не бачила. Нарешті приїхав син і невістка, аби відвезти його в якусь дуже гарну привілейовану лікарню. Коли він був уже вдягнутий для дороги, востаннє окинув поглядом своє житло, затримавши його на моєму дзеркалі. Вперше за весь цей час він, ніби в напівзабутті, тихо проказав моє ім'я. 
	
	"Я тут, тут, — хотілося мені закричати, — я бачу тебе, чую..." Але ж, звісно, я не могла закричати, а він почути мене. Так і не знаю, чи це він прощався зі мною, дзеркальною, чи згадав про мене — людину, а чи сподівався на скору зустріч наших безплотних душ. 
	
	У лікарні невдовзі після того він помер. Звідти його й ховали. У квартирі було пусто. Тільки кілька разів забігали заклопотані родичі, аби взяти щось потрібне про такий сумний випадок. 
	
	Що ж мені залишалося далі! Торжества, що я таки пережила його, в мене не було. Власне, я пішла на цей сумнівний експеримент тільки тому, що сподівалася ще хоч на трохи доточити своє якесь неповноцінне життя його життям, виповненим творчістю і високим стремлінням. І це мені певною мірою удалося. Тут, поряд, була близька, зрозуміла і дорога мені людина. І хоч не зуміла поєднатися з нею у житті, зате пожила поряд невидимою. Далі мене чекали довгі роки віч-на-віч з людьми чужими, незнайомими. Хоча я колись охоче пристала на те, що безсмертя обіцяє можливість переживати людей, у тому числі й незнайомих, спостерігати, як змінюватимуться одні покоління на інші, ці два життя, які першими згоріли на моїх очах, ніби вбили будь-який сенс мого безсмертя. 
	
	Коли б дзеркало потрапило до родини його сина, якась цікавість до спостереження за життям, може, й залишилася б. Я відшукувала б знайомі рисочки зовнішності, характеру в його внуках і правнуках, тішилася б з того відродження, вважаючи його нащадків своїми. Та оскільки він нікому з домашніх не говорив, що дзеркало його особиста річ, одержана за заповітом, воно й потрапило не дуже близьким родичам дружини. Тепер я нарешті стала справжньою річчю. Світ цих людей був зовсім чужим, і я спостерігала за ним цілком байдуже. 
	
	Скільки разів переді мною програвався спектакль людського життя від зачину аж до смерті! Скільки сцен. що не призначені для чужого ока, розпачливих, огидних, зворушливих, довелося побачити! Іноді мені здавалося, що от-от виведу загальні циклічні закони людського існування! Усе повторювалося, усе перебивало пору свого розквіту і забуття, щоб повернутися, воскреснути знову, як повертається мода на одяг. Скільки їх промайнуло переді мною! О, вічна суєта людська! То вони носять довге, то коротке, то широке, то вузьке; великі капелюхи змінюються маленькими; пишні зачіски — прилизаними; то всі ганяються за якоюсь іскристою синтетикою, то раптом знову стали хизуватися одягом із скромного льону, натуральних шовків 1 хутра. 
	
	Навіть мода на страви так само пульсувала: 
	
	продовж якогось часу до столу подавали переважно рослинні салати, бо вважали іх дуже корисними для організму, а то знову повернулися до страв, які були популярні за моє? молодості: 
	
	бульйони з пиріжками — на перше і шинка з підігрітим зеленим горошком — на друге. Після десятиліть споживання якихось желеподібних, неапетитних, як на мій погляд, мас, знову віднаходили давно забуті рецепти салату "Олівьє" та борщу з пампушками. 
	
	Стиль "модерн" з його прямими ламаними лініями, ясними кольорами, невибагливими формами змінювався примхливо-вишуканим стилем "ретро", "ретро" "модерном", а то й просто вони мінялися місцями — те, що раніше називалося "ретро", вважалося "модерном", а "модерн" у нашому розумінні — "ретро". 
	
	Кожному поколінню здавалося, що доходить свого, зовсім нового, раніше не баченого, не відкритого людством, їхнім щастям було, що з цією оманою вони й помирали, а на зміну ім приходили нові покоління "відкривачів". Тільки той, хто був поза цим плином, міг з усмішкою спостерігати, як людям завжди і марно прагнеться вирватися за межу свого власного, давно устояного і повністю виявленого потенціалу можливостей, бажань і смаків. 
	
	Хоч мос місце завжди було в людському житлі, але це не означало, що я мала знову вловлювати тільки побутові переміни і спостерігати винятково за життям сім'ї. Я знала й те, що відбувається у світі, як рухається прогрес. По-перше, там, де висіло мос дзеркало, майже завжди неподалік був телевізор, а згодом, відео. По-друге, чула розмови, вловлювала настрої господарів квартири. Отож, я бачила і чула цілком досить. Людство, без сумніву, прогресувало, але несподіваними для передбачень попередніх поколінь зигзагами. Там, де в мої часи вбачалась далека перспектива і широка стовпова дорога, виявився тупик, а поряд відкрилась несподівана, раніше ніким не помічена стежка-вихід, і поступ тривав. Де впевнено і навально, де помаленьку-потихеньку. Іноді, здавалося, людство ходить по грані, за якою уже смерть, варто ступити лиш ще один крок. І людство ступало, але в протилежний бік. Нарешті, у гомо сапіенс вистачило глузду знищити всю зброю і зайнятися більш важливими проблемами. Видно, у природи, яка стільки трудилася, аби створити людину, щоб перенести в її мозок свою власну свідомість, не було наміру нагло винищувати її. І, як то бувало й раніше, у найвідповідальніший момент з'явилося на всесвітній арені кілька непересічних особистостей, які брали на себе відповідальність за долю світу і відвертали смертельну загрозу. 
	
	Жили люди, і я жила, не бачачи в своєму існуванні ніякої перспективи, навіть смерті. І думалося тільки мені: якою доброю і мудрою істотою я могла б бути тепер, як навчала б жити інших, аби до мене повернулася людська оболонка і можливість спілкуватися з собі подібними. Інколи мені дуже хотілося, щоб моє дзеркало нарешті хтось розбив. Не знаю, чого я в такий спосіб бажала досягти: чи одержати більше вражень від скалок, які розлетяться в різні боки і ніби помножать мос "я", чи значно ймовірнішого — господарі зберуть скалки, і ті заляжуть десь серед сміття. Тоді замре моя свідомість, бо не буде вражень, і я хоча й не зникну зовсім, ніби засну, замру на незвичайно довгий строк. 
	
	Після чергових смертей, до закономірностей яких я уже звикла, і, відповідно, змін помешкань, я опинилася у квартирі самотньої жінки. Вона була немолода і хвороблива. І хоч науковий прогрес, що сягнув надто високого рівня, дав їй безліч зручностей: харчування доставляли додому вже приготованим, медичну допомогу надавали якимось технічним пристосуванням, яке само обстежувало і призначало лікування, і виконувало призначення; за допомогою відео вона могла бачити і чути практично весь світ, у будь-який момент зв'язатися з потрібною їй людиною, незважаючи на все те, вона почувалася самотньою, (і, очевидно, обсідали невеселі думки і спомини. Вона думала й про смерть, бо хоча медицина ступила значний крок вперед, людське життя усе одно було кінечне. 
	
	Інколи вона підходила до мене впритул і подовгу розглядала своє зістаріле обличчя у потьмянілому од часу дзеркальному склі. Стояла, дивилася, ніби щось вичитувала для себе, а рукою мимохіть погладжувала різьблені візерунки дзеркальної рами — така в неі була звичка. Іі рідко хто провідував, живих вражень було мало. Здавалося, жінка перебувала в якійсь вічній напівдрімоті, і я з нею теж. 
	
	Одного разу хтось несподівано подзвонив біля вхідних дверей, жінка натиснула ґудзик, на екрані висвітлилося привітне чоловіче обличчя. Слід сказати, що з часом я здобула ширше поле огляду. Я могла заглядати в передпокій, на кухню, в іншу кімнату 1 навіть за вікно. Це, певно, проявлялася обіцяна "лікарем" часткова міграція атомів. Відкривши це, я дуже зраділа, що, може, з часом моя свідомість таким чином поступово розвіється, згасне зовсім і наступить бажане забуття. 
	
	Отож, я заглянула в передпокій, де вже метушився прибулий. Виявилося, це був один з лікарів-інструкторів, які вряди-годи приходили перевіряти і підлагоджувати своїх механічних заступників. Жінка провела його до кімнати, радо розмовляючи з живою людиною. Він спочатку пововтузився біля свосі техніки, потім заходився оглядати хвору. Порахував пульс, звелів показати язик, помацав печінку... Старі, як світ, лікарські прийоми... 
	
	Щось знайоме, щось страшенно знайоме промайнуло в його обличчі. Добре, що мені не треба було напружувати пам'ять. Маленьке зусилля — і все виникло відразу. Так, це був він, посланець Мефістофеля! Інший одяг, трохи вищий зростом і ніби помолоділий за ці нераховані мною десятки десятиріч. А от методи залишилися ті самі. Диявол завше вибирає шлях до людського серця через ось таку увагу, довірливу розмову, співчуття, хоч там який не буде прогрес. 
	
	Я з усіх сил прагла втрутитись, зупинити, застерегти — уже вкотре зі мною траплялося подібне — і не могла. Коли ж запитав: "Ви хочете жити вічно!", мені здалося; що дзеркало аж захиталося. Усе! Сіті розставлені, і жертва туди потрапить. 
	
	Після цього візиту жінка перебувала у стані якихось роздумів чи сумнівів. Вона кудись надовго зникала, потім поверталася і ніби когось чекала, прислухаючись до кроків чи випадкового шереху за вхідними дверима. Я знала, що означає цей стан і якось байдуже подумала, змирившись: "Цікаво, який предмет вона вибере для переселення! Тепер у мене буде товариш по нещастю, от тільки вона цього ніколи не знатиме". 
	
	Він, як і у випадку зі мною, приходив кілька разів і нарешті запитав; 
	
	— Де б ви хотіли поселитися вічно) 
	
	— Ось тут, — жінка махнула в мій бік рукою, — у цьому старому дзеркалі. 
	
	— А якщо дзеркало розіб'ється! — запитав він знову ж так, як колись мене. 
	
	І від того запитання мені стало якось по-особливому нестерпно. Що він задумав, яке диявольске коло хоче замкнути! Невже ж нема з нього виходу! Невже нема! І тут у моїй свідомості спливли слова, сказані колись цим ловцем людських душ: "Самосвідомість кожної розумної істоти ніби запалюється від кванта тої прасвідомості природи, що існувала вічно. Квант самосвідомості переходить з свого атомарного рівня на рівень існування живого організму, і від того кожен індивідуум усвідомлює себе як дискретну одиницю у вічних хвилях потоку розуму". 
	
	"Самочинно переходить..." "Самочинно запалює кожну нову свідомість..." А коли ще й дуже цього захотіти! Чи мас це якесь значення для отих фундаментальних законів природи!" 
	
	Я зібрала всі свої сили чи думки, усі свої відчайдушні бажання в єдиний пучок і зосередила на жінці, яка спокійно бесідувала з жалісливим "лікарем". 
	
	Може, це була тільки мить, мені здавалося, що в тій паузі я ніби вперлася у монолітну непохитну стіну, яка відділила мене від живого світу і так пробула досить довго. "Ще, ще трохи", — благала я себе, коли відчула, що напруга ось-ось спаде. І раптом мені здалося, що у стіні з'явилася тріщина і з неї ніби війнуло вітерцем. Такого гарного відчуття у мене, дзеркальної, не було ніколи. Я напружилась ще, і в якийсь момент відчула себе нарешті вільною душею, чи, може, квантом свідомості. Але це була тільки мить, у наступну я вже дивилася на світ людськими очима, відчуваючи на собі немолоде, хворе, стомлене життям тіло. Жінка ж нічого особливого не відчула, тільки несамохіть провела долонею по чолу, як людина, котра намагається щось пригадати. Але старий відчув, захвилювався, блимнув сполохано на дзеркало, уперше глянув на нього, як на живу істоту, хоча воно вже знову стало неживою річчю. Зарухався, заметушився, почав спішно прощатися: "Я прийду до вас завтра, неодмінно прийду", — але жінка ніби його не чула, вона продовжувала згадувати щось своє. У такому розсіяному стані вона пішла в передпокій, зачинила за гостем двері. Це ще вона, вона, а не я керувала рухами, голосом, поведінкою, а я тільки причаїлась у ній, як друга непізнана натура. Але я знала, той, хто тільки-но вийшов, сюди вже не прийде. Тепер у мене на часі був новий клопіт: треба поступово з'єднуватися, зрощуватися з чужою свідомістю, не нав'язуючи їй насильно своєї волі, злитися воєдино. 
	
	Того вечора жінка рано лягла спати і їй приснився дивовижний сон про моє життя, про перетворення і нарешті про з'єднання з нею. Вона, прокинувшись, подивувалася такому сну, він здався жінці настільки незвичайним, що вона, аби не забути, сіла до столу і записала його на папері. 
	
	Ось така неймовірна історія, як моє життя додалося до її життя, і ми з нею стали єдиним цілим. 
 
--- КІНЕЦЬ ---
 
 
Оригінальний текст взято з резервної копії е-бібліотеки "Чарівний жираф": 
http://web.archive.org/web/20020529184559/tech77.hypermart.net/ 
 
У *.txt форматував Віталій Стопчанський 
 
 
Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво"
www.chtyvo.org.ua