Наталя Конотопець ДОДОМУ Оповідання (фантастика) -------------------------------------- Вогняний відчув, що чужа думка намагається проникнути в його Центр. Вона могла бути від когось з Ао чи навіть від самого Покровителя. Вогняний увімкнув зовнішнє Око і впустив чужу трепетну думку. Поряд летів Брат. Це було несподівано, бо вважав, що в цьому районі всесвіту перебуває сам-один. Та запитувати про таке було не в правилах Ао. Прибулий сам мав пояснити свою присутність. — Ти знаєш, Вогняний, під нами Мати, — такою була та думка. Ні, він не знав того, бо народився значно пізніше, коли Ао вже залишили Матір. Тільки десь у лабіринтах багатовікових знань, які нашарувалися в його пам'яті, у найглухішому закапелку Центру мав згадку про далеку планету — Матір. Усе те діялось дуже давно. Тоді вони ще не вміли літати у просторі, мали сталу форму і не живилися енергією прямо від Всесвіту-Покровителя. Вони боялися страшного чорного провалля неба, не знаючи, що там їхнє майбутнє, тулилися трепетними тілами до теплих грудей Матері-планети, бо ще не відчули в собі тієї сили, яку дав їм всесвіт, не думали й не гадали, що пізнаватимуть його безконечно. Вогняний знову відгородився від зовнішніх хвиль — думок Брата — і, мобілізувавши систему дальнього огляду, з цікавістю розглядав планету типу Алоя-2. Вона була вкутана сферою первинного життя другого циклу, в який вступила недавно, і тому зерна розуму були непомітні, зачаяні в її лоні. Це було інше життя, зовсім не схоже па їхнє. Та й сама планета змінилася відтоді, як вони залишили її. Знову дзенькнула чужа думка. Вогняний впустив її, перевівши зір на Брата, що летів поряд. — Ти щось хотів. Брате... Зоряний?!. Як дивно! Ти щойно був лише Шукачем! І раптом став Блакитною Зіркою! В тебе має бути якась грандіозна мета, бо лише лічені Ао мають таке щастя — спалахувати зірками! Ти поділишся зі мною своїми задумами, Зоряний? — Почекай трохи, і ти все взнаєш! А зараз давай спустимося нижче. Я хочу показати тобі покинуту нами планету. Вони майнули понад густою блакитною пеленою — сяючий Вогняний Смерч і мерехтлива Блакитна Зірка. І застигли. Дивились на планету, яка' вже не лила гірких сліз за ними, своїми зарозумілими первістками, а плекала нове життя. Воно було на диво гарне і ясне. Простягліїся, переплелись хащі інертного гкиття, міняючись гамою зелених кольорів, — до свідомості йому ще далеко. Над хащами ширяє якийсь птах: то вже крок у напрямку до розуму. Зоряний променем торкнув Брата: — Згадай, якою була наша планета, коли всі Ао жили на ній. Заглибся у свій Центр. І при допомозі Зоряного у пам'яті Вогняного навдивовижу реально постали картини, яких він раніше ніколи не викликав. — Ти бачиш вогняні смерчі і моря, чорні скелі і спалахи? Ми народжувались у вогні, а від спокою помирали, та У й Зірка паша тоді не була.такою жовтою і спокійною; вона палала могутнім голубим полум'ям, пульсувала, і нам було хороше під її гарячим промінням. Нинішніх дітей нашої Матері вона б спопелила. Наш розум розвивався швидко. Кипіла планета під білим промінням, кипіли й наші думки. А коли ми збагнули закони всесвіту, не задумуючись, покинули планету, нічого, власне, їй не залишивши на згадку про себе, бо творіння наші були такі ж швидкоплинні й рухливі, як і наші мислі. І ніхто тоді не оглянувся назад, ніхто не пошкодував, що залишає Матір: попереду чекав всесвіт, безконечний, незвіданий, для пізнання якого потрібні були зусилля всіх Ао. А планета-Мати залишилася зовсім самітною. Довго ще на ній здіймалися й помирали гори, бушувало полум'я, вибухали вулкани. Вона сподівалася на наше повернення, хотіла лишитися для нас рідною й затишною, але потім зневірилась у своїх невдячних дітях, і колись вогнедишні гори — наша стихія — холодним пругом скорботи лягли на її чоло. Не одну тисячу обертів зробила вона навколо Жовтої зірки, поки поступово вкуталася серпанком блакитного газу, вгамувала свої внутрішні сили й почала вагітніти новим життям — повільним і спокійним. Найдивовижніші форми первісних зерен розуму існують у всесвіті. Але питім, коли розум проклюнеться із зерен, залишить свою колиску, то неодмінно попрямує у всесвіт. Мені вже давно, як нікому з Ао, боліла наша стара провина перед планетою-Матір'ю. Я губився в сумнівах і здогадах: як спокутувати нашому племені свою помилку і чи є в цьому необхідність? Прилітав сюди, роками дивився на планету, тому так довго й залишався тільки Шукачем, вагався у виборі свого шляху, бо ним потрібно йти цілу вічність. Нарешті вирішив звернутися за порадою до Наставника. Ти знаєш, що ми, Ао, звертаємося до нього тільки у крайніх випадках. Не знав тоді, чи мають мої думки з погляду безконечності якусь ціну, чи здадуться Наставникові нікчемними й мізерними, а тому здивувався, коли почув, що маю потяг до найблагороднішої цілі у всесвіті — повертатись додому. Виявляється, то не так просто, як здається, допомогти Матері, мені доведеться чекати довго-довго, доки набиратиме розгону новий виток спіралі розуму, а він мав в чомусь бути аналогічним нашому, бо ж вийшли ми з одного лона. І зв'язані з тим майбутнім нашої Матері нерозривно. Від нас теж залежить, яким буде другий цикл розумного життя. А кожен Ао матиме на тому другому циклі свого аналога-двійника, і саме ним буде мірятися наша суть, бо в ньому ми побачимо своє віддзеркалення, не замасковане космічною мудрістю. Ао в погорді, знайшовши нове, відкинули те, що залишилось, як непотріб, не маючи й гадки про той вічний зв'язок. Мов повернення не залежатиме ні від мене, ні від інформації, яку ми матимемо про планету-Матір, а від того мого аналога, який має бути сполучною ланкою між мною і новим людством Матері... Зоряний нараз відгородив свої думки від Брата, мабуть, заглибився в такі міркування, які мали вагу тільки для нього одного. Вони й далі летіли поруч. І Вогняний, дивлячись униз, думав, що, коли вони жили на планеті вируючим, бурхливим життям, їм було легше, ніж цим, молодшим. їх не відокремлювала від всесвіту густа газова сфера, в якій цілком пристосувалося нове життя, і тому подих всесвіту ще довго буде для нього смертельно згубним, їм буде важче пройти свій шлях по планеті і тяжче розлучитися з нею, бо чим старіша планета, тим неохочіше вона віддав своїх дітей Покровителю-всесвіту, стає не такою щедрою, намагається міцніше прив'язати своїх дітей до себе, відтягти момент розставання. Він став Вогняним, щоб розтопити таємницю далекого й незрозумілого світу холодних спіралей, був гордий із своїх справ, а виявляється, за словами Наставника, немає нічого важливішого й почеснішого, ніж допомогти розумному життю на рідній планеті. Скільки він бачив подібних планет! І завжди думав, що знання та могутність Ао неспівмірні з примітивними спалахами розуму, який мусить самостійно розвиватися... — Мій час ще не настав. Хай-но її діти трохи зіпнуться на ноги, — почув Вогняний і наважився на заборонене: без дозволу проникнути у внутрішній світ Брата. Нові, незрозумілі Вогняному почуття переповнювали холодне сяйво Блакитної Зірки. То були сподівання, чекання, нетерплячка й вагання. Все його існування виважувалось на якихось хитких терезах, суддею тому існуванню вважав планету-Матір з її новим людством. І всі ті почуття були спрямовані до незнайомих її обрисів. Той чужий внутрішній світ заполонив Вогняного своїм незвичним розмаєм, і, щоб приховати замішання, він метнувся геть від планети, а за ним попрямував і Зоряний. ...З лісових хащів вийшла людина. Вона пильно розглядала сліди звіра, якого невтомно вистежувала вже кілька годин. Потім підняла голову до неба, — чи не буде дощу, — потягла носом вологе і тепле повітря. І раптом погляд її зупинився: високо вгорі, трохи нижче звичних нерухомих зірок, повільно летіли дві зорі — одна червона, друга блакитна. Ось вони зупинилися, близько підлетівши одна до одної, а потім розтанули. Обличчя людини на мить ніби освітилося сяйвом тих зір. Людина підняла із землі палицю, поправила на плечі шкуру-одяг і знову рушила по сліду, забувши про дивні зорі. * * * Ще оцей поворот, за ним — місток через давно висхлу канаву, далі при дорозі колодязь, а там і будинок. І на тому останньому відрізкові шляху Освальд зупинився. Серце зайшлося болючими споминами: зараз неодмінно вибіжить назустріч величезний старий пес, що прибився до п:іх маленьким цуценятком, а за ним з'явиться кремезна батькова постать. Вони завжди чекали його саме за цим поворотом. Зупинився, бо хотілося, щоб довше не розвіювалось оте відчуття реальності неможливого — картина, яка вкарбувалася в пам'ять відтоді, як майже десять років тому він уперше після довгої розлуки повертався погостювати додому. О, тоді ще не розпорошився той запаморочливий чад надій, з яким вирушав у великий світ. Тепер з радістю б позбувся набутих за ці роки знань і досвіду, тільки б знову стати отим самовпевненим юнаком, якому так хотілося, щоб швидше летів час. Та хіба таке повернення можливе? Смертній людині доводиться миритися з реальною очевидністю. Довгі роки лишень інколи згадував про рідні місця. А от коли його сподівання луснули, як мильні бульки, зрозумів, відчув кожною клітиною тіла, що залишився самотнім у цьому жорстокому, незатишному світі, і злиденний спадок від батька — старий будинок та клапоть піщаної землі край Великого заповідного степу — то єдиний дорогий його серцю прихисток, куди не сягає суєтність того життя, яке він вирішив назавжди покинути. Будинок виринув з-за повороту, понуро й байдуже дивлячись на несподіваного гостя більмами вікон, забитими навхрест дошками. Він нагадував старого самотнього злидаря, який прожив довге нецікаве життя і тепер, заглибившись у самого себе, без упину й спочинку перебирав в пам'яті минулі роки, намагаючись віднайти там щось радісне, на чому б могла спочити його душа. Освальд забув, що мить тому боявся цієї зустрічі. Щось болюче й солодке вродилося в грудях, розгорілося, затопило все його єство. Ледь не бігцем кинувся до облуплених стін похмурої будівлі: він сам і його будинок здавалися Освальду чи не єдиними живими душами на цій багатолюдній землі. Тут його батьківщина, де жили діди й прадіди, і, може, він теж зажив би тут, де все миле його серцю, тихого щастя? Та звабили інші дороги, і тепер, мабуть, пізно думати про тихе щастя. Освальд окинув поглядом подвір'я, наче хотів пересвідчитись, чи все на місці. Он тією зарослою стежкою бігав він до ставка купатися. Обіч неї — невеличке старе кладовище :і зарослими могилами пращурів і зовсім свіжою — батька. В дитинстві поміж могил у густій некошеній траві він ловив великих зелених коників та барвистих метеликів. Біля будинку притулилася стара повітка, яку вони будували з батьком із новеньких, напоєних сонцем дощок. Колодязь завбачливий дід викопав край дороги, щоб слугував не тільки їхній родині, а й випадковому перехожому. Вода в ньому холодна, аж зуби ломить. Освальд добре знає: якщо перехилитися через цямрину і заглянути в його провалля, то зустрінешся віч-на-віч з глибоким поглядом таємниці. Пробігає чутливими пальцями по одвірку, пестить ними знайомі зарубки — сліди ножа, яким батько щороку відмічав у такий спосіб, наскільки підріс його син. У господі, на подив, було прибрано: пил із меблів стерто, підлога помита, його ліжко застелене чистою білизною. Аж тепер згадав, що перед від'їздом написав листа про своє прибуття старенькій сусідці, яка наглядала за будинком, отже, це вона навела тут лад. Всю дорогу додому йому ввижалася безрадісна картина запустіння в кімнатах, він боявся її і картав себе нею. І раптом така приємна несподіванка. Тільки запах цвілі та затхлий дух нежилого приміщення на мить забили подих і нагадали про довгі роки пустки. Поспіхом відбив дошки, повідчиняв вікна, в кімнату заструменіло свіже вечірнє повітря. «На сьогодні досить», — вирішив Освальд. Напруження, в якому жив останні роки, і дорожня втома остаточно здолали його. Спроквола пошкандибав до ліжка і, похапцем роздягнувшись, упав на нього. Ліжко заскрипіло знайомим хрипким голосом і затихло, ніби теж вклалося спати. Байдуже заглянув у відхилене вікно окраєць місяця і зрадів, побачивши живу людину, бо вже давно йому не доводилося колисати тут кого-небудь у солодкому спокої першого сну. Та сон не йшов до Освальда. Його відганяло тривожне відчуття: не зроблено чогось дуже важливого. Але чого саме, пригадати не міг. Перебрав у пам'яті події останніх років, але там, крім гіркоти й розчарування, не було нічого. Він, учений і винахідник, тинявся від фірми до фірми, пропонуючи грошовитим босам свої винаходи, але... Ні, жоден, навіть найприскіпливіший, експерт не засумнівався в доцільності чи технічній спроможності його проектів, їх просто відкидали, як непотріб на даному етапі, і ніхто не утруднював себе тим, щоб пояснити винахідникові, коли настане той етап, де вони будуть необхідними. Може, саме звідси й висотується почуття невдоволення, чогось незробленого? Зненацька його зборов сон. Освальд наче провалився в чорну порожнечу, і заснувалися, замаячілії в голові дивні сновидіння. Летів він у чорному безмірі всесвіту, позаду залишилися мільйоноліття, а попереду — безвість і не зовсім усвідомлене відчуття грандіозності мети. Пропливають повз нього дивні чужі сонця, планети. Летів довго. І рантом побачив Землю. Щемно стиснулося серце, до болю захотілося ринутися вниз, повернутися додому з чужої непривітної безконечності. Рвонувся до Землі і опинився на великому скрипучому ліжку в своєму старому будинку, але сон тривав далі... Зникли стеля й покрівля, замість них зазоріло небо. І в його глибині яскравим, блакитним вогником летів той, ким він щойно був. Моторошно й тихо. Раптом небо засяяло, гойднулося і скинуло з свого хребта маленьку блакитну зірочку. Вона швидко наближалась, перетворюючись у величезний стовп вогню, і той стовп тяг за собою прямо на Освальда все громаддя неба. Він прокинувся від реальності відчуття неба, що падало. Схопився з ліжка, підійшов до вікна і сперся чолом на холодну шибку. Намагався скинути з себе пута дивного сну. Очі заспокоювались на чорній завіконній темряві, по якій сновигали, здавалося йому, ще чорніші невловимі тіні. І раптом тіло напружилось в якомусь тривожному чеканні, і почалося чи марення, чи сон наяву. Знову заяснів безмір, і знову блакитним осяйним вогнем летів той, другий. Освальд витер спітніле чоло і завмер, боячись упустити видіння, бо відчув якусь досі незнану насолоду й силу. Щось незриме сягнуло його, запекло солодко біля серця, навіки зв'язало з тією блакитною істотою. І йому здалося, що заговорив простір, стіни будинку: «Я довго шукав тебе і нарешті знайшов. Ти все-таки народився знову, через мільйони років. Слухай і знай: ти сильний і могутній, бо ти знову прийшов, бо я знову з'явився. Ми об'єднаємось, і я повернуся до тебе, до самого себе, бо ти — це я. Ти допоможеш мені. Ми будемо разом! Але для цього мусиш відчути нашу едність.. Це буде випробування для нас обох. Не відгороджуйся від мене, ти повинен мене зрозуміти. Якщо мене не зустрінеш, я загину, а ти залишишся без минулого й майбутнього. Я всесильний у вашому розумінні, але, щоб стати з тобою поряд, перейти на ваш рівень, мені потрібен вогонь. Той вогонь мусиш запалити ти. Хай він сягає високо, як тільки може. Вогонь — то стихія мого життя. І вранці, коли зійде сонце, чекай! Будь готовий, коли зійде сонце. Чекай ранку-у!..» Голос віддалявся, згасав. «Гай, гай, які марення навіяв старий будинок», — намагався повернутися до реальності Освальд. Вийшов із хати, щоб ковтнути свіжого повітря. Небо затяглося густими хмарами, накрапав дощ. Прямо від порога починався й тягся в чорну порожнечу холодний безлюдний степ. Чим же привабило це місце його побратима з космосу? «Ти — це я, — знову забриніли чужі слова, — допоможи мені». Уже не намагався відігнати їх, здолати здоровим глуздом. Тільки думав, як розірвати пелену хмар, щоб освітити безлюдний степ яскравим світлом і з'єднатися з небесним братом. «Вогонь, великий вогонь! — стугоніло в голові. — Як же його запалити?..» Кинувся до старої повітки, намацуючи мокрі слизькі дошки, і спіткнувся об сокиру, ніби спеціально залишену кимось давним-давно, щоб підказати рішення. Холодний осінній дощ та шпаркий вітер не заважали йому. З таким завзяттям накинувся на старі стіни, що зупинився лише тоді, як на місці повітки лежала купа струхлявілих дощок. Зупинився і засміявся... Це ж справді смішно! Жалюгідна купа дощок — і безмежжя. Хіба це потрібно для вогняного переродження?! А навкруги лише мокрий, холодний степ. З радістю сам спалахнув би вогнем, але ж він мас зустрічати. Блукаючий погляд упав на будинок. «Так! Так!» — блискавично виникла картина велетенського вогнища замість похмурих стін. Ні на мить не зупинив ту думку, не пошкодував. Навпаки, прийняв рішення і заспокоївся: «Тепер чекатиму ранку». Раптом відчув холод. Боліли покалічені під час роботи руки. Казна-звідки навалилася втома, і він через силу пошкандибав до будинку. Тиша і спокій із запахом пилу сповили його і заколисали. Старе ліжко знайоме, жалібно заскрипіло, але вже нічого не нагадало йому. «Тільки б не проспати сходу сонця», — устиг подумати, і глибокий, без сновидінь сон всевладне запанував над ним. Зачовгав, заворушився під вікнами ранок. Сірими скоцюрблими пальцями пошкрябав у шибу. Йому обов'язково потрібно збудити того змученого чоловіка, збудити, щоб не лроспав сходу сонця. Та Освальдові здалося, що його розбудив не ранок, а гуркіт машини, яка на шаленій швидкості пронеслася повз вікна і зупинилася край самого порога. З машини вибрався елегантний молодик і з неприхованою цікавістю почав оглядатися навколо. У дверях вони зіткну-їлися — напіводягнений, здивований таким раннім візитом ¦0свальд і самовпевнений молодик. — Привіт, друже! Вибач, що довелося потурбувати тебе ¦в такий ранній час, але це — наказ самого шефа. Ти йому ¦вегайно знадобився, а він, сам знаєш, чекати не любить. Наказав мені, щоб доставив тебе живим, неушкодженим і якнайшвидше. Скажу по секрету, — несподіваний і нечуваний успіх твоєї останньої роботи. Я ніколи не бачив шефа таким збудженим. Збоку здавалося, що це він, а не ти знайшов спосіб черпати енергію, в будь-якій кількості безпосередньо з космосу, — прибулий по тих словах голосно засміявся, і той сміх був занадто голосний для щирого. Ним молодик намагався приховати і свою заздрість, і розгубленість перед похмурою мовчазністю Освальда, його настороженим поглядом і лихоманковим блиском очей: чи не зсунувся він з глузду від радості? А Освальд губився у думках: що могло статися таке, щоб людина, якої він навіть не знає на ймення, так запобігала перед ним? Раніше, коли випадково стрічав цього ферта у приймальні шефа, великого промисловця, удостоювався хіба що зневажливого погляду, кинутого в бік невдахи-винахідника. Виходить, шеф справді допетрав, що винахід Освальда Вайса може зробити його мультимільйонером, коли цей тип, вислужуючись, цілу ніч пхався хтозна-куди. Тим часом попрошений гість ніс до машини речі, які вчора Освальд недбало кинув у передпокої. «Навіщо? Для чого?» — запитував себе Освальд. коли ноги, здавалося, самі несли його до машини. І раптом, коли вже сидів поряд з посланцем шефа, у голові спалахнули події минулої ночі. Свідомість роздвоїлась. Одна її частина настирливо нагадувала про те, що бачив і чув уночі, а друга з не меншою настирливістю нашіптувала: «Невже ти будеш чіплятися за свої маячіння? Ти ніколи не був схожий на інших людей, і саме та відмінність так псувала твою долю. Невже ж зараз, коли тобі нарешті усміхнулося щастя, тії відмовишся від нього? Чи не божевілля? Адже як станеш багатою людиною, то зможеш досягти найзаповітнішого: віддатися пошукові у близьких і далеких галактиках братів по розуму. Адже людство — не єдиний розум у космосі. І що можна поставити на противагу цим планам? Палити свій будинок на сході сонця? Та це ж просто безглуздя! Чим це може бути, крім виплоду збудженої уяви? Навіщо всесвітові така жертва? Навіщо тим істотам зі сну твій дім, коли вони володіють всесвітом?» — Рушай, — кинув. Машина зірвалася з місця, помчала, залишаючи позаду спорожнілий будинок, колодязь, місток... Нарешті поворот — і вона вискочила на широке, пряме, як стріла, шосе. Супутник Освальда легко вів автомобіль і все тріскотів про блискучі перспективи Вайса. Та тріскотнява впивалася в мозок дрібними колючими скалками, витісняючи з нього гірке минуле, сни і спомини останньої ночі. Шаленів двигун, колеса намотували гінкі милі, відвозячи його все далі від минулого і від майбутнього, того майбутнього, яке малювалося ще вчора. Займався день, розпихаючи по ярах та байраках Заповідного степу рештки ночі. Ось на видноколі, там, де дорога впиралася в небо, з'явився криваво-червоний окраєць сонця. «Сонце! Сонце! У нього буде власна лабораторія, велика і світла, виповнена сонцем, звідки він сягатиме в космос так далеко, як ніхто до нього... Але що йому треба ще згадати про сонце? Доконче потрібно...» А небесне світило підіймалося повільно, ніби чогось чекало. Виповзло до половини, на мить зупинилося на прузі, ніби перевело дух, і лише тоді важко подерлося вище. Ось уже три чверті його над горизонтом, ось тільки маленький окрайчик залишається невидимим. Свідомість Освальдова чомусь чітко карбує кожен порух світила. Він знає, що схід сонця — лише мить. Але та мить наче розтяглася в години, і голос супутника з тріскучого і швидкого став тягучим, як гума. Та Освальд не слухає голосу. — Вся його увага прикута до сходу сонця. Ось воно востаннє черкнулося об виднокіл, легко відштовхнулося від нього і попливло по обрію. І раптом у його свідомості ясно пролунали слова: «Чекай, коли зійде сонце!» І водночас із цим спогадом в ясному небі спалахнула блискавка і страшенної сили вибух, як тріску, відкинув машину у придорожню канаву. Освальд вдарився об щось головою і вже не побачив дивного й незрозумілого явища, про яке так багато писали, але яке так ніхто й не зміг пояснити: сонячне світло раптом тоненькими струмочками потекло до місця вибуху, туди, де щойно сталася катастрофа. Здавалося, хтось всевладний у передсмертній агонії збирав його, кликав на допомогу. Сонце потьмяніло, на якусь мить стало поночі. Освальд тільки на секунду знепритомнів, але і в той час думка про те, що з його вини сталася непоправна катастрофа, не давала йому спокою. Отямившись, він роззирнувся довкола. Поряд, мов маска, біліло мертве обличчя того, хто несвідомо підштовхував його до злочину. В широко розплющених очах молодика застиг подив, а з куточка вуст ще стікала цівочка теплої крові. Освальд без жалю дивився на нього. Він навіть заздрить цій мертвій людині, яка ще недавно так заздрила йому. Навіщо йому жити? Він, Освальд Вайс, убивця. Погнавшись за своїм примарним щастям, убив космічну надію, вбив своє минуле й майбутнє! Повідомлення з газет: «І жовтня 19... року в районі Великого заповідного степу впало небесне тіло невідомої природи. Падіння супроводжувалося вибухом, який зареєстрували всі сейсмічні станції Землі. На місце подій виїхали вчені і спеціалісти». «2 жовтня. Експедиція на. місці катастрофи космічного гостя веде далі свої дослідження. Як повідомляє наш власний кореспондент, учені здивовані. В епіцентрі падіння виявлено лише неглибоку вирву без будь-яких чужорідних залишків. Тільки незначне підвищення радіації біля неї свідчить про грандіозний вибух, внаслідок якого в радіусі понад півтори милі вигорів степ. Цікавим є той факт, що місце падіння прийшлося на фермі бакалавра фізичних наук Освальда Вайса, який займався експериментами по одержанню енергії з космосу. Падіння невідомого тіла відбулося буквально поряд з будинком, але він залишився зовсім неушкодженим. Цьому вчені не можуть знайти ніякого пояснення». «Автор цієї статті взяв собі за мету звести воєдино гіпотези вчених щодо природи й походження загадкового «метеорита» з Великого заповідного степу. Але скажемо наперед, що в поглядах авторитетних учених поки що панує різнобій щодо цієї незвичайної події. Професор Селджер вважає загадкове небесне тіло метеоритом, який вибухнув при зіткненні із Землею. Доктор фізичних наук Арлер запевняє, що з космосу до нас залетів уламок антиречовини, і хоча його розміри були невеликі, та, завдяки анігіляції, ефект виявився грандіозним. Бакалавр математичних наук Осборнського університету Гуго Козерн, відомий науковій громадськості як автор математичної теорії вірогідності розумного життя в космосі, вважає небесне тіло космічним кораблем, що прямував до нас із системи Проксими Центавра. Своє припущення Козерн аргументує точними математичними розрахунками. На жаль, корабель центаврійців з незрозумілих причин під час приземлення зазнав катастрофи. Професор Аррус дотримується гіпотези про земне походження «метеорита». На його думку, це — невідома нашій військовій науці й техніці ракетна зброя, що вийшла з-під контролю під час випробування її нашими потенціальними супротивниками. Професор закликав громадян нашої демократичної країни до пильності і звинувачує конгрес у безпідставному скороченні асигнувань на розробку нових видів озброєння. Однак переконливих доказів для переваги тієї чи іншої версії поки що недостатньо. Дискусії й дослідження тривають. Сподіваємося, що вони врешті приведуть до істини». У тому ж таки номері газети на останній сторінці в розділі хроніки була ще одна замітка, яка певною мірою торкалася загадкової події. «Як уже повідомлялося, — писалося в замітці, — «метеорит» упав на фермі Освальда Вайса. Через кілька годин, коли на місці події стало багатолюдне, тут з'явився і Освальд Вайс, який давно вже проживав у столиці і після смерті батька на ферму не навідувався. Поява молодого господаря ферми не привернула нічиєї уваги, і він, скориставшись ажіотажем та загальним сум'яттям, підпалив свій будинок. Коли стара дерев'яна будівля спалахнула, він теж хотів кинутися в те вогнище, і його ледве вдалося стримати від цього нерозумного вчинку. Вайс виривався з рук і запевняв присутніх, що має зустріти «Брата з космосу», який скоро прилетить до нього. Лише коли будинок догорів, Освальд непомітно кудись зник і більше на місці події не з'являвся. Професор Аррус, на відміну від інших, не вважає це проявом божевілля, він твердить, що цей випадок — зайвий доказ земного походження «метеорита». Молодий талановитий фізик, напевно, був у контакті з ворогом, знав про випробування нової секретної зброї, навіть брав у цьому якусь участь. Підпаливши будинок, він замів тим самим всі сліди, а потім симулював божевілля, яке, на його думку, мало пояснити присутнім безглуздий вчинок, а сам тим часом зумів зникнути. Версію професора Арруса взято до відома властями штату. Дано вказівку поліції розшукати Освальда Вайса». --- КІНЕЦЬ --- Оригінальний текст взято з резервної копії е-бібліотеки "Чарівний жираф": http://web.archive.org/web/20020529184559/tech77.hypermart.net/ У *.txt форматував Віталій Стопчанський Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво" www.chtyvo.org.ua