Олексій Коломієць ДИКИЙ АНГЕЛ Повiсть про сiм'ю на двi дiї -----------------------   ДIЙОВI ОСОБИ Ангел Платон Микитович. Уляна - його дружина. Петро \ Федiр - їхнi сини. Павлик / Таня - їхня дочка. Лiда - Петрова дружина. Клава - дiльничний лiкар. Маляр - Клавин чоловiк. Крячко - пенсiонер. Клоков - кореспондент. Бiля - художник. Оля - Павликова дружина.   ДIЯ ПЕРША КАРТИНА ПЕРША   Невеличке подвiр'я. Ганок одноповерхового будиночка з прибудовою - домашньою майстернею. Посеред двору збитий з дощок стiл. Стовп. На ньому умивальник i прилаштований телефон пiд дашком. Саморобне крiсло-гойдалка. Осторонь - ослiнчик. Таня зачiсується бiля умивальника. Федiр лагодить стiлець. Лiда в крiслi-гойдалцi. Уляна накриває стiл.   Ліда. У вас мовби маленька неприступна фортеця. Спокiй i якесь особливе вiдчуття безпеки. В минулий приїзд на вулицi мене застала гроза. Блискавицi й громи, здавалося, на тротуари падали. Я так злякалася! А забiгла сюди, у двiр, - i страх пропав. Наче громи i блискавицi боялися сюди вдарити. Таня. Якщо тато були вдома, звичайно, побоялися. Уляна. Не пащекуй, Таню! Ліда. I кольоровий телевiзор, i оце саморобне крiсло у вас напрочуд пасують одне до одного. Уляна. Коли вже тобi так усе подобається, то в нас би й вiдпочила, а не їхала на курорт. Ліда. Море... Таня. З великої висоти море здається калюжею. Уляна. Ти його бачила з висоти? Таня. Побачу. Уляна. Забила собi в голову стюардесою стати. Ліда. А батько? Уляна. Вона така, що й батька умовить. Федір. Скiльки ж ти, Лiдо, не добула на курортi? Ліда. Сiм днiв. Уляна. А грошi повернули? Ліда. Нi. Уляна. То вже б добула. Ліда. Захотiлося вас провiдати, i за домом скучила. За Петром. I синка треба забрати вiд мами. Ми з Петром без нього не можемо. Уляна. Петро i минулий рiк, i цей без вiдпустки, хоч би до нас навiдався. Федір. Запанiв Петро. Уляна. Хiба можна так на брата? Федір. Можна. Ліда. Не запанiв, а все в роботi, вiн такий скажений до роботи, як i всi ви. Таня. Мене виключи з цiѕї компанiї. Уляна. Годi чепуритися. Збiгай на город цибулi вирви.   Таня виходить.   Ліда. У вас уже i город свiй? . Уляна. За гаражем грядочка: За той шматочок землi клопотiв та прикрощiв... Ліда. То навiщо було брати? Уляна. А як же без грядки, без свiжої городини? За пучок кропу на базарi гривеник беруть. Нi совiстi, нi правди нема в людей. Десять копiйок за жмутик трави. Борщ дуже дорогий виходить... А суп ми не любимо. Ліда. Петро часто каже: якби такого борщу, як мама готує. Уляна. На борщ треба i городину свiжу, i м'ясо свiже, базарне...   Заходить Таня, кладе цибулю на стiл.   Мало не забула: хто зi мною завтра на базар поїде? Ліда. Далеко збираєтесь? Уляна. Десь у район, щоб дешевше. Таня, Я не поїду. Федір. Чого не поїдеш? Таня. Нещодавно права одержала... Недiля, машин багато, ще в аварiю потраплю.   На ганок виходить Павлик.   Павлик. Мамо, де моя бiла сорочка? Уляна. Там, де прасоване лежить... Павлику, поїдемо завтра на базар? Павлик. Категорично нi!(Iде в хату). Уляна. Навiщо ж тодi машину купували - щоб у гаражi стояла?.. Такi грошi витратили. Таня. В гаражi... Наш "Запорожець" уже сам повертає на дешевi базари. Ліда.Я ще не їздила самостiйно, але на права здала. Ми з Петром надумали купити машину. Уляна. А грошi? Ліда. Будемо вiдкладати потроху.   На ганку з'являється Павлик.   Павлик. У сорочки верхнiй гудзик вiдривається. Уляна. Таню, приший. Таня. Були пани, були раби, а тепер усi товаришi! Павлик. Де голка? Уляна. У рушнику.   Павлик iде в хату.   Таня (пiдходить до Лiди). Так модно одягаєшся! I де тiльки все дiстаєш? Ліда. Петро дiстає. Вiн краще на одязi розумiється, нiж я. Таня. Менi б такого чоловiка, як наш Петро. Ліда. Ти дiвчина вродлива, сама вибереш собi жениха. Таня. Тепер такi женихи, що самi на пляшку канючать, де вже їм про жiнчин одяг дбати. Федір. Петро заробляє, мабуть, по пiвтисячi?   Виходить на ганок Павлик.   Павлик. Мамо, де отой галстук бiластий? Уляна. Там, де лишив, на бильцi лiжка.   Павлик виходить.   Федір. Запанiв Петро, мiг би й приїхати. Ліда. Я ж кажу - його вiд роботи не вiдiрвеш. У вас, у Ангелiв, така вдача. Таня. Кореспондент з областi приїхав, до мене пiдходив, хотiв нарис про нашого батька робити. Але, мабуть, роздумав. Щось йому не сподобалося. I Федiр теж не сподобався. Бурмило, каже, не чоловiк. Уляна. Чому це про тебе так? Федір. Я до пуття i не розчув, i не зрозумiв, що вiн запитував. От я йому й кажу - у перервi. Сам вiн бурмило! Працюєш, а воно лiзе! Таня. I сюди приходив. Може, сьогоднi ще прийде. Уляна. Треба ж батьковi сказати. Таня. Мабуть, не прийде. Уляна. Тебе не розбереш: то прийде, то не прийде.   Вривається пiсня "Мой дед-разбойник":   Мой дедушка разбойник, разбойник, разбойник, Был в самом деле очень знаменит. Кто мимо дедушки пройдет. Все деньги сразу отдает. Иначе будет бит, Иначе будет бит. Где ж ты, времечко лихое, Когда можно было жить разбоем, да, да!   Уляна. Знову сатану включив. Таня (пiдходить до телефону, набирає). Ванько, Ванько! Виключи, дурню, бегемотiю! Дай пообiдати. Чуєш?.. (Кладе трубку. До Лiди). Це наш сусiд Крячкiв Ванько забавляється...   Пiсня уривається.   Ліда. Послухався? Уляна. Вiн батька за петельки хапає... Такий волоцюга, що свiт не бачив. Танi, правда, побоюється. Федір. Таню, поїдь завтра на базар. Таня. Хому тато скаже, той i поїде. Ліда. "Як тато скаже"! Петро i нашому синковi спiвав ту пiсню, що ви маленькими спiвали... Як це вона починається? (Пробує наспiвати).   I сказала стиха мати: - Не пустуйте, бо йде тато.   Таня пiдспiвує.   I сказала стиха мати: - Їжте, дiти, бо йде тато! - I сказала стиха мати: - Спати, дiтки, бо йде тато!   Самi придумали чи десь почули? Федір. Це ще не вся пiсня... Вона довго спiвається:   I сказала стиха мати: - До роботи, бо йде тато.   Таня. Цей куплет Федiр запам'ятав. Колись санчата свої поламав i не хотiв лагодити. Так тато йому всипав. Уляна. Усім потроху дiставалося. Хiба що Павлика трошки милували. Таня. Любимчик.   Виходить Павлик.   Павлик (до Тані). Зав'яжи галстук. Таня (зав'язує). Пора самому навчитися. Павлик. Ширший вузол. Таня. Що з тобою? Наче щось украв, аж руки трусяться, i очi, як у цигана на ярмарку. Злякався, що трiйку схопив? Уляна. Мовчи, батько почує - обiд пропаде. Павлику, стипендiю не заберуть? Павлик. Нi. Уляна. I то добре. Таню, клич батька - пора обiдати. Таня (пiдходить до прибудови, стукає кулаком у дверi). Пане президент, обiд подано. Ліда. Петро розказував: нiколи не бачив, щоб батько вiдпочивав... Усе щось робить.   З прибудови виходить Платон. Видно, колись був у силi чоловiк. Обличчя суворе, втомлене. Пiдходить до умивальника, миє руки. Павлик винiс рушник.   Ліда. Пробачте, звичайно, мою нетактовнiсть, але не втерплю, скажу. Оце дивлюся: Уляна Охтисiвна готує обiд, Федiр майструє, Платон Микитович мовчки миє руки, i Павлик з рушником. Так, здається, булб i минулого разу. Я нiби вдруге дивлюся той самий фiльм. Таня. А який наступний кадр? Ліда. Мабуть Уляна Охтисiвна скаже: "Пора обiдати, ставте стiльцi". Уляна. Справдi. Берiть, дiти, стiльцi. Федоре, принеси Лiдi. Ліда. Не будемо порушувати традицiй. Кожен сам собi принесе стiлець.   Павлик, Таня, Лiда приносять стiльцi. Федiр приносить матерi, собi ставить полагоджений. Павлик виносить велике саморобне крiсло, ставить на чолi стола.   Ліда (дiстає пляшку вина). Кримське. Федір. Не обiд - бенкет. Таня. А перед бенкетом - експропрiацiя, або, просто кажучи, грабунок серед бiлого дня. Платон (сiдає в крiсло). Вино? Ліда. Це я в Криму. Сьогоднi ж субота. Таня. День зарплати - майже свято. Платон. Вино не для обiду. (Дiстає блокнот, надiває окуляри). Ліда. Навiть той самий блокнот. Таня. При татовому почерку його на все наше життя вистачить. Не лiтери, не цифри, а макове насiння. Федір (пiдходить до батька, дiстає з кишенi грошi, подає). Двiстi тридцять!   Батько бере грошi, рахує.   Уляна. Соромно сину не вiрити. Платон. А може, касир не додав? Рахувати не соромно, а приносити двiстi тридцять карбованцiв, як хлопчаковi, - соромно! Федір. Новий верстат - ще не приноровився. Платон. Двiстi тридцять карбованцiв за мiсяць, слюсар-iнструментальник... При такому здоров'ї!.. Федір. Платять не за здоров'я, а за роботу. Платон. Отож-то, що за роботу. Надурочнi бери! Уляна. Дай же Федi на витрати. Платон. Минулого мiсяця брав. Де вiн їх потратив? Таня. Двiстi тридцять карбованцiв татовi мало. Менi б такi грошi! А втiм, однаково: на заводi одержуй, а вдома здавай, тiльки й того, що перенесла з одної каси в iншу. Платон. Як у тебе, Таню? Таня (подає грошi). Сто п'ять. Платон. А премiальнi? Таня. Звiдки знаєте? Платон. Менше балакай. Таня. Двадцять п'ять собi залишила - на сукню. Платон. У тебе їх досить. Таня. Не моднi. Пл а тон. На моду грошей немає. Уляна. Хай купить. Таня. Щедрi ви, тату. Отак, кажуть, колись куркулi родилися. Платон. Мабуть, що так. Таня. I на курси п'ятнадцять карбованцiв. Платон. Якi ще курси? Таня. Я вже казала. Iноземних мов... Стюардеса має знати мiнiмум двi мови. Платон. Хочеш на курси - прироби. Тобi ж хотiлося в складальний - переходь. Там i зарплата бiльша. Таня. Обiцяють, а не переводять. Платон. Для переходу в iнший цех треба, готуватися. Походити, подивитися, за когось попрацювати. З цеху в цех - не з одного трамвая в другий. Таня. Це менi ясно, а на курси давайте! Платон. Сказав - прироби. Приробиш - краще вчитися будеш. (До Павлика). Як у тебе, студенте? Ще не одержав стипендiї? Там у вас порядку немає. (Складає окуляри, ховає блокнот). Ти, синку, в цi канiкули на завод не пiдеш. За два мiсяцi - триста карбованцiв! Не пiдеш. Уляна. Нарештi зжалився батько. А то чужi дiти вiдпочивають, а вiн свого - на завод. Ліда. Мiй Петро теж здавав грошi у батькову касу? Платон. Тут жив, тут одягався, харчувався - i грошi докупи. Всi на одних правах. Таня. Ви, тату, як пiшли на пенсiю, то ще поскупiшали. Платон. Поскупiшаєш. Бач, поганенько ми цей мiсяць потрудилися. Не пiдеш, Павлику, на завод... Запишешся у тi бригади, що на Пiвнiч їдуть. Уляна. На Пiвнiч? Платон. Пiвнiч теж земля, i наша земля. Уляна. Ти б свою дитину i в пекло послав, аби бiльше грошей. Не даєш відпочити. Платон. Пiсля яких трудiв? Десять мiсяцiв з портфельчиком бiгав... Натомився! Нещодавно по телевiзору бачив - вручали школярам ключi вiд Артеку. Серед тих дiтей були такi здорованi, що їм би камiння бити, а їх вАртек! Тепер їм ключi вiд Артеку, а там вiд Сочi, а потiм без ключiв труситимуть батькiвськi кишенi... I кишенi, й душi. Подавай їм життя розвеселе!.. (Пауза). Досить розмов. Обiдати! Наливай, Федоре, пива. Ліда. Може, вина? Платон. Хай стоїть - не пропаде. А ти чого, Павлику, задумався? Пообiдай, а потiм думай, коли є про що.   Федiр наливає в бокали пиво.   Уляна. Як же не думати - на Пiвнiч дитину посилаєш. Там, мабуть, i лiтом холодно. Захворiє. Платон. Може, в Артек його? Уляна. Знали нашi дiти Артек? Оно! (Жест). В отiй майстернi з трьох рокiв. Таня. У нас гостя, а ми сiмейнi чвари завели... Перенесемо це питання, як кажуть у мiсцевкомi, на iнше засiдання. Уляна. На Пiвнiч! А в що одягнути дитину?! Павлик. Нiкуди я не поїду. Платон. Це ж чому? Павлик. Є причина. Платон. Говори. Павлик. Я вам потiм скажу. Платон. Говори, тут усi свої - шпигунiв немаѕ.   Пауза.   Павлик. Я женюся!   Пауза.   Уляна. Дурнi жарти. Платон (зупинив довгий погляд на синовi). Прийде час - женишся. Павлик. Я без жартiв. Платон. Я теж. - Будемо ми сьогоднi обiдати чи нi? (Бере в руки бокал). Якщо тобi, синку, й прителiпалася в голову ця думка - викинь її геть! Закiнчиш iнститут, попрацюєш, щоб у гаманцi завелося, а тодi й женися. Iнакше як жити? Павлик. Якось проживу. Платон. Десять тисяч виграв на лотерею? Женитися захотiв, жовтодзьобий! Уляна. Ти, батьку, не гримай на дитину. Сказав - не дозволю, i досить. Федір (подає Павлику бокал). Випий, чим дражнитися. Павлик. Ми вже записалися.   Присутнi враженi словами Павлика. Лише Платон, мов i не почув, навiть голови не повернув у бiк сина. Повiльно, занадто повiльно випив своє пиво.   Таня. Може, й весiлля згуляли? Павлик. Згуляли! Уляна. Люди добрi, що ж воно робиться в свiтi бiлому? Таня. Нiчого особливого - дитя женилося! Уляна. Павлику!.. Федір. Вiн правду каже. Уляна. Як же так, без батькового дозволу? Таня (наспiвує).   I сказала стиха мати: - Хоч женитись, спитай тата...   Павлик. Знав... не дозволите. Федір. Своїм сказати треба було. Ліда. Звичайно, безглуздо одружуватися, не маючи нiчого за душею. Але ж кажуть: з милим рай I в куренi. Платон (не витримав). Ледар i дурень надумали таке безглуздя. "В куренi". В куренi живуть злиднi, а злиднi перегризають горло коханню, хоч би яке воно було! Є в тебе дах над головою?! Зможеш' прогодувати, одягнути дружину свою? Женися! А нi-зайцем бiгай по свiту, хоч цiлий вiк бiгай! Думав, як жити? Павлик. Думав. Платон. З чужої миски годувати дружину? Уляна. Прогодуємо - не збiднiємо... Таня. Напалися на хлопця. Може, невiсточка така красуня, що всi навколiшки перед нею станемо. Де вона тепер, Павлику? Павлик (подивився на годинника, непевний жест). Тут чекає. Таня. Хай зайде.   Всi ждуть, що скаже батько, але той мовчки обiдає.   Ліда. Незручно. Дружина тебе чекає, Павлику... Розписалися - то вже дружина. Павлик (ще вагається). Тату... Уляна. Клич.   Павлик глянув на батька - швидко вийшов.   Таня. Тату, ти при нiй не гримай на Павлика, вiн же тепер мужчина. Федір. Ну й Павлик... Таня. Заздриш? Павлик уже жонатий, а ти... Уляна. Вгамуйся, Таню! Таня. Молодець Павлик! Одружився тихо, мирно, мовчки. Федір. Так не можна. Таня. Коли будеш з татом радитися про своє одруження, поклич мене, хочу послухати.   Вривається дика пiсня "Мой дед-разбойник". Таня пiдбiгає до телефону, набрала номер.   Таня. Ванько, перестань! Ми ще обiдаємо!.. Що?.. Не твоє дiло. Виключай! (Вiшає трубку).   Музика затихає.   Ліда. Заскочила блискавка i в нашу фортецю. Таня. Ще буде грiм.   Заходить Павлик i майже тягне за собою Олю. Зупинились. Оля, тендiтне дiвча, виходить наперед, але ще тримає за руку Павлика.   Оля. Добрий день! Уляна. Здрастуй. (Пауза). Як же тебе звуть, дiвчино? Оля. Оля. Уляна. Просимо до столу. Ліда. Сiдай, Олю, бiля мене. - Я теж їхня невiстка. Двi невiстки на одному стiльцi. Тiсно, але зручно, у випадку чого, вдвох вiдбиватися будемо.   Оля несмiливо сiла.   Пообiдаємо, розмова краще пiде. Оля. Я... ми недавно з Павликом пирiжки їли. Уляна. Скiльки ж тобi рокiв, серденько? Оля. Вiсiмнадцять. Уляна. Раненько замiж побiгла. Оля. Павлик сказав, то й побiгла... Уляна. Весiлля нiби було? Де ж ви гуляли? Оля. У нашому гуртожитку, в тринадцятiй кiмнатi. Таня. Тринадцята кiмната! Гарний початок сiмейного життя! Уляна. Учишся? Оля. У медшколi, на другому курсi. Таня. Чудово! Ліда. Ось i моє вино знадобилося. Вип'ємо за здоров'я молодих. Таню, давай чарки, а ти, Федоре, вiдкоркуй пляшку.   Федiр бере пляшку, давиться на батька, нiби питає дозволу. Таня вносить чарки, ставить на стiл, Федiр наливає.   Таня. Оце суботонька! Ліда. Олю, ти повинна звикнути до цiєї прекрасної сiм'ї, люди дуже гарнi, але мовчкуватi, за винятком мого Петра. Оля. Павлик теж говорить... Ліда (пiднiмає чарку). За здоров'я молодих! Щоб були вони дружнi та щасливi.   Всi випивають, тiльки двоє, Оля та Платон, тримають чарки, дивляться одне на одного. Врештi Оля торкнулася губами й поставила чарку, а Платон Микитович випив до дна.   Уляна. Павлику, чого ти нiби не вдома?.. I Олi стiлець би винiс,   Павлик виносить табуретку, але Федiр забирає її собi, а стiлець ставить Олi.   Якось перед людьми нiяково - скажуть, потай женили сина. Таня. Заново переженимо. Хто там бачив весiлля в тринадцятiй кiмнатi? А тут: таксi з прапорцями, "гiрко" кричатимуть, "Запорожець" по районних базарах побiгає, понавозить дешевої свинини, тато розкошелиться, видасть зi своєї скарбницi карбованцiв... Скiльки, тату? Уляна. Ти б менш торохтiла. Федір. Ольго, а батьки твої де? Оля. Мама в Iванкiвському районi медсестрою працює. Федір. А батько? Оля. Не знаю. Утiк, ще як я маленькою була. Уляна. Мама знає, що ти замiж вийшла? Оля. Ми з Павликом ще їй не казали.   Платон Микитович пiдвiвся, пiшов до хати.   Таня. Ти, Олю, вже зорiєнтувалася, хто є хто? Я - Таня, сестра твого Павлика. А це - Лiда, дружина нашого старшого брата Петра. А ото, до хати пiшов, Павликiв тато. Наш батько! Ліда. Здається, гроза пройшла мимо. Платон Микитович угамувався. Уляна. Якби-то. Ліда. I все ж весiлля будете робити чи ото, як було в тринадцятiй, так i залишиться? Федір. Хiба ж то весiлля? Треба, як у людей. Уляна. I так усi про нас говорять: "Скупi, корисливi" та всяке... Таня. Мабуть, оригiнальне весiлля було в тринадцятiй. Ти, Олю, й фату одягала? Уляна. Вони такi дорогi тепер. Оля. Ми з Павликом не купували фати. Я позичила в одної дiвчини. Вона вже тричi замiж виходила,, а фата нова-новiсiнька. Таня. Мамо, допитайся, може, й Федiр уже оженився, то щоб весiлля разом. Меншi витрати будуть. Уляна. I чого ти до Федора причепилася? Таня. Вiн знає. Федір. Багато говориш, Таню. Якби стiльки ще й робила. Таня. Все вимiрюєш одним аршином. Жити, Олю, в нас тобi буде добре, але й робити змусять, як каторжну. Уляна. Що ж, буде як буде!.. Ти, Олю, збирай свої речi та переходь до нас. Федiр завтра вiльний, допоможе перевезтися. Оля. Я сама. У мене чемоданчик легенький... Я його взяла з собою, вiн там, бiля ворiт. Таня. Ще хто вкраде посаг... Неси до хати. Оля. Я все забрала, Павлик так сказав. (Вибiгла). Ліда. Пощастило - на весiлля .потрапила. Уляна. На ту недiлю, гадаю, упораємося. Напишемо, щоб i Петро приїхав. Ліда. На весiлля приїде. Уляна. Ох, Павлику, Павлику, не сказав батьковi. Що вiн тепер думає про тебе? Ліда. У батькiв серце добре.   Входить Оля з невеличким чемоданчиком, з вузликом книжок i зошитiв.   Оля. Це мої речi. А це - книжки й конспекти. Павлик сказав усе захопити. Таня (усмiхнулася). Ось ми вже й переїхали. Ліда. А жити де будете? Оля (глянула на Павлика). Павлик... ; Уляна. У нас, а де ж iще... Таня. Я до мами в кiмнату, а вони в моїй.   Входить Платон з двома чемоданами в руках, поставив бiля столу.   Платон. Ось твої речi, Павле. (Виймає грошi). Ось дев'яносто сiм карбованцiв, це з твоїх лишилося. Бери - i в добру путь! Живiть! Уляна. Куди ти його випихаєш?! Отямся, Платоне! Платон. Сам себе випхав. Оженився, своя сiм'я, своє життя. Не радився з нами - виходить, у нього свої плани. Обрав дорогу-хай iде! Уляна. Горенько! Куди ж їм iти?   Пауза. Тиша.   Оля. Павлику, то кидай мене, раз тебе з дому проганяють. Федір. Тату, хай поживуть... Таня. У нас же мiсця - хоч танцюй. Платон. Вибрав свою дорогу, хай iде, i квит! (До Павлика). Отак, синку! Живи своїм розумом. (Сiв до столу, обiдає).   Нiма сцена. Всi враженi вчинком Платона. Оля пiдходить до Павлика.   Оля (тихо). Може, ти лишайся, а я пiду. Павлик (бере чемодан). Ходiмо?   Оля i Павлик виходять.   Уляна. Синку, почекай! Платоне, зупини! Павлику! (Вибiгає), Федір. Це вже занадто, тату. (Виходить). Таня. Феодалiзм! (Вибiгає). Ліда. Сумнiваюся в мудростi вашого вчинку, Платоне Микитовичу. Платон (випив чарку). Не втручайся, Лiдо. Павлик мiй син. (Iде до хати). Ліда. Невже ви любовi й жалю до сина не маєте? Куди вони всi?.. (Виходить з двору).   З хати виходить Платон з курткою в руках.   Платон. Як же я забув куртку покласти?.. Повернеться, вiзьме... Не повернеться... (Пауза). "Жалю не маю", "Не люблю своєї дитини"... Може, й вона мене не злюбить. (Виходить майже на авансцену). Що скажуть люди? Бува, батьки купують любов своїх дiтей. Поки малi - за iграшку, за морозиво, потiм п'ять, десять копiйок, двадцять, карбованець, троячка. Потiм дитя вже саме лiзе до них у кишеню! А потiм жiнку приведе - годуйте! "Коли хочеш, батьку, щоб тебе любили, не пручайся..." На це я не пiду! "Прогнав сина"! Нехай його життя поколесить, поморозить, попече! Життя - не батько, не мати - подарункiв не робитиме. "Жалю не маю"! А без мене хто його жалiтиме? Люди? У них своїх клопотiв повно.   Заходить Ліда.   Ліда. Пiшли до автобусної зупйнки... Куди дiнеться ТIавлик зi своєю дружиною? Платон. Його дiло!   Заходить Крячко. Вiн тут частий гiсть. Сiдає на ослiнчику, старанно зачiсується, лише-пiсля цього звертається до Лiди.   Крячко. У гостi, Лiдо? Ліда. У гостi. Крячко. Тодi здрастуй. Ліда. Доброго здоров'я. Крячко. Петро живий-здоровий? У начальствi? Я оно з Платоном у найвищому начальствi - пенсiонери! Живемо найкраще - на всi грошi! Балакаємо i розважаємось на весь розум, який ще лишився! Нiхто вже нiчого не додасть i не вiдбере! Дивлюся: пiшов Павлик з чемоданом, догадуюсь - погнав Платон кудись хлопця грошi заробляти. А навiщо тобi, Платоне, грошi? У тебе й так добра всякого на десятьох. Ось я тебе знаю без малого тридцять рокiв, i все тобi мало. Робиш, заробляєш, приробляєш, надурочнi, премiальнi... На пенсiї, а влаштувався ще в хлiбний магазин приймальником. Уночi товар приймає, або сам, або Федора посилає, аби шiстдесят карбованцiв придбати. Такi, як ти, Платоне, оббирають державу, як липку. Ліда (наливає). Випийте, дядьку, пива. Крячко. Випий пива, а в Платона кров закипить - добро його пропало... За копiйкою вiн не те що нахилиться, а ляже!.. Була революцiя, полiтгуртки, наглядна агiтацiя, п'ятирiчки, соцзмагання... А Платон вистояв зi своєю iдеєю - гони копiйку. Ліда. Живеш, то треба й заробляти. Крячко. У мене оно будиночок гiрший, нiж у Платона, не маю нi "Запорожця", нi кольорового телевiзора, нi ощадної книжки... Я не капiталiстичної фiлософiї - мною не керує копiйка...   Платон засмiявся.   Що з тобою? Ти ж раз на рiк смiєшся... Платон. Злиднями люди хизуються... Крячко. Не злиднями, а соцiалiстичною свiдомiстю. Я не голодний i не голий, що менi треба? (Наливає пива. Випиваѕ. Знову сiв на ослiнчик). Платон. У тебе. Крячко, свiтогляд, як у тої кози: влiтку пасеться, а взимку їсть, що дадуть. Ліда. Живiть ви по-своєму, а Платон Микитович буде по-своєму. Крячко. Нi, я все життя активiст! Поки на заводi працював - на зборах його чистив. А тепер доводиться iндивiдуально. Усе б йому простив, а за те, що жмикрут, - простити не можу. На фронтi в одному взводi служили. Платон улiтку в ранцi шапку носив. I тут, бачив, людям каструлi, вiдра клепає, майструє. Усе дбає, усе мало. Сто рокiв проживеш? Нi! Правда, ти мiцний, як дуб, може, й проживеш до ста. Платон. Чого прийшов? Крячко. П'ятiрку до пенсiї.   Платон дає грошi.   Воно й не личить брати в пiдсудного... Але до суду вiддам. Куди синок майнув? Менший. Може б, i мого прихопив, нiяк до роботи не прилаштую. Платон. Бо злодiй. Крячко. Що? Платон. Злодiй твiй син! Крячко. Як ти смiєш! Вiн своє вiддасть, не те щоб украсти. Платон. Не працює, а їсть-значить, злодiй. Не заробив, а тринькає - злодiй. Крячко. Моє їсть - не твоє. Платон. Гiрший за того злодiя, що нишком краде, по ночах, бо твiй - серед бiлого дня... Крячко. Куркуляка! Йому i мого добра жаль. Платон. Усе державне, усе наше, i все моє! Крячко. З такою формулiровочкою ти завтра не те що пустирчик цибулькою висадиш, а всю дорогу. Ну, за цю справу я тобi ще на судi покажу. Ліда. Про який ви суд, дядьку Крячко? Крячко. Розумiєш? Ото ж (жест) обiч дороги такий пустирчик був. Ми збиралися там стенд поставити. Намалювати, написати, яким стане селище за п'ятирiчку. А Платон i прихватив той пустирчик-цибулькою, кропом засадив. Управи'на нього немає. Будемо товариським судом судити. Я виступатиму громадським обвинувачем. Я вже там виллю душу... Скоро їдеш, Лiдо? Ліда. Днями. Крячко. Я пiшов. Щось серце коле. Ліда. Я теж пройду в магазин.   Лiда й Крячко виходятiь. Платон лишається сам.   Платон. Пташка - i та гнiздо в'є, щоб і вiтер не звалив, щоб i дощ не залив, щоб i тепло пташенятам було. Крячко i пташцi сказав би: багатiєш! Народилася людина - то й живи! I добре гнiздо своє клади, щоб і дощ, i вiтер, I холод не страшнi були тобi.   Заходить Клоков, зупиняється на вiдстанi, придивляється до Платона. Клацає фотоапаратом. Платон мовчки спостерiгає за ним.   Клоков. Доброго здоров'я. Якщо не помиляюся, Платон Микитович Ангел? А я Клоков, з газети. Ось...   Простягає посвiдчення. Платон навiть не подивився.   Хотiв ближче з вами познайомитися. Дещо менi вже вiдомо. Стаж роботи, висока квалiфiкацiя. Син i дочка на заводi. Словом, потомствена робiтнича сiм'я. Платон. Так. Клоков. Попередньо хочу з'ясувати кiлька питань. Але домовимося, вiдповiдати так, нiби ви розмовляєте з добрим приятелем. Платон. Давай, як з приятелем. Клоков(вiдходить далеченько, фотографує, потiм виймає блокнот, приготувався записувати). Коли почалася ваша трудова дiяльнiсть? Платон. З двох рокiв. Клоков. Тобто? Платон. Штайцi сам одягнув, потiм iграшки собi майстрував, потiм по господарству, потiм школа, потiм завод... Клоков. На вiйнi були? Платон. Був. Клоков. Героїчнi вчинки, приклади? Платон. Вся вiйна-приклад. Клоков. Ваша мета в життi? Платон. Добре жити. Клоков. Що, на ваш погляд, для цього треба? Платон. Мати здоров'я i грошi. Клоков. Уточнiть про грошi. Платон. Або заробити, або вкрасти. Третього путi немає. Клоков. Громадська робота, коли працювали на заводi? Платон. Бiля верстата.   Пауза.   Клоков. У багатотиражцi я читав, що ви любите грошi. Платон. Не люблю, а поважаю. Клоков. Там вас намалювали ангелом, а замiсть крил - п'ятiрки. Пiдпис - "Стяжатель". Платон. Правильно, все тягну до себе, а що ж, до сусiда тягти? Клоков. Вища мета вашого життя? Платон. Ото ж i є вища - жити як слiд. Клоков. Через багатство держави до свого власного. Платон. А ми разом з державою i плануємо, i багатiємо... Правда, я трошки попереду. Бо в неї є ще чимало дармоїдiв: або не працюють зовсiм, або багато балакають i мало роблять... А в моїй державi цього немає... Як заробив, так і їж! Як заробив, так i одягайся. Будемо кiнчати, приятелю. Клоков. Що ви стружете? Платон. Ложку. Клоков. Давайте зробимо кiлька фото. Гадаю, ви часто згадуєте роботу, свiй верстат. Станьте так, наче задумалися. Платон. Думки не сфотографуєш. Клоков. Тодi вiзьмiть пенсiйну книжку й дивiться так, нiби це вам подарували велику радiсть i спокiй на старостi... Платон. Не подарували - заробив! I не в нiй радiсть i спокiй. Клоков. А сфотографувати, що стружете ложку, - поганий кадр! Платон. Яка в тебе зарплатня? Клоков. А що? Платон. Я тобi все кажу, а ти таїшся. Клоков. Сто п'ятдесят. Платон. Непогано. За такi грошi треба метикувати. (Пiшов до хати). Клоков. Бурбон.   Клоков вийшов з двору. В цей час пiдгйшла Таня.   Таня. Здрастуйте! Клоков. Привiт! Таня. Побачилися з татом? Не пiдходить, негативний тип. Так? Клоков. Майже. Таня (усмiхнулася). А я не годжуся в героїнi вашого нарису? Клоков (теж усмiхнувся). Гадаєте, цiкаво буде читачевi? Таня. Я наче навмисне готувала себе для преси. Послухайте. Школу закiнчила з медаллю i пiшла працювати на завод. Цiкаво? Клоков. Бал не добрала? Таня. Навiть документи не подавала. Клоков. Цiкаво. Таня. Зайдете в цех - на Дошцi пошани. (Жест, мовляв, мiй портрет). Клоков. Цiкаво. Таня. Люблю лiтературу. Толстой, Достоєвський, Джек Лондон, Фiцджеральд, Сент-Екзюперi, Распутiн, Гончар, Загребельний... Клоков. Цiкаво. Таня. Мрiю стати стюардесою, поглянути на планету з височини польоту лайнера. Звiдти люди менi будуть бачитись, як крапочки, i навiть ви, кореспондент зi своїм фотоапаратом, здастеся менi меншi за сонечко, за мурашку, навiть за блоху! Клоков (стримує образу). Балакуча. До зустрiчi. Таня. Сподiваюся, її не буде. (Пройшла кiлька крокiв услiд кореспонденту, iмiтуючи його оригiнальну ходу).   Перемiна свiтла. Раннiй ранок. Платон, як завжди, щось майструє. Заходить Крячко. Крячко. Не спиться? Я теж не сплю. Уяви собi, на всiй землi люди сплять, а пенсiонери, як сови, очi повитрiщали - не сплять! А коли й перевертаються на другий бiк, то тихо, щоб iншим не заважать. (Пауза). Вчора я ото позавидував, що Павлик на роботу пiшов, а мiй лайдакує. А воно, виявляється, усе не так. Павлик женився, а ти його прогнав... Привiв жiнку, а ти їх з хати. Я свого п'яницю терплю, а ти тверезих з хати... Сина з двору! Дикий ти чоловiк! Добувати копiйку, може, i навчив своїх дiтей, а щоб зовсiм їх пiд своє керiвництво повернути - теж пас! У нас, батькiв, до них стiльки ж прав, як у англiйського короля: що напишуть, те й читай! Он мiй два роки не працює, а я що? Побити вже не здужаю. Мати нагодує. Сорочка, джинси, пляшка "чорнила" - i над панами вiн пан. А може, воно так i треба? Платон. Поступися перед дiтьми раз, вдруге, вони тебе i запитувать не будуть. Крячко. Пiду. (Виходить).   На ганку з'являється Лiда.   Ліда. Не набрид вам цей в'їдливий сусiд? Платон. Звик до нього, як до задавненої хвороби. Розбудив тебе? Ліда. Я мiцно сплю, коли знаю, що не треба поспiшати. Платон. Виходить, завжди довгенько спиш --- куди людинi поспiшати, раз не працює. Ліда. У мене складна робота. Платон. То ти працюєш, а я й не знав. Ліда. Працюю. Платон. Що за професiя? Ліда. Бути дружиною - це професiя. Складна професiя! Платон. Вперше чую про таке. Ліда. Умiти любити свого чоловiка - не так просто i не так легко. Платон. Приклад, як казав один кореспондент. Ліда. Вiзьмемо нас з Петром. Хоч би що там на роботi сталося, вiн певний: удома на нього чекає спокiй, i затишок, i тепло. Я вивчила його звички, його смаки. Знаю, який костюм йому подобається, яку сорочку приготувати, якi вузли вiн любить на галстуцi. Знаю, якi любить книжки, вгадую, що б вiн хотiв на вечерю, на обiд, на снiданок! Яке освiтлення любить, якi кольори не терпить. Вiн вибирає менi сукню, черевики - я дозволяю. Це йому приносить радiсть, а я вдвiчi рада. Вiн часто подовгу затримується на роботi. Але хоч як пiзно прийде, знає, його чекає гарячий чай. Не сам риється в буфетi, шукає цукор, хлiб, масло, варення. Я йому все приготую, подам. Коли прийде роздратований, засмучений чи обурений, - усе ж буває на роботi, - треба вмiти повернути йому спокiй. Холод з душi прогнати. Думаєте, мiщанська фiлософiя? Платон. Збирався подумати. Ліда. Коли чоловiк знає, що в нього в тилу, тобто вдома, все гаразд, вiн i на роботi краще працює. (Усмiхнулася), Треба б завести порядок: коли беруть чоловiка на роботу, вимагати характеристику не тiльки на нього, а й на його дружину. Бо якщо дружина лиха, то який же з нього працiвник? Увесь, час голова буде зайнята, що його чекає вдома. Платон. Твоя лекцiя менi, Лiдо, сподобалася. Аплодувати не буду, а питання є. Виходить, жiнцi й працювати не треба? Хай у тилу порається? Ліда. Ото в тилу i є її робота. Платон. А щоб пiдмогти чоловiку грiшми? Ліда. Iнколи заробити вiсiмдесят карбованцiв утричi легше, нiж поратися в отому тилу. Але, на жаль, не всi жiнки мають таку можливiсть, доводиться їм теж iти на трудовий фронт. (Пауза), Крячко про Павлика взнав? Пл а т о н. Правди не сховаєш. Ліда. Павлик, може, завтра й повернеться. Платон. Не повернеться. Ліда. Звiдки знаєте? Платон. Син.   Пауза.   Ліда. Пiду скупаюся в озерi. Платон. Обережно, воно глибоке.   Лiда виходить. Платон кинув майструвати, видно, втомлений; знесилений сiв на стiлець.   Платон. Думав, мої дiти слухнянi... А Павлик... (Бере куртку, знову вiшає на стiлець). Чи щось недобачив... або не розумiю їх, молодих...   Заходить Крячко.   Крячко. Повернувся я, побачив, Лiда пiшла, i повернувся. Павлик - ще не все твоє горе... Хотiв був не казати, але псовi, i тому хвiст не кожен день потрошку обрубують, а зразу весь. Отак i це: хай би все зразу, все знай! Про твого Федора мова... Я спочатку не повiрив. Роботяга з роботяг, не п'яниця, розумний. I в цьому ж загадка. Та ще в такiй сiм'ї, як твоя. А бач, i Федiр з морального боку непевний. Ну, я коротко, Платоне: лiкаршу нашу дiльничну знаєш? Її чоловiк маляр, квартири розмальовує, бiлить, знаєш чи нi? Платон. Знаю. ' Крячко. Так ото твiй Федя за лiкаршею волочиться, а маляр що? Малює й не знає, що його дружина райськими яблучками другого пригощає. Федя потай то на машинi її пiдвезе, то проведе увечерi, а люди все знають: бачать i помiчають, i я теж. Одне слово, крiм тебе i маляра, усiм вiдомий цей ганебний зв'язок. I чому воно в такiй сiм'ї з моральної лiнiї збочення? Отож тримайся, Платоне, я завжди з тобою! (Виходить),   Платон сидить якийсь час мовчки, потiм бере ложку, струже. Заходить Федiр.   Федiр (знiмає пiджак). Смiшна робота розвантажувати хлiб: i легка, а не приловчишся. Платон. На завод устигаєш? Федір. Звичайно. Правда, менi тепер ранiше треба. Хлопчину одного взяв дiла навчити. Платон. Записали наставником? Федір. Сам, по добрiй волi взявся. Заводу хорошi слюсарi-iнструментальники он як потрiбнi! Платон. Тямущий? Федір. Придивляюсь - нiби береться. Платон. Чомусь думають - до музики треба талант, до пiснi слух, а майстровим абихто... Дивись, людину вчити - не рiзьбу класти. Федір. Розумiю. (Хоче йти в хату). Платон. Зачекай, Федоре. (Помовчав, окинув сина важким поглядом). Правду кажуть, що в тебе з лiкаркою... (пiдшукує слово) шури-мури?   Як глянув на нього Федiр, Платон зрозумiв - образливе те слово для сина.   Називай, як хочеш, по-своєму.   Федiр мовчить.   Що ж ти себе i батька соромиш? Iз замiжньою! На посмiх i пересуди нашу сiм'ю виставляєш... Чого зацiпило? Федір. Я люблю Клаву! Платон. Дiвчат мало? Федір. Я Клаву люблю!   Пауза.   Платон (насилу стримує себе). Любиш?.. Любов не возять по закапелках, не приховують! Любов не крадуть, Федоре! Федір. Ми з Клавою ще не знаємо... Платон. Серед дороги зупинилися? Нi сюди нi туди. Життя наїде i розчавить вашу любов, коли вона така!.. Федір. Ми з Клавою порадимося. Платон. У всьому, у малому й великому, єдиний порадник - правда! Чуєш, правда! Федір. Правду сказати треба. А як?   Перемiна свiтла. Надвечiр'я. Платон майструє. Заходить Маляр.   Маляр. Добрий вечiр, Платоне Микитовичу. В трудi i турботах? Звичайно, треба якось убивати час. Вийти на пенсiю - все одно, що прийти в чистилище - за ним або рай, або пекло. Третього не дано. Трудiться, хай вам буде здоров'я. А де ж не видно ваших? Платон. Матiр i Таню невiстка повела японцiв слухати. Кажуть, добре спiвають. Федiр скоро буде. Маляр. Хай спiвають, а в нас дiло. Коли ви подзвонили - не повiрив... Платон. Чому? Маляр. Грошi ви любите класти в кишенi, а виймати... (Жест). А тут доведеться розкошелитися. Вам побiлка-фарбовка?.. Платон. Так. Маляр. Кажу для роздумiв: з конторою офiцiйно домовлятись будете - бiлитимуть мiсяць - два. Коли ж домовимось по-людському-три-чотири днi, знак якост - i будь здоров! Така iсторiя з епiлогом! Платон. А встигнете i на роботi, i тут? Маляр. Асигнацiї вашi - дiло наше. Кожна людина хоче жити, щоб був хлiб з маслом. Платон. Крадеш, хапаєш? Маляр. Кручуся! Де i як людина мотається, шукаючи масло, - темнi, заплутанi стежки, Платоне Микитовичу. У мене сiм'я: жiнка - лiкар, дочка у школу ходить, - грошi менi потрiбнi. Платон. Жiнка теж заробляє? Маляр. Не заробляє, а одержує зарплату! Заробити - це те, що зверх зарплати. А вона ходить, обслуховує, шукає всяку слабину в людинi, а зиску з цього - нуль. У мене - закон: зарплатня до копiйки сiм'ї, а навар - це вже моє. Платон. На що тратиш? Маляр. Ви вже в такому вiцi, що вам треба довгенько пояснювати. Ближче до дiла. Могорич! Потiм розмова, таке правило трудящого. Платон. Гаразд. (Виносить якусь закуску, пляшку). Чого ти пiшов iз заводу? Маляр. Ямку знайшов. (Налив чарку). Коли б ви були рибалкою, то знали б: риба, як правило, любить ямку. Чому? Там корм збирається. Це я одкровенно з вами, бо ви менi майже хрещений батько. Пам'ятаєте, колись у дитинствi мене хлопчаки дубасили, а ви обороняли? Ще по маленькiй?   Платон наливає чарку.   Маляр. А собi? Платон. Не можу. Маляр. Примушувати людину не можна. Горiлка - це лiки вiд хандри, вiд горя, вiд щастя, вiд бездiлля, вiд перевтоми, вiд кохання, вiд ревнощiв - єдинi унiверсальнi лiки. (П'є). До них треба звикнути. (Наливає ще чарку, випив). Кажете, хапаю? Хапають усi. Хто може, хто вмiє, кому є де - той хапає. З ними борються, а вони хапають... Один хапне - йому догана. Другий хапне - його з роботи, третiй хапне - в кутузку... А скiльки невловимих? Платоне Микитовичу! Я належу до тих., хто наче краде i не краде. На межi... Для мене статтi не знайдеш. Платон (когось побачив). Довечеряєш потiм, пiди обмiряй кiмнати, доглянь, щоб знати, яка робота. Маляр. Обмiряти... Я оком кину - i дiло в горщику. (Iде до хати).     Заходить Клава, гарна жiнка юкiв тридцяти.   Клава. Трохи затрималася. Платон. Пробачте, що у вихiдний вас покликав. Клава. Хвороби не мають вихiдного, та й лiкар теж. Серце, очевидно? Платон. Все, що не є, - на серце, Клаво. Клава. Ходiмте до кiмнати, я вас послухаю. Платон. I тут можна. Клава (розкриває чемоданчик). Помiряємо тиск? Платон. Не трудися, Клаво. Клава. Треба обов'язково. Платон. Обiйдемося. Клава. Ви взагалi iгноруєте медицину... Платон. Людина i сама, без лiкаря, чує, що воно i до чого. Клава. Але ж мене викликали не на чай? Платон. Можна й чаєм пригостити.   Входить Маляр.   Маляр (побачив дружину). Клаво, Клавочко, Клавусю, за мною прийшла? Клава. До хворого. Маляр. Платон Микитович хворий? Вiн iще i в двадцять першому столiттi буде ощадну книжку поповнювати. Платон. Доживу - буду. Маляр. Це добре, що нагодилася: знатимеш, чому я приходжу додому не у формi. Хiба я сьогоднi хотiв випити? Нi! Але Платон Микитович, i той, бачиш! (Жест). Сiдай, Клавочко, з нами... Клава (до Платона). Виходить, я вам непотрiбна? Платон. Потрiбна. Сiдайте, я вас чаєм пригощу, суницями. Клава. Покликали лiкаря, щоб пригощати суницями. Платон. Чому б i нi? (Iде до хати). Маляр. Бачиш, не мiг вiдмовити, запросив на роботу - i чарку на стiл. Клава. Пий i другу, i третю, i четверту... Маляр. Ти лаєш мене, а я тебе люблю. Знаєш, за що? Красива ти! Я ж справжнiй художник, хоч i пiшов у маляри, але талант художника в менi живе... I досi мене хвилює твiй стан, твої губки, такi рухливi, пожадливi, як п'явки. Клава. Не патякай. Маляр. А молодцi ми, Клавочко, гиркаємося, гиркаємося, а живемо! (Налив чарку).   Входить Платон, вносить самовар.   Платон. Чаю вип'ємо. Спасибi, що завiтала, Клаво, зараз я чашечки... Клава. Дозвольте, я допоможу. Платон. Чашки на кухнi.   Клава виходить.   Маляр. Правда, у мене красива жiнка? Платон. Дружно живете? Маляр. Не без сварок, але нiчопо... Вона менi зобов'язана, взяв її горобеням задрипаним, вивчив, iнститут закiнчила, лiкар... Не так просто було...   Входить Клава, ставить на стiл посуд. Заходить Федiр. Побачив гостей, на якусь мить - здивованiсть i розгубленiсть.   Федір. Добрий вечiр... М а л яр. Ось буде з ким чарку випити. Я не люблю з пляшкою один на один. Платон. Iди до нас, Федоре!   Федiр сiдає за стiл.   Маляр (наливає i пiдсовує Федору). Давай. Федір. Я не п'ю. Маляр. Поки не жонатий, пий... Оженишся - вже буде пiд боком мiлiцiонер у спiдницi. До речi, знайомся, це Клава. Може, знаєш? Вона лiкар. Моя жiнка. (Цiлує Клаву). I люблю я її, i вона мене, i вип'ємо за неї. (Бере чарку). Клава. Тобi досить. Маляр. А мiж iншим. Клавочко, бiльше пити не буду... Сьогоднi ми вiзьмемо доченятко, пiдемо в парк... Я вас покатаю на колесi, люблю догоджати сiм'ї. А сьогоднi просто щастя: прийшов, заключив контракт, могорич, i тут дружина. От iсторiя з епiлогом. Давайте вип'ємо всi. (Бере пляшку, наливаѕ). Платон (забирає пляшку). Встигнемо. Маляр. Уже жаль стало. От чоловiк! Платон. Встигнете випити, а зараз поговорiть... Вам е про що поговорити.   Довга пауза. Федiр i Клава зрозумiли, на що натякнув Платон. А Маляр не розумiє.   Маляр. Хитрун Платон Микитович, влаштував театр на дому. Хоче цiкавих iсторiй послухати. Ось я розповiм одну: у СМУ-3 хлоп'яга дiзнається, що товаришок до його жiнки, скажем, не байдужий, вона теж взаємно... Що робить хлоп'яга? Купує дружинi квиток на БАМ i каже: "Їдь, там прохолонеш, подумаєш, повернешся через рiк, станеш передi мною навколiшки, а я подивлюся, простити тебе чи нi". А що було далi - не вгадаєте! Вона взяла квиток i поїхала, а далi... Ще дивнiше! Його дружок теж махнув на БАМ. I зовсiм уже незрозумiле. Чоловiк кинув усе i дременув за ними... Що там мiж ними трьома вiдбувається в тайзi, мабуть, тiльки ведмедi знають. От вам iсторiя з епiлогом! Сподобалось? Платон. Сподобалося. Маляр. А тепер - дiло! Триста цiлкових... П'ять днiв... Я знаю, що ви тугодум. Завтра забiжу, скажете - так чи нi. Ходiм, Клавочко. Платон. Може, ще в кого є iсторiя з епiлогом? Маляр. Ще пляшку на стiл, i в мене вистачить iсторiй до свiтанку. (Наливає чарку). Клаво, пий для спiльностi духу. Сердься, Клавочко, але люби мене. (Цiлує).   Пауза.   Клава. Я люблю Федора. Маляр. I я люблю Федора, хороший хлоп'яга. (Хотiв випити, потiм поставив чарку). Клавочка жартує, хороша ознака. Клава. Я не жартую. Федiр - дорога менi людина, я все -думала, як це тобi сказати, i ось тепер ти знаєш все. Маляр. Що за театр?! Що за комедiя? Позбиткуватися вирiшили над п'яним. Та я тверезiший вiд вас усiх, тверезих! А п'ю, бо хочу, бо так душi хочеться!.. Я живу!.. Живу сьогоднi!.. П'ю сьогоднi!.. Завтра - нiхто не знає, яке воно буде. Що таке завтра? Його може й не бути. Бомбочка... атомка шарахне - i немає Федора, нi стола, нi мене, нi навiть Клави, навiть Платона Микитовича теж... Тiльки купка попелу. Немає нiкого на свiтi. Нi амеби, нi президента! Клава. Ти зрозумiв, що я тобi сказала? Люблю Федора...   Пауза.   Маляр (iншим, протверезiлим, недобрим голосом). Мене розлюбила Клава-Клавочка. Я ще тебе називав муращечкою, ха-ха... Чого, мурашечко, розлюбила? Клава. Ти божевiльний! Не можу бачити щодня вдома божевiльного. Маляр. Бив? Щипав? Кусав? Клава. Тихий чи буйний, але п'яний, божевiльний. Божевiлля твоє не злюбила, а потiм зненавидiла. Маляр (пiдвiвся, пiдiйшов, наче краще хотiв роздавитися Клаву). Колись цей божевiльний купив тобi червону шкIряночку, ти одягла i, щоб побачити себе у дзеркало, стала на табуретку... Понаравилося, сподобалося, прямо з табуретки повiсилась у мене на шиї. Ледь не задушила, цiлувала: "Коханий, рiдний мiй трудiвник, спасибi..." Пам'ятаєш? Клава. На першому курсi. Восьмого березня... Маляр. А квартиру менi дали, я її розмалював пiд бурштин, пiд синь небесну... Руки цiлувала, ха... ха... Мурашко, було? Клава. Було. Маляр. Федоре, подивися в мої очi: що ти в них бачиш? Федір. Вилупкуватi. Маляр. А Клава побачила, що то озера, а в них iскорки сонця... Так, бувало, говорила, точно так, у мене пам'ять гостра, i мрiяла, аби донька була на мене схожа. Так i сталося - схожа, особливо очима. Тепер мурашечка-хвойдоч-ка переметнулася... Тепер Федiр - коханий-рiдний, у нього озера, i в них плавають сонця... Тепер мрiятиме, щоб на нього були схожi дiти... ха... ха...   Пiдленький, довгий смiх. Федiр не витримує, пiдвiвся, пiдiйшов до Маляра.   Платон. Сядь, Федоре! Клава. Кохала, було. Потiм ти почав кожного дня давати коханню отрути по краплi, по крапелинi. Труїв, труїв... Я його лiкувала, рятувала, ночами над ним плакала, а воно все кволiшало i померло. Маляр. Де ж ти його поховала? Пiду на могилку погляну, пом'яну, вип'ю, загородочку, пам'ятничок поставлю. Клава. Кохання там, де народилось, там i хоронять. У серцi! Маляр. Поетеса, а я й не знав. А може, не поетеса, а просто шлюха! (І вже зовсiм iншим голосом). Пора додому! Донька сама боятиметься. Клава (пiдвелася). Пора.   Маляр виймає iграшкову машинку "Волгу", заводить її i ставить на стiл. Iграшка об'їхала стiл.   До побаченая. Дякую за чай! (Швидко виходить).   Маляр схопився услiд за Клавою, але Федiр заступив йому дорогу.   Федір. Не смiй! Не смiй доторкатися Клави, Маляре! Не один, сто вас, малярiв, стане мiж нами - всiх змету! Люблю Клаву... Вона моє життя! (Виходить). Маляр (аж задихнувся, аж знесилiв вiд лютi. По мовчанцi з неприхованою ненавистю). Платоне Микитовичу, оце так ви надумали розважитися, театр на дому? А я й справдi подумав - потрiбен ремонт, могорич приготував старий... Наслухався її, тепер мене послухай! Усе, що вона тут натякала, Клава, Клавочка, квiточка, мурашечка, я зiбрав усе! Зiбрав до останнього слова i поверну, запхну їй в горлянку, щоб не було охоти знову пускати їх на волю вольну!.. Я це зроблю! Бо це наше сiмейне дiло! А коли ви, поряднi люди, Ангели, будете руйнувати моє гнiздо, я вашi крила вогнем обпалю! Любить, не любить - хай це нiкого не обходить. У мене сiм'я, дочка! А Федоровi своєму передайте: боротися з ним не буду, вiн сильнiший. Боротися не буду, а вбити - вб'ю! (Пiдводиться, криво посмiхнувся). Iсторiя з епiлогом!. А хто її розповiв? Я? Федя? Клава? НI! Ти мовчки розповiв, старий каїн! Ти!. (Посмiхнувся), Iсторiя з епiлогом. Завiса   ДIЯ ДРУГА КАРТИНА ДРУГА   Подвiр'я. Платон майструє. Заходить Крячко.   Крячко (сiдає на ослiнчик). Дай випити! Платон (кивнув на пляшку). Пий, якщо там лишилося! Крячко. Не того, валер'янки...   Платон iде до хати.   Все частiше й частiше хапає. (Бере пляшку). Чим це вони запивали? Може, могорич давали Маляру, щоб жiнку уступив Федоровi...   Входить Платон, подає шкалик i чашку з водою.   Платон. Скiльки крапель? Тридцять? (Подає Крячковi). Крячко (випиває). Бридке! Це вже мене втретє чи вчетверте так. Начебто гвiздок пiд лопатку. (Пауза). Хочу, Платоне, поговорити, як далi жити. Тебе трохи дiти трусонули... Тепер i мене краще зрозумiєш. Учора ввечерi мого взяли. Назюзюкався, бешкетував... Пострижуть, мiтлу в руки i - пiдмiтай на виду у всiх... Що робити? Ну що?.. (Бере чашку, виливає рештки горiлки, п'є). Як менi, батьковi, в такiй ситуацiї? Говори... Ти ж думаєш, що ти розумний, то говори... Що робити? Вiн на виду у всiх вулицю пiдмiтатиме, а менi? Платон. Дiстань i собi мiтлу, станьте вдвох поруч i пiдмiтайте. Крячко. З якого це ти боку заїжджаєш? Платон. З того, що треба. Крячко. Нi, не туди вернеш. Ось я скажу! У вихованнi молодi помилочки були i є. Учиться, бовдур, нiкудишньо, а йому все рiвно трiєчки ставлять. Бо школа змагається з iншою школою - треба перемогти в успiшностi. Не вчив i не учить, а його переводять з класу в клас, бо треба перемогти в соцзмаганнi. В комсомол затягли, бо треба, щоб зростала органiзацiя... Вiзьмемо мiлiцiю... Ось мiй потрапив у погану компанiю. А чому ця компанiя iснує? Бо мiлiцiя ходить - руки в кишенi. А нема того... Зустрiв мiлiцiонер хулiгана - по макiтрi, по макiтрi! А вiн засюрчить i тiкає. Ось тобi страж порядку. Платон. А ти сам пробував сина по макiтрi?   Пауза.   Крячко. Уже не подужаю... Та й жаль. Змалку треба було вчити. Але як? Платон. Трудом! Здорову руку прив'яжи, щоб вона не рухалася мiсяцiв зо два, а потiм вiдв'яжи, склянки води до рота не донесеш нею. А коли твiй син не два мiсяцi, а двадцять рокiв нiчого не робить, то ясно - калiкою став... Їсти, пити хоче, а робити - нi. Калiка з калiк. Крячко (спалахнув). Iнших учиш, а в самого... Федiр з докторшею... Молодшого з жiнкою прогнав! Мабуть, царство твоє вже розвалилось, а, я все ходжу сюди на екскурсiю - на останню сiмейну монархiю дивитися. (Пауза). Твої ж трудилися! Ти ж їх з трьох рокiв примушував трудитися, а тепер - що?! Ну що? Ти для них нуль без палички! Десять нулiв без палички! Нiчого в тебе вчитися, i не хочу! Бувай здоровий! Мене учить, а в самого розпадається монархiя.   Перемiна свiтла. Ранок. Уляна порається бiля столу. Платон сидить осторонь, розглядає Павликову куртку.   Уляна. Базар був хороший, i м'ясо дешеве, i городина, я й для Крячка купила дещо. А машин тих понаїздило i з города, і з села... Один у "Ладi" поросят привiз продавати. Платон. Гудзики прикрiпи, а то загубляться, таких не знайдеш. Це ж нiмецькi. Уляна. Забув покласти. Платон. Забув, та й усе. Уляна. Питаю, куди ж ви? Куди, Павлику, а вiн мовчить... Сiдає в автобус... Кажу, заходь, а вiн мовчить! I вона, горобеня, горнеться до нього. Вигнали дитину! I бог, i люди нам не простять. Платон. На самостiйне життя пiшов. Уляна. Душi в тебе немає! Платон (пiдiйшов, увiмкнув репродуктор, тiльки почув: "Поставьте ноги на ширину плеч" i вимкнув). Люди давно працюють, а воно каже: "...ноги на ширину плеч". Уляна. Де їстимуть, де житимуть, що одягатимуть? Платон. Женився... думав. Уляна. Надiявся, ми допоможемо. Платон. Чого це ми? Їм у вiсiмнадцять рокiв Конституцiя дала право вибирати, а в дцадцять один воно може бути членом уряду. А я б записав: "З шiстнадцяти рокiв - їсти свiй хлiб!" (Пауза). Iнакше все нанiвець пiде. Нi газети, нi кiно, нi збори, нi лекцiї не допоможуть! Коли до роботи не призвичаєне, то калiка. Уляна. Наш Павлик непризвичаєний! Грiх так i думати. Платон. Значить, проживе. Уляна. Ми в молодостi набiдувалися. Хай би хоч дiти... Платон. "Ми набiдувалися", "Хай хоч дiти"! Це якийсь ворог Радянської влади придумав, аби дiтей розбещувати. Бiдувати - одне, а працювати - iнше. I жити треба не ябияк, а добре, багато, - вкоренятися в життя, щоб усе було і про запас було. I це не грiх. Заробила моя сiм'я на "Запорожця", а державi два "Запорожцi" ми заробили; телевiзор - їй два телевiзори. Бiльше ми робим - краще державi. Бiльше труда - мiцнiша держава. Арифметика простiша простого. Уляна. Лiда завтра їде, я купила сала - у них такого не знайдеш, - кiлограмiв зо три, i ще дещо. Але чи не важко буде Лiдi? В неї чемодан i сумка. Платон. Я з нею поїду. Уляна. Куди? Платон. До Петра. На пару днiв поїду. Подивлюся, як живуть, як на хлiб заробляють.   КАРТИНА ТРЕТЯ   Раннiй ранок. Дача Петра. Повне враження, що це подвiр'я Платона. Ганок будиночка з прибудовою. Дощаний стiл, стовпчик з умивальником. Лише впадає в око вибагливе крiсло-гойдалка та лiтнi кольоровi стiльцi навколо столу. Платон стоїть посеред двору, оглядає подвiр'я. Пiдiйшов до стiльця, сiв i тут же пiдвiвся, нiби злякався, що вiн розвалиться пiд ним. Попробував, чи мiцно вкопаний стiл. Пройшовся двором, наче шукає собi роботи. З'являється Вiля, молодий хлопець у джинсах, довгоносий, з гiтарою, сорочка в пальмах, вiн деякий час спостерiгає за Платоном Микитовичем.   Віля. Привiт, батьку! (Заходить у двiр). Столяр? До Петра Платоновича завiтали? Ви ж обiцяли прийти ще на тому тижнi. А де вашi iнструменти? Правда, тут усе є. Оно прибудова - майстерня, там i матерiал, i iнструмент. Я чув, господар хотiв, щоб зробили ослiнчик, а головне, на ганку вгорi - пiвник, а по боках отакi... (жест) вiзерунки з дерева. Платон. Навiщо воно здалося? Віля. У його батька так. А вiн хоче, щоб усе, як у батька. Примхи великих! Платон. Це ж не його дача, я так розумiю? Віля. Цю дачу вiн кожне лiто орендує. Iди, старий, у майстерню i вирiзуй пiвникiв, курочок, мережки, грошей тобi дадуть, скiльки заправиш. Вони у них водяться. Але щось менi здається, ви теж не з бiдних. Платон. На лобi написано? Віля. Друкованими лiтерами. Платон. Дачник? Віля. Так. Платон. Державний? Віля. Батько - державний, а я при ньому. Платон. Вiдпочиваєш? Віля. Кайф ловлю. Платон. Слово яке чудне! Віля. Щастячко, задоволення, насолода, приємнiсть, легкiсть, радiсть. Платон. Збагнув. (Пауза). Щасливий батько! Віля (посмiхнувся). Одержати задоволення хочете? Платон. Хочу. Віля. Повчiть мене, як треба жити. Я - весь увага. (Сiдає, наче зiбрався три днi слухати). Платон. Досi не навчили, то вже не научиш. Як тебе звуть? Віля. Вiля. Платон. Спiвак? Віля. Заспiвати? Платон. Безкоштовно? Віля. Для вас. (Спiває, акомпанує на гiтарi). ...А вiтер часу пiдганяє кораблi, кораблi, кораблi!.. Якось стара ворона Знайшла шматочок сиру I вчила молоду, Як сир той не вiддати Лисицi! ...А вiтер часу пiдганяє кораблi, кораблi, кораблi!.. I молода ворона Взяла шматочок сиру, Щоб за хвалу собi Той сир подарувати Лисицi... ...А вiтер часу пiдганяє кораблi, кораблi, кораблi!.. Концерт закiнчено, приємно було познайомитися. Можете приступати до роботи. Скоро господар прибуде. До зустрiчi. (Виходить. Наспiвує: "...А вiтер часу пiдганяє кораблi, кораблi, кораблi!.."') Платон (провiв його поглядом). Нiби воно й не зовсiм дурне. (Оглядає двiр). Прямо-таки як у мене. Ослiнчика, правда, бракує.   Заходить Лiда.   Ліда. Рано ж ви встаєте. Де були? Я вже думала, чи не в мiсто майнули. Платон. Луки подивився. Райськi мiсця. Ліда. А я в село сходила, молока взяла. Тихо тут у нас. А в будень i людей не побачиш. Платон. Я вже одного бачив. Сюди заходив. Ліда. Хто ж це? Платон. Якесь хлопеня з гiтарою. Патлатеньке, Вiлею називається. Ліда. То он з тiєї дачi. Платон. Батько - шишка? Ліда. Шишка. Платон. А синок - телiпай-хвiст? Ліда. Помиляєтесь. Вiдомий художник. Його роботи експонуються на виставках, навiть за кордоном. Талант! Платон. Часом глянеш на людину i спершу побачиш, дурний вiн чи розумний, а потiм уже - блондин чи чорнявий. А тут не доглянув. Ліда. Находилися. Вiдпочинете трошки? Платон (посмiхнувся). Пiвника та мережку буду вистругувать. Ліда. Петро сказав? Платон. Вiля. Ліда (жест). Петро все хоче, як удома! I прибудiвочок спорудив. У вихiднi щось майструє, i маленький Платончик привчається. Платон. У батькiв мале зимуватиме? Ліда. На осiнь привезу. Коли синок з нами, i дишеться легше. (Iде до хати), Платон (про себе). Не вернеться Павлик! (Пауза). I Федiр заплутався. "Розвалюється сiмейна монархiя", - каже Крячко. А хто її розвалює? Прогледiв ти десь, Платоне. Як .буває в життi. От батько - шишка, а син роботящий, художником став. А в Крячка з худої кишенi син вино точить. Ліда. З ким ви говорили? Платон. Уголос роздумував. У нас гостi будуть чи сама в гостi зiбралася? Так вичепурилася. Ліда. Петро з хвилини на хвилину прийде. До гостей можна сяк-так, а до чоловiка треба прибратися. Мене Петро нiколи не бачив розпатланою чи недбало одягненою. Платон. Як на свято...   Чути сигнал машини.   Ліда. Це Петро. Але не на своїй, а на якiйсь iншiй машинi. Платон. Життя - будень...   Заходить Петро з пакунками.   Петро (цiлує Лiду). Добрий ранок! Як почуваєте себе, тату? Платон. Нiчого. Ліда. На чиїй машинi приїхав? Сигнал iнший. Петро. Нову "Волгу" дали. Ліда. Нова - не грiх i шампанське на стiл. (Виходить). Платон. Це ж як дали? Петро. Службова машина. Платон. А дача? Петро. Теж службова. Платон. Безкоштовно? Петро. Плачу. Платон. Здорово ти живеш, Петре. Квартира, машина, дача i зарплатня чимала. Держись, Петре, такої роботи! Держись! Зайву годину-двi на роботi побудеш, не злиняєш. Думав, ти непогано влаштувався, а щоб так - i гадки не мав. Держися! Петро (засмiявся). Постараюсь! Платон. Ото держава дає тобi так багато, може, й зайве. (Пауза). То ти вже дивись, не пiдведи. В добрi i шанi син, а батько вдвiчi щасливий! Петро. Все, що я маю, то все завдяки вам... (Наспiвує).   I сказала стиха мати: - До роботи, бо йде тато! - I повчала стиха мати: - А як жити, скаже тато!   Платон (усмiхнувся). Не забув? Петро. Нiчого не забув... Платон. I пiвника, i рiзьбу хочеш? Зроблю. Петро. Удвох за вихiдний управимось.   Заходить Вiля.   Віля. Начальство приїхало? Петро. Вiлю, привiт!.. На снiданок просимо. Знайомся, це мiй тато, а це Вiля, вже визнаний талант! Платон. Ми знайомi. Петро. Вже був у нас? Віля. Рано-ранесенько заходив, щоб мати з вами, Петре Платоновичу, серйозну розмову. Петро. Серйозну розмову перенесемо на роботу, а зараз снiдати. Ліда (з хати). З шампанським! Віля. На роботi не пройду через шеренгу засiдань, нарад. Ліда (виглядає з дверей). Бiдолашний Вiля, воно таке скромне та несмiливе, що й не проб'ється... Поснiдаємо i поговоримо. Петрику, переодягнися, я приготувала тобi. Петро. Залишаю вас на хвилинку. (Iде до кiмнати). Платон. В якiй справi до Петра? Віля. Квартиру вибиваю. Платон. У батькiв живеш? Віля. Жив у батькiв, а тепер вiдлучають, як теля вiд корови. Платон. Не теля, а бузiвок. Пора! Хiба Петро роздає квартири? Віля. Вiн один iз сотнi тих, хто має поставити резолюцiю на одержання. Платон. Один iз сотнi? А дев'яносто дев'ять уже обiйшов? Віля. Ваш син правофланговий.   Виходять Петро i Ліда, несуть на стiл снiданок.   Петро. Вiля i Петро - шампанське, а ви, тату? Платон. Нiчого. Віля. Ми люди цивiлiзованi, не будемо переобтяжувати себе умовностями. До вас приїхав батько. Вам краще побути самим, менi ж головне - вирiшити свої справи i пiти. На мене чекає цiкаве товариство. Петро. Що хотiв? Віля. Допомога з квартирою. Не в планi свiтлого майбутнього, а вагомо, грубо, зримо... Петро. Ти заслужив... Віля. Краще сказати - заробив... Дуже не люблю слова "заслужив". У ньому якийсь присмак... Платон. "Заробив" - краще слово. Петро (засмiявся). Змовилися. Коли вже на те пiшло, це ти, Вiлю, мав би ставити менi шампанське. Вважай - маєш квартиру. Віля. Менi ця казка подобається. (Наче пiдраховує собi пульс). Аж пульс зачастив. Петро. Поки що йдеться про однокiмнатну. Віля. З акварелi на олiвець! Петро. У цьому роцi починаємо будувати. Віля. В якому райському куточку? Петро. В кiнцi Качаловської. Віля (помовчав - наче в умi оглянув це мiсце). Iнших полотен немає? Петро. На жаль. Віля. Спасибi за увагу! Петро. Не влаштовує? Віля. Хто буде жити в тому будинку? Петро. Двiстi квартир, двiстi сiмей. Віля. Точнiше, близько тисячi невинних - засуджених до каторги... Петро. Замудро висловлюєшся. Віля. Петре Платоновичу, вам не пiдходить роль наївненького чиновника. Добра i щастя! (Поклонився, виходить, наспiвуючи пiсню: "...Л вiтер часу пiдганяє кораблi, кораблi, кораблi!") Петро. Перекипить. Ліда. Чого йому те мiсце не до вподоби? Петро. Трохи шумно. Але ж мiсто не село, скрiзь шум.   Лiда ставить на стiл шампанське, келихи.   Ліда. I сказала стиха мати: - Їжте, дiти, бо йде тато. Петро. Ця пiсня, здається, i не затихає в душi... Я iнодi працюю i ловлю себе на тому, що беззвучно наспiвую собi нашу сiмейну пiсню. Тату, який я щасливий, що ти приїхав. Платон. Я теж. Побачив, як живете... Добре живете, Петре, дорожи роботою... Ще раз скажу, не ображайся. Багато тобi дають, тож i ти працюй на совiсть.   Чується далекий чоловiчий голос, що спiває.   (Прислухається). Ану тихiше. (Пауза.) Наче Павликiв голос... Таке вчулося, i снився вiн...   Перемiна свiтла. Надвечiр'я. Платон бiля майстернi вистругує дерев'яну мережку. Повз двiр проходить Вiля. Віля (зупинився). Добрий вечiр. Виходить, не помилився... Ви таки майстер, i тут Петро Платонович зекономив... Вiн любить економити... Своє i чуже. Пл а т о н. Зайди. Я навiть хотiв тебе шукати. Віля. Я вам потрiбний? (Заходить у двiр). Портрет свiй замовите? Не вийде! Платон. А кого ж ти малюєш, коли не секрет? Кого скажуть? Віля. Не так легко пояснити вам. Платон. Спробую зрозумiти. Віля. Шукачi женьшеня довго, дуже довго ходять тайгою, поки знаходять заповiтний корiнь. Отак i я серед людської тайги шукаю того, хто засвiтиться в менi... засвiтиться - того й пишу. Платон. Гарно сказав... Куди поспiшаєш? Віля. Один мудрий чоловiк говорив: "Хочеш скорiше дiйти, не спiши! Хочеш довго прожити, не думай про це! Хочеш, щоб люди тебе любили, - не лiзь їм на очi!" Платон. З квартирою теж не поспiшав? Віля. I не поспiшав, а спiткнувся. Платон. Що ж воно за мiсцина на Качаловськiй? Віля. Цiкавить?.. Може, Петро вам теж квартиру там пропонує? Платон. Що за мiсцина, розказуй. Віля. З одного боку завод, наче зiпсований велетенський шлунок, бурчить день i нiч. З другого - за п'ять рокiв збудують мiст, i весь вантажний транспорт попiд будинком пiде... А якщо врахувати сучасну звукоiзоляцiю... Платон. Може, ти, синку, не в курсi... Буває, набалакають. Віля. Iнформацiя точна! Платон. Знали i робили? Віля. Типовий випадок. Платон. I жити, кажеш, там погано буде? Віля (засмiявся). Весело! Закiнчили iнтерв'ю... Дозвольте вiдкланятися.   Виходить. Перемiна свiтла.   Ліда в крiслi-гойдалцi гортає журнал. Петро за столом нереглядає газети, помiтно хвилюється.   Ліда. Петрику, не хвилюйся, Платон Микитович скоро прийде. Петро. Не збагну, що сталося? Тато збирався сьогоднi додому... Раптом забажалося поїхати в мiсто, до того ж одному, без мене... Ліда. Може, щось надумав купити. Петро. Недiля, магазини зачиненi. Ліда. Не дитина, не заблукає. Петро. Пора б уже й прийти. Ліда. Почекаємо. Гадаю, на обiд повернеться. Петро. Лiдок, давай пройдемося перед обiдом. Ліда (пiдводиться). До автобусної зупинки. Петро (усмiхнувся). Вгадала. Думаю, зустрiнемо тата. Ліда. При батьковi ти ще хлопчакуватiший. Ходiмо, мiй хлопчику.   Виходять. Заходять Платон i Вiля.   Віля. Оно вашi кудись пiшли. Платон. Мабуть, на зупинку мене стрiчати. Віля. Побачать таксi, догадаються, що ви приїхали. Дивiться, вже повернулися. Пiду. Бо й менi дiстанеться. Платон. Гадаєш, нiчого не вийде? Віля. Якби навiть знали, що завтра та мiсцина провалиться або там вибухне вулкан, все одно будуватимуть, бо є пiдпис, є резолюцiя, є постанова... Платон. Навiщо перебiльшуєш? Віля. Для кращого сприйняття. Платон. Якi ж то господарi? Віля. Всi вони чиїсь сини, чиїсь онуки... Добра i здоров'я, Платоне Микитовичу. (Виходить).   Заходять Лiда i Петро.   Ліда (глянула на годинник). Без десяти третя. Платон. Я вчора замiтив, що ви о третiй обiдаєте, ну й старався не запiзнитися. Ліда. У мене все готове, навiть вареники з медом. Хто забажає, можна й з сметаною. (Iде в хату). Платон. Поговоримо, Петре, поки Лiда приготує. Петро. Де ви були? Платон. На Качаловськiй.   Пауза.   Петро. Вiля возив? Платон. Я його... Вiн менi за провiдника був. Петро. Воно вам треба? Платон. Колись малим ти просився: "Поведiть, тату, на завод, покажiть, що ви там робите". I я водив тебе. А тепер захотiлося подивитися, що син робить. Петро. Не тiльки я... Платон. I ти. Петро. Державна комiсiя... Платон. Державна! Петро. Вiля вас потягнув! Хлопчик хоче чужими зубами мене вкусити. Платон. На Качаловськiй уже екскаватори морди позадирали. Петро. Ви приїхали до нас на пару днiв у гостi... То вже коли й вести мову, то про своє, про наше... Я все думаю, як Павлик... Платон. Я теж думаю. (Пауза). А ти, Петре, жив би в такому будинку, як на Качаловськiй? Петро. Припекло - жив би...   Видно, приховує роздратування. В цей час непомiтно входить Лiда, сiдає на стiлець, слухає розмову.   Щоб покiнчити... давайте зараз вiдповiм на всi питання, пов'язанi з цим будинком, точнiше - з його будiвництвом. Платон. Так би й давно - поговоримо, синку. Ти ж розумний хлопець. Петро. Слухаю, тату. Платон. Ти теж пiдписувався, що там можна будувати? Петро (посмiхнувся). Пiдписувався. Платон. Така посада в тебе? Петро. Така. Платон. А коли б твого пiдпису не було, строїли б чи нi? Петро (завагався). Може, й нi. (Посмiхнувся). Питань у прокурора бiльше немає? Платон. Є. А чому все-таки пiдписав? Петро. Усе не так просто, як ви думаєте... Ну, як вам сказати... Якби збудували десь подалi - зв'язати його з комунiкацiями коштувало б дорожче, довше тяглося б саме будiвництво. А тут ми вкладаємося в строк. I потiм - цей будинок, так би мовити, прикрасить, увiнчає Качаловську вулицю. Вимальовується певний ансамбль... Платон. Але ж сотнi людей трудом заробили, чекають на квартиру, на свiй куток, затишок... Квартира не готель - приїхав, поїхав. Там будуть народжуватися, життя проживати, вмирати. А ви: "комунiкацiї", "план", "увiнчати Качаловську". Петро. Живуть, умирають - далеко, тату, заглядаєте. Платон. Завод гуде. За п'ять рокiв мiст, машини задимлять, заревуть... Петро. Мiст буде за п'ять рокiв. Про нього мало хто й знає. Платон. I за п'ять рокiв мешканцi поскаржаться, почнуть розбиратися, а там i твiй пiдпис, Петре. I скажуть: совiстi в нього не було, i з роботи наженуть, i все - шкереберть. Петро. Тату! (Пояснює тоном учителя). За п'ять рокiв я, може, й не працюватиму тут, переведуть на iншу роботу. За п'ять рокiв кому захочеться повертатися до будiвництва? А коли й розглядатимуть, то в крайньому випадку - догана. Ось так! (Пауза). Лiдо, ми закiнчили державну розмову. Можна обiдати. Я, тату, дiстав чеське пиво. Спецiально для вас, я пам'ятаю нашi обiди з пивом, раз на тиждень. У вас залишився той кухоль череп'яний, не побили? Платон. Цiлий. Петро. Пиво з тараночкою - вищий делiкатес! Платон. Петре, скажи, ти любиш свою землю, людей своїх, державу свою? Петро (спалахнув, тихо). Тiльки вам я прощаю такi запитання! Платон. Любиш, iнакше й немислимо. (Пауза). А знаєш, хто найбiльше шкоди приносить землi нашiй, людям, державi нашiй? Маленькi временщики! Петро. До чого я тут? Платон. До того! У тобi теж временщик обiзвався... За п'ять рокiв, мовляв, може, мене на цiй роботi й не буде. Мовляв, iнший буде вiдповiдати - ось i вся фiлософiя временщика. Наробить, напакостить, наплутає, грядку свою споганить, потiм на iншу роботу сам пiде або перекинуть... I сухим з води! За кожен рiк, за кожен мiсяць, за кожну годину своєї роботи - вiдповiдай! Помреш, i тодi пам'ять про тебе вiдповiсть за дiла твої. Iнакше немислимо... (Пауза). Кажеш, у крайньому разi - догана. Отi догани в печiнках народних вiдболюють!... Догани! Всi догани, винесенi в країнi, можна в один сейф зiбрати! Чуєш, в один сейф! А бракованi будiвлi, заводи, знищенi рiки, тисячi машин та на мiльярди бракованого ганчiр'я... Це ж тi самi догани, їх не сховаєш у сейф. (Посмiхнувся). I не побачиш її на чоловiковi! Хоч би її, як гирю, на. шию чiпляли, сучi сини, аби поперек трiщав вiд неї! Ось так, мiй сину... Петро. Послухати вас, за кожну дрiбницю - суд? Платон. Труд людський цiнувати треба, як свiй! Людину цiнувати й себе!   Лiда приносить пиво, наливає його в бокали, подає Петровi й Платоновi.   "Жильцi"... А можна сказати, тi, що податок платили, щоб в iнститутах учити вас... вивчили, а ви їм на Качаловськiй... Ліда. Випийте, оратори. Петро. Я аудиторiя, а тато оратор. Платон. Є такi, синку, що мене по-всякому прозивають: i "жмикрут", i "користолюбець", i "скнара"... нехай собi. Iнодi побачиш: труби валяються поржавiлi, купа цементу пiд дощем пропала... I менi жаль, повiр, як свого, аж у грудях пече... Бо воно таки наше... спiльне... Держава в нас така! Хочемо жити добре. Вiд заводу аж до соломинки, до гвiздочка, до кирпичинки - все берегти треба! Скупими бути! А не розкрадниками i байдужниками! Скупими!!! Iнакше i немислимо! Петро. Будемо кiнчати диспут. Платон. Будемо... (Пауза). Поки не пiзно, напиши, синку, куди слiд... Напиши: помилився. Зiзнайся, що помилився. Хай будують не там... Сядь i напиши... Ліда. Так просто: сядь i напиши. Петро (здивовано). Що написати? Платон. Що жити там людям не можна. I доведи. Петро. У вас вiдсутня логiка. У будiвництво вкладено вже десятки тисяч карбованцiв. Закликаєте скупими бути, а тут - тисячi на вiтер. Хто дозволить? Платон. А витратити мiльйон на будинок, в якому жити каторжно, мiльйон - ще бiльше марнотратство... i зневага до людей... Тож, поки не пiзно, пиши... Петро. Власне, чого я маю тримати звiт перед вами за свої службовi справи? Платон. Я твiй батько. Петро. З пiонерського вiку давно вийшов. Платон (не стримав гнiв). З вiку сина мого не вийдеш нiколи! Тебе називають не Петько, а Петро Платонович! I Платон за тебе, за дiла твої вiдповiдає. I совiсть роду свого не дам плямити! Ліда (проспiвала).   I повчала стиха мати: - А як жити, скаже тато.   Петро кинув у її бiк сердитий погляд.   Просто пригадала. Петро (йому не по собi, налив пива, пробує посмiхнутися). Напишу... Пiдтвердиться, припинять будiвництво, а мене з роботи-... Платон. Жаль... та нiчого не зробиш. Так сталося. Знайдеш iншу. Петро. Така робота, як моя, на дорозi не валяється. Платон. Яку .вже дадуть. Петро. З партiї теж... Платон. А якщо й з партiї... Тут нiчого не вдiєш. Значить, не може партiя таких тримати! Вона є i має бути чистою! Свою совiсть вiдбiлиш. Вину трудом спокутуєш, може, повернуть. Петро (вдарив кулаком по столу). Досить, награлися словами... (Схаменувся). Вибачте, не стримався... Але ж i ви, тату... В держави багато органiзацiй i органiв, яким належить перевiряти i наглядати. Платон. У держави вас мiльйон - за всiма i не встежиш, а в мене вас четверо. Кожного мушу бачити i за кожним наглядати! Споконвiкiв так велено батькам! Iнакше немислимо. Петро. Вас не переконаєш... Давайте хоч перепочинемо... Платон. Напиши, а потiм перепочинемо. Петро. Що? Що написати?! Платон. Я, Ангел Петро Платонович, хочу зiзнатися... Петро (хрипло). Ну й пишiть! Платон. Писати будеш ти!   Завiса. Чути Платонiв голос: "Я, Ангел Петро Платонович, визнаю, що постанова про спорудження житлового будинку на Качаловськiй вулицi помилкова. Велика вина в цьому i моя..." Голос Платона затихає. Виникає спiв пiд гiтару: "...А вiтер ча:су пiдганяє кораблi, кораблi, кораблi!.."   КАРТИНА ЧЕТВЕРТА   Рання осiнь. Подвiр'я Платона. Платон майструє. Заходить Крячко, спостерiгає за Платоном.   Крячко. Сопеш уже, Платоне... А чого? Дiти обшматовують, обкусують здоров'я батькiв. Павлика не чути? А як Петро? Переживає?.. Така робота була, а тепер рядовим iнженером. Залишив квартиру. Соромно стало, i до батька! А Лiди не видно. Кинула? Така красива, їй грошi треба, а рядовий... вже не той коленкор. I Федiр, бачу, ходить з докторшею... В них i досi невизначено. Дiти! (Пауза), Але твої хоч на волi, а мого на три роки в колонiю... їздив, провiдував... Там така шпана, що попа туди посади, вийде звiдти бандюгою першого гатунку! (Пауза, виймає з кишенi слоїк). Був оце в аптецi, купив настоянки конвалiї. Ти ще мiцний, а я на лiках... (Подивився). Маляр iде. П'яний як чiп. Мабуть, до тебе.   Заходить Маляр. Спершу ледве вловлюється, що вiн п'яний.   Маляр (оглядає дворище, нiби хотiв переконатися, що їх тут лише двоѕ. Пiдiйшов до Крячка). Громадянин Крячко, активiст i агiтатор, член товариського суду ЖЕКу, батько арештанта... Який ще в тебе чин? Згадав - пенсiонер! Нiчого не робиш, а тебе годують, одягають... А навiщо? Добриво для суспiльства! Ось ти хто! Крячко. Маляре! Малюй, а людей не чiпай. Маляр. Не сердься, товаришу Крячко. Я без злоби, я просто почав розглядати людей, заходячи їм з тилу... Анфас вони чепурнi, а з тилу - облiпленi кiзяками життя... I хочеться менi скласти книжку "Хто є хто?". Крячко. Починай з себе. Маляр. Я особистiсть складна. Ти, Крячко, дивився коли-небудь у довжелезну трубу, що лежить на землi? Глянеш - i далеко-далеко маячить кружечок порожнечi. Отак я iнодi життя своє бачу - як труба... I з цього, iз того боку порожнеча. (Сiдає на стiлець, голова важко падає на груди, нiби раптом задрiмав). Крячко. Набрався спозарання, а мо', ще звечора. Платон. Iтимеш, забери його. Додому заведеш. Крячко. Його нести треба, а сил немає. Маляр (прокинувся. Знову оглянув подвiр'я), Платоне Микитовичу, пiдiйдiть... Хочу вам щось сказати при свiдках.   Платон пiдходить.   Я прийшов до вас свататися... Вiддайте менi мою жiнку. Так-так, вiддайте! Ми ще не розведенi, живемо в однiй квартирi, але вона вже ваша... Вiддайте! Я заново з нею одружуся. Весiлля вiдгуляю. Бувало, i лаяв її, i бив потроху... Бачите, як на духу перед вами... Зраджував, бувало, тому що вона менi здавалась якоюсь прiсною, i очi, i руки, i як повернеться, як пройде, - все менi не подобалося, а тепер... (Виривається безглуздий смiх). Усе подобається!.. Подобається!.. Вiддайте менi. Могорич... Заново весiлля вiдгуляємо. Крячко. Не до Платона, до Федора апелюй... Маляр. У Платоновi собака заритий, вiн дiло вершить! (Наче щось згадав). Вона безпутна ганчiрниця, їй аби наряди, вона розорить Федора i вас. Вона звикла... У мене навар був, i все вона... Не до вашого двору. Голова болить... Забув похмелитися... Крячко. Ходiмо, проведу. Маляр. Тут недалеко "чорнила" продаються. Але похмелюсь i прийду, я вам таке розповiм...   Крячко i Маляр виходять. Потiм Маляр повертається.   Забув сказати... спалю я ваше коршаче гнiздо, а її скалiчу. I буде ще одна iсторiя з епiлогом... (Виходить).   Платон Микитович сiв на край столу. Видно, i на душi важко, i серце болить. Не помiтив, як зайшов Павлик. Вiн наче змужнiв, наче аж вирiс, а може, йому надає такого вигляду прикрашена численними кишеньками та змiйками куртка. Зайшов у двiр, нiби в хату, зняв кепку. Дивиться на батька, вiд хвилювання слово приготовлене загубилося. Павлик. Тату...   Платон не оглянувся, може, недочув, а може, думає, що почулося. Тату!..   Платон (оглянувся). Це ти?.. Павлику... (Пiдвiвся). Павлик. Я, тату... Платон. Повернувся... (Пiшов, зачинив дверi майстернi). Де пропадав? Павлик. Як мама?.. Дома все благополучно? Платон. Помаленьку, все благополучно... Iнститут не кинув? Павлик. Домовився на вечiрнiй... А канiкули i оце трохи вересня захопив - на Пiвночi у будiвельному загонi... Платон. Таки поїхав? Павлик. Поїхав i не шкодую... Важко було, а потiм оговтався. Платон. А Оля? Павлик. Зi мною. їсти бригадi варила... Заробили ми там, тату, чимало... Близько двох тисяч... Платон. Такi великi грошi? Павлик. Великi? Подивiться на руки... Платон. Пробач, синку, що тодi так...   Пауза. Батько i син наче в душi пережили ту пам'ятну розлуку.   Павлик. Було i минуло. Платон. I Петро живе з нами... Павлик. Переїхав сюди на роботу?.. Платон. Додому приїхав i на роботу тут влаштувався. Павлик. А Лiда?   Пауза.   Платон. Оля чого ж не прийшла? Павлик. Ми завтра, на суботнiй обiд. Платон (якимсь голосом, наче стримуючи i плач і радiсть). Збирається сiм'я... Синку, Павлику, драстуи! (Підійшов, обняв сина).   Перемiна свiтла. З протилежних бокiв виходять Таня i Вiля. Вони вже до цього помiтили одне одного. Наблизились, зупинились. Очi в очi, наче їм не розминутися, наче вичiкують, хто перший скаже слово.   Таня. Так вдивляєтесь, наче впiзнаєте? Віля. I пiзнаю. Таня. Мене?   Пауза.   Віля. Свою суджену в тобi. Таня. Ви... Віля. На цьому й зупинимось, дiвчинко. (Рухом руки наче зняв з очей полуду). Буває ж таке, наче долю свою зустрiв... А тепер спокiйно подивлюся. Когось ти нагадуєш... Чи не донька Ангела Платона Микитовича? Таня. Так... (Нiяк не може отямитись вiд враження зустрiчi). Віля. Де вiн живе? Таня. Тата зараз немає вдома. Віля. Коли буде? Таня. На обiд. Сьогоднi о п'ятiй на обiд ми всi збираємося. Віля. То я зайду о сьомiй. Таня. Можна й зараз. Віля. Менi пообiцяли номер у готелi... За пару годин. Таня. Що татовi сказати? Віля. Приїхав Вiля. Портрет його писати. Таня. Татiв? Віля. Скажи, вiн засвiтився... Таня. Засвiтився?.. Не розумiю. Віля. Платон Микитович зрозумiє. Таню, ви теж будете о сьомiй? (Виходить). Таня. Художник... Малювати портрет тата, а може, як той кореспондент, утече. Везе ж менi на зустрiчi. Татовi не буду зараз говорити, скажу пiсля обiду.   КАРТИНА П'ЯТА Подвiр'я Платона. Уляна накриває на стiл. Таня зачiсується. Федiр лагодить стiлець. Платон миє руки, бiля нього стоїть Оля з рушником. Павлик вносить батькове крiсло. Уляна. Федоре, залиш той стiлець. (Пiдраховує стiльцi бiля'столу). Тут уже всiм вистачить... Федір. Пару хвилин... Платон. На Пiвнiч злiтали. Мама знає? Оля. Ми з Павликом написали. Таня.. Тату, тiльки пиво чи й вино можна? На честь приїзду Павлика. Платон. Обiйдемося. Федір (вiдремонтований стiлець ставить бiля столу). Хай буде вино на столi. Павлик. А борщ як пахне!   Заходить Лiда, як завжди, модно вдягнена, але без речей. Усi здивованi, аж очам своїм не вiрять.   Ліда (усмiхнулася). У театрi це називається - нiма сцена. Дивуєтесь, нiби я з того свiту, i ви теж, Платоне Микитовичу, здивованi? Платон. Без речей?.. Ліда (мовляв, як бачите). Без речей легше.   Входить Петро, не бачить Лiди.   Петро. Хто допоможе? Розучився галстук зав'язувати.   Помiтив Лiду, довга пауза. Тиша. Лiда пiдходить до Петра, зав'язує галстук. Вiдступила на пiвкроку i майже закричала.   Ліда. Петрику, поцiлуй же, клята душа твоя. (Кинулася, обняла Петра). Уляна (перехрестилася). Слава богу!.. Федір (усмiхнувся). До того йшлося... Ліда (до Платона). Хотiла розлучитися, щоб не бачити його. Знаєте, що устругнув ваш синок? Написав: "Можеш до мене не повертатись, я тебе зрозумiю i прощу, мене вже зняли..." Та напиши, що старцювати пiшов, однаково ж любити буду.... Доленько моя ти ясна. Таня. Лiдо, давай я вiд усiх присутнiх розцiлую тебе. (Цiлує). Ти наша! Платон. Наша... Таня. А ти ще бiльша модниця... Ліда. Бо тепер я маю ще бiльше подобатися чоловiковi... Бач, пробував вiдмовитися. Платон. А речi на станцiї? У камерi? Ліда. Не дотягнула сама, набрала всього, ще й машинку друкарську... Я ж до замiжжя вчилася стенографiї i друкування. Тепер вiзьмуся. Платон. Ти ще й така? Ліда. I така... Уляна. За стiл, дiти. Таня. Оце сьогоднi свято так свято!   Уляна пiдраховує стiльцi. Це зайвий...   Федір. Хай стоїть.   Коли вже всi сiли, Платон Микитович дiстає блокнот, надiває окуляри.   Таня. Тату, заради гостей можна б було експропрiацiю перенести на завтра. Платон. Тут гостей немає, всi свої.   Федiр, що весь час поглядав на дорогу, пiдвiвся. Заходить Клава.   Клава. Добрий день, моя доля не вмерла, на обiд потрапила.   Платон (пiдвiвся, пiшов назустрiч). Не вмерла! Може, тiльки народилася... (Пiдiйшов, пiдвiв до вiльного стiльця). Сiдай обiдати з нами. Оце, запам'ятай, Клаво, твоє мiсце буде i стiлець твiй. (Повернувся до свого крiсла).   Таня. Тату, перенесемо на завтра. Платон. Навiщо переносити? Таня (подає грошi). Сто сiмдесят. Тридцять залишила на курси. Платон. Вже нiчого. Таня. У складальний перейшла. Платон. Мовчала? Таня. Сюрприз. Федір (подає грошi). Двiстi вiсiмдесят... Таня. Росте людина... Похвалiть, тату. Платон. Йому багато й треба. Петро. Вiзьмiть, тату, й мої.   Платон подивився на Лiду.   Платон. Я вже завiв графу на тебе, Петре. Скiльки ж? Петро. Сто сiмдесят п'ять. Платон. Малувато... Петро. Гола зарплата... Прогресивка в кiнцi кварталу. Платон. Придивляйся, як можна приробити. Петро. Придивляюся. Павлик. Тату, а вiд нас з Олею вам подарунок. Ліда. Берiть, берiть. Традицiї Ангелiв порушувати не треба.   Оля i Павлик виносять вузол, розв'язують, там кожух. Павлик накидає батьковi на плечi.   Платон. Оце кожух, зносу йому не буде... Павлику, Олю, спасибi вам... Але, Павлику, цим не вiдбудеш. (Повертається у крiсло). Ото ви заробили з Олечкою близько двох тисяч, теж треба сюди. (Стукає пальцем по блокноту). Таня. Тату, це вже недозволений прийом. Уляна. Лише в пiр'ячко вбиваються. Федір. Вони ж студенти. Платон (наче й не чув, що говорили). Треба сюди. У Федора назбирано, вистачить на кооперативну квартиру. А в Петра, як у Сковороди, тiльки книжки. Треба йому допомогти на кооператив. Ти, Павлику, житимеш у нас. Учитесь обоє, треба вам i їсти, i все приготувати. Словом, житимете у нас. Таня. Тату, це порада чи директива? Платон (ледь усмiхнувся). Постанова. (Згорнув блокнот, окуляри, пiдвiвся). Сьогоднi пообiдаєте, дiтки, без мене. Пiду вiдпочину... (Пiшов до хати, на ганку оглянувся на своїх, нiби хотiв повернутись, i пiшов до хати). Ліда. Платоне Микитовичу, як же... Уляна. Хай трошки полежить, притомився. Таня. Постанову будемо обговорювати? Оля. Ми з Павликом згоднi, як тато сказали.   В цей час вривається пiсня "Мой дед - разбойник"... Вона глушить усе, через деякий час обривається.   Таня. Ванько повернувся! Федір. Йому ж три роки колонiї дали. Уляна. Схаменувся, i помилували... Таня. Прийшов - i знову за свою музику.   Подзвоню.   Уляна. Хай грає, перетерпимо...   Музика уривається.   Федір. Вiзьмусь я за Ванька. Таня. Поб'єш? Федір. На завод поведу. Таня. Я допоможу.   Заходить Крячко.   Крячко (про себе). Зiбралося стiльки, що й не полiчити. Доброго вам дня! Уляна. Син повернувся? Це вам радiсть... Крячко. Де там повернувся... Ще в колонiї бути та бути... Таня. А музика? Крячко. Така туга найшла на мою душу, туга за сином... Взяв та й увiмкнув його музику. Хоч на секунду, наче вiн у хату... (Пауза). Уляна. Сiдай, пообiдаєш з нами. Крячко. А де Платон Микитович? Уляна. Вiдпочиває. Крячко. Платон вiдпочиває? Свiт не бачив. Пiду до нього. Уляна. Усе прохолоне... Обiдайте. Федоре, наливай вино.   Федiр наливає вино в чарки.   Ліда. Кому ж перший тост? Найстаршому. Таня. Або наймолодшому. Мамi або менi. Уляна. Говори, доню, ти, який з мене оратор. Таня (пiднiмає чарку). За тата! Але, перш нiж випити, давайте заспiваємо нашої дитячої. Побачите, тато вийде! Вiн не признається, а любить цю пiсню.   (Починає повiльно, а згодом пiдхоплюють усi).   I сказала стиха мати: - Не пустуйте, бо йде тато! - I сказала стиха мати: - Спати, дiти, бо йде тато! - I сказала стиха мати: - Їжте, дiти, бо йде тато!   На цi слова виходить з хати Крячко, iде аж на авансцену, сам не свiй.   I сказала стиха мати: - До роботи, бо йде тато.   Крячко. Як їм сказати, що в них уже немає тата! Уже немає батька! (Ледве стримує чоловiчий плач). Уже немає Платона!   I сказала стиха мати: - Хоч женитись, спитай тата. - I навчала тихо мати: - А як жити, скаже тато.   Завiса   --- КІНЕЦЬ --- У *.txt форматувала Юля Довгалюк Файл взято з е-бібліотеки www.chtyvo.org.ua