Михайло Колодзінський УКРАЇНСЬКА ВОЄННА ДОКТРИНА --------------------------------- ПОЛКОВНИК "ГУЗАР" - ЛИЦАР ІДЕЇ І ЧИНУ (Передмова до видання 1999 р.) Видання книги, котру ти, шановний читачу, тримаєш у руках - не випадковість. Ідея її перевидання виникла у нас вже давно і потреба в тому, щоб праця Колодзінського побачила світ є нагальною і незаперечною. Колодзінський є для нас яскравим прикладом воїна ідеї і чину, чільним теоретиком і практиком Української Національної Революції. З нагоди 70-річчя ОУН, 60-ї річниці з дня постання Карпатської України та героїчної загибелі полковника М.Колодзінського праця "Українська воєнна доктрина" нарешті побачила світ. Народився Михайло Колодзінський (згодом полковник "Гузар") на західноукраїнських землях у 1902 році. Уже 20-річним юнаком став на шлях революційної боротьби за Українську Державу, вступивши до лав Української Військової Організації (УВО), потім ОУН, вишколювався на її таємних військових курсах. У 1932-33рр. очолив військову референтуру Крайової Екзекутиви ОУН. Добре усвідомлюючи роль і значення військової підготовки членства ОУН, а також необхідність вироблення національної військової доктрини, наполегливо працював над різними темами з військової ділянки Ґрунтовна праця "Українська воєнна доктрина" (1935-1937) - вагомий результат його роботи в цій галузі. У 1938 році, коли на Карпатській Україні активізувався рух за самостійність, Михайло Колодзінський був одним із перших, хто пішов підтримати закарпатських братів. В цей час з'являється його праця '"Воєнне значення і стратегічне положення Закарпаття". У 1939 році, коли Карпатська Україна оформлювалася в окрему державу й готувала своє військо, М.Колодзінський був там разом з побратимами Романом Шухевичем "Щукою" та Зеноном Коссаком. У день проголошення незалежності Карпатської України 15 березня 1939р. на неї напали війська фашистської Угорщини. На вимогу загарбників капітулювати без спротиву прозвучала відповідь, котра стала девізом кожного члена ОУН: "В словнику українського націоналіста немає відповідника для означення терміну "капітуляція". Ворог може перемогти нас у лютому бою, але примусити здатися - ніколи". Так Україна перша поставила збройний спротив коричневій чумі. Колодзінський став шефом штабу "Карпатської Січі", тісно співпрацюючи з поручником "Щукою" та іншими членами ОУН. Карпатські січовики мужньо протистояли десятикратно переважаючим силам ворога, але брак зброї і набоїв, а також підтримка мадярів гітлерівською Німеччиною були причинами, що січовики не змогли перемогти окупантів. Багато з них загинуло в лютих боях, багатьох озвірілі мадяри помордували в полоні. Полковник Михайло Колодзінський разом з Зеноном Коссаком і кількома пішими січовиками після тяжких боїв попрямували до Солотвини, плануючи нову тактику боротьби - партизанську, щоби невеликими відділами непокоїти ворога і винищувати його, раптово завдавати дошкульних ударів і зникати, появляючись знову в цілком несподіваних для нього місцях. Але цим планам не дано було здійснитися. Захланні на чуже мадяри схопили патріотів і, нехтуючи міжнародні воєнні закони, розстріляли полонених українців. Так загинув видатний український військовик, чільний діяч ОУН полковник М.Колодзінський, залишивши для нас свої праці з ділянки військової стратегії і наказ віддати всі сили в обороні рідної землі - України. Праця, котру ми сьогодні пропонуємо до вашої уваги, вперше побачила світ у 1940 році, вдруге була видана за кордоном у 1957 році. Наше, третє видання, подаємо в дещо скороченому варіанті, з технічних причин, але переконані, що і сьогодні "Українська воєнна доктрина" знайде свого читача, ідеї Колодзінського знайдуть широкий відгук в серцях послідовників, втіляться в їх Чинах. Слава Україні! Слава Героям! Віктор Рог, Голова Молодіжного Конгресу Українських Націоналістів ВІД ВИДАВНИЦТВА (Передмова до першого видання 1940 р.) "Українська воєнна доктрина", яку оце даємо читачам у руки, це перша того роду праця в українській мові. Праця ця постала між 1935 і 1937 рр. і, хоч як основне змінилися з того часу політичні відносини на Сході Европи, всі підставові думки, на яких спирається воєнна доктрина полк. М.Колодзінського, не втратили й досі своєї актуальності. Сьогодні, коли перестали вже існувати польська, румунська й чеська окупаційні влади на українських землях, історичним матеріалом у праці автора стали тільки ті роздали, що торкатися деталів, а не головних напрямних організування боротьби проти західних ворогів України. Сталось це тому, що автор, стоячи на націоналістично-соборницькому становищі, не втрачав з очей питомої ваги основного масиву українських земель - Східної України в означуванні відношення України до сусідніх держав і переходова стадія політичного поневолення України різними окупантами не змогла заслонити перед ним вікової історичної ролі України, як основного чинника тривалого і справедливого ладу на Сході Европи. Події, що відбувалися в останніх десятиліттях на землях України, і визвольна боротьба українського підпілля проти чужонаціональної влади захопили й полонили його ще в молодечих роках і з того часу бере він активну участь у національному русі, спершу як член УВО й ОУН, згодом як військовий референт Крайової Екзекутиви ОУН у Львові, а врешті як полковник і шеф штабу Армії Карпатської України. І хоч полк. Колодзінський, цей великий романтик і ентузіаст революційної боротьби, віддав усе, що мав, включно з своїм життям, для боротьби проти західних ворогів України, та увесь час ясно бачив, що історичні вирішення будуть не на прикордонних землях, але на широких степах України. За українську владу у Львові боровся друг Колодзінський ("Кум"), за нашу столицю в Хусті згинув полк. "Гузар", але про золотоверхий Київ, мріяв романтик "Мішко". Східна Европа, терени замешкані поневоленими Москвою азійськими народами, воєнні рейди Олега, Ігоря, Святослава були завжди в осередку уваги автора "Воєнної доктрини". Там, на широких східньо-европейських і азійських просторах лежать невикористані до цього часу політичні можливості важливої ролі України у визволенні других народів і забезпеченні цілого простору перед московським загарбницьким імперіалізмом, - а в Києві - ключ для їх розв'язки. Вказує на це довговічний, призабутий нами досвід історії української держави. Революційна боротьба є початком не тільки озброєння маси, але початком творення збройної, воєнної сили, початком організації української армії для завдань, що чекають на нас на Сході Европи. На потребу організувати українську армію ставив полк. М.Колодзінський якнайсильніший натиск за увесь час своєї організаційної роботи. Бувши сам по крові вояком, що поблажливо, а то й легковажно ставився до невояків, майбутній полк. "Гузар" завжди звертав увагу, що справжнє державне відродження нерозривно зв'язане з приявністю й діянням осередку військової сили, і підносив державно-творче значення Запорізької Січі, роль Міхновського й вартість лицарських чеснот. Одначе далекий був друг "Кум" від думки скоротити роль політично-визвольної організації до функції підземного війська. Не було в нього механічно-технічного розуміння революції. Наша боротьба - це політична боротьба. Українська національна революція - це не саме скинення ворожого ярма з своєї шиї, не бунт раба проти пана. Проти такого вузького розуміння наших завдань автор боровся увесь час, стягаючи на себе назву романтика серед своїх друзів, для яких закриті були ширші політичні горизонти. Наша революція - це початок здійснення історичної місії України, ми несемо визволення слабшим від нас народам Сходу Европи, за те приєднуємо їх до нашої системи свобідних політичних союзів і силою тієї політичної співпраці здобуваємо для України належне їй місце в укладі політичних сил нової Европи. Не за саме прогнання чужинця з нашої землі, а за вищу, належну нашому народові рангу між народами світу йде наша боротьба. Так розумів цілі нашої революції М.Колодзінський, коли писав: "Хочемо витрати війну, велику й жорстоку, війну, яка зробить нас володарями Східної Европи". Прогнання наїзника з нашої землі не розв'язує справи. Ворога треба перемогти на його власній землі, а тоді щойно неволені ним народи політично тяготітимуть до Києва, а не до політичних осередків історичних ворогів України. Тоді в їх власному державному інтересі буде вести узгіднену з Україною, а не проти українську політику, а збіжність державних інтересів України й інших народів Сходу Европи створить нову політичну силу, новий вирішний чинник міжнародної політики. За таку ціну йде бій, а не тільки за прогнання чужинців з Хусту, Києва чи Львова. Такі думки лягли в основу його воєнної доктрини. "Українська воєнна доктрина" складається з трьох частин. Першу, історично-політичну частину, доступну для ширшого загалу видаємо друком, надіючись, що зацікавить вона вивчати й поглибляти порушену автором проблематику. Друга частина подає з погляду воєнної географії розгляд кордонів України. Третя - обговорює стратегію нашої визвольної війни. Доля не судила полк. Колодзінському перевести в життя свою воєнну доктрину. На землі князя Лаборця настали великі дні, в забутих лісах Карпатської України воскресали привиди лицарської слави. І "Кум" - великий романтик і Дон-Кіхот галицького підпілля, пішов за зовом крови. Десь поза Києвом ввижалися йому далекі високорівні Паміру, Каспійські води, бавовняні поля на шляхах Святослава, що ждали на українські бойові знаки... Але тут на відвічній землі українській рішалась справа чести українського імені. І "Гузар" кинувся організувати збройну оборону нової карпато-української держави. Дня 14 березня 1938р. іменований полковником і оперативним шефом Штабу Армії Карпатської України, полковник Гузар узяв на себе практично цілу оборону незахищених кордонів вільної держави. Держава Карпатської України творилася так, як завжди твориться українська держава: без зброї, без набоїв, без допомоги ні від кого, в боротьбі на два фронти - на цей раз проти мадярів і чехів для відміни - і як завжди з третім ворогом за плечима, готовим до скоку, та з диверсією озброєних польських банд у нутрі держави. Боротьба за владу була безнадійна. Осталася тільки боротьба за честь Карпатської України. Остався той самий вибір, як колись Крутянцям... "Бо коли вже нема розумного виходу з тяжкого положення, - писав колись автор "Воєнної доктрини", - то треба вміти вмерти по геройську, щоб така смерть була джерелом сили для молодих поколінь". Так і сталось. Полк. Михайло Колодзінський згинув між Нижньою Апшою й Солотвинськими Долами. Разом із ним упали оборонці Карпатської України. І коли засніжені Карпатські гори сплили українською кров'ю, встала нова легенда - Легенда Красного Поля, тих Круг Закарпатських, що Хусту-столиці, що нашого права до влади над Тисою боронили. Смерть нових наших Крутянців з Красного Поля покличе зміну варти над берегами Тиси, стає вже сьогодні новим "джерелом сили" бойової для "молодих поколінь". Смерть полк. Гузара-Колодзінського серед своїх краснопільських Крутянців доповнила дуже вимовно основну думку його воєнної доктрини, щоб - коли звернемо наші очі на далекі Святославові шляхи до державної могутності - не повторяти. Святославові помилки й на окраїнах нашої землі поставити міцну варту, а боронячи до останніх сил наших і окраїн і нашого права до них, не забувати, що остаточна їх доля буде вирішена не там, але на великих бойовищах України. ПРОБЛЕМА ВІЙНИ Й ВОЄННОЇ ДОКТРИНИ В УКРАЇНІ Й ЕВРОПІ В МИНУЛОМУ Дати точну дефініцію воєнної доктрини є так важко, як наприклад, дати дефініцію права. Існують різні дефініції воєнної доктрини, відповідно до погляду даного народу, чи даної епохи взагалі на саму концепцію війни. Інакше розуміли війну римляни, Інакше цимбри й тевтони. Інакше Святослав Завойовник, як половці, чи пізніше татари. А навіть сьогодні не всі народи мають однаковий погляд на війну. Одні вважають її найбільшим нещастям людства, інші знову горнилом, в якому гартуються до маршу в невідому майбутність. Немає однакового погляду на саму суть війни, а тим самим і воєнну доктрину. Можна казати, що воєнна доктрина - це спосіб ведення війни. Але війну провадили різно в різних часах. На спосіб ведення війни мали вплив моральні й фізичні прикмети й чинники даного народу чи держави, геополітичні умовини, економія, цивілізація, культура й передусім політичні ідеали, в ім'я яких ведено війну. Це все вказує на те, що кожний нарід має свою окрему воєнну доктрину, свій окремий погляд на війну й методику її ведення. Татари, республіки старого світу, середнєвічне денне військо й торговельні республіки, королі та князі 18-го століття і врешті народи 19-го століття, - всі вони провадили війну на свій лад, іншими способами й за різні цілі. Татари й інші кочові народи шукали нового місця й грабежей. Вони вирушали на війну з жінками й дітьми, тому були завжди численні. Їх ціллю було підбити або прогнати противника. Такі степові народи могли все завоювати, бо ніхто не міг рівнятися з ними числом озброєних людей. Одначе, на щастя, ті дикі народи не діяли відповідної культури. Навіть якщо й були серед них великі полководці, як Атілла чи Чингізхан, то з браку культурного рівня не могли вони чогось тривкого створити. Старинні грецькі республіки мали малу територію, мале військо. Взаємні ворожнечі виключали можливість якогось великого спільного почину. Все кінчалось на здобуванні міст і на нищенні піль ворожої республіки. Виняток творить у тих часах Рим. Коли інші республіки билися за здобич, Рим бився з сусідніми містами за те, щоб їх втягнути в союз. Щойно пізніше, як Рим поширив свою владу за допомогою союзів на середню й південну Італію, почав вести іншого типу імперіалістичні війни. Безперечно, воєнна доктрина римлян під час картагенських воєн була зовсім інша, як грецька в той час, хоч озброєння війська було зовсім подібне, а навіть бойова тактика була та сама. В основі воєнної доктрини римлян у тих часах лежала жадоба підбою й містичний голос про культурну місію латинської раси. Знову греки боролися за дрібничкові справи. Виняток творять війни Олександра. Такого підбою не могли доконати грецькі республіки, тільки король-здобувець. Середнєвічні держави провадили війни денним військом, яке було зв'язане з феодальною системою. Озброєння й тактика такого війська полягали на силі п'ястука. Поодинокі лицарі рішали боротьбу, тому середнєвічні війська не були численні. Війна кінчалася відносно скоро. Ціллю війни було здебільшого "провчити" ворога, а не його підбити. Лицарське військо забирало ворожі череди худоби й верталося у свої замки бенкетувати. Насправді серєднєвічна держава уявляла з себе розв'язаний жмут прутів, якими були поодинокі феодали. Великі торговельні міста, як Венеція і Генуя, та малі республіки витворювали в той час кондотієрів, тобто наємників. Це було коштовне військо й не надавалося до підбоїв. Таке військо дивилося па війну, як на поєдинок, і були випадки, що при кінні війни не було вбитих по обох сторонах, а тільки невелике число легко ранених. Держава починала війну не з ворожнечі й зависти, а тільки для торговельних інтересів. Війна в тих часах перестала бути небезпечною, а тим самим змінила свою природу. З часом васальна система змінилася в постійне володіння землею, i держава стала більш сконцентрованою. Денний пан уже не мусів особисто їхати на кожну війну, бо міг викупитися податком. Держава воліє брати від денних панів гроші й за ці гроші вдержувати наємне військо. Якраз кондотієри започаткували перехід з васального війська до сталого, наємного. З тією хвилиною воєнна сила держав почала залежати від стану воєнної каси. Безперечно, така переміна проходила цілі століття й усі три військові системи взаємно зазублювалися. Кондотієри збереглися ще до тридцятилітньої війни, а навіть видно їх слабі сліди у 18 ст. Політичний устрій Европи уявляв особливий вид. Існувало багато малих держав, які були або неспокійними республіками, або обмеженими в своїх правах монархіями. Держава, що складалася з таких державок, була конгломератом легко пов'язаних з собою сил. Вона не могла діяти за означеним планом. Устроєві такої держави та її зовнішній політиці відповідав стиль воєн. Візьмімо хоч би, наприклад, безнастанні походи німецьких цісарів в Італію, якої не могли остаточно здобути, а може й не мали такої цілі. Війни проти зовнішнього ворога бували в той час рідкі. Одначе з цього хаосу починали виростати й кристалізуватися сильні національні держави. Війна англійців з Францією має вже характер національної війни, хоч Франція не виступала ще в той час, як справжня монархічна, централізована держава, а була розбита на князівства й графства. Англія була в той час більш споєною державою, хоч війну провадила при помочі денного війська. Щойно за Людовика XI Франція осягнула внутрішню єдність. За Карла VIII Франція йде вже на підбій Італії, а за Людовика XIV мала вже постійне військо й досягнула найвищого ступеня розвитку. Еспанія з'єдналася за Фердинанда Католицького. Завдяки щасливим подружжям постала за Карла V велика еспанська монархія, зложена з Еспанії, Бургундії, Німеччини й Італії. Стале військо цієї імперії зустрінулось у бою з сталим військом Франції. Одначе після абдикації Карла V розпалася еспанська монархія на Австрію й Еспанію. При кінці ХVП ст., тобто за часів Людовика XIV, досягає стале військо вершка розвитку. Тодішня воєнна сила спиралась на вербуванні й на грошах. Европейські держави замінили особисті повинності своїх громадян грошовим податком. Отже військова сила залежала від стану каси. Одночасний розвиток культури й усе краща державна адміністрація давали змогу піднести кадри сталого війська. Франція виставляла в той час кількакратно по 100.000 війська. Ясно, що французька воєнна доктрина була інша за Людвіга XVI, як за часів столітньої війни з англійцями. Европа змінила не тільки військову систему, але й політичну. З цілого хаосу середнєвічних васалів постало тепер кільканадцять королівств і декілька республік. Внутрі держави настав відносний порядок поміж різними станами. Державу заступав кабінет монарха. Цей кабінет мав тепер вплив на ведення війни. У тих часах бачимо трьох великих вождів: Густава Адольфа, Карла ХІІ і Фрідріха Великого, які, подібно як Олександер Македонський намагалися на чолі малих, але знаменито зорганізованих військ створити великі монархії й усіх покорити своїй волі. Якщо б вони мали були діло з азійськими володарями, то їх успіх і роль були б подібні до тих, що відіграв Олександер. У кожному разі ці три полководці є предтечами Наполеона. Війна одержала велику силу, коли на місце легкого війська прийшло стале. Але вона втратила багато на своїй політичній сторінці. Військо удержував монарх, який не робив різниці між приватною й державною касами. Нарід не мав ніякої участи в управі держави. Монарх (та його кабінет) був власником і керівником державного майна, яке хотів завжди збільшити, хоч населення держави не мусило мати з того користі. Отже в степових народів, як, напр., у татарів, бере все населення участь у війні. У старинних республіках і середніх віках означена частина народу займається війною. У 18ст. знову бачимо, що нарід не має найменшого впливу на війну. Уряд був відділений від народу й уважав себе державою. Війна стала тільки підприємством кабінету, яку він вів при помочі... золота, якого завжди бракувало. Відповідно до цього війна мала свій особливий характер. Ніхто не хотів ризикувати, а тим самим вести її до остаточного кінця й таким чином збільшити кількість непередбачених можливостей. Як уже сказано, Густав Адольф, Карло ХП і Фрідріх Великий творять винятки в цій епосі. Одначе загально війна втратила своє властиве значення. Всі знали ворожі сили й ворожу касу. Ніхто не міг побільшити сталого війська під час війни, бо треба було часу на вишкіл. Знищену армію не так легко було заступити другою. Тому всі уникали вирішної битви, як римський консул Фабій Максим з Ганнібалом. А втім конечність не гнала шукати рішучої розправи. Знання ворожих сил та засобів забезпечувало перед найгіршим, тому ніхто й не відважувався посунути справу війни до крайності. Тільки відвага війська й жадоба слави могли кинути армію в ризиковану битву. Одначе устрій держави гальмував бажання визначитися на полі бою, бо розбите військо не можна було так легко заступити іншим. Тільки тоді, як були певні можливості на виграну, відважувався полководець на битву. Таке мляве провадження війни було вершком слави тодішнього полководця. Наступ - принцип кожної війни, замінено на обережність і розважливість. Війна стала грою, під час якої час і припадок мішали карти. По своєму значенні війна була тільки зміцненою дипломатією, в якій битви й облоги міст заступали дипломатичні ноти. Така обмежена війна залежала від вузької підстави, на якій вона спиралася. Одначе й великі вожді, як Густав Адольф, Карло ХП і Фрідріх Великий також мусили задовольнятися середніми успіхами, хоч їх воєнна доктрина була інша від пануючої в той час. Малі успіхи цих вождів залежали від укладу політичних сил в Европі. В Европі не могло тоді бути ніякої війни, в якій не брали б участи всі уряди, Якийсь Олександер Македонський тік часів мусів би мати не тільки сильний меч, але й сильну дипломатію і навіть при таких умовах його здобутки не були б великі. Тому Людвик XIV, хоч мав найбільшу армію в Европі й не боявся Европи, не мав великих досягнень, бо провадив війну згідно з поглядами тих часів. Війна не була така дика, як за часів нападів татар і в середнєвіччі. Тепер армія провадила війну проти ворожої армії. Військо у твердинях творило в державі окрему для себе державу. У висліді вікна стала ще більше підприємством урядів, а нарід не мав у ній ніякого зацікавлення. Воєнний план нападаючої держави в тих часах був такий, щоб здобути ворожу провінцію, а не щоб ворога цілковито розбити, що є властивою метою війни. Нападена держава старалася оборонити свої провінції. Якщо до цього була потрібна битва, то її шукали й вводили. Але без конечності ніхто за нею не шукав. Вождя, що без потреби шукав битви, вважали зухвалим. Нічого дивного, що в той час уважали великим вождем австрійського фельдмаршала Давна, хоч головно він причинився до того, що Фрідріх Великий осягнув свою ціль у семилітній війні, а Марія Тереса все втратила. Одначе такий тоді погляд мали на війну й таким способом її провадили аж до французької революції. Під час французької революції війна стала нагло справою цілого народу. Увесь 20-мільйоновий французький нарід брав участь у війні. Давнішу сталу армію й кабінет заступив цілий нарід. Таким чином воєнні засоби стали невичерпні, а енергія, з якою революційна французька армія вела війну, не мала відповідної противаги по противній стороні. Коли революційні французькі війська не знищили всіх європейських монархій, то причини треба шукати в браку технічних засобів і недосконалій організації. Але як тільки станув на чолі розбуджених революційних сил Наполеон, ціла Европа мусила покоритись. Політичні зміни, що їх принесла французька революція, дали нові сили, нові засоби й нову енергію до провадження того роду війни, про яку не мали уяви пруські й австрійські генерали, виховані на засадах пануючої тоді воєнної доктрини. Французька революція викинула на воєнну арену народні маси й основне змінила поняття про суть війни. Війна перестала бути дипломатичним ремеслом чи дипломатичним засобом кабінетів, а стала знову засобом для удержання при житті народів, чим вона мала в дійсності бути від появи людини на землі. Під час французької війни знайшли застосування на полі бою всі пристрасті людської душі, всі моральні прикмети народу, вся його інтелігенція й інтуїція. З того часу приходить поняття "війна до останнього віддиху", як теж політична ціль війни. Від часу французької революції війна змагає розбити тільки живі ворожі сили якнайскоріше, в ім'я політичних цілей, за які війна вибухає. Досвіди французької революції й наполеонських воєн опрацював теоретично Клявзевіц у своїй епохальній праці "Про війну”. Він перший доказав науково, що воєнна доктрина кожного народу мусить бути вислідною його політичних змагань, геополітичного положення, моральних прикмет, душевних пристрастей, хотінь, історії, бойової традиції й усього того, що складається на живу душу народу. Погляд Клявзевіца на війну видно найкраще з його визнань. Він заявляє у "трьох визнаннях": "Я відпекуюся: від легкодушної надії на випадковий рятунок, від глупого вичікування майбутності, якої не хоче розпізнати заскорузлий розум, від дитячої надії, що гнів тирана можна ублагати добровільним роззброєнням і здобути його довір'я через низьку покірливість і лестощі, від фальшивого відречення поневоленої душевної снаги, від нерозумного недовір'я в сили дані нам Богом, від грішного забуття всіх обов'язків для загального добра, від безстидного пожертвування всієї державної й народної чести, як власної і людської гідності. Але я вірю й визнаю: що нарід нічого більше не може шанувати, як гідність і свободу свого існування, що він повинен це все боронити до останньої краплини крови, що це є найсвятіший обов'язок до виконання і найвищий закон для наказування, що ганьби трусливого піддання ворогові ніколи не можна змити, що ця отруя в крові народу переходить і в потомство й буде паралізувати та підкопувати сили майбутніх поколінь, що честь можна тільки раз втратити, що честь короля й державної влади є тотожна з честю народу й що вона є одиноким паладином добробуту народу, що нарід серед найважчих обставин є непоборний у величавій боротьбі за свободу, що навіть утрата свободи в кривавій героїчній боротьбі запевняє відродження народу й є зародком життя, з якого виросте нове сильне дерево. Я заявляю і закликаю сучасність і майбутність: що я уважаю за найбільш погубну річ впоювати страх і тривогу, цю фальшиву мудрість, що ухиляється від небезпеки, що я уважаю найдикішу розпуку за мудрішу тоді, коли взагалі не маємо можливості стрічати небезпеку з мужеською відвагою, цебто зі спокійною, але сильною рішучістю, що серед тривоги нинішніх днів я не забуду остерігаючих подій старих і нових часів, як теж мудрих наук цілих століть і шляхетних прикладів славних народів і не заміняю світової історії за брехливу газету, що я вільний від самолюбства й маю відвагу виявити з одвертим чолом кожну думку й кожне почування перед моїми співгромадянами, що я буду почуватися прещасливим, коли зможу знайти славну смерть у величавій боротьбі за свободу й маєстат моєї батьківщини". Бачимо отже, що теоретик німецького мілітаризму розуміє воєнну доктрину значно ширше, як інші теоретики війни. Воєнна доктрина, на його думку, не може займатися тільки армією, її озброєнням, способом боротьби, але також усіма тими справами, які входять у поняття тотальної війни. Бо під війною треба розуміти тільки тотальну війну, або як Клявзевіц каже, "абсолютер кріг", тобто війну, яку ведеться всіма духовими й матеріальними силами народу для повного знищення ворога. Коли глянемо на історію українського народу від хвилини його появи, побачимо, що українському народові було знане поняття тільки "абсолютної війни". Такий погляд на війну, який винесла французька революція і який науково обґрунтував Клявзевіц, був питомий українському народові від найдавніших часів. Війна в Україні не могла ніколи звиродніти в того роду забавки, як бачимо у вчаснім середньовіччі в Европі. Степові орди загрожували постійно цілому українському народові й уся Україна була безнастанно в стані облоги. У початках існування Київської Держави небезпека від степовиків була менша - завдяки починам геніальних полководців України, які не тільки відганяли степовиків, але вивели український нарід на підбій сусідніх держав. У кожному разі війна зі степовиками в Київській Державі була війною не тільки українських володарів, але цілого українського народу. Тому й спосіб ведення війни, як і погляд на неї, були зовсім інші у нас, як у західній Европі. Не можемо забути, що від появи українського народу над Дніпром аж до початків ХVIII ст. Україна була тереном вічних боїв зі степовиками. Та безупинна бойова готовість загартувала український нарід і розвинула в ньому до максимум військовий інстинкт. Чого можна було доконати з українським військом, доказав Святослав Завойовник, а пізніше Сагайдачний і Хмельницький. Для нас важливо, що українська воєнна доктрина від найдавніших часів не була копією чужих доктрин, але була завжди питома душі українського народу. Візьмім хоч би те, що Святослав накликує "постояти за руську землю", тобто українська воєнна доктрина уважала в той час "руську землю" за неподільний терен, який княжа дружина має боронити. У той час, коли Італія, Франція й Німеччина були поділені на різні республіки, князівства й монархії, коли на їхній території не було такої армії, яка вважала б своїм обов'язком боронити цілу державу, то в Україні така армія існує. Значить, Україна випередила Західну Европу не тільки соборною армією, але й моральними кличами, які ту армію єднали в одне. Гасло "оборонити руську землю, або згинути", це було гасло єднання воєдино. Коли забракло центральної військової сили, яку створив Святослав Завойовник, Україна розбилася на удільні князівства. Але все ж таки князі в час небезпек об'єднувались проти спільного степового ворога. Ці війни зі степовиками мусили витворювати в нашому народі почуття національної спільноти. І може ні один нарід в Европі не чувся так рано з'єдиненою нацією, як українці. Те, що ми сьогодні грішимо браком національної свідомості, завинили політичні відносини останніх двох століть. Завданням воєнної доктрини є також розкривати національну свідомість українського народу, сперту не лише на одній мові, звичаях чи культурі, але передусім на тому, що український нарід завжди, як один муж, виступав до бою з ворогами. Спільність пролитої крови за спільні політичні ідеали - це перша ознака нації. Не буде це самохвальбою, коли скажемо, що в середніх віках тільки український нарід мав найправильніший погляд на війну. Україні бракувало в той час великого вождя, зі здібностями Святослава Завойовника, щоб зайняти перше місце в Европі. Зла політична організація й низка фатальних випадків не сприяли цьому. Але жив і боровся український нарід, тому можемо далі слідкувати за історією його воєнної доктрини. За козаччини існує в Україні далі такий погляд на війну, як за княжих часів. Татарські напади повторювалися щороку, а побіч татарів з'явився новий ворог - поляки. Проти татарів і поляків бореться увесь український нарід. Війна в Україні є тотальна, тобто "абсолютна війна", як каже Клявзевіц. Ця тотальність досягає свого вершка за повстання Хмельницького. Повстання Хмельницького має для нас таке значення, як французька революція для французів. Війну з поляками провадив увесь український нарід, а Хмельницький - геніальний вождь і організатор повстанських мас. Війни Хмельницького дали змогу проявитися всьому українському народові на кожному полі. Причиною того, що вони не мали впливу на зміну пануючої тоді воєнної доктрини в Европі, був політичний устрій тодішньої Европи та географічне положення України, яке не давало їй можливості безпосереднього зв'язку з Европою. Війни Хмельницького - тотальні війни. В них брав участь увесь український нарід з усім своїм матеріальним добром. Кожна битва приносила з собою цілковите знищення програної сторони. Україна виказала під час цих воєн максимум напруги всіх моральних, фізичних і матеріяльних сил. Цікаве явище можна сьогодні ствердити: не зважаючи на великі нещастя, які приносили війни Хмельницького, дійшло до нас з тих часів у піснях і легендах народу тільки вдовілля й відблиск бойової радости. Нарікання на війну було чуже в той час українському народові. Український нарід відчув більше національну спільноту за Хмельницького, як під час останньої визвольної боротьби. У 1914р. українська політика була соціялістично-демократичною, у своїх принципах ворожою мілітаризмові. Війна для українських політиків була найбільшим злом. Вони все робили, щоб убити в народі його прадідів погляд на війну. Висліди політики Центральної Ради були катастрофальні для українського народу. Український нарід не мав змоги виявити вповні своїх духових і фізичних здібностей. Не бракувало йому відваги, хоробрості й запалу. Недоставало тільки політичних гасел, які вивели б його до бою, як за Хмельницького, або як французький нарід повели в бій кличі французької революції. Боротьба передусім поневоленого народу мусить бути пронизана ясними політичними кличами, які розбудили б найбільш приспану волю. Тому то будова нашої доктрини мусить узгляднити політичні ідеали українського народу, яких синтезу подає націоналістична ідеологія. Вона спирається на націоналістичних ідеологічно-програмових перспективах і на тому, яку ролю вона визначує Україні в світі. Наша воєнна доктрина має достосуватись до політичних змагань України. В нашій визвольній війні бере участь увесь нарід, тому воєнна доктрина мусить будуватися на охоплюванні цілого життя народу - так, як це було за княжих часів і за Хмельницького. Воєнна доктрина українських націоналістів мусить з'ясувати характер нашої війни в найширших розмірах, яких тільки вимагають політичні відносини й наше географічне положення. Коли політика українського націоналізму змагає оперти східні кордони України на Волзі й поширити свій вплив у центральну Азію, то воєнна доктрина українських націоналістів не може брати під увагу тільки етнографічні українські землі, бо в цьому випадку буде розріз між політичними замірами і воєнною потенцією. Я зумисне називаю "воєнна доктрина українських націоналістів", щоб зазначити, що в Україні не може бути нічого ненаціоналістичного. Така доктрина дасть тверді моральні й політичні підстави для української армії. Воєнну доктрину треба безнастанно пропагувати, щоб була вона жива й зрозуміла для загалу, а не тільки для військових кругів, яку 17 і 18 ст. Найкраща доктрина не варта багато, якщо вона є власністю тільки кількох фахівців. Клявзевіц також не був би мав впливу на воєнне відродження і скріплення передвоєнної Німеччини, якщо б не були знайшлися військові люди, які розповсюдили й спопуляризували його ідеї. Мольтке, Кон, Шліфен виховали німецьку націю на основі теорій Клявзевіца в такому мілітаристичному дусі, що Німеччина могла чотири роки по геройськи боротися майже з цілим світом, піднестися з упадку й бути нині знову найсильнішою мілітарною потугою світу. Обов'язком українських націоналістів у нинішньому часі є відродити в українському народі той погляд на війну, який мав він впродовж історії. Ми, націоналісти, - ідеалісти, а тим самим відкидаємо матеріалістичне розуміння життя. У світі не діє матерія, але дух. Все має своє призначення і свою місію, і не нам збагнути, чому це так є. Це, зрештою, зайве, бо тоді життя втратило б свою романтику. Ця вічна непевність, туга за чимось великим, це брак яких-небудь границь у поступі культури, це ті ірраціональні сили, які надають змисл життю одиниці, а теж і життю сильних народів. Ми мусимо вірити в призначення, що в нас лежить. Нинішній поступ не є твором "матерії", але духа людини. І ніхто з людей не має права змінювати божого призначення. "У поті чола будеш їсти свій хліб". І від того часу немає й не буде більше "раю на землі", тільки війна, боротьба за існування. На перший погляд, це боротьба всіх проти всіх. Але в дійсності в тій боротьбі є ціль, якої ми самі може не вміємо пізнати. Людина, яка відтягується від тієї боротьби й проповідує пацифістичні кличі, є гнилим наростом на здоровому тілі. В природі не можна спинити боротьби, бо увесь світ побудований на законі руху-боротьби. Кожний здоровий нарід мусить з почуттям радісного фаталізму вести боротьбу за це все, що підшептує йому зов крови й до чого тягне його історичне призначення. Мусиш боротися, інакше згинеш. Відколи зустрінулась історія з нашими предками, то застала їх при зброї й при плузі. Це має для нас величезне значення. В ті замрячені часи відбувалися дивні події на землі. Різні раси й народи випливали безпереривно з нутра Азії й розливалися на всі сторони світу. Історія й наука не знають майже нічого про ті часи. Щойно про мандрівку народів у перших століттях по Христі знаємо більше. Европа була замала для тієї маси народів, що вирушили з Азії в погоні за кращим життям. В Европі треба було здобувати собі силою місце для життя й розросту. І ми мусимо бути горді за наших предків за те, що вони зберегли для себе Схід Европи. Це не була легка справа в той час. Навіть у ті далекі часи, коли ціла Европа була покрита борами, а людина ще не знала вартости вугілля, нафти й інших земних мінералів, навіть тоді могла вже пізнати й напівдика людина, що все таки Схід Европи був найкращий і найбагатший. Ніде в Европі не було такого гарного клімату, широких і рибних рік, гарних лісів, безлічі всякого дикого звіря й безкраїх пасовиськ з соковитими травами. Новіші історичні досліди показують нам, що в дійсності майже всі германські племена, а згодом і слов'янські та монгольські не хотіли добровільно залишати чорноморських степів. Одні одних випирали війною. Але в пралісах північної України жили від часу, коли взагалі появилась на землі людина, наші предки й не віддали її нікому. Вони дали іншу оцінку Східній Европі, ніж усі інші народи, які переходили, або й жили якийсь час на просторах південної України. Наші предки від непам'ятних часів знали хліборобство. Тож прикував їх до себе чорнозем над берегами Дніпра. В північній Україні, де безпереривно жили наші прадіди, відбувалися глибокі процеси. Тоді, як через південну перевалювались одна за одною лявіни диких народів, у північній Україні твориться й росте нова цивілізація. В тому позначується різниця наслідків між мандрівкою народів і його сталим осідком Перехід від номадства до хліборобства - це більша подія в історії людства, як перехід від рільництва до індустрії. Перехід до рільництва - це не означало тільки, що якийсь нарід заспокоївся, але це означало, що такий нарід вибрав собі батьківщину й зв'язав з нею своє існування. Відколи історія зустрінулась з нашими предками, застала їх уже при плузі. Бувало завжди так, що осілий нарід перебирав разом з вибраною землею певне завдання для виконання в історії, бо посідання землі вимагало від народу інших обов'язків, як номадство. Тільки народи осілі, народи хліборобського характеру створили великі діла в історії. Рільничим народом були римляни, коли на горбах Риму клали підвалини під найсильнішу імперію, яка була коли-небудь на землі. Хліборобським народом були й англійці-германи. Номади знову, як і створили щось більше, то воно з часом розсипалось, як їхні стада по пустині. Ми, українські націоналісти, не сміємо забути, що наші предки були першими ратаями на Сході Европи. Будьмо з того горді передусім тому, що в той час могли займатися хліборобством тільки такі племена, що вміли здобутися на постійну військову організацію. Уже в VI віці перед Хр. туземці нинішньої України, що їх батько історії Геродот називає скитами, мали попри культ Землі - дружини Зевса (як подає Геродот), також культ Меча, який був ідолом і якому, між іншим, приносили в жертву кожного сотого полоненого. Москаль І.Культинський писав ще 1827р. про весілля наших селян, що "барвінком і рутою обвивають українці предківський меч, який як жезло путеводне несуть перед молодятами і до церкви, і з церкви". І тільки культ і сила українського меча дозволили нашим предкам запустити рало в землю над берегами Дніпра. Обрібка землі вимагала певного розпорошення племен. Крім цього, землю можна було управляти в обраному місці осідку. Засіяні поля треба було стерегти від диких звірів і від усіх номадів, що жили, переходили й вганялися по чорноморських степах. Ці степовики відвідували північні українські землі багато частіше, як це робили пізніше татари. Українські племена в нинішній Київщині (бо в цій околиці кинули наші предки перший раз зерно в землю) мусіли боронити свої засіяні поля і свої хутори. А до цього була потрібна стала воєнна організація. Не знаємо точно, як саме виглядала така воєнна організація наших предків. Але вона мусіла бути гідна воєнного генія українського народу, бо наші предки доконали епохального діла. Вони загніздилися твердо в північних землях України, побудували багато укріплених городів, перемінили лугово-лісову Україну в рільничу й тоді свідомі своєї сили пішли на підбій степу, щоб на Сході Европи створити новий цивілізаційний осередок і втягнути її в історію вищого й кращого стилю. Наші предки, що жили в північній лісово-луговій Україні, обробляючи землю та починаючи будувати міста, мусіли здобути степ, який простягався на південь і схід від первісного місця осідку наших предків. Степ, а головно азійський, уявляв у той час велетенський вулкан, з якого раз-у-раз виходили дикі степові народи, які мов саранча залягли каспійські степи, а звідси перевалювалися до Европи брамою народів. Мандрівка степових народів на переломі першого тисячоліття по Хр. - це вже була остання, яка досягнула найвищого напруження в останніх віках існування римської імперії. Одначе в той час ціла Европа аж по Рейн і Дунай була одним величезним пралісом-бором, який грецькі й римські історики бачили тільки здалеку. Коли ж в Европі появилися орди степовиків, то в північній Україні хвилювали вже лани збіжжя, а між ними ясніли хутори, окружені садами й валами з частоколів й ровами, наповненими водою. Український нарід мусів відганяти орди, щоб вони не знищили ланів збіжжя своїми табунами коней і худоби. Це була первісна ціль боротьби. Але згодом рільництво почало давати багатство. Населення почало збільшуватись, а вслід за цим відчувався голод землі. Треба було поширити ріллю з лугової України на степову полосу. Таку працю не міг виконати один рід або плем'я. До цього мусіла взятися держава українського народу. І дійсно стара Київська Держава зрозуміла своє завдання і свою місію в історії. Без ніяких наукових доказів, але підсвідомо, ведені щасливою інтуїцією, пішли наші предки війною на степ, не щоб звідси тільки вигнати кочовиків, але щоб заволодіти степом, переорати його й перемінити в урожайне поле. В дійсності - це було величезне завдання нашого життя, як народу, як раси, як національної спільноти - здобути степ над Чорним і Каспійським морями, перемінити його в ріллю й збудувати тут на грані двох континентів центр нової світової цивілізації. Не будувати Україну тільки над Дністром чи Дніпром, але Україну в таких розмірах, які вимірив їй самий Творець, коли надавав землі нинішній географічний вигляд. Схід Европи мусить бути наш, бо такий заповіт оставили нам наші прадіди. Це є кровне наслідство старого українського меча, й воно буде відзиватися в нас вічно, де ми не були б і що ми не робили б. Це не номадська туга за простором, питома москалям, яку вони одідичили по своїх монгольських предках. Ми, українці, не маємо степової душі, бо наші предки не були номадами. Наші прабатьки в сірій старовині над Дніпром знали вже управляти землю. Нині можемо завважити в нашого найпростішого селянина відблиск тієї високої рільничої культури, яку мусіли мати зовсім давно наші предки. За історичних часів бачимо, скільки крови пролляв український нарід за те, щоб перемінити степ у ріллю. Не щоб пасти худобу в степу, але щоб перемінити степ у лан збіжжя. Тому ми не степовики. Ми маємо наскрізь позитивно-творчі заміри, витягаючи руку по степ. Ми мусимо до решти його здобути для нас, для нашої культури й для нашої місії в історії. Ця боротьба за опанування степу ще не скінчена. Нині нема кочових народів печенігів і половців, але є москалі. Це, мабуть, уже остання орда в Европі з азійською степовою психікою. Не дивімся, що москалі мають також міста й села. Печеніги й половці мали теж міста. В дійсності москалі в душі є і донині кочовиками й завжди будуть змагати до того, щоб задержати степ у його первісному стані. Як не степ з травою, щоб пасти худобу, то сколективований степ. В обидвох випадках – це загибель для нас як раси. Москва хоче перемінити нас у степовиків, як гуни алянів і остроготів. Це не перебільшення. Ніхто не дасться збаламутити п'ятилітками, індустріалізацією і тим подібними плянами московських ханів. Усі ці пляни, уся ця робота не випливає з жадоби посунути вперед поступ культури. Всі ці московські пляни зруйнували з коренем стару рільничу культуру України, а її саму обернули в пустиню. Бо ці пляни - це видумка людей з монгольською і жидівською психікою. Нам сьогодні грозить від москалів більша загроза, як у давнину від печенігів, половців чи татар. Москалі не тільки хочуть знищити нашу стару українську культуру, але й перемінити нашу психіку. Заведенням колективізації зробили москалі в першій мірі наступ на душу нашого селянина, який носить у собі правдиві прикмети наших прадідів, тобто прив'язання до землі й почуття індивідуально-родової власності. Знищити ці дві прикмети нашого народу, це значить - повернути нас у нарід номадів, який буде почуватися однаково добре від Збруча до Камчатки, і який буде бачити своє добро в колективному стаді. Які б там жорстокості не стосували московські хани, то все ж український нарід не піддасться й не виречеться свого первородства на Сході Европи. Боротьба між Україною і степом іде далі, як перед тисячоліттям. Боротьба ведеться навіть більш жорстоким способом, як у тих давніх часах. Воєнна доктрина українських націоналістів мусить звернути теж увагу на жертви колективізації, бо це жертви боротьби, яку веде український нарід від тисячоліть на Сході Европи з дикими кочовиками. Нарід, який кладе гекатомби жертв в обороні свого історичного суспільного устрою, мусить органічно ненавидіти ворога і його політичні та соціальні урядження. Очевидно, і сьогоднішні політичні відносини в Україні не повинні здаватися дивними для нас. Ми є учасниками відвічної боротьби між цивілізацією і вандалізмом, між поступом і темнотою, між порядком і розбійництвом, між плугом і степом. Бо ми, українці, і сьогодні репрезентуємо цілою нашою національною спільнотою - поступ і цивілізацію, яка є твором духа європейських народів. А Москва і сьогодні заступає той руїнний напрям, що був прикметою орд Атиллі й монгольських кочовиків. Ми сьогодні знову, як і в давніх часах, боронимо європейську культуру від наступу московських ідей, а навіть зорганізованих по-воєнному її орд, які є не менш загрозливі, як орди Атиллі й Чингізхана. Це є наша місія і призначення історичне, і ми мусимо бути цього свідомі. Хоч чужинці нам не признають цього, а наші історики обминають це з цинічним незацікавленням, яке межує з неуцтвом, - це наше історичне призначення. І ми, українські націоналісти, відчуваємо кожним фібром нашої душі, що наші предки розпочали на Сході Европи організоване життя, що вони тут перші засадили культуру над Дніпром, і що вони боронили Европу від диких номадів, які тільки й мали одну думку: загарбати й знищити матеріальні й духові добра наших прадідів. І сьогодні пливе в наших жилах кров наших предків, які перший раз з'явилися на конях і возах у лісово-луговій Україні й рішили загинути на цій чудесній землі, або зберегти її для потомків і для тої культури, яку вони винесли з прабатьківщини індогерманських народів, і сьогодні мусимо ми і далі продовжувати ту місію, залишену нам батьками. Нема тут ніякої випадковости, що якраз український нарід замешкує Східню Европу. Ми мусимо здати собі з цього справу й з молодечим запалом продовжувати й докінчувати завдання, яке на нас вложило призначення. Україна тільки тоді була сильною й займала незалежне місце в історії, як поступала згідно з своїм призначенням. Коли зрікалася своєї місії, то упадала. Український нарід одержав десять талантів від Бога, тому мусить їх удесятеро побільшити, а не закопувати даровані в землю. Тому, що український нарід не продовжував політики Святослава й Володимира Великого, Схід Европи є і до сьогодні в пливкому стані, а каспійські степи аж по Алтайські гори є ще недоступні для нинішньої культури й цивілізації. По упадку Київської Держави забракло культурного вогнища на Сході Европи. І сьогодні його бракує. Бо все те, що робила Москва і сьогодні робить, це все є негацією Бога на землі. Не треба отже обманювати себе впливом Москви. Цей вплив є такий, як давньої столиці Золотої Орди. Якщо Москва силою і терором не зможе накидувати свого впливу, то вона не буде мати на Сході Европи більшого значення. Тільки замотеличений український хам-півінтелігент може знайти уподобання в московській культурі чи побуті. Душа українського народу завжди буде гидитися москалем. У боротьбі за перемогу духа степу ми будемо мати вирішне слово, коли зуміємо розбудити в українській масі почуття нашої історичної місії, яку нам переказали наші предки, і коли будемо вміти вичути в цій місії руку Провидіння і не будемо спростачувати нашого завдання на Сході Европи. Я розвівся довше над значенням нашого осідку над Дніпром, щоб звернути увагу на ті історичні наслідки, що з цього випливають. Хто хоче бути паном-господарем у Києві, той мусить мати ідею для цілої Східньої Европи й суміжних з нею азійських земель. Згідно з цим, ми мусимо мати відповідну концепцію військову, політичну, економічну, а навіть церковну для тих усіх земель і народів. Коли не погодимося з нашою місією, то програємо знову. Історія не терпить половинних творів. Не може бути над Дніпром української держави, а над Волгою і Каспієм дикого поля. Це все є одна геополітична цілість. Тому, що український нарід не продовжував політики своїх предків і не поширював свого політичного впливу аж по Алтайські гори, то сьогодні починається Азія там, де колись була Европа. Ми, будуючи українську державу, мусимо пересунути кордони Европи до Алтаю і Джунгарії. Европі бракує якраз цього простору, який лежить тепер облогом, або плекає монгольського змія. Україна призначена зв'язати цей величезний простір з Европою політично, економічно й культурно. Аж тоді виконаємо заповіт наших предків, а фраза "на грані двох світів" набере реального змісту. Ми запряжемо найкращі духові сили Европи до праці на цьому просторі, а з цього вийде користь і слава не тільки Україні, але й цілому культурному світові. Є щось фаталістично-величаве в нашій боротьбі за самостійність. Так, як Цезар, здобуваючи Галію, відкривав цілу Европу для римської культури й цивілізації, так наші націоналістичні революційні армії мають відкрити західньо-европейській культурі простір, що простягається на схід і південний схід від України. А промінюючим центром цієї культури буде Київ. І цю нашу культурну місію, започатковану й полишену в спадщину нам прадідами, мусимо взяти як один муж в основу воєнної доктрини українських націоналістів, бо це надає глибокого змісту нашій нинішній боротьбі й єднає нас з минулим, як теж надає ціль нашому існуванню на майбутнє. ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД УКРАЇНСЬКОЇ ВОЄННОЇ ДОКТРИНИ 1. Княжі часи Український нарід має вроджені військові прикмети, які його окреслюють як нарід войовників. У війнах з іншими племенами, расами й урешті степовими народами виявили наші предки свіжу буйність і стихійний розгін. Важче було з дисципліною й військовою організацією. У кожному разі старі слов'янські вої були першоякісними вояками та вміли ставити чоло грецьким фалангам. З надто пливкої маси воїв витворили київські князі знамениту армію, яка в той час належала до перших у світі. Тяжко повірити, що наше державне життя почалося з приходом варягів до Києва і що варяги дали підставу під військову могутність княжої України. Безперечно, що варяги внесли в ряди українських воїв почуття дисципліни, але таємниця добірности княжої армії лежала в крові й прикметах українського народу. Варязькі дружинники виконували радше ролю сердюків, а боротьбу з степом вів таки український нарід. У боротьбі з степовими ордами розвивалося українське лицарство, що було "під трубами сповите, під шоломами колихане, кінцем копій годоване". Ця пісня характеризує нам тодішнє життя українського народу. Жінки родили під звук воєнних труб, молоді юнаки скоро вдягали шолом, а поживу треба було добувати кінцем копії. Україна уявляла з себе в тому давньому часі воєнний табір і в цьому таборі виростали войовники, яких Олег, Ігор, Святослав та Мономах водили на підбій світу та Чорного моря. Грецький письменник Лев Діякон пише, що Святослав "усе юнацтво підняв до походу, зібрав 60.000 війська, крім обозів". У цьому числі лежала також таємниця успіхів Київської Держави, а пізніше успіхів Хмельницького. Наші предки розуміли як слід свою місію та йшли воєнним ладом та густими лавами на степового ворога і Грецію, яка була перешкодою Україні на її дорозі в Західну Европу, де поставали в той час нові культурні осередки Похід Святослава на Болгарію свідчить про молодечу силу й непогамовану експансію Святослава й того молодого українського лицарства, якому вже було затісно в Україні. Опанування Болгарії давало Україні безпосередній зв'язок з середньою Европою й великі економічні користі. Сам Святослав хотів жити в Переяславці над Дунаєм, бо там сходилося все добро. Від греків золото, паволоки, вина й овочі різнородні, з Чехії й Угорщини срібло й іконі, з Руси шкіри, віск, мед і невільники. Це був торговельний плацдарм і тут легко було прогодувати й одягнути армію. Святослав мав на меті тільки добро української держави, як вибирався в похід над Волгу, Каспій чи Дунай. Він хотів здобути для України великі простори для розросту й усунути противників. Помер геройською смертю в бою, залишаючи недокінченими широко закроєні пляни. Наслідники його не пішли його слідом і це було причиною нашого упадку. Україна не підбила степу, не вдержалася над Волгою і Чорним морем, а тим самим саме її існування як самостійної держави противилось немилосердній історичній логіці, що жадала від України підбити степ Східної Европи й азійських степовиків для цивілізованого життя. Болгарський похід Святослава був доказом, що Україна виявила в той час велику експансію. Одначе цей похід не залишив для нас політичних напрямних для сьогоднішнього вжитку. На Балкані від того часу багато змінилося, а ідею застромити хрест на візантійській Софії треба викинути з кличів нашої воєнної доктрини. Майбутнє України лежить на Сході Европи. А це значить, що ми будемо вічно в боротьбі з Москвою. Не значить це, що Україна не має поширювати своїх впливів на Балкан. Треба нам бути сильними над Дніпром і взагалі в Східній Европі, мати сильну фльоту й літунство, а тоді свобідні морські шляхи стануть отвором для нашого морського прапору, без потреби наслідування московської імперіалістичної політики у відношенні до Туреччини. Болгарські походи Святослава залишили нам у пам'яті його геройство й лицарськість. Святослав виповідав війну словами "Іду на вас!". Це була своєрідна лицарськість, яка випливала з почуття власної сили. Крім лицарськости залишив нам Святослав ще вислів, що є гордістю нашої нації. Перед рішаючою боротьбою над Доростолом (теперішня Силістрія над Дунаєм) Святослав промовляє до свого війська подібно, як Ганнібал по переході Альп. Не закриває він сили ворога, ані тяжкого положення, але апелює до слави й хоробрости, тих найважливіших прикмет наших предків. "Пропаде та слава, як тепер соромно уступимо перед греками. Від предків одержали ми мужність. Пригадаймо ж, яка непереможна була до цих часів наша сила й міцно биймося за своє спасіння. Це не наш звичай втікачами йти додому. Нам або жити з перемогою, або славно полягти, як слід хоробрим мужам". Як відомо, Святослав заплатив життям на Дніпрових порогах за свої великі заміри й не мав часу виконати свої далекі й широкі пляни. Але постать князя-лицаря залишилася нам світлою й могутньою. Постатгю одного з найбільших войовників у нашій історії. Був це великий войовник, лицар без закиду й вірний товариш своїх дружинників. Його клич "Поляжемо, а не осоромимо української землі, бо мертві не мають сорому" займає чолове місце в моральних засадах воєнної доктрини українських націоналістів. Мусимо присвоїти собі цей погляд, що кожна армія є на те, щоб ворога побити, або лишити по собі міт слави. Ми мусимо вже раз зрозуміти, що тільки перемогою над нашими ворогами можемо здобути українську державу й що ту перемогу осягнемо тоді, як у нас буде гаряче бажання не осоромити української землі, якою маємо володіти. В наших воєнних планах мусить бути на першому місці українська земля й рішучість здобути її й оборонити. На жаль, у нашій минулій війні мало було в українській армії з духа Святослава. Крути, Мотовилівку й Базар треба приписати доброму генієві українського народу. Це майже чуда в процесі формування української нації, бо нація твориться перемогами або нещастями, психологічно спільними для всіх членів однієї національної спільноти. Начальний Вождь Української Галицької Армії ген. Тарнавський оправдував свою спробу замирення з Денікіном тим, що галицькі громадяни віддали в його руки життя своїх дітей і він є зобов'язаний перед ними привести їм їхніх дітей назад додому. Коли УГА опинюється на СУЗ у центрі історичних земель, то її вождь хоче зберегти її ненарушеною для галицьких батьків. Таку воєнну доктрину ми мусимо відкинути і скінчити з апотеозуванням непорадности УГА на Наддніпрянщині. Робиться якось прикро, як почується пісню про те проливання сліз, як УГА переходила Збруч. Бракує тої великости духа йти назустріч майбутньому. Коли поглянемо в нашу історію, то нам траплялися ще більші нещастя, ж відворот УГА з Галичини, малий по собі, коли беремо на увагу соборність усієї України. Наїзд Чингісхана, програна під Берестечком і Полтавою є не тільки стратегічні програні, але й політичні. Одначе з тих часів не дійшов до нас дитячий плач УГА з-над Збруча. І куди людям з такою психікою було рівнятися з отаманами різних повстанчих груп, що нераз геніально вміли пристосовуватися до простору й чули потребу боротьби з усіма ворожими силами на тих просторах. Нам не можуть імпонувати малі армії, малі концепції й малі люди. Творити мусимо велике й захоплююче, відповідно до нашого історичного призначення. Перемога наша в руках Бога, але геройство наше в наших руках. Тільки над Крутами й Базаром гинули так, як Святослав Завойовник. Більшість стягів української армії не вміла здобутися на ту великість. До перемоги, як і до лицарської смерти треба нам великого духа. Утеча ген. Кравса 1920р. з херсонською дивізією на Закарпаття - це звичайна дезерція з-під прапорів армії, а не геройський чин, гідний наслідування. Нам мусять імпонувати повстанчі отамани, що залишилися в Україні й докінчували гекатомбу за самостійність України. Вони всі інстинктивно йшли слідами Святослава й не хотіли осоромити української землі. Тож небагато повчального залишила нам УГА під час своєї безглуздої блуканини по Наддніпрянщині, ані херсонська дивізія. Зимовий похід ген. Павленка був лицарським жестом недобитків української армії. Тільки на українських землях ми можемо мати почуття повної особистої вартости й творити повну історію. Самоліквідація корпусу СС була непотрібним харакірі. СС не вміли закінчити свого славного життя, тому тільки оборона Києва 1918р. і Мотовилівка залишилися по них гідними для наслідування. Без великого духа не буде йти перемога за нашими прапорами й не будемо вміти гідно вмирати як герої з-під Крут і Базару. Мусимо зрозуміти, що центром нашого Історичного життя є Київ, та що тільки посідання Києва затверджує за нами здобутки на інших фронтах. Київ є символом "руської землі", за яку згинув Святослав. Київ має для нас більше значення, як, скажім, Берлін для Німеччини,, чи Париж для Франції. Київ є святим містом, це "матір руських городів", або "Єрусалим руських городів", як називають його чужинці. Містика оповиває Київ, і ми не сміємо її нехтувати. Ми мусимо свято вірити, що апостол Андрей предсказав постання Києва й великої держави над Дніпром, і з цією легендою треба нам єднати заміри Творця, бачити на Сході Европи велику державу. Чар Києва є однаково сильний у кожному закутку України. Не військовий провід УГА запалив її в поході на Київ 1919р., але свята містика Києва й атавістичні інстинкти "боронити колиску нашої нації". Не вільно нам забувати, що Київ і Дніпро є дійсно колискою українського народу, тому в нашій воєнній доктрині мусимо поставити Київ і Дніпро як осередну точку, біля якої обертаються всі наші стратегічні пляни. Війна була щоденним явищем у давній Україні, і завдяки війнам кріпилася й розросталася київська держава. На південній і східній межах війна ніколи не вгавала з кочовиками. На північних землях ішла війна з литовцями, а на заході з поляками й мадярами. Як кінчилася війна на одному кінці широкої київської держави, то вже на іншій окраїні збиралися воєнні хмари. Серед таких обставин український нарід мусів бути завжди озброєний. Хоч провід війни був у руках князів і бояр, то одначе оборона рідної землі була потребою й конечністю всього населення. Увесь український нарід так розумів війну. Це була "тотальна війна" українського народу. Завдяки воєнній силі Україна мала воєнну славу в Европі. Наші полки стрічалися в бою з греками, болгарами, уграми, поляками, литовцями та з різного роду степовими ордами. Бої йшли з різним щастям. Але наші князі мали в той час найбільшу державу в Европі й ніхто пізніше не виявив у нашій історії більшої експансії від них. Але найсвітлішою сторінкою київської держави була боротьба за панування над степом. З цією боротьбою в'яжеться наша цивілізаційна місія й оправдання нашого існування на грані двох світів. Бо коли розглядаємо історію старинних і середніх віків, а навіть нинішніх часів, то однією з найважливіших історичних подій є боротьба між Азією і Европою, Україні припала в цій боротьбі найтяжча, але зате найпочестша роля. Наслідники Святослава вже не мали сили через внутрішні міжусобиці оперти кордони України на Волзі. Кочовики вдерлися на чорноморські степи, а татарський напад підкосив з коренем молоду снагу нашого народу на кілька століть. Одначе ми боронили Европу перед ордами в середніх віках І тільки ми одні маємо історичне й моральне право продовжувати далі нашу місію на грані двох світів. На Сході Европи нема колоній для нікого, а хто їх шукає, той знайде тільки чорну землю на могилу. На велетенській території, над якою стільки століть шаліли бурі від сходу, на якій пролито стільки людської крови й знищено стільки людської праці, не залишилося ні сліду з хижацьких полчищ. Україна пожерла ці дикі народи й сьогодні невідоме місце, де лежать їхні кості. Залишився тільки український нарід далі сильний і готовий до боротьби за своє право до життя. Хоч гекатомби, які складає він у сьогоднішній боротьбі з московськими большевиками є велетенські, але це не доказ, що український нарід фізично зникне, як це писали наші різні опортуністи про мільйони жертв голоду в Україні й писали з таким цинічним спокоєм, неначе б тут ішлося про мільйони курей. Ми, націоналісти, мусимо зрозуміти, що в Україні ведеться правічна боротьба за панування над Сходом Европи і хоч би вона коштувала нам ще більше жертв, то ми мусимо її піддержати. Не тому, щоб ми не мали жалю за тими жертвами, але тому, що ми визнаємо закон боротьби й віримо в перемогу. А з політичного боку не має значення, скільки коштує перемога. Мільйонові жертви життя - це доказ, що український нарід зберіг усі бойові прикмети своєї раси. Наш нарід знаходився в ще тяжчих обставинах на протязі своєї історії. Хто в силі відгадати, які втрати мали ми ще в доісторичних часах, коли Східна Европа була закрита перед історією! Хто в силі зчислити жертви, які забрали обри-авари! А пізніше інші орди! Вже з історичних часів знаємо, що фізичний стан українського народу корчився не раз до малих гуртків у північних лісах. І незважаючи на всі ті втрати, ми сьогодні числимо 45 мільйонів голів і маємо ті самі політичні ідеали, що наші предки. Воєнна доктрина українських націоналістів не може забути про те, що кожна п'ядь української землі пересякла нашою кров'ю. Не потом, бо піт ллє і невільник, але чистою кров'ю, пролитою в боротьбі. Бо наша бойова традиція - це не тільки княжі дружинники, козаки і галицька чи наддніпрянська армії, але й усі ті бредники, уходники й усі повстанчі загони, яким не вмів дати організаційних форм політичний чи військовий провід, але які скропили вільною кров'ю український чорнозем у правічній обороні "руської землі", гнані атавістичним почуттям потреби такої боротьби. Це все затверджує за нами право на Схід Европи й усякі зазіхання на наші землі з боку інших народів ми відкидаємо. Що ж вложили ті "опікуни" у Східну Европу? Скільки своєї "шляхетської" крови пролляли в обороні землі української перед навалою кочових орд Сходу? Проливали вони кров українську, щоб з України зробити публічний дім, щоб могти провадити тут свої хижацькі пляни. Де ж були тоді ті народи, коли найбільша військова сила, яка коли-небудь була на землі, під проводом Бату-хана злягла на Східну Европу? Ціла середня Азія викинула з себе все, що мала войовничого, на підбій України. Наші предки не злякалися одначе тій повені диких орд. Київ не піддався без боротьби татарам. Ця оборона Києва гідна того, щоб поставити її на першому місці в світовій історії. По трупах киян і по звалищах величавих святинь вдерлися татари в матір городів руських. Чим супроти цього оборона Картагени, яку облягали малі римські війська й яку давали нам у школі за зразок хоробрости, запеклости й посвяти для батьківщини? А Київ був першою твердинею, що здержувала татарів у їх поході на Европу. І тільки купа румовищ залишилася з величавих святинь, княжих теремів і домів. І де були тоді ті народи, що руку витягають по нашу землю? Росли вони й розвивалися за нашими плечима. Будували дерев'яну Москву або католицькі костьолки та готовились дбайливо до скоку на нас. У Києві нема тепер старих величавих будівель, які в той час дивували Европу, нема наглядних споминів могутності київської держави, але зате є в нашій крові свідомість і гордість, що ми, українці, врятували західну Европу перед подібною руїною, яка стрінула тоді Україну й що ми виконали в історії людства почесну роль. І по тих усіх нещастях, і по тих усіх боях Київ стоїть далі на своїх ославлених горах і дивиться з вірою в майбутнє. І тільки до Києва може належати Східна Европа. Шлях на Схід Европи веде через Київ. Щоб опанувати Схід Европи, треба мати Київ, треба підбити український нарід і знищити його фізично. Ми добровільно не віддамо нікому нашої місії на Сході Европи. Ми знаємо, до чого ми є зобов'язані Західній Европі, але й вона мусить зрозуміти, до чого вона є нам зобов'язана, мусить знати, що всякі шляхетські сни про владу "од можа до можа" закінчаться новим Завихостом. Україна сьогодні веде рішучу боротьбу за місце між першими народами світу й за своє виключне право до Сходу Европи, у смертельному зударі з Москвою, яка є духовою загрозою для цілого світу. Що значить боротьба з комунізмом якого-небудь іншого західного народу в порівнянні з тією боротьбою, яку веде український нарід від самого народження московського комуніму? Свідомі нашої сили й нашої місії, ми мусимо вести незалежну політику, так як самітно й незалежно ведемо нашу боротьбу. Чужої помочі не відкидаємо, але маємо завжди на увазі, що ніхто не дасть нам помочі безкорисно й що нарід, який визволяється при чужій помочі, є слабший відворотно-пропорційно до зужитої чужої помочі. А втім, визволення при чужій помочі було може й невідкличне для Греції, Сербії, Болгарії, для Італії, а навіть для Прусії. Тільки завдяки війнам Хмельницького визволився пруський князь Курфірст Бранденбурзький та Фридрих Вільгельм з-під васальства Польщі. Український нарід мусить власними силами стати на ноги. Тому ми не можемо узалежнювати нашої майбутньости й визвольної боротьби від європейської, чи то світової політики. Навпаки, ми своєю революційною активністю мусимо примусити світ достроюватися до нас. Хто має інтерес у тому, нехай нам помагає. Ми боремося за "землю руську", а не за те, щоб бути щитом Европи. Коли ж з нашою боротьбою сплелася нерозривно справа оборони західньо-европейської цивілізації проти московського варварства, то це тільки прикрашує нашу боротьбу й надає їй світового значення. Ми боремося, щоб не загинула українська нація з своєю культурою й цивілізацією, а не Европа з своєю. Це важливе тим, що деякі українські опортуністичні політики хочуть зробити з нас трабантів європейської культури й зворушити світ для визволення України з-під большевицького пекла. Така політика шкідлива, бо боремося ми в першій мірі з московським пеклом, а пізніше з большевицьким. Большевизм - це тільки форма уряду й може змінитися... 2. Козацькі часи Уже раніше було згадано, що наслідники Святослава не пішли його воєнними слідами. У висліді простір землі від передмість Києва по Волгу й Чорне море став побоєвищем з кочовиками. Україна не опанувала степу. Правда, київські князі сипали вали від степів, але вали не могли стримати номадів і оборонити української землі, на якій уже буйно розвивалася культура. Коли появилися татари, то Київ був першою великою твердинею від степів. А в той час, як і сьогодні, тільки опертя на береги Чорного й Азовського морів, Кавказу й Каспія з Волгою могло забезпечити київську державу. Київські князі повинні були мати цілий ряд кріпостей над Волгою і Каспієм, щоб там боронити доступу до Києва. Те саме є важне й сьогодні. Щоб могти панувати в Києві, треба сильно опертися об Чорне море, Кавказ і Волгу. Так замкнений простір є один географічно-політичний твір, від якого опанування залежить не тільки самостійність української нації, але й саме її бути чи не бути. З упадком київської держави впала й наша зорганізована військова сила. Українська земля дісталася під владу Польщі. Враз із українськими землями перейшла автоматично на Польщу місія, яку на неї накладала геополітика тих земель. І підтвердилося, що нема нічого гіршого, як велику місію перейме нарід, здібний до звичайного вегетування, а не до якоїсь місії. Такою недолугою показалася Польща, хоч азійські пустині вже перестали в той час викидати з себе кочовиків. Оттоманська імперія почала була загрожувати Европі на інших відтинках. На Сході Европи не було в той час української держави, яка проявляла б свою експансію на Балкан і Чорне море та вдаряла в середину і крило оттоманської імперії. Тепер знову по упадку київської і галицько-волинської держав витворилася на чорноморських степах така ситуація, що кримські татари зробили собі пасовисько з південної України. Українське населення мусило взятися до самооборони. І тут ми приходимо до періоду козаччини. Український нарід витворив з себе військовий тип козака, який зосередив у собі всі бойові прикмети нашої нації. Війна, що її провадив український нарід без жадної державної допомоги, гнаний тільки інстинктом самозбереження, не приносила до козацьких повстань, а головно до Хмельницького, замітних політичних успіхів для українського народу. Якщо б хтось у той час зумів був зібрати в одне всю ту енергію, запал, посвяту та одчайдушну відвагу, що її зужиткував наш народ впродовж століть від упадку Києва до Хмельницького на щоденну оборону свого майна й життя своїх зимівників від татарських загонів, то не тільки не залишилось би знаку від кримських татар, але козацька фльота була б напевно заткнула хрест на святій Софії у Візантії. Українське козацтво здивувало світ своєю бравурою. Одначе всі ті партизанські бої впродовж століть, всі ті під'їзди, напади, оборони й засідки не принесли Україні більших політичних користей до походу Хмельницького. Україна належала тоді політично до Польщі, і наші воєнні здібності й безіменні подвиги йшли здебільшого на конто польської історії. Нам осталася з тих часів традиція славних діл поодиноких отаманів, але це не державницька традиція в повному значенні. Навіть Сагайдачного називали зневажливо тільки гетьманом "молойців". Здобуток козацьких часів до Хмельницького - це перш усього воєнна романтика., але під політичним оглядом це кінцеві роки занепаду України - України Святослава Завойовника, Володимира Великого й Романа Галицького, якої авангард був над Волгою і Тмутараканських коли то Дніпром плавали кораблі до Константинополя, а на заході поїли у Вислі коней українські комонники. Козацькі часи - це часи великого скорчення української землі. Ціла південна Україна була Диким полем. З упадком київської держави Україна забула про свою місію і через те ніколи - аж до нині - не могла стати політичним чинником на Сході Европи. Були короткі часи Хмельницького, Дорошенка й Мазепи, коли Україна була короткий час цим політичним чинником, а навіть схоплювала традицію Святослава. Але неуспіхи на воєнному полі не дозволили, щоб та ідея обхопила цілий український нарід і стала його політичним ідеалом. Тому козацькі війни, поза цими трьома гетьманами, велися головно під кличем оборони свобід і прав, незаводження унії і нероблення панщини, а не за основу великої й сильної держави. Наші запорожці так і не виявили охоти будувати великі кораблі та на постійно опанувати Крим і Чорне море. Геройство козаків, їхня лицарськість і всі їхні бойові прикмети ми беремо собі як дорогу спадщину. Але всі ті пакти, зборівський, білоцерківський, переяславський, гадяцький і подібні - не для нас. Одначе не обвинувачуймо Хмельницького за його пакти. Єднаймо його ім'я з Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, Батогом і спрямуванням української політики на Чорне море через спробу зайняти Волохію й Бессарабію. Всі знову пакти тих часів топчім ногами, як їх зрештою топтали ті, що їх підписували в біді Хмельниччина важлива для нас з військового боку. Вона є доказом бойової спроможности українського народу. Це був єдиний момент у нашій історії, де цілий нарід стояв під зброєю, Грушевський пише, що українське населення на землях, охоплених повстанням Хмельницького, не налічувало цілих два мільйони. Коли ж візьмемо на увагу, що армії Хмельницького виносили нераз 200-250 тисяч, крім залог по містах і тих усіх, що були зайняті фабрикуванням пороху, зброї, випасом худоби для війська, а також самим харчовим постачанням, то без зайвого перебільшення можемо з гордістю ствердити, що за Хмельницького увесь буквально український нарід брав участь у війнах проти Польщі. Це була війна тотальна, війна цілої нації проти ворога. Таку війну провадила півтора століття пізніше французька революція. Таку армію, як її мав Хмельницький, виставляли тільки найсильніші імперії й великі вожді. Битви Хмельницького належать до найбільших у світовій історії, а щодо числа військ, впроваджуваних у бій, можна ставити Хмельницького нарівні з Ксерксом, Батиєм, Тамерляном, чи Наполеоном, дарма що таке порівняння може залякати наших поміркованих політиків і військовиків. Навіть у минулій війні 1917-20рр. Україна не спромоглася виставити таку численну армію, як Хмельницький, хоч населення України виносило 20 разів більше, як за Хмельницького. Справа численності армії не є і сьогодні зовсім маловажна, хоч про перемогу не рішає масовість. Олександер Македонський міг побити сотні тисяч персів своїми малими силами. Наші князі могли малими силами розбивати цілі орди. Хоч і тоді українські сили не були малі. От і пише Лев Діякон, що Святослав зібрав аж 60 тисяч вояків до походу на Болгарію, без слуг, потрібних до обозної служби. Отже бачимо, що найбільшому вождеві за київської держави й найбільшому вождеві за козацької доби не бракувало війська, хоч битву виграти доводилось їм не раз меншими силами від ворожих. В Европі панує майже однаковий військовий вишкіл і озброєння, тому чисельне відношення сил було все таки одним із важливих співчинників, що рішали про перемогу. Правда, під Льойтен побив Фридрих Великий на чолі 30.000 війська аж 60.000 австрійців, а під Росбахом на чолі 25.000 розгромив 50.000 французів. Але це тільки одинокі випадки з часів семилітньої війни, де полководець здобув перемогу проти подвійного числа ворога. Не треба теж забувати, що це був Фридрих Великий, найбільший вождь тих часів. Правда, раніше побив Карло ХІІ 70.000 москалів під Нарвою, маючи тільки 12.000 своїх шведів. Одначе регулярного війська у москалів була тільки половина, а решта належала до обозної служби. А втім тодішню армію Петра Великого можна вважати за армію якогось азійського Мітридата. Бонапарте мав під Дрезденом 120.000 проти 220.000 союзників. Під Колліном мав Фридрих Великий 30.000 проти 50.000 австрійців, але не міг їх розбити. Так само Наполеон на чолі 160.000 не міг побити під Ляйпцігом 280.000 союзників. Під час прусько-французької війни Мольтке мав відразу чисельну перевагу. У перших днях війни перевалилося через Рейн 384.000 пруського війська, якому Наполеон ПІ міг протиставити на початку тільки 250.000. Безперечно, що ця диспропорція сил не була головною програною французів, бо в головних битвах прусаки не перевищали французів, а навіть були в меншому числі. Одначе стратегічна чисельна перевага осмілювала прусаків робити ризиковні маневрові обходи. Загально Прусія мала змобілізованих під час тієї війни близько мільйон вояцтва і 200.000 коней. При кінці війни було на французькій території 630.000 пруського війська й 1.750 гармат. Франція могла протиставити їм тільки 535.000 війська, яке зорганізував Гамбета. У світовій війні тільки одна битва на мазурських озерах вказує, що малочисельною армією можна побити значно чисельнішу. Одначе у війні треба старатися виставити так багато війська, скільки можна. В нашій минулій війні 1917-1920рр. мала чисельність нашої армії була теж однією з найголовніших причин нашої програної. Під Крутами було тільки 300 студентів проти кількох тисяч п'яних і призвичаєних до війни матросів. Тут число мало перевагу. Під Мотовилівкою три сотні СС розгромлює кілька разів сильнішого ворога. В дальшій війні українська армія мала завжди діло з кілька разів сильнішим ворогом. У майбутній війні ми не можемо злегковажити собі числа. Дух, запал і відвага - це одна річ, а друга, щоб ми у майбутній Мотовилівці не побили ворога тільки нашою моральною перевагою, але і числом. Треба змагати до того, щоб нам не бракувало бойових стягів і тому взяти собі за приклад часи Хмельницького, де все населення брало участь у війні. Наша воєнна доктрина знає тільки тотальну війну, в якій мусять брати участь всі фізичні, духові й матеріяльні сили української нації. Лише в тотальній війні може проявитися вповні воєнний геній України, як це було за Хмельницького, коли то на бойовому полі українського народу з'явилася ціла плеяда героїв, що можуть бути гордістю найвибагливішої і найславнішої нації. Богун, Нечай, Кричевський, Морозенко, Золотаренко, Жданович - були не тільки добрі виконавці плянів Хмельницького й великі полководці під його рукою, але й самостійні вожді, які ні в чому не уступали маршалам Наполеона, а навіть їх перевищали. Одначе пересічний українець знає більше про Мурата, як про Богуна. Ці полковники козацького війська натискали на Хмельницького, щоб він "кінчав ляхів", вони здобували для України Білорусь. Ішли походом на Бесарабію й Волохію. А всі ті герої не згинули природною смертю; полководці гетьмана Хмельницького гинули як Святослав на полі бою за українську землю. Ці герої поставили справу самостійности України на вістрі меча. "Або здобути, або дома не бути" була кличем тієї кривавої й радісної епохи. Дома вони не осталися. Ми не знаємо сьогодні, де лежать їхні кості. Але зате пам'ять про них лежить глибоко в наших душах, а сьогоднішні українські націоналісти палають жадобою бути подібними до Байдів, Нечаїв, Богунів і Морозенків, оспіваних у думах. Культ героїв та плекання нашої бойової традиції є фундаментальною справою, що на ній розвивається воєнна доктрина українських націоналістів. У козацьких війнах ми виростали з рабів на нарід володарів. Козак став уосібленням лицарськости, гідности й месіанізму. Бо запорожці відчували вагу месіянізму, коли існування Запоріжжя зв'язали з потребою боротьби з бусурменами. Це були часи, "коли турецька імперія загрожувала Европі. Боротьба з турками була святою боротьбою, бо це була боротьба хреста з півмісяцем. І ми можемо бути гордими, що запорожці здобули для себе в історії назву "оборонців християнської віри". І сьогодні в нашій націоналістичній революції ми не сміємо забувати, що ми теж оборонці Хреста проти чортівської влади Комінтерну. Перемога українського націоналізму на Сході Европи - це також перемога Христа над Антихристом. Наша козацька доба мала в собі і гірку сторінку. Ще ніколи, як тоді, не вийшло було наверх хамство, демагогія й нездисциплінованість нашої провідної верстви. Ті всі самозванці-гетьмани за часів Руїни й більша частіша козацьких полковників - це одна велика хруніяда, мізерія і сваволя. Тільки деякі з козацьких старшин часів Руїни заслуговують на пам'ять українських націоналістів. Переважно були це свого роду галійські королики, яких наставив Цезар у Галії, сьогоднішні індійські магараджі, що приїздять звеличувати ювілей англійського короля й помагати англійцям співати "ґод сейв ди кінг". Це ті африканські каліфи, що надають екзотики французьким, парадам своїми мальовничими строям й гарними арабської крови кіньми. Такими короликами з ласки, магараджами без влади, спагами без війська були майже всі самозванці гетьманської булави. Всі ті наші Тетері, Брюховецькі, Іскри, Кочубеї, Скоропадські, Пушкарі й Інші подібні зрадники української самостійности стались знаряддям ворожої політичної засади "дівіде ет імпера" й кинули Україну в руїну. Вони побили Україну, а не вороги. Перший-ліпший московський князик, якого рід придержував ще стремено при сідлі татарським беям, перший-ліпший польський шляхцюра, поводилися з тими нашими гетьманами часів Руїни як зі слугами. Нічого римського не було в тих негідників. Все робили вони для себе й своєї родини. Не мали амбіції й непогамованої жадоби стати панами Східної Европи без жадної чужої помочі, тільки при помочі вістря козацьких шабель. Такий Тетеря волів цілувати руки польського короля, а Іскра й Кочубей падати до ніг московського деспота, як стояти на "струнко" перед законною владою українського народу. Тому з тієї доби дійшло до нашої пам'яті найбільше крутійств, шахрайств і кривоприсяг, а ціла та доба в нашій історії називається Руїною. Серед таких відносин і людей не могло бути великих військових вчинків. Виступ Мазепи врятував одначе душу українського народу. Якщо б не було цього виступу, то ми були б неславно перейшли до історії. Трагедія під Полтавою є рівночасно найбільшим джерелом нашого пробудження. Союз Мазепи й запорожців з лицарським вікінгом з півночі буде мати величезний вплив на відродження наглої бойової сили. Наша революційна армія мусить собі присвоїти ударну силу союзної шведської піхоти з-під Полтави і при найближчій розправі ми будемо тими, що поженуть москалів не до Бендер, але в тайгу й тундру сибірську. Козацькі воєнні походи вже під московською командою не можуть нам послужити прикладом, хоч козацькі полки виказують і в тих часах бойові прикмети української раси. В дійсності це були "аскари" на московській службі. А нам треба показатися хоробрими під нашими, синьо-жовтими прапорами й золотим Тризубом. Полтава закінчила козацьку добу. Одночасно Схід Европи переходив під панування Москви. Ми втратили другий раз самостійність і випустили з рук наше первородство на Сході Европи. На місце польської експанзії прийшла Москва. Україна дістала двох непримиримих ворогів і від того часу мусить бути завжди готова до війни на два фронти. 5. Найновіші часи. Минула наша визвольна війна насуває дуже сумні рефлексії з військової точки погляду. Ми одержали українську державу без великого бою, одначе ми не вміли вдержати нашої самостійности, тому що не вміли зорганізувати відповідної військової сили. В попередніх розділах були вже деякі натяки на українську армію з минулої війни. Загально українська армія залишила нам традицію героїчної боротьби і з цієї традиції зродився наш націоналістичний рух. Одначе воєнна доктрина українських націоналістів мусить спиратися на соборній традиції, яка має значення для цілого народу, а не є предметом культу одної провінції чи околиці. Для нас кожний бойовий вчинок має величезне значення, коли він є видний для цілої нації і коли ціла нація психологічно його відчуває. Наша воєнна доктрина мусить заступати ідею одної націоналістичної армії, яка б уважала своїм центром Київ і була здібна та готова боротися за кожну п'ядь української землі з однаковим запалом і героїзмом. Тому ставлюся критично до УГА, бо вона своєю підкреслюваною при кожній нагоді окремішністю не давала змоги звести нашу минулу війну в одну політичну й військову команду. Безперечно, УГА має славні й гарні моменти. Одначе це все для нас сьогодні невистачальне, і майбутня українська націоналістична армія не може творитися на такій воєнній доктрині, яку мала УГА. УГА не могла позбутися всіх провінціоналізмів і загумінкового патріотизму. Воєнна доктрина УГА, а навіть її організація, були достосовані до малих цілей. Творці цієї армії бажали перш усього здобути при помочі факту існування УГА признання Галичині права до самовизначення мировою конференцією. Військовий провід не всугерував в УГА, що вона тільки фактичним здобуттям Львова й осягненням лінії Сяну може вирішити справу Галичини в користь соборної України. Навіть у травні, під час польської офензиви, коли УГА відступала в трикутник, обмежений Дністром і Збручем, команда УГА не вміла стати на соборницькому ґрунті. Більшість, головно молодих, старшин висловилася за переходом на Наддніпрянщину, але начальник штабу УГА та деякі з державних секретарів були за тим, щоб УГА перейшла до Румунії. Там, мовляв, вона піддасться під протекторат Антанти, переорганізується й знову буде здатна до боротьби. Віра в доброзичливість Антанти й Найвищої Ради все ще не покидала більшости галицьких політиків і військовиків, що й польську офензиву пояснили собі, як якесь фатальне непорозуміння. Начальна Команда УГА надавала львівському фронтові другорядне значення, а генерал Павленко не дооцінював історичного значення Галичини й будови Соборної України. Політичний і військовий проводи вірили в справедливість Антанти й паризької Мирової Конференції, більше як у силу армії, яку творили. Щоб приподобатися Антанті, Начальна Команда УГА оминала тверді й радикальні рішення. Мав це бути реверанс у сторону Антанти, що, мовляв, УГА є культурна й здисциплінована армія. А Антанта була більше зацікавлена дрогобицькою нафтою, як культурою й дисципліною армії. Політичний провід у Галичині не хотів революційно розпалити галицьку масу, а й військовий не вмів надати позитивного революційного змісту галицьким стягам. Перші початки УГА мали революційний характер, бо мусіли його мати. Але пізніше його закинули. А тоді треба було творити тільки армію з революційними інстинктами, якщо думали своїми силами здобути Львів й перенести війну в Польщу. Так і бачиться, що в усіх операціях під Львовом команда УГА намагалася, щоб усе те виглядало поважно й прилично, як водиться в Европі. Здається, що ціла та облога Львова була роблена більш для мирової конференції. Нема з того часу ні одного наказу начальної команди УГА, в якому було б сказано, що справу ставиться на вістрі меча: "або здобути, або дома не бути"... Одинокий наказ УГА, з якого пробиває мужність, почуття відповідальности, взагалі стиль і дух героїв Плутарха, це наказ шефа штабу УГА ген. Курмановича перед чортківською офензивою... Кожний нарід має свої засадничі стратегічні шляхи. Доки на цих шляхах будемо мати борців, доти буде самостійна Україна. Якщо нас не буде видно на шляху Київ-Львів і Київ-Чорне море, то нічого нам не поможуть ані політично, ані стратегічно навіть більші армії, зібрані в Карпатах. Тільки тоді можна говорити про самостійну Україну, коли всі наші пляни братимуть початок з Києва й коли Київ буде в наших руках. Українська держава буде так довго політичним чинником, доки над Дніпром буде українська армія, чи хоч би партизани. А втім і УГА виявляла пізніше всі прикмети соборницької армії, коли опинилася на шляху Київ-Львів. Для відродження української збройної сили має більше значення похід обидвох українських армій на Київ, як здобування Львова на власну руку. Багато завинив політичний провід у Галичині, як і взагалі ціла наша політика в минулій війні. Через брак політичного проводу УГА не відограла такої ролі, яку відограти могла. Тут треба приписати більшу вину таки Команді УГА, яка показалася вузько-галицькою і навіть не вміла дати своїм стягам нагоди по геройськи вмерти. Бо коли вже нема розумного виходу з тяжкого положення, то треба вміти вмерти по геройськи, щоб така смерть була джерелом сили для молодих поколінь. Без цього взагалі нема що думати пре здобуття держави. Клявзевіц уважає за мудрішу навіть найбільш дику розпуку, коли нема змоги стрічати небезпеку з мужеською відвагою, то значить, зі спокійною, але сильною рішучістю... Трагедія Крут і Базару є невичерпним джерелом для віднови української націоналістичної армії... Наддніпрянська армія залишила по собі більше соборницької традиції. Рішав тут багато той факт, що та армія увесь час боролася на стратегічних шляхах нашої історії. Способи організування тієї армії були гірші від способу організування УГА Бракувало тут дисципліни, як і повної воєнної доктрини. Вина за хиби в організуванні наддніпрянської армії лежить майже всеціло по стороні політичного проводу. Такий лібертин української революції, як Винниченко, такий недотепа як Жуковський, що не надавалися на начальника пожарної сторожі в якомусь Пирятині, знищили всі можливості організації української армії. Те, що було зорганізоване, треба завдячувати поодиноким ідейним людям. Одначе і серед таких відносин на Наддніпрянщині були такі формації, як Січові Стрільці й Запоріжці. Наддніпрянська армія йшла на Крим, щоб створити для України морські шляхи. Наддніпрянська армія дала Крути, Мотовилівку й Базар. Тому націоналістична молодь захоплюється героями Крут і Базару, бо вони без сумніву герої соборної України. Не пишу цих рядків з тією метою, щоб недооцінювати УГА й бувших членів цієї армії, які сьогодні знову готові виступити зі зброєю в руках проти ворогів України. Ніхто не хоче оплюгавлювати УГА і її вождів. Але такий погляд на УГА диктує жаль і розпука за втраченим золотим руном, за втраченим світлим майбутнім, яке в минулій війні стелилося перед Україною. Нехай усі зрозуміють, що будуть чутися діткненими цими словами, що український націоналізм не має на цілі обвинувачувати творців української армії в минулій війні. Але для українського націоналістичного покоління є замало облягати Львів і здобувати Київ, щоб по кількагодинному перебуванні в ньому втекти без боротьби й обвинувачувати ворогів у хитрості й підступі. Для нас є замало, що Хмельницький облягав Львів і Замостя. Для нас замалі ті аполітичні ідеали, за які билася УГА і навіть Наддніпрянська Армія. Сьогоднішні часи вимагають від нас більших плянів, більших жертв, більших боїв, більше ризику, розгону й слави. Для нас є замало робити чортківську офензиву. Ми хочемо виграти війну, велику й жорстоку війну, яка зробить нас володарями Східної Европи. Ми хочемо виграти ту війну стратегічно, а не тільки тактично. Тому війну українських націоналістів треба брати в цілості, а не на рати. Тому теперішні наші воєнні підготування мусять відповідати політичним вимогам ОУН і тому духові, що опановує молоде покоління українських націоналістів. Без уваги на те, чи наша націоналістична армія буде складатися з одного роя, чи з кількох мільйонів, чи вона буде організуватися над Дніпром, в темнім Поліссі, Закарпатті, Кубані, Зеленому Клині, Америці, чи деінде, - всюди і скрізь за основу організації націоналістичної армії мусимо прийняти засади воєнної доктрини українських націоналістів. Не гамувати духа народу, не душити його малими планами, не крутитися на одній провінції, але обняти оком ціле побоєвище, на якому буде рішатися буття чи небуття українського народу. Треба випровадити з поліських "галів", з Закарпаття, з Галичини й інших країв українську масу на воєнний історичний шлях Святослава Завойовника. Треба показати цій масі цілу українську землю, браму народів, азійські степи й морські хвилі. Впоїти в ту масу переконання, що це все наше, що це все дав нам Бог і що від нас залежить це все забрати. Треба розбуджувати воєнний запал і жадобу боротьби з кожним, хто проти нас. Треба шукати в нашій історії методів організувати революційну масу в сталеві фаланги й вести їх на підбій Східної Европи, а не Львова. Треба провокувати нашу уяву, щоб позбуджувати її до винаходжування нових форм боротьби, які є скриті у воєнній інтуїції генія української нації. Ось це є найважливіше завдання сьогоднішнього військового відділу при ОУН. Критику бувшої української армії переводиться для дезинфекції хибних поглядів, а не щоб нападати на поодиноких людей. Треба рішуче знищити погляд, що ми війну програли тому, що Антанта не дала нам помочі, але дала полякам і Денікінові, і що на військовому полі було зроблено в нас усе й що використано всі можливості, які тоді стояли отвором для здібних військових людей. Війну ми програли не через брак помочі Антанти. В Україні було зброї для щонайменше півмільйонової армії. Україна була базою для південно-західнього фронту московсько-царської армії. Кількамільйонова армія модерно озброєна знаходилася в Україні 1917р. Майже два мільйони українських вояків зголосилося на службу Центральній Раді. І що тут говорити про брак помочі? Україна програла війну не через брак зброї, але тому, що не знайшовся ніхто вліті 1917р., хто б станув на чолі революційних сил українського народу, покинув війну з центральними державами й звернув її проти Москви. На всіх трьох військових з'їздах у Києві 1917р. не знайшовся ні один військовик, що захотів би був розігнати на чотири вітри всю збиранину Центральної Ради, так як Кромвель парлямент, а Бонапарте Палату Депутатів, і узурпувати собі революційним способом владу в Україні та стати творцем нової епохи. Хмельницький взагалі не мав зброї, як поривався на знищення Польщі. Бракувало в Україні 1917р. Сулли, Цезаря, Кромвеля, Хмельницького, Бонапарте, або Гарібальді. Останню війну програли ми на трьох військових з'їздах у Києві, які хотіли зберегти добрий тон відносно Тимчасового Правительства, як пізніше УГА відносно Мирової Конференції. Далі програли ми війну під Крутами, де 300 юнаків мусили битися з дикими матросами, не маючи навіть коменданта. І де ж були ті члени трьох військових з'їздів, що пустили 300 дітей на першу битву України з Москвою по Полтаві? Де ті члени Центральної Ради? На згадку про Крути мимоволі порівнюється загибель тебанської "святої дружини" в битві під Херонеею. Одначе тебанська свята дружина згинула остання, тоді, коли вся інша військова сила Теб була розбита. В цій битві були перші батьки, що полягли, а діти тільки закінчили гекатомбу. Наші батьки з Центральної Ради були далекі від битви й залишилися живі, щоб проститувати дальше справу української самостійності. Пише Плутарх, що в битві під Каннами згинуло кількадесять римських сенаторів. А скільки сенаторів Центральної Ради згинуло в українській війні? Отже вліті 1917р. ми програли війну за самостійність, а не в два роки пізніше. Те, що було пізніше, це вже був епілог. Україна мала силу здобути самостійність тільки вліті 1917р. Центральній Раді здобули Україну німецькі війська. І хоч цей факт палить нас соромом, то не можемо замикати очей і як струсь удавати, що ми цього не знаємо. Те, що зорганізувалося з війська в роках 1917-1920, треба завдячувати доброму генієві української нації, який не хотів, щоб український нарід так легковажно все втратив. Хто знає, серед яких обставин організувалися Січові Стрільці або Запоріжці, той буде бачити, що це просто чудо, що все ж таки українська нація спромоглася зорганізувати маленьку армію, яка принесла себе в гекатомбу за гріхи й лайдацтва тих усіх з'їздів, конгресів і Центральних Рад, на які було таке багате літо 1917р. Не з'їздами й нарадами відбудуємо Україну. Націоналістична Україна повстане як вислід нашої боротьби, нашої хоробрості й самопосвяти. Так само не дивізії ген. Галлера побили УГА, але те, що на другий день по перевороті у Львові 1 листопада не збіглося до Львова кілька тисяч українських селян з околиці, а за тиждень кількадесять тисяч з цілої Галичини. Щастя усміхається до людини, а так само до народів дуже рідко й то тільки на коротенький час. Хто вміє його схопити обидвома руками, той переможець, а хто проґавить відповідний момент, пізніше буде виправдувати свою непорадність наріканням на брак зброї, лихі обставини, брак союзників і буде виправдувати свою нездібність тим, що, мовляв, усе було зроблене, все було на найкращій дорозі, але, мабуть, не судилося. Ширення таких поглядів, що все інше було причиною нашої програної, а не ми самі, що все було в нас добре, - тільки демобілізує нас. Треба завжди здавати собі справу, що ми програли минулу війну й що тільки герої, які покрили своїми кістками українську землю, є вільні від підозрінь, негодувань, жалів і критичного ставлення як до осіб, так і до подій. Кожному повинно бути ясно, що українське націоналістичне повстання не задовольниться такими політичними ідеалами, що були за минулої війни. Так само не задовольниться такою армією, якою була УГА і наддніпрянська армія, як теж не знайде місця такий військовий провід і його стратегія, на які здобулася українська армія в минулій війні. Треба забути про давні часи і вчуватися в нові. Всі оцінюють як слід тяжкі обставини, серед яких довелося організувати УГА й командувати нею в бою. Одначе ці обставини, які стоять у нас завжди перед очима, не можуть вистачити щоб УГА і бувший її провід послужили фундаментом при організації української націоналістичної армії. Від часу, коли в Україні згинув останній воїн бувшої української армії, потекло багато води Дністром, Тисою, Дніпром, Доном і Волгою. Нові часи, нові світогляди, нові пристрасті жадають від нас величезної праці. Не треба лякатися того вулкану, що тепер кипить в Україні. Треба станути в кратері самого вулкану,щоб вибух підніс нас догори й ми могли обняти своїм поглядом, своїми планами, своєю воєнною доктриною цілу стихію. Наша воєнна доктрина мусить бути достосована до тієї вулканічної стихії. Ми не можемо стояти збоку, творити якусь там галицьку чи кубанську армії, снувати плани, які більше надаються для доброго партизанського ватажка, як для армії, і дозволити, щоб вулканічна стихія вибуху націоналістичного повстання розбилася на атоми, а не щоб спрямувалася в одне спільне русло, як це було за часів французької революції, або як це вміли перевести московські большевики. Українські націоналісти повинні студіювати війни, які вели большевики на Сході Европи й в Азії за панування над шостою частиною земної кулі. В майбутній війні ми будемо мати подібні обставини, як мав їх Ворошилов, Блюхер чи Тухачевський. Це не апотеоза большевицьких маршалів, коли ми студіюємо, яким способом вони виграли війну не тільки з нами, але з десятками інших ворогів. Історія є вчителька життя, а без знання воєнної історії не можемо братися до організації армії й ведення війни. Треба знати, як большевики організували свою армію і чим визначалися їх полководці, бо ж нема де правди діти - ми програли війну, а вони виграли. Коли хтось добачує в студіюванні большевицької війни й большевицьких вождів рекламу для них, то він стягає на себе підозріння, що його побоювання диктує зависть. А втім, большевики - наші смертельні вороги, тому нам треба знати все про них, а не тільки захлороформовувати себе спогадами про "давнє, славне минуле" й співати "Ой та зажурились''. Ми хочемо бути господарями Східної Европи й жити для майбутнього, а не для минулого. Ми беремо з нашої традиції все, що нам придатне, а те, що нам бракує, ми не соромимось навчитися в другого, навіть у ворога. Студіюванням большевицьких війн і їх вождів не робимо реклами большевикам. Той український націоналіст, що такі студії вважає за понижуючі, є подібним до того лінивого студента з Галичини, що не читає "Вогнем і мечем" Сєнкевича з патріотизму. Не можна поминути нічого, що може збагатити наш практичний досвід при організації армії. Тут не можна кермуватися якимись міркуваннями щодо людей чи певних випадків. Треба починати все наново, бо все, що було, - завело. Треба все достосовувати до націоналістичного світогляду, бо це вихідна точка для всієї роботи при організації армії. Такого універсального ставлення фундаменту при розбудові нашої воєнної доктрини вимагав не тільки дух нашої епохи, але в першій мірі всі герої останньої війни й уже націоналістичної революції. Кості цих героїв не будуть перевертатися у гробі, як вони почують, що ми творимо таку воєнну доктрину, яка дасть змогу організації соборної української націоналістичної армії по цілому світі. Ніхто з цих героїв не буде вважати фантазією наш заамір здобути Схід Европи й перенести війну на ворожі землі. Навпаки, кості героїв з-під Крут, Базару, галицької армії, що згинули від тифу, наддніпрянської по таборах, тих, що замордовані в льохах ГПУ і по польських шибеницях, зможуть спокійно лежати в гробах, як ми в основу організації націоналістичної армії поставимо таку, а не інакшу воєнну доктрину, бо тоді побачать вони, що їхня саможертва не пішла намарно, але що на їхній крові виросло націоналістичне покоління, яке хоче такої України, якої візію мали ці герої, коли вмирали. В історії українського війська займає багато місця легіон Українських Січових Стрільців. Цьому стягові деякі приписують навіть відродження українського військового духа. Безперечно, УСС мали величезний вплив на Галичину, і якщо не брати під увагу короткотривалого перебування Хмельницького в Галиччині, УСС були для галичан першим військовим стягом від упадку галицько-волинської держави. Поява УСС не була революційна. Старі політики хотіли щось мати на презент для цісаря, а молодь далася полонити козацькій романтиці. А втім, заважила тут багато охота наслідувати поляків. Спочатку всі думали, що УСС будуть вести тільки пропаганду. Війна одначе перекреслила плани галицьких політиків. Австрія озброїла УСС в античні Верндлі й гонведські мундири та кинула їх у бій без потрібного військового вишколу. Що УСС не принесли ганьби нашій військовій традиції, то це треба завдячувати кільком бойовим і ідейним старшинам і молодим стрільцям, які палали жадобою не вести саму пропаганду, але битися з москалями. Політичний провід думав одначе, що УСС згинуть всі, як курята восени. Навіть командант УСС Галущинський пише у своїх споминах, що коли стрільців призначили на стежі в московському запіллі, то він носився з думкою поповнити самогубство, тому що був переконаний, що УСС згинуть на цих стежах. Як бачимо, то УСС не мали рівно ж команданта, бо командант з такою психікою як Галущинський, надавався на команданта товариства голосільниць, а не бойового стягу, який під проводом якогось українського Пілсудського був би надав УСС інше історичне значення, яке вони сьогодні можуть мати в наших очах. В дійсності ані наш політичний, ані військовий проводи не мали ніякого стратегічного плану щодо вжиття УСС і це різнило їх від Пілсудського, який знав, що легіони є на те, щоб битися з москалями й збудувати самостійну Польщу, хоч би при цьому мали всі втратити голови. Одинокий поручник Кватернік, родом хорват, зрозумів, що УСС можна вжити до партизанських нападів на задах московської армії. Наші військовики вважали цей план за божевілля. Цікаво знати, як Кватернік здійснив цей план? Невже ж він знав дещо з історії про запорожців і в стягу УСС бачив їх нащадків? Українські історики повинні це розслідити, бо практика показала, що надії Кватерніка не завели зовсім. УСС здобули собі славу, виконуючи тільки частину плану Кватерніка. Навіть тих кілька стеж, що дісталися в московське запілля, зробили велике діло. Про це пише підполк. Олександер Доценко в календарі "Червона Калина" п. н. "Невідома сторінка з легенди про УСС". Стежі УСС занепокоїли московське командування. Воно видавало спеціальні розпорядження й мусило рахуватися з морально-пропагандивним ефектом, який випливав з нападів стеж. Могли УСС багато більше зробити в той час, якщо б вони були мали доброго команданта і свою військову доктрину. Але наш військовий провід мав амбіції "унтерофіцера" австрійської армії. Одночасно брак правильного політичного світогляду й воєнної доктрини не дозволив УСС стати силою, яка могла б розсаджувати морально московські частини, в яких були українці. Політичний провід хотів зробити УСС театральним військом. Факт, що УСС попали в бій, не є заслугою українських політиків і військових командантів, лише простих стрільців, які палали жадобою боротьби з москалями. Щойно серед цих простих стрільців зродилася амбіція бути справжнім українським військом, але аж пізніше в Києві. Серед цих простих стрільців відродився воєнний дух предків, який у сполуці з інстинктом самозбереження давав їм перемоги над москалями й заступав брак військового вишколу й відповідного озброєння. УСС на початку світової війни знайшлися в сліпій вулиці, тому билися так, щоб виграти, а не так, щоб день перебути. І в цих боях виросли такі герої як Черник, Загаєвич, Старух, Турок і багато інших. Все слабе й кволе відлетіло від УСС. Залишилася сталь, яка дала підвалини під організацію СС у Києві. Отже легіон УСС був воєнною школою для старшин, які зужиткували здобутий досвід за три роки війни в Карпатах і на Поділлі при творенні національного українського війська СС. Безперечно, молодь з Галичини ставиться з пієтизмом до Маківки й Лисоні. Але це тільки доказує, що тій молоді імпонують взагалі геройські вчинки і що в ній не згасли бойові прикмети наших прадідів. Одначе УСС не створили нічого, що лягло б в основу воєнної доктрини українських націоналістів. Навіть 1 листопада у Львові не зробили УСС, тільки відділи, зложені з українців зреволюціонізованої австрійської армії. Без порівняння вище стоять ці старі ландштурмісти, що обсадили Львів і тим самим виступили в першій мірі проти Австрії, від УСС, які, бувши вліті на Наддніпрянщині, все ж таки держалися далі Австрії. Переворот у Львові 1 листопада визволив УСС з прикрого положення бути аскарами австрійського цісаря. УСС не вміли здобутися на великий жест, тому не вміли вони витиснути більшого знаку на психіці українського народу поза Галичиною. УСС не мали того впливу на воєнні й політичні події в Галичині під час українсько-польської війни, що СС на Наддніпрянщині. Гарна, сентиментально безжурна романтика лучиться з УСС. Одначе вони не створили соборницького українського військового типу. Тип військовий, наш, чисто український, по-соборницькому закреслений, витворили корпус СС і Запоріжці. Беручи з політичного боку, УСС були маленьким відділом аскарів біля "найяснішого пана". УСС мусили складати присягу австрійському цісареві за те, що дозволив їм носити жовто-синю кокарду на австрійській шапці. Треба подивляти стрілецьку масу, що серед таких обставин вона не скомпрометувала українську воєнну традицію. З тодішніми політичними і військовими проводами могли УСС пропасти морально і фізично без будь-якої користі для українського народу. Додаймо ще брак такого командира, як мали польські легіонери й маємо причини, чому УСС помимо свого геройства й ідейності не витворили ніякої військової доктрини. Початок до відродження правдивої української військової сили дав богданівський полк у Києві. Це був перший український полк, що присягав уже тільки українській владі. УСС не залишили нам нічого для наслідування під оглядом політично-ідеологічним. Безперечно, треба подивляти їх моральну силу, що вони серед таких поганих обставин, які вони мали в австрійській армії, видержали й прославилися геройськими вчинками. Одначе для нас уже не є приємливе становище УСС, коли вони по берестейськім мирі опинилися на Наддніпрянщині. Що тримало їх ще й тоді в рядах австрійської армії, тяжко вияснити. Над Дніпром уже була українська держава й треба було перейти на службу тій державі, а не задовольнятися становищем прибічної гвардії Василя Вишиваного. Намір ужити УСС для перевороту у Львові був нереальний, як це пізніше виявили події. Взагалі УСС повинні були покинути австрійські ряди, коли Центральна Рада проголосила незалежність України. Коли цього не зробили, то їх становище мусило бути трагічно-комічне. Тому УСС багато більші здобутки осягнули в піснях, як у бойовому балансі нашої минулої війни. А і ці стрілецькі пісні є сьогодні заслабі для націоналістів. Воєнна доктрина українських націоналістів вимагає інших пісень - пісень сильних і жагучих, які були б грімким криком нашої молодої душі, і вогнем пристрастей і наших почувань. Такі пісні зродяться, як "Слово о полку Ігореві" і "Гей не дивуйтесь". Майбутній бойовий гімн українських націоналістів зродиться серед розгару боротьби, а не дорогою музичного конкурсу. Кінець першої частини. --- КІНЕЦЬ --- Оригінальний файл взято з сайту МНК: www.ukrnationalism.org У *.txt форматував Віталій Стопчанський Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво": www.chtyvo.org.ua