| Опис: |
"Як тільки вийшли в світ перші випуски "Срібної Сурми", почали до мене напливати звідусіль листи, чи не варто б опрацювати процес проти Василя Атаманчука й Івана Вербицького за вбивство польського куратора Станіслава Собінського. Свого часу ця справа була дуже голосна поза межами України, в обороні засуджених брала участь уся українська суспільність за океаном. Посередньо вивела вона Українську Військову Організацію на міжнародню арену, з того часу її пропаґанда плила по широких водах політичного світу. Засудження на смерть двох невинних членів Української Військової Організації потрясло сумлінням усіх українців, де б вони не жили, і тоді зародився початок організованої, не доривочної, політичної та фінансової підтримки українському націоналістично-визвольному рухові.
Тому, що вже були або заготовлені або започатковані інші праці з історії УВО і ОУН, мусіло це виждати на свій час. Все ж таки, принагідно почав я збирати до того матеріяли і показалося, що це не така то вже легка справа. Не зважаючи на те, що про неї багато писалося в пресі, що жили ще учасники того процесу, натрапляв я на діри, що їх нічим було заповнити. В першу чергу — повний брак відомостей та інформацій з тодішньої польської преси. Подруге, трудний контакт з тими, хто міг би внести світло на різні подробиці, що проте мали велике значення, коли йшлося про змалювання суспільно-політичного тла. Збирати ті речі в особистих контактах переходило можливості приватної особи, зв'язаної заробітною працею і браком фінансових засобів. Довелося вдоволитися листуванням, що ніколи не заступить особистих розмов, а до того — пожирає безмежно багато часу. Все те разом складалося на те, що праця поступала пиняво і тривала довго. Бували хвилини, що я вже майже рішався покинути цей задум. Коли ж нарешті вичерпав усі мої можливості, — не був я задоволений з висліду праці і стала передо мною дилема: чи впорядкувати зібране й лишити в архіві для когось з майбутніх дослідників, а чи опрацювати й видати друком уже тепер. За порадами й намовами моїх приятелів рішився я на друге. Добре це, чи ні, — важко мені тепер сказати."
Зиновій Книш |
