Зиновій Книш ПІДҐРУНТЯ УВО Історія -------------------------- Українська Військова Організація вступила на місце реґулярної української армії, продовжуючи боротьбу за державну суверенність України. В перших початках у рядах УВО - за дуже малими вийнятками - бачимо майже самих колишніх вояків - старшин, підстаршин і стрільців - українських армій з визвольних змагань 1917-1920 років. Своїм першим організаційним завданням поставила УВО виловити тих колишніх українських вояків з народньої гущі і залучити їх у дальшу боротьбу серед нових умовин. Але вже скоро рами УВО мусіли розсунутися, не тому, щоб бракувало їй членів з-поміж колишнього вояцтва, як більше з тієї причини, що діяльність УВО мусіла поширитися з ділянки чисто військової - організаційної, бойової і розвідчої - на політичну, вона стала де факто рушійним, керівним пропаґандивним і політичним осередком української суспільности. Її члени давали почин до віднови різних ділянок суспільного і політичного життя, часто ставали в їх проводі, перебирали на свої плечі відповідальність за громадське життя, а те невідхильно мусіло мати вплив також на поставу і діяння УВО. Таким робом організаційно-політична база УВО поширилася з кола колишніх військовиків на всю українську громадськість. Це зокрема дало себе відчути в Галичині, а головним чином у Львові, де УВО змогла найшвидше оформитися і де вона, завдяки сприятливішим національно-політичним умовинам, потрапила себе виявити більше і сильніше, як на інших українських землях. Яка була причина, що ідеї УВО знайшли такий глибокий відгомін у найширших верствах західньої вітки українського народу? Причин на те склалося більше і різнорідних. Найперше, ані організаційно ані ідейно Українська Військова Організація не впала з неба, її поява й діяння були підготовані останніми роками політичною діяльністю незалежницьких кіл української суспільности, зокрема зорганізованої української молоді. Завершилося це й усвідомилося в народі з моментом відродження української державности в листопаді 1918 року. Коли в ніч під 1 листопада 1918 року українці збройно захопили владу в свої руки і на ратуші міста Львова - а також і в інших містах та містечках Галичини - пишно замаяв жовто-блакитний прапор, - радості українців не було кінця. Всі хотіли - кожен на свій спосіб - якось помогти українському урядові і військовій владі. Ґімназійні учні з вищих кляс, а теж інша українська молодь, голосилися до новоорганізованої української армії. Напливали теж добровольці з підльвівських сіл. Реґулярно вишколених військових частин тоді ще було мало, це щойно було в ході творення. А що львівські хлопці добре орієнтувалися в місті, їх зразу ж почали вживати як зв'язкових, кур'єрів і стійкових при різних військових і цивільних урядових будинках. Не лишилося позаду й українське жіноцтво. На подвір'ї маґістрату діяла вже військова кухня, що її пустили в рух українськи жінки, а засобляли харчами підльвівські села. Дівчата носили їсти воякам на місця, куди годі було під'їхати польовою кухнею, доставляли теж варену страву щоденно раненим у військовім шпиталі на Личакові. В гарячковій біганині дні летіли стрілою. Всі жили біжучою хвилиною під напором потреб не то що дня, але кожної години, не було часу думати, що буде завтра. Недовго тривала радість. Вночі 22 листопада по всіх вулицях скріпилася стрілянина, а вигуки "Антек" чи "Франек" довели до свідомости львівських українців сумну вістку, що українське військо покинуло місто і Львів зайняли поляки. Зайво казати, в якому страху жили ці перші дні львівські українці - не тільки польська солдатеска знущалася над ними, але міське шумовиння розгулялося, бешкетуючи і граблячи, де і що попало, прикриваючися польським патріотизмом і підігріваючи для тих своїх цілей ненависть до українців. Хоч і як падає всяке право в воєнному стані, але зовсім безборонні львівські українці не були. Перед своїм виходом з міста Українська Національна Рада та Український Уряд залишили у Львові своїх представників[1] для опіки над українською людністю й оборони її від самоволі польських вояків і польської вулиці, а теж і щоб заступати її перед польською окупаційною владою. І вже на другий день вийшло перше число часопису "Вперед", що його видав д-р Лев Ганкевич[2] при співпраці Порфіра Буняка, друкарського робітників, а відома на львівському ґрунті кольпортерів газет Лєхова[3] негайно зорганізувала його розпродаж. А тої опіки дуже було потрібно, бо коли й успокоїлася польська вулиця по кількох днях, то їй на зміну прийшли страхіття арештів, інтернувань і воєнних судів. В той час для політичних справ діяли тільки воєнні і пізніше цивільні "наглі" суди, де вся процедура тривала тільки три дні і в її висліді приходило або звільнення або кара смерти. Політичних в'язнів тримали у в'язниці при вул. Казимирівській і вона була вщерть переповнена. Всі жили надією, шо польська окупація тільки тимчасова, що українське військо от-от вернеться до Львова. Жадібно ловили всі вістки з фронту і то радісно то болюче переживали змінне щастя подій на воєнному фронті. Між Львовом та українським фронтом курсували тайні кур'єри, що якимсь чином завжди потрапляли передертися через сильно бережену польську лінію, приносили вістки і всякі інструкції. Часом відверталося від них щастя і постигала їх жорстока доля воєнної доби, як ось Фолиса[4] з товаришами. Іншим способом годі було дістати відомості з української сторони фронту. Тільки один раз графиня Потоцька їздила від Червоного Хреста на український бік і забрала листа для вояків. Полагодивши свою місію, вернулася вона до Львова на короткий час перед упадком Кам'янця Подільського і привезла листи від українських вояків до їхніх рідних у Львові. Тим часом щораз більше заносилося на те, що поляки залишаться у Львові на довший час, і треба було подбати про якусь постійну опікунчу і допомогову установу. На початку 1919 року д-р Лев Ганкевич і д-р Степан Федак вистаралися в ген. Розвадовського, коменданта Львова, про дозвіл заложити Український Горожанський Комітет.[5] Цей Комітет мав різні Секції, як правну, опіки над інтернованими і полоненими, допомоги політичним в'язням і т. д. Особливо повні руки роботи мала Секція Правних Порад у часі, коли поляки, ідучи вслід за українською армією в відступі, арештували українців, що працювали в урядах за своєї влади, позбавляли їх праці і платні та інтернували.[6] В Українському Горожанському Комітеті працювали крім д-ра Лева Ганкевича і д-ра Степана Федака, проф. Маріян Панчишин, його брат-правник, Ольга Кривокульська (пізніша дружина проф. Маріяна Панчишина), суддя Володимир Целевич, Білобрамівна (пізніша дружина молодшого д-ра Панчишина), а потім ще Ярослав Чиж, Осип Навроцький та інші. Деякі з тих осіб зайняли пізніше високі керівні пости в Українській Військовій Організації. В липні 1920 року почали напливати транспорти українських полонених. Тимчасово перетримували їх на Личакові, звідки розвозили по різних таборах у західній і центральній Польщі. Львівські українці ходили туди розшукувати своїх рідних. Декому вдавалося втекти з транспорту чи то вже з табору - ті втікачі в більшості опісля опинилися в Чехословаччині, де були більші скупчення українських вояків у німецькому Яблінному і в Ліберці (Райхенберґу). Дехто мав щастя залишитися у Львові, напів леґально чи навіть пізніше в зовсім леґальному стані, і вони засилювали громадське українське життя. А воно лежало в руїнах і треба було в усьому зачинати від початків. Відновилася Медична Громада під головуванням Володимира Сташинського, Академічна Поміч, де головою обрано Михайла Матчака, Товариство Україна з Дмитром Палієвим на чолі та Український Студентський Союз, що його провадив Ярослав Чиж. Це були назверхні вияви діяльности тих молодих людей, що сколихнули львівською українською громадськістю, здеревілою і застрашеною в дійсності польської окупації. Переважно влилися вони в організоване студентське життя, що буйно тоді розцвіло. Їхня активність і енерґія, досвід воєнних і революційних років та віра в свій нарід, з яким пережили вони радощі і злидні 1914-1919 років, надали величезного розгону студентській справі, що на короткий час висунулася на авансцену українського життя в Галичині. Десь у вересні 1920 року польські студенти скликали велике віче в університеті Яна Казимира - так переназвали тепер поляки львівський університет. Михайло Матчак мав університетську виказку з давніших часів і йому вдалося дістатися на те віче. Схвалено там, що до львівських високих шкіл - університету та політехніки - можна приймати тільки тих, хто викажеться службою в польському війську, а дівчата - в польському Червоному Хресті або в інших подібних організаціях. Університетська влада - сенат, ректор, декани - прийняли ці резолюції за підставу до відношення супроти студентів-українців, бо це збігалося з шовіністичним курсом польської міжвоєнної політики не допустити до витворення нової верстви української інтеліґенції. Вернувся Матчак з того віча і здав звіт студентам про нього, про поставу польського студентства і можливі з того наслідки для української студіюючої молоді. Розгорнулася палка дискусія, що велася деякий час на всіх студентських форумах, і в її висліді рішено проголосити бойкот польських високих шкіл. Про те, очевидячки, говорилося не тільки серед студентів. Проблема доросту і поповнення кадрів української інтеліґенції стояла тоді на устах усіх людей відповідальних за суспільне й політичне українське життя. Ще 1919 року Наукове Товариство ім. Тараса Шевченка старалося про дозвіл відкрити наукові курси для студентів. Поляки дозволу не дали, також не дозволено розгорнути ширшу научну діяльність Товариству Прихильників Освіти ім. Петра Могили, ані Ставропігійському Братству. Щойно восени 1920 року студенти зорганізували тайні медичні курси у Львові при допомозі д-ра Василя Щурата, тодішнього Голови Наукового Товариства ім. Шевченка. Вони були предтечею Українського Тайного університету, що фактично створився весною 1921 року, формально почав діяти від академічного року 1921-1922. Першим ректором Українського Тайного Університету був д-р Василь Щурат, другим - д-р Маріян Панчишин, а третім - д-р Євген Давидяк. Трохи пізніше створено теж тайну українську політехніку. Семестри тайних українського університету й політехніки зараховувалися в деяких заграничних університетах, як от у Празі, Берліні, Ґрацу й інших. Скрізь відчувалася щира симпатія до народу, якого молодь мусіла здобувати собі освіту в катакомбах. Ще довгий час пізніше ця справа мала широкий політичний відгук у світі. Посли Мілена Рудницька і Зенон Пеленський покликувалися на неї в своїй заграничній діяльності і в своїх виступах чи то перед Ліґою Народів у Женеві, чи то на конґресах Міжпарляментарної Унії. Незалежно від своєї научно-студійної сторінки справа Українського Тайного Університету стала одним з головних форумів вияву політичної думки тих кіл, що були згуртовані в Українській Військовій Організації. Свого рода моральну й організаційну опіку над ним виконував Український Студентський Союз, що зараховував між своїми членами таких колишніх визначних українських військовиків, пізніших членів Української Військової Організації, як Остап Кобєрський, Василь Кучабський, Ярослав Чиж, Михайло Матчак, Богдан Гнатевич, Володимир Мартинець, Євген Зиблікевич, Дмитро Паліїв, Лев Литвин, Степан Рудик, Василь Мудрий, Юліян Радзикевич, Володимир Сташинський, Роман Зелений - щоб спинитися тільки на тих кількох назвищах. Були й дівчата, як Анна Залужна, Ірина Макух та інші. Може не всі вони були оформлені, як членки УВО, але стояли під безсумнівним її впливом і достосовували свою діяльність до її політичних директив. Український Студентський Союз у тому часі був чи не найрухливішою і найбільш поширеною українською організацією. По всій Галичині мав він свої Філії, Секції і зв'язкових, не тільки по містах і містечках, але й по селах - скрізь, де тільки були українські студенти. Це дуже придалося пізніше при збірці фондів на утримання Українського Тайного Університету, Академічного Дому і студентської харчівні при вул. Супінського ч. 21, на допомогу українським політичним в'язням і на різні політичні акції, що їх вела Українська Військова Організація в боротьбі з польською окупацією Західньої України. Коли на весні 1921 року поліція розв'язала Український Студентський Союз, діяльність його не припинилася, хоч треба було зійти в підпілля і в'язатися системою кличок і тайних кур'єрів. Це з природи речі сповільнювало працю, але давало їй більшої впертости і завзяття. З початком літа нелеґальний уже український Студентський Союз скликав тайний Крайовий Студентський З'їзд, що відбувся в домівці Академічної Громади. Академічна Громада, як льокальне львівське товариство, все ще існувала леґально, студенти сходилися туди пограти в шахи й почитати газети, було загально відомо, що завжди буває там багато української молоді і це нікого ані не дивувало ані не викликувало спеціяльного підозріння. З'їзд цей дуже важний тим, що створено на ньому центральний керівний орган української молоді під назвою Комітет Української Молоді, в скороченні КУМ, та обрано його провід. Устійнено загальні напрямні, що їх мають триматися українські студенти, а при тому З'їзд виплинув на широкі політичні води, схваливши низку політичних резолюцій, що торкалися дальшої політичної боротьби за самостійну і соборну українську державу та накреслювали методи тієї боротьби і політичної праці. Тут слідно вже було режісуру і невидну руку Української Військової Організації, що в тому часі мала між своїми членами людей з різних політичних партій і через них робила натиск на керівництва тих партій. Конспірація в тому часі була далеко ще не така, як пізніше, все ж таки поліція докладніших відомостей про З'їзд та його організаторів не мала. Само собою, про З'їзд вона довідалася, і про КУМ теж, розшукала пізніше його учасників, були навіть арешти у Львові і на провінції, але нічого не можна було арештованим доказати і їх скоро звільнено. Сама вже назва Української Військової Організації наводить на думку про збройну боротьбу, а далі підпільну і бойову діяльністі, - все, що зв'язане з безпосередньою акцією. І така була її первісна та ввесь час пізніше головна ціль - бути збройним рам'ям свого народу в боротьбі за державно-політичну незалежність. На початках свого існування стояла вона в тісному контакті з політичними українськими чинниками в подвійному сенсі, цебто достроювала свої акції до дипломатичної дії за кордоном і витворювала таку атмосферу в краю, щоб представники української політики заграницею могли завжди покликатися на підтримку свого народу. Що робила Українська Військова Організація в окупованій большевиками Східній Україні, ми правдоподібно нескоро, а може й ніколи докладно не довідаємося. Одначе є дані принімати, що вона була далеко буйніша та велася з куди більшим розмахом і засягом, як у Галичині, але тільки до часу, коли большевики проголосили амнестію, ввійшли в політику НЕП-у та українізації. Ця тема жде свого історика, а завдання його, коли схоче він бути сумлінним та об'єктивним, вільним від гура-патріотичної тромтадрації, буде дуже тяжке і невдячне, з уваги на майже комплетний брак джерел. Натомість галицька вітка УВО, хоч початково і менше чисельна, але діявши иа обмеженій території та мавши політично далеко не таке значення, збігом історичних обставин проіснувала довше, могла себе вільніше виявити, а надівсе - діяти під одностайною своєю назвою Української Військової Організації. Та й стала вона пізніше предтечею великого організованого націоналістичного руху. В 1920-1921 роках ішла вона ще неначе навпомацьки. Ясним для неї було одне: для успіху якоїнебудь політичної чи збройної визвольної акції мусіла вона довести до двох речей - об'єднати всю галицьку українську суспільність довкола ідеї визвольної боротьби на базі неґації польської державної суверенности на галицько-українських землях та втримання її в вірності й послуху своєму політичному проводові, а далі - завішення міжпартійної ривалізації, без чого годі було думати про одностайну національну поставу в боротьбі з Польщею. З того боку становище Української Військової Організації було доволі тяжке, з уваги на те, що властиво не було одного українського Уряду з однією національно-визвольною і закордонно-політичною концепцією. Помимо величезного морального і політичного значення Акту Злуки 22 січня 1919 року на практиці існували побіч себе окремо Уряд УЦР та Уряд ЗУНР. Цей трагічний дуалізм поглибився і закріпився ще більше, коли обидва українські Уряди вийшли на еміґрацію. Уряд УНР спершу в Тарнові, а потім у Варшаві і частинно в Парижі, куди перейшов жити Головний Отаман Симон Петлюра, щоправда стояв на непримирному становищі в відношенні до большевицького Уряду в Москві та його українського сателіта в Харкові, але притримувався військово-політичного союзу з Польщею і, принаймні до Ризького Договору, в'язав свої надії на відбудову української державности з інтервенційним походом союзників в Україну. Уряд же ЗУНР з Диктатором д-ром Євгеном Петрушевичем на чолі формально вважався дальше в стані війни з Польщею і не припиняв своїх дипломатичних та політичних акцій спрямованих на відзискання окупованої своєї території. В такій ситуації Українська Військова Організація, репрезентуючи збройну українську силу в стадії її відновлення, хоч і як хотіла б бути лояльна до політичного українського проводу, то завжди мусіла б стояти на роздоріжжі - з одним оком у сторону УНР і другим у сторону ЗУНР. На свою роботу в Східній Україні вона могла б мати благословення обидвох державних центрів, але тільки теоретично, бо обидва вони себе майже не признавали і стояли у взаємній опозиції. Що ж до Галичини, то тут можлива була тільки співпраця з Урядом ЗУНР, бо Уряд УНР - силою своїх зобов'язань у Варшавському Договорі - не міг в'язати себе з такою протипольською акцією, хочби навіть окремі його члени особисто співчували Українській Військовій Організації. В об'єднанні галицької української суспільности та здисциплінуванні її в вірності політичному проводові члени УВО зробили більше, як дехто думав би. Не тільки, - хоч самі були пов'язані партійно-організаційними вузлами чи політичними симпатіями - дружньо і лояльно співпрацювали побіч себе в Українській Військовій Організації, але кинулися в вир суспільної праці, відновляли давні форми її діяльности та організували нові суспільні, культурні, організаційні й економічні установи і центри. Своїм власним прикладом, своїм авторитетом свіжої ще в пам'яті всієї суспільности їхньої участи в збройній і революційній боротьбі 1914-1919 років, вони створили в галицькій Україні атмосферу дуже придатну для цілей Української Військової Організації і це давалося відчувати на всіх ділянках національного українського життя. Принаймні так було до 1923-1924 років, - а дальший розвиток політичного стану в Галичині належить до іншої теми, що нею будемо займатися в чергових збірниках "Срібної Сурми". Гук револьверових стрілів приглушив і дим пожеж притьмарив велику суспільно-політичну працю перших членів УВО в розумінні далекосяглих політичних цілей Української Військової Організації і ми сьогодні або мало знаємо про неї, або схильні її недоцінювати. Це була діяльність того проміжнього українського покоління, що одною ногою стояло ще серед своїх батьків з-перед 1918 року, але лицем своїм звернулося вже до нових обріїв, різко зарисованих актами 1 листопада 1918 року у Львові і 22 січня 1919 року в Києві. Слідами його пішла молодь пізніших ґенерацій у довгому поході українського народу до своєї політичної і державної волі.   ------------------------------ Осип Навроцький Сотник Осип Навроцький, перший Голова Начальної Колеґії УВО у Львові в 1920-1921 роках, подає ось тут незвичайно цінні з історично-документарного боку завваження про початки Української Військової Організації у Львові та про перші роки її діяльности. Як сам каже, довгий час носився він з думкою, щоб списати їх і зберегти в той спосіб для історії українського підпілля: "Я почав був писати їх у часі останньої війни, в Криниці на Лемківщині в 1940 році, маючи нагоду устійнювати дати й події з двома учасниками початкових дій УВО - чет. Дмитром Палієвим і сотн. Богданом Гнатевичем. Ми прийшли до переконання, що треба все, що ще залишилося в пам'яті, зареєструвати. Але, коли в Криниці з'явилося ґестапо і почало по-своєму нишпорити, ми рішили роботу припинити, а написане знищити. Не можна було в тодішній ситуації придумати безпечне місце для сховку. А не було вказаним рискувати, щоб ґестапо дістало до рук прізвища тих, що були активні в громадському й політичному житті. Відтворити події з-перед 40 років - надзвичайно важко. Нема навіть можливости орієнтуватися, щодо дат і осіб на основі вісток у тодішній українській пресі - у "Впереді", а опісля в "Ділі" й інших часописах. Ані в Канаді, ані в ЗДА нема всіх річників тодішніх часописів, а лише десь тут і там поодинокі числа... Хочу спробувати відтворити їх з пам'яти, а водночас спонукати проф. Юрія Полянського, члена першої Начальної Команди УВО написати свої спомини, чи доповнити або спростувати мої".[7] Ім'я Осипа Навроцького добре відоме було українській громадськості міста Львова й цілої Галичини в часі між двома світовими війнами (1914-1939 роки). Як третій з черги Голова Українського Студентського Союзу в роках 1912-1913, потім директор видавничої Кооперативи "Червона Калина", організатор і перший Голова Українського Спортового Союзу - на тому становищі перебув він повних сім літ - вложив він багато праці в розбудову українського суспільного життя і поклав для нього тривкі заслуги. В українському війську був спочатку четарем УСС і комендантом сотні УСС до 1 листопада 1918, а від 1 березня 1919 року - сотником УГА. В політичному житті - був членом Української Радикальної Партії ще з-перед першої світової війни. По війні, на першому повоєнному з'їзді перед кінцем 1920 року у Львові, обрано його генеральним секретарем партії і цей пост занімав він, як довго належав до УВО. Автор заступає думку - подібно, як Володимир Мартинець, - що Українську Військову Організацію заснували, розбудували і вели колишні Січові Стрільці. В тому дусі і в такому переконанні писав він свою працю про початки УВО у Львові. Ще залишився при житті другий член Начальної Колеґії УВО, проф. Юрій Полянський. На превеликий жаль не вдалося переконати його про потребу списати свої спогади з тих часів та облегшити в той спосіб працю майбутньому історикові Української Військової Організації. Висилані до нього листи від редакції "Срібної Сурми" залишилися без відповіді. Ніхто інший з перших членів Начальної Колеґії, а опісля Начальної Команди УВО у Львові вже не живе. Відійшли у вічність полк. Євген Коновалець, Михайло Матчак, Ярослав Чиж, Дмитро Паліїв та інші. Тим більшу вартість матимуть свідчення й розповідь сотн. Осипа Навроцького, як живучого ще члена тієї найстаршої ґвардії УВО.   Осип Навроцький ПОЧАТКИ УВО У ЛЬВОВІ І Початок заіснування УВО припадає на другу половину серпня 1920 року. Тодішня ситуація на військовому і політичному відтинках була така: Старшинський Корпус і вояцтво Української Галицької Армії, роззброєні в квітні 1920 року, перебували в польському полоні в Тухолі та в інших таборах для полонених. Досить велика група старшин і вояків з Херсонської Дизізії перейшла через Карпати на Чехословаччину. По совєтському боці був ще один галицький курінь. Невеличке число старшин і вояків УГА було по різних частинах Армії УНР, найбільше в ІІІ Залізній Дивізії. На волі, в краю, були тільки ті, що щасливо обминули роззброєння, або втекли з польського полону, зараз після роззброєння, з таборів у Проскурові, Ялтушкові, Вінниці й інших. Проживали на волі ще також старшини і вояки Корпусу Січових Стрільців, що по розв'язанні Корпусу в листопаді 1919 року не взяли участи в Зимовому Поході Армії УНР, а добилися до Галичини, або виїхали за кордон. Політична ситуація була безвиглядна. Президент ЗУНР, Д-р Євген Петрушевич, з найближчим оточенням жив у Відні, провідні політичні і громадські діячі здебільша були інтерновані по таборах - у Вадовицях, Домбю та інших. Виходив одинокий український часопис "Вперед", друкований наполовину польською мовою. Положення в Галичині добре схарактеризоване у вступі до "Кривавої Книги" Уряду ЗУНР.[8] "Теперішня польська окупація, це страшна картина мартирології українців, мартирології, якої ні під теперішню хвилю не зазнав жаден інший народ, ні якої приміру не знає взагалі історія. Це нечувано брутальна й нелюдська наруга з високих народних постулятів і з засади самоозначення народів. Польська інтеліґенція і польська молодь, що складаються головно на польські окупаційні війська, виховані на крайно шовіністичній протиукраїнській літературі і пресі, горить так сліпою та кровожадною ненавистю до українського народу, якої другої пари тяжко знайти в сучаснім світі. Віддаючи в руки цеї інтеліґенції і цих військ "пацифікацію" Східньої Галичини, значило: видати українське селянство та інтеліґенцію без різниці пола й віку на найдикіші переслідування, проти яких бліднуть балканські чи вірменські масакри, російські погроми чи большевицький терор. У казематах Модліна, Берестя, Стражлкової, Варшави, в таборах полонених у Домбю, Вадовицях, Перемишлі, Пикуличах і других караються і гинуть тисячі й тисячі неповинних українських жертов звірського терору поляків. Число всіх арештованих та інтернованих осіб з цивільного українського населення Східньої Галичини перейшло рішуче висоту чверть мільйона голов, - число в порівнянні до українського населення Східньої Галичини, виносячого тепер не більше як три і пів мільйона душ, - прямо страшне. Виходить, що поляки арештували кожного восьмого українця чи українку, це значить у практиці: арештували все, що в народі було свідоміше, характерніше і рухливіше та впливовіше. Розуміється, що вже сама нечувана кількість інтернованих унеможливлювала їх належне приміщення, наслідком чого умови, серед яких цих нещасних наглочено в тюремних келіях, чи нужденних, п'ятнистим тифом і червінкою заражених бараках, сталися рівнозначні з їх засудом на смерть. І справді: щонайменше п'ята частина інтернованих упала жертвою цих страшних хворіб, при чім польські власті нічого не робили, щоб лютуванню тифу й червінки серед цього цвіту українського народу запобігти. Навпаки: хворих держано навмисно всуміш з ще незанедужавшими, щоб у той спосіб вигубити сам цвіт українського народу Галичини. Сотки невинних голов лягло в домовину від злочинної польської руки. Українським селянам вирабувала польська армія все, що мали: гроші, худобу, коні, збіжжя, одіж, білля, домашні і господарські знаряди. Багато сіл спалено, на много сіл наложено високі контрибуції, що їх селяни мусіли зложити під загрозою спалення села. Багато церков зачинених, бо священики арештовані, інтерновані або конфіновані в польській частині Галичини, а деякі в звірський спосіб вимордовані,[9] много з них мусіли втечею за Збруч рятуватися перед смертю і польськими розбоями. Деякі церкви спалені або зруйновані та зрабовані. Народні школи майже всюди позамикані. Середнє шкільництво, передусім приватне, вбито, до вищих научних заведень (університетів і техніки) наша молодь безоглядно не допускається, не дозволяються уладження приватних університетських курсів для українців коштом українського гроша; товариства і спілки завішені в урядуванні, многі часописи застановлені, словом, припинено все українське публічне життя. В краю ширяться в застрашаючий спосіб різні пошесті, а поляки нароком не дають населенню жадної помочі. Оті страшні відносини не перервалися і до сьогодні, мимо того, що навіть у польськім соймі і в польській пресі відозвалися спорадичні голоси людського обурення на страшне варварство польських імперіялістів. Супроти того віддання Антантою власти над кількома мільйонами українців (і жидів) у руки їх так жорстоких національних ворогів було не тільки тяжким промахом проти всіх прав людини і проти примітивних вимог людськости, але прямо видачею на загладу українців у Галичині".[10] В якому часі прибули до Львова старшини Корпусу СС, не знаю. Коли я при кінці серпня 1920 року опинився у Львові, то мусів спочатку скриватися. "Вєк Нови"[11] надрукував після розброєння УГА нотатку, що "найгіршою була Коломийська Бриґада, з сотником Навроцьким на чолі, в Бібрці". Я був етапним і станційним комендантом на залізничій станції Бібрка-Глібовичі і певне тамошні поляки мали до мене свої претенсії. Я знав, що за мною шукали поміж роззброєними в касарнях на Ялівці коло Львова, що арештували мого одноіменника, залізничника з Кам'янки Струмилової і ще якогось Навроцького. Та не сиділося мені в хаті і я почав блукати по місті, шукаючи знайомих і праці. Десь з початком вересня я наткнувся на Руській вулиці на Володимира Целевича,[12] мого доброго знайомого і товариша з львівського університету та з Академічного Дому. Коли по першім привітанні він довідався, що я не знаю, що з собою робити, одразу запропонував мені роботу на пості начальника канцелярії в Українськім Горожанськім Комітеті, де він був секретарем. Володимир Целевич договорився зо мною, що другого дня вранці підемо до Голови УГК, д-ра Степана Федака. Д-р Степан Федак знав мене з-перед війни. Він був головним директором "Дністра" і "Карпатії",[13] а я працював там, як кореспондент. Привітав він мене з поворотом з війни, як знайомого, і без балачок затвердив пропозицію Володимира Целевича. З бюра дир. Степана Федака в "Дністрі"[14] ми обидва з Целевичем пішли до канцелярії УГК по другій стороні Руської вулиці під ч. 3, ІІ поверх. Чи не першого дня після того зайшов до УГК Михайло Матчак.[15] Не бачили ми один одного повних чотири роки, а були ми обидва "усусуси",[16] товаришували на фронті, працювали під рукою тодішнього сотника Дмитра Вітовського в "Фонді національного скарбу" і приятелювали. В серпні 1916 року на горі Лисоні Михайло Матчак попався в російський полон і перебував у Дубовці над Волгою, разом з Андрієм Мельником та іншими старшинами УСС, що з вибухом революції в Росії 1917 року вирвалися з полону, добилися до Києва і зорганізували там Січових Стрільців на чолі з Євгеном Коновальцем. Кілька тижнів після бою на Лисоні я попався під Потуторами теж у російський полон, теж над Волгою, але на півночі, в Симбірську. В січні 1918 року, почерез Місію Міжнароднього Червоного Хреста дістався я до Норвегії і після Берестейського Договору, як "полонений України", вернувся до Львова й опісля до усусусів. В бюрі УГК ми з Матчаком не мали можливости наговоритися. В тому часі Український Горожанський Комітет був одинокою центральною українською установою, де збігалися всі нитки, не тільки харитатного характеру. Сама ж допомогова ділянка вимагала надзвичайних зусиль, а їм могла дати раду тільки така людина, як д-р Степан Федак. Громадський діяч, економіст, невичерпної енерґії і роботящости людина, з цивільною відвагою говорити полякам правду ввічі і ставити домагання, при тому надзвичайно чулий до людської недолі. Треба було опікуватися тисячами воєнних бранців, арештованих та інтернованих, треба було організувати для них оборону. Для тієї цілі створено в Українському Горожанському Комітеті спеціяльний Відділ Правної Оборони, що спершу приміщувався в канцелярії д-ра Голубовського в домі Ставропігії[17] при Бляхарській вулиці, а потім при Домініканській вулиці ч 11 на ІІ поверсі. На диво, найменше було клопоту з фондами. Американська, а передусім канадська еміґрації виявили себе такими жертвенними, як ніколи передтим і ніколи пізніше. Напливали гроші поважними сумами, одного разу від Українського Канадського Червоного Хреста прийшов чек на п'ять тисяч долярів, що в тому часі, перерахувавши на польські гроші, було колосальною сумою. Приходили великі посилки з харчами, одягом, медикаментами та іншими речами. А що не було їх де примістити, то д-р Федак "зареквірував" для тієї цілі залю "Сокола-Батька". Майже до стелі сягали мішки і скрині. ІІ Український Горожанський Комітет відіграв чималу ролю в діях УВО, не меншу і його Голова, д-р Степан Федак. Це ж у його бюрах сиділи ініціятори і члени її першої Начальної Команди, чого домірковувався Голова УГК, але ніколи не зраджувався з тим і не противився. А було це так. Зараз у першому дні моєї праці в УГК його секретар, Володимир Целевич, познайомив мене зо справами й персоналом. Зайшли ми і до Правного Відділу, де працював Ярослав Чиж. З ним я був мало знайомий. Коли я перед війною кінчав університетські студії і поволі пращався зо студентським життям, то Ярослав Чиж щойно його зачинав, але вже на самому початку був членом Виділу Академічної Громади. Я знав про те, що він був членом Стрілецької Ради СС і в Корпусі СС був начальником контррозвідки. З Михайлом Матчаком ми домовилися, що швидко знову стрінемося, щоб наговоритися про все досхочу. На другий чи третій день потім Михайло Матчак зайшов до УГК і сказав мені, щоб я негайно пішов у важній справі до Ярослава Чижа. Зараз же пішов я до його бюра і він без вступу сказав мені таке: "Ми (я здогадувався, що під тим він розуміє Січових Стрільців) створили Військову Організацію. Війна ще не скінчилася, а навіть, якщо скінчилася, нам треба зберегти свої військові кадри, щоб вести далі боротьбу проти обидвох окупантів і мати на всякий випадок готову військову силу. Організаційна робота вже ведеться. Комендантом Української Військової Організації буде полк. Євген Коновалець, він покищо в Відні, але старається якнайшвидше дістатися до Львова. "До часу його приїзду необхідно створити якийсь керівний осередок, в першу чергу для зв'язків з Урядом Президента д-ра Євгена Петрушевича, з українськими політичними партіями та взагалі з українською громадськістю, а водночас з тим для керування цілою діяльністю УВО". На закінченя Ярослав Чиж запропонував, щоб я зорганізував цей осередок-команду та намітив до неї ще двох членів, з таким застереженням, щоб нічого не говорити з наміченими особами про УВО, аж доки він і Михайло Матчак не узгіднять зо мною осіб. Інформацій Ярослава Чижа про створення Української Військової Організації та його арґументів про необхідність дальшої боротьби слухав я, признаюся, з запертим віддихом. Такі думки в ситуації, коли я, криючись, шукав приятелів і їх не знаходив, коли порівнював українське довоєнне життя з теперішнім, коли здавалося, що вже все пропало - не приходили мені до голови. Я зрадів цій ініціятиві київських Січових Стрільців, що їм ми, усусуси, завидували, але і подивляли їхні подвиги за часів Української Центральної Ради і Директорії. Над пропозицією Ярослава Чижа я довго не надумувався і по короткій розмові погодився на неї. Питався я тільки, чому вибір упав на мене. Він відповів мені, що так хвилево склалося, що я під цю пору найвищий ранґою старшина, що віком я старший за них на кілька років, що він, а з ним теж інші старшини пам'ятають мене, як Голову Українського Студентського Союзу, що брав участь і в громадському і в політичному житті ще перед війною, та що визнаюся у Львові й у львівських відносинах краще за них. Після розмови з Ярославом Чижем вернувся я до канцелярії УГК і коли побачив Володимира Целевича, з місця рішився запропонувати його на члена Команди, хоч він не був військовиком. Але він брав активну участь у студентському житті, майже постійно був членом Виділу ІV Секції Українського Студентського Союзу, націонал-демократичної, де гуртувалися студенти-прихильники Української Національно-Демократичної Партії. Головою тієї Секції був, теж майже ввесь час, Володимир Пежанський, а членами Виділу - Євген Коновалець, Володимир Целевич і Михайло Струтинський. Володимир Целевич був добрим правником і мав політичний нерв та вже деякий досвід у громадському житті. При першій вільній хвилині під час праці в УГК я зумисне завів з Целевичем розмову про студентські часи і спільних знайомих, щоб зорієнтуватися, хто з них під цю пору є у Львові. М. ін. він подав назвище проф. Юрія Полянського, чи не однолітка нас обидвох, а на всякий випадок товариша з університету і студентського життя, вже зо славою молодого вченого, співробітника відомого науковця, проф. Степана Рудницького. Юрій Полянський був старшиною-гарматчиком в УГА, він же обстрілював місто в перших днях листопада 1918 року з Високого Замку у Львові. Я швидко рішився запропонувати Юрка Полянського на третього члена Команди. Ярослав Чиж і Михайло Матчак погодилися відразу на мою пропозицію і я негайно після того розмовився з Володимиром Целевичем і Юрком Полянським. Вони теж погодилися, без ніяких застережень. Внедовзі ми зійшлися всі п'ять, таки в бюрі УГК, і устійнили, що ця нова станиця буде називатися "Начальна Колеґія Української Військової Організації", що її, до приїзду Євгена Коновальця, буду очолювати я, як свого рода "координатор". Офіційних нарад чи засідань ми не відбували. Ми обидва з Володимиром Целевичем працювали в одній кімнаті, Ярослав Чиж був близько, а Михайло Матчак і Юрко Полянський заходили до УГК часто. І не думали ми про якийсь реґулямін, чи протоколи. Спочатку йшлося про те, щоб вишукувати старшин і стрільців та розбудовувати організацію. Та вже незабаром Михайло Матчак і Ярослав Чиж прийшли з конкретним проєктом довести до відома української громадськости факт створення УВО, а польському урядові, що боротьба проти польської окупації не припинена, буде вестися дальше. Не маю змоги устійнити часу, коли польський уряд рішився на перший крок уніфікації Східньої Галичини з польською - проголошенням її поділу на воєвідства. Це було, мабуть, у жовтні. Ярослав Чиж і Михайло Матчак запропонували виготовити проклямацію з протестом проти рішення польського уряду та розліпити її по місті за підписом Української Військової Організації. Тому, що не було ще у Львові готових до акції вояків, то обов'язок виконати цей задум упав на членів Начальної Колеґії, очевидно, на Ярослава Чижа і Михайла Матчака. Кожний з нас дістав від Матчака згорток проклямацій, запасся в коробку з клеєм і квачем та ніччю вийшов на місто. Трохи було моторошно від незвичної роботи і все таки небезпечного підприємства, бо ж могло статися таке, що при першій, назагал дрібній акції, ледве створена Начальна Колеґія УВО попадеться в польські руки. Та все пройшло щасливо, тільки ми обидва з Матчаком малощо не пообливали себе взаємно клеєм, бо, наткнувшися один на одного на рогах вулиць Зіморовича и Сокола, зударилися грудьми, але тільки трішки клею вилилося на хідник.[18] Поволі прибувало штабу. З'явилися у Львові усусуси Дмитро Паліїв і Богдан Гнатевич, усусус і есес Василь Кучабський, дещо пізніше Остап Коберський, усусус і старшина УГА Степан Федак. Організація "кадрів" проходила досить швидким темпом. Недавні старшини, підстаршини і стрільці почували себе ще зв'язаними військовою дисципліною, а передусім братерством зброї, а дійсність під польським режімом ставала щораз більш болюча для тих, що ще так недавно були вояками вільної української держави і наявно бачили різницю між свободою у власній державі і поневоленням. Старшини і підстаршини, це ж ті студенти з-перед війни, члени Секції Українського Студентського Союзу по майже всіх містах краю, що в своїй програмі праці мали на першому місці культурно-освітню й економічну діяльність для української людности своїх повітів. Стрільці, це члени передвоєнних "Соколів" і "Січей", тих парамілітарних молодіжних організацій, що виховували своїх членів у національній свідомості, привчали до послуху й карности та спільного маршування на шляху до сповнення національних ідеалів. Д-р Роман Дашкевич, організатор "Січей", а опісля перших з'єднань Українських Січових Стрільців, розказує в своїй недавно друкованій на сторінках "Народньої Волі" праці, що перед війною було 900 гнізд "Сокола" і біля 1.000 "Січей". Коли прийняти, що в кожній такій клітині було пересічно 50 членів, то це була майже стотисячна армія. Можна сміло твердити, що провідники сокільсько-січового руху - проф. Іван Боберський, д-р Кирило Трильовський і д-р Роман Дашкевич, що перший зумів притягнути до "Січі" у Львові українську ремісничу молодь і пізніше створив з неї першу сотню УСС - виконали велике діло і добре прислужилися Батьківщині. Ледве чи котра інша нація мала такі багаточисельні організації молоді - студентської, міської і сільської. Українська Галицька Армія була побудована на територіяльному принципі - була Коломийська Бриґада, що її вояцтво рекрутувалося з коломийського повіту, Сокальська - з сокальського, Бережанська, Станиславівська, Золочівська, Равська і т. д. В тих формаціях вояки стрінулися знову зо знаними собі старшинами і підстаршинами з австрійської армії, колишніми студентами, що їх вони знали з "Соколів" - "Січей". Разом перебули страхіття "чотирокутника смерти", лежали поруч у тифозній гарячці на встеленій тільки соломою долівці. І відомо, що не було випадку, щоб стрільці якоїсь частини УГА збунтувалися проти своїх старшин і видали їх большевикам, хоч як большевики старалися підірвати це взаємне довір'я. З таким самим повним довір'ям віднеслися старшини по повітах до своїх побратимів зброї з УВО, а Стрільці до своїх колишніх старшин. І знову не було випадку, щоб стрільці, члени УВО, зрадили своїх старшин перед польською поліцією, або не дотримали тайни. Так було в дні 1 листопада 1918 року, коли то Генеральний Військовий Комітет у Львові зміг, завдяки власне додержанню тайни перед австрійською владою і перед польськими колами, перевести "блискавичну" акцію у Львові і по цілому краю. Володимир Мартинець наводить у своїй книжці "Від УВО до ОУН" листа полк. Андрія Мельника, де, м. і. написано таке: "...Тоді старшини Січових Стрільців схвалили організувати на рідних землях і серед нових умовин особливу збройну силу. На окремих конференціях випрацювано відповідні вказівки і для фіналізування тієї справи полк. Євген Коновалець виїхав до Відня, де був тодішній політичний осередок, зокрема Уряд ЗУНР, а інші старшини вернулися на рідні землі, (сотн. І. Андрух, пор. В. Романишин, пор. Нерослик, пор. Опока і хор. Решетуха на Наддніпрянщину (СУЗ), а Ярослав Чиж, Михайло Матчак, Василь Кучабський, Григор Гладкий і згодом полк. Роман Дашкевич, підполк. Іван Чмола та інші - на ЗУЗ. Ці останні одразу приступили у Львові, на підставі отриманих доручень, до створення військового осередку, що кермував би опірними збройними пунктами, які виникли в низці місцевостей на ЗУЗ".[19] Полк. Андрій Мельник не згадує тут про Стрілецьку Раду, а говорить тільки про "Старшин Січових Стрільців". Чи дійсно вони, чи може Стрілецька Рада випрацювали конкретний плян Організації, не буду заперечувати. Але скоріше схиляюся до думки, що Ярослав Чиж і Матчак, одні з сильніших[20] індивідуальностей з-поміж членів Стрілецької Ради, щойно після приїзду до Львова плян Організації опрацювали і почали його здійснювати. Неоспорним лишається факт, що УВО створили Січові Стрільці. При ствердженні цього треба відмітити момент, що позначився в акціях УВО ввесь час її діяльности. Строгу військову ділянку і воєнні операції проводили в Штабі Корпусу СС два видатні старшини українського генерального Штабу - ген. Марко Безручко і полк. Юрій Отмарштейн. Члени Стрілецької Ради, що з них ні один не був фаховим військовиком, були скоріше революціонерами і політиками. Неодин раз приходилося їм розв'язувати політичні проблеми і принімати важливі рішення політичного характеру, як от про виступ проти гетьмана Павла Скоропадського, чи вкінці про розв'язання Корпусу. Треба при тому пам'ятати, що ядро протигетьманського повстання творили Січові Стрільці та що командиром Осадного Корпусу СС був полк. Євген Коновалець, а шефом Штабу - полковник Андрій Мельник. Увесь час повстання і деякий час після зайняття Києва, Команда Осадного Корпусу була в дійсності єдиною українською владою. Молоді ще розмірно роками старшини - ніодин з них не мав більше, як 30 років - видвигнені революційними подіями на відповідальні пости, блискавично мужніли і набирали досвіду, сприймали широкий наддніпрянський розмах та державницький світогляд і ставали справжніми соборниками. В поході на Київ я мав нагоду стрінути коло Кам'янця Подільського лише одного колишнього усусуса, хор. Соловчука, що осінню 1916 року, на Лисоні, попався був у російський полон. Він їхав автом до Проскурова і я ледве впізнав у старшині з полковницькими відзнаками колишнього, молодшого за мене на кілька років, мого товариша-усусуса. Ми привіталися і перекинулися лише кількома словами, та, хоч у розмові він був по-вояцьки щирий і скромний, я відчув, що він "виріс" і мене нітрохи не вразив його полковницький ступінь. Між усусусами кружляла про Стрілецьку Раду така леґенда. Чи то в статуті Стрілецької Ради останнього періоду пізньою осінню 1919 року, чи може в рішенні про розв'язання Корпусу СС у листопаді 1919 року, була постанова такого менш-більш змісту: якщо б на території України витворилася така ситуація, що не діяв би центральний український Уряд, то Стрілецька Рада візьме владу в свої руки і буде переходово виконувати функцію Уряду.[21] Не можу собі вияснити, чому я, знаючи про ту леґенду, ніразу не спитав про неї тих членів Стрілецької Ради, що з ними особисто приятелював, зокрема Ярослава Чижа і Михайла Матчака. Тим більше, що я припадково довідався про те, що замешкалі у Львові члени Стрілецької Ради сходяться і радяться. Одного ранку прибігла до мене до УГК секретарка Правного Відділу і передала мені кілька листків, записаних короткими нотатками, що їх знайшла ранком на своєму бюрку. Мовляв, хтось мусів бути ввечері в бюрі Правного Відділу. З тих коротких записок, писаних рукою Ярослава Чижа, я виміркував, що це "засідала" чи радила Стрілецька Рада,[22] а темою нарад була, м. і. справа якогось непорозуміння з полк. Романом Сушком. Коли я пізніше стрінув Ярослава Чижа, то без зайвих слів передав йому ті листки. Та пізніше я неодин раз завважував, що вони відбувають наради, але я респектував їх тайну і не допитувався. ІІІ Революційно-політична, а менш військова ментальність тих двох сподвижників УВО, Ярослава Чижа і Михайла Матчака, а також і інших, виявлялася в тому, що вони, організуючи військові кадри, цікавилися в першу чергу політичними проблемами. Я вже згадував про проклямацію УВО проти заведення в Східній Галичині "малопольських" воєвідств та про арґументацію Ярослава Чижа за створенням Начальної Колеґії УВО м. і. для зв'язку з політичними партіями. В розмовах на Начальній Колеґії щоразу обговорювано такі питання, а до Володимира Целевича і до мене ставлено домагання активізувати політичні партії - Володимир Целевич національно-демократичну, а я радикальну. Не беруся твердити, що саме ми обидва зрушили їх, бо в одній і в другій партіях були в проводі визначні громадяни й політики, що відчували свою відповідальність і не потребували заохоти збоку, але все ж таки ми немало причинилися до того, що вони почали активніше виступати та що прийшло до створення Міжпартійної Ради, з націонал-демократів, радикалів і християнських суспільників. Представник тих останніх, д-р Кирило Студинський, став Головою Міжпартійної Ради. Міжпартійна Рада стояла на становищі Уряду ЗУНР, з Президентом д-ром Євгеном Петрушевичем на чолі, і на тому становищі стояла теж Начальна Колеґія УВО. У Львові діяла Делеґатура Уряду ЗУНР у проводі з Михайлом Галущинським.[23] Водночас не було не то що ворожого, але й неприхильного наставлення до Уряду УНР, що її армія зводила останні бої з большевиками, а пізніше інтернували її поляки. На такі настрої в колах УВО не мало ніякого впливу віденське середовище ЗУНР. Зокрема нікого не переконували ворожі до уряду УНР атаки д-ра Осипа Назарука, людини імпульсивної і нетолерантної. А він, як говорили старшини Бриґади УСС, що стояла залогою в Кам'янці Подільському, мав бути головним спричинником збоку оточення Уряду ЗУНР жалюгідної ворожнечі обидвох Урядів. В органі Уряду ЗУНР "Український Прапор" не було, здається, ніодного числа, де не друкувалися б різні неприхильні до Уряду УНР вістки, "інформації", а часом і напасті. В згаданому вище листі полк. Андрій Мельник пише, що полк. Євген Коновалець поїхав до Відня, де був тодішній політичний осередок, а зокрема Уряд ЗУНР. Відомо, що полк. Коновалець утримував тоді ввесь час жвавий контакт з колами ЗУНР і це підтверджує лист полк. Андрія Мельника. А твердження деяких пізніших публіцистів, наче б то полк. Євген Коновалець зірвав зв'язки з Урядом УНР, не відповідають правді. Краще сказати, що після розв'язання Корпусу СС в листопаді місяці 1919 року і після підписання Варшавського Договору взаємні відносини стали холодніші, але поправні, коли згадати, що місію Стрілецької Ради - створити з полонених українців в Італії нову українську військову формацію, акцептував Головний Отаман Симон Петлюра і її частинно фінансував Уряд УНР. Одначе з військовиками з Армії УНР полк. Євген Коновалець був далі в приязні, передусім з полк. Юрієм Отмарштейном та отаманом Юрком Тютюнником. Знов же ж Начальна Колеґія УВО, в перших початках своєї діяльности, не мала нагоди стрічатися ані з політичними ані з військовими колами УНР. Це прийшло дещо пізніше. В деяких колах Західньої України, в перших роках після програних визвольних змаганнях, як це завжди буває по національних катастрофах, докоряли київським Січовим Стрільцям, що вони, переважно корінні Галичани, не прийшли на поміч УГА в війні з поляками. Відомо було, що Штаб Корпусу СС післав кінний полк під командою полк. Бориса весною 1919 року на Волинь, в обхід лівого крила польських військ, але з дороги викликано його знову на протибольшевицький фронт. Не чув я ніколи, щоб члени УВО підносили такий закид.[24] Навпаки, саме старшини Корпусу СС втішалися в вояцьких і старшинських колах УВО якнайщирішою симпатією. Трохи інакше було на еміґрації. В таборах інтернованих у Чехословаччині перебували частини Гірської Бриґади УГА, що перейшли за Закарпаття в травні 1919 року, а після частини Херсонської Дивізії Армії УНР, що перейшли туди влітку 1920 року. Подібно, як у Відні, також у тих таборах давалися відчувати інколи навіть сильні протиуенерівські настрої. В обидвох найбільших таборах, у Ліберці і німецькім Ябліннім, постала, рівнобіжно з УВО в краю, таємна військова організація, що теж поставила своєю ціллю дальшу боротьбу проти обидвох окупантів, а в першу чергу проти поляків. Тяжко мені сказати, чи й тут почин дали старшини СС, що перебували закордоном. Радніше схиляюся до думки, що тамошня організація постала самочинно, а підтримує цю думку факт, що незабаром після приїзду полк. Євгена Коновальця до Львова з'явилися в мене, на конспіративній квартирі в "Червоній Калині", два старшини[25] з котрогось з тих таборів і заявилися проти того, щоб полк. Коновалець був начальним комендантом. З приїздом полковника Євгена Коновальця до Львова Начальну Колеґію УВО перейменовано на Начальну Команду Української Військової Організації. Праця в "Штабі" Начальної Команди проходила незвичайно дружньо і в повному довір'ї. Недиво, бо ж усі знали себе взаємно, чи то ще з-перед війни, чи з УСС або СС, товаришували і приятелювали з собою. Січові Стрільці завели теж наддніпрянський звичай кликати себе по батькові: Ярослав Чиж - Ярослав Ілліч, Михайло Матчак - Михайло Федорович, Юрко Полянський - Юрій Іванович, Осип Навроцький - Осип Іванович, а полк. Євген Коновалець - Євген Михайлович. Коли мова про нього, то ми його інакше й не називали між собою. Це також зближувало нас до себе і витворювало щиру товариську атмосферу. З другого боку, кликати себе по батькові конспірувало до деякої міри наші назвища. Про те дбав Ярослав Чиж, що в перших роках війни був приділений до відділу розвідки в головнім штабі австрійської армії,[26] а в Штабі Корпусу СС був начальником розвідчого відділу і мав досвід у цьому ділі. Саме він поклав засаду, що члени УВО зобов'язані до найстрогішої тайни, в ніякому випадку не сміють признаватися до своєї участи в УВО не тільки перед польською владою, але й перед українською громадськістю, всі запитання про те мають катеґорично заперечувати, а перед польським судом чи поліцією не підставляти себе героями. Бо розконспірування навіть одного члена УВО, зокрема члена Начальної Команди, може привести до розвалу цілої Організації. З признанням треба висказатися про витриманість "цивілів" з-поміж членів Міжпартійної Ради і Партійних проводів. Багато чого вони здогадувалися, та не прозраджувалися з тим і не плескали язиками. Треба для ясности сказати, що обидва ми з Целевичем брали участь у засіданнях і нарадах Міжпартійної Ради не як представники Української Військової Організації, тільки як умандатовані члени представництва наших політичних партій, що до них кожен з нас належав. Всі годилися з фактом існування УВО і відносилися до здогадних членів Начальної Команди УВО з довір'ям і з прихильністю. З того боку деконспірація не загрожувала. Водночас члени Начальної Команди - студенти почали організувати студентську молодь і довели до першого по війні студентського віча. Відновлено Український Студентський Союз, що його Головою став Ярослав Чиж, а пізніше Дмитро Паліїв, Академічну Поміч з Головою Михайлом Матчаком, і студентське спортове товариство "Україна", де Головою був Дмитро Паліїв. На становищі Голови "Сокола-Батька" заслуженого в сокільській організації дир. Миколу Заячківського підмінив у пізніших роках колишній старшина УГА, інж. Михайло Хроновят. Д-р Роман Дашкевич відновив січову організацію, одначе не міг дістати дозволу на затримання зненавидженої поляками старої назви, мусів прийняти нову назву "Луг". В неписаній програмі праці УВО на першому місці, побіч утримання кадрів української армії, стояла справа військового приспосіблення і фізичного виховання молоді. З ініціятиви членів Начальної Команди УВО створився Український Спортовий Союз і я мав честь бути його першим Головою. Цей Союз уже в 1922 році відновив щорічні крайові спортові змагання, т. зв. Запорізькі Ігрища. Організатором їх був довголітній співробітник проф. Івана Боберського і справник "Сокола-Батька", колишній старшина проф. Степан Гайдучок. Молоді спортовці, головно студенти, в швидкому темпі здоганяли і перевищували довоєнні рекорди з різних ділянок спорту. Водночас члени Начальної Команди УВО дали почин до заснування військово-історичного видавництва в кооперативній формі під назвою "Червона Калина". Знов же ж, проф. Юрко Полянський причинився до відновлення довоєнної плодовитої "Української Видавничої Спілки" і журналу "Літературно-Науковий Вістник", запропонувавши на його редактора відомого публіциста, д-ра Дмитра Донцова. Дмитро Паліїв зорганізував середовище з політичною закраскою "Заграва", що видавало журнал під тою самою назвою при співробітництві д-ра Дмитра Донцова. Ці всі ділянки почали жвавіше діяти в скорому часі, зокрема коли з таборів з еміґрації почали вертатися і цивільні і військовики та коли прибув до Львова полк. Євген Коновалець. Перший, організаційний період закінчився, зачинався другий, щораз жвавіший і активніший. Як досі, поліція могла бачити і знати тільки зовнішні вияви леґального українського суспільного і політичного життя, діяльність верховних органів Української Військової Організації була добре законспірована й окутана тайною. ІV Деконспірація, на щастя тільки частинна, прийшла аж після атентату Степана Федака на маршала Йосипа Пілсудського і воєводу Ґрабовського, коли то молодій УВО прийшлося вперше на ширшу скалю ставити чоло польському поліційному апаратові, щоправда ще не дуже виробленому і зорієнтованому в тому, що діється серед українців. Безпосередньої участи в підготовці атентату Степана Федака я не брав. Знав тільки, що він, як начальник бойового відділу, мав підшукати відповідного виконавця, але коли, на його думку, не знайшов підходяшого, заявив, що сам його виконає. Тієї неділі, коли запляновано атентат на відкритті Східніх Торгів, ми обидва з Ярославом Чижем пішли під Стрийський Парк при вул. Понінського і чекали. Минули чи не дві години, а не було чути ані стрілів, ані не завважили ми якогось замішання між публікою. Нарешті юрба почала виходити зпоза загородженої та обставленої поліцією брами і ми відійшли в переконанні, що Федакові не пощастило. Вже пізніше ми довідалися, що в тисняві юрби не міг він пропхатися наперед і мати вільне місце до стрілу. Ввечері я вийшов на місто, щоб розвідатися між своїми, що сталося. На Сикстуській вулиці стрінув я сотника Людомира Огоновського. Побачивши мене здалеку, підбіг до мене і сказав, що саме перед кількома хвилинами Степан Федак атентат таки виконав і він саме був того свідком, коли приглядався параді перед маґістратом. Це дало привід до арештів, що почалися від студентів. Не тільки тому, що сам Степан Федак був студентом, але й тому, що студентське життя не мало причини конспіруватися, поліція ще найліпше могла в ньому орієнтуватися і добре мала на примітті провідників українського студентства. Почалися масові арешти серед студентства і тоді поліція мимохіть натрапила на членів УВО. Не попався в тюрму тільки Ярослав Чиж, якимсь щасливим випадком, а може і через його обережність, бо, здається, не ночував тоді вдома. Деякий ще час він скривався у Львові і час-до-часу телефонував до комісаря Кайдана та глузував з його слідства.[27] А поляки просто скаженіли і застосували до українців "кругову поруку", негірше від большевиків. Авже ж, арештували батька атентатчика, д-ра Степана Федака. Тут доречі буде згадати, як зареаґував він на атентат свого сина, бо це характеризує цього небуденного громадського діяча, як громадянина й людину. Коли ми обидва з Володимиром Целевичем прийшли до нього в понеділок уранці, на другий день по атентаті, до його бюра в "Дністрі" - а ми робили це кожного дня для обговорення біжучої роботи в Українськім Горожанськім Комітеті - то він стрінув нас такими словами: - Не маю до вас, хлопці, жалю, що ви призначили мого сина. Але кому прийшло до голови вибрати саме сина Федака, що, як Голова Українського Горожанського Комітету, репрезентує тепер українців? Не ждучи на нашу відповідь, казав нам сідати і реферувати справи. Були між арештованими Голова "Просвіти", проф. Михайло Галущинський, проф. Василь Щурат і багато других. Загостив і я на три місяці до слідчої тюрми при вул. Баторого. Один з "федаківців" сидів у поліційному арешті при вул. Казимирівській з якимсь "малоросом", можливо, що був це підставлений з поліції шпик. По кількох днях його випустили. Перед відходом питався він свого товариша камери, чи не міг би він полагодити йому щось "на волі". Той, не звіряючися йому з нічим, просив тільки зайти до канцелярії адвоката д-ра Лева Ганкевича в справі оборони, та до Українського Горожанського Комітету в справі харчів. "Малорос" це зробив. Зараз другого дня рано пішов на одне і друге місце. А що я був начальником канцелярії УГК і сидів зараз у першій кімнаті, то він передав це прохання мені. Вже тієї самої ночі поліція арештувала і д-ра Ганкевича й мене. Комісар Кайдан у поліційному допиті і слідчий суддя в арештах при вул. Баторого конче хотіли видобути від мене якісь конкретні зізнання. Зміркував я з їх питань, що вони зовсім не орієнтуються щодо УВО і що ніхто з "федаківців" не проговорився. Не мали вони ніякого доказу про мою участь у підготові атентату, нічого я не допоміг їм моїми відповідями на допитах і по трьох місяцях мусіли мене випустити на волю. Одначе з того часу поліція вже мала мене на оці і віддала під опіку своїм аґентам. Чи йшли за мною зараз по виході з тюрми, я не завважив, але вже застав їх на Руській вулиці. Обставили її з усіх боків та пильно обсервували вхід до Українського Горожанського Комітету під ч. 3, до "Дністра" і до "Просвіти". Нелегку мали службу. До Горожанського Комітету можна було зайти не тільки від Руської вулиці, але й від Бляхарської та Підвалля, через подвір'я будинків Ставропігійського Інституту. А народу йшло багато... Досить часто і коло мого мешкання при вул. Марка рано й увечері крутився якийсь підозрілий тип. Швидко ми знали їх усіх з лиця, а зокрема спеціяліста в українських справах, худенького блондина, забув його назвище. Коли після розв'язання Українського Горожанського Комітету я перейшов я на постійну працю до видавничої кооперативи "Червона Калина", - її домівка стала просто ідеальною конспіративною квартирою. "Червона Калина" віднаймала від "Карпатії", що займала цілий перший поверх у кам'яниці купця Купфершміда при вул. Руській ч. 18 побіч будинку "Дністра", маленьку кімнатку й кухонку від подвір'я. Ще перед війною, коли д-р Степан Федак став головним директором "Карпатії", він дістав згоду Купфершміда, щоб пробити стіну до "Дністра" і вибити двері до коридору з-перед його бюра до кімнатки, що її пізніше зайняла "Червона Калина". Кахлева піч дещо закривала ті двері і тому, на щастя, поліція не звернула на них уваги. А коли переводила вона масові труси й арешти серед українців, то ніколи не минала "Червоної Калини". З десяток разів бував у тій кімнатці підкомісар Чеховський і я кожного разу тремтів, ану ж запитається, куди ведуть ті двері. Старався я кожного разу засланяти їх плечима, а що я високий на зріст, то це мені вдавалося. Така квартира була необхідна і надзвичайно вигідно положена. До неї можна було дістатися від вул. Руської ч. 20 до "Дністра", вийти на перший поверх і попри головну касу та бюро д-ра Степана Федака дійти до незамітних дверей до "Червоної Калини". Крім того можна було зайти до будинку "Дністра" від вулиці Підвалля ч. 9, де містився тоді Земельний Банк Гіпотечний, перейти на подвір'я, де в куті був вхід до "Сокола-Батька" і куди можна було дістатися на перший поверх "Дністра". До тієї квартири постійно заходив полк. Євген Коновалець і другі члени Начальної Команди УВО, тут відбувалися наради і також зустрічі Полковника з полк. Юрієм Отмарштейном, отаманом Юрком Тютюнником і його ад'ютантом, сотн. Добротворським. Там же я бачив останній раз полк. Коновальця і говорив з ним. Це було на другий день після атентату на Сидора Твердохліба. Полковник Коновалець зумисне зайшов туди, щоб поінформувати мене, а через мене й інших, що організатор атентату Дзіковський заломився, стратив нерви, готовий "засипати" всіх і вся. Сказав мені що ввечері виїздить на село, до батьків, що Володимир Целевич уже перенісся до мешкання д-ра Степана Біляка і радив мені також подумати про те, щоб скритися на якийсь час. Та я чомусь не рішився на те і пішов додому. Над ранком збудив мене пронизливий дзвінок. Коли я відкрив двері на коридор, побачив перед собою гурт поліцистів на чолі з моїм уже дуже добре знайомим підкомісарем Чеховським. Перевели докладну ревізію, очевидячки нічого для них цікавого не знайшли і забрали мене з собою. Коли завели мене до поліційного будинку при Казимирівській вулиці, то зараз же в першій мірі підскочили до мене інсп. Лукомський та підкомісар Чеховський і навипередки, один поперед другого питалися мене, чи знаю я полк. Євгена Коновальця та Володимира Целевича і де вони. З того я виміркував, що вони обидва не дали себе схопити. Стало мені легше на душі і я спокійно відповів їм, що обидвох тих панів знаю, але невідомо мені, де вони тепер. Повні три тижні просидів я в тій тюрмі на одиночці. Побіч мене, теж на одиночках, сиділи співучасні в організації атентату - Іван Полюга, Семен Український, Федір Яцура, Леницький і Вишневський. Це були одиночки в першому корпусі поліційного будинку, призначені на дисциплінарні арешти для самих поліцистів. Перед ними був вузенький коридорчик, де тримав сторожу озброєний поліцист. Напроти моєї камери були двері до великого коридору і дальше по противній стороні двері до поліційної кантини. Час-до-часу поліцист вискакував на кілька хвилин до кантини чи деінде і ми це негайно завважували, бо ж не мавши що робити, слухали ввесь час під дверима, що діється назовні. Прилипали ми тоді устами до "візитирки", маленького отвору, в дверях кожної камери, і скандуючи кожне слово, бо інакше годі було себе взаємно зрозуміти, коротко себе інформували. Їх усіх уже допитували і від них я дістав потвердження, що Дзіковський зрадив. Його самого тримали десь окремо, один раз бачив я крізь моє віконце, як його поліцист провадив до кантини. Значить, він був "на окремих правах". Всі вони відмовили зізнань, хоч декого з них Чеховський побивав, і жадали передати їх до суду. Мене не кликали на допит, не пускали на прогулянку, як і моїх сусідів, погодилися тільки, щоб моя дружина приносила мені обіди. Аж по трьох тижнях викликав мене Чеховський і відразу показав на стіну, де висів афіш з проголошенням наглих судів: - Підете на "доразовий" суд. Від Дзіковського знаємо про все. Ви були заступником полк. Коновальця! Я відповів, що ніякого Дзіковського не знаю, зізнань відмовляю, тим більше, що поліція протизаконно тримає мене такий довгий час у своїх арештах, і вимагаю відставити мене до суду. Чеховський побагрянів і накинувся на мене з криком, натякаючи, що може мене змусити говорити. - Знаю, - кажу йому, - що ви тут биттям примушуєте до зізнань, пробуйте й зо мною. На те він, чомусь, не зважувався, ще кілька хвилин викрикував і погрожував - я ввесь час мовчав. Нарешті казав відвести мене до камери, а ввечері того самого дня завезли мене до слідчих судових арештів при вул. Баторого. Наглий суд мав відбутися в Золочеві, бо Твердохліба вбито на території золочівського суду. Вирятували нас від нього "федаківці". Вони сиділи в тюрмі вже цілий рік а за той час їхні родини встигали здеморалізувати в'язничну сторожу до тої міри, що я ще й сьогодні дивуюся, як це могло статися. Вже в 6-їй годині ранку другого дня по моєму приході з грюкотом відкрилися двері до моєї камери і вбіг туди "федаківець" Степан Терлецкий ("Мизь"). Притащив з собою харчі, книжки, часописи, навіть колоду карт до пасіянсів. При тому заповів, що за кілька хвилин викличуть мене до купелі і там я знову стріну когось з "федаківців". І дійсно за якої чверть години прийшов по мене ключник, що завідував купелями. Там я вже застав Дмитра Палієва і Богдана Гнатевича. Швиденько поінформував я їх про зраду Дзіковського, коли ж запиталися мене вони, що думаю далі робити, щасливо прийшло мені на думку порадити їм, щоб закликали до купелі Дзіковського і вимогли на ньому відкликати свої зізнання в слідчого судді. Не розпитуючи далі, постукали в двері, сказали сторожеві відвести мене до келії, а припровадити Дзіковського. Вже кільканадцять хвилин пізніше довідався я від "Мизя", як то було з Дзіковським у тій купелі. Зажадали від нього негайно зголоситися в слідчого судді і відкликати зізнання - в противному випадку його отруять... Спочатку Дзіковський гороїжився і грозив поскаржитися тюремній адміністрації. - Це тобі стільки поможе, що мертвому кадило, - відказали йому. Ну, то ж, нас двох можуть покарати за погрози, але нас тут таких у тюрмі більше, а вони вже тобі не дадуть вийти живим. Додали при тому, що й сам він на тому може тільки скористати. Скінчили, застукали в двері на ключника, ще й на відхідному погрозили йому п'ястуками. О год. 9 ранком того самого дня слідчий викликав Дзіковського на допит і він свої поліційні зізнання, що ними обтяжив інших людей, відкликав. Не знаю, як виправдував він перед суддею ті зізнання. Але вже другого дня "Мизь" приніс мені вістку, що нас відлучили від наглого суду - таке переказали до тюрми адвокати. "Мизь" міг шниряти по всіх коридорах і закамарках тюрми, бо зголосився добровільно на помічника при розношуванні харчів. Ключники, народ лінивий, радо на те погодилися, а то тим більше, що не обійшлося тут без порядних хабарів. Всіх нас т.зв. твердохлібівців, цебто заарештованих у зв'язку з убивством Твердохліба, сиділо в львівській тюрмі 58. Висиділися ми до травня 1923 року. Хтозна, як довго ще були б нас тримали, якби ми не об'явили голодівки на знак протесту проти безпідставного тримання нас у слідстві. По сьомиденній голодівці[28] випустили без суду майже всіх, за вийнятком ніби безпосередніх учасників атентату, що їх пізніше судили на спеціяльній розправі. Дзіковського не судили, йому пощастило втекти з тюрми. Після одного з допитів, коли суддя вже скінчив диктувати протокол, а ключник чекав на підписання карточки, з якою приводили в'язнів з тюрми до суддів, Дзіковський, що стояв уже коло дверей, раптово вискочив на коридор і замкнув двері на ключ, що його суддя забув у дверях. Заки суддя з ключником спам'яталися і счинили алярм, він збіг наниз, вийшов з судового будинку і пропав у юрбі прохожих на вулиці.[29] Довідався я про те від молодого студента, що кілька днів пізніше прийшов до мене до "Червоної Калини" з домаганням від Дзіковського дати йому гроші на втечу закордон. Не знавши того молодого чоловіка, відмовився я від знайомства з Дзіковським. Одначе він виказався, що належить до бойового відділу, покликався на знаних мені його товаришів і вкінці я дав йому гроші, не пригадую вже скільки. Справою Твердохліба і виїздом полк. Євгена Коновальця закордон закінчився черговий етап у розвитку й діяльности Української Військової Організації. На зовнішньо-політичному і внутрішньому українському фронтах зарисувалися контури нової дійсности, що поволі входила в стадію стабілізації витвореного по війні стану і відповідно до того мусіла пристосувати свої способи діяння також Українська Військова Організація.   --------------------------- Франц Штик В ПЕРШИХ РОКАХ УВО У ЛЬВОВІ І Перебувши визвольну українську війну, вернувся я з початком 1920 року до Львова. В часі, коли переходили ми Збруч на захід, як полонені, я лежав ранений у шпиталі в Волочиськах. Бачили мене там знайомі поляки зо Львова - я знав їх багато, бо ходив до польської ґімназії на Замарстинові - дали знати моїй матері, вона приїхала і постаралася, що відставлено мене до військового шпиталю у Львові, що приміщувався в будинку української Академічної Ґімназії. В шпиталі поводилися зо мною добре, лікарі і шпитальний персонал не цікавилися тим, хто поляк, а хто українець, і не робили різниць між хворими й раненими. Під лікарською опікою я швидко видужав і мене виписали зо шпиталю та передали до табору полонених на Личакові, в казармі 14 полку "уланів язловєцкіх", а звідти, за старанням батьків, звільнили в місяці травні. Перед усіми нами, молодими людьми, часто ще хлопцями, що пішли на війну просто зо шкільної лавки, стало питання, як докінчити науку і ввійти в нове життя. Питання це турбувало всю українську суспільність, писалося про те в пресі, пам'ятаю статтю п. н. "Рятуймо наші левенята", що викликала широку дискусію серед львівської української громадськости, ну, і серед нас самих, "левенят". Професор Михайло Яцкевич зорганізував для нас спеціяльні матуральні курси в кам'яниці Української бурси при вул. Хшановського. Такі ж самі курси відбувалися для дівчат-семінаристок, що не могли скінчити школи через війну. Був це час, коли по невдалому поході Пілсудського на Київ, большевики гнали перед собою поляків і перли на Львів. Військо і поліція ганялися по місті за молодими людьми, ловили їх по вулицях і в трамваях і вивозили за місто копати окопи й укріплення - тяжко було через те ходити на ті матуральні курси. Але якось дійшло все до щасливого кінця і в вересні майже всі ми склали матуральні іспити. Кожного дня верталися до Львова студенти з війська, більшість з них були старшинами в українській армії, за останні роки звикли вони до руху, акції, неспокійного й небезпечного життя, тяжко їм було тепер сидіти безчинно. І вони кинулися відновляти студентські організації. Відновлено "Академічну Громаду", на Загальних Зборах обрано Головою Степана Рудика. Мені припала функція господаря Товариства, пам'ятаю ще, що бібліотекарем був Володимир Мартинець, Михайло Матчак був членом Управи. Відновлено Товариство Правників - не пам'ятаю вже його докладної назви, здається "Правнича Громада". Головою там був Михайло Матчак. Почали знову діяти "Медична Громада" з головою Н. Саламоновичем і академічний хор "Бандурист", що ним дириґував тоді д-р Станислав Людкевич. Хоч поки що ми ще в університетах не студіювали, але товариське й організаційне студентське життя плило під повною парою. Пригадую собі, що на "Маланку" підготовили ми політично-сатиричний скеч, він пройшов з дуже гарним успіхом. Також дуже добре вдався нам великий концерт у честь Тараса Шевченка. Одним словом - далеко нам було до занепадницьких настроїв. Чимало наших студентів студіювали вже заграницею, дісталися туди або просто з України після відвороту нашої армії, або втікали з таборів полонених "на зелену границю" з Галичини або з Тухолі на Помор'ю в Чехословаччину, а звідти дехто їхав до Австрії або іншої країни. Від них приходили листи, просили, щоб вистаратися їм про документи, потрібні до студій, як ось матуральні свідоцтва, метрики, різні посвідки тощо. Це завдання в "Академічній Громаді" приділено мені і я в зв'язку з тим мав роботи по самі вуха. Наближався початок академічного року і гостро рисувалося перед нами питання, як ставитися до львівського університету. Від нас ходила делеґація до ректорату за інформаціями. Складу делеґації вже не пам'ятаю, але знаю, що був у ній Михайло Матчак, бо він пізніше реферував нам на зборах вислід переговорів. Ректор не відмовлявся прийняти українців на студії, одначе вимагав, щоб на вписових формулярах у відповідних рубриках ставити "державна приналежність - польська". На те ми не могли погодитися. Галичина входила в склад польської держави тільки фактично, юридично ж Польща мала над нею тільки мандат з рамени Ліґи Націй. Як же ж нам, майже поголовно колишнім українським воякам, що ще так недавно збройно боролися проти Польщі, тепер признавати польську державну приналежність і пересуджувати в той спосіб справу, заки ще вона була вирішена десь там на міжнародньому форумі? Наша делеґація ставилася гостро і ректор їй сказав, що, напр., у Румунії за таку поставу не переговорюють, тільки б'ють у шкуру. Накінець ректор погодився, щоб не заповняти рубрики "державна приналежність", Матчак був за тим, щоб пристати на ті умови, цебто подавати українську національність і залишати порожньою рубрику державної приналежности. Але хтось кинув думку, щоб збойкотувати польський університет і творити свій власний, український, хоч і тайний. Може хто й не вірив у тривкість такої розв'язки, але раз це поставлено виразно, ще й на публічних студентських зборах - ніхто не виступав проти того, бо в тодішній атмосфері це вважалося б браком патріотизму і капітулянством. Прийшли вакації і принесли з собою два студентські з'їзди у Львові, один вужчий, а другий широкий, у всекрайовому маштабі. Трудно мені сказати, хто властиво скликав ті з'їзди, але головну ролю на них відгравали Михайло Матчак, Ярослав Чиж і Василь Кучабський, цей останній виступав на них з головним рефератом. З'їзд був призначений для справ дальших студій, на ньому формально вирішено оснувати український університет - хоч перші організаційні кроки до того вже давніше було зроблено - і запрошено на ректора д-ра Василя Щурата. Для політичних справ відбувалися окремі дискусійні вечері в "Академічній Громаді". Пригадую, що Степан Рудик доповідав про "Хиби нашої інтеліґенції", а Василь Кучабський говорив про повстання проти гетьмана Скоропадського. Таких доповідей було багато і дискусії на них ішли дуже палкі. Найперше сходилися ми в нашій домівці в Народньому Домі, але влітку влетіла туди поліція, перевела ревізію, а хоч нічого не знайшла, то комісар Ваґнер таки запечатав домівку під претекстом, що там відбуваються нелеґальні сходини, позабирав протоколи та всякі записки і ми на якийсь час мусіли сходитися по різних інших місцях. Десь на початку літа 1920 року підступив до мене в Народній Гостинниці, точно вже не пригадую, хто, в кожному разі хтось з колишніх військовиків, слово-по-слові і запропонував він мені приступити до "організації". Не сказав мені назви тієї організації, з розмови виходило, що це організація тайна, нелеґальна і що ставить собі завдання боротися з польською окупацією Галичини. Я про те давніше не знав, уперше про неї тоді від нього довідався. Казав мені прийти до кам'яниці при Личаківській вулиці, не пам'ятаю вже числа, було це на початку вулиці, недалеко від Бернардинської Площі, в партері. Коли я в означений час туди прийшов, застав уже кілька осіб, тоді мені ще незнаних. На короткій нараді, що тривала не довше години, говорено про організацію на місто Львів, обговорювано способи пропаґанди і підтримування духа спротиву польській окупації. З цікавости запитався я, чи буде з нами Степан Федак - я з ним запізнався вже по війні і ми обидва заприязнилися - мені сказали, що він теж працює в цій організації. Скоро після того рознеслася чутка про адміністраційний поділ Галичини на воєвідства.[30] Проти того рішила виступити Українська Військова Організація. Від того часу починаю вживати повної назви, бо хоч між собою говорили ми тільки коротко - "організація", одначе це була та сама організація, що пізніше стала широко відома в цілому краю і заграницею під назвою Українська Військова Організація (УВО). Я про те довідався від Дмитра Палієва. З ним я, очевидячки, був уже знайомий - я був його вістовим у листопадових боях за Львів - і знав про його працю в УВО, хоч і не було його тоді на першій нараді при Личаківській вулиці. Не пам'ятаю вже, яким способом і коли перший раз сконтактувався він зо мною організаційно, але тоді казав мені прийти до однієї вілли при Вул. Листопада. В одній з кімнат стояв цикльостиль і ми мали відбити на ньому відозви проти поділу Галичини на воєвідства. Не було машини до писання і я мусів ручно писати рильцем на болоні під диктат Палієва. Відозва зачиналася кличем "Проч з окупантами! Український нарід не знесе насилля!" Відбили ми тої відозви 200 штук, з чого 50 я зараз же дав Володимирові Гупалові і ми їх розліпили в різних місцях на мурах Львова. Здається мені, що це була перша відозва УВО у Львові, хоч і не підписана її фірмою. Можливо, що були інші скоріше, та я їх не бачив і про них не чув. Мої контакти в УВО ішли за посередництвом тільки двох осіб: Дмитра Палієва і Ярослава Чижа. З першим співпрацював я в ділянці пропаґанди і кольпортажу нелеґальної літератури, з другим - у справах розвідочних. Я мав знайомих між польськими дівчатами, що працювали в ДОК,[31] час-до-часу діставав від них різні військові папери і носив їх Чижеві до будинку "Дністра". Цікаво, що ні одна з тих польок не зрадила мене і не "засипала". Крім того чимало приятелів і знайомих з дитячих ще і шкільних літ мав я між залізничниками. Заходивши з ними в розмови, нетрудно було мені розвідуватися про рухи польського війська та збирати інші відомості, що могли мати значення для військової розвідки - всі ті відомості негайно передавав я Чижеві. З іншими членами УВО організаційно я ніколи не стрічався, хіба тут і там з Михайлом Матчаком. Полковника Євгена Коновальця бачив я один тільки раз у літі 1921 року, познайомився з ним в Українському Горожанському Комітеті, куди зайшов він за чимсь до Чижа. З військових часів не був я з ним знайомий. Тоді я ще не знав, що він був Начальним Комендантом УВО. В міжчасі Польща заповіла перепис людности в Галичині. УВО негайно проти того запротестувала і розпочала протиакцію. Наша пропаґанда була вже тоді краще поставлена, мали ми невеликий, але справний людський апарат та й деяке технічне устаткування. Всім тим завідував Дмитро Паліїв. На машині летючки писала нам "Зоська", назвища її не пригадую, вона мешкала десь на Замарстинові, а працювала в одній установі з Остапом Коберським. Поліція ще слабо була поінформована про внутрішнє життя українців, а вже й поняття не мала про УВО, хіба що тут і там наткнулася на окремі, відірвані вияви нашої роботи. Жодних серіозних перепон від неї ми не мали в тому часі, тому й не було потреби стислішої конспірації, все діялося напів явно і серед білого дня, хоч і нелеґально. Деякі матеріяли друкували ми в друкарні оо. Василіян у Жовкві. Одного разу їздив я туди з "Зоською", привезли ми дві величезні валізи друків. Коли ми висідали з ними на станції Клепарів, з якоїсь причини повно там було поліційних аґентів. Не чіпали вони мене, бо якже ж могли підозрівати мене, якого батько працював урядовцем у слідчій поліції? Вони вважали мене за "львовскє дзєцко" і був я для них "свуй варят".[32] Щоправда, знали вони, що я був в українському війську, - та це вже минуло і поволі почало вважатися забутим епізодом. Під самим носом переніс я їм валізи з нелеґальною літературою і я певний, що коли б попросив - помогли б затащити їх до трамваю. Був рух і жвава акція того літа, я просто не чув, як час пливе, повні руки роботи. Тоді теж відбувся в Народному Домі з'їзд чи товариська зустріч колишніх Українських Січових Стрільців. Хто його скликав, не знаю, але проводив на ньому Дмитро Паліїв. Говорив про потребу тримати колишнім військовим контакти між собою, організувати їх на місцях і підтримувати духа опозиції проти Польщі. Учасників було около шістдесят, а діялося це в білий день і поліція нічого про те не знала. З тієї нагоди відбуто ще інший з'їзд, куди запросив мене Паліїв. Зібралося на ньому теж около п'ятдесятки людей, одного будного дня пообіді, під кінець літа 1921 року, в одній зо шкільних заль Народного Дому. Нікого з тих людей я не знав, а принаймні тепер не можу собі пригадати ані облич ані назвищ, мабуть усі були з провінції, не бачив я там львівських. З'їзд відкрив, на ньому проводив і про справи реферував Дмитро Паліїв. Перший раз, свого рода "офіційно" повідомлено нас на ньому, що існує і діє Українська Військова Організація. Паліїв доручив нам в її імені збирати й організувати на місцях колишніх військовиків і продовжувати боротьбу за державну незалежність. Під кінець з'їзду він усіх нас урочисто заприсягнув. Все те відбувалося зовсім без ніякої конспірації. Просто не було потреби конспіруватися в таких нарадах. Про все говорено загально, ніяких подрібних інструкцій нам тоді не видано. В самому місті Львові організаційне життя плило спокійніше, зате по цілому краю шуміло й гуділо, ішов сильний рух проти конскрипції. А рівночасно відбувалася збірка грошей і збіжжя на втримання українського тайного університету. ІІ Серед такого життя прийшов пам'ятний день 25 вересня 1921 року. Хоч жив я вдома, при батьках, але заробляв на життя хористом у львівськім театрі, - в мене був непоганий голос. Ранок того дня провів я вдома, мали ми несподіваних гостей, приїхала тітка з Кракова. День - як кожна неділя в місті. Зараз після обіду пішов я до театру, там ставили п'єсу "Костюшко під Рацлавіцамі". Ані в гадку не заходило мені, що станеться далі того самого дня і який це матиме наслідок і вплив на моє життя. В місті був рух трохи більший, як звичайно, наїхало багато сторонніх людей, мали теж приїхати різні високопоставлені особи з польського військового і політичного світа. Вистава скінчилася десь аж по сьомій годині і я мав ще трохи вільного часу. О годині 8.30 мала починатися опера "Галька", де я співав у хорі. Опера починалася пізніше, як звичайно, бо на ній мав бути гостем маршал Йосип Пілсудский, що приїхав на той час до Львова і за різними парадами та репрезентаційними прийняттями не ставало часу, щоб зачати скоріше. Бувши в доброму настрою та нічого не прочувачи, крутився я по місті, щоб провести якось цю годинку до початку опери. Хильнув чарку в шинку напроти театру, куди звичайно ходили артисти та ввесь театральний персонал, перейшовся по "корсо",[33] вступив до Народної Гостинниці, щоб довідатися про вислід змагань у копаному м'ячі між "Україною" та "Ютрженкою", перекинувся кількома словами зо знайомими, - все, як звичайно, як учора, передучора чи перед тижнем, - та й пішов до театру. Все було готово на 8.30, але з якоїсь причини зачали ми оперу аж коло 10 вночі. Не знали ми причини спізнення, хтось сказав, що Пілсудскому неможна було прийти скоріше. Аж після першого акту рознеслася за кулісами вістка, що на Пілсудского виконано атентат, стріляв до нього якийсь український студент. Може на залі знали про те скоріше. Я аж горів з цікавости, хто це стріляв, може хтось з моїх товаришів або знайомих? Недовго прийшлося ждати, хтось сказав, що атентатчик називається Степан Федак, син відомого у Львові адвоката і громадського українського діяча, також Степана. У мене похололо на серці - я з Федаком останніми часами подружили і майже кожного дня при різних нагодах стрічалися, хоч ніколи й одним слівцем не обмінялися про нашу працю в Українській Військовій Організації. Якщо й була коли про те мова, то хіба дуже загально, як і про інші форми та вияви політичного українського життя. Не знаю, як діждався я кінця вистави, що як на те дуже довго затягнулася, ми її скінчили аж по півночі. Пізнувато вже було йти кудинебудь довідуватися про долю Федака та про те, як відбувся атентат. Пішов я додому з тим, щоб зараз уранці побігти до знайомих і розпитатися. Мешкав я тоді при Жовківській вулиці, другий дім від читальні "Просвіти". Була друга година вночі, я тільки що почав засипляти, бурхливі думки шугали по голові і проганяли сон. Коли це - постукали в двері. В таку пору неждані гості могли бути хіба з поліції. Прийшло їх три - всі три мої знайомі, поліційні аґенти Лапіцкі, Рідель і Авґуст. Дуже їм було неприємно, виправдувалися перед батьками і передо мною, що дістали такий наказ і мусять зробити обшук мого мешкання. Робили вони цей обшук довго і старанно, нічого не знайшли, бо й нічого не було. Моя мати, хоч полька з роду, але тримала з сином і поза плечима поліцаїв ховала за пазуху всякі папери, що на її погляд могли б мене скомпромітувати. Нічого такого в мене в хаті не було, забрали тільки плян Львова з поділом на райони. Цей поділ ми зробили для цілей збірки на український університет, та це не перешкодило пізніше польській газеті "Вєк Нови" писати, що в мене знайдено плян міста для протипольського повстання. Скінчивши ревізію, казали мені одягнутися й піти з ними. На вулиці ждало на нас авто. Ого! Це не абищо, авто в тих часах у Львові, мабуть справа серйозна, хоч нічого мені не сказано, чого і в якій справі беруть мене з собою. Приїхали ми до поліційних арештів при вул. Яховича. Списали зо мною загальний протокол з т. зв. генераліями і казали ждати в одній з кімнат. Кімната була зовсім порожня, тільки поліцист сидів на кріслі. Мав він мене пильнувати, але ми помінялися ролями, бо скоріше я мусів уважати на нього, щоб не впав він, дрімаючи, з крісла на підлогу. Ішла година за годиною, на коридорі і в сусідніх кімнатах чути було рух, рипали двері, лунали якісь зойки - та до моєї кімнати ніхто не заходив. Крізь вікно почав уже заглядати блідий осінній день, прийшла дев'ята година ранку, почалося звичайне урядування в поліційних бюрах - а я все ще сам, ніхто ні на допит не кличе, ні навіть дверей не відчиняє. Огорнула мене нетерплячка, я бігав по кімнаті, як звір по клітці, страшенно хотілося курити, а не було що. Вполудне прийшов комісар Кайдан і почав мені читати отченаш, що я хіба зовсім з глузду зсунувся, навіщо було мені мішатися в таку справу? Раз уже зробив я дурницю, що пішов до українського війська, а тепер - батька через мене проженуть зо служби і т. д. і т. д. Міхал Кайдан, а властиво Михайло Кайдан, був українцем з роду, що відрікся своєї віри и національности і став полякам на службу не за гроші, не за страх, а за совість. Я добре його знав, він був військовим товаришем мого батька, обидва разом служили в 15 піхотнім полку за Австрії, Кайдан був там курінним сурмачем. Потім обидва разом вступили до поліційної служби, тільки тепер, за Польщі, мій батько далі лишився в кримінальному відділі, а Кайдана приділено до слідчої політичної поліції. Часто відвідував він мого батька в нас у хаті і з того приводу вважав за відповідне взяти цей протекційно-батьківський тон у допиті. В тім часі він нічим не відрізнявся від інших таких самих як він урядовців слідчої поліції, не був ані ліпший ані гірший від них, не грішив ані більшою здібністю чи інтеліґенцією, ані жорстокістю. Щойно пізніше, в часі справи "святоюрців",[34] сильно він змінився і придбав собі славу жорстокого поліційного катюги, аж його за те мусіли, під натиском прилюдної опінії, зняти зо служби. Коли запитався він мене, чому я вступив до українського війська, я без надуми відповів, що я ж українець і вважав це тоді та й уважаю тепер, що це було моїм обов'язком. Аґент Лапіцкі, що прислухувався нашій розмові, почувши слово "обов'язок", зірвався, якби його жало вшпилило, і крикнув, що він мені того не забуде. Почався звичайний, реґулярний допит. У нас у хаті був службовий пістоль мого батька і Кайдан чіплявся мене, наче б то я носив його кудись з собою, зокрема наче б то я брав його до міста 25 вересня, це ніби мав йому сказати сам мій батько. Та це була неправда, ані батько йому нічого такого не говорив, ані я того пістоля не рухав, бо й непотрібно мені було його в моїй роботі. Найбільше їх цікавила труп'яча голівка в моєму портсигарі, звідки я її взяв і що вона означає. За воєнних часів такі труп'ячі голівки носили вояки з т. зв. штурмабтайлюнґів,[35] вони продавалися по трафіках[36] і різних крамничках. Минула війна і цей товар зник з поличок і крамничних вітрин. Але в одній крамниці при вул. Сикстуській бачив я ті голівки, а що в часі українсько-польської війни я служив у пробоєвій сотні, тож купив собі таку одну відзнаку та приклеїв її на портсигар. Якось раз у Народній Гостинниці побачив її в мене Стефко Федак, сподобалася вона йому, він просив теж і йому купити. За день чи два приніс я йому таку відзнаку і він також носив її у портсигарі. Коли після атентату витрясли йому кишені, знайшли портсигар і побачили на ньому труп'ячу голівку. Думали, що це відзнака для членів УВО, приділених до терористичної акції і що дістав він її від команди УВО. Федак не крився з тим, звідки має цю труп'ячу голівку, дістав її від свого товариша зо студентського життя, Франца Штика. Ця труп'яча голівка була в поліційних головах звеном ланцюга, що лучив мене з УВО, тому й пришили вони мене до справи атентату, хоч ані до нього ані взагалі до бойової акції УВО я не мав ніякіського відношення, працюючи ввесь час у пропаґанді. Побачивши в мене труп'ячу голівку Кайдан, якого досвід у справах таємних політичних конспірацій у тих часах зводився до різних фантазій з сенсаційних романів, був певний, що це знак, по котрому пізнають себе члени таємної організації, свого рода німа кличка. Ледве чи й переконало його, що цих "таємних" відзнак може він кожної хвилі добрих кілька сотень купити в крамничці при Сикстуській вулиці. Так скінчився цей перший допит. Злий, як дідько, Кайдан кудись вийшов, а по хвилі вернувся з моїм батьком, що приніс мені обід. Дозволили подати їжу і глянути на мене, та не дозволили говорити. Зараз потім забрав мене профос[37] Ясіньскі, забрав до арештів на першому поверсі. Камери були видно зайняті і для мене не знайшлося там місця, тож поставили залізне ліжко з сінником на коридорі і там я мав ночувати. Було це вигідне для мене, бо я в той спосіб зайняв неначе стратегічний обсерваційний пункт, звідки було видно й чути все, що діється на цьому поверсі поліційних арештів. Ясіньскі пішов собі, давши мені звичайну осторогу, щоб не пробував я порозуміватися з іншими в'язнями, бо це ані мені ані їм не поможе, хіба тільки зашкодить. Залишився я на коридорі сам з поліцистом, що сидів на кріслі перед камерою ч. 7. Двері до неї були напів відкриті і я міг бачити, що всередині є дві особи. Здогадувався я, що там сидить Стефко Федак, бо тільки під тією камерою сидів поліцист. Перейшовся коридором до потребника і глипнув до камери. Кортіло мені бодай одним оком кинути на Федака. За першим разом побачив я тільки того другого чоловіка, в окулярах, і мені здавалося, що це батько Стефка, адвокат д-р Степан Федак. Може його арештували після атентату сина і разом з ним ось тут тримали в фурдигарні.[38] Як пізніше показалося, це був д-р Ляндав, жид з України, його арештували у Львові в переїзді з Бельґії. Почав я розмову з поліцистом. Власне, невільно йому було говорити з в'язнем, та може вважав він мене непричасним до політичної справи, бо й чому ж залишили мене на коридорі, не замкнувши в котрійсь з келій арештів? Слово-по-слові, трохи з нудів, а трохи з цікавости поліцист дався втягнути в розмову. Мабуть надоїло йому сидіти на кріслі, як мумія. Непомітно і ввесь час удаючи, що не інтересуюся мешканцями камери ч. 7., підсунувся я до поліциста і станув так, що міг скоса дивитися в камеру. Тоді побачив я Стефка. Виглядав він жахливо. Лице напухло і в синяках, тільки той, хто добре знав Стефка, міг його пізнати. Ще не проминуло два роки, як вернувся я з війни, а на війні смерть, рани й каліцтво - щодення справа, був час звикнути до того і сприймати це без більшого враження. Але вид збитого Федака потряс мною до болю. Він лежав на ліжку і, здавалося, спав. Моя розмова з поліцаєм мусіла його збудити, бо він розкрив очі і глянув на мене але мабуть не пізнав. Може тільки вдавав, що не пізнав, а може так був стомлений мукою і побоями, що годі було знайти в його очах іскру свідомости довкілля. Хоч загартований життям, почув я, як сльози підступили мені до очей і я зам'явся та й перевів розмову на щось звичайне, щоб скрити моє зворушення. Потім мав я нагоду около три тижні сидіти разом з д-ром Ляндавом в одній камері і він мені розказав про те, що діялося зо Стефком після того, як приведено його вже до поліційних арештів. Д-р Ляндав студіював хемію в одному з бельґійських університетів. Наскільки міг я пізнати його за цей короткий час, він справді глибоко був зацікавлений своєю наукою і поза хемією не бачив світа... Арештовано його в поїзді в дорозі до Львова, поліція підозрівала в ньому большевицького аґента. Не знаю, скільки в цьому було правди, може він упав жертвою надто великої ревности поліцистів, а може справді мав щось на сумлінні, не цікавило мене в той час, я хочу тільки передати його свідчення про Степана Федака так, як я під свіжим враженням і за свіжої пам'яти, записав його в моєму нотатнику вже в часі судового слідства, коли дозолено нам на письмове приладдя в камерах. "Коло години 10 ввечері привели до моєї камери якогось чоловіка. Одяг на ньому пошарпаний і покривавлений, голова вся замотана бандажами. Поклали його на ліжко. Прийшла з ним ціла купа всяких поліційних "чиновників", я мало що міг довідатися з їхньої розмови. Виходячи, залишили озброєного поліциста перед камерою і казали вважати на цього чоловіка та без вагання стріляти в разі якихсь його підозрілих рухів. Які-небудь "підозрілі рухи" в стані тієї людини, це була чиста нісенітниця, але я й сам злякався перед такою перспективою, бо одиноким суддєю в цьому випадку був поліцист і він просто міг застрілити в'язня зовсім безкарно, ще й мені могло при тому перепасти. Не знав я, хто такий новий пришелець, мелькнула мені думка, що мусить це бути якийсь небезпечний бандит. І я станув собі в кутику, щоб подальше і від нього і від поліциста. Мусіло це відбиватися на моєму обличчі, бо по якомусь часі цей чоловік заговорив до мене по-німецьки, підозріваючи в мені чужинця: "Bleiben Sie ruhig und haben Sie keine Angst, ich bin kein Bandit".[39] Хотів я щось йому відповісти, але поліцист схопився на ноги і крикнув на нас обидвох, щоб мовчати і ні пари з уст! Цей пан - я скоро потім довідався, що він називається Степан Федак - просив мене подати йому води, поліцай і на те не дозволив а потім щось подумав і сам підніс йому кухлик з водою. Так пересиділи ми десь до другої години вночі. На коридорі дався чути рух і гармідер. Задзеленькотіли ключі й загуркотіли тяжкі кроки - поліцист схопився на ноги і витягнувся струною. До камери ввійшло шість людей, деякі в цивільному, а деякі в одностроях вищих поліційних урядовців. З їхніх слів довідався я, що мій співв'язень називається Федак. Стягнули його з ліжка, казали одягнутися й іти з ними. Не дуже що було одягати, бо все на ньому було пошарпане, а сам він, бідачисько, так побитий, що ледве тримався на ногах. Котрийсь з них сказав: "буде жити", на що другий додав: "тим гірше для нього". Федак не міг не то що йти, але навіть триматися на ногах, поліцист мусів узяти його під рам'я і так випровадити з камери. Загуркотів мотор на подвір'ї, поїхали і за хвилину все замовкло. За які дві години знову привезли Федака, вже не було тих поліційних достойників. Лишили поліцая коло дверей та й пішли. Федак знову ляг на ліжко, не міг з вичерпання ані стояти ані сидіти. Попросив води. Навчений досвідом, я вже не пробував подати, сказав про те поліцистові. А він мені: "а що ж це, самі не можете того зробити?" Це було для мене знаком, що вільно мені наблизитися до нього і заговорити. Поговорив я кілька слів, - маловажних, щоб не викликати підозріння в поліциста, та й не хотілося томити Федака, бо він ледве дихав. Полягали ми спати. Спали чи не спали, але якось перебули ніч, до ранку вже ніхто до нас не заглянув. А вранці почалася правдива "мандрівка поліційних народів" - здавалося, ледве чи знайшовся у Львові якийсь поліцай, що не захотів би подивитися на Степана Федака, оглядали його, як звір'я в менажерії. А він лежав у гарячці. Часом вимовляв якісь окремі, відірвані від себе слова, я не міг нічого зрозуміти. Питався я його, де він був уночі - на момент зарисувався образ здивування в нього на обличчі, а потім сказав він: "ніде". Не пам'ятав у гарячці. І так пройшов цілий день..."[40] Стомлений думками ляг я спати. На другий день знову почав я мандрівку по коридорі. Поліцист, що того ранку тримав службу коло Федака, був добрячий і позволив мені перекинутися з ним кількома словами, скільки разів переходив я попри його камеру. Стефко вже трохи прийшов до себе, пізнав мене і жалівся, що ввесь змасакруваний. Коли мив ноги в мидниці, я бачив, що вони покривавлені і виглядали, як одна велика рана. Також боліла його рана в грудях. Знову почали налазити всякі поліційні типи. Перший прийшов комісар Стойків ще з якимсь незнаним мені осібняком. Заглянули теж до камери ч. 9, де сидів Огоновський,[41] та й мене не покинули своєю увагою. Казали мені ставати то лицем до них, то боком, то в шапці, то без шапки - одним словом, чинили враження, наче б хотіли когось пізнати. Не міг багато говорити зо Стефком, бо щораз приходили якісь поліційні "шишки". Влетів Кайдан - і так само швидко щез. Він тільки сказав, що приходила рідня Федака з заявою, що вирікаються його за його вчинок. Це була очевидна брехня, але коли сидіти між чотирьома стінами тюремної камери, можна всьому повірити. Кайдан пішов на звичайний поліційний трік, щоб заломити психічно в'язня, і признаюся, що й у мені зродився сумнів і я чув, як мене заливає лють і жаль за таке відношення рідні Стефка, а вже Кайдана то здається на куски порвав би. В полудне прийшло стільки поліцаїв, що й обернутися нікуди на коридорі, а все "грубі риби": Ґошовскі, Лукомскі, Новодворскі, Кайдан і ціла плеяда інших, тоді незнаних мені ані з назвища ані з вигляду. Оглянули нас усіх трьох, цебто Федака, Огоновського і мене, а потім Новодворскі накинувся мокрим рядном на ключника Ясіньского, чому він тримає мене з Федаком на тому самому коридорі, коли ми належимо до однієї справи і невільно нам порозуміватися. Та куди мав він мене подіти, коли не було місця, всі камери зайняті, не могло й мови бути про якусь ізоляцію. Наробили шуму і крику, - як прийшли, так і пішли. Лишився тільки Ясіньскі і сказав Федакові, що приходила його сестра, принесла їсти, і що Український Горожанський Комітет зложив 3.000 марок в поліційній касі на його потреби. Отже Кайданова брехня, ніби то рідня Степана Федака відреклася від нього, показалася на дуже коротких ногах. Принесли якісь пляшки з великими наліпками на них, здається це мусіли бути ліки. Федак просив цигорнички, уста в нього запеклися від гарячки і тяжко було йому курити. На щастя мав я коло себе цигорничку: лишили мені її при особистій ревізії. Десь між годинами першою і другою змінилася варта коло Федака. Забрали добрягу поліциста, на його місце прийшов якийсь "пшодовнік",[42] а ще за пів години Кайдан з одним поліцистом, забрали Федака і мене посадили на його місце до камери ч. 7. Пшодовнік далі лишився на своєму кріслі, пильнував мене так само, як перед тим Федака. Тільки я заговорив до другого в'язня в камері, а він як не гукне: - Тихо! Невільно говорити! Це до мого сусіда. А до мене, на диво, чемненько: - Прошу пана, тут неможна розмовляти. Був це старий вусатий дядько, тип австрійського "вахмайстра",[43] службіста. Як неможна то неможна, не будемо битися за те. Обернувся я до нього "заднім фронтом" та й здрімнувся. Коли пробудився, вже стемнілося. Бачу - двері замкнені. Говорити все одно неможна, бо крізь "візитирку" невпинно глядить поліцейське око. Значить, узяли мене під строгіший нагляд, ізолювали, - почалося поліційне слідство. ІІІ 28 вересня 1921 року викликали мене з камери й повели до канцелярії: сидів там Новодворскі. Небагато зо мною говорив, запитався про моє алібі з 25 т.м., що знайдено в мене при ревізії, де і навіщо купив я труп'ячу голівку і т. п. Виглядало, що він тільки загально хотів зо мною запізнатися, придивитися, що це я за птиця. Передав мене на допит до комісаря Стойкова. Чекав я може з годину, Стойків тим часом списував протокол з якоюсь гарною жінкою, не знаю, що це була за справа. Вона працювала в каварні "Ренесанс". Цей перший допит був дуже коректний і протокол з нього списавий правдиво. Відправили мене назад до камери. Дістали ми нового товариша, якогось Лєха, цікавого хлопця і веселуна. А на коридорі примістили дівчину. Це була Демидчуківна, її також арештували в політичній справі. Одного вечора закликав мене на допит Кайдан. Був солодший від цукерка і взагалі можна було думати, що це не поліційний комісар, тільки добрий знайомий з каварні. Розпитувався мене тільки про студентські справи: дати Крайових З'їздів, їхні постанови і т. д. Також питався про якогось "стрийка", його походження і ролю в українському житті. Можливо, що чув він десь слово "Кум" (Комітет Української Молоді). Це для мене самого була загадка, ніколи я про ніякого "стрийка" не чув, а про інші справи говорити не хотів, збував Кайдана будь чим. Та він тим нітрохи не зразився, казав мені "передумати справу" за ніч, він наче б то бачив, що я змінився, вже не такий гордий і бундючний, як першого дня після арешту. На тім закінчилася наша балачка, бо хіба не міг я того назвати допитом. Як досі, не міг я нарікати. Велося мені незле, їсти не бракувало, Український Горожанський Комітет зложив у "кантині" для мене тисячу марок, сидів я не самий, завжди було нас у камері три-чотири. Якраз привели якогось польського підпоручника, Мартина Вісьльобского. В нього був надзвичайний дар розказувати жарти, підспівувати веселі куплети, і як довго він з нами сидів, наша камера скидалася на кабарет. Сусідство на коридорі змінилося, забрали Демидчуківну, дали "Піпця".[44] Знову покликав мене Кайдан і цим разом витримав мене кілька годин, від одинадцятої рано до четвертої після обіда. Була мова про наше знайомство зо Степаном Федаком і знову про студентські справи і ще раз про того мітичного "стрийка". І так у колісце про одне й те саме. На тому допиті, лякаюся, сказав я дещо, на мою думку, нічого такого, що обтяжувало б окремих людей, бо й не розпитував мене Кайдан про них, говорив тільки загально, про атмосферу серед українців, про настрої в студентських колах, як ми уявляємо собі наше майбутнє життя, чого сподіваємося і т. і. На другий день уранці около 10 години прийшов до мене поліційний аспірант з номером газети "Вперед". Була там згадка, що мене в поліції сильно побили. Аспірант просив мене це спростувати і ми списали відповідний протокол, я заперечив побої, бо й справді ніхто мене в поліції не бив. Ще мушу згадати про одне. На кілька днів кинули до нашої камери якогось Бохана. Це було небавом після того, коли я прийшов туди на місце Федака. Бохан не мав де спати, ляг на підлозі і я дав йому під голову плащ Степана Федака. Якось так склалося, що коли виводили Федака з келії, забули про цей плащ, а був він подертий і покривавлений. Коли Бохан відходив з келії, забрав цей плащ з собою і здається виніс його на волю. Поліція пригадала собі тоді про те, та вже було запізно. Шукали за ним, та не знаю, чи вдалося ім віднайти Бохана. Нас тим часом перевели наниз, до камери ч. 3. Товариство в камері мінялося кожного дня, пам'ятаю якогось механіка з вулиці Ліндого, потім одного "петлюрівця"[45] звідкись з-під Луцька, він умів розповідати чудесні казки і ми слухали його довго в ніч. Кайдан час-до-часу кликав мене на довші чи коротші допити-балачки. Одного дня це скінчилося, він предложив мені списаний протокол з того, що було говорено на тих допитах. Добре не пам'ятаю, що там було, це не був головний протокол у моїй справі, до того прийшло пізніше, як це сталося, розкажу. В протоколі Кайдана багато писалося про деякі папери, забрані в мене на ревізії - вони не мали значення, - а найдовше спинявся він коло мапки Львова з поділом Львова на райони. Розстався тоді Кайдан зо мною дуже приязно, навіть люб'язно, ще й погостив мене вечерою в своїй канцелярії. Скоро після того взяли мене на допит, що тривав від десятої вранці поза десяту вночі і став зворотною точкою в цілому моєму слідстві до справи Федака й товаришів. Тоді пізнав я суддів Анґельского і Торосєвіча, що провадили судове слідство в нашій справі. Щораз хтось новий приходив і встрявав у допит, м. і. доволі довго допитував мене також Лукомскі. Але основний і головний допит вів та протокол зо мною списував аспірант Ґах. Я того панка не знав давніше, вперше тоді з ним познайомився. Ґах уже не обмежувався до загального говорення про студентські чи суспільні українсью справи. Коли й говорив про них, то були вони в його допиті тлом для конкретного обвинувачення в конспіративній підготові до атентату на Йосипа Пілсудского і воєводу Ґрабовского. Він конче хотів мене дочепити до тої справи, хоч я справді й зеленого поняття про те не мав, нічого не знав не то про виконання, але навіть плянування атентату. Я й не був тоді певний, чи Федак стріляв саме до Пілсудского, чи до воєводи Ґрабовского. Скоріше схилявся б я в той час до думки, що він хотів застрілити Ґрабовского, бо недавно ми вели акцію проти поділу Галичини на воєводства, я ж сам друкував і кольпортував летючки та відозви в тій справі, то й прийшло мені на гадку, чи стріли Федака не є одним звеном у тому ланцюгові. Та й тепер ще, коли пригадую собі ті часи, не можу сказати, щоб серед галицьких українців, а зокрема серед колишніх військовиків, була якась спеціяльна ненависть до Пілсудского. Безперечно, вважали ми його нашим ворогом, як кожного поляка, до того ж він був Головою польської держави, що окупувала Галичину. Але з ним ми не мали багато до діла, зате місцеві польські кацики, від звичайного поліциста внизу аж до воєводи вгорі, давалися нам взнаки кожного дня і на кожному кроці і ненависть супроти них справді була вибухова. Мій допит з Ґахом власне виглядав так, що Ґах говорив і відчитував якісь довжелезні рапорти, а я слухав. А говорив він багато таких речей, що їх я, помимо того, що був українцем, та ще й львов'янином, жив серед українців і брав участь в українському суспільному житті, не знав і ніколи про них не чув. Маю тут на увазі не якісь фікції чи фантазії, але різні правдиві назвища, факти, установи й події українського життя у Львові та й у цілому краю, помішані й переплутані в тих рапортах. Та й звідки мав я про все те знати? Як молодий хлопець пішов добровольцем на війну, вернувся з неї мавши всього 21 літ, пішов у студентське житгя, а що діялося деінде, про те знав хіба з газет, не було ані часу ані нагоди ближче розвідуватися. Сидів я, як у гарячці: в голові не могло мені поміститися, звідки цей панок знає те все, хто ще арештований і чи говорить та що говорить перед поліцією. А Ґах зробив з того цілу сенсаційну повість. Говорив він, наче б то розкрили велику військову організацію на чолі з Військовим Комітетом. Цей Комітет відбував свої засідання в одній з бічних кімнат Народної Гостинниці. Вдарило мене, що такої кімнати, як він згадував, у Народній Гостинниці не було, та не звернув я тоді більшої уваги на ту дрібницю і слухав далі, немов зачарований. Невже ж це була б правда? Невже ж ми справді мали таку велику і сильну організацію, що була вже в стані думати про повстання проти Польщі. На одному з засідань тягнули жереб, хто має вбити Пілсудского, і це ніби випало на долю Степана Федака. Йому до товариства додано Ярослава Чижа, що мав зодягнутися в однострій польського майора.[46] Військовий Комітет мав ніби то контакти з усіми українськими організаціями й установами та всіх їх собі підпорядковував і був неначе політичною владою українців Галичини. При тому він просто як з рукава сипав різними українськими назвищами, мішав до того всякі леґальні українські установи і підприємства. Не знаю, де і звідки він узяв те все, мусіло над тим працювати більше людей, використовуючи леґальну українську пресу і поліційні архіви, щоб скласти такий довгий і замотаний еляборат. А я ввесь час слухаю. І коли так вливалися Ґахові слова в мої вуха, перед очима станув мені побитий, покривавлений і напів притомний Степан Федак, так як я побачив його тоді перший раз у камері ч. 7 з коридора, що з ним буде? Поставлять перед суд і повісять, бо суди тоді діяли швидко - до вісім днів та й усе готове. І мигнула мені в голові думка, що коли б так протягнути справу поза вісім днів, то Федака не могли б судити наглим судом, тільки звичайним, і тоді... відкрилися б різні можливості врятувати йому життя. Але як це зробити? А що, якби так потвердити те, що Ґах ось тут плете? Хоч і видавалося мені це вже тоді в великій мірі малоправдоподібними небилицями, та коли б поліція хотіла провірювати й допитувати принаймні половину тих осіб, не вистало б їй на те не то що вісім днів, але й вісім тижнів. Був я вихований у польській школі, начитався таких авторів, як Жеромскі, Струг, Сєрошевскі, а там, і в іншій подібній літературі нераз була мова про те, як то польські революціонери, рятуючи товаришів, брали вину на себе. І я це зробив. Потакнув Ґахові, він зараз же почав списувати зо мною це в формі протоколу з допиту, куди щедро вплітав цілі уступи з того, що перше мені відчитував. Списав тоді зо мною довжелезний протокол на повних двадцять і п'ять сторінок дрібного письма. Наплів я там таких смалених дубів, що просто диво, як міг би хтось у те повірити, та й я сам пізніше не міг того спам'ятати. Коли Ґах говорив про підготову до протипольського повстання і питався, де ми ховаємо зброю, я без надуми, так як читав колись про подібні випадки в якійсь повісті, подав, що в гробівцях на Личаківському цвинтарі. Поліція в те повірила, перешукала гробівці, з того вийшов пізніше сміх, глузувало з неї ендецьке "Слово Польське" та й неприємності виникли за порушення спочинку мертвих. Ґаха цікавило, де ми відбуваємо наші конспіративні сходини. Подав я домівку Товариство "Сила" при вулиці Оссоліньских. Там ми маємо шафи в стінах, вистане потиснути ґудзик - і відкриваються таємні двері до пивниць. Як це не дивно, але поліція повірила в усі фантазії і кайлами лупала стіни й цементову долівку в пивниці. Не жалів я й себе, не тільки потакуючи всьому, що підсував мені Ґах, але й щедро підливаючи туди й моєї власної приправи. Бо я був свідомий того, що при ближчому розгляді і слідстві, все те мусить провалитися, як хатина з карт, та наразі проволіче слідство. Це була помилка. Та звідки міг я про те знати? Я тут не стараюся оправдувати себе, хочу тільки вияснити, як до того прийшло. Як я вже згадував, у всіх тих справах, куди я був причасний, ми не трималися майже ніякої конспірації. Та й не мали ніяких інструкцій, як вести себе в слідстві, на поліції чи в суді. Все те прийшло в Українській Військовій Організації пізніше, після перших гірких досвідів. Я хотів тільки перетягнути слідство поза вісім днів, щоб урятувати Федака від наглого суду, і мені здавалося, що я це зробив не тільки в доброму намірі, але й доволі зручно. Фатально відбилося це пізніше не тільки на всій нашій справі, але найбільше на мені самому. Якби це зробив хтось інший, може б пройшло йому легше. Але моя мати була полька, мій батько служив у поліції, а сам я ходив до польської школи і був неофітом в українській національній справі. Від того тільки один крок до найстрашніших для людської чести обвинувачень і підозрінь. І тільки малою потіхою було для мене, коли мати одного разу сказала мені, що стрінув її на вулиці слідчий суддя Анґельскі словами: - Якби не ваш син з його дивачними історіями, ми вже давно повісили б Федака. Що ж до самого Ґаха, невідомо докладно, яка мала бути його роля в поліції. Пригадую собі, що в часі моєї судової розправи один з суддів присяглих, жидівський адвокат Ляндав, завважив, що знає Ґаха з університету і запитував його, ким він є властиво, чи поліцистом, що студіює, чи студентом, що працює для поліції. Тепер мене надобре ізолювали. Забрали з "трійки" знову на "сімку", де вже сидів я самий. На другий день, вночі в одинадцятій годині ще раз повели мене на слідство, в канцелярії сиділа гурма поліцистів, між ними Ґах і Кайдан, що привітав мене з тріюмфом: - Пане Ш., маємо вже всі докази, ніяке крутійство вам не поможе. Я витріщив очі, здивований і словами Кайдана і таким великим зборищем різного калібру поліцаїв. А Кайдан вимахував мені під носом якимсь нотатником. Це мав бути, за його словами, блокнот Степана Федака з різними записками. Звідки вони його взяли і чому так пізно мені показали, не міг я ніколи довідатися, але з того, що мені з блокноту відчитували, або що мені в ньому показували, набрав я враження, що це звичайний собі записник без ніяких законспірованих чи кодом записаних таємних інформацій. Була там мова про якесь засідання ще з вересня 1920 року і це нічого не казало, бо ж кожного дня у Львові відбувалося безліч різних засідань. Було кілька назвищ, повних і скорочених, між ними і моє. Та й це нічого не доказувало і ніяким доказом обтяження в нашій справі не могло бути, з того мусіли собі здавати справу поліцаї і тому хотіли від мене чогось, що в пов'язанні з тим записником могло б додатково обтяжити Федака та й мене. Розчарувалися - я нічого про те не міг сказати і цілком не орієнтувався в тих записках, що зрештою здавалися мені наскрізь невинними і що їх, на мою думку, можна було в тому часі знайти в першого-ліпшого українського студента у Львові. На тому скінчився мій допит на поліції. Ще кілька днів я там посидів. "Зоська" передала мені апарат до голення і вперше від місяця міг я поголитися. 19 жовтня встромили мене до кібітки і відвезли з фурдигарні до слідчих судових арештів при вулиці Степана Баторого. Я сидів сам один у моєму переділі кібітки, а в другому, т. зв. фамілійному, везли Демидчуківну, Ірину Макухівну (пізніше одружену Павликовську), Залужну, Михайла Матчака і Піпця Бачинського. ІV Так я з фурдигарні перейшов жити до "криміналу".[47] Посадили мене до камери ч. 28, а що мав я коло себе тютюн, то влаштувався там, як на тодішні відносини, непогано. Бо на тютюн у тюрмі можна купити всякі послуги, злодійська братія завжди на нього голодна. Зараз довідалися для мене своїми способами, де хто з наших сидить. Зачали від Стефка Федака - бо ним тоді кожен цікавився. Сидів він у келії ч. 14, як день так ніч пильнували його два "канарки", один з них не відводив ока від візитирки. Доступ до Федака неможливий і нема способу з ним порозумітися. Матчакова камера - ч. 31, Богдан Гнатевич сидів на 36, дівчата на горішньому поверсі. В скорому часі вийшли на волю вісім осіб, з них: Демидчуківна, старий радник Кивелюк, Голіпатий, Галущинський і Крижанівський. Життя дуже монотонне. Встаємо о 5 рано і виставляємо на коридор "кіблі";[48] о 5.30 - сніданок; о 12 - обід; о 4 - вечірня зупа, о 6 - вечірня провірка, т. зв. апель. На прогулянку дають одну годину, взимі три чверті години. Раз на тиждень, у п'ятницю, можна дістати побачення з найближчою ріднею. Кожного ведуть до лікаря зараз по приході, це виглядає так, що лікар питається: "здоров?" і записує до книжки відповідь "так" чи "ні" і на тому кінець. Австрійська карна процедура, що тоді обов'язувала в Галичині, вимагала, щоб до 24 годин арештованого поставлено перед суддею і цей мав подати, які закиди видвигають і за що обвинувачують. Казимир Анґельскі та його протоколянт, якийсь молодий доктор права, що його назвища не пригадую, відчитали мені кільканадцять параграфів, що з них запам'ятав я найважніший § 58 т. зв. державної зради, бо це було головне обвинувачення всіх арештованих за політичні справи. Зараз після того, другого мабуть дня після мого приходу до "криміналу", ключник впустив до моєї келії в'язничного послугача "Михаська". Я знав його ще "зо світа" і коли тільки він довідався, що я тут сиджу, через своїх знайомих ключників постарався сконтактуватися зо мною. Ще перед тим встиг він зв'язатися з Михайлом Матчаком і тепер приніс мені від нього папір та оловець з дорученням точно списати все, про що мене питалися на поліції і що я там говорив. Позмозі найдокладніше відтворив я зміст мого протоколу з Ґахом. А вже дві години пізніше Михасько приніс мені від нього короткий ґрипс: "організаційна засада - до нічого не признаватися і все заперечувати". Це була перша моя інструкція і прийшла вона запізно. Я зараз же зголосився до Анґельского, щоб відкликати мої зізнання, та він мабуть передбачав те і не покликав мене. Кілька разів намагався я дістатися до нього і завжди надаремне. Щойно під кінець слідства, коли вже всіх перепитав і переконався, що цілий протокол моїх поліційних зізнань був абсурдом, і коли майже всіх мусів випустити на волю, самий мене закликав і перші його слова до мене були: - Ви певно хочете сказати мені, що ваші зізнання неправдиві? - Все це вигадки і брехня, - кажу йому. - Так, я це знаю, - відповів мені Анґельскі і на тому закінчив моє слідство. Атентат Степана Федака і ціле слідство в тій справі використовувала поліція на те, щоб перевести ревізії в визначніших українських суспільних і політичних діячів. Тому й арештували іх наліво і направо під претекстом, що вони пов'язані з організацією, з рамени якої виконано атентат на Пілсудского. Потерпіло на тому багато зовсім невинних людей. Зате деяких дуже активних в Українській Військовій Організації людей зовсім не вдалося поліції зловити. Зокрема ніхто з тих, що працювали зо мною в розвідці і в пропаґанді. Ніколи не могла вона зловити Ярослава Чижа,[49] а Дмитро Паліїв висунувся їй спочатку проміж пальці. До тюрми прийшов він пізніше, коли ми вже узгіднили між собою наші зізнання і порозумілися, яку прийняти оборонну тактику в слідстві і на судовій розправі. Його затримали до розправи, після чого вийшов він на волю. Минали місяці. Слідство наше скінчилося, ми ждали на розправу. Відпала вже потреба нашої ізоляції, все ж таки не хотіли нам дозволити на вільніше товариське життя, ми мусіли це вибороти собі голодівкою, що тривала п'ять днів. Після голодівки не замикали на день наших келій і ми могли себе відвідувати. Можна сказати, що жилося нам весело - ми мали все, що тільки можливе було в тюрмі. Освоїлися ми з поліцаями, суддями, ключниками і всіми іншими членами державно-поліційного апарату і вже не дивилися так трагічно на нашу справу, як це було спочатку, помимо того, що марево непевности ввесь час висіло над нами. А коли прийшла розправа, то навіть свого рода фамільярність виробилася на судовій залі між підсудними і суддями. Всіх нас було дванадцять підсудних: 1. Степан Федак, 2. Франц Штик, 3. Василь Кучабський, 4. Михайло Матчак, 5. Дмитро Паліїв, 6. Богдан Гнатевич, 7. Євген Зиблікевич, 8. Михайло Тофан, 9. Володимир Голубович, 10. Остап Горобійовський, 11. Іван Білинський, 12. Петро Яремійчук,[50] колишній Усусус. Подаю ці назвища в такому порядку, як сиділи ми на лаві обвинувачених, хоч може й помилився - минуло ж уже з того часу сорок літ! Перших сім знав я зблизька чи здалека, але з ніким з них, за вийнятком одного Палієва, не стояв в організаційних зв'язках. Почавши від восьмого підсудного до кінця - це люди, що з ними ніколи в житті я не стрічався і пізнав їх щойно в тюрмі. Склалося так, що нас було дванадцять і дванадцять днів тривала наша розправа. Головним оборонцем Федака був д-р Маріян Глушкевич. Крім того на лаві оборонців сиділи д-р Степан Шухевич, д-р Лев Ганкевич, д-р Михайло Волошин і д-р Володимир Старосольський, а багато інших українських адвокатів зголосили свою участь до оборони для солідарности і політичної маніфестації. Засуджено перших п'ятьох, решта вийшли на волю. А в січні 1923 року всіх, крім Степана Федака, випущено на волю за кавцією до часу апеляційної розправи. Мене зараз після того взяли до польського війська. Не довелося мені докінчити військової служби, бо несповна рік пізніше знову арештувала мене польська поліція і долучила до справи т. зв. басарабівців - ось так мандрував я з тюрми до казарми і з казарми знову до тюрми. Вийшов я на волю аж у березні 1925 року.   ------------------------------------------------------------------------ Зиновій Книш АТЕНТАТ СТЕПАНА ФЕДАКА У ЛЬВОВІ I Пізнім вечером у неділю дня 25 вересня 1921 року рознеслася по Львові вістка, що виконано атентат на начальника, польської держави, маршала Йосипа Пілсудского, і львівського воєводу Ґрабовского. Того ж вечора телеграфічні дроти рознесли цю вістку по широкому світі і в короткому часі стала вона політичною сенсацією, що довго не сходила зо сторінок крайової і світової преси. Львівські громадяни, а головно українці, спершу не знали точно, хто, до кого саме і за що стріляв. Стоголова фама передавалася з уст до уст, один додавав щось до неї, другий віднімав і годі було в тому дошукатися дійсної правди. Тільки найбільш втаємничені особи з недавно народженого українського підпілля були в курсі справи. Щойно надзвичайні видання львівських газет та урядові комунікати і повідомлення "Польської Аґенції Телеграфічної" (ПАТ) внесли трохи світла в ту справу, одначе й вони нерідко представляли її в кривому дзеркалі і треба було ждати аж судової розправи, що відбулася рік пізніше, щоб українська й польська громадськості, а з ними й цілий світ, довідалися правди. З польського урядового боку подано вістку в такій формі: "ПАТ комунікує: В хвилині, коли начальник держави Пілсудскі по обіді, влаштованім на його честь, всідав до автомобіля з воєводою Ґрабовскім, з-між товпи впали три стріли в напрямку автомобілю. Одна з куль ранила воєводу. Пілсудскі вийшов цілий. Виконавець замаху старався четвертим стрілом позбавити себе життя, але його піймала товпа поляків і на місці важко побила. Поліції ледве вдалося пораненого й побитого Федака вирвати з рук розшалілої товпи і відвезти до лічниці".[51] В тому самому українському часописі на першому місці першої сторінки подано в тій справі коротке інформаційне повідомлення: ТРАГЕДІЯ Неділя 25 ц.м. глибоко вриється в пам'ять сучасників, а імовірно і грядучих поколінь. Під львівським ратушем, де тільки що покінчився офіціяльний обід у честь начальника польської держави Пілсудского, який з'їхав до столиці Східної Галичини, щоб освятити її на ґрандіозний осередок польської торгівлі, впали три револьверові стріли, скермовані до самоходу начальника польської держави. В самоході сиділи начальник Пілсудскі і шеф новокреованого львівського воєводства Ґрабовскі. Стріли віддав старшина Української Галицької Армії - Степан Федак - і спрямував їх, як сам заявляє, не в грудь Голови польської держави, тільки направляв їх на виконавця польської влади в Східній Галичині, п. Грабовского.[52] Порівнюючи ці дві перші вістки з обидвох сторін, не можемо собі ще виробити ясного поняття, до кого саме стріляв Степан Федак: до маршала Пілсудского, чи до воєводи Ґрабовского? Польський комунікат поминає це мовчанкою, згадує тільки, що в авті сиділи і Пілсудскі і Ґрабовскі, але поранено тільки цього останнього. В українському повідомленні бачимо вже відразу твердження, що атентат був задуманий не на Пілсудского, тільки на Ґрабовского. Одначе не вся українська громадська думка солідаризувалася з тезою "Українського Вістника". Інший львівський український часопис, "Вперед", соціялістичного напрямку, заступав, а принаймні допускав інакшу думку, як про те читаємо на іншому місці в тому ж самому числі "Українського Вістника": КОНЦЕПЦІЯ "ВПЕРЕДУ" Львівський "Вперед" реферуючи в 171 ч. відомості про недільну подію під львівським маґістратом на основі ранішньої понеділкової преси, заосмотрює подані відомості спільним заголовком "Заговір на Пілсудского у Львові". Цікаво було б знати, звідки "Вперед" узяв відомості про якийсь "заговір" (компльот, spisek, Verschw?rung) і чому він узяв собі за мету хибно й невірно комплікувати справу.[53] В дальшому бігові пресової дискусії в цій справі різко зарисовуються дві тенденції: польська, що так чи інакше старається втримати головним чином польську суспільність у переконанні, що стріли націлені були на Пілсудского, і українська, що намагається звузити атентат тільки до особи Ґрабовского. Обидва становища ясні, якщо йдеться про їхні вихідні позиції і наміри. Поляки хотіли використати атентат до генеральної розправи з незалежницькими, опозиційно до польської держави настроєними українськими колами. Для того потребували моральної санкції в формі обурення їхньої власної суспільности, тому цькували на українців вулицю й обивательщину. Українці проти того боронилися і, хоч ані не могли ані не хотіли відректися атентату та осудити його і тим самим також і атентатчика, одначе старалися притупити вістря польських адміністраційних репресій, відбираючи їм політичне узасаднення і зменшуючи психологічне тиснення, виймаючи з-під атентату особу Пілсудского. Ця лінія зарисувалася вже в перших повідомленнях української преси: "В неділю дня 25 вересня ц. р. коли то по обіді в львівському ратуші, уладженому міською радою в честь начальника польської держави Пілсудского, останній у товаристві львівського воєводи Ґрабовского всідав до самоходу, з юрби зібраного народу впали три стріли, звернені в напрямі воєводи Ґрабовского (Підкреслення З. К.). Наслідок стрілів був такий, що Ґрабовскі одержав рани в рам'я і ліву руку, при чому розбита шиба автомобілю зранила його в шию. По хвилі загального переполоху зібрана публіка кинулася на виконавця атентату, що тим часом стріляв до себе, і в безприкладний спосіб його змасакрувала. Вирвати нещасного з рук розшалілої товпи вдалося поліційним органам щойно по довшій хвилі. Збитого й окривавленого до нестями занесено на поліційну інспекцію. Тут виявилося, що виконавцем атентату є Степан Федак, двадцятилітній син заслуженого українського діяча, д-ра Степана Федака. Помимо сильного упливу крови і гарячки казав він покликати коменданта поліції Лукомского, якому заявив: "Прошу сказати начальникові польської держави, що я не стріляв до нього, я хотів убити воєводу Ґрабовского за все те, що з нами виробляють".[54] Не мавши під рукою тогочасної польської преси, можемо тільки покликуватися на уривки з неї в українських газетах, що або її справляли, або з нею полемізували. Всі вони б'ють в один дзвін і їх "Український Вістник" характеризує такими словами: ВІДГОМІН У ВАРШАВСЬКІЙ ПОЛЬСЬКІЙ ПРЕСІ Львівський атентат викликав у Варшаві велике вражіння. Майже всі денники видали надзвичайні додатки. В них пишеться про атентат на Пілсудского, що, як відомо, не є згідне з правдою. В стилю цих інформацій видержані статті про недільні стріли у Львові. В них на кожному кроці підчеркується "приязнь Пілсудского до українського народу" і пишеться про те, що "польська армія боролася за нашу й вашу волю в користь українського народу на його історичній землі".[55] Вже далеко по атентаті, коли заспокоїлася трохи публічна опінія і потихали до деякої міри відплатні настрої в зв'язку з тією справою, польська офіційна лінія лишилася без зміни. Акт обвинувачення в процесі проти Степана Федака й товаришів, що зачався більше як рік пізніше, бо дня 23 жовтня 1922 року у Львові, побудовано на тезі, що Степан Федак стріляв найперше до маршала Йосипа Пілсудского, хоч склалося так, що поранений був тільки Ґрабовскі. В тім же сенсі заявився перший свідок прокуратури, ген. Розвадовскі: "Перший складає зізнання генерал Розвадовскі. Він оповідає, що був на равті в ратуші. На сходах ратуша почув з вулиці сухий тріск і в першій хвилі думав, що він постав наслідком дефекту автомобіля. Пізніше в брамі почув два дальші стріли і четвертий, приглушений. З натовпу кричали: "Стріляють!". Свідок поспішив до начальника держави, який заявив йому, що його врятували автомобілеві подушки. Свідок оглядав на поліційнім постерунку револьвер, потім самохід і по слідах стрілів сконстатував, що виконавець замаху дуже добре і спокійно стріляв. Завважив також, що стріли пройшли близько місця, де сидів начальник держави. На запитання предсідника, чи стріли були спрямовані на начальника держави, генерал Розвадовскі відповів: "Не хочу ставити ніяких предпозицій. Одначе маю особисте враження, що якби стріли були спрямовані на воєводу Ґрабовского, то виконавець міг би це вчинити тоді, коли воєвода всідав до самоходу, а не тоді, коли начальник держави вже сидів в авті".[56] Що ж говорив про те самий виконавець атентату, Степан Федак? В звідомленні преси з судової розправи читаємо про те: "Виконуючи політичний атентат, обжалований звертав його не проти Пілсудского, що закидає йому акт обвинувачення, а проти львівського воєводи Ґрабовского, як відповідального представника польської окупаційної влади. Атентат виконав обжалований сам, без чужої співучасти чи намови, точно після слів польського поета Міцкевича, який казав, що "ґвалт нєх сєн ґвалтем одпєра". Вчинок його був тільки криком розпуки з приводу нелюдських знущань і нечуваних безправств над українським народом Східної Галичини".[57] Безсумнівно, така заява Степана Федака можливо попереджена подібною деклярацією в часі слідства, стояла в співзвучності з лінією лави оборонців, що з одного боку мали на увазі оборону самих обвинувачених, а з другої - відгомін процесу поза мурами судової залі. А цей відгомін міг бути не тільки політичною маніфестацією для світа, але й погромами польської вулиці і до божевільности розфанатизованих шовіністичних кіл польської суспільности. Цікаво, як висловлювався про те Степан Федак в умовах, де міг вільно висказувати свою думку. Нема двох думок про те, що мусів він говорити про атентат з багато людьми - ріднею, близькими особистими приятелями і політичними друзями. Навіть при великій стриманості мусів хочби відповідати на запитання, що ними його засипували. Ані неможливо, ані непотрібно збирати всі ті голоси. Одначе виявляється, що Степан Федак говорив про те неоднаково: інакше в краю, цебто в межах польської держави, а інакше на еміґрації. Для прикладу наведемо два голоси: редактора "Українського Слова" в Парижі, Олекси Бойкова, та інж. Василя Кунди з Журавенщини, де Степан Федак був довший час керівником Районової молочарні в Журавні і через те дуже часто стрічався з інж. Кундою, ще в його студентських часах. Редактор Олекса Бойків подає слова Степана Федака з пам'яти, так як вони збереглися йому після більш як 30 років: "...Я зайняв був добру позицію, вийшовши значно швидше. І так завдяки тому я знайшовся в першому ряді. Здавалось мені, що ліпшої позиції і не можна було знайти на тому маршруті, куди мав проїздити Пілсудскі. Одначе час минав, люди збиралися, тлумилися і мене все витискали і в короткому часі відтиснули мене далеко назад від мого першого ряду, що його зайняв я спочатку. Минали хвилини, напруження зростало не тільки в мене, але і в публіки. Я тримав обидві руки в кишенях, щоб тим прикривати чи дезорієнтувати всяких типів тайної поліції, чи взагалі поляків, що приглядалися кожному, хто стояв побіч, наліво й направо від них. В такому напруженні хтось вигукнув: "Іде!" А поляк, що стояв поруч мене, схопив мене за праву руку. Я думав, що це аґент тайної поліції ловить мене якраз за праву руку, що в ній тримав я револьвер. Одначе виказалося, що був це звичайний глядач, що в поденервуванні спіймав мене за руку, але в тому ж таки менті звільнив мені руку і вибачився. Нарешті над'їхало авто, в якому сидів Пілсудський і львівський воєвода. Я був уже в вельми лихій позиції до стрілу і мусів стріляти понад голови публіки в напрямкові авта. Після першого стрілу я бачив, як Пілсудскі зсунувся зо свого сидженця. Це мене здезорієнтувало, бо в цьому менті я припускав, що поцілив Пілсудского. Все одне я ще стрілив два рази, та не міг уже потрапити в Пілсудского, бо він зсунувся нижче, а мені стріляти понад голови було дуже важко. Таким способом Пілсудскі врятувався від смерти". Степан Федак, - додає ред. Бойків, - був дуже невдоволений тим, що його оборона відвертала на суді цілу справу, мовляв, він хотів стріляти на воєводу, а не в Пілсудского. Адвокатам аж надто добре відомо було, від самої Команди УВО, що він мав виконати атентат на Пілсудского, а не на воєводу. Федак був упевнений, що ні українці ні поляки ані на мент не сумнівалися, що атентат був виконаний на Пілсудского. Що воно так було, Федак мав потвердження не тільки через те, що леґіоністи приходили до нього до в'язничної камери, щоб його бити за атентат на Пілсудского, але навіть, коли його перевезли до в'язниці на заході Польщі, прийшов до нього в'язничний капелян, як виходило, політичний противник Пілсудского, бо привітавшись з ним, сказав йому таке: "Цловєце, дляцеґось нє застржеліл теґо лотра, цала Польска била би ці вдзєнцна".[58] Інакше виходить цей образ у світлі інформацій інж. Василя Кунди: "З Вашого листа, а також від інших людей часом можна почути, що Степан Федак робив атентат на Пілсудского. Тим часом пригадую собі, що ще на рідних землях чув я від самого Степана Федака, що він стріляв до воєводи, а тільки через збіг обставин Пілсудскі був у сусідстві воєводи і з того постала ця леґенда. Цю саму думку підтримує також пані Ірина Павликовська".[59] Одначе сьогодні не повинно вже бути ніякого сумніву, що атентат був плянований не на воєводу Ґрабовского, тільки на начальника польської держави, маршала Йосипа Пілсудского. В загально-українській опінії це стверджено в "Енциклопедії Українознавства": "25 вересня 1921 року український студент Степан Федак виконав у Львові замах на тодішнього начальника польської держави Ю.(зефа) Пілсудского і львівського воєводу Ґрабовского".[60] На тім самім становищі стоїть також політична література і публіцистика УВО-ОУН.[61] ІІ Атентат Степана Федака на Йосипа Пілсудского, був політичною сенсацією міжнароднього значення і тому не диво, що всі зацікавилися особою атентатчика. Хто він, з якого суспільного стану, з якого політичного середовища, які були мотиви його вчинку? Ім'я Федака було широко знане у Львові і в цілій Галичині, з уваги на його батька, відомого і заслуженого українського громадського діяча, адвоката й директора різних центральних українських установ перед війною, а в тому часі голови українського горожанського комітету, єдиної репрезентації українців під польською окупацією, хоч тільки харитативно-допомогового характеру. Але для світа і для Польської, зокрема позальвівської суспільности, воно нічого не говорило - тут мусіла забрати слово пресова інформація. "Український Вісник" такими словами коротко інформує про Степана Федака: ОСОБА СТЕПАНА ФЕДАКА Степан Федак є старшим сином д-ра Степана Федака, директора "Дністра". Уродився 1900 року. Маючи 14 літ, вступив 1915 року в ряди Українських Січових Стрільців і брав участь у бoях у світовій війні, м. і. в бою під Конюхами. 1917 року дістався до Військової Академії. На вістку про листопадовий переворот 1918 року зразу вернувся з Військової Академії, яко молоденький поручник, і взяв участь у перших боях Української Галицької Армії, в рядах 7. Бриґади. Під час першого відступу української Галицької Армії, в маю 1919 року виконав славний кавалерійський рейд, похвально записаний у звідомленні Начальної Команди. По переході УГА за Збруч, був у перших боях проти большевиків тяжко ранений. Видужавши, захворів у нещасній осени 1919 року на тиф. По розгромі української Галицької Армії вернувся у Львів, де підготовлявся до технічних студій.[62] В польській пресі не бракувало нікчемних голосів, щоб очорнити і споганити ім'я Федака. Це старий і випробований спосіб супроти політичних противників, що ним залюбки користувалися поляки перед війною в відношенні до галицьких українців, зокрема до українських політичних діячів, опісля також у своїй поставі до членів УВО й ОУН. Перед у тому вела брукова але дуже почитна у Львові газета "Вєк Нови": "Під час слідства стверджено, що Федак цілком не є ідейним українцем. Це нероба, котрий не хотів братися за ніяку працю, волочився по ночах з проститутками і злодіями, а одного з них мав за сердечного приятеля і за ним якраз шукає поліція. Загалом марнував гроші та запивався і з цієї причини робив родичам багато неприємностей".[63] Писанина "Вєку Нового" не була відокремленим голосом у злобній, затроєній шовінізмом і сповненій зненависництвом галицькій польській суспільності, що ніколи не здобулася на лицарську поставу супроти противника. Авже ж, коли почалася судова розправа, під час зізнань обвинуваченого Степана Федака - поза звичайним заподанням до судового протоколу особистих його даних - знову насвітлювалася його особа і в судовій залі і поза нею. В пресовому звідомленні кореспондента віденського "Українського Прапора" читаємо м. і.: "Вихований у релігійному - говорив обжалований - але в парі з тим гаряче патріотичному дусі, син українського громадянина, який усі ясні й чорні моменти життя народу переживає усіма фібрами душі, живучи в домі, в якому під час польської окупації не переводилися ревізії й арештування, не міг не бачити й не боліти над тим, що діялось довкола нього. А діялись речі, від яких кров стинається в жилах. Тут оповідає обжалований хід свого життя і студій та свої воєнні переживання. Революція в Австрії захопила його студентом Військової Академії у Відні. Самозрозуміло, що обжалований знайшовся в перших рядах борців за незалежність українського народу. Польсько-українська війна зо своїми страшними перипетіями зломила в нього віру в шляхетність противника. Він побачив на власні очі, що виробляли відділи т. зв. ґалерської армії, яка підступним способом кинулася на український фронт... Обжалований брав діяльну участь у всіх рухах української Армії, а коли її засоби вичерпалися і почався відступ, обжалований бачив, як цвітом українського народу заповнилися польські тюрми й табори смерти, які названо "таборами інтернованих". Одержавши відпустку, опинився обжалований у Львові, звідкіля мав їхати з припоручення ген. штабу УНР на військові студії закордон, але польський уряд не дав йому візи. Не могучи вписатися в університет, де від кожного українця вимагалося понижуючих національну гідність заяв, обжалований почав учитися мов, шлюсарства та шоферства".[64] На місці атентату Степана Федака тяжко побито. З тим не таїлася і польська преса, бо ж це діялося на очах усіх і годі було це заперечити. Та тільки вона старалася представити це, як відрух обурення польських патріотів, що далися пірвати вибухові гніву з любови до Пілсудского. Насправді ж масакрували Федака не глядачі з юрби, тільки польські офіцери, поліцисти й різночинні урядовці: ХТО РОБИВ САМОСУД? Доносять, що самосуду над Степаном Федаком допустилася не публіка серед котрої замітна була паніка, а військові, котрі повалили його на землю і топтали ногами. Якийсь капітан два рази вдарив його вістрям шаблі в голову. ЯК ПРЕДСТАВЛЯЮТЬ НЕДІЛЬНУ ПОДІЮ? Бюлетин Тарґуф Всходніх", згадавши про віддання стрілів Ст. Федаком, пише: "Четвертим стрілом злочинець бажав позбавити себе життя, що йому не повелося. Однак рівночасно інсп. Лукомскі потягнув (цьонл) його шаблею. Поруч стоячий офіцер, бачучи, що діється (цо сєн свєнці), пхнув баґнетом вириваючогося (шамоцонцего сєн) божевільного чоловіка (шалєнца), а сержант поліції звалив його на землю, бажаючи зробити його нешкідливим. Ніде в світі божевільної людини не потягають шаблею, ані не колять баґнетом. "Газета Вєчорна" малює самосуд над Степаном Федаком у той спосіб, що озвіріла товпа повалила його на землю й топтала чоботами. Годиться зазначити, що товпа, оскільки під нею розуміється цивільне населення, не ходить у чоботах, бо це занадто коштовний обув, а, зате в чоботах ходять офіцери, жовніри і поліціянти.[65] ІІІ В перший мент після стрілів нікому не було відомо, хто такий атентатчик і звідкіля він походить. Щойно кілька годин пізніше, коли в поліції стверджено його ідентичність і показалося, що це український студент, постало перед усіми - так поляками, як українцями питання: хто кермував рукою Степана Федака? Чи стріляв він самочинно, чи виконував доручення якоїсь організації або осередку спротиву польській окупаційній владі? Бо не було ніякого сумніву, що атентат мав суто національно-політичне підложжя. Показувала на те сама особа Федака, навіть, якби не складав він перед польськими слідчими органами ніяких заяв. Степан Федак був студентом, до того студентом тайного українського університету. І туди, само собою; пішли перші поліційні підозріння. Можемо це підперти голосами польської преси: ВІДГОМІН У ПОЛЬСЬКІЙ ПРЕСІ Перші відомості про атентат принесли два львівські понеділкові свистки "Пшеґльонд" і "Новіни Понєдзялкове". Пополудневі польські львівські часописи поставилися до справи різно. "Слово Польське" обмежилося до подання урядового комунікату польської телеграфічної аґенції; ширше, хоча безпристрасно реферує подію "Ґазета Вєчорна". З інсинуаціями вуличної перекупки кинувся на виконавця атентату бруковий "Вєк Нови" тоді, коли львівське видання "Ржечпосполітої" пустилося на безцеремонну денунціяцію "Комітету Української Молоді" (КУМ-а), пишучи: "Атентат остає в зв'язку з сильним конспіративним рухом поміж студентами тайного українського університету. Ділаюча серед них тайна (?) організація КУМ ввійшла на дорогу терористичних атентатів. Безсумнівно Федак є членом тої організації і є молодцем, який легко піддався чарові конспірації і виобразувався на героя в стилю Січинського.[66] Підприйняті перед кількома днями ревізії серед української молоді дали (?) певні докази, що там існує конспіративний рух. Вчорашній атентат мусить бути для польської суспільности мементом. Українська суспільність мусить дати докази, що з обридженням відкидає злочинні ремінісценції гайдамаччини. З другого боку - більше пляновости й рішучости поруч дотеперішньої справедливости (?) в правленню, мусять виявити наші власті, як через толеранцію анархії, ширеної українськими борителями, осмілили злочинні гайдамацькі елементи..."[67] Про існування й діяння Української Військової Організації в тому часі поліційні і слідчі польські органи може й знали, але дуже мало і дуже неясно, що найвище губилися в здогадах, не мавши певности ні щодо характеру ні щодо навіть точної назви тієї організації. Арештований Степан Федак нічого в тій справі не виявив. Одинокий з обвинувачених у пізнішому процесі, Франц Штик, склав широкі зізнання в поліції і початково в слідчого судді, та це було тільки потакування і потверджування різних здогадів, що їх йому підсували поліційні комісарі, при чому він найбільше обтяжував сам себе, відвертаючи вину від інших. Все було там перемішане, як горох з капустою, а хоч говорилося багато про конспірацію, таємні збори, пляни повстання і т. д. - не було мови про Українську Військову Організацію. Степанові Федакові мусіло бути ясно, що шанси втекти з густої юрби після атентату, хоч і були, та дуже-дуже мінімальні; що через те, коли його не злінчують на місці, його візьме в свій оборот могутнє коло поліційної машини і йому залишаться два шляхи: або зовсім мовчати і відмовляти всяких зізнань, що стояло б у суперечності з мотивами атентату і відбирало б усяку можливість його політичної капіталізації, або обмежити всю справу до власної своєї особи і відсепарувати її в той спосіб від організованої української громадськости, щоб не стягати на неї репресій. Правдоподібно мусіло це бути узгіднене на відповідному форумі в часі плянування атентату. Хоч не маємо на те доказу, але свідчить про те тактика Степана Федака, що її він прийняв з першого ж моменту після свого схоплення аж до закінчення судової розправи. З протоколів і звідомлень з судової розправи виходить, що Федак прийняв таку тактику: 1. Признає, що в українській суспільності існують, висказуючись по-модерному, рухи спротиву проти польської окупації Східньої Галичини. Було б абсурдом це заперечувати. 2. Подає фіктивну назву тієї організації, не згадуючи ні одним словом про УВО. 3. Не виявляє ані одного назвища членів тієї організації, а всі вияви підпілля, як летючки, проклямації, нелеґальні видання і т. п. в'яже зо своєю особою і бере вину на себе, відбираючи в той спосіб поліційним органам підставу шукати виновників деінде. 4. Зокрема атентат дня 25 вересня 1921 року виконав він самий, з власної ініціятиви і без наказу та відома організації, бо в тому часі вже до неї не належав. Ось як про ті справи говорить звідомлення з перебігу судової розправи: "Він (цебто Федак) заперечив, наче б його замах був вислідом нарад тайної організації, признав одначе, що існувала тайна військова організація "Воля", яка організувала військо, щоб на випадок, колиб Східну Галичину признано українцям, була готова армія. Далі сказав Федак, що існувала інша тайна організація, "УМ", яка збиралася на засідання в льокалі "Народнього Дому" у Львові. На запитання, чи "Воля" мала зв'язки з Чехословаччиною і Правительством Петрушевича, Федак заявив, що такі зв'язки були, чогось точного одначе про те сказати не може. При тім додав, що його заява в поліційнім слідстві щодо того, наче б "Воля" мала метою викликати повстання, стилізовано хибно. Органом "Волі" був "Наш Шлях", який Федак друкував сам по приватних мешканнях у Львові. Всі відозви, які виходили з військової організації, друкував Федак також сам, між іншими відозву: "Геть з окупантами, геть з воєводами, нехай живе об'єднана українська республіка" й інші друкував Федак і при допомозі товаришів, імен яких не хоче виявити. Коли предсідатель пригадав обжалованому, що після його зізнання в слідстві ніякий член організації не міг виконати ніякого вчинку без дозволу начальної організації, Федак заявив, що в хвилі замаху не був уже членом організації, а до того був у тім часі в такому настрою, що був би замах виконав напіть без дозволу організації. Признає далі, що видав чорну лісту зрадників і польських конфідентів. На чолі лісти поміщене ім'я і точний опис особи Сидора Твердохліба, далі ім'я Михайла Яцкова й інших. На кінці лісти була пересторога перед тими особами та зазив, щоб усіма способами паралізувати іхню діяльність. Далі Федак заперечив, що державний замах у Східній Галичині був приготований уже весною 1920 року. Це довільна стилізація слідчого судді... Притім заперечув Федак, наче б обжалований Штик сказав правду, коли признався, що, вбивство Пілсудского і Ґрабовского мало бути гаслом до українського повстання і що по замаху армія Петрушевича мала через Словаччину ввійти в Галичину".[68] Сьогодні - незаперечний факт, що атентат на Йосипа Пілсудского заплянувала, підготовила і руками Степана Федака виконала Українська Військова Організація. На іншому місці цього збірника, в статті Осипа Навроцького, Голови Начальної Колеґії УВО у Львові, читаємо, що Начальна Колеґія чи пак у тому часі вже Начальна Команда УВО про атентат знала, що доручено Степанові Федакові підшукати відповідного виконавця, одначе він не міг його знайти в такому короткому реченці, тому рішився атентат виконати самий; що в дні атентату Осип Навроцький і Ярослав Чиж, обидва члени Начальної Команди УВО, ждали на вислід атентату при вході до Стрийського парку від сторони вул. Поніньского - бо початково постановлено виконати атентат на площі Східніх Торгів у Львові. Відомо дальше, що в тому часі Степан Федак належав до Бойового Відділу УВО, був пізніше його начальником і від того Відділу входив у склад Начальної Команди УВО. На кілька місяців перед атентатом приїхав до Львова полк. Євген Коновалець, переорганізував існуючу Начальну Колеґію в Начальну Команду УВО і став першим її Начальним Комендантом. Просто годі собі подумати, щоб Степан Федак, старшина відомої зо своєї карности і здисциплінованости Української Галицької Армії, до того в щоденному контакті зо своїми товаришами, старшинами, а тепер керівниками Української Військової Організації, до того під боком Начального Коменданта, що ним був такий загально визнаний військовий авторитет серед старшинства обидвох українських армій, як полк. Євген Коновалець - рішився плянувати, підготовляти і пізніше виконати на власну руку атетат з такими політично-вагітними наслідками. Вернемося в тій справі ще раз до історика початків УВО, Володимира Мартинця: "Саме цим протестом проти відвідин начальника польської держави пояснювала УВО в своїх пізніших виданнях замах С. Федака на Пілсудского, і різним провідним членам УВО, а також і мені самому, що був потім референтом пропаґанди Начальної Команди УВО, нераз доводилося в тому дусі писати. А втім, по замаху С. Федака вийшла заява УВО, що і в майбутньому виконуватиме атентати на кожного начальника польської держави, що осмілиться вступити на українську територію".[69] ІV Епілог тієї справи відбувся перед судом присяглих у Львові в днях від 23 жовтня до 18 лисгопада 1922 року. На лаві обвинуачених засіло 12 молодих людей, переважно старшин українських армій, тепер у більшості студентів. Прокуратор Гіртлер обвинувачував їх за морд і державну зраду. Трибуналом проводив судовий радник Маєр. Лава присяглих складалася з самих тільки поляків і жидів. Боронили: Степана Федака, - д-р Маріян Глушкевич, Франца Штика - д-р Степан Шухевич, Василя Кучабського - д-р Пилип Євин, Івана Білецького - Д-р Михайло Волошин, Володимира Голубовича - д-р Янкевич, Михайла Тофана - суддя М. Присташ, Євгена Зиблікевича - д-р Євген Давидяк, Петра Яремійчука - д-р Ярослав Олесницький, Дмитра Палієва і Богдана Гнатевича - д-р Володимир Старосольський. Крім того, для содідарности і маніфестації, до оборони зголосилися всі українські адвокати у Львові, що залишилися ще на волі. Розправа відбувалася в напруженій атмосфері і не бракувало на ній драматичних моментів. Обвинувачені й оборонці вживали тільки української мови. Їхні домагання, щоб судові протоколи велися в українській мові, суд відкинув. Всі обвинувачені станули на становищі, що польський суд не мав права їх судити, та ще й за "державну зраду", і складали по черзі відповідні заяви. Головними їх речниками були: Степан Федак, як перший обвинувачений і центральна фіґура процесу, і Дмитро Паліїв. За пресовими звідомленнями, вони заявляли: "Обжалований (т. зн. Степан Федак) заявляє, що суд, який узявся його судити, не має на те законного уповноваження. Сам він не є і не почуває себе горожанином польської держави. Вчинок, який закидує йому акт обжалования, був доконаний не на території Польщі і тому він протестує проти такого суду, який з природи речі не може бути об'єктивним. Але він впарі з тим свідомий, що сила йде перед правом і в нього нема змоги не піддатися актові, який у приміненні до нього є тільки актом насильства. Судити його міг би тільки український нарід, або інстанція третя, незаінтересована в подіях, які мають місце на терені Східної Галичини від трьох літ. До вини пе почувається. Перед українським народом, який для нього є найвищим і єдиним компетентним трибуналом, стає він з чистою совістю і з отвертим чолом". "... Дальше зізнає третій обжалований, Дмитро Паліїв. Заявляє, що суд, перед яким він стоїть, некомпетентний його судити. Коли він і поповнив злочин, то це зроблено на території Східньої Галичини, якої державна приналежність ще й досі невирішена. Обжалований уважає себе громадянином Західньо-Української Народньої Республіки і повинується українському урядові, що в цей час перебуває на еміґрації. Ніякої участи в атентаті ані в його підготовленні не брав... Акт обжаловання констатує, що в слідстві обжалований вирікся не тільки співучасти в атентаті, але й осудив саму його думку. Він тут прилюдно мусить заявити, що дійсно участи в атентаті не брав, але про атентат є тої самої думки, що і все українське громадянство, а воно ніодним словом і ніразу його не осудило".[70] В обличчі таких заяв обвинувачених, оборонець д-р Ярослав Олесницький забрав слово і в довшій правничій арґументації доказував, що для цього процесу справа міжнароднього положення Східньої Галичини має засадниче значення, бо обвинувачені заявили, що не вважають себе польськими громадянами, а міжтим їх поставили під суд за державну зраду. Тому мусить бути стверджено, проти якої саме держави був виконаний цей злочин. Тут зацитував д-р Олесницький дотичні постанови трактату в Сен Жермен і заявив, що Східня Галичина по сьогоднішній день є в розпорядженні Антанти і в міжнародно-правному значенні не входить дефінітивно до складу польської держави. В тій цілі поставив він внесення, щоб трибунал зажадав від міністерства заграничних справ засвідчених відписів трактатів у Сен Жермен і в Севрі та покликав на свідків міністра заграничних справ Нарутовіча і делеґата Польщі до Союза Народів, проф. Ашкеназого. Трибунал прийняв до відома внесення, але не дав на нього відповіді відразу, відложив на пізніше. По нараді, внесення відкинено. Ніхто й не сподівався, що буде інакше, але на залі були представники всієї преси з Польщі, а також кореспонденти світових пресових аґенцій і ці заяви підсудних та оборонців рознеслися широко по світі: український нарід їхніми устами ще раз підкреслював факт польського насильства та окупації української національної території, зголошував своє виключне право до Східньої Галичини і доказував це своєю боротьбою. Єдине, що залишалося підсудним, це використати судову залю за політичну трибуну, звідки могли промовляти до світу в імені свого народу. Недавно перед тим в Польщі ввійшла в життя конституція з 17 березня 1921 року. Вона ніби ґарантувала свободу слова і забороняла конфіскату звідомлень з явних судових розправ. Одначе це була тільки паперова постанова, дійсної і повної свободи слова в Польщі не було ніколи, українські часописи йшли в світ з білими плямами, бо цензурний оловець викреслював звідти все для себе невигідне, при чому не дивився на конституційні ґарантії. Але польські руки були за короткі, щоб наложити намордник на заграничну пресу. І саме через її кореспондентів на процесі Федака й товаришів світ довідався речей, що стали ганьбою для польського народу. Коли Степан Федак розказував про звірства й масакри польської солдатески й поліції над українською людністю Східньої Галичини, коли подавав назви осіб і місцевостей - на залі запанувала тиша, можна б почути, як муха летить. Здавалося - ангел смерти розпостер над залею свої крила. Перший спам'ятався Голова трибуналу і заборонив Федакoві далі говорити про ті речі, як судові невідомі, нічим недоказані і такі, що не мають безпосереднього зв'язку з цією справою. Грозив йому додатковими дисциплінарними карами. Коли ж оборонці інтервеніювали за тим, щоб не замикати уст підсудному, бо він же ж хоче виявити мотиви свого вчинку, а це для справи має першорядне і засадниче значення - трибунал відкинув кожне внесення оборони. В одному моменті найбільш драматичного нап'яття піднялася з лави оборонців висока постать д-ра Маріяна Глушкевича: "Світлий Трибунале! Високоповажані Панове присяглі! З уст обжалованого почув я тут слова, від яких лице мені поблідло, я довідався те, чого дотепер не знав. А саме, що коли польські карні експедиції катували наших гуцулів, то казали їм власну кров ловити в капелюх і пити "На здровє України!"[71] Тут перервав йому Голова трибуналу Маєр, що суд уважається зневаженим, перериває розправу і виходить на нараду. По нараді проголосив постанову, що оборонця д-ра Маріяна Глушкевича покарано гривною 40.000 польських марок за зневагу суду. В обороні свого товариша виступили інші адвокати з протестами, що ні до чого не довели. Бо польський суд, та ще й у політичній справі, та ще й на українській землі, не міг бути святинею правосуддя. Це був політичний інструмент польської влади, один з багатьох, що їх Польща вживала для гноблення українського народу. Це була судова комедія, а її останній акт скінчився проголошенням присуду в суботу, дня 18 листопада 1922 року. Степана Федака засуджено на шість літ тюрми, Дмитра Палієва, Михайла Матчака, Петра Яремійчука та Євгена Зиблікевича - на два з половиною роки, Франца Штика на півтора року. Інших підсудних звільнено від вини, однак покищо на волю не випущено. Яка ж була дальша доля головного обвинуваченого в тій справі, Степана Федака? Тим часом сидів він у львівській тюрмі при вул. Баторого під спеціяльною охороною: ЯК СТЕРЕЖУТЬ СТЕПАНА ФЕДАКА? Польські власті побоюються втечі Федака з тюрми і зарядили "спеціяльну" охорону небезпечного для них в'язня, по думці "спеціяльної" автономії генерала Сікорського. В тій цілі установили три стійки, а одну з них всередині в келії, в якій поміщений засуджений. Крім того повнить службу звичайна тюремна сторожа. Недивно, що коли Польща в цей спосіб стереже політичних в'язнів на своїх "кресах", то на звичайних злочинців не стає штиків і тому розцвіт бандитизму - це вислід її чотиролітнього культуртреґерства на сході.[72] У львівській тюрмі сидів Степан Федак до 17 листопада 1923 року і тоді вивезено його до великої карної тюрми в місті Равічі на німецькому пограниччі. Кілька місяців пізніше польський сойм схвалив амнестю з нагоди конституції. Багато в'язнів, між ними й Степан Федак, вийшли на волю. Одначе йому заборонили поляки лишитися в краю, він мусів податися заграницю.[73] Аж кілька літ пізніше, заходами своєї родини та політичних українських кіл у Варшаві, дозволено йому на поворот до Галичини. Працював він у "Маслосоюзі". Коли по розвалі польської держави, в вересні 1939 року, большевики зайняли західньоукраїнські землі, Степан Федак не вийшов на еміґрацію, залишився в краю. Арештувало його НКВД і возило по тюрмах Львова, Києва та Москви. Довгі місяці сидів він у горезвісній Лубянці в Москві. Вернувся звідти на короткий час перед німецько-большевицькою війною 1941 року, приймав участь у діях українського підпілля, а згодом у рядах Української Національної Армії. Останній раз бачили його знайомі в Празі вже напередодні упадку Німеччини. В розмовах з ними висказувався він, що в існуючій ситуації не лишається нічого іншого, як продиратися на тили большевицької армії там згубитися в запіллі серед свого народу, використовуючи ті можливості, що витворяться після війни, щоб принести українському народові якусь користь. Після того пропав за ним слід. Атентат Степана Федака на Йосипа Пілсудского і Ґрабовского започаткував діяльність Української Військової Організації на ширшу скалю. Його стріли були неначе сиґналом до всестороннього наступу УВО. Їхній відгомін відбився голосно не тільки на політичному і заграничному відтинках боротьби українського народу, але й на внутрішньо-організаційному. Під проводом новопосталої Начальної Команди УВО, що на її чолі станув полк. Євген Коновалець, розгорнулася широка організаційна, політична й бойова акція Української Військової Організації. Не минуло й року, як Західно-українські землі спалахнули вогнем і земля почала полякам горіти під ногами.   ------------------------------ Осип Навроцький ПОЛКОВНИК ЄВГЕН КОНОВАЛЕЦЬ (Формування його індивідуальности в передісторії і початках Української Військової Організації) I Коли полк. Євген Коновалець станув на чолі новоствореної Української Військової Організації, то не був це ані припадковий вибір ані наслідок збігу обставин у тодішній українській політичній дійсності. Між українськими військовиками того часу знайшли б ми немало відважних фронтових старшин, добрих організаторів і щирих українських патріотів, неодин з них міг би взяти на себе всі відповідальні обов'язки, що до них покликав би його український нарід, і з честю їх виконувати. Але сталося так, що ніхто інший, тільки полк. Євген Коновалець очолив Українську Військову Організацію і провадив її аж до часу, доки вона не припинила своєї діяльности. Мусіли на те скластися немаловажні причини. Справа в тому, що полк. Євген Коновалець не з'явився в українській спільноті несподівано. Його організаційний хист, політична зручність і військовий авторитет виявили себе в світлий спосіб у часі визвольних українських змагань, але він вступив у них не тільки з природніми їх зародками в своїй індивідуальності, він мав уже за собою деякий досвід у житті, знання української суспільности і здібність концентруватися на найважніших у даний момент справах. В незначній до цього часу біографічній літературі про полк. Коновальця ці речі стоять ще в тіні, а для зрозуміння його життя й діяльности конечно треба кинути на них сніп світла. Характер полк. Євгена Коновальця, як пізнішого політичного діяча і провідника великого формату, яким він увійшов до історії українського народу, зарисувався вже в його студентських роках. І для того необхідно буде спинитися кількома реченнями на тому, як виглядало українське студентське життя в роках перед першою світовою війною, які в ньому нуртували сили й тенденції та яка в них була участь Євгена Коновальця. Як рушійна сила в національному відродженні галицьких українців, студентство почало проявляти себе більш активно на переломі останніх двох століть. Саме тоді почали діяти модерні українські політичні партії і студентство з захопленням кинулося в вир політики. А власне, студентство видвигнуло клич боротьби за український університет у Львові. Перша акція в тому напрямі мала скоріше пасивний характер - студентство проголосило в 1901 році бойкот львівського університету і сецесією до інших університетів в Австрії. Докладної цифри сецесіоністів не устійнено ні тоді ні пізніше. Свого часу д-р Лука Мишуга подавав в одній своїй статті в "Свободі" число около тисячки студентів. Я особисто переконаний, що в тому часі не було ще стільки українських студентів. Коли Головна Рада Українського Студентського союзу видала при кінці 1912 року звіт зо своєї діяльности, то надрукована в ньому повна статистика виказувала разом зо студентами теології нецілу тисячку осіб. Отож, у часі сецесії мусіло б бути ще менше. Коли ж узяти до уваги, що в тому часі кількість українців в Австрії перевищала вже три мільйони, то тисячка студентів, порівняльно з іншими народами Австрії, було мінімальне число. Помимо свого пасивного характеру - залишення поля бою, висловлюючися по-військовому, - сецесія принесла в своєму наслідку два великі позитиви. По-перше, українська студентська молодь вийшла в широкий світ і мала змогу студіювати в першу чергу на високого рівня віденському університеті, а разом з тим у різних фахах. Так, для прикладу, в гірничій академії в Леобен в Австрії, студіювало в 1912 році вперше, кільканадцять наших студентів. По-друге, збірка на сецесійний фонд для допомоги студентам до виїзду заграницю на студії сталася так популярна й успішна, що дала пізніше товчок до жертвенности громадськости на різні інші культурно-освітні цілі, а передусім на "Рідну Школу". Друга широка акція українського студентства дістала вже активний характер. Маю на думці участь студентів у підготові і викликанні рільничого страйку в 1902 році. Чи існував уже тоді Комітет Української Молоді, загально знаний "КУМ", що опісля керував боротьбою за університет, годі мені сказати. Але відомо, що в часі літніх ферій студенти по два-три ходили від села до села і закликали до страйку. Можна сказати, що впродовж кількох лише днів запалав по галицьких селах огонь справжнього бунту. І тут виявила себе характеристична риса наших селян - між ними майже зовсім не було страйколомів. Відомо, що на жнива йшли з гір на Поділля женці - гуцули й бойки щоб придбати собі хліб на зиму. На вістку про страйк ті, що вже виїхали, завертали назад, а інші групи навіть не виїжджали. Добре пам'ятаю вибух страйку в моєму родинному селі Голгочах підгаєцького повіту. На празнику в сусідньому селі Швейкові, в домі пароха о. Фицаловича, з'явилися два студенти - правник Войнаровський, небіж о. мітрата Тита Вайнаровського, і теолог Залуцький. Під вечір вони незамітно зникли. А на другий день, на заклик двірських "гуменних", жодна пара женців не вийшла на "панське" поле. Обидвох студентів жандармерія швидко арештувала і вони досить довго посиділи в підгаєцькій тюрмі. До Голгіч вони не встигли дійти, але й тут зачався страйк. До села прибув заступник повітового старости Де Льож, француз з роду, з хмарою жандармів і сотнею війська, бо ж Голгочі село велике, понад три тисячі душ. Жандарми арештували провідників страйку, а коли посадили їх на підводу, люди кинулися, стягнули арештованих з воза, а сам віз перевернули. Комендант сотні вже дав був команду "до стрілу готов!" Але до проливу крови не дійшло, Де Льож спинив наказ, заспокоїв людей, а опісля на судовій розправі проти провідників страйку в окружному суді в Бережанах, зізнавав на користь підсудних. Та це не був родовитий поляк. В пізнішому часі рідко стрічав я згадки про цей страйк. А на мою думку, страйк зрушив селянську масу й одним махом кинув її до активної боротьби, при, приспішив у ній процес витворення того, що сьогодні називаємо "спільнотою". І спричинило чи пак приспішило цей процес українське студентство, отож його провідники й організатори, що брали участь у підготові й переведенні страйку, перебули свого рода бойове хрещення в революційній суспільній роботі. Пізніший полковник Євген Коновалець в тій акції особисто участі не брав, бо ще не був тоді студентом. Але виростав на традиціях участи студентства в суспільних рухах, що між іншими виявилося в тому страйку. Сецесія довго не тривала. Поволі сецесіоністи верталися до Львова, а водночас приходили нові студенти, випускники новозаснованих українських приватних ґімназій. Разом з тим посилилася боротьба за український університет у Львові. Полем її став самий будинок університету. Загально відомі події 1906-1907 років, коли то в університеті відбувалися просто гомеричні бої на барикадах. Їхнім завершенням була трагічна смерть студента Адама Коцка 1 липня 1910 року. В тому часі Євген Коновалець був уже студентом Львівського університету, записаний на правничий факультет. Перед тим ще, як ґімназійний учень, належав він до тайного "Кружка Української Молоді" і там дістав перші основи політичного виховання. В подіях 1 липня 1910 року брав активну участь, але до тюрми і на пізніший процес "101" не попав, бо на около триста учасників подій поліція арештувала лише 101 студентів, тих, що випадково попалися їй під руку. Я теж не був арештований і виступав на пізнішій судовій розправі, як свідок. В останніх п'ятьох роках перед першою світовою війною, зокрема по І Конґресі Українського студентства в липні 1909 року і після 1 липня 1910 року життя українського студентства поплило рвучким потоком. Створений на І Конґресі Український Студентський Союз об'єднав усі студентські Товариства з цілої Австрії, а в Галичині, поза Львовом, творив по повітових містах своєї Секції. В тих Повітових Секціях гуртувалися студенти, головно правники, що не мали матеріяльної змоги перебувати постійно в осідках університетів. Вони вели в своїх повітах культурно-освітню працю під прапором "Просвіти", а в рядах політичних партій - політичну. Зокрема дуже сильним темпом пульсувало студентське життя у Львові, де існували спеціяльні Секції: перша - "Студенток", друга - "Поступової Молоді", третя - "Культурно-Освітня", четверта - "Націонал-Демократичної молоді", а крім того окремі фахові товариства правників, медиків, студентів філософії, гехніків, товариство ветеринарів "Ватра". Такі самі студентські товариства були по інших університетських осередках. У Відні й Ґрацу - "Січ" і "Земля", в Кракові - "Академічна Громада", в Чернівцях - "Союз" і "Січ", у Леобен "Товариство Гірників". У Львові існувала дальше "Академічна Громада" й "Академічна Поміч". Були теж і два "буршівські"[74] товариства, у Львові - "Роксоляна", а в Чернівцях - "Чорноморе". Найбільш популярним у цілому краю був славний студентський хор "Бандурист". У Львові все те гуртувалося частинно в "Академічному Домі", а головно в домівці загального львівського студентського товариства "Академічна Громада" спершу при вул. Зиблікевича ч. 3, пізніше при вул. Осолінських ч. 10 на третьому поверсі. Щовечора кімнати "Академічної Громади" були повні - відбувалися засідання Управ, сходини членів окремих товариств, реферати тощо. Радив тут теж окремий комітет, що виконував функції централі тайних "Кружків Української Молоді". А в суботу, ввечері, кімната "Культурно-Освітньої Секції" заповнялася членами, що в неділю вранці роз'їздилися по селах Львівщини з рефератами і брали від управителя т. зв. "магазину" книжки і брошури до кольпортажу. Цей "Магазин" друкував теж своїм накладом малі брошури, як от "Пан Потоцький", "Історичні пісні", "Веселі вірші" Степана Руданського і другі. Чи не два роки був я управителем того "Магазину" і саме тут набрав замилування до видавничого діла, що опісля придалося мені в "Червоній Калині". У всій тій роботі Євген Коновалець брав якнайжвавішу участь.[75] А що мав політичну "жилку", то присвячував багато часу, ІV Секції, що гуртувала студентів - симпатиків української націонал-демократичної партії. Та найбільше уваги віддавав він теж політичного характеру справі - боротьбі за український університет. По подіях 1 липня 1910 року, що коштували стільки жертов, боротьба за університет дещо принишкла. На обрії з'явилася ідея Івана Чмоли - творення українського війська. Серед студентської молоді поширювалися "мілітаристичні" настрої, в той час як українська парляментарна репрезентація спрямовувала свою активність на боротьбу за рівноправність, а в тому за виборчу реформу до галицького сойму. В тому часі праця для справи університету була дуже невдячна. Вимагала вона надзвичайних зусиль, щоб не втратити на актуальності. Про такий стан переконався я особисто на місці у Відні, коли з початком 1912 року "КУМ" рішив вислати делеґацію до віденського уряду. Я був тоді Головою Українського Студентського Союзу і з тієї рації очолював делеґацію, що в її склад входили ще Семен Магаляс і Володимир Гадзінський. На жаль, ми не попередили про наш приїзд Парляментарну Репрезентацію і коли ми зголосили причину нашого приїзду її Голові, д-рові Костеві Левицькому, він різко запитався: "А чому ви не написали нам про це? Я був би поінформував вас, що теперішня ситуація в парляменті для цієї справи непригожа". Все таки просив він проф. Олександра Колессу, щоб виєднав для нас авдієнцію у міністра освіти, мовляв, щоб ми даремне не їздили. Авдієнція тривала кілька хвилин і на другий день з'явилася про неї коротенька нотатка в часописі "Ноє Фрає Прессе". Та Євген Коновалець справи не покинув. Можна сказати, що головно завдяки ньому не сходила вона з актуальности в громадському житті. Він відбував наради, конферував з політиками, виголошував доповіді, укладав відозви та звернення. Зокрема, на великому вічу українського студентства в квітні 1913 року, а пізніше на ІІ Конґресі Українського Студентства виголосив він продумані і змістовні реферати в тій справі, добре обґрунтовані і вільні від усякої демагогії. А тим часом наближалося марево світової війни, щораз більше переважали серед молоді "мілітаристичні" настрої. ІІ Зростаюче в останніх роках перед першою світовою війною напруження в Европі поміж Центральними Державами й пізнішими Аліянтами викликало сильнішу реакцію, надиво, не в українських політичних середовищах, а в колах української студентської молоді. Жваві дискусії на тему близької війни й участи в ній українського народу велися головно в гуртках мешканців "Академічного Дому". Майже незамітно, в кімнаті ч. 51 на першому поверсі створився осінню 1912 року невеликий гурток пропаґаторів ідеї збройної боротьби за волю України. Головним інспіратором був студент Іван Чмола, водночас один з основників "Пласту", пізніший сотник Українських Січових Стрільців, а згодом полковник київських Січових Стрільців. До цього гурту належали студенти: Іван Кучерішка, Іван Лизанівський, Федір Калинович, Олена Степанів, Василь Кучабський, Осип Когут, Іван Жила, Степан Індишевський. Нагло й несподівано появився друком маленький журнальчик "Відгуки" і в ньому цей гурток з'ясовував необхідність підготови українського народу до збройного виступу в недалекій війні. Редаґували його Іван Чмола й Іван Кучерішка. Микола Голубець у своїм нарисі "Рік грози і надій 1914", виданому у Львові 1934 року, так пише про "Відгуки": "Без підтримки старшого студентства, що поклонялося "культурним цінностям", без капіталів і вироблених публіцистичних пер, виглядали "Відгуки" скромно, як формою так і змістом. По словам редакційної оповістки ставили собі "Відгуки" завдання "нести високо і витривало самостійницький прапор і під гаслом добуття духової і фізичної сили збірати під ним наймолодших синів України". Десь при кінці 1912 року Іван Чмола звернувся до мене, тодішнього Голови Українського Студентського Союзу з пропозицією влаштувати зустріч "зо старшими громадянами". Така зустріч відбулася в редакції "Діла". Взяли в ній участь члени редакції "Діла", тодішні "тузи" української Журналістики - д-р Василь Панейко, д-р Осип Назарук, д-р Михайло Лозинський і Ярослав Весоловський, далі проф. Степан Томашівський, д-р Володимир Охримович і ще дехто. Від групи "Відгуків" на зустріч прийшли Іван Чмола з кількома своїми товаришами, Голова Українського Студентського Союзу Осип Навроцький, Голова "Академічної Громади" Володимир Пежанський, Голова "Академічної Помочі" Василь Паліїв і Голова "Бандуриста" Володимир Бандрівський. Тези Івана Чмоли, що війна вибухне в найближчому часі та що українському народові треба поспіхом підготовлятися до неї творенням основ власної сили, не знайшли зрозуміння в старших громадян. З немилосердним сарказмом і нищівною критикою всі чотири редакторои "Діла", першорядні промовці і діялектики, накинулися на молодого студента, називаючи його мрійником і фантастом. Вони доказували, що молодь повинна в першу чергу набирати знання, бо така нація, як українська, мусить творити передусім культурні ціннощі, щоб бодай тим способом зрівнятися з іншими европейськими народами. Коли будемо мати - говорили вони - свої великі твори літератури, науки й мистецтва, свою національну оперу, що дорівнювала б операм західньо-европейських народів, а принаймні чеській опері, то в очах світу станемо тим самим державним народом і на власну українську державу довго чекати не прийдеться. Одинокий д-р Степан Томашівський признав слушність Чмолі про можливість і правдоподібність скорої війни, але не висловився про потребу творити збройну українську силу. Зустріч не закінчилася ніякими висновками. Чергову спробу пропаґувати свої ідеї зробила група "Відгуків" взімку 1913 року, на загальному студентському вічу в домівці "Львівської Руси" в будинку "Просвіти" на ІІ поверсі. Я був предсідником на тому вічу і тому добре пам'ятаю його перебіг. Тоді різко станули проти себе "культурники" і "мілітаристи". Головний реферат виголосив Іван Чмола. Від "культурників" промовляв Федь Федорців, що різними арґументами старався ослабити враження промови Чмоли. Віче було бурхливе, як мабуть ніколи передтим. Дійшло до того, що запальний еміґрант-наддніпрянець, артист-різьбар Михайло Гаврилко, пізніший старшина УСС, в однім моменті промови Федя Федорцева замахнувся кріслом на цього чільного представника групи "культурників". Віче тривало від 6 ввечері до 3 над раном і теж не закінчилося ніяким позитивним вислідом. Одначе члени групи "Відгуків" не знеохочувалися і почали практично здійснювати свої задуми. Вони пильно студіювали військові підручники і притягнули до співпраці запасного старшину австрійської армії Миколу Нискосклона, адміністратора щоденника "Нове Слово". Під його командою переводили військову муштру і вправи, часто по ночах. За Іваном Чмолою пішли перші члени "Пласту", пізніші "лицарі без скази" - Федь Черник, Микола Опока, Василь Андрух, Осип Яремович і багато других. Львівська повітова "Січ", що стояла тоді під проводом незрівняного і першого організатора міської ремісничої молоді у Львові, студента прав Романа Дашкевича, зорганізувала першу ремісничу сотню УСС. За "Січею" пішов "Сокіл-Батько". Незабаром уся західня вітка України вкрилася сіткою стрілецьких товариств і на другому Січово-Сокільському Здвизі в червні 1914 року виступили вже в стрілецьких одностроях перші чети нового, модерного українського війська. Коли ж з вибухом першої світової війни зорганізувалися Українські Січові Стрільці, то перші чети і сотні повели в бій українські студенти, сподвижники ідеї збройної боротьби за волю України. Недиво, що старші громадяни й редактори не трактували поважно тих молоденьких фантастів, коли і їхні товариші-студенти, старші віком і студіями, гляділи на "мілітаристів" звисока та з усмішкою. А з насолодою критикували журнал "Відгуки", що його редаґували молоді студенти, щоправда не з великим досвідом. На сторінках льнівських часописів появилася навіть, заява Головної Ради Українського Студентсього Союзу, що вона не бере відповідальности за журнал "Відгуки" видаваний "незнаною групою".[76] Євген Коновалець не приймав участи в тих контроверсіях. Справою військової підготови українського народу він цікавився, хоч і не захоплювався спочатку думками групи "Відгуків". Мушу признатися, що і я сам доволі скептично ставився до тих мрійників і змінив мою поставу щойно тоді, коли Українська Національна Рада проголосила мобілізацію Українських Січових Стрільців. Того самого дня я зголосився, неначе за кару, простим стрільцем до сотні Івана Чмоли, тепер уже сотника, того колишнього мого молодшого за мене на кілька років товариша з ґімназії в Бережанах і з університету, найближчого сусіда з Академічного Дому, де я жив у кімнаті ч. 51. Натомість Євген Коновалець дуже швидко змінив свою поставу до ідеї творення української збройної сили і коли "Сокіл-Батько" почав творити відділи Українського Січового Стрілецтва, - з запалом включився він до їхньої організації. Одначе склалося так, що не довелося йому вступити в ряди, що їх він сам організував. Він був запасним старшиною австрійської армії і вже першого дня проголошення мобілізації мусів зголоситися до свого полку, а саме до 19 полку Крайової Оборони. Цей полк входив у склад ХІ австрійського корпусу, куди входили й Українські Січові Стрільці. Тож на Маківці вони стояли поруч себе і в перших боях за ту славну гору, під кінець квітня 1915 року, коли москалі її зайняли, Євген Коновалець попався в російський полон. Це було ще перед відомим протинастутпом УСС. Після короткої зустрічі на Маківці, Євген Коновалець стрінув усусусів у російському полоні, в таборі полонених над Волгою, в Царицині, пізнішому Сталінграді, а тепер Волгограді. Привезли їх тоді москалі при кінці 1916 року, після відомого бою на Лисоні. В цьому кривавому бою усусуси мали тяжкі втрати - вбитими, раненими й полоненими. Раннім ранком москалі зайняли австрійські окопи на схилі Лисоні над річкою Ценівкою і команда австрійської бриґади кинула усусусів до протинаступу. Я був тоді при штабі полку, як комендант бойового обозу, в селі Посухів над Золотою Липою, напроти Лисоні. Далековидом слідкував я за протинаступом. В самій середині наступаючою розстрільної ішла сотня Андрія Мельника, я бачив напереді його високу постать. Розстрільна перейшла вершок гори і вибила москалів з окопів. Та незабаром москалі почали другий наступ, тим разом на мадярський полк, наліво від позиції усусусів, розбили його і тоді ззаду кинулися згори на позиції усусусів. Взяті в два вогні усусуси, здесятковані, попалися в полон. Між бранцями знайшлися: Андрій Мельник, Михайло Матчак, Василь Кучабський, Іван Чмола, Петро Пасіка і другі, загалом усі ті, що опісля опинилися в корпусі Січових Стрільців у Києві. Усіх їх москалі завезли спочатку до Царицина, а опісля до Дубовки. Євген Коновалець швидко подружився з ними всіми і став їх старшим товаришем не тільки тому, що був старший за них віком, студіями, громадським і політичним виробленням, але й тому, що вважався вже "місцевим" у таборі, куди всі інші прийшли, як новики. Коли з вибухом революції вони - по-одному й групами - вирвалися з табору в Дубовці й добилися до Києва, то зразу вступили до Галицько-Буковинського Куреня, що з нього згодом створився Курінь СС, полк СС, Окремий Загін СС і вкінці Корпус Січових Стрільців. Євген Коновалець був комендантом кожної з тих формацій і тут виявився його небуденний військово-організаційний хист. З вибухом повстання проти гетьмана Павла Скоропадського очолював він, разом з полк. Андрієм Мельником, як Шефом Штабу, Осадний Корпус. На пості командира Корпусу Січових Стрільців полк. Євген Коновалець виявив себе незрівняним організатором і справжнім воєначальником революційної доби, а водночас добрим товаришем для всіх, що були під його командою. Мав при тому щасливу прикмету - чого не можна сказати про кожного провідника - що не боявся біля себе розумних дорадників, навпаки, вмів добирати найбільш відповідних. Його співпраця з високими старшинами генерального штабу - генералом Марком Безручком і полковником Юрком Отмарштейном, що очолювали оперативний відділ Штабу - була наскрізь гармонійна. Вони відносилися до себе взаємно з респектом і водночас з симпатією. Мав я кілька разів нагоду бути приявним при його розмовах з отаманом Юрком Тютюнником і його ад'ютантом Добротворським, а один раз при зустрічі з полк. Юрком Отмарштейном, тож міг самий про те переконатися. Те саме відношення було в полк. Коновальця і з другими старшинами Штабу та комендантами різних частин Корпусу. І тут полк. Коновалець зумів об'єднати біля себе ідейних, розумних і бойових старшин, справжніх побратимів зброї, і призначувати їх на відповідні для них місця, відповідальні штабові й командні пости. Вистачить згадати такі прізвища: Андрій Мельник, полк. Роман Сушко, полк. Іван Чмола, полк. Роман Дашкевич, полк. Іван Рогульський, сотник Ярослав Чиж, сотник Михайло Матчак, сотник Василь Кучабський, сотник Федь Черник, сотник Іван Андрух, сотник Микола Опока, сотник М. Загаєвич, сотник М. Бісик, сотник Гриць Гладкий та інші. Не наслідуючи зовсім звичаїв тодішнього часу, а з переконання про доцільність, створив полк. Євген Коновалець Стрілецьку Раду, і з нею обмірковував та вирішував найважливіші справи, як от виступ проти гетьмана Скоропадського, а вкінці розв'язання Корпусу в Старо-Костянтинові пізною осінню 1919 року. Про все те розказували мені колишні члени Стрілецької Ради, мої побратими зо стрілецьких окопів над Золотою Липою і Стрипою, а говорили зо щирістю, великою пошаною і прив'язанням до особи свого колишнього командира. ІII Реґулярна армія перестала існувати. Вояцтво і старшини або опинилися за дротами, або розсіялися по еміґрації чи вернулися в рідні сторони. Для продовжування визвольної боротьби створилася Українська Військова організація. Чи ж не природне було, що перші творці й організатори УВО вважали самозрозумілим, щоб у тій дальшій фазі визвольних змагань провадив їх той самий командир, що під його наказами перебули вони два чи три роки свого бойового щастя на всіх фронтах України? Авторитет полк. Коновальця, як провідного військового політичного діяча, був уже в тому часі такий великий, що йому корилися всі, навіть ті, що з причин політичного партикуляризму могли б ставитися до нього з резервою. Силою того свого військово-політичного авторитету, силою своєї могутньої індивідуальности полк. Коновалець відразу станув на чолі Української Військової Організації, без конкуренції і контркандидатів. Не відразу приїхав він до Львова, де вже діяла Начальна Колеґія УВО, що проробила першу, підготовну працю, головно політичного характеру. Полк. Євген Коновалець перебував тоді в Відні, де закінчував справи стрілецької організації і вів розмови та пересправи з різними політичними колами, головно з середовища ЗУНР. Але, як тільки прибув до Львова в середині 1921 року, в Начальній Команді УВО витворилися такі самі відносини й умови гармонійної з ним співпраці, як за весь час його попередньої військово-політичної діяльности. Як тільки було можливе, з конспіративних причин, полк. Євген Коновалець відбував наради з членами Начальної Команди або разом, або, в конечности, з кожним зокрема, доки не заслухав всіх. А за час свого командуваня у Львові полк. Коновалець скликав кілька разів ширші наради окружних і повітових комендантів УВО. Ці наради відбувалися в кімнатах музею Наукового Товариства ім. Т. Шевченка, де кустосом був проф. Юрко Полянський. На жаль, я не міг брати участи в тих нарадах, тому, що треба було зустрічати на конспіративній квартирі в "Червоній Калині" приїзжих на нараду і спрямовувати їх на місце нарад та зорити за аґентами, що крутилися по Руській вулиці. Пригадую собі добре тільки одну з нарад Начальної Команди УВО, в вересні 1922 року, в часі, коли активність Української Військової Організації досягнула свого вершка - цілий край горів.[77] Поляки зареаґували бомбами на будинки "Просвіти", "Наукового Товариства ім. Шевченка" й "Академічного Дому", а громадські діячі сильно занепокоїлися витвореною грізною політичною ситуацією. Голова Делеґатури ЗУНР, проф. Михайло Галущинський, просив полк. Коновальця про зустріч зо Штабом УВО. Полковник скликав нас на нараду і ми спільно рішили, що треба акцію саботажів припинити, бо ж на бомби поляків треба було відповісти ще сильнішою реакцією, а тим часом вичерпалися запаси вибухових матеріялів і амуніції, здобути ж нові в більшій кількості було неможливо в такому скорому часі. Зустріч з членами Делеґатури відбулася в будинку "Сільського Господаря" при вул. Зіморовича ч. 20, в кімнаті на першому поверсі. Не пригадую точно, хто з членів Делеґатури, крім проф. Галущинського, був на цій зустрічі. Здається мені, що д-р Іван Куровець, д-р Володимир Охримович, інж. Юліян Павликовський і ще дехто. Нас було трьох - полк. Євген Коновалець, Володимир Целевич і я, правдоподібно також проф. Юрко Полянський. Зустріч тривала коротко. Проф. Галущинський з'ясував ситуацію і запитався Полковника, чи і як Українська Військова Організація задумує реаґувати. Полковник заявив, що Начальна Команда УВО дасть наказ припинити саботажну акцію і заподав причини. На цьому зустріч закінчено і всі розійшлися. До часу приїзду полк. Коновальця до Львова праця в Начальній Колеґії УВО проходила жваво, але в першу чергу на відтинках загально-політичному і студентської молоді. Притягання колишніх військовиків ішло поволі, бо й не було їх спочатку в краю багато, все ще сиділи вони в таборі полонених у Тухолі і на еміґрації. З приїздом Полковника і з напливом військовиків - робота закипіла. І тут знову повторно виявив себе феноменальний організаційний талант полк. Коновальця. Головний тягар праці спочивав на його плечах. Володимир Целевич, Ярослав Чиж і я - працювали в Українському Горожанському Комітеті від ранку до пізньої ночі і тільки дуже мало часу залишалося, щоб виконати те чи інше доручення або взяти участь у розмові чи нараді. Одиноке, що ми постійно робили, це тримали зв'язок з усіма причасними до УВО зо Львова і з краю, та з політичними партіями. Головною нашою квартирою були бюра Комітету, іншої квартири в той час у нас ще не було. Так само головним чином самий полк. Коновалець зорганізував мережу Окружних і Повітових Команд УВО по цілому краю. Не проста це була справа, вимагала знання людей, інтуіції і вміння з першої розмови оцінити характер людини. Було ж тих комендантів 58, а з кожним треба було перевести розмови, поінструювати, відобрати звіт, тримати постійний зв'язок. З подивугідною енерґією і справністю зробив це полк. Євген Коновалець упродовж усього кількох тижнів. Зв'язок з заграничними українськими політиками теж спочивав у руках самого полк. Коновальця. Оперативного штабу, в військовому розумінні, не було, то й не було шефа штабу. В усьому помагали колишні військовики, а тепер студенти, що не працювали в ніяких установах і мали більше вільного часу: Дмитро Паліїв, Михайло Матчак, Василь Кучабський, Богдан Гнатевич, а в бойовому відділі - Степан Федак. Зв'язковими і кур'єрами по найбільшій часті були жінки, як от Ольга Басараб і З. Майковська. Зокрема клопотався полк. Євген Коновалець збиранням запасів зброї, амуніції та вйбухових матеріялів. Захованого по селах матеріялу з часів війни було розмірно небагато, але й те треба було вишукати, змагазинувати, тримати в порядку й евіденції. Правдоподібно доставляли матеріял теж військовики, що перебували ще в Чехословаччині, та про те не можу нічого певного сказати. Як Начальний Командант Української Військової Організації стояв полк. Євген Коновалець у зв'язку з Диктатурою ЗУНР у Відні та з деякими колами центру УНР, а в краю з провідними політичними діячами. Його бистрий ум чудово орієнтувався в кожній ситуації і відповідно до того кермував полк. Коновалець діями УВО. Так було до середини осени 1922 року. Після атентату на Сидора Твердохліба, коли арештовано Дзіковського і коли він заломався, прийшла деконспірація майже цілої Організації. Дзіковський видав усе, що знав, майже цілий склад Начальної Команди, багато Окружних і Повітових Команд УВО. Не промовчав ні одного знаного собі назвища особи, чинної в УВО. Польська поліція виарештувала всіх до одного, при чому заповнила тюрми людей, зовсім до УВО непричасних. Організація притихла на якийсь час, неначе завмерла переходово. Полк. Євген Коновалець не дістався в польські руки. Одначе в витвореній тоді ситуації не було можливо ані доцільно залишатися йому в краю і він був змушений податися заграницю. З його виїздом закінчився ще один етап діяння Української Військової Організації, етап повний розмаху й надій. Від того часу Українська Військова Організація була змушена поволі й потроху переставлятися на інакші методи діяльности, а в тому далі провадив її полк. Євген Коновалець, уже з переорганізованої Начальної Команди УВО закордоном.   ---------------------------------------- Для ілюстрації, якого розмаху набрала діяльність Української Військової Організації в Галичині в першому році, коли полк. Євген Коновалець був її Начальним Комендантом у Львові, подаємо звідомлення з одного тільки числа "Українського Прапору" в Відні.   БАЛКАНІЗАЦІЯ ГАЛИЧИНИ ("Український Прапор", ч. 35, Відень, 16 вересня 1922 року) У краю горить... Стихійний гнів українського населення, гнобленого безсоромним ляцьким наїздником при помочі нечуваних у культурному світі насильств та злочинів, охоплює грізною пожежею щораз ширші простори. Розпалюється щораз яскравіше та кидає свої багрові відблиски на цілу Европу. "Ірляндія над Збручем", якої ще так дуже недавно побоювався Льойд Джордж, стає швидше, ніж про це думали дипломати в Ґенуї та польські журналісти, дійсністю. Динамітові вибухи, нищення залізничих доріг і телеграфічних та телефонічних сполучень, замахи на ляцькі урядові будинки, заводи й уладження, підпалювання загарбаного ляхами майна й дорібку, безоглядна боротьба проти ляцьких креатур, посіпаків, запроданців та хрунів усякого роду, - те все й цілий ряд інших актів розпучливої самооборони катованого українського населення повторюється в Східній Галичині вже трохи не щодня. Український нарід, який уже в самих початках свого існування вмів ставити збройний опір навалі монголів, а протягом дальших століть не перестав боротися з ордами кримських азіятів і з московськими та ляцькими наїздниками, не думає нині, в епосі ХХ століття, падати безвольною жертвою ляцьких грабіжників. Тих самих польських панів і полупанків, яких колись преславний Богдан Хмельницький нищив на Україні, як ненажерливу сарану, та проганяв далеко поза межі Рідного краю. Спонтанно, з власної волі й самотужки, намагається так нещасне населення Східної Галичини спастися від нечуваних ляцьких злочинів і польської влади на українській землі. Край горить щораз то страшнішою пожежою і неначе закликає теперішніх суверенів Східної Галичини вирішити справу її державности ще передтим, заки ця пожежа переміниться в лютий гураґан - на цім важнім розміжжі між Східною і Середущою Европою. * * * Замах на станиславівського "воєводу" Юристовского? "Газета Цодзєнна" з 28 м. м. повідомляє: "Який невигідний є жидам і українцям воєвода Юристовскі, доказує факт (невідомо, з яких причин держаний в тайні), що перед несповна шести тижнями кілька українських "злочинців" хотіли виконати замах на життя "воєводи" Юристовского. На щастя власті впали в останній хвилині на сліди заговору й унеможливили його. Дві ручні ґранати вкннули невідомі люди дня 19 серпня в Стрию до помешкання польського директора поліції. Тої самої ночі кинено такі самі ґранати до касарні польського війська. Ґранати вибухнули, але не вбили нікого. Наслідком того панує в Стрию велике затривоження і загострення відносин між поляками й українцями. Поліція розпочала енерґійні пошукування за справниками замаху. ("Дзєннік Людови"). Нищення залізничих доріг і телеграфічних сплучень у Східній Галичині поширюється щораз більше. На днях поклали невідомі особи в околиці Жабінки на залізничих шинах перепони. Одначе польські залізничники добачили їх перед часом і таким чином унеможливили катастрофу. ("Громадський Вістник"). Телеграфічні дроти недалеко Жовтанець зірвав хтось на великім просторі. Всі пошукування поліції лишилися без успіху. ("Громадський Вістник") Червоний когут! На весні ц. р. розпарцелював польський князь Чарторискі з Журавна фільварок у Дубравці між мазурів і здемобілізованих охотників з армії Абрагама. Українським селянам заявив, що "Русіном нє спшедам, хоць бим своїм за дарма роздал". Небаром потім підложили одної ночі люди вогонь під стирти панського сіна вартости три мільйони польських марок. Сіно згоріло до тла. Другої ночі згоріла в Чарториского ще одна стирта сіна вартости три мільйони і стирта збіжжя вартости 22 мільйони польських марок. Під час пожежі ніхто з селян не хотів рятувати, так, що все згоріло до останнього стебла. ("Громадський вістник") Невдалий підпал. У стодолі графа Дембіцкого в Яворові знайдено набій з вибуховим матеріялом, який підложили невідомі люди з ціллю підпалення будинків графа. Арештовано Олексу Процика, як підозрілого в тій справі. ("Громадський Вістник"). Про замах на старосту в Калуші пишуть часописи ще: "В день замаху роздався в місті коло 11 год, страшний гук. Виявилося, що це вибухла бомба, яку невідома особа підложила під приватне мешкання старости Мадуровича. Вибух спричинив лише матеріяльну шкоду. З людей не потерпів ніхто ні на житті ні на здоров'ї. Ця сенсаційна пригода дала в місті привід до різних толків. Поляки кричать, що це замах на підкладі чисто політичнім, виконаний українцями. Вони горлають, що це тільки одне звено в ланцюху "широко закроєної терористичної акції" ("Громадський Вістник") Тайна українська організація в Тернополі. Ми вже подавали за "Газетою Поранною", що в Тернополі арештовано недавно під закидом творення й належання до тайної організації цілий ряд українських студентів: Володимира Ничку, Петра Вацика, Тадея Кучерішку, Теофіля Демчука, Єфрема Самборського, Єроніма Грицину, Богдана Заболотного й Михайла Кирила. Нині доповняємо цю вістку тим, що дня 19 ц. м. наслідком заходів адроката д-ра С. Барана, випущено всіх обжалованих на волю, одначе суддя Репніньскі веде слідство далі. В тій справі є ще обжаловані студентка Ярослава Білинська зо Збаража і студент Е. Мохнацький з Теребовлі. Арештування в Чорткові. В Чорткові переведено на днях ряд ревізій і арештувань між українським студентством. Польська поліція шукає за якоюсь тайною організацією. Арештовано: студ. філ. Пахолкова, голову УПТ, директора "Народнього Дому" Миколу Малицького і студента Галянта зо Шманьковець. Усіх приміщено в чортківській тюрмі ("Громадський Вістник") Новий замах на постерунок поліції в Яворові виконано дня 28 серпня ц. р. До постерунку кинули невідомі люди дві ручні ґранати, які експлодували з великою силою. Цілий будинок знищений. Один поліцай ранений у ногу, інші функціонарі не були тоді в бюрах. ("Газета Поранча"). Динаміт під залізничі шини підложено 28 серпня ц. р. на станції в Яворові. Наступив вибух, який знищив шини. ("Газета Цодзєнна") Замаху на залізничий міст, віддалений три кілометри від Яворова, доконано вночі з 30 на 31 серпня ц. р. Екразитовий набій, який невідомі люди підложили під міст, експлодував по переїзді особового поїзду. Жертов нема ніяких. Замах на нафтовий шиб у Космачі, власність польського акційного товариства "Прем'єр", виконано 26 п. р. Шиб облито вночі бензиною і підложено під нього два динамітові набої. Нічні сторожі вспіли усунути динаміт і згасили вогонь. В тім самім часі арештовано в державних лісах у Березовій Бані Михайла Шнайдера й Антона Кульбаку, які зайшли туди з Чехословаччини. Вони призналися, що зорганізували "банду", яка мала на меті роззброїти постерунки польської жандармерії, щоб викликати заворушення в Східній Галичині. Арештованих відставлено до в'язниці. ("Дзєннік Людови"). Замах на польську варту в Коломиї мав місце дня 28 серпня о год. 3 вночі. Якийсь озброєний відділ напав на польську стежу котра стояла на мості над Прутом і розпочав стрілянину. Польська варта втікла в великому перестраху до міста, де заалярмувала цілий ґарнізон. Заалярмоване військо зробило наступ на міст, але таємничий відділ зник. У зв'язку з тим переведено ряд ревізій між українцями в Коломиї. ("Діло") Залізнича катастрофа наступила з "невідомих причин" недалеко Устрик під Хировом. Наслідком її була ранена одна особа. Виявилося, що шини на тому місці були знищені, від чого вагони вискочили поза залізничий шлях. ("Діло"). Бомбу підложено під щойно збудовану польську фабрику лікерів у Стрию. Замах не вдався тому, що підложена бомба не вибухнула. Бомби під польський млин підложено в Стрільчиськах коло Мостиськ. Поліція арештувала Франка Калимона під замітом підложення цих бомб. ("Діло"). Телеграфічні дроти перервано 28 м. м. знову на лінії Львів-Жовква. Іменно в околиці села Грибович знищено на значнім просторі телеграфічні проводи і забрано телеграфічний дріт вартости трьох мільйонів польських марок. "Газета Цодзєнна" висловлює свій жаль, що дотепер не викрито ні одного організатора тих замахів. Замордування аґента поліції. "Хвіля" повідомляє, що недалеко болехівського моста в Стрию замордовано поліційного аґента. Хто замордував, невідомо. Вбивають війтів-хрунів у Стрийщині. Кілька війтів у стрийському повіті дали громадські печатки і свої підписи за тим, щоб Східня Галичина належала до Польщі. Дня 23 серпня ц. р. явився о год. 9 ввечері перед домом громадської ради в Дулібах, якої війт також дав свій підпис, невідомий чоловік. Він попросив одного парубка викликати начальника громади Гриня Курчака. Було якраз по засіданні громадської ради. Курчак, який був на підпитку, не хотів вийти. Замість нього вийшли два господарі, що робили варту. Один з них, Кущак, подібний зовсім до начальника громади, лишився, а другий поніс до середини картку від невідомого чоловіка. В міжчасі впав стріл і Кущак упав трупом. На картці було написано: "Смерть зрадникам!" Всякі пошукуваня поліції без успіху. Крім цього випадку, також у селі Підгірцях, повіт Стрий, невідома рука застрілила війта Яна Скуру. Також на війта в Стрілкові того ж повіту якісь люди намагалися виконати замах, одначе війт сховався. "Хвіля" поміщує допис зо Стрия, в якому говориться, що згаданих війтів замордовано за участь у виборах до окружної виборчої комісії. "Дзєннік Людови" коментує, що війтів убила тайна політична організація. Польська поліція намагається доказати, що там ділають висланці Галицького Уряду, який хоче викликати в краю ірляндські настрої. Горить далі! В Дашаві коло Стрия згоріла 26 ц. м. стодола зо збіжжям у манастирі римо-католиків оо. Салезіянів. - У Камінці Струмиловій спалила невідома рука залізничий магазин. Цікаве те, що того самого дня перетято водопроводи, щоб унеможливити гашення пожежі. В одному з сіл недалеко Камінки спалено будинки польських колоністів. В одного мазура згоріло 40 штук худоби. - В Нестаничах радехівського повіту вибухнула пожежа вночі з дня 27 на 28 серпня ц. р. в забудованнях війта Галущака. - В тім самім часі згорів до тла війт у сусідньому судовому лопатинському повіті Станиславчик. - В Дорогичинськім повіті приділено землю для здемобілізованого польського жовніра Людвика Карта і для інших леґіонерів. Одної ночі невідомі особи підложили вогонь під будинки всіх колоністів. Всі забудовання враз із зібраним збіжжям і сіном згоріли до тла. - В Слободі Золотій, пов. Бережани, згоріли вночі дня 30 серпня ц. р. двірські будинки й уставлені стоги збіжжя, зібраного з 1,000 моргів. В одній зо стаєн згоріло 30 коней. Пожежа вибухнула одночасно в кількох місцях. Шкода виносить десятки мільйонів. Тої самої ночі спалено в Рибниках коло Бережан нововибудовану польську школу. "Кур'єр Львовскі" подає, що в обидвох цих випадках стверджено понад усякий сумнів участь українських боївок. - В селі Тадані спалено при помочі бензини ціле обістя тамошнього війта. Згоріло все збіжжя і 12 штук худоби. На фільварках у Неслухові й Сільці спалено кілька тисяч метрів збіжжя і льокомобіль. В Мазярні підпалено лісничівку. Ці три випадки мали місце в повіті Камінка Струмилова. "Кур'єр Львовскі" домагається закватирування в цім повіті військових відділів "для охорони життя й майна польських горожан і здавлення українського терору силою". Аґенти державної поліції в Стрию придержали вночі 30 серпня двох підозрілих молодих людей, які говорили з собою по-українськи. В часі особистої ревізії знайдено у них ручні бомби. Негайно один з придержаних видобув з кишені револьвер і стрілив до аґентів, наслідком того аґент Пецула тяжкоранений. Обидва придержані втекли. "Газета Цодзєнна" подає, що тут ходило про виконання акту саботажу. Грозять терором! В Долині явився перед двома тижнями у місцевого пароха Величковського секретар воєвідства при старостві Гурнісєвіч і домагався урядово, щоб парох, користуючися своїм авторитетом, вплинув на українську "боюфку", щоб не нищила місцевих поляків. Цього року згоріли три стодоли місцевих поляків-шовіністів, про що посуджують поляки якусь "україньскон боюфкен". Гурнісєвіч заявив, що коли парох на те вплине, то місцеві поляки вжиють терору проти українців, "аж до баґнетуф". Два тижні по цій заяві, дня 24 м. м., вони виконали погрозу. Біля української ґімназії напали якісь незнані бандити на вертаючого вечором студента І. Мазуркевича й один з них револьверовим вистрілом зранив Мазуркевича в голову. Це наслідки заяви секретаря староства. ("Діло"). Масові арешти у Львові і краю. Львівські дневники подають, шо у Львові і в різних містах Східної Галичини переведено масові ревізії й арештовано багато молодих українських інтеліґентів під замітом належання до тайних товариств і співучасти в різних протипольських замахах. "Газета Поранна" подає, що львівські поліційні власті впали на слід нового формального заговору в деяких українських кругах, який мав на меті зновлення терору й заворушень у Львові й у Східній Галичині в передвиборчім часі. Органам державної поліції вдалося зловити одного з виконавців плянів у хвилі, коли цей висланник (?) Уряду Петрушевича приїхав з важними приказами до Львова. "Газета Цодзєнна" подає, що вночі з 30 на 31 серпня львівська поліція під проводом інсп. Новодворского й ком. Хамайского урядила ряд ревізій та арештовань між українцями, передусім між студентами і пластунами. Викрито цілий ряд підтверджуючих матеріялів (?). Ближчих інформацій польські часописи не подають (бо їх не мають, ні польська поліція, - прим. складача). ------------ Примітки: [1] Д-р Лев Ганкевич писав про те: "Вполудне 21 листопада 1918 року в помешканні д-ра Костя Левицького (дім "Дністра" на Підваллі) відбулося останнє засідання Державного Секретаріяту та Президії Центральної Національної Ради. На ньому полагоджено справи, зв'язані з евакуацією Львова і прийнято постанову, що для оборони українського населення мають залишитися у Львові д-р Володимир Охримович, д-р Степан Томашівський і д-р Лев Ганкевич. Ми зголосилися в польського делеґата, графа Олександра Скарбека, і заявили, що ми є представниками українського населення у Львові. Він прийняв нас дуже ввічливо і розмовляв з нами на тему нав'язання взаємних контактів". ("Дальші дні польської окупації Львова", "Наш Світ", журнал господарсько-кооперативної і громадської думки, Нью-Йорк, р. ІІІ, чч. 4-5 (95-96). 15 травня 1961 р. стор. 12.). [2] Гл. про те д-р Лев Ганкевич: "22 листопада 1918 р., десь о год. 6-6.30 зранку вийшов я з хати... Я підійшов до кам'яниці "Дністра" і тут несподівано зустрів мого приятеля зо студентських часів, Порфіра Буняка, друкарського робітника... Ми вступили до Ставропігії при Руській ч. 3. Тут на першому поверсі ми зайняли дві адвокатські канцелярії д-ра І. Голубовича і д-ра Степана Витвицького. Порфір побіг за друкарями і за пів години станули наші українські друкарі до роботи. Папір узяли ми з магазину "Діла" і о 1-ій чи о 2-ій годині "Вперед" був уже в місті. Замість вступної статті я помістив недрукований ще ніде вірш Володимира Винниченка "Сміюсь я з вас, кати мої". А стара Лєхова, наша кольпортерка, "летіла" по місті та на ввесь голос кричала - "Вперед", купуйте "Вперед"!... Поліція її не зачіпала, щоб не втратити власної поваги від її соковитих реплік". (Д-р Лев Ганкевич: "Перші дні польської окупації у Львові 1918 року", "Наш Світ" ч. 2/93, 25 лютня 1961 р. стор. 6.). [3] Гл. д-р Лев Ганкевич: "А ось Лєхова, що всю свою молодість переслужила в усяких "панів", (маленькі то були пани), а коли прийшла старість і вона не могла знайти праці, заробляла на життя продажем газет. І треба було її бачити, як з розвіяним волоссям летіла з "Впередом" а потім з "Ділом" чи з "Новим Часом" по ринку і кричала на все горло: "Українці, купуйте свої газети!" Навіть поліціянти її не зачіпали. А мала вона ще й свої кадри. З тих знесінських, замарстинівських, жовківських та личаківських підростків вона зорганізуала цілу сітку продавців українських газет і була їх коменданткою. Завдяки тому український часопис по виході з друкарні був скоро вже далеко на периферіях міста". (Д-р Лев Ганкевич: "Підземний Львів", "Наш Світ", р. ІІ, ч. 9/91, 25 грудня 1960 р., стор. 8.). [4] Гл. д-р Лев Ганкевич: "Побіч незабутньої професорки Степанії Пашкевич, передиралися вони з нараженням життя через ворожі лінії. Одну 14-літню дівчину з Винник, Н. Фолиса, сина парляментарного посла і пароха Скнилова, та різничного термінатора Н. Саламиновича зловили польські жовніри і розстріляли". ("Підземний Львів", "Наш Світ", Нью-Йорк, ч. 9/91, 25 грудня 1960, стор. 8.). [5] Співосновник Українського Горожанського Комітету, д-р Лев Ганкевич, тільки дуже загально згадує про те в своїх спогадах: "Почав свою повну посвяти працю Український Горожанський Комітет з сеньйором д-ром Степаном Федаком на чолі. Влаштовано кухні для найбідніших, звідки йшли обіди для політичних в'язнів. Гаряче підтримував ту справу "Союз Українок". Молоді дівчата і пластуни возили на візках ці обіди до тюрем". (д-р Лев Ганкевич: "Перші дні польської окупації у Львові 1918 р.", стор. 7.). [6] Гл. про те д-р Микола Рибак: "Літом 1919 р., по переході нашої армії за Збруч, почала особливо шаліти польська поліція і солдатеска. Доносам на українців не було кінця, всі тюрми й казарми заповнилися тисячами української інтеліґенції, свідомого робітництва і селянства. Головна струя арештованих переходила через Львів на захід, до концентраційних таборів. Д-р Ганкевич, разом з правниками, що перебували у Львові, почали енерґійну акцію, особливо в поліції, військових судах і прокуратурах. Справно ведена акція, очевидно, не могла охопити всіх арештованих, але члени Українського Горожанського Комітету під проводом д-ра Ганкевича і д-ра Федака, діючи майже цілий рік, таки кілька тисяч наших арештованих витягнули з поліційних лабет". (Д-р М. Рибак: "Д-р Лев Ганкевич (посмертна згадка)", "Америка", Філядельфія, 18 січня 1963, стор. 12.). [7] Голос Комбатанта, журнал Об'єднання б. вояків-українців в Америці. ч. 15, Нью-Йорк, весна 1961. Осип Навроцький: Українська Військова Організація (організаційні початки і створення Начальної Колеґії УВО). Ця стаття, з деякими змінами й доповненнями, ввійшла повністю в статтю "Початки УВО в Галичині". (Прим. З. К.) [8] "Кривава Книга", видання Уряду Західно-Української Народної Республіки, друкована в Відні 1919 року, має вісім розділів з такими наголовками: 1. Убійства, 2. Арештування, інтернування, знущання, табори для полонених і інтернованих, 3. Нищення майна. Реквізиції. Рабунки. 4. Переслідування української Церкви, 5. Нищення української національної культури й економічного життя, 6. Приневолювання до присяги на вірність, 7. Польська колонізація Східньої Галичини, 8. Поширюваня брехонь і закривання правди. Українська влада й українське військо не мають за собою таких учинків. По залишенні Львова не один раз можна було почути думку, що в дні 1 листопада 1918 року треба було негайно інтернувати польську верхівку і тим забезпечити у Львові спокій. Не роблено того і в інших містах України. По закінченні польсько-української війни поляки могли видвигнути тільки справу одного одинокого табору полонених та інтернованих у Косачеві під Коломиєю і воєнного суду в Золочеві, не рахуючи кілька дрібніших випадків, що завжди трапляються в часи воєнної хуртовини. Український вояк не сплямив своєї чести негідними вчинками. І в своїй дальшій боротьбі проти польського окупанта, вже в рядах Української Військової Організації, нічим не споганив свого вояцького імени. [9] Коли я перегортав сторінки цієї дійсно "кривавої" книжки і наткнувся на згадку про те, як поляки замордували 73-літнього священика, о. Захарію Підляшецького, пароха Монастириськ, повіт Бучач, то пригадалася мені та хвилина, коли там таки на місці в Монастириськах, після того як Штаб 2-гої Коломийської Бриґади УГА в часі чортківської офензиви вмашерував до відбитих від поляків Монастириськ, місцеві люди розказували нам про ту страшну подію. Польські вояки мучили й тортурували о. Підляшецького та його сотрудника, обливаючи їх кип'ятком, б'ючи прикладом крісів по голові, що аж постріскали їм черепи і мізок виплив з голов. Постріляли їх щойно тоді, коли жертви цього нечуваного звірства віддавали вже останній віддих. Мала це бути пімста за те, що два сини о. Підляшецького служили в українському війську. Добре пригадую страшне обурення українських вояків і завзяття, з яким рушили в дальший наступ, що на жаль, через брак амуніції заломився. [10] Залишено мову ориґіналу, тільки правопис пристосовано до сучасних вимог. (Прим. З. К.) [11] Польська брукова газета у Львові. (Прим. З. К.) [12] Визначний галицький політик і діяч національно-демократичного напрямку. Був пізніше Генеральним Секретарем партії Українське Національно-Демократичне Об'єднання (УНДО) і з його рамени послом до варшавського сойму. Разом з послом Василем Мудрим переводили з українського боку нещасливу політику т. зв. нормалізації польсько-українських відносин. Вивезений большевиками в 1939 році - пропав безслідно. (Прим. З.К.) [13] "Карпатія" - товариство взаємних обезпечень на життя і ренти у Львові. (Прим. З. К.) [14] "Дністер" - товариство взаємних обезпечень від вогню. (Прим. З. К.) [15] Громадський діяч з української радикальної партїі, в році 1928 обраний послом до варшавського сойму. Пізніше власник видавництва "Ізмарагд" у Львові. Помер на засланні в Сибірі. (Прим. З. К.) [16] Популярне скорочення на "Українські Січові Стрільці". (Прим. З. К.) [17] Ставропігійське Братство, стара установа, що сягала своїми початками ще до ХVІ століття. У Львові мала комплекс будинків у середмісті і власну друкарню. (Прим. З. К.) [18] Розказує про те також Ф. Ш. на іншому місці цього збірника. За його словами, автором проклямації був Дмитро Паліїв, а розліплював їх у Львові Володимир Гупало. Обидві версії собі не перечать, скоріше себе доповняють. Розліплювати прокламацїі могло більше людей, а далі, можливо, що це не була одинока проклямація УВО до справи поділу Галичини на воєвідства, після першої, назвім її проклямацією Матчака, могла прийти чергова, вже виготовлена Палієвим. (Прим. З. К.) [19] Володимир Мартинець: Українське підпілля. Від УВО до ОУН. Спогади й матеріяли до передісторії та історії українського організованого націоналізму, 1949, стор. 32. [20] Членами Стрілецької Ради крім них були ще такі особи, як напр. сам полк. Євген Коновалець, полк. Андрій Мельник, полк. Роман Сушко, полк. Юрій Отмарштейн, Василь Кучабський, ген. Марко Безручко та інші. (Прим. З. К.) [21] Найбільш авторитетна в тих справах особа, полк. Євген Коновалець нічого про те не згадує. В його "Причинках до історії української революції" про справу розв'язання Корпусу СС пише він дуже коротко такими словами: "Після історичної, мабуть останньої офіційної, наради всіх комендантів окремих частин Армії Української Народньої республіки в присутності покійного Головного Отамана та прем'єра міністрів Ісаака Мазепи в м. Чарториї, де рішено ліквідувати реґулярну війну і перейти на партизанщину, всі старшини Корпусу Січових Стрільців, як галичани, так і наддніпрянці, одноголосно рішили здемобілізувати Корпус і залишити всім вільну руку: або приєднатися до повстанчої армії, яку складав ген. Омелянович-Павленко, або повернутися додому. Думати про те, як дістатися додому, не було часу. Несподіваний напад поляків на Чарторию заскочив Січових Стрільців і деякі інші частини, що були розташовані в цьому містечку. Поляки роззброїли всіх і перевезли, як інтернованих до Луцька". (Полковник Євген Коновалець: Причинки до історії української Революції. Прага, 1928, накладом Проводу Українських Націоналістів, стор. 12-13.) - (Прим. З. К.) [22] В тому часі Стрілецька Рада вже не існувала. Про те пише полк. Євген Коновалець: "В липні 1920 р. відбули ми в Празі останнє засідання Стрлецької Ради, на якому, після з'ясування безкорисности і безцільности дальшого перебування закордоном, рішили ми закликати всіх Січових Стрільців до повороту в Галичину. Після цього засідання Стрілецької Ради перестала фактично існувати Січово-Стрілецька Організація. Старшини Січових Стрільців, що були закордоном, здебільшого роз'їхалися, - одні на Наддніпрянщину, інші до Галичини. Там стали вони такими самими громадянами, як усі інші. Кожний з них вступив до тої групи чи партії, що краще відповідала його особистим переконанням. (Полк. Євген Коновалець: Причинки, стор. 35.). - (Прим. З. К.) [23] Визначний культурний, суспільний і політичний діяч націонал-демократичного напрямку. Спочатку Комендант УСС, від 1923 року до своєї смерти в 1931 році - Голова "Просвіти" у Львові, сенатор у Варшаві з рамени УНДО. (Прим. З. К.) [24] Про справу військової допомоги для УГА і з яких причин не прийшло до неї на більшу скалю, а зокрема чому формація Січових Стрільців не перейшла до Галичини на Польський фронт писано в українській мемуаристиці немало. Д-р Осип Назарук, що разом з інж. Шухевичем виїхали в тій справі до гетьмана Павла Скоропадського, як делеґати "Команди Українських Військ у Галичині", згадує про те тільки дуже коротко. На авдієнції гетьман Скоропадський: "...сказав, що на таку ціль допомогу дасть. Добрий полк Січових Стрільців, що тоді стояли в Білій Церкві, буде висланий до границі Галичини буцімто на те, щоб обчистити залізницю від полонених. Цей полк може опісля перейти без дозволу на галицьку землю. Таку обережність уважав гетьман потрібною, щоб не вмотатися в війну з Польщею. Причім додав іще, що вилучить Січових Стрільців зо своєї армії, коли вони перейдуть Збруч... "...Від стрілецьких офіцерів, що відвідували мене (я лежав у кімнаті неприсутного сотника Богдана Гнатевича), довідався я, що Стрілецька Рада відкинула проєкт висилки до Галичини якоїбудь частини, виходячи зо становища, що Січове Стрілецтво, хоч походить з Галичини, зв'язане передусім з державними інтсресами Великої України, та що Київ важніший, як Львів, а висилка одної частини загону могла б довести до того, що й Києва не здобудуть і Львова не вдержать". (Д-р Осип Назарук: Рік на Великій Україні, спомини з української революції. Відень 1920, Видання "Українського Прапору", стор. 6-8.). Становище Січових Стрільців у тій справі найліпше і найдокладніше з'ясовує їхній командир, полк. Євген Коновалець: "Стрілецька Рада, після довгого та основного обміркування, рішила не їхати до Галичини. При приніманні цього рішення заважили найбільше слідуючі міркування: 1. З самого початку формування Січового Стрілецтва виховувано Січових Стрільців у тому дусі, що вони є революційним військом, яке має стояти на сторожі української державности, і тому не можна його відтягати далеко від центру саме тоді, коли ця державність є явно загрожена. 2. В складі Січових Стрільців знаходиться велика кількість наддніпрянців, які бачили столицю України в Києві та які до справ Великої України відчували більший інтерес, ніж до справ Галичини, тим паче в такому переломовому моменті, та що тому наказ виїхати до Галичини міг викликати огірчення, зменшити їх запал і боєздатність. 3. Саме становище на Великій Україні є того рода, що з моментом вибуху революції в Центральних Державах провал Гетьманщини є майже певний та, що при відсутності в той час Січових Стрільців на Великій Україні цей протигетьманський рух прийняв би московсько-большевицький характер. 4. З утратою наддніпрянської бази Галичина буде втрачена для українців навіть і тоді, коли галицькі війська відберуть Львів, тому, що поміж Польщею і Большевією сама Галичина ніяк утриматися не зможе. Тут не згадую вже такого очевидного арґументу, що Січові Стрільці могли дістатися до Галичини тільки з дозволу генерального штабу, і що, не маючи відповідного наказу, а такого ще в той час не було, дискусія про переїзд Січових Стрільців могла бути тільки теоретична". (Євген Коновалець: Причинки, стор. 12.). Над тими справами конче треба було довше і докладніше спинитися, бо в початках діяльности УВО належали до неї самі тільки старшини й вояки українських армій і на їхні взаємовідносини вдальшому мусіли впливати події і відгуки недавно минулих років визвольної боротьби. (Прим. З. К.) [25] Читачеві може бути незрозуміле, звідки така неґативна постава деяких старшин Української Галицької Армії в тому часі до кандидатури полк. Євгена Коновальця на Начального Коменданта Української Військової Організації. Як уже згадував автор на іншому місці, віденський центр ЗУНР стояв у ворожих відносинах до Уряду УНР, а що полк. Євген Коновалець був командиром СС, як частини Армії УНР, то в цій кампанії, веденій інколи неперебірчивими засобами, перепадало нераз і йому й іншим старшинам-есесам, колишнім членам Стрілецької Ради. Ось як пише про те сам полк. Коновалець: "Ця кампанія велася без розбору засобів, з яких головними були: плянове словесне ширення тенденційних нісенітниць по еміґрантських центрах, використовування преси і висилання до краю численних листів до визначніших громадських діячів та до партійних установ за підписом д-ра Петрушевича, чи його урядовців (д-р Підляшецький). Змістом кампанії галицького Уряду був закид найвизначнішим членам Січового Стрілецтва, що вони просто польські аґенти, які зовсім свідомо, а то й за гроші ведуть акцію проти галицького Уряду... Діяльність мою і моїх колишніх товаришів оплутано такою сіткою найбільших нісенітниць і провокацій, що в сторонніх людей мусіло дійсно зродитися підозріння, коли не тверде пересвідчення, що я й мої товариші - якісь польські аґенти. Наслідком такої атмосфери, що створилася кампанією галицького Уряду, був приїзд з Чехословаччини одного старшини з дорученням і пляном позбавити мене життя..." (Євген Коновалець: Причинки, стор. 38.). В Німецькому Яблінному на Чехословаччині була Українська Бриґада, що підлягала Урядові ЗУНР. Коли 31 серпня 1920 року за ініціятивою стрілецьких старшин відбувся "З'їзд Відпоручників Українських Військових Організацій Закордоном", то представники тієї Бриґади тільки неофіційно були на ньому присутні, бо комендант Бриґади, полк. Варивода, заборонив брати участь у тому з'їзді під впливом тої нездорової атмосфери, що витворилася наслідком кампанії середовища ЗУНР проти Січових Стрільців. (Прим. З. К.) [26] Про те пише, м. і. Д-р Микола Залізняк у своїх спогадах п. н. "Aus den Geheimnissen des Weltkrieges": "Наступного дня рано поїхав я до Тешина. Приїхав я пізно пополудні, вже коло вечора, і зараз пішов до будинку, де містилося АОК (Армеоберкомандо). При вході до будинку стрінувся я з двома українськими стрільцями, що їх знав ще перед вибухом війни, а це пп. Юліяном Чайківським і Ярославом Чижем. З них знав я першого ще як ґімназиста. Ми були взаємно дуже здивовані нашою нежданою зустріччю... На їх запит, що я тут роблю в АОК, відповів я, що переводжу певну українську акцію і в тій справі дістав я сюди запрощення, щоб обговорити деякі справи... Зчерги я запитався їх, що за справа їх привела сюди, і тоді вони розказали мені, що вони якраз вернулися з зайнятого москалями Львова, куди вдалося їм дійти на наказ АОК... Вони розказали мені про все, що вони бачили у Львові, зайнятім московськими військами... Мої політичні вороги між українцями потім використали це і поширили леґенду, що я занімаюся військовим шпіонажем проти Росії в користь Австро-Угорщини і немов би я висилав пп. Чайківського і Чижа до Львова". (Цитовано за книжкою: Полк. Роман Сушко. Хто мав причину вбити полк. Отмарштейна?, Чернівці 1934, накладом автора, Бібліотека "Самостійної Думки" в Чернівцях, ч. 12, стор. 22.) - (Прим. З. К.) [27] Ярослав Чиж скоро потім виїхав закордон. Побував кілька місяців у Відні, потім у Празі і в 1922 році виїхав до ЗДА, як відпоручник УВО. Пізніше розійшовся з УВО, був редактором часопису "Народня Воля", органу "Українського Робітничого Союзу" і помeр у 1959 р. (Прим. З. К.) [28] Про цю голодівку писала преса: "Політичні українські в'язні, запроторені ляхами у Львові в ославлених тюрмах при вул. Баторого та при вул. Казимирівській, примушені нелюдським поведенням польських катів, почали в останнім часі голодівку. Голодує звиш 100 людей. Виключно політичні в'язні. Їх усіх держать ляцькі гуни вже довше ніж п'ять місяців у страшних тюрмах, а проте все ще нема виглядів, на те, щоб відбулася розправа, яка змогла б виявити - як в усіх інших випадках досі - повну невинність катованих жертов ляцького імперіялізму в Східній Галичині. Слідство проволікається в нескінченість. Усякі просьби підсудимих збувають ляхи різними викрутами та обіцянками, обіцюючи кожному що іншого. До того поведення тюремних посіпаків з в'язнями просто нечуване. Директор тюрми і його збіри впадають щохвилі до келій, щоб переводити ревізії, нищать злобно все, що належить до в'язнів, забирають навіть те, що в'язні одержали за дозволом слідчого судді, напр. прибори до писання, а про ненастанне забирання листів, хоч і цензурованих, вже й не говорити. Але вершина цих ляцьких жорстокостей - це відносини санітарні. Так, напр., здорові в'язні мусять купатися в тих ваннах, в яких безпосередньо перед тим купалися сифілітики. До лікаря-спеціяліста не допускають нікого з недужих, хоч на те є дозвіл самого президента суду. Харч такий поганий і неправильний, що в'язні й без голодівки голодували цілими днями, а харчі, що їх переслали в'язням їх свояки, не доходили до них, бо розкрадали їх ляцькі дозорці. Родин в'язнів не допускають побачитися з арештованими, хочби вони приїхали і здалека. Ті й подібні до них, нечувані в культурнім світі відносини, примусили нещасних в'язнів хопитися голодівки, як акту розпучливої самооборони. В тій справі інтервеньювала дня 6 ц. м. делеґація українських адвокатів (д-р Левицький, д-р М. Волошин, д-р С. Шухевич, д-р О. Надрага і д-р І. Бандель) у судових властей, які приобіцяли сповнити деякі домагання в'язнів. Після другої інтервенції оборонців для 9 ц. м. заключено в порозумінні з польськими окупаційними суддями умову, якою признано в'язням деякі полегші. Цю умову наші в'язні прийняли і припинили голодівку, яка в цілості тривала п'ять днів. Все ж таки в'язні наслідком голоду дуже ослаблені та хворі, між ними небезпечно хворий О. Навроцький, який не встає з ліжка. Побачимо одначе незабаром, як ляцькі тюремні власти додержують умов". (Український Прапор, ч. 11, Відень, субота 17 марта 1923, Різні Вісті. Голодівка українських політичних в'язнів у Львові.) - (Прим. З. К.) [29] Гл. про те перший збірник "Срібної Сурми", стор 27. (Прим. З. К.) [30] За австрійських часів Галичина - Східня зо Львовом і Західня з Краковом - творила один т. зв. коронний край з соймом у Львові і, щось у роді крайового уряду п. н. Крайовий Виділ, а над усім стояв цісарський Намісник. Ішли старання про те, щоб зо Східньої Галичини й української частини Буковини зробити один окремий коронний край з перевагою українців, та вибухла війна і справа припинилася. Коли постала Польща, за підставу своєї територіяльної адміністрації прийняла поділ на воєвідства. В Західній Галичині це зроблено відразу, а в Східній, недавно ще окупованій, залишився поки що старий стан ще з австрійських часів. Власне, з точки погляду міжнароднього права, Польща не сміла вводити там ніяких засадничих змін, доки справа Галичини не буде вирішена в Лізі Націй. Одначе поляки робили політику доконаних фактів і хотіли поділити на воєвідства також і Східню Галичину. (Прим. З. К.) [31] Довудзтво Окренґу Корпусовеґо - Команда Корпусної Округи (Прим. З. К.) [32] "Львівська дитина" і "свій варіят" - вислови львівської говірки на означення добре собі знаних львовян. (Прим. З. К.) [33] Місце вечірніх променад у Львові, почавши від Оперного Театру аж до Готелю Жоржа на початку Академічної вулиці. (Прим. З. К.) [34] Великий комуністичний процес у Львові. Назву свою взяв від того, що головні обвинувачені в ньому брали участь у таємній комуністичній конференції в підземеллях св. Юра у Львові. (Прим. З. К.) [35] З німецької мови: пробоєві відділи. (Прим. З. К.) [36] Крамниця з монопольними тютюневими товарами, поштовими значками, стемплями тощо. (Прим. З. К.) [37] Головний ключник у поліційних арештах. Назва залишилася ще з австрійських часів. (Прим. З. К.) [38] У львівській говірці фурдигарня - поліційні арешти при вулиці Яховича. (Прим. З. К.) [39] Будьте спокійні і не лякайтеся, я не бандит. (Прим. З. К.) [40] Про стан Степана Федака і його побиття ось як писала ураїнська преса у Львові в той час: "...По хвилі загального переполоху зібрана публіка кинулася на виконавця атентату, що тим часом стріляв до себе, і в безпримірний спосіб його змасакрувала. Вирвати нещасного з рук розшалілої товпи вдалось поліційним органам щойно по довшій хвилі...", "...Довідуємося, що Степана Федака відвезено до поліційних арештів при вул. Казимирівській майже непритомного. Вночі він втратив був притомність і відзискав над раном. Около години перед полуднем втратив притомність ще раз і до год. 2 пополудні ще не відзискав. Він має легку рану в грудях від власного пістолету, яким як говорять, хотів відобрати собі життя потім, як товпа кинулася на нього, і велику на голові, котру завдав йому шаблею якийсь польський офіцер. Окрім того він покалічений від побоїв товпи. Тюремний лікар запевнює, що його життю не грозить одначе небезпека, і вважає, що втрата притомности є тільки наслідком великого нервового потрясення, ізза чого його перші зізнання мусять теж бути баламутні..." ("Український Вістник, рік І. ч. 197, Львів, середа 28 вересня 1924, стор. 1, стаття п. н. Стріли, уступи "Перші вісти" і "Стан здоров'я Степана Федака".) - (Прим. З. К.) Як досі, не міг я впасти на слід того, що розказував про свої побої сам Степан Федак. Наводжу тільки свідчення Олекси Бойкова, редактора "Українського Слова" в Парижі, так як він міг пригадати собі розмову зо Степаном Федаком з-перед більше як тридцяти літ: "...Зараз мене почала бити публіка, хтось ударив мене важким предметом по голові, я звалився на землю і мене почали копати ногами, то в плечі, то в груди. Хтось ударив мене чи черевиком чи чоботом по зубах, розбив горішню губу і вибив два зуби. Коли я вже лежав у в'язничній келії, майже кожного дня приходили поляки, головно колишні старшини-леґіонери, казали відкривати собі келію і били мене та копали. Один старшина-леґіонер увійшов до келії і почав кричати: "А, ти сьвіня Гайдамацка, ти хцялесь нашеґо дзядка забіць" (В польських леґіонах Пілсудского називали "дзядек" цебто дідусь, - прим. З. К.) і копнув мене з усієї сили в груди. Я на те йому відповів: "Тепер, коли я тут лежу, ви дуже відважні і мене б'єте, але коли б я так стояв на ногах, ви напевно на те не відважилися б". Засоромлений офіцер вийшов з келії". Слідно деяку розбіжність між тим, що розказує Ф. Ш. і тим, що записав він за свіжої пам'яти від д-ра Ляндава, і тим, що пише ред. Бойків. Перші два не згадують про те, щоб Федака били в часі, коли вони сиділи з ним чи то в тій самій камері чи то на тому самому коридорі. Там він уже був побитий і лежав у гарячці. Отож польські офіцери-леґіонери мусіли побивати його вже після того, як його ізолювали від інших в'язнів і посадили наодинці. (Прим. З. К.) [41] Четар Людомир Огоновський, що належав до комітету підготови перебрання влади у Львові 1 листопада 1918 року, а пізніше, за інформаціями польської преси, його арештувала польська поліція серед глядачів на місці атентату. Гл. "Український вістник", ч. 197, середа 28 вересня 1921, стор. 2, "Ревізії й арештування". (Прим. З. К.) [42] Підстаршина в поліційній (а також і в в'язничній) службі. (Прим. З. К.) [43] Австрійський титул підстаршини в кавалерійській (і також у жандармській) службі. (Прим. З. К.) [44] "Піпцьо" - Йосип Бачинський. Він працював в українській торговельній фірмі "Тітан" у Львові. [45] "Петлюрівцями" в Галичині називали на початку двадцятих років вояків української наддніпрянської армії. (Прим: З. К.) [46] Ту версію про Чижа в уніформі польського майора чув я потім, по виході на волю, також з інших джерел. (Прим. Ф. Ш.) [47] Криміналом у львівській злодійській говірці називали судові арешти при вул. Баторого. (Прим. З. К.) [48] Параша. [49] Поліція арештувала Ярослава Чижа зовсім припадково того самого вечора, коли відбувся атентат. Одначе, незорієнтована спочатку про його особу і ролю в організації, звільнила його по кількох годинах. Гл. про те нотатка в "Українському Вістнику", Львів, ч. 197 з 28 вересня 1921 року: "Ревізія в домі п-ва Федаків". Около год. вночі з 25 на 26 вересня відбулася ревізія в домі п-ва Федиків. Присутного в їх помешканні п. Ярослава Чижа на кілька годин приарештовано, але випущено його ще тої самої ночі". Пізніше Ярослав Чиж виїхав до ЗДА. З причин політичних розходжень найперше погіршилися, і потім зовсім порвалися його взаємини з УВО. В "Народній Волі", де він був редактором від часу до часу з'являлися його статті з критикою не тільки діяльности УВО, але і її тодішніх політичних заложень (Українська Військова Організація еволюціонувала вже в сторону націоналізму). Йому в відповідь "Сурма", орган УВО, надрукувала статейку одного з давніх членів УВО, що закидала Чижеві несерйозну поведінку в часі безпосередньо після атентату Федака. Одначе, в ім'я правди треба сказати, що Ярослав Чиж у 1920-1921 роках у нічому не різнився від інших провідних членів УВО і може виявив навіть більше зручности та сприту від них. Бо польська поліція не потрапила дістати його в свої руки. (Прим. З. К.) [50] Він був суджений у процесі розстріляних на цитаделі Фолиса і Саламоновича, а потім вийшов на волю після загальної амнестії. [51] Подано за часописом "Український Вістник", рік І, число 197, середа 28 вересня 1921. В усіх цитатах з тодішньої преси мову залишено без змін. [52] Там же. [53] Там же. [54] Український Вістник, Львів. ч. 197, середа, 28 вересня 1921. [55] Український Вістник, Львів. ч. 198, четвер, 29 вересня 1921. [56] Український Прапор, Відень, ч. 43, субота 11 листопада 1922. [57] Український Прапор, Відень, ч. 42, субота 5 листопада 1922. [58] З листа ред. Олекси Бойкова до автора, дня 15 квітня 1963 року. [59] З листа інж. Василя Кунди до автора з дати 20 червня 1963. Пані Ірина Павликовська, з роду Макух, була в тому часі студентка тайного українського університету, разом зо Степаном Федаком. Її теж арештовано в його справі, але пізніше випущено на волю. [60] Енциклопедія Українознавства, том перший, частина ІІ, Мюнхен-Ню-Йорк, 1949, стор. 557. [61] Гл., напр., голос інж. Володимира Мартинця, редактора "Сурми" і члена ПУН: "По відповідній підготові заманіфестувала себе УВО вперше восени 1921 р., замахом Степана Федака, був. четаря УГА і сина одного з передових наших громадян, на отого Й. Пілсудского, що як начальник польської держави приїхав 25. ІХ. 1921 до Львова на перші офіційні відвідини. Ці відвідини мали бути маніфестацією, і то маніфестацією перед світом "польськости" Львова й приналежности "Малопольскі до мацежи". Стріл Федака, що його луна розійшлася по цілому світі, був протестом проти цього. Був протестом, дарма, що Пілсудскі вийшов цілим, а вдодаток у часі процесу оборонці С. Федака, щоб рятувати голову, так покермували справою, ніби Федак взагалі не мав заміру застрілити Пілсудского, а тільки супровідника його, львівського воєводу Ґрабовского... ...Хоч у пізніших роках доводилося мені незчисленну кількість разів зустрічатись зо С. Федаком (псевдо: Смок), але мені ніразу навіть на думку не впало запитатися його або полк. Коновальця, чи справді він, Федак, а точніше УВО, не мала заміру застрелити Пілсудского. Не впало на думку просто тому, що для мене - подібно як і для кожного, - було очевидне, що йшлося саме про Пілсудского, як про начальника польскої держави, а не про львівського воєводу, якого можна було стріляти кожного дня, а не вибирати для нього аж відвідини начальника польської держави... І поляки добре здавали собі справу з того, в кого був спрямований стріл. А втім, польська преса з того часу не залишає в цій справі ніяких сумнівів". (В. Мартинець: Українське підпілля - Від УВО до ОУН. Спогади й матеріяли до передісторії та історії українського організованого націоналізму, 1949, стор. 25-26.). [62] Український Вістник, Львів, ч. 197, середа 28 вересня 1921. [63] Український Вістник, Львів. ч. 198, четвер, 29 вересня 1921. [64] Український Прапор, Відень, ч. 42, субота, 5 листопада 1922. [65] Український Вістник, Львів, ч. 198, четвер, 29 вересня 1921. [66] Студент Мирослав Січинський дня 12 квітня 1908 року виконав атентат на австрійського намісника Галичини у Львові, поляка з роду, графа Андрія Потоцького. [67] Український Вістник, Львів, ч. 197, середа 28 вересня 1921. [68] Український Прапор. Відень. ч. 43, субота, 11 листопада 1922, "Процес Федака й товаришів". [69] В. Мартинець: Від УВО до ОУН, стор. 26. [70] Український Прапор, Відень, ч. 43, субота 11 листопада 1922. [71] Український Прапор, Відень, ч. 43, субота 11 листопада 1922. [72] Український Прапор, Відень. ч. 18, 5 мая 1923. [73] "Ілюстровани Кур'єр Цодзєнни", Краків, 22 серпня 1923 року, повідомляв: "Схвалена соймом амнестія не відноситься до Степана Федака і товаришів. Тепер ходить чутка в українських колах, що небавом Степан Федак має бути помилуваний на прохання рідні, після чого виїде він за кордон". (Прим. З. К. за "Українським прапором", Відень, ч. 34, 25 серпня 1923.). [74] "Буршівські" товариства або корпорації мали на меті плекати тісніші товариські взаємини між дібраними на територіяльному, станово-соціяльному або фахово-студійному ґрунті студентами. Мали вони, як відзнаки, окремі шапочки і ленти через груди. Їхня спеціяльність - оборона чести у двобоях і періодичні сходини при пиві або інших напитках. (Прим. З. К.) [75] Ось декілька нотаток з галицької преси 1912-1913 років про українське студентське життя у Львові, з чого можна собі виробити деякий образ участи в ньому Євгена Коновальця. З IV Секциї У.С.С. у Львові. На загальних зборах ІV Секциї 11 с. м. вибрано слідуючу Секцийну Раду: Голова - Володимир Пежанський, студент прав, містоголова Євген Коновалець, студент прав, секретар Юліян Чайківський, студент філософії, касиєр Іван Савицький, студент філософії, заступники: Михайло Возняк, студент прав і Юрій Полянський, студент філософії. (Діло, ч. 283, вівторок 17 грудня 1912.). На довірочну нараду в важних і актуальних справах, яка відбуде ся завтра, т. є. у вівторок дня 6 мая с. р. в льокали "Академічної Громади" (ул. Оссолінських, ч 10, ІІІ поверх о годині 6 вечером, просить ся всіх членів ІV Секциї У.С.С. безусловно прийти. Справи важні, тому кождий член є обовязаний явитися. - Євген Коновалець, Юліян Чайківський. (Діло, ч. 97, з дня 5 мая 1913.). В справі основання санаторійного товариства, для хорої на груди молодіжи, відбулася вчера у Ексцеленції Митрополита гр. Шептицького около тригодинна конференція з представниками академічних товариств Білозора від "Медичної Громади", Євгена Коновальця від У.С.С. і Ф. Федорцева від "Академічної Помочи" при участи д-ра Ст. Федака. Ексцеленція Митрополит подрібно інформував ся про дотеперішні проби в тім напрямі і признав потребу основання осібного товариства, яке свою діяльність посьвятило би боротьбі з туберкульозою серед молодіжи. (Діло, ч. 120, з дня 31 мая 1913.). З ІV Секциї Українського Студентського Союза. В середу 4 червня о год. 7 вечером в Академічній Громаді (Оссолінських 10/ІІІ поверх) відбуде ся відчит тов. Євгена Коновальця п. з. "Одно з важних завдань молодіжи під теперішню хвилю". Вступ вільний. Гостям раді. По відчиті довірочна нарада. (Діло, ч. 121, з дня 2 червня 1913.). Студентів (-ок) вищих і абітурієнтів середних шкіл, прихильників національно-демократичної програми: що стало перебувають у Львові, Відни, Чернівцях, Кракові, Празі, Інсбруці, Градци, як також тих, що змушені перебувати на провінциї - просить ся подати негайно свої точні адреси на руки: Євгена Коновальця в Зашкові, п. Куликів. - Рада ІV Секциї У.С.С. (Діло, ч. 157, з 18 липня 1913.) - (Прим. З. К.) [76] "Діло", ч. 40 з 22 лютого 1913: "З Українського Студентського Союза". Головна Рада, щоби оминути всяких непорозумінь і неправдивих толків, подає до відома всіх секций, союзних товариств та всього українського студентства, що часопис "Відгуки", якої перше число появилося на днях, не є органом Товариства, ані ніякої студентської організації, лише гуртка близше її невідомих осіб. - о. Когут, Голова, І. Бабій, секретар. (Прим. З. К.) [77] Гл. додаток: "Балканізація Східньої Галичини". (Прим. З. К.) --- КІНЕЦЬ --- Оригінальний текст взято з сайту МНК: www.ukrnationalism.org.ua У *.txt форматував Віталій Стопчанський Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво" www.chtyvo.org.ua