Богдан Харахаш НАЦІОНАЛЬНЕ САМОВИЗНАЧЕННЯ: ПРИНЦИП І ПРАКТИКА Публіцистика -------------------------------------- У Коню бомбами возз'єднують Катангу А 3'єднані Нації крають взаємно тяті рани границь, що проходять по живому тілі... Євген Маланюк «Парастас» Вступ Перед українським суспільством стоїть необхідність самоосмислення. Брак самоусвідомлення спричинений тривалим періодом несамостійного існування українства у межах неукраїнських суспільно-політичних систем. Одним із складників цього процесу є осмислення витоків та підстав української державності. Далеко не всі українці усвідомлюють себе приналежними до української нації, і далеко не все населення Української держави розуміє, що само існування її є наслідком самовизначення української нації. Принцип національного самовизначення закладений в усі підставові правові джерела України. Декларація про державний суверенітет України (16.VІІ.1990) говорить про те, що Українська держава утворилася «на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення». В Акт проголошення державної незалежності України (24.VIII.1991) закладено, що Українська держава утворюється «продовжуючи тисячолітню традицію державотворення на Україні» та «виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами». У новій Конституції України (28. VI. 1996) теж говориться про «багатовікову історію українського державотворення на основі здійснення українською нацією, усім українським народом права на самовизначення». Основною метою даного дослідження є з'ясування витоків та джерел принципу національного самовизначення, його сутності, структури та її змістового наповнення, ролі цього принципу в історичному процесі та придатності цього принципу для розв'язання етнополітичних проблем. Зроблено спробу показати, що теперішній соціально-політичний устрій Європи є синтезом двох провідних ідеологій, що зродилися на руїнах феодально-патріархального і абсолютистського суспільства. Цими ідеологіями є ідеологія суверенності народу як колективного носія влади і здійснювача її від свого імені в ім'я самого себе і у власних інтересах, та ідеологія етнокультурного розмаїття світу. Образно кажучи, національне самовизначення є дитям думки Руссо і думки Гердера. Висвітлено само поняття національного самовизначення — його суб'єкт, рівні, межі, архітектоніку, його основні концепції. У цьому дослідженні використано всю літературу, що її пощастило знайти з даного питання. Проте жодне з джерел не мало національне самовизначення за свою центральну проблему, крім книжки Ю. Барсегова «Право на самовизначення — основа демократичного розв'язання міжнаціональних проблем» (Єреван, 1989). Але і вона присвячена виключно правовим аспектам розкриття даної проблеми. Також слід відзначити такі праці, як: Б. Сміт «Національна ідентичність», Л. Ребет «Теорія нації», В. Старосольський «Теорія нації», О. Бочковський «Наука про націю та її життя». У них подається глибоке розкриття причин зародження принципу національного самовизначення в контексті етносоціального розвитку людства, а книга Л. Ребета містить також і висвітлення історичного тла, на якому виник цей принцип. Праця Ю. Хабермаса «Громадянство і національна ідентичність» присвячена з'ясуванню філософсько-світоглядних джерел принципу національного самовизначення. Багато матеріалу з цього питання містить «Мала енциклопедія етнодержавознавства», видана за редакцією Ю. Римаренка у 1996 р. Проте вона, попри свої численні досягнення і переваги і, без перебільшення, унікальний характер, має один суттєвий недолік як на видання енциклопедичного плану — деякі поняття висвітлені не в одній чітко виваженій статті, а у кількох, деколи написаних різними авторами і через те в низці випадків взаємосуперечливих. І Філософські та історичні витоки концепції національного самовизначення Криза феодального абсолютизму і територіально-династичного принципу державотворення. Руссо і концепція народного суверенітету. ХVІІ-ХVІІІ ст.ст. увійшли до історії як доба, що внесла суттєві корективи у перебіг історичного розвитку Європи. Ці корективи стали наслідком двох рівнобіжних суспільних процесів. З одного боку, це тотальна криза феодалізму як соціально-економічного і духовно-культурного ладу. З іншого, це завершення процесів націогенезу в основних «державних народностей» Західної Європи. У контексті даного дослідження нас цікавлять такі аспекти даних історичних трансформацій. Криза феодалізму та абсолютних монархій була зумовлена виходом на провідні позиції т. зв. «третього стану», або «буржуазії», в економічній та культурній сферах. У суспільно-політичному мисленні це потягло за собою, зокрема, глибокі зміни у розумінні такого поняття, як «носій суверенітету». Доти носієм суверенітету (сувереном) вважався монарх, король (згадаймо відоме висловлювання Людовіка XIV «Держава — це я»). У поняття «нація» ж включався знову ж таки король плюс шляхта і вище духівництво. За визначенням Жозефа Марі де Местра, одного з найяскравіших ідеологів абсолютизму ХVШ ст.: «Що таке нація? Це є суверен і аристократія», (цит. за: В.Старосольський, 53. — с. 68.). Слово «нація» (nation) застосовувалось для позначення вищих верств суспільства, які мали безпосереднє відношення до здійснення державного суверенітету. Для позначення ж решти суспільства, цебто абсолютної більшості населення, у французькій мові вживалося слово «people». Чинники етнонаціонального плану у цій схемі до уваги майже не бралися. У феодальній Європі переважали анаціональні канони суспільного мислення. Доктрини римо-католицької церкви мали виразно універсалістичний характер. Католицький клір (І стан) усвідомлював себе як всеєвропейську єдність. Де саме можна сказати і про II стан — шляхту, яка керувалась єдиним лицарським «кодексом честі». «Коли ж ідеться про загальну характеристику кляси феодального панства, то момент незв'язаності її з народністю належить до найважливіших її елементів. Вона була зв'язана тільки з державою і то тільки через особу монарха і при тім ця зв'язаність не була ані абсолютною, ані виключною» (В. Старосольський, 53. — С. 72.). За словами О. Субтельного, «етнічна тотожність не розглядалася як особливий критерій визначення групової тотожності. Правові та соціально-економічні відмінності, втілені в системі феодальних ставів, тобто відмінності в межах одного народу, вважалися важливішими, ніж відмінності між народами» (О. Субтельний, 54. — С, 200.). Патріотизм такою «нацією» розумівся як відданість правлячій династії, а не країні і надто не народові. Перехід від служби одній державі на службу іншій був узвичаєною річчю: «... 1634 р. під Райнфельден командував цісарським військом француз (Мерсі), а французьким — німець (князь Бернард Веймарський). Національна свідомість тих чужинців мусила виглядати по наших поглядах дуже дивно» (В. Старосольський, 53. – С. 73.). Тепер же все стало зовсім не так. Французька революція 1789 р. остаточно зруйнувала феодальні порядки. «Те, що у середньовіччі було привілеєм сотень сімей... поширилося на тисячі і мільйони, аж поки не стало правом кожного громадянина... [Революцією — Авт.] не стільки знищувалося дворянство, скільки весь народ успадковував його привілеї. Це рівність у благородстві, а не у безправності» (О. Шевченко, 58. — С. 73.). Поняттям «нація» було охоплено весь «people». Таким чином підкреслено, що сувереном держави стає саме весь народ, який перетворюється таким чином з people на nation. Коли один з чільних діячів революції граф Мірабо запропонував назвати наради Ш стану, «representants du people francaise», йому рішуче заперечила асболютна більшість делегатів: «зібрання назвало себе ... «assamble nationale», щоби зазначити свою волю бути активним, свій вихід з підчиненого, пасивного політичного становища» (В. Старосольський, 53,— С. 68-69.). Французька Конституція 1791 р. проголошувала: «Суверенітет є єдиним, неподільним, невіддільним і невідчужуваним. Він належить нації; ні група людей, ні будь-яка особа не можуть його привласнити» (цит. за: О. Картунов, 14,— С. 665.). Ідеологічною підставою для такого перевороту стала доктрина народного суверенітету. За словами видатного англійського етносоціолога Е. Сміта, «маси вперше стають суб'єктом історії під гаслом народного суверенітету» (Е. Сміт, 52. — С. 136.). Ідеї, подібні до цієї, з’являлися й раніше, і мірою ентропії традиційного феодально-патріархального суспільства і становлення суспільства новою, громадянського, їхній вплив був дедалі більшим, їх творцями були Марселій Падуанський (IV ст.), монархомахи — Ф. Дюплессі-Морне, Ф. Отман, І. Альтузій, Дж. Бьюкенен (II пол. XVI — поч. XVII ст.ст.), Дж. Локк (XVII ст.) (див.: Б. Манеліс. 31. — С. 28.). Але, безумовно, найбільшої вивершеності, підсиленої історичною доречністю, доктрина сягнула у ХVШ ст. у праці Жаш-Жака Руссо «Про суспільний договір, або Принципи політичного права» (1762). Основні положення доктрини виглядають так: Єдиним носієм суверенної влади є народ. Вираженням спільної волі народу є закон. Суверенітет є абсолютна, незалежна, невідчужувана і неподільна влада народу, спрямовувана його спільною волею. Кожен громадянин держави, підкоряючись спільній волі, вираженій у законі, прийнятому в тому числі і ним самим, тим самим підкоряється ніби самому собі. Таким чином, політична воля окремого громадянина стає всезагальною політичною волею, і навпаки. Особливо цікавим є наступний момент. Руссо обстоює створення невеликих держав, оскільки у великих державах народ безпосередньо не може здійснювати свій суверенітет (див.: Б. Манеліс, 31. — С. 29.). Цей висновок, безумовно, був одним з вагомих аргументів при обґрунтуванні переваг національної держави порівняно з імперією. Народний суверенітет — це декларація зрілості громадянського суспільства, свідомі члени якого не хочуть бездумно коритися владі суверена, але хочуть самі бути суверенами і брати участь у прийнятті політичних рішень. Це означає, за словами Ю. Хабермаса, «трансформацію влади як панування у такий стан, коли сам народ дає собі закони. Місце історичного пакту, договору про панування посідає тут суспільний договір як абстрактна модель способу конституювання влади, яка легітимує себе лише у здійсненні демократичного законодавства, що виходить від самого народу» (Ю. Хабермас, 56. — С. 215-216.). Звичайно, схема Руссо є цілком умоглядним і, так би мовити, нормативним концептом, «що е інтелектуальною есенцією реально суперечливого і багатоваріантного життя, та аж ніяк не є прообразом чи планом розбудови» (М. Розумний, 5О. — С. 12.), проте сукупність її положень стала ідейно-теоретичним фундаментом не лише Французької революції, а й взагалі перевпорядкування Європи на засадах демократії, республіканізму і національної державності. Тому ціла низка західних філософів і політологів вважає Руссо якщо не засновником, то принаймні ідейним предтечею європейського націоналізму (див.: О. Картунов, 16. — С. 881.), як, втім, і Іммануїла Канта, якого, зокрема, американські етнополітологи Л. Снайдер та Е. Кедурі вважають «прабатьком сучасного націоналізму», спираючись на положення Канта про самовизначення і свободу людини і народу (див.: О. Картунов, 17. — С. 844.). На перший погляд, це може видатись дуже дивним. Адже загальнопоширеною є думка про те, що Руссо вважав суб'єктом суверенітету не власне націю, а народ як спільність державно-громадянську (див.: В. Тішков, 78. — С. 90., С. Дністрянський, 8. — С. 10-11., О. Картунов, 14. — С. 665.). Проте все ж підстави для того, щоб ототожнювати значення терміну «нація» у тому розумінні, у якому його застосовує Руссо, з тим, у якому його застосовують зараз (нація як високорозвинена етносоціальна спільність), є. Аналізуючи походження слова «нація», Юрген Хабермас доходить висновку, що найпершим значенням його було ім'я римської богині народження і породження – Natio (див.: Ю. Хабермас, 56. — С. 213.). Цебто від самого початку це слово пов'язувалося з чинниками генетичними, а не волюнтарними (а громадянство, безумовно, відноситься саме до останніх). Потім словом «нація» почали позначати спільноти, об'єднані територіально-географічними та мовно-культурними (у т. ч. звичаєво-традиційними ) чинниками. Цебто у такому трактуванні нація постає ж спільність, що має виразний етнічний характер. Хабермас підкреслює, що саме в цьому значенні цей термін застосовується протягом усього Середньовіччя і саме в цьому значенні він входить на XV ст. у народні мови. Навіть Кант ще писав, що «та множина, яка визнає себе об'єднаною у громадянське ціле завдяки спільному походженню, називається нацією». Але у період пізнього Середньовіччя з'являється й інше трактування поняття нації (про яке йшлося повище) — як сукупності носіїв суверенітету. Проте вже у середині ХУІП ст., — веде далі Хабермас, — обидва значення — нація як родова спільнота і нація як «народ держави» — переплітаються. «Французька революція робить націю джерелом державного суверенітету. За кожною нацією тепер слід визнати право на політичне самовизначення» (Ю. Хабермас, 56. — С. 213.). Таким чином, ми можемо прийняти за незаперечний факт, що під терміном «нація» за часів Руссо розумівся не просто народ як елементарна збірного людей чи сукупність громадян держави, або принаймні, не лише така збірнота чи сукупність, а (а також і) одержавлений, політизований, самовладний (суверенний!) етнос. Навряд чи цього не знав Руссо, і навіть якщо виходити з того, що свою концепцію народного суверенітету він вибудовував виключно в соціально-організаційних, а не культурних, і до того ж у максимально абстрагованих і схематизованих параметрах, то все ж важко припустити, щоб зі своєї уваги він випустив етнокультурний чинник як один з утворюючих і конституюючих цей самий народ. Український юрист і соціолог Лев Ребет зазначає, що «у своїй концепції він (Руссо — Авт.) не бере до уваги історичного народу, а лише загальну теорію суспільства і держави» (Л. Ребет, 44. — С. 48.). І тут же додає: «Це зрештою не означає, що Руссо не розуміє етнічних питань. У творі «Розважання про уряд Польщі» він виходить не від конструкції суспільного договору, яким створений польський народ, а приймає існування народу як готовий факт, що виявляється в мові, звичаях, одязі і національних інституціях, які він радить полякам далі плекати як запоруку своєї окреміншости» (Л. Ребет, 44. — С. 48.). З цього випливає, що Руссо розумів вагу етнічного чинника у житті людства і вважав етнічні спільності самоцінними і самодостатніми, або, якщо дотримуватись сучасної термінології, «самолегітимованими колективами» (А. Моріч, 36. — С. 191.). Існування кожної такої спільності залежить насамперед від політичної організованості її членів, а політичні інституції (слід розуміти, насамперед самоврядні, які би вписувались у поняття народного суверенітету) є засобом такої організації. Виходячи саме з цього, А. Свідзинський робить висновок про те, що ще в часи Французької революції (а то й перед ними) «набуло великого поширення положення, яке стало потужним двигуном усіх соціальних перетворень: суб'єктом творення держави новоєвропейського типу, заснованої на принципах демократії, лібералізму (свободарності) та права, має бути населення країни, самоорганізоване як етнополітична спільнота — нація» (А. Свідзинський, 77. — С. 10.). Очевидно, що суто теоретична конструкція народного суверенітету, сама по собі позбавлена будь-якого етнічного забарвлення, при спробі її реалізації або при застосуванні її в аналізі явищ дійсного суспільно-політичного життя неминуче стикається з необхідністю привнесення у свою тканину етнічного чинника, оскільки саме останній забезпечує цій тканині історичну міцність, культурну органічність і соціальну окресленість. Таким чином, з ідеї народного суверенітету взагалі виводиться ідея національного суверенітету зокрема. За словами німецького політолога Яна Егберта, «... відвойований у князів суверенітет містив у собі ядро етнонаціонального суверенітету» (Я. Егберт, 68. — С. 78.). Своєю чергою, здобуття національного суверенітету є наслідком здійснення акту національного самовизначення, самоопанування. «Отже, державно-правна концепція народного суверенітету набрала в політичній площині форми ідеї самовизначення народів. Це було настільки закономірно, що народжена з раціоналізму теорія народного суверенітету породила наскрізь стихійний рух, який багато народів, а навіть етнічних груп, підняв до рівня націй» (Л. Ребет, 44. — С. 49.). Завершення процесів націогенезу в основних європейських державах. Романтизм і Гердер. Другою філософсько-історичною розвитковою лінією, що потенційно містила у собі принцип національного самовизначення, була лінія етнокультурна. Як показано повище, спосіб організації суспільно-політичного життя у добу феодалізму був принципово анаціональним. Проте це зовсім не означає, що етнонаціональний чинник був зовсім виключений зі структури політичної організації в Європі. Власне безнаціональний період у Європі завершився з розпадом Каролінгської імперії (ЇХ ст.). Та й цей період, так би мовити, є не так безнаціональним, як хаотично-національним; майже півтисячоліття Європа була киплячим, нуртуючим етнічним казаном. Суміш, що варилася в ньому, складалась з «племен та язиків», свого часу поневолених Римською імперією (кельти, іберійці тощо), самих римлян, а також цілої низки германських, слов'янських та східно-степових народів, занесених сюди Великим переселенням. Протягом цього часу виникали і занепадали держави, засновані одними племенами на землях інших, коронувалися і скидалися без кінця і краю королі, чинились неперервні завоювання всіх всіма, аж поки все це не вгамувалося під берлом франкських королів. Відтоді процеси етногенетичного розвитку пішли тихоплинно і неквапно. Головним їх результатом було формування двох народностей — німецької та французької, кожна з яких усвідомлювала свою внутрішню єдність і через те прагнула до політичної суб'єктності. Франкську імперію спіткала доля всіх ранньофеодальних монархій — вона розпалася, і притому саме за національно-територіальною ознакою, незважаючи на те, що у 883 р., цебто у рік поділу імперії за Верденським договором між онуками імператора Карла Великого, ніхто не чув ані про принцип національного самовизначення, ані про національну державність. Саме тому видатний український історик і політолог Іван Лисяк-Рудницький вважав, що «важливіші європейські нації сформувались після перелому першого і другого тисячоліть нашої ери» (І. Лисяк-Рудницький, 30. — С. 16.). Подібні ж думки висловлював ніхто інший, як Фрідріх Енгельс — всупереч сумнівним твердженням про те, що марксизм пов'язував формування націй виключно з настанням доби капіталізму. Тим часом «класик» писав (і щодо цього, принаймні, з ним важко не погодитися): «із змішання народів, що відбулося в ранньому середньовіччі, поступово розвивалися нові національності» (Ф.Енгельс, 11. — С. 391.). Енгельс доводить, що національні ідентичності німців та французів були на початку X ст. вже настільки чіткими, що саме вони зумовлювали подальші (по розпаді Франкської імперії) зміни державних кордонів: «Як тільки відбулося розмежування на мовні групи,... ці групи, природно, стали певною основою утворення держав, національності почали розвиватися в нації. Який сильний був цей процес вже у Х ст., доводить швидкий розпад мішаної держави Лотарингія» (Ф. Енгельс, 11. — С. 392.). Подальша картина етнополітичного розвитку Європи виглядає так: «В добі хрестоносних походів ряд національних колективів — французи, німці, англійці, кастилійці (еспанці), — зарисовується вже зовсім виразно» (І. Лисяк-Рудницький, 30. — С. 16.). Дана цитата змальовує стан на ХІ-ХІІІ ст.ст. Вже протягом XIV ст. французька мова витісняється з публічного життя Англії. 1362 р. англійський парламент почав дебати англійською мовою, мотивуючи це тим, що народ не розуміє французької (див.: А. Білинський, 63. — С. 77.). ХV-ХVІ ст.ст. — «це період утвердження сильних національних монархій: Еспанія Фердинанда та Ізабели, Франція Люї ХІ та Франсуа І, Англія перших Тюдорів. Паралельні явища існували також у Східній Європі, наприклад панування Юрія Подєбрадського у Чехії. Німці та італійці, що їм у той час не вдалося створити національних монархій, принаймні робили спроби й зусилля у цьому напрямі: т. зв. «імперська реформа» у Німеччині за Максиміліана І та намагання Борджиїв і Юлія ІІ в Італії» (І. Лисяк-Рудницький, ЗО. — С. 16.). Отже, протягом цілого середньовіччя держави існували все ж здебільшого як держави національні, хоча офіційно вони такими не були; і незважаючи на те, що назвати націями відповідні «державні народності» повною мірою ще не можна було, всередині кожної з держав загалом тривало становлення принаймні основної нації, яка в процесі свого націогенезу деколи інкорпорувала до свого складу інші, як у Франції північнофранцузька народність поступово поглинула південнофранцузьку (провансальську, окситанську), а «на Піренейському півострові два тамтешніх народи, які належать до романської мовної групи, об'єднались в королівство Іспанське, і Арагон, що говорив провансальською мовою, підкорився кастільській літературній мові» (Ф. Енгельс, 11. — С. 396.). «Правда, — продовжуємо ми словами Енгельса, — протягом цілого середньовіччя межі поширення мови далеко не збігалися з межами держав, але все ж кожна національність, за винятком, може, Італії, була представлена в Європі окремою великою державою, і тенденція до створення національних держав, яка виступає все виразніше і свідоміше, є однією з найважливіших підойм прогресу у середні віки» (11. — С, 392.). Ця тенденція, мабуть, справді була виразною, свідомою і прогресивною, якщо навіть теоретик такого в ґрунті речі антинаціонального вчення, як марксизм, її не лише зауважив, а й так виразно і акцентовано, мало не любовно, вималював. Отже, тенденція до утворення національних держав розвивалася протягом усього середньовіччя і поступово долала станово-династичний принцип державотворення. На початку XX ст. цей процес дуже образно змалював такий собі М. Ратнер: «Суперечка між державою і нацією — стара одвічна суперечка. Держава просвіченого абсолютизму казала народам: «Я — держава і повинна лишатися єдиною. Тому станьте ви всі однією нацією. Це буде вигідно як мені, так і всім!». Але зараз же виступили нації й оголосили: «Ми існували ще до утворення держави, ми родоначальники, ми — природа. Ми хочемо і повинні стати державами!» (М. Ратнер, 43. — С. XVIII.). Весь цей час у кожній європейській країні відбувалася поступова мовно-культурна консолідація, що ішла пліч-о-пліч з консолідацією економічною і політичною. «Все це заперечує тезу, нібито європейські нації сформувалися щойно на переломі ХVШ і XIX ст.ст. З іншого боку, нема сумніву, що щойно Французька революція (та її еквіваленти в інших європейських країнах) висунула ідею, що носієм політичної волі є загал населення. Цим самим Французька революція (та рухи, що з неї виникли) відіграла велику націотворчу ролю, бо вона перетворила підданих на громадян, роблячи цих громадян співвідповідальними за долю колективу — нації» (І. Лисяк-Рудницький, ЗО. — С. 16.). Процеси націогенезу і становлення громадянського суспільства, отже, були не лише взаємопов'язаними, а й, так би мовити, взаємопідштовхуючими один відносно одного. Подібно до того, як французький раціоналізм і Жан-Жак Руссо дав концентровану концепцію народного суверенітету, так німецький романтизм в особі Йогана-Готфріда Гердера дав сконцентровану концепцію етноплюрального світогляду. Романтизм виходив із наскрізь антираціональних засад. Він виступав проти одноманітності і нівеляції життя, він закликав до бунту проти утилітаризму, до безмежної свободи, до нескінченного творчого оновлення і вдосконалення. Він був залюблений у минувшину і шукав своїх ідеалів саме там. Через усе це романтики були просто-таки закохані у ті людські об'єднання і спільності, які базувалися не на спільному інтересі й вигоді, а на духовній і кровній спорідненості. Такими колективами були (і є), звичайно, сім'я і народ як етнос. Гердер дотримувався саме таких поглядів. Його «Ідеї до філософії історії людства» (1784-1791) — і до сьогодні найкраще, що було створене в Європі на етнофілософську тематику. Насамперед Гердер постулював, що найоптимальнішою з груп, що до них належить кожна людина — це група етнічна або народна, оскільки народна (етнічна) приналежність є найбільш міцно вкоріненою в людському єстві. Кожен народ має свій власний дух, який озивається щохвилини в душах людей, що до нього (народу) належать. Гердер так і назвав його: народний дух — Volkgeist. Далі Гердер робить надзвичайно важливий крок — він заперечує поділ народів та культур на вищі і нижчі і стверджує онтологічну рівність всіх народів, що існують на землі (див.: І. Берлін, 2. — С. 714.). Він обстоює розмаїття культур як найкоштовніший скарб людства, і виступає за необхідність взаємозбагачуючих контактів між ними. Гердер твердив, що в унікальності кожної з культур і полягає її цінність, і казав, що лише унікальне має справжню історичну вартість. Одним з перших у Європі Гердер побачив негативні наслідки нівелювання культурних особливостей (О. Картунов, 18. — С. 834-835.). Гердер заперечував імперську форму державного устрою, яку він цілком слушно вважав перешкодою розвиткові народних культур і просто-таки ненавидів завойовників-імперіалістів Олександра Македонського, Юлія Цезаря, Карла Великого та Наполеоне Бонапарта за те, що вони «нищили культури поневолених народів». Він недолюблював Австрію за її національну строкатість і пригнобленість та культурну приниженість народів, що перебували під владою Габсбургів — адже він вважав (як незадовго до нього Монтеск'є), що не імперська зажерливість, а «моря, гірські пасма, річки — природні межі країв, межі народів, способу життя, мови, держави... гори, моря, річки правили за межі, лінії, що визначали плин всесвітньої історії» (Й. —Г. Гердер, 6. —С.30.). Нарешті, найголовніше, що з необхідністю випливає з вищесказаного: Гердер чітко визначив первинність і пріоритетність нації перед державою, сказавши, що «нація є природним органом людства, держава — штучним витвором» (див.: О. Картунов, 18. — С. 835.) і проголосив, що ідеалом всесвітньої єдності, яка найкраще забезпечить свобідний поступ людства, є існування останнього у формі конгломерату національних держав і що взагалі найбільш природною є держава, яка складається з одного народу з єдиним національним характером. Якого ж ще кращого, ще хвалебнішого виправдання своєму існуванню і своїм претензіям на остаточне опанування держави могли собі бажати молоді європейські нації? Філософ Г.Федотов колись написав, що «сучасна нація — держава є продуктом двох спершу ворогуючих сил: романтизму і Французької революції. Романтизм, з його переоцінкою всього ірраціонального в людині та культурі, вибудував ідею народу на підсвідомих елементах його життя: мові, фольклорі, язичницькій релігії природи. Народ романтиків збігався з мовною спільністю. Французька революція зробила його (звичайно, інший, наскрізь розумовий народ) сувереном, єдиним носієм державної влади. Народи Європи, поневолені революційною Францією, в боротьбі з нею пройшли через її школу, їхній культурний, побутовий, релігійний націоналізм перетворився на політичний» (Г. Федотов, 18. — С.97.). Завершення феодальної доби, ентропія аграрно-патріархального укладу та абсолютних монархій, становлення громадянського суспільства і пов'язаного з ним принципу народного суверенітету цілком закономірно збіглося в одному історичному відтинку з довершенням (в головних рисах) становлення основних європейських націй та виникненням відповідних цьому становленню ідей, за якими ці нації (а не просто «народ») є справжніми творцями і власниками держав. Наслідком такого збігу могло бути лише те, що ним і стало: поява принципу національної держави і національного самовизначення як способу утворення такої держави. На завершення слід особливо наголосити на одному принциповому моменті. Незважаючи на те, що весь вищевикладений філософський та історичний матеріал стосується лише одного з історичних регіонів світу, а саме — Європи, його загальносвітова значущість від цього не зменшується. Зумовлено це тим, що протягом ХІХ-ХХ ст. ст. ідеї європейської соціальної філософії та деякі шаблони суспільно-політичного устрою в той чи інший спосіб поширилися або просто стали відомі в цілому світі. Це означає не те, що інші історичні регіони (культурно-цивілізаційні комплекси) таким чином розмиваються, а те, що, зокрема, принципи національного самовизначення і національної державності використовуються для обґрунтування політичного усамостійнення тих етносоціальних спільностей, які не могли пройти етапу громадянського самостановлення не лише внаслідок несприятливих історичних обставин та умов, а і внаслідок своєї неєвропейської культурно-цивілізаційної приналежності. Наприклад, курди, борячись за національну державність, зовсім не мають на увазі побудову Курдистану як ліберальноі держави західнього типу, їхня боротьба за свободу, як і боротьба десятків інших народів Азії та Африки, є зовсім не свідченням цілковитого засвоєння ними західної політичної філософії, як це здається декому, а проявом зовсім іншого історичного процесу — реструктуризації кожного культурно-цивілізаційного комплексу на плюралістичних засадах. Західні ж ідеї національного самовизначення і національної державності виявляються в цьому контексті не більш ніж вдалим способом формального обґрунтування. Поняття національного самовизначення та його структура: загальнотеоретичний та методологічний ракурс Демократія: сполучення етнічного та громадянського. Ідея національного самовизначення як результат такого сполучення. Принцип національної держави, Знову ж таки, чи була зустріч в історичному часопросторі ідей національної множинності світу, самоцінності кожного конкретного народу, цебто націоналізму, та ідей громадянського суспільства і народного суверенітету, цебто республіканізму, просто збігом? Чи не було простим випадковим сполученням гасел, довільною констеляцією історично-культурних обставин те, що «націоналізм проголошує ідеал народного суверенітету» (Е. Сміт, 52. — С. 27.)? Звичайно, ні. Національна і громадянська лінії перетнулися і всупереч законам геометрії злилися саме через наявність одного суттєвого спільного моменту: обидві вони були рухами демократичними. І націоналізм, і республіканізм поставили у центр своїх інтересів не яке-небудь вузьке коло людей — ні еліту, ні релігійну громаду, ні певний стан і навіть не виключно суспільні низи, але всю сукупність членів соціального організму. Перший наголошував на культурній їх (членів) єдності, другий — на політичній і правовій. І перший, і другий виступили за свободу і самоправність об'єктів свого інтересу. Обидва вони володіли значним мобілізаційним потенціалом, обидва вони були здатні захопити і повести великі маси людей. Нарешті, обидва вони передбачали як умову самоздійснення таку політичну засаду, як демократія, яка і поєднала їх. Щодо співвідношення демократії з республіканізмом і народним суверенітетом — то їхня злитість і єдність є само-собою-зрозумілою. Щодо співвідношення ж демократії з націоналізмом, то задля розуміння цього співвідношення можна було б привести таку логічну схему: демократія передбачає здійснення влади саме «демосом», маючи на увазі, що всі громадяни даної держави в той чи інакший, більш чи менш опосередкований спосіб впливають на прийняття політичних рішень, реалізуючи і оберігаючи таким чином свою свободу. Націоналізм же (принагідне зауважимо, що деколи «абстрактний націоналізм» визначають саме як «право самовизначення для всіх націй» (Е. Геллнер, 65. — С. 120.)) обстоює свободу нації (етносу). Свобода останньої є неможливою поза суверенністю, або самовладністю, яка включає у себе ту ж таки спроможність прийняття політичних рішень, що стосується даної спільноти. Цебто момент владності («критичності») певної спільності присутній і там, і там. Проте націоналізм ставить на місце «демосу» взагалі — звичайно, націю, вірніше, він ототожнює їх. Демократія для націоналізму — не цінність-сама-в-собі, а цінність тому, що націоналізм розуміє демо­кратію як націо-кратію. Крім того, існування нації як високорозвиненого етносу можливе лише за умов високого рівня національної самосвідомості і самосвідомості взагалі всіх чи переважної більшості членів цього етносу. Висока ж особиста і національно-культурна самосвідомість передбачає ніщо інше, як громадянську свободу, оскільки жодна людина з високим рівнем самосвідомості не погодиться із перебуванням у політичному і соціальному безправ'ї. Таким чином, «... національна єдність... могла утворитися тільки внаслідок політичних перетворень, якими були скасовані станові та майнові привілеї, виробилося уявлення про людяну як про громадянами, тобто суверенного суб'єкта права і джерела державотворення» (А. Свідзинський, 77. — С.11.) І націоналізм, і республіканізм передбачали високий рівень свідомої і діяльної причетності члена нації — до нації та її історично-політичної долі, члена співгромадянства — до співгромадянства та його історично-політичної долі. Як писав свого часу Юрген Хабермас, націоналізм «зміг сприяти формуванню такої форми ідентифікації індивіда зі своєю роллю, яка вимагає високої міри особистої залученості — аж до самопожертви: всезагальний військовий обов'язок був лише зворотною стороною громадянських прав. У готовності боротися і померти за свою батьківщину виявлено рівною мірою і національну свідомість, і республіканські переконання. Це править за пояснення того взаємодоповнюючого відношення, в якому від початку знаходяться націоналізм і республіканізм; виникнення одного опосередковано другим» (Ю. Хабермас, 56. — С. 215.). Зрештою, патріотизм (у т.ч. і в національно-етнічному розумінні цього поняття) сам по сой є обов'язковим сегментом громадянської свідомості (див.: 84. — С. 126.). Таким чином, ми приходимо до необхідності визнати синтезу націоналізму і принципу народного суверенітету не лише закономірною, а й необхідною, бо без впливу одного на другий і навпаки в процесі формування кожного з них не склався б ні той, ні той, притому слід відзначити, що вплив принципу народного суверенітету на становлення націоналізму як більш загального і абстрактного був сильнішим, ніж вплив націоналізму на становлення принципу народного суверенітету: «Нація взагалі дуже зобов'язана демократії. Аджеж національна ідея та засада є її правесною дитиною. Під захистом демократії постали новочасні національні рухи. Свою первісну ідеологію вони черпали з теорії демократії. Демократія дозволила на злиття понять «нарід» і «нація». Тільки в існуванні демократії має нація забезпечену повноту свого розвитку» (О. Бочковський, 3. — С. 22.). «Саме розвиток демократії, — додає політолог С. Каспе, — змушує народи прагнути політичної самостійності» (С. Каспе, 71. —С. 17.). Синтеза ж цих двох принципів призвела (шляхом комбінації етнокультурних та правно-політичних моментів) до постання принципу національної держави. Справді національна держава можлива лише як держава демократична і лише як держава постфеодальна і новочасна, оскільки передбачає політичний суверенітет етносу як демосу: «... національна держава встановила тісний зв'язок між «етносом» і «демосом» (Ю. Хабермас, 56. — С. 215.). Це співвідношення може мати і зворотній сенс: не тільки національна держава можлива лише як демократична, а і демократична держава можлива лише як національна: «... демократичні держави (принаймні, виходячи з емпіричного досвіду) легітимізуються лише як держави національні... Демократична перебудова багатонаціональних держав на федеративно-національних засадах виявилась неможливою» (Я. Егберт, 67. — С. 447.). Таким чином, ще більш увиразнюється обопільний зв'язок між етнічною та громадянською основами, їх поєднання в демократії і виникнення феномену національної державності як результат такого поєднання. «Нація отримує гарантовані можливості для свого розвитку як суверенного суб'єкта світового співтовариства тільки у правовій, демократичній і соціальній державі. З одного боку, для того, щоб демократія виникла, утвердилась і набула стабільності, вже повинен існувати народ, що усвідомлює себе як деяку єдність. З іншого боку, для того щоб виникло те, що ми розуміємо під нацією, а не просто етносом, необхідна поява демократичних інституцій, демократичної свідомості, а також громадянина, що усвідомлює себе і частиною цілого, і індивідуальністю» (В.Ребкало, 75. — С. 206.). Незважаючи на те, що «...основою переважної більшости давніх держав були — мимо різної їх уладової форми — етнічні спільноти різних ступнів їх розвитку» (А. Княжинський, 22. — С. 276.), справді національного характеру держава набула лише тоді, коли кожен підданець став її громадянином, а вся сукупність громадян — її сувереном. Лише тоді, «поєднавшись, держава і нація простують вперед у тріумфальному унісоні» (Е. Сміт, 52. — — С. 175.). Лише тоді, слідом за Манчіні, ми можемо сказати, що «право націй — це те саме, що право одиниці, поширене на спільну одиницю — націю» (цит. за: 40. — С. 25.). Національна державність є відповіддю на потребу самосвідомого, високоорганізованого, культурно з’інтегрованого, соціальне структурованого етносу (етнонації) мати своє адекватне вираження у політичній сфері, яке б забезпечувало йому умови для реалізації його соціокультурного потенціалу в усіх сферах життєдіяльності, оскільки не будучи повноправним суб'єктом в усіх царинах життя, етнонація не може належно репрезентувати свої здобутки, як не може і досягти їх. Тому «...самостійна держава є найбільш придатною для розвитку етнічної спільності» (7. — С. 62.). Одним з перших у Європі що ідею висловив італієць Джан Доменіко Романьйосі (1761-1835) у творі «Наука конституції» (1815), проголосивши, що «властивим підметом права є нація, вирощена з етнографічного кореня» (див.: Л. Ребет, 44. — С. 58.) Продовжив і вивершив цю ідею його співвітчизник Паскуале Оганіслао Манчіні (Pasguale Stanislao Mansini), який у своїй публічній лекції 1851 р. «Про націю як основу права народів», увів до міжнародного права поняття нації, яку він зробив суб'єктом цього права. Манчіні твердив, що держава легітимізується лише волею нації. Нацією ж, за Манчіні, є така група людей, що має спільність території, походження, мови, звичаїв, історії, законів, релігії. «Цілість згаданих чинників творить окрему натуру кожного народу, і вона має окреме значення для права: вона творить таке почуття близькости між членами якоїсь нації в моральній і матеріальній площині, що треба говорити про існування між ними спільности права» (Л. Ребет, 44. — С. 58.). Отже, Манчіні чітко постулював, що найоптимальнішим принципом державного будівництва є національний принцип і що «народність є основою міжнародного права» (В. Левинський, 28. — С. 93.). Манчіні вторував німецький юрист Блюнчлі: «кожна нація покликана утворити державу і має право це зробити. Світ повинен бути поділений на стільки ж держав, на скільки націй поділене людство. Нехай кожна нація стане державою, кожна держава — калювальним організмом» (цит. за: 37. — С. 206.). Слід зауважити, що поняття національної держави не є синонімом держави моноетнічної, як це дехто намагається представити. Національна держава є остільки національною, оскільки є функцією нації, її знаряддям і захистом. Це зовсім не означає, що етнічним меншинам у цій державі не знаходиться місця в її політико-правовому просторі, або що права цих меншин повинні обов'язково порушуватися. Проте це означає, що ці меншини повинні погоджуватися з домінуючим становищем націотворчого етносу в усіх сферах суспільного життя. Крім того, принцип національної державності передбачає, що кожна нація повинна бути об'єднаною лише в одній державі і становити єдину соціальну, а отже і політичну систему. «Конкретно стремління до злиття держави з нацією звертається проти двох проявів: проти многонаціональности держави та проти многодержавности нації. В першому випадку розходиться про національне визволеннє, в другому — про національне з'єдиненнє» (В. Старосольський, 53. — С. 104.). Від себе додамо, що в першому випадку йдеться про подолання дефіциту національного суверенітету, у другому — про подолання його надлишку. Утворення національної держави як єднання державно-політичного механізму із соціально-культурним організмом здійснюється через акт національного самовизначення, незалежно від того, чи така нація знаходилася доти у підневільному стані, чи у пануючому у межах багатонаціональної держави — імперії. За першого варіанту нація звільняється від чужинецького гноблення, за другого — від гноблення інших націй. В обох варіантах здійснення національного самовизначення є здобуттям більш високої міри свободи. Набуття політичної суб'єктності як сенс акту національного самовизначення. Дефініція поняття. Високорозвинена етнонація, знаходячись в аномальних для себе умовах політичної підлеглості, неминуче буде ущемленою в межах імперської та/або просто багатонаціональної державної структури. Йдеться не лише про пряме гноблення і утиски. Навіть якщо їх прояви і відсутні, і дана державна структура має цілком демократичний характер, і кожен громадянин зокрема формально має рівні права з усіма іншими громадянами «незалежно від національності», все ж ущемлення як таке зберігається. Зумовлено це тим, що в усіх сферах життя — політичній, економічній, культурній, військовій тощо — провідні позиції загалом посідають (і це є нормально) представники етносу, який є переважаючим, «основним» у багатонаціональній державі. Звичайно, представники «неосновних» етносів теж можуть «вибитися в люди», цебто досягти вищих щаблів суспільно-державної ієрархії, проте в будь-якому разі їх буде на тих щаблях непропорційно мало, до того ж такі просування, як правило, вимагають від людини повного або часткового переходу в іншу етнічну якість, цебто денаціоналізації. Як пише сучасний класик французької соціології П'єр Бурдьє, «етнічна група, розташована в нижній позиції простору етнічних груп, може посідати позиції у всіх полях (навіть найбільш високих), але з низькою долею представництва тих, хто знаходиться у верхній позиції етнічного простору» (П. Бурдьє, 4. — С. 94.). Навіть якщо теоретично припустити (наперед усвідомлюючи всю неможливість реалізації подібного припущення), що у певній супердемократичній багатонаціональній державі кожен суспільний рівень заповнений представниками всіх етносів, що замешкують дану державу, і притому у суворій кількісній відповідності до відсоткового співвідношення етносів у державі (що було б протиприродно і образливо, оскільки здібності людей розподіляються зовсім не чітко пропорційно до етнічного розподілу населення держави), а мови і культури всіх цих етносів є абсолютно повно- і рівноправними в усіх царинах суспільного життя (спробуймо лише уявити собі державу, де, скажімо, двадцять мов є «рівноправними» у бюрократичному апараті чи війську), то все ж доведеться визнати, що попри всі спроби «урівноправнення» домінуючим залишиться все ж найбільший чисельно, найрозвиненіший культурно етнос, який глибоко демократичними методами, не бажаючи зла іншим, меншим народам і навіть не завжди усвідомлюючи кінцевого результату своїх дій, поступово націоналізує дану державу і перетворить її на знаряддя реалізації власної суб'єктності, навіть якщо прийняти, що початкове ця держава мала суто безнаціональний характер. Демократія якраз сприятиме цим процесам, оскільки базується на засадничій ідеї чисельної переваги прибічників одного політичного рішення ж основному критерії слушності даного рішення, а за таких умов у виграші завжди найчисельніший етнос: «демократія забезпечує національний характер держав вже в силу того, що титульна нація, маючи чисельну перевагу серед населення країни, завжди набере більшість голосів під час референдумів, плебісцитів, опитувань, виборів. Однак самої чисельної переваги для адекватного вираження національних інтересів недостатньо. Необхідно, щоб ця етнічна спільність мала також достатній рівень розвитку своєї національної свідомості» (О. Рудакевич, 76. — С. 14.). Якщо домінуюча нація переважає кількісно інші етнічні спільності і якщо останні знаходяться на нижчому від неї ступені етнічного розвитку, то багатонаціональна держава ще може протягом тривалого часу зберігати свою єдність. Але «чим вища етноісторична стадія зрілості етносу, тим більше шансів (а також бажання і потреби. — Авт.) він має стати суверенізованим і самосуверенізованим, тобто самовизначитись у політичному житті» (39. — С. 263.). Безальтернативна нерівноправність етносів у багатонаціональній державі породжує більш чи менш гостре протистояння між ними, що в своєму логічному завершенні призводить до конфлікту. Тому «поліетнічне суспільство іманентно менш стабільне, ніж етнічно гомогенне» (39. — С. 263.). Навіть за умов найм'якшого політичного режиму і найпильнішого дотримання «рівноправності» неосновні етноси зазнають постійного асиміляційного тиску з боку основного, відчувають певну ущемленість і — що найголовніше — перебувають у чужому соціальному організмі. Фактично вони є частиною соціокультурної структури іншого етносу, їхня ідентичність поступово розмивається, а їхній етнічний дискомфорт принципово не може бути ліквідований (їхні представники змушені розмовляти чужою мовою незалежно від свого бажання, змушені служити у війську під чужими прапорами, вважати чужі історичні традиції своїми тощо). Якщо йдеться про нечисельну рудиментарну народність типу евенків і т. ін. у теперішній Росії, то вона ще може погодитись жити у системі чужих стандартів, хоч би тому, що не має своїх. Але якщо йдеться про високорозвинений етнос — фактично вже прото- або субнацію,— який має чітку самосвідомість, багату стародавню культуру і соціальну архітектоніку, як от, наприклад, баски у Іспанії, то його представники, принаймні, еліта, добре розуміють, що їхній народ потребує нової якості свого буття — якості самостійного соціального організму, що взагалі «нормальний здоровий стан етносу — його розвиток у вигляді окремого соціального організму» (Ю. Павленко, 38. — С. 74.). Окремий же соціальний організм не може бути складником іншого подібного організму в жодному відношенні, у т. ч. і у відношенні політичному. Такий етнос (нація) прагне «самовизначення» у цьому відношенні — і, як правило, «визначається» у напрямку політичного усамостійнення. «Якщо націоналістичний рух має за мету збереження життєвого стандарту для свого етносу (йдеться саме про повноту і автентичність соціального буття — Авт.), у випадку багатонаціональної держави напрошується розділ, позаяк окремі державні утворення були б більш життєвими» (Д. Зенгхаас, 70. — С. 188.). Політична самостійність є відповіддю на необхідність нації бути політичне суб'єктною. Політична суб'єктність є невід'ємним складником суб'єктності загальносоціальної, хоч і не є сенсом останньої. Політична суб'єктність є інструментом захисту соціального організму, його оболонкою, панцирем. За допомогою політико-владних механізмів, в т. ч. і примусового способу дії, соціальний організм — нація захищає себе від надмірного, небезпечного проникнення сторонніх впливів та прямого силового втручання ззовні. Таким чином, акт національного самовизначення є задоволенням потреби нації мати належне, цебто правове оформлення і політико-владний захист. Саме поняття національного самовизначення, отже, доцільно було б визначити як акт і процес власновільного визначення і встановлення етнонацією свого політичного статусу. Нації, що доросли до усвідомлення потреби свого самовизначення, а тим більше, до спроможності здійснити і здійснення цього самовизначення, рідко коли зупиняються на півдорозі. Як правило, їхнім вибором є повна державна самостійність, а автономізм з'являється лише як результат вимушеного компромісу, неможливості або неготовності здійснити повне усамостійнення. Представники національної еліти завжди намагалися орієнтувати загал на здобуття державності, і, звичайно, серед них обов'язково знаходився піонер, який першим кидав у маси заклик до боротьби за державу, роз'яснюючи тим масам всі вигоди життя саме у власній державі, у власному соціальному просторі. В українців таким піонером був, як відомо, Микола Міхновський, який 1900 р. у своєму славнозвісному творі «Самостійна Україна» виклав класичне бачення переваг національної держави у річищі їх розуміння європейським націоналізмом: «...кожна нація з огляду на міжнародні відносини хоче виливатися у форму незалежної, самостійної держави... тільки держава одноплемінного національного змісту може дати своїм членам нічим не обмежену змогу всестороннього розвитку духовного і осягнення найліпшого матеріального гаразду...» (М. Міхновський, 35. — С. 3.). Розуміння держави як націозахисної інституції є виправданим і логічним. Адже в контексті розуміння нації як суверена держави, закладеного, як показано повище, європейською соціально-філософською думкою ще у ХУШ — на поч. ХГХ ст., цілком закономірним є висновок про підрядність держави нація, як і громадянському суспільству взагалі!!). Тому нація і держава перебувають у такому ж співвідношенні, як держава і суспільство взагалі, (див.: О. Картунов, 15. — С. 446.). Як буде виведено далі, принцип національного самовизначення стоїть вище від принципу «територіальної цілісності». Адже держава, за великим рахунком — не більш як «штучне утворення» (О.Картунов, 15. — С. 446.), покликане сприяти і оберігати національну культуру у найширшому розумінні цього поняття. Отже, «якщо виходити з пріоритету громадянського суспільства над державністю... допустимо твердження, що право на самовизначення може бути поставлене навіть вище ідеї державного суверенітету)» (Ю. Римаренко, 45. — С. 321., 46. — С. 453., 48. — С. 191.). Отже, державний суверенітет є лише однією з ознак повновартісного суспільства. Так само національний суверенітет є однією з ознак нації, і набуття національного суверенітету є наслідком здійснення нею самовизначення. Національний суверенітет як результат національною самовизначення. Набуття національного суверенітету є результатом і метою національного самовизначення. Національний суверенітет — це «сукупність суверенних прав нації на вибір соціально-економічного і політичного ладу, на цілісну національну територію, економічну незалежність, на розвиток її мови і культури» (див.: 37. — С. 197.). Не маючи таких прав, нація навряд чи може бути нацією. Л. Шкляр запропонував термін «субнація» для позначення розвинених і високоінтегрованих етносоціальних спільностей, які, проте, не можуть реалізувати свій національний суверенітет (див.: Л-Шкляр, 60. — С. 141.) У найбільш загальному розумінні — суверенітет — це «верховенство народу, нації у внутрішній та зовнішній політиці, що забезпечує незалежність та самостійність розвитку суспільства» (О.Картунов, 19. — С. 604.). Носіями суверенітету може бути держава, народ і нація, притому національний та державний суверенітет є фактично різними аспектами народного суверенітету: «перший суверенітет відбиває його етнічну функцію, а другий — державну» (О.Картунов, 19. — С. 604.). Суверенітет є неподільним, невідчужуваним і необмеженим. Самостійність, самовладність, до певної міри автаркічність соціального організму є «неодмінною умовою, формою практичного вираження державного суверенітету»(І.Усенко, 55. —С. 373-374.). Суверенітет має два аспекти: міжнародний і внутрідержавний (див.: Ю.Барсегов, 1. — С. 17.). Внутрішній його аспект полягає у верховності і повновладності соціуму на своїй території, у його реалізації права вибору шляхів політичного, економічного, культурного розвитку. Міжнародний аспект суверенітету полягає у реалізації права соціуму бути не лише представленим на міжнародній арені, а й бути активним учасником міжнародних відносин, впливати на ситуацію у світі з метою найповнішого обстоювання своїх інтересів. Основною ознакою суверенітету є верховенство, яке має такі аспекти (див.: О.Картунов, 21. — С. 606.): а) Верховна влада на власній території; б) Територіальна цілісність; в) Територіальна недоторканість; г) Право на застосування своєї влади (у т. ч. й примусової) відносно окремої особи, групи осіб і всього населення на власній території. Звичайно, і народний, і державний, і національний суверенітет є надзвичайно тісно переплетеними поняттями і явищами, тим більше що перше поняття є родовим щодо двох інших. Проте слід розуміти, що всі три суверенітети не є тотожними один одному і що їх взаємонакладання і збіг є умовою бажаною, проте необов'язковою. В багатонаціональній державі, наприклад, носієм державного суверенітету є держава, носієм народного суверенітету — загал її населення, носієм національного суверенітету (в потенційній формі) — окремий етнос, що входить до складу даної держави. Подібна розосередженість суверенітету є дестабілізуючим чинником — адже в даному випадку одне одному протистоять два вияви однієї сутності: державний і національний суверенітет. Пов'язано це з тим, що так чи інакше, кожен (майже кожен) етнос хоче зреалізувати свій національний суверенітет, самовизначившись і суб'єктивувавшись у політичному відношенні, у той час як держава іманентне перешкоджає цьому суб'єктивуванню, оскільки останнє означає знищення або обмеження державного суверенітету. Повний збіг всіх трьох суверенітетів можливий лише у національній державі, оскільки «народ» і «нація» в ній практично є тотожними, як з погляду формально-правового (національна держава, а отже, і народ як сукупність суверенів даної держави утворюється в результаті самовизначення певної нації і є інституцією, похідною та інструментальною щодо останньої), так і з погляду практично-політичного — незважаючи на те, що на території національної держави мешкають особи іншоетнічного походження, вже сама арифметична перевага державотворчої нації робить її політичну волю визначальною. Тому в національній державі національний суверенітет і народний суверенітет є також тотожними один одному. Державний суверенітет в національній державі з тих самих причин є підрядним і похідним від суверенітету національно-народного. Тому суперечності між цими суверенітетами в національній державі є неможливими: «всі ці суверенітети органічно пов'язані і тісно переплетені в мононаціональній державі ... знімаючи основні протиріччя і проблеми» (О.Картунов, 19. — С. 604.). Само поняття суверенітету виникло у XVI ст. (вчення про державний суверенітет Жата Бодена). Проте лише через 200 р. «політична думка поширила поняття суверенітету на етнічну націю і сформувала принцип націй на самовизначення» (О.Рудакевич, 76. — С. 9.). Власне національний суверенітет має особливу специфіку відносно суверенітету взагалі. Він, як вже зазначалося повище, є не просто верховенство і владна монополія, а «реальна спроможність нації у розумінні етнонації» (О.Картунов, 20. — С. 606.) зберігати і вільно розвивати своє культурне поле, соціальну структуру, політичну організацію, правову систему тощо, а також у міру потреби змінювати їхні моделі. Національний суверенітет може бути потенційним і реальним (див.: В.Мелащенко, 34. — С. 5.). Ні народний, ні державний суверенітет не мають такого поділу, оскільки держава (отже, і народ) не можуть перебувати у потенційно-суверенному стані. Якщо держава не є суверенною, то її просто не існує. Водночас нація може реально існувати як нація (хай там як суб- чи протонація), не будучи суверенною реально (не маючи національної держави), проте маючи всі підстави до утворення цієї держави, отже, будучи суверенною потенційно. Оскільки такі підстави має кожна високорозвинена етнічна спільність, то в юридичній науці є поширеним висновок про те, що «потенційним суверенітетом володіє практично будь-який етнос, незалежно від того, має він свою державність чи ні, оформився він у таку історичну спільність як народ, визнаний він іншими державами чи націями чи ні» (В. Мелащенко, 34. — С.5.). Структурні рівні національного самовизначення. Принцип національного самовизначення покликаний до політичного переоблаштовування світу, до створення такої його соціальної архітектоніки, яка б враховувала етноплюральну природу людства і не суперечила б прагненню етносів до буття у якості повнокровних соціальних організмів. Звичайно, і тепер загалом «сучасне людство самоорганізоване у національно-державних утвореннях — основних ланках світового співтовариства — і в такому національному вигляді воно себе і сприймає» (Б. Гаєвський, 5. — С.53.). Проте ця самоорганізація не є насьогодні повною, вона не задовольняє прагнення до самовизначення багатьох високорозвинених етносів. Багато етносоціальних спільностей всупереч їхній волі є розірваними між кількома державами, які перешкоджають їхньому возз'єднанню і самовизначенню. Ці проблеми є настільки вияскравленими і злободенними, що говорити про будь-яку демократичність чи справедливість політичного світоустрою насьогодні просто недоречно. Однією з найзначніших груп проблем, що постали перед людством у XX ст., є, за висловом видатного нідерландського культуролога Йогана Гейзінги, «...проблеми... безглуздо проведених кордонів, заборона на природні возз'єднання...» (див.: 64. — С2.). Багатонаціональна держава лише у виключних випадках йде на конструктивне розв'язання цих проблем. Жодна держава не може легко погодитися із обмеженням свого суверенітету, яким є відокремлення і вихід з-під її юрисдикції певної частини території і населення. Жодна багатонаціональна держава не надає інкорпорованим до й складу етносам усіх належних умов для їх розвитку, не прагне цього робити і не робить, доки етноси не почнуть цього від неї вимагати. Це зовсім не означає, що така держава, почувши ці вимоги, одразу ж переймається турботами про збереження і розвій етнокультурної ідентичності неосновних етносів. Навпаки, «уряди поліетнічних країн як в силу ідейних міркувань, так і під впливом тиску знизу, з боку своєї головної соціальної опори — домінуючого етносу, прагнуть добитися «національної єдності» у максимально короткий термін.... Проголосивши «єдність нації» вищою цінністю і непорушним принципом, керівники поліетнічних країн всіма засобами обстоюють територіальну цілісність держави» (А. Крилов, 26. — С. 56.). На практиці це означає, що дані уряди всіма наявними силами намагаються нівелювати національні відмінності своїх підданців шляхом етноциду. Останній може включати в себе цілу низку прийомів і заходів, жоден з яких не викликає особливого захвату денаціоналізовуваних: це і заборона освіти та книговидання їхньою мовою, і прямі репресії проти керівників, і денаціоналізація через державну та військову службу, через інформаційне поле тощо. Крім того, т. зв. меншини (неосновні етноси) неминуче дискримінуються. Якою б демократичною не була багатонаціональна держава, вони завжди залишаються людьми другого сорту і фактично не мають такого доступу до вищих позицій соціальної структури, як представники основного етносу; навіть якщо «нацмени» і досягають цих позицій, то це вимагає від них прийняття життєвих стандартів панівного етносу. Тому прагнення до національного самовизначення спрямоване, за Е. Смітом, у т.ч. і «проти наявного розподілу влади у поліетнічному суспільстві» (Е- Сміт, 52. — С. 147.). Крім того, держава, маючи в руках важелі впливу на своїх підданців, може використовувати їх (важелі), формально не порушуючи жодних щонайгуманніших законів. Особливо це стосується економічної сфери. Як писав з цього приводу Фрідріх фон Хайєк, «можна проводити політику безжалісної дискримінації національних меншин, використовуючи цілком легальні економічні методи 1 жодного разу не порушивши літери закону, що охороняє права цих меншин» (Ф. фон Хайєк, 82. — С. 216.). Прагнення «меншин» до самовизначення є цілком зрозумілим і природним — не лише з причин, так би мовити, онтологічних, зумовлених прагненням жити у власній системі культурних і соціально-політичних координат, а й з причин більш прагматичних — соціально-позиційних (доступу більшої кількості людей до вищих щаблів соціальної структури) та економічних, зумовлених або ущемленістю «меншин» у цій сфері, або навпаки, переважанням її в економічному розвитку держави в цілому. Але здійснити національне самовизначення етнос може не завжди, оскільки держава, до якої він інкорпорований, як правило, проводить політику, спрямовану на недопущення будь-якого національного самовизначення. За різних історичних умов ця політика може включати насильницькі депортації, розпорошення меншин в інонаціональному середовищі, перекроювання внутрішніх кордонів з метою адміністративного роздрібнення території даного етносу і ускладнення його консолідації, заохочення міграції представників домінуючого етносу на територію даного етносу тощо (див.: А. Крилов, 27. — С.47.). Тим більше не завжди національне самовизначення має змогу здійснитися у чистому вигляді. На перешкоді цьому стоять чинники як суб'єктивного (несприятливі геополітичні обставини, наприклад), так і об'єктивного плану (недостатній рівень соціокультурної розвиненості етносу тощо). Тому в національному самовизнанні доцільно виокремити два його структурні рівні: повне національне самовизначення і неповне національне самовизначення. Перший означимо як сепаратизм, другий — як автономізм. Автономізм не є обов'язковим етапом на шляху до здійснення повного національного самовизначення, але за логікою розвитку етнонації та зростання її потреб, а отже — вимог, він є першим. Тому розгляд і аналіз структурних рівнів національного самовизначення ми почнемо саме з нього. Автономізм є сукупністю ідеологічних доктрин та політичних концепцій, а також способів політичної практики, що передбачає досягнення етносом обмеженої (неповної) політичної суб'єктності у межах політико-правового поля багатонаціональної держави. Автономія взагалі визначається як «самоврядування окремої групи громадян держави в економічному, соціальному, культурному і політичному питаннях» (В. Копейчиков, В. Селіванов, 25. — С.258.). Самоврядування полягає у тому, що цій групі громадян держава надає (підкреслимо, держава надає, а не вони самі беруть!) право вирішувати за допомогою локальних вибірних інституцій певне коло соціальних питань локального ж, місцевого значення і масштабу. При цьому ці інституції не є суверенами на території, охоплюваній автономією, оскільки сувереном є, звичайно, держава, «яка має право скасувати будь-яке рішення цих інституцій» (див.: 51. — С.346.). «Автономія передбачає, що самоврядування обмежується колом чітко визначених питань при визнанні нею юрисдикції центральної влади у питаннях, які виходять за межі цього кола» (В. Копейчиков, В. Селіванов, 25. — С.258.). Повноваження автономії стосуються, як правило, планування території, урбанізації, місцевого господарства, розвитку економіки, культури, соціального забезпечення, охорони здоров'я, деколи правоохоронної (на місцевому ж рівні) сфери. За державою ж залишається право … двох слів — зрадник і компрадор). Автономістські доктрини є надзвичайно шкідливими, якщо вони насаджуються такою «недоелітою» в етносі, що вже досяг або майже досяг національної стадії історичного розвитку, є готовим до самостійності і потребує її. Тоді ці доктрини дезорієнтують етнічний загал і позбавляють його певності обраної мети, що може призвести до історичної катастрофи у намаганнях створити власну державу. Яскравим прикладом цього є поразка Національно-визвольних змагань українців у 1917-21 рр., коли українська енергія національного визволення була змарнована «соціаліствуючою» недоелітою на досягнення автономії «не одділяючися від усієї Росії, не розриваючи з державою російською» (Перший Універсал Центральної Ради, 57. — С. 5.). Але не слід ставитися до автономії однозначно негативно. По-перше, і цього рівня національного самовизначення досягти вдається не завжди, а коли і вдається, то «найчастіше автономія надається лише під тиском обставин, зокрема відповідних домагань національних меншин, а також загрози виникнення етнорегіональних конфліктів», оскільки «владні сили центру, які складаються переважно з представників домінуючої етнонації, дуже неохоче йдуть на прийняття рішень про надання автономії і постійно зволікають з їх втіленням у життя...» (О. Маруховська, 32. — С.442.). В будь-якому разі, сам факт наявності національно-територіальної автономії є для держави прикрою незручністю, якої б перша воліла не мати, або позбутися, і з якою вона мириться тільки через те, що ця незручність дозволяє (хоч би тимчасово) стабілізувати етнополітичну ситуацію, задовольнивши (хоч би частково) претензії неосновного етносу на політичну суб'єктність. Тому здобуття такої автономії є само по собі досягненням для етносу, без огляду на те, чи переросте ця автономія надалі у державу, чи ні. Але найважливішим є те, що автономія і автономізм не лише відбивають стан розвиненості етносу, а й сприяють його подальшому націостановленню. По-перше, такий автономний етнос вже є, як правило, територіально-компактним (див. О. Маруховська, 32. — С. 442.), інакше були б відсутніми самі підстави для надання автономії. З наданням автономії ця територія починає сприйматися вже не як просто Батьківщина, Вітчизна, але і як повновартісна Країна, чітко визначена кордоном (адміністративним) і наділена певним юридичним статусом. По-друге, отримавши автономію, етнонація дістає раніше неможливі для неї атрибути, права і можливості, які сприяють становленню її як самостійного соціального організму. Це і власна система освіти, і розбудова культури, що сприяє розвою і зміцненню національної самосвідомості, і створення власного інформаційного простору, і самостійне розв'язання місцевих проблем, і наявність власного протопарламенту і протоуряду, що виробляють в етнонації громадську і політичну культуру, і навіть наявність власної протоармії (на кшталт баскської поліції в Іспанії чи палестинської — в Ізраїлі). Прискорюється формування етнічної еліти — вже не лише гуманітарно-інтелігентської, а й політичної, бюрократичної, мілітарної тощо. Автономія стимулює національну інтеграцію і консолідацію (у т.ч. - і в економічному плані), наближаючи той момент, коли, образно кажучи, з лялечки народності випурхне метелик нації. Що далі розвиваються націогенетичні процеси, що більш етнос набуває ознак вивершеного соціального організму, то більш зростають його претензії на володіння дедалі більшою часткою політичних повноважень, аж поки ці претензії не переростають у вимоги відверто самостійницького плану. Якщо ж центральний уряд намагається не дати розвинутися цим тенденціям, загнати їх вглиб, то він, звичайно, може на певний час домогтися цього, але ті репресії і утиски, що до них він буде змушений вдаватися при цьому, зрештою призводять до того самого результату — самостійницьких вимог, але ще більш категоричного характеру. На цьому місці хотілося б процитувати декілька уривків з писання, яке є чи не найяскравішою ілюстрацією того, наскільки може творчість людини як науковця і публіциста не мати нічого спільного з діями цієї самої людини як «практикуючого політика». Звичайно, маємо на увазі Владіміра Леніна, його працю «Підсумки дискусії про самовизначення» і його пластичну, проте відверто нацистську політику щодо народів, гноблених Росією. Читаючи ці уривки, можна не лише зрозуміти роль автономії у націогенезі, а й порівняти ці блискучі пасажі з тим, що робив і писав їхній автор кількома роками пізніше. Отже, «...самовизначення передбачає свободу відокремлення від гноблячої держави; про те, що приєднання до даної держави передбачає її згоду, в політиці і так «не прийнято» говорити, як в економіці не говорять про «згоду» капіталіста одержувати прибуток...! Говорити про це смішно»; ««Автономна» нація не рівноправна з «державною» нацією... Автономією Норвегія користувалася, як частина Швеції, до 1905 р., найширшою автономією, але рівноправною зі Швецією вона не була. Тільки її вільне відокремлення... довело її рівноправність (причому — додамо в дужках — саме цей вільний відхід створив базу для більш тісного, більш демократичного зближення, основаного на рівності прав»; «Саме автономія дає можливість нації, насильно вдержуваній у кордонах даної держави, остаточно конституюватися як нація, зібрати, пізнати, організувати свої сили, вибрати цілком слушний момент для заяви в норвезькому дусі: ми, автономний сейм нації такої-то або краю такого-то, оголошуємо, що імператор всеросійський перестав бути королем польським і т. п.» (В. Ленін, 29. — С.23, 39—40, 40.). Але можливий й інший варіант розвитку подій: надто тривале перебування на рівні автономії спричиняє таку собі ейфоричну самозакоханість і «якщо в межах автономії не ведеться робота щодо суспільної самоорганізації з метою утворення власного соціального організму ... Ілюзія збереження «самобутності» приглушує пильність і, врешті-решт, органічне життя етносу зводиться до підцензурної рудиментарної етнографічної бутафорії...» (Ю. Павленко, 38. — С.75.). Проте, як ми вже встановили раніше, така робота майже завжди ведеться, її наслідком є вже те, що дійшлося до утворення автономії, за умов якої ця робота набуває нових можливостей і перспектив. Тож можна твердити, що здобувши автономію (досягнувши автономістичного рівня національного самовизначення), етнонація з часом вичерпує всі резерви свого розвитку на цьому рівні і переходить до вимог національного самовизначення на вищому рівні — національно-державному, самостійному, цебто сепаратистському. Сепаратизм є другим і найвищим рівнем національного самовизначення. Його можна визначити як сукупність ідеологічних доктрин та політичних концепцій. а також способів політичної практики, що передбачають досягнення етносом повної політичної суб'єктності у формі самостійної національної держави. Сепаратизм також визначають як «політичний рух, метою якого є відокремлення від держави частини її території і створення на ній власної держави» (А. Крилов, 27. — С.З.). Конкретно етнічний сепаратизм (а існування неетнічного сепаратизму хоча і має місце, але є винятком, як-от сепаратизм конфесійний, що виступає за незалежність релігійної громади (сикхи у Пенджабі та ісламісти у Джамму і Кашмірі — Індія, мусульмани моро на Філіппінах — див. А. Крилов, 26. — С. 69.) визначають також як «прагнення етнонаціональної меншини у поліетнічних, багатонаціональних державних утвореннях до відокремлення та утворення власної держави...» (І. Іванченко, 12. — 690.), або як «рух, що ставить за мету відокремлення певного етносу і створення таким чином власної національної держави» (А. Крилов, 26. — С.67.). Сепаратизм взагалі ототожнюють з етнічним сепаратизмом, оскільки намагання вийти зі складу однієї держави, щоб утворити іншу, у 90 відсотках випадків пов'язане із прагненням етнонації здійснити своє самовизначення, і, зрештою, лише таке прагнення є обґрунтованим. Тому існує ціла низка дефініцій сепаратизму взагалі — які виходять з того, що суб'єктом сепаратистського руху є саме етнонація: «Сепаратистський рух — це політичний рух, метою якого є відокремлення від держави частини її території і утворення на ній власної національної держави» (І. Іванченко, 13. — С. 791.); «Сепаратизм — це власне рух за територіальне відокремлення у межах більш широкого державного утворення. Його суб'єктом є етнокультурна меншість населення даної держави. Сепаратизм характерний для внутрідержавного рівня політичних відносин, а саме — між домінуючим етносом та його владним оформленням і культурно-етнічною меншістю. ... вирішення питання культурно-національного самовизначення він вбачає на шляху територіального відокремлення» (Т. Пархоменко, 74. — С. 43—44.). Сепаратизм, як правило, віддзеркалює інтереси сформованої етнонації, яка не бажає і не може більше знаходитися у чужому правовому полі, перебувати під стороннім суверенітетом. Вона не бажає і не може продовжувати це робити, оскільки вже стала повновартісним соціальним організмом — нацією, що не лише є самостійним соціокультурним суб'єктом, а й прагне подовжити цю суб'єктність у політичну площину, прагне створити політико-владний і правовий щит — для захисту від зазіхань на своє єство ззовні, і меч — для реалізації своїх політичних інтересів назовні. Тому, на наш погляд, помилковими є твердження про те, що виникнення сепаратизму породжується «дискримінацією етнічної меншини» (Т. Пархоменко, 74. — С.44., А. Крилов, 27. — С.13.) та/або «боротьбою за реакційним режимом у багатонаціональній державі» (А. Крилов, 27. — С. 13.). Прикладів, що потверджують і перший, і другий випадок, є більш ніж доволі, зокрема на ілюстрацію другого випадку А. Крилов наводить боротьбу з режимами маршала Німейрі у Судані, імператора Хайле Селасіе у Ефіопії та президента Маркоса на Філіппінах. Але і «боротьба за режимом», і «дискримінація» є якщо не приводом, то у кожному разі не більш ніж стимулятором боротьби за створення власної національної держави. Ні щонайреакційніший режим, ні щонайбрутальніша дискримінація самі по собі не породжують намагань створити окрему національну державу, якщо відсутній як такий її потенційний суверен — готова до самостійного державнісного існування етнонація з відповідними потребами і амбіціями. Насправді головними умовами (яких, втім, не заперечують згадані автори, відводячи їм, проте, другорядну і підрядну роль), що породжують і уможливлюють сепаратизм, є такі чинники: 1. Повнота соціокультурної структури етнонації, її потреба у створенні власного соціального поля, яке неможливе без одного з найголовніших своїх складників — поля політико-правового. 2. Відповідно, високий ступінь розвиненості національної самосвідомості і пов'язаної з ним (а також посиленої утисками) бінарної опозиції (К. Леві-Стросс), різкого протиставлення свого етносу тому, який домінує у державі. Ця опозиція повинна бути поширеною на всіх рівнях суспільної свідомості, у т.ч. і особливо — на масовому. 3. Відповідно ж, наявність повнокровної, структурованої, національне свідомої і амбітної еліти («протоеліти», за Т. Пархоменко, 74. — С. 44.), яка має значний вплив на всі сфери суспільного життя етносу. 4. Наявність компактної території, на якій даний етнос є корінним і становить більшість. 5. Наявність чіткого політико-ідеологічного та історичного обґрунтування потреби національного визволення, яке можна звести до такого ланцюга аргументів (див., напр., А. Крилов, 27. — С. 10.): — ми є народом, що був завойований, поневолений і насильницьки включений до складу цієї держави, а до того був вільним, незалежним і мав славетне минуле; — отже, уряд цієї держави є окупаційним, як давно б ця окупація не відбулася; — цей уряд придушує наше прагнення до свободи і гальмує наш розвиток; — тому ми повинні визволитися з-під влади цього уряду і створити власну державу; — тільки в цьому разі ми отримаємо належні умови для розвитку і становитимемо відносно гармонійне і відносно гомогенне суспільство, «де всі будуть поділяти одні й ті самі культурні цінності» (Е. Сміт, 49. — С. 558.). Різновидом сепаратизму є ірредентизм — рух за відокремлення тієї частини території етносу, що входить до складу певної держави, від цієї держави: а) з метою приєднання її до сусідньої держави, що є національною державою даного етносу і в якій живе переважаюча його частина; б) з метою возз'єднання з іншою частиною (частинами) етнічної території, що перебувала (перебували) доти у складі іншої держави (держав) з подальшим утворенням власної держави. Думка про те, що держава, до складу якої входить від'єднана територія, повинна бути сусідньою з державою, від якої відходить дана територія, є загальновизнаною (див.: І. Іванченко, 12. — С.690., Ю. Римаренко, 47. — С.698., А. Крилов, 27. — С. 12.). Як і сепаратизм загалом, ірредентизм є цілком виправданим і з політичного, і з філософсько-світоглядного поглядів. Він є віддзеркаленням все того ж прагнення етносу бути єдиним соціальним організмом. Бажання частини етносу, що в силу несприятливих історичних обставин опинилася поза своєю національною державою, возз'єднатися зі своїми «спів племінниками» з тим, щоб всім разом стати «співвітчизниками», є більш ніж природним. Ілюстрацією цього є прагнення вірменів Арцаху (Нагірного Карабаху, в тюркській мовній традиції) до возз'єднання з Вірменською державою. За ілюстрацію варіанту б) може правити прагнення курдів, етнічна територія яких є розшарпаною між Іраном, Іраком, Туреччиною та Сирією, до возз'єднання і утворення держави Курдистан. У цьому випадку можна говорити про те, що національне самовизначення є сумою ірредентизмів. До цього ж підтипу «ірредентистського національного самовизначення» відноситься і постання Польської держави по І Світовій війні на польських землях, що доти знаходилися у складі Росії, Німеччини та Австро-Угорщини, і національно-визвольні змагання українців за утворення Української держави на українських землях, що доти перебували у складі Росії та Австро-Угорщини. Можливий також і варіант ірредентизму, за якого до однієї національної держави приєднується друга, притому населення обох держав є ідентичним в етнічному плані. Наприклад, намагання певних політичних кіл Молдови і Румунії об'єднати ці держави в одну є проявом такого ірредентизму. Те саме можна сказати і про внутрінаціональні об'єднання Німеччини та Італії у XIX ст., і про аншлюс Австрії Німеччиною у 1938 р. У цьому разі національне самовизначення полягає також у здійсненні принципу національної єдності та гасла «один народ — одна держава», які є прямим втіленням одного з положень доктрини національної держави. Необхідні передумови здійснення національного самовизначення. Поняття "межі національного самовизначення", "фіктивне національне самовизначення". В принципі, ці передумови збігаються з тими, що були перераховані у попередньому параграфі: повнота соціокультурної структури етнонації; високий ступінь розвиненості національної самосвідомості; наявність компактної території, на якій даний етнос становить більшість і є корінним; наявність організованої еліти та чіткого обґрунтування свого прагнення до національного самовизначення. Проте не завжди навіть сукупність всіх цих вимог уможливлює національне самовизначення. Національна держава — це «держава, утворена відповідною нацією, що компактно живе на певній території, в результаті здійснення нею основного права на політичне самовизначення» (П. Рабінович, 42. — С.539.). Дане визначення загалом вірне, проте воно не застерігає виведеної нами раніше необхідності для етносу бути цілісним соціальним організмом. Але чи спроможний кожен етнос бути таким організмом? Звичайно, ні, оскільки соціальний організм повинен мати певні кількісні параметри. Етнос чисельністю, наприклад, 8 тис. чоловік (як мансі у Російській Федерації), іманентно не може становити такого організму. Відповідно, в нього ніколи не може розвинутися воля до національного самовизначення. Звісно, важко, а то й неможливо, визначити, якою саме є кількісна межа, за якою національне самовизначення стає неможливим. Навіть у Західній Європі, де немає малорозвинених етносів, існує така ситуація, коли народ, що нараховує до 250 тис. чоловік (ісландці), має самостійну національну державу, а народ, що має понад 400 тис. чоловік (фризи), не має жодного політико-адміністративного утворення, в той час як народ кількістю 40 тис. чоловік (фарерці) має автономію у складі Данії. Можна говорити про різні історичні, культурні, географічні тощо особливості і умови, більш чи менш сприятливі для національного самовизначення, проте цілком зрозуміло, що «національна держава» з населенням, скажімо, у 5 тис. чоловік, які до того ж належать до народності, що не має розвиненої культури, була б не більш як фікцією, яка б лише профанувала саму ідею. Становище, втім, полегшується тим, що такі мікроетноси дуже рідко становлять більшість на своїй етнічній території і їм, як правило, навіть і на думку не спадає ідея національного самовизначення. Недоречно говорити про право на самовизначення для тих, хто навіть не помишляє про його використання, та й не мас для цього жодних підстав. Крім своєї рудиментарної ідентичності. «Малочисельні етноси з необхідністю виявляють схильність до співіснування з більш чисельними націями, засвоюючи їхні культуру і мову» (39. — С.265.). Але сам факт об'єктивного існування іншого етносу на конкретній території може породити таке явище, як фіктивне національне самовизначення. Полягає воно в тому, що під виглядом здійснення самовизначення певна регіональна економічна та адміністративна еліта вимагає від центру держави більших повноважень. Особливо буйним цвітом фіктивне національне самовизначення розквітло у теперішній Російській Федерації. Причина цього полягає у позірно-федеративній структурі цієї держави, заснованій лише почасти на національно-адміністративному поділі, самому експансіоністському способі її утворення та політиці цілеспрямованого знищення і винародовлення т. зв. «малих народностей» Сибіру і т. зв. «Російської Півночі». Це спричинилося до того, що у багатьох національно-територіальних автономіях, що є «суб'єктами» «Російської Федерації» (вживаємо ці слова в лапках у зв'язку з відсутністю традицій справжнього федералізму у Росії, а також із химерним устроєм цієї держави, коли деякі її «суб'єкти» є національно-територіальними автономіями, а деякі — просто територіальними областями і краями), корінне населення становить абсолютну меншість. Водночас велетенські розміри цієї держави та ненормальна економічна, соціальна, культурна, економічно-регіональна гетерогенність спричинять неспроможність Москви керувати всіма територіями на суто унітаристських засадах, а також реальну потребу децентралізації (а то й цілковитої дезінтеграції). Результатом цього дивовижного нашарування взаємовиключних історико-політичних особливостей і стало фіктивне національне самовизначення. Російський етнолог В. Тішков наводить (див.: В. Тішков, 79. — С.5.) приклад з Чукотським автономним округом Магаданської області, що був проголошений Чукотською республікою на підставі «Акту про національне самовизначення» від 1992 року. Цю псевдометаморфозу Тішков визначає як «етнічний камуфляж» місцевої номеклатури, оскільки власне чукчів у даній «національній автономії» є 12 тис. чоловік, що становить 7% її населення. Самозрозуміле, що подібну трансформацію не можна визнати за національне самовизначення у справжньому сенсі цього слова, оскільки вона порушує одну з фундаментальних вимог здійснення самовизначення, за якою етнос повинен становити більшість населення терену, на який він претендує. Ще раз про суб'єкт національного самовизначення. Незважаючи на те, що дане дослідження від самого початку базувалося на тому, що суб'єктом самовизначення є народ або нація в етносоціальному сенсі цих слів, а також на те, що сама генеза цього принципу і подальша практика його реалізації однозначно свідчить про саме етнічну, а не яку-небудь іншу, його природу, ми все ж змушені спеціально акцентувати на цьому увагу. Причиною цього є намагання протиставити етнічній підставі самовизначення і державотворення — т. зв. «громадянсько-територіальну» і заперечити їх взаємовплив і взаємопов'язаність. Це призводить до висновків на кшталт «... практично всюди, де лозунг права народів на самовизначення трансформується у вимогу відокремлення певного етносу від держави, в якій він історично розвивався, виникають гострі проблеми», або «якщо визначати суб'єкт самовизначення за етнічними критеріями, то це неминуче призведе до кровопролиття», або «народи самовизначаються як багатонаціональні спільноти, а потім поступово створюють націю як багатоетнічне громадянство» (Л. Нагорна, В. Савельєв, 73. — С. 2, 3, 5.). Хотілося б поставити речникам подібних поглядів кілька питань, як-от: — що означає словосполучення «держава, у якій етнос історично розвивався» і чому вимога відокремлення останнього від першої обов'язково повинна спричиняти «гострі проблеми»? — чи згадана повище «держава» не є окупантом і поневолювачем, що силоміць інкорпорувала той етнос до складу самої себе і чи не це і означає «історичність» розвитку етносу у цій державі? — чи можна вважати, що окупація і насильницька інкорпорація перестають бути самими собою і набувають позитивних якостей з плином часу, «за давністю скоєного злочину»? — чи можна говорити про історичну органічність розвитку етносу у даній державі, якщо він був включений до її складу без його на те згоди? — чи у випадку навіть добровільного і свідомого входження певного етносу до складу певної держави втрачає цей етнос автоматично право добровільного і свідомого виходу зі складу цієї держави? — чи не є національний принцип державотворення засобом зняття етнополітичної напруги шляхом задоволення обґрунтованих вимог етносу-порушника цвинтарного імперського спокою? — за якими критеріями з демографічної маси людей взагалі виокремлюється такий псевдосуб'єкт самовизначення, як «багатонаціональна спільнота» і чим обґрунтовується право такої «спільноти», як населення невідомо чим обмеженої території на самовизначення, якщо ця «спільнота» не має власної соціокультурної ідентичності? — нарешті, (словами Ю. Римаренка, 48. – С.190.), «де у світовій практиці суверенізувалося б «населення», існував би «населенський» суверенітет»? Оскільки відповіді на ці питання є самозрозумілими, то на останнє можна сміливо відповісти словами знову ж таки Ю. Римаренка: «Ніде і ніколи!» Правом на самовизначення володіє лише етнічна спільність, і лише тому, що вона має власну ідентичність, виражену в культурі, для створення належних умов розвитку якої і потрібне це самовизначення, як засіб політичної суб'єктивації даної спільності. Тому «право на територіальне відокремлення повинно надаватися в контексті права на самовизначення націй і аж ніяк не «народів». Народ не є моноетнічним у більшості випадків, тобто можлива подальша редукція цього права у випадку, якщо воно формулюватиметься як «право народу». При здійсненні такого права логічно припустити, що окремі етнічні одиниці матимуть кілька державно-територіальних оформлень, а для інших зменшаться самі можливості здійснення цього права» (Т. Пархоменко, 74. — С. 45-6.). Це означає не що інше, як те, що якщо суб'єктом самовизначення буде не етнічна спільність, територіальні межі якої є природними і очевидними, а довільно виокремлене і довільно територіально обмежене населення, то це може призвести до утворення і необхідності визнання його правомірності таких держав, як, скажімо, Рязанський султанат і Верхньоустюжська конфедерація у Росії, або в Україні, подібно до періоду 1917-21 рр., незчисленних отаманських анархічних «самостійних і ні від кого незалежних» «державок» на кшталт виписаної письменником О. Слісаренком Кислокапустянської республіки. Проте, слід зауважити, що у випадку здійснення національного самовизначення шляхом ірредентизму суб'єктом (безпосереднім) виступає не ціла етнонація, а та її частина, яка хоче приєднатися до державне незалежної частини. «Це пов'язане з тим, що в якості принципу самовизначення визнається ліквідація іноземного гноблення не лише над цілими народами, але і їхніми частинами» (Ю. Барсегов, 1. — с.51.). Хоча і в цьому випадку опосередкованим суб'єктом національного самовизначення постає все ж вся етнічна спільність і не лише тому, що йдеться про возз'єднання їх у національній державі, а й тому, що само існування ірредентизму зумовлене існуванням соціокультурного організму, що прагне монолітності і єдності. Юридичні і волюнтарні концепції національного самовизначення. Існують різні способи обґрунтування права нації на самовизначення, які можна звести до двох груп. Юридична концепція ставить самовизначення нації у залежність від комплексу правових норм держави, до складу якої входить самовизначувана нація. Незважаючи на те, що ця концепція має таку перевагу, як правова обґрунтованість, вона є програшною в самій своїй підставі, оскільки свобода вибору етнонацією своєї політичної долі тут підпорядкована накинутим згори юридичним нормативам і актам, що обслуговують політичні інтереси панівної (імперіалістичної) нації — достатньо пригадати сумнозвісний «закон про невихід республік зі складу СССР», прийнятий московською владою в останні роки існування Союзу. Волюнтарна ж концепція виводить право на державне відокремлення з потреб і прагнень даної нації. Проілюструвати теоретичні засади цих концепцій можна творами таких представників української політичної думки, як С. Шелухин та Д. Донцов. Правознавець та історик С. Шелухин був переконаним представником юридичної концепції. Зокрема, він вважав, що в українсько-московській Переяславській угоді 1654 р. контрагентами були: «З одного боку, Українська Республіка, як особа юридична, і з другого боку, Московський цар, як особа фізична... Коли договір 1654 р. ніким і ніколи не знищений, а це є факт, то після абдикації царя ніяких правних зв'язків межи Україною і Московським народом не існує» (С. Шелухин, 59. — С51.). Шелухин був переконаним самостійником. Чимало сторінок своїх праць він присвятив нищівній критиці автономізму Центральної Ради, який потяг за собою поразку Національно-визвольних змагань. Проте логіка його обґрунтування національного визволення є адвокатські заформалізованою. Постає питання: а що, якби угода була укладена так, що із зреченням російського царя не можна було б зробити висновок про автоматичний розрив правно-політичних зв'язків із Росією, Україна б не мала права на відокремлення? Відповідь на це питання є все одно суто риторичною. Україна була знову окупована Росією незважаючи на «абдикацію царя». Юридична концепція є свідченням нерозуміння того факту, що природа національного визволення і національного життя взагалі є історичною, а не правовою. Національне визволення не випливає з правової норми і не кориться їй. Навпаки, правова норма може обґрунтовувати, а може й заперечувати це право, підкоряючись політичним раціям. Так само й історичний процес не розвивається в межах юридичних уявлень, а навпаки, юридичні уявлення віддзеркалюють історичну реальність кожного конкретного періоду. Яскравим представником волюнтарної концепції був Дмитро Донцов. Донцов писав про «недопустимість ніяких інших принципів, що претендували б на вищість над принципом національної незалежності» (Д. Донцов, 10. — С. 104.). Вся творчість Донцова перейнята свідомістю того, що «закони руху та життя нації лежать в самій нації, в її дусі, географічному положенні тощо... Існування нації ... залежить виключно від енергії, з якою вона ... заявляє своє право на існування» (Д. Донцов, 9. — С. 38.). Успішність здійснення нацією самовизначення зумовлюється, отже, не правовими вивертами, а волею цієї нації, спроможністю її еліти змобілізувати весь національно-політичний потенціал і якнайповніше розкрити і використати його. Перевага «волюнтаризму» перед «легалізмом» є очевидною. Це видно і з того, що всі визначні діячі національних рухів обґрунтовували визволення своєї нації її інтересами, а не формалізованими інтересами чужої держави. Легалізм же є радше допоміжним напрямом, одним із засобів боротьби за ту саму мету. Національне самовизначення і територіальна цілісність: проблема пріоритетності. І принцип національного самовизначення, і принцип територіальної цілісності є фундаментальними підвалинами міжнародного права. На перший погляд, їхнє співіснування є дивним: адже реалізація принципу національного самовизначення неминуче призводить до поділу території держави, з якої виділяється нова національна держава, а неухильне однозначне дотримання принципу територіальної цілісності держав призводить до неможливості утворення нової держави, оскільки останнє в будь-якому разі є порушенням чиєїсь територіальної цілісності. Становище ускладнюється тим, що у світовій практиці справді немає єдиного загальновизнаного трактування співвідношення цих принципів. Вірніше, взагалі-то воно існує, але в політичній практиці до уваги береться не завжди, оскільки воно не влаштовує держави, що утримують у полі свого суверенітету нації, які борються за свою свободу. Позаяк, ці держави є реальними, загальновизнаними суб'єктами права, чого не можна сказати про дані нації, перші мають більше можливостей для нав'язування своєї точки зору. Тому деякі дослідники справді говорять про «два взаємовиключних принципи — територіальної цілісності держав і непорушності кордонів, з одного боку, і права на самовизначення народів — з другого» (А. Крилов, 27. — С.8.). Притому цілком вірно оцінюється «доволі плутана ситуація, за якої і центральні уряди, і сепаратисти мають вагомі юридичні доводи для обстоювання своєї позиції» (А. Крилов, 27. — С.8.). Принцип територіальної цілісності держав, звичайно, є вагомим досягненням у розвитку міжнародного права. Постульована в ньому повага до існуючих кордонів є великим внеском у збільшення міри цивілізованості міждержавних стосунків, збереження в них миру і стабільності. Проте невиправдане застосування цього принципу там, де йдеться не про міждержавні стосунки, а про право нації на самовизначення, не лише не цивілізує ті стосунки, а навпаки — нагнітає в них напругу. Закладена в цьому принципі абсолютизація недоторканості державних кордонів призвела до того, що він «став дедалі ширше застосовуватися для юридичного обґрунтування відмови урядів поліетнічних (багатонаціональних) держав надати можливість самовизначення меншинам, що мешкають у країні» (А. Крилов, 27. — С.6.). Таким робом ці держави не розв'язували існуючі суперечності і проблеми, а, навпаки, мимоволі заохочували їх латентне розгортання і загострення. Насправді ж питання співвідношення та ієрархії цих двох принципів давно розв'язане наукою. Це розв'язання цілком відповідає вимогам етнічної і соціальної справедливості і полягає у чіткому з'ясуванні царини компетенції кожного з принципів. Таке з'ясування дає змогу зробити висновок, що «протиставлення принципу територіальної цілісності держави і непорушності її кордонів принципу самовизначення є просто некоректним, бо принципи ці, хоч і стикаються, є юридичне непротиставними: кожному з них відведено свою роль у своїй сфері правових відносин» (Ю. Барсегов, 1. — С.47.). Дія принципу територіальної цілісності поширюється на сферу міждержавних відносин і «має на меті захист держави від зовнішніх зазіхань — однобічних територіальних претензій, що не основуються на міжнародному праві і пред'являються на порушення порядку, встановленого для мирного врегулювання міжнародних суперечок» (Ю. Барсегов, 1. — С.47.). Цебто принцип територіальної цілісності держави виступає засобом зняття саме міждержавних суперечностей, суб'єктами яких є держави, що змагаються за право здійснення суверенітету над певною територією. У розв'язанні подібних суперечностей принцип національного самовизначення взагалі не заторкується, не застосовується і не фігурує... Суб'єктами ж права на самовизначення є народи-етноси, що «обстоюють своє невід'ємне і непорушне право вільно визначати свою долю, у т.ч. і політичний і правовий статус своєї території» (Ю. Барсегов, 1. — С.48.). Принцип самовизначення регулює не відносини між державами, а відносини між етносом, який є первинним носієм територіальних прав, та державою, якій народ делегує здійснення своїх прав (див.: Ю. Барсегов, 1. — С. 50.). Ця формула логічно випливає з пріоритетності суспільства, соціуму над державою, виростання держави з суспільства та призначення держави як інституту, покликаного захищати і оформлювати це суспільство, користуючись для цього повноваженнями, якими її наділило те ж таки суспільство. Зокрема, територією держава володіє і розпоряджається від імені і в інтересах суспільства. Оскільки ж етнонація є соціальним організмом, а сама територія є не просто етнічним ареалом, а й одним з найвагоміших чинників етногенезу, то стає зрозумілим, чому право на територію етнонації є первинним і вагомішим відносно права на територію держави. Принцип національного самовизначення в юридичній науці відтак є «вищою правовою підставою володіння і розпорядження територією...» (Ю. Барсегов, 1. — С.50.). Тому що національне самовизначення полягає у зміні політичного статусу народу, принаймні, передбачає можливість, природність і правочинність такої зміни, а ця зміна є неможливою поза зміною статусу території етнонації, що самовизначається, причому право на цю територію конкретного етносу є пріоритетним перед правом держави, логічним є висновок про те, що принцип національною самовизначення має пріоритет перед принципом територіальної цілісності. Отже, «визначення нормативного змісту принципу територіальної цілісності можливе лише в межах принципу самовизначення» (Ю. Барсегов, 1. — С.50.). За такої ситуації необхідною стає корекція розуміння поняття «територіальна цілісність». Зокрема, необхідно виокремити з нього поняття «державно-територіальна цілісність» і «цілісність національної території». Останнє якраз передбачає право на створення національної держави, що охоплює весь масив етнічної території певної нації, на об'єднання чи возз'єднання з незалежною частиною свого народу. Звичайно, цілісність національної території є також пріоритетною відносно цілісності держави. Саме таке розуміння питання відбите у Декларації ООН про надання незалежності колоніальним країнам і народам. «Вирішуючи проблеми співвідношення територіальної цілісності держави, що здійснює національне гноблення, і національно-територіальної цілісності поневоленого народу, цей документ прямо зобов'язує всі держави поважати невід’ємне право всіх народів «на цілісність їхньої національної території» (п.4.)... територіальна цілісність самих держав розглядається у цьому документі як вираження суверенних прав народів» (Ю. Барсегов, 1. — С.52.). Еліти багатонаціональних країн, прагнучи зберегти під своїм пануванням неосновні етноси (дис.: А. Зейну, 69. — С.90.), прагнуть перевести питання про національне самовизначення цих етносів у річище міждержавних територіальних суперечок, і саме тут і захована відповідь на т.зв. «нерозв'язне» питання про співвідношення двох міжнародно-правових принципів. Таким чином, можна вважати доведеним твердження про те, що «право нації на самовизначення має пріоритет перед принципом територіальної цілісності багатонаціональної держави» (А. Зейну, 69. — С.93.). Кровопролитні жорстокі війни, сотні тисяч вбитих, мільйони біженців, суцільна руїна внаслідок здійснення національного самовизначення і взагалі Армагеддон, картинами якого так старанно залякують довірливих пацифістично настроєних громадян, є не більш ніж відвертою і великою брехнею тих, хто якраз і спричиняє — свідомо чи несвідомо — цей Армагеддон, проводячи (або підтримуючи) політику гегемонізму однієї нації над іншими в одній державі, потураючи нацистським амбіціям першої щодо других і водночас суворо, неухильно, а головне, надзвичайно демократично і праведно відмовляючи цим другим у священному праві боротися за своє виживання тепер і гідне, нормальне життя в майбутньому. Що ж треба зробити, щоб міжнаціональні Армагеддони якщо не зникли, то принаймні стали реліктовим явищем? Дуже просто: «... треба поставити та признати принцип національного самоозначення принципом одиноко і абсолютно рішаючим у справі проведення меж. Тоді покажеться, що сі трудності в дійсності далеко менші, як се досі підносилося...» (В. Старосольський, 53. — С.108.). Ба більше — тоді виявиться, що лише національне самовизначення є, за великим рахунком, єдиним засобом зняття етнонаціональної напруги у всесвітньому масштабі. Національне самовизначення як механізм стабілізації етнополітичної ситуації. Намагаючись довести, що національне самовизначення є найбільш оптимальним засобом стабілізації і розрядки конфліктної етнополітичної ситуації, вдамося до нескладного двохваріантного моделювання. Отже, припустимо, що ми маємо становище, за якого етнос А прагне відокремитися від держави, в якій домінуючим є етнос В. Етнос А є цілком сформованим соціальним організмом, перебуває на національній стадії свого розвитку і має всі належні умови для здійснення акту повного національного самовизначення. Варіант № 1. На всі сигнали, звернення і вимоги етносу А владарююча еліта етносу В ніяк не реагує, або реагує заходами по «охороні конституційного ладу», або простіше — репресіями проти активістів руху за самовизначення етносу А. Останній, вичерпавши весь ліміт ненасильницьких засобів боротьби, починає діяти більш радикально — створює терористичні угруповання, збройні загони, явочним порядком утворює власний політичний апарат – парламент, уряд, обирає (висуває) президента тощо — деколи на основі самоврядних інституцій, що існували в рамках автономії (якщо вона була), деколи замість них, і приймає рішення в односторонньому порядку про вихід зі складу держави. Еліта етносу В починає охороняти конституційний лад, відповідно, також більш радикально — за допомогою економічної блокади, а коли вона провалюється, збройного вторгнення на територію етносу А, підконтрольну неконституційним, незаконним, нелегітимним, самозваним, звичайно ж, урядові та парламенту. Етнос А захищається, причому його воля до незалежності зростає і гартується в процесі спостереження методів, що ними урядові війська відновлюють конституційний лад. Врешті-решт це завершується або вимушеною згодою етносу В визнати самостійність етносу А, і всі зітхають з полегшенням і починають ліквідовувати наслідки спроб наведення конституційного ладу, або ж урядові війська розбивають незаконні озброєні формування, розганяють нелегітимні і надзвичайно самозвані органи, ув'язнюючи або страчуючи злочинців, що у них засідали, репресуючи найбільш активних їхніх поплічників. Любий серцю правлячої еліти конституційний лад відновлено. Цим етнос В домагається небувалої доти і всезагальної ненависті до себе з боку етносу А. Тим часом частина державних злочинців, яким пощастило врятуватися від народного гніву за кордоном, удає з себе уряд ніким не визнаної держави в еміграції і розгортає за кордоном пропагандистську наклепницьку акцію, розповідаючи світові про всю недемократичність центрального уряду. Недобитки з незаконних озброєних формувань організовуються в банди, йдуть у гори, або джунглі, або схрони, і звідтіля чинять наскоки, грабуючи і вбиваючи мирне населення (очевидно, своїх земляків), у відповідь на що урядові війська здійснюють задля захисту населення каральні експедиції, від яких чомусь саме це населення найбільш і потерпає. За деякий час спалахує повстання, з еміграції повертається уряд, все повторюється знову і знову, аж поки етнос В не поголиться таки на сепарацію етносу А, або поки етнос А не буде фізично винищений чи його демографічний потенціал не буде підірваний настільки, що він почне деградувати. Кожен акт даної п'єси супроводжується постійною політичною напругою, репресіями, терактами, воєнними діями, загибеллю великої кількості військових і ще більшої кількості цивільних осіб, руйнуванням населених пунктів, економічного потенціалу і культурних цінностей, морями крові, юрбами біженців, горами трупів, голодом, злиднями, епідеміями. Не кажучи все про такі дрібнички, як якусь там втечу капіталу з країни, припинення надходження інвестицій, економічний занепад, безробіття, зіпсутий міжнародний імідж тощо. «...Поліетнічна держава, яким би розвиненим потенціалом і багатими природними ресурсами вона не володіла, автоматично позбувається головної умови для успішного прогресу — внутріполітичної стабільності, що неминуче призводить до низьких темпів зростання і навіть до стагнації, деколи деградації всіх сторін життя суспільства» (А. Крилов, 27. — С.45-46.). Історичний приклад: у ході невдалої спроби відокремлення Республіки Біафра від Нігерії і наступною за нею війною 1967-70 рр. тільки загиблих нараховується 2 млн. чоловік. Варіант № 2. Центральний уряд призначає референдум на території етносу А з приводу відокремлення. Референдум підтверджує бажання переважаючої більшості членів етносу А утворити власну національну державу. Після референдуму в процесі консультацій між центральним урядом та відповідними структурами з боку етносу А обговорюються всі деталі і нюанси відокремлення (узгодження лінії кордону, поділ майна тощо) і — етноси мирно розходяться і продовжують спілкування між собою як рівноправні суб'єкти історичного процесу. При цьому ніхто нікого не вбиває, не підриває, ніхто нікому не оголошує блокад, ніхто нікуди не тікає, ніхто ні з ким не воює і нічого не руйнує. Взаємна фобія також не має особливої поживи для розросту, так що суто у психологічному плані стосунки між етносом А і етносом В є в цілому нормальними. Єдиним прикрим нюансом є почуття скривдженості етносу В — адже тепер він не є панівним і основним стосовно етносу А, — але невдовзі це минеться. Історичний приклад: у ході вдалої спроби відокремлення Норвегії від Швеції у 1905-06 рр. загиблих нараховується 0 чоловік. Постає питання: який варіант більш подібний на Армагеддон і що слід робити, щоб Армагеддону уникнути? Робити слід зовсім небагато, і нічого складного в цьому немає: слід поважати право нації на самовизначення і не перешкоджати його здійсненню. З наведеної схеми не напрошується висновок, що відокремлення є єдино можливим способом розв'язання подібних проблем. Зрештою, декотрим народам вистачає (поки що?) автономії, незважаючи на всю їхню високорозвиненість (каталонці в Іспанії, наприклад). Але в цьому разі центральний уряд повинен переконати таких «каталонців», що вони не повинні відокремлюватися. У разі ж, якщо переконування перестануть впливати — ні в якому разі не вдаватися до варіанту № 1 і усвідомити, яким би зневаженим не почувався його (уряду) і всього етносу В історичний гонор, що «територіальна цілісність за будь-яку ціну ... є ... абсурдом» (А. Крилов, 27. — С.46.). Політична філософія і політична практика: контроверсії взаємодії. Говорячи про всі переваги національного самовизначення, розкриваючи його аспекти та структурні елементи, ми не повинні забувати, що йдеться про політико-теоретичний принцип, а не його застосування. Звичайно, сама теорія, за якою і в якій виник і розвивався принцип національного самовизначення і національної держави, не є суто умоглядним абстрактним конструктом; навпаки, ця теорія доволі адекватно відображає особливості соціальної самоорганізації людства і тенденції історичного розвитку. Проте вона не є зліпком цього розвитку, і тим більш вона не є його рушієм. В ідеалі концепція національного самовизначення і національної держави передбачає структурування людства виключно виходячи з етноплюральної архітектоніки, що, за задумом, повинна не лише усунути або мінімалізувати конфлікти між етносами, породжені підлеглістю одних з них іншим, а й дозволило б всебічну реалізацію соціокультурного потенціалу кожного етносу зокрема. Але плин реального життя не вкладається у пряме річище жодного принципу. Тому жоден з політико-теоретичних принципів не є стовідсоткове реалізованим у суспільній практиці — будь то принцип свободи слова, пропорційного представництва, неподільності і верховенства суверенітету тощо. Кожен такий принцип є імперативною вимогою, проте чи вдавалося прихильникові будь-якого імперативу включно з імперативом Канта завжди чинити у відповідності з ним? Аж ніяк. Так само стоїть справа і з реалізацією принципу національного самовизначення. Деколи т.зв. «світове співтовариство» звелить визнати новоутворену шляхом самовизначення державу, деколи — ні, відверто потураючи урядові поліетнічної держави у «відновленні ладу і правопорядку», цебто у задушенні новонародженої національної свободи; деколи і формально «ніким не визнане» національно-державне утворення почувається цілком впевнено на міжнародній арені, деколи і визнаному ледь не одностайно цілим світом утворенню не вдається зберегти незалежність. Деколи за однакових історичних умов та рівня економічного розвитку дві етнічні спільності поводяться у плані самовизначення зовсім по-різному. І нема ліку і числа іншим варіантам, в яких і виявляється все реальне, незатиснене у рамці жодного принципу розмаїття етнонаціонального буття людства. До того ж можливість здійснення національного самовизначення залежить не тільки, а у деяких випадках — не стільки від бажань і можливостей етносу, як від геополітичних констеляцій в конкретний історичний момент, від зацікавленості вже існуючих держав у постанні нової держави, від співвідношення політичної ваги зацікавлених і незацікавлених тощо. Тому «... готових відповідей на запитання, як узгодити геополітичний прагматизм із етнонаціональними прагненнями, сьогодні немає» (Л. Нагорна, 72. — С. 34.). Світ зітканий із суперечностей і неоднозначностей. Тому не слід плутати принцип національного самовизначення з історичною колізією, в якій він може зреалізуватися, а може — ні. Зреалізованість принципу національного самовизначення є належним станом кожної етнонації, але в горнилі історичної колізії ця належність може переплавитися на наявне і суще, а може і спопеліти. Соціальне буття не основується на імперативах, принципах і вимогах соціальної етики. Воно розгортається відповідно до потреб соціальних систем та логіки історичного розвитку. І на жаль, «нашим світом править не абстрактна справедливість, а жорстока реальність, зумовлена насамперед військово-економічним потенціалом протиборчих сторін і численними зовнішніми чинниками» (А. Крилов, 27 — С.61.). Тому реалізація принципу національного самовизначення у всесвітньо-історичному масштабі, незважаючи на всю його справедливість та природовідповідність, а також на те, що протягом XX ст., людство дещо наблизилось до його здійснення, залишається справою вельми віддаленої перспективи. III Реалізація принципу національного самовизначення Положення теорії права, що обґрунтовують національне самовизначення. Сучасна теорія права трактує право на самовизначення як одне з базових. Воно належить до «т.зв. колективних прав, цебто його дістає певна соціальна спільність. Право народів на самовизначення ... стоїть на основі індивідуальних прав, цебто прав, що надаються індивідові як такому» (Л. Шестопалов. Введение, 41. — С.9.). В юриспруденції право на національне самовизначення чітко пов'язане з правом людини і виводиться з останнього. Логіка такого виведення є елементарною і незаперечною: підневільний стан спільності (у даному разі — спільності етносоціальної) автоматично тягне за собою підневільний стан усіх, хто до неї належить. Тому безглуздими є переконування членів цієї спільності у їхній свободі, якщо вони мають змогу користуватися певними правами лише як поодинокі фізичні особи і не мають такої змоги як загал, «демос-етнос»: «...надання і користування індивідуальними правами лише тоді матиме сенс, коли народ в цілому є вільним і матиме право розпоряджатися власною волею на власний розсуд. Якщо ж народові відмовлено у цьому праві, то всі індивідуальні права будуть примарними» (41. — С.9.). Саме тому принцип самовизначення заторкує не лише права народів, а і відносини між державою та особою (див.: Ю. Барсегов, 1. — С.28.). Отже, перешкоджання здійсненню права національного самовизначення належить вважати не лише порушенням прав відповідної спільності, а і порушенням індивідуальних прав і свобод всіх її членів у масовому порядку, або «масовим порушенням прав людини» (Ю. Барсегов, 1. — С.28.). Притому застерігається, що дотримання права на самовизначення є обов'язковим для всіх без винятку держав без огляду на їх участь у певних міжнародних конвенціях, оскільки це право є загальновизнаною, основоположною, імперативною та універсальною нормою jus cogens (1. — С.28.). Сторонами правовідношення, що виникає при самовизначенні, є народ (нація), що прагне скористатися своїм невід'ємним правом, і держава, в кордонах якої перебуває такий народ. Притому саме від держави в даному разі залежить характер, а то й сама можливість здійснення цього права, тому і відповідальність за виконання приписів міжнародного права, пов'язаних із самовизначенням, лежить саме на ній. Головним обов'язком держави є шанувати виражену волю всього народу і не перешкоджати йому здійснювати і проводити цю волю в життя. До держави також згідно із загальними нормами міжнародного права і відповідними міжнародно-правовими актами, що регламентують здійснення права на самовизначення, висувається мінімум вимог: утримуватися від будь-яких насильницьких дій, що позбавляють народи їх невід'ємного права на самовизначення, виявляти належну повагу до вільно вираженої волі зацікавлених народів. Повний же обсяг вимог включає обов'язок активно сприяти реалізації цього права. Коло держав, до яких звернена ця норма права, не вичерпується тими, від яких відокремлюються самовизначувані народи. Всі без винятку держави — члени міжнародного співтовариства зобов'язані поважати право народу на самовизначення і сприяти його дотриманню навіть у тих випадках, коли мова йде про сторонній народ. «Це випливає з імперативного характеру erga omnems принципу самовизначення і зафіксовано в текстах відповідних міжнародно-правових актів, які прямо приписують всім державам активно заохочувати здійснення цього права, сприяти його реалізації» (Ю. Барсегов, 1. — С.29-30.). На «важливість універсальної реалізації права народів на самовизначення» вказують такі резолюції Генеральної Асамблеї ООН, як 2649 (XXV), 2787 (XXVI), 2955 (XXVII), 3070 (XXVIII), 3246 (ХХІХ) та ін. У Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами у відповідності до Статуту ООН, зазначається, що «кожна держава зобов'язана сприяти за допомогою спільних і самостійних дій здійсненню принципу рівноправності і самовизначення народів» (цит. за: 1. - С. ЗО.). У п. З ст. 1 Пакту про громадянські і політичні права та п. З ст. 1 Пакту про економічні, соціальні і культурні права відзначається, що держави, які беруть у них участь, «повинні, у відповідності із положеннями Статуту ООН, заохочувати здійснення права на самовизначення і поважати це право». Всі ці документи заперечують кваліфікацію дій держави по заохоченню здійснення національного самовизначення на території іншої держави як втручання у внутрішні справи держави; навпаки, такі дії визначаються як «приведення фактично існуючого стану у відповідність з вимогами права» (Ю. Барсегов, 1. — С.38.). /Втім, залишається лише здогадуватися, якою була б міра дестабілізації геополітичного балансу у світі, якби всі держави кинулися заохочувати «здійснення самовизначення» на території інших держав, і яких масштабів фальсифікації і профанації зазнав би цей принцип./ Імперативність національного самовизначення як форми міжнародного права передбачає здійснення державного суверенітету над певною етнічною територією лише доти, доки «народ згоджується з існуючим територіальним статусом» (Ю. Берсегов, 1 — С.55.). Лише тоді здійснення суверенітету буде правовідповідним. Коли ж така згода перестає існувати внаслідок волевиявлення народу на користь відокремлення, здійснення державою суверенітету втрачає правову основу. Тоді ж, коли «приєднання вчинене шляхом насильства і народ не згоден з накинутим йому статусом, територіальне володіння повинно вважатися протиправним від самого початку» (1. — С.55.). Відповідно, і територіальна цілісність держави, якщо вона не основується на вільному самовизначенні народу, не є правовідповідною, оскільки право на самовизначення «ніяк не може обмежуватися або призупинятися з метою збереження територіальної цілісності держави або існуючих державних кордонів» (1. — С.58.). Коли ж держава застосовує репресії щодо народу, який вимагає самовизначення, останній «має право чинити збройний опір і звертатися по допомогу до міжнародного співтовариства» (1. — С.ЗЗ.). Основні міжнародно-правові документи, що обґрунтовують право національного самовизначення. Цими документами є декларації та резолюції ООН, які покликані стимулювати розвиток процесів національного самовизначення у світі і сприяти побудові гармонійного всесвітнього політичного ладу на засадах національної рівноправності. Серед них можна виділити (крім вищеперелічених) такі: — Декларація про надання незалежності колоніальним країнам та народам, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 14.ХП.1960, де колоніалізм та всі інші форми іноземного панування та експлуатації кваліфіковано «як порушення права народів на самовизначення і основних громадянських прав» (1. — С.27.); — Декларація про принципи міжнародного права, що стосується дружніх відносин і співробітництва між державами, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 24.Х.1970, де зазначено, що «... в силу принципу самовизначення, закріпленого в Статуті ООН, всі народи мають невід'ємне і непогашуване право вільно визначати без втручання ззовні свій політичний статус» (1. — С.27.); — Резолюція Генеральної Асамблеї ООН 2627 (XXV) від 24.ХІ.1970, що визнає законною боротьбу народів за свободу будь-якими засобами, наявними в їхньому розпорядженні, і засуджує всі дії, що позбавляють той чи інший народ можливості користуватися своїм невід'ємним правом на самовизначення; — Декларація про внутрішні справи держави, захист її незалежності і суверенітету, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 21.ХП.1965, де пишеться, що «всі держави повинні поважати право народів і націй на самовизначення і незалежність; це право повинне здійснюватися вільно, без будь-якого зовнішнього тиску і за повного дотримання прав людини» (1. — С.35.); — Декларація про неприпущенність інтервенції і втручання у внутрішні справи держав, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 9.ХП.1981, яка фіксує, що принцип невтручання у внутрішні справи держави не може бути протиставлений праву народів на самовизначення; — Резолюція 1514 Генеральної Асамблеї ООН, за якою «всі народи мають право на самовизначення; завдяки цьому праву вони вільно визначають свій політичний статус і вільно реалізують свій економічний, соціальний та культурний потенціал»; — Хартія прав людини (Міжнародний пакт про громадянські та політичні права), прийнята на XXI сесії Генеральної Асамблеї ООН 16.ХП.1966, де записано, що «всі народи мають право на самовизначення. В силу цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний та культурний розвиток» (78. — С.46.); — Африканська хартія прав людини та народів, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН у червні 1981 року, що проголошує: »Всі народи мають право на існування, їм належить безсумнівне і невід'ємне право на самовизначення. Вони вільно визначають свій політичний статус і дотримуються у своєму економічному і соціальному розвитку політики, яку вони вільно обирають» (78. — С.46.); та деякі інші. Крім того, серед документів ООН є і такі, що засуджують дії держави, спрямовані на унеможливлення самовизначення шляхом розмивання національної ідентичності народу за допомогою адміністративно-репресивних заходів. Зокрема, у резолюції 2105/ХХ Генеральної Асамблеї ООН засуджується «сприяння систематичному притоку іноземних мігрантів і переміщенню, депортаціям і переселенню корінних мешканців» (62. — С.71.). Залишається лише висловити жаль з того приводу, що ні ці теоретико-правові норми, ні ці документи, незважаючи на всю свою категоричну однозначність, не мають фактично обов'язкової сили для тих, кого вони стосуються, і застосовуються вони вибірково і залежно від тих таки геополітичних інтересів «сильних світу цього» і зацікавлених сторін. Дуже промовистим у цьому відношенні є одне з правил, що ним керується Верховний Суд США: «Хто є сувереном де-юре чи де-факто над територією – це не правове, а політичне питання» (цит. за:83. — С.63.). Нині нація, що бореться за своє самовизначення, може лише самостійною перемогою у боротьбі із залученням всіх можливих засобів зреалізувати це право. На жодні репліки «міжнародного співтовариства» притому уваги звертати не треба, оскільки воно приймає у своє коло всіх переможців без розбору, незважаючи на те, скільки разів порушив кожен з цих переможців «права людини» в минулому. До кола «державних націй» можна потрапити не за фактом належності свого перебування в ньому, а за фактом спроможності досягти його і втриматися в ньому. Висновки На сьогоднішній день, за словами колишнього Генерального секретаря ООН Бутроса Галі, у світі нараховується «близько 500 націй, що ведуть боротьбу за своє самовизначення і побудову власних держав» (цит. за: 80. — С.16.). Частина з них входить до створеної 1991 р. альтернативної до ООН Організації непредставлених народів (див.: 66. — С.58.). За прогнозами деяких аналітиків, «у найближчі 30-40 рр. на планеті утвориться ще близько 100-110 нових національних держав, упереваж за рахунок розпаду федеративних покручів, які є перехідними утвореннями від імперій до самостійних національних держав» (С. Трохимчук, 80. — С.16.). Існування такої величезної маси людей, національні права яких щодня брутально зневажаються, свідчить лише про те, що до гармонізації етнополітичних відносин у світі ще надто далеко. Принцип національного самовизначення, що є єдиним способом дотримання інтересів всіх без винятку етносів, що замешкують Землю, ще не має умов для належної своєї реалізації. На сьогодні принцип національного самовизначення, будучи (на словах) всезагально визнаним, є однією з найчастіше порушуваних норм міжнародного права. Це означає лише одне: всі Карфагени імперіалізму повинні бути зруйновані! Принцип національного самовизначення є ключовою теоретичною підставою гуманістичної національної політики, основаної на принципах рівності онтологічних статусів всіх без винятку етнонаціональних спільностей, що замешкують Землю, і праві кожної з них на реалізацію свого соціокультурного потенціалу. Поза цим принципом неможливий справжній демократизм і паритетність у міжнаціональних відносинах. Більше того, поза цим принципом неможливе здійснення суверенітету особистості, оскільки неможливе дотримання індивідуальних прав людини без дотримання колективних прав тієї етнокультурної спільності, до якої ця людина належить. Принцип національного самовизначення повинен мати пріоритет перед принципом т.зв. «територіальної цілісності» багатонаціональної імперіалістичної держави, до складу якої входять етнічні терени самовизначуваного етносу. Принцип національного самовизначення виник як наслідок синтези ідей народного суверенітету та національної самоцінності, як наслідок, так би мовити, 1789 та 1848 років, сполучення яких стало можливим через демократію в ідеї національної держави. Проблема реалізації національного самовизначення досі залишається відкритою. З одного боку, цей принцип визнається всіма суб'єктами міжнародного права. З іншого — на заваді його реалізації стоять прагматичні геополітичні інтереси, у т.ч. — інтереси найбільш потужних держав світу. Тому людству ще належить винайти оптимальні шляхи поєднання національно-політичних прагнень народів і реальних можливостей трансформації світового політичного устрою. Література: 1. Барсегов Ю. Право на самоопределение — основа демократического разрешения межнациональных проблем. — Єреван, 1989. 2. Берлін І. Культурне самовизначення та неагресивний націоналізм // Мала енциклопедія етнодержавознавства / за ред. Ю. Римаренка. — К., 1996. 3. Бочковський О. Наука про націю та її життя. — Нью-Йорк, 1958. 4. Бурдье П. Социальное пространство й генезис «классов» // Бурдье П. Социология политики. — М., 1993. 5. Гаєвський Б. Українська політологія. — К., 1994. 6. Гердер Й. — Г. Идеи к философии истории человечества. — М., 1947. 7. Государство // Политология. Энциклопедический словарь/ под ред. Ю. Аверьянова. — М., 1992. 8. Дністрянський С. Нова держава. — Відень-Прага, 1923. 9. Донцов Д. Націоналізм. — Лондон, 1966. 10. Донцов Д. Підстави нашої політики. — Нью-Йорк, 1957. 11. Енгельс Ф. Про розклад феодалізму і утворення національних держав // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — К., 1964. — Т. 21. 12. Іванченко І. Етнічний сепаратизм // Мала енциклопедія етнодержавознавства. 13. Іванченко І. Сепаратистський рух // Мала енциклопедія етнодержавознавства. 14. Картунов О. Велика Французька революція // Мала енциклопедія етнодержавознавства. 15. Картунов О. Взаємовідносини нації та держави // Мала енциклопедія етнодержавознавства. 16. Картунов О. Жан-Жак Руссо // Мала енциклопедія етнодержавознавства. 17. Картунов О. Іммануіш Кант // Мала енциклопедія етнодержавознаства. 18. Картунов О., Римаренко Ю., Степико В. Йоган-Готфрід Гердер // Мала енциклопедія етнодержавознавства. 19. Картунов О. Суверенітет // Мала енциклопедія етнодержавознаства. 20. Картунов О. Суверенітет (національний) // Мала енциклопедія етнодержавознавства. 21. Картунов О. Суверенітет (ознаки) // Мала енциклопедія етнодержавознавства. 22. Княжинський А. Дух нації. Соціологічно-психологічна студія. — Нью-Йорк — Філадельфія — Мюнхен, 1959. 23.Копейчиков В., Селіванов В. Автономізація // Мала енциклопедія етнодержавознаства. 24. Копейчиков В., Селіванов В. Автономізм // Мала енциклопедія етнодержавознавства. 25. Копейчиков В., Селіванов В. Автономія // Мала енциклопедія етнодержавознавства. 26. Крылов А. Сепаратизм в странах Востока, — М., 1992. 27. Крылов А. Сепаратизм: истоки й тенденции развития. — М., 1990. 28. Левинський В. Народність і держава. — Київ—Відень, 1919. 29. Ленін В. Підсумки дискусії про самовизначення // Ленін В. Повне зібрання творів. — К., 1972. — т.ЗО. 30. Лисяк-Рудницький І. Формування українського народу і нації // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: у 2-х т. — К., 1994. — т. 1. 31. Манелис Б. Проблема суверенитета й ее значение в совремешшх условиях. — Ташкент, 1964. 32. Маруховська О. Автономія в унітарній державі (сутність і ознаки) // Мала енциклопедія етнодержавознавства. 33. Маруховська О. Автономія в унітарній державі (характер і значення) // Мала енциклопедія етнодержавознавства. 34. Мелащенко В. Основи конституційного права України. — К., 1995. 35. Махновський М. Самостійна Україна. — К. —Львів, 1991. 36. Моріч А. Спроба нового підходу до історичного дослідження національних меншин в Австрії // Етнічні меншини Східної та Центральної Європи. Компаративний аналіз та перспективи розвитку / за ред. В. Євтуха, А. Зуппана. — К., 1994. 37. Основы политологии / под ред. В. Бабкина. — К., 1991. 38. Павленко Ю. Етнос та соціодинаміка національної культури //Онтологічні проблеми культури/ за ред. Є. Бистрицького. — К., 1994. 39. Політологія / за ред. І. Дзюбка. — К., 1993. 40. Політологія / за ред. О. Семківа. — Львів, 1994. 41. Права человека. — М., 1990. 42. Рабинович П. Національна держава // Мала енциклопедія етнодержавознавства. 43. Ратнеръ М. Предісловіе // Шпрингеръ О. Національная проблема (Борьба національностей въ Австріи). — СПб., 1909. 44. Ребет Л. Теорія нації. — Мюнхен, 1955. 45. Римаренко Ю. Громадянське суспільство і національна сфера. // Етнонаціональний розвиток України / за ред. І. Кураса та Ю. Римаренка. — К., 1993. 46. Римаренко Ю. Громадянське суспільство і національна сфера // Мала енциклопедія етнодержавознавства. 47. Римаренко Ю. Ірредентизм // Мала енциклопедія етнодержавознавства. 48. Римаренко Ю. Конституція України у контексті національного відродження (етнофілософський аспект) // Політологічні читання. — 1993. — № 1. 49. Римаренко Ю. Національні меншини («культурництво») // Мала енциклопедія етнодержавознавства. 50. Розумний М. Справа честі. — К., 1995. 51. Самоуправление // Политология. Энциклопедический словарь / под ред. Ю. Аверьянова. — М., 1992. 52. Сміт Е. Національна ідентичність. — К., 1994. 53. Старосольський В. Теорія нації. — Відень, 1922. 54. Субтельний О. Україна: історія. — К., 1991. 55. Усенко І. Самостійність // Мала енциклопедія етнодержавознавства. 56. Хабермас Ю. Гражданство й национальная идентичность // Хабермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность. — М., 1995. 57. Чотири Універсали. — К., 1990. 58. Шевченко О. Історія держави і права зарубіжних країн. — К., 1994. 59. Шелухин С. Україна — назва нашої землі з найдавніших часів. — Прага, 1936. 60. Шкляр Л. Субнація // Мала енциклопедія етнодержавознавства. 61. Шкляр Л. Територіальна автономія // Мала енциклопедія етнодержавознавства. 62. Бекіров Н. За правом на самовизначення // Політика і час. — 1995. — N0 5. 63. Білинський А. Народ, нація, держава // Віче. — 1994. — № 9. 64. Гейзінга Й. У тіні завтрашнього дня // Універсум. — 1996. — № 1-2. 65. Геллнер Э. Нации й национализм // Вопросы философии. — 1989. — N0 7. 66. Додонов Р. Некоторые аспекти Этатического подхода к определению понятия «нация» // Константы. — 1995. — № 1. 67. Егберт Я. Виникнення нової системи національних держав // Мала енциклопедія етнодержавознавства. 68. Егберт Я. Где находится Восточная Европа // Мировая Экономика и международные отношения. — 1990. — № 12. 69. Зейну А. Самоопределение народов в контексте обострения межнациональньїх отношений // Социально-политический журнал. — 1992. — № 9. 70. Зенгхаас Д. Етнічні конфлікти: причини та шляхи розв'язання // Політологічні читання. — 1994. — № 2. 71. Каспэ С. Национализм й космополитизм в современном мире // Свободная мьюль. — 1993. — № 4. 72. Нагорна Л. Парадигми геополітики і пастки етноетики: українсько-російський контекст // Віче. — 1995. — № 9. 73. Нагорна Л., Савельєв В. Сучасні етнічні процеси у контексті конфліктології // Український історичний журнал. — 1993. — № 9. 74. Пархоменко Т. Сепаратизм і справедливість // Політика і час. — 1995. — № 6. 75. Ребкало В. Національна держава: суверенітет і соціальний обов'язок // Політологічний вісник. — 1994. — Вип. 2. 76. Рудакевич О. Суверенітет української нації — головна політична проблема посткомуністичної України // Розбудова держави. — 1996. — N0 5. 77. Свідзинський А. Українська національна ідея та шляхи її втілення // Універсум. — 1996. — № 11-12. 78. Тишков В. Об идее нации // Общественные науки. — 1990. — № 4. 79. Тишков В. О природе этнического конфликта // Свободная мысль. — 1993. — № 4. 80. Трохимчук С. Геополітичні уроки XX століття // Універсум. — 1996. — № 1-2. 81. Федотов Г. Доля імперій // Сучасність. — 1993. — № 1. 82. Хайек Ф. Дорога к рабству // Новый мир. — 1991. — № 7. 83. Політична думка. — 1995. — № 2-3. 84. Проценко О., Чепинога В. Походження свободи. — К.., 1996. (1) — Докладніше про ґенезу і становлення громадянського суспільства як філософеми, політичної доктрини та суспільного явища, а також про розробку цього поняття як домінантного щодо держави Локком, Геґелем, Кантом тощо див.: Проценко О., Чепинога В. Походження свободи. — К.: Смолоскип, 1996. --- КІНЕЦЬ --- Оригінальний текст взято з сайту МНК: www.ukrnationalism.org.ua У *.txt форматував Віталій Стопчанський Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво" www.chtyvo.org.ua