Іван Керницький 
 
ЗНАКИ 
--------------------
		
	Сидів переді мною й розповідав:
	
	— Не люблю, бачите, оцих «знаків»... Як почую, що десь чекоче сорока, то зараз затикаю собі вуха. Як побачу, що кіт миється, то щось аж підносить мене вхопити книжку чи чорнильницю й жбурнути в богу духа винне створіння. А коли ненароком самі двері відчиняться в кімнаті, то мене зараз кидає в пропасницю.
	
	...Це було з початком війни. Осінь ще суятилася по землі, лінива, глуха осінь. Листопад. В наше село прийшли тоді мадяри. Мені минало шість літ. Тямлю добре, бо саме цього літа я почав пасти корови. Так... Ми всі зачинаємо від гусей і коров.
	
	Вже було зполудня. Надворі політав перший сніг.
	
	Батько саме приїхав з «форшпанки» і грів над грубкою задубілі руки. Мама сиділа на лаві під вікном і пряла кужіль. Я крутився біля неї й засукував веретено.
	
	Зараз за вікном бовваніла, знімаючи в небо чорні руки, росохата груша. «Петрівкою» звалася, а грушки на ній завжди найскорше дозрівали... Тепер торопіла чорна і німа, як осіння північ. Лише сороки й ворони верещали на ній від світу до ночі.
	
	І ось одна сорока злопотіла крильми, сіла на стрісі та голосно зацокотіла. Я припав до вікна і сплеснув долонями.
	
	— Мамуню! В нас нині гості будуть!.. Адіть, як сорока чекоче...
	
	Мама якось тривожно глянула на мене, потім на батька, але нічого не сказала.
	
	Із запічка скочила на лаву, а з лави на долівку заспана, буріхата кітка з зеленими очима. Вона сіла під порогом і почала вмиватися. Раз у раз лизала язичком лапку й гладила нею по голові.
	
	Я знову підскочив з радості.
	
	— Мамуню! Та в нас таки направду гості. Адіть, вже й киця миється!
	
	Тоді батько уважно глипнув на мене і сказав коротко:
	
	— Будь тихо.
	
	Мене аж зморозило. Батьків погляд був холодний, як ніж. Я тата дуже боявся. Не знаю чому бо він ніколи мене й пальцем не доторкнувся.
	
	Надворі засвистав, захлиснувся реготом вихор. Телепнув собою до вікна, аж заплакані шибки йойкнули, потермосив воротами і голодним псиськом, заскавулів на вишці. Тоді двері до світлиці скрипнули і поволі-поволі відчинилися наостіж.
	
	О! Тепер я знав напевно, що в нас сьогодні будуть гості... Та як? І сорока чекотіла, і киця милася, і оце двері відчинились!.. Го-го, прийдуть гості, ого, вже йдуть!..
	
	На подвір'ю заступотіло з десяток ніг, загаморили голоси. За хвилину гості вже входили в хату. Були це мадяри. Мали сині мундири, рябі пики з чорними вусищами, блискучі залізні шеломи й набагнетені кріси. Череватий фельдфебель, що йшов попереду, крикнув до батька по-німецьки...
	
	—Збирайся!
	
	Батько підвівся зі стільчика й випрямився на весь ріст. Так... Пам'ятаю його як нині... Був кремезний, високий, головою сягав трама. Ліву руку мав переломану, смерека в лісі второщила. Тому його не взяли до війська. Батько розумів по-німецьки. На вишці мав цілу стирту всяких книжок, а люди в селі звали його політикантом.
	
	Він глянув просто в вічі надутому фельдфебелеві й спитався:
	
	— Куди?
	
	Цей люто блиснув очима і крикнув удруге:
	
	— Збирайся!
	
	Батько не рушився з місця. Його широке лице було спокійне, як з каменя. Ясні очі полискували, як леза багнетів.
	
	Череватий фельдфебель аж мінився зі злості.
	
	— Збирайся! — прохарчав.
	
	— Куди?
	
	Мадяр залаяв і розігнався на батька з наїженим штиком.
	
	— Halt's Maul! Vorwars — marsch!  
	Стуль морду! Марш вперед! (нім.)
	
	
	Close 
	
	Батько здоровою рукою відсунув від грудей кріса і підійшов до матері, що напівмертва тремтіла під вікном.
	
	— Будь здорова...
	
	Потім схилився наді мною й поцілував мене в чоло.
	
	...Цього вечора бачив я свого батька останній раз в життю. Його повісили ще тої самої ночі на росохатій «петрівці» під вікном.
	
	...Так, молодий товаришу. Тому й досьогодні я не можу стерпіти оцих знаків: як сорока чекоче, як кіт миється і як неждано самі двері відчиняються в кімнаті.
	
	1934
	
--- КІНЕЦЬ ---


Текст звірено з виданням: Іван Керницький. Святоіванські вогні. Львів: «Каменяр», 1991
Набір: Іван, Наталія Юзич
Електронне форматування: Максим Тарнавський

Оригінальний текст взято з бібліотеки КІУС:
www.utoronto.ca/elul

У *.txt форматував Віталій Стопчанський

Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво"
www.chtyvo.org.ua