Іван Керницький ЗА ТОВАРОМ -------------------- I Була провідна неділя і розсміяне пополудне, і верби маїлися у мрійливі кучері, як тато сказав: — Василю, поженеш нині товар! — Ой, де ж таке мале! На дощі, на сльоту... Там шибеники, збитошники битимуть його, поштуркуватимуть... Так мама. Стишилася коло печі та похитувала ногою малу Ганю в колисці. Ледве чутно скаржилися ходильці, а за ними жебоніла якась мушка, що силувалася із смертю у павутинні. За вікном родилися бруньки цвіту на молодій яблуньці. Чоло, як у Богородиці, хустка в дрібні горошки подалася назад, у волоссі перше срібло та перші борозни на обличчі, сонцем і болем списаному, — а очі материні росами зайшли, стемніли: — Най ще бавиться... Тато чогось закашлявся, крижі випростував, бурмотів, що рук не чує від чепіг, підтягнув ремінець на животі і ваги в розтарахканім годиннику, сердився: — Ну-ну, мале, а як галамсує — мов молотник! Хе-хе!.. Силувано реготався, але під колосистими бровами наче приморозки танули. Нахмарено глипав на задимлену стелю. — Та то вже хлоп, як бик! Де йому до бавки... «Хлоп, як бик» домучував за скринею дебелий ячмінний пирожисько. Василькові лише голова визирала з-поза кованої скрині з ангелятами на віку — кругла підстрижена голова з малинами на щоках та витрішкуватими сліпачками. Мухи роєм колядували над горщиком і важко, мов стиглі сливки, падали у сметану. Василько зосереджено добував їх за крильцята і мучив пиріг далі. Стогнав, як на муках, кривився, але тато зараз: — Жери, як маєш перед носом! Там мами не буде! Захлипала, засовалась, замарудила маленька Ганя. Мама прилягла ниць над колискою, давала ссати, але очей, набрезклих сльозами, не зводила з рожевих щічок, замазаних сметаною по самі вуха. Байдужо такав годинник — так-так! — крізь несміливі шибки капало весняне золото на вимащену глиною долівку. Василько викотився з-за скрині, облизував пальці і значливо потягав носиком, мовляв, уже наївся. Батько ще взував чоботи, гупав спиною, і гримав, що зап'ятки тісні: виталапав кварту дьогтю, а вони — мов луб, намокли й зашкарубли. Врешті відвернувся. — Вже з'їв? — Еге. — Втри собі писок. Василько замашисто шурнув ліктем від вуха до вуха. — І камізельку!.. Ади, як замазався. А то хлоп!.. А на скрині то хто насвинив? Василько набурмосився й винувато здряпував нігтем білі бульбочки сметани з камізельчини. Мама простягнула шорстку, порепану долоню й ласкаво погладила русяву маківку. — Най... Не свари на нього. Таке мале... Василькові зібгалися губи в нульку-підкову: йому завжди збиралося на плач, як батько його лаяв, а мама жалувала. Мама встала, підгорнула скирту подушок у сорокатих пішвах і добула з-під верети окраєць великодної паски. Засохлий, кришки з нього сипалися, шкіра відставала; паска ніби світла, та м'якушка сіра (борошно із зіллям було), але мамуня цілий тиждень ховала її під веретою, щоб Василько мав перший раз у поле. Завинула паску в льняну хустину і встромила дитині за пазуху. — Аби все з'їв... Василько туцнув щиколотками до очей, а насуплені щічки позацвітали маком. Збентежено сховав чоло в мамину пазуху. — Мамо! — Га? — Мамо... — Та ну!.. — А я... а я... я собі там зроблю вербове свистало. — Добре, кицюню, добре. — І трубу з вільхи, і деркач! — Зробиш, зробиш... — А на Зелені свята, як замаю корови, то ви мені купите гармонійку? — Ая. Василько гицнув собі на радощах — ото добре! — брикав по світлиці, якби його хто на сто коней посадив. Мигали зелені, від трави, латки на полотняних штаненятах, а босі ніжки тупали, дріботіли й безжально рвали золоту весняну пряжу, що снувалася по намащеній глиняній долівці. — Гур-ра! Він же тепер не що-небудь — хліба вже даром їсти не буде, він сьогодні йде вперше в поле — за товаром! II Сонце пряло куделю бабиного літа, співало золоте веретено журчанням ясної річки, моталося крихітне прядиво по зжовклому бульбинні, по осетах, по соняшниках клапоухих, задивлених сторожко в синю даль. Під кущем свербигузу шкварчало багаття, а меткі і яркі язички вилизували вінцем траву, що пахла печеними яблуками. Малий Василько з великими лишаями, заїдами і дзьобатим носиком кучкував, гей підпенька, на межі й шпортав терням у нозі, проколював набій. Цілісіньку п'ятку обібрало гноєм — затвердла, гей камінчик. — Ой-ой, хоробисько тяжка, так пече, так микає, що страх! Як талапну дечим, то розпорю начисто! Стецькова Ласоха задерла догори голову і помарширувала просто в панську моркву. — Ласоха! Ти де-е-е!! Вхопив грабову кривулю і, як підстрелений зайчик, погицкав на одній нозі вівсяною стернею, ораниною. У борозні вразився у набій. — Ай-яй! — сів, наче підкошений, і заводив, як по рідній мамуні. — Бодай-жес ся нажерла на остатну годину, гу, гу-у-у!.. Бодай же тя потріскало, та би тя потріскало! Ласоха, хойцій, хойцій, на, маленька, на хліба, на-на-на! Ой-ой, дідьку волоокий, та де йдеш?! Вернешся чи ні, бо тя заб'ю! З порепаної стерні наставив круглу головку заіржавілий патрон. — Го! Австріяцький! Василько миттю перестав трубіти, шморгнув рукавом попід ніс, розмазав на лишаях болото, цікаві оченята засвітилися й радісно заморгали. Покалатав патроном коло вуха, чи порох не замок — не замок. Добре є! Грицько і Стецько, кріпкі й храпаті урвителі, прибігли задихані до вогню та витрясали із-за пазух рожеву бульбу — «американку» й грудочки землі з покрученими білими слимачками. — Але-смо дерли! — похвалився Гриць. — Умгу! — бовкнув сутулуватий Стець і підтягнув ногавиці. Василько запопадливо розправляв кулькою грань — робив колесо. — Ти, ти! Що ти так розгосподарився? Може, маєш оскому на бульбу? — Ну, або що? — Аво! Диви, який герой! А що ж ти, може, щось помагав? — О-о, ніц? А хто товар пас, а хто патики носив? — Ну-ну, най там... Ой, Васильцю, скокни ще за Красою, диви, знов стара клемпа поперла в конюшину! Лети, лети, та так їй наклади, щоб пам'ятала. — Грицю, я бігме не здужаю... Мене так набій микає... — Видиш' го, шмаркача, пся кров! Надри'му бульби, дай'му опихане! Марш від вогню, крутоголовнику, шуруй на десять кроків, бо так тя скопаю, що не рушишся. Гонь! Василько насупився, мов сич, і розжалоблений докраю скотився, хлипаючи, з межі. Прикуцнув, мов сирота, на голій стерні й гірко скаржився, нарікав: — Корови їм завертай, грушок рано винеси, патики двигай, а вони такі мудрагелі!.. Чекайте, чекайте, ви колись не будете такі мудрі, я вам нагадаю... Жаль давив його тоненьку невмивану шийку, він ридав, ридав, аж захлиснувся. Де ж, таку кривду йому вчинили, від вогню прогнали, мов пса. Це боліло дужче, ніж набій... Хильцем озирнувся: Грицько із врочистою повагою загортав бульбу в огарки, а Стецько клав від вітру тернину на пригніт і роздував жар, сопучи, гей ковальський міх. Заіскрилися рої золотих мушок, закрутив довгим хвостиськом запашний дим і розстелився пометтю по полі... Василько не втерпів: добув із дрантивих штанят загикану гармонійку і ну — тія-рія, тія-рія, тія-рія, ра-ра-ра! Надував щічки з лишаями, схлипував, шльохав, але різав якоїсь весільної, аж ворони на оранині пополошив. Грав, а сльози, як зернята гороху, капали у щілини в гармонійці. Грицько вже закрадався, як той лис, вже наважився на ту гармонійку, вже чатував— за плечима, мов кат над душею, але Василько буцім і не бачив. Грав! — Васильцю, а покажи ту пузитку. Василько вигравав, аж копоти йшли: ге-гe, уже має храп! — Е, Васильцю, ти такий не будеш... Правда, що ти мені її даш? — Ая! А хтів би-сь... А видиш! Ага... А від бульби мене відкусали. Ге, які мудрі!.. — Йой, Васильцуню, та хто б тобі бульби жалував? Як іно спечеться, їж скільки влізе. Дай, дай тую пузитку, бо ти і так не будеш її довше мати, як від сабашу до неділі. Хтось від тебе відбере і ще й наб'є. — Ну, то на... І знову всі три у добрій згоді сиділи коло вогнища. Гриць хитався на межі, як жид на сабаш, єхидно підморгував і тереликав на вимученій гармонійці, а розлізлий Стець простягся горілиць у траві й, розкривши хавку, дивився, як вітер зганяв і розганяв по небі кучеряві вівці. Василько далі бабрався коло свого набія. Часами сумовито зизував на гармонійку: зітхав і опускав оченята. Пропала, як панщина! Пощупав пальцями крайню бульбу. — Грицю, наша бульбочка вже, як пампушки! Гриць витріпав до коліна слину з гармонійки і засукотав жмені. Стець забурмотів із вдовіллям та присадився ближче до вогню. Повагом розгортали кийками купу огарків і виймали бульбу по бульбі. Кожну втирали від попелу до ногавиць, а згар відшкробували ножиками-«жидиками». Гриць їв делікатно, бо теребив лушпу, а Стець пакував усе на купу — бульбу, лушпаки й огарки, — аж хрустало між зубами. Малий Василько дуже квапився, то й мав з їдою чимало клопоту. Бульба пекла його в рученята — він сокотав її, хухав, дмухав, визбирував із землі, бо була сипка й розлазилася, мов каша. Увесь замазався вуглем, як чортеня, лише очі світилися. Голосно цямкав й облизувався. — Ну, підсадив собі чоловік нівроку тої «американки»... Фу! Буде вже з мене! Перехрестився, мов старий, і, вдоволено поплескав по животині. — Тепер можна собі й полежати. Ненаїсний Стець розперезався й мучив останні пошкрабки. Гриць добув пучку тютюну і перевертав навиворіть усі кишені за паперцями. Польовою доріжкою, порослою золотистим копатнем, талапав поволеньки віз упорожні. Розв'язаний мотуз волочився по землі, тарахкали вила до щаблів, а вусатий дядько звісив босі ноги зі щербатими пальчиськами поза полудрабки, повісив на поденку бич і віжки та дрімав, киваючи лобом. Кандиби з довжелезними хвостами і гострими ребрами тюпали самопас, схиливши меланхолійно голови, гей коновки, і щипали по дорозі травицю. Гриць стримав коні. — Гов, гов, цуговці! Татуню, може, маєте папірка? Дядько пролупив закислі очі. — Га-а? — Маєте папірка? — Тьфу! Йди ти, пацєтнику! Бодай же-сь сказився. Во, молоко тобі ще не засохло! Ґазда витягнув з-під сидження батіг і спересердя цьвохав коней по сухих ребрах. Колеса сполошилися й постукотіли навскоки по золотистій доріжці. Василько нишпорив у своїх бездонних дрантивих штанцях, де були всі його маєтки: патрони, гільзи, кулі різного калібру, шрапнельки, дротикі і ґудзики. Між тим усім теремешлям найшовся і клапоть газети. Віддер чистий рубець і дав Грицькові. — А даш ми раз пакнути? — торгувався. — Дам, дам. Гриць скрутив бомка, закурив від огарка, пускав штудерні «шлюги» попід ніс гнилому Стецькові що вже був солодко здрімався, а тепер крутив головою і відмахувався від диму, як від ос. Василько розіткав знайдений патрон і висипав шелестячий кантовий порох на газету. На газеті розвернулася, заложивши білі руки за шию, намальована пані з буйним волоссям й усміхненим личком. — Гм... — задумався Василько. — Така якась, як матка божа. — Йди, йди, дурняго! — картав малого Гриць. — Де ж матка божа має таку куцу спідницю? То хіба якась професорка... У розмріяному блакиті почало варитися: це із-за кучерявих баранців блиснув сталевими крилами чорний гнівний птах. — Аво, аво, вуроплян! — Ага... Ану, вгадай, самець чи самиця? — Ум-ум... Сам си гадай... — Я знаю: такий з двома крилами — то самець, а з одним — то самиця. — Ая, ти дуриш!.. Гриць розреготався, добув гармонійку, але заграв сумної. Задивився в сизий обрій і затягнув сумненько: Козаче, козаче, я тобі не вірю, Зламав-єсь калину на моїм подвір'ю... На межі потахали й попеліли останні огарочки. Вигоріле паленище глипало із зеленої трави чорним більмом. Внизу в ярузі щебетала річка, підскакувала по білих камінцях і говорила сама до себе, як дитина в колисці, що не може надивуватися своїми дрібними пальчиками. На плесах крала з неба блакитну усмішку, на скрутах збитошно хлюпалася з сітником, перехопила вітрові сніжний пух із будяка і понесла, вигойдуючи, ген — між гомінкі луги де скаржилась і клалася у покоси отава, де розсипалась над світом тиха печаль осені, гей коси плакучої верби. Це минуло літо, голубе ласкаве літо, розтрембітане далеким криком диких гусей і піснею молотків. III Надійшло їх сім, як дубчаків: Гілько-Мадяр, Микола-Гарбуз, Сень Ковбликів із заячою губою, Павло Розперезаний і ще трьох храпалів із тамтого кінця. Кишені й запазухи мали розіпхані камінням і грудолями. Мадяр хоробро помахував палицею, а один мав застромлений за ремінець пружиновий «дольмессер» із половиною вістря. Грицько, як опарений, схопився з межі. — Ов! А ви де так? — Йдемо битися із «сироїдами»! — набундючився Мадяр. — Вони, во, нас вчора зачіпали в долинках, як нас-но було трьох: я, Сень і Гарбуз. Побачимо, чи нині будуть такі герої! Йдеш? — Та певно! Збудили Стецька, штовхаючи його пальцями попід ребра, — розіспаного й запухлого, мов борсук. Він розлінився, поров пазурями гирю, рот йому дерся від вуха до вуха. Але во! — йому й не снилося йти кудись на роздобенди. Але потім сконопадився: — Ну, то вйо! Як іти, то йти!.. — А ти що маркіруєш? — буркнув Мадяр малого Василька, що притаївся тихесенько, як труся під кущем свербигузу, й завзято хухав на п'яту. — Та я... Та я маю набій... — Запхай собі... свій набій, пєцуху! — Вуфермисько! — Лізь мамі під спідницю! — О-о, добре вам сварити! Якби вас так боліло! — скозувався Василько. Вхопив обіруч напухлу й обкипілу п'яту та показував хлопцям. Та тут хтось його копнув, аж той дав сторчака і злетів з межі на стерню. Запоров п'ятою в якийсь штурпак і залементував: — Йой, йой! Набій тріс, аж сукровиця вийшла. Ціла п'ята зачервонілася, обсипалась вогнем. Василько качався з болю по стернищі, як перекотиполе, але пастухам було це байдуже. Поставали, гей парубки до асентерунку, нагороїжилися, накільчились, позакладали палиці на плечі, мов гвери, і рушили в бій. А Гілько-Мадяр, цісар пастухів, попереду. Заплаканий Василько недовго шльохав і хлипав. Не втерпів! Не всидів! Обкрутив п'яту шкурлатом, стиснув у рученятах грабову кривулю й поштигулькав навздогін за компанією. — Гількуу-у! Грицюю-у! Чекайте на мене, я вже йду-у! Здогонив їх аж на поперечній дорозі коло порослого мохом граничного каменя заввишки в хлопа. Край дороги торопіли трухляві хрестики на врослих у метелицю могилках. Гурма гайвороння мерехтливою плахтою зірвалася з тих могилок і пішла врозтіч. Хлопці вже лаштувалися й пускали в рух пращі. Камінці свистіли досить густо, тому задиханий Василько примостився за кам'яною бабою, перев'ярував закривавлену ногу і ледве дихав. «Сироїдів» було, як саранчі — якісь малі, більші ще більші, видно, що також пекли бульбу, бо з оранини закрутив хвостом дим. Прихапцем ламали з чагарнику киї та збирали по ровах «амуніцію». Обидві армії почали насамперед перепалку на язики. Прозивалися одні другим. — Сироїди! — Макогони! — Сироїди, за вами дідько їде! — Макогони, за вами дідько гоне! А потім по черзі хором: — Сироїди на горбочку смажуть жабу в черепочку! — Макогони — куку! Зарізали суку, повісили на драбини, цілували щогодини! — Ти, пахнило за три гроші, ходи сюди! — Ходи ти сюди! — Дивіть, дивіть на того запливаного! — peготали «сироїди» з неповоротного Стецька. — Якби в комин лазив! — А запух, гей, хом'як! — Аво, аво, рохкає! — Ну-ну, я тобі зараз порохкаю! — відгрожувався збентежений Стець. — Ов! А ти чий такий? — Кілько б'єш на гребінь? — Ади, ще один силач! — покладалися зі сміху «сироїди» з приземкуватого Василька, що саме пришлюсував у ряди вояків і волік за собою грабовий дрюк, довший від нього самого. — Ти, маленький, хочеш циці? — Сховайся, бо тя комарі задзьобають! Мадяр подивився згори на Василька. — Видиш, ти собі таке позволиш? — А що 'му зроблю? — Дурний! Маєш той «жидик» і вдавай, що ти німий. Лети просто, ніц не бійся, бо німому всьо єдно! — Ум... Я знаю... — Василько шморгнув носом і півплачем спитав: — А ви за мною обстанете? — Та певно! Аякже! Малий сягнув по ножик, як не своєю рукою, насунув капелюшину на очі й боком-боком, закрадаючись, підбіг трошки вперед. Галайкав щось несамовите, люто розмахував «жидиком», а колінцята тряслися в нього, мов легке на укропі. Фі-і-ть!.. Свиснув пращ, здорова грудоля тарахнула його в бік розсипалася по камізельчині. Василько скривився, безрадно знизив ножаку і навтікача! Але хлопці заголюкали його, під'юджували: — Вйо, вйо, Васильцю, не бійся! — Ти німий! Тобі всьо єдно! — Та що, ти думаєш, що він боїться? Він їх усіх сфалатає на купу! Пхали малого в біду, заклинали в цапа, але самі не дуже-то квапилися до бійки. Перечислилися: сироїдів» було втроє стільки. А підбехтаний Василько ні з того, ні з сього закукурічився надобре. Стиснув ножика, тернові ягідки під наїженими дровами блиснули завзяттям, заверещав диким голосом, перескочив один рівчак, другий рівчак, одну межу, другу межу — і зненацька аж присів зі страху. Дух йому заперло в тоненькій невмиваній шийці... «Сироди» були от-от на карку!.. Каміння літало, як рій, кілька кремезних шибеників брали вже його в коло. Хлопчина позеленів від несподіваної пригоди, опустив ніж на темну оранину й розпучливо залепетав: — Не приступай, я німий! Ой, я німий! — А то ладно! Німий, а так приємно бесідує! Якийсь віспуватий парубійко залетів збоку — трісь! — свиснула гостра плитка, а Василева капелюшина йно мелькнула в борозну. Бризнула ров і залляла тернові ягідки і дзьобатий носик. Хлопчина вклякнув і обняв рученятами тім'я. — Боженьку! Голова... Голова! Йой! Кров! Обидві армії в ту мить завмерли, вросли в оранину... Але ненадовго. Гілько-Мадяр раптом оскаженів! Байстряча кров того сина покритки-війни — хто зна, може, спадщина мадярських пушт — розбісилась у ньому стогривим табуном осатанілих диких коней. З'їжився, скоцюрбився, блиснув очима, як вовкулака. — Хлопці! Вас нема? Як буревій, мов хуга, рвонувся із своїм струменем на «сироїдів». Сам один! Перескочив через Василька, як через кротовину, заскавулів, свиснув палюгою. — Тррах! — віспуватий парубійко накрився голими п'ятами. — Трррах! — другий, горбатенький обіруч схопився за зуби, якби не хотів їх випустити з розквашеної щоки. Ху!.. Почалася коломийка. Зломотів копитами, гей ведмедисько, валуйкуватий Стець: — Чекай-но, я тепер тобі порохкаю! — Плигнув, мов в'юн, меткий Грицько: — Вву! — Бевхнула каменюка, аж комусь у животі векнуло, гей у бочці. Скочив Гарбуз, Сень Ковбликів, Павло Розперезаний і три храпалі з тамтого кінця. Чоло до чола, зуб до зуба. Ой!.. Ґвалт!.. Летіла слина, кров, сльози і прокльони. Война! «Сироїди» не встояли. Зробили «рікцуг» і розсипалися по полі, як наполошені сарни. Дерли, аж земельку рвали під собою! «Макогони» — розлеймані, запінені, заслинені, перли за ними з дикою жадобою месті, що розпирала їх і несла, мов невговканий потік на лотоках. Мов ураган, мов чорні круки впали на колесо печеної бульби і рознесли його на всі вітри разом з огарками, а якогось втікача, що зашпортався на горошанці, так обліпили сипкою й гарячою «американкою», що цілий побілів, якби його сніг присипав. Але зміркували, що далеко увігналися у чужу територію, і Мадяр сказав — гальт! Два ґазди, що підкидали на пшеницю, — один свій, другий «сироїд» — ударилися з дива в поли і вже бралися за істики, щоб розборонити роз'юшених вояків. — Ото дич! Ото голота! Дивіть, та порізалося би то на смерть! — Ну, ну, і я скажу. І буде добро на світі, як таке мале одне другому до горла скаче?.. Мадяр позбирав гвардію докупи, як чабан вівці, до тріумфального повороту. Стець сопів і тримався за живіт, Гриць розмазував ліктем по підборіддю юшку, пил і піт, Гарбуз розтирав морзулі, а Сень Ковбликів мацав синці і нарахував дев'ять. Але голови всі позадирали догори і, підтягаючи штани, марширували твердо та гордовито, як годиться витязям, непереможним, побідоносним. — Так! Але-сьмо їм всипали! Надибали Василька, як мив голову в річці і ревно хлипав: — Ой-ой, що тепер мені татуньо скажуть!.. Хлопці винувато встромили очі в закривавлену воду і гнітюче мовчали. Жаль їм було малого побратима, жаль сердешний, чули це, та не вміли сказати простою хлопською мовою. — Не бійся, — пробубонів перший Мадяр. — Підеш на подрє спати, то й не будуть видіти... Закотив рукави, поміг Василькові пополоскати рану, а потім сів і обережненько посадив собі малого на коліна. Добув із кишені байду разового хліба, скубнув пучку м'якушки, розмішав зі слиною і клястрував Василеву голову, мов зісохлий цебричок. — О, видиш. Зробимо рипирацію, воно ладно заструпиться, присохне і навіть знаку не буде. Василько стишився і тихенько схлипував. Його дрібне личко було крейдяно-біле, лише дзьобатий носик зачервонівся і запух, а в звідратих кораликах притаїлися біль і тривога — що йому татуньо скажуть!.. А Мадяр порався коло нього, як справедливий доктор. — Гей, котрий там має тоненьку сорочку, бо гребінне буде його райбувати. А, Гарбуз має, йому стрийна з Америки привезла!.. Давай, давай! Гарбуз не дуже-то квапився скидати сорочку, тому хлопці умлівіч відпороли йому цілий рукав разом з уставкою і зробили з нього бандаж на Василеву голову. Малий схилився над річкою, заплетеною сітником і козельцями, і на дні, між білесеньким камінням й рінню, вздрів свої витріщені коралики, а над ними білий очіпок. — Аво! Тепер я виглядаю, як небіжка бабуня... Хі-хі... — Ха-ха-ха! — завторувала хором ціла компанія. Усі раділи його втіхою, обсіли гамірно довкола, посилали йому теплі приязні усміхи, гладили обрубкуватими пальцями, підбадьорювали, хвалили. — Го-го, наш Васильцьо — то ще раз хлоп! — А ти що си' гадаєш? Сам один ішов на «сироїдів»! — Дивися — він уже не плаче. — Та во, а що має плакати? Або він що, баба? Василькові аж голова пішла ходором від тої чолобитні і похвал, бліді щічки зарум'янилися мачками, у душі літали голуби, а маленьке серце дзвонило радістю. Хлопчина чув, що він росте-росте до небосяжних висот, до рожевих хмар. А Гілько-Мадяр, дужий та одчайдушний цісар пастухів, пантрував над ним, розкорячившись широко та всевладне, і з ласкавою усмішкою приймав почесті, належні тому, кого він узяв під свої цісарські опікунчі крила. Два тижні не показувався Василько батькам на очі. Днював у полі за товаром, а ночував на подрі в сіні. Два тижні обідав і полуднував лише прихапцем і тоді, як забігав до порожньої кухні. Хлепнув ложку лехвару і втікав, як злодій, щоб ніхто не запримітив його побитої голови. Аж на Чесного Хреста, у золотом ткане полудне, як вернулися з церкви з посвяченими дарами осені-родільниці, пішов малий відлюдок у садок, де найстарша сестра-відданиця сиділа під яблунею й заплітала коси. До неї Василько був найсміливіший. Го-го, він добре знав її тайни! Як вона лише писне татуньові про його провалену голову, то він вибубнить усе дочиста, з ким вона ночами вистоює і до зір воркує!.. — Ходи, ходи, Васильцю, — кликала сестра. — Я тебе зачешу. Василько, спраглий сестриних пестощів, втулив чоло поміж її груди, як між стиглі яблучка, і слухав, як під вишиваною сорочкою співало тепле дівоче серце. Сестра добула із заквітчаної голови гребінчик і почала чесати розбурхані русяві кучері. Раптом сплеснула в долоні, — і Василько почув, що в ту мить її серце завмерло. — Йой, дитинко, ба хто ж тебе так покалічив?! Тоді Василько звів розрадовані коралики на блакитне небо, що перекрадалося крізь золоте яблуневе віття, бабиним літом мережане, і сказав гордо: — То моя памнітка з войни! 1937 --- КІНЕЦЬ --- Текст звірено з виданням: Іван Керницький. Святоіванські вогні. Львів: «Каменяр», 1991 Набір: Іван, Наталія Юзич Електронне форматування: Максим Тарнавський Оригінальний текст взято з бібліотеки КІУС: www.utoronto.ca/elul У *.txt форматував Віталій Стопчанський Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво" www.chtyvo.org.ua