Мирослав Капій

5.05.1888 р., с. Коцюбинці, Тернопільщина – 22.03.1949 р., Косів, Станиславівщина.
Закінчив Тернопільську гімназію та філософський факультет Львівського університету. Поезії став публікувати ще в гімназії у часописах «Світ», «Бжола», «Будучність», «Неділя». Його вірші були поміщені в антологію «Українська Муза» (Київ, 1908).
Після закінчення університету викладав у різних гімназіях, в тому числі у Лежайську та Ярославі (міста, що у 1945 р. відійшли до Польщі). М.Капій зібрав багатющий фольклорний матеріал, частина якого була опублікована, решта зберігається в архівах; багато перекладав, зокрема шість романів Жуля Верна.
Мирослав Капій – автор фантастичної повісти «Країна блакитних орхідей» (1932) про першу експедицію на Марс, повісти «Із-під срібного Сяну» (1937). У 1939 р. готував до друку збірку «Неймовірних оповідань», два з яких публікувалися в «Новому Часі», але через воєнні події збірка не вийшла.
Оповідання передруковуються з ґазет «Новий Час» (1934) та «Краківські Вісті» (1942).


Талісман
Це діялося в той соняшний день листопадовий, коли на вежах львівських будинків маяли жовто-блакитні прапори, а на вулицях струйками плила кров – тепла ще, червона...
В такі ясні, погідні дні осінні, калина вилискується червоними, спілими
кетягами до сонця, а журавлі у вирій відлітають... Вже п’ятий день сиділи ми замкнені в будинку головної пошти і відбивалися
від настирливого супротивника, що з усіх вікон, піддаш та пивниць довколишніх будинків слав нам оловом своє привітання у свято нашого відродження...
Вже п’ятий день незрима смерть снувалася по всіх закамарках того понурого будинку й косила нашу невеличку залогу...
П’ятого листопада діялося це, того пам’ятного року великих надій, і поривань, і великої смути...
Ми з четарем Березюком сиділи схилені біля наріжного вікна в кімнаті
листарів,[39] а між нами на двох пачках стояв скоростріл[40] з наряженою лентою й дулом, спрямованим на вулицю, що засягав в один бік Оссолінеум, [41] а в другий – вулицю Коперника, аж ген там, де вона починалася. Цікавий був і дивний отой мій поневільний товариш, що з ним іграшка долі звела мене біля скорострілу. Стрункий, чорнявий з лиця юнак, мовчазний, то знову хвилинами дивно говіркий, здавалося, цілою своєю істотою пригорнувся
до скорострілу й закам’янів біля нього. Я не знав його і вперше побачив аж у хвилині, коли наш відділ дістав
приказ зайняти будинок головної пошти, і ми оба опинилися біля наріжного вікна в кімнаті листарів. Студіював, здається, перед війною у Ґрацу чи Відні, бо згадував инколи німців та віденське життя, але звідки походив, не знаю, бо якось і часу не було, ані охоти, ані на думку не спадало запитати. За весь час нашої спільної обслуги скорострілу рідко траплялася нагода обмінятися словом. Цілий час стежив він за кожним найменшим рухом противника, й стріл його був недаремний.
В душі подивляв я цю його справність та холоднокровність, що заспокійливо діяла на мої пошматовані нерви.
Було ще два кріси біля нас, що з них ми на переміну стріляли. Щохвилини влітали крізь розбиті шибки вікон ворожі кулі й, розбиваючи тиньк, застрягали з бренькотом у протилежній стіні. Так одноманітно, з якоюсь тупою, здавалося, послідовністю летіли одна за одною! Часом деяка розбивалася об залізні віконні ґрати й рикошетом падала недалеко нас на долівку.
В такі хвилини я здригався, хоч силкувався не дати пізнати по собі, що мене бентежить і жахом проймає оте дзижчання та протяжний свист кулі! Я відвертав тоді мої очі кудись убік, немов лякаючись стрінутися з поглядом Березюка; я соромився своєї слабосильности перед самим собою. І тямлю в одну таку хвилину: Березюк, якось так дивно вдивляючись в мене, відізвався спроквола:
– Лякаєшся?... Ну, так! Є й чого! Та бачиш, людина не повинна лякатися
того, з чого ясно здає собі справу, що бачить своїми очима й знає його суть!.. Жах? Що таке жах? Тільки щось нез’ясоване, недовідоме може пройняти нас жахом, щось, чиєї істоти не в силі ми просякнути до самої його суті!.. Так, так, та я не дивуюся тобі! Зі мною що иньшого. В мене, бачиш, є щось таке, ну, назвім його талісманом... він дає мені змогу безжурно слухати тієї музики, що так тебе бентежить, це щось, що, мов янгол добрий, береже кожного мого кроку, де не ступлю, куди не повернуся. Ти й не повірив би навіть!.. Та це довга історія!..
І замовк, не звертаючи уваги на моє чи то засоромлення, чи то ніяковість, що її, як мені здавалося, можна було читати з мого лиця, немов поринув у задуму, чи вслухався в мельодію пролітаючих поодалік нас куль. Лиш инколи торохтів і наш скоростріл, повільно повертаючись на цілу ширину свого обстрілу, й тоді на хвилину мали ми спокій. Противник зміняв свою позицію і підшукував кращого прицілу. Та це рідко бувало, бо муніції було обмаль і треба було її щадити.
В такі хвилини Березюк повертав свою голову в мій бік, і з уст його падало слово «лента», а його руки занурювались у кишені, нервозно отрясаючи з них залишки тютюну, що між закладками ще полишився. А за хвилину знову налягав на скоростріл, пестливо пригортаючись до нього, мов дитина до матері. І так минали ці довгі, довгі години, що вічністю нам здавалися, хоч осінню день короткий, і вже незабаром з полудня тіні, що падали від дерев на узбіччях цитаделі, снувалися по кімнаті й ховалися по кутках.
Нам всього бракувало. І харчі, й амуніція, і виснажені сили наші добігали краю. Відтяті від світа, не знали ми нічого, що діється кілька кроків подалі від нас, на другій вулиці. Ніхто не приходив нам на зміну, ніхто, здавалося, не цікавився нами. Хіба тільки невидимий противник не забував піклуватися нами, а то світ цілий, здавалося, забув про наше існування, бо навіть ранкове сонце не всміхалося до нас своїм промінням, тільки аж геть під полуднем кілька малих промінчиків крадькома зазирало у нашу кімнату!
Часом, та це тільки як вже стемніло, вбігав до нас командант нашого крила, четар Ліськевич, розпитував про ситуацію, про те, звідки дістаємо найсильніший вогонь, кидав кілька приказів на найближчі години й зникав, прощаючись:
– Нічого, хлопці! Тільки витривати, усе гаразд буде! А ми знову залишалися самі, знову мовчки стежили за противником крізь
окрайок вікна, відки видно було перехрестя вулиць Коперника й Словацького та дашок будки, що стояла по другому боці вулиці, біля пішоходу.
І ще, але то вже десь далеко по опівночі, коли втихала на якийсь час стрілянина, приносили нам із поштового подвір’я, що межувало з будинком семінарії, трохи теплої кави, яка тхнула чомусь нафтою, а на смак скидалася
на вивар з бурачиння... Тоді то Березюк підносив з якоюсь дивною повагою своє горня до уст і, попиваючи ту каву, звертався до мене:
– Пий, Івасику, пий! Це божеський трунок, що кріпить сили і підбадьорює духа! Це нічого, що вона трохи пахне! Нам на італійському фронті ще не таке давали! Раз тямлю, на цісарські ім’янини дістали ми кінський ґуляш з підливою, що ще більше тхнула, та зате делікатніше, бо заносило її бензиною!..
Якась усмішка з’явилася на мент на його лиці, немов підтверджуючи теорію про зв’язок між добрим настроєм людини і повнотою її шлунку, але зникла в тій хвилині, коли Березюк відклав своє порожнє горня у куток... Знову мовчки підійшов до скорострілу, попробував замок і знову почав вдивлятися своїми задумливими очима у темінь ночі. А вчора, то й про свій талісман розказував мені!
Це тоді, коли «запашна» кава на мент розвіяла його задуму, й погідний настрій так і прояснював його лице. Став говорити як ніколи жваво, що дивно контрастувало з його звичною мовчанкою. Віднайшов ще десь у закамарках своїх кишень доволі великий недокурок і запалив його, прикриваючись полою плаща:
– Може, й не повіриш мені, може, й засумніваєшся у правдивости тієї пригоди, про яку розкажу тобі, а проте це правда, я маю талісман, що хоронить мене на кожному кроці і, як бачиш, оберіг мене досі, хоч усяке доводилося переживати. Було це в самих початках війни, у серпні чи вересні чотирнадцятого року. Я служив у віденському стрілецькому полку між самими німцями. Гіркі були оті перші тижні моєї воєнної служби. Коли ти не знаєш німецької молоді, не знаєш їхнього духа, їх способу думання, звичок, то й уявити собі не зможеш моїх переживань. Мене незавидна іронія долі кинула в саме кубло вояцького життя, яке творила сотня мого стрілецького полку. А мусиш мати на увазі, що за мною не було того досвіду, який дала війна, де кожний крок ніс за собою смерть, де кожна хвилина навчала, ах, як гірко навчала, що тільки той буде горою, хто подужає противника, байдуже чим – п’ястуком, проворністю чи підступом...
За мною був тільки шум подільських ланів і мелодія тужливих співанок, і те з покоління в покоління передаване: «Вчися, сину, то станеш паном, инакше підеш до шевця», і трохи скупих відомостей про «ablativus absulutus» та Горацієві трохеї... Ну, й ще туга за широкими полями, що виростили мене, за ясними очами нені, що плакала, коли я прощався, відходячи на війну. А душа в мене була цивільна!.. Я з нехіттю прислухався до суперечок про те, що у Фріца біцепс твердіший, ніж у Фреді, або, що цей калібер револьвера кращий за той... З якою огидою брав я вперше до рук кріса! Авжеж, цивільна душа була в мене, та не тільки в мене, в усього нашого покоління, вихованого
батьками, для яких «мала птиця, а великі гроші» та «гній – душа
господарства»[42] насонною лектурою були, а мандат до віденського райхстаґу кошмарною візією сон із вій проганяли... Очима поколінь, які, затуливши всі вікна фіранками, щоб, борони Боже, хто не почув, поспівували
собі під периною: «вже більше літ двісті як козак в неволі»[43], з тугою дожидали тієї хвилини, коли то «загальнолюдське братерське єднання визволить всіх трудящих синів бідної, заплаканої неньки з кігтів всіх її воріженьків», такими очима дивився я на світ...
І тепер дивно мені, що мої очі не вбачали цього бурхливого, кипучого життя, що плило довкола мене й розливалося через край, а яке ніяк не хотіло втиснутися в рамки вселюдського братерства і єднання!.. І тому-то спочатку так гірко довелося моїй цивільній душі зжитися з душами моїх товаришів, німчиків, тому так різко вражали тони їхніх пісень, що летіли над нами, коли ми маршували віденськими вулицями. Я йшов, не йшов, а снувався, а в душі моїй дзвенів плач моєї нені, в якому губилося все, і ці бадьорі вояцькі пісні й рівний стукіт підкованих чобіт, і незчисленні оклики «гайль» вуличної юрби на пішоходах. Чимсь таким чудацьким, незрозумілим було оте «гайль», що бурею зривалося, як довга й широка була вулиця, якою ми проходили, такими чужими, далекими мені були розсміяні лиця й очі, що придивлялися до машеруючих жовнірів. Я не дійшов ще тоді до розуміння, що ті довгі, сині, жовнірські шеренги, які колихалися, вибиваючи цілу симфонію ходи о вуличне каміння, – це їхні гордощі, кров від їх крови, кість від їх кости – тієї вулиці, тих лиць розсміяних, тієї товпи безіменної...
Не розумів я ще тоді й того тремтіння голосу, яким віденська перекупка вимовляла «Унзер Кайзер»... Так, бо він справді був їхній, виріс між ними і з ними, втішався їх радощами, сумував їх смутками. А я ж був сином народу, в якого не було «нашого» кайзера, ні наших синіх шеренг з піснями і стукотом чобіт о вуличне каміння...
І от одного разу вертався курінь з вправ. Помучені, голодні, вкриті порохом і потом, що струйками спливав по наших лицях, ішли ми віденськими вулицями. Було полудне. Осіннє сонце добре пражило ще своїм промінням, збільшуючи вагу мого наплечника, кріса й набійниць, а ноги із щораз то більшою напругою силкувалися вдержати крок.
На одному з перехресть ми спинилися, бо дорогу заступила вантажівка, що не могла рушити з місця. Залунали рясні оклики «гайль» і «ґрісс Ґонт», замаяли хустинки у повітрі, падали квіти на жовнярські шеренги, якийсь товстий німчик підбіг і почав роздавати папіроски, а там якась Ґретхен чи Ліцці чоколядою вгощала вояків.
Я стояв і, втомлений довгим маршем, задумливо дивився проти себе.
Нараз мене огорнуло якесь нез’ясоване почування, що чийсь зір пронизує мене, хтось вдивляється в мене. Я підвів очі й побачив на краю пішохода якусь паню в чорному. На мент наші погляди стрінулися й на мент моя свідомість почала, немов розвіватися, зникало десь оте почування дійсности, де я і що зі мною. Якийсь неясний проблиск думки майнув у мозку, що я десь – де, не знаю – бачив ті очі...
Ах, так... Бачив і сльози в них – так – це ж очі моєї нені, заплакані очі, що дивилися довго мені вслід, коли я, розпрощавшись із нею, відходив у світ...
Немов крізь млу, що, окутала все довкола, достеріг я, що та пані підійшла до мене, щось втиснула мені в руку зі словами: «Ґот шіце зі, майн кінд, нур бегальтен зі дас іммер – геген зі – іммер», повернулася до пішоходу й зникла серед товпи. Хвилина, одна чи дві, проминула, а я стояв, не здаючи собі справи з того, що сталося. Врешті ми рушили, я пішов, стискаючи в руках дарунок незнайомки в чорному, й довго не важився глянути на нього.
Був це маленький срібний медальон із вирізьбленим образом Маріяцельської Мадонни. Так от і став він мені талісманом, – кінчив Березюк своє оповідання, – хоч спочатку не прив’язував я ваги до цієї дивної пригоди, а навіть призабув за неї, засунувши цей медальон до кишені, в яку рідко заглядав. Та якась сліпа віра, сам не знаю, де і коли, з’явилася в мене, казала мені, що доки цей медальон у мене, мені не станеться нічого, де б я не був! І досі, як сам бачиш, виправдав він мою віру в нього, хоч всяке бувало за цих останніх чотири роки!.. Не все доводилося попивати такий божеський трунок, як та наша кава, не все судилося гостювати в такому палаці, як ця наша теперішня кватира. Бувало й гірше!..
Березюк посміхнувся, махнув рукою й став поратися біля скриньки із лентами до скорострілу.
Хоча я вже четвертий день перебував у його товаристві, мені здалося, що я вперше бачу його перед собою таким, яким він у дійсності є... Проти мене стояв стрункий юнак з незвичайно симпатичним темнавим лицем, палкими веселими очима і усмішкою, що грала в кутках його уст.
Десь гейби розвіялась з пам’яті ота зігнута, похилена постать, яку я вже четвертий день бачив куняючою біля скорострілу, десь зникло те кам’яне лице бездушного автомата.
Та за хвилину знову зойкнула куля, що влетіла у вікно, знову кусник муру посипався на долівку, знову повертався той нестерпний настрій непевности, дожидання чогось невідомого, знову смерть щирила свої зуби до нас із незглибимої теміні ночі.
Треба обережним бути, стежити за кожним стрілом противника, за кожним шурхотом на вулиці. Он вчора зі стриху протилежної кам’яниці ворог почав кидати гранатами, міряючи в наше вікно. Та ні одна не попала, всі
розривалися на вулиці й з пекельним тріскотом засипали перехрестя уламками віконних рам, цегли, скла та порваної на шматки ринви, що теліпалася біля нашого наріжника. А одна попала поміж трамваєві дроти й, розриваючи їх, створила небезпеку на нашому перехресті. Дроти опали на шини, а що плив ними струм, видко було з того, що під вечір якась стара жидівка, що перебігала вулицю, силкуючись дістатися на Коперника, впала, мов поражена громом, зачепившись за ті дроти.
Отак проминали нам хвилини, одна подібна до другої, одноманітно, безмежно одноманітно, хоч кожна несла із собою смерть, неславну смерть, як то кажуть, із-за плоту, бо за кожним рогом, за кожною брамою, норою кожною й піддашшям скривався притаєний противник, лякаючись станути до чесного бою віч-на-віч...
І от цього саме п’ятого дня нашого перебування на позиції, що ясний був і соняшний від самого ранку, десь під полуднем, вбіг до нас командант Ліськевич.
– Слухайте, товаришу, – звернувся до Березюка, – мушу вас розлучити з вашим скорострілом. Зараз прийде десятник Ковалишин з одним стрільцем вам на зміну, а ви мусите виконати иньше завдання. І то негайно, бо становище цього вимагає! Візьмете його, – сказав він, вказуючи на мене, – й підете до головної команди зі звітом. Зажадаєте там муніції, харчів, перев’язок і хоч одного міномета! Якщо не дадуть, то ми не вдержимося тут довше. Вже з піддашшя будинку семінарії стріляють на наше подвір’я. Якщо не викуримо їх звідтам мінометом, то не удержимося тут. І нехай пришлють санітетів, щоб забрали трупи. Тут маєте записку, в ній все списане. Решту скажіть усно. Це важке завдання, я знаю! Та ніхто иньший не виконає його так, як ви! Видістатися звідсіля й пройти тих кілька кроків по Коперника – це більша штука, ніж тут відстрілюватись із-за вікна!
В кімнату ввійшов підстаршина зі стрільцем і зайняли наше місце біля скорострілу.
– Отже, прощавайте й вертайтеся цілі й здорові, – продовжив командант і, приступивши до нас, обняв Березюка, а потім мене й подякував: – Прощавайте! Хай вас Бог береже! А ще, позабув я, передайте цього листа, хай вишлють його до моїх. Скажіть, що я здоров і все добре. Нехай тільки присилають те, чого прошу.
Мій погляд спинився на хвилину на його обличчі, і я спостеріг у кутиках його очей щось блискуче, що скотилося по лиці й упало на долівку...
Зизгучи, пролетіла понад нами куля – одна і друга, і третя, – встрягаючи в стіну напроти.
– Це з першого поверху б’є, з крайнього вікна, направо, – сказав Березюк. – Як будемо вже на вулиці, скажіть пустити одну ленту горою, це їх трохи
вспокоїть! – Добре. А ви беріть по чотири гранати кожний і по два револьвери. А
вважайте на дроти. Там смерть! Притискайтеся до мурів і біжіть щосили. Старайтеся, щоб між вами був відступ з кілька кроків. Як дістанетеся до Марійської площі, ви безпечні! Там стоїть наш скоростріл, а вулицею Карла Людвика їздить наше панцирне авто. Прощайте, товариші!
– Після приказу, пане команданте! – сказав Березюк, склонився по військовому й ми почали готовитися до виходу.
Почепили до пояса три гранати, четверту полишаючи в руці, закинули на шию два, пов’язані ремінцями, набиті револьвери, щоб були готові під рукою, бо крісом у вузькій вулиці, де стріляють з усіх кутків, нічого не вдієш. Березюк зложив картку зі звітом, всунув її у праву кишеню, говорячи до мене:
– Бачиш, коли б що до чого, то знатимеш, де вона! Видно було, що його слова збентежили мене й оте збентеження відбилося
на моєму лиці, бо він, глянувши на мене, підсміхнувся і сказав, силкуючись на бадьорий тон:
– Не бійся, нічого не станеться. Підемо так, як би йшли на рандку[44] до
дівчини!.. Що там!.. Прохід[45] добре діє на травлення!.. Я вдивлявся в його блискучі очі, і їхній погляд заспокоював мене. – Ну, що, готовий? – відізвався до мене. – То ходімо.
Скоро видісталися ми на коридор і підійшли до напіврозхиленої брами, що виходила на Коперника. В ній з дулом, зверненим на вулицю, стояв наряжений скоростріл, а в кутках, за дверми брами, куняли стрільці.
Схопились, почувши наші кроки, та Березюк впокоїв їх рукою. – Стежа! – сказав. – А ви, хлопці, щоб нам обом добре йшлося, пустіть одну ленту там долі Коперника. А відтак відпочиньте якийсь час, щоб ми змогли пробратися. Хіба був би наступ з цього боку, тоді не вважайте на нас.
Здорові будьте! – Приказ, пане четар! Саме перед хвилиною був тут пан командант і сказав
те саме зробити. І, висунувши дещо скоростріл, пустили одну ленту долі Коперника, а кулі з
гуркотом розсипались по вулиці, домах, шибках й падали, дзикотячи, на каміння.
Ми вискочили з брами і, притискаючись щомога до муру поштового будинку, побігли вперед. Не добігаючи рогу, де вулиця Словацького розділяла нас від дальшої дороги і де лежали на землі та звисали над головою пірвані трамваєві дроти та ціла гуща навмисне перетятих телефонних дротів, що дуже утруднювало перехід на другий бік, почули ми тріскіт вибухаючої гранати. Каміння, порох, кусники дротів, дим, усе те стовпом знялося
посередині вулиці на перехресті, саме там, куди ми мали переходити. – Це з другого вікна направо! – кликнув Березюк, притулившись за вистаючий наріжник, що хоронив нас від прискаючих на всі сторони відламків. Та в тому моменті почули ми знайомий тріск. Це наш скоростріл озвався, засипаючи протилежні кам’яниці градом куль. Прочищав нам дорогу! Видно
було, що ворог на хвилину притих, бо в наш бік не падало нічого. – Тепер! – кликнув Березюк до мене і скочив уперед, виминаючи зручно дроти, шини, побите скло і в тому ж менті біг уже лівим боком Коперника, в напрямі міста, тулячись до мурів кам’яниць, щохвилини обертаючись і
киваючи на мене рукою. А мене огорнув жах. Піднявши догори чомусь, сам не знаю чому, правою
рукою гранату, я почав іти вперед. Якось так повільно снувались мої ноги, такими важкими видавались мені, коли я підносив їх, щоб переступити дроти, наче б хто олова почепив до них. Жах огорнув мене й на момент уся моя свідомість немов розвіялась кудись, а очі зайшли млою. Хвилинку малу, що вічністю мені видавалася, позабув я – де я, куди йду й пощо... Ще момент – я розкрив очі й почув понад собою свист, і десь далеко поза мною роздався гук. Це вибухла, мабуть, кинена згори граната. І в тій хвилині усвідомив я собі, що стою на середині вулиці й вдивляюся в балькон першого поверху кам’яниці, що стояла проти пошти, а першою думкою, що з’явилася в моїм мозку, було питання, чи стоїть ще на ньому олеандер, чиї поламані гілки видно було із нашого вікна на пошті...
Та це був тільки маленький, малесенький момент, бо вже біг я знову й небаром опинився біля Березюка, що, притулившись біля одвірка якоїсь брами, ждав мене.
– Злякався, що? – кинув до мене. – Нічого! А тепер далі. І знову побіг уперед, мов тінь, прилягаюча до муру, що ближче до кінця
вулиці, то більше звільняючи ходу. Вже, мабуть, були ми проти пасажу, як по дахах кам’яниць залопотіли кулі.
– Мабуть, спостерегли нас, та шкода їхнього заходу, – кликнув Березюк до мене, пристаючи на хвилину.
Ще момент – і перед нами замиготів скоростріл нашої стійки, а за хвилину були ми вже на Театральній, прямуючи до головної команди в Народньому Домі.
Я йшов як у сні. Ще серце молотом билося в грудях, у вухах відчував я дивний шум. Якісь люди снувалися вулицею, що ближче до Народнього Дому, то ставало їх більше.
– Ну й бачиш, – озвався до мене Березюк, – добрий був прохід, що? Даремне тільки лякався! Та й чого б то лякатися? Так і знаєш, що коли попаде в тебе куля – тоді смерть і більш нічого. Ти йдеш і знаєш, що жде тебе й
глядиш тому відомому тобі в очі. При чому тут жах? Та ми оце вже й дома, – сказав він, спинившись перед вояком, що стояв на стійці при вході до Народнього Дому.
– Зі звітом з головної пошти до команди, – сказав він до вояка, що загородив нам у сінях дорогу.
– Можна! – відповів вояк і ми, пройшовши темні сіни, пустилися йти сходами на гору.
В одній із саль Гімназії, яка тут поміщалася, урядувала головна команда нашої львівської залоги. Коридорами снувалися цивільні й військові, входили й виходили із салі, де була команда, вешталися учні та якісь дами, то знову вояки зносили скрипки з муніцією та кріси й скидали їх в кутку на коридорі.
В одній із саль видно було крізь відчинені двері кільканадцять стрільців, що лаштувались певно на стежу, бо з розкритої скриньки розбирали набої та ховали їх у набійниці і по кишенях.
Гамір був усюди, і якийсь нервозний, гнітючий настрій уносився по тих темних коридорах та салях-клітках.
Ось уже стояли ми в салі команди, й тільки те було мені дивно, що ніхто не спиняє входу до неї, а то, хто хотів, чи мав яке діло, чи ні, заходив туди, бо повно було там людей і глітно, як у крамниці «Торговлі» перед святами. Отак, нагадалось мені, як то заходять в нас чи то до «Просвіти», чи до редакції, де редактори курці, де й побалакати можна, ґазету почитати задурно, ну, й часом закурити дадуть...
Праворуч якийсь панок видавав перепустки на той бік двом, видно, польським дамам, бо польською пояснював їм, де стоять наші стійки і як виминути нашу засідку біля сойму... Якихось двох добродіїв щось пересправляло з грубим жидом, який, курячи папіроску, розмахував широко руками. Трохи далі стояв гурток добродіїв, яким молодий хорунжий щось авторитетно пояснював – певно, прийшли розвідатися про ситуацію, бо лиця в них були прибиті, а очі, здавалось, ловили кожне слово головусого стратега...
Гамірно було тут ще більше, як на коридорі й накурено, що хмаринки тютюнового диму сутінком лягали на цілу кімнату.
Березюк підійшов до протилежного кутка салі, де за столиком, на якому лежали порозкидані листки із зошитів, пом’яті ґазети, недокурки, огризки ковбаси й недоїдок булки та велика карта з пляном Львова, сидів головний командант нашої львівської залоги отаман Гриць Коссак. Огрядний, високого росту, в розіпнятій блюзі, з циґарою в зубах, читав щось з картки й совав пальцем по закарлючках вулиць, що видніли на розгорненій карті, спиняючись часом на хрестиках і колісцятках, начеркнених червоним і синім олівцем.
Повернув поволі свою голову у наш бік, коли Березюк, прийнявши
службову поставу, став голоситись і здавати звіт, і, не виймаючи циґари з зубів, процідив низьким баском:
– Казав уже, панедію,[46] не перешкоджайте... Я мовчки дивився на сцену. А в моїй уяві думка за думкою чергувалися,
кидаючи на екран моєї свідомости образи, що з’являлися й зникали, розвіваючись у цих хмаринках тютюнового диму, що уносився над салею...
...За картяним столиком в пообідному настрою, який підносить ще певних вісім піків у руці, коли противник зголосив дев’ять каро, пасувало б сидіти цьому добродієві, а не за столом головного команданта в хвилині, коли рішається доля столиці землі!.. – майнула перша думка. Так і вчувалося мені, що от-от проміж циґаром і зубами протиснуться й упадуть на звітові картки й стратегічний плян слова:
– А я казав, панедію, то не з Грицем справа, – хто в трефах шкарт, нехай поцілує стіл, а не покладає все упованіє на трету даму! Так, панедію!..
І знову з’явилася думка із найтайнішого кутка моєї підсвідомости, десь я вже бачив таке лице... Ага – це в давньому «Зеркалі», яке колись видавав Корнило Устиянович, була стала рубрика із наголовком «Ми», а під ним таке саме лице із такою ж головою, тільки не вилазила вона із золотого ковніра
стрілецького однострою, а з-поза обойчика[47] реверенди святоюрського каноніка.
Минула хвилина. Березюк заговорив знову. Та тепер голос його став не той, що перше.
Слова зривалися гостро й дзвінко падали на стіл, біля якого сидів командант. Здається, ота різкість віднесла успіх, бо отаман повернув знову свою голову у наш бік і відізвався:
– Ви, кажете, із головної пошти, зі звітом? Давайте сюди, – простягнув руку по звітову картку. – Е, фю, фю!.. Що він тут хоче!.. – почав отаман до себе, прочитуючи звіт четаря Ліськевича. – І мінометів, і перев’язок! Фю, фю! Якби ми тут, панедію, цілі маґазини мали! Ну, добре, йдіть, панедію, там до тої салі, де висить табличка «VII а» – й почекайте. Що годен буде дати, то відішлеться, а той, що з вами, – і тут показав на мене, – нехай також залишиться до диспозиції. Ая, панедію! Гаразд!
Березюк склонився мовчки й ми, видіставшися з трудом крізь товпу, щораз більше напливаючих до команди інтересантів, попрямували до салі, на якій висіла табличка із написом «VII а».
– Ну й команда! – сказав Березюк, коли ми проходили коридором, та замовк, не хотячи, мабуть, виявляти своїх думок, що так і кипіли в ньому, перед сірим стрільцем, якого першим й останнім обов’язком мусів бути безоглядний послух кермуючій владі. – А тепер перша річ помитися, –
продовжив, коли ми увійшли до салі, де рівно ж вешталися вояки й цивілі. Повно було тут всякого військового приладдя й амуніції, а в одному кутку біля купки ручних гранат стояли поскладані рядами бохонці хліба.
А дійсно, першою річчю треба було помитися, бо вже п’ятий день наші лиця і руки не бачили води. Розглянувшися хвилину по салі, роздобув десь Березюк мидницю й кусник мила й почав, не вважаючи на чужих людей, що туди й назад вешталися, розбиратися до пояса.
– Зараз буде вільна, – сказав до мене, вказуючи на мидницю, – помийся і ти, хто знає, коли знов доведеться стрінутися з водою й милом. А ось і мій талісман, – говорив далі, знімаючи з шиї маленького медальона, – бачиш, щасливо перевів мене через Сциллу там, на Коперника... – І, усміхаючись, поклав його на лавку, на якій складав свої річи.
Помившись, пішли ми на подвір’я Народнього Дому, де, як казали нам, стояла похідна кухня і варилася їжа. Біля кухні повно було зголоднілих вояків і не вояків з бляшанками в руках і без них, що ждали своєї черги. Підкріпилися як ніколи. Не тямлю вже, що там було, та по такім довгім примусовім пості й не знати, що смакувало би нам! І знов опинилися ми в нашій «VII а», дожидаючи дальших приказів. А між тим знайшлося все, чого жадав четар Ліськевич, бо небаром вбіг у нашу салю хорунжий і кликнув:
– Четар Березюк із головної пошти?...
Березюк підійшов до нього й довідався, що все приготоване й що він повезе те все в авті Червоного Хреста на свою давню позицію.
– А ваш товариш залишиться тут до диспозиції головної команди. З вами їде п’ятьох мінометників, пане четар, – говорив далі хорунжий.
Ми попрощалися. – Бувай здоров, держися добре, – кликнув Березюк, стискаючи мені на
прощання руку. Я відпровадив його до сходів, що вели надолину, а сам вернувся до салі
дожидати дальших приказів. Сів на лавку й задумався. Вечоріло. Цей гамір, яким гудів цілий Народній Дім, так дивно різнився від тої зглядної тиші, перериваної хіба час до часу свистом куль, серед якої провів я останніх кілька днів, що я не міг освоїтися. Думалося: що далі? Куди понесе мене доля? Як покінчиться оте наше змагання, яке вимагало стільки сили, напруження волі і віри, віри в успіх початого діла?... Думка снувалася за думкою, одна сумніша від другої, хоч ціле моє «я» бунтувалося проти цього сумовитого настрою, що огортав мене.
Хвилини минали, а сутінок все більше і більше стелився по салі. Десь на коридорі блимнуло світло. Я ждав далі.
Нараз на коридорі біля салі головної команди вчинився голосніший гомін. Голоси перекликувалися, хтось кричав щось! Видко, сталося щось
незвичайне, бо чути було біганину туди й назад і голоси: «Де комендант?» Я вибіг на коридор саме в тій хвилині, як якийсь стрілець в службовій поставі голосив отаманові Коссакові:
– Пане отамане, голошу слухняно, наше авто не доїхало до головної пошти! Четар Березюк убитий, а санітарка й двох стрільців ранених!
Мені почорніло в очах і хвилину стояв я, як вкопаний. Що це? Чи я добре чув? Якось мимовільно повернувся й, не здаючи собі справи з цього, що роблю, ступаючи повільно, спрямував я свої кроки до моєї ждальні. Тут сів я на лавку, де недавно ще мився з Березюком і тупо вдивився проти себе. Не думав нічого! В голові шуміло, ні одна думка не клеїлася. Нараз мої очі спинилися на окрайку лавки, де щось забілілося. Я простягнув руку й підняв те щось, повертаючись до світла, щоб краще бачити. В руці тримав я малий срібний медальон з образком Маріяцельської Мадонни. Талісман Березюка! Одягаючись, не запримітив, мабуть, його й залишив тут.
Талісман, що оберігав його досі!..
Гуцульський факір
– Що й не кажіть, а таки в наших горах, куди не ступиш, де не повернешся, повно усюди якогось таємничого, боговійного чару, загадок нерозгаданих, тайн недовідомих. В кожному зворі, в джуркоті кожному, за кожною смеречиною скривається щось невловиме, нез’ясоване, що осотує душу й таємною мовою говорить до неї, мовою тих віків давних, забутих, що пройшли понад цими горами. І природа і люди тут дивні! От гляньте тільки в чорні очі першого стрічного гуцула чи гуцулки, а розкриється перед вами безвість минулого, таємнича, чарівна, заворожена в цих очах карих, щирих та одвертих. Так, так, тіни забутих предків, як казав колись Коцюбинський, – додав Бакович, похитуючи головою, й сів край столу проти відчиненого вікна.
– Зокрема цікаво поглянути в оченята тих гуцулочок, що то одинцем на ягоди ходять! Правда, пане Ромку? – кинула, підсміхаючись зловтішно, Ліда.
– Ну, так, хоч, очевидно, не зашкодить втопити свій зір і в очах цих
легінчиків, що то провідниками наймаються в самітних літничок[48] по дебрах, аж ген у Монастирське, возять, – відповів Бакович, зиркаючи на Ліду, що трохи збентежено слухала його відповідь.
Ціле товариство, що саме вернулося з проходу й розгостилося на просторій веранді пансіону «Орлина скеля», бухнуло щирим сміхом.
– Ви, пані Лідочко, нічого не вдієте з Ромком, – сказав Морлян, молодий сухорлявий студент, – він на все знайде скору відповідь. Не дарма він поміж нами філософ і з Берґзоном під пахвою понад Рибницею ходить тоді, коли
другі, викупавшись, безжурно на піску вигріваються. А ви, Талю, що на те? – звернувся Морлян до стрункої білявки, що задумливо вдивлялася в синіючі обриси гір, поринаючі повільно у вечірньому сутінку.
– О, справді тут на кожному кроці багато таємничого, – озвалася Таля. – І серед природи й серед людей. От хоч би те, скільки тут всяких планетників, ворожіль та ворожбитів, що й будучину ворожити знають, і замовляти людині й маржині, і хмару, яка градовою тучею царинкам грозить, завертати вміють на дебри і звори, і грім заворожать і з медведем говорити уміють! А що вони знають, що кому писане, то таки правда. Чували про старого Ілаша, що і живе у лісі над поповою деброю біля Довгополя?
– Цього сивого бадіка, що минулого року, як ми робили прогульку у Криворівню й вступили до нього, виворожив Зіночці легінчика годного й любого?... – відозвався з кутка молодий суддя Івасюк.
– Так, цього старого діда, що, мов медвідь, самотою живе над поповою деброю у лісі! Про нього розказують! – відповіла Таля.
– Ну, й ворожбит з нього! – засміявся голосно Морлян. – І ворожби його сповняються до слова! Нема що казати!
– А що, може, ні? – кликнула пані Ліда. – Прецінь Зіночка цих м’ясниць вийшла заміж!
– За легінчика годного й любого, – підхопив, сміючись, Івасюк. – Тільки ви, мабуть, не бачили цього легінчика, панство? Я знаю його добре, це ж мій земляк з Поділля. Ну й легінчик!.. Півтора сотнара живої ваги, на тоненьких, коротких ніжках, круглий лоб з великою лисиною й маленькими – вибачайте
за слово – свинячими очима, на широкому карку, який буває в згінника.[49] От вам і легінчик. А до того ще в його правому коліні ревматизм, чи яка мара. Бо тільки наш легінчик ступить крок-два, то так і сичить з болю крізь зуби й мимрить своє звичайне «начхать вам тричі»! Кому – не знати! Ну, та зате в нього й титул радника є, і вигляди на емеритуру не погані. Так, так, нічого собі легінчик!
– Ет, які ж бо ви, – пробувала боронитися Таля. – Не в лисині річ чи в емеритурі. А таки ворожба сповнилася! От що! А ви, мабуть, заздрі, що не вам Зіночка дісталася, тому таке верзете!
– Так, так, – почав знову Бакович, – багато тайн скривають наші гори! Багато дечого незрозумілого стрічається на кожному кроці, що даремно силкуєтеся пояснити собі й знайти йому якусь льоґічну розв’язку. От хоч би таке! Знаєте стару Гафію, що недалеко від вашого пансіону живе? Ту старуху з невеличкої хатини під лісом, що мов живцем скопійована з Ґріммової казки «Гензель і Ґретель». Нічого в неї нема, тільки ця хатина й вузенька нивка на чотири кроки широка, а двадцять довга. От так з копа кукурудзів родиться на ній і два гарбузи й більше нічого. Ви нераз її стрічали, як у лісі збирала хмиз.
Кажуть, вона вміє маржину лікувати й градові тучі відвертає. Тямите, панство, цю градову бурю, що пройшла минулого четверга над цілою долиною Рибниці й потовкла все, що було на Косівських полях аж ген поза Москалівку? А в Гафії її кукурудзи, як свічечки, струнко стоять, щодо одної! Сам бачив! Хоч би вам одна грудочка граду торкнулася її нивки – так ні! Ну, і як поясните ви це? – звернувся Бакович до цілого товариства, що цікаво слухало його оповідання.
Була вечірня година, і сонце ховалося вже за обрисами гір. Всі мешканці пансіону, що проводили тут літо, сходилися вечорами на товариську гутірку на просторій веранді й нераз довго в ніч велася палка
розмова під шум Великого Гука, що долітав аж сюди. А починав її, звичайно, як і сьогодні, Бакович, що оце даремно ждав якої
відповіди на кинене ним питання. – Припадок, скажете, нехай – може, й припадок! – почав він знову. – Бо хто
ж сьогодні в ХХ-му віці бавивбися в такі забобони й брав під увагу те, що там темні гуцули кажуть про якусь старуху Гафію. Правда? А однак нераз у тих забобонах скриваються зеренця тієї одвічної правди, яку наші грамотії та книжники розгубили в довгому поході віків і яку так важко нащадкам знову позбирати!
– Ну так, – підхопив Івасюк, – та все ж таки до таких явищ треба підходити з великим критицизмом, хоч які вони нераз інтересні й загадкові. Не перечу, багато тайн довкола нас і в нас самих. Та я особисто не вірю в чудеса! Якщо ота ваша Гафія була би дійсно така чудотворяща і вміла проганяти гради й тучі, то наш «Сільський Господар» давно відкупив би у неї ту тайну і наші агрономи мали би з чим дійсно реальним і хосенним показатися на село, якому соя та пересаджування пшениці вже переїлося!.. І то дешево, думаю, сторгувались би зі старою Гафією! От пачка бакуну, трохи кукурудзів і пляшечка монопольки!.. Більше, думаю, і не заправила би за цю свою штуку! Ще й на додачу зрадила би тайну, чим підкурювати квочку, щоб чубатенькі когутики родилися!.. – додав, сміючись, Івасюк.
– Вам усе жарти на язиці, – сказав спроквола Бакович. – А проте факт остає фактом і нічого не вдієш! Ну, й отой Ілаш, що про нього згадувала Таля. Всі тямимо його. Глянеш – от собі дідуган, з люлькою в зубах, бадік у витертому киптарі, інтересний тип, сказав би, певно, не один з наших фотографів, якщо так Ілаш станув би перед його камерою! Та коли довше спинитися на цих зморшках його засмаленого вітром лиця й глянути в його глибокі, незбагнуті карі очі, тоді ціла стать його набирає иньшого вигляду й перед вами виринає не старий гуцул у драних ходаках і киптарі, а якийсь древній маг, якого зір, здається, ось-ось перед хвилиною блукав ще у безвістях світів, вичитуючи там долю, яка писана тим, що тут по землі свій
шлях верстають... Принайменше на мене ціла стать його робила якесь несамовите вражіння і я, признаюся одверто, не дуже радо відважився би стрінутися з ним самотою під ніч біля його дебрі!..
– А я таки відважився, – відозвався з кутка бувший сотник Дашинич, що досі мовчки прислухувався цілій розмові.
Був це товариш Баковича ще з часів визвольної війни. Оба вони і Збруч переходили, і цілу трагедію зазбручанську перебули, і за тухольськими дротами в сусідів гостювали.
Тепер стрінулися тут в косівських горах на літньому відпочинку в пансіоні «Орлина скеля». Повільний, сумовитої вдачі Дашинич рідко коли брав участь в цих вечірніх гутірках, прислухаючись радше загальній розмові, і тільки час до часу кидав яке слово. Так і тепер. Все ж видно, що розмова зацікавила його, бо було пізнати, що хоче і від себе докинути дещо до інтересної теми.
– Таки відважився, – повторив Дашинич, – і то не тільки під ніч, а добре серед ночі самотою відвідати старого Ілаша в його дебрі. Якщо вас це цікавить, так прошу, слухайте – розкажу вам про мою гостину в Ілаша!
– Просимо, просимо! – озвалися голоси присутніх. – Було це минулого літа, – почав Дашинич, – десь під кінець червня, як,
мандруючи горами, спинився я в Криворівні. Може, тиждень провів я там, гостюючи в старого Юзенчука, що то його хата стоїть край гостинця, який веде у Довгополе. Купався я в Черемоші, вигрівався до сонця й любувався красою наших гір. В Юзенчукової невістки захворіла дитина.
На мою думку, був це дифтерит у свому найгострішому виді. Рада в раду, сів старий Юзенчук на коника, дитину – перед себе в бесаги, й повіз до Ілаша. Казали про нього, що замовляти вміє від усякої хвороби й пакости, град проганяє, над громами має владу! Казали, що зимою, як сніги впадуть на гори й заметуть усі плаї і полонини, а медведі засинають у своїх гаврах, Ілаш пропадає на тиждень-два зі своєї хатини. А ходила поговірка, що йде він тоді горі Черемошем до Штефанюкової дебри, де Довбушеві комори. Тільки він один знає плай туди, тільки його закляття відчиняє до них вхід. Що робить там, чого туди заходить, ніхто не відав. Так воно від давніх літ вже, і ґазди привикли до цього, що від першої неділи Пилипівки не видко диму з Ілашевої хатини. Який тиждень-два!
Аж як знову між смерічками попової дебри вкажеться синій димик і, круто звиваючись, розсипається по горах, йде звістка селом: «Ілаш вернувся!»
І знову йдуть до нього хто з маржинкою, хто зі своїм болем. І кожному раду знаходить! Такий це той Ілаш!
Вернувся на другий день Юзенчук з дитиною радий та втішений.
«Пошептав шос, пошептав, дав води якоїс напитиси і аво! – “Йди, старий, – каже, – ’дхаті – діждешся годного легінчика з цего бахурьи!..”»
Таке розказував мені старий Юзенчук про свою консультацію в Ілаша. І чи повірите, другої днини вчорашній кандидат на янголика вганяв уже по царинці, а за обідом силоміць видряпався на дідові коліна й шниряв у його дзьобенці.
І ще багато дечого чув я про цього Ілаша. Мене зацікавила ота історія й хоч у душі відкидав я віру в його надприродну силу й міць, все ж таки кортіло пізнати цю дивну людину, що втішалася такою славою серед гуцулії. І думалось мені: можуть тисячі високоосвічених людей, серед яких стрічається багато авторитетних вчених та чільних представників західно-европейського громадянства, вірити непохитно в животворящу силу чарівника з Ґальспаху Цайляйса та його чудодійну машинку, чому ж не дати би цього права «темним гуцулам» супроти їхнього чарівника Ілаша з попової дебри?... Чи не є воно так, що і там, і тут це все діється на основі тих самих законів, яким повинується людина, та тієї незіпсованої ще сили, яку звичайно суґестією називають? А може, таки й хто скаже, що це все діється на основі одного загальнолюдського закону, спільного всім часам і народам – закону глупоти? ... Може!..
А врешті хто його знає! Таки перемогла мене цікавість, і я вибрався одного пополудня в гостину до Ілаша. Казали, що він нерадо бачить в себе
«холєрників»[50]. Та це не відстрашувало мене. Добрий жмуток бакуну і пукаста пляшка вишнівки, здавалося, будуть тим ключем, що відчинить мені Ілашеві хороми.
Дорога була далека і, як я підходив до попової дебри, ніч вкривала вже верховину.
Така ясна, літня ніч з міріадами зірок на небі та срібним сяйвом місяця, що розсипалося по верхах, огортаючи кошмарні силюети смерічок та ялиць, похилених над деброю.
Добре втоптана стежка завела до невеличкої Ілашевої хатини, що, притулена до узбічча дебри, сутеніла проти мене.
На низенькій лавочці, що була призьбою й ґанком рівночасно, сиділа якась скулена постать з люлькою в зубах, що можна було пізнати по слабкому вогникові, який то жеврівся, то пригасав у ній. Це був Ілаш.
«Добрий вечір», – відозвався я, підходячи ближче, й спинився на кілька кроків проти нього.
У відповідь почулося щось, чи то привітання, чи то вияв невдоволення, що змішалося з брехотом собаки, яка висунулася з-під лавочки й навіжено кинулась мені настрічу.
«Підеш!..» – роздався вже голосніше доволі різкий голос, і постать підвелася з лавочки, повертаючись лицем до мене. Хоч ціла вона була в тіні й
я не міг бачити виразу її очей, так в ту ж мить відчув я на собі, що мене пронизує гострий, палючий погляд цих невидимих мені очей, що скривалися в тіні. Якесь несамовите, нез’ясоване почування огорнуло мене в ту мить, чи то жаху, чи цікавости, і я стояв, немов прикований до місця, не в змозі ступити й кроку.
Читав я десь, що індійські факіри одним поглядом обезсилюють у джунґлях тигра та їдовиті кобри. Не знаю чому, а саме в ту мить нагадалося це мені і я прирівнював себе до того тигра, хоч силкувався й собі піднести очі й вдивитися у постать, що маячіла у тіні.
«Холєрник!.. – понеслося півголосом від постаті, що повернулася набік, щоби вкінці прогнати собаку, яка все ще визвірювалася на мене. – А підеш, Босий!.. Це не «паничь», йди маржинку сокотити!» – сказав до собаки Ілаш і, виходячи з тіні, повернувся до мене.
«Добрий вечір, Ілашу! – повторив я привітання, підступаючи далі. – Ледве потрапив до вас. Не гнівайтесь, що поночі вас турбую, та хотів вас відвідати й оце забрів аж сюди!»
«Нічого, паночку, нічого! Всякий народ до Ілаша заходив... Ілашеві хороми і серед ночі розкриті для потрібущої душьи! Ає! Ходім-но ближче!»
Переді мною стояв кремезний гуцул, сивий, з поморщеним лицем, що в блідавому світлі місяця набирало якоїсь металічної, бронзової краски. Із розстібнутої пазухи визирали космики сивого волосся та ремінці від капшука з тютюном. Пронизуючий, бистрий зір слався від його очей, а дивна усмішка якоїсь притаєної іронії, вкрашала уста, з яких стирчала коротка люльочка.
Я мовчки вдивлявся в нього, стараючись огорнути моїм зором цілу його постать і зафіксувати – як це кажуть – усі її подробиці.
«Сідайте, паночку! – вказав Ілаш на лавочку, вмощуючись знову на своє місце, – й кажіть, з чим Бог привів! Ци біль який, ци туск вас аж гезди до старого Ілаша пригнав?»
«Хотів пізнати вас, Ілашу, й поговорити з вами, – почав я, виймаючи бакун і вишнівку. – Чував про вас, що лікувати вмієте, що знаєте кожному його долю виложити і маржинці вмієте поміч дати. От і хотів вас дещо розпитати».
«О, знають Ілаша усі гори, знають! – почав старий якимсь самопевним голосом. – Та воно воля Божа! Шо мете робити, як прийде ід вам, скривиси й ме благати: ратуйте, нанашку! Воля Божа, паночку!»
«А ось це саме цікавить мене, Ілашу, як це ви той «рятунок» чините! Не бійтеся, не осяду тут в горах й не буду вам забирати «прахтики»!.. Ось тільки так, з цікавости пізнати, як це ви помагаєте людям й маржинці. Нічого більш».
Старий замовк. Якось дивно глянув на мене й ні словом не відповів на мої запитання. А коли по хвилині відозвався, то знову почув я про волю Божу – та й тільки.
Немов нароком обминав усе те, що мене цікавило й привело до нього. Важив свої слова, добирав їх, немов любувався ними.
...Так, так! Помагає людям і маржинці помагає у всякій біді і потребі. Бо треба помагати, стільки ж бо біди і нужди і горя тут, у горах!.. Пани, що літом волочаться по ґрунях, не знають цього, не бачать цеї нужди, що присіла цілу верховину. А колись було инакше! Колись легше жилося у горах. Але це давно, давно було... Багато людей шукає в нього поради. Навіть пани з Косова заходять і кажуть собі ворожити. Ніби говорити про те, що буде. О! Він знає, подивиться тільки на людину і все знає!.. Те, що було вже і те, що буде!..
Говорив, а його голос ставав таким дзвінким і мельодійним, так не йшов у парі з його старечою статтю, що я мимохіть з деяким збентеженням слухав його мови.
...І бачив багато! Ах! Багато дечого такого, чого нічиє око не бачило ще й не бачитиме ніколи! Так! Так!.. Те, що буде колись, і те, що колись було, давно вже. Так! Так! Це Бог йому дав таку силу, таку міць в його очі заклав!..
Можливо, що я всміхнувся недовірливо, а може, кинув яку заувагу, бо нараз в очах старого з’явився якийсь дивний блеск й він відозвався доволі різко:
«Не вірите, паночку? Були й такі, були! Та й на них таке прийшло, що повірили! Хочете, старий Ілаш вам шос такого покаже, що ймете віру старому! Ає, паночку!..»
Я старався заспокоїти його і впевняв, що в мене й думки не має сумніватися в його словах.
«Ви, паночку, й не кажіть! А пани не ’мут віри старому Ілашеви! А як приходьи, то тільки щоб насміятися зі старого. Ає! Знаю це, знаю! Бувавсми всюди – і в Кутах, і в Коломиї, і в Косові! Знаю панів добре! Душьи в них нема, ни панцкої, ни люцкої. Й ви не вірите старому! Та щоб не марикували, шо даремно сфатиґувалися ажь гезди, старий Ілаш вам шос таке вівороже, шо довго кємуватимете, шо старий Ілаш не бреше! Ходіт-ко, паночку, це недалечько!»
Старий підвівся з місця. «Підемо, паночку», – сказав, повертаючи на стежину, що вела край дебри
угору. Мені стало ніяково. Не те бентежило мене, що прийдеться мені йти самому
серед ночі з незнаною людиною кудись в чужі мені гори! Ні! Страху в мене не було! Ти ж тямиш, Ромку, – звернувся Дашинич до Баковича, – як ми під Тульчином, вистрілявши останні набої, пішли майже голіруч до атаку на московські гармати? Мене так легко страхом не візьмеш! А все ж таки в той мент, як зробив я перший крок за Ілашем, огорнуло мене якесь дивне, незрозуміле мені почування, якась дрож стрясла цілим мною.
«Йдете, паночку?» – спитав Ілаш, обертаючись, а його очі спинилися на
мені. І здавалося мені, що читаю в них якийсь скриваний глум чи насмішку над моєю нерішучістю, що пробивалася, може, в моїй нервозній ході та прискореному віддиху.
«Йду, Ілашу, чому ж не йти! А далеко вестимете мене?» «Недалечко, паночку, недалечко! От гезди, за цими смерічками і вже! А
варто йти, паночку, варто!..» І знов, щось немов притаєна іронія задрижала в цих його словах, що
силкувались приязними бути й ласкавими. Я не відзивався більше та йшов мовчки, кілька кроків у віддалі за Ілашем,
поринувши у думки та вдивляючись в ледве слідну стежину, що снувалася переді мною. Хвилинами був лютий на себе, що попав у таку пригоду, то знов брала верх цікавість, що з цього вийде!..
Як довго ми йшли й куди провадив мене мін дивний поводатор – не знаю. Ми спинилися край смерічок, що росли купкою праворуч плаю. За ними видніла, озарена блідим місяшним сяйвом, поляна, а ген за нею бовваніла темінь густого карпатського бору.
Ясна ніч вкривала гори, зоряна, літня ніч. Було тихо. «От гезди, паночку, гезди, – сказав Ілаш, вказуючи мені прогалину між
двома смерічками, звідки можна було обняти зором цілу поляну. – Тут си подивите на таке чудо й диво, йикого не бачили ше ніколи! А дивітси добре, шоб си добре закємили й не казали, шо вас старий Ілаш оциганив! Не бійтиси, паночку, ничього! Ви й не повірите в те, шо мете бачити!..»
І різкий глумливий сміх задзвенів із останніми Ілашевими словами, розсипуючись якимсь дивним гомоном довкола.
Здавалось, щось несамовите дрижало в тому сміхови й пронизувало цілого мене. А може, це лише в моїй уяві визвався цей сміх, – бо коли я повернувся в сторону Ілаша й глянув у його лице, – так здавалося воно мені таким добрячим, приязним, ласкавим...
«Не бійтеси, паночку!..» – ще раз озвався Ілаш. Я повернувся й глянув крізь прогалину на поляну.
Та тут щось неймовірного розгорнулося поперед моїми очима. Поляна, яку я перед хвилиною оглядав і бачив оповиту серпанком блідавого місяшного світла, стала, мовби не та. Недалечко від тих смерічок, за якими я присівся на вистаючому камені, горіла ватра, а біля неї й оподалік поралися якісь люди.
Напружуючи зір, побачив я недалеко ватри розтягненого на землі оленя, з якого якісь люди здіймали шкіру. Готувалися, мабуть, спекти його в огнищу ватри. Дещо далі, саме навпрост мене, лежала розвалена ялиця, а біля неї знаходилася громадка людей в дивних строях. Спершися об ялицю, сиділа молода жінка незвичайної краси, ясноволоса в короткому жупані, накиненому на раменах, підперезана блискучим пояском, з якого звисав малий ловецький
кинджал та щось, що я в першій хвилині не вмів би назвати. Була це рогатина, яку наші предки вживали на ловах та в бою. А біля неї стояв, опершися о коротке ратище, стрункий мужчина з невеличкою русявою борідкою на усміхненому лиці, одягнений в блакитний жупан та в смушевому ковпаку на голові. Говорив щось, звертаючись до тієї красуні, то знову до гуртка, що стояв біля них. Виглядав цей гурток на ловців, одягнених у давню ношу, яку колись у нас носили.
Оподалік розсідлані коні скубли траву. Я вдивлявся хвилину напруженим зором проти себе й на мент закрив очі.
Сон, чи що!.. – думалось мені. Так ні! Відкривши очі, знову побачив я палахкотячу ватру, розвалену ялицю серед поляни й ловців біля неї. А там далі, ліворуч від ялиці, горіла друга ватра.
Аж роїлося там від гуцульських киптарів, закосичених дівочих голівок, старих бадіків і розсміяних молодиць. Десь збоку грали гуцульські музики, а легіні виводили аркана довкола ватри. То знову, як музика вривала й танок спинився, а мельодія аркана, тремтючи, розливалася по поляні, з гуртка гуцулів біля ватри зривалася громадка дівчат і, побравшись за руки, хороводовим танком плесаючи, підходила до ловців біля ялиці. З їх розсміяних уст неслася пісня, якої рефрен долітав аж до мене:
«Ой, Романе, Романочку, Романе...» Я, мов прикований до каменя, на якому сидів, вдивлявся в ту картину.
І нараз якась думка, шалена, непогамована думка впала в мій мозок. Так це ж князь Роман Великий із Галича зі своїми боярами на ловах!.. А ця ясноволоса красуня – це ж ота чужоземна княгиня з-над далекого Рейну, його дружина... Це ж той незабутній князь, пан тієї землі, якого народ так дуже любив, серед своєї гуцулії!.. Так, це він!
Його стать ціла виринала переді мною, яку бачив колись на картинах у наших музеях, яка воскресала в моїй уяві, коли прочитував полинялі листки нашого літопису!
Так, це він!
Цей князь хоробрий, що думкою своєю у віки грядущі залітав і мечем своїм виковував долю свому народові. Це той князь, що широку землю нашу, враждою домашньою розбиту, скував і згорнув в одно, що послуху вчив своїй владі, що перший народові свому кинув великий заповіт: сильними будьте, бо із заходу гряде загибіль наша!..
Це князь той, якому галицьке плем’я завдячує те, що ще досі сидить на прадідній землі й не вгнулося перед наїзником, хоч той вогнем і мечем віки цілі йде невпинним походом проти нього.
Я вдивлявся у поляну, а в моїм мозку зривалися думки, одна шаленіша за другу.
Сон це – примара, кошмар незбагненний!..
Та мої очі бачили, як хоровід дівчат наблизився до ялиці, ритмічним танком обкрутився довкола князя й княгині, як ясноволоса красуня піднялася з місця і розсміяна заплескала в долоні, а до мене долітав тріскіт ватри й уривані слова дівочої пісні:
«Ой, Романе, Романочку...» І знову на мент, недовіряючи собі, закрив я очі, в тій хвилині роздався
довкола мене знайомий мені сміх, а серед нього вчувалися слова: «Не бійтеси, паночку!..»
Що далі було, не знаю. Як я розкрив свої очі, сонце стояло вже високо понад горами. Я лежав на краю скелі, що звисала високо над Черемошем, ген далеко в горах, з другого кінця Довгополя! Над самим краєчком скелі так, що сам дивувався, як я не злетів у розгорнену підо мною пропасть. Десь по другому боці Черемошу на зарінках грав пастушок на флоярі, а її звуки долітали аж до мене. Яким чудом я там опинився – не знаю.
Доходило до вечора, заки я, розпитуючи дорогу в стрічних гуцулів, добрів до Криворівні. Перебув я там ще день, нікому не розказуючи про свою прогульку, та й ніхто не допитувався мене про неї, а відтак розпрощався з моїми ґаздами й покинув гори.
Ось таке моє знайомство з Ілашем, моє панство! Вірте або й ні, це мені байдуже! Не люблю говорити багато про себе, а що оце розказав про мою пригоду, це тому, що Ромко своїм оповіданням нагадав мені про неї.
Дашанич підвівся зі свого кутка й замовк. Довгу хвилину на веранді царювала мовчанка, тільки Великий Гук шумів, мовби хотів спішити рвучі вири Рибниці.
– Так, так, повно тайн нерозгаданих у наших горах, – докинув Бакович, коли ціле товариство розходилося з веранди.
У Святої Софії
– Спомин? Ну так, та ще й який спомин! Здається, до суду віку не забути мені його, хоч скільки їх, цих споминів, виринає в моїй уяві, як нагадаєш ці, здається, недавні часи з-перед двадцяти літ, коди в Україні ревіли наші гармати.
Якимсь немовби кошмарним привидом здаються ці часи, що усім своїм тягарем вагоніли над нашими душами, цим «учора» перед яким не було ніякого «завтра», а як і було, то страшнішим видавалося за оте «вчора!»
Карасевич замовк і задумливо дивився проти себе. Його слова падали у вечірній сутінок і немов губилися у ньому.
Сиділи втрійку. Три приятелі, з дитячих літ, яких доля то роз’єднувала, то
зводила разом, і нагадувала минуле. Сірий вечір огортав хату, а в такі хвилини думки снуються стежками давно минулих літ і повертаються споминами пережитого. Часом у такі, тихі вечори, вирине в уяві мелодія позабутої пісні, що мов порвана ниточка насотується знову, та доторкаючись незримих струн душі, вдаряючи тихо по них, вичаровує ними симфонію минулого позабутого давно... Кажуть, що в такі тихі вечори в душі поета родиться пісня, а в душах мрійників оформлюються задуми, великі й маленькі іскорки полум’ям великого вогню вибухають!..
І сьогодні, такий же нерозгаданий настрій тихого вечора огортав Степанюкову кімнату, куди, як звичайно, заходили Карасевич і Подолинський на товариську гутірку.
Степанюк підвівся з канали, підійшов до вікна, відхилив ще більше фіранку й важкою ходою вернувся на своє місце. Подолинський крутив папіроску й мовчки підсунув пушку з тютюном Карасевичеві, що все ще задумо вдивлявся проти себе.
– Так, так, спомин!.. – відозвався знов Карасевич. – Що ж, слухайте, розкажу! Було це в тих лютневих днях, коли то знову, вдруге, сунула зі сходу московська орда на нашу землю, коли знову курився тамерланський шлях, полишаючи тільки згарища, кров і сльози за собою. Коли знову довелося нам покидати нашу столицю, залишаючи її безборонну на поталу наїзника, що з червоним прапором у руках ніс нам загибель і неволю, котрій куди й рівнятися навіть до неволі Фараонів!
Вже три дні били московські гармати на Київ ген з-за Дніпра, десь від Дарниці, засипаючи місто важкими гранатами. Три дні вже косила смерть його останніх оборонців: галицький вартовий курінь, що охороняв відступаючі на захід частини й вдержував останні стійки, які розкинені були по місті.
Ще не народився маляр, що змалював би усю трагічну велич цієї руїни нашої столиці, що її несла московська орда, не народився ще поет, що виспівав би цей псалом розпуки, що виривався з грудей її оборонців...
Йшло з димом добро, що віками цілими збиралося невсипущою працею наших пращурів, руйнувалися святині, які вони будували, щоб у хвилинах смутку й радощів розраду у них знайти – гинув наш Київ, як колись давно, вісім століть тому, коли також зі Сходу сунула орда, прадіди наїзників сьогоднішніх...
Вже відійшли останні евакуаційні ешелони з головного двірця на захід, вже покинули місто останні частини охоронного корпусу, що відступали по Кадетському шосе...
Наш курінь останнім залишився, щоби, стягнувши розкинені по місті стійки, відійти із приходом ночі й, прямуючи по Кадетському шосе, десь біля Жулян сполучитися з відступаючими частинами.
Я дістав приказ стягнути наші стійки, що розкинені були в районі Володимирської вулиці та Софійського майдану, розглянути положення на Бібіковському бульварі й, діждавшись ночі на старокиївській дільниці, що недалеко Софійського Собору, приєднатися до відступаючих українських відділів. Я рушив Володимирською вдолину, збираючи по дорозі січових стрільців, що тут і там були на стійках, головно на перехресті вулиць та біля знатніших будинків, стоячи оце вже другий день без зміни у голоді, на морозі, тримаючи в закостенілих руках кріси.
Зі мною йшов десятник Балагурак з пробоєвої сотні та двоє стрільців. Окрім крісів, мали ми в руках і за поясом напоготові гранати, щоб на випадок нападу можна було боронитися, бо небезпечно вже було показуватися на вулицях, хоча місто, здавалось, мовби вимерло. Рідко де стрічалася відчинена брама, рідко де видко було перехожого, хоч вже від учора снували по місті гуртки узброєних людей з опасками на раменах, з закарлюченими носами й обличчями типових жуліків, як їх там називають, які поки що нас не зачіпали. Була це свого роду міліція, що самочинно виринула на київських вулицях, нібито для вдержання порядку, хоч ніхто його не заколочував, здебільша молоді жидки з галицького базару та всяка босячня, що в такі переломові для міста хвилі вилазить зі своїх нір, використовуючи нагоду до грабунку.
Йшли ми оттак Володимирською вулицею, стягаючи стійки й прислухаючись до тріскоту стрілен, що розривалися в різних сторонах міста. Часами доводилося хоронитися в брамах і переждати кілька хвилин, бо над Володимирською розривалися шрапнелі, засипаючи, мов горохом, дахи камениць та замерзлі пішоходи.
Важкі думки огорнули мою душу. Я помітив, що й кожний із моїх стрільців ішов з похнюпленою головою, мовчки ступаючи по обмерзлих хідниках.
Ще так недавно, здається, вчора, спішили на Софійський майдан юрби святочно прибраних людей, а з кожного дому маяли жовто-блакитні прапори, а сонце всміхалося весело своїм промінням. Ще, здається, тремтять у повітрі оклики «слава» над Софійським майданом, летять смушеві шапки угору, а над цим морем голів, прапорів, знамен, мов громом, рокотять величні слова: «од нині і до віку будеш вільна й неподільна!»
І ввижалися мені ті розсміяні веселі обличчя, які усією душею раділи з того, що Господь дозволив їм діждатися тієї хвилини, яка раз на століття тільки з’являється, а якої даремне покоління цілі очікували та із розпукою в серці лягали в могилу... Мов крізь імлу ввижався мені полк запорожців, що на баских конях вихором понісся таки тією Володимирською вулицею, тільки шликами маяли вгорі, тільки стукіт копит о вуличне каміння слався за ними й зливався з рефреном їхньої пісні дзвінкої в одно ціле...
Думалося мені... І виринали перед очами моєї душі картини за картинами, що на них історія
землі нашої свій зміст нестертий розмальовувала. Та мало із них було таких, що на них із почуванням радості спинитися можна, а більш за все смутком проймали вони, жахом одчайним розпачі повним...
І в мозок впивалася думка, болюче питання: Чому? Завіщо? Чим гірші ми за інших? Чому для світу ближчі такі ось руді ірландські п’яниці й вірменські шахраї, чому дорожча для світу одна сльоза їхня за море сліз наших, чому до стогону за обірваним пейсом якогось паразита цілий світ прислухується зі схвильованим від обурення віддихом, а на крик мордованих сотень тисяч синів талановитої нації ніхто навіть словом не озветься?!
Чому на рятунок різних свинопасів півсвіту повстало, а чому жодне слово протесту не зірвалося тоді, коли дикуни зі степів надволжанських десятками розстрілювали синів мого народу – голодом їх заморювали на їхній таки землі?! А ось і тепер...
Чи хто хоч словом озвався із того синедріону, що там над Сеною радив над долею світу, одним одніським словом, не кажу протесту, а тільки таким буденним словом спочування, що не коштує нічого, не споможе й не пошкодить нікому, що отут на загибель мого народу суне орда, дика й жорстока, що пощади не знає, й хоч братом слов’янським іменує себе, але тавро улусів і кінського поту не зникло ще з її морд калмицьких. Чому? Чому?
Чим гірше слово наше, що в ньому «і сила й м’якість і потуга»? Чим гірша пісня наша, що рівної їй немає, яка красою піднебних висот досягає? Чим гірші сини й доні народу мого, що з диких піль і степу безкрайого своєю працею цвітучу країну вчинили, в якій садки вишневі з ланами золотої пшениці чергуються?
Бунтувала душа моя і не мала відповіді на це настирливе питання. А над Києвом рвалися московські гранати й орали нашу святу землю... І здавалося, що кожний тріск, кожний гук московської гранати громом промовляє до сумління синів землі нашої грізним: збудися!.. Збудися і бий московську наволоч, що твою землю руйнує, безчестить твої святині, соромить твоїх матерів і сестер твоїх, грабує добро твоє, топче те, що найсвятіше в тебе, з лиця землі стерти тебе хоче!..
Збудися і бий, чим можеш, чим маєш, скільки сили в тебе, рви, кусай, – бо знай, що ніхто, ніхто не поможе тобі, ніхто не стане за тебе, ніхто не скривиться із жалю за тобою...
І вчувалися в отому тріскоті пострілів гірка іронія, насміх гіркий над всіма тими сподіваннями, надіями нашими на братерське революційне єднання, самовизначення народів, апель до культури, поклик на право до життя, відклик до думки культурного світу!..
Ми йшли далі Володимирською й наближалися до Софійського майдану, де коло Старокиївської дільниці стояла наша стійка зі скорострілом.
Була, може, четверта година пополудні, та зимою день короткий і скоро сутеніє. Щораз важче було йти, бо вже поодинокі крісові кулі дзижчали понад вулицею – хто й звідки стріляв, не можна було розпізнати.
Ми підходили до Старокиївської дільниці. Тут довідався я, що вже перед полуднем місцева босячня, радіючи з того, що наближаються большевики, намагалася здобути дільницю, та скоростріл відбив наступ.
– Так, хлопці, – сказав я до стрільців, – звідсіля важко буде видобутися. Треба буде поодиноко, в певних відступах пробиватися попід доми, та якось дамо собі раду.
Залишалося ще простежити, що діється на Бібіковському бульварі. Це завдання треба було виконати самому.
Отже, стійки зі скорострілом я вирішив відправити, нехай бічними вуличками відступають на Кадетське шосе, а потім ще з яку годину прослідити по Бібіковському бульварі та його поперечницях, а відтак десь на опівніч встигнути до Жулян, де мала бути збірка всіх, якщо доведеться щасливо видістатись звідсіля!
– Слухайте, Балагурак, – звернувся я до десятника, – заберіть хлопців та скоростріл і відступайте до Кадетського шосе. Я обійду ще Бібіковський бульвар та наздогоню вас. За мене не бійтеся, буду берегтися. А уважайте! Не йти гурмою, а держатися здебільше мурів, тепер пройти можна. А гранати напоготові. На передмістях уважайте! Поодиноко перескакувати. Хай вас Бог береже!
– Приказ, пане поручнику! Видобудемось, коби тільки перейти головні вулиці, на передмістях ніхто не чіпатиме. Це тільки тут жидівня така відважна! – Йдіть з Богом, хлопці! – сказав я і довгу хвилину дивився услід, як вони
пробігали гусаком Софійський майдан і один за одним зникали в бічній вуличці, що вела на захід.
Я залишився сам. Ніяково було, та що ж – приказ! В думках укладав собі плян, як мені
пробратись на Бібіковський бульвар, і почав іти, стараючись якомога скоріше видобутися з майдану. Проти мене маєстатично знімався Собор святої Софії та пам’ятник гетьмана Хмельницького. У вечірньому сутінку гордо рисувався на фоні неба профіль софійської дзвіниці, довгі тіні лягли від церковних бань по білому снігу, що вкривав майдан.
Свята Софія!.. Віки цілі проходили біля неї, радощі й смутки землі нашої ділила вона, все найкраще, найзнатніше, що видала земля наша, горнулося під її омофором...
Може, ще тремтять в закалубинах її мурів тремтливі слова молитов та
зітхань, що заносили їх перед її престолом князі наші та воїни, в похід вибираючись, може, ще відгомін пісень переможних та гомін литаврів, що ним стрічали після походу Великого Богдана, блукає по аркадах її каплиць, відбиваючись об «стіну нерушиму»...
Може, ще часом у ніч глуху, як темінь вкриє землю і сон на вії зможені налягає, стрясає мурами її виття Джінґіс-ханових орд, а в золоті бань її майне відблиском сяєво палаючих теремів прадідів наших – майне і згасне...
І мимохіть, несвідомо, спрямувалися мої кроки у той бік, де розхилені ворота дзвіниці давали перехід на церковну ограду. А так! Треба вступити до святої Софії, майнуло в моїх думках. Може, ніколи в життю не доведеться вже тут побувати, може, це востаннє вже мої очі любуються її красою. І схоронитись треба було, бо саме в ту хвилину розірвалася над софійський майданом шрапнеля, а кулі заторохтіли по даху митрополичої палати.
А далі друга й третя. Я прискорив ходу. І завтра злочинна рука московського большевика сягне по те золото, яке
віками цілими прадіди наші складали в пошані Богові землі нашої, погасить вогонь цей, що його запалили предки наші на Його хвалу...
І може, завтра сколихне цим храмом зойк мордованих слуг Його, може, замість фіміяму закуриться ватра наїзника, що сушитиме біля неї свої смердючі валянки...
Я почував, як серце моє здавив біль... Саме тоді десь недалеко від церкви, на протилежній вулиці, пролунав вибух гранати, а за ним наступні. Голосний гомін відбився об церковні мури і довгу хвилину стрясав ними.
«Мабуть, перекинули обстріл на Софійський майдан, – думалось мені. – І як тепер видістатися відсіля?»
Та в цю мить – якась тінь майнула по церковній долівці... Від правої стіни, що поринала у сутінку, відділилася якась постать та попрямувала повільно до мене. Я здивовано вдивився у неї. То був монах у клобуці з довгою, сивою бородою. Якось дивно, маєстатично ступала ця постать і по хвилі спинилася біля мене. Я побачив лагідне, привітне лице, що якось не гармоніювало з сивою бородою, і чорні очі, що вдивлялися в мене. Довга ряса вкривала струнку стать, що дивно відрізнялася чимсь від звичайних постатей православних монахів та батюшок. Коли б не борода, то сміло могла б його постать скидатися на якогось єзуїтського патера, чи якогось іншого західно- європейського священика.
Хвилину вдивлявся він у мене, а відтак озвався тихо: – Встань та ходи за мною!
І я, мов у сні, не надумуючись, пішов. Саме в цій хвилині знову пролунали вибухи стрілів. Я мав вражіння, що ворог б’є як попало, більш на те, щоб ширити паніку й дезорієнтувати противника, аніж аби влучити намічену ціль.
– Чуєш? – озвався монах. – Та я проведу тебе, не лякайся! Я мовчки йшов, ступаючи тихо за ним, а він крізь бокові двері в іконостасі повів мене за вівтар до нерушимої стіни. Дивно мерехтіла у слабкому світлі лямпади мозаїкова постать Богоматері. Йшов якийсь блиск від неї, сумовито вдивлялися її очі у сутінь просторого храму. Може, так само колись, сотні літ тому, дивилися ці очі, як татарська орда, зруйнувавши заборола, ввірвалася до храму й мордувала галицьких лицарів короля Данила, воєводи Дмитра,
оборонців нашої столиці й цього храму. Мій поводатар повернувся до заглиблення у правій стіні за вівтарем, взяв зі
столика лямпу, наповнену олією, засвітив та підійшов до непорушної стіни. Тут підняв лямпу високо вгору так, що світло її огортало велику частину мозаїки й почав пильно приглядатися мерехтливим камінчикам. Відтак правицею натиснув один із них. Я стежив за ним мовчки. Та нараз тихо, без шелесту, усунулась частина стіни, а за нею показався коридор чи якась велика прогалина.
– Ходи за мною, – кинув мені монах і ввійшов у коридор, вузький та доволі високий. Кілька сходів вело вниз, а далі була вже гладка дошка. – Не лякайся нічого. Я виведу тебе. Крізь двері на вулицю не виберешся, там стріляють тепер!
Ми пішли. Напереді монах з лямпою в руці, а я за ним. Минаючи останній схід, я оглянувся. Тихо, без шелесту засувалася за нами стіна так, що за хвилину не можна було розпізнати, чи був у ній який перехід. Ми знаходилися у вузькому, підземному коридорі, що губився у теміні, куди не проникало світло лямпи. Я мав вражіння, що ми то спускаємося, то піднімаємося. Часами коридор завертав убік, а то здавалося, що ідемо у протилежному напрямку. У сірому, почорнілому від старості мурі були місцями доволі великі заглибини, щось як у катакомбах в Зальцбурзі.
Як довго йшли ми – не знаю. Я втратив відчуття часу чи, може, одноманітність цього підземелля спричинила, що я не в силі сказати, чи був це ще вечір, чи ніч уже вгорнула землю. Час до часу коридор вривався, перед нами виринала сіра стіна. Тоді мій поводатар знову підносив лямпу і натискав якесь місце в мурі, й стіна, мов зачарована, без шелесту усувалася набік, пропускаючи нас у коридор, що далі провадив у підземелля. Коли ми раз підходили до одної такої поперечної стіни, в мене забилося серце і дрож стрясла цілим тілом. Бо в слабому світлі лямпи, що на кілька кроків ледве прояснювала темінь, яка виринала проти нас, запримітив я постать, що, спершись плечима о стіну, загороджувала нам дорогу. Ступивши кілька кроків ближче, побачив я, що це кістяк, який із сатанинською посмішкою на вищирених зубах вдивлявся у нас порожніми ямами, в яких колись були очі.
– Нічого, це печеніг, що пробрався сюди в часи Святослава, – сказав
монах, не повертаючи до мене голови, немов би не хотів бачити остраху на моєму лиці й не бажав мене засоромити...
Ми пішли далі. І знову біля однієї стіни побачив я нову постать, яка, куняючи на долівці,
робила враження богомільного прочанина, вкритого лахміттям! – А це жидовин, що в часи Хмельницького вспів аж так далеко зайти сюди! Цей був проворніший за печеніга. Їжу узяв і зброю зі собою. Та й це йому не помогло, – сказав монах, вказуючи на останки глечика й заржавілий ятаган. – О, свята Софія вміє добре зберігати свою тайну, не дозволить нікому
непокликаному безкарно вдиратися у її святая святих! Якось різко пролунали оті слова мого поводатара у вузькому підземеллі й,
глухим відгомоном відбиваючись од стіни, котилися в безвісті коридора. Спочатку я старався затямити ці всі переходи, числив ці закрути й перепони та відтак дав спокій, все одно, думав, нічого з цього не вийде! Врешті решт мав вражіння, яке чогось не покидало мене, що ми цілий час крутимося на одному місці, що ми, якщо не знаходимося під самою церквою святої Софії, то недалеко відійшли від неї. То знову траплялися місця, де наш коридор вривався, а перед нами виринало кілька нових гирл підземелля. Монах вибирав одно з них, і ми йшли далі, щоб за якийсь час знову опинитися на такому розпутті.
– Вже недалеко, – сказав монах, помітивши, що я втомився й ледве волочу ноги.
І ще одне явище кидалося мені в очі. Я впродовж нашої дороги зауважив, що в коридорі було доволі чисте повітря, хоча снувався він у безконечність. Отже, і за це подбали невідомі будівничі. Зазвичай у таких підземеллях буває таке попсоване повітря, що й дихнути важко, а нераз доводиться ледве з життям видістатися з них. Та тут чиясь розумна голова подумала й про це!
Я ішов мовчки й цілий час не відзивався й словом, хоч безліч думок ворушилося в моїй голові, а кожна кінчалася запитом: «Куди веде мене той монах?»
Я добре придивлявся йому, наскільки це можливо було в блідавому світлі невеличкої лямпи. Що вражало мене, то це дивна еластична хода й стрункість його постаті, що якось не гармоніювала з сивою бородою.
– От, ми вже й на місці, – сказав він, коли дорогу нам перепинила нова стіна. Знову підняв лямпу, натиснув мур, й знову тихо, без шелесту, відсунувся мур набік, відкриваючи перед нами широку чотирикутну кімнату, до якої вхід закривала штора.
Ми увійшли й опинилися в просторій залі, освітленій великою лямпою старовинної форми, що звисала зі стелі. Праворуч, посеред стіни звисала ще одна штора, закриваючи, мабуть, вхід до якоїсь дальшої кімнати. Я став
роззиратися. Обстановка кімнати скидалася на таку, яка стрічається по старовинних
замках, все, на чому спинилися мої очі, носило сліди глибокої старовини, яку можна побачити сьогодні хіба тільки за вітринами музейних залів. І зброя, розвішана по стінах, і портрети, і широкий дубовий стіл посередині, і старовинний килим на долівці, і тапчан у кутку, вкритий грубою ведмежою шкурою – все те носило на собі сліди глибокої старовини! Усе це далеке й чуже було тим гранатам і шрапнелям, що в тій хвилині розривалися над Софійським майданом. Все те, і ця обстановка, і цей монах, і ця довга мандрівка по підземеллі видавалися мені якимсь таким несамовитим маревом, що я питав себе, чи це не сон часом зморив мене у старокиївській дільниці й розстеляє переді мною міражі давно минулих літ.
Та ні! Я мимоволі, несвідомо, прикусив уста. Заболіло! Знак, що я не марю у сні, що це все не видіння.
Мовчки розглядаюся далі. Наліво від входу, в кутку, стояв невеличкий столик, на якому лежала розгорнена грубезна книга в шкуряній оправі, з золотими клямрами по боках, як це буває на прадавніх євангеліях. На середній стіні проти входу висів великий щит, критий блакитною емаллю, що блистіла в промінцях лямпи, а на ньому виднівся золотий тризуб. Праворуч на стіні висів портрет на повен зріст якогось старця з довгою сивою бородою, із задуманими очима, що, мов живі, вдивлялися в нас. Одягнений був старець у довгу хламиду, сп’яту блискучою аграфою на правому рамені. Рука старця сперта була на головище топора дивної форми й вигляду. Попід стінами тут і там стояли дебелі скрині. Подібні стрічаються часом у притворах старих церков, у яких ховають церковну утвар. В одному кутку спостеріг я сперту об стіну старовинну зброю, панцир із шоломом та покинуту на долівці рогатину.
– Спочинь, козаче! – озвався монах лагідним голосом, відсуваючи одне з крісел біля столу. – Ти втомився, а нас жде ще далека дорога, якщо хочеш безпечно видобутися із того пекла, що його зготували нашому Києву большевицькі наїзники! Ти з галицької частини, як бачу! Так! Бачив ваших стрільчиків-галичан, як одчайдушно потраплять боротися в обороні рідної землі. Ще минулого року бачив, коли орди Муравйова руйнували наш Київ. Спочинь, вояче!
Я сів на крісло й схилив сумно голову. Щойно тепер почав усвідомлювати собі цю незавидну долю, яка ждала мене й усіх нас – ізгоїв із нашої столиці, яку полишали ми на поталу нашому відвічному ворогові.
«Попід чужими плотами тинятиметеся й чужі гонитимуть вас від своїх порогів», – гомоніло боляче в моїх думках. І я нагадав, що ціла наша історія – це історія народу-вигнанця, який блукає на рідній, не своїй землі, гнаний чужинцями, що загарбали цю землю...
– Засумував... – озвався по хвилині монах. – Так, так, велика смута сповила нашу землю, ще важча, може, від тієї, яка колись, перед віками налягла на нашу країну. Бо грядуть дні, дні важкого випробовування для народу нашого! Грядуть дні, в яких брат повстане на брата, син батька рідного відцурається, найлютішого ворога приятелем своїм називатиме. Йдуть дні важкі, прокляті дні для нашої землі!.. А ця земля, що медом і молоком спливала, полин гіркий тільки родитиме для тих, що в поті чола свого каратимуться на ній... Тільки пси голодні витимуть на згарищах, де колись хатки біленькі, сади вишневі пишалися... Тінями примерклими не зі світу цього зватимуться сини цієї землі квітучої.
– А ти, може, й не усвідомлюєш собі, – продовжив чернець, – де знаходишся тепер, козаче? То знай, що отут ноги твої торкаються найсвятішого місця, «святая святих» землі нашої... Тут, над нами, де тепер здіймається свята Софія, пишалася колись каплиця Перуна, найбільша святість нашої землі в давні часи!.. А перед ним, ще геть давно, в цих давно померклих часах, про які не згадує вже ніяка історія нашого народу, стояла святиня Сонця, якому поклонялися і яку збудували колишні володарі нашої країни, чиє знамено, – тут чернець вказав на щит із тризубом, – стало знаменом нашої землі, прадідів наших і цілого народу нашого...
Принесли вони його із собою з далекої землі, що процвітала колись серед моря широкого, де сонце клониться на захід... Та про це ця книга розказала би більше, – сказав чернець, показуючи рукою на золотоковану книгу на бічному столику.
– Так, козаче, святе оце місце багатьом уже перед тобою давало охорону в скрутній хвилині! Тут, в оцій саме обителі, скривався колись Аскольд, коли печеніги облягали його в Києві! Тут воєвода Дмитро збирав на раду своїх ратників, стаючи на бій із ордами Джінґіс-хана. Тут скривався Хмельницький і кріпив свого духа перед тією великою хвилиною, заки підняв наш нарід до визвольної боротьби... Й не одному ще синові нашої землі доведеться тут шукати притулку у важких хвилинах, бо лягли тіні на нашу землю довгої ночі неволі...
– Та й вона минеться, – говорив чернець своїм натхненним голосом, – минеться, козаче, як усе минає на цьому світі, і добро, і лихо!.. І знову встане ясне сонечко з-за Дніпра, і знов золотитиме лани пшениці й садки вишневі, і з піснями веселими стрічатиме його наш нарід, що тоді знатиме вже ціну волі, окупленої морем сліз і крові, що спливають тепер по нашій батьківщині. Бо довгий ще шлях судилося верстати нашому народові в мандрівці віків... Та ходімо вже, козаче, якщо хочеш наздогнати свої частини. Ще добрий шмат дороги, заки вернешся до своїх...
Я піднявся. Чернець взяв лямпу і повів мене в коридор. Переступаючи
поріг, кинув я ще раз оком на підземну кімнату і мій погляд спинився на блискучому тризубі, що відбивався від блакитного поля щита. «Це знамено наших прадідів, під яким вони колись у бої ходили, – думалося мені. – Це й наш теперішній знак, що виведе нас з неволі на волю. Він стане сполучником далекого «вчора» із близьким «сьогодні». Знак прадідів наших...»
І знову вела дорога підземним коридором із його численними закрутами, поперечними стінами, то спускаючись, то підходячи вгору. Як довго ми йшли – не знаю. Коли за якийсь час в коридорі проти нас стало сіріти і мій поводатар сказав: «Ось ми вже доходимо до краю», то, ступивши ще кілька кроків, став я серед лісової гущавини, що добре вкривала вхід до підземелля. На дворі стояв морозний день, а снігові пластинки аж іскрилися на віттях дерев.
– Підеш просто, козаче, ще кільканадцять кроків й натрапиш на стежку, яка тебе заведе просто у Жуляни. Бувай здоров, хай Бог береже тебе в ласці своїй, козаче!
Заки вспів я отямитись і сказати хоч слово подяки, чернець зник і тільки сліди по снігу вказували, куди він пішов. Постоявши хвильку й подякувавши в душі Богові, що вирятував мене з такого важкого становища, попрямував я за вказівками ченця й за добру годину був уже в Жулянах, де саме наш курінь збирався у дальшу дорогу.
– Ось такий мій спомин, – сказав Карасевич, запалюючи папіроску, яка погасла під час його оповідання. – Сонним маревом здається він мені не раз, та все таки я пережив дійсно ці хвилини, про які вам розказував. Вірте або й ні, а мені їх не забути ніколи…


Примечания

39
Кімната листарів – тут опрацьовували кореспонденцію.
40
Скоростріл – кулемет.
41
Оссолінеум – Наукова Бібліотека ім. Василя Стефаника.
42
«Мала птиця, а великі гроші», «гній – душа господарства» – цитати гасел з галицької сільськогосподарської преси, далі автор кепкує з небажання галичан робити політичну кар’ єру.
43
«Вже більше літ двісті як козак в неволі» – перший рядок пісні на слова Анатоля Свидницького, яка була заборонена і за царату, і за влади комуністів.
44
На рандку – на зустріч.
45
Прохід – прогулянка.
46
Панедію – міщанське звертання, таке ж, як добродій.
47
Обойчик – комірець у греко-католицьких священиків.
48
Літники – панії, що відпочивають на літниську – курорті.
49
Згінник – дикий кабан.
50
Холєрник – «так «популярно» називають гуцули літників» (автор).