Світлана Гриценко » Динаміка лексикону української мови XVI–XVII ст.
[додати інший файл чи обкладинку цього твору] [додати цей твір до вибраного]

Динаміка лексикону української мови XVI–XVII ст.

Дисертація
Написано: 2018 року
Розділ: Історична
Твір додано: 31.05.2018
Твір змінено: 31.05.2018
Завантажити: pdf див. (9,9 МБ)
Опис: 3
АНОТАЦІЯ
Гриценко С. П. Динаміка лексикону української мови XVI–XVII ст. –
Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук зі
спеціальності 10.02.01 „Українська мова‖. – Київський національний університет
імені Тараса Шевченка. – Київ, 2018.
У дисертації на підставі українськомовних писемних пам‘яткок різних стилів і
жанрів досліджено лексикон української мови XVI–XVII ст. як системний
динамічний феномен, що вербалізує динаміку культури суспільства.
Актуальність дослідження зумовлена необхідністю пізнання еволюції
української мови на лексичному рівні в XVI–XVII ст. – в період інтенсифікації
усталених та встановлення нових зв‘язків українців з іншими народами, їхніми
мовами, традиційною культурою. Створення вичерпного лексичного портрета
української мови XVI–XVII ст. зі спеціальною увагою до причин, форм,
інтенсивності їх проявлення та хронології структурної та семантичної динаміки
ідіома актуалізує проблему зіставлення в майбутньому різночасових етапів розвитку
мови за обраними для аналізу параметрами як важливої передумови створення
узагальнювального дослідження змін лексикону української мови.
Наукова новизна дисертації полягає у тому, що вперше досліджено лексику
української мови XVI–XVII ст. як системний динамічний феномен, розроблено і
застосовано для його пізнання комплекс прийомів, вивчено природу, механізми,
джерела та чинники розвитку лексичної системи мови (позамовні, внутрішньомовні
та різноманітні їх поєднання) на визначеному часовому зрізі, виявлено
співвідношення статичних і динамічних її складників; запропоновано низку нових
підходів для верифікації часу постання нових номінативних одиниць у мові-
реципієнті; окреслено роль міжмовної взаємодії у трансформації лексикону;
розкрито закономірності насичення іншомовними елементами та дериватами різних
тематичних і лексико-семантичних груп у контексті концептуальної організації
мовної картини світу. 4
Практична цінність виконаної роботи визначається можливістю використання
теоретичних положень студії в підготовці узагальнювальних праць з історичної
лексикології української мови, етнолінгвістики та когнітивної лінгвістики;
матеріали дослідження можуть бути використані в університетській лінгводидактиці
(курси загального мовознавства, лексикології, історії мови, етнолінгвістики;
спецкурси з теорії мовної взаємодії, когнітивної лінгвістики); у лексикографічній
практиці (укладання словників історичних, іншомовної лексики, мови письменників
XVI–XVII ст.); у подальших наукових студіях, присвячених утвердженню ідеї
взаємозв‘язку динаміки і відносної статики лексикону української мови визначеного
часового сегмента.
У дослідженні обґрунтовано, що мова як єдність сталого й змінного, статики й
динаміки оприявнюється в просторі й часі, реалізується в хронологічній тяглості –
від давніших форм її існування до сучасних. Специфічно відтворюючи навколишній
світ, мова постійно зазнає внутрішніх структурних змін; соціальні фактори,
історичні події та діяльність окремих особистостей стимулюють і скеровують –
безпосередньо чи опосередковано – напрямки мовної динаміки. Найбільше на зміни
лексики і семантики впливає динаміка життя суспільства, його матеріальної та
виробничої сфер, культурних домінант. Інтенсивність змін у різні часові проміжки
неоднакова, що зумовлене дією домінантних чинників, притаманних для
відповідного проміжку часу. Виникнення нового чи зникнення наявного в мові
структурного елемента є не лише кількісною зміною, а передумовою постання
нових зв‘язків, відношень, залежностей. В історичній ретроспективі мова становить
динамічну систему з притаманними їй змінністю під впливом зовнішніх і
внутрішніх чинників, водночас – зі збереженням основних функцій та відносною
загальною стабільністю структури.
Важливим чинником динаміки української мови, зокрема XVI–XVII ст.,
виявилися широкі контакти українців з іншими народами, які корелювали з
міжмовною взаємодією, що зумовили зміну складу та функцій її структурних
елементів. Промовистим для дослідження історії мови є не лише наслідки взаємодії,
а й особливості її протікання. 5
Потужний іншомовний вплив на українську мову XVI–XVII ст. був
зумовлений складною політичною, релігійною, культурною ситуацією в Україні, а
поширені на її теренах мови (українська, церковнослов‘янська, грецька, латинська,
вірменська, турецька, кипчацько-татарська, польська, чеська, німецька, угорська,
італійська, французька) маніфестували змагання різних ідеологій та політико-
економічних систем, що вербалізувалося у мові українських писемних пам‘яток
окресленого часу. Комбінаторика різних форм зміни лексикону є багатоплановою,
внаслідок чого постали різні типи змін, неоднакові за кількістю нових лексем.
Однією з форм розвитку лексикону досліджуваного періоду було формування нових
значень як питомих, так і запозичених лексем внаслідок метонімії, семантичної
атракції; генералізація та спеціалізація значення; використання запозичень у складі
сталих словосполук, клішованих виразів, термінологічних сполук, які є типовими
для пам‘яток офіційно-ділового стилю юридичного жанру та жанру урядового
управління, однак рідше фіксуються пам‘ятками інших стилів. Більшість таких
утворень сформовані з елементів питомої та іншомовної генези; спорадично
засвідчені сполуки лексем, до складу яких входять лише запозичення. Розбудова
різних тематичних і лексико-семантичних груп унаслідок полісемантизації,
міжстильової транслокації запозичень сприяла динаміці українського лексикону
XVI–XVII ст. Важливим доказом цього процесу стало використання і семантичних
еквівалентів як серед запозичень, так і серед питомих та запозичених лексем; при
цьому не спостережено не лише семантичної, а й стильової диференціації
запозичених і питомих лексем, що засвідчує високий ступінь інтенсивності процесу.
Активізація формування абстрактної лексики, що свідчить про інтелектуалізацію
носіїв мови, та поширення виразно конотованих, оцінних елементів, сприяло
розбудові лексикону української мови XVI–XVII ст.; іноді пам‘ятки фіксують
випадки формування нового конотативного значення запозичення у мові-реципієнті
на базі вже відомих у мові-джерелі.
Еволюція мови оприявнюється не лише у змінності, а й у сталості, оскільки
спокій – це окремий прояв динаміки за умови мінімальних змін. Ця тенденція
динаміки лексикону простежується в українській мові XVI–XVII ст., яка 6
успадкувала значну частину лексики XI–XV ст. без змін чи з мінімальними змінами.
Зіставлення лексиконів різних хронологічних зрізів – до XV ст. і XVI–XVII ст. –
засвідчило, що низка лексем, словоформ, значень, відтворених пам‘ятками раніше, у
пізніших пам‘ятках відсутні, що уможливлює припущення про їх деактуалізацію в
мовленні, функційну редукцію. За особливостями протікання та наслідками це
явище не є однорідним: окреслюються зниклі лексеми, полісемантичні лексеми із
втраченим значенням, запозичення із втраченою формою або ж заступлені
семантично тотожним дериватом.
Пам‘ятки XVI–XVII ст. демонструють значне розширення лексикону
української мови шляхом переймання іншомовних номінативних одиниць,
існування яких у попередній період не було підтверджене джерелами. Насичення
ідеографічних сфер запозиченнями залежало від: стану розвитку відповідних ТГЛ і
ЛСГ; актуальності сфери номінування; наявності питомих та іншомовних
семантичних дублетів; стилю і жанру пам‘ятки. Розвиток лексики окреслює
соціокультурні домінанти для українців – ‗навчання‘, ‗пізнання‘, ‗виробнича
діяльність‘ тощо. Константами концептосфери для українського соціуму XVI–XVII
ст. (як і попередніх періодів) залишалися ‗довкілля‘ (‗жива і нежива природа‘),
‗людина: зовнішня характеристика; розумова діяльність і емоційні стани‘.
Насичення одних ТГЛ новими елементами і незмінність чи редукція інших ТГЛ
віддзеркалюють архітектоніку концептосфери відповідного часу, її динаміку. На
підставі лексики обстежених українськомовних пам‘яток XVI–XVII cт. до ядра
концептосфери належать: ‗оборона держави / власних володінь, війна‘, ‗віра /
релігія‘, ‗справедливість / право‘.
Тексти українських пам‘яток XVI–XVII ст. засвідчили, що чимало запозичень
адаптувалися в мові-реципієнті, втратили ізольованість, набули нових зв‘язків,
зокрема шляхом семантичної та / чи формальної деривації; особливо виразно
проступає цей процес у творенні нового формально-семантичного комплексу з
вершиною – запозиченою лексемою. Динаміка формальної структури лексики, як
правило, пов‘язана зі зміною значення вихідної лексеми; лише зрідка непохідна
лексема і дериват від неї засвідчують семантичну тотожність. 7
Формальна деривація усталює мотиваційні й словотворчі моделі, окреслює
продуктивні з них для відповідного періоду розвитку мови. Урахування міжмовної
взаємодії як важливого чинника динаміки української мови актуалізує увагу до
поділу дериватів на монолінгвальні та гібридні. Пам‘ятки української мови XVI–
XVII ст. засвідчують наявність негібридних (монолінгвальних) і гібридних
дериватів. Використання ресурсів української мови у формальній чи формально-
семантичній деривації переконує в її потужності як джерела розвитку лексикону.
Аналіз дериватів іншомовної генези, історія їх появи в українській мові XVI–
XVII ст., а також вивчення функціонування відповідних запозичень у мові, яка є
джерелом їх виникнення, та в (можливих) мовах-посередницях дозволяють окремо
для кожного випадку гіпотетично оцінювати їх або як такі, що утворені в мові-
джерелі, або ж як такі, що постали внаслідок словотворення в мові-посередниці чи в
мові-реципієнті; при цьому складність остаточних оцінок генези дериватів пов‘язана
з наявністю спільних для різних мов, що взаємодіють, афіксів та моделей
словотворення.
Маркером розвитку лексикону української мови XVI–XVII ст. є велика
кількість складних, переважно двоосновних, похідних утворень різних граматичних
класів (іменники, прикметники, прислівники), що об‘єднують у своїй структурі
елементи питомі і запозичені, що дало підстави віднести словоскладання і
основоскладання до активного типу словотворення зазначеного періоду як одного з
визначальних джерел розвитку лексикону.
Дослідження динаміки лексичної системи визначеного періоду неможливе без
пізнання історії кожного запозиченого слова, що передбачає окреслення його
часових параметрів: з‘ясування функціонування у мові-джерелі, у мовах-
посередницях, встановлення часу появи у мові-реципієнті, а також вивчення
особливостей функціонування, адаптації, зокрема входження в словотворчі та
семантичні відношення з іншими елементами.
Пам‘ятки різного часу відтворюють неперервність історичного існування
багатьох лексем; у функціонуванні окремих запозичень простежено часові лакуни,
які не є свідченням цілковитого зникнення лексеми в мові-реципієнті у відповідний 8
період, оскільки слову притаманне функційне, стильове переміщення, відтак –
використання в тих стильових сегментах, які не відбиті писемними пам‘ятками
досліджуваного періоду. Для низки лексем запропоновано релятивні хронологічні
характеристики (зазначення часового проміжку від одного року до іншого або
відповідне століття).
Визначення часу появи лексеми в опорі на історію позначуваної реалії
сприяло окресленню запозичень, які номінують поняття матеріальної культури,
історія виникнення яких чітко встановлена, або визначено час, раніше якого ці
запозичення не могли постати в мові-реципієнті. Урахування широкої позамовної
інформації, контексту епохи для визначення часу лексичних запозичень в
українську мову засвідчує, що історія реалій та історія їхніх назв нерозривні, тому
для пізнання фактів мови мають значний пояснювальний потенціал. Визначення
часу, від якого функціонує в українській мові запозичений мовний знак, сприяє
уточненню джерела запозичення, зокрема за наявних у науці альтернативних
пояснень. У таких випадках важливу роль відіграє інформація про особливості
побутування аналізованих лексем у потенційних мовах-посередницях. Нерідко
лексема демонструє мінімальну відмінність у часі її першої фіксації писемними
пам‘ятками у мовах-посередницях; за таких умов важливими лишаються формальні
показники (характер дериваційних гнізд у потенційних мовах-посередницях та
характер дериватів в українській мові як реципієнті). Хронологізація запозичень
залишається важливим засобом досягнення вичерпної й об‘єктивної характеристики
динаміки номінативних одиниць у часі, а також пов‘язаних із ними явищ позамовної
дійсності – елементів матеріальної й духовної культури.
Аналіз лексики українських писемних пам‘яток XVI–XVII ст. переконує в
тому, що розбудова лексикону відбувається різними шляхами; їх характеристики не
відповідають загальним моделям, оскільки навіть у межах окресленого напряму
постання нових слів засвідчено прояви різноманітних факторів.
Основні теоретичні положення та практичні результати дослідження
викладено у доповідях, виголошених на 17 Міжнародних наукових конференціях, 2
Міжнародних наукових симпозіумах, 3 Всеукраїнських наукових конференціях, 4 наукових читаннях, 1 регіональній науково-практичній конференції. Результати
дослідження представлено в одноосібній монографії „Динаміка лексикону
української мови XVI–XVII ст.‖ (К.: КММ, 2017. – 936 с. – 55,5 др. арк.), у розділі
колективної монографії „Латинська мова в Україні XV – початку XVIІI ст.‖ (у
співавт. з Мироновою В. М., Корольовою Н. В. та ін.) та в 36 одноосібних статтях
(27,87 др. арк.), з яких 29 опубліковано у наукових виданнях України, затверджених
МОН як фахові (у тому числі 7 – у закордонних виданнях), 7 статтей – в інших
виданнях (у тому числі 4 – в закордонних).
Ключові слова: динаміка, статика, взаємодія мов, лексикон, питома лексема,
запозичення, мова-джерело, мова-реципієнт, мова-посередниця, адаптація,
деривація, хронологія запозичування.
Зміст: [натисніть, щоб розгорнути]
 
Відгуки читачів:
 
Поки не додано жодних відгуків до цього твору.
 
Тільки зареєстровані читачі можуть залишати відгуки. Будь ласка, увійдіть або зареєструйтесь спочатку.