Мирон Гордійчук » Особистість, громадська і наукова діяльність Володимира Амвросійовича Менчиця (1837-1916)
[додати інший файл чи обкладинку цього твору] [додати цей твір до вибраного]

Особистість, громадська і наукова діяльність Володимира Амвросійовича Менчиця (1837-1916)

Дисертація
Написано: 2018 року
Розділ: Історична
Твір додано: 05.07.2018
Твір змінено: 18.07.2018
Завантажити: pdf див. (3,8 МБ)
Опис: Гордійчук М. Г. Особистість, громадська і наукова діяльність
Володимира Амвросійовича Менчиця (1837-1916). – На правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за
спеціальністю 07. 00. 01. – історія України. – Київський національний університет
імені Тараса Шевченка Міністерства освіти і науки України. – Київ, 2018.
Дисертаційна робота присвячена біографічному дослідженню діяльності
українського культурно-просвітнього діяча Володимира Амвросійовича Менчиця
(1837-1916).
Історична наука після розпаду СРСР і проголошення незалежності України
займається поверненням у поле історіографічного та суспільного дискурсу
несправедливо забутих, іноді заборонених для дослідження постатей. Серед діячів
національного руху, що варті окремих спеціалізованих студій, є і Володимир
Амвросійович Менчиць. Для сучасників він був відомий як українофіл, збирач
українського фольклору, видавець, фахівець у літературній сфері і видавництві,
власник мережі книгарень, просвітитель і колоритний філософ. Драматург і
театрознавець В. Чаговець у некролозі зазначав, що В. Менчиць разом із
В. Антоновичем та М. Драгомановим, завдяки документації пам’яток усної
народної творчості, займав почесне місце серед плеяди українофілів.
Представники українського національного руху як в Російській, так і в Австро-
Угорській імперії, знали В. Менчиця також і як книгаря, що поширював
українофільську літературу.
В історіографії згадки про В. Менчиця пов’язані зазвичай із друком його
етнографічних матеріалів у збірнику М. Драгоманова «Малорусские народные
предания и рассказы» та його спогадами про М. Костомарова. У 20-х рр. ХХ ст.
постать В. Менчиця була предметом зацікавлення українознавчих установ ВУАН,
проте репресії 30-х рр. ХХ ст. призвели до її забуття. Лише наприкінці 80-х рр. ХХ
ст. спостерігається поява значної кількості згадок про нього, зокрема в контексті
родинних зв’язків з М. Грушевським. 3


Джерельна база дослідження є неоднорідною і розпорошеною. Вона
представлена як архівними, так і опублікованими документами, зокрема
мемуарами та згадками в епістолярії діячів українського національного руху ХІХ
ст. Не зважаючи на це, доступні джерела дають змогу здійснити комплексне
дослідження – відтворити етапи життєвого шляху В. Менчиця та різні аспекти
його діяльності.
У дослідженні подано біографічні відомості про В. Менчиця, зокрема про
генеалогію роду Менчиців, що був одним із найвідоміших священицьких родів у
Київській губернії. Представники цього роду традиційно були священиками в
містечку Вчорайше, де і народився В. Мечниць, будучи первістком у сім’ї
Амвросія та Агрипини Менчиців. Він одним з перших серед представників своєї
родини обрав світський шлях у житті. Навчався в Києво-Подільському духовному
училищі, Київській духовній семінарії, Київській духовній академії, яку
передчасно покинув через причетність до студентського бунту 1859 р. Згодом
навчався у Санкт-Петербурзькому університеті. В 1862-1868 рр. В. Менчиць
подорожував Західною Європою. Ці мандри завершили формування світоглядних
орієнтирів В. Менчиця, який мав різносторонню освіту і був, за висловом
дослідниці його біографії Н. Бракер, оригінальною духовною постатю – віруючий
філософ-мораліст типу Сковороди, що знав 12 мов, серед них німецьку,
французьку, латину, грецьку і санскрит. Після повернення з-за кордону він
спочатку жив у Житомирі, згодом в Києві, в 1876 р. переїхав до Єлисаветграду.
Першу дружину, за відомостями Н. Бракер, він зустрів у Катеринославі. Тут
і одружився, отримавши у придане «мало не 900 десятин землі», котрі він вклав у
створення власної мережі книжкових магазинів. Невдовзі В. Менчиць овдовів.
Вдруге він одружився 8 червня 1874 р., взявши шлюб з 20-річною Неонілою
Костянтинівною з дому Грищинських, яка, як і він, народилась в священицькій
сім’ї. В їхньому шлюбі народилося щонайменше дві дочки: Тамара і Олена.
В. Менчиць намагався вести мандрівний спосіб життя. Він часто
практикував мандрівки південоукраїнськими степами в 1870-1880-рр. Серед його
захоплень була народна медицина. Завдяки цьому його знали як відомого знахаря і 4


знавця цілющих властивостей рослин. Поведінкові манери робили його вкрай
незвичним українофілом-інтелігентом, що не ставало на заваді його авторитету
серед єлисаветградських українофілів. Після трагічної загибелі дочки він переїхав
у Київ, де у спартанських умовах дожив до 1916 р. Був похований на
Лук’янівському цвинтарі.
У дисертаційній роботі наголошується на його зв’язках з українофільськими
гуртками другої половини ХІХ ст. в Російській імперії. Проявами причетності
В. Менчиця до діяльності Української петербурзької громади була його
присутність на зборах громади, співпраця із редакцією журналу
«Основа» (написанням заміток, які були надруковані у червневому та
листопадовому випуску за 1862 р.), а також збирання етнографічного матеріалу
під час подорожі в Україну за вказівкою П. Куліша. Він познайомився із
петербурзькими громадівцями завдяки своєму дядькові протоієреєві П. Менчиця,
що, зокрема, правив панахиду за Я. Кухаренком і поминальну службу на перші
роковини смерті Т. Шевченка.
Встановлено, що під час закордоних мандрів він не полишив зв’язків із
представниками українського громадівського руху та навів контакти з діячами
національного руху в Галичині. В 1868 р. разом з Ганною Барвінок та
І. Білозерським був у Відні, тобто в цей час входив до кола спілкування П. Куліша,
що підтверджується епістолярними згадками. Як книгар, що поширює
українофільську літературу, він був відомий для А. Вахнянина, М. Лисенка,
М. Драгоманова, В. Беренштама.
Пік співпраці В. Менчиця із Київською Старою громадою випав на середину
70-х рр. ХІХ ст. Він завдяки посередництву П. Куліша передав І. Рудченку і
відповідно до Південно-Західного відділу Російського географічного товариства
збірник своїх етнографічних матеріалів. З’ясована його причетність до діяльності
«громадівської» редакції газети «Киевский телеграф». У газетних фондах
Національної бібліотеки України імені Володимира Вернадського випусках газети
«Киевский телеграф» за 1875-1876 рр. на перших сторінках зафіксовано 5


можливість придбання цієї газети в книжкових магазинах В. Менчиця в Києві,
Єлисаветграді, Житомирі, Білій Церкві.
В. Менчиць, живучи в Єлисаветграді був добре знаною постаттю для
місцевих українофілів як фахівець у галузі літератури і видавничої справи, а
також входив до «родинного» кола спілкування І. Карпенка-Карого, дружив із
О. Михалевичем – лідером місцевої громади. Він був консультантом при створенні
херсонського альманаху «Степ» (1886), що став найвідомішим видавничим
проектом Єлисаветградської громади.
Наприкінці 60-х – у 70-х рр. ХІХ ст. В. Менчицем була створена мережа
книжкових магазинів. Досліджено, що його книгарні були в Києві, Житомирі,
Білій Церкві, Ніжині, Єлисаветграді, Херсоні, Миколаєві, Акермані, Харкові,
Одесі, Маріуполі, Сімферополі, Санкт-Петербурзі. Проаналізовані каталоги
бібліотек для народного читання із книжкових магазинів В. Менчиця ілюструють
активну діяльність В. Менчиця у сфері книгорозповсюдження. Цей факт робить
його вагомою постаттю в українському культурно-просвітньому русі другої
половини ХІХ ст. Окрім книгарень і бібліотек при них нам вдалося зафіксувати
інформацію про існування друкарні В. Менчиця в Києві, де впродовж 1877-
1878 рр. було надруковано щонайменше 4 книги. Після 1876 р. управління
книжковими магазинами поступово перебирає на себе його дружина Неоніла.
Сучасники вважали В. Менчиця відомим енциклопедичним знавцем
українського фольклору. Єдиним збереженим джерелом є його рукописний
збірник етнографічних матеріалів. Він зберігся у фондах Інституту рукопису
Національної бібліотеки України імені Володимира Вернадського під назвою
«Сборник этнографических материалов П. Кулиша». Найвідомішими
публікаціями цих матеріалів є видання М. Драгоманова «Малорусские народные
предания и рассказы» і «Чумацкие народные песни» І. Рудченка.
Етнографічний матеріал, зібраний В. Менчицем, є різноманітним і містить
як оповідання і прислів’я з народного побуту, так і записи, що становлять інтерес
для дослідників історичних пісень українського народу. 6


У 1876 р. в друкарні Є. Федорова були надруковані три брошури за
авторством В. Менчиця (Волынская повість про «Шукай-Добро» Господаря;
Киевская сказка про деда «Неурожайка» и бабусю «Недоимку»; О спиртомере
Траллеса, таблицах к нему, способах определения по ним: истинных «крепости и
ценности» вина, законах и правилах питейной торговли…). Третя із зазначених
брошур присвячена проблемам розвитку винокурної справи. Завдяки криптоніму
«В. М.» нами атрибутовано авторство В. Мечниця перекладу з французької мови
на російську індійських народних казок і байок, що були надруковані
Є. Федоровим у 1876 р.
Ключові слова: В. Менчиць, українофільство, громадівський рух,
книгорозповсюдження, етнографія, просвітницька діяльність, видавнича справа.
Зміст: [натисніть, щоб розгорнути]
 
Відгуки читачів:
 
Поки не додано жодних відгуків до цього твору.
 
Тільки зареєстровані читачі можуть залишати відгуки. Будь ласка, увійдіть або зареєструйтесь спочатку.