Андрій Головко ПИЛИПКО   Оповідання ----------------------   В нього очі наче волошки в житі. А над ними з-під драного картузика волосся — білявими житніми колосками. Це — Пилипко. А ще — сорочечка, штанці на ньому із семірки, полатані-полатані. Бо — бідняки. І хата ген за тином розваленим така ж полатана і вбога. А за нею до левади — клаптик городу — кущі ступити ніде... Це так було, так є. І є ще десь у степу шмат "панської" землі (як революція стала — з комітету дали), і на ній зараз хвилюється жито й пшениці ярої смужечка. Колосочками тихо так: ш... ш... А жати чи то ж доведеться? Іде громадянська війна. В окрузі гайдамаки і німці гвалтують, усе одбирають назад, на старе повертають... Ось і до них у Михнівку сьогодні вступили. Пилипко з хлопцями-пастухами бачив усе з горба, де пасли. Сперш — ген-ген на шляху знялася курява. Придивились — аж то солдати, валка за валкою. Село в долині мовчало. І враз забовкав на сполох дзвін, і постріл бахнув під вербами, другий, ще... Заклекотіло. Валка тоді розсипалася по степу й сунула цеп за цепом усе ближче, ближче... Іноді де на горбочку залягали в житі. ї чітко тоді строчили кулемети й гаркали залпи. Знов схоплювались і сунули, сунули... Довго так. Та все ж надвечір підійшли аж до маєтку, що край села, аж до левад. За вербами хлопцям не видко вже стало. Чулося лише — як шарпнувсь крик: "А-а-а" — покотився степом. Постріли стихли. Згодом пролунали десь по селу, потім — за селом, потім — далі, далі... Пилипко зітхнув сумно і сказав: — Отак, відступили наші. А Данило, товариш його, мовчки глянув на нього і теж зітхнув... Пізно ввечері хлопці поверталися з худобою додому. В куряві помалу їхали на конях і мовчали — посмутилися. Хіба кине який уголос лайку на корову, що забрела в пшеницю. — А здохла б ти була йому до вечора! Ач, тісно їй дорогою! І батогом — лясь, лясь... Знов мовчали. А обабіч шляху з тихим шумом хлюпались зелені хвилі хлібів. Плинули, плинули... Як проїздили повз маєток, Пилипко перший побачив німця в синьому на воротях, а на подвір'ї — повозки, метушню людей. Сказав хлопцям: — Диви, штаб, мабуть. Ті кинулись очима й принишкли. А як од'їхали геть, хтось сказав: — Це контрибуцію стягати. От у Пісках було вже таке. Розстріляли багацько, одбирали все. Це щоб, значить, панський маєток назад постановити. Пилипкові очі блиснули одразу. — Ну, чорта з два, — кинув він і підвів з викликом голову. — Хай спробують. Он Грицько з партизанами забігав поза он ту ніч, то казав: "Ми як турнемо німців, то аж у "Ірманії" оглянуться". А все ж чомусь похмурився. Очима одшукав свою Лиску (корова це їхня) і поглядом із жалем погладив її: "може, і тебе одберуть". Торік іще телицею з комітету дали їм її з загонів поміщицьких. А тепер, може, назад одберуть. Мовчав усю дорогу вулицею. І хлопці мовчали, тривожно прислухалися, як билося сполохане село. З усіх кінців гвалтували собаки. Вулицею прогупотів роз'їзд — зник у степу... А люди в сутінях нечутно сновигали по городах, поза соломами — ховались. Десь болючий крик  бентежив ніч — били когось, і плакала жінка, діти... У Пилипка аж похолонуло в грудях. І коли звернули за ріг, де й їхню хату вже видко, хапливо глянув туди. Не світилося ще. Маленькими віконечками убога хата дивилася на вулицю й принишкла. І на подвір'ї тихо так. Під'їхавши до воріт, хлопець сплигнув з коня й одчинив їх. А тоді поставив коня в конюшню, а корову до ясел прив'язав. З хати з дійницею вийшла мати і, мовчазна, підійшла до корови. Пилипко теж мовчки стояв та одбивав теля, поки мати доїла. Лише як скінчила вже і, сумна, корівку погладила, сказав тихо: — Та чого ви, мамо? Може, ще і не візьмуть. Мати глянула журно на сина й зітхнула: — Е, де вже не візьмуть! — А згодом, як повернула вже до хати, додала: — Ще хоча б тільки це. А то ж Грицько в партизанах. А за це — ой, як у них строго!.. Тихо пішла до хати. А Пилипко за нею — тихо, як тінь. У хаті поночі. Біля припічка сиділо кілька "дядьків" і пихкали цигарками, про щось стиха розмовляючи. Як рипнули двері—стихли були одразу, та, забачивши, що то свої, заспокоїлись і почали знов. — Тікати треба! — сказав Микита Горобець (Пилипко пізнав з голосу). — Бо розстріляють, це як дважди два. Он у Пісках — чули ж? Завели в глинища та й побили всіх. А кого не знайшли — хати палили. Тиша в хаті. Десь у сутінях зітхнула мати і дітвора заскиглила. Батько тоді озвавсь: — А я нікуди не тікатиму, — сказав і хвильно затягся цигаркою раз, удруге, — уб'ють, хай! А як хату спалять, куди ж сім'я подінеться? З торбами попідтинню?! — Не спалять. — Хто їм дав право таке? — заговорили всі одразу гнівно й розмахуючи руками. — Ну, перевернулося на старе, одбери назад. А палити, а вбивати... за що ж! — Та й сини добрі, — сказав батько Пилипків і похилився головою, — батьків тягають, а вони десь у лісі попритулювались. Микита Горобець захвилювавсь. — Не говори так, Явтуше, — сказав він і, прихилившись, почав пошепки розповідати, як учора партизани під Хведорівкою билися з німцями та гайдамаками. — Душ до півсотні втратили своїх, а тоді кинулися до лісів і одразу за Вітровою Балкою в ярах поховалися. Сім верст усього, їм тільки звістку дати, а то налетіли б — як язиком злизало б оцю напасть. — Еге ж, дай звістку, як із слободи нікого не випускають. Мало того, що вб'ють, як зловлять, а ще й усе село спалити можуть. Змовкли, лиш цигарки блищали. От якась пихнула полум'ям і на мить освітила убогу хатину, похмурі постаті в тютюновім диму. Знадвору хтось грюкнув дверима, і жінка якась захекана вбігла — стала на порозі. — Микита у вас? — А що таке? — озвався той і підвівся. Всі теж стали на ноги. А жінка раптом заголосила, затуливши руками обличчя. Чулось лише, що когось забрали й били дуже, а це у штаб повели... Тужила жінка й билася в тузі. Микита тоді дуже стиснув їй руки і кинув пошепки: — Цить! Ще почують... Хапаючись, вийшли з хати. Пилипко бачив у вікно, як далі, сутінями, подалися вони на город і десь у бур'янах загубилися... Тихо стало в хаті. Знадвору десь поблизу гвалтували собаки і крики чулися. Батько довго прислухався. А тоді хвильний пройшовся по хаті й сів у кінці столу. Поклав руки свої мозолясті, натруджені, простяг по столу і важко впав на них головою. Тиша. Бриніла десь муха у миснику в павутинні. Хлипала мати, до припічка прихилившись, і вся аж скорчилась, маленька така стала. У Пилипка тремтіли руки і горлянку немов петлею здавило. Та він не плакав. Гостро в темряву дивився на сіру постать кінець столу. І враз: — Тату, а може б і ви втекли?.. Батько поволі підвів голову й довго дивився на сина. Здавалось, не розчув. Раптом схопився з-за столу. — Ідуть, — кинув і посеред хати немов остовпів. Надворі справді чулося гупання ніг од улиці. Повернули в двір. Попідвіконню пройшлися й загуркотіли з криками в двері. — Одчини! Ач, прищулився. — Бий прикладом! Грюкнуло дуже прикладом у двері, ще. Двері рипнули й одскочили. А в хату ввалилося кілька німців та гайдамаків, забрязкали зброєю. — Де хазяїн? — Я, — озвався батько хрипло якось. — Ну, от тебе нам і треба, — сказав один з гайдамаків І підійшов од порога, — світло дай! Мати, злякана, засвітила світло, і, як несла каганець до столу, руки її дрібно тремтіли. А Пилипко заляканим звіренятком дивився з полу й теж увесь тремтів. Тепер видко вже було і блідого худого батька посеред хати і німців та гайдамаків. Два з них стояли біля порога, немов скам'янілі. А один підійшов до батька і наганом в обличчя посварився. — Кажи тільки правду. Де син? Батько здвигнув плечима: — Не знаю. Де людські, там і мій. Не хваливсь, і я не питався, куди йде. Не знаю. Гайдамака аж зубами заскреготів. — А-а, не знаєш ти! Головою він хитнув до другого гайдамаки. Той зразу ж почав вигвинчувати шомпол з гвинтівки. — Ми ось язика тобі розв'яжемо, — кинув зло. Батько стояв з похиленою головою. Враз гайдамака скрикнув і рукою замахнувся... І сталося щось страшне. Зойкнув і, як підцюкнутий, упав батько. А на нього мерщій на голову один сів, другий замахнувся чимсь блискучим і вдарив, ще... ще....Борсалось тіло, і з рота хриплі крики вилітали з піною. Мати тужила й рвалася, а на полу в куточку кричали діти. Так було довго. Батько раптом притих. Тоді бити кинули. — Хай одсапне, — сказав один і звернувся до матері: — Чого ревеш? Хочеш, щоб і тобі всипали? Мати заговорила щось, хапаючись, крізь сльози. І синочками взивала їх, ламала руки й заглядала їм в очі з таким благанням... — Кинь, кинь! — забили її. — Давайте зброю! Одімкни скриню. Довго рилися в шматті і, сердиті, кинули врешті. — Злидота така, нічого й потягти! — сердито грюкнув один віком і лайнувся зло. Потім до батька підійшов і чоботом під бік ударив. — Вставай, розлігся! Батько, побитий, скривавлений, підвівся, стогнучи, на ноги. Його пхнули в спину, то він поточивсь і, хитаючись, пішов до порога. А ззаду гайдамаки: — Йди, йди, слоняєшся. Рипнули двері. Тиша в хаті. Бриніла десь муха в павутинні. А попідвіконню гупання ніг з подвір'я на вулицю. І мати тужила й ламала руки слідом за ними... Пилипко враз кинувся і з плачем побіг із хати. Догнав аж за ворітьми вже. Іззаду йшла мати простоволоса й тужила. Ось за рукав одному вчепірилась і благала його. А він відказав сердито щось і, наставивши приклада до грудей їй, раптом штовхнув грубо, аж поточилась і одстала, Пилипко йшов далі. Нагнали в провулку юрбу заарештованих і злилися з нею. Ішли й мовчали. А слідом за ними сірі постаті, як тіні, йшли. Іноді спереду хтось з гайдамаків кричав на них розійтися і стріляв угору. Юрба на мить зупинялась, а далі знов рушала й посувалася по слідах. Дійшли до економії. Це штаб їхній тут. Вартовий, що на воротях, щось гукнув, а ці відповіли. Потім пройшли на подвір'я, і ворота важкі за ними — хряп! (Зачинилися). Стояли розпачливі. І Пилипко тут же. Якась жінка, що все тужила по дорозі, піднесла руки вгору й кинула туди, за паркан, прокльони... Залп з вигону од вітряків приголомшив ЇЇ, — враз замовкла й прислухалась... Ще залп. — Це полонених розстрілюють... — хтось сказав і лячно позадкував у темряву: — Тікайте! Всі злякано кинулися за ним у темряву... Захеканий прибіг Пилипко додому. Ще з улиці зазирнув у вікно. Тихо. На полу сиділа мати, як була — простоволоса й заплакана. Очима нерухомо дивилась кудись у куток. Біля неї спали-розкидалися діти. Килинка голову на коліна Їй поклала. Сплять...А як прокинуться? Жаль боляче обценьками вщипнув за серце. Хлопець аж зуби зціпив. Та в хату не зайшов. Мерщій — шмиг у конюшню. Щось довго возився там, а згодом вивів коня і, крадучись та прислухаючись, повів на город, далі картоплею аж на леваду. Там став і довго придивлявся: і навшпиньки ставав, і понад землею присідав. Або ще заплющувавсь і сторожко наставляв ухо. Тиша. Тоді взявся за гриву й став ногою коневі на коліно. Мить — верхи вже. Мовчки сіпнув за поводи й пірнув у коноплях, потім лоза була, осики на леваді. Знов кущі якісь... Пилипко зірко дивився очима, щоб, бува, не збитися. То ген — садок Горобців, а йому треба повз нього, щоб у степ. Тут йому тільки в степ би, а там... Назустріч із сутіні враз вискочила постать і гукнула, клацнувши рушницею: — Хто такий? Кінь схарапудивсь і крутнув набік. А Пилипко хоч і злякався, аж похолонув увесь, усе ж смикнув за поводи й ногами вдарив. — Ньо! Ньо!.. — і скочки подавсь у степ... Ззаду вибухнуло щось і побіля вуха цьвохнуло. Вибухнуло ще, і загавкали собаки десь іззаду. Потім — далі, тихше... Уже саме гупання копит та хлібів шелестіння чулися Пилипкові, а він усе летів, прихилившись коневі до шиї, і все ногами бив та смикав за поводи. Нарешті став. Кінь засапався і весь мов скупаний. А Пилипкові забило дух. Він хапнув свіже степове повітря — раз, іще... Потім скинув картуза й почав прислухатися, поводячи головою на всі боки. Тихо. Степ... Ніч... Десь у хлібах кричав перепел, і туман стелився од річки. Пахло полином. І тишею, спокоєм віяло звідусіль. На мить хлопцеві здалося, що так і є: тихо, спокійно. А він це привів коня пасти на ніч... Та схаменувся — кінь мокрий же, і ззаду там, на леваді, бахнув постріл... А ще раніше — залп на вигоні біля вітряків... Знов прислухався, а тоді помалу рушив хлібами, сторожко поводячи головою та розглядаючись — де це він? Збоку місяцем облита могила висока. Під'їхав ближче Пилипко й придивився. А — це ж Розкопана. Значить, і на шлях недалеко. Ось тут з гони проїхати вліворуч, а тоді повз верби, що в балочці. Виїхав на шлях, пустив коня бігом, а сам зірко дивився вперед, щоб часом на роз'їзд "їхній" не наткнутися. За півгодини яких спереду замаячили вітряки на горі. Хлопець смикнув коня й понісся скочки. А назустріч із балки садки кучеряві визирнули, біленькі сонні хати. І тиша всюди. Вбіг в улицю Пилипко й спинивсь: "Як би ж дядькову хату знайти?" (У Вітровій Балці жив його дядько по матері. Ще торік і в гості до них Пилипко з батьком заїздили з ярмарку. А хата стара така, похилена, й осики високі од улиці). "Либонь оце". Осики тихо над тином шелестять. "Вони". Він заїхав у двір і, не злізаючи з коня, постукав у вікно. — Дядьку, дядьку... А вийдіть! Тихо в хаті. Потім — чути було — рипнув піл і щось по хаті зашамотіло. До шибки з темряви прихилилося бородате обличчя й спитало: — Хто там? — Та я... з Михнівки, Пилип. Знаєте ж... Вийдіть-бо, — захапався хлопець. Постать у білому, мовчазна, стояла проти вікна. Потім ворухнулась і зникла в сутіні. А згодом двері рипнули, і дядько став на порозі. — Диво... Чого це ти? — спитав і, заспаний, глянув на хлопця. — Верхи... серед ночі?.. Пилипко хапливо почав оповідати. Як гайдамаки прийшли, як били батька й забрали в маєток. Багацько їх, душ до тридцяти забрали. Якихось і розстріляли вже на вигоні. І врешті не вдержавсь — захлипав, а крізь сльози тихо: — Так я й побіг оце. Десь партизани у вас тут, у ярах... щоб рятували... І на дядька жадно очима дивився: — Ви ж знаєте — де. Ходімте-бо! Чоловік рукою гребнув розкуйовджене волосся й замислився. Дививсь похмуро в землю. Враз підвів голову й кинув пошепки: — Зараз. А сам побіг до конюшні й вивів кобилу. За ворітьми пильно оглянувся і, скочивши на неї, зірвався вихором — понісся вулицею. Простоволосий і весь у білому. А Пилипко за ним плигав, цупко вчепірившися руками в гриву. За селом знов шелестіли хліба й пахло полином. Бігли скочки. Під вербами раптом стишились і звернули ліворуч, спустилися в долину, просто в сивий туман. А в ньому химерні плями якихось кущів, дерев. Зачіпали віттям за ноги, в обличчя стьобали... Так було довго. Аж до само? річки. Біля мосту ж їх раптом перестріли три чоловіки в свитках, озброєні і теж на конях. Зупинили — почали розпитувати. Дядько все їм розповідав. Іноді й Пилипко вкидав яке слово в балачку. Ті захвилювались. З-під нахмурених брів грізно кресали очі. Перегнувшись з коней, жадібно вслухалися вони в сумне оповідання й іноді в погрозі здіймали руки. Один, що в шапці чорній, придивлявся до Пилипка довго. Потім спитав: — Ти з Михнівки й є? — Ну да. Явтухів я. — І це аж сюди прибіг звістити? — Блиснув очима й коня за поводи смикнув, аж той цапа став. Враз нагаєм увірвав і шарапнувся, лиш кинув назад: — За мною! Загуркотів міст під копитами. Влетіли в ліс. В гущавині поміж дерев гасли вогнища. Біля одного сиділа купка партизанів, курили й грілися. Підбігли до них. Коні злякано захропли на вогонь. А партизан, той, що в шапці чорній, підвівсь на стременах і враз — бах! бах! — угору. —Встава-ай!—пручнувся крик його, залунав по лісі. Кинулись мерщій люди, і ліс зашумів... Ах, скільки їх було — партизанів! Збилися круг командира свого завзятого, і залопотів гомін у натовпі: — Що? — Що трапилось? — Що таке?.. Командир знов підвівся на стременах і кинув у товпу: — Гайдамаки в Михнівці!.. Товпа оніміла. А він говорив далі: — Це ось хлопчина прилетів, звістку нам приніс. Він бачив, як катували бідняків, як розстрілювали на вигоні полонених... І всіх селян те жде, як ми, партизани, до світу не виб'ємо німців! Змовк. А товпа ревнула, руками нащетинилась і гізно замахала з криками: — Веди нас!.. — Ходім!.. — Ми їм покажемо, як знущатися з нас! — Ходім!.. Командир підніс руку — поволі стихло. А він гукнув. — По конях! Товпа кинулась, забігала. Сідали на коней і лаштувалися. А за кілька хвилин, проїхавши поміж дерев через міст, неслися щодуху під гору — в степ... Світало, як проїздили Вітрову Балку — співали півні й де-не-де з-за тинів чи крізь шибки дивились очі на копитами столочену вулицю. За селом стишились, щоб не стомитися до бою. Пилипко їхав поруч із командиром, і той усе його розпитував: чи багацько німців, де стоять. Хлопець розказував. А очима тривожно вдивлявся вдалину, де вже червонів схід. "Хоча б не спізнитися!" Як порівнялися з Розкопаною могилою, стали. Розсипались на боки од шляху просто хлібами й рушили. Пилипкові звеліли відстати. Та він хоч і од'їхав назад, усе ж не послухав, рушив і собі слідом. Сперш поволі бігли, а як замаячили вже вітряки, — зірвалися скочки. Мовчазні. Лише гул од копит степом котився та хліба шелестіли... Враз од села — постріл, і кулемет застрочив. А із сотні грудей, у ту ж мить шарпнувся крик і летів із ними — з оголеними шаблями над головами... Пилипко нісся слідом і теж кричав. Хоч сам не тямив того, хоч не чув і сам свого крику. Ураз — опекло щось, аж похитнувся він. У ту ж мить ударило щось у голову, а перед очима мигнули копита. Зникли. А замість їх колоски схилилися й гойдалися тихо, і сині волошки дивилися в очі. А шум ріс, ріс. Ось налетіла хвиля червона, вдарила й залила — і волошки, і колоски, і його... Вибили німців із села. Вранці, як сонце з-за левад глянуло, воно було вільне. Хоч і пляміли розкидані тут і там поміж синіх трупів німців і наші — в свитках і сірих шинелях, ген біля маєтку, на вигоні. А скільки згасло їх, як іскри в степу, в житах під тихе шелестіння колосків!.. За левадами на луках клекотів бій. А товпа аж за млин вилилась. Дивились — ждали з завмерлим серцем: хто подола? Збили. Кінний полк червоних із-за горба вихором налетів, порвав їх цеп, заплутав і степом покотив. Далі, далі... Радісний подих пронісся в натовпі. Заговорили. Хтось усміхнувсь. А бабуся старенька підійшла до чоловіків, зашамкала старечо губами. Явтух, Пилипків батько, блідий і обличчя в синяках, усміхнувсь до неї стиха: — Наша, наша, бабусю, бере, — сказав, — ач, як погнали. Бабуся перехрестилася й очима підсліпкуватими глянула туди — в степ. Од левад з криками неслися хлопці — малеча. Підбігли. — Одступили! — Ой, дали ж наші! — кричали раді, і оченята горіли в них. А один тернув рукавом носа й головою хитнув: — Ой, набили ж німоті! А наших — Карпа убито й Скаленка, ще якихось. Під вербами отам... А партизани сюди вертаються. З левад дійсно виткнулись — поверталися партизани помалу, зморені, на відпочинок. Коні під ними мов скупаніу і в яких гриви заляпані кров'ю. І кров на свитках, на шинелях партизанів. А обличчя пилом припали, І в очах — іскра. Товпа оточила їх. З радісними криками, з блискучими очима тиснулись люди до них. Гладили шиї коням, до стремен тулилися. Микита, блідий, побитий гайдамаками, протиснувсь до них. — Ну, й молодці ж хлопці! — сказав і тепло усміхнувся обличчям у синяках. — Думали — пропадати вже. Аж ви, як грім із неба... Схвильований дивився на молоді обличчя хлопців на змилених конях. А товпа зашуміла, загула... — Збавителі ви наші... — Уже й не думали, що живі будемо... Один із партизанів підвівся на стременах і руку підніс. Товпа враз притихла. А він сказав: — Та наробили були б кати прокляті, якби не ваш хлопчина якийсь.  Прибігло опівночі до нас аж у ліс: "Німці в нас. Рятуйте!". Ми так і кинулись... Очима він пробіг по товпі, між дітвору, мабуть, одшукував того хлопця. А в товпі загомоніли — дивувались, допитувались: хто ж це? Чий воно хлопець? Враз притихли. Вулицею бігла Явтухова жінка. Обличчя заплакане, а з-під хустки вибилось пасмами волосся. Підбігла й затужила. А Явтух вийшов із товпи схвильований: — Що таке? Що трапилось? — Хлопця немає... Пилипка!.. Жінка знов заголосила. Чути було лише: — Уночі ще не стало. Я вранці — до конюшні, аж і коня немає. Ну, думаю — пасти повів. Коли ж уранці, як уже німці одступили, прибіг кінь, мокрий увесь і грива вся в крові... Убито ж його, синочка мого... Убито!.. Мати забилася з розпачу, а жінки обступили її — тішили. І щось похмуро говорили чоловіки. Партизан перехилився з сідла. — Та як, як звуть? Пилипко? Це ж він і є. До Розкопаної могили ще їхав з нами, а як в атаку кинулись, мабуть, тоді і забито його. Він гукнув на хлопців і, вдаривши коня, понісся з ними за село в степ шукати. А мати за ними з тужінням кинулась, і батько, блідий, побитий, тихо слідом пішов. Юрба й собі полилася за ними аж за село... Стали. А перед очима хліба зелені хвилями котились-котились, аж об ноги хлюпались. По них, спотикаючись, бігла мати Пилипкова, і ген далі-далі партизани на конях цепом розсипались. Ось зупинився один, рукою замахав. І до нього кинулись інші. З коней устали — нагнулись. Не видко в житі. — Знайшли! — загомоніли в товпі. — Диви, диви — на руки взяли. Двоє партизанів підвелися в житі й помалу несли щось. А за ними вели коней інші по межі. Підбігла мати й припала до дитини. А вітер ніс понад житами уривки тужіння. Ближче, ближче... Товпа зашуміла схвильована: — Ну що? Що? — Живий? — Живий! У голову поранений. Зітхнули десятки грудей. Навшпиньки спинаючись, очима великими кинулись до хлопця, що на руках несли. І дихання затаїли. І на них глянули сині очі, наче волошки в житі. Волосся — житні колоски біляві, і по ньому стікала кров на обличчя бліде, на сорочку полатану. 1928   --- КІНЕЦЬ --- У *.txt форматував Віталій Стопчанський Файл взято з е-бібліотеки www.chtyvo.org.ua