Наталя Гайдамака ПОЛОНЯНКА Оповідання (фантастика) -------------------------------------- ...Гаряче тіло коня розсікало дзвінке повітря. Вона дихала вітром — добрим вітром рідних полів і лісів. Слухняно стелились під копита коню буйні трави. Ось заблищала нарешті попереду синя смуга ріки. Там, за рікою, в лісі,- її дім. Довгий шлях, що видавався їй нескінченним, наближався до кінця. Кінь сам знайшов майже непомітну стежину в хащі. І видно вже серед дерев старий дім, знайомий з дитячих літ. Зараз почують стукіт копит і вибіжать назустріч три сини її — старший, середній і молодший, а за ними — батько їхній. У пам'яті вони лишилися такими ж, як у день розлуки, — відтоді час для неї немов застиг. Усе ближче, ближче... Пекуче покривало болю впало на плечі і вкрило вогненною хвилею маленьке тіло восьмирічного Ніваро, спадкоємця Ліхара Великого, Володаря Семи Країн. Неначе тисячі отруйних чорних гусениць уп'ялися волохатими лапками в його спину і їх віддирають усіх ізразу... Хлопчик знесилено затих, тільки ледь чутне хлипання долинало із затягнутого м'якою тканиною ложа, на яке поклали його. А Ніваро все ще здавалося, що він кричить на весь голос. Чому навіть всесильний батько не може нічим допомогти? Слабкий стогін зійшов із пошерхлих вуст, і Володар нахилився до сина. Потім випростався й запнув на грудях свій широкий червоний плащ, гаптований золотом, — символ верховної влади. — Бідолаха, — не звертаючись ні до кого, рівно вимовив Ліхар. — Він іще такий малий, що не здатен терпіти випробування мовчки, як належить воїпу. Віддалік завмер у шанобливому мовчанні почет. Знали: в горі Володар страшний, так само, як і в гніві. Багряне проміння призахідного сонця пробивалося крізь вузькі стрілчасті вікна й скупо освітлювало покої. В тому кутку, куди промені не досягали, щулився миршавий чоловічок із рідкою сивенькою борідкою. Чінкий погляд Ліхара зупинився на ньому. — Тобі єдиному із своїх лікарів я вірю! Чи є надія? Говори! — О Великий, — тихо потік із кутка вкрадливий голос, навіть зараз солодкий, — стільки років всотував він у себе неминучі лестощі. — Я вмастив рани твого сина цілющою олією, настояною на сорока травах, і дав йому сонне питво. Це все, чим я можу полегшити його страждання. Мої знання тут безсилі... — Якщо він приречений, чи не краще обірвати його муки? — Хай не впаде на мене гнів твій, о Володарю, якщо насмілюся сказати: не поспішай! Надія є, хоч і дуже мала. Слабкий наш розум пе відає всього про сили, що криються в людському тілі. Іноді заживають і такі рани, що здавались невигойними, видужують ті, хто неминуче мав би померти. Нам зостається лише сподіватись на рятівне чудо. Вранішнє світло хай прояснить те, що зараз укрите мороком! Запала тиша. Раптом її порушив дивний короткий звук, схожий на здушений рик звіра, могутні плечі Володаря здригнулися, та він швидко опанував себе, рвучко повернувся і ступнув до дверей, туди, де, схоплені залізними руками його воїнів, стояли двоє — старий зі шрамом на лобі й молодесенька дівчина. Щоб не потривожити сина, Ліхар приглушив свій гучний, звичний до військових команд голос, однак від того став він іще зловіснішим. — Якщо мій син лишиться живим, ви обоє приймете швидку смерть. Коли ж йому судилося покинути цей світ, ви пройдете через всі ті муки, яких зазнає він зараз. І строк ваш буде незмірно довшим строку, відпущеного йому! Я сказав. — Слово Великого священне й непорушне, — покірно вимовив старий Міркан, наставник Ніваро. Дівчина ж забилася в міцних руках воїнів, як спіймана птаха, і, замість звичних слів послуху, пролунало розпачливе: — Ні! Ні! Я не винна! Сльози душили її. Ще зовсім недавно Міза так раділа: не кожному щастить потрапити па кухню в палаці Володаря! Уперше за своє коротке життя вона почала їсти досита. А вже яка старанна була! Слухняно виконувала будь-яку роботу. Чи ж її вина в тому, що Ніваро, якому дозволялося ходити всюди, пустуючи, з розгону налетів на неї, коли вона несла юшку, щойно зняту з вогню? Глиняна посудина, що її Міза тримала перед собою, вислизнула з рук, паруюча рідина полилася на спину хлопця... Вона не хотіла цього! За що ж її карати? — Змилуйся, Володарю! Я... Я знаю, що може порятувати твого сина! Начальник варти вже зробив було крок до неї, щоб змусити непоштиву служницю замовкнути, — нижчим не дозволено першими звертатися до тих, хто стоїть вище їх, тим більше до самого Володаря, — та Ліхар дав йому знак зупинитися. — Як можеш ти, нікчемна, знати те, чого не відає навіть найкращий мій лікар? Страх затьмарив твій розум чи брехнею хочеш продовжити своє жалюгідне життя? Відповідай! — О Володарю, я кажу правду! Серед твоїх рабів е полонянка з Вастії. Іана на ймення. Вона доглядає худобу. Звели привести цю жінку. Вона вміє гоїти рани, полегшувати біль... Багато чого вміє! Іана допомогла й мені... — Якщо те, що ти кажеш, правда і ця полонянка врятує мого сина, твоя смерть буде легкою, як повів вітерцю. Я сказав. Дівчина приречено замовкла й заплющила очі. Сльози котилися з-під опущених вій. Повів вітерцю... Вона знала: це — миттєвий кінець, чітко вивірений, несподіваний удар від того, в кому важко запідозрити вбивцю. Милість Володаря... Смерть, все одно смерть! їй не вдалося вимолити пощади навіть ціною зради. Зради людини, що повернула їй життя. Чи простить Іана? Хай не прощає, мертвій байдуже... Ліхар Великий міряв кроками просторі покої, чекаючи, поки знайдуть рабиню-чужинку. Він мало вірив у те, що якась там вастійська знахарка вилікує Ніваро, проте не міг зовсім відкинути і таку, навіть примарну можливість. Вастійців Володар не любив. Маленький народ, зате який завзятий! Підкорити їх і змусити платити данину виявилося нелегкою справою, хоча жителі Вастії були невдатними воїнами і брали зброю до рук, лиш коли були змушені захищатися. На полі бою билися невміло, але запекло, і вважали за краще загинути, аніж потрапити в полон. Лютився Великий на вастійців іще й тому, що не раз, коли його військо вже наздоганяло їх, вони раптом немов провалювалися крізь землю — безслідно зникали в глибині своїх дрімучих лісів, і воїнам лишалося тільки грабувати й руйнувати їхні поселення. Не випадково серед рабів ці нерозважливі упертюхи траплялися вкрай рідко. Як опинилась у полоні ця знахарка, Іана, чи як там її? Зрештою, що до того Володарю! Якщо дівчисько з кухні не бреше й вастійка справді така вправна у лікуванні, він щедро нагородить її. Нехай лиш порятує сина, його єдиного спадкоємця, народженого Елхі. Досі не перестав дивуватися Ліхар, як змогла тендітна маленька жінка, що нагадувала полохливе лошатко, подарувати йому такого дужого й здорового хлопця. Адже всі його колишні дружини — а їх було дев'ятеро, і всіх їх Ліхар покинув, бо за звичаєм його країни правитель мусив брати собі нову дружину, якщо попередня не дала йому здорових нащадків чоловічої статі до закінчення встановленого строку, — всі дружини його приводили на світ дівок або ж кволих виродків, що померли немовлятами. І добре, що вони померли, бо закон, встановлений його дідом, Ліхаром Завойовником, котрий удвічі розширив межі держави, прирікав їх на злиденну долю: жити милостинею, і навіть раби зневажали б їх. Держава повинна складатися із сильних та міцних. Во'і'пи в ній завжди будуть у пошані. Якщо маленький Ніваро й виживе, але стане калікою, не бачити йому престолу. А Володар уже старий, і невідомо, чи з'явиться у нього ще нащадок... Елхі Володар так і не зміг забути. Коли він оточив її увагою та розкошами після народження сина, знайшлися заздрісники — з числа покинутих дружин, — які постаралися вкоротити віку «вискочці». Повернувшись із чергового походу, Ліхар дізнався, що Елхі померла від загадкової хвороби. Лікарі запідозрили, чи не дали їй отруту. Винних Ліхар знайшов і покарав, та якби навіть він міг відняти в пих десять життів одне за одним, то не воскресив би своєї коханої дружини. Лишився син, маленький Ніваро, названий так на честь славного діда, Ніваро Переможця, якого в народі називали Невтомним Вершником. Батько непокоївся за життя свого єдиного сина, тож і приставив до хлопчика одного зі своїх випробуваних людей — Міркапа Вірного, що після жорстокої рани, отриманої в останньому бою, почав кульгати на одну ногу. Він став для Ніваро і нянькою, і наставником, доглядав за ним, поки той був малим, а пізніше учив володіти зброєю, їздити верхи, гартував його тіло та дух... Майбутнього Володаря повинні виховувати чоловіки. І ось сьогодні Міркан не вберіг свого вихованця від біди. Що ж, він помре, цей відданий слуга. Життя Ніваро занадто велика цінність, щоб піддаватися жалощам. Ліхар так поринув у свої думки, що не відразу помітив, як у супроводі воїнів з'явилася висока жінка. Густе рудувате волосся розсипалося по плечах, рухи були легкі й упевнені, а своє вбоге лахміття вона несла так, неначе то було вишукане вбрання. Вастійка зупинилася перед Ліхаром і спокійно зустріла грізний погляд, що від нього тремтіли навіть його воєначальники. До чого ж зухвала ця чужинка! Одначе не час зараз навчати її тому, як треба поводити себе при зустрічі з Великим. Дорога кожна хвилина. Ніваро знову стогне^.. — Вона? — Володар перевів очі на Мізу і з її поспішного кивка зрозумів: вона. — Заберіть служницю. Свій жереб узнає вранці. А ти, — звернувся він до Міркана, — зостанешся тут. Я знаю, ти любив мого Ніваро, як рідного сина. Усю цю ніч ти проведеш біля його узголів'я, будеш слухати його стогони й краяти своє серце через свою злочинну недбалість. Але що таке біль твій поряд із його болем, що таке твій відчай поряд із відчаєм батька, готового віддати сина смерті, аби позбавити його мук? Молися, щоб боги змилостивилися і мій син був врятований! — Провина моя безмірна, — тихо відказав Міркан. — Я прийму будь-яку кару. — Це слова чоловіка і воїна. — Володар повернувся до рабині: — Ти добре розумієш нашу мову, жінко? Чи покликати товмача? — Не потрібен товмач. Розумію я все. Глибокий, співучий голос її злегка розтягує слова. Усі вастійці такі: не збагнеш, розмовляють вони чи співають. — Ось Ніваро, мій син, мій спадкоємець. Чи знаєш ти, що скоїлося з ним? — Це вже відомо в палаці усім. Вісті погані швидше за добрі біжать. — Мені теж дещо відомо — про тебе. До ранку зостанешся ти тут, у покоях мого спадкоємця. Усе, що знадобиться тобі, приставлять негайно. Якщо ти зумієш йому допомогти, я осиплю тебе милостями. Якщо ж ні... — Марно залякуєш ти мене. Гірше смерті життя у неволі. — Врятуєш його — одержиш те, що для тебе за все найдорожче. Моє слово священне й непорушне. — Не обіцяю тобі нічого. Ця невільниця, до того ж чужинка, насмілилася говорити з ним, як з рівним. З ним, перед котрим тремтять сім країн! — Ліхар Великий не має потреби в обіцянках рабині. А моє слово ти вже чула. Я сказав. Володар рішуче попрямував до виходу. Почет і охоронці потяглися за ним. Покої опустіли. Лише коло дверей завмерли на сторожі два воїни та біля ложа хлопчика безмовно стояли Іана та Міркан. Гаряча хвиля, що накрила його тіло, відкотилась і вже не поверталася. Натомість прийшли прохолода й свіжість, стіни здригнулись і раптом кудись попливли, а він мовби втратив вагу... Ніваро відчув себе пташкою, маленькою чорно-білою пташкою — з тих, що ліплять гнізда під дахами осель. Він летів над квітучим лугом. Світало. Сонце щойно зійшло, і квіти блищали від роси. Він то линув угору, то стрімголов падав униз, радіючи тому, що в будь-яку мить може зупинити це падіння й знов піднятись у небо, що ніхто його не зупиняв, не стримує. Ніколи ще не було йому так легко! Він насолоджувався відчуттям вільного лету. Як довго це тривало — мить чи годину?.. Коли хлопчик нарешті прокинувся, знайома кімната видалась йому тісною й задушливою. Він заворушився і раптом, із подивом прислухавшись до себе, збагнув: страшний біль, що катував його учора, зник, наче його й не було. Оніміле тіло просило руху. Ніваро піднявся на ліктях і роззирнувся навкруги. Світанок ще тільки починав зазирати у вікна, світильники чадили й гасли. Воїни коло дверей дрімали, спираючись на довгі списи. Заснути на посту! Вони повинні пильнувати всю ніч, бо ж охороняють його, сина Володаря! Та окрик завмер на вустах. Хилили тіло важкі кольчуги, руки втомились стискати списи, а сон на світанні такий солодкий! І йому шкода стало тривожити їх. На круглому столику біля ложа Ніваро побачив срібний таріль із фруктами. Ну й зголоднів же він! Хлопчик зіскочив із ліжка. Міркан ураз прокинувся й злякано глипнув на нього. — Тобі не можна вставати, Ніваро! — Чому не можна? — засміявся він і вихопив з тареля найбільший, найсоковитіший плід. — У мене нічого не болить! Не болить! Не бо-лить! — голосно вимовив хлопчик. Охоронці коло дверей здригнулися й розплющили очі. Ніваро їв—аж за вухами лящало. Смакота! Просто тане в роті... Втамував голод, підбіг до Міркана, з очей якого струменів тривожний подив, і звично простяг до нього руки, щоб почати ранковий двобій — не справжній, звісно, Міркан був сильнішим, але він щоранку показував Ніваро прийоми захисту й нападу. Однак Міркан не прийняв цього безмовного запрошення до боротьби й рішучим порухом зупинив Ніваро. — Чекай-но, хлопче. Повернись до мене спиною. Ніваро скрививсь невдоволено, однак підкорився. Чому Міркан так довго мовчить? Приплив радісної сили, що вирувала в ньому, поступово слабшав. Запаморочилася голова, і йому захотілося знову лягти. Раптом чиясь рука торкнулася його шорсткого, коротко стриженого волосся. Ніваро повернув голову й зустрівся із пильним поглядом глибоких темних очей. Звідки тут ця жінка? Він не бачив її раніше серед тих, хто прислуговував йому. — Хто ти? — Іана. Я вилікую тебе. Виросте шкіра у тебе нова, по жилах кров нова заструменить, стане новим серце твоє... Звуки округлювались у неї в роті, лунали протяжно, і звичайні слова перетворювались на дивну мелодію. Чужинка, подумав Ніваро, та чомусь не відчув звичної настороженості й неприязні до жителів підкорених країн. Навпаки, її присутність була приємна йому. Нехай би вона довго-довго тримала руку на його голові... — Станеш ти прудконогим і невтомним, як кінь, будеш, немов рибина, плавати у воді, птахом у небо злетиш. Все ти побачиш і пройдеш повсюди, світ величезний відкриєш собі. Сильним і добрим виростеш ти. Чудно говорить, подумав Ніваро. Та її хочеться слухати й слухати... От кумедний цей Міркан! Чого він так втупився в неї? Невже ніколи чужинок не бачив? Один, без почту, нечутно увійшов Ліхар Великий і вкляк біля дверей. Ніваро якраз стояв спиною до нього, і було добре видно, як крізь обвислі клапті темної обпаленої шкіри прозирала нова, чиста й рожева. Володар приготувався розпрощатися із сином і винести неминучий присуд. Але ця вастійка... Вона й справді вершить чудеса! Ніваро відчув звернений на нього погляд і оглянувся. — Батьку! Він підбіг до Ліхара й заховав обличчя в складках червоного плаща. Володар боявся повірити власним очам, він обережно торкався його плечей, спини, рук. Врятований, невже врятований?! О коли б його воїни так само швидко гоїли свої рани! — Моє слово священне і непорушне! Ти одержиш свободу, жінко з Вастії! І тобі, Міркане, віддадуть належне за добрі справи і за лихі. Похмурий погляд Іани, кинутий спідлоба, ніби обпік Володаря. — Ти хотіла про щось запитати мене, жінко? — Свободу не можна дарувати, її можна лише повернути. Я хочу покинути швидше палац. — Мої ковалі сьогодні ж знімуть із твоєї шиї ланцюг невільниці. Але побудь із моїм сином, поки до нього не повернуться колишнє здоров'я й сили. Я хочу, щоб до того часу ти зоставалась при ньому. ...Тепер він став рибою, в'юнкою сріблястою рибою, і плив у стрімкому холодному потоці, просвіченому сонцем до дна. Владна сила гнала його вперед і вперед. Поступово потік ширшав, перетворювався на річку. Нові береги й незвідані глибини відкривалися перед ним, і було йому світло й радісно. Та враз щось різко смикнуло його вгору, потягло геть із рідної стихії, на згубне повітря... І Ніваро, задихаючись, прокинувся. — Міркан! Де ти, Міркане? — Що з тобою, синку? — гаряча рука Іани лягла на його руку. — Мені приснилося страшне... — прошепотів хлопчик. — Погукай до мене Міркана. — Міркана ти вже не побачиш, — тихо й смутно мовила Іана. — Смерть він прийняв і як воїн славетний похований був. Ніваро стрепенувся, зачувши біду. — Від чого він помер? Скажи мені! — За наказом батька твого відрубали Мірканові голову, а тоді за минулі заслуги мертвому честь віддали. — Але ж Міркан... хіба він винний... — Ніваро відчув, як непрохані, ганебні сльози підступають до очей, і засоромився своєї слабкості — справжній воїн не повинен давати волю почуттям. — Адже я сам... сам... — Помилки твої дорого коштують іншим, не тобі. Ти — спадкоємець Володаря Семи Країн, продовжувач його справ. Стратили п ту дівчину, Мізу... — Іано, — прошепотів він ледь чутно, — ти нікому не скажеш, правда? Не скажеш, що я... — Ні, синку. Нікому я не скажу, що ти плакав. Але ти ці сльози пам'ятай. На все жпття запам'ятай їх. ...Наяву ще ні разу не вдавалося йому так злитися з конем, так підкорити собі цю горду тварину — чи самому підкоритись їй? Ніваро довго мчав конем серед високих трав і не підганяв його, не спрямовував його біг — той сам ніс вершника до мети. Виїхали до ріки й повернули до її верхів'їв. Береги ставали лісистими. Передчуття радості охопило Ніваро: він знав, що там, в глибині лісу, його давно чекають. Несподівано віддалений тупіт десятків копит досяг його слуху. Щось мовби штовхнуло його: небезпека! Його неспокій передався коню, і той несамовито рвонувся вперед. Та погоня наздоганяла їх, завертала, оточувала... І от уже падає під ним вірний кінь, вбитий влучно пущеною стрілою, і Ніваро біжить стрімголов, тремтить і задихається, серце калатає об ребра, пече в горлі, ноги підгинаються... І поряд із ним виникають інші люди, вони теж рятуються від ворога, а ззаду, підганяючи їх, стукотять мечі, й гупають списи, й падають на землю його одноплемінпики-вастійці, бо він зараз — один із них... На бігу він помічає жінку, яка намагається підняти з землі пораненого діда. Та це ж Іана! Він хоче кинутися до неї, але людський потік розділяє їх і він губить І ану з очей. І ось їх наздоганяють, їх хапають і в'яжуть, і ведуть юрмою, підштовхуючи списами, наче худобу, геть із рідного лісу, що не захистив їх цього разу, туди, де на коні височить над полоненими воїн у червоному, гаптованому золотом плащі. Зараз він озирнеться, і стане видно його обличчя. У Ніваро стискається серце. Чому ж він так довго не озирається? — Підійди ближче, Іано з Вастії. Син мій і спадкоємець здоровий. Він став таким же спритним і прудким, як і до біди. Йому не потрібне вже твоє опікування. — І я можу додому іти? — Навіщо тобі далека Вастія, глухий та убогий край? Ти нерозумно вчиниш, якщо повернешся туди. Я не просто зробив тебе вільною. Я хочу піднести тебе, вастійко. У пошані та багатстві житимеш ти в моїй столиці. Найвищі люди моєї держави будуть звертатись до тебе по допомогу... Гірка усмішка торкнула вуста Іани. — Передбачала я, що буде так, бо вмію читати у душах людських і долю взнавати. Ти зняв з мене рабський ланцюг, але хочеш обплутати безліччю різних незримих кайданів. Що мені почесті, що багатство? Милостей не прагну твоїх. Велика твоя влада, проте не безмежна. Ти можеш втримати мене тут, але служити тобі я не стану. Не змусиш мене лікувати твоїх воїнів та вельмож — тих, хто кинув народ мій в неволю. — Нерозважлива жінко, гординя твоя непомірна! Твої ж власні вчинки суперечать твоїм словам. Врятувала ж ти сина свого ворога! Чому не дала йому померти? Це була б гідпа помста! — Для мене не син то ворога був, а дитя, змучене болем. Помста ж моя здійснилась. Ждеш ти, що син твій на зміну прийде тобі і справу твою продовжить. Душу і тіло гартуєш йому, щоб був він, як ти, витривалий, сміливий, щоб був він, як ти, непохитний, твердий, щоб не відав жалю, як ти, і глухим до страждань був інших людей. Всю доброту, що в спадщину мати лишила, ви із серця сина вигнати ладні. Але я — я не тіло лише зцілила йому. Я дала йому те, чого з вас ніхто б не дав. І він коли-небудь згадав про це, і серце його здригнеться, і меч, готовий упасти, затримається на мить, і тим порятоване буде людське життя не одне, а воно не має ціни в державі твоїй. Він не житиме за твоїми законами, жорстокими та неправедними, він, можливо, змінить їх, бо не бездушним войовником ввійде у світ, а допитливим шукачем, подорожнім на вічних стежинах добра... — Годі! Я й так занадто довго слухав твою маячню. Мабуть, ти позбулася розуму. Сама накликаєш на себе мій гнів, хоча могла б жити у спокої та благоденстві. Ти більше не рабиня, але ти живеш у моїй державі і за її законами, які так тобі не до вподоби, підлягаєш суду за зухвалі бунтівничі розмови. До суду тебе замкнуть у в'язницю. — Що для мене в'язниця твоя! Лише тіло моє можеш ти ув'язнити. Над душею моєю не маєш ти влади. І піду я, коли захочу. — Ти й справді збожеволіла, вастійко! Чому ж тоді ти досі не пішла звідси, якщо могла? — Тобі моїх слів не збагнути. Ні судити, ні карати мене тобі не дано. Життя моє мені й належить. — Приставити до неї подвійну варту й очей з неї не спускати! Відповідаєте головою. Заберіть її! ...І знову ніс його кінь, і поряд з ним мчала жінка, котра по-чоловічому впевнено трималася в сідлі, і Ніваро, не оглядаючись, знав, що це Іана, і радів, що вони знову разом. Ні, він ніколи не вірив, що вона померла! Птахом в повітрі, рибою в струмку, прудконогим конем у степу вона вислизнула, втекла, щезла, повернула собі свободу і тепер поспішає додому. Швидко летять коні. Ось він, ліс, і рідний дім, і побіля нього стоять три її сини, і молодшому— молодшому й досі вісім років, як тоді, давно, йому, хлопчакові, теперішньому Ніваро Мудрому, Підкорювачу Морів... — Пробач, о мій повелителю, що насмілююсь перервати твій сон... Ніваро розплющив очі. — Що сталося? — Справа не терпить зволікання. Щойно прибув гонець. Погані новини. У Вастії повстання. Що накажеш, о Мудрий?.. --- КІНЕЦЬ --- Оригінальний текст взято з резервної копії е-бібліотеки "Чарівний жираф": http://web.archive.org/web/20020529184559/tech77.hypermart.net/ У *.txt форматував Віталій Стопчанський Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво" www.chtyvo.org.ua