Джером К. Джером ФАНАТ (переклав П.Кісельчук) Оповідання --------------------------- Тук. Тук. Тук. Тук. Тук. Я підвівся в ліжку і став уважно вслухуватися. Мені здалось, що хтось намагається пробити зовнішню стіну молотком, огорнутим щільною тканиною. "Злодії!" – вирішив я (все, що трапляється в цьому світі після першої години ночі, ми схильні приписувати злодіям) і замислився над тим, чому вони вирішили, в буквальному значенні, взламувати будинок, адже ж це, на мою думку, являло собою вельми дивний, повільний та незручний спосіб. Глухі удари продовжувались нерівномірно, але безупину. Моє ліжко стояло біля вікна. Я протянув руку і відкрив занавіску. Сонячні промені залили кімнату. Я подивився на годинник – було десять хвилин по шостій. "І що за дурний час вони обрали, – подумав я про злодіїв. – Поки вони потраплять всередину, настане сніданок". Аж раптом почувся дзвін розбитого скла, і якийсь предмет, вдарившись о занавіску, впав на підлогу. Я зістрибнув з ліжка і відкрив вікно. Унизу, на галявинці під моїми вікнами, стояв рудоволосий юнак в светрі та фланелевих штанях. — Ранок добрий! – весело гукнув він мені. – Чи не могли б ви кинути мені мій м'яч? — Який м'яч? – запитав я. — Мій тенісний м'яч, – відповів він. – Він має бути десь у вашій кімнаті. Пройшов, як кажуть, наскрізь! Я знайшов м'яч і жбурнув його у вікно. — А що ви, власне, тут робите? – запитав я. – граєте в теніс? — Ні, тільки тренуюсь біля стіни будинку. Це ефективний спосіб відпрацювати удар. — Але він не сприяє спокою оточуючих, – відповів я, боюсь, що дещо різкувато. – А я приїхав сюди, щоби знайти спокій та тишу. Чи не могли б ви займатись цим у денний час? — "У денний час"! – розсміявся він. – Та ось вже дві години, як сонце встало! Але гаразд, перейду на інший бік будинку. Він зник за рогом і взявся за роботу на задньому дворі, де розбудив собаку. Потім я почув, як задзвеніло ще одне скло і пролунав чийсь сердитий голос, а потім я, напевно, заснув. Приїхавши на кілька днів до Діллю, я оселився у пансіоні, в якому, крім нього та мене, інших молодих людей не було, і я, звісно, проводив багато часу в його компанії. Беґлі був милим та веселим хлопчиною, але він був би ще миліше, якби менш затято захоплювався тенісом. Тенісу він присвячував в середньому десять годин на день. У нього були партнери-романтики, з якими він грав під місячним сяйвом, витрачаючи половину часу на те, щоб відволікти учасників від неспортивних захоплень, та партнери-безбожники, з якими він грав щонеділі. У дощові дні він брав непромокальний плащ, галоші та відпрацьовував подачу сам. Зиму він провів з родичами в Танжері, і я його запитав, як йому сподобалось те місце. — Вбога діра! – відповів він мені. – У всьому місті жодного корту. Ми якось спробували грати на даху, але мати сказала, що то небезпечно. — Від Швейцарії він був у захваті і радив мені при нагоді зупинитись в Зерматі. — Ах, який там корт! – говорив він. – Просто забуваєш, що ти не в Уїмблдоні. Згодом один з наших спільних знайомих розповідав мені, що одного разу, споглядаючи з вершини Юнґфрау плоску засніжену галявину серед прірв, Беґлі промовив: — Бачите майданчик, отам, унизу? Ось де можна було б зробити непоганий тенісний корт, тільки не можна далеко відбігати від сітки. Коли він не грав в теніс, не тренувався, не читав про теніс, він говорив про теніс. В ті часи кумиром тенісистів був Реншо, і Беґлі так набрид мені цим Реншо, що у моїй душі з'явилось підступне бажання якось нишком вбити Решно і десь поховати його останки. Якось ввечері, коли дощ лив несамовито, Беґлі впродовж трьох годин говорив про теніс, згадавши ім'я Реншо, якщо я не збився з рахунку, чотири тисячі дев'ятсот тринадцять разів. Після чаю він поставив свій стул біля мене, впав на нього і почав: — Чи звертали ви коли-небудь увагу на те, як Реншо... Я перебив його: — Припустимо, що якийсь влучний стрілець візьме рушницю і вб'є Реншо, – наповал – чи будете ви, тенісисти, продовжувати говорити про Реншо або знайдете іншу тему? — Хто ж буде стріляти в Реншо! – обурено сказав він. — Неважливо хто, – сказав я, – але припустимо, що така людина знайдеться. – Ну тоді залишиться його брат, – сказав він. Про це я забув. — Не будемо уточнювати скільки їх там в родині, – сказав я. – Але якшо перебити їх всіх до одного, чи припинимо ми нарешті чути це ім'я? — Ніколи! — вигукнув він із жаром. – Поки існує теніс, ім'я Реншо не буде забуто! Страшно подумати, як би я вчинив, якби він мені відповів інакше. Наступного року Беґлі цілком закинув теніс і повністю присвятив себе фотографії. Тоді всі його друзі почали благати його повернутись до тенісу, втягували його в розмови про подачі, відбиті та зрізані м'ячі, про випадки з життя Реншо, але він взагалі не бажав і чути про теніс. Де б він не був, що б він не бачив, він все фотографував. Він робив знімки своїх друзів і цим перетворював їх у своїх ворогів. Він знімав малюків і вселяв відчай у серця люблячих матерів. Він знімав молодих жінок і на їхнє родинне щастя лягав тінь. Один юнак якось закохався в дівчину, яка, на думку його друзів, була йому не пара. Але чим більше вони її чорнили, тим більше він прив'язувався до неї. Тоді його батькові спала на думку щаслива ідея, і він вмовив Беґлі сфотографувати її у семи різних позах. Коли закоханий побачив першу фотографію, він сказав: — Що за потвора! Чия це робота? Коли Беґлі показав йому другу, він сказав: — Послухайте, шановний, але ж тут немає ані краплі спільного з нею. У вас вона вийшла як потворна баба. Побачивши третю, він сказав: — Помилуйте, але що ж ви зробили з її ногами? Не може бути, щоб вони були такого розміру. Це ж неприродно. Взявши до рук четверту, він вигукнув: — Пресвяте небо! У що ви перетворили її фігуру? Як таке могло вийти? Поглянувши на п'яту, він захитався. — Великий боже, – промовив він, здригаючись від жаху. – Це не людина, а привід! У людей таких обличь немає! Беґлі вже почав не на жарт обурюватись, але його взяв під захист батько юнака, який стояв поряд. — Беґлі тут ні до чого, – почав вкрадливо запевняти літній джентельмен. – Він не винен. Що таке фотограф? Просте знаряддя у руках науки. Його справа – встановити апарат, а той вже сам зображує все, що перед ним знаходиться... Ні, – продовжував літній джентльмен, стримуючи Беґлі, який збирався продовжити демонстрацію своїх творів, – не варто показувати йому дві останні... Мені шкода бідну дівчину! Вона, очевидно, щиро кохала того юнака, і зовнішність і неї була ані скільки не гірше за інших. Але якійсь злий дух, здавалось, вселився в апарат Беґлі. Із непохибним інстинктом літературного критика він уховплював всі недоліки і збільшував їх до такої межі, коли вони вже затьмарювали всі достоїства. Людина із прищем виявлялась прищем з людиною на задньому плані. Люди з різкими рисами обличчя ставали придатками до своїх власних носів. Ніхто не підозрював того, що один з наших сусідів вде 14 років носив перуку. Апарат Беґлі одразу ж викрив обман, і причому так яскраво, що всі друзі того чоловіка довго дивувались, як це могло не впасти їм в очі. Апарату, напевно, подобалось зображувати людську гідність з найгірного боку. Немовлята завжди виходили в нього з хитрувато-глупим виразом обличчя. Молодим дівчатам доводилось обирати, що їм більше до смаку: обличчя тупе або зле, як у відьми-початківця. Стареньких бабусь апарат робив нахабними та цинічними. Нашого священника, пречудового літнього джентельмена, Беґлі зобразив якимсь дикуном з навислими бровами і явно недорозвинутим інтелектом. Визначного адвоката міста він виставив з таким лицемірним виразом обличчя, що небагато з тих, хто бачив його портрет, наважувався потім довіряти йому свої справи. Мені, мабуть, не варто говорити про себе, оскільки я можу бути упередженим. Скажу одне: якщо я хоч на краплинку схожий на свою фотографію, що її зробив Беґлі, то все, що критики коли-небудь чи де-небудь говорили на мою адресу, справедливо і навіть більш ніж справедливо. Але я готовий стверджувати – хоч і не зазіхаю на лаври Аполона – що ліва нога в мене завсім не довша за праву і аж ніяк не вигинається дугою. Це я можу довести. Беґлі запевняв, що з його негативом щось відбулось під час проявки, але на фотографії цього пояснення немає, тому я вважаю себе постраждалою стороною. Апарат в руках Беґлі не знав ніяких законів перспективи – ані божих, ані людських. Я бачив фотографії його дядька, знятого поруч з вітряком. Нехай будь-яка неупереджена особа вирішить, хто з них більше – дядько чи вітряк. Одного разу він зробив цілий скандал в нашому приході, демонструючи фотокартку всім відомої та поважної незамужньої особи, яка тримала на колінах чоловіка. Риси обличчя того джентльмена були розпливчасті і костюм здавався комічно-дитячим, – між тим, якби він встав, зріст його був би не менше 190 см. Однією рукою він обіймав її за шию, а вона тримала його за іншу руку і фальшиво посміхалась. Маючи деяке уявлення про фотографічну машину Беґлі, я охоче повірив поясненням тієї дами, яка стверджувала, що чоловік на її колінах – це її одинадцятирічний племінник, але люди недоброзичливі сміялись над її спробами виправдатися, а те, що вийшло на знімку, говорило не на її користь. Все це відбувалось на початку загального захоплення фотографією, коли малообізнаним людям навіть подобалось за дешево робити свої фотознімки. І от майже всі, хто жив на 5 км. навколо, раніше чи пізно сиділи, стояли, обпирались або лежали перед Беґлі. В результаті, в жодному приході люди не відрізнялись такою смиренністю, як в нашому. Поглянувши на свою фотографію, зроблену Беґлі, ніхто вже не міг грішити на гординю. Кожному портрет відкривав очі на його недоліки. Згодом якійсь зловмисник винайшов кодак, і Беґлі почав усюди з'являтись притороченим до предмету, що нагадував місіонерську шухляду надвеликого калібру. На шухляді був надпис, який зводився до того, що варто Беґлі натиснути на спуск, як людина, що опинилась перед об'єктивом, буде сфотографована у страшенно непристойному вигляді. Для всіх знайомих Беґлі життя стало суцільним випробуванням, всі щохвилини боялись, що він зловить їх у якійсь ганебній позі. Він увічнив за допомогою миттєвої фотографії свого батька, коли той робив зауваження садівнику, та молодшу сестру в той момент, коли вона прощалась із хлопцем біля садової хвіртки. Для нього не було нічого святого. Він клацнув спуском кодака, стоячи позаду процесії під час похорон своєї тітки, і зняв, як один з близьких родичів покійної, закриваючись капелюхом, розповідав на вухо братові веселий анекдот. Суспільне обурення вже досягало своїх меж, коли раптом в нашій місцині з'явилась нова людина – молодий чоловік на ім'я Хей, що шукав супутників для літньої екскурсії до Турції. Всі із захватом підхопили цю ідею і рекомендували йому взяти із собою Беґлі. Ми покладали велику надію на те, що Беґлі натисне спуск свого кодака біля гарему або за спиною якої-небудь султанші й знайдеться башибузук або яничар, який назавжди позбавить нас від нього. Наші надії, щоправда, здійснились лише частково. Я кажу "частково", бо Беґлі повернувся цілим та неушкодженим, але повністю вилікуваним від своєї фотоманії. Він розповідав, що не зустрів за кордоном жодної англомовної істоти, будь то чоловік, жінка або дитина, яка не тягала б із собою апарат, і згодом сам вигляд чорного сукна, або звук клацання кодака став кидати його в розпач. Він розповідав, що на вершині гори Татра в Карпатах англійські та американські фотолюбителі, які бажали зняти "дивовижну панораму", шикувались з апаратами, під наглядом угорської поліції, в довжелезну чергу по два, і кожен мав очікувати своєї черги мало не три з половиною години. Він також розповідав, що константинопольські жебраки носять на шиї щити з позначенням цін, встановлених ними для фотолюбителів. Він привіз із собою зразок такого прейскуранту: Один знімок, спереду або сзаду ......... 2 франка "... "...... з виразом обличчя ......... 3 " "... "...... в оригінальній позі........ 4 " "... "...... під час молитви ........... 5 франків "... "...... під час бійки ............. 10 " За його словами, коли жебрак був особливо потворний або відрізнявся каліцтвом, він вимагав по 20 франків за сеанс, і йому охоче платили цю суму. Отже, Беґлі полишив фотографію і захопився гольфом. Він показував необізнаним людям, як, викопавши ямку в одному місця та поклавши пару цегляних уламків в іншому, можна перетворити тенісну галявину у майданчик для гольфу, і сам все це робив. Він запевняв літніх леді та джентельменів, що гольф – найбезпечніший вид спорту, водив їх з собою годинами по мокрим вересковим пустищам і доставляв додому смертельно стомленими, застуженими та повними мстливих планів. Останнього разу я бачив його в Швейцарії кілька місяців тому. Він, як виявилось, цілковито охолонув до гольфу, зате багато говорив про віст. Ми випадково зустрілися в Ґриндельванді та домовились наступного ранку піднятись на Фаульгорн. На півдороги ми зробили привал, и я трохи погуляв насамоті, милуючись гірським пейзажем. Повернувшись, я знайшов його з "Кавендішем" в руці та колодою карт, розкладених на траві. Він вирішував якийсь пасьянс. --- КІНЕЦЬ --- Переклад з російської за виданням: Джером К. Джером, "Досужие мысли досужего человека". М.: изд-во "Правда", 1983 Переклав: Павло Кісельчук Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво" www.chtyvo.org.ua