Людмила Дякунова 
 
ТОЧКА ОПОРИ 
 
Оповідання 
---------------------
 
	— Конкретика. У всьому тільки конкретика, — націлював себе Олег, крокуючи в напрямку ще однієї "кімнати для самостійних занять", — цигарки десь мають бути. Жодних фантазій. І не розпилюватись. Ну, пішла. Так друга буде. Ну, не пишу. Так писатиму. Або бички, якщо не цигарки...
	
	Штовхнув ногою двері. Ті не відкривалися.
	
	— Гади, хоч бичок дайте, — не встиг навіть вимовити, як двері розкрилися. — Переміни. І тут переміни.
	
	Бичків не було. Кімната дико змінила вигляд: замість затрушеної недопалками пустки, повної спогадів, були копиці книжок, гуртожитський комплект меблів і дві почвари. Особливо одна.
	
	— Привіт! Що ти хочеш? — виявила люб'язність вона.
	
	— Я нічого не хочу. Мені б цигарку. Або бичка.
	
	— Нема. Вимели. А може, розсолу з помідорів?
	
	— Давай, — не відмовився Олег, — Тут житимете? А на якому курсі?
	
	— З другого. Я Нікуся, а то — Тая. А ти?
	
	— Олег.
	
	Розсіл був доречним. Щось таке своєрідне було в цій Нікусі, і, розглядаючи її, Олег спробував висловити свої враження: — А я спочатку подумав, що ти мені приверзлася.
	
	— Іще чого! — зовсім не образилась Нікуся. — З твоїми шаблонними поглядами на красу української жінки я тобі і не приснюся. Класична відьомська врода, — запишалась вона.
	
	— Нікуся, правда, буде відьмою. Ось удосконалиться, і буде. У неї дані є, — обізвалась Тая.
	
	— Ось, наприклад, тобі погано. Це можна зняти.
	
	— У нього на душі погано, — знову втрутилася Тая.
	
	— І це можна зняти. Я знаю. Треба тільки віднайти твої знаки у відьомському фольклорі. А рятунок вкажеться. Ти з дівчиною посварився? І все не клеїться? Так?
	
	— Ну.
	
	— Лягай сюди вздовж вікна.
	
	Нікуся хитнула головою, волосся розсипалось, закривши обличчя. Почалось ворожіння.
	
	Шепіт був швидкий, тихий і майже незрозумілий.
	
	— Хвиля берега да не відкинеться...
	
	Олег, лежачи, розглядав кімнату.
	
	— Трамвай з трамваєм да не зустрінуться... — з подивом зауважив він незнане досі овідьомлення повсякденних реалій. Далі голос лунав тихше, але так само енергійно.
	
	— Якась скажена кімната, — думав Олег.
	
	Під стіною нерухомо стояла Тая і мовчки кудись дивилась із виразом людини, якій випало розгадати загадку сфінкса.
	
	— Білі ноги,
	
	білі руки,
	
	пху! — шепотіла Нікуся. — Олегове щастя, — Олегова стежка, — водила вона руками в повітрі, дошукуючись там тієї стежки і щастя.
	
	— У книжках! — переконаним твердим голосом прорекла Тая, на що Нікуся уваги не звернула, а Олег подумав співчутливо:
	
	— Ненормальна. Перевчилася.
	
	— У книжках, у книжках! — з такою силою задзвенів Таїн голос, що хлопець мимоволі засумнівався:
	
	— А раптом. Я писав. Не пишу. А писатиму. — і цілий ряд асоціацій пролетів вагонами швидкого перед очима.
	
	— Але конкретика ж де? Та й чи надії можуть матеріалізуватися? — таки не втрачав скептицизму.
	
	— Та точно ж у книжках! Під ними ми не замітали, і бички мають бути там!
	
	Світ знову нарешті робився конкретним.
 
--- КІНЕЦЬ ---
 
 
Текст звірено з виданням: Дякунова Людмила  Точка опори // Літературно-мистецький альманах "Кальміюс". - Число 1-2 (9-10), 2000.  
 
Оригінальний текст взято з сайту літературно-мистецького альманаху "Кальміюс": 
www.kalmiyus.h1.ru 
 
У *.txt форматував Віталій Стопчанський 
 
 
Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво"
www.chtyvo.org.ua