Леся Демська КВІТИ СВЯТОГО ЯНА --------------------------- Земля була красива та чужа. Тюльпани проростали крізь каміння. Холодний вітер напинав вітрила корабля, що йшов на південь... Л. Демська Вперше я почала думати про нього там — у країні вітряків, тюльпанів і скупого сонця. До того часу змінила вже не один дім та не одне місто, а про той, де вперше почала розуміти, що світ чудовий, навмисно ніколи не згадувала. Чому це сталося саме тоді? Гадаю, це все трапилося через Яна і той його новий будинок з куцим садочком позаду, але з такою незмірною гордістю господаря. Адже в країні тюльпанів земля для них безмежно дорога, і не кожен може дозволити собі таку розкіш. Постійно споглядаючи це кам'яне нещастя (якому господарі однак ухитрялися надати доволі пристойного вигляду), насправді бачила неосяжні гуцульські полонини із прямовисними смереками та столітніми травами. І земля там, дарма що покривала камінь, була м'якесенькою. Такою м'якесенькою, що можна було просто на ній спати. Тут, я б ніколи не наважилася на таке божевілля. Ян, з походження дан, був архітектором та дизайнером в одній особі. Чому він жив саме тут — ніхто не знав. Чи то він сам ніколи не пояснював, чи то просто, ніхто не цікавився. Про те, що Ян хоче збудувати власний дім я знала вже давно, ще коли вперше сюди приїжджала (ми тоді й познайомилися). До їхніх будинків відносилася доволі скептично (ці низькі стелі мене просто вбивали) й тому не особливо вникала в деталі його тодішньої натхненної оповіді, вщент пересипаної архітекторською лексикою. Поза тим, і що найголовніше, ніколи не сподівалася, що ще колись приїду сюди. Так, мабуть, саме тоді почалася моя довга дорога до дому. Вільного часу було повно. Він засмоктував з головою, а я нічого не могла зробити. Тобто — нічого не хотіла робити. Якась дивна апатія паралізувала мою волю, бажання і, взагалі, будь-які емоції. Одна думка, що мені доведеться прожити у цій країні дев'ять безконечних місяців (в які входила й нестерпна для мене зима), викликала стан загального отупіння. У перший же вихідний, коли я безцільно швендялася Амстердамом, в одній малесенькій індійській крамничці на площі Дам натрапила на величезний відривний календар. Проблема була тільки в тім, що він починався аж з наступного року, а мені ще було потрібно доісновувати три місяці цього. Власниця крамнички (більше схожа на малазійку, ніж на індуску) була щиро подивована моїм бажанням придбати старий календар. Спершу, вона сказала, що у неї такого немає, але коли я пообіцяла докупити до нього ще й новий барвистий наплічник — погодилася. Жінка урочисто зняла зі стіни свій власний календар й подарувала його мені. Хоча наплічника я, все ж таки, купила. Календар повісила у себе над ліжком. Кожного вечора, відриваючи перед сном чергову сторінку, записувала на її зворотньому боці все, що трапилося зі мною цього дня, але рік, два, три тому. Далі десяти я не йшла. Не тому, що не пам'ятала — не хотіла. За тією межею починалося інше життя, яке я, здавалося, назавжди викреслила із своєї пам'яті. Це вже тільки тепер розумію, наскільки абсурдно заперечувати те, що трапилося одного дня, вже безвідносно скільки років тому. Воно постійно буде визначати тебе майбутнього, навіть коли ти сам цього не помічаєш. Коли їхала сюди, добре знала, що буду сумувати, але що аж так?! Дивним виявилося те, що сумувала не за домом, не за близькими мені людьми чи коханими місцями — я сумувала за всім, що лежало поза межами цієї країни. Що мене у ній так дратувало? Абсолютна свобода — пий, скільки хочеш; кури, що хочеш; спи, з ким хочеш і як хочеш, — чи незашторені вікна, коли всі готові виставити на показ приватне життя? Погляд, який постійно впирався в горизонт, злітаючи понад абсолютно рівною поверхнею землі, а поодинокі шпилі костелів та крила вітряків ще більше підкреслювали цю пуританську рівність? Усе було таке делікатно мізерне й витончене, що складалося враження, ніби й твій дух дрібніє, підлаштовуючись під довколишній світ. Часами видавалася собі незграбним велетнем, якому достатньо одного необережного руху, щоб потрощити усе довкола. Часто ходила на пристань дивитися, як відпливають кораблі. Закривала очі, чула шелест вітрил й швидше за них летіла понад різьблені хвилі до порога свого дому. Усміхалася сама до себе — було б цікаво потрапити до Львова на кораблі. Поверталася у порожнє помешкання і знала, що не буде ні листів, ні дзвінків, адже друзі не мали достатньо часу, щоб писати листи й достатньо грошей, щоб дзвонити до Голандії. Я їх розуміла, то робила це все сама. Але так вперто чекала одного дзвінка... Десь через місяць мого перебування в Голандії (якраз на день Всіх Святих), попиваючи пиво в якомусь Богом забутому ірландському пивбарі, не без задоволення, порпаючись у власній депресії, зрозуміла, що далі так не можна. Якщо я й далі буду так вперто й самовіддано падати на дно власного безсилля що-небудь змінити, то швидше всього поїду мозгами, й архидосконало змарную усі дев'ять місяців свого життя. Проводити вільний час із співробітниками мені не хотілося, достатнього того, що вони маячать у мене перед очима по вісім годин кожного дня. Поза тим хотілося поспілкуватися з кимось, хто знає мене трохи більше, ніж місяць. І власне це виявилося найскладнішим. Спершу подзвонила Гельзі в Гаагу. Гельга займалася міжнародними урядовими програмами і кілька років тому, якийсь час, мешкала в Києві. Тоді ми й заприятелювали й намагалися по змозі підтримувати наші стосунки. Замість Гельги відповів автовідповідач. Він ввічливо попросив перетелефонувати на Різдво, коли господиня повернеться зі Штатів. Потім згадала про свого старого львівського приятеля Маркіяна, який навчався у Ротердамській Академії Мистецтв. Та одразу ж пригадала, що цього року Маркіян поміняв свою адресу, а нову не встиг подати до мого від'їзду. Отже, і він відпав. Ще я мала знайомих в Алькмарі — Ліду та Норберта. Виявилося, що тиждень тому у них народилася дитина — було не до мене. Залишалися тільки Лукас та Ян, але ні одного, ні другого я, взагалі, не хотіла бачити. Минув тиждень. У листопаді почалася північна ніч, і на вулиці були постійні сутінки. тепер я не швендяла містом, а цілими вечорами просиджувала перед телефоном з книжкою на колінах. Далі вперто чекала одного дзвінка. Чомусь не вірила, що наш розрив перед моїм від'їздом міг бути остаточним. І це була ще одна реальність з якою ніяк не хотіла миритися. До відривного календаря купила сім кольорових горнят, що мали символізувати кожен день тижня, із фанатичною пунктуальністю виробила ритуал пиття кави чи чаю кожного дня з іншого горняти. Щовечора я старанно мила й витирала сьогоднішнє горня, ховала його до шафчини, а на стіл ставила завтрашнє. Скоро я перестала розрізняти дні тижня за календарем, а робила це виключно за кольорами: фіолетове, червоне, зелене, помаранчеве, біле, синє, яскраво жовте. Таке перетворення часу на певну ознаку шалено мене розважило. До горнят докупила тарілки, склянки, салфетки і навіть фрукти теж намагалася добрати наближеного кольору. Проблема була тільки з п'ятницею, бо знайти білі фрукти було досить складно, й умовно заміняла їх білим виноградом. За тиждень після дня Всіх Святих нам виплатили зарплату. Це була значна сума й спершу вирішила відкласти її для подальшого життя в Україні. Та потім, прикинувши, що для цього в мене буде ще вісім місяців, вирішила зробити дещо інше. Я купила собі машину. Стареньке потріпане "Чінквіченто" ідіотсько салатового кольору (воно виявилося найдешевшим). Вирішила трохи подорожувати у вільний час і, хоча б таким чином, збороти свою депресію та добути у цій вишуканій холодній країні. Дивно вився цей ланцюг до дому. Які несподівані речі доводилося мені здійснювати, щоб знову повернутися туди, звідки одного разу вийшла раз і назавжди. Тоді ще не знала, що немає нічого страшнішого, ніж дорога від чогось й до нічого. Не розуміла й не хотіла розуміти, як це важливо мати до чого повертатися і не тільки у просторі, а й у часі. Це неправда, що ми народжуємося з корінням — воно може з'явитися тільки згодом, і то за умови, якщо твої серце й розум спроможні осягнути справжню сутність доріг, що ними водило тебе життя. Машина виявилася справжнім порятунком. У кінці листопада країна почала готуватися до Різдва. Та чим сильніше спалахували барвисті ліхтарики, тим різкіше підкреслювали вони темряву й холод полярної ночі. Стан отупіння поволі минув, залишилися якась незрозуміла апатія та відчуття внутрішньої порожнечі. Цю холодну пустку заповнювала дорогами. Найнестерпнішими були ті хвилини, коли виходила з роботи й до моменту, коли йшла з дому на роботу. Не могла заповнити цю порожнечу якимось корисним заняттям, бо ніщо не рятувало руху думок у строго визначеному напрямі. Вечірні дороги вимагали постійної уваги, і я, на щастя, не мала можливості тоді думати. За дня об'їздила околиці, а вночі — возилася Амстердамом. Мені подобалося миготіння пейзажів й вогнів за шибками мого "Росінанта" (так називала свою машину). Ці видива напрочуд заспокоювали й, буквально, загіпнотизовували мою свідомість. І що з того, що поруч були музей Ван Гога і Рембрандта, салон Мадам Тюссо й королівська філармонія, червоний квартал й квартал торговців маріхуаною (та дечим сильнішим), що з того, що були канали, ліхтарі, театри і навіть свідомість того, що це все може бути востаннє в твоєму житті... Господи, ну нащо мені ці славетні мальовані "соняшники", коли готова півсвіту віддати за ті, справжні й теплі у себе в дома! Починала розуміти, чим мене дратує ця країна — відсутністю сонця, що пригнічувала серце й заморожувала будь-які бажання та пристрасті. Насправді, ці люди Півночі були строгі й мужні не тому, що сильні духом, а тому, що не знали пристрастей спроможних спокусити дух. І що їм до якихось пісень "прекрасного Сіда", коли суворий Зігфрід спуститься у кам'яну печеру, шукати холодних скарбів Нібелунгів... Двадцять другого листопада я здалася. Сьогодні був його день народження, і це виявилося достатньою причиною, щоб подзвонити першій. До телефону довго ніхто не підходив, але я добре знала, що він там є. — Привіт. Це я. Вітаю. Мовчанка. — Ти чуєш мене? Я вітаю тебе з днем народження. — І що ти мені бажаєш? — А що ти хочеш? — Я вже говорив про це перед твоїм від'їздом. — Але ж це безглуздо! Я не можу залишити роботу тільки тому, щоб варити тобі їсти й виховувати твоїх дітей. — До речі, це були б і твої діти. — Вибач, все одно не можу. Ця робота надто багато значить для мене. — Більше, ніж я? — Господи, для чого ці порівняння! У тебе феноменальна здатність робити неправильні висновки. — А в тебе феноменальна звичка робити тільки те, що ти хочеш. — Зрозуміло. Всього найкращого. Телефонний апарат з тріском відлетів у протилежний куток кімнати. Коли це скінчиться? Чому він не хоче зрозуміти, наскільки мені потрібна ця робота? І чому це я повинна завжди поступатися? Досить! Маю цього досить! Він хотів, щоб я вибирала — і я вибрала. Завтра ж подзвоню до Варшави й підтверджу свою згоду працювати над новим проектом! Несподівано пригадала, що ще так недавно ради нього залишила свій дім, рідне місто, дорогих друзів і скривдила іншого. Сумно... Тої ночі випав сніг. Оскільки була субота, вихідний, встала досить пізно. Відсунула штору (так і не змогла призвичаїтися до життя з відкритими вікнами) й побачила, що все довкола просвітліло. Навіть білі човники в каналах від снігу стали абсолютно чистими. Світило сонце. Радісно підставляла спрагле обличчя під сонячне світло, задоволено мружачись й муркочачи мов кошеня. Дивно, але це несподіване тепло справило не мене ефект холодного душу. Вчорашня розмова видалася такою далекою й непотрібною, що тепер сама собі дивувалася — для чого я взагалі йому дзвонила? Пробувала пригадати його голос, натомість почулися світлі звуки "Грудня" з "Чотирьох пір року" Антоніо Вівальді. Мені видалося, що ця музика непомітно змиває з моєї пам'яті увесь дріб'язок та непотріб минулого. І вперше, у теплі цього несподіваного сонця, моє буття у цій досі нелюбій країні видалося вже не таким й нестерпним. Здавалося, що вчорашня розмова нарешті прорвала ту рану, що так довго нагнивала взаємними образами та болем. Я почала виздоровлювати. У мене знову з'явилися бажання. Пригадала, що з двох попередніх приїздів у мене залишилася одна незавершена справа. Взяла фотоапарат, заправила його новою плівкою і вже за пів години Амстердам залишився у мене за плечима. Я приїхала на пристань стародавнього містечка Горн. Кишенькові канали витягувалися у таку ж кишенькову затоку. Кам'яні сходи, кам'яний мур, дерев'яний причал... Тут нічого не змінилося від часу моїх останніх відвідин. І ті ж бронзові діти, що давним-давно видерлися на невеликий підмурівок та так й застигли з поглядом у вічність, нетерпляче зустрічали прадавні каравели, фрегати та поодинокі човни. Закривала очі й виразно чула шелест невидимих вітрильників по невагомих летючих хвилях. Це вже вчетверте приїжджала на цю пристань. Кожного разу хотіла сфотографувати її, проте щоразу щось заважало мені це зробити — то фотоапарат забула, то батарейки не спрацювали, а одного разу була така жахлива злива, що я навіть не наважилася вийти з машини і підійти до причалу. Цього ж разу вирішила, щоб не сталося, зробити ці світлини. Знала, що потім не матиму спокою, аж поки знову доля чи провидіння не заведуть мене у цю чужу красиву землю. Тому усі кадри випустила тут, на кишенькову пристань, кишенькові канали і бронзових дітей, яким сто років байдуже до моєї присутності й моїх світлин. Можна було повертатися, але неймовірна спокуса ще раз пройтися вуличками цього майже казкового містечка, потягнула мене у зовсім протилежний бік від машини. Я йшла на площу Френсіса Дрейка, легендарного пірата-мореплавця, майже злочинця і майже лицаря, прямувала до дому з однорогом. Одноріг стояв на фасаді середньовічного будинку, якраз там, де в позосталій Європі ставлять фігурки Богоматері та інших Святих. У будинку з однорогом була кав'ярня "сотні кав" (так називала її я). Там, на ваших очах, з найвідбірніших й ретельно просмажених кавових зерняток, завжди усміхнена мадам готувала божественний напій із будь-якого куточка земної кулі. Це було чи не єдине місце в Голандії за яким постійно скучала, і до якого завжди хотіла повернутися. Зручно вмостившись за дерев'яним столиком край велетенського вікна, попивала свою улюблену каву, спостерігаючи за людьми на вулиці. Кава була класичною — з віскі, хоча я, особисто, завжди воліла з ромом, потім не так боліла голова і був дещо інший, специфічний присмак далеких тростинових полів. Але тут подавали ірландську каву виключно з ірландським віскі, а на "блюзнірство" з кубинським ромом не годилася навіть усміхнена мадам. Раптом на мій столик з гуркотом впала газета "Politick" та останній номер "Playboy", а ще за секунду надо мною нависла горда й величава постать Яна із дещо здивованою, та все ж самозадоволеною посмішкою. Господи, я ж зовсім забула, що можу зустріти їх тут з Лукасом. Ян всівся за мій столик, продовжуючи щиро посміхатися: — Привіт, Алекзандра, оце сюрприз! Він й надалі називав мене найненависнішою для мене формою мого імені. — Привіт. Скільки можна повторювати — я не Алекзандра! — Гаразд, Алекс, хай буде. Але чому ти постійно нервуєшся? — Не постійно, а тільки коли бачу тебе. — Значить ти мене любиш. Я одверто й зневажливо скривилася. — У тебе неправильна уява про почуття. А поза тим, хіба я схожа на самогубцю? Ян заспокоїв мене тоном спеціаліста: — Справжні самогубці ніколи не схожі на самих себе... — Як і справжні вар'яти... — поспішила закінчити янову фразу. Ян не образився. Зрештою, він ніколи на мене не ображався. Це я пам'ятала добре. Ввічливо посміхнувшись на моє доповнення, він перейшов до суті. — Ти давно в Горні? — Ні, сьогодні приїхала. — А де зупинилася? — В Амстердамі. Ян здивовано звів брови. — У кого? — Ні в кого. Знімаю квартиру. — Коли ти встигла? — Я вже два місяці в Голандії. Після цієї фрази Ян замовк. Я також мовчала, спокійно попиваючи свою ірландську каву. Погортавши газету й журнал, Ян втупився у мене своїми великими блакитними очима: — Чому ти мені не подзвонила? Посміхнулася. З ним я могла дозволити собі таку розкіш, як бути щирою. — Я не хотіла бачити ні тебе, ні Лукаса. Ян знову був змушений деякий час подумати. — Ну, Лукаса я ще розумію, але чому мене? Невже ти справді віриш, що я мав відношення до тієї aвантюри? Тепер прийшла моя черга дивуватися: — Яне, мені видається, що та авантюра була розрахована на дуже потужне почуття гумору, властиве виключно тобі. Він сумно здвигнув плечима. — Добре, здаюся. Але я хотів якнайкраще. До речі, ти одержала мою новорічну поштівку? — Так одержала. — І не відписала. — Це було б занадто! Навіть не збиралася. Ян досвідчено похитав головою. — Я знав, що ти не відпишеш. — Тоді чому посилав. — Я, здається, за тобою скучив. Після цієї заяви я мало не вдавилася кавою. Як видно, почуття гумору й надалі не зраджувало коханого Яна. Вплутати мене в таку ідіотську історію, а потім ще й скучати (?!) та його чомусь вразила така моя реакція. Мабуть, збирався сказати щось різкого, та передумав. Натомість сказав зовсім інше: — Я нарешті збудував й облаштував свій новий дім. Пригадуєш, я розповідав тобі про нього, коли ми познайомилися. Хочеш покажу? Я заперечно похитала головою. — Ні, Яне, мені пора. З цими словами я встала з-за столика. Ян також встав. — Де тебе можна знайти? — В Амстердамі, — посміхнулася я. — Амстердам великий. — Можеш виключити "Червоний квартал" та зоопарк, а там — дивись і пощастить. Я пішла. Залишила Яна, ірландську каву, будинок з однорогом, Горн. А ще мала надію, що ми більше ніколи не побачимося. З того часу минуло кілька тижнів. Виробила собі чіткий ритм життя, і це допомагало виживати. Сині дні змінювалися зеленими, зелені — жовтими, жовті — білими. Знову приходили сині. Кілька разів намагалася додзвонитися до Гельги, але постійно натрапляла на автовідповідач. Мені не дзвонили. Зате я подзвонила до Варшави й дала згоду на співпрацю. Навіщо повертатися туди, де тебе ніхто не чекає? Поволі звикала не думати про те, про що не варто. Хоча інколи лапала себе на думці, що думаю про дім Яна. Цікаво, який він у нього? З пам'яті мимоволі виникав зовсім інший, — великий та просторий, з широкими дерев'яними сходами, запахом старовинних меблів, відблисками від дещо тьмяних від часу картин, що падали на корінці книг у дорогих палітурках... У тому домі я провела найпрекрасніші двадцять п'ять років свого життя. А потім нічого не стало... Гнала від себе спогади, слухала Джімі Гендрікса й кожного дня ставила у вазу свіжі квіти. Хай будуть, в дома я вже цього, мабуть, не зможу собі дозволити. У переддень католицького Різдва на роботі влаштували вечірку. Я не хотіла на ній залишатися, але довелось зважити на прохання шефа. Почувалася якось напрочуд чужою серед цих чужих людей і на чужому святі. Поза тим, вчора була річниця нашого знайомства, а дзвінка з Києва так і не дочекалася. Значить справді — кінець. Багато їли. Багато говорили. Ще більше пили. Десь через дві години відчула, що починає боліти голова. Ні, пора забиратися. Доведеться взяти таксі, а машину залишити на паркінгу. Швидше до хати, гаряча ванна і свіжа постіль — що ще потрібно для відчуття повного блаженства? Та зранку, мабуть, болітиме голова. Хороше ж почнеться у мене цей новий католицький рік. Нічого, заспокоювала сама себе, православний зустрінемо пристойніше, якщо взагалі буде бажання зустрічати. Несподівано мене покликали. Вийшла у коридор і, на превелике здивування, побачила як завжди сяючого Яна. — Що ти тут робиш? — Приїхав за тобою. — Для чого? Але він не відповів на це запитання. Невідомо звідки у нього з'явилося моє пальто, у яке, незважаючи на мою спробу опору, швидко мене впакував.Це мені не сподобалося. — Яне, що це означає? Та Ян далі тільки посміхався, щиро демонструючи оточуючим свої міцні білі зуби: — Алекс, ти мене дивуєш. Сьогодні ж переддень Різдва. Я не хочу, що ти справляла його сама. — А ти впевнений, що я хочу справляти його з тобою? І чи взагалі, я хочу його справляти? Але це також ніяк не вплинуло на Янові наміри. — Звичайно, що не впевнений. Та, все ж таки, маю надію вмовити тебе. Слухай, може пора зав'язувати з цими самотніми святами? Тепер прийшла моя черга іронічно посміхатися. — Цікаво, кого з нас це більше стосується? Ян відповів мені тон в тон: — Обидвох, люба, обидвох. Я на якусь хвилю задумалася — а й справді, що мені втрачати? Ще один самотній вечір непотрібності, якого вже не порятують ніякі кольори? Чи ще одну ілюзію несподіваного дзвінка? А можливо, ще один напівпритомний ранок, коли сонячне проміння настільки кволе, що неспроможне розбудити ані найменшої надії в спорожнілому серці?.. Глянула на Яна. Його традиційна посмішка десь непомітно зникла, і він спокійно чекав мого остаточного рішення. А й справді — що мені втрачати? — Гаразд, поїхали. Заодно подивимося твій дім. Кажуть це добра прикмета — якщо зустріти Різдво в новому домі, то й життя почнеться нове. Ян посміхнувся. Дорога плавно розмотувалася, час від часу мінячись під барвистими придорожніми ліхтарями. Ян був дуже добрим водієм, і складалося враження, що машина буквально пливе у нічному просторі. В салоні звучала тиха музика, і я відчула, що мене заколисує. Пригадалася зовсім інша дорога — крута й серпантиниста. Вона виводила на Яблунівський перевал. Пригадався зовсім інший ранок. Сонце не встало, але туман вже плавно піднявся над горами, що парували. Звідси гірське повітря мало дещо сивуватий відтінок. Стою над самим краєм урвища, мерзлякувато кутаючись у довгу гуцульську верету. Там, під ногами, лежать вершечки смерек, через які легко перескакую поглядом і впираюся в іншу вершину, мабуть, також перевал. Ранішню тишу порушує лишень уривчастий та надривний крик беркута, який високо вгорі описує чіткі кола над тільки йому баченою жертвою. На якусь мить здалося, що ці кола призначені для мене. Та ось птах застиг, склав крила й каменем полетів у низ. Потім знову піднявся, вже з чимось у кігтях, й за хвилину зник з моїх очей за он-тим перевалом. Починало підніматися сонце. Ще довго стояла над урвищем, спостерігаючи за пробудженням гір. Тоді чомусь сказала собі: запам'ятай цю мить раз і на завжди, колись ти обов'язково її пригадаєш. І ось, через стільки років та ще більше кілометрів, цей спогад наздогнав мене у чужій далекій землі, на чужому Різдві. Відкрила очі й поглянула у вікно. Ми проїжджали повз якийсь бар. — Зупинися, — попросила Яна, — я хочу випити. Він здивовано звів брови. — Чому тут? Вип'ємо вдома. — Ні, я хочу зараз. Ян, який за довший час нашого спілкування, вже дещо призвичаївся до моїх сюрпризів, мовчки зупинився. — Там, мабуть, вже закрито. — Нічого, трохи погримаємо. Ян скептично похитав головою. — Нас пошлють. — От тоді й поїдемо. З цими словами я рішуче відщипнула ремінь безпеки й вилізла з машини. Янові не залишалося нічого іншого, як зробити те ж саме. Бар справді вже зачинявся, але нам ще дозволили перехилити по склянці чого-небудь. Властиво, дозвіл стосувався виключно мене, бо Янові, як водієві, перехиляти було не бажано. — Одне подвійне. — Замовила я, що означало подвійну порцію віскі в одну склянку. Ян запитально глянув на мене: — А не забагато? Ти вже сьогодні пила. — Ні, я вже протверезіла. — І, не приймаючи жодних заперечень, попрямувала до найближчого столика. Зручно вмостилася у масивне дубове крісло й стала чекати своє замовлення. У барі було порожньо. Він виявився традиційною європейською забігайлівкою. Звичні дерев'яні столи та крісла, така ж стійка за якою на невеликих підвішених полицях хизувалися найхимерніші бутлі з найрізноманітнішими напоями. Дерев'яна підлога, посередині більярдний зелений стіл і тьмяне світло, щоб не так були помітні п'яні обличчя відвідувачів. А пити у цій країні полюбляли. Ян приніс віскі. Я почала поволі цідити свій напій, повністю зосередившись на склянці. Мимоволі глянула на мовчазного Яна й спиталася: — Яне, чому ти не говориш українською? Ян не особливо здивувався, але цілком логічно перепитався: — Для чого? Безпорадно повела плечима. — Не знаю, можливо тоді я б змогла закохатися у тебе й залишитися тут. Ян докірливо подивився на мене. — Алекс, давай без драматизму. Зрештою, для цього ти достатньо володієш англійською. — Ні, не достатньо. Бо, як каже моя кохана сестра, тільки рідною мовою ми можемо по-справжньому любити й ненавидіти. На це Ян тільки посміхнувся. — Що ж, лишається порадіти тому, що останнє мені не грозить. Та я пропустила повз вуха це зауваження, продовжуючи серію риторичних запитань. — Ти давно в Голандії? — Чому ти питаєшся? — відповів запитанням на запитання Ян. — Хочу знати, чи ти не сумуєш за Данією? — А чому мені за нею сумувати? Все, що мені потрібно, я маю тут. — А люди? — Що люди? Ти маєш на увазі кохання? — Необов'язково. Люди, які тобі близькі. — Близькі люди... — Ян на якусь хвилю задумався, — Хіба може бути хтось тобі ближчий, ніж ти сам? — Зрозуміло. Поїхали. Я одним ковтком допила своє віскі, і ми вернулися до машини. Помітила, що на дворі значно похолоднішало. Ян дістав з багажника великий індійський плед й дбайливо загорнув мої ноги. Вже коли під'їжджала до його дому, він мене попередив: — У мене гості. Здивовано подивилася на Яна: — Чому ти відразу не сказав, ми б не затримувалися у барі? Натомість на обличчі Яна знову з'явилася задоволена посмішка. — Я не хотів сперечатися. — Яне, з тобою не цікаво! Він обурено підняв до неба руки. — Не розумію! Коли я годжуся з тобою, ти кажеш, що нецікаво. Коли ж сперечаюся — то я вже нестерпний. Ти хоч сама знаєш, що хочеш? Мені стало його шкода. Здається я його, справді дістала. Тому подалася вперед і ніжно поцілувала його у щоку. — Ні, любий Яне, не знаю. Я тільки знаю, що ти чудовий друг. На це він тільки ніяково відбуркнувся: — Для цього не потрібно багато розуму. — І швидко виліз з машини. Я розсміялася. Було щось кумедного у цій майже панічній втечі завжди самозадоволеного синьоокого велетня. Хата й справді була вщент заповнена гостями. Я нарешті мала змогу побачити Ліду та Норберта. Був також і Річард, запеклий яхтсмен і власник невеликої крамнички із спорядженням для яхт. Були й брат Яна, Вілард, з дружиною Мартою, котрі по пів року мешкали то в Копенгагені, то в Амстердамі (хоча тоді мені чомусь видавалося, що вони повинні бути у Копенгагені). Був і "коханий" Лукас з якоюсь, незнайомою мені, дівчиною, судячи з того, що вона говорила англійською, здогадалася, що вона також іноземка. Товариство не особливо здивувалося моїй появі, мабуть, Ян або Ліда встигли попередити. Не дивлячись на усі перепетії минулих разів, відчула, що вони таки раді мене бачити. У той момент я навіть відчула вдячність Янові, що майже силоміць забрав мене від мовчазного телефону та самотніх стін і привіз сюди, хоч і на чуже свято, але поміж живих людей. Це молодіжне католицьке Різдво аж ніяк не скидалося на поважну православну Святу Вечерю. "Шведський стіл" був щедро заставлений салатами, рибою, солодощами та напоями, здебільшого пивом й віскі. Всі дружно розповідали веселі історії, колядували, згадували минуле й будували сміливі плани на майбутнє, танцювали та активно пиячили. З часом мій ніс вловив ледь відчутний запах маріхуани, — отже, свято в розпалі. Почула як з кухні Ян торохтить посудом. Вирішила піти й подивитися чи ще можна чимось йому допомогти. Допомога виявилася чисто символічною, бо каву готувала машина, а інша машина вже помила й висушила горнята. Посеред кухні стояв Ян із виглядом полководця наглядав за цими німими механічними рабами. Стала поруч. — Це перше свято в твоєму домі? Ян згідно кивнув голово. — Новосілля вже було? — Ні, я все справляю сьогодні. Я дещо винувато здвигнула плечима. — А я навіть без подарунка. Яна це видно мало хвилювало. Він урочисто вручив мені піднос на який почав виставляти поки що порожні горнята. — Дурниці! Я взагалі не вірив, що ти погодишся поїхати. Заперечила. — Ні, дуже добре, що ти мене забрав. Я б знову витрачала час на невідомо що. Ян, не перериваючи нашої розмови, забрав у мене повний горнят піднос, поставив його на стіл й почав розливати каву: — Наприклад? Чим би ти займалася? Чомусь знову винувато повела плечима. — Точно не знаю, але, мабуть, чекала б нереального дзвінка, дивилася телевізор, раптом щось покажуть із Східної Європи, гортала б якісь дамські журнали, а у найгіршому випадкові писала б неймовірно "розумну" статтю про "трансцендентальність східних літератур" або щось у цьому дусі. Ян скрушно похитав головою. — Знаєш, Алекс, у мене є підозра, що ти свідомо марнуєш своє життя. Я з радістю звернуся до тебе за консультацією, якщо у мене виникне схожа потреба. Я в'їдливо посміхнулася. — Так, звичайно. Я навіть зможу зробити це для тебе за зниженими тарифами. До речі, що це за дівчина з Лукасом? Анна, здається? Ян також в'їдливо посміхнувся. — Ревнуєш? — Аякже! Наскільки можу здогадуватися, це твоя нова жертва. — Ну, чому відразу жертва? Так, я маю намір оженити Лукаса, і вона, видається, не проти, — а потім додав, — На відміну від декого. Добре знаючи, що він має на увазі, останню фразу пропустила повз вуха. Натомість поцікавилася іншим: — А чому ти сам не хочеш одружитися? Ян цілком переконливо відповів: — Бо не хочу. — А Лукас хоче? — Продовжувала свій допит. Ян почав дратуватися. Так часом дратуються люди, коли інші, на їхню думку, не хочуть розуміти цілком очевидних речей. — Лукасу потрібна дитина. Він вже замахав мене із своїми проблемами! Хай морочить голову жінці. Що не кажи, а аргументи доволі переконуючі. Але тепер мене цікавило інше: — Слухай, а чому ти шукаєш йому жінку виключно серед іноземок? Ян на якусь мить перестав розливати каву. — Не іноземку, а дівчину із так званого "соцтабору", — після цього він знову взявся за каву. Така заява виявилася для мене цілковитою несподіванкою. Здається, я чогось не розумію. Про що відразу й запитала: — Але чому? Ян нарешті закінчив з кавою, тому повністю міг посвятитися відповіді на моє запитання. — Тому що жодна голандка не захоче з ним няньчитися, в цьому я більше, ніж переконаний, а для тих дівчат — це можливість вирватися, як вони самі кажуть, із потворної дійсності. Я відчула як у мене сіпнулася права брова (знову кляті нерви!). — Яне, а ти не думаєш , що це дещо цинічно. Ян здивовано подивився на мене. — По-перше, це не моя думка, а їхня. А по-друге, якщо називати реальний погляд на речі цинізмом, то так. Мені здалося, що я зараз заплачу. Ян також відчув, що перебрав, тому спробував обняти мене за плечі й заспокоїти, але я вирвалася. Ян знову спробував якось загладити свої слова: — Алекс, не треба драматизувати. Ти не винувата, що ми так думаємо про вас. Боюся, що ти сама, тільки виняток, що підтверджує загальне правило. У кожному разі, я про тебе так не думаю. — Дякую! — майже спокійно відповіла я, що прозвучало майже "а не пішов би ти..." На якусь хвилю ми обидвоє замовкли. Потім Ян все ж таки взяв мене за плечі й подивився уважно в очі. — Можна тебе щось запитатися? Я мовчки кивнула. — Це стосується нашої розмови у барі. Нарешті до мене дійшло у чім справа. Спробувала відмахнутися: — Яне, я пожартувала. Та він не погодився, або ж не хотів погодитися. — Ні, ти не жартувала. Та справа в іншому. Мене цікавить сама природа твого запитання. Чого ти насправді шукаєш — причини, щоб залишитися, чи причини, щоб не вертатися? — А це має якесь значення? — Так. — Тоді, не знаю. Ян відпустив мене. Мовчки взяв піднос і вже при виході з кухні додав: — Я тебе дуже прошу, коли будеш знати то обов'язково дай мені відповідь. Та я нічого йому не пообіцяла, й за кілька хвилин також пішла до гостей. Забава йшла повним ходом. Річард веселив товариство, розповідаючи, як його яхта наскочила на мілину поблизу пустельного норманського берега. Найближчим і до того ж єдиним населеним пунктом виявився чоловічий монастир. Під час аварії його добряче потовкло, тому й був змушений майже два тижні відлежуватися у монастирі, де йому намагалися вилікувати не тільки тіло, а й душу. Ян пригощав усіх кавою. Я взяла свої горнятко й зручно вмостилася у велике смугасте крісло поруч з каміном. Поволі пила каву та спостерігала за танцюючими під доволі відому музику старого негритянського блюзу, Лукаса та Анну. Все ж таки, цікаво — що насправді штовхнуло її в обійми Лукаса? Анна не була схожою на тих, хто за будь-яку ціну прагне ілюзії "світу коли та кемел". Вона, швидше, скидалася на жінку, котра намагається втекти сама від себе. Тільки що це міняє у ситуації Лукаса? Не він, так якийсь інший... Для Анни всі вони будуть тільки можливим засобом реалізації певних мрій чи ілюзій. На якусь хвилю мені стало його шкода. Але потім задумалася — хіба сам Лукас цього не розуміє? І який він насправді цей самовпевнений та самозакоханий, багатий Лукас? Зараз він виглядає цілком щасливо, але ж він розуміє! Не може не розуміти... Невже він дійсно настільки себе не любить, що щасливий бодай від такої можливості, бути хоч якимось чином комусь потрібнім? Ні це не діло, подумала я. Та потім стрічна думка збила попередню — а ти хіба не краща? Мимоволі перевела погляд на Яна. Він був майже у протилежному від мене кутку кімнати. Він сперся на підвіконник й самотньо поглинав своє пиво. Час від часу він мило посміхався своїм гостям, ніби намагаючись впевнити їх, що з ним все гаразд. Виходило майже переконливо. На тлі галасливого товариства його самотність якось дивно виділялася на чорному нічному вікні та білому кутастому підвіконнику. Подумала, йому, мабуть, також хочеться бути комусь потрібним, та одначе він не робить того, що робить Лукас. Дивно, скільки знаю Яна, знаю виключного його самотнього. Наскільки мені було відомо, за весь час його перебування в Голандії у нього ніколи не було серйозних стосунків з якоюсь жінкою та й на збоченця теж не тягнув. Тоді для чого було будувати цей велетенський дім?.. Несподівано наші погляди зустрілися. Ян посміхнувся мені й показав очима на Лукаса та Анну. Вони цілувалися. Нічого не розумію. Знову зосередилася на своїй каві. Раптом почула над собою голос Анни: — Можна біля тебе? Підняла голову. Анна стояла надо мною й довірливо посміхалася. Посміхнулася їй у відповідь та звільнила одне з широких билець крісла. Анна зручно вмостилася поруч. — Ти говориш польською? Я згідно кивнула головою: — Якщо не зважати на деякі фонетичні пасажі, то так. Несподівано у її голосі почулися якісь благальні нотки. — Поговори зі мною будь-ласка, я вже тут півроку і майже не чула рідної мови. Зрозуміти Анну було не важко. Принаймні те, що вона відчуває. Посміхнулася й взяла її за руку й перейшла на польську: — З Різдвом тебе, Анно. Хай цей рік буде для тебе щасливим. Вона нічого не сказала, тільки вибачливо хитнула головою. Я далі продовжувала польською: — Ти звідки? — З Кракова. — Матір Божа! Це майже біля мого дому. Анна здивовано поглянула на мене. — Але ж ти з Києва. Відпустила її руку. — Якого Києва! Я народилася за сто кілометрів від польського кордону. Потім жила у Львові. А згодом, усе кинула й невідомо чого подалася до Києва. Анна не переставала дивуватися. — Як невідомо чого? Мусіла ж бути хоч якась причина. Не знала, що на це відповісти. Звичайно, причина була, навіть дві. По-перше, я хотіла щось змінити в своєму житті, і не вигадала нічого кращого, як поїхати геть зі Львова (це вже тільки тепер я здогадувалася, що від себе не втікнеш). Але була й друга причина, яку я втратила (тобто, якого втратила) кілька місяців тому, бо, як виявляється, не здатна повністю перекреслити саму себе. Але й так багато перекреслила, зупинившись лише перед тією межею, за якою мав би бути кінець, але тоді виявилася непотрібною. Та коли б перекреслила до кінця, то залишилося б ніщо. Цікаво, хто потребує порожнечу? Анна, не дочекавшись відповіді, запиталася про зовсім інше: — Чому ти не захотіла одружитися з Лукасом? Це запитання заскочило мене так несподівано, що аж здригнулася. Та Анна вперто продовжувала свій допит. Гірше того, вона могла робити це відкрито, бо ніхто, окрім нас двох, не володів польською. — Лукас сказав, що тобі більше подобався Ян. Це правда? — Ян? — наче сама себе перепиталася. — Ні, справа не в Яні. Я не хотіла залишатися у цій країні. Тоді Анна поставила ще більш цікаве питання: — Але якщо тобі не подобається Голандія, чому ти постійно сюди повертаєшся? Чому не їдеш до хати? Відповіла перше, що прийшло в голову: — Я не повертаюся до хати, бо й там мені теж не особливо подобається. Анна нічого не розуміла. — Дивна ти жінка. Тобі не подобається тут, але й тобі не подобається там. Чи є хоч якесь місце, до тобі подобається? — Так, є. Мені дуже подобаються гори, але, сама розумієш, із специфікою моєї роботи я не можу собі цього дозволити. — То який сенс жити там, де тобі погано? Знати, що десь є місце, де тобі подобається, і тим часом вештатися невідомо де? Таке враження, наче ти поділена поміж двома світами! — Можливо... Я відчула, що мене загнали у глухий кут і якесь розумове безсилля несподівано паралізувало мою здатність мислити логічно. Розгублено озирнулася довкола. Мабуть, це помітив Ян, бо якось відразу підійшов до нас, і забрав мене до танцю. — Що трапилося? — тихо спитався Ян. Я подивилася йому в очі й сумно посміхнулася. — Нічого особливого. Анна захотіла, щоб я відповіла на питання, відповідь на яке шукаю вже не один десяток років. — І як? Ти відповіла? — Яне, хіба я схожа на того, кого раптово осінило прозріння?.. Після танцю сказала Янові, що втомлена і хочу спати. Зрештою, так воно і було. Він запропонував мені на вибір кілька кімнат, та я вибрала горішню з великим вікном у стелі. Ян по-змовницьки посміхнувся й сказав, що зранку у цій кімнаті мене чекає сюрприз. Це вже мене мало обходило, бо дуже швидко провалилася у міцний сон. Зранку мене збудив стук у двері: — Алекс, вставай. Сніданок за пів години. Боже, як добре, подумалося мені — сніданок, який готуєш не ти. Блаженно потягнулася у ліжку: — Котра година? — Подивися на стелю, — долетів зі сходів голос Яна. Здивовано підняла голову і побачила, що на великому вікні в стелі був розміщений сонячний годинник. Фантастика! І абсолютно у стилі Яна. Низьке зимове сонце показувало вже чверть на одинадцяту. У мене було ще півгодини. Вирішила розтягнути задоволення і трохи поніжитися у ліжку. В голову мимоволі лізли спогади вчорашнього вечора. Чомусь постійно думками поверталася до Лукаса та Анни. Що ж насправді відбувається поміж ними? Внутрішній голос поставив відверте питання — для тебе це суттєво? Ні... Та слова Анни про "існування поміж двома світами" були не позбавлені певного сенсу. Хоча це й не було новиною для мене. Вже досить давно сама поставила собі цей діагноз. І не тільки поставила, а й змирилася з ним. Та зараз, цілком несподівано, стало важливим зовсім інше. До мене, здається, почали доходити причини цього дискомфортного стану. Пригадався роман Т. Прохаська "Довкола озера". Там я колись наштовхнулася на одну фразу: "а спосіб думати — це доля". Тільки Тарас біолог, а я — історик. Для нього звичніше порпатися у людському свідомому й підсвідомому, ніж мені. Я можу розгрібати лише минуле. Вчора вперше змогла визначити, що лежить в основі мого способу думати, тобто в основі моєї долі — туга за минулим. Якась шалена, незрозуміла й невідворотна туга за тим, що минуло, так, наче майбутнього вже й немає. Дивно, моє майбутнє завжди якнайменше цікавило мене. Нарешті зрозуміла (а може відчула), що людей можна поділити на дві категорії за способом мислення — прямолінійним та еліптичним. Одні живуть теперішнім і вже від нього відштовхується їхнє майбутнє. Інші ж, для того, щоб сконструювати хоч якесь майбутнє, змушені ще раз і ще раз відійти назад, у минуле, наново його пережити, осмислити і вже з цього досвіду йти далі. Чим далі у минуле, тим більше — у майбутнє. Найгірше, що це минуле є генетичним й для того, щоб прожити завтра, потрібно заново пройти не тільки індивідуальне минуле, а минуле багатьох-багатьох поколінь, часом настільки далеких, що змушений вийти поза межі власного роду, етносу, континенту. Інколи це називають культурна пам'ять. Моя трагедія полягала у відчутті, що я знаходжуся поміж одними й другими, коли спосіб мислення ніяк не може співпасти з долею. Стрілка на сонячному годинникові поволі посувалася вперед. Я ліниво виповзла з ліжка й сонно попленталась у душ. Відкрила воду. Закрила очі. Блаженна вода обтікала моє тіло, наче обнімала невидимими руками. Ці руки збігали вниз, знову піднімалися вгору, пестили й водночас відганяли геть всі важкі думки й безглузді спогади. Сніданок стояв на столі і день був просто прекрасним! Сонце заливало й наповнювало кухню тисячами звуків, які спроможне вловити тільки серце, бо для наших вух вони занадто чисті. Від цього відчуття хотілося співати. Впіймала себе на тому, що це вперше, за весь час перебування у цій країні, мені хочеться співати. На столі, поруч із сніданком, стояла ваза з розкішним букетом жовтих тюльпанів. Я не могла відірвати від них погляду — живі, жовто-гарячі тюльпани на Різдво! Хіба можна бажати чогось більшого? — Христос народився! — привітався усміхнений Ян, — Хай цей рік буде найкращим з усіх, що ти прожила досі. — Славити його! Підійшла до Яна й міцно обняла його за шию: — Дякую, любий Яне, дякую, що ти є і, що ти мій приятель. Вже тільки заради цього варто було повернутися у цю холодну країну. Ян здивовано звів брови: — Тобі тут холодно? — Так. Досі мені було тут дуже холодно. Ян підсунув мені крісло і ми сіли до столу. Ян розмірковував: — Гадаю, справа не в країні. Це, мабуть, внутрішній холод. Так часто буває, коли почуваєшся незатишно, чи коли не маєш чим, або ким, заповнити внутрішню порожнечу. — Можливо. — погодилася я. Ян продовжував: — Вибач за одвертість, але найчастіше так почуваєшся, коли сам нікого не любиш. Розсміялася. — Яне, я й не підозрювала, що ти такий чудовий психолог і затятий ідеаліст. Ян також посміхнувся, але дещо стримано: — Ще вчора ти називала мене циніком. — Звичайно. Вчора ти говорив зовсім інші речі. Ян заперечно похитав головою: — Нічого подібного. Все залежить від індивідуальної інтерпретації, — і cамовдоволено приступив до кави з крекерами. Я також потягнулася до кави й вирішила перевести це все на жарт: — Ач, який розумний, прямо таки Зігмунд Фрейд! Ян відповів у тон: — Стараємося. Ти ж любиш розумних чоловіків, хоча щодо Фрейда, то вже занадто. — Гаразд, хай буде, — погодилася. — До речі, якщо ти такий розумний, то може даси мені відповідь на одне філософське запитання? Ян скривився: — Алекс, я б тобі дещо сказав про твою філософію, але ти образишся. До того ж, філософія у Різдвяний ранок, це вже попахує якимсь збоченням. — Я не ображуся, кажи. Ян відставив горнятко з кавою й трохи подався вперед. — Замість того, щоб займатися мертвими теоріями, ти б краще, звернула увагу на живу практику. Спробуй-но заповнити свою порожнечу дечим іншим, ніж філософською пусткою. — Наприклад? Ян стенув плечима. — Не знаю. Зроби щось. Що-небудь реальне, щоб прив'язало тебе до реального життя. — Збудувати дім? І дуже воно тобі допомогло? — Алекс! Обличчя Яна нервово сіпнулося, я, мабуть, зайшла задалеко. — Вибач, я не хочу сваритися з тобою на Різдво. Я, взагалі, не хочу з тобою сваритися. Як ти гадаєш, що може одначати в людині відчуття туги? Ян дещо заспокоївся. — Мабуть, тільки те, що цій людині чогось бракує для відчуття щастя. А за чим ти тужиш? — За минулим. — За минулим, — здивовано перепитався Ян, — Тоді одне з двох: або воно було у тебе дуже гарним, або його, взагалі, не було. — Та ні, було... Ян уважно придивився до мене. — Щось тут не те. А ти впевнена, що тужиш саме за минулим? Можливо ти тужиш за чимось цілком конкретним, що колись мала, а тепер дуже бракує? — потім він ще трохи подумав і спитався, — Для тебе дуже важливо знати відповідь? — Так. Поки я не одержу цієї відповіді, не зможу жити нормальним життям. Ян тільки зітхнув. — Що ж, можливо тобі поталанить. А можливо, все й не так трагічно. Давай я краще покажу тобі свій дім. Посміхнулася. — Давай. Я тільки що подумала, чи не замовити тобі проект на мій дім, якщо вирішу тут залишитися. Несподівано Ян хитро схилив голову на бік і, мружачи одне око, заявив: — Якщо ти вирішиш тут залишитися, то він у тебе вже буде. — Чому? — здивувалася я. — Бо ти не можеш жити нормально там, де у тебе немає дому. Чи не на цю відповідь ти чекала? Однак це було надто просто, хоча й геніально. Дім?.. Про це я ще не думала. Дім справді був чудовий. А може це мені так видалося. Він був зовсім не схожий на всі інші. Якимось дивним чином, Янові вдалося стилізувати його під традиційну середньоєвропейську кам'яницю, однак враховуючи й умови тутешьного клімату. Одним словом, всередині при традиційно невисоких стелях й малих площах йому вдалося створити ілюзію максимального простору (до того ж вікна він завішав шторами). Зовні він скидався на невеличкий замок з гострими шпилями й подовгастими вікнами. Однак найбільше мене вразила кам'яна постать римського дволикого Януса з кам'яними тюльпанами на фронтоні будинку. — Яне, чому саме він? — показала на постать Януса. — Тебе це дивує? — Дволикий Янус, втілення добра і зла, комедії і трагедії, початку й кінця... — Так, — погодився Ян, — Саме так. Я хочу, щоб у цьому домі всього було достатньо. Хочу, щоб він мав долю схожу на людей. І щоб за багато років, коли вже не буде ні мене, ні найдальших моїх нащадків, люди переповідали історії та легенди пов'язані з цим домом. — Це наче спроба опанувати вічність. Ян посміхнувся. — Бог з тобою, я ж не Фауст. Просто хочеться щось лишити по собі. — Яне, а ти знаєш, що доля першого господаря часто стає долею його дому. І потім всі, хто живе у цьому домі, певним чином, повторюють її. — Як? — Дуже просто. Дім, де я жила з батьками, був збудований ще до війни одним поляком. Він був неодруженим і мав тільки одну служницю. Так сталося, що вона завагітніла від нього і, вже перед самою війною, вони залишили цей дім. Родила у Польщі. З того часу у цьому домі ніхто не народжувався, не одружувався і не помирав. Здавалося, що життя там застигло. Дивним було і те, що там не приживалися тварини, — пси швидко помирали, а коти з'являлися та зникали поза нашим бажанням. Тільки вужі та їжаки жили там постійно. Часом мені видавалося, що цей дім збудовано на якомусь дикому місці, наче люди насильно втрутилися на чужу територію. Я навіть думаю, що колись цей дім зникне, наче його ніколи й не було, і тільки вужі та їжаки й далі будуть змагатися за територію. Так, так, Яне. Мій батько помер не в тому домі, і хоронили його не звідтам. Коли ми його продали, моя сестра відразу одружилася... — Тобто ти хочеш сказати, що у всіх мешканців мого дому буде така ж доля, як у мене? — Так. Ян скривився. — Ні, мені це не подобається. Це занадто велика відповідальність. На це я тільки здвигнула плечима. — Це моя теорія. Можливо воно і не так. На цьому наша розмова припинилася і ми продовжили оглядини будинку. Задні двері виводили з кухні у сад. Зрозуміло, що садом цей клапоть землі можна було назвати тільки умовно. Невеличка площа, десь 3х4 м2, обгороджена високим парканом. навпроти вона впиралася у задні двері гаража. Вузенька, штучно протоптана стежка, акуратно ділила цей клапоть землі навпіл. Ян став посередині й обводячи рукою своє господарство гордо проголосив: — Це — сад! Я ствердно кивнула головою, наче усе й так зрозуміло. — І що ж тут росте? Ян заклопотано пошкріб потилицю. — Поки що, нічого. На весну доведеться цим зайнятися. — А ти коли-небудь цим займався? — делікатно поцікавилася я. Ян заперечно похитав головою. — Ні, я викличу спеціаліста. І тут мені до голови прийшла майже божевільна ідея: — Яне, давай я цим займуся. Ян вражено видивився на мене. — А ти вмієш? — Вмію! Це була неправда. Я ніколи в житті цим не займалася, хоча вірила, що у мене все вийде. Зрештою, в тому домі теж був сад, у якому жодне дерево, нащеплене батьківськими руками, не залишалося без плодів. Так, несподівано, у цій холодній і чужій землі у мене з'явилася ідея, що повністю підпорядкувала мою свідомість, окрім цього саду, все інше стало байдужим і несуттєвим. У мене вже не було часу чекати листів, дзвінків, безцільно волочитися Амстердамом, навіть мої кохані книжки почали віддавати якоюсь мертвотністю. Увесь вільний час присвятила підготовці до закладання саду. Я обклалася всеможливою літературою, починаючи від довідників про побудову ґрунту, і закінчуючи всесвітньою історією садівництва. Від садів Семіраміди до Єлисейських полів, від японського саду каменів до пишних форм південноамериканських парків. Мені хотілося створити щось надзвичайне. Однак, що найгірше, це "надзвичайне" мало вміститися на площі 3х4 м2, у країні кам'яної землі й холодних, солонуватих вітрів... На початок березня теоретична підготовка була закінчена. Несподівано я відкрила для себе дві банальні істини, які повністю зліквідували мою проблему. Перша — садівництво, це не заняття, а мистецтво, так само як архітектура чи живопис, і голою теорією тут не обійдешся. Друга — сад це обличчя культури, або ж певної епохи. Якщо глобально вникнути в принципи зеленої експозиції, то, при бажанні, у ній завжди можна відкопати відбитки найбільш популярних філософських ідей певного часу. Відтак, я склала ретельний список усього, що б мало знадобитися мені у побудові саду й представила його Янові. Спершу Ян намагався сперечатися. Тоді я нагадала йому про абсолютну свободу дій, яку він милостиво надав мені у цій справі. Йому не залишалося нічого і ншого, як їхати на пристань і тягати у свій новесенький "сітроен" каміння, на яке я показувала. Друга проблема була із саджанцями, бо не все, що я мала замір садити, продавалося у магазинах. Ми взяли лопату й поїхали оглядати околиці. Ці пошуки зайняли у нас усі вихідні, і тільки під вечір у неділю знайшли те, що нам було потрібно у садку місцевого пастиря. Спершу, він нам відмовив, але коли я, один на один, пояснила йому наскільки це важливо для мене, пастир задурно відпустив нам цілий кущ, залишаючи собі лишень маленький саджанець. У наступні вихідні приступили до роботи. Ян перекопав землю, і ми прикрили її плівкою, щоб трохи відпарити від зими. Потім виклали стежку й площадку перед гаражем камінням, яке я старанно натерла сіллю. Сіль забивалася у найменші пори і варто було лишень трохи скропити каміня водою, як воно починало пахнути морем. З дрібнішого каміння вимурували на пів метра висотою бардюр вздовж стежки та площадки. Вийшло наче дві чаші, які до верхів насипали землею. Піднявши на пів метра сад, вдалося створити ілюзію росту. Тепер саджанці виходили на рівні з людиною, і вже не відчував себе незграбним велетнем серед здрібнілого довкілля. Ян мовчав. Було помітно, що все це йому не подобається, однак людська цікавість, як завжди, взяла верх. Мабуть, десь у глибині душі, він вирішив сприймати усе, як є, справедливо вважаючи, що кожен має право на свободу творчості. Коли дійшло до саджанців, Ян спробував вдруге посперечатися зі мною. Я була змушена пояснити йому свій задум, і він безсило опустив руки. По обидва боки саду, вздовж паркану, я посадила кущі шипшини, терену і глоду. Наступне, розкинула по земляних чашах шість молодесеньких сакур (японської вишні) по три з кожного боку. Сакура ідеально підходила до цього клімату. По-під вишнями кинула насіння звичайної зеленої трави вперемішку із насінням м'яти та конюшини. Під вікном кухні, де спускалися береги чаш і було найбільш сонячно посіяла чорнобривці, барвінок і братики, а вздовж стежки, теж по обидва боки, посадила пагінці жовтих тюльпанів. Завершував цю епопею кущ калини біля задньої стіни гаражу. Звичайно, чекати результатів ще цього року було безсенсовно, і я навіть пошкодувала, що не зможу побачити справжнього розквіту цього саду за кілька років. Сумнівно, що колись мені захочеться сюди повернутися. Усі роботи були завершені десь на кінець березня. У квітні це все мало приживатися і дати перші результати (хоча б позеленіти). Ми з Яном стояли біля кухонного вікна, заклавши руки й мовчки споглядаючи моє творіння. — Та-а-ак, — скептично промовив Ян, — Хотів би я бачити, що з цього вийде? Яновий скепсис абсолютно мене не зачепив. Я зробила те, що хотіла, — а там покаже час. Головне, що мені вдалося створити в далекій, чужій, холодній нідерландській землі кусочок рідного українського саду. Правда вишні довелося замінити сакурами, але тут вже нічого не вдієш. Ні вишні, ні яблуні, ні сливи, ні груші, а тим більше виноград, не помістилися б і не прижилися на кам'янистій території 3х4м2. Великдень прийшов несподівано. За роботою й турботами про сад, півтора місяця минуло як один день. За той час скінчилася полярна ніч, пригріло весняне сонце, на полях з'явилося безліч птаства і, що було найгарніше, поля вкрилися тюльпанами. Це видиво безмежних кольорових полів, що тягнулися аж ген до горизонту, помережаних блакитно-сірими каналами і поцяцькованих вітряними млинами, мабуть, залишиться зі мною на все життя. Море злагідніло і десятки білосніжних каравел та вітрильників-яхт майже щодня залишали гавань. Я, як і колись, у вільний час приїжджала на пристань, вмощувалася поміж бронзових дітей і разом з ними проводжала вітрильники. Часто мені хотілося поплисти разом з ними. Ставало дуже тоскно і тягнуло до хати. Ні до Варшави, Праги, Відня... — а саме до хати. Великдень, як і Різдво, справляли в Яна. Було те саме товариство і так само було весело. Головною подією стала новина про заручини Лукаса та Анни. Обличчя наречених сяяли щасливими посмішками. В Анни явно читалося задоволення від перспектив нового життя у прекрасній "загниваючій" Голандії. У Лукаса — усвідомленням того, що нарешті з'явилася жінка, котра не змогла йому відмовити. Мені хотілося відшукати на цих обличчя ще щось, але чи то я була поганим фізіономом, чи мала неправильну уяву про подружнє життя, однак більше нічого не побачила. Та й, зрештою, яке мені до цього діло? Весілля мало відбутися у кінці червня. Усе товариство було запрошене. Коли черга підійшла до мене, я ввічливо посміхнулася і вибачилася: — Мені дуже прикро, але за два тижні закінчується мій контракт, і я мушу повертатися. Ян здивовано поглянув на мене: — Але ж ти можеш продовжити його. — Ні. На жаль, ні. На початку червня я вже повинна бути у Києві із повним звітом. — Шкода, — байдужим тоном зазначила Анна. Цього вечора я знову залишилася ночувати в Яна. Було досить тепло, як на травень. Ми сиділи на порозі кухні, попиваючи свій чай. Якийсь час мовчали, а потім Ян запитався: — Ти вже остаточно вирішила їхати? — Так. — А історія з Києвом правда? — Ні. Мені була потрібна причина, щоб не залишатися на весілля. Ми знову замовкли. Пили чай і споглядали наш сад. Звичайно, що нічого ще не цвіло, але вже позеленіло. Відчувалася весна. І власне в цьому була моя найбільша проблема, бо коли більшість нормальних людей на весну, як правило, закохувалися, то мене завжди тягнуло на кардинальні зміни у географічному відношенні. Один мій приятель жартував, що мені треба було народитися птахом й регулярно перелітати з місця на місце. Несподівано Ян запитався: — Алекс, пригадуєш, на Різдво я запитався тебе, чому ти хочеш залишитися? — Ти маєш на увазі чи я хотіла просто залишитися, чи не повертатися назад? — Так. Я чомусь винувато здвигнула плечима. — Думаю, що швидше не хотіла повертатися. Погодься, сумно повертатися туди, де тебе ніхто, крім рідних, не чекає. — А хіба тепер хтось чекає. — Ні... Ян запитально подивився мені в очі. — Тоді чому? А й справді — чому? Чому мене раптом так сильно потягнуло туди, де мене ніхто не чекає, і де в мене майже нічого немає? Несподівано відчула майже фізичну й моральну втому. Думки почали плутатися одна поза одну, замиготіли якісь уривки минулого життя, короткі фрази, строкаті образи і на тлі цього всього, все чіткіше й чіткіше, виступило питання "чому"? Чому я не маю ні дому, ні сім'ї? Чому женуся з місця на місце? Чому ніяк не можу заповнити цю внутрішню порожнечу? Чому так боюся прив'язуватися до певного часу, місця, людей?... ЧОМУ?! Я не знала, що відповісти Янові. Однак Ян видно помітив мою розгубленість, здогадався, що зі мною щось не так й сам гарячково почав шукати відповідь на своє ж питання: — Алекс, я тут подумав, що ми, зрештою, знаєм? А можливо тебе й справді хтось чекає... Гірше годі було вигадати. Сумно посміхнулася. — Яне, кому я потрібна. Але його чомусь дуже розлютила ця посмішка. — Звичайно, — майже кричав він, — Для того, щоб бути комусь потрібною, треба самому когось потребувати! Все, чого ти не маєш — тобі не потрібно! І тут я розплакалася. Говорила крізь плач все, що вже давно мене мучило. — А якщо я не можу мати того, що мені потрібно? Я не можу мати дому, де минуло моє дитинство і в якому я була дуже щаслива. Я не маю повноцінної сім'ї, бо занадто скоро втратила батька. Кохання відійшло, шукаючи більш вдалих перспектив. Батьківщині байдуже, де я, що зі мною і кому тепер продаю свою голову. Єдине на що я спромоглася, це твій сад. Кусок ілюзійної батьківщини в чужій байдужій до мене землі, і який я теж скоро залишу!.. Я плакала. Плакала і не могла більше говорити. Всі втрати, болі, поразки і образи, що так довго наповнювали чашу мого людського терпіння, нарешті сягнули її берегів. І це ж треба, що це сталося саме тут і зараз... Ян не заперечував. Він мовчки обняв мене за плечі й намагався заспокоїти. Зрештою, він і не мав, що мені заперечити. Тільки значно пізніше, я пригадала, що в момент найбільшого болю перейшла на рідну українську мову, якої Ян абсолютно не розумів. Зранку я повернулася в Амстердам, і вже до самого від'їзду ми не бачилися. Обидвоє виявилися занадто зайнятими. Я поверталася літаком і ввечері, напередодні відльоту, після прощання з "Росінантом", якого довелося продати, таки вирішила подзвонити Янові. На жаль, мені відповів автовідповідач. Довелося прощатися через нього. Наступного дня я, дещо завчасно, приїхала в аеропорт. Здала багаж та подалася в зал очікування, передбачливо захопивши кілька дамських журналів. Гортала їх неуважно, постійно думала, що ж мене чекає вдома? Твердо вирішила більше нікуди не їхати. Із задуми мене вивів обурений голос Яна. — Алекзандра, хто так робить?! Я поволі підняла голову й вражено застигла. Переді мною стояв захеканий Ян з оберемком жовтих тюльпанів. Помітивши мою реакцію, він розцвів у щасливій посмішці. — Тримай, це з нашого саду. Вони розцвіли за останні два тижні. Захоплення зняло як рукою. — Яне, я ж так намучилася, коли їх садила! — Ян це зрозумів зовсім інакше. — Я знав, що тобі буде приємно побачити свою працю. Хочеш, приїжджай наступного року, посадиш нові. Заперечно похитала головою. — Ні, це вже без мене. Оголосили посадку. Ян ще трохи провів мене й залишився за шкляними дверима. Це, мабуть, була наша остання зустріч. Хоча хто його знає?.. Я йшла до літака. З оберемком жовтих тюльпанів з мого саду. Чомусь пригадався дволикий Янус на фронтоні Янового будинку з таким же оберемком тюльпанів. Символом початку і кінця. Не знала, що мене чекає там, в землі, яка волею небес була вибрана мені за батьківщину. Знала лише одне, — коли я піднімуся у цей літак й остаточно зникне обличчя коханого Яна, це буде кінець. За обрієм вже почнеться майбутнє. Адже люди, як і рослини, спроможні пускати коріння навіть крізь камінь. Львів, 1998-2000 рр. --- КІНЕЦЬ --- Текст звірено з виданням: Демська Л. Квіти святого Яна // Літературно-мистецький альманах "Кальміюс". - Число 3-4 (11-12), 2000. Оригінальний текст взято з сайту літературно-мистецького альманаху "Кальміюс": www.kalmiyus.h1.ru У *.txt форматував Віталій Стопчанський Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво" www.chtyvo.org.ua